І мертвим, і живим, і ненарожденним…

Зміст твору насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів, нещирість їхнього «патріотизму» та небажання знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру у творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира. Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів, – поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства, – тільки таким чином можливе досягнення соціального, політичного й національного визволення; йому мало передувати духовне й моральне. Ці засади – нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України. Головна проблема послання – це проблема взаємин дворянської інтелігенції з народом, обов’язку інтелігенції перед народом, що в тогочасних історичних умовах було нерозривно пов’язано з питанням боротьби проти соціального й національного гноблення в Україні. В епіграфі послання «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» визначено провідну ідею твору: фальшивою є любов тих до батьківщини, хто пригноблює «братів незрящих» – селян-кріпаків. У посланні органічно поєдналися гостра критика ліберального панства з закликом до передової дворянської інтелігенції «брататися» з народом, дошкульна сатира – з лірикою й патетикою.