Тiнь сови
Василь Шкляр


Історiя кохання двох молодих людей – Степана Побережного та Катерини, життя яких сповнене свiтлоi поезii i драматизму. Кохання, яке бореться, долае труднощi, допомагае вистояти i врештi-решт перетворюеться на легенду, що дае надiю тим, до кого воно ще не прийшло. Не було в Степана людини ближчоi, нiж кохана. Але чи в ii серцi палае такий самий вогонь любовi?





Василь Шкляр

Тiнь сови

(авторська редакцiя)





Передмова

Історiя двох кохань


Дiти хворiють шуканням скарбiв, а дорослi – спогадами про незнайденi скарби. Час змiнюе кольори, смаки, проганяе добро або зло, потiм знову привертае то одне, то друге. І добро, i зло – теми вiчнi, вони не живуть нарiзно, цi два явища мовби й створенi для того, щоб пiдкреслювати значення одне одного.

«Тiнь сови» – це своерiдний скарб, захований часом у минулому сторiччi. Час хоронив його за «тимчасовою» непотрiбнiстю, тому що тодi знов настала «доба зла» i для добра залишилося дуже мало мiсця. І ось в iнший, дивний i теж не вельми добрий час, коли брехня тут i там стае новою «правдою», коли про мораль i поряднiсть згадують зi скептичною посмiшкою на обличчi, ця iсторiя виринула з iншоi епохи. Виринула i здивувала тим, що виявилася непiдвладною часовi. Так, у нiй описанi в чомусь iнший свiт, iнший побут, iнша Украiна. Але, читаючи, ти пропускаеш цю рiзницю, як легкий шум вiтру. Вона навiть приемно лоскоче твою фантазiю, але майже непомiтно. Тому що твоя читацька увага прикута до героiв роману, до iхнiх iсторiй. А iсторii i Катерини зi Степаном, i Муталiба з Іриною – це iсторii кохання. Кохання, яке бореться, виживае у незгодах, допомагае вистояти i врештi-решт перетворюеться на колективну пам’ять, на вiру, на релiгiю, на легенду, що дае надiю i кохання тим, кого воно ще не торкнулося своiм крилом.

Справжне кохання – це завжди трiшки казка. Тут казка присутня поруч iз двома iсторiями кохання i дружби, й iм’я цiй казцi – Щедрик. Цей маленький гномик, мiстичний мешканець пралiсу, вигаданий колись iще в дитинствi Степаном, не лише стежить за тим, щоб зло було покаране, а доброта i душевна щедрiсть дiстали винагороду, а й мае власний голос. Вiн, як Степанове друге «я», того Степана, яким вiн був у дитинствi, вставляе у розповiдь своi думки й почуття, намагаеться вiдповiсти на запитання i волiння свого «господаря».

Читаючи роман, я намагався знайти щось спiльне з пiзнiшими романами Василя Шкляра, скажiмо, з «Елементалом», «Залишенцем»… Шукав i, крiм майстерного володiння мистецтвом словесного образу, нiчого не знаходив. Жорсткiсть останнiх його романiв нiби пiдказуе, що «Тiнь сови» на багато рокiв наперед забрала в автора запас його особливоi, майже дитячоi доброти до героiв. Цей роман – найгуманнiший з усiх написаних Шклярем. Вiн i читаеться як класика, i легко роздае на «мудрi цитати» десятки речень. Вiн i навчае, i пiдказуе, i втiшае. Адже там, де е кохання i де е смерть, завжди з’являеться Втiшання. Втiшання – це вияв мудростi.



Андрiй Курков

Париж, 18 сiчня 2014-го




Частина перша





1


І тодi Катерина сказала:

– Збирайся, Степане, поiдемо! Не дивись так на мене i не вiдмовчуйся, бо я тебе силою завезу! – сказала тодi Катерина, i в ii голосi не було вже нi слiз, нi благання, а тiльки сухий крик, i Степан зрозумiв, що вона од свого не вiдступиться.

Вiн сидiв на лiжку мовчазний i згорблений, дивився у вiкно, за яким уже сутенiло, i ще густiша сутiнь огортала кiмнату, але вони не вмикали свiтла, нiби хотiли продовжити день.

Десь на подвiр’i гралися iхнi дiти, в хату долинали розгарячiлi хлопчачi голоси, i вони якийсь час дослухалися тих голосiв, думаючи про одне.

– Куди поiдемо? Я не знаю, де вiн живе, – нарештi озвався Степан, i навiть у присмерку було видно, як на його обличчi ворухнулася жовта усмiшка (колись вона була синьогаряча, тепер вiд неi зосталася лише тiнь, як i сам вiн скидався швидше на свою тiнь).

– Вiн ще й смiеться, смiшно йому.

– Ти ж знаеш, я загубив його телефон. Коли те було, два роки минуло.

– Не придурюйся, Стьопо! Є паспортний стiл, е довiдкове бюро, допитаемось.

– Авжеж, там тебе виглядають.

– Вiн же сам тебе кликав.

– То й що? – І знов дивився затято, спiдлоба, чи то вiд того, що очi так глибоко провалилися, здавалось, що дивиться вiн спiдлоба.

– Поiдемо. Вночi сядемо на поiзд, а на ранок будемо в Киевi.

– Не спiши, Катю. Чую, наче менi вже краще. Сьогоднi ранком я ходив аж до рiчки. Сам. Вийшов на город, а такий же, знаеш, туман стояв, що за крок не видно. І причувся менi якийсь голос у туманi. Чи пташка писнула, чи що, але пiшов я на той голос у туманi усе далi i далi, поки не опинився коло рiчки. Хтось мене нiби кликав, наче попiд руку хто вiв, так легко йшлося. Не спiши, Катю, переждемо день-другий, а там воно покаже.

Те, чим вiн похвалився, не втiшило Катерину, навпаки, ще дужче роз’ятрило душу – вiдчула в тому якийсь невловимий зв’язок зi своiм сьогоднiшнiм сном, i знов, як тодi вночi, зайшлося серце.

– Ось не зли мене! Краще йому. Знаю це твое «краще». Од вiтру вже хилишся, а козиришся. Ще скажи менi що, то зв’яжу по руках i ногах та повезу.

Катерина раптом затнулась, помiтивши, як вiн завмер, зiщулився, змалiв на очах – це вперше вона так одверто сказала про його немiч i враз пошкодувала за тим, ладна була вхопити слова назад, та вони вже поволi входили у Степана, все глибше i глибше – поволi i через те так болiсно. Вона хотiла його лиш трiшечки розiзлити, зрушити, розворушити, аби вiн послухався, а вийшло не так, як хотiлося, вийшло зовсiм погано. Де ж iй тих слiв набрати, у кого позичити, щоб вiн послухався, своi вона уже всi виговорила, i тепер от таке сприснуло з язика, що лiпше б мовчала.

Катерина пiдiйшла до нього, обхопила долонями Степанову голову й притулила до грудей, пальцями перебирала його волосся, шепотiла:

– Треба iхати, Стьопо, треба… Поки ти при силi, поiдемо. Послухай мене, дурну.

Вона гладила йому обличчя, шию, так якось боязко i винувато, мовби дитина, i хвиля жалю та нiжностi забила Степановi подих, вiн пригорнув Катерину до себе, вiдчув бiля серця ii пругкi теплi груди, i здалося, нiби через той дотик переливаеться в нього якась молода, хмiльна сила. Вiн знав, що Катерина караеться своiми словами, треба сказати iй щось дуже хороше, щось веселе, може, пожартувати, аби вона думала, що нiчого не сталося, усе те пiшло за вiтром. І Степан запитав з бiсом у голосi:

– Це ти мене зв’яжеш? Це ти хоробра така у мене?

– Ото щоб не був такий впертий.

– Ну, то я тобi зараз покажу. Знатимеш.

– Стьоп, ти що, Стьоп?

– А ти як думала?

– Здурiв… Зайде хтось.

– Катю… Катю…

У хатi вже зовсiм стемнiло – погас ще один iхнiй день.

Лунко цокав годинник, аж дзвенiло у скронях, ранiше Катерина не помiчала, що вiн такий голосний та проворний.

– Не сердься на мене, – сказала вона. – Сьогоднi я бачила сон. Снилася менi дорога. Треба iхати, Стьопо. Треба. Послухайся ради дiтей, якщо мене не жалiеш.

Катерина сказала тiльки пiвправди, вона змовчала про Щедрика, бо не чула у тому доброго знаку. Але цiеi ночi iй справдi приснився той чоловiчок, приснився чи, може, й привидiвся, бо часом вона уже не вiдрiзняла, де в неi сон, де видiння, а про того чоловiчка стiльки наслухалася вiд Степана, що побачила його, мов живого. Був вiн у коротеньких червоних штанцях-шароварчиках i в такому ж червоному брилику, як у дитини, i сам вiн скидався на маленького хлопчика з дорослим обличчям, тiльки на дуже сумного хлопчика. Степан казав, що Щедрик (це вiн його так називав) завжди веселий, такий собi жвавий бешкетун, скрiзь устигае, все бачить i чуе, скрiзь свого носа стромляе, але добрим людям нiколи не робить зла, навпаки, добрим вiн завжди стае у пригодi, хоч вони й не знають, хто то iм помагае. Так казав iй Степан, проте вона побачила Щедрика сумним i нещасним, таким, що й сам не мiг собi дати ради, не те щоб комусь допомогти.

Спершу вона побачила дорогу, довгу пряму дорогу, яка стелилася бiлим сувоем, мабуть, через увесь свiт, хоч починалася вiдразу за iхнiм селом, а потiм на тiй дорозi угледiла його. Вiн iшов десь удаль, коротенькi шароварчики пiдсмикувалися за кожним кроком, i зблискували його голi литочки, iшов вiн якось нiби перевальцем, але прудко i з пiдстрибом, викидаючи вгору то одне, то друге плече, коливаючи з боку на бiк головою в червоному брилику. Та найбiльше Катерину вразило те, що на плечi вiн тримав паличку, а на тiй паличцi погойдувався бiлий вузлик: хить-хить, хить-хить. Через той вузлик вона раптом здогадалася, що вiн iде з iхнього села надовго, а може, й назавжди, i вiд того так защемiло серце, що вона спам’яталася, кинулася зi сну чи з короткого забуття, рiзко розплющила очi й вiдчула на своiх щоках сльози. Перше, що iй захотiлося, – це притулитися до Степана й почути тепло його тiла i дати йому свого тепла, але не ворухнулася, побоялась розбудити його, бо до Степана сон навiдувався тепер ще рiдше, анiж до неi.

Катерина довго дивилася в темряву, так довго, що по-совиному почала бачити в темнотi, хоч нi до чого не придивлялася, а всiм еством прислухалась до його дихання i знов думала-передумувала все заново, починаючи вже вiд дороги, що явилась iй увi снi, i вiд того, хто йшов тiею дорогою, iшов десь далеко у свiт, бо чого ж би ото вiн тримав на плечi паличку з бiлим вузликом.

На вiкна тиснула чорна осiння нiч, вряди-годи ii колошкали затятим виттям та слiпучими фарами вантажiвки, що навiть о цiй порi возили буряки з поля до Бужанського цукрозаводу, i Катерина раптом подумала, що як же це так – такi незугарнi, важкi, заляпанi багном машини виiжджають за селом на чисту, як скатерть, дорогу? Нi, такого не може бути, машини пiдвивають на розгаслих колiях, у розбитих баюрах, немае нiякоi бiлоi дороги i немае того, хто нею iшов, не треба себе морити нiякими вигадками, без них тоскно. Годi себе мордувати загадуваннями, треба щось робити, треба рятувати Степана, поки не пiзно. Але що робити – вона не знала.

Вони вже об’iздили всiх лiкарiв, пооббивали пороги знахарям, що зналися на всiлякому зiллi, але нi зiллячко, нi порошки, нi уколи не помогли, i Степан сказав: баста. Вiн взагалi не пiшов би далi сiльського медпункту, якби не вона, Катерина, якби вiн не жив ii молитвами. Востанне вона iздила з ним аж до Ленiнграда, добилася на прийом до знаменитого професора, до якого люди вистоювали хтозна-якi черги, i той таки обстежив Степана, однак нiчого певного не пообiцяв: мовляв, справи поганi, але треба сподiватися на краще, нiколи не треба втрачати надii.

І тодi Степан затявся: «Годi, я сам, Катю, видужаю. Це таке, що чоловiк сам мусить збороти в собi. А ще ж менi допоможе… вiн», – казав про Щедрика, i не знати було, жартуе Степан чи справдi так думае.

Катерина й сама часом вiрила в ту його вигадку, звиклася з нею за тринадцять лiт життя зi Степаном, може, через те, що так любо було iм удвох, вiрила у якийсь добрий дух, що оберiгав iхню злагоду. І Щедрик то був чи не Щедрик, а, видно, вони прогнiвили його, бо де б вiн дозволив лиховi перейти iм дорогу.

Чим прогнiвили? Коли? Кого питати i як спокутувати той грiх? Катерина не знала. Вона тiльки знала, що треба щось робити, не сидiти на мiсцi, а кудись iти, щось шукати, питати в людей, а не ждати, склавши руки, якогось благословення.

Кого питати, до кого йти? Вона сто, тисячу разiв передумувала, перебирала в головi всеньке iхне життя, переворушувала всi днi й лiта, немов злежаний крам у скринi, нiби там десь могла приховатися вiдповiдь чи порада на iхню бiду, i що бiльше вдивлялася у минуле, то все частiше винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не берiг себе, вiн боявся не стiльки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неi. Вiн любив ii i весь час гороiжився, показував, який вiн мiцний та дужий: хапався за найважчий мiшок, за цiпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степановi не можна так надриватися.

Та як же вона могла його зупинити, як тодi вiн ще злiший ставав у роботi, нiкого не хотiв i слухати, а спiвчуття було для нього мукою: «Гей, Катю, ти ще погано мене знаеш», – пiк ii синiми очима i попльовував на долонi, щоб знов ухопитися за сокиру чи за лопату. І так уже гехкав тою сокирою, що грабовi окоренки, яких не бере i клинець, розлiталися на трiски, а коли брав лопату, то земля чорнiла за ним, мов за плугом.

Катерина аж лякалася його в роботi, такий був скажений, не пiдходь до нього, не пiдказуй, вiн сам знае, що йому можна, а що нi. А вона готова була сама все зробити за нього, бо думала, що Степан мстить iй за тi давнi слова, якi вона кинула ще зовсiм дiвчиськом, кинула так, без думки, а от, виходить, поранила.

Дурна була, тодi ще не мала й шiстнадцяти, хоча вчилася вже в мiстечку на курсах крою та шиття. Не пiшла в десятий клас, а вдома й радi; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: iди, Катре, матимеш на шматок хлiба. Вона не думала нi про хлiб, нi про що, аби лиш вирватися з дому, забути про сварки та бiйки, а там, у мiстечку, дали iй гуртожиток, у кiмнатi iх п’ятеро, але кожна сама собi панi, живи, як тобi заманеться. З дiвчатами добре було, по черзi смажили картоплю на кухнi, самi собi шили кофти та плаття, а на день народження дарували одна однiй великi окатi ляльки з рожевими щiчками, хоча нiхто вже не бавився тими ляльками (сидiли вони на акуратно засланих лiжках i дивилися на все незрушними пластмасовими очима).

Може, то дiвчата натякали одна однiй про скоре замiжжя, бо хлопцi вже ходили до них, вони вчилися на шоферiв та механiзаторiв i жили в гуртожитку через дорогу. І то як тiльки вечiр настане, уже й сунуть до них у гостi, прошено iх чи не прошено, а стукають у дверi, ось якi ми гарнi, сiдай та балакай з ними.

Катерина не дуже любила тi посиденьки, хоча й помiчала, що дехто приходить заради неi, але боялася сердити дiвчат, збиралася i йшла в кiно чи так десь, бо бачила, що дiвчата вже дивляться на неi скоса, наче вона когось вiдбивае у них абощо. А iй якраз нiхто й не потрiбен був, тi залицяння iй, як собацi п’ята нога, Катерина ще соромилася всього, тепер смiшно й згадати, як вона соромилася своiх грудей. Сама тоненька, як очеретина, а лiфчик носила четвертого розмiру, аж щулилась, зводила плечi, щоб приховати той стид.

«Катю, це ж багатство! – заздрiсно iла ii очима Люська Офiцерша, суха, пристаркувата, але незлостива дiвка, коли вони милися в лазнi. – Та якби я мала таку хвiгуру…» Катеринi байдуже було, що зробила б Люська з такою фiгурою, проте потроху-потроху до того, як побачила Степана, вона вже знала собi цiну, вже не горбилася, а несла своi груди, як чортиця, i Степан iй так i сказав за першоi ж зустрiчi: «Ти вiдьма».

Вiн прийшов до них iз хлопцями – якийсь неповороткий, розхристаний, пом’ятий, усе на ньому так i висiло, нiби накинуте наспiх та ще й з чужого плеча, i Катерина вiдразу почала збиратися в кiно. Навмисне довго крутилася перед дзеркалом, дратуючи дiвчат, розчiсувала довге рiвненьке волосся, що лилося по спинi, як дощик, так низько, що хлопцi знiчено вiдводили очi. І тiльки Степан, бiдолаха, одвiсив нижню губу, витрiщився на Катерину, – перед дзеркалом ii видно було вiдразу з усiх бокiв, – не мiг одiрвати очей, та й не силкувався того робити. Дивився, дивився i раптом спитав здивовано:

– А це ти куди зiбралася?

Хлопцi аж пирхнули зо смiху, так щиро здивувався Степан, що ось, мовляв, я прийшов у гостi, а вона, бач, кудись збираеться.

– Хороша Маша, та не ваша, – котрийсь пiдкусив Степана.

– Хiба вона Маша? Вона ж Катерина, – серйозно пояснив Степан i ще дужче розвеселив публiку. – Ти куди оце, Катре, збираешся, га?

– В кiно, – сказала Катерина.

– Яке?

– Дике та прудке.

– Ну, то i я пiду.

– Іди, – знизала плечима Катерина. – Хiба менi що? Це нiкому не забороняеться.

– Як то нiкому? – знову здивувався Степан. – З тобою ходять усi?

– Чого це зi мною? Я сама собi йду.

– А я?

– А ти сам.

– Я сам не хочу.

Тут уже в кiмнатi гойднувся регiт, навiть рожевощокi ляльки реготали з тоi наiвностi, тiльки Степан розгублено оглядався на всi боки, шукаючи те, що так усiх розсмiшило. Нiчого не знайшов i знов повернувся до Катерини, а вона вже йшла до дверей, хлопцi притихли, i навiть дзеркало без неi стало якесь порожне й слiпе. Уже вiдчиняла дверi, нi на кого не повiвши й бровою, не моргнувши на iхнi смiшки, i тут Степан вигукнув:

– Ти вiдьма! У тебе навiть очi зеленi.

Вона зупинилась, озирнулася, подивилась на нього довгим поглядом i сказала:

– Так, вiдьма. А хiба що? – І зачинила за собою дверi.

– Побалакали, Степане? – раденько спитав Петро Мисочка, котрий завжди перед тим, як iти до дiвчат, випивав для смiливостi. («Я, хлопцi, як не прийму допiнгу, то й забалакать не можу до дiвчини».)

– Ще нi, – сказав Степан i теж вийшов з кiмнати. Катерину догнав уже на вулицi, порiвнявся з нею i пiшов поруч, але вона нiби того й не помiтила, лунко вiдбивала каблучками своi кроки i дивилася десь поверх людей, поверх дерев i будинкiв, Степановi те не подобалося, та вiн прощав iй: хай, дiвчина мае бути гордою.

– Ти що, розсердилась на мене? – спитав Степан.

– Чого маю сердитись?

– За вiдьму.

– Клопiт менi великий.

– Я, знаеш, казав не про таку вiдьму, що ото страшна, з гачкуватим носом, верхи на мiтлi iздить. А про молоденьку вiдьмочку, що кого хоч зi свiту зведе очима своiми. Ти бачила кiнофiльм «Чаклунка»?

– Бачила.

– Ото я про таку.

– Але ж там ii зi свiту звели.

– Так, – сумно погодився Степан. – Лемiшка iй попався, не захистив. Я не дав би волосинцi впасти з ii голови.

– Ти? – i вона забула про свою гординю, засмiялася дзвiнко i весело й нарештi подивилася на Степана.

– Я. – Вiн простив iй i смiх, нехай лiпше смiеться i дивиться на нього, анiж мае дивитися в небо. – Ось виходь за мене, а тодi й побачиш, як не вiриш, – великодушно запропонував Степан.

– Що? Куди виходити?

– Замiж. За мене.

– Ой, держiть мене, упаду.

Степан злегенька притримав ii за стан, i Катерина ляснула його по руцi.

– Сама ж сказала, щоб тебе держати.

– Хiба ж я тебе просила?

– Бiльше нiкого тут не було.

– У тебе що, не всi дома?

– Не знаю, я вдома давно не був.

– От зануда.

– Просто я не люблю, коли кажуть одне, а думають друге. Правду треба казати. Ось ти менi сподобалася, i я кажу, що ти менi подобаешся i виходь за мене замiж.

– А може, ти менi не подобаешся.

– Може. Але думаю, що це не так. Якщо навiть так, то сподобаюся пiзнiше. Все одно будеш моею. Тут уже, як той казав, хоч круть, хоч верть.

– В черепочку смерть, – сказала вона.

– Я теж ворожбит, Катю. Мене моя баба навчила. Вона була з тих, що знаються на чарах. Не вiриш? Коли вона помирала, то стелю зривали в хатi, нiяк не могла одiйти. Мучилась, мучилась, а тодi попросила пробити дiру в стелi. І вiдразу, коли це зробили, померла.

– Розкажи комусь iншому.

– Хай мене грiм поб’е, якщо брешу. Ось подивись менi в очi. – Степан зупинився, i Катерина боязко глянула йому в очi, але страшного в них не було нiчого – синi ласкавцi виплескувалися на Катерину, теплi й лагiднi, i все-таки бентега прохопила ii груди – якась лоскiтлива до млостi.

Вона швидко вiдвела погляд i знов зацокала каблучками по тротуару, тiльки вже не дивилась поверх усього, а опустила голову, зiщулилась, звела плечi, мовби хотiла приховати своi груди i той бентежний лоскiт, що прокинувся в них.

– Тепер вiриш менi? – спитав Степан.

– Вiрю.

Вони не пiшли нi в яке кiно («То я так сказала, аби втекти», – зiзналася Катерина) i допiзна блукали порожнiми темними вуличками, аж поки не вийшли до рiчки.

Тiкич тут був широкий, бо недалечко його перегачувала гребля електростанцii, там стояв таемничий кам’яний будинок, у якому горiло яскраве свiтло, а з людей нiкого не було видно. Через те й таемничий, що весь час здавалося, ось-ось хтось туди зайде й запне вiкно чорною шторою.

Там з гуркотом падала вода, розбиваючись об камiння, i, мабуть, шум водоспаду навiював усiлякi химери, од яких у Катерини аж тiло бралося сиротами, однак щось i вабило ii туди, манило тривожною загадковiстю. Ще й вiд рiчки тягло вогкою прохолодою, Катерина аж тремтiла, тодi Степан зняв iз себе пiджак i накинув iй на голi плечi, що беззахисно свiтилися проти мiсяця.

Вона не встигла вiдмовитись, адже мусила сказати, що iй не холодно, а зодягнувши Степанiв пiджак, цим нiби давала якусь обiцянку, хоч Катерина нiчого не могла йому обiцяти. Вона вже злилася на себе, що отак допiзна ходила з цим майже незнайомим хлопцем, злилася на Степана, що причепився до неi, як реп’ях, i водить справдi, мов приворожену. Вже не раз хотiла попрощатися й пiти геть, але щось притягувало ii до Степана, щось незбагненне, як оте загадкове свiтло у кам’яному будинку бiля водоспаду.

Вона щiльнiше загорнулася в пiджак, що берiг тепло його тiла, проте не зiгрiлася, нiяк не могла вгамувати трем, йшов зсередини ii ества. Не знала, як звiльнитись од нього, тому раптом сказала Степановi:

– Ходiмо подивимось у те вiкно.

Будинок стояв по той бiк греблi, туди вiв вузенький мiсток з бетону й залiза, так високо пiднятий над водою, що страшно дивитися вниз – тягла до себе темна сила прiрви, у якiй ревiв i пiнився водоспад. Швидко перейшли мiсток, пiдступилися до освiтленого вiкна й зазирнули всередину.

Усе, що Катерина там побачила, розчарувало б ii, – якiсь важкi залiзнi машинерii, генератори, чи що, – якби не старий стiл у кутку, а бiля нього – таке ж старе, зачовгане крiсло. І це ще не зачепило б ii, та на столi, ближче до крiсла, стояла попiльничка, i над нею тоненькою цiвочкою вився дим од залишеного кимось недопалка. Хтось щойно сидiв у цьому крiслi, сидiв, курив, щось думав i, можливо, дивився, як переходять вони мiсток. Та хто ж, сторож, напевне, пiдказував здоровий глузд, а уява малювала таке, що Катерина боялася дихнути. Може, через те, що тричi дивилася фiльм «Людина-амфiбiя», тепер iй увижалося, як iз води опiвночi вийшов чоловiк з риб’ячою лускою на тiлi, зайшов у будинок перепочити, закурив, а тут нагодились вони, i чоловiк, який нiколи не являвся людям на очi, знов кинувся у воду, навiть не встиг погасити сигарету.

Зненацька в темнотi, при самiсiнькiй греблi, куди не сягало мiсячне свiтло, ляснув голосний сплеск, Катерина здригнулася i припала до Степана. Вiн вiдчув у себе на грудях, якi холоднi в неi руки.

– Короп, – сказав Степан. – То короп скинувся.

– Я так злякалася.

– Не бiйся. Дивись, якi кола пiшли. Короп гуляе.

Вона дивилася на темнi брижi, що йшли вiд греблi на мiсячну дорiжку, i тут спохопилася, вiдштовхнулася холодними долонями вiд Степана й сказала:

– Ходiмо звiдси. Вже пiзно.

Вони знов перейшли мiсток над ревиськом водоспаду, Катерина озирнулася й тiльки зараз помiтила стару облущену табличку: «Стороннiм вхiд заборонено».

Бiльше вона не оглядалась. Боялася, що раптом побачить, як iз будинку виходить сторож, i тодi щезне ii таемниця.

Як тiльки зайшли у першу ж вуличку, Катерина зняла з себе пiджак i вiддала Степановi.

– Менi вже не холодно.

А перед центром мiстечка, освiтленим неоновими лiхтарями, сказала:

– Далi я сама пiду.

І поцокала каблучками, дивлячись поверх дерев, поверх лiхтарiв i всього, що стояло на землi.

Ноги в неi були довгi й тонкi, але ж i сама була тоненька, така тонесенька, що Степановi болiсно стислося серце.

Пiсля того скiльки не пiдступався до Катерини, з якого боку не пiдходив, а вона нi та й нi. Щось нiби й тягнуло ii до Степана, тiльки ж дiвчата смiятимуться: скiльки хлопцiв за нею увиваеться, а вибрала цього «пiдстреленого». Люська Офiцерша так i сказала:

– Та вiн же в тих куценьких штанях як пiдстрелений ходить. Я, Катю, з твоiм багатством за офiцера вийшла б. – Люська завжди мрiяла про офiцера, через те й засидiлася в дiвках, бо де тих офiцерiв набереш у мiстечку, як тут немае вiйськовоi частини. Тому й причепилося до неi «Офiцерша», хоч Люська, мабуть, уже вискочила б i за дiдька лисого.

– Не треба менi нiкого, – огризалася Катерина, – рано ще про це думати.

І Степановi так сказала:

– Рано менi ще з хлопцями ходити. Та й ти навiть армii ще не вiдбув.

– Восени забриють, – сказав Степан. – Прийдеш проводжати?

– Побачимо.

Вони стояли перед гуртожитком, Катеринi здавалося, що на них усi дивляться, зирять навiть iз вiкон, регочуть, а Люська Офiцерша свариться пальцем. І вона попросила:

– Не ходи за мною.

– Добре, – сказав Степан, – не буду.

І пiшов.

Вона дивилася йому вслiд i стiльки смутку побачила в його згорбленiй поставi, стiльки гiркоi безнадii нiс вiн на похилених плечах, що Катерина не витримала.

– Степане! – гукнула.

Вiн зупинився, поволi озирнувся, нiби не вiрив, що вона кличе його, сховав свою печаль у кволу усмiшку.

– Чуеш, Степане? Принеси менi штани, я вiдкочу i пiдрублю в майстернi, там, бачу, запас е.

Степан чи образився, чи нi, але штанiв не принiс, довго не з’являвся Катеринi на очi (вечорами ходить на залiзничну станцiю, розповiдали хлопцi, розвантажуе вагони), i коли через мiсяць стрiлись на вулицi, Катерина його насилу впiзнала. Схуд, геть спав з лиця, зате був у новому костюмi, новiй сорочцi, черевиках, тiльки галстука бракувало, та от бiда – хоч ти вмри, – знов усе те висiло на ньому й телiпалося: видно, за роботою втратив зо два розмiри, а в магазинi не дуже примiрявся.

– Де це ти пропадав? – мiряла його очима з нiг до голови, ледь стримуючи усмiшку i вдаючи, що нiчого не знае.

– Хiба тобi не однаково?

– Не кажи, як не хочеш, – знизала плечима Катерина. – Не видно було, того й питаю.

– Пропадав, та не пропав, – сказав Степан, i вона раптом помiтила, що вiн напiдпитку.

– Ти вже як Петро Мисочка, – зморщила носа. Не могла терпiти цього духу, що нагадував iй нещастя, яке перевалювалося через порiг у iхню хату разом з батьком-п’яничкою.

Степан полiз у кишеню й дiстав сигарети. Креснув сiрником, обережно, щоб не закашлятись, затягнувся, але дим потрапив у очi, пiдбив iх тонкою сльозою. Так i дивився на Катерину крiзь ту сльозу, зречено й гiрко, аж стислася вона пiд Степановим поглядом. Потiм не витримала, вихопила в нього сигарету, пожбурила на землю i майже закричала:

– Щоб я бiльше цього не бачила, чуеш? Ще раз вип’еш – не пiдходь до мене!

Била Степана словами, але бiль той був солодким – виходить, iй не однаково, який вiн, Катерина ж не казала такого Петровi Мисочцi, нiкому не казала, а тiльки йому. Вiн пiдiйшов до урни-пiнгвiна, вкинув йому в пащеку коробку з сигаретами, i в стуманiлих очах знову скинулися знайомi вже Катеринi синi ласкавцi.

– Катю, – несмiливо озвався Степан, – а можна, я тобi писатиму з армii?

– Можна.

– Я часто тобi не набридатиму. І ще хотiв би карточку твою мати. Я нiкому не казатиму, що це моя дiвчина, не бiйся. Все одно нiхто не повiрить, що я можу мати таку гарну дiвчину.

– Ти ж казав, що ти ворожбит. Кого завгодно можеш причарувати.

– Можу, Катю. Але тебе я пожалiв. Ти краща за мене. То було б нечесно. Це якщо тобi хтось сподобаеться, то я можу допомогти. Навернути його до тебе. Але… ти й сама це можеш зробити.

– Чудний ти, Степане. Таке щось вигадуеш. Ну який iз тебе ворожбит?

– То правда, нiякий. Але менi допомагае в цьому Щедрик.

– Хто?

– Щедрик.

– Який Щедрик? – засмiялася Катерина.

– Не смiйся, – сказав Степан. – Я тобi розповiм. Нiкому не скажеш? Присягнися.

– Не скажу, обiцяю.

– Ну, то ходiмо. Далi вiд людського ока. Ходiмо до рiчки.

Вони знов, як i першого разу, вийшли до Тiкича, тiльки тепер пiшли проти течii: далi вiд греблi, куди не долинав шум водоспаду, i в тихому надвечiр’i Степан уперше розповiв iй про нього, Щедрика.

Щедрик, казав Степан, народився у пралiсi, в старезному дубовому лiсi, що стоiть над Тiкичем, це бiля його села, недалеко звiдси – кiлометрiв за двадцять. Рiчка там набагато вужча, нiж тут, бiля греблi, зате куди краща, бо вся в очеретах, плавнях, лататтi, у жовтих лiлеях, i в тому зелi розкошують видри, ондатри, там качки виводять маленьких, як кульбаби, каченят, а риби тьма-тьмуща, бо нiде iй немае любiшого мiсця; там у ситому мулi розкошуе синьо-зелений лин, червоний карась нереститься в очеретах, бо вода там ласкава i тепла, вигрiвае в собi золотi риб’ячi iкрини, не дае iм пропасти; там б’ють i холоднi джерела, бiля них полюбляе стояти судак, а на ямах тирлуються важкi лiнькуватi лящi… І майже над рiчкою темнiе глибокою зеленню дубовий пралiс, у якому цiлiсiньке лiто горять жарини суниць, пiд осiнь синiе ожина – зривай ii жменями, така рясна, гриби там ростуть навiть у бездощiв’я, видно, пралiс натягуеться вологи од рiчки, через те родить такi тугi й чистi боровики, хiба бiлочка десь гризне за шапчину й полишить бiлу цяточку. А найгустiше висiваються у вирубi пiдпеньки (у iхньому селi так називають опеньки), скiльки не збирай – не визбираеш, стоять аж до грудня, поки iх не спечуть морози. У пралiсi все цвiте, пахне, яснiе, спiвае, там дикi бджоли рояться у старих дуплах, там з-пiд землi б’е джерело, у якому вода солодша за мед, нiби увiбрала в себе нектар усiх лiсових квiтiв, увiбрала соки суниць та ожини, – жива вода.

Так от, у цьому пралiсi, розповiдав Степан, народився Щедрик – маленький, як хлопчик, чоловiчок, вiн носить червоний брилик, нiби позичив собi капелюшок у мухомора, i сам схожий на грибка, щупленький, присадкуватий, але дуже жвавий i веселий, скрiзь вiн бувае, усе йому цiкаво, що робиться помiж людей, тому вiн допоможе, тому й нiжку пiдставить, якщо чоловiк погане намислив, а того полоскоче, розсмiшить у хвилину гнiву. Нiхто нiколи не бачить Щедрика, немов то брилик-невидимка, нiхто не здогадуеться про його iснування, i коли вiн комусь пiдмогне, то просто кажуть, що от поталанило, пощастило, повезло, вдалося, а хто принiс той талан та удачу, й не думають, нiби воно iм iз неба впало. Однак той, хто здогадаеться, звiдки йому щедроти наспiли (звiдси i Щедрик), хто повiрить в iснування цього чоловiчка, до того вiн ще ласкавiший, тодi вiн справдi може прихилити небо.

Степан здогадався, що на свiтi е Щедрик, давно, ще хлопчиком, це вiн йому щастя приносить, це вiн йому допомагае ловити рибу, шукати найбагатшi грибами мiсця i найряснiшi ягiдники, без Щедрика i пралiс не був би пралiсом, то вiн наводить людей на всi тi щедроти, але не кожному дано побачити все сповна. Не завжди щастить i Степановi, однак вiн не падае духом, бо знае, що рано чи пiзно Щедрик йому запоможе, просто вiн десь одлучився, мае чимало клопотiв. Тiльки треба бути терплячим, нiколи не гнiватись, що вiн десь забарився, адже хтось, може, потрапив у ще бiльшу скруту i Щедрик зараджуе лиховi. А якщо ти бажаеш собi добра бiльше, нiж iншим, то вiн може вiдцуратися тебе або й покарати.

Коли ж це Степан уперше здогадався про Щедрика? Важко сказати, вiн його пам’ятае стiльки, скiльки й себе; може, тодi, коли вперше защедрував бабусi Улитi? Зовсiм маленьким був, а як зараз бачить: несе його тато, загорнутого в кожух, i так тепло в тому кожусi на грудях у тата, тiльки за нiс хтось щипае. Мiсяць свiтить iм на шляху, i вiд нього свiтиться снiг довкола, лунко так хрумкае пiд ногами у тата, аж завмирае серце в малого: здаеться, ще хтось за ними iде; Степанко втягуе голову глибше в кожух i заплющуе очi, але все одно бачить гострий мiсяць, жовтий снiг i чиiсь кроки чуе позаду: хрум-хрум, хрум-хрум. У хатi баби Улити (вона окремо вiд них жила у старенькiй хатинi) тато витрушуе його з пазухи на долiвку, i Степанко заводить тоненьким, як мiсячний промiнь, голосом:

		Щедрик-ведрик,
		Дайте вареник,
		Грудочку кашки,
		Кiльце ковбаски.

Бабуся Улита зачудовано дивиться на онука, ще наче вчора говорити не вмiло, а це вже тобi щедруе, тiшиться з того й тато, ворушить бiлими од паморозi бровами й вусами, а Степанко вже поглядае на скриню, що стоiть у кутку бабиноi хати. Та стара червона скриня завжди манила до себе й вiдлякувала, йому нiколи не вдавалося зазирнути до неi, лиш одного разу, коли бабуся пiдняла вiко, на нього звiдти повiяло незнайомим духом, якимсь несусвiтнiм, такого Степанко нiде й нiколи не чув. Приказуючи щедрiвку, якоi недавно навчила його матуся, малий дивився на скриню, i йому уявлялося, що ось зараз пiднiметься вiко i звiдти вийде Щедрик (бо до кого ж оце вiн звертаеться – «Щедрик-ведрик…»), вийде такий маленький та добрий чоловiчок з макiтеркою масних пузатих вареникiв i з кiльцем ковбаски, такоi пахучоi, що Степанковi вже лоскотало в носi й котилася слинка.

Бабуся гладила Степанка по головi, напихала йому в кишенi горiшкiв, цукерок, а Щедрик не з’являвся, i Степанко стояв розгублений i розчарований: навiщо ж оце вiн так виспiвував та випрошував, якщо той не з’явився. То вже пiзнiше, коли розпитував у бабусi Улити про Щедрика (бiльше нiкому не казав про нього, бо й так хлопцi смiялися, що Степанкова баба – вiдьма), вона пояснила, що так i мае бути, Щедриковi не можна показуватися людям на очi, не треба цього хотiти, бо коли хтось побачить його, тодi Щедрик помре. Вiн робить добро чужими руками, навертае людей на приязнь та щедрiсть, тому й звертаються так до нього на Рiздво, а бачити його зась. Не смiй цього хотiти.

І не в скринi живе вiн, Щедрику вiльно ходити де хоче, бо народився iз волi, у пралiсi вiн народився i там найчастiше бувае.

Якось Степанко ходив у лiщину по горiшки, але хтось уже обiбрав кущi, то мусив вертатися додому з порожнiм козубцем. Лиш на землi де-не-де завалявся горiшок, та й той був iз дiрочкою, i чимало присохлих коронок лежало в травi – таки ж добре вродили цього року, та пiзно Степанко прийшов – обтрусили, обiрвали, вилущили з коронок горiхи, i бiльш не шукай. Так то й так, Степанко ще пошукае грибiв i пiде додому, аж раптом побачив таке, що став як укопаний. На круглому пеньку, порослому зеленим мохом, лежала добра пригiрщ лiскових горiхiв – великих, чистих, дорiдних. І найдужче приголомшило Степанка те, що добре ж пам’ятае, як вiдпочивав на цьому пеньку, коли тiльки-но прийшов до горiшника, сидiв на ньому й нiчого не бачив, нiщо ж не муляло йому, от де заковика. Нiкого не було тут з людей, хто мiг би покласти iх i забути, не чув нiчиiх голосiв, нiякого шуму, i ось тобi маеш. З неба впали? Та ж нi, це… І раптом здогад остудив його всього, знав, що Щедрик не лихий, а от злякався на смерть, боявся кроку ступити, не те щоб узяти горiшки, i коли щось шурхнуло в кущi, лиш на мить туди кинув оком i вiдразу ж заплющився, хоч здалося, уздрiв таки щось червоне чи лишень його тiнь, але нi, нi! – його не можна бачити, то тiльки привидiлося так вiд страху, йому ще й не таке ввижалося, коли дуже лякався. А тодi Степанко так набрався страху, що не посмiв i торкнутися тих горiшкiв, не пам’ятае, як опинився за лiсом, як бiг i галуззя шмагало його по обличчю, i тiльки зупинившись перед селом, вiдсапуючись, раптом вiдчув ще один страх, не такий гострий, як перший, не такий наглий, а якийсь повiльний, розмiрений, такий, що неквапом пробирав усе його тiло до нiгтика, пронизував кожну волосинку.

Степанко раптом подумав, що це ж Щедрик для нього так старався, збирав по однесенькому горiшку на обчухранiй лiщинi й складав на пеньок, аби Степанко не йшов додому з порожнiм козубцем, бо не можна йти впорожнi з iхнього щедрого пралiсу; вiн так старався, цей Щедрик, що з обнесених кущiв нарвав ще он скiльки горiхiв (мабуть, жоден не сховався вiд нього у листi), а Степанко не взяв iх i дременув свiт за очi, нiби погребував. Та ж вiн образив Щедрика, бiльшоi образи i бути не може, коли до тебе з добром, а ти повертаешся спиною, кому ж це таке сподобаеться. Треба якось загладити цю вину, треба пiти й забрати горiшки.

Цей другий страх був дужчим за перший, бо Степанко таки вернувся назад. Ішов поволеньки лiсом, здригався на кожен подув вiтру у верховiттi, на хрускiт галузки, на стукотiння дятла, кожне дерево, кущик ворушились у нього в очах, i треба було зупинитись, аби й вони зупинилися, не перебiгали йому дороги. Темнi присмерки ворушкими тiнями коливалися мiж стовбурiв, вiн знав, що, коли темнiе, у лiсi завжди мариться, наче хтось ходить за деревами, бо сутiнки сюди запливають нерiвномiрно, в гущавинах вони гуснуть швидше, на галявинах повiльнiше, i через те так здаеться; Степанко це знав, однак пiсля всього, що сталося, не мiг погамувати в собi мерзенний холод, як не мiг i вернутися до села.

Попереду його чекав ще один струс, до якого вiн зовсiм не був готовий, та якби й пiдозрював про таке, все одно йшов би далi, бо мусив те побачити на власнi очi, аби якось збагнути його i пояснити собi. Струсонуло Степанком бiля того-таки пенька, до якого вiн дiйшов ще завидна, дiйшов i знову прирiс до землi нi живий нi мертвий. Горiхiв на пеньку не було. Вiд них не лишилося й слiду, хоча, без сумнiву, це був той самий пеньок, гладенький прикорiнь товстого дуба, якого зрiзали давно, вже й мохом зеленим порiс; Степанко не мiг помилитися, он же поруч той розлогий лiщиновий кущ, у якому, здалося, вiн угледiв червону тiнь, злякався й заплющив очi, переконуючи себе, що нiчого не бачив.

«Бачив? Не бачив?» – ця слiпа думка весь час щемiла йому в грудях, та вiн сахався ii, проганяв з усiх сил, бо не можна було й припустити такого, що вiн бачив Щедрика, адже тодi той помер би.

«Нi! Нi!» – казав собi Степанко i тепер, стоячи бiля спорожнiлого пенька, зненацька вiдчув, як щось обпекло йому серце, мабуть, то була блискавка, яка, обпiкаючи, водночас осяяла його зсередини, випалила там сумнiви й освiтила едину думку. Нi, не бачив Степанко Щедрика, це точно, тому що Щедрик живий, ось же вiн забрав iз пенька горiшки, побачив, що Степанко не взяв iх, i визбирав, нiхто, крiм нього, не мiг це зробити. То не бiда, що вiн образився, Щедрик добрий i все зрозумiе, вiн же бачить, що Степанко вернувся по горiшки, спершу злякався, з ким не бувае, а тепер от знову прийшов, Щедрик же бачить. Це все пусте, перебудеться, головне, що вiн живий, Степанко таки не побачив його, то Щедрик тiльки подав йому знак, що вiн е на свiтi. І це не вiд страху заходиться серце, Степанко страх поборов ще тодi, як вернувся до лiсу, це вiд радостi серцю стало тiсно у грудях.

Щедрик жив! Вiн ще не раз давав знати про себе, i найчастiше тодi, коли Степанковi було непереливки.



Тут мушу взяти слово я, Щедрик, щоб пролити свiтло на деякi подii, до яких мав певне вiдношення, власне, й не я, а Степан, але через мене. Може, я й не гiдний того, щоб мене вислухали, примарний чоловiчок без плотi, не всяк iз людей захоче такого слухати, та все-таки жадаю дещо прояснити, а то вже справа кожного зокрема – вiрити менi чи нi. Мушу сказати це слово передовсiм заради Степана, бо в декого може скластися про нього непевне враження як про чоловiка забобонного або, що гiрше, людину з хворобливою уявою, здатну до перебiльшень.

Єдине, що перебiльшуе Степан, – це мою всемогутнiсть, та ще помиляеться в тому, що я народився у пралiсi. Насправдi ж я народився в його уявi i можу жити доти, поки живе Степан, не стане його – не буде й мене, Щедрика, хiба, може, хтось iще повiрить у мене i тодi житиму далi. Отже, я е дитиною Степановоi душi i спроможний тiльки на те, на що вистачае його власноi волi, сили i духу, хоча здогадуюся, що Степанова вiра в мене змiцнюе ту його волю, силу i дух. Оце й уся моя могуть.

Щодо тих незбагненних i загадкових подiй, якi вiдбулися зi Степаном у пралiсi й вiдбуватимуться ще не раз у його життi, то в них не було анi крихти чогось незвичайного, надприродного, пояснюються вони дуже просто, хоч люди й не люблять простеньких тлумачень, за якими часто приходить пiсне розчарування. Хiба не розчарувався б Степанко, якби, наприклад, якийсь дорослий мудрець розсудливо, за всiма законами логiки пояснив йому, що немае й не може бути нiякого Щедрика, то бiлка збирала горiхи на пеньок, щоб потiм перенести iх у дупло про зиму. То вона шелеснула у лiщинi, Степанко глянув туди i встиг, мабуть, угледiти ii червонястого хвостика й заплющив очi, злякавшись, що то майнув мiй капелюшок. А до того часу, коли Степанко, пересиливши страх, повернувся до пенька, бiлка вже встигла перенести горiхи в дупло, так що дива тут нiякого; проте чи принесла б втiху малому така правда?

Або якби дiзнався вiн, що з хати Пилипа Затiрки снiпки позривав не я, а вiтер, чи мав би радiсть вiд такоi випадковостi? Адже в тому й сiль уся, що зло неодмiнно мае бути покараним i покараним не через якийсь там збiг обставин, нi, воно зазнае кари по справедливостi, негайно, i саме в дiях моiх i бачив малий десницю справедливостi.

Так було i з Пилипом Затiркою. Степанко любив бiгати з хлопцями на колгоспне дворище i найдужче – до кузнi, де все так цiкаво: слiпучий жар у горнi, величезний мiх, який хукае на вогонь, дядько Свирид таке виробляе молотком, що розпечене залiзо вигинаеться, наче вiск, пирскаючи на всi боки червоними iскрами – не пiдходь. Вони й не пiдходили близько, товпилися бiля широких, як брама, дверей кузнi, зачаровано стежили за дiйством дядька Свирида, який незлостиво покрикував на них, щоб не застували свiтла; трохи розступалися i знову сходилися докупи, наслухаючи веселе дзiнь-дзень, вдихаючи крутий дух, який стояв тiльки в кузнi, а бiльше нiде. Дядько Свирид покрикував на них, однак нiколи б не зробив такого, як Пилип Затiрка, хоч би як йому докучали. А той нудився якось у кузнi, поки Свирид зробить йому щось нагальне до воза, нудився i з дурного ума придумав таке, що бодай рука йому всохла. Розпiк у горнi маленьку шайбочку до бiлого i нишком пiдкинув ii туди, де тупцяли босоногi хлопчаки, щоб котрийсь наступив та посмiшив Затiрку. Вони ж i не туди, роти пороззявляли й дивляться на старання дядька Свирида, i тут на всю кузню верескнув Степанко. Кричить не своiм голосом, стрибае на однiй нозi, й нiхто нiчого не розбере, що це причинилось хлопцевi. Свирид спершу подумав, що iскра далеко вiдлетiла й Степанко наступив, але бачить – нi, iскра впекла б, i все, а тут якась бiльша бiда. І тiльки тодi, як Степанко покотився по долiвцi, дригаючи ногою, Свирид пiдбiг до нього i все зрозумiв. Хлопець наступив п’ятою на розпечену шайбу i спершу не почув болю, бо п’ята зашкарубла, як пiдошва, потiм залiзо, пропiкши товсту затвердiлу шкiру, в’iлося в тiло i пекло чимдалi дужче. Свирид притримав Степанка за ногу, насилу сколупнув твердим нiгтем шайбу, потiм узяв на поличцi якусь бiлу мазь i приклав ii до глибоко випеченоi рани. Мазь не могла так швидко подiяти, але вона приемно холодила опiк, Степанко перестав кричати, тiльки ламкий стогiн повз йому iз грудей. Очi заслала каламуть, проте не виступило нi сльозини, такий бiль пронизав Степанка, що не змiг i заплакати, аби його притлумити.

– Молодець, синку, терпи, – сказав дядько Свирид. – Як же це ти, бiдненький, так необачно…

– Терпи, отаманом будеш, – встромив i свое Пилип Затiрка. – На хронтi ще не таке бувае, – зовсiм дурне ляпнув Пилип i пришелепкувато одвiсив важку щелепу.

Свирид звiв на нього очi, дивився, дивився й аж тепер усе зрозумiв.

– Ах ти гад, – тихо i страшно сказав Свирид. – Ти що ж оце робиш, га? Ти що оце витворяеш, гад повзучий? Та ти хоч був на тому хронтi? Та я тобi зараз в’язи скручу.

– Я не хотiв, я не нарошне, я ж не знав, – швидко забелькотiв Пилип i поточився до дверей, бо Свирид уже зводився на рiвнi, його широкi груди важко здувалися од гнiву.

– Брешеш, паскудо, це ти нарошне! – сказав Свирид таким голосом, що Пилип зрозумiв: зараз точно скрутить в’язи й оком не клiпне.

Пилип, розпихаючи дiтлашню, дременув у дверi, скочив на свою пiдводу i так оперезав вiжками коней, що тi вiдразу пiшли в галоп.

– Нiчого, – сказав Свирид. – Бог його покарае.

Але Степанко звернувся до мене.

«Щедрику, покарай Пилипа Затiрку, – подумки промовляв малий уночi, коли не мiг заснути через бiль у нозi. – Знайди йому кару, яку сам хочеш, але не лишай цього так, провчи його», – просив мене Степанко, прислухаючись до виття вiтру, що зiрвався вночi й гудiв у комин, наче дув у велику дуду.

Часом Степанковi здавалося, що то я, Щедрик, подаю йому свiй голос у комин, адже я, маленький жвавий бешкетун, залюбки можу вилiзти на дах i бiгати по ньому, мов кiшка, i ще спритнiше за кiшку, можу навiть залiзти в комин, не замазавши в сажу своi червонi шароварчики й брилика, i звiдти подати голос Степанковi; от тiльки явитись на очi не можу, бо вмру, а обiзватися можу, чого ж.

Отож Степанко уявляв мене на даху i коли наступного дня почув, що в Пилипа Затiрки щось позривало снiпки з хати, геть тобi розшило один бiк покрiвлi наче рукою, то вiдразу здогадався, хто те зробив. Люди балакали всяке, ох, чого тiльки не понапридумують цi люди, щоб розпалити цiкавiсть, перешiптувались навiть, що то стара Улита, Степанкова баба, наслала чорта на Пилипову хату, щоб помститися за онука. Улиту-знахарку дехто вважав вiдьмою, ii боялися, проте й шанували, бо вмiла стара i недугу вигнати з чоловiка, i зубний бiль заговорити, i переляк iз дитини викачати, i, либонь, багато ще чого вмiла такого, про що нiхто й не здогадувався, хоч би й так, як от з цiею Пилиповою хатою. Ідуть люди вранцi по своiх роботах, дивляться – горище в Затiрки чорнiе, i снiпки валяються по дворi. А це що за напасть?

– Ой, кумо, чи не Улита наслала йому таке?

– Та Бог з вами, що ви таке кажете?

– Чули ж, мо’, що учворив Пилип хлопцевi?

– Та чула ж, бодай йому руки покорчило. Вчора мiй прибiг увечерi, розказуе.

– Ото хай знае, так йому й треба, пришелепковi. Це, iй-бо, Улита таке поробила.

– Таж вiтер був уночi страшенний, хiба не чули? Ото вiн i позривав снiпки, покрутив на вiхтi.

– А вiтром хто крутить, хiба не чорт? Мовчiть, кумо, я знаю, що кажу.

– Таке видумаете.

– Ще мiй тато покiйний розказував, як Дементiй Маколиз украв був на Улитиному подвiр’i якусь невiрненьку дощечку, то ходив iз тою дощечкою цiлу нiч кругом хати й не мiг iз рук випустити та з подвiр’я вибратись.

– Чула i я щось таке, але люди всяке видумають.

– Не кажiть i не говорiть менi, кумо! Того, чого немае на свiтi, не видумаеш, бо вiдки ж вiзьмеш у голову те, чого немае. Щось воно та е. Дементiй потiм сам признався, що ходив кругом хати, аж поки Улита не вийшла.

– Та й що вона йому?

– А що, подивилася та й питае любенько: «Чого це ти, Дементiю, крутишся тут, як на налигачi?» А вiн: «Ой, вiдпустiть мене, бо я сам не свiй, не знаю, що це менi пороблено». – «А чуже братимеш?» – питае Улита й посмiхаеться, але не до Дементiя, а так, десь убiк, нiби до когось iншого. «Не братиму, – каже Дементiй, – скiльки житиму, i десятому заказуватиму, щоб не брав». – «Ну, дивись менi», – Улита на те, потiм щось пошептала, пошептала, i спала мана з чоловiка, пiшов додому й не оглянувся.

– Може, п’яний був?

– Та де, й краплi в ротi не мав, то чорти ним крутили, Улита знаеться з ними.

– Я чула, що вона всяке може, але щоб таке…

– А чого ж, скажiть менi, кумо, нi в кого оце хату не розшило, а тiки в Пилипа? Он скiльки старiших хат е, а стоять i нiчого.

– Це в Семена мого зуби були заболiли, так заболiли, що не стуляв очей i на стiни дерся. Тодi не втерпiв, пiшов до Улити, робiть, каже, що хочте, а рятуйте, бо свiт не милий. І що ви думаете? Взяла вона ножа, вiдкривай рота, каже. Вiдкрив Семен рота, приклала вона ножа до ясен, – iди, каже, бiльше не болiтимуть. І пiсля того, вiрите, як рукою зняло.

– Вiрю, чого ж би не вiрила, як вона ще й не таке вмiе. Он якогось лiта град сипонув був такий, як квасоля, був би все побив на городах i скрiзь, а Улита винесла надвiр рогача й коцюбу, поклала навхрест, i вiн перестав.

– Ну, то могло так прийтися, що саме тодi й мав перестати, як вона з коцюбою та рогачем вийшла, а те, що в Семена зуби не болять ось уже скiки год, то це точно. Не мае мороки з зубами.

– Прийшлося, кажете. А те, що у Ворощукiв корова здохла пiсля того, як Ворощук Улитi город одмiряв, – теж прийшлося? Не кажiть, бо не хочу й слухати.

– Щось воно е. Краще обминати ii хату десятою дорогою.

– Десятою не десятою, а живи по правдi, то й буде добре. Улита ще нiкому зла не зробила й на нiготь задурно. Воно тре’ було, спитати б оце, тому Пилиповi таке вкоiти з дитиною?

– Я йому не снiпки позривала б, а очi видряпала, якби оце з моiм так зробив.

– Отож i я так кажу.

Всяке люди говорили-балакали про бабу Улиту, всяке гадали про ту притичину iз Пилиповою хатою, а Степанко був певен, що те вчинив я, Щедрик, помстився за нього вiтряноi ночi, щоб менше було пiдозр. Вiн знав, що його бабусю називають вiдьмою, але нiколи ii не боявся, бабуся Улита нiкому не бажала лиха, навпаки, вона зичила всiм добра, лiкувала людей од хвороб, од пристрiту, берегла од всiляких напастей. Степанковi теж колись була помогла, це як вiн ще зовсiм маленьким перелякався грому i став заiкатися, зробився таким полохливим, що тiнi своеi боявся. Не мiг зрозумiти, чого воно так, що вiн iде й тiнь за ним суне, наче пiдстерiгае його. І тодi бабуся Улита викачала з нього переляк: посадила собi на колiна, качала яечком по головi, приказуючи:

		Іди, ляче, на болота,
		Іди, враже, на очерета.
		Тут тобi не ходити,
		Бiлих кiсток не ломити.
		Іди собi в нетрi глухii.
		Тiкай собi в хащi густii,
		А в тих нетрях, ляче, сконай,
		Нашоi дитини не чiпай.

Мов заворожений, вслухався Степанко в бабусинi слова i все бачив: великий ляк чорною тiнню виходить iз нього, слухняно йде собi через поля й лiси десь далеко-далеко, у темнi нетрi, i там провалюеться в болотi, а Степанковi стае легко i свiтло, нiчого тепер йому не страшно. Вигнала бабуся Улита з нього переляк, сконав вiн у болотi глибокому й бiльше нiколи не вернеться.

Ось яка була в нього бабуся! Може, i iй допомагае Щедрик? – думав Степанко. Смiшнi люди, вони, щоб виправдати свое нерозумiння, щоб пояснити те, чого не вiзьмуть у тямки, вигадують якогось чорта, якусь потвору з рогами й свинячим рильцем i не можуть здогадатися, що е такий собi милий чоловiчок Щедрик, котрий могутнiший за всiх iхнiх дiдькiв. А бабуся Улита знае про нього, через те така мудра.

Втiм, тут уже Степанко помилявся.

Я жив лише в його уявi. Я, Щедрик, як уже казав, був дитиною його душi. Якщо людська душа вiчна, якщо iй справдi судилося царство небесне, тодi, можливо, i я вiчний. Але це не так. На жаль, це не так.




2


– От i добре, давно б отак, – говорила, наче сама до себе, Катерина, лаштуючись у дорогу. – Поiдемо. Поможе чи не поможе, а гiрше, як е, не буде, Стьопо, нiхто там тебе не вкусить. Вiн сам просив, аби ти приiхав.

Степан знову сидiв на лiжку й дивився у вiкно, крiзь яке i досi долинали голоси дiтей, однак iх вiн не бачив. У хатi вже горiло свiтло, через те шибки взялися глянцевою пiтьмою i вiдбивали кiмнату та все, що робилося в нiй; Степан бачив свою згорблену постать на лiжку й навiть помiтив, як на шиi, вище правого плеча, важко скидаеться роздута вена. Йому й дихати було важко. До горла пiдкочувався сухий кашель, стримував його, скiльки мiг, та коли вже заходжувався бухикати, то надовго.

– Вiдкашляйся, Стьопо, легше буде, – сказала Катерина.

Бiгала по хатi, щось шукала, складала в сумку, гримала дверцятами шафи, шухлядами, i все так швидко у неi виходило, що Степан i не зогледiвся, як бiля порога виросла гора торбiв. Одна сумка, друга, клумак яблук, кошовка яець, горiхи…

– Ти що, зимувати там зiбралася? – трохи роздратовано спитав Степан.

– Чого це зимувати?

– А напакувалася, наче в голоднi краi iдеш.

– Це ж я не нам, Стьопо. На гостинець узяла. Не прийдеш до людини з порожнiми руками. Там такого не купиш, а в нас же цього добра, слава Богу, е.

– Хiба менi шкода? Я до того, що хто ж його оце допре скiки. Руки в тебе двi. А я… сама знаеш.

– Ой, аби тiки й того. Що там його нести? В поiзд укинув, а там таксi довезе пiд самiсiнькi дверi.

– Дверi, – гмикнув Степан. – Ще не знаемо, де вiн живе, а ти – «дверi». Будеш возитися з клунками по всьому Киевi. А тодi ще й назад вернешся з ними. Зарубали б курку чи двi, а там уже бачили б.

– Зарубаемо ще й курку, хай тато прийде, бо я боюся. А ти за мене не переживай, те поставлю, те пiднесу, та й так буде. Я ще гайну в погрiб, мiшечок картоплi нагорну.

«Ти за мене не переживай, Степаночку, – казала вже сама до себе Катерина, спускаючись по драбинi до погреба. – Ти слухався, коли я тебе просила? Не пiднiмай, не тягни, не впирайся, покинь, просила-вмовляла тебе, Степаночку, а ти не хотiв i слухати, днював i ночував на тому тракторi та комбайнi, ще й удома встигав усе, а менi не давав за холодну воду братися. Тепер мовчи, Степаночку, тепер я тебе на руках занесла б до того Киева, аби це помогло, тепер я в нитку б витяглася, серце б тобi свое вiддала, аби можна, Степаночку. Бо винна, винна перед тобою».

Розгортала бараболю, вибирала де бiльша, i так само перебирала в пам’ятi днi, лiта, яких уже не переiнакшиш, не переживеш заново, хiба що ось так, у думках. Якби можна було щось викреслювати у прожитому, Катерина найперше викинула б отi бездумнi слова, якi сказала Степановi, коли ще й не збиралася замiж за нього, сказала й вiдразу ж забула, та потiм вони вернулися до Катерини й обiзвалися болем.

Восени Степан мав iти в армiю. До того вони вже зустрiчалися частiше, але щоб якусь там надiю подавала йому, то нi, не було й мови, не обiцяла Катерина ждати його зi служби, а листа написати можна, чого ж. Їй просто цiкаво було з ним розмовляти, Катеринi подобалися його розповiдi, у яких жило те, з чим так поспiшають усi попрощатися, як поспiшають розлучитися зi своiм дитинством. Дiвчата в гуртожитку вдавали iз себе дорослих на всю губу, i навiть iхнi дитячi ляльки, здавалося, мали дорослi обличчя – пiснi й розчарованi. Коли заходив до iхньоi кiмнати Степан, ляльки оживали, всмiхалися i змовницьки йому пiдморгували, нiби лиш вiн i вони знали щось таке, про що нiхто й не здогадувався.

Іди, iди з ним, не соромся, пiдказували ляльки Катеринi, не дивися, що дiвчата дивуються вашим зустрiчам, не слухай Люську Офiцершу, дуже вже розумна вона, та Люська, через те й у дiвках засидiлась, тепер од заздрощiв чого хоч нарае, не слухай ii. Люська тепер побiгла б i за Петром Мисочкою, дарма що Петро не висихае, бiгла б – аж пальцi збивала, та вiн не кличе ii.

Катерина збиралась i йшла iз Степаном у кiно чи так десь поблукати, найчастiше до Тiкича, де нiхто iм не заважав, де думкам було тихо i трохи тривожно, текли вони, мов лагiдна течiя рiчки, не знаючи, що там попереду. Ось тут iй, течii, ще так спокiйно, рiдне русло тримае у своему лонi, й не вiдае вона, що попереду прiрва, з якоi доведеться летiти сторчма на камiння, розбиваючись у пiну. Потiм iз бiлого шумовиння пiд водоспадом вона знову вiдродиться й потече далi, знову вiдчуе в собi гладенькi тiла риб i зрадiе, бо найдужче потерпала, розбиваючись об камiння, за них, адже без риб рiчка мертвiе.

Одного разу Степан прийшов сам не свiй, Катерина вiдразу побачила, що з ним щось не те. Цiлий вечiр ходив як у воду опущений, мовчав, потiм видихнув скрушно:

– Ти менi не писатимеш, Катю.

– Звiдки ти взяв?

– Така планида у мене.

– Не вигадуй, менi те краще знати.

– Нi, Катю, ти ще нiчого не знаеш.

– Оце щось узяв собi в голову й нудишся цiлий вечiр? – засмiялась Катерина. – Я думала, справдi якась бiда. Якщо тiльки це, то викинь собi з думок.

Вiд ii смiху вiн ще дужче знiтився.

– Не це, Катю, – сумно дивився собi пiд ноги.

– А що?

– Не беруть мене в армiю.

– Як це – не беруть?

– Так. Не пройшов медкомiсiю. Кажуть, серце.

Катерина ще не витрусила з себе смiху, ще хотiла розвеселити Степана i тут, не замислюючись над його словами, згарячу бовкнула:

– Оце то так! Хворий, а женитись зiбрався.

Степан зiщулився, наче дiстав ляпаса.

– Нiчого я не зiбрався. Сам не знав.

– І що вони кажуть? – притихла Катерина.

– Яке це мае значення?

– А може, ти вилiкуешся.

– Може. Та й помилитись могли. Буде ще одна медкомiсiя. Тодi вже знатиму, – сказав Степан, але сказав таким голосом, що мало в те вiрилося.

Пiсля того вiн став обминати Катерину. Не з’являвся в гуртожитку, не стрiчався на вулицi, нiде, i iй вже кортiло його побачити, хоч сама собi в тому не зiзнавалася. Гонор не дозволяв розпитати про нього у хлопцiв, не те що сходити самiй – ось же близенько, через дорогу, – i едине, що могла Катерина – це просиджувати всi вечори удома. А раптом вiн зайде, а раптом хтось iз хлопцiв обмовиться про Степана i причина його щезнення виявиться зовсiм простенькою, не тою, що думала Катерина, гризучи себе за легковажнiсть.

Дiвчата вже дивувалися, що вона стала такою домосiдкою, з кiмнати нi ногою, проте й у кiмнатi нiби ii немае, сидить собi нишком, як миша пiд вiником. Тиха, тиха, а от зробила ж таке, що хто б i подумав.

Зайшов до них Петро Мисочка з хлопцями, як завжди, був пiд мухою, таке теревенив, що навiть Люська Офiцерша не витримала:

– Ти, Петре, хоч би раз нормальним прийшов, – сказала ображено.

– Як це – нормальним? – витрiщився Мисочка спершу на неi, потiм на хлопцiв, запрошуючи iх у свiдки, що в нього все нормально: одна голова, руки, ноги.

– Слiпи б не заливав.

– Я?

– Ти, ти, – знов ображено сказала Люська, наче якби Мисочка не заливав слiпи, то вiдразу побачив би, яка вона гарна.

– Маю здоров’я! – чогось розсердився Мисочка.

– Совiстi нiякоi, – сказала Люська.

– А тобi яке дiло? Не до тебе прийшов, – вдарив Мисочка по живому i втупився в Катерину. – Може, я он ii хотiв бачити. Хоч подивитися е на що.

– На себе подивися, – сказала Катерина.

– Що – не подобаюсь? То ви тiки на словах такi всi розумнi, а помани вас пальцем, то iншоi спiваете. Знаю!

– Петре, ходiмо, – смикали його хлопцi. – Щось ти зовсiм уже…

– Ша! Дайте сказати, – нанизував Катерину на зiщулене око. – Степан твiй цяця, а що з того? Вибракували його на комiсii! Ми разом ходили, ги-ги, ходили там у чому мати народила, ги-ги, i вони, значить, вибракували Степана, ги-ги. Мене поздоровили, у морфлот забирають, а Стьопка твiй з ганджем, виходить…

Нiхто не зогледiвся, як вiдляск обiрвав Мисоччинi слова. Катерина вдарила його по щоцi, рiзко, з усiх сил, i зацiпенiла перед Мисочкою, нiби чекала кари, iй навiть хотiлося, щоб вiн ударив ii, адже вона теж завинила, завинила вже тим, що почула вiд нього цю бридоту. Долоня зробилася липкою вiд його масноi щоки, i все тiло здавалося липким, нiби ii облили брудом.

Не бачила, чи Мисочка сам вийшов з кiмнати, чи його вивели, опам’яталася, коли перед очима нiкого не було, порожнеча, кругом порожнеча, лише ляльки дивляться на неi порожнiми очима, i Катерина впала на лiжко й заридала.

Днiв через кiлька побачила Степана на вулицi, вiн ii теж помiтив оддалеки i весело помахав рукою, нiби вони умовилися про цю зустрiч. Катерина силомiць уповiльнювала крок, а хтось як пiдштовхував ii в спину.

– Пройшов! – раденько сказав Степан.

– Що?

– Медкомiсiю пройшов.

– То вони таки помилилися? – В ii голосi радостi не було, навiть сумно зробилося Катеринi, що це ж вiн пiде в армiю i вони два роки не бачитимуться чи, може, й не побачаться бiльше нiколи.

– Прийдеш мене проводжати?

– Прийду.

– Знаеш… Коли ти вийдеш замiж, то не пиши менi про це. Просто пришли порожнiй конверт, добре?

– Чого це?

– Не годиться замiжнiй жiнцi писати комусь листи. Я вiдкрию порожнiй конверт i все зрозумiю.

– Добре, – сказала Катерина, – я так i зроблю. А хiба ти не можеш попросити свого Щедрика, щоб я не виходила замiж?

– Я не хочу тебе приневолювати. Не знаю, чи будеш зi мною щаслива. А Щедрик робить тiльки добро.



Оскiльки мене знову згадали, то дозволю собi вставити ще словечко, не тому, що так кортить устромити свого носа («Коня кують, а жаба й собi ногу пiдставляе»), а через те, що це знаю тiльки я, Щедрик. Цього Степан не казав i не скаже нiкому, вiн навiть собi не зiзнавався, що йому вдалося перехитрити комiсiю. Власне, не всю медичну комiсiю, а молодесеньку лiкарку, яка тимчасово заступала непохитного, як скеля, терапевта, котрий винiс Степановi суворий дiагноз. Молодесенька лiкарка дуже вже ретельно i делiкатно обстукувала Степана тоненькими пальчиками, так делiкатно, що дужче, мабуть, прислухалася до самоi себе, до своiх мiзинчикiв, анiж до Степана. Надто iй, видно, хотiлося приховати свою недосвiдченiсть, тому так старалася. Однак, прослуховуючи Степанове серце, вловила-таки пiдозрiлий шум i довго тулила до його грудей прохолодну печатку то вище, то нижче. Степан смiявся, пересмикувався, жартував, казав, що йому лоскiтно вiд тих доторкiв, насправдi ж заважав iй слухати. І все-таки вона запитала:

– Серце вас не турбуе?

– Нi, – сказав Степан. – Нiколи.

– Гм, е пiдозра на стеноз.

– А що це?

– Наслiдок бактерiального ендокардиту.

– Зрозумiло, – сказав Степан. – Такого в мене нiколи не було.

– Мiг бути стафiлокок, – говорила, як у книжку дивилася. – Ангiною не хворiли?

– Нi.

– Боткiна була?

– Це що?

– Жовтуха.

– Нi. Я нiколи нiчим не слабнув, – сказав Степан. – І в лiкарнi нiколи не був. Вiспу прищеплювали, але то в школi.

– Вiспу прищеплювали? – перелякалася лiкарка.

– Ну ось, вище лiктя, бачте кружальце?

– Бачу, то й що?

– У нас кажуть вiспа, слiд такий вiд щеплення, як од вiспи.

– А-а, – засмiялася лiкарка. – І що, нiколи не мали простуди?

– Нi, я морж, – збрехав, не клiпнувши, Степан. – У крижанiй водi купаюся, навiть не знаю, що таке нежить.

У крижанiй водi вiн купався – то таки правда, але тiльки один раз i не з власноi волi. Пробивав якось лунки на рiчцi у пралiсi, вставляв туди очеретянi снопики, щоб риба не задихалася, i провалився. Ухнув пiд ним молодий, ще не змiцнiлий лiд, аж луна покотилася пралiсом, i Степан опинився у темнiй крижанiй холоднечi, що обхопила його, жадiбно висмоктуючи з тiла тепло, била пiд колiна, щоб вiн не встояв на днi, якого все-таки торкнувся ногами (провалився, на щастя, не з головою). Ламаючи перед собою кригу, до кровi роздираючи руки, Степан дiстався берега i здивувався, що йти так само важко, як i в рiчцi. Вода набралася в чоботи, натяглося нею пальто, вся одежина – до рук i нiг наче гирi хто прив’язав. Поки добiг додому, все на ньому взялося козубом, змерзлося так, що не мiг роздягнутися.

Уночi вiн горiв у гарячцi, може, був би i згорiв, якби не баба Улита, не ii натирання та вiдвари – шептання тут уже не допомогло б, i я не допомiг би, хоч i марився Степановi, а вiн думав, що все це наяву, насправдi, й просив: «Тiкай, Щедрику, тiкай, сховайся, не можна тебе бачити».

В?ходила його баба Улита, та вiдтодi часто чiплялися до нього й ангiна, й кашель, i нежить, тiльки не сказав Степан про це молодесенькiй лiкарцi, бо йому треба служити, що ж то за чоловiк, який не був в армii. Пiвчоловiка. Так що пишiть, голубонько: годен. І вона написала.

Степан, звiсно, сам повiрив у те, що дужий, i тiшився, як дитина.

А Катерина раптом засумувала.



Вона не знала, звiдки береться той смуток. Збираеться в нiй по краплинi, як вода у криничцi, в якiй живе жабка-джерельничка. Спершу джерело замулене, потiм жабка з рожево-рябеньким животиком прочищае його лапками, i воно прокидаеться, пульсуе, мов живчик: жив-жив, жив-жив.

Джерельце те в неi оживало у грудях, десь пiд серцем, тихенько дзумiло, щось виштовхуючи по краплинi, а що – Катерина зрозумiла в останню мить, коли проводжала Степана на станцii.

Ось-ось мав одiйти поiзд, бiля вагона зiбралися новобранцi й тi, хто iх проводжав, шум, вигуки, хтось смiявся, хтось плакав, хтось бренькав на гiтарi, а хтось спiвав, i голоси, голоси:

– Ти ж там гляди себе, сину, вдягайся тепленько…

– Вдягне, тьотю, що дадуть, х-ге, як по формi положено.

– Саньок, чув? Роби все, як я казав, не пропадеш.

– Пиши, Митю, пиши.

– Там не кажуть, тепленько чи не тепленько, – той самий голос. – Там команда: форма номер один або форма номер два.

– Вiтю, не забудь же поiсти в дорозi, там я поклала тобi i шкварки, i яйця…

– Ну, Петь, гад такий, якщо прийдеш без личок…

– Слухай, сину, начальства, на те воно й начальство, щоб його слухати.

– Оце, примiром, якщо ти в штанях i до пояса голий, то це форма номер один. Тепло тобi буде?

– А якщо без штанiв i без нiчого, то яка – ноль? Хе-хе-хе.

– Сам ти ноль без палички.

Поiзд уже вкотре гримнув вагонами, почалося хапливе прощання.

Степановi тиснули руку хлопцi, щось говорили дiвчата, перебиваючи одна одну, батько обняв його навхрест i не хотiв одпускати, а Катерина стояла вiд усiх трохи осторонь i чекала своеi черги, потерпаючи, що поiзд рушить i вони так i не встигнуть попрощатися. Вона вiдчувала, що Степан пiдiйде до неi останньоi, коли вже нiхто його не смикатиме й не пiдганятиме, вони будуть лише удвох. І коли воно так i сталося, коли Степан од усiх вiдмахнувся, вирвався з тiсного кола i пiдiйшов до Катерини, болюча ниточка радостi забринiла iй у грудях – вона, вона тут йому найдорожча.

І в цей час пролунала команда:

– Всiм у вагон! – гукнув молодий, акуратненький лейтенантик, суворо скинувши бровами, даючи знати, що цивiльне життя скiнчилося i саме з цiеi його команди починаеться для новобранцiв вiйськова служба.

– Катю… – Степан торкався поглядом кожноi рисочки на ii обличчi, кожноi вii, кожноi борозенки на губах, i вiд тих доторкiв синi ласкавцi в його очах ставали гарячими. – Не забувай мене, Катю, добре?

Вона подала йому руку.

– Хай тобi щастить, Степане.

– Ми ще зустрiнемось, правда ж?

– Зустрiнемось.

Поiзд рушив, усi забiгали, зашумiли, хлопцi кинулися до вагона, а вiн тримав ii руку в своiй i не мiг вiдпустити, злегенька так тримав, мов пташеня, боявся потиснути, але й зронити боявся.

Катерина мовчала, не знала, що тут казати (лиш джерельце пiд серцем: жив-жив, жив-жив), мовчав i Степан, однак щось було в тому мовчаннi, бо нiхто iх не чiпав, не шарпав, навiть батько Степанiв притих осторонь i не обзивався. Катерина знала, що мусить щось сказати Степановi на прощання, щось таке, аби йому краще велося там од ii слiв, аби вiн був спокiйнiший, весь час пам’ятаючи тi слова, але якась важка пелена нiмоти впала на неi, наче у снi: знаеш, що треба сказати, а не можеш.

– Ти що, очманiв? – майже по-дiвчачому верескнув лейтенантик з приступки поiзда, який уже набирав швидкiсть, крикнув зовсiм не по-вiйськовому, бо ж вони, цi новобранцi, ще не привченi до армiйських команд, зараз головне iх не розгубити, а там уже лейтенантик доведе iх до пуття. – Ану, шмаляй сюди, про що ти ранiше думав?

Із дверей вагона визирали сумно усмiхненi голови, хтось махав рукою, хтось щось кричав, перекочувався стукiт колiс, i тодi Степан випустив Катеринину руку й побiг. Догнав свiй вагон, ухопившись за поручнi, скочив на приступку, проте не зайшов у тамбур, а рiзко озирнувся, вiдразу очима вихопив з-помiж усiх Катерину й дивився, дивився, дивився…

Вона лиш тепер, на вiдстанi, вiдчула, який вiн нещасний, побачила на ньому старенький пiджачок, стоптанi черевики – усi хлопцi так зодягалися в дорогу, бо ж незабаром вирядяться в солдатську форму, проте Катерина бачила це тiльки на Степановi, бачила його стрижену голову, його зажуренi очi, i враз прорвалася в нiй важка пелена нiмоти.

– Степане! – крикнула Катерина.

Худий, обшарпаний, вайлуватий, стрижений пiд нулiвку, вiн раптом видався iй таким рiдним, аж бiль пронизав груди; бiль пробився у неi пiд серцем, вдарив iз джерела на повну силу, i Катерина, аби не заплакати, знов закричала:

– Степане!

Якоюсь жилочкою вiдчула, що це вона послала його на тяжкi випробування; аби не вона, Степан лишився б удома, а тепер от iде не знати куди.

Катерину огорнув такий жаль, нiби провела його на вiйну й не встигла наказати, щоб глядiвся, берiг себе, бо вона ж його ждатиме.

– Степане!

Вiн уже нiчого не чув, тiльки бачив, що Катерина гукае, i весь подався назустрiч голосу, щоб перейняти його на вiтрi, але намарне.

І тодi Катерина побiгла. Спотикалася, наштовхувалася на людей, бо, бiжучи, не зводила очей зi Степана, а вiн усе вiддалявся, вiддалявся, все швидше стукотiли колеса, набираючи розгiн, i вона зрозумiла, що вже його не догнати, не сказати того, що хотiла.

Зупинилася, зiрвала з голови хустину, щоб помахати Степановi, та рука безсило повисла, i Катерина лиш нiмо дивилась услiд поiздовi.

– Степане…



Джерело, яке билося у Катерини пiд серцем, вирвалося назовнi, i з очей потекли сльози. Я гадаю, що то було джерело любовi, уже тодi Катерина кохала Степана, хоч сама собi не зiзнавалась у тому чи, скорiш за все, не могла розiбратися у своiх почуттях. Воiстину незбагненна це штука, любов, що приходить до людини то мукою, то щастям, i нiхто не може пояснити, звiдки й чому вона приходить. Я ж собi думаю, що любов народжуеться, як рiка, спершу прокидаеться маленьке джерельце, вiдтак воно дужчае: переходить у струмок, потiм розливаеться в рiчку.

Втiм, кожен мае свою думку про таiну цього почуття, i тим воно неповторне. Щодо Катерини, то вона схильна була вважати, що це я, Щедрик, приворожив ii до Степана. Але це не так. Степан нiколи не просив мене, щоб я присушив Катерину до нього, а без його волi, як вiдомо, я нiчого не вартий. Степан вважав, що вiн не той чоловiк, з яким iй буде найкраще, i коли потрапив до госпiталю, перестав писати, хотiв, щоб вона забула про нього.

Їхнi шляхи на тому б i розiйшлися, якби Катерина сама не знайшла Степана. Отож я тут нi до чого, хiба якась пiщинка моеi заслуги в цьому. Боюся бути нескромним, але припускаю таке, адже Катерина полюбила Степанову душу, а я часточка його душi, – виходить, полюбила й мене. Однак тодi, коли вона сказала Степановi: «Попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе», – саме так треба було розумiти ii слова, – тодi моя допомога була непотрiбною. То вже було освiдченням.



Вона не знала, що й думати, коли перестали надходити листи. Чула серцем, що з ним щось сталося, а що – не було в кого питати, про це мiг би сказати тiльки Степан, але вiн мовчав. Може, знайшов там собi когось, тодi прислав би бодай порожнiй конверт, i вона здогадалася б, навiщо ж мучити. Нi, не знайшов, Степан не такий, сказав би. А чому вiн мае казати, хiба вони обiцяли щось одне одному? Не обiцяли ж, не присягалися.

І написати йому до ладу Катерина нiчого не змогла, хоч i бралася не раз. Спершу так чекала листа, щоб дiзнатися адресу i про все сказати, а коли отримала, сiм разiв перечитала i не знайшла того, що шукала, почула лиш у голосi Степановiм (читала i чула голос його: «Тут, Катю, уже зима, морози лютi, а снiги такi, що кiнця-краю не видно iм, i здаеться, що то наснилося менi: тихо рiчка тече, мiсяць звiсив у воду босi ноги, я стою на березi, а коло мене дiвчина з очима зеленими. Як там вона, наша рiчка, ще не замерзла? Це вона двiчi замерзатиме, поки я повернуся…»), почула в його голосi те, що шукала в словах, але ж могла i помилитися, бо голос чувся таким, як сама хотiла. І вiдповiдала йому, теж сподiваючись, що Степан почуе голос ii i все зрозумiе: «Рiчка наша тече, ще не замерзла, хоч i холодно вже (може, вiн здогадаеться, чому iй холодно?), та коли я виходжу до Тiкича i згадую твоi розповiдi про Щедрика й пралiс, то менi пахне суницями i стае теплiше».

Так писала йому Катерина, коли ще стояла осiнь. Тепер рiчку скувала крига, уже i в них упали снiги, а листа нема й нема. Може, хтось викрадае iх? Поштарка лишае листи на поличцi, бiля вахтерки, всяк iх перебирае, шукаючи кожен свого, то може бути й таке.

Якось не витримала, розповiла про все Люсьцi Офiцершi, вона ж старша, може, порадить щось.

Люська е Люська. Вислухала, спiвчутливо зiтхнула, покивала головою i, не довго думаючи, випалила:

– А ти напиши його командировi частi. Офiцери, вони, знаеш, якi культурнi! Зразу одпишуть. Викличуть, допитають, швидко признаеться. Ще й на «губу» посадять.

– Та ти що, Люсь?

– А з ними, ловеласами, тiки так i треба.

– Хiба ж ти не знаеш Степана? Який же з нього ловелас?

– Знаемо цих тихих, – сердито сказала Люська. – Вони з армii всi жонатими вертаються.

– Ти думаеш, Степан там собi когось знайшов? – тамуючи хвилювання, спитала Катерина.

– Все може бути. Он у нашому селi Сергiй Мотуз привiз жiнку аж iз Германii. Вiн там служив, а вона, наша ж таки, солдатам чи iсти варила, чи що, й обкрутила Сергiя. Хлопець такий, що кращого в селi не було, як намальований. – Люська пустила очi пiд лоб. – А таке собi взяв, що матiнко рiдна, возом ii не об’iдеш, гладезна та ще й ряба. Усi смiються собi нищечком, що то ж тре’ було аж у Германiю iхати, щоб таку знайти, вдома он скiльки дiвчат, як яблучка перемитi, – сказала Люська так, наче й вона була серед тих перемитих яблучок, – а його, бач, обмарило.

– Не всi такi, – сказала Катерина.

– Не всi? Еге, кажи, хiба я не чула, як хлопцi говорили коло клубу: «І тебе б обмарило, якби два роки спiдницi не бачив».

– То ж два роки, а тут три мiсяцi, – невпевнено проказала Катерина. – Нi, Люсь, чую, бiда з ним.

– Ну, може, нiчого такого ще й не трапилося, – вiдступила Люська, жалiючи Катерину. – Я розказую, як воно бувае там в армii. Мужикiв багато, а якась прищава куховарка крутить ними як хоче. Та якби я там була, то за полковника вийшла б, не менше.

– У солдатiв i кухар солдат, я знаю, – сказала Катерина.

– Не скрiзь. Та й хiба тiки на кухнi жiноча робота? Я ж кажу, мене б туди, то не глянула б навiть на Сергiя Мотуза, хоч i мальований. Точно за офiцера вийшла б.

У Люськи одне в головi, подумала Катерина i вже пошкодувала, що спиталась у неi розради.

Втiм, розмова була недаремною, ще не знати, як би все обiйшлося, коли б не Люська.

Одного разу влетiла вона в майстерню – й вiдразу до Катерини, яка саме виточки застрочувала на кофтинi.

– Вгадай, кого я бачила? – зашепотiла Люська так, щоб дiвчата не чули.

– Скажеш.

– Не, ти вгадай, – наполягала Люська, роблячи великi очi, i в Катерини раптом тенькнуло в грудях: Степана.

Не знала, як вiн мiг тут опинитися, але щось пiдказувало: Степана, Степана! І боялась радiти, аби не наврочити.

– Ну! Ну! – не терпiлося Люсьцi.

– Не вгадаю, кажи.

– Вибiгаю з унiвермагу, а вiн назустрiч…

– Хто?

– Я й очам своiм не повiрила, ще ж недавно з тобою балакали, думали всяке…

– Степан тут? – вихопилось у Катерини.

– А де ж ти думала?

– Ти сама його бачила?

– Ось як тебе. Виходжу з унiвермагу, а назустрiч щось наче знайоме, пiдходжу ближче, дивлюся – Степан…

– Вiн що – у вiдпустку прийшов?

– Та не, слухай далi. Давлюся, пальтечко на ньому, шапчина кроляча, оце так солдат, думаю. А може, це й не Степан? Пiдходжу. «Здрастуй, – кажу, – Степане, яким це вiтром, тебе ж наче в армiю взяли». А вiн: «Комiсували, – каже, – мене, одлежав у госпiталi, – каже, – й комiсували. Одслужив свое». – «І де ж ти тепер?» – питаю. «Та де, в селi своему, – каже, – де ж менi бути? Шоферую, – каже. – А це ось став на ремонт, то по запчастини приiхав. Такi, значить, дiла». І дивиться, Катю, на мене, дивиться, бачу, спитати щось хоче, а язик не повертаеться.

Катерина сидiла бiла, як отой перкаль, що вона застрочувала його на машинцi, бiльше нiчого не перепитувала.

Люська аж образилася, що Катерина втратила цiкавiсть до неi, втупилася кудись очима i не змигне, однак у Люськи ще було чим розворушити ii.

– Чуеш, спитати щось, бачу, хоче, та не осмiлиться, тодi я, Катю, сердься на мене чи не сердься, й кажу йому: «Шоферуеш, на машинi катаешся, а там Катерина мiсця собi не знаходить, що ти не пишеш, не знае, що й думати, бiдна. Всi ви однаковi, – кажу йому прямо в очi, – совiстi у вас нiякоi». Машину, бач, дали йому, то вже й на сьомому небi, катаеться, а ти пропадай. Безсовiсний! Вiн тодi подивився на мене, так гiрко якось подивився, що я тут i язика проковтнула, та: «Передай, – каже, – Катi, що я за неi душу оддам. Якщо ii хтось обiдить, якщо волосина впаде з ii голови, то я i на краю свiту почую. Кланяйся, – каже, – iй низько в ноги i хай простить менi. Оце i вся моя мова», – каже. І пiшов.

Катерина нiби нiчого не чула. Така пустка стояла в ii очах, аж злякалася Люська. Нi жалю, нi подиву, нi зла – сама порожнеча.

– Ти що, Кать?

– Куди пiшов? – тихо спитала Катерина.

– А я вiдки знаю? Вiн що – казав менi?

– У який бiк вiн пiшов?

– Та отак проз аптеку, а потiм звернув, де старий кiнотеатр був… Пожди, куди ж це вiн завернув? Я й не придивлялася якось. Спершу отак, проз аптеку… Пожди, – розгубилася Люська, – може, згадаю.

Катерина не ждала. Схопилася, як обпечена, на ходу накинула пальто i вискочила з майстернi.

Бiгла по центру, спотикаючись на слизькому тротуарi, так бiгла, що горлицi лякалися на заснiжених акацiях, стрiпували крилами, струшуючи на Катерину срiбний пил.

У мiстечку о цiй пообiднiй порi було порожньо, де-не-де хтось пройде, Степана вона побачить здалеку, тiльки б вiн не пiшов ще звiдси, тiльки б не пiшов, молилася Катерина, вони не розминуться, тут же й розминутися нiде, на однiй вулицi i магазини, i все, що треба приiжджiй людинi.

Вона забiгла в аптеку (це ж вiн по лiки заходив, недуга якась у Степана) – нема, забiгла до унiвермагу – нема, туди-сюди – не видно Степана, i тут Катерина згадала, що Люська торочила про якiсь запчастини, аби ж то знаття, де це iх видають, може, там би його застала. Чи в «Сiльгосптехнiку» бiгти, чи в автопарк, чи, може, у когось спитати, але хто ж тобi скаже, це якби шофер який трапився, он стоiть порожнiй автобус, нi людей у ньому, нi шофера, кого ж тут питати. І ждати немае коли.

Автобус, автобус… І раптом у нiй засвiтилася думка: як же це вона не здогадалась одразу, що треба бiгти на автостанцiю, Степан же неодмiнно туди прийде, вiн же iхатиме в село автобусом, може, уже й поiхав, а вона метаеться тут, як навiжена. Та що ж тут думати, мерщiй треба бiгти на автостанцiю. Швидше, швидше!

Поминула аптеку, книгарню, кафе «Молодiжне», нiкуди бiльше не заглядала, щоб не згаяти нi секунди. Он уже й автостанцiю видно, зосталося тiльки перебiгти скверик, влiтку вiн такий густий, нiчого б не побачила, а зараз просвiчуеться наскрiзь, тiльки iнiй на ньому слiпучий, аж сльоза набiгае, в очах усе миготить, переломлюеться, нiби свiт захитався, втративши рiвновагу.

Але й крiзь хитавицю Катерина побачила, що на автостанцii майже немае людей, кому ж кортить iздити в такий мороз, та ще й у будень, хiба якась бiда пожене людину в дорогу. Як добре, що немае людей, немае де загубитися чи розминутись, один лиш «пазик» пофуркуе синiм димом, розiгрiваючи мотор, а бiля нього…

І тут вона побачила Степана.

Вiн уже збирався сiдати в автобус, ще пропускав поперед себе якусь зiгнуту бабусю з клунком, ухопив того клунка, висаджував, i Катерина бачила його тiльки зi спини, але й митi не було, щоб засумнiвалася – вiн чи не вiн, це був Степан. Вона нiколи не бачила його зодягнутим по-зимовому – легеньке пальтечко, чорна кроляча шапка, двi хлiбини в сiтцi, – проте впiзнала б його з одного поруху руки, з одного кроку, впiзнала б, якби вiн стояв i не рухався.

– Степане! – крикнула Катерина, i iй здалося, що то був не ii голос, вiн полинув не з неi, вродився десь окремо, в чужому лонi, i летить до нього поволi-поволi, ось уже долетiв, та Степан не впiзнае його, цього чужого голосу, завмер, прислухаючись, i не озираеться.

– Степане! – ще раз крикнула Катерина, i знов той крик повiльно котився чужою луною, i вона не витримала й побiгла услiд за голосом, вона випередить його, пережене i прибiжить першою.

І коли Катерина пiдбiгла вже зовсiм близько, Степан оглянувся.

Винувата i трохи здивована усмiшка лягла йому на обличчя, такою була та усмiшка, що лiпше б уже заплакав, не обдуриш, Степане, мене цим смiхом i не старайся. Краще обiйми мене, приголуб, поцiлуй, роби зi мною що хочеш, Степаночку, бо я боюся тебе цiлувати, не гоже менi, я дiвчина, нiхто ще не цiлував мене i я не цiлувала нiкого, крiм мами.

– Здрастуй, Степане, – сказала Катерина.

– Здрастуй, Катю. Ти звiдки?

– Так, проходила. Бачу, ти стоiш.

– А-а.

– Повернувся?

– Як бачиш.

Мовчали. Дивились одне на одного.

– Як живеш? – спитала Катерина.

– Живу.

– Не женився?

– Нi. А ти? Замiж не вийшла?

– Хiба тобi не однаково?

– Питаю.

– Я ж тобi не порожнiй конверт послала.

– Вибач, Катю, так вийшло. Я не знав, що все так повернеться. Вибач.

Газонув автобус, водiй прочинив дверцята i, пихкаючи сигаретою, спитав:

– Є там з бiлетами?

– Є, е, – сказав Степан.

– Ну, то давай ворушися. Забирай i ii з собою, тобi дiвка, менi план, – реготнув, задоволений жартом. – Хоча таку кралю можна провезти й задурно.

– Бувай, Катю. Живи щасливо.

– Не буде менi щастя, – сказала Катерина.

– Буде.

– Нi, я знаю.

– Я попрошу Щедрика, вiн принесе тобi щастя. Ти ж пригадуеш Щедрика?

– Нi, не принесе.

– Хiба ти не вiриш у нього?

– Якщо вiн е…

«Пазик» знову завив, i водiй гукнув уже сердито:

– Ти сiдаеш чи нi, я з графiка вибився через тебе!

– Зараз.

– Якщо вiн е, – сказала Катерина, – то попроси його, щоб ти полюбив мене. – Вона не вiдчула i краплi сорому за цi слова, iй навiть легше стало дихати, i, дивлячись Степановi в очi, ще сказала: – І попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе. Хоча… вiн таки е, вiн уже це зробив зi мною.

– Катю…

– Але без тебе i вiн менi щастя не принесе.

– Катю…

– Останнiй раз питаю – ти iдеш? – вистромив голову водiй i зозла плюнув сигаретою.

– Та iдь ти пiд три чорти! – сказав Степан. – Причепився. Маеш графiк, то iдь.

– Ох, народ! З ним не можна по-доброму.

«Пазик» рушив, тiльки димок за ним покотився, але Степан навiть не глянув йому вслiд, не помiтив, як у вiконечко дивиться на нього трохи злякано бабуся, потерпаючи, видно, що хто ж оце завдасть iй клуночка, коли сходитиме з «антобуса».



Та найбiльше здивувало бабусю те, що дiвчина першою припала до хлопця, схитнулась, немов пiдломлена, i кинулась його цiлувати, гладила по обличчю, щось приказувала, а вiн, бiдолашка, в однiй руцi тримав сiтку з хлiбом (коли то дiждуться в селi того хлiба?), а другою незручно, невмiло обнiмав ii за плечi. Бабуся перехрестилася, чи то осуджуючи, чи благословляючи iх, i позаздрила, що в часи ii молодостi такого не водилося: де ж це видано, щоб дiвка першою на шию парубковi чiплялася.

Я ж собi думаю, що старенька тут помилялася, багато чого не було за ii молодостi, але любов завжди була однакова, в усi часи любов була, як рiка, що може i пересохнути, i вийти з берегiв – тодi ii не зупиниш, не впокориш, тодi iй нiпочiм нiякi межi, а тим бiльше осуд людський.

Що ж стосуеться давнiх звичаiв, то, може, бабусю втiшило б те (якби вона знала, звичайно), що ця молоденька парочка не побiгла вiдразу до «заксу», а, як i в давнину, спершу попросила батькiвського благословення. Це Катерина, коли вони вирiшили побратися, умовила Степана поiхати до ii батькiв i попросити згоди, бодай для годиться, адже iй усе-таки ще тiльки шiстнадцять минуло.

Я певен, що на тому вже нiщо не залежало, але воля Катерини була такою, i нiчого поганого в цьому, гадаю, немае.

Через тиждень Степан з Катериною поiхали в ii село.



Смiшним тее сватання видалось. Щоправда, Катеринi тодi було не до смiху: коли вже дiйшло до дiла, такий страх напосiв i сором, хоч тiкай свiт за очi.

Ще в автобусi вiдчула на собi липкi погляди (односельцi поверталися з районного базарування), вловила тихi шепоти-бубонiння:

– Чи це не Тимохи Горового дiвчина?

– Та вона ж.

– А то хто з нею?

– Мабуть, зятя везе, кхм.

– А таки так, бо чуже, не наше.

– Воно ж чуже не таке, як свое.

– Тепер так.

Катерина сидiла, як на терню, боялася й глянути на Степана, хоч вiн, здавалося, не дослухався тих перешiптувань, мовчки дивився у вiкно, за яким уже синiв раннiй зимовий вечiр.

Вiд Галайбишиного повороту, де вони зiйшли з автобуса, до Катерининоi хати було палицею кинути, i iх проводжали очима аж до подвiр’я; Катерина злостиво подумала, що для сiльськоi баби чи молодицi немае бiльшоi гризоти, нiж ото не впiзнати, що воно йде чи iде селом i до кого. Кожне тобi стане, як укопане, i не зрушиш його з мiсця поки не закмiтить, куди завертаеш. А тодi вже дихне з полегкiстю.

Степановi ж хоч би що: шапка набакир, iде, жартуе, буцiм сьомий раз оце сватаеться i вже наперед знае, як воно буде. А Катерина, що ближче до хати, то як за полу ii хто притримуе, хоч бери та вертайся.

Уже перед самiсiньким порогом раптом крутнула, кинулася до повiтки i там заховалася за дверима, сполохавши сонних курей – засокорили, заворушили крилами, вiйнувши на Катерину пiр’яним духом. Степан нiби iншого й не сподiвався од неi, смiливо торгикнув дверима й пiшов у хату: нехай сам говорить, як такий дженджуристий.

Катерина затамувала дихання, щоб не розколошкати курей, бо здiймуть рейвах i на подвiр’я, здавалося Катеринi, позбiгаються всi сусiди й показуватимуть на неi пальцями: «Оно вона! Онiно!»

Згодом рипнули сiнешнi дверi, вийшла й покликала ii мати (якось нiби аж гнiвно покликала), але Катерина не обiзвалася i сидiла в повiтцi, поки не вийшов Степан, мовби це вiн тут був за господаря i мусила слухати лише його. Роздягнений, простоволосий, вiн стояв у мiсячному свiтлi такий близький i домашнiй, ii господар, i раптом гукнув так по-рiдному, аж защемiло пiд грудьми в Катерини:

– Гей, жiнко, ти що оце собi думаеш?

Вона вийшла до нього пiд мiсяць, подивилася в очi, й Степан узяв ii обличчя мiж долонь i поцiлував у губи. Це був iхнiй перший солодкий поцiлунок – короткий, але неполохливий, повний, налитий по вiнця.

– Ходiмо, застудишся, – сказала вона.

І враз вiдчула, як Степан рiзко стиснув ii долоню, i погляд його спiткнувся об щось угорi. Катерина повела очима вслiд за тим його поглядом, спокiйно так, нiби шукала щасливу зiрку, й зненацька угледiла… сову. Велика, тьмяно-срiбляста проти мiсяця – такоi Катерина ще нiколи й не бачила, – вона сидiла на коминi й, здавалося, дивилась Катеринi просто в очi.

– Ой, Стьоп, – прошепотiла. – Прикмета яка… лиха.

– Та нi, – сказав вiн. – Це бiла сова.

– Де вона тут узялася? На коминi нашому.

– Погрiтися сiла. Виходить, зима буде довгою. Якщо в нашi краi залiтае бiла сова, то це на довгу i люту зиму. Ото й уся прикмета, я знаю.

– Я так злякалася…

– Дарма… Ходiмо, ти вся тремтиш.

Степан пропустив Катерину поперед себе в хату i гукнув з порога:

– Знайшлася наша куничка!

Вiн i перед тим, як тiльки зайшов до хати, почав за давнiм звичаем з того, що десь сюди забiгла куниця, а то й не куниця, а красная дiвиця, – i так воно славно вийшло у нього, що, поки Катерина вiдсиджувалася бiля курей, у хатi вже знали, що це за мисливець до них прибився.

Мати поралася коло плити, подавала до столу, i батько – худий, як терниця, з блискучими очицями – сидiв уже веселенький, щасливий, i це вкололо Катерину: отак вiдразу й вiддають ii з дорогою душею, ще нiчого не розпитавши, не порадившись, нiби мерщiй хочуть здихатися ii; хiба ж так водиться у людей?

– То це правда, Катю? – вийшла iз кухнi мати й дивилась на неi трохи сполохано, проте й з надiею.

– Правда, – опустила Катерина очi.

– Чого ж ти мовчала?

– Та… сама не знала.

– Я думала, ти ще дитина в мене. А це неждано-негадано…

– Дуже вони тепер нас питають, – скинув маленькою сухою головою батько i пiдморгнув Степановi: – Хай-хай. Сiдай, зятьок… У тебе, я бачу, губа не з лопуцька, не прогадав! Катря у нас козир-дiвка.

– Тату! – заблагала Катерина.

– Що – тату? Я брехати не вмiю, кажу, як е. Тут i слiпому видно, що дiвчина як з патрета.

– Їй ще й сiмнадцяти немае, – сказала мати.

– Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.

– Ти б менше язиком клепав.

– А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.

Степан тихо собi осмiхався на ту розмову, потiм сказав чемно:

– Все буде добре, мамо. Не переживайте.

І тiльки почувши оте «мамо» (аж залоскотало пiд ложечкою), мати зрозумiла, що все уже вирiшено, пiдiйшла до Катерини, прихилила ii голову до свого плеча й заголосила – тихенько, без слiз:

– Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…

– О, о! – знову по-панiбратському пiдморгнув Степановi батько. – Зарядила! Краще пiдкинь нам капусти з льоху.

– А ти сиди отам мовчки, – вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.

– Хай-хай. Аби добре.

– Тобi все добре…

– Все, мовчок!

Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полiзти в льох по капусту («А вам, мамо, i тут клопотiв вистачае»), на що мати замахала руками – нi-нi, а батько знов одрубав упоперек:

– Хай-хай.

– Хiба ж там чужа людина розбереться в дiжках?

– Оце сказала: «чужа». Степан уже свiй, хай звикае. А Катерина покаже, що де стоiть.

– Проворний ти дуже, – сказала мати, однак подала Степановi полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикае.

Степан з Катериною вийшли на подвiр’я, бiле од снiгу та мiсяця, i вона боязко глянула на комин – бiлоi сови там не було. Погрiлася й полетiла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху – глибокого, давнього, ще прадiдiвського. Пiд землю вели вимощенi сходи, i вiн подумав, що сюди зовсiм не пасуе електрична лампочка, яка сiяла пiд ноги жовте свiтло, – у таке пiдземелля треба спускатися iз смолоскипом. Дивно: тут було зовсiм тепло, чи так тiльки здавалося пiсля надвiрнього морозу, чи, може, льох берiг у собi теплий земляний дух.

– Я знаю, чому ти напросився пiти до льоху, – сказала Катерина.

– Чому? – вiн озирнувся до неi i зрозумiв. Але перепитав ще раз. – Скажи. Чому?

– Поцiлуй мене, – попросила вона.



Згодом, як сидiли всi разом за столом, мати обережно, здаля пiдсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весiлля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи е брати й сестри.

Батька те не обходило, вiн вважав, що головне уже вiдбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неi, майже не закушував i тiльки час вiд часу кресав сiрником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки вiн говорив. Балачка була, як i мусила бути за сватання, але старий таки увернув:

– Може, ти слабий? – втупив вiн блискучi очицi в Степана.

– Чого це?

– І чарки пiдняти не годен. А не п’ють, сам знаеш, тiки хворi й падлю…

– Тобi одне на умi! – перебила його мати сердито. – Як не маеш що сказати, то лучче мовчи.

– Ну-ну, я ж до приказки. Ти, синок, нашу Катрю там не зобижай. Ну, як тре’ буде, то вiжки притримати можна, не без того, хай, а зобижати – Боже тебе сохрани. Ми самi ii нiколи пальцем не зачепили. Вона у нас, як верба: де посадиш, там i прийметься, о. Хай-хай. Щоб знав. Це вдачею. А на вроду, то сам же бач: питльована дiвчина.

Катерина горiла, як макова пелюстка, i злилась на батька, що розхвалюе ii, мов на базарi, та раптом щось тепле зворухнулось усерединi, – ще невиразне, невловиме, навiяне чи якимось батьковим словом, чи хтозна й чим, i Катерина силкувалася оживити його в пам’ятi: де, коли, що?

Мати зрадiла, почувши, що Степан один у батькiв, це ж, звiсно, годять йому, не дають волосинцi з голови упасти, то, може, й Катеринi кращенько буде, а старий i тут правив своеi:

– Воно ото коли дуже трусяться над синочком, то невiстка завжди невгодна, iм подавай принцесу, але таку, щоб робила, як наймичка. Ну та хай, хай, – притих, наштовхнувшись на докiрливий жiнчин погляд, бо виходило ж таке, що сватiв ще i в очi не бачив, а вже судить.

– Аби вони самi шанували одне одного, – зiтхнула мати.

– Я Катю не дам скривдити, – сказав Степан. – Нiкому не дам.

– Знайшли, про що говорити, – Катерина знiчено перебирала краi скатерки, опустивши очi. – Я така, що й сама за себе постою.

– Е, не кажи, дочко, – похитав сухою голiвкою батько. – Ти в нас не з того тiста, не круто замiшана. Я ж кажу, питльована.

І тут знов щось як здригнулося в нiй i засвiтилося в пам’ятi до найдрiбнiшоi цяточки, до найтоншого звуку, навiть вiдчула на гарячих щоках подих грози.

Шiсть рокiв було iй тодi, ще не ходила до школи, й от одного лiтнього дня випровадили ii вперше з людськими дiтьми у поле пасти корову. Був такий свiтлий, зомлiлий од сонця день, а потiм де не взялася чорна хмарина i розрослася на всеньке небо, як нiч упала на землю, i розгойдалася страшнюща гроза. Грiм котився низько над головою, i вона вiд ляку присiдала, здригаючись, а старшi хлопцi смiялися й казали, що треба боятись не грому, а блискавки, грiм не вбивае, але й блискавицi все ближче i ближче хльоскали над Високою Греблею, де вони пасли худобу, i настраханi корови збивалися в тiсний табун пiд тими вогняними батогами. Стiною линула злива, така густа, що важко дихнути, захлинутися можна, i тодi пастушки, хто вже знав примхи Високоi Греблi за такоi грози, кинулися до корiв, мерщiй займали iх на Горобцевий шпиль, щоб утекти вiд швидкоi води, яка помчить зараз цiею низиною, зносячи все на своему шляху. Та вода налетiла так раптово, як i гроза, нiби справдi десь прорвало височезну греблю, хоч нiякоi греблi поблизу нiде не було; може, була тут колись у давнину, а тепер вiд неi перейшла тiльки назва до цього берега, на який у зливу летiла вода з усiх рiвчакiв i горбiв.

Катерина не зоглядiлася, як зосталась на березi сама, одна-однiсiнька проти рудоi лавини, що мчала на неi з лютою дикою силою. «Ма-а-а!..» – закричала вона, проте нi найменшого звуку не вирвалося з грудей, бо в грудях усе зацiпенiло, стислось, вiдмерло, i дужий гребiнь потоку змив ii, мов травину, пiдiм’яв, закрутив i понiс. Вона хотiла сапнути повiтря, а в рот полилася вода, хотiла вхопитися за полiнячку, за бур’янину, але й ту полiнячку, i бур’янину, й солому несла божевiльна вода. «Ма-а-а!» – закричала вона, хоч тiеi митi не думала нi про матiр, нi про смерть, нi про що не думала, бо жах вичавив з неi усi думки, однак цього разу почула свiй голос i зрозумiла, що в нiй ще е сила, вона не билина, якою вода крутить як хоче, нi, треба мерщiй звестись на ноги. І тут на ii шляху трапився кущик, якого вода не подужала вирвати, мiцний живучий кущик глоду, i Катерина з усiх сил вхопилася за його гiлки, пiдтяглася ближче i стала на ноги. Вода з розгону знов хотiла повалити ii, але не змогла, тiльки вiд рудоi колотнечi паморочилася голова i в грудях збиралася нудотна млiсть. Вся Катеринина сила тепер зiбралася у двох кулачках, що вп’ялися в гiлочки глоду, а в тiлi не лишилось нiчого, окрiм нудоти. Щось пiдказувало, що не треба дивитись на воду, iнакше знов упадеш, i коли вона звела очi, то враз побачила батька. За пеленою дощу годi було впiзнати того чоловiка, що поспiшав на конi (тата на конi вона нiколи не бачила), та вона знала, почула, що це ii тато. Тато!

Кiнь поволi брiв по колiна у водi, тримаючи набiк голову, i тодi батько скочив iз нього й побiг сам. Вiн ухопив Катерину, хотiв пiдняти на руки, але кулачки не вiдпускали гiлок, i батько по одному розтискав ii пальцi, закривавленi вiд глодових колючок. Болю вона зовсiм не чула й дивилася на батька такими дорослими очима, що вiн аж злякався. Нарештi вiдiрвав ii од куща, пiдняв на руки i, зазираючи в обличчя, заговорив майже пошепки: «Ну, все, все, доню. Все добре… Ну? Обiзвися ж до мене, дiвчинко моя питльована».

І зараз, пригадавши той страшний випадок зi свого дитинства, Катеринi захотiлося, щоб i в батька спливло те у пам’ятi, тодi б вiн знайшов для них iншi слова, простi i щирi слова благословення, адже в минуле свое ми часто повертаемося й увiходимо, як у храм, щоб причаститися любов’ю i стати кращими.




3


Поiзд вiдходив опiвночi. Щоправда, до нього ще треба дiстатися, станцiя аж у мiстечку, але то невеликий клопiт, думала Катерина, – свекор одвезе iх на мотоциклi, свекруха догляне за дiтьми, не про те зараз мова. Головне, що Степан послухався i, коли змирився з думкою, що поiдуть таки сьогоднi, навiть трохи ожив i сказав весело:

– Жаль тiки, що коропа я не вловив. Йому б сподобалося, вiн же рибалка завзятий, як i я.

– Ще вловиш, – сказала Катерина i дорiкнула собi на тому, що тепер часто каже йому ось так: ще зробиш, ще пiдеш, ще побачиш – нiби, сумнiваючись, запевняла себе i Степана в тому, чого вже не буде.

– Ми ж на рибалцi з ним i зiйшлися. Вiн якби вгледiв оце коропчука, то сам би сюди приiхав… Ну, йди гукай батька. Та обережно там з ними, бо зараз плачу нароблять.

Тут i йти нема що, вони з батьками жили на однiй садибi, хоч хату таки поставили свою, бо як не мирися та не годи, а свекруха з невiсткою пiд рiзними дахами рiднiшi. Коли все добром та ласкою, то таке, як разом живуть, на спiльному ж обiйстi, а коли хтось не на ту ногу встане, то зачинися за своiми дверима та й пересидь часину, щоб горшкiв не бити.

Свекруха, ще як жили вкупi, бувало, й косо дивилася на Катерину, тут нема де правди дiти. Усе iй здавалося, що невiстка i зварить не так, i випере занапасть, i за чоловiком не догляне так, як треба, а той, дурний, дивиться на все, наче крiзь сито, i не смiй зачiпати його жiнку. А воно ж як глянути збоку, то там четвертинка тоi жiнки, тонке, мов комариний носик, вiдро води вiзьме й ось-ось переломиться, то Степан бiжить, аж пальцi збивае, щоб вихопити у неi те вiдро чи за що там вона вiзьметься. Ну, не жiнка, а дубець, чим вона тiльки й узяла Степана, аби хто сказав; видно, чарами-приворотами присушила, не iнакше. Якось свекруха на власнi очi побачила таке, що тiльки в долонi сплеснула: вийшла на подвiр’я, дивиться – Степан сидить на стiльчику з намиленою пикою, а невiстка голить його. Та такi раденькi обое, вона щебече, вiн i собi роззявив очi та всмiхаеться, дурне теля, не знае, що не можна дозволяти жiнцi нi голити себе, нi стригти, бо всохнеш за нею.

Пiзнiше, коли хтось питав у Ганни, як там невiсточка, могла пiд гарячу руку вiдрiзати: «Та така, що стриже й брие разом».

Катерина з першого погляду зрозумiла, що не сподобалася свекрусi, хоч та й не подавала виду, та коли Степан уперше привiв Катерину в хату (ось, мовляв, та дiвчина, про яку вам розповiдав i з якою хочемо побратися), свекруха дивилася на неi пiсними очима (ой, не так ти, сину, розказував нам, як воно е насправдi), по-iжачому хмикала носом й вагалася вголос:

– Чи не рано, Стьопо, надумав женитися?

– Чого це рано? – здивувався Степан, бо, коли ранiше казав, що скоро приведе iм у хату невiстку, мати мовби й радiла.

– Та хто його зна, кхм. Це дiвчатам страшно засиджуватися, – злегенька вколола вона Катерину, – а хлопцевi що, йому спершу на ноги тре’ стати, кхм.

– А я що – на руках стою? – огризнувся Степан, помiтивши, як зiщулилась Катерина.

– І то правда, – заступився батько, повiльний, скупий на слова чолов’яга з короткозорими очима. – Робота у нього е, хата е, чого ж iще.

– Хату ми свою збудуемо, – сказав Степан.

– Та хiба ж дiло в хатi? – засокорила Ганна. – Я б i сама хотiла, аби з нами жили, один же вiн у нас, синочок, при кому ж нам вiку доживати. Але ж i молодий ще, необтертий, що воно бачило, кхм-кхм? Ти, Іване, як на менi женився, то вже тридцять з гаком мав! – не без утiхи нагадала Ганна. – Пiдтоптався.

– Мене вiйна топтала, – сказав Іван. – А як ноги роздробило пiд Яссами, то два роки докупи складали. Так що ти заспiвала, як той казав, не з того кiнця.

– Кхм-кхм, – не знала, що вiдповiсти, Ганна.

– Словом, так, – зрушив мовчанку Степан. – Як воно буде далi – побачимо, а розписуватися пiдемо до дядька Онисима. Взавтра ж вiднесемо заяву.

Дядько Онисим, Степанового ж батька брат, ще од вiйни був незмiнним головою сiльради, i, крiм усiх важливих справ державного значення, через його руки проходило ще й таке делiкатне дiло, як шлюб. Рука у дядька Онисима була легка, подейкували, ще нiхто не розлучився iз тих щасливчикiв, що вiн розписав, i коли в селi якась парочка зустрiчалася надто довго, то iй не казали: «Пора одружуватися», а – «Вам пора до Онисима».

Онисим Кiндратович зустрiв племiнника з нареченою урочисто, але, як i годиться представниковi влади, майже офiцiйно. Ішлося ж не про якусь там абищицю, а про таку важливу акцiю, любив наголосити Онисим Кiндратович, як створення сiм’i, що е клiтинкою держави, а коли хочете знати, то i ii основою. Взагалi Онисим Кiндратович був фiлософом, найбiльше шанував у людинi думку, отож i Степана з Катериною передовсiм запитав, чи вони добре подумали, а якщо нi, то Онисим Кiндратович може й почекати, йому не спiшно.

Словом, усе було, як i треба, та коли дiло дiйшло до паспортiв i виявилося, що Катеринi немае сiмнадцяти, дядько Онисим затявся: так не годиться. Закон е закон. І навiть, незважаючи на родиннi симпатii, показав книжечку, в якiй чорним по бiлому було написано, що Катеринi замiж ще рано.

– Та тут же кiлька мiсяцiв лишилося, Онисиме Кiндратовичу, – i собi тримав офiцiйну ноту Степан, величаючи дядька на iм’я та по батьковi.

– А хоч би й день.

– Онисиме Кiндратовичу…

– Ти кодекс бачив?

– Ну, дя’…

– Тут я тобi не дядько. Ми не вдома. І тим бiльше не в Середнiй Азii.

– При чому тут Середня Азiя?

– Там дозволяеться ранiше виходити замiж. Їдьте туди.

– І поiдемо! – розсердився Степан.

– Їдьте. Як так припекло, то iдьте.

– Да, припекло! – кипiв Степан.

І тут його осяяло. Вхопив за руку Катерину, яка згоряла вiд сорому, i вивiв на ганок. Потiм знов забiг у сiльраду, а через хвилину-другу покликав туди i Катерину: «Здався старий».

Онисим Кiндратович з новою, прискiпливою цiкавiстю оглянув майбутню родичку з голови до п’ят, покректав, почухався, покрутив головою i подав iм бланки заяви.

– Заповнюйте. Тiки нiкуди не iдьте, бо нам такi молодi та гарячi i в селi потрiбнi. Невiсточка наша на кого вчиться? – спитав уже по-домашньому.

– Шие, крое, – сказав Степан.

– Ага, мадiстка, значить. Теж добре. Може, згадае дядькову добрiсть та якусь сорочину пошие. Робота iй знайдеться, скоро ж побуткомбiнат свiй одкриемо. Та на весiлля не забудьте покликати.

– Як це забудемо, дя’? Ви ж нас i розпишете.

– Ага, i то правда.

– І на весiлля покличемо, й на хрестини.

– На звiздини, – поправив Онисим Кiндратович. – Ти на радощах не забувайся.

Й от чого-чого, а звiздин дядько Онисим ждав набагато довше, нiж сподiвався. І лиш тодi, як пiдкинув тричi на подушцi iхнього первiстка Іванка, посварився на Степана пальцем i сказав тихенько:

– А ти, Стьопо, тодi у сiльрадi обвiв дядька кругом хати. Я не забув, не.

– А ви як хотiли? Ми вам про любов, а ви нам про кодекс, – щасливо смiявся Степан. – Любов, дя’, – це така велика штука, що часом не влазить нi в якi кодекси.

– Твоя правда, небоже, – погодився Онисим Кiндратович, схильний до фiлософського слова. – Не дарма я тобi колись вуха нам’яв, як упiймав у Глинищi з самопалом. Ще ж голопупенко був, а й собi туди ж.

– А тепер i в мене он голопупенко, аж не вiриться, – свiтився Степан, дивлячись на ще не вилюднiле створiннячко, що лежало впоперек лiжка.

Заходили сусiди, родичi, i старi баби, ще не встигши переступити порiг, казали: «Тьху, яке погане, де ти його взяла, Катре?» Катерина аж здригалася вiд тих тьхукань, i хоч iй пояснювали, що це так треба, кажуть так, щоб не спристрiтити дитину, все одно не могла змиритися, бо ii дитина була найкраща у свiтi. Образило й те, що Степан, аби заспокоiти Катерину, сказав, що всi новонародженi однаковi, такi собi пуцьвiрiнки, яких i на руки страшно взяти; та де ж однаковi, коли он iй у пологовому будинку помилково були принесли годувати чужу дитину, i Катерина вiдразу побачила, що це не ii, i наробила плачу на всю лiкарню. Вона й зараз бачить, що Іванко, як двi краплi води, схожий на Степана, навiть складочка на перенiссi така, як у нього, й очi такi, невже всi слiпi й не бачать? Катерина так i спитала у Степана:

– Хiба ти не бачиш, що в нього очi твоi?

– Та наче моi, – сказав Степан, – синi.

– Молочнi сивенькi очi, – встромила свого носа свекруха. – У всiх дiтей такi, ще будуть мiнятися.

І тодi Катерина не стерпiла, вхопила дитину й, сказавши, що пора годувати, вийшла в сусiдню кiмнату, ледь стримуючи сльози.

До неi зайшов Степан, зачудовано дивився, як Катерина годуе дитину, дивився на синi прожилки на розповнiлих бiлих грудях, на крихiтну ручку, що iнстинктивно тиснулася до тих грудей, i щось болiсно затремтiло йому у серцi, болiсно i водночас солодко, Степан чи не вперше вiдчув себе батьком, це почуття ще тiльки народжувалося в ньому i через те нило тоненько i солодко.

– Катю, – спитав вiн. – А як тобi, коли воно ото п’е?

Вона знизала плечима i всмiхнулась до нього так само, як усмiхалася до дитини.

– Питаеш…

– Кусае?

– Ще й як!

– Ти диви, зубiв немае, а кусае. От шибеник!

У сусiднiй кiмнатi чувся батькiв голос:

– Іван! На честь дiда назвали. Не думав i не гадав, що доживу до такого, коли отам, пiд Яссами… – Вiн пройшов майже всю вiйну, та тiльки вдавався до споминiв, завжди згадував Ясси, нiби в тому бою вмiстилося все ii страхiття. Степан сто разiв чув од батька, як його взводовi довелося брати висоту майже наослiп, вночi, i бiгли пiд гору, коли не видно нi ворога, нi своiх, лиш смерть сiче по тобi свинцевим дощем, i ти знаеш, що вона ось-ось вихопить тебе iз цiеi непроглядноi ночi, але ти бiжиш – пiд гору, пiд гору… Тодi лише вiн, Іван Побережний, единий з усього взводу зостався живим, та не було б i його, якби не потрощило ноги. Видно, смерть подумала, що вiн уже мертвий, – обминула.

Сто разiв чув Степан про той бiй пiд Яссами, i лиш тепер остудила думка, що це ж якби батько тодi не вижив, то не було б i його, Степана, не було б i малого Іванка, обiрвалася б якась жива нить на цiй землi, якоi нiкому й нiколи не з’еднати. Часом, глибоко замислившись, вслухаючись у себе, Степан гостро чув у своему ествi батьковi риси i тодi немов бачив себе зсередини: ось вiн тихенько всмiхнувся точнiсiнько так, як тато, i ворухнулася складочка на перенiссi, ось глянув через плече, пригладив чуба – все це жило i в його батьковi, i схожiсть ця не позiрна, ii можна вiдчути тiльки зсередини, кров’ю. І саме вiд думки про безперервну нить життя прийшла ще одна – давня, вiдома, про те, що сам вiн не вiчний у цьому вiчному колi, однак подумалося про це без страху, який напосiдав його часом на самотi, подумалось iз мудрим спокоем, що все-таки без нього не було б i цього вiчного кола; виходить, щось же лишиться-таки й вiд нього, не щезне безслiдно. Адже узяв вiн багато вiд батька, а батько вiд дiда… i так аж у сиву, бозна-яку давнину тягнеться нить, спiльна для всiх кровна жилочка.

Хiба не про це говорив i дядько Онисим, коли тихого червневого надвечiр’я вони сидiли з вудками удвох над Тiкичем. Саме цвiла калина, мав ловитись линок, якого дядько страшенно любив за хитрий кльов, над рiчкою стояли густi пахощi зела, що на межi весни та лiта найдужче увiходило в силу, здоровий дух води i цвiтiння, – все це наводило дядька на фiлософський лад, i вiн казав, не зводячи очей з гусячоi пiр’iни, яка правила давнiм мислителям за перо, а дядьковi – за поплавок:




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/vasil-shklyar/t-n-sovi-14404803/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.