Одного літнього дня, у місяці липні 184… року, з міста Тули вийшла купка хлопців. Між ними був вищий од усіх – їх поводир, Степан Іванович Воздвиженський. Це були тульські семінаристи. Йшли вони до Києва. Перед ними зявилася чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці. Тульські семінаристи пішли прямо на гору до лаври, до митрополита. Він їх розділив: ті, хто йде до академії; ті, хто в попи. Пообідавши розійшлися на 2 боки. Одні – до лаврської гостиниці – і жили там, доки митрополит не роздав їм парафій на Україні. Друга половина – на Поділ до академії. Там вони здали екзамен і їх було прийнято до академії (Воздвиженський був серед них).
По розкішних алеях Братського монастиря гуляли студенти з усіх кінців Російського царства. Студенти з України та Білорусії були цивілізованіші, делікатніші. Незабаром студентів розділили по номерах. Степан Воздвиженський потрапив у 10-й номер. Разом із ним жили українець, болгарин, серб, грек і архангелець. У номері всі любили чистоту, а Воздвиженський, здається, і не розумів, що це таке, — вдача його була деспотична, кожному говорив «ти». Студенти дуже пили того часу, але Воздвиженський пив більше од усіх, при тому був дуже богобоязливим, навіть вночі молився.