ПоМпиоровсилачв Мирослав ПОПОВИЧ ЧЕРВОНЕ СТОЛІТТЯ Київ Видавництво «АртЕк» 2005 ББК 930.85(4)19:13 Попович, Мирослав. Червоне століття. — К.: АртЕк, 2005. — 888 с. ISBN №966-505-123-7 Книга являє собою спробу нового жанру — жанру філософії історії за аналогі­ єю з тим, як пишеться філософія науки чи філософія мистецтва. Матеріалом, на якому писалась книга, є історія європейської цивілізації XX століття, насамперед того регіону цивілізації, який був охоплений комуністичним тоталітаризмом. Філо­ софія історії має справу не з подіями самими по собі у їх часовій послідовності, а з історичним смислом подій. Проблеми історичного смислу безпосередньо пов'язані з оцінкою добра і зла в людському чині. Найбільші таємниці минулого століття не стільки у важливих деталях подій, історичній інтризі та прихованих стратегіях боротьби могутніх політичних сил, скільки у правильному розумінні й тлумаченні сенсу історичних явищ. Саме навколо оцінки історії розгортаються гос­ трі суперечки, зокрема в українській історії — навколо оцінки Центральної Ради, гетьманату, Директорії, націонал-демокрагії та соціал-демокрагії, «розстріляного Відродження», голодомору і Великого терору, Вітчизняної війни та боротьби УПА, долі української культури в УРСР та в діаспорі, «перебудови» та наслідків її прова­ лу (чи перемоги, важко сказати). Всі ці проблеми смислу національної історії роз­ глядаються у книзі на широкому тлі. © Попович M.B., 2005 © Видавництво «АртЕк», комп'ютерний макет, ЗАМІСТЬ ВСТУПУ Чому «замість вступу», а не вступ? У вступі до книжки слід визначити про­ блему, яку автор збирається вирішити, окреслити завдання, які він ставив перед собою, охарактеризувати методику їх розв'язання, дати загальну характеристи­ ку літератури, присвяченої цій проблемі, вказати, що вже зроблено і що залишило­ ся незрозумілим. Всього цього у вступі немає, бо книжка, пропонована читачеві, не має таких чітко окреслених завдань. Книжка писалася про XX століття. Її назва не означає, що минуле століття було червоним; воно було дуже різно­ барвним, а закінчилося взагалі надзви­ чайною строкалстю. Я писав цю книж­ ку про червоне століття, бо для нас во­ но було головним чином таким. Для мене, як автора, це століття — то моє життя. Я пам'ятаю більшу половину його, а життя моїх батька і матері поча­ лося майже разом з ним. Будуть автори, які краще за мене знатимуть все, що відбувалося між початком і кінцем XX століття, але я матиму завжди ту пе­ ревагу, що тоді жив і все приймав близько до серця. Я не пам'ятаю пер­ шої кризи століття — Першої світової війни, але багато чув про л роки від моїх старших сучасників і переживав безпосередні наслідки лєї кризи. Я ду­ же добре пізнав на собі другу кризу століття — Вітчизняну війну, як її нази­ вали. Третьою кризою була так звана холодна війна, і тут я уже був активним учасником багатьох подій. Все життя мені над усе холлося зро­ зуміти світ, в якому я живу. Моїм фахом стала досить загальна і абстрактна дис­ ципліна чи галузь знань — логіка і філософія науки. Але, чесно кажучи, і мене, і більшість моїх колег ця суха й абстрактна справа займала насамперед тому, що давала найкращі позиції для розуміння навіть дуже далеких від науки речей. Ті горизонти, які мені відкривалися, я хотів би показати іншим. Тому я не можу ані окреслити пред­ мета і методу дослідження, ані взагалі жанру. Можу лльки сказати, чим не є ця книжка. Вона не є історією «черво­ ного століття». Я б холв написати щось схоже на філософію історії. Так, як ми в своїй фаховій сфері пишемо про філо­ софію науки. Це не мало б бути викла­ дом перебігу подій. Історичних факлв, реконструкції історичних подій тут не уникнути. Але факлв я холв би торка­ тися лльки лєю мірою, якою вони потрібні для головної мети. А головна мета — побачити смисл історії нашого часу. Чи можливо це? Чи має історія смисл взагалі? Я сподіваюся, що так. І намагав­ ся знайти ці смисли і розповісти про них. Книжка умисне писалась як су­ купність окремих шматків. Як на суво­ рого читача, вона грішить фрагмен­ тарністю, навіть непослідовністю, ав­ тор постійно відволікався і збивався на манівці. Я враховую подібні невдово­ лення і пропоную читачеві знайомити­ ся з тими сторінками, які для нього будуть цікавими. Книжку можна читати і так. Її можна взагалі не читати, обме­ жившись ілюстраціями, які, зізнаюсь, я відбирав давно і старанно. Але, чесно кажучи, в ол розрізнені фрагменти я вкладав послідовність і логіку. Маю надію, що можна прочита­ ти книжку і в цілому, без поспіху і де­ тективного азарту, але з інтересом — якщо читач не байдужий до її темати­ 3 ки. Не певен, що конкретні обставини мого часу будуть такими ж цікавими для тих, хто входить в нове століття і тисячоліття молодим. Але ж, зрештою, це книжка про історичні смисли, тобто в кінцевому підсумку про добро і зло. Чим старшим я стаю, тим частіше в моїй уяві постає образ однієї дівчинки, яку я майже не пам'ятаю. Її звали Світлана Коросгій. Батько її, Савелій Павлович, працював учителем у лй середній школі №1 міста Заслава, в якій працювали і мої батьки; він був молодим чоловіком, зако­ хався в свою ученицю, вони одружились і були щасливими. Перед війною Савелія Павловича взяли в армію на перепідго­ товку, і він так і залишився командиром- танкістом. З молодою дружиною вони поїхали в частину, а дочку тимчасово за­ лишили у батьків матері. Полм почалася війна, прийшли окупанти і дідуся, бабу­ сю, а з ними й маленьку Світлану розстрі­ ляли, бо мама її була єврейка. І генерал- майор Коросгій, і його дружина Ріта Яківна все своє життя провели в страж­ даннях, яким немає назви. Коли я бачу, як маленька дитина за­ криває очі, бо їй здається страшним якийсь телевізійний мультфільм, я завжди думаю про цю дівчинку. Вона не могла закритися від зла рученятами. Ми були безсилі їй допомогти. Я холв би, щоб люди XXI століття не відчували такого безсилля. Для цього нам і потрібно знати якомога більше і глибше про джерела зла і добра. Розділ І ПЕРША КРИЗА ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ — СВІТОВА ВІЙНА Далі, комуністам докоряють, ніби вони хочуть відмінити вітчизну, національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можна відняти того, чого в них немає. К. Маркс, Ф. Енґельс. «Маніфест комуністичної партії». Вже Паризька комуна оголосила себе вітчизною всіх трудящих. Тому СРСР є вітчизною світового пролетаріату і трудящих всього світу. Пролетаріат не знає територіальних кордонів, бо він не протиставить (як буржуазні патріоти) однієї країни іншій. Він знає соціальні кордони, протиставить один суспільний лад — диктатуру пролетаріату — іншому ладу — диктатурі буржуазії. Тому кожна країна, що здійснює соціалістичну революцію, входить до СРСР. Вольфсон М. Патриотизм. — Малая советская энциклопедия. — М., 1931. — Т. 6. — С. 356. 1 Див.: Маркс К., Эн­ гельс Ф. Манифест коммунистической партии / / Избран­ ные произведе­ ния. — М., 1948. — Т. 1. - С. 8. 2 Там же. — С. 39. 3 Ленин В.И. Лучше меньше, да лучше / / Ленин В.И. ПСС. — Т. 45. — С. 404. Привид комунізму прийшов У середині XIX століття в «Маніфесті комуністичної паргії» засновники но­ вого руху Маркс і Енґельс написали страшні слова: «Привид бродить по Європі, привид комунізму»1. Чому саме привид, примара, міфічна істота, що приходить до людей з «того світу»? Ма­ буть, понурих конотацій цього слова основоположники не помічали, але підкреслювали в наступному ж реченні, що всі сили «старої Європи» об'єднали­ ся для «священного цькування» симпа­ тичного привида. В заключній фразі «Маніфесту» знову прозвучали погроз­ ливі ноти, мотиви насильства і жаху. «Комуністи вважають ганебною спра­ вою приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі мо­ жуть бути досягнуті лише шляхом на­ сильницького повалення всього існую­ чого суспільного ладу. Нехай пануючі класи здригаються перед Комуністич­ ною Революцією. Пролетарям нічого в ній втрачати, крім своїх ланцюгів. На­ будуть же вони увесь світ. Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Під знаком цих грізних пророцтв пройшло майже все XX століття. Привид блукав по Європі, але у нього були улюблені країни. В «Маніфесті» Маркс і Енґельс писали, що особливу увагу звертають на Німеччину, оскільки «німецька буржуазна революція ...мо­ же бути лише безпосереднім прологом пролетарської революції»2. Полм Ка- утський і Ленін сказали л самі слова про Росію. Після Жовтня не було вже сумніву, що саме в Росії комунізм знай­ шов свою Axis mundi, Світову вісь. Незадовго до своєї смерл, після не: вдач Комуністичної Революції в Європі, Ленін визначив стратегічну перспекти­ ву у такий спосіб: «Вислід боротьби залежить, врешл- решт, від того, що Росія, Індія, Китай і т. п. становлять гігантську більшість населення. А саме ця більшість насе­ лення і втягується з надзвичайною швидкістю в останні роки в боротьбу за своє визволення, так що в цьому ро­ зумінні не може бути й лні сумніву в тому, яким буде остаточне розв'язання світової боротьби. В цьому смислі остаточна перемога соціалізму цілком і безумовно забезпечена»3. В іншому місці замість «і т. п.» Ленін говорить про «Схід», маючи на увазі на­ самперед спадщину Туреччини. Залишилося спірним питання, чи не перемістилась Світова вісь Комуністич­ ної Революції далі на схід, в Китай, на чому наполягали китайські товариші. В усякому разі перспектива зіткнення західної цивілізації з об'єднаними си­ лами російської «диктатури проле­ таріату» і східного «світового села» тяжіла над людством протягом майже всього XX століття. Таким був результат тих Жовтневих днів 1917 року, що спричинилися до світового соціально-політичного зем­ летрусу. Незважаючи на криваві жертви страшної якобінської епохи у Франції на порозі XIX століття, світ все ж називає її Великою французькою революцією. За­ гублено було тоді революційним теро­ ром «всього» близько 12 тис. життів (тоді як війна з Англією та участь в Се­ милітній війні в 1756—1763 роки кош­ тували Франції життя 175 тис. чоловік, а число жертв білого терору після приду­ шення Паризької комуни оцінюється в ЗО тис. чоловік); зате революція утвер­ дила такі політико-правові і моральнісні принципи, що ціна нібито і не надто висока. Захисники червоного прапора посилаються на аналогію з Великою французькою революцією і вимагають повної реабілітації Жовтня. Які ж принципи утвердила Жовтнева революція? Що ми маємо прийняти і б від чого маємо відмовитися, щоб зали­ шився навіки червоний Жовтень як вселюдський здобуток? Насамперед давайте чітко уявимо собі ті події, що їх називають Жовтне­ вим переворотом. Як не дивно, саме з приховування і свідомої фальсифікації фактів про «десять днів, які потрясли світ», починається історія російського комуністичного тоталітаризму. Велика Жовтнева соціалістична революція Ранок 24 жовтня. Ніч з понеділка на вівторок, 24 жовтня, пройшла спо­ кійно. Вулиці були безлюдні, дув про­ низливий вітер. Нальол'в і пограбувань було порівняно мало. Пізно вночі закінчилося засідання Тимчасового уряду. Нарешл, уряд на­ важився арештувати керівників Вій­ ськово-революційного комітету (ВРК) і закрити ультраліві та ультраправі газе­ ти. Прем'єр Керенський пішов відпочи­ ти, а штаб почав стягувати в Зимовий палац школи прапорщиків та ударні ба­ тальйони. Загін юнкерів на чолі з комісаром району о пів на четверту ранку оточив приміщення друкарні більшовицької газети «Рабочий путь», розбив стереотипи і конфіскував вид­ рукувані примірники. На цьому все і закінчилось. Петроград був переповнений війська­ ми — гарнізон налічував близько 150 тисяч солдалв, які не слухали ніко­ го. Пізно ввечері в суботу, 21 жовтня, стався конфлікт штабу Петроградської округи з гарнізоном, і з того часу в сто­ лиці творилося щось незрозуміле. На афішні тумби наклеювалися накази і відозви протилежного характеру. З неді­ лі накази командуючого військами окру­ ги вважалися дійсними лише з підтверд­ женням створеного напередодні, в су­ боту, Військово-революційного комітету Петроградської ради робітничих і сол­ датських депуталв. З тринадцятого числа уряд обговорю­ вав питання про виступ більшовиків. Чекали, що вони виступлять 20-го, полм пронеслась чутка про 19-те, а полм стали чекати неділі, 22-го. На розі вулиці у хлопчаків можна було ку­ пити брошуру Леніна «Чи втримають більшовики державну владу». На засіданні Петроградської ради її голо­ ва більшовик Троцький відкрито заго­ ворив про необхідність перевороту, і зал, що спочатку бурхливо протестував, замовк, як заворожений. В газел Горь­ кого «Новая жизнь» один із чільних більшовицьких вождів Каменєв агіту­ вав проти перевороту. На таємних на­ радах більшовицького ЦК, в яких взяли участь нелегали Ленін і Зинов'єв, було підтримано курс на переворот, хоча працівники з місць свідчили, що маса Ради підтримає, а за більшовицькою парлєю не піде. Але ніхто не уявляв, як виглядатиме виступ більшовиків — в тому числі і їх ватажки. Очікувалось, що в неділю більшовики почнуть збуджувати натов­ пи на мітингах і поведуть розлючену чернь на Зимовий палац і головні уря­ дові установи. Тому міліції було наказа­ но «укладати протоколи на президії зборів» і в разі необхідності застосову­ вати силу. Та ніяких протоколів ніхто не писав. Більшовицькі оратори висту­ пали на мітингах цілий день. Люди, по­ слухавши, розходилися. Суботній конфлікт виявив інший можливий хід подій. Солдатська маса — та сама, що кілька років тому з великою підозрою стави­ лася до «жидів і студенлв», а в липні схильна була вірити, що більшовики — німецькі шпигуни, — ця маса тепер го­ това була перестріляти невідомих про­ вокаторів і корніловців, які готують 7 О.Ф. Керенський 1 Цит. за: Антонов- Овсієнко В.О. У рево­ люції. — К., 1957. — С. 159— 160. контрреволюцію. Бо провокатори і корніловці вимагали відправити їх на­ зад в окопи. Залякування солдалв можливістю більшовицького наступу привело лльки до того, що вони вирішили не слухати нічиїх наказів, крім Петроградської ради, адже їм було точно відомо, що Рада — проти виводу армії на фронт. Для того, щоб не допустити «корніловщини», тоб­ то виведення гарнізону на фронт, і було створено в суботу ВРК. Що Петроград­ ська рада керована більшовиками, і хто там керує ВРК — це солдатам було не ду­ же цікаво. Увечері в неділю виявилось, що Пет- ропавлівська фортеця відмовилась визнати комісара, призначеного ВРК. Антонов-Овсієнко з жаром доводив, що треба ввести в Петропавлівку війська. Троцький і Лашевич поїхали брати фор­ тецю словом. Мітинг продовжувався всю ніч. На ранок фортецю переконали чи втомили. Арсенал із 100 тисячами гвинлвок і командні позиції над Зимо­ вим палацом та Троїцьким мостом пе­ рейшли під контроль більшовиків. Бонч-Бруєвичу, відповідальному за випуск більшовицької газети, друкарі розповіли про захоплення типографії юнкерами, коли він лльки прийшов до­ дому і збирався спати. Бонч-Бруєвич негайно побіг у Смольний, де інші робітники розповідали те ж саме Троцькому і Подвойському. Послали будити Антонова-Овсієнка. Той послав у Литовський полк розпорядження виділити газел охорону. Зібрали ВРК, який щойно розійшовся після засідан­ ня. Зібрався і більшовицький ЦК, вирішили не розходитися і розподіли­ ли доручення між членами Політичного бюро. Свердлов повинен був стежити за діями Тимчасового уряду, Дзер- жинський відповідав за зайняття уста­ нов зв'язку, Бубнов — за зайняття вок­ залів. Сталіна не було, він відповідав за налагодження газети. Троцький повер­ нувся на засідання Петроградської ради. Ліві есери, що входили до ВРК, негайно поставили перед Троцьким питання, чи не є здійснювані під прикриттям ВРК заходи підготовкою повстання. «Це оборона, то­ вариші, це оборона», відповідав Тро­ цький. Те ж саме говорив Сталін делегації есерів. Студент Камков, один із лівоесе­ рівських лідерів, і ще хтось з'явилися у ВРК у розпал підготовки захоплення ус­ танов; вони заявили, що увійшли в ВРК не для повстання, а для оборони демо- кралї.ісЛіві есери можуть в ньому зали­ шатися, якщо не буде спроб створення однобічного уряду над головою рево­ люційної демократ Влада повинна бути створена з'їздами робітників і селян!» Без заперечень ВРК прийняв резолюцію: «Всупереч усяким пліткам і чуткам, Військово-революційний комітет заяв­ ляє, що він існує зовсім не для того, щоб готувати і здійснювати захоплення влади, але виключно для захисту інтересів пет­ роградського гарнізону від контррево­ люційних і погромних посягань...»1 0 восьмій ранку загін солдат Ли­ товського полку зайняв приміщення 8 «Рабочего пути». Юнкери мирно пішли в свою казарму. Години з десятої в частинах гарнізо­ ну почалися мітинги. Деякі частини бу­ ли за нейтралітет, але більшість підтри­ мувала ВРК. Керенський прийшов у Марійський палац, де засідала Рада республіки, і, задихаючись від хвилювання, проголо­ сив пристрасну і майже неосмислену промову, з якої, проте, було ясно, що уряд вирішив розпочати арешти і слідство. Ні есери, ні меншовики не підтримали надзвичайних заходів уря­ ду. Рада республіки на їх пропозицію прийняла «формулу переходу», вимага­ ючи передачі земель селянам через спеціальні комітети і початку мирних переговорів. Кілька днів тому така резолюція ви­ била б у більшовиків ґрунт з-під ніг. Порядок у місті Рада республіки до­ ручала навести не військовим, а Комітету громадського порятунку. День 24жовтня. Годині о 12-й дня до Зимового підійшов жіночий ударний батальйон. Ударний батальйон скаліче­ них воїнів не зміг вибратися з Царсько­ го села. Велосипедисти (5-й самокат­ ний батальйон) відмовились їхати з По- дольська. Штаб вів переговори зі шко­ лами прапорщиків. Самокатний ба­ тальйон, що охороняв Зимовий палац, у другій половині дня покинув пост. На початку третьої години начальник штабу округи наказав розвести мости, але виконати цей наказ ніхто не міг. Чутка про розведення мостів виклика­ ла в байдужому до того місті паніку. Службовців відпустили додому, магази­ ни почали закриватися, вулиці біля Двірцевої площі опустіли. На Невсько- му, навпаки, зібралося багато цікавих. Блідий і схвильований Дзержинський зустрів у коридорі двох знайомих по­ ляків — Пєстковського і Лєщинського — і дав їм мандат як комісарам ВРК на зай­ няття телеграфу. Удвох вони і пішли; у них навіть не було револьверів. Охорону телеграфу ніс Кексгольмський полк, що нібито співчував більшовикам. Комен­ дант охорони, меншовик-інтернаціона- ліст, виявився старим знайомим Лєщин­ ського і обіцяв не заважати. Караул за­ лишився; він був за ВРК і тепер ніс охо­ рону від його імені. Комісари підійшли до голови профспілки і сказали, що зай­ мають телеграф; той спокійно пригрозив виставити їх за двері. Тоді Пєстковський Патруль ВРК на вулицях Петрограда Зимовий у дні Жовтневого перевороту 9 Біля Смольного Червоногвардійці на вулиці Петрограда взяв солдалв караулу і став біля апа- ралв. Перелякані телеграфістки зчини­ ли крик. Профспілка вирішила залишити комісара, а солдалв попрохати вийти. Солдати вийшли. Близько сьомої вечора прийшли юн­ кери змінити караул. Солдати відмови­ лися змінюватися. Юнкери пом'ялись і пішли собі. На цей час це було чи не єдине заво­ ювання ВРК. Вечір 24 жовтня. Коли стемніло, в гараж пішли всі 17 броньовиків, що охороняли вокзали, телеграф, теле­ фонну станцію і Зимовий палац. Фак­ тично найважливіші центри столиці ли­ шилися без охорони. Наступного дня мав відкритись I I Всеросійський з'їзд Рад. Петроград­ ська Рада під головуванням Троцького засідала безперервно, промова лунала за промовою. Троцький послав у Крон­ штадт за матросами. Ленін метався в своїй комірчині, де його ховали від міліції і військової контррозвідки; увечері він написав ос­ таннього листа до ЦК, вимагав актив­ них дій, переконував, що «промедле­ ние смерти подобно», що не можна в жодному разі залишати владу в уряду до 25-го, що «решать дело» треба обов'язково 24-го увечері. Одержавши листа, ЦК вирішив до ранку захопити всі життєві центри, а вранці, після приходу матросів, взяти Зимовий палац. Нарешл викликали в Смольний Леніна. Коли Ленін, поголений, в парику, з перев'язаною щокою ішов у супроводі свого охоронника фіна Рах'я через без­ людний Петроград, він переконався, що по сул уряд не має влади в місті. Близько одинадцятої вечора він при­ йшов у Смольний і насамперед запитав у Троцького, чи правда, що ведуться пе­ реговори зі штабом округи. Той відпо­ вів, що робиться це для дипломатично­ го прикриття. Тим часом Петроградське телеграфне агентство (ПТА) Дзержинський доручив захопити молодому морському офіцеру СтаркуГ більшовику з відомої адміраль­ ської сім'ї. У Старка було два револьвери і десяток вірних матросів. Близько дев'ятої вечора він прибув у ПТА з заго­ ном та дівчиною-більшовичкою і заявив директору ПТА, що є комісаром ВРК і ви­ магає для перегляду всі повідомлення агентства. Директор відповів, що коміса­ ра не визнає, але насильству підко­ ряється. Повідомлення про рішення Ради республіки розпочати мирні переговори і утворити земельні комітети Старк в пресу не випустив. В цей же час на Баллйський вокзал прибув прапорщик з ротою солдалв, пройшов до коменданта станції і оголо- 10 сив, що як комісар ВРК бере владу по спостереженню за порядком відправ­ лення поїздів і слідування пасажирів. Прапорщик пішов розставляти карау­ ли. Ніхто йому не чинив опору. Так до ранку були зайняті банк, по­ штамт, решта вокзалів. Місцями карау­ лам юнкерів вдавалося змінити сол­ датські караули, але скоро юнкерів знову змінювали солдати. Пізно уве­ чері деякі мости вдалося розвести, але вночі їх знову навели. Ніч. Ранок 25 жовтня. До третьої ночі Керенський вів безуспішні переговори з козачими полками. Козаки відмовля­ лися виступати без піхоти. Вранці в Зи­ мовий палац прийшла воєнно-інженер- на школа прапорщиків. Близько шостої години Зимовий почали оточувати сол­ дати бумівного гарнізону. «Немає більше уряду! — посміхаю­ чись, відповів солдат. — Слава Богу!» Це було все, що мені вдалося від нього добитися»1. На Миколаївський вокзал прибула вантажівка з юнкерами. їх арештували. Солдати намагались їх розстріляти як провокаторів, але арештованих відвез­ ли в Петропавлівку. Цілий день у фор­ тецю надходили невеликі групи обез­ зброєних юнкерів — їх арештовували за власною ініціативою всі, хто зустрі­ чав їх, маючи при собі зброю. Вдень на Невському проспеюі розта­ шувалися патрулі Павлівського полку, їх оточили перехожі і доводили солда­ там, що вони продають революцію. Солдати ніяково посміхалися. 0 пів на третю в Смольному відкрило­ ся засідання Петроградської Ради. 0 7-й ранку 25 жовтня в Головний штаб Троцький оголосив, що, нарешті, в приїхали на велосипедах два солдати і вручили ультиматум від імені Петропав­ ловської фортеці. Перелякане керів­ ництво кудись поїхало, пообіцявши зате­ лефонувати. Солдати сіли на велосипеди і теж кудись поїхали. Полм у штаб прибув караул Павлівського полку, а пізніше — комісар ВРК. Полковник Порадєлов, що сам лишився на господарстві, попросив арештувати його. Удень прохання було виконане, групу арештованих повели в Петропавлівку. По дорозі знялася стріля­ нина, натовп убив одного з арештованих. Тим часом у Смольному з'ясувалося, що немає плану взяття Зимового палацу і за це взагалі ніхто не відповідає. ВРК виділив трійку у складі Антонова- Овсієнка, Подвойського і Чудновського. 0 10-й ранку на афішних тумбах з'яви­ лися відозви ВРК, що починалися слова­ ми: «Временное правительство низло- жено». Поряд клеїлися відозви уряду. Американський кореспондент Джон Рід підійшов до караулу біля Держав­ ного банку і запитав: «Ви чиї? Ви за уряд?» засіданні зможуть взяти участь Ленін і Зинов'єв. Ленін зробив доповідь, що починалась патетичними словами: «Ве­ ликая социалистическая революция, о которой так долго говорили большеви- ки, свершилась!» Між тим не все йшло гладко. Штурм Зимового, запланований на ранок, все не починався, — матроси з Кронштадта запізнювались. На гарнізон особливо розраховувати не можна було, черво­ ної гвардії було мало і вона зовсім не вміла воювати. Відкриття з'їзду відкла­ далось до взяття влади. Антонов- Овсієнко вимагав рішучих дій, Под- войський розраховував більше на роз­ вал у захисників уряду. Раптом оголо­ сив про нейтралітет батальйон преоб- раженців, який займав позицію якраз по Мільйонній вулиці, де намічався го­ ловний удар по Зимовому палацу. 0 четверлй дня, нарешл, прийшло навчальне судно з десантом крон- гїтадтців. Антонов поїхав у Петро­ павлівку. Але артилеристи раптом відмовилися стріляти під тим приво- 1 Див.: Рид Джон. 10 дней, которые потрясли мир. — М., 1957. — С. 80. 11 Так брали Зимовий Вранці 26 жовтня біля Зимового палацу В Зимовому палаці після штурму дом, що нібито не підходять снаряди; домовитися з ними не вдалось. Почув­ ши стрілянину десь біля Головного шта­ бу, Антонов-Овсіенко поїхав туди на мотоциклі (думали, що уряд там). Але це просто натовп намагався убити аре­ штованих офіцерів. Вечір 25 жовтня. Війська навколо Зимового розпалили вогнища і на щось чекали. Час від часу вони переміщува­ лися ближче до палацу. В палац про­ йшов Чудновський і вів переговори з юнкерами, незважаючи на наказ на­ чальника арештувати його; через якийсь час Чудновського випустили. Подвойський підтиском Леніна поїхав на позиції біля Зимового готувати штурм. Пронеслась чутка, що палац взято, і він поїхав автомобілем прямо на площу. Але оборонці відкрили вогонь. Подвойський мусив розвернутися і тікати. Нарешті, пролунав один гарматний постріл, потім другий, третій: це холос­ тими снарядами стріляли з Петропав- лівської фортеці. Солдати пішли в атаку, відкривши стрілянину. В розпалі атаки десь нагорі пролунав глухий гуркіт: це вистрелила, вже бойовим, «Аврора». Вибух, все стихло, стрілянина припини­ лася, пролунало «ура!», і юнкери в пані­ ці почали здаватись. При взятті Зимового палацу в стріля­ нині загинули три солдати і один матрос. Антонов арештовував міністрів Тимча­ сового уряду. їх вивели на площу під крики «Смерть! Смерть!» Міністрів поча­ ли бити, але вдалося уникнути убивств. У Смольному відкрився, нарешті, I I Всеросійський з'їзд Рад, який надав позірної легітимносгі більшовицькому уряду. Коли через кілька днів Керенський умовив козаків Краснова піти каральною експедицією на Петроград, треба було вивести на оборонні позиції хоча б якісь вірні новій владі війська. Військ не було. Столицю цікавили тільки склади насам- 12 перед вина. Навіть такі більшовизовані частини, як гвардійські Преображен- ський та Павлівський полки, остаточно спилися під веселим гаслом «Допьем ро- мановские остатки!», що надихало усе місто. Бонч-Бруєвич доповідав Леніну, що вивести на фронт нікого, але Ленін так подивився на нього, що він негайно повернувся в казарму і таки переконав солдатів. Вдалося вивести з міста всього чотири гвардійські полки, ішли мовчки на позиції невмілі, але рішучі червоно- гвардійські загони. Бої були мляві і безтолкові. Вирішив усе чорнобородий матроський ватажок Павло Дибенко, який поїхав на перего­ вори з козаками. Дибенко уклав з дон­ цями мирну угоду на таких умовах: ко­ заки видають йому Краснова і Керен- ського, Дибенко їм — Леніна і Троцько- го. Керенський утік, Краснова дійсно видали більшовикам, і ті відпустили його під чесне слово; козаки не стали чекати Леніна чи Троцького, заванта­ жилися в ешелони і поїхали на Дон. Ленін лютував, вимагав виключити Ди- бенка з партії, а той тільки сміявся; все, зрештою, забулось. Так у загальних рисах виглядали ті два дні, які ще довго офіційна більшо­ вицька історіографія називала «Жовт­ невим переворотом». Це ще можна ре­ конструювати за спогадами учасників, видрукуваних впродовж першого деся­ тиліття після Жовтня, і за документами, хоч би як вони тенденційно підбирали­ ся і коментувалися. Найкращим свідченням тих днів одно­ стайно було визнано книгу Джона Ріда, американського лівого журналіста, який не знав російської мови, але зумів пере­ дати дух «десяти днів». Книга Ріда, над­ звичайно популярна в Радянській Росії перших років, потім була заборонена і з'явилася знову після критики Хрущо­ вим «культу особи Сталіна», — проте, ненадовго. Головне, що спонукало спо­ чатку заборону, а потім реабілітацію книги, — це прізвища розстріляних че­ рез двадцять років ватажків більшо­ вицького перевороту і відсутність зга­ док про Сталіна у чесного свідка тих подій. Проте, привабливість книги поля­ гала не в іменах. Джон Рід змалював са­ ме масові події, і щось невловиме підка­ зувало читачеві, що офіційні історики його обманювали, і все було не так. Джон Рід доносив до нас гомін хаосу, гуркіт обвалу, відчуття пронизливого історичного вітру поезії Блока. Головне в тих процесах, які пізніше на­ звали Великою Жовтневою соціалістич­ ною революцією, можна підсумувати од­ ним словом: розвал. Жовтневий переворот відбувся в об­ становці розвалу російської держав­ ності, коли влада буквально валялась на вулиці. Але йшлося не про те, щоб її підняти. Жовтневий переворот був авантюрою, здійснити яку змогли лише розумні і вольові гравці. Рішення про повстання прийняте на підпільному засіданні ЦК партії більшовиків 23 (10) жовтня 1917 року. На ньому були присутні з членів ЦК Ленін, Троцький, Каменев, Зинов'єв, Сталін, Свердлов, Бубнов, Ломов, Со­ кольников, Дзержинський, Урицький і Коллонтай. Тільки двоє — Каменев і Зинов'єв — висловилися проти по­ встання. Це загальновідомо. Але звер­ немо увагу на те, що Ленін одержав пе­ ремогу завдяки опорі на ультралівих комуністів молодшого покоління, які були його гарячими опонентами вже через три-чотири місяці, при обгово­ ренні питання про мир з Німеччиною. Без їх підтримки він не подолав би опо­ ру правого крила. Цих ультралівих в наведеному списку шестеро — Троцький, Бубнов, Ломов, Дзержинський, .Урицький, Коллонтай. Сокольников радше був ближчий до правих, до Зинов'єва і Каменева. Тільки 13 В.І. Ленін двоє — Сталін і Свердлов — підтриму­ вали Леніна в усіх ситуаціях, як з пи­ тання про переворот, так і з питання про Брестський мир і світову проле­ тарську революцію. Якщо ж взяти до уваги не лльки «вузький склад ЦК», а його повний спи­ сок, то картина стає ще виразнішою. За Леніним безоглядно ішли шість членів ЦК, — крім згаданих двох, провінційні діячі Артем, Муранов, Берзінь, Шаумян. Правих було теж шестеро — крім Ка­ менева і Зинов'єва, Риков, Мілклін, Ногін, Сокольников (всі вони були за коаліційний соціалістичний уряд). Уль­ тралівих фанатиків світової революції, майбутніх противників Бреста, було вісім. З урахуванням також і кандидалв в члени ЦК, — ще троє провінціалів за Леніним і ще п'ятеро ультралівих. Ленін провів найважливіші стра­ тегічні рішення в ЦК, використовуючи його політичну розмитість на праве і ліве крило. Спираючись на молодих ен­ тузіастів світової революції, що ста­ новили більшість в ЦК, він настояв на перевороті. Через кілька місяців, спи­ раючись на підтримку правих, він ледь- ледь добився рішення про мир з Німеч­ чиною. Троцький пізніше писав, що без його допомоги Леніну не вдалося б наполяг­ ти на переворол, але якби не було Леніна, переворот був би неможливий. Це була політична гра, що вимага­ ла — насамперед від Леніна — великої рішучості і продуманого маневру. В ре­ зультаті комуністам вдалося вирвати у російської демократії владу. Потрібно було визначити слабкі місця системи російської демокралї, що знаходилася в розкладі і розпачі, мобілізувати всі антиурядові сили, хао­ тичні і недисципліновані, нанести удар в найвразливіших місцях, — і система розвалилася. Історія пройшла через точку біфуркації і реалізувала один із можливих світів — як виявилося, дале­ ко не найкращий. Це була комбінація відважного вольо­ вого рішення з хаосом обвалу, що виявив усі лінії соціальних розламів. І, суворо кажучи, здійснений парлєю Леніна пере­ ворот був радше вдалим поштовхом, що звалив російську суспільно-політичну систему в хаос, з якого — не одразу — постав новий порядок. В уявленні Леніна, захованого парлєю від урядової служби безпеки в понурих петербурзьких трущобах, Жовтневий пе­ реворот був мистецьки запланованим і осмисленим революційним пронунціа- менто, великим звершенням парлї про­ летаріату. Завдяки його настирливості і волі, його практичності і нетерпимості до високих революційних фраз перево­ рот все-таки дійсно набув ділових і про­ думаних рис. Але це була діяльність у ка­ ламутній воді, де через бруд і піну, піднял розвалом імперії, неможливо бу­ ло нічого розгледіти. Якби вожді більшовиків ще у вересні послухали Леніна і спробували «розігна­ ти Александрінку» (так звану Демокра­ тичну нараду, що проходила в Олександ- ринському палаці), якби переворот здійснювався строго за правилами «ре­ волюційного мистецтва», про що Ленін писав і писав своєму Центральному комітетові, більшовиків легко розігнали б. Мости і установи зв'язку, вокзали і банк вдалося захопити з надзвичайною легкістю завдяки байдужості мас до долі демокралї і грандіозному обману — більшовики твердили темним солдатам, що всі їх дії спрямовані проти тиловиків, генералів і офіцерів, які хочуть відпра­ вити гарнізон на фронт. Скориставшись безсилістю влади, ворожістю солдат­ ської маси до багалїв, офіцерів та інтелігенлв, більшовики проголосили себе урядом, і тепер для скинення їх потрібна була така сама революційна си­ туація і таке саме «революційне мис­ 14 тецтво». Здатних на це сил восени 1917 року в Росії не було. Але не в підступності більшовицько­ го керівництва — таємниця перевороту і подальшого «тріумфального шестя ра­ дянської влади», як цей період легкого встановлення більшовицької диктатури на неозорих просторах Євразії було на­ звано офіційною радянською історіо­ графією. Жовтневий переворот — це насамперед розвал молодої російської демократичної держави. Про свободу, яка прийшла в лютому 1917 року, кращі люди Росії мріяли принаймні століття. Та «царство свободи» тривало всього близько дев'яти місяців. Дев'ять місяців Росія неначе була вагітна своїм кошмаром. Крах демо­ кратії був ще легшим і блискавичнішим, ніж довгожданний крах імперського деслотизму. Російська ідея Анна Ахматова колись сказала, що не календарним, а справжнім початком XX століття був 1914 рік. Велика війна — перша гроза XX століття, за якою почали­ ся нові й нові катастрофи, і найзначніша з них — російський Жовтень. Можемо сказати: справжній, не календарний підсумок XIX і початок XX століття при­ наймні для Європи — воєнна катастрофа 1914—1918 років. Інший російський письменник, автор блискучих історичних романів про ос­ танню чверть XIX століття Алданов за­ значив, що всі колізії XX століття зав'яза­ лись уже в 70-х роках попереднього. І дійсно, 70—80-гі роки стали ніби перед­ мовою до XX століття, накресливши нам основні контури його трагедій та здо­ бутків. Це стосується і політичної, і ідей­ ної історії. В ці роки виросли і виховува­ лися політики, які очолювали уряди і парлї в першій чверл XX століття. В ці роки утверджуються історіософські кон­ цепції, які сформулювали системи коор­ динат для оцінки смислу великих істо­ ричних явищ — дві системи відліку, що можуть бути застосовані і до оцінки Жовтневого перевороту. Лютневу і Жовтневу революції, форму­ вання в Росії парламентської демократії та диктаторського комуністичного режи­ му можна оцінювати в термінах «прогрес або регрес», «еволюційний розвиток або реакція» — і можна розглядати як події історії Росії, явища власне російського цивілізаційного типу. Концепція фор­ мацій та суспільного прогресу служила ліберальним та революційним політикам, концепція культурно-історичних типів була використана консерваторами. З половини XIX століття, а особливо після торжества дарвінізму впливові­ шими залишались еволюціоністські тео­ рії, згідно з якими суспільство можна розмістити на шкалі розвитку від вищо­ го до нижчого з неістотними відхилен­ нями від еволюційної вертикалі. Смисл історії таким чином легко визначається через поняття «прогрес» («вгору») і «регрес» («вниз») при опорі на історич­ ну типологію. Найавторитетнішою філо­ софією історії цього різновиду в 80— 90-х роках XIX століття стала марк­ систська концепція, згідно з якою роз­ виток людства проходить через п'ять суспільно-економічних формацій. Очіку­ валася пролетарська революція на захо­ ді, але вийшло лише в Росії. Після цього місце Росії визначалось через її спів­ віднесення з іншими капіталістичними (тобто західними) країнами: пізніше приєднавшись до західного світу, Росія становила собою його найслабшу лан- ку — і ось історія розірвала ланцюг са­ ме в цій точці, і Росія першою прорва­ лась у майбутнє людства. Сьогодні на озброєння політиків, військових і дипломалв взято численні культурно-історичні типології, згідно з 15 1 Див.: Тойнби А.Дж. Постижение исто­ рии. — М., 1991. — С. 33,77. якими Росія потрапляє кудись в особли­ вий цивілізаційний тип, чи то східноєвро­ пейський, а чи й взагалі східний (можли­ во, євразійський). Так, згідно з популяр­ ною серед політиків США типологією Гангінґгона, Росія належить до право­ славного цивілізаційного типу, і рубіж між європейським (католицько-протес­ тантським) та православним світами ділить Україну навпіл по Дніпру (в іншо­ му варіанті — по Збручу). Соціалістич­ ний «прорив ланцюга капіталізму» вияв­ ляється внутрішньою справою «право­ славного світу», ознакою його кризи чи, навпаки, біап vital — життєвого пориву; для Заходу він став лише глухим кутом. Основою подібних схем може служити, наприклад, історіософія Арнольда Тойнбі, згідно з якою виділяється п'ять живих (включаючи західне і «православ­ не») і одне мертве суспільства, а також деякі реліктові його види. Більш деталь­ ний аналіз дозволив Тойнбі виділити дев'ятнадцять типів (західне, православ­ не, ісламське, індуїстське, далекосхідне, еллінське, арійське, китайське, міной- ське, шумерське, хеттське, вавилонське, андське, мексиканське, юкатанське, май- янське і єгипетське) суспільства1. Кла­ сифікацію можна вдосконалювати, сам Тойнбі в головній своїй праці по дорозі загубив декілька виділених ним же суспільств, але протиставлення «заходу» і «православного суспільства», яке нас цікавить, залишається. Що ж таке російський («православ­ ний») цивілізаційний тип? Характеристики «православного су­ спільства» у західних авторів нас, що знають Росію «зсередини», не можуть за­ довольнити. Краще звернутись до істо­ риків та історіософів самої Росії, які доб­ ре знали і свою, і європейську історію та культуру. До того ж концепція «культур- но-історичних типів» виникла саме в Росії тих пророчих сімдесятих років дев'ятнадцятого століття. «Захід є Захід і Схід є Схід». Ні в цих словах Кіплінґа, ні в «Західно-Східному дивані» Ґете століттям раніше, ні в інших туманних європейських поси­ ланнях на Схід не малася на увазі Росія. Росію як Схід протиставили Європі насамперед самі росіяни. Першим автором, який сформулював ідею і створив класифікацію культур- но-історичних типів, був Микола Якович Данилевський («Россия и Евро­ па», 1869 року статтями і 1871 року — окремою книгою). Того ж 1871 року вийшла книга петербурзького славіста Володимира Івановича Ламанського, співзвучна концепції Данилевського. Серед письменників, близьких до Дани­ левського і Ламанського, достатньо на­ звати ім'я Достоєвського. Щоправда, згадують німецьких істориків, які вису­ вали схожі ідеї раніше; проте, можна заперечити, що у російських «почвен­ ников» з їх теорією культурно-історич- них типів були власні витоки. Прямими попередниками Данилевського були в Росії слов'янофіли і Тютчев. Російських слов'янофілів не можна беззастережно назвати консерватора­ ми — при всьому своєму замилуванні до- петровською старовиною ці романтики- націоналісти були палкими противника­ ми кріпосного права і провісниками лібе­ рально-демократичної ідеї суверенітету народу. А близький до них Ф.І. Тютчев, перед яким схилявся його зять Іван Сергійович Аксаков, слов'янофільський журналіст і останній відомий представ­ ник славної слов'янофільської сім'ї, був консервативним державником. Консер­ ваторами і російськими націоналістами були також Ф.М. Достоєвський і М.Я. Да­ нилевський. З початку XIX століття чітко вимальо­ вуються традиції «Истории государства Российского» Карамзіна, до якої нале­ жали і Пушкін, і Тютчев, та «Истории на- рода российского» Полєвого, до якої 16 були ближчими слов'янофіли. «Почвен- ники» — не народники, а державники. Як курйоз, можна відзначити ук­ раїнське походження згаданих осіб. Дід Достоєвського служив священиком в гре- ко-католицькій церкві на Поділлі і писав вірші українською мовою. Не знаю, чи походив М.Я. Данилевський з численних Данилевських — українських дворян з козацьких родів; він народився в мате­ риному маєтку на Воронежчині, а його батько, командир гусарського полку і бригадний генерал, служив переважно на Україні. Зрештою, істотніше, що опаль­ ний М.Я. Данилевський, за фахом — бо­ танік і зоолог, перебуваючи в Приураллі в експедиції Бера, подружив із солдатом Тарасом Шевченком, який був зачарова­ ний його блискучим розумом та поетич­ ною натурою. Як ще більший курйоз слід нагадати, що і Достоєвський, і Данилевський бу­ ли в молодості палкими прихильника­ ми соціалістичної теорії Фур'є, засу­ дженими в справі гуртка Буташевича- Петрашевського. В цій справі проходи­ ли і два брати Ламанські, Євген і Про- кофій Івановичі. Відмовившись від юнацького героїчного революціона- ризму, переконавшись у повній інди­ ферентності російського простолюду до європейських соціалістичних ідей, розгледівши казармений характер со­ ціалістичної утопії Фур'є, обоє зберегли глибоке співчуття до «принижених і ображених» і пристрасть «борців за правду», за улюбленим висловом До­ стоєвського. Тепер ця пристрасть була спрямована в протилежному напря­ мі — напрямі консерватизму. Найяскравіші явища в російській політичній свідомості XIX століття ста­ ли реакцією на європейську зневагу і ненависть до Російської імперії. Вузь­ кий прошарок російської еліти добре відчував цю русофобію, бо був вихова­ ний у Європі і в європейському куль­ турному просторі; дворяни, меншою мірою пізніша «інтелігенція», нова де­ мократична еліта, постійно спілкували­ ся з європейцями, нерідко вільно писа­ ли і навіть думали по-французьки і по- німецьки. Російська поезія XIX століття користується, найчастіше без посилань, явними і неяэними цитатами з сучасної їй західноєвропейської поезії як репе­ рами, як координатами свого худож­ нього простору. Творчість Шеллінґа, Шіллера і Ґете — не тільки німецькі, а й російські культурні теми і парадигми впродовж XIX століття. Болісно усвідомлюючи справедливість звинувачень на адресу російського дес­ потизму, кращі люди Росії відчували пе­ кучий сором і боронили свою гідність тим, що шукали в російській дійсності опору і сенс, не помічені європейцями. Так народжується і безмежний самокри- тицизм західників, і гаряча плутана віра слов'янофілів. З невизначеної слов'янофільської ідеї виходив Данилевський. Він іроніч­ но змальовує позицію противників слов'янофільства: «Где же искать при­ мирения между русским народным чув­ ством и признаваемыми разумом тре­ бованиями человеческого преуспеяния или прогресса? Неужели в славяно­ фильской мечте, в так называемом уче­ нии об особой русской или всеславян­ ской цивилизации, над которым все так долго глумились, над которым продол­ жают глумиться и теперь, хотя уже не все? Разве Европою не выработано окончательной формы человеческой культуры, которую остается только рас­ пространять по лицу земли, чтоб осча­ стливить все племена и народы?»1 Да­ нилевський глузує з «общечеловека», в тому числі і майбутнього — нашого су­ часника, що, як Френсіс Фукуяма, з кра­ хом комунізму проголосив повну пере­ могу культурно-політичного Заходу і кінець історії. Саме «славянофильской 1 Данилевский Н.Я. Россия и Европа.— СПб., 1995. — С. 56— 57. 17- 1 Данилевский Н.Я. Россия и Европа. — С. 74. 2 Там же. — С. 77— 78. 3 Див.: Литературное наследство. Неиз­ данный Достоев­ ский. - М . , 1971.— Т. 83. — С. 186. мечте» прагнув він надати наукового виразу. Типологія цивілізацій, запропонована Данилевським, схожа на типологію Тойнбі: він виділяє «культурно-історичні типи або самобутні цивілізації» в хроно­ логічному порядку — єгипетський, ки­ тайський, давньосемітичний, індійський, іранський, єврейський, грецький, рим­ ський, новосемітичний (арабський), гер- мано-романський або європейський — і, само собою, російський (слов'янський)1. Підставою для класифікації служать п'ять «законів»: 1) культурно-історичний тип пов'язаний з близькістю мов; 2) ци­ вілізація може розвиватися лише за умов політичної незалежності хоча б однієї з її складових; 3) «начала цивили- зации одного культурно-исторического типа не передаются народам другого ти­ па»; 4) цивілізація досягає повноти ли­ ше за різноманітності її етнографічних елеменл’в; 5) хід розвитку кожної циві­ лізації відносно короткий і назавжди виснажує її життєву силу, тобто цивілі­ зації старіють і вмирають2. Звернімо особливу увагу на пункт 4: він реалізований в сучасному лінгвіс­ тичному структуралізмі як ознака єдиної мови — мовні новації поширюються в полі даної мови і не виходять за її межі (аналогічне Данилевський говорить про культурні новації). З політичного боку концепція закритості культурно-історич- них типів легко пояснює міжнародну не­ вдачу Жовтневої революції: новації, по­ роджені Росією, і не могли поширитися поза межами її культурно-історичного простору. Природно, Данилевський був прихильником «системного підходу», за власним визначенням, а як біолог — противником дарвінізму (перший том його книги «Дарвінізм» опубліковано 1885 року, в рік його смерті, другий том — 1889 року). Данилевський не заперечував факту розвитку і еволюції систем; але розви­ ток здійснюється в рамках окремих суспільних організмів. Джамбатіста Віко розглядав історію людства за ана­ логією з розвитком індивіда (що й по­ клало початок поділу епох на ан­ тичність, або за висловом Маркса — «нормальне дитинство людства», «се­ редні віки», Новий час; пор. у Маркса рабовласницьке, феодальне і буржуаз­ не суспільства). Данилевський переніс еволюційну класифікацію на етапи визрівання окремих суспільств — аж до їх старіння і смерл. І саме він про­ голосив, що Захід «загниває». Якщо Данилевський створює принци­ пи класифікації цивілізаційних типів, ви­ ходячи з аналогій з природознавством і точними науками, то емоційно-світо- глядні основи «почвенничества» вираз­ ніше сформульовано Достоєвським. Основну ідею Достоєвський найвід- верлше формулює в «Записній книжці 1863— 1864 року»: «Кто слишком креп­ ко стоит за насильственную целость России, во что бы то ни стало, тот не ве­ рит в силу русского духа, не понимает его, а если понимает, то явно ему зла желает. Я сам буду стоять за политиче­ скую целость этой громады, до послед­ ней каплй крови, потому что это един­ ственный хороший результат, приобре­ тенный Россией тысячелетними своими страданиями. ...Мы не считаем нацио­ нальность последним словом и послед­ нею целью человечества. Только обще- человечность может жить полною жиз­ нью. Но общечеловечность не иначе достигается как упором в свою нацио­ нальность каждого народа. Идея поч­ вы, национальностей есть точка опоры. Антей. Идея национальностей есть но­ вая форма демократии»3 . Як актуально звучать ці слова сьо­ годні, в «чеченські» часи, коли ніхто в Росії вже не вірить в якусь «російську ідею», не відчуває ніякої історичної місії, крім хіба обов'язку зберегти Ве- 18 лику Державу — «единственный хоро­ ший результат, приобретенный Россией тысячелетними своими страданиями»! В цитованих рядках записника До- стоєвський відверто говорить те, про що мусив помовчувати в публікаціях: для нього російський націоналізм («упор в свою национальность») був демократичним рухом, рухом за свобо­ ду. Так виявляється зв'язок «почвенни­ чества» з народолюбством раннього слов'янофільства. Достоєвський нама­ гається поєднати обидві течії на основі державницької традиції, формулюючи ідею свободи в такий спосіб, щоб вона була прийнятною для великодержав­ ництва. Свобода виявляється духовною свободою і православною ідеєю — «справжнім» християнством, сполуч­ ним із російським месіанізмом. У «Щоденнику письменника» за 1877 рік Достоєвський висунув тезу, яку сам вважав найбільш спірною, але на якій наполягав принципово. «Всякий великий народ верит и должен верить, если только хочет быть долго жив, что в нем-то, и только в нем одном, и заклю­ чается спасение мира, что живет он на то, чтоб стоять во главе народов, приоб­ щить их всех к себе воедино и вести их, в согласном хоре, к окончательной це­ ли, всем им предназначенной»1. Ця теза виражає переконання в особливій історичній місії Росії. Для Достоєвського було надзвичайно важ­ ливо, що таке переконання об'єднує консерваторів-«почвенников» з лібе- ралами-«общечеловеками». Те, що в за­ писнику 60-х років виглядало як здоро­ вий національний егоїзм, перетворю­ ється тут на прагнення кожної «великої нації» до світового домінування, при­ наймні духовного. Саме такі нації інші автори називали «історичними». Істо­ рія виглядає як змагання за реалізацію своїх «ідей» «великих», «історичних» державних націй, які об'єднують навколо себе близькі «етнографічні елементи». Врешл кожна ідея має ста­ ти загальнолюдською «в согласном хоре», але шлях має йти «с упором в собственную национальность» великих націй. На цьому мають примиритись консерватори і ліберали. Концепція Данилевського була завер­ шенням ідеології російського консерва­ тизму, що її розвинув Федір Іванович Тютчев. Недостатньо оцінений Росією як мислитель, Тютчев сполучає епоху Пушкіна і декабристів з епохою сімде­ сятих, ідеологію ранніх державників- західників з ідеологією великодержав- ників-неослов'янофілів. Точніше, Тютче­ ва не забули і не недооцінили — його аж до 90-х років прогресистські кола ігнорували як ретрограда. Лише «сріб­ ний вік» визнав його своїм. Власне, вся публіцистика Тютчева — це дві етапі («записка» під назвою «Росія і революція», опублікована бро­ шурою 1849 року в Парижі тиражем в... 12 примірників, і стаття «Папство і Римське питання», надрукована 1850 ро­ ку у французькому журналі «Ревю де де монд»). Ці публікації були частиною не­ завершеного трактату «Росія і Захід», ру­ копис якого (французький оригінал і йо­ го російський переклад) опубліковано лише 1988 року2. Однак, зважимо, що тоді інакше було організоване політичне життя общества. Тютчев писав політичні вірші, які ходили по столиці в списках, був блискучим співрозмовником в сало­ нах і на званих обідах. Це й була тодішня світська «публіцистика»: вузьке коло еліти, общество, спілкувалось усно і безпосередньо. Крім того, Тютчев був найближчим радником Олександра Михайловича Горчакова, міністра закордонних справ Олександра I I з 1856 аж до 1882 року. Тютчев і Горчаков належали до Пушкінського покоління, а Горчаков — і до Пушкінського кола. Один із найбіль- 1 Див.: Достоев­ ский Ф.М. Поли, собр. соч.: В 30 т. — М., 1983. — Т. 25. — С. 17. 2 Див.: Тютчев Ф.И. Незавершенный трактат «Россия и Запад». Литера­ турное наследст­ во. — М., 1988. — Т. 97. — Кн. 1. 19 1 Див.: Соловьев B.C. Соч.: В 2 т. — М., 1989. — Т. 1. — С. 71— 72. 2 Цит. за: Литератур­ ное наследство. — М., 1988. — Т. 97. — Кн. 1. — С. 227. ших російських поетів, професійний дип­ ломат Тютчев зневажливо називав свою поетичну творчість «бумагомаранием», що було не дуже щиро. Але Тютчев дійсно був насамперед політиком, і завдяки йо­ го широким історіософським концепціям дипломатична діяльність Горчакова на­ бувала далекосяжного концептуального змісту, невластивого цьому надзвичайно розумному, але культурно досить обме­ женому марнославному бюрократу. Гор­ чаков подав у відставку уже в глибокій старості, при новому цареві, переживши на десять років дещо молодшого від ньо­ го Тютчева. Тютчев помер незадовго до балкан- ської кризи і чергової російсько-туре- цької війни, але в його листах і розмовах на дипломатичні теми «східне питання» займало чи не центральне місце. Воно надзвичайно турбує і Данилевського, і Достоєвського. Не буде перебільшен­ ням сказати, що конфлікт із Австрій­ ською та Османською імперіями та Бал- канські інтереси Росії набули в 70-гі ро­ ки світоглядного значення. І вже послідовник Достоєвського Володимир Соловйов писав: «Цель борьбы теперь состоит уже не в том, чтобы изгнать ту­ рок из Европы, а в том, чтобы, не допус­ тив Россию в Царьград, опять основать новую Латинскую империю на Балкан­ ском полуострове под знаменем Авст­ рии... Итак, наш восточный вопрос есть спор первого, западного Рима со вто­ рым, восточным Римом, политическое представительство которого еще в XV веке перешло к третьему Риму — России»1. Зовнішньополітичні кон­ цепції і філософія православ'я в росій­ ському консерватизмі невіддільні. Спільним у Тютчева із слов'янофіла­ ми є месіанізм і сприйняття Росії як ірраціональної світової сили («Умом Россию не понять,/Аршином общим не измерить, / У ней особенная стать — / В Россию можно только верить»). На відміну від слов'янофілів Тютчев ро­ зуміє Росію насамперед як Велику Дер­ жаву, як імперію — спадкоємицю світових імперій аж від Ассірії. Імперія не гине, вона тільки «переходить з рук в руки». Імперій не може бути кілька, справжня імперія завжди одна-єдина. Коментуючи вживання терміна «Імпе­ рія» Тютчевим, Іван Аксаков писав: «После падения Рима, в средневековой истории, с этим словом соединялось не только представление о Римской импе­ рии, но притязание на наследие рим­ ского владычества, притязание на та­ кое же единое и верховное господство в мире»2. П'ять імперій, виділених Тют­ чевим, — Ассірія, Персія, Македонія, Рим, Східна імперія від Константина Великого до Росії, — це продовження історії єдиної Імперії людства. Тютчев не повертав життя формулі старця Філофея «Москва — третий Рим», — це сталося одразу після нього. Однак, все необхідне для відновлення російської державної харизми часів Івана Грозно­ го зроблене саме ним, Тютчевим. Але російський консерватизм не вдо- вольнявся самим лише, за висловом Тютчева, «кораном самодержавства». В XIX столітті самодержавство не могло сприйматися сліпо і некритично, як ко­ ран, — воно мусило мати ідейну легіти­ мацію. Як дипломат Тютчев прекрасно розумів значення історичної легітимації. Імперії Габсбургів було відмовлено в праві нази­ ватися Священною Римською імперією германської нації лише 1806 року, внаслідок поразок Австрії в Наполе­ онівських війнах. Це було актом чисто номінальним, бо імператор Священної Римської імперії реальної влади не мав, — але в політичній історії подібні чисто номінальні, знакові ритуали важи­ ли багато. Австрія втратила титул спад­ коємця Риму, але лишилась імперією. Після воєнної поразки Австрії і Франції 20 та утворення єдиної Німецької держави прусський монарх став не королем, а цісарем, КаІБег'ом Німеччини/а Німецька держава — імперією, Неісії'ом. З цієї точ­ ки зору Тютчев підходив і до проблеми легітимації Російської імперії. Як «Божий помазаник» цар мав не­ бесну харизму, але процедуру коронації і миропомазання православна церква виконувала автоматично, оскільки вибір монарха від неї не залежав. Російський цар був самодержцем і не мав іншого джерела влади, крім власної державної сили. Концепція Тютчева легітимізувала владу російського царя харизмою єди­ ної світової імперії, і це створювало як­ що не правову, то ідеологічну підставу для претензій на спадщину Візанлй- ської імперії, на «Константинопольську вотчину». Це було доброю ідеологією для «східного питання». Але щодо внут­ рішньої політики, то імперська ідеологія не розв'язувала проблеми легітимізації самодержавної влади. Як самостійний політик і інтелектуал консервативно-монархічного умонаст­ рою, Тютчев потрапляв у суперечливу ситуацію. Він сам формулював полі­ тичні концепції і був достатньо критич­ но налаштований щодо політики двору. А це суперечило самодержавній ідеї, несумісній з будь-яким незалежним політичним мисленням. Так само, як із Тютчевим, двір конфліктував з консер­ вативним націоналістом Катковим — лльки тому, що його газета прагнула бути незалежним органом на службі са­ модержавної ідеї. Тютчев говорив, що без міцної національної самосвідо­ мості російське самодержавство є «безглуздість і протиприродність». Йо­ го імперська концепція якраз і мала слугувати формуванню великодержав­ ницького месіанізму. Але історія національної ідеї в Росії, за Тютчевим, перетворювалась на приклад «велич­ ної боротьби ідеї з грубою силою». Саме по собі звертання до релігії як основи російського цивілізаційного ти­ пу радше ставить проблему, бо тлума­ чення духовної природи субстанції «російськості» і «православності» від­ криває безліч варіанлв. Тут же в росій­ ській філософії та філософській публі­ цистиці з'являються протилежні варіан­ ти — від проголошення «візантинізму» сутністю російського православ'я і ро­ сійського національного духу (К. Леон­ тьев) до засудження нетерпимого візанлйства як вузького релігійного націоналізму (В. Соловйов). Розвиток ідеї «російської духовності» і приво­ дить до відновлення концепції «третьо­ го Риму»1. У православ'ї Тютчева ясно видно соціальні витоки його християнської духовності. Над этой темною толпой Непробужденного народа Взойдешь ли ты когда, Свобода, Блеснет ли луч твой золотой? Блеснет твой луч и оживит, И сон разгонит и туманы... Но старые, гнилые раны Рубцы насилий и обид, Растленье душ и пустота, Что гложет ум и в сердце ноет, — Кто их излечит, кто прикроет?.. Ты, риза чистая Христа... Тютчеву ввижається той самий «рус­ ский бунт, бессмысленный и беспощад­ ный», який так манив і жахав Пушкіна. Образ вітру, з яким пов'язане відчуття хаосу і тривоги, набуває особливої ви­ разності в поезії Тютчева і знову ожи­ ває у Блока, палкого його шанувальни­ ка. Порожнеча душ, що відкриє свою безодню з крахом старого світу, ожи­ вить «старые, гнилые раны, рубцы на­ силий и обид» — це мотив, що в поемі Блока «Двенадцать» знаходить оп­ тимістичне розв'язання. Вся надія 1 Див.: Синицына Н.В. Третий Рим. — М., 1988. 21 1 Див.: Литературное наследство. — Т. 97. — Кн. 1. — С. 338. Росії — в чистій ризі Христа. В тому «венчику из роз», який побачив Блок над Кронштадтськими матросами Жовтневого перевороту. Тютчеву належать прекрасні слова: «...Нет ничего более человечногб в че­ ловеке, чем... потребность связывать прошлое с настоящим»1. Людина, яка мислить так в політиці, має консерва­ тивні схильності. До того ж поет, що прагне побачити майбутнє через мину­ ле, відроджує в собі віковічну парадиг­ му подорожі через «країну мертвих». Оцінка минулого завжди є — або, точніше, прагне бути оцінкою з від­ стані майбутнього. Щоб осягнути смисл історичного сьогодення, доводиться зайняти позицію десь у царині тих віддалених подій, що стануть наслідка­ ми сьогоднішніх вчинків. І зазирнути в час, що настане після смерті Ego, пе­ рейти через власне небуття. Романтичний спосіб мислення, зали­ шений нам XIX і навіть XVIII століттям, викликав до життя давню тему Ехеді monumentum, тему «пам'ятника собі», для Росії та України — «Пам'ятника» Пушкіна та «Заповіту» Шевченка. «Пам'ятник собі» завжди є поетичним заповітом, тобто словом для нащадків та спадкоємців, які прийдуть після смерл автора — точнісінько як і в май­ новому заповіті, де голос покійного чується серед живих суб'єклв права як голос рівного серед рівних. Сюжет «пам'ятника» зобов'язує поета зайняти романтичну пророцьку позицію: глас поета — глас народу — глас Божий. Зайняти в такий спосіб, щоб переступи­ ти через смерть. Піднесене пророцтво «Пам'ятника» — це розмова про світ з пограничної ситуа­ ції і по сул розмова про себе з позицій майбутнього, досяжних лльки при пере­ ході через рубежі власного небуття, че­ рез дороги «того світу». Водночас — це розмова з майбутнім, бачення сучасного через пророцтво з майбутнього. Якщо проводити якомога ширші культурні па­ ралелі, то найдоцільніше згадати про­ аналізований Мірчею Еліаде «шаман­ ський політ» через «нижній світ», «світ предків» і розмову шамана з богами. У XX столітті «Пам'ятників» і «За­ повітів» більше не писали. Не через скромність — поети модерну нерідко ви­ являли нечувану в старі часи самовпев­ неність. Просто в наше століття ніхто вже не вірив, що глас поета є глас Божий. Тютчев іще — поет «Пам'ятника», продовжувач Пушкінської теми «Поет і натовп». Його Silentium («Молчи, скры­ вайся и таи / И чувства и мечты свои — / Пускай в душевной глубине / Встают и заходят оне / Безмолвно, как звезды в ночи,— /Любуйся ими — и молчи») — це слова пророка, який мусить мовчати, щоб його слова не обізвались відчуже­ ним сенсом у дії натовпу. Звідси його геніальні рядки: «Нам не дано предуга­ дать, / Как наше слово отзовется, — / Но нам сочувствие дается, / Как нам дается благодать». Не слово, не заклик, що може викли­ кати обвал, а c/778-чуття, єднання в висо­ кому почутті, солідарність сердець, — це і є Божа благодать і субстанція Росії як імперії духу. Тому царина поета і пророка — не яс­ ний день, в світлі якого слово поета блідне, як місяць вблакил, а чорна ніч, час єднання зі стихією буля, страхом і хаосом, коли місяць сяє світлом ясновидіння. Как океан объемлет шар земной, Земная жизнь кругом объята снами; Наступит ночь — и звучными волнами Стихия бьет о берег свой. Небесный свод, горящий славой звездной Таинственно глядит из глубины, — И мы плывем, пылающею бездной Со всех сторон окружены. І ще: Но меркнет день — настала ночь, Пришла — и с мира рокового 22 Ткань благодатную покрова, Сорвав, отбрасывает прочь... И бездна нам обнажена С своими страхами и мглами, И нет преград меж ей и нами — Вот отчего нам ночь страшна! Тому і закінчується Silentium проти­ ставленням дня, коли розсіюються таїни, — ночі, яка зберігає чари душі: Лишь жить в себе самом умей — Есть целый мир в душе твоей Таинственно-волшебных дум; Их оглушит наружный шум, Дневные разгонят лучи, — Внимай их пенью — и молчи! Філософія і теологія російської ідеї, сформульована Достоєвським, близька до поетики та філософії Тютчева. Для Достоєвського завершенням ка­ толицької ідеї був знайомий йому в фур'єристському варіанл французький соціалізм, а політичним, державним носієм — Франція. Германське культур- но-політичне коло він якось не бере до уваги, вважаючи, що вся його са­ мостійність має лише історичний сенс протесту проти католицизму і мусить занепасти після краху останнього. Ди­ вовижно, — Англія завжди відігравала величезну роль у російській політиці, пройшла вже Громадянська війна в Сполучених Штатах, Пруссія розгроми­ ла Францію і проголосила утворення Німецької імперії, — та Достоєвський лише побіжно згадує народи «торгівців та суднобудівників». У його уявленні саме три «ідеї» — католицька, протес­ тантська та слов'янська — зійшлися на «східному питанні» у вирішальному конфлікті, розв'язання якого може мати доленосне світове значення. Видавши «Щоденник письменника» за 1876 та 1877 роки, Достоєвський не виконав своєї обіцянки продовжити цей публіцистичний щорічник, бо 1878 року з головою поринув у роботу над «Братами Карамазовими». В цьому романі вставкою виглядає «Легенда про великого інквізитора», що стала завершенням «Щоденника» — підсум­ ковою теологічною, філософською і політичною працею Достоєвського-ідео- лога, не менш значущою, ніж найкращі твори російських філософів кінця XIX століття і «срібного віку». Світоглядно-політична ідея росій­ ського православ'я, як її уявляв собі Достоєвський, ґрунтується на викладі «спокус Христа» під час його сорока­ денної аскези в пустелі після хрещення у водах Йордану, згідно із двома з чо­ тирьох канонічних Євангелій. Христос відмовляється від трьох способів лег­ кої перемоги християнської ідеї — за­ воювання невірних мас насильством у трьох вимірах — чудом, силою та еко­ номічним інтересом. Звернення до фундаментальних вимірів людини — духовного, вольового (владного) і чуттєво-матеріального — свідчить про глибину розуміння Достоєвським структурних принципів устрою цивілі­ зацій. Найбільше чудо, за Достоєв­ ським, — саме в появі трьох питань страшного духу в пустелі. «Ибо в этих трех вопросах как бы совокуплена в одно целое и предсказана вся дальней­ шая история человеческая и явлены тут три образа, в которых сойдутся все не­ разрешимые исторические противоре­ чия человеческой природы на всей земле»1. «Православ'я» Достоєвського не ду­ же схоже на реальне російське право­ слав'я. Воно надто покладається на особисгісний вибір, на волю і совість індивіда. Тим менше схоже на політич­ ний і людський ідеал Достоєвського російське самодержавство. Але Досто­ євський не говорив про реальність — він характеризував ідею, ідеал, що його можливо реалізувати в даному «куль- турно-історичному типі» цивілізації. 1 Достоевский Ф.М. Поли. собр. соч.: В 30 т. — М., 1976. — Т. 15. — C. 230. 23 1 Достоевский Ф.М. Поли. собр. соч.: В 30 т. — Т. 15. — С. 198. 2 Там же. — Т. 14. — С. 226. 3 Там же. — С. 228— 229. 4 Див.: Канонические евангелия. — М., 1992. — С. 140. 5 Достоевский Ф.М. Полн. собр. соч.: В 30 т. — Т. 15. — С. 230. 6 Там же. 7 Там же. — С. 231. Основний задум «Легенди» До- стоєвський сформулював у конспеюі вступного слова перед читанням цього розділу на літературному ранку на ко­ ристь студенлв університету: «Смысл тот, что если исказишь Христову веру, соединив ее с целями мира сего, то ра­ зом утратится и весь смысл христианст­ ва... Высокий взгляд христианства на человечество понижается до взляда как бы на звериное стадо и под видом социальной любви к человечеству яв­ ляется уже не замаскированное пре­ зрение к нему»1. Соціалізм як іпостась «католицизму» звинувачується в поєд­ нанні християнства з повсякденними політичними цілями — а, отже, в зне­ вазі до простої людини, в перекрученні принципу свободи вибору, що лежить в основі християнства, в тому презирстві до мас, що його можна по-сучасному назвати елітаризмом. Як це можна сумістити з пушкінсько- тютчевським «гласом поета», відчуже­ ного від «натовпу»? Виправдовуючи жанр своєї «Леген­ ди», Достоєвський посилається на досвід релігійних містерій — як като­ лицький, так і православний. Зокрема на «Хождение богородицы по мукам», де Марія відвідує пекло (пор. подорож через «той світ»). Легенда До- стоєвського і є містерія. І при цьому Достоєвський згадує Тютчева: «Удру­ ченный ношей крестной, / Всю тебя, земля родная, / В рабском виде царь небесный / исходил, благословляя». Невпізнаний Христос явився «к мучаю­ щемуся, страдающему, смрадно-греш- ному, но младенчески любящему Его народу»2. Його Христос мовчить увесь час, «чтобы не прибавлять к тому, что уже было сказано, и чтобы не отнять у людей свободы»3. Достоєвський увесь час підкреслює, що, на думку «като­ ликів», відходячи, Христос передав справу еліл, католицькому кліру (відповідно — соціалістичній парл'ї). В цьому він вбачає глибоку різницю між православно-російською і като- лицько-європейською ідеями. Перше питання в євангелії від Марка звучить так: «Якщо Ти син Бога, нехай ці камені стануть хлібом». — «В Пи­ санні сказано, — відповів Ісус, — «Не лльки хлібом повинна жити людина, але і словом, що виходить з Божих уст»4. (В євангелії від Луки — дещо ла­ конічніше). Достоєвський коментує це, викладаючи перше питання — уже не Сатани, а Великого інквізитора — в та­ кий спосіб: «Ты хочешь идти в мир и идешь с голыми руками, с каким-то обетом свободы, которого они, в прос­ тоте своей и в прирожденном бесчин­ стве своем, не могут и осмыслить, кото­ рого боятся они и страшатся, — ибо ни­ чего и никогда не было для человека и для человеческого общества невыно­ симее свободы! А видишь ли сии камни в этой нагой раскаленной пустыни? Об­ рати их в хлебы, и за тобой побежит че­ ловечество как стадо, благодарное и послушное, хотя и вечно трепещущее, что ты отнимешь руку свою и прекра­ тятся им хлебы твои»5. Свобода або хліб — ось як ставиться «страшне» питання, і Достоєвський відповідає — свобода, а «католики», соціалісти, Захід — хліб. «Знаешь ли Ты, что пройдут века и человечество провозгласит устами своей премудрос­ ти и науки, что преступления нет, а, ста­ ло быть, нет и греха, а есть лишь только голодные»6. «Никакая наука не даст им хлеба, пока они будут оставаться сво­ бодными, но кончится тем, что они при­ несут свою свободу к ногам нашим и скажут: «Лучше поработите нас, но на­ кормите нас»7. Страждання правителів, за «західною» доктриною, будуть поля­ гати в тому, що вони візьмуть на себе свободу і будуть брехати людям. «Но ищет человек преклониться пред тем, 24 что уже бесспорно, столь бесспорно, чтобы все люди разом согласились на всеобщее пред ним преклонение» — «и чтобы непременно все вместе»1. «Вот эта потребность общности пре­ клонения и есть главное мучение каж­ дого человека единолично и целого че­ ловечества с начала веков»2. Друге питання — друга спокуса — в євангелії від Марка звучит так: «Тоді диявол приводить його в Святе місто, ставить Його на крилі Храма і гово­ рить: — Якщо Ти Син Бога, кинься вниз. Адже Писання говорить: Бог ангелам Своїм повелить оберігати Тебе —■вони на руки підхоплять Тебе, щоб нога Твоя не спіткнулась об камінь». «Там сказа­ но також: «Не спокушай Господа, Бога твого», відповів Христос»3. Великий інквізитор-соціаліст питає у Христа: «Так ли создана природа чело­ веческая, чтоб отвергнуть чудо и в такие страшные моменты жизни, моменты са­ мых страшных основных и мучительных душевных вопросов своих остаться лишь со свободным решением сердца?» Христос «надеялся, что человек останет­ ся с Богом, не нуждаясь в чуде»4. Чудо, таїна і авторитет — це те, що протиста­ вить сатанинський Захід (католицтво, соціалізм) вільному вибору віри. Трелй дар сатани — меч кесаря, що взяла його римська церква. У Марка: «Знову бере Його диявол — на дуже високу гору, — показує йому всі царст­ ва світу з усім їх багатством і говорить йому: — Я все це віддам Тобі, якщо Ти, впавши ниц, поклонишся мені». — Геть, Сатана! — відповів Ісус. — Сказано: «Господу, Богу твоєму, поклоняйся, Йо­ го одного пошановуй»5. Виклад позиції Заходу Достоєвським: «Приняв меч и порфиру кесаря, основал бы всемир­ ное царство и дал всемирный покой. Ибо кому же владеть людьми, как не тем, которые владеют их совестью и в чьих руках хлебы их». Три великих питання — це питання про хліб, совість і владу. І відповідь Альоші Карамазова спо- куснику-Івану — геніально проста: «А клейкие листочки, а дорогие мо­ гилы, а голубое небо, а любимая жен­ щина! Как же жить-то будешь, чем ты любить-то их будешь?» Ця повнота і цілісність життя, екзис­ тенція, радість і стихія буття — це і є основа «братства во Хрисгі», право­ славної субстанції «російськосгі», роз­ ширеної до всеслов'янства і вселюд­ ськості. Як і у Тютчева, холодна раціо­ нальність політиків несумісна з цією «народною стихією», оскільки політи- ко-правовий простір вторгається між народом і державою й позбавляє їх щи­ рої і безпосередньої єдності. «Като­ лицький клір», європейська політична еліта у Достоєвського позбавляє народ відповідальності, беручи все на себе. Відділення свободи від політики, пере­ несення проблеми вибору з парла­ менте і газетних полемік до вирішення на релігійній, християнській основі в кожному конкретному життєвому конфліюі, що є добро, а що зло, — ось шлях до нерозчленованої єдності бут­ тя і свідомості в «російській ідеї». Свобода є свобода вибору оцінки, а не свобода вибору дії. В результал складається особливе «російське» розв'язання проблеми свободи волі — спосіб протистояння невблаганній долі через відчуття фатуму. В поезії Тютчева цей фаталізм був відчутий Блоком, що зазначив його еллінський трагічний характер. Най­ повніше Тютчев висловив його у вірші «Два голоса» — відгуку на вірш Ґете «Символи», написаний як масонський гімн. У масОна Ґете немає фатуму — його заклик до терплячої праці люди- ни-каменяра сповнений оптимізму. Пе­ регукується з масонським гімном вірш Тютчева тільки образами — мовчать 1 Достоевский. — С. 231. 2 Там же. 3 Канонические евангелия.— С. 140. 4 Див.: Достоев­ ский М.Ф. Полн. собр. соч.: В 30 т. — Т.Н. — С. 233. 5 Див.: Каноничес­ кие евангелия. — С. 140. 25 1 Див.: Гете И.-В. Собр соч.: В И т. — М.; Л., 1980. — Т. 9. — С. 437. могили предків і мовчать зорі над нами (пригадаймо слова Канта про дві найбільші таємниці: зоряного неба над нами і морального закону всередині нас. Мовчазні могили предків озива­ ються в нас лише таїною морального закону). Вірш-репліка Тютчева (який потряс через півстоліття Олександра Блока) звучит так: і . Мужайтесь, о други, боритесь прилежно, Хоть бой и неравен, борьба безнадежна! Над вами светила молчат в вышине, Под вами могилы — молчат и оне. Пусть в горнем Олимпе блаженствуют боги: Бессмертье их чуждо труда и тревоги, Тревога и труд лишь для смертных сердец... Для них нет победы, для них есть конец. 2. Мужайтесь, боритесь, о храбрые други, Как бой ни жесток, ни упорна борьба! Над вами безмолвные звездные круги, Под вами немые, глухие гроба. Пускай олимпийцы завистливым оком Глядят на борьбу непреклонных сердец. Кто, ратуя, пал, побежденный лишь Роком, Тот вырвал из рук их победный венец. Обидва голоси-концепції дуету долі і людини сповнені, як зазначив Блок, ан­ тичного трагізму: людина не владна над фатумом (роком), сила її прояв­ ляється лише в героїчному презирстві до всевладної долі, стійкості перед ли­ цем невблаганного кінця. З погляду «олімпійців», з погляду фатуму кінець смертної людини — це поразка, не пе­ ремога; з погляду людини, суб'єкта історії, переможцем, гідним заздрощів богів, є той, кого здолав лльки фатум. Не дивно, що філософія долі знай­ шла найповніший вираз у великого росіянина Льва Толстого. Кутузов у «Войне и мире» під час вирішальної битви під Бородіно терп­ ляче чекає історичного розв'язання — в дію вступили маси, наслідки бою вже не залежать від полководця. Чи дійсно Кутузов Толстого схожий на справж­ нього Кутузова, — питання спірне. Але правда, що подібній філософії долі протистоять життєві і військово- політичні настанови Наполеона. Як згадує Ґете про свої розмови з великим авантюристом XIX століття, «несхваль­ но відгукнувся він і щодо драми про фатум. Вина — знамення темних часів. А що таке фатум в наші дні? — додав він, — фатум — це політика»1. А політика робиться людською волею, не волею богів-олімпійців. Перша світова війна Жовтневий переворот став можли­ вим лише завдяки Першій світовій імперіалістичній війні, як ми в СРСР звикли її називати, або Великій війні, як її називали перед її повторенням — ще більшою і ще страшнішою Другою світовою. Жодна з імперій Централь­ ного блоку не пережила поразки. В Німеччині перемогла республіка. Авст- ро-Угорщина розвалилася на складові національні частини. Туреччина не ви­ знала поразки, продовжила війну і встановила європеїстську націоналіс­ тичну диктатуру, остаточно втративши характер ісламської імперії. Парадок­ сально, але поразки зазнала також і од­ на з країн переможної Антанти — Російська імперія, і в результал на її просторах було встановлено необме­ жену владу Привиду комунізму. Колоніальні «демократичні імле- рії» — Британська і Французька — пе­ режили і Першу, і Другу світові війни. Вони розпалися лльки в ході Третьої світової війни, «холодної». Хід Першої світової війни добре вив­ чений, наведені численні приклади до­ воєнного суперництва великих держав, насамперед в колоніальній політиці, 26 сотні разів повторено висновок, що світ було поділено, і великі колоніальні мет­ рополії мусили його переділити. І ми звикли до думки про неминучість пер­ шої Великої війни, поразки держав Цен­ трального блоку, розгрому Російської імперії — і, таким чином, до думки про неминучість російської революції. Та ніхто ще не довів, що європейська економіка не могла розвиватися без військового порушення політико-еко- номічної рівноваги. А, отже, ніхто не довів, що рішення розпочати світову війну було наслідком економічної не­ обхідності і продовженням економіч­ ної історії. Давайте забудемо, що історія не знає умовного способу (ісослагательного на- клонения). Досить ділити буття на май­ бутній час, в якому існує свобода вибору і нічого, крім умовного способу, немає, — і минулий час, в якому всі події щільно упаковані і пов'язані причинно-наслід- ковими зв'язками. В храмі науки минуле, історію реконструювали як царство не­ обхідності, але в буденній прагматичній політиці намагалися вивчати помилки попередників і, отже, в майбутньому по­ правляти «історичну необхідність». Марксистські теоретики Червоної Армії в Москві так само, як і генерали військової академії в Берліні, виходили з того, що поразки німецької армії на Марні в 1914 році могло б і не бути, а, отже, Ні­ меччина могла б виграти війну, якби не фатальні помилки її військового керів­ ництва. Інші військові теоретики тверди­ ли, що сталося так, як мало статися, і фа­ тум проклав-таки собі дорогу крізь «на­ товп випадковостей». І навіть в СРСР, де догматика історичної, насамперед еко­ номічної, необхідності під страхом кари вимагала, здавалось би, капітуляції перед Долею, неможливо було заборонити умовний спосіб в історії. Адже тоді зай­ вими виявлялись би усі державні структу­ ри, що покликані силою міняти хід історії. Важко заперечувати той простий факт, що кожну битву можна або виграти, або програти. Іншими словами, війна є гра, гра із своєю тактикою і стратегією, яка може бути вірною або хибною. А якщо так, то 1914 року і сам вибір війни як способу розв'язання світових конфліктів, можливо, був чиєюсь коло­ сальною помилкою. Власне, не раз навіть і говорилось, чиєю. Найбільш блефував і найризико- ваніше грав напередодні війни імпера­ тор Німеччини. В основі агресивності Райху лежав досвід попередньої, фран- ко-прусської війни 1870—1871 років. При цьому хоча франко-прусська війна була найкривавішою з усіх післянаполе- онівських війн XIX століття, все ж заги­ нуло на ній лише небагато більше, ніж на Кримській війні — в обох країнах ра­ зом втрати сягали 57 тис. чоловік убити­ ми1. Коли імператор Вільгельм I I перед лицем поразки сказав: «Ми не холли цієї війни», англійський прем'єр-міністр Ллойд-Джордж саркастично підтвер­ див: «Так, цієї війни вони не холли». Насправді саме цієї війни не холв і не передбачав ніхто. Що ж було мотивом серії політичних вчинків, які поставили європейську цивілізацію на грань катастрофи? З весни 1905 року до початку світо­ вої війни налічують 6—7 політичних Парижу воєнній пітьмі 1 Див.: Урланис Б.С. История военных по­ терь. — СПб., 1994. — С. 106. 27 Парижани спостерігають за німецькими літаками криз, які ставили Європу на грань війни. Щоразу інциденти випливали з франко-німецького суперництва в Ма­ рокко або австро-російського супер­ ництва на Балканах. Постріл в Сараєво спричинив воєнний обвал нечуваних масштабів. Боротьба велась між імперіями, що в XIX столітті були уже переважно ко­ лоніальними. Термін «колонія» вживався аж з часів Риму і мав у різні часи різне пра­ вове і економічне значення. Слово «ко­ лонія» — того самого походження, що й слово «культура»; лат. colo означало «обробляю», «вирощую». Колоном був всякий селянин, пізніше — селянин в особливому кріпосному статусі; коло­ ном був також всякий поселенець на новому місці. Не тільки в Римі, а і в Греції, ще раніше — в Карфагені, — словом, місто-держава в епоху полісної цивілізації засновувало дочірнє місто, латиною — колонію (на Русі — приго­ род). Колонії засновувались на чужій, «варварській» території. «Мала Елла­ да» знаходилася в Греції, «Велика Елла­ да» — на колонізованих землях, на­ приклад в Італії. З тих часів мінялися правові структури колонізації, але ко­ лонією називали не всяку підкорену територію, а лише ту, яку заселяли і ос­ воювали. В завойованих Іспанією зем­ лях Америки іспанські поселенці по- давньому називались колонами. У стародавній Греції не ставилася проблема асиміляції чи хоча б уніфікації прав грецького і місцевого населення: були елліни — і були вар­ вари. Проблема уніфікації правового статусу метрополії і колоній в Римі бу­ ла розв'язана прирівненням усіх вільних мешканців підвладних тери­ торій (перегрінів) на основі «публічно­ го права» (jus publicum). Римські тра­ диції успадковані переважно фран­ цузьким колоніалізмом. Французи ого­ лошували колоніальні території чимось на зразок власних департаментів, де все населення вважалось, так би мови­ ти, «політичними французами» і якось враховувались культурні, релігійні, політичні особливості аборигенів. У підручниках з історії, за якими вчились і в департаменті Сени, і в Сомалі, і в Провансі, і в Гвінеї, писалось: «Наші предки були великі і руді, і вони нази­ вались галли». Франція ставила на меті асиміляцію аборигенів або, якщо це неможливо внаслідок великого куль­ турного розриву, «асоціацію» їх так, щоб різниця між французькою метро­ полією (la France m6tropole) та фран­ цузькими «заморськими територіями» (la France d'outremer) ставала дедалі меншою. Так колись великий Рим якщо не асимілював, то «асоціював» коло­ сальні європейські терени і змусив їх розмовляти справжньою або зіпсова­ ною латиною, що породила романські мови від Тахо до Дунаю. Англійська колонізація більше схожа на еллінську. В XIX столітті розрізня­ лись три типи заморських володінь Британської імперії: сетльменти, або 28 плантації, або колонії, як, наприклад, Австралія та інші домініони; торго­ вельні бази або власне володіння (pos­ sessions), як-от Індія; військово- морські або військові бази, як мис Доб­ рої Надії, що мали забезпечувати життєдіяльність перших двох типів во­ лодінь. Творець нового броненосного військово-морського флоту Велико­ британії адмірал Фішер писав: «П'ять стратегічних ключів, на які замикається земна куля, — Дувр, Гібралтар, мис Доб­ рої Надії, Александрія і Сингапур, — всі в англійських руках!»1 Англійці в колоніях і володіннях вважались по­ кровителями або й репрезентантами місцевого населення. Англійці залиша­ лись англійцями скрізь, куди їх не зано­ сила доля, і «свобода колоній» означа­ ла правову автономію кожного англійського заморського поселення. Британська імперія, таким чином, не була співдружністю націй (Common- welth): це була імперія англійців. Принцип колоніальної свободи засто­ совувався до територій, які були «ство­ рені британським народом або ...з та­ ким додатком британського народу, який би дозволяв ввести представ­ ницькі інституції»2. В епоху колоніаль­ ної експансії розширюється територія володінь довкола військових баз і змінюються системи управління кож­ ним типом, що й призводить до розріз­ нення власне колоній та домініонів. Світ з економічної точки зору розпа­ дався на «господарські території», і кожна держава холла мати територію якомога ширшу і багатшу. З культурної точки зору світ розпадався на зони, що мали бути інтегровані в той чи інший спосіб довкола великих європейських національних культур. З точки зору воєнно-політичної світ «замикався» певними «ключами», містив больові точки, розташовані по всій земній кулі, — і ці точки були чи здавалися життєво важливими для існування Ве­ ликих держав, імперій. Так реально ви­ глядав принцип «нації-держави» на по­ розі XX століття.. Три виміри, про які йдеться, — еко­ номічний, духовний і військово- політичний — ми звикли зводити до одного визначального, економічного. Принаймні політика є «концентрова­ ний вираз економіки», а війна є «про­ довження політики іншими засобами». До війни вели в такому разі економічні чинники, що штовхали народи і держа­ ви до «переділу світу». «Загнивання» капіталізму євро­ пейські ліві теоретики вбачали в «стаг­ нації» і «паразитизмі», що нібито зна­ ходили вияв у переході від експорту товарів до експорту капіталів. Серед величезної кількості книг і ста­ тей на теми колоніальної політики і імперіалізму, що писалися на початку XX століття, виділяються численні праці «єретичного» англійського економіста і політичного письменника лівої орієн­ тації Джона А. Гобсона. Він відправився 1899 року в Південну Африку, щоб писа­ ти про англо-бурську війну, познайомив­ ся з реальністю життя колоній, з видат­ ними персонажами тодішньої колоніаль­ ної ПОЛІТИКИ і дійшов висновку, що в ко­ лоніях діє «особливо груба форма капіталізму»3. Гобсон написав близько 50-ти книг, приблизно по одній на рік; в Німецькі війська на марші в Польщі 1 Цит. за: Лиха­ рев Д.В. Морские вооружения и ми­ литаризм в конце XIX — первой трети XX вв. / / Морской исторический аль­ манах. — СПб., 1995. — Вып. I. — С. 7. 2 Див.: Arend Hannaht. The origins of tota­ litarianism. San-Die- go — N.Y.-London, 1979. — P. 127,132. 3 Див.: Селигмен Б. Основные течения современной эко­ номической мыс­ ли. — М., 1968. — С. 121. 29 ПІСЛЯ артилерійського обстрілу 1 Статистичні дані з різних джерел зібра­ но в кн.: Rusin'ski Władysław. Zarys his- toiji gospodarczej powszechnej. Czasy nowożytne i najnow­ sze (1500— 1939). — Warszawa, 1970. — S. 382. 2 Там же. 4s& Ч*®" U И Ш І ** Ж-*?: знаменил'й книзі «Імперіалізм» (вона вийшла 1905 року і витримала багато видань, російською мовою вийшла 1927 року в Ленінграді) Гобсон обґрун­ товував позицію, що приймалась пізніше всіма лівими, в т. ч. марксистами. Згідно з Гобсоном, через недоспоживання все­ редині країни виникає надлишок товарів і грошей, які спрямовуються на пошуки нових ринків і зумовлюють колоніальну агресію. Боротьба за колонії, таким чи­ ном, — це боротьба за ринки збуту та де­ шеві джерела сировини. Ця теза була особливо старанно обґрунтована соціал-демократичним теоретиком Рудольфом Гільфердінґом, економічні викладки і висновки якого прийнял В.І. Леніним (власне, Ленін повністю прийняв теорію імперіалізму Гобсона— Гільфердінґа, доповнивши її л'льки політичним висновком про те, що імперіалізм є «остання і завершаль­ на» стадія капіталізму). У другій поло­ вині століття ці тези лівих теоретиків повторила, наприклад, Ганна Арендт у своєму блискучому дослідженні приро­ ди тоталітаризму. Гільфердінґ особливо наполягав на тому, що протекціонізм великих дер­ жав розбивав світ на ізольовані «гос­ подарські території». Це мало поясни­ ти природу імперіалістичної експансії, ера якої почалася в 70-х роках і досяг­ ла апогею в середині 80-х. Проте, муси­ мо зазначити, що, незважаючи на про­ текціоністську політику, не було жод­ них ознак ізоляції «господарських те­ риторій» — в 1870— 1913 роках обо­ роти міжнародної торгівлі зросли при­ близно в чотири разиIі Охоронні мита не компенсували зростаючих можливо­ стей проникнення на «чужу» ринкову територію, зв'язаних із розвитком транспорту, інтернаціоналізацією гос­ подарського життя, зростанням та урізноманітненням потреб національ­ них економік. Надзвичайно промовистими є дані про баланс ввозу і вивозу (в млн. франків)2. Експорт Імпорт 1875 1913 1875 1913 Англія 7.106 15.175 9.424 19.330 Німеччина 3.065 12.120 3.907 12.900 Франція 3.837 6.870 3.537 8.421 Росія 376 3.323 4.490 3.004 У Англії і Німеччини, що збільшили експорт відповідно на 1/3 і в чотири рази, зріс ще більше імпорт, а з ним і дефіцит (особливо в Англії). Франція, на відміну від Німеччини і Англії, в 1875 році мала позитивне сальдо; збільшивши експорт майже вдвоє, вона збільшила при цьому дефіцит набагато більше, ніж Німеччина. Лише Росія за­ лишилась 1913 року країною з позитив­ ним, навіть дещо покращеним сальдо. Але великі держави не переживали при цьому жодних труднощів! І фунт, і франк, і марка тримались до війни ду­ же міцно, якраз карбованець трохи па­ дав. Великі держави мали великі гроші, і плалжний дефіцит цих держав цілком компенсувався вигодами від експорту капіталу. Німеччині 1913 року для по­ криття дефіциту достатньо було прито­ ку від зарубіжних вкладень менше ніж на мільярд марок, Франції — півтора мільярди франків. 30 Ніякої стагнації і паразитизму не знав «загниваючий Захід» на рубежі століть, в період, який одержав дещо іронічну назву «la belle gpoque» («пре­ красна епоха»). З кінця XIX століття по­ чалася друга промислова революція; ключові новації того часу — парова турбіна, електроенергія, залізниці, те­ лефон, радіо — дали величезний по­ штовх індустріальній цивілізації. Екс­ порт капіталу не л'льки не свідчить про припинення промислового розвитку в державах-експортерах — він став важ­ ливою умовою нагромадження капіта­ лу і, отже, нових вкладень в економіку. При цьому експорт капіталу здійсню­ вався насамперед не в колонії, а в розви­ нені країни та країни, що швидко розви­ валися! Так, вкладення Англії на 1913 рік становили 3.763 млн. фунлв стерлінгів, в т. ч. на розвинені країни, домініони та Росію припадало 1.907 фунлв стерлінгів, на Латинську Америку — 1.506 млн. фун­ тів стерлінгів. А на Індію з Цейлоном, класичні колонії, припадало всього 378,8 млн. фунлв стерлінгів — приблиз­ но стільки, скільки на Аргентину чи Південну Африку! Всі інші колонії прива­ били менше 100 млн., «напівколонії» Ки­ тай, Египет — всього лише по 44 млн. фунлв стерлінгів!1 Франція вклала напередодні війни в свої колонії менше 1/10 своїх інвес­ тицій (4 млрд. франків із 45 млрд.) Капіталовкладення Німеччини у всю Африку становили 2 млрд. марок із за­ гальної суми в 23,5 млрд., тобто теж десяту частину, а в Росію — 1,8 млрд. марок! За які інвестиції вона воювала? В гарячих точках планети напередодні війни точилась гостра конкурентна бо­ ротьба між банками різних країн. В Росії знаходилось 110 млн. фунлв стерлінгів, 11.3 млрд. франків, 13 млрд. марок; в Ту­ реччині — 24 млн. фунлв стерлінгів, марок. Але в Америці та англійських домініонах німці мали набагато більше — 7,5 млрд. марок проти 3,5 в Туреччині і на Балканах; Франція — 8 млрд. франків проти 5,8 в Туреччині і на Балканах! Звичайно, аналіз економічних інте­ ресів та потоків капіталовкладень по­ каже, що у випадку воєнного виграшу кожна держава одержувала і ма­ «Священна війна» проти Англії. Тегеран «Священна війна» проти Англії. Египет «Священна війна» проти Англії. Сомалі «Священна війна» проти Англії. Аравія 3.3 млрд. франків, 1,8 млрд. марок; на Балканах — 2,5 млрд. франків і 1,7 млрд. теріальний, економічний виграш. Але тт. 0 про економічну необхідність воєнного 57^ ^ _ с 388 31 1 Див.: Горнунг M.S., Липец Ю.Г., Олейни­ ков И.Н. История открытия и иссле­ дования Африки. — М., 1973. — С. 414. 2 Там же. — С. 415. вибору, тобто про економічний крах си­ стеми без насильницького «переділу світу» не може бути й мови. До сказаного можна додати, що бо­ ротьба за «господарські території», або «розподіл і переділ світу», була бороть­ бою за кота в мішку. Ніхто до завоюван­ ня кожної такої території не знав до ладу, що на ній знаходиться. Лише в Північному Алжирі до 1880-х років, че­ рез півстоліття після його завоювання французами, було закінчено період за­ гального географічного та геологічного вивчення; підсумок йому підбито в капітальній праці Ж.А. Баттандьє та Л. Трабю, опублікованій 1898 року1. Кілька разів світова війна ледве не спа­ лахнула через суперництво Франції та Німеччини за Марокко. Але географія цієї країни залишалася на період Марок­ канських криз 1905— 1911 років таєм­ ницею для європейців. Лише «дорога послів» від Танжера до Феса була більш- менш відомою дипломатам-розвідникам, та окремі групи німецьких мандрівників у 70— 80-х роках проникали в глиб краї­ ни, переважно під виглядом місцевих жителів або арабських купців. У 1901— 1907 роках п'ять подорожей по Марокко здійснив французький геолог Брів, у 1906 році геологічну зйомку тут почав німець Маннесманн з братами. Лише після французької окупації 1912 року почалося систематичне вивчення тери­ торії Марокко. В світлі даних, наведених в цитованій книзі про відкриття Африки європейцями, викликає здивування вис­ новок авторів про те, що кожна з держав «холла стати одноосібним господарем родючих земель і багатющих надр Ма­ рокко»2. Звідки вони знали в епоху пе­ редвоєнних криз, що надра країни бага­ тющі? В останній третині XIX століття експе­ диції Стенлі, Лівінгстона, бельгійського короля Леопольда, Камерона, Серпа Пінту, братів ді Брацца, один із яких за­ лишив нам назву Браззавіля, десятків забутих нині англійських місіонерів та німецьких лейтенантів, часто — людей, що сліпим випадком були занесені в азартну гру відкривачів нових земель і потім не могли вже повернутись до нуд­ ного європейського буття, всіх тих, хто пробирався серед тропічних лісів і боліт водами Убанґі, Уеле чи Луалуби, шукав легендарні землі, проходив невільничими стежками через гори Мітумба і пасовиська Приозер'я, через савани аж до узбережжя Індійського океану, де вже торгувалися мовою суа­ хілі і де споконвіку рабів і рабинь про­ давали зінджам — чорношкірим му­ сульманам, які везли їх на ринки країн ісламу. «Британська Південноафри­ канська компанія» Сесіля Родса, «Бри­ танська Східноафриканська компанія», «Незалежна держава Конґо», утворена особисто королем Бельгії Леопольдом, англійське «Церковне місіонерське то­ вариство», «Російське географічне то­ вариство», міланське «Товариство ко­ мерційного дослідження Африки», «Німецьке східноафриканське товари­ ство» та інші організації, яким не було числа, географи, мисливці, ботаніки, лікарі, офіцери генеральних штабів, ко­ мерсанти і просто авантюристи, яким не сиділося вдома, — вся ця різношерста публіка робила вкрай різнорідну робо­ ту, історичний і людський смисл якої неможливо визначити однозначно, тим більше окреслити просто як «поділ і пе­ реділ світу». Цей смисл може бути відкритий лише у співвіднесенні всіх тих відкриттів і оволодінь із загально­ людським цілим, що називається «світовий порядок». Війна 1914— 1918 років не була війною за колоніальні економічні інте­ реси. Вона залишалася національною війною, як і війни XIX століття, тільки набула глобального і надзвичайно нищівного характеру. 32 Політика як продовження війни іншими засобами Зрештою, війна і політика були ко­ лоніальними, але не стільки в еко­ номічному, скільки в духовному сенсі. На стару цивілізацію Європи лягав три­ вожний відсвіт полум'я жорстоких при­ страстей від експансії в забуті історією околиці людства. Кіпліні* і П'єр Лоті ви­ разили той неспокійний дух конкіста- дорства, який охопив саме серце Ста­ рого Світу. Відгомони агресивності но­ вого конкістадорства були більш істот­ ними факторами європейського роз­ витку, ніж скороспілі капітали. Англійський письменник кінця XIX сто­ ліття Р.Б. Каннінгем Ґрегем («дон Ро- берто») написав книжку про одного з великих іспанських конкістадорів, Ер- нандо де Соро, в якій показав роман­ тичний бік безжальної і кривавої ста­ рої конкісти. На цю відміну старших іспанських завойовників і колоніза­ торів від буржуазної прагматичної і по­ жадливої колонізації в дусі короля Лео- польда звернув увагу в листі до «дона Роберто» англійський письменник польського походження Джозеф Кон- рад, один із захисників завойованих африканців і водночас романтик ос­ воєння африканського континенту. Найбільше азарту у європейців викли­ кали саме торгово-промислові авантю­ ри, що приносили швидкий прибуток і відкривали, здавалось, безкраї пер­ спективи збагачення. В запалі лихоманкової активності, особливо по добуванню каучуку, як в Африці (Конґо), так і в Америці (басейн Амазонки), виникли компанії, що ек­ сплуатували працю негрів та індіанців з несподіваною, нечуваною, садистською жорстокістю. Викриттю потворної жор­ стокості компаній з британським капі­ талом були присвячені дві доповіді британського генерального консула Ро- джера Кейзмента, родом ірландця, який Тази! пізніше, 1916 року, був повішений англійцями за організацію доставки німецької зброї своїм повсталим земля­ кам. Доповіді Кейзмента стали звину­ вачувальним актом на адресу нового конкістадорства і вперше змусили за­ мислитися над загрозою європейській цивілізації, яка йде від неї самої. Історія експансії європейської циві­ лізації кінця XIX — початку XXстоліття на світові простори — це балансування на межі провалів у чорне минуле, крізь сер­ панкову завісу, ледве підсвічену і підма­ льовану романтичними фарбами, балан­ сування на межі нечуваного варварства і «простору смерті», що формувався на ко­ лоніальних окблицях цивілізації. Жорстокість починається із цілком раціональних актів, спрямованих на 33 1Див.: Яоііапси,-?. 1-е (ігагкі Саріїаіпе. — Р., 6га55е^1976. встановлення контролю: треба, щоб продуктивність праці була не нижчою від певного мінімального рівня, щоб робітники не розбігались, щоб, вреилі- решт, вони боялися непослуху. Крок за кроком наростає жорстокість, все менш обґрунтована раціонально, разом з нею наростає страх, міфи про канібальську дикунську помсту, — аж поки основа терору не втрачає решток раціональних мотивів і не перетворюється на ірраціональну, суто міфологічну ідео­ логію пекла. Знущання і убивства ста­ ють нормою, тортури розростаються до ендемічних масштабів, утворюється «простір смерл» — каверна в людсько­ му бутті. Ненависть породжує страх, страх і ненависть породжують безсил­ ля, мовчання і самотність більшості. В «просторі смерл», як у одній тюремній камері, об'єднані кати і катовані, і поно­ вити дискурс можна, лише створивши новий, контрдискурс, в якому смерть така ж звична річ, як і життя, і немає різниці між добром і злом. Посилюють­ ся і йдуть вгору людські елементи най- примітивніші і найбільш некрофільські, наростає індиферентність — набли­ жається пекло. Ось саме це пекло і є альтернативою порядку, і якщо колоніальна система є дзеркалом метрополії, то влаштоване в ній пекло є хаосом — антиподом євро­ пейського права і європейської моралі. І все це об'єднане в рамках однієї «нації-держави». Освоєння Європою нових земель стало випробуванням європейської цивіліза­ ції — особливо тоді, коли європейці одержали нову зброю, спроможну вини­ щувати одразу маси тубільців. Такою зброєю масового винищення стали в кінці XIX століття вже гвинлвка, що заря­ джається з магазина цілою обоймою, і особливо кулемет. Застосування кулеме­ та дозволило англійцям миттю розгроми­ ти повстання Махді 1885 року в Судані. Про жертви, яких зазнали нещасні готен- тоти у війні з німецьким генералом фон Тротта, страшно згадувати. 1976 року французький письменник Жак-Франсіс Роллан надрукував книгу «Великий Капітан»1, — результат його праці в архівах. Там поховані докумен­ ти про одну з французьких колоніаль­ них експедицій кінця минулого століття, що були величезною таємни­ цею французької армії, бо безчестили її, та ще в часи «справи Дрейфуса». Ко­ лони капітанів Вуле і Шануана 1899 ро­ ку ішли від берегів ріки Конґо в пус­ тельні райони африканського сходу, щоб завершити об'єднання французь­ ких володінь в одну велику територію. Обидва капітани були відомі своєю брутальністю і англофобією, що для ко­ мандування після англо-французького інциденту при Фашоді радше говорило на їх користь. Дорогою французькі во­ яки нещадно розправлялися з опором, винищуючи всіх, в тому числі жінок і дітей. Після одного з боїв було просто так убито близько 10 тис. африканців. Як говорив один свідок, трупи, в тому числі дитячі, висіли на деревах, «як чорні стручки». В обстановці жаху керівники експедиції просто втратили розум. Убивши керівника зустрічної французької колони і поранивши його заступника, капітан Вуле заявив солда­ там: «Я більше не француз, я чорний вождь. З вами я засную імперію». Вуле і Шануан були вбил, скандальна справа залишалася таємницею армії до на­ ступного століття. В межах однієї національної держа­ ви залишались народи, про рівність і свободу яких не могло бути й мови. Для французів це означало крах самої ідеї «асоціації», англійці створювали в ко­ лоніях свій окремий ізольований світ, за межами якого могло відбуватися все, що завгодно. Важко сказати, який шлях цивілізації був страшнішим. 34 1861 року, на зорі епохи колоніа­ лізму й імперіалізму, лондонське Етно­ графічне товариство було неприємно здивоване доповіддю французького дослідника дю Шайо, який пояснював і виправдовував риси характеру і релігії африканців. На наступному засіданні капітан Річард Бертон доводив, що єди­ на позитивна риса тубільців — «ненор­ мально розвинута прилипливість, або, кажучи простою мовою, особлива сила прив'язливості». «Як лльки африка­ нець дорослішає, його розумовий роз­ виток зупиняється, і з цього моменту він іде не вперед, а назад»1. У доповіді на засіданні цього ж товариства 1866 року сер Сем'юел Бейкер після по­ вернення з експедиції до Верхнього Нілу говорив, що мозок африканця «та­ кий же стоячий, як і болота, що склада­ ють його крихітний світ»2. Канонік Фаррар в матеріалах засідань Етно­ графічного товариства 1865 року пи­ сав, що риси облич африканців «одно­ манітні і нічого не виражають», їх ро­ зум характеризується «тупою і порож­ ньою одноманітністю», вони «не поши­ рили жодної ідеї... не додумалися до жодного відкриття»3. Це писали люди науки, а що вже говорити про ма­ лоінтелігентних капітанів і комер­ сантів! Наприкінці XIX століття європей­ ський світ з величезною увагою стежив за воєнним конфліктом між Велико­ британією та бурами — нащадками голландських колоністів у Південній Африці. Всі симпалї освіченого су­ спільства були на боці бурів. На вули­ цях російських міст шарманщики співа­ ли: «Трансвааль, Трансвааль, страна моя, тьі вся горишь в огне!» Ніхто не згадував, що бури ставились до своїх чорношкірих рабів гірше, ніж до скоти­ ни, бо навіть домашню худобу не мор­ дують до смерл. Ніхто ніби не помічав, що Британська колоніальна імперія за­ боронила рабство і работоргівлю в своїх колоніях ще 1831 року, на трид­ цять років раніше від Сполучених Шталв, що викликало конфлікт з іспанськими та португальськими рабо- торгівцями. Зрештою, війна англійців проти бурів дійсно була війною за ут­ вердження Британської імперії на зем­ лях, уже освоєних бурами, і війною вкрай жорстокою. Дж. Гобсон перший, здається, писав про небезпеку, яку для ліберально-де- мократичної ідеології становило вклю­ чення колоніальних народів до складу націй-держав. Національна держава, нація-держава — один із принципів побудови західної цивілізації. Вклю­ чення до складу держави етнічно і культурно абсолютно чужих компо- ненлв порушує принцип політичної нації, на основі якого розв'язувалися в європейській історії соціальні і міжетнічні конфлікти і без якого немає суверенітету народу — правової та ідео­ логічної підстави демократії. Якщо внутрішня політика є продовженням війни іншими засобами, то політична нація не може бути демокралєю. Англія мала цю проблему впродовж усієї своєї історії. Ірландія — загроза «нації-державі» Іноземця вражає в Англії біля входу в під'їзд традиційного двоповерхового будинку камінний лев, лівий бік якого розмальований в інший колір, ніж пра­ вий. Прагнення англійця мати власний куток на землі реалізується тут у тому, що йому належать — хоча б як кварти­ ронаймачеві — два поверхи в окремо­ му під'їзді, з окремим клаптиком землі — «садочком» в один квадрат­ ний метр — і півлева. Англійський індивідуалізм дивує навіть європейських дрібних буржуа. В 1 Цит. за: Дэвидсон Бэзил. Африканцы. Введение в исто­ рию культуры. — М., 1975. — С. 12. 2 Там же. 3 Там же. — С. 29. 35 поїзді англієць може просидіти мовчки поруч із сусідом по вагону, не роблячи спроб познайомитися, — знайомство без рекомендаційного листа в Англії традиційно було майже неможливим. Невтручання в чужі справи — закон англійського побуту, як і готовність прийти на допомогу у випадку, коли те­ бе покличуть. На кораблі, який терпить біду, черстві і егоїстичні англійці — зразок справжніх джентльменів: муж­ чини ніколи не покидали тут судно, не влаштувавши попереду в шлюпки слаб­ ших, жінок і дітей. Солідарність, висока дисципліна і мужність в колективних діях завжди сусідили на Британських островах з розрахунком і груповою об­ меженістю. Зокрема, англійці відзнача­ лись неприхованою ворожістю до чу­ жинців; слово «іноземець» має в Англії неприємні, зневажливі конотації. Національна солідарність ґрунтува­ лась завжди на чіткій класовій розме- жованості суспільства і умінні правля­ чих верств знайти консенсус, досягти компромісу класових інтересів. Розме­ жування починалося у шкільні роки навіть в соціально однорідному сере­ довищі; той, хто закінчив public school (державну школу) та ще й не клас «а» для здібніших, а якийсь із «в» чи «г», куди відсіювалися слабші, не мав жод­ них шансів. До правлячої еліти входив той, хто закінчив коледж в Ітоні і був членом одного з аристократичних клубів; люди з Іст-Енду, східного райо­ ну Лондона, приречені були пити своє вечірнє пиво в пабі, де проводили вільний час їх предки. В Англії не було постійного війська і майже не було бю­ рократії, а кримінальна поліція завжди активно підтримувалась громадянами. Ефективність політичної влади досяга­ лась не деспотизмом адміністрації, а силою традиції. А сила традиції базувалась на колек­ тивному протистоянні англійського суспільства чужинцям, до яких у давні часи відносилось насамперед корінне кельтське населення Британських ост­ ровів. Секрети особливостей англійсько­ го суспільства розкриваються при враху­ ванні тривалого співробітництва усіх соціальних верств населення з часів внутрішньої колонізації території Бри­ танських островів. Система самоізоляції англійських по­ селенців на новоосвоєних землях, що стала ознакою колоній англійського ти­ пу, дуже давно найяскравішого виразу набула в Ірландії. Тут 1367 року Англія прийняла так званий Кілкеннійський статут, згідно з яким англійцям заборо­ нялося одружуватися з ірландцями і взагалі мати з ними якісь особисті взаємини. Англійці так і не стали — аж по сьогодні — серйозним компонентом населення ірландського острова. В державі Ейре їх кілька десятків тисяч, як і в Ольстері; основну частину агре­ сивного протестантського населення Північної Ірландії становлять не англійці, а шотландці. Ірландія не стала колонією в бук­ вальному розумінні слова — вона дов­ го залишалася підвладною, упокоре­ ною територією королівства Англії і Шотландії без права на власне національне ім'я, англійською тери­ торією, але майже без англійських ко­ лонізаторів і юридично — рівноправ­ ною частиною королівства. Теоретично Ірландії не було — були бідні і темні острівні провінції Великобританії. В Британській імперії не було тих сак­ ральних понять Батьківщини і Патріо­ тизму, які стали підвалинами лібераль­ ної політичної риторики після Фран­ цузької революції. Але була реальна солідарність «своїх», при чому не на трибальному рівні відчуття «спільної крові», а на рівні відданості державі (ритуально — королю чи королеві) і культурі (від Шекспіра і парламенту до 36 вівсянки і яєчні зі смаженою шинкою на сніданок). Тобто з тим комплексом ідей, почуттів і норм поведінки, який називається «нація». Кельтська складова у вигляді вал­ лійців, які зберегли свою мову краще, ніж ірландці, та шотландців, що довго зберігали принаймні свій жахливий ак­ цент, не шкодила цій британській солідарності. Але ірландська шкодила, більше того, псувала всю картину і ста­ вила під сумнів самі поняття «нація» і «національний інтерес». Англія завоювала острів ще в XII сто­ літті, але так його і не освоїла. Великий англійський революціонер Кромвель зі своїми загонами «залізнобоких» скоро­ тив населення острова майже вдвоє, вирізавши 1641 року близько 650 тис. ірландців. Остаточну перемогу Англії, здавалось, принесла поразка католиць­ кого короля Якова, останнього представ­ ника династії Стюартів, яку завдало йому 1690 року на ірландській річці Бойн військо покликаного на англійський пре­ стол Вільгельма Оранського. Впродовж XVIII століття ірландці не мали права на національну самосвідомість і навіть на офіційну самоназву нації, називали свою країну інакомовно — Кетлін-ні-Хуліхен, Ґрануейл, «бідною бабусею», «шовковою корівкою». За цей час Англія доклала ко­ лосальних зусиль, щоб ліквідувати осно­ ву ірландської солідарності — кланову організацію суспільства. Саме слово «клан» кельтське; прізвище «СҐХара» оз­ начає у ірландців і шотландців «онук кла­ ну Хара», прізвище «Мак-Міллан» — «син клану Міллан». Щоб викорінити кланові структури, англійці заборонили носити традиційний чоловічий одяг — спіднички-кільти, картаті гамаші і великі суконні берети, оскільки за одягом ірлан­ дець завжди міг визначити, до якого кла­ ну належить мужчина. В XIX столітті ірландці одягалися приблизно так, як англійці в XVIII столітті. Фанатичні противники католицької Ірландії, оранжисти Ольстеру, підніма­ ють традиційний тост: «За вічну, славну і благоговійну пам'ять великого та доб­ рого короля Уільяма I I I (тобто Віль­ гельма Оранського. — М.П.), який по­ збавив нас. папства, рабства, свавілля властей, мідної монети і дерев'яних че­ ревиків». Що й казати, Англія принесла і твердий фунт стерлінгів, і демократію, і побутову цивілізацію в оповитий ат­ лантичними туманами край торф'яни­ ків, озер та безплідних гір, вкритих за- рослями вереску. Але супроводжу­ валося це такими несправедливостями, що ненависть до англійців була силь­ нішою від хоча б поваги. І в Ірландії завжди було достатньо енергійних лю­ дей, готових воювати за папство, мідні гроші і дерев'яні черевики. З V століття, з часу, коли святий Патрік висадився на ірландський берег в Баллікінларі, Ірландія відігравала роль католицького місіонера в європейсько­ му світі. Ірландські ченці доходили до слов'янських земель, і припускають навіть, що у слов'ян ще до кирилиці бу­ ло письмо — «різи», створене цими місіонерами. Католицька віра набула в Ірландії особливого романтико-містич- ного забарвлення, витіснивши чи асимілювавши традиційну кельтську міфологію і найдикіші передсуди. В новітню епоху глибока релігійність в Ірландії сусідила з модними містичними захопленнями, і взагалі католицизм в’ Ірландії протистояв і протестантизму, і духу просвітництва. Саме тому трагічно безглузда опозиція «Ейре — Ольстер», оскільки тут традиційній релігійності ірландців протистоїть не більш високий і відрефлектований просвітницький скептицизм, а такий же обмежений, тільки ще більш агресивний релігійний жорстокосердий квієтизм «справжніх блакитних» (давня назва шотландських пресвітеріанців не має нічого спільного 37 з сучасним значенням вислову «блакит­ ний»). Протилежність європейськи освіченої Англії і консервативної старо- житної Ірландії набула характеру злоб­ ного протистояння католиків і протес­ тантів. Протестанти створили в кінці XVIII століття орден оранжистів (оран­ жевий колір символізував Вільгельма Оранського); католики демонстративно і символічно поїдали на своїх зібраннях помаранчі. Це було б смішно, якби історія ордену оранжистів не почалася з різанини католиків у ольстерському місті Арма. Непримиренне протистоян­ ня на рівні середньовічної міжкон­ фесійної озлобленості супроводжує з того часу політичне життя Ірландії. І англійські консерватори завжди трима­ лись за ольстерський електорат, тоді як ліберали готові були на компроміси. Це стало прокляттям англійської де- мокралї. Але також і прокляттям Ірландії. 1800 року автономний парламент Ірландії було ліквідовано, настала епо­ ха Унії — і водночас почалась нова епоха боротьби за Ірландію, епоха Джона О'Коннелла і Чарлза Парнелла. О'Коннелл організовував грандіоз­ ні — часом мільйонні — мітинги про­ тивників Унії, борців за рівноправність католиків і протестантів, і добився успіху. Протистояння зберігало суто релігійний характер, як за часів Кром­ веля і Стюарлв. О'Коннелл помер в Італії, серце його поховане там, в церкві св. Агати, лло — в Дубліні. Парнелл помер зовсім молодим. Він закохався у дружину капітана О'Ші, Кііті, вона покинула чоловіка і пішла до Парнелла; капітан спочатку змирив­ ся, а полм подав у суд. І тут від по­ лум'яного вождя ірландського руху відмовилася цнотлива католицька церква, а за нею більшість ірландської фракції парламенту. Це сталося 1891 року. Виступаючи на мітингу, Парнелл застудився і помер. І довелося все починати спочатку. Від Парнелла залишилася лльки легенда. Коли поча­ лася англо-бурська війна, багато ірландців вірили, що Парнелл живий і воює під іменем бурського генерала. Англійські ліберали завжди намага­ лися провести в життя якийсь варіант home root bill — білля про само­ управління, і ці спроби регулярно зри­ валися ольстерськими протестантами в союзі з консерваторами. Консерватори кінця XIX — початку XX століття — Джозеф Чемберлен, лорд Роберт Сесіл, Рендольф Черчілль — були водночас активними імперіалістами і рішучими противниками будь-якого самоуправ­ ління для Ірландії. Ліберал Ґладстон мусив піти у відставку через те, що було відкинуто його проект гомруля 1893 року. А 1906 року, після перемоги лібералів на виборах, що поклала край двадцятилітньому правлінню консер­ ваторів, країна опинилася на грані гро­ мадянської війни через відчайдушний опір ольстерських протестанлв спро­ бам провести в життя гомруль, — опір, підтриманий армією, яка відмовилася застосовувати зброю проти бралв по духу. Армійські офіцери, переважно консервативні і націоналістичні, як у всіх країнах, почали подавати у відставку. Надовго в стосунках між цивільними урядами та військовим ко­ мандуванням запанувала підкреслена терпимість цивільних, — політики, особливо ліберальні, побоювалися ре­ цидивів 1906 року. Це була не лльки криза ірландського суспільства, а й криза професійної англійської армії, заснованої на засадах добровільності. «Ґельське відродження» розгорталося насамперед у формі культурництва: ви­ никали товариства сприяння ірланд­ ській мові, музичні товариства (ірландці дуже музикальні і люблять спів), товари­ ства по вивченню стародавніх націо­ 38 нальних видів спорту тощо. Сестри Йейт- са створили в селі Дандрам (так назива­ лося також священне місце на Стежці Гігантів коло Дубліна) центр відроджен­ ня ірландських ремесел і видавництво, де вірші Йейтса друкувалися на папері, зробленому ручним способом. Дехто з радикальних діячів відродження гото­ вий був порвати з релігією, яка надавала боротьбі безнадійно консервативного характеру. Але глибокий містицизм за­ лишався притаманним ірландському ру­ хові. Зокрема, великий вплив на Ірлан­ дію мала наша Єлена Блаватська і ор­ ганізоване нею Теософське товариство, відділення якого було і в Дубліні. Уперта національно-визвольна бо­ ротьба завершилася в 1922 році надан­ ням трьом з чотирьох традиційних провінцій Ірландії статусу домініону, що 1937 року був легко змінений на статус незалежної держави (до 1945 року Ейре залишалась у складі Британської спів­ дружності). Першим президентом Вільної Ірланд­ ської держави 1922 року став журна­ ліст і політик Артур Ґріффіт, засновник націоналістичної партії «Шінн фейн», що в перекладі означає «ми самі». Ці слова треба було пояснювати рядовим ірландцям, бо кельтської мови біль­ шість не знала тоді і не знає зараз. Власну мову ірландці практично втра­ тили давно, зараз в Ейре немає місцин, де панувала б ґельська — лише в найвідсталіших околицях Ірландії, в го­ рах заходу і півдня, розмовляють двома мовами, англійською та ґельською. Не­ зважаючи на активну підтримку ґельсь- кої мови з боку ірландської держави, в Ейре число осіб, які вміють її вживати, сьогодні менше, ніж було 1937 року, коли Ірландію проголошено незалеж­ ною, і не сягає 700 тис. чоловік. Ірландія дала європейським націо­ налізмам зразок подвійної організації: легальне політичне крило партії, що ве­ де парламентську політику, і підпільне терористичне крило, яке все більше підпорядковує політиків. Ірландські ви­ борці підтримували, щоправда, не військове крило «Шінн фейн», а порів­ няно помірковане легальне керівництво партії. І все ж вони були проти «всього англійського». Ірландська приказка звучить: «Бійся бичих рогів, кінських копит і посмішки англійця». Для бага­ тьох і Шекспір залишався «посмішкою англійця». Один із спадкоємців Ґріф- фіта на посту президента країни Дуґлас Гайд, знавець кельтської філології і ак­ тивний діяч «ґельського відродження», був відомий як граничний націоналіст, що ненавидів «все англійське». В Ейре жило в 1978 році 3,2 млн. ірландців, а поза межами батьківщи­ ни — 4 млн., в тому числі в США — 1,5 млн., в Англії — 2,25 мільйона. В столиці Ейре Дубліні проживало тоді 710 тис. ірландців, а в Великому Лон­ доні — 750 тисяч. Де ж справжня столиця ірландців? Ми знаємо Ірландію О'Коннелла і Пар­ нелла, Йейтса і Ґріффіта, а чи багато з нас знає, що була також Ірландія Берклі і Свіфта, Берка і Шерідана, Джойса і Бернарда Шоу? Чи то вже не Ірландія? Переважна більшість ірландців жила в першій половині XX століття у своїх непривітних глинобитних будинках на сільських фермах або в крихітних містечках. За статистикою 70-х років майже дві третини чоловіків і майже половина жінок віком до 35 років ще залишались неодруженими, бо батько не міг дати спадку — ферму взагалі ус­ падковував один син, придатної для обробітку землі в Ірландії дуже мало. Тому еміграція, насамперед в Англію, а пізніше і в США, залишалась єдиним життєвим виходом. Не дивно, що насе­ лення Ірландії скорочувалось аж до се­ редини XX століття, незважаючи на ба­ гатодітність ірландських сімей. 39 Але чи винна в цьому Англія? Хліб і молоко були основною їжею ірландця; власне, і не хліб — до остан­ нього часу в селах на спеціальних три­ ногах щодня пекли вівсяні або ячні па­ ляниці. Картопля швидко стала основ­ ним продуктом харчування. 1847 року Ірландію винищив страшний голод у зв'язку з неврожаєм картоплі. Населен­ ня країни зменшилось із 6,5 млн. чо­ ловік. до 4 млн. (1 млн. померло від го­ лоду, 1,5 млн. виїхало до Англії та США) і з того часу аж до середини XX століття постійно зменшувалося. Як це лихо відбилося в пам'яті «щирого ірланд­ ця» — читаємо в монолозі Громадянина в романі Джойса «Улісс»: «У нас є вели­ ка Ірландія за океаном. їх вигнали з рідної домівки і рідної країни в чорно­ му сорок сьомому році. їхні глинобитні хатки і придорожні хижі зрівняли з зем­ лею, а в «Таймсі» радісно провіщали саксам, що скоро в Ірландії лишиться не більше ірландців, ніж черво­ ношкірих в Америці. Паша турецький, і той прислав нам якісь піастри. Але сак­ си навмисне намагалися задушити го­ лодом націю, і хоч земля вродила вдос­ таль, британські гієни геть скупали все і продавали в Ріо-де-Жанейро. Селян на­ ших вони гнали натовпами! Двадцять тисяч із них попрощалися з життям на борту плавучих трун. Але ті, хто досяг землі вільних, не забули землі рабства. Вони ще повернуться і помстяться, це вам не мокрі курки, сини Ґрануейл, за­ ступники Кетлін-ні-Хуліхан». У глушині півночі, в селах Конноута ще в XX столітті подекуди крили дахи соломою досить примітивним ірланд­ ським способом, возили гній на поля санками-волокушами, хлопчиків та дівчаток одягали в старовинні спіднич- ки-кільти. Коли на межі століть почала­ ся активна діяльність ґельської ліги, почав поширюватися «старовинний ірландський костюм» — зелене плаття з пишною напівдовгою спідницею, щільно прилеглим ліфом, вишитим «кельтським візерунком» і підпереза­ ним таким же розшитим вовняним по­ яском. Хоча елементи давнини в цій моді на «справжню Ірландію» було ви­ користано, в основному все це — театр і красива вигадка. Штучно створена романтична Ірландія — це не реальна традиція, а спеціально сконструйоване минуле, що має приваблювати, як ста­ ровинна казка. Духовний портрет Ірландії, гостре пе­ реживання ірландської проблеми і ос­ мислення на її тлі проблем європейської цивілізації в цілому знаходимо в романі Джемса Джойса «Улісс», що його сьо­ годні, користуючись модною постмо- дерністською термінологією, називають зразком деконструкції реальності. Великий ірландець Джеме Джойс пи­ сав роман впродовж Першої світової війни, сидячи в Швейцарії. Роман було закінчено 1921 року; готовим сприйня­ ти «Улісс» виявився тільки літератур­ ний Париж, де його було надруковано негайно. В США роман друкувався в журналі в 1918— 1920 роки, але був за­ боронений як непристойний за ініціа­ тивою Нью-Йоркського товариства по викоріненню пороку (заборону після голосного процесу відмінили тільки 1933 року). 1936 року роман з'явився в Англії і США, і тільки 1960 року — в Ірландії. Джойс був неурівноваженою люди­ ною з безпідставними страхами та різни­ ми дивацтвами, за психічним складом дуже схожим на Гоголя. Він схилявся пе­ ред духовним вождем «ґельського відродження» Йейтсом, але його драту­ вало консервативне і вузьке ірландське опозиційне товариство. Якщо ірланд­ ська громада у Великобританії була про- тестною, викличною антиструнтурою, то Джойс був богемою і антиструктурою в антиструктурі. Іронічне ставлення до 40 обмежених ірландських патріотів, анти- антійців і антисемітів, проходить і через його оповідання, і через «Улісс». Цей ро- ман-Одіссею можна назвати антирома­ ном і Антиодіссеєю, і саме як нонкон­ формістський виклик він був зрозумілий всім культурним Заходом. На початку роман сприймається як ря­ ботіння вражень, як правдиве аж до на­ туралізму зображення життя в імпре­ сіоністському стилі — через зосере­ дження уваги на потоці свідомості і підсвідомості, на позірно незв'язаних миттєвостях внутрішнього життя, ніби кольорових крапках в полотнах Поля Сіньяка. Нова манера письма лльки сприяє опуклій чіткості картини, хіба що відвертість демонстрації прихованого внутрішнього життя дійсно межує місця­ ми з непристойністю. За реалістичною точністю відтворення Дубліна «Улісс» можна порівняти з телефонною книгою. Але чим далі, тим текст все більше хао­ тичний, все більше розвалюється, і якби автор із такою настирливістю не встав­ ляв роман у простір прихованих ци- тацій, він втратив би подобу організова­ ності. Внутрішній літературний простір, над побудовою якого Джойс працює з такою ретельністю, — це структура «Одіссеї» Гомера, співставлення з якою надає «Уліссові» справжнього смислу. Подібно до «Мертвих душ» Гоголя, які читаються лише в літературному про­ сторі Дантового «Пекла». Як і у Гомера, стрижнем оповіді є мандрівка Одіссея в пошуках домівки — і водночас пошуки батька Телемахом, сином Одіссеєвим. Роман Джойса — не символічне перетлумачення реальності; Сгівен Дедал не символізує Телемаха, як Блум не символізує Одіссея — просто тверезі розумні розмови і п'яні про­ сторікування, типові конфлікти типових ірландців і безглузді мандри героїв по Дубліну між барами і борделями, вся інша побутова і брудна дрібнота життя з опорожнениями і оргазмами — все це старанно накладається на вузлові мо­ менти античного еллінського твору, ще міфу, але вже й зародка майбутніх при­ годницьких повістей-подорожей. Міфо­ логія протеїзму — метаморфоз Про­ тея — відповідає безконечним варіа­ ціям одного й того самого явища, однієї і тієї самої особистості в дзеркалах суб'єктивного сприйняття людей. Стівен Дедал, вчитель і філолог-шекспірозна- вець, шукає своє справжнє Я серед своїх двійників в історії, своїх духовних предків, шукає духовного батька — і мав би знайти його в метушливому і не­ приємному євреї Блумі, за яким стоїть батьківська цивілізація Біблії. І Блум не знаходить Стівена Дедала, він у примар­ них видіннях врешл зустрічається з покійним маленьким Руді, своїм си­ ном,— заключні сцени ромгіну є або п'яними галюцинаціями, або перед­ смертною маячнею. Ось, власне, і вся символіка. Бо і по­ шуків чогось значного в романі не вид­ но — є безсенсовна метушня. Зустріч Дедала і Блума в романі не має нічого символічно значущого, «они розійшли­ ся, не помітивши зустрічі і нічого не відкривши один в одному. Чому ж у заключному епізоді без­ глуздість життя переростає на містерію, на апокаліптичне видіння з безконечни­ ми і безглуздими метаморфозами Блу­ ма? Тоді не було ще праць Мірчя Еліаде про шаманізм і «шаманський політ», але чуттям людини з порогових, маргіналь­ них середовищ Джойс зрозумів, що, власне, Одіссей мандрував через «той світ», через прикордонну ситуацію, че­ рез землю мертвих, як і Орфей. Містика орфізму промовляє і в міфі про Одіссея, і відповідник йому в християнській культурі знайдено точно: це — апо- каліптичні містерії, відчутні і в Старому заповіті, а в Новому, християнському, сповнені староєврейської образності. 41 Всі події роману відбуваються впро­ довж одного дня (16 червня 1906 року, дня, коли Джойс познайомився зі своєю дружиною). Роман Джойса розгор­ тається не в часі, а в просторі: все, що сталося чи описане в романі раніше, могло б бути і пізнішим епізодом. Сю­ жет роману — не в подіях, що спричи­ няють одна одну і конструюють ціле, а в переміщеннях по Дубліну, як в старо­ винних повістях-мандрівках. Можна сказати, час винесений в романі за дуж­ ки; те, що відбувається в «Уліссі» — «Одіссеї», відбувається в понад-часі, острівному літургійному часі свята, до якого ми стаємо причетні завдяки риту­ алу і міфу. Як в кожному причасті в мо­ мент таїнства євхаристії віруючий по­ вторює Христову жертву, так і безглузда примарна метушня мешканців Дубліна повторює водночас мандри Одіссея і біблійний Апокаліпсис. Можливо, це вже не роман і взагалі не література. «Улісс» — роман-діаг- ноз. Але звинувачувати Джойса в не­ пристойності — це все одно, що звину­ вачувати в непристойності Фрейда. А, може, це не роман про безглуздість буття, а, навпаки, роман про високий, навіть сакральний сенс цієї безсенсов- ної ірраціональної повсякденності? «Улісс» — суто ірландський роман. Ірландські і сюжети пошуку свого Я в туманному минулому, царстві мертвих, і містика перевгілень, і основна пробле­ ма — поєднання різних цивілізаційних витоків. Можна сказати й інакше: «Улісс» — роман суто англійський. Мотив еллінізації виникає в Англії за­ вдяки серу Метью Арнольду, що опублі­ кував 1869 року книгу «Культура і епо­ ха». Арнольд протиставив «еллінський» світ толерантності, терпимості і безко­ рисливості пізнання — «іудаїзації» Англії, духові традиціоналізму, практи­ цизму і дисциплінованості. Це було сим­ птоматично у вікторіанській Англії, в якій правив улюбленець королеви Дізраелі, єврей за походженням і лорд Біконсфілд за титулом, в Англії, де 1851 року було дозволено обирати євреїв до парламенту (першим євреєм — членом парламенту став Ротшільд). Культ еллінства розвивав надзвичайно популярний тоді в Англії поет Елджернон Ч. Суінберн, естетствую­ чий символіст і декадент, високий інте­ лектуалізм якого не перешкодив йому оспівати у віршах «На смерть полковника Бенсона» винахід англійців доби англо- бурської війни — концентраційні табори для цивільного населення. Аполлонійський світ довершеності і краси, що надихав покоління освічених європейців, прямо взятий з еллінської старовини завдяки Відродженню чи за­ своєний через прозорий раціоналізм латинської культури, був одним із облич Європи, яка розуміла мутний і тривож­ ний світ Біблії гірше, ніж світ Одіссея. Однак, Європа може повноцінно роз­ виватися лише тоді, коли вона живити­ меться обома своїми цивілізаційними коренями — біблійно-християнським і греко-римським, античним. У протистоянні Ірландії та Англії, а з нею — всього Трансальпійського Захо­ ду, не видно шляхів, на яких могли б зустрітися ці два цивілізаційні світи. У 1916 року в Ірландії вибухнуло по­ встання, жорстоко придушене англій­ цями. Демократи з табору Антанти зне­ важливо називали це повстання «пут­ чем», німці з ентузіазмом підтримували його, в тому числі зброєю. Ленін відгукнувся на ірландське по­ встання в брошурі «Підсумки дискусії про самовизначення». «Соціалістична революція в Європі не може бути нічим іншим, як вибухом класової боротьби всіх і всяких пригноблених і невдово- лених. Частина дрібної буржуазії і відсталих робітників неминуче братиме участь в ній... і так же неминуче буде 42 вносити в рух свої передсуди, свої ре­ акційні фантазії, свої слабкості і по­ милки... Але об'єктивно вони будуть нападати на капітал...»1 Логіка Леніна була зрозумілою: все, що нападає на капітал, — союзник соціалізму, а коли пролетаріат візьме владу, він розбереться. Немає потреби сьогодні доводити, що цей підхід суто прагматичний і не може бути прийня­ тий як критерій оцінки. Ну, а на яких же критеріях ґрунтувати нам сьогодні оцінки подібних конфлік- тів? Визнати національну боротьбу ірландців (італійців XIX століття, поля­ ків, українців, чехів і т. д.) справедли­ вими, незалежно від того, що боролись вони, можливо, за масу передсудів, за­ бобонів, реакційних фантазій і т. д. — чи вважати їх ідеали не забобонами і не реакційними фантазіями, а такими ж рівноцінними продуктами цивілізації, як засадничі ідеали англійського лібе­ рального суспільства? Чи все-таки пошукати критерії оцінок десь на перехрестях цивілізацій, що ма­ ють біблійні та античні витоки —■пере­ хрестях, так і не знайдених Джойсом у своєму Дубліні? У роки війни Ленін іронізував з при­ воду деяких європейських соціал-де- мокрал'в, що були готові прийняти гас­ ло незалежності для колоніальних на­ родів, але заперечували таке право для європейських націй. «Русские социа­ листы должны требовать: «прочь из Туркестана, из Хивы, из Бухары и пр.», но они впадут, дескать, в «утопизм», «ненаучную» «сентиментальность» и пр., если такой же свободы отделения потребуют для Польши, Финляндии, Ук­ раины и пр. Английские социалисты должны требовать: «прочь из Африки, из Индии, из Австралии», но не из Ир­ ландии»2. Щоправда, Ленін вбачав тут лише теоретичну суперечливість, а не етичний принцип соціалізму, але він наполягав на тому, що саме соціаліст пануючої нації зобов'язаний сказати в кожному випадку оте саме «прочь». Мусимо визнати, що мало хто наважу­ вався в Європі воєнних часів на подібні слова. Справа Дрейфуса Справа Дрейфуса була символічною подією на зламі XIX і XX століть, сенс якої нам сьогодні вже погано зро­ зумілий. Всі знають, що французький офіцер єврейського походження Альф­ ред Дрейфус був наклепницьки звину­ вачений у шпигунстві на користь Німеччини, безпідставно засуджений, навколо вироку почалась боротьба, що розколола суспільство Франції на ре­ акційний та демократичний табори, і що закінчилась боротьба демокралв- «дрейфусарів» та консерваторів-«ан- тидрейфусарів» перемогою справедли­ вості. Однак, ці поверхові відомості не дозволяють зрозуміти, чому справа Дрейфуса залишалась по суп відкри­ тою аж до кінця Другої світової війни. Річ у лм, що Дрейфус ніколи не був виправданий. Він був засуджений на довічну каторгу 1894 року; після публічних зізнань справжнього шпигу­ на, графа Естергазі, та в результаті важ­ кої боротьби «дрейфусарів» проти ан­ тисеміте суд в Ренні 1899 року замінив довічне ув'язнення на десятирічне у зв'язку з «пом'якшуючими обставина­ ми» (що полягали у встановленні його очевидної невинності!), а через тиж­ день президент помилував Дрейфуса. Спроби Дрейфуса і «дрейфусарів» до­ битися судового перегляду справи не привели до успіху; тільки 1906 року, ко­ ли прем'єр-міністром став лідер «дрей­ фусарів» Клемансо, апеляційний суд розглянув справу, відмінив рішення су­ ду в Ренні і звільнив Дрейфуса від зви­ нувачень. Але офіційна реабілітація 1 Ленин В.И. ПСС. — Т. ЗО. — С. 54— 55. 2 Там же. — С. 34. 43 1 Див.: Arendt Н. The Origins of Totalitaria­ nism, San-Diego — N.-Y.; Ц 1979. — P. 89— 122. Дрейфуса вимагала повторного розгля­ ду справи в суді, а з цього приводу існу­ вало одностайне рішення палати депу­ татів від травня 1900 року про заборону подальшої ревізії справи Дрейфуса. Після неохочої напівреабілітації на вулиці Парижа 1908 року на Дрейфуса був здійснений замах, і суд виправдав злочинця під тим приводом, що той діяв, будучи «не згодним» з вироком суду, який «обілив» Дрейфуса. Звільне­ ний з армії капітан Дрейфус повернув­ ся до війська майором тільки в дні обо­ рони Парижа восени 1914 року, але справа формально залишалась відкри­ тою. 1924 року за ініціативою право­ радикально! організації «Аксьйон франсез» було перевидано «Нарис справи Дрейфуса», написаний цілком в антидрейфусарському дусі, а 1931 року уряд Лаваля припинив спектаклі дрей- фусарської п'єси «Справа Дрейфуса», оскільки вони супроводжувалися «по­ рушеннями громадського порядку» — скандалами правих у глядачевому залі та дебошами загонів «Аксьйон фран­ сез»1. Антидрейфусарів, природно, в часи окупації підтримував маршал Пе- тен, і це сприяло після війни рішучій перевазі демократів у ставленні до «Справи Дрейфуса». Тим більше, що уми французьких політиків у цей час уже були зайняті приховуванням ак­ тивної участі вішістів у винищенні євреїв, щоб не зашкодити престижу Франції. «Справа Дрейфуса» зачіпала при­ наймні три великих соціальних пробле­ ми: емансипації єврейства, реального балансу соціально-політичних сил і принципів побудови французького суспільства. Це були взаємозв'язані, але тим не менш різні проблеми. Емансипація єврейства від початку проходила важко і десь через століття викликала розчарування і опір навіть у багатьох єврейських діячів — колись за­ взятих прихильників асиміляції. Аси­ міляційні процеси супроводжувались не послабленням, а зростанням анти­ семітизму в досить широких колах «корінного» населення «націй-держав». В європейські спільноти євреї входи­ ли як громада з окремою релігією і сак- ралізованою поведінкою. А це означає, що по суті вони становили майже окре­ му касту, подібну до «недоторканих» в Індії. Такий стан справ не міг довго вла­ штовувати ані євреїв, ані європейське громадянське суспільство. Суспільство, побудоване на принципах свободи і рівності, не могло припустити існування рудиментів кастового укладу. Консерва­ тивні сили єврейської громади прагнули зберегти status quo, але в громаді було все більше і більше елементів, які праг­ нули розірвати кайдани традицій. Емансипація єврейства не була наслідком боротьби євреїв за рівно­ правність — свободи і права людини, проголошені Французькою революцією, були несумісними з кастовою ізоляцією єврейської громади. Це відзначав, зок­ рема, один із лідерів сіонізму Макс Нордау — вже після російських по­ громів та справи Дрейфуса — з нотка­ ми осуду на адресу європейців. Тим не менщ. єврейська громада — і насампе­ ред найзаможніші її верстви — все ширше користувалася можливостями, які відкривала асиміляція. Перелам стався після Наполеонів­ ських війн. Євреї масово почали пере­ селятися з містечок до великих міст та європейських столиць, університети були переповнені молодими євреями. Почалась епоха гаскала — єврейського Просвітництва. Уже в першій половині XIX століття в Західній Європі серед імен, що прикрашали національні куль­ тури її народів, багато прізвищ інтелігентів єврейського походження. Асимільовані євреї найчастіше ставали лікарями, юристами, вченими і взагалі 44 людьми інтелігентних професій. Зберіг і посилив позиції і єврейський фінан­ совий капітал. Фінансова діяльність залишалася тра­ диційним заняттям заможної частини єврейської громади. Всі європейські двори мали своїх євреїв-банкірів — Ротшільди при французьких і англій­ ських дворах виконували ті самі місії, що й Блейхредер чи Гірш при Бісмарку. Блейхредер фінансував війну Пруссії з Австрією, а під час і особливо після франко-прусської війни він надав Прус­ сії неоціненну допомогу своїми зв'язка­ ми з французькими Ротшільдами і з Дізраелі. Ганна Арендт детально показа­ ла цю роль грошовитих «євреїв двору» впродовж XVIII— XIX століття, роль, яка, зрештою, переоцінювалась європейсь­ кими політиками. Так, Меттерніх вважав Ротшільдів найбільш впливовими полі­ тичними фігурами Франції, а згадува­ ний вище лівий англійський економіст і політичний письменник Дж. Гобсон пи­ сав 1905 року: «Чи може хтось серйозно припустити, щоб велика війна могла б бути підтримана якоюсь європейською державою або щоб можна було б отри­ мати якусь велику позику, якби Дім Ротшільдів та його зв'язки були проти цього?»1 Насправді ці оцінки дуже де- монізували єврейський капітал. Єврейські банкіри в XIX столітті зберігають своє відособлене положення в християнському середовищі, що­ найбільше обмежуючись баронськими титулами та шлюбними зв'язками з вищи­ ми сферами суспільства. Ротшільди ви­ давали дочок заміж за ласих до придано­ го аристократів (за єврейськими тра­ диціями діти в таких змішаних шлюбах вважались євреями), а синів одружували з єврейками. Попри тісні зв'язки з верхівкою європейських суспільств і з міжнародним фінансовим капіталом єврейські банкіри зберігали пов'язаність зі своєю етнорелігійною громадою, що й дозволяє говорити про єврейський фінансовий капітал. Усвідомлюючи себе частиною єврей­ ської громади і час від часу підтримуючи її матеріально, банкіри-євреї тримались за нових умов старих принципів: вони обмежувались роллю фінансових посе­ редників і не ризикували включатись у внутрішньополітичні комбінації та зовнішньополітичні авантюри. Ситуація починає мінятися впродовж XIX століття. Єврейські фінансисти все більше втягуються в культурне і політичне життя своїх країн, втрачають зв’язки з общиною, асимілюються в інонаціональному середовищі. їх діти все частіше покидають традиційну сімейну сферу занять, займаючи марґінальне становище або повністю, наскільки це можливо, включаючись у культурне середовище, яке для батьків залишалося «чужим». Старші по­ коління єврейських фінансистів строго дотримувалися принципів невтручання в політичні змагання в «чужих» націях; падіння впливу французьких Рот­ шільдів якраз і було наслідком того, що глава дому вв'язався в політичні аван­ тюри претензійної Орлеанської ди­ настії. Якщо на початку африканської експансії у Південній Африці перева­ жав єврейський капітал, то в розпал її євреїв-банкірів витісняють такі аван­ тюристи, як Сесіл Роде. Те саме можна сказати про німецьких євреїв-банкірів: спочатку справами Багдадської заліз­ ниці активно займаються Блейхредер і Гірш, а потім їх витісняють німецькі гіганти — Сіменс і «Дойче Банк». В цілому роль єврейського капіталу залишається традиційною: євреї вико­ нують функції посередників. У Франції саме таку- роль у афері Лесепса, зв'язаній з побудовою Панамського ка­ налу, грали два євреї-фінансисти, Жак Рейнак і Корнеліус Герц. Батько й син Лессепси побудували Суецький канал і 1 Ноь5оп J.Н, Ітрегіа- Іівт. — Ц 1938, Р. 57. 45 1 Див.: Авинери, Шло- мо. Основные на­ правления в еврей­ ской политической мысли. — Библио­ тека Алия, 1990. — С. 134. почали будівництво Панамського кана­ лу, використовуючи кредити від при­ ватних осіб під гаранлю, що її давав парламент Франції. Кредити досягли гігантської суми в 1,3 млрд. франків. Коли вже стало ясно, що компанія бан­ крутує, Лессепс, сподіваючись на чудо, продовжував діставати позики, лобію- ючи політиків. Серед оганізаторів афе­ ри були міністри, сам прем'єр, автор спорудженої незадовго перед тим баш­ ти інженер Ейффель та інші впливові особи. Викриття «Панами» почалося із ста­ тей у правій антисемітській газел Дрю- мона «Лібр пароль» 1892 року. В ре­ зультат нечуваного обвалу розорилося близько півмільйона середніх фран­ цузів, а корумповані політики вийшли сухими з води. Винними виявились євреї — Рейнак і Герц, які лобіювали інтереси компанії в парламент: Рейнак серед правих, Герц серед лівих. В ре­ зультат обидва пересварилися, Рейнак навіть «замовляв» Герца за десять ти­ сяч франків, що було нечувано для політичного побуту XIX століття; врешл Рейнак застрелився. Справа «Панами» спричинила спалах антисемітських та антианглійських настроїв і різке по­ правіння у політичному жилі Франції. Саме в цій атмосфері розгорілася справа Дрейфуса. Ситуація в цивілізованій Франції, та­ ким чином, по сул не відрізнялась від си­ туації в реакційній Росії, де після убивст­ ва Олександра I I в 1881 році ніхто не го­ ворив, що царя вбили «хохли», хоч ук­ раїнцями були і Желябов, і Кибальчич, і правнучка гетьмана Розумовського Софія Перовська, — запам'ятали чомусь нещас­ ну вагітну Ґесю Ґельфанд, і спалахнула хвиля жахливих єврейських Погромів, насамперед в Україні. Найбільш повчальним наслідком перших етапів асиміляції євреїв в західноєвропейське суспільство стало посилення антисемітизму. Саме в ті дні «Панами», а полм і боротьби «дрейфу- сарів» з «антидрейфусарами» пари­ зький кореспондент впливової лібе­ ральної віденської газети Теодор Герцль, асимільований австрійський єврей, який вважав антисемітизм про­ сто пережитком невихованості, посту­ пово переходить на сіоністські позиції. Коментуючи ці процеси, сучасний ізраїльський історик-політолог пише: «Герцль із тривогою спостерігає поси­ лене проникнення євреїв в господарсь­ ке, духовне і парламентське життя Франції — процес, який призводить до того, що економічні кризи і фінансові скандали, інтелектуальні суперечки і парламентські диспути викривляються до невпізнаваності, бо в центрі уваги виявляється участь в них євреїв, що на­ очно підкреслює труднощі становища євреїв у сучасному суспільстві. Саме там, де емансипація євреїв проходила в найбільш радикальній формі — в рес­ публіканській Франції, спадкоємиці ве­ ликої революції, — саме там виникає нове єврейське питання, що випливає з специфічних проблем сучасного суспільства. «Справа Дрейфуса» стала лише вінцем і найвідверлшим проявом цього глибинного процесу»1. Єврейські політичні письменники хтояістського спрямування констатують ту обставину, що антисемітизм в Європі зростав не всупереч, а внаслідок асиміляції, щоб зробити з неї один вис­ новок — висновок про безперспек­ тивність асиміляції. Дійсно, асиміляція призвела до відкритості єврейської громади, до що­ денних контаклв суспільств, раніше відгороджених неперехідними бар'єра­ ми, до психологічної і культурної не­ сумісності, до спалахів конкуренції там, де раніше був своєрідний міжетнічний поділ праці. Йдеться про появу нового, політико-ідеологічного антисемітизму 46 на місці старого, середньовічного, релігійного. Зміни аналогічного характеру відбу­ ваються в усій культурі Європи, і не тільки політичній, особливо впродовж XIX століття; але підготовлені вони Просвітництвом. Ще XVIII століття зро­ било європейську культуру світською в своїй основі, вивівши її з-під патронажу і вирішального впливу церкви і незмір­ но посиливши в ній державницький елемент. Відповідно на місце харизми монарха — Божого помазаника прихо­ дить у політиці ідеологія держави — ре­ презентанта Народу. Ідеологія політич­ ної нації, держави-нації залишає поза рамками структурної оформленосгі цілісність «національного духу», по суті оголошуючи причетність до нього, як і релігійні переконання, особистою спра­ вою громадянина. Лише там, де нації не вибороли собі незалежної держави і не репрезентовані нею, туманні пережи­ вання «національного духу» претенду­ ють на репрезентацію вічної національ­ ної сутності. Будучи по суті такою самою міфологією, як і трибальна свідомість, концепції «національного духу» спира­ ються лише на професійно іншу і вищу, ніж трибальна, культуру. Зразком для всіх європейських національних без­ державних тенденцій впродовж століття залишається концепція Геґеля. Але відношення «національний дух — національна держава» несиметричне: якщо національна держава є репрезен­ тацією і втіленням «національного духу» чи, обережніше, національної цілісності, то зворотне відношення не має місця, і не все, що репрезентує і захищає держа­ ва, є «національний дух». В рамках однієї національної держави можливі різні «національні духи», і держава стає перед альтернативою: або рішуче асимі­ лювати всі «національні духи», або до кінця довести принцип невтручання у світоглядні і культурні справи. Праві, консервативні політичні сили Франції в кінці XIX століття виступили з претензією на репрезентацію «фран­ цузького духу» поряд з формальною структурою — державою. З погляду лю­ дини, яка мислить консервативно, яка здатна зрозуміти явище лише тоді, коли сприймає його через його розвиток, становлення, історію, національна дер­ жава є результатом розвитку і вллення національного духу, національної тра­ диції, національної ідентичності. Тоді є справжні французи — і французи не- справжні; а л'льки «політичні» — гро­ мадяни Франції і такі самі члени лла «політичної нації», як і інші її громадя­ ни, але чужі її духу. Відповідно людина, яка мислить ліберально-демократично, виходить із майбутнього, із принципів, із держави як політичної нації — і для неї етнічна, релігійна, політична іден­ тичність громадянина є його особистою справою, він є французом остільки, оскільки має відчуття приналежності до лла «політичної нації». Конфлікт дрей- фусарів і антидрейфусарів був непри­ миренним саме тому, що зачіпав такі глибокі засади політичної самосвідо­ мості французів. Ініціатором кампанії на захист Дрей- фуса став політик, відомий діяч Па­ ризької комуни Жорж Клемансо, з іме­ нем якого зв'язана історія Франції від франко-прусської до кінця Першої світової війни. Згадуючи Клемансо насамперед як діяча Паризької комуни, маємо усвідо­ мити цілковиту неадекватність поши­ реного в СРСР уявлення про цю «кому­ ну» як про зародок «комунізму» і пе­ редвісника Великого Жовтня. На­ справді, якщо вже проводити історичні паралелі, Паризьку комуну краще порівняти з лівоесерівським заколотом 1918 року, спрямованим проти Брест­ ського миру. «Комуна» означає не більше, ніж самоврядування, хіба що у 47 Жорж Клемансо 1 Arendt H. — Р. 112. Франції з часів Великої революції тра­ диційно муніципалітет мав також власні збройні сили — Національну гвардію (її копією і антиподом стала в Росії влітку 1917 року Червона гвар­ дія). Паризький муніципалітет-«кому- на» відмовився визнати поразку у війні з Пруссією, акт капітуляції, підписаний урядом «зрадників», і вирішив продов­ жити війну своїми силами, спираючись на патріотичний ентузіазм. Це був рад­ ше симптом неприйняття національної поразки, недовіри до соціальних верхів і розпаду держави, ніж пориву до світлих вершин соціалізму. Ненависть до «зрадників», які привели до пораз­ ки, переростала на загальну недовіру до режиму і стихійні розправи з гене­ ралами, і проти цих настроїв Клемансо, мер революційної Монмартрської окру­ ги, боровся як міг. Всупреч звичним у марксистській літературі оцінкам Кле­ мансо не проробив якогось карколом­ ного повороту вправо — він залишився пристрасним патріотом і республікан­ цем і в своєму дрейфусарстві, як пізні­ ше і в своєму антикомунізмі. Тільки безкомпромісної якобінської нещад­ ності в ньому додалося — саме після справи Дрейфуса. У кампанії, організованій Клемансо з чисто ідейних і принципових мотивів, на початку взяли участь самі лише ліві інтелектуали — Еміль Золя, Анатоль Франс, Ежен Дюкло, історик Ґабріель Моно і бібліотекар Люсьєн Ерр, а також група молодих людей, що об'єдналися навколо журналу «Кайе де ля кен- зен» — її лідер Шарль Пеґі, молодий Ромен Роллан, Сюарес, Жорж Сорель, Даніель Алеві та Бернар Лазар. На про­ тилежному боці опинились католицька церква і насамперед орден єзуїтів. Ге­ неральний штаб, консервативні політи­ ки і журналісти, серед яких були і за­ сновники французького «інтегрального націоналізму» — Моріс Баррес і Шарль Моррас. Праві, особливо військові, ор­ ганізували широкий рух антисемітсько­ го плебейства, включаючи студентів- роялістів, і масові виступи натовпу під гаслами «Смерть жидам» мали місце в Бордо, Марселі, Клермон-Феррані, Нанті, Турі, Ліоні, Марселі, Руані, Тулузі. Клемансо вів кампанію під гаслами принципів свободи, рівності і братер­ ства. Поки йшлося про принципи, кам­ панія успіху не мала. Характерна позиція обох соціаліс­ тичних партій Франції. Щодо Робітни­ чої партії Жюля Ґеда (на яку розрахо­ вували Маркс і Енґельс, бо серед її лідерів були обидва зяті Маркса — Поль Лафарґ і Шарль Лонґе), то її по­ ведінку неважко було передбачити: соціалісти-ґедисти вважали боротьбу за демократію справою буржуазії і принципово підтримували правих про­ ти лівих, бо, як і більшовики-сталінці, вважали лівих демократичних діячів небезпечнішими, ніж відверті праві. З цих міркувань вони підтримували при­ хильників військової диктатури Булан­ же, з цих міркувань вони допомогли правим провалити Клемансо на вибо­ рах у парламент 1893 року. Жюль Ґед заявляв, що «закон і честь — це просто слова»1. Більш схильним до серйозно­ го сприйняття цих «слів» був Жан Жо­ рес, але й він не підтримав ініціативи Клемансо і лівих письменників. Здавалося, з боротьби за торжество порядності і за принципи республіки нічого не вийде. І нічого б не вийшло, якби наступ антисемітів не мав такого яскраво вираженого консервативного характеру. Соціалісти, спочатку паргії Жореса, поступово втягнулися в кам­ панію тому, що вони були проти попів і офіцерів. Боротьба проти набрала таких обертів, що закінчилась ганебною по­ разкою антидрейфусарів. Католицька церква визнала свою помилку, а в армії пройшла чистка офіцерського складу. 48 Консерватизм у Франції внаслідок справи Дрейфуса зазнав поразки. Але не стало це і перемогою принципів. Змінилось на користь республікансько­ го і демократичного табору співвідно­ шення сил, але демокраля зрозуміла, що за неї народ не піде на барикади. Євреї Єврейська проблема стала пробним каменем демокралї не лльки у Фран­ ції — в історії XX століття вона була чи не найбільш дражливою і для західної цивілізації, і для цивілізації країн ісла­ му. Тому варто відволіктися від євро­ пейських клополв початку століття, щоб з'ясувати стосунки з лею циві­ лізацією, яка була увесь час поруч із нами і яку ми намагалися не помічати. Левант був ще в давньогрецькі, а особливо в елліністичні часи місцем, де європейська культура масивно ляга­ ла на азійський побут, місцеві віруван­ ня і культурні уявлення. І мало залиши­ лось народів передньоазійської циві­ лізації, що пройшли крізь тиглі ле- ванлйства і зберегли якісь сліди дав­ ньої ідентичності. Не лишилося ара­ мейських мов Вавилона і Сірії, не ли­ шилося філіслмлян, фінікійців, моави- тян, ідумейців, угарилв, нічого із ста­ родавнього західносемітського Ханаа­ ну. Крім євреїв. Євреї, згідно з легендою про праотця Авраама, прийшли в Ханаан, імовірно, близько початку другого тисячоліття до н. е., хоча перші письмові (на камені) пам'ятки євреїв відносяться лише до X століття до н.е. Полм був, за біблій­ ною легендою, єгипетський полон, що закінчився поверненням єврейського племені в Ханаан, як обраховують, десь у XV столітті до н. е. Був і полон Вави­ лонський у VI столітті до н. е., з якого частина євреїв повернулася на землю предків. Нарешл, було і розсіяння євреїв по світу в часи Римської імперії. Ті полони були нещадними і лютими. У війнах не жаліли людей, ані воїнів, ані беззахисних стариків, жінок і дітей, тисячами приносили їх у жертви своїм богам. Стародавні рельєфи, серед яких, може, найвиразніший — з «Балават- ських воріт» Салманасара I I I (IX сто­ ліття до н.е.), залишили нам ілюстрації до оповідей про тодішні війни: пере- можці-ассірійці ножами відрізають го­ лови ворогам, відрубують ступні ніг і кисті рук, на іншому рельєфі — дбай­ ливо схилившись над полоненими вож­ дями, розтягнутими на кілочках за руки й ноги, живими оббіловують їх, а не­ боєздатних, жінок і старших дітей (менших уже спалено на вогнищах), женуть в полон, як худобу, і жінки в знак ганьби і покори тримають високо піднятими подоли... Ці події назавжди залишили свій слід у біблійних «Книгах пророків», слід давнього, але не забу­ того болю і ненависті. Голокост XX століття неначе, продов­ жив ту забуту люту пору, яка вже зда­ валась страшною казкою. За біблійними джерелами, число євреїв, що поступово повернулися з Ва­ вилону, сягало 42 тисяч. Частина євреїв уникла полону і лишалася на землі Ха­ наану, в Самарії; і досі самаритяни являють особливу секту в іудаїзмі. Час­ тина лишилася у Вавилоні, який став самостійним культурно-релігійним цент­ ром єврейської діаспори. В майбутньому громада, що поверну­ лася до Палестини, склала центр лєї єврейської діаспори, що розселилася в Італії, а полм в Північній Франції та Німеччині. Палестинські євреї були більш податливими щодо європейських впливів, більшими левантійцями. У Вавилоні євреї не лльки змінили мову на арамейську, але й повністю змінили письмо; нинішній квадратний єврей­ 49 ський алфавіт є переробкою арамей­ ського і не має спільних коренів зі ста­ роєврейським письмом. Можна сказа­ ти, що у Вавилонському полоні євреї включилися до культури, яка поширила арамейську мову від Єгипту до Індії і центр якої був у древній Месопотамії. Вавилонський єврейський осередок став пізніше центром єврейства, що розселилося в країнах ісламу. В се­ редні віки на основі вавилонського центру склався центр у Магрібі, що охоплював також мавританську Іспа­ нію. Становище євреїв у країнах ісламу було значно краще, ніж у христи­ янській Європі. Істерія хрестових по­ ходів оберталася трагедіями для ма­ леньких міст північної Європи, заселе­ них євреями. Нетерпимі християни ви­ нищували їх, як щурів. Євреїв виселяли з Англії, Франції, за імператора Мак- симіліана, — після чуми, в якій, зви­ чайно, були винними вони, — з Німеч­ чини; вже в XVI столітті — з Іспанії. Іновірці в країнах ісламу жили само­ управними громадами, і не одразу ці «культурно-національні автономії» стали формою апартеїду. Найдавніші тексти Біблії написані мовою іврит. Коли євреї повернулися з Вавилона, більшість із них івриту вже не розуміла. Книги пророків написані по-арамейськи. Через деякий час дове­ лося перекладати Біблію грецькою мо­ вою, бо більшість євреїв уже розмовля­ ла грецькою. Євреї Месопотамії з VI століття н. е. розмовляли по-араб- ському. Пізніше діаспора розмовляла двома мовами, що склалися на основі різних європейських: мешканці країн ісламу, коли центром єврейства се- фардів став Магріб, мовою лудін («ла­ тина»), по-єврейськи сприйнятою іспанською; мешканці заальпійської Європи, ашкеназі, — ідіш, єврейським варіантом німецької. Іврит ніколи не був повністю забутий, але служив гільки культовим цілям, його називали Святою мовою, і розмовляти ним не го­ дилося; відродження івриту як розмов­ ної і літературної мови, пристосованої до комунікаційних потреб XX століття, стало одним із чудес нашого часу. Мова не стала тим стрижнем, що під­ тримував протягом тисячоліть єврей­ ську цілісність. З двох європейських народів — ви­ гнанців із Азії, циган і євреїв, перші збе­ регли свою ідентичність незважаючи на втрату релігії, другі — завдяки релігії. Настільки, що протягом тисячоліть мож­ на було вважати євреїв релігійною гро­ мадою з етнічними рисами. Єврейська релігія трималась на Книзі. «Біблія» — це книга взагалі. По- грецьки «біблос» означає «лико», «ко­ ра» (як і ІіЬег латиною): греки і латини писали спершу на ликах, як через тися­ чоліття — слов'яни на бересті. Євреї писали і на каменях, і на глиняних таб­ личках, і на тростині, і — вже, можливо, в часи Мойсея — на спеціально оброб­ лених шкірах. Сувої-книги нагадували сучасні шкільні карти: вони закріплю­ вались згори і знизу паличками, лльки ніколи не розгортались цілком, бо були надто довгі. Звичайно книга-сефер бу­ ла агорнута, перев'язана стрічкою і навіть запечатана. А слово, що назива­ ло книгу, у євреїв походить не від на­ зви матеріалу: сфар — означає «писа­ ти», а також «рахувати», тобто позна­ чає інтелектуальну працю взагалі. В Мойсеевому П'ятикнижжі є розділ «Числа», який трактує не арифметику, а генеалогію єврейських царів і племен. Генеалогія або «книга життя» — це книга, в яку Бог вписує живих і звідки він виписує померлих. Це така ж струк­ тура Порядку, як і Дерево життя або Дерево пізнання. І числа невіддільні від неї, як і від світового дерева: один, два, три, чотири, особливо сім, а найдо- 50 вершеніше десять — ці та інші похідні від них числа є світові ритми, предмет роздумів пізнішої єврейської містики, каббали. Єврейська назва книги ближ­ ча до грецького логос, що означало і «слово», і «мисль», і «число». Книга є опредметнена мисль, мис­ лення і числення, що стало річчю. Вся пошана до слова перенесена на цю річ, і євреї не знищували сакральні кни­ ги — їх закопували в синагогах, ховали, як людей. В книзі Ієзекіїла говориться, що пророк «з'їв сувій»1. Читання і ро­ зуміння книги уявляється як з'їдання її. Світ ніби книга, і книга ніби світ. Книга розгортається подібно до небес­ ного шатра, і горе, якщо будуть зламані печал Всесвіту, знищене Слово і згор­ нуто небо в сувій. Цей давньоєврей­ ський образ став засадничим у апо- каліптичних видіннях християнина Іоанна Богослова. Основною рисою релігії євреїв був і лишився монотеїзм. Як могло статися, що невеличкий скотарський народ сформулював, а полм і записав у Книгу ідеї, покладені в підґрунтя всієї євро­ пейської цивілізації? Мабуть, не варто шукати для цього культурного явища причин — можливо, як історична му­ тація воно могло виникнути і в інших середовищах, але, раз виникнувши, вже виявило надзвичайну живучість. При­ наймні марксистські спроби пояснити появу єдинобожжя, виходячи з утвер­ дження в господарстві універсального товарного еквівалента, — грошей, — не варл доброго слова: винахідники грошей, фінікійці, славилися своїм ар­ хаїчним і жорстоким політеїзмом і ідо­ лопоклонством, а євреї до Вавилон­ ського полону в господарському відно­ шенні нічим не різнилися від інших семітських народів Ханаану. Можна відзначити культурний образ, який давав можливість на щось сперти парадигму єдиного Бога. Це — образ письма і книги. Пізніше в християн­ ському викладі, в Євангелії від Іоанна, це набуло класичного формулювання: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»2. Семітські народи, починаючи з фінікійців, а полм і арамейців, стали винахідниками принципово нового письма — буквеного. Писемності най­ давніших цивілізацій, що склалися в Єгипл та Месопотамії, являли собою суміш словесних знаків, складових знаків або складоподібних комплексів і особливих детермінативів. В кінці I I тисячоліття до н. е. з'являється письмо, знаки якого позначають винят­ ково приголосні звуки семітських мов. Абстракція приголосної була достатня для позначення не смислу, а одного ли­ ше звучання. В семітських мовах го- лосівки в корені можуть мінятися, вони не так впливають на лексичне значен­ ня, і в принципі для письма можна обійтися самими лише інваріантами складів — приголосними. Це був новий крок в осмисленні звукового складу слова, крок, перед яким свого часу зупинилася єгипетська і аккадська культури. Варто сказати, що подальший крок зробила грецька культура, ввівши знаки і для голосівок. Літера стала атомом, з якого складається слово; кожна зокре­ ма літера і кожен зокрема звук не мають нічого спільного із смислом, а в слові все разом виявляється осмисленим. Ця ідея, зрозуміла давнім грекам, можливо, стала фундаментом ідеї атомізму — в останній головним є не сама по собі дискретність світу, а те, що ціле принци­ пово відмінне від його складових. Семітське консонантне письмо не повністю доводить до кінця ідею відділення знака від смислу, бо його знаки означають все ж не одне звучан­ ня, а цілий комплекс звучань. Але і в іудейській картині світу наявний той 1 Ієз., 2:9,3:3. 2 Іоанн, 1:1. 51 самий атомістичний принцип: ціле, яким є Бог, не тотожне окремим при­ родним феноменам. Бог — не водойми і не ліси, не гори і не зорі, не кам'яні ідоли чи інші предмети поклоніння: Бог не втілений у виділеному просторі, не «тварний», він є скрізь як те невиди­ ме, що являє собою цілісність Всесвіту. Бог може явитися в голосі або на письмі, в Слові усному або писаному, в Книзі. Не випадково в Біблії Бог інколи говорить до людей, але ніколи не з'яв­ ляється їм у видимому образі. Мова і мовлення, таким чином, є всього лише знак Божої присутності, а знаки можна міняти. В Біблії немає то­ го семіотичного релятивізму, який дик­ тується грецьким письмом і приймає повну умовність знака і його повну не­ залежність від смислу. Біблія ще спов­ нена поваги до матеріального субстра­ ту Слова. Але умовність знака вже по­ кладена в основу ідеології, і неприй­ няття «ідолопоклонства» саме і озна­ чає неприпустимість ототожнення Бо­ жественного смислу з будь-яким його знаковим влленням. Ввівши в цивілізацію ідею єдиного абстрактного Бога, «видимого всім і не­ видимого», стародавнє єврейство наділило його і абстрактними власти­ востями. Семітський Господь вллює всі в л самі функції розуму, волі і почуття, які було помічено в індоєвропейській трифункціональності жерців, воїнів та продуктивної сфери суспільства. Якщо в ранніх текстах переважає атрибут Царства, необмеженої жорсткої влади, то пізніше чітко вирисовуються три ос­ новні атрибути чи функції єдиного Бо­ га: творіння, откровения і вирятуван­ ня (рос. избавление). Монотеїзм, як і інші релігії, відкриває «приховане», «невидиме» — дихотомія видимого і прихованого притаманна вам вірам, але в монотеїзмі іудеїв неви.- диме і приховане виявляється принципа- во невидимим, «без-образним». У зв'яз­ ку з тим відкривання прихованого набу­ ває метафізичної форми откровення. Творіння — завжди і скрізь функція над­ природної і божественної істоти; але в релігіях та міфологіях світу бачимо гра­ дацію творчих зусиль — від «культурно­ го героя», який просто знаходить для людей вогонь та інші корисні речі, до максимальної напруги творця — творін­ ня світу з нічого. Тим самим з'являється початок і кінець часу, історія випрямляється в лінію. Вирятування, збавлення, що має реалізуватися в кінці часів, неминучі, бо був початок. Вирятування має при­ йти як подолання всіх прикрощів і не­ щасть, а насамперед найбільшого не­ щастя роду людського — смерті. Непрямим чином ідея абстрактного і принципово невидимого Бога виключа­ ла не лльки ідолопоклонство, а й його найдошкульніший вияв: людські жертви. Величезна кількість тваринних жертв приносилася Богові в щоденних ритуа­ лах і з різних спеціальних приводів, де­ тально розписаних в Біблії. Вся ритуаль­ на частина давньої єврейської релігії, як і багатьох інших архаїчних вірувань, власне, і концентрувалась у жертві. Бога, звичайно, просили про щось, кожен про своє; але це були індивідуальні звертан­ ня, молилися вдома, а храм був для жерт­ воприношень. Жертва спалювалася — дим відносив її до Невидимого, а части­ ну м'яса з'їдав той, хто приносив жертву, тим самим вступаючи з Богом у спільну трапезу і щоразу відтворюючи акт споріднення і співпричетності людини до Бога. В іудаїзмі непомітна сакральна семантика розчленування тіла жертви як символ диференціації лла космосу і тим самим — упорядкування хаосу в космос. Але наявна ідея жертви як єднання з Бо­ гом у трапезі. Коли Храм було зруйновано і жерт­ воприношення зникло, місце урочистих 52 процедур закаланкя і спалення жертви зайняли молитви. Молитва стала тим самим способом упорядкування хаосу в космос, яким служила спільна з Богом трапеза. Оформлення «єврейської літургії», головний елемент якої — молитва «вісімнадцять благословень», шмоне есре, належить до епохи з середини VI до середини IV століття до н. е., тобто до того ж часу «книжників», до якого належить утворення сучасного тексту Біблії — відбір книг, які увійшли до неї, уніфікація та редакція тексту. В текст Біблії введено в книзі Неємії гла­ ву 9, яку називають «великою обітни­ цею». Суть її полягає в тому, що євреї визнають себе винними перед Богом в постійному порушенні Закону і зо­ бов'язуються надалі настійно викону­ вати його. «По всьому цьому ми даємо тверде зобов'язання і підписуємо, і на підпису печать князів наших, левітів наших і священиків наших»1. Танах або Тора, як називається по-єврейськи Біблія, стала текстом, офіційно визна­ ним Радою мудреців. Обов'язком єврейського мужчини стало невпинне вивчення тексту Тори — міцват тал­ муд Тора. Пізніше талмудистські муд­ реці «говорили, що «той, хто вивчає за­ кони про жертвоприношення, сам вва­ жається таким, що приносить жертву»2. «Міцват талмуд Тора» є теж різновидом жертовного упорядкування хаосу в космос. Основним наслідком монотеїзму є за­ борона людських жертв. І християнст­ во, і іудаїзм виключають людську жерт­ ву. Зрештою, ідея синовбивства так са­ мо наявна в християнстві, як і в іудаїстській Біблії: Авраам готовий убити свого сина Ісаака, але в момент, коли він вже заніс ножа над сином, він чує Божий голос — Богу достатньо го­ товності принести найкривавішу жертву. В християнстві Господь прино­ сить в жертву сина свого Ісуса Христа і дозволяє розіп'яти його на хресті, кон­ струкції, що символізує упорядко­ ваність всесвіту «на всі чотири сторо­ ни». Жертва в обох випадках прино­ ситься не Богу, а Богом (як і жертва першолюдини-Пуруші в індійській міфології) і актом розчленування сим­ волізує перетворення хаосу в космос. Але людської жертви тут немає. Право на людське жертвоприношення віді­ брано у людей і передано Богу. Мірчя Еліаде підкреслював, що кри­ ваві людські жертви були свого часу кроком до осмислення небуденності, незвичайності і ритуальності смерл, відділення смерл від життя, і в такий спосіб — упорядкуванням світу. В іудаїзмі — як пізніше і в християнстві, і в ісламі — утверджується нова ідея: тільки Бог може приносити людську жертву і тим самим упорядковувати світ через смерть. Творіння світу завер­ шується тим, що Адам приречений на смерть Богом — смертність роду людського як трагедія людини винесе­ на в «гарній світ», перетворена на акт упорядкування Богом людського світу, і «внизу», в бутті, в буденності і повсяк­ денності «не убий» стає абсолютною цінністю. Життя і смерть відділяються від людського світу, для якого не по­ винно бути категорії «забрати життя». Це явище належить до аномалії, до ка­ ри за злочин. Тема апокаліпсиса неявно звучить лльки в деяких книгах, зокрема у Ек- клесіаста, але вона задана вже образом світу як книги. Андре Неер, франко-єврейський письменник, відкрив філологічну тонкість в одному з найглибших і най- прекрасніших розділів Старого За­ повіту, книги Кохелет (Екклесіаст), на­ писаній, очевидно, царем Іудеї Шломо (Соломоном). «Бачив я всі діла, які робляться під сонцем, і ось, все — 1 Неємія: 9,38. 2 Див.: Штайнзальц, Адин. Контуры Тал­ муда. — Тель-Авив, 1981. — С. 175. 53 1 Екклеа'аст, 1:14,15, 17,18. 2 Екклеа'аст, 1:4,11. 3 Екклеа’аст, 9:4, 7, 10 4 Екклеааст, 2:11. 5 Див.: Неер А. 0 кни­ ге Кохелет / / Евреи и еврейство. — Ие­ русалим, 1991. — С. 174. 6 Буття, 4:25. 7 Екклеааст, 4:15. 8 Див.: Неер А. О кни­ ге Кохелет / / Евреи и еврейство. — С. 177. суєта і томління духа! Криве не може зробитися прямим, і чого немає, того не можна рахувати. . . . І віддав я серце своє тому, щоб пізнати мудрість і пізна­ ти безумство і дурість; пізнав, що і це — томління духа. Тому що в многій мудрості многа печаль; і хто примно­ жує пізнання, примножує скорботу»1. Слово «суєта» має печальні конотації безвиході і марності, але в оригіналі тут — слово, що позбавлене оцінкових конотацій і означає просто «пара», «дух», «видих». Життя людське як пара і видих; безслідне і невідчутне, воно розчиняється в небутті. «Рід прохо­ дить, і рід приходить, а земля пребуває вовіки. ...Немає пам'ял про колишнє; та й про те, що буде, не лишиться пам'ял у тих, котрі будуть пол'м»2. Спроби поглянути на світ з абсолют­ ної позиції, з відстані безмежного часу ведуть до повної втрати людини і по­ колінь. Тут зародок апокаліптичного бачення світу, і тут зародок хасидської життєрадісності, — бо не суєта і без­ глуздість є людське життя, а пара і ди­ хання. Життя існує, але лльки для нас, цієї пари і цього видиху буття: «Хто знаходиться між живими, тому є ще надія, бо і псу живому ліпше, ніж мерт­ вому леву Отже йди, їж з веселістю хліб твій і пий в радості серця вино твоє, коли Бог благоволить до діл твоїх. ...Все, що може рука твоя робити, по силах роби; бо в могилі, куди ти підеш, немає ні роботи, ні роздуму, ні знання, ні мудрості»3. Андре Неер звернув увагу, що слово, неточно перекладене як «суєта» і зву­ чить на іврил евель («суєта суєт» — аколь евель, «все є пара, подих»), є іме­ нем сина Свиного, що наводиться у нас як «Авель». Авель, як дух, видих і пара, зникає бездітним, без спадкоємців, убитий братом своїм Каїном. Ім'я «Каїн» походить від кіна, що означає «володіти», «мати». Це слово майнуло і в рядках другого розділу книги Ек- клесіаста (Кохелет), де могутній цар Шломо оповідає нам, чим він володів і скільки всього він зробив: «І озирнув­ ся я на всі діла мої, які зробили руки мої, і на труд, яким трудився я, роблячи їх; і ось, все — суєта (евель) і томління духа, і немає від них користі під сон­ цем!»4 Точніший переклад, наведений Неером, звучить: не «томління духа», а «пасіння вітру». Не «користі», а «нічо­ го». «І ось: все евель: пасіння вітру, і немає від них нічого під сонцем»5. Авель був молодшим, другим сином, пастухом, а не землеробом, як його гру­ бий і примітивний старший брат. Авель не мав спадкоємців, діти його є чиста можливість, що умерла разом з ним, те саме «ніщо», яке не можна (в книзі жит­ тя) рахувати. Каїн мав дітей багато, що з погляду давніх євреїв було страшенно важливо, — і ось всесвітній потоп заби­ рає і нищить все, бо все, що «маю» і чим «володію», є також пара, видих і суєта. Залишається лише Ной, але він не з по- томства Каїнового, а з потомства третьо­ го сина Адама і Єви, Шета (Сіфа): Бог, го­ ворить Єва, «поклав мені інше сім'я замість Авеля, якого убив Каїн»6. Неер пояснює строфу з Екклесіаста: «Бачив я всіх живих, що ходять під сонцем: з дру­ гою дитиною, що займає його місце»7. Він пише: «Статус всіх живих, які ходять під сонцем, такий: вони ходять з другою дитиною (а це означає, з Авелем, оскільки він і був другою дитиною Ада­ ма і Єви), і ходять з ним тому, що всі во­ ни — діти Шета, діти того, хто був по­ кликаний замістити цю другу дитину»8. Це дозволяє прочитати і п'ятнадцяту строфу останнього розділу Екклесіаста: «Закінчення книги: все почуто». Бог почув все, до нього дійшла і пара, по­ дих, видих, — такий кінець. «Аколь нішма» — так звучить ця заключна фраза, що цілком симетрично початко­ вому «аколь евель» — «все є подих». 54 Тут відповідь на питання, поставлене на початку. В синодальних перекладах це питання звучить якось прагматично: «Що користі людині від всіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем?»1 В оригіналі Шломо питає: «Ма ітрон?» — яка решта? Що лишилось? Перша відповідь — нічого не лишилось, все «евель», пара, Авель. Більш глибока відповідь, яка закінчує книгу Кохелет на оптимістичній нол: Бог усе почув. Брати Каїн і Авель — персонажі, невідомі іншим міфологіям світу, але сама парність єдиноутробних брал'в зв'язана з близнячними культами, по­ ширеними універсально. Можна сказа­ ти, що в єврейській міфології маємо не­ звичне втілення ідеї двоїстості: утвер­ джений на землі, матеріальний і его­ центричний старший брат протистоїть духовному, безсилому і безплотному двійнику — двійнику тому, що обидва, врешл, проходять, як усе під сонцем, як пара і подих. Людство відмежовується від братовбивці, людство походить від Шета, що був «замість Авеля», але чи можливе таке відмежування? Адже лю­ ди грішать, хоч, можливо, і не так страшно, як Каїн; проте, чи має відступ­ ництво градації? Уявимо стан справ так, як його представляв Соломон Май- монід: нехай у людства половина справ праведні і половина — неправедні. Тоді одна найменша неправедна справа перехилить терези, і всі будуть пока­ рані. Цей максималізм оцінок прита­ манний всій єврейській історії, і по- ведінкові норми настільки ж вагомі в єврейському побул, як і теологічні. Засвітити вогонь у суботу, можливо, не менший гріх, ніж зашкодити здоров'ю і життю ближнього. Близнячний культ, як показав Віктор Тернер, походить від неприйняття ано­ мального та ірраціонального феномена народження двох замість одного, — і, як вважали прихильники французької соціологічної школи, має корені в бінар­ них соціальних структурах, що ґрунту­ ються на поєднанні «чоловічого» (свого) і «жіночого» (освоєного чужого, того, звідки брали жінок) роду-племені. Були часи, коли єврейські царі навіть насиль­ но обертали в свою віру завойовані на­ роди, але л часи давно минули. Взагалі євреї не вважали чужинців хоча б напівсвоїми. Перемогла норма, згідно з якою дитина, що народилась від батька- єврея та матері-неєврейки, вважається незаконнонародженою. Щоб шлюб був повноцінним, неєврей чи неєврейка по­ винні пройти доволі складну процедуру ґеюр, але навіть у більш ліберальній па­ лестинській традиції лише діти ґерів вва­ жались повноправними євреями. В Біблії не згадуються близнята. Вза­ галі два царі — нечастий феномен, а єврейська традиція його не знає зовсім: адже суто монотеїстична віра давніх людей племені Авраамового навіть ворога Божого перетворила на відпалого Божого ангела. І на небі, і на землі Господар один. Проте, і в історії євреїв маємо два первні. Навіть двох правителів, хоча й не царів. По сул маємо також і дві кате­ горії святих людей — священиків- левітів і пророків, більш і менш «своїх». Особливі виконавці культу з'явля­ ються, за Біблією, після Мойсея, —■в часи патріархів глави сімей самі здійснювали всі обряди, насамперед жертвоприношення. Священики (коге- ни) мусили бути не лльки обов'язково євреями і навіть не лльки походити з коліна Левія, а ще й з роду Аарона; левіти не з роду Ааронового лльки до­ помагали священикам — левітам у власному розумінні слова. Пророки ж могли бути з.будь-якого роду; пророку­ вали навіть не-євреї — філістімлянин, мадіанитянин, вавилоняни і римлян­ ка2. Священство було постійним спад­ ковим заняттям, когени звільнялись від 1 Екклесіаст, 1:3. 2 Буття, 20:6, Суд. 7:13, Дан. 2, Мат. 27:19. 55 1 Цар. 19:13,4 Цар. 2:8, Іс. 20:2. 2 Цар. 18:28. 3 Лев. 19:26,19:28. військової служби і жили за рахунок громади; пророки ж бували і простими пастухами, як і сам Мойсей, але ішли проповідувати, коли відчували в собі Боже слово, — єврейське «нов/», як і грецьке «;профетес», означає просто «вісник». Священик носив строго обу­ мовлений ритуалом гарний одяг, опоя­ саний розшитим поясом, йому не доз­ волялось знімати з голови тюрбан, бо це у євреїв означало скорботу і печаль. Пророки одягались у грубий вовняний або волосяний плащ — вретище, підперезане шкіряним поясом1. Свяще­ ники служили лльки в святилищах, пророки проповідували всюди, де зби­ рався народ, — на вулицях і торжищах, біля міських воріт і у дворах храмів (не в найбільш сакральних частинах храму, куди доступ мали тільки когени). По­ ведінка священика в час відправи про­ тиставиться в Біблії несамовитості жерців Ваала: «І стали вони кричати гучним голосом, і кололи себе, за своїм звичаєм, ножами і кілками, так що кров лилась по них»2. Мойсей же заповідав левітам не ворожити, не гадати і не ро­ бити «заради померлого» (тобто в скорботному оплакуванні) «нарізів на ллі вашім, і не наколюйте на себе пись­ мен»3 — вони мали служити в святому спокої. Пророки ж впадали в транс, го­ ворили не від себе, а від імені Божого, передвіщували «сокрите і майбутнє», тобто гадали, повідомляючи про свої візії невиразними і переплутаними об­ разами. В діяльності пророків бачимо зразок неформальної, «антиструктурної» спіль­ ноти, що протистоїть легітимній і фор­ мальній інституції священнослужи- тельства. Пророк має риси шамана, виключаючи лльки зв'язок з вищими силами через посередників, — він спілкується прямо з Богом, точніше, «чує голос Божий» (не обов'язково ро­ зуміючи його) і, як знаряддя Боже, повідомляє його людям. Священик діє протилежно спрямованим чином — не «згори вниз», а «знизу вгору», переда­ ючи від людей прохання і молитви до Бога. Він, а не пророк, належить до громади. Пророк викриває громаду, су­ дячи її ніби ззовні. Разом з тим роль пророка не просто більша, ніж роль ка­ ганів, — адже і сам інститут свяще­ ників встановлено пророком Моше. У відділеному від Іудеї північному єврейському царстві Ізраїлі не було ка­ ганів, а були лльки пророки. Левіт — консерватор, хранитель ду­ ховної спадщини. Пророк — новатор, духовний мутант, провісник долі. Пророки своїми пристрасними і неса­ мовитими викриттями єврейських гріхів в напівпоетичній формі зображали сутність абстрактного і універсального Бога і пропагували той грізний і непри­ миренний монотеїзм, який так легко бу­ ло втратити у спілкуванні з чужинцями, свідомо чи напівсвідомо про всяк випа­ док догоджаючи чужинським богам. То­ му пророки, неформальні і не освячені на служіння Богу усні «вісники»-віщуни з вулиці і торжища, увійшли в Книгу. В Біблії (Торі) книги пророків займають мало не половину тексту. До того ж П'ятикнижжя написане на іврил, а Книги пророків записувалися у вавилонському полоні по-арамейськи. Пророк Езра (Єздра) читав у зібранні-синагозі текст на іврил чи по-арамейськи, а поруч сто­ яли левіти, готові перекласти і роз'ясни­ ти Слово. Слово було написане знову і знову, в тому числі чужою мовою. З погляду релігійного підґрунтя се­ редземноморська цивілізація скла­ дається з трьох сфер: християнської, ісламської та іудейської. Іслам визнає Біблію, і в ісламських імперіях вважалось, що «народи Кни­ ги» перебувають під покровительством влади. Найпізніша за часом виникнен­ ня релігія ісламу приймала спадщину 56 «народів Книги», але орієнтувалась на пророцтва Могаммада («Магомета»), що складали Коран — сакральну Книгу ісламу, і свідчення про його життя. На цій основі будуються всі нормативи людського буття, де правила повсяк­ денної поведінки, правові норми та культові правила збігаються в єдиному «законі шаріату». Моральні і правові оцінки збігаються в одному вимірі. Різниці між гріхом та злочином, карою та покаянням в такій системі немає. Християнство виникло як секта в іудаїзмі і визнає сакральним увесь текст Танаху, — «Старий Заповіт», про­ те, розглядаючи його як всього дише передбачення і символічне іносказан­ ня Нового Заповіту. Норми релігійної поведінки в християнстві зливаються в одне ціле з нормами моральності, але правові норми успадковано від Риму і відділено від моралі і культу. Злочин і кару відділено від гріха і покаяння. В обох випадках стародавня і над­ звичайно архаїчна, практично незро­ зуміла книга, яку євреї називають Та- нах, християни — Ветхим (Старим) За­ повітом, а мусульмани — просто Кни­ гою, практично — за винятком десяти заповідей Мойсея — не бере участі у формуванні конкретних норм повсяк­ денного життя і правової діяльності. Євреї зберегли єдність моралі, культу і права, пристосувавши всі норми до Танах. Це вимагало прокладання мостів між старовиною і новим часом, між забути­ ми часами з їх незрозумілими нормами і навіть словами — та все новими і но­ вими проблемами повсякденного і гро­ мадського життя. Це вимагало гнучкого ставлення до ритуалів, які просто не могли зберігатися від часів щедрих жертвоприношень до XX століття, та норм повсякденної поведінки, які мали в чомусь залишатися незмінними при неминучій зміні умов буття в чу­ жорідному природному та соціальному середовищі. Граничний консерватизм вимагав цілої науки іносказання, ана­ логії, прихованого смислу. Історія єврейства має, крім полонів та іноземних панувань, ще один від­ лік: храми. Найдавніша з історичних епох — епоха Суддів і Першого храму (950— 586 роки до н. е.). В часи силь­ ного царства Іудеї — після Соломона- Шломо — діяв збудований ним велич­ ний храм у Єрушалаїмі. Після повер­ нення з вавилонського полону в V сто­ літті до н. е. храм відбудовано, і до 70 року н. е., коли римлянами храм бу­ ло повторно зруйновано, триває епоха Другого храму. І в ті часи ритуальні відправи відбувалися то в храмі (жерт­ вопринесення на олтарях), то в моли­ товному несакральному домі зібрань — по-грецьки синагога. В синагозі чита­ лися молитви; колективне читання ста­ ло звичаєм після повернення з Вавило- на, коли євреї забули івриті мусили по­ вторювати молитву за читцем. Віруючі ішли з храму до синагоги читати Книгу і молитви, іноді — залежно від дня відправи — поверталися до храму зно­ ву і потім знову збиралися в синагозі. Колективна культова відправа в іудаїз­ мі — вторинна, не зв'язана з діонісій- ськими радіннями, радше раціонально­ го кореня і принаймні не має характеру колективного спілкування з Богом. Че­ рез молитву кожен спілкується з Богом сам. Після руйнації Храму синагога лиши­ лась єдиним центром відправи, раціоналістичним і книжним за похо­ дженням. Основні ж культові дії пере­ несено додому, в приватний будинок. Єврей завжди повинен був тримати на столі під час трапези сіль: адже стіл був неначе олтарем, перенесеним в дім, а на олтарі завжди стояла сіль, яка, згідно зі звичаєвими уявленнями, очи­ щає нечисте. Трапеза в домі прирівню­ 57 1 Ісайя, 45:7. ється до сакральної трапези після жертвоприношення, у зв'язку з чим до столу прийнято було запрошувати бідних. Перенесення сакральних дій в побут ішло паралельно з сакралізацією побуту. Із смутної пори шукань євреї вийшли з ідеологією розширення кола сакраль­ них текстів і сакралізації широкого ко­ ла правил поведінки. В наступні п'ять століть було укладе­ но письмові тексти, які власне і явля­ ють собою суть релігійної культури єврейства. Усні коментарі до старовин­ них текстів записано і уформовано в книзі Талмуд. Талмуд складається з двох частин. Мішна або Галаха є закон поведінки релігійного єврея. Тамара або власне Талмуд є запис коментарів та роз'яснень до Мішни, а також запис дискусій між знавцями Тори. Вивчення Тори визнане священним обов'язком кожного єврея. Текст Талмуду (в широ­ кому значенні слова) містить близько 2 млн. слів. Що означає «вивчення Тори»? Це оз­ начає не механічне заучування тексту як сакральної даності, а вивчення ар­ хаїчних текстів разом з їх смислами, че­ рез їх коментар, настільки інколи ви­ тончений, що це стало предметом єврейських анекдолв. Аналіз, викорис­ товуваний в Талмуді, формалістичний, але не буквалістський: равіністична вченість намагається за літерою поба­ чити прихований смисл. Це визначає особливості єврейсько­ го застосування норм Закону (не цілком те саме, що правових норм в на­ шому розумінні!) в судовому про­ цесі, — а завдання вивчення сакраль­ них текстів якраз і полягало в наве­ денні мостів між їх прихованим смис­ лом та їх застосуванням у спірних прак­ тичних ситуаціях правового, мо- ральнісного і культового характеру. В іудейському монотеїзмі немає принци­ пу боротьби добра і зла, бо Бог один, і навіть Сатана — лише лнь його. Благо­ словляти слід не лльки добро, але й зло, що його посилає Бог. В синагогаль­ ну молитовну службу включено слова з Ісайї: «Я сотворяю світло і творю тем­ ряву, Я роблю мир і наводжу біду, Я, Господь, звершую все це»1. Характерно, що і судовий процес європейців, запозичений у язичників- римлян, відтворює дуальність добра і зла через принцип захисту і звинува­ чення, адвоката і прокурора. В єврейському суді не звинувачують і не захищають — там старанно опитують свідків, щоб встановити істину. Істина одна, як один Бог. Смисл слова і дії розкривається не в діалозі між людь­ ми — він має бути розшифрований у бутті як Божому монолозі, у діях і сло­ вах як у діалозі людей з Богом. Істина має бути дана вся. І, отже, має бути встановлено не лльки факт злочину, але і наявність злого задуму, більше то­ го, — розуміння злочинцем, що він ро­ бить вибір на користь зла. Бо якщо відсутній вибір, якщо існує примус (онес), то немає і відповідальності, і злочину. І суд ніколи не приймав рішень на підставі побічних доказів: він мусив встановити, що злочинець проголосив свій злий задум і у вирішальний момент мав вибір і навіть був попереджений, але вибрав зло. В цьому правовому принципі відоб­ ражається і давнє традиційне ставлен­ ня до тексту і до людської дії як тексту: і літери в тексті, і вчинки в житті мис- ляться не просто як знаки чи ма­ теріальні події, а як щось емпірично да­ не, але дане разом із своїм смислом. Так і в Книзі — не самі по собі значки та їх комбінації є предметом сприйнят­ тя, а принаймні їх буквальний смисл, незалежно від того, якою мовою і яки­ ми літерами він записаний. 58 Сам по собі символічний ритуал в єврейському громадському та культо­ вому жилі простий. Так, характерною для іудаїзму є надзвичайна простота шлюбу: традиційно для шлюбу було дос­ татньо, щоб при двох свідках нареченій було вручено шлюбний контракт — лист-зобов'язання нареченого, або де­ монстративно вручено гроші, або при свідках здійснено любовний акт. Це може видатися виявом надзвичайної прозаїчності і прагматичності єврейст­ ва. Однак, нехай християн, звичних до театральності сакральних відправ і чіткої відділеності таїнств від побуту, це не обманює: ритуали є прозаїчними, бо вони сімейні, повсякденні. Для того, щоб ритуал був урочистим таїнством, він має бути, як у християн, перенесе­ ний у церковне дійство. Але соціально­ го інституту церкви єврейська традиція не знає. Сакральним є саме існування норм поведінки в повсякденному по- бул, бо їх порушення може потягти су­ ворі покарання, серед яких не останнім ехерем — відлучення від єврейства. При всій простол ритуалу і великій увазі до його прихованого смислу Тал­ муд надає виключної ваги поведінковим нормам навіть тоді, коли вони абсолют­ но не мають функціонального значення і служать лише одному — відділенню євреїв від неєвреїв. Прикладом таких норм щодо їжі і харчування може бути заборона змішувати м'ясо і молоко. Сьо­ годні релігійна ізраїльтянка ніколи не триматиме в одному відділенні холо­ дильника м'ясні і молочні продукти. А між тим в Танах заборонено лише вари­ ти козленя в молоці його матері. Сенс цієї норми давно втрачено; на думку вчених, так євреї відмежовувалися від якихось давніх язичницьких ритуалів. Але бурхливий розвиток ритуального уточнення чистоти і нечистоти сприяв розквіту безсенсовного символу і довів його до епохи рефрижераторів. Проте, загальний характер Талмуду такий, що в ньому розкривається саме глибинний метафізичний смисл по- ведінкових норм. І найкраще це видно на центральному культовому явищі іудаїзму — Субол. Існує багато праць, присвячених сен­ су Суботи (шабат). Іудаїзм виразно відокремлюється від християнства з його святковою Неділею та ісламу з йо­ го П'ятницею. Для людей XX століття святковий день — це просто день відпочинку, якщо в цей день немає гро­ мадських урочистостей або культових відправ. Зрештою, Субота в Торі і виз­ начається як день, коли Бог відпочив від трудів своїх і всім людям звелів відпочивати. Однак, уже в Талмуді так ретельно виписані всі заборони на ро­ боту, так детально характеризуються види забороненої праці, що стає оче­ видною наявність якоїсь загальної кон­ цепції. Якої саме — прямо про це в Талмуді прочитати неможливо, бо, як і всі єврейські нормативні тексти, тексти щодо Суботи не користуються абст­ ракціями і загальними концепціями. Талмуд ближчий до прецедентного пра­ ва, його ідеологія радше номіналістич­ на, ніж платоністична, він уникає ясно­ го викладу загальних принципів, бо во­ ни, за ідеєю, уже викладені в Торі, а завдання коментаторів — застосуван­ ня Тори до складних життєвих ситуацій. Еріх Фромм показав, що такі норми суботи, як заборона запалювати вогонь, виходити за межі своєї (в невизначено- му смислі слова) території, піднімати чу­ жу хустинку з землі не на своїй тери­ торії, зривати квіти і травинки тощо, не можуть бути пояснені просто як заборо­ ни на трудові зусилля. «Насамперед праця в біблійному і (пізнішому) талму­ дистському розумінні — не просто набір фізичних дій. Це набагато більш значуще поняття, яке можна визначити таким чином: «праця» — це всяке твор- 59 1 Див.: Фромм Э. Суб­ ботний ритуал / / Ев­ реи и еврейство. — Иерусалим, 1991. — С. 56. 2 Див.: Штайнзальц Адин. Контуры Тал­ муда. — С. 112. 3 Там же. — С. 204. че або руйнівне втручання в життя при­ роди. «Відпочинок» — це відмова від такого втручання. Іншими словами, в Суботу людина віддає природу собі самій, ніяк не змінюючи її, нічого не руйнуючи, нічого не створюючи»1. Те ж пише Адін Штайнзальц: «Усна традиція, ґрунтована на ретельному вивченні біблійних джерел, пропонує інше трак­ тування поняття «праці», забороненої в суботу, що виходить головним чином із концепції «наслідування Господа», яка міститься вже в самій Торі. Згідно з цією концепцією, заборона працювати в суботу не обмежена тим чи іншим виз­ наченням праці, а означає прескрипцію утримуватися від будь-яких творчих дій, які щось змінюють у фізичному світі»2. Тому в суботу не можна було виходити за свою територію; у єссеїв це було ок­ реслено максимапістськи, межами дому, середньовічні євреї не виходили за межі своїх міських стін або свого ґетто. Оскільки Талмуд не дає загальних визна­ чень, за основу було взято заборону в суботній день будувати скінію откро- вення в пустелі і виділено 39 видів робіт, які при цьому виконувалися, — а далі діяти слід за аналогією. Характер міркувань пояснить такий приклад: як­ що заборонено молотьбу, то заборонено доїння, — бо обидва види праці є вилу­ чення споживного продукту з неспо- живного. Ці аналогії — не дедукція, а перене­ сення смислу; вони належать до талму­ дистської схоластики, не більше, зреш­ тою, незграбної з сьогоднішньої точки зору, ніж схоластика західноєвро­ пейська, і не менш плідною за своїми історичними наслідками. Але головне в іудаїстській концепції Суботи — саме в «наслідуванні Бога», про яке говорить Штайнзальц. В ідеї «наслідування Бога» було щось притягальне і якась пересторога. Лю­ дина створена Богом за образом і по­ добою Божою — ця ідея в монотеїзмі, позбавленому чуттєвості ідолопоклон­ ства, означала не зовнішню схожість людини на Бога. Людина схожа на Бога своїми творчими можливостями. Субота мала примирювати і людину з довкіллям, і людину з Богом, — адже в цей день людина відмовлялася викону­ вати творчу працю, здатністю до якої наділив її Бог. Це була вища покора. Єврейська Субота стала антитезою вавилонській арамейській процедурі упокорення бо­ гу Шапату — вавилоняни в цей день віддавались самобичуванню, щоб уми­ лостивити Бога. Єврей, щоб уникнути катастрофи, просто не повинен був у день Божого відпочинку наслідувати акти Творіння. Іншим біблійним прикладом пока­ рання за прагнення стати рівним Богу є знамените будівництво Вавилонської вежі; зауважимо, що башта, як і стовп, гора чи дерево, є символом упорядку­ вання світу в вертикальному вимірі, і побудова велетенської башти вавило­ нянами мислиться як їх прагнення по­ вторити акт Творіння. Наближення людини до Бога уявля­ лось також як рух до Бога через його ім'я. Божественне ім'я для релігійного єврея мусило залишатися таємницею. Ім'я проголошувалося в Храмі, але це було не повне ім'я. Найповніше ім'я ви­ голошувалось, імовірно, першосвяще- ником в Йом Кіпур (Судний День), і вра­ жений народ, почувши це «велике і жахливе ім'я», падав на коліна. Знати ім'я не міг недостойний, бо це могло да­ ти смертному силу співучасті в акті Творіння; в Талмуді згадуються мудреці, які, як і Бог, уміли творити з нічого3. Штайнзальц зазначає, що легенда про людину, яка знала ім'я і через це мала владу над силою Творіння (така людина звалась Баал Шем), була першим варіантом легенди про Франкенштейна. 60 Можемо сказати, що в концепції Суботи і Божого імені сформульовано ідею відчуження від людини його твор­ чих сил, перетворення їх на ворожу Бо­ гові і людині руйнівну силу. Страх перед небезпекою надто на­ близитися до Бога, стати занадто на нього подібним і викликати тим самим до життя сили, які вже неможливо буде подолати, утримує віруючого єврея в рамках традиційного способу життя. А, отже, в рамках системи, де, як і в шаріаті, не відділено право від моралі. Євреї як етнічна і культурна одиниця, як етнокультурна цілісність вижили то­ му, що вони були надзвичайно консер­ вативні і, міняючи культурне оточення, мову, господарський побут, міцно три­ малися регламентованої до деталей старовини. Єврейська культура вижила тому, що уміла пристосовуватися до надзвичайно мінливих і несприятливих обставин і вживатися до різних цивілі­ зацій. Концепція життєвого шляху єврея, підпорядкованого нормам, що випливають із Тори, сполучає консер­ вативність із гнучкістю і створює ду­ ховну субстанцію, яка заміняла євреям просту і зрозумілу фізичну основу спільноти — географічне оточення, батьківщину, землю предків. Сама зем­ ля предків перетворювалась на напівмістичний Сіон, досягнення якого можливе лише з кінцем часів і прихо­ дом Месії. З погляду орієнтації на вічний Сіон як на точку в літургійному просторі і часі — часі втраченого минулого і часі прийдешнього Вирятування — єврей­ ська національна ідеологія неминуче мусила мати істотний містичний еле­ мент. І консерватор та традиціоналіст Андре Неер говорить про поліва- лентність іудаїзму, зв'язану з тим, що у нього не одна, а три канонічних книги. «Поряд з Біблією, відстоячи від неї в часі, але на тому ж рівні в духовній ієрархії знаходяться Талмуд і Зогар. Перша має раціональний характер, друга — містичний. Писемний Закон (Біблія), Усний Закон (Талмуд) і Закон містичного досвіду (Зогар) разом і ут­ ворюють іудаїзм»1. Зокрема, як бачимо, одна з найглибших інтуїцій іудаїзму на­ лежить водночас і талмудичному вчен­ ню про Суботу, і містичному вченню каббали про Ім'я. Книга Зогар («сяйво») написана голо­ вним чином в XIII столітті і сформулюва­ ла головні положення каббали, біля ви­ току яких — творіння раббі Шимона бар Йохая (П ст.). «Каббала» означає «тра­ диція», і тут видна парадоксальність си­ туації: каббала і взагалі містика нале­ жать до іудаїстської традиції, супрово­ джують єврейську історію, але, звичайно, каббалістична книга «Зогар» не може претендувати на таку ж саму роль обов'язкової до вивчення кожним євреєм сакральної книги, як Тора чи Тал­ муд. Містичний досвід не даний кожному віруючому, хоча без містики немає віри — так, як і в християнстві, і в ісламі. Сам по собі біблійний символізм ве­ де до абстрактної і сухої теології. Він дозволяв євреям міняти сакральну мо­ ву, переписувати, перекладати і редагу­ вати сакральні тексти, стимулював тео­ логічні штудії, культивував пошану до мудреців — знавців Книги. Але він за­ лишав невдоволеним містичне почуття, без якого немає екстазу безпосеред­ нього спілкування з Богом і, отже, не­ має релігії, віри як такої. Тому і в іудаїзмі абстрактний монотеїзм допов­ нюється містичним «баченням» Бога. Картини-«видіння» того, чого бачити не можна, ірраціональні і, як правило, апокаліпсичні. Ортодоксальне ставлення до сак­ ральних текстів полягає в тому, що як священні оцінюються не самі по собі літери письма чи звуки мови, а слова і фрази, взял разом зі своїм буквальним 1 Див.: Неер Андре. Ключи к иудаиз­ му. — Израиль: Библиотека Алия: Израиль, 1988. — С. 8— 9. 61 1 Див.: Шолем Гер- шом. Основные те­ чения в еврейской мистике. — С. 71. 2 Див.: Там же. — С. 43. 3 Див.: Там же. — С. 26. смислом. За буквальним смислом криється подвійний і потрійний прихо­ ваний смисл священного повідомлен­ ня. Каббала сакралізує знаки, символи, матеріальний субстрат текстів — і особливе містичне розуміння Біблії стає розгадуванням комбінацій знаків, числових співвідношень, випадкових явищ і збігів у матерії тексту, подібно до гадання і віщування. Тим самим містика втрачає контроль канону над тлумаченням і небезпечно набли­ жається до шаманізму. Вивчення Тори є справа книжна, вона вимагає знань і тонкощів розуму, а не ясновидіння. В епоху танаїв і амо- раїв, — І—\І століття н. е., час творен­ ня Талмуду, — склалася система муд- реців, найвищих авторитетів іудаїзму. Єврейське рав означає приблизно те ж саме, що грузинське батоно — «ша­ новний»; висвячення в мудреці приве­ ло до утворення вищого і найвищого ступенів шановності — раббі та раб- бейну (раббан), «наш шановний». Раввінат є інститут громадський і нічо­ го спільного з шаманізмом не має. Він ближчий до традиції каганів, ніж про­ років. А пророки були радше містиками, ніж вчителями і священнослужителями. І роль їх не обмежується тим, що їх при­ страсні, породжені в трансі інвективи увійшли в текст Біблії, оскільки були найкращою публіцистикою монотеїзму. Тексти пророків увійшли також в молит­ ву і благословення, в коментарі до Тана- ху і — головне — в таємне вчення, а са­ ме — маасе брешіт і Меркава. «Маасе брешіт» — це, власне, перша глава Книги буття, але тим не менш ця канонічна частина Біблії стала також і предметом таємних штудій. Причина тут не в її архаїчності, а в тому, що тор­ кається вона найтаємничішої справи — а'кту Творіння. Вся містика і магія коріниться для іудаїста саме тут, і каб­ бала відтворює не що інше, як Божу здатність творити світ. Що ж до Боже­ ственної колісниці Меркава, то цей текст містичний за самим своїм харак­ тером. Це — перша глава книги проро­ ка Ієгезкеля (Ієзекиїла), візія Божого Престолу. Святий Ієронім свідчить, що євреям віком до тридцяти років забо­ ронялось читати цю книгу1. Містики періоду Мішни вивчали Божу Славу, тобто харизму, через містичний досвід пророків, які «бачили Престол», вчили­ ся досвіду «сходження» до Бога. Містик здійснює акт метафізичного спілкування з Богом сам, один, безпо­ середньо, не користуючись ритуальни­ ми засобами і нормами, виробленими релігійним інститутом. У випадку іудаїзму містик теж протистоїть релігійному загалу із своїм неповтор­ ним досвідом. В ньому дане образне бачення («видіння») Бога, абсолютно неприпустиме з точки зору канонічного іудаїзму; але зорові образи містичної божественної субстанції радше покли­ кані демонструвати її ірраціональність. Містик, як і віруючий взагалі, через участь у свял входить у літургійний час, у якому це свято відбувається. Але якщо літургійний час нормального культу — «десь там», поза нами всіма, то містик переносить його в свій внутрішній світ. «Так, Вихід з Єгипту, основна подія нашої історії, в очах містика не може відбуватися лльки од­ норазово і в одному місці. Вона повин­ на відповідати події, що відбувається в нас самих: Виходу з внутрішнього Єгип­ ту, рабами якого всі ми є»2. Глибокий знавець єврейської містики Гершом Шолем підкреслює, що «великі містики були вірними синами великих релігій»3, але змушений визнати і про­ тилежне: «...субстанція канонічних писань, подібно до субстанції всіх інших релігійних цінностей, розплав­ люється і трансформується, пройшов- 62 ши через вогнений потік містичної свідомості. Тому не дивно, що, як би вперто містик не прагнув лишатися в рамках своєї релігії, він часто свідомо або несвідомо виявляється на грані її або навіть переступає через цю грань»1. Для релігії містика завжди за­ лишається проблемою, і християнство так само з великими труднощами асимілювало містику чернецьких ор­ денів, як іслам — містику суфійських. В іудаїзмі, здається, співжиття місти­ ки з раввіністською ортодоксією не становило серйозної проблеми. І в цьому розумінні містика каббали дійсно так само належить традиції, як і книжництво мудреців. Релігія як соціальний інститут пере­ водить індивідуальне мистецтво спіл­ кування з вищим і нижчим світом у ста­ тус «служби Божої», де транс не обов'язковий і навіть зайвий — він ви­ являється доступним окремим особам, святим, юродивим тощо, винятком, який підтверджує правило. «Служба Божа» є такий самий продукт відчу­ ження, як норми права і моралі, що заміняють індивідуальну перевірку ефективності вчинку та характеру його наслідків. З появою релігійних інсти­ тутів спілкування з Богом у відправі чи через читання канонічних сакральних текстів перестає бути творчим актом, набуває безликого і анонімного харак­ теру. Віруючий член релігійної грома­ ди віддає свій розум і свою волю релігійному інституту (зокрема церкві), відмовляючись від свого «я», що його тепер через спільноту вірних поглинає Бог. Містик занурюється в глибину влас­ них видінь, творячи свій шлях до Бога сам. Результат може бути тотожний — метафізичне єднання з прийнятою спільнотою священною субстанцією, Богом колективу, а не кожної індивіду­ альності. Вся проблема тепер полягає в тому, яка спільнота стоїть за містиком, чи організує він групу особливо схиль­ них до екстатичного стану людей в особливу антиструктуру. В єврейській історії бували ситуації, коли екстатичні групи набували небез­ печної незалежності. Такими були ха­ сиди XVIII століття в Україні, що групу­ валися навколо своїх мудреців — ца- диків, які ставали таким чином посе­ редниками між Богом і віруючими. Ха­ сидські громади, що безумовно і абсо­ лютно вірили в своїх цадиків, виділяла з єврейського загалу і особлива атмо­ сфера відчуття радості життя, смаку пе­ реживання «тут і тепер». Нездорове екстатичне радіння за умов смертної небезпеки в епоху гайдамацьких по­ громів в Україні XVIII століття виклика­ ло вороже ставлення у ортодоксальних литовських іудаїстів. Проте, слід зазначити, що непрактич­ ний і навіть безпомічний цадик-муд- рець не так уже й далекий від класич­ ного мудреця єврейської раввіністич- ної традиції. Широко відомий епізод з історії іудаїзму часів царя Ірода, коли склали­ ся дві школи — Шамая і Гіллеля. Роз­ повідають, що якийсь іновірець заявив, нібито готовий перейти в іудаїзм, якщо йому пояснять суть його за короткий час, — за час, поки він стоятиме на одній нозі. Суворий Шамай прогнав йо­ го, а терпимий і мудрий Гіллель відповів: «Вся Тора в тому, щоб не ро­ бити іншому того, чого не бажаєш собі сам. Іди і вчись». Звичайно звертають увагу на відмінність між іудаїстським і християнським розумінням Вчення: Гіллель суть вбачає в тому, щоб не ба­ жати іншому зла, Христос вчив бажати іншому тоґо, що бажаєш собі, тобто ак­ тивно робити ближньому добро. Звер­ немо увагу на інший бік справи: Гіллель не зупинився перед виконан­ ням блазнівської вимоги щодо стояння 1 Шолем Гершом. Ос­ новные течения в еврейской мистике. — С. зо. 63 1 Див.: Адин, Штайн- зальц. Контуры Тал­ муда. — С. 194— 195. 2 Цит. за: Anendt Hannah. The origin of totalitarianism. San Diego — N.Y.; London, 1979. — P. 33. на одній нозі. Може, це в концепції му­ дреця найголовніше. Мудрець повинен бути готовий піти назустріч вимогам чужого, іншого, по­ ставити інтереси ближнього вище влас­ них. Ставлення до власності виражало­ ся в талмудичній примовці: «Той, хто говорить: «Моє — це моє, і твоє — теж моє», той погана людина. Той, хто гово­ рить: «Моє — це моє, а твоє — це твоє», це звичайна людина. Але благо­ честива людина говорить: «Твоє — це твоє, і моє — це теж твоє!» «Іноді навіть в Талмуді правило «Моє — моє, а твоє — твоє» називається «содомським правилом», бо в агадичній традиції Со­ дом — це не тільки зосередження вся­ кого розкладу, а й також місце, де жор­ стокі закони дотримувалися з нещад­ ною жорстокістю, яка виключає спра­ ведливість»1. Можна сказати навіть більше. В практиці єврейського судочинства розрізнялись справедливість і добро, так що справедливий суддя мусів при­ судити навіть дуже бідному злочинцю штраф, але як благочестивий мудрець він міг сам заплатити цей штраф за бідного. Тим самим відділялася спра­ ведливість від доброти, несправед­ ливість від зла, що являло собою істот­ не збагачення вимірів соціального простору. Ці правила співжиття торкались не всіх, а лише благочестивих, мудреців, ребе, цадиків, — тих, хто користувався особливою повагою в громаді. Але євреї жили в середовищі чужих, виконували в ньому функції посеред­ ників, підкорялися законам суспільства, в якому вони жили як чужорідне лло. Подвійний стандарт життя був виклика­ ний цією двоїстістю єврейського стано­ вища в суспільстві. І коли ми хочемо відповісти на питання, чи не була єдність права і моралі в єврейській громаді примітивізацією і збідненням її соціаль­ ного простору, мусимо мати на увазі та­ кож і цю обставину. Крім власних вимірів соціального буггя, в єврейській громаді діяли і такі виміри, які нав'язу­ валися їй зовнішніми умовами. У сприйнятті євреїв європейцями і взагалі неєвреями є надзвичайно істот­ ний ґандж. Єврей сприймається насам­ перед як купець, лихвар, шинкар то­ що — людина грошей і багатства. Це — поверхове і по суті невірне уявлення. Справа не у відсоткові бідних в єврейській спільнол. У містечкових єврейських громадах, загалом дуже бідних, відсоток заможних людей був невеликим, приблизно таким самим, як відсоток абсолютно злиденних людей, які жили за рахунок кагалу. В містечках Галичини заможні і жебраки разом ста­ новили близько третини. Суть справи в тому, хто в єврейському суспільстві був соціально престижним. Монархи Європи завжди охоче кори­ стувалися послугами єврейських банкі­ рів і брали їх під захист, але не підтри­ мували емансипації єврейства і асимі­ ляції освічених євреїв. Король Пруссії Фрідріх Вільгельм IV якось сказав: «Я бажаю євреям добра у всіх відношен­ нях, але я б хотів, щоб вони відчували, що вони євреї»2. Тому прирівнювання євреїв до німців «у всіх відношеннях» означало для консерваторів розчинен­ ня німецької держави і німецького суспільства в «єврейськості» (а для єврейських консерваторів — розчи­ нення «єврейства» в німецькому суспільстві). «Придворні євреї», без чиїх грошей не обходився жодний ве­ ликий захід XIX століття, забезпечува­ ли колосальними позиками всі великі політичні акції, але ніколи не втручали­ ся в політику. Єврейські «нотаблі» підтримували стосунки зі своєю грома­ дою, мали найтісніші зв'язки між со­ бою. Але легенди про таємний єврей­ ський транс'європейський уряд не мали 64 під собою жодних підстав: єврейський фінансовий капітал не мав політичних амбіцій і власне тому вижив. Його ціка­ вили тільки гроші, а коли єврейські банкіри втручалися в політичну бо­ ротьбу, вони зазнавали страшних по­ разок. Так сталося, зокрема, як було сказано, з французькими Ротшільдами. Без багатих торговельно-фінансових діячів, впливових не лльки в своїй гро­ маді, а й у світі чужих, не могла вижити і єврейська громада. Ці люди, які підтримували зв'язок єврейства з ото­ ченням, були шанованою соціальною верхівкою. Але не елітою. Елітою єврейської громади були мідрашім — мудреці. Саме вони мали неформальний авторитет і соціальний престиж, який скріплював громаду в одне ціле. Зосереджені на собі, на своїх талмудичних проблемах, освічені в іудаїстському розумінні люди були найбільш шановані в громаді. Євреї-консерватори і євреї-присто- суванці — це різні центри і виміри єврейства. Ті, що мали дух, дихання, подих, — і ті, що володіли, мали, трималися міцно і реалістично на землі і не гребували нічим. Розбитні саддукеї, що упевнено крутилися в чужому свіл, — і непрак­ тичні фарисеї, що не холли знати нічо­ го, крім Закону. Високий престиж мудреців-талму- дистів створював особливу атмосферу в громаді: атмосферу поваги до вче­ ності й освіти. В єврейському суспіль­ стві гроші мали величезну вагу, але не були самоціллю: гроші і в давнину, і пізніше розцінювалися насамперед як засіб для освіти. І коли в Західній Європі впали заборони для повноцін­ ної участі євреїв у суспільному жилі, вихідці з ґетто кинулись насамперед в університети. Лікар і адвокат стали єврейськими професіями. Вже в XIX столітті в Європі склався широкий прошарок єврейської за похо­ дженням інтелігенції, що увійшла до німецької, французької, італійської то­ що культурної еліти. В кінці XIX — на початку XX століття письменники брати Стефан і Арнольд Цвайґи, Ліон Фойхтванґер, філософ Едмунд Гуссерль, математики і фізики Ґеорґ Кантор, Гайнріх Герц, пізніше Альберт Ейн­ штейн, Макс Борн, Еммі Нетер і багато інших становили світову славу Німеч­ чини. Особливо багато видатних імен дали євреї австрійської німецькомов- ної культури: тут і Фройд, і Кафка, і Ко- кошка, і Віттґенштайн. Значна частина німецьких та австрійських інтеліген­ лв — євреїв за походженням — нале­ жала до респектабельних соціальних кіл з поміркованими політичними орієнтаціями, зокрема ці інтелектуали поповнювали керівництво німецьких і особливо австрійських лібералів та соціал-демокралв. У довоєнній соціал- демокралї Німеччини і Австрії такі лю­ ди, як Едуард Бернштайн, батько й сини Адлери, Рудольф Гільфердінґ, станови­ ли серцевину марксистського ідео­ логічного штабу партій. З іншого боку, багато інтелігенлв єврейського походження з цілком зро­ зумілих причин входять до художньої та політичної богеми, протестних анти- структурних кіл, чим далі на схід, тим більш радикальних. В європейське суспільство інтегрувались не лльки банкіри і не лльки адвокати. Єврейські юнаки, які не могли здобути престижної освіти через бідність або ставали жерт­ вами явних і прихованих обмежень, все частіше ішли в протесті групи, насам­ перед соціалістичні, що проголошували своїм світоглядом інтернаціоналізм. І саме таких соціалістичних інтелігенлв і напівінтелігенлв чекали в час спалаху європейських націоналізмів найбільші випробування. 65 1 Див.: Троцкий Л. Моя жизнь. — М., 1991. — С. 232. 2 Див.: Маркс К., Эн­ гельс Ф. Соч. — Т. 38. — С. 139. 3 Там же. — С. 149, 150. 4 Там же — С. 138. Німецька проблема Війна і соціалісти Троцький згадував, що коли німецькі соціал-демократи проголосували в Райх- стаґу за військові кредити, Ленін не міг в це повірити і вважав газети фальшив­ кою німецького Генштабу. Сам Троцький міркував тоді таким чином: «Що сказав би Енґельс?» — питав я себе. Відповідь була для мене ясна. «А як вчинив би Бе­ бель?» Тут повної ясності я не знахо­ див»1. (Визнаний німецький робітничий лідер Август Бебель помер за рік до війни). «Ясно» означає, що класик, на думку Троцького, був би проти воєнних кредилв, тобто проти згоди на війну. Просто неймовірно, як застилає очі упередженість. Адже програма по­ ведінки німецької соціал-демокралї у випадку війни — включно з голосуван­ ням за воєнні кредити — опрацьована саме Енґельсом, зокрема в його листу­ ванні з Бебелем. Зрада німецької соціал- демокралї вченню Маркса і Енґельса — вигадка російських марксистів. Різко антивоєнна позиція, погроза загальним страйком у випадку війни — це, дійсно, рішення I I Інтернаціоналу, прийняте його Штуттґартським конгре­ сом 1907 року. Вніс резолюцію Бебель, її підтримали ліві, в тому числі Роза Люксембург1і Ленін. Ця резолюція, всу­ переч сподіванням лівих, залишилась добрим побажанням, про неї ніхто не згадав у серпневі дні 1914 року. Ліві відповіли на війну по-різному. Висунуте Леніним гасло поразки влас­ них урядів стало найдивовижнішим гаслом у політичній історії XX століття. Зрозуміло, якщо хтось терпить у війні поразку, то в такому випадку перемагає його ворог. Не могли терпіти поразку одночасно Німеччина і Франція, Авст- ро-Угорщина і Росія! Війна, оцінювана з погляду інтересів певної політичної групи, може бути визнана загарбниць­ кою і несправедливою з обох воюючих сторін, і в такому випадку адекватним і логічним гаслом була б пацифістська вимога негайного миру. Саме так роз­ глядав ситуацію в роки війни Карл Ка- утський. Але позиція Енґельса була зовсім іншою: він вважав, що справі соціаліз­ му служитиме саме перемога Німеччи­ ни в очікуваному віддавна військовому конфлікті. Ось що писав Енґельс Бебелю в листі від 29 вересня — 1 жовтня 1891 року: «Що існує загроза війни, і саме з бо­ ку Росії, і що коли війна вибухне, то як­ раз ми, в наших власних інтересах, по­ винні будемо всіма силами сприяти розгрому Росії, — в цьому питанні наші думки сходяться... Одне лльки мені уявляється безсумнівним: якщо ми бу­ демо розбил, то шовінізм і ідея війни- реваншу на довгі роки одержать в Європі повний простір. Якщо ж пере­ можемо ми, то наша парл'я прийде до влади. Перемога Німеччини буде, та­ ким чином, перемогою революції, і ми повинні, у випадку війни, не лльки ба­ жати цієї перемоги, але й добиватися її всіма засобами»2. І Енґельс радить Бебелю (в листі від 43^ жовтня 1891 року) у випадку воєн­ ної загрози голосувати за воєнні кре­ дити і за загальну воєнну підготовку — «у випадку нападу на Німеччину зі схо­ ду і з заходу будь-який засіб буде доб­ рим»3. Більше того, Енґельс, виправдо­ вуючи дану йому близькими кличку «Генерал», формулює ідею, що ще не була вллена тоді в Генеральному штабі в знаменитому плані Шліффена: треба «стримувати росіян і в той же час швидко розгромити французів — ось із чого повинна початися війна»4. 24 жовтня 1891 року. Енґельс писав Фрідріху Зорґе (дідусеві знаменитого радянського розвідника): 66 «Якщо Німеччина буде задушена, то і ми разом з нею. У випадку ж сприятли­ вого повороту боротьба набуде такого запеклого характеру, що Німеччина зуміє триматися лише революційними засобами, внаслідок чого ми, дуже мож­ ливо, і будемо змушені встати коло кор­ мила правління і розіграти 1793 рік. . . . І хоча я вважав би великим нещас­ тям, якби справа дійшла до війни і якби вона привела нас передчасно до влади, однак слід все ж бути готовим і на цей випадок, і мене влшає, що в цьому пи­ танні я маю на своєму боці Бебеля — найнадійнішого з наших товаришів»1. Ось і відповідь на питання, яке було Троцькому неясним, коли війна нарешл вибухнула. Але парадокс полягає в тому, що на своєму боці Енґельс мав не лише най­ надійнішого Бебеля, а й — по той бік можливої лінії фронту — Ґеда! Коли лідер французьких соціалістів висло­ вив невдоволення позицією Енґельса і Бебеля, Генерал у жовтні 1892 року відповів: «Якби я виходив із положен­ ня, що у випадку нападу ззовні фран­ цузькі соціалісти візьмуться за зброю, щоб захищати свій рідний дім, вся моя стаття не мала б сенсу. Я вимагаю лльки того ж принципу для німецьких соціалістів у випадку нападу з боку Росії, навіть якщо це буде підтримано офіційною Францією»2. Енґельс пов­ ністю солідаризується із словами Ґеда: «Подібно до того, як Лібкнехт заявив, що у випадку нападу з боку Франції він змушений буде згадати, шо він німець, так і ми у випадку нападу Німеччини нагадаємо Робітничій парл'ї, що ми французи»3. Пізніше Енґельс писав Ла- фарґу: «Я не хочу говорити про вжи­ вання слова патріот, про те, що ви ви­ ставляєте себе єдиними «істинними» патріотами. Це слово має настільки од­ нобічний смисл, — або, вірніше, настільки невизначений, що я ніколи не насмілився б застосувати це визна­ чення до себе. Я говорю з німцями як німець, так само як я говорю з німцями просто як інтернаціоналіст, і, я думаю, ви досягли б більшого ефекту, якби оголосили себе просто французами, це виражає факт, включаючи тоді і л логічні наслідки, які звідси виплива­ ють. Але залишимо це, це — питання стилю»4. Справа, таким чином, нібито упи­ рається в прямий напад і в тактику на випадок оборони батьківщини. З цього погляду німецьким соціал-демократам 1914 року можна закинути хіба що ото­ тожнення убивства сербським терорис­ том австрійського ерцгерцога з напа­ дом Росії. Та проголошення війни Німеччиною було відповіддю на за­ гальну мобілізацію в Росії, а це можна було при бажанні трактувати і як поча­ ток російської агресії. Зрештою, справа і для Енґельса поля­ гала зовсім не в нападі чи обороні. «Люди повинні зрозуміти, що війна проти Німеччини в союзі з Росією є на­ самперед війною проти самої сильної і боєздатної соціалістичної партії в Європі і що нам не лишається нічого іншого, як з усією силою накинутися на кожного, хто нападає на нас і буде до­ помагати Росії»5. Не було б таким уже безпідставним звинувачення Енґельса в, скажемо обе­ режно, національному захопленні і 67 1 серпня 1914 року на вулиці Берліна 1 Маркс K., Энгельс Ф. Соч. — Т. 38. — С. 158. 2 Там же. — С. 426— 427. 3 Там же. — С. 430. 4 Там же. — С. 75. 5 Там же. — С. 137. Райхстаґ з ентузіазмом заслуховує доповідь райхсканцлера Ветман-Гольвеґа прохід воєнних дій. 2 грудня 1914 року 1 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 39. — С. 322. 2 Там же. — С. 198. 3 Там же. — С. 194. німецькій патріотичній некритичності. Позиції Маркса і Енґельса щодо про­ гресивності понімечення слов'ян в Німеччині та Австро-Угорщині добре відомі. Енґельс висловлюється також на користь аншлюсу Австрії: «...стає боляче, що цей чудесний народ від­ ділений від решти Німеччини, і ро­ зумієш необхідність возз'єднання, яке, однак, можемо здійснити тільки ми»1. Енґельс, звичайно, не антисеміт; до безпосереднього оточення Генерала входили і євреї, — молодий «Еде» (Едуард Бернштайн), з яким Енґельс був на «ти», і зовсім уже молодий Ру­ дольф Гільфердінґ, та й сам Маркс на­ лежав до асимільованих вихідців із за­ можного єврейського середовища. Водночас Бебеля Генерал закликав до обережності щодо тих інтелігентних вихідців з кіл єврейської буржуазії, які йдуть до соціал-демократії: «...саме тому, що ці люди смекалистіші від інших і, таким чином, приречені і вид- ресувані віковим гнітом для кар'єриз­ му, до них слід ставитися з великою обережністю»2. Однак, суть справи не в настороже­ ності щодо самолюбних і закомплексо­ ваних молодих людей з єврейського бур­ 68 жуазного середовища, яким опозиційні парлї відкривали можливості політичної кар'єри. Річ у л’м, що для Леніна, напри­ клад, єврейське походження політичних діячів радше говорило на їх користь, оскільки звільняло від підозри в націоналізмі пануючої нації, тоді як Енґельс явно заклопотаний іншим. Водночас не можна не бачити, що джерелом патріотизму Генерала були не стільки німецькі національні почут­ тя, скільки ілюзії щодо близького пере­ ходу влади до соціал-демокралї саме в Німеччині. «В Німеччині ми можемо майже точно вирахувати день, коли державна влада виявиться в наших ру­ ках», — пише він Іґлесіасу 26 березня 1894 року3. Енґельс хотів би, щоб вла­ да прийшла в руки соціалістам «при­ родним шляхом», через парламент, і все менше вірить, що переворот здій­ сниться на барикадах. Але все життя цей старий революціонер чекав, що ось-ось почнеться вирішальна криза. «Звичайно, наступна революція, яка го­ тується в Німеччині з послідовністю і настирливістю, більш ніде не перевер­ шеними, прийде сама собою і свого ча­ су, скажімо, в 1898— 1904 роки; але революційний період у Франції, який підготував би загальну кризу, приско­ рив би цей процес; і більш того, якщо революція вибухне спочатку у Франції, скажімо, 1894 року, то Німеччина не­ гайно піде за нею, а погім франко- німецький союз пролетарів змусить до дії Англію і одним ударом зруйнує як троїсту, так і франко-російську змови. Тоді почнеться революційна війна про­ ти Росії — якщо навіть не наступить революційний відгук звідти, — будь що буде!»1 Революційні прогнози-утопії Енгель­ са — не більше, ніж фантазії, що їх сьо­ годні неможливо читати без посмішки. Ці фантазії — все, що лишилось від ен­ тузіазму бійця епохи «Весни народів». Вони згасали, коли вічно молодий ду­ хом Генерал повертався до Realpolitik. А в цій «реальній політиці» Енґельс відрізнявся від своїх учнів-опор- туністів тільки мотивацією співучасті в авантюрах імперії Гогенцоллернів. І неможливо заперечити Жоржу Кле- мансо, який писав у березні 1914 року в своїй газеті: «Я часто нагадував про протест Бебеля, Лібкнехта, Зоннемана та їх друзів в 1871 році проти анексії Ельзасу і Лотарингії, вважаючи спра­ вою честі виражати їм за це вдячність. Але часи змінились... Із соціалістами не радились, з ними не будуть радитися і наперед, а коли порох підпалять, чле­ ни соціалістичної партії, як і всіх інших партій, змиряться з наступальною війною кайзера, підтримають її і при­ йдуть із гарматами та снарядами на французький кордон»2. Німецький націонал-радикалізм П'янка радість охопила натовпи на ву­ лицях міст Німеччини та Австро-^орщи- ни в перші дні війни. В Австро-Угорщині німецькі хлопчаки вигукували на вули­ цях: «Alle Serben müssen sterben» («всі серби мусять вмерти»). Коли почалася війна, Троцький, який мав терміново виїхати з Відня, звернувся за допомогою до старого Віктора Адлера, лідера австрійських соціал-демократів. «В ав­ томобілі, по дорозі в префектуру, я звернув увагу Адлера на те, що війна викликала назовні якийсь святковий настрій. «Це радіють ті, яким не треба йти на війну, — відповів він одразу. — Крім того, на вулицю зараз виходять всі неврівноважені, всі божевільні: це їх час. УбивствоЖореса — тільки початок. Війна відкриває простір вам інстинк­ там, всім видам безумства.. .»3 Виходець із австро-єврейської буржуазної, сім'ї, Адлер залишився тверезим в ці дні ма­ сового націоналістичного психозу. Про­ те Троцький не вдовольнився слушними зауваженнями досвідченого політика і психіатра. Він дійшов висновку, що нижчі групи суспільства зв'язують з війною якісь надії на зміни, що їх годі очікувати за нормальних умов. Чи не саме ці сподівання переважи­ ли в настроях робітничого класу — ос­ новного електорату соціал-демократів? Зовнішнім показником посилення націоналістичних настроїв у Німеччині та Австрії було поширення слова «völkisch» (ще більш «істинно-німе­ цький» варіант — дещо пізніше «volk- lichn) замість звичного «national». Слово це вигадане 1875 року якимось Герма­ ном Пфістером, що вважав себе гер­ маністом і писав нині давно забуті дур­ ниці про історію та природу німецького духу. Слівця, вивідні від das Volk — «на­ род», продовжували не просто філо­ логічну традицію: джерелом слововжи­ вання тут було введене в роки Французь­ кої революції (Ф.Л. Яном в 1810 році) слово «das Volktum» — «народність», за яким стояло уявлення про націю не як суспільство (die Gesellschaft), соціальну структуру і сукупність інституцій, а як спільноту (die Gemeinschaft), духовну 1 Див.: Маркс К., Эн­ гельс Ф. Соч. — Т. 38. — С. 465. 2 Цит. за: ПрицкерД.Н. Жорж Клемансо. — М., 1983. — С. 191. 3 Троцкий Л. Моя жизнь. — С. 230. 69 На Париж! 1 Toennies F. Gemein­ schaft und Gesell­ schaft. — Lpz., 1887. цілісність-громаду, спіритуальне джере­ ло творення держави, національний дух у стилі Геґеля. Термінологічне розрізнення між Gemeinschaft і Gesellschaft належить професору з Кіля Фердінанду Теннісу (Toennies), засновнику німецької соціології і президенту німецького Соціологічного товариства, який, до речі, в молодості був знайомий з Енґельсом і листувався з ним. В основ­ ній праці «Спільнота і суспільство»1 Тенніс розглядав соціальні спільності як результат вольових відносин і розрізняв два типи волі: природну та розсудкову. Відповідно соціальні гру­ пи, ґрунтовані на природному чи інстинктивному взаємному тяжінні їх членів, відносяться ним до спільнот (Gemeinschaft), а групи, побудовані на раціональних розрахунках, — до суспільств (Gesellschaft). Ця ідея пере­ гукувалася з темою раціоналізації і раціоналізму; наявною, зокрема, у Мак- са Вебера, а пізніше у Маннгайма; зок­ рема, раціоналізація розглядається Маннгаймом як характерна риса бур­ жуазного стилю мислення. Раціональ­ 70 ність у розумінні Маннгайма є спосіб організації суспільства-Gesellschaft на протилежність ірраціональній спіль- ноті-Gemeinschaft. Апеляція до неяс­ ного Volktum виражала орієнтацію не на громадянське суспільство з його прозорими раціональними структура­ ми, а на невловиму ірраціональну суб­ станцію, що робить спільність «націо­ нально-народною» (völkisch, volklich). Невіддільною від «німецько-народ- ної» орієнтації є ворожість до чу­ жинців і особливо антисемітизм (слово народилося 1879 року). Етапами роз­ витку «уоМг/5с/?»-національної свідо­ мості стали публікації композитора Ріхарда Ваґнера «Єврейство в музиці» (надрукована 1850 року як журнальна стаття, 1869 року як книжка), «Німецькі листи» орієнталіста Пауля де Лаґарда (1853), «Єврейство і німецька держа­ ва» Гайнріха Ho (Naudh, 1860), а особ­ ливо після краху ґрюндерства в сере­ дині 70-х років — Отто Ґлоґау («Біржо­ ве та засновницьке шахрайство в Бер­ ліні», 1876); Вільгельма Марра («Пере­ мога єврейства над германством», 1879) і в численних писаннях Ойґена Дюрінґа, соціал-демократа, що став широко відомим завдяки полемічній книжці Енґельса. — Більшим успіхом користувались «німецько-народні» групи в Австрії, де після перетворення її на подвійну мо­ нархію та по мірі поширення загального виборчого права німці все більше відчу­ вали себе національною меншиною в державі. Тут формулюється «Лінцська програма» (1882), що сполучає пле- бейськи-народницькі умонастрої з на­ ціоналізмом і антисемітизмом, виника­ ють «християнсько-соціальні» рухи, що, зокрема, висувають популіста і анти­ семіта Карла Люґера на пост бургомістра Відня (1887); дещо пізніше у Відні ор­ ганізуються «Німецько-національна» і «Німецька народна» паргії (1896), «Все- німецький союз» (1901). У 80—90-х ро­ ках утворюється безліч груп, групуван- нячок, культурницьких організацій, сект, які пропагують старонімецькі звичаї, нордичну міфологію, старовинні імена та назви місяців, шрифти, борються за мовний пуризм тощо. Антисемітизмом відзначалися і перші чеські національні рухи — зок­ рема Ян Неруда, апелюючи до брошури Ваґнера, твердить, що «єврей є зовсім іншою людиною, ніж європеєць»1. На­ передодні війни, 1913 року, в Німеч­ чині організується «Німецьконародна парля» (Deutschvolkische Partei), відновлена після війни, а слідом за «Чеською національною соціалістич­ ною парлєю» (Ceska Strana Närodni Sociälm) 1904 року виникає в середо­ вищі німецьких робітників на чеських землях Австро-Угорщини «Німецька робітнича парля», яка влітку 1918 року бере назву «Німецька націонал- соціалістична робітнича партія» (NSDAP) і сполучає напрямок Лінцської програми з німецьким імперським націоналізмом. Проте, самі по собі ці факти нічого не пояснюють, — вони лише свідчать, що вульгарний націоналізм, ксенофобія, ан­ тисемітизм мали місце в довоєнному житті двох німецьких держав. Окремі військові і політичні кола, насамперед в Австрії, були дуже близькими до прото- фашистських націоналістичних ор­ ганізацій. Так, протеже наступника пре­ столу ерцгерцога Франца-Фердинанда, фельдмаршал-лейтенант Блазіус фон Шемуа, що на час недовгої відставки Конрада фон Гетцендорфа виконував навіть обов'язки начальника Генераль­ ного штабу, під іменем «Фра Ґотгард» на­ лежав до одного з таких групувань — То­ вариства Ґвідо фон Ліста. До товариства входив також згаданий бургомістр Відня Люґер2. Проте, в цілому всі ці рухи і політичні організації знаходились на марґінезі політичного життя; майбутнє як Німецько-народної парлї, так і націонал-соціалістів зв'язане з іншою, повоєнною епохою. В довоєнну «пре­ красну епоху» це були переважно групи «неврівноважених і божевільних», як казав Адлер-старший. Тільки примітивні трибальні спільно­ ти можна охарактеризувати як ціле, аб­ страгуючись від особливостей окремих груп. В націях, оскільки їх можна роз­ глядати як цілісність, як організм, як щось таке, що не розвалилося на анта­ гоністичні непримиренні складові, завжди знайдуться групи з протилежно спрямованими інтересами і намірами, традиціями і культурно-моральнісними орієнтаціями. Доки нація не звалилася в хаос громадянської війни або при­ наймні на поріг хаосу, ледве стримува­ ний рештками ідеології та силових структур, доки вона не виродилася в зграї оскаженілих людей, що бродять по своїй чи чужій землі і винищують одна одну, — доти нація тримає рівно­ вагу завдяки якійсь спільній для всіх груп і класів атмосфері. Крайні анти- структурні групи, групи неврівноваже­ них і напівбожевільних, знаходяться на маргінезах, у виключному духовному клімал, але й вони якось примикають до цілого і підтримуються «нормальни­ ми» правими або «нормальними» ліви­ ми. В обстановці масового психозу і суспільного хаосу вони можуть відігра­ вати в суспільстві вирішальну роль. Але в нормі вони не визначають ситуацію в цілому, а лише ілюструють її. Ставлення широкої громадської думки до звістки про початок війни можна кваліфікувати як патріотичне піднесен­ ня. Через чверть століття старші люди, які пам'ятали ентузіазм серпня 1914 ро­ ку, відзначали понурість берлінського натовпу в перший день Другої світової війни. Звістка про початок другої Великої війни не викликала в Німеччині спалаху 1 Див.: Hartung Gün­ ter. Völkische Ideolo­ gie / / Traditionen und Traditionssuche des deutschen Fa­ schismus. — Halle, 1987. — S. 87. 2 Див.: Wackwitz Gün­ ter. Das Werk Guido von Lists und Jork von Liebenfels und der deutsche Fa­ schismus / / Tradi­ tionen und Traditi­ onssuche des deut­ schen Faschismus. — Halle, 1987. — S. 142. 71 1 Див.: Иоффе А.Ф. О физике и физи­ ках. — М., 1985. — С. 420. масового патріотизму. Інакше було в чо­ тирнадцятому році. Готовність захищати Німеччину була панівним настроєм більшості німців на порозі першої катаст­ рофи європейської цивілізації. Уже після того, як світ здригнувся від звісток про нещадні розправи німецької армії над бельгійськими заручниками, майже сто відомих німецьких інтелігентів підписа­ лися під листом, в якому засвідчили свій патріотизм (або, за Енґельсом, свою «німецькість»). Серед них не було мате­ матика Гільберта, але був фізик Рентґен. Не було письменника Іайнріха Манна, але був його брат, письменник Томас Манн. Коли Вільгельм I I відвідав Німецький музей у Мюнхені і вислухав пояснення Рентґена у фізичному відділенні, често­ любний і претенційний імператор спро­ бував показати, що і він у своїй сфері є вчений, і в артилерійському відділенні взявся пояснювати Рентґену, що таке ар­ тилерія. Пояснення вийшло немічне і беззмістовне, про що видатний фізик майже так і сказав своєму кайзеру. Той образився і вийшов з музею1. Іронічне ставлення до Вільгельма не завадило ви­ нятково порядному Рентґену 1914 року приєднатися до інтелектуалів-патріотів. «Німецька духовність»: консерватори і ліберали Німецька нація протистояла країнам ліберально-демократичного Заходу як но­ сій своєрідної культури, що в деяких точ­ ках досягла найвищих світових вершин. Німеччина включилась у розпочаті промисловою революцією XIX століття процеси індустріалізації пізніше своїх західних сусідів, і це дало їй деякі пере­ ваги. Німецька промисловість відразу будувалась на новітній технічній основі, в ній найбільшого розвитку набули саме нові галузі, насамперед електротехніка і хімія; сільське господарство, на малоро­ дючих німецьких ґрунтах традиційно бідне, одержало потужну допомогу від хімічної промисловості, різко збільшив­ ши свою продуктивність (на дві третини в період між франко-прусською та Пер­ шою світовою війнами). Та, мабуть, най­ важливіше полягало в ідеології науко­ во-технічного прогресу. Політична роздробленість Німеччини, з приводу якої німці написали так багато гірких слів, мала і позитивні наслідки, повністю реалізовані після її об'єднання: різноманітність і автономність її провін­ ційних культурних центрів. Численні і ду­ же потужні провінційні університети створювали добре обладнані лабора­ торії, набагато кращі, ніж у Франції і Англії. Щоправда, спеціальність фізика- теоретика ще була незвичною; Макс Планк був першим чистим теоретиком, і чимало його колег вважало подібне за­ няття непорозумінням. Але вже зійшла зірка Альберта Ейнштейна. Німеччина дала світові великих математиків, що проклали дорогу новому баченню фізич­ ного світу, — Бернгарда Рімана, Фелікса Кляйна, Ґеорґа Кантора, Давіда Гільбер­ та. Опір старомодних експериментаторів не міг стримати злету високої теорії, і Німеччина на зламі двох століть вихо­ дить напередові рубежі не просто науко­ во-технічного прогресу — наукового мис­ лення людства. Не випадково після Пер­ шої світової війни США виділили великі кошти для розвитку французької науки, щоб компенсувати її відставання від німецької: за ініціативою Джорджа Біркгоффа та за допомогою Рокфел- лерівського фонду (гроші дав також і Ротшільд) в Парижі було створено дослідницький центр з математичної фізики — Інститут імені Анрі Пуанкаре. Луї де Бройль визнавав, що «в галузі ма­ тематичної фізики французька наука, яка так блищала на початку XIX століття, — в епоху Лапласа, Ампера, Френеля, Фур'є, Саді Карно, Пуассона, Коші і Ліме, — по- 72 части втратила те провідне місце, яке во­ на свого часу довго займала»1. Відстава­ ла від німецької і англійська наука. Середній освічений німець початку століття дуже пишався німецькою нау­ кою і промисловістю, німецькою7й//&уг; він мав про неї туманне уявлення, але був упевнений в її своєрідності і доб­ ротності. І дійсно, можна говорити не лльки про швидкий промисловий і технічний розвиток Німеччини після 1871 року, не лльки про традиційну німецьку акуратність, добросовісність та працьовилсть, а й про швидке підне­ сення у загальному культурному роз­ витку, яке призвело до утворення своєрідного духовного дискурсу. Проходячи сьогодні по головній вулиці Берліна — знаменилй Унтер-ден-Лінден, забудованій в другій половині XIX сто­ ліття пишними псевдокласичними спору­ дами музеїв, університету, театрів і па­ лаців, від Александерплятц аж до Бран- денбурзьких воріт, — відчуваєш по­ тужність і претензії нової великої держа­ ви, що одним ривком прагнула подолати свою минулу відсталість. Чесно кажучи, Париж все ж залишається набагато пре- зентативнішим і витонченішим і виглядає як культурна столиця світу; проте, за німецькою грубуватою величністю все ж відчувається щось справжнє. Вже сам той факт, що Унтер-ден-Лінден демонст­ рувала насамперед не казарми і адміні­ стративні споруди, а культурні і освітні установи, свідчить про заявку на духовне лідерство в новій Європі. Томас Манн, один із найкращих пись­ менників Німеччини і її глибоких мисли­ телів, вважав характерною особливістю німців зверненість їх — і оберненість всієї німецької культури — до внутріш­ нього світу людини, до її «духовності». Це визначало, на його погляд, всю німецьку культурнуісторію від Лютера до Ґете, від Ґете до Ніцше. Наприклад, на протилежність раціоналістичній латин­ ській цивілізації, що створила соціаль­ ний роман, німці створили роман освіт- ньо-виховавчий. Українська «освіта» не має тих конотацій, що німецьке «die Bildung» (від Bild — картина, образ) і російська калька з німецької — «образо- вание». Ґадамер зазначає, що після Кан­ та і Геґеля у Вільгельма фон Гумбольдта «освітаИШипд «уже не рівнозначна культурі, тобто розвитку здібностей або талантів. Така зміна значення слова «освіта» пробуджує старі містичні тра­ диції, згідно з якими людина носить і пе­ стить в душі образ Бога»2. Можливо, ця риса протестантської етики — прагнення спиратися на високолюдське влюдині як образі Божому — мала ще більше зна­ чення для німецької культури, ніж етика працьовитості і ощадності, господарсь­ кий сенс якої розкрито Максом Вебером. Ця сторона німецької духовності має зворотний бік — незацікавленість німця у політичному житті, яке він тра­ диційно сприймав як щось неістотне. Свобода по-німецьки є свобода духу, а тонкощі городянин-бюрґер ладен був лишити політикам і адвокатам. Тема свободи легко переростає в тему всебічно розвинутої особистості, таку до болю знайому радянським людям. В німецькій традиції більше обгово­ рюється «свобода для», ніж «свобода від». Проблеми гуманізму для німців ставилися насамперед у цій площині. Свобода виявляється відповідністю умов людського буття гуманній сут­ ності людини, і звільнення людини від суспільних пут може не мати жодного значення, якщо її внутрішня порожнеча не дає їй змоги щось глибоке і людське «озовнішнити» (veräussern), «опред- метнити» (entgegenständlichen), реа­ лізувати. Томас Манн і в час війни, і в час республіки вбачав основний німецький ідеал в людській гідності. Тут виявляється загальна концепція ліберального ставлення до особистості, 1 Див.: де Бройль Луи. По тропам науки. — М., 1962. — С. 79. 2 Див.: Гадамер Х.-Г. Истина и метод. — М., 1988. — С. 32. 73 тісно пов'язана з бюргерськими тради­ ціями, що мають корені ще в ганзей­ ських містах. Бюрґерське (в кращому розумінні слова) ставлення до особис­ тості ґрунтується на повазі до її влас­ них чеснот, а не до її походження чи сімейних зв'язків. Звідси і виростає німецька оберненість до духовного світу особистості і високе поцінування внутрішнього благородства. Дух громадянства був невіддільний від цієї ментальності і протиставив бюрґерство як аристокралї, так і «єврейству». Аристокраля цінує фа­ мільні зв'язки вище від національних — споріднені знатні роди жили в різних країнах, дворяни служили різним коро­ лям. Як і аристократи, єврейські банкіри охоплювали своїми зв'язками всю Євро­ пу; як і аристократи, євреї дотримували­ ся принципу «мій дім — моя фортеця». Ліберали з їх бюргерською грома­ дянськістю нерідко однаково ставилися і до аристокралв, і до заможних євреїв як до непоправних індивідуалістів. Як послідовні прихильники грома­ дянського суспільства і раціонального Gesellschaft на противагу мутному німецькому етнічному духу, ліберали завжди були прихильниками емансипа­ ції євреїв та їх асиміляції в німецькому суспільстві і водночас виступали про­ тивниками «єврейськості» як «держави в державі і нації в нації». Виступи про­ ти «єврейства» в лівій і ліберальній пресі XIX століття, в тому числі і в сере­ довищі асимільованих євреїв, позірно нерідко були схожі на антисемітизм. Однак, ліберальні інвективи, спрямо­ вані проти «єврейства» як громади, культури і соціальної психології, не відносилися до єврея як індивіда, як людини і громадянина. Як зазначає Ган­ на Арендт, молодий Карл Маркс часом безпідставно звинувачується в анти­ семітизмі, і його фраза «емансипація єврейства є емансипація суспільства від єврейства» розцінюється ледве не як заклик до етнічної чистки; насправді ж тут міститься лише типово ліволібе- ральна критика «єврейства» як духу об­ меженої спільноти-СетеюісЛа/ї, «нації в нації», а не заклик до «звільнення від євреїв» як людей і особистостей. Англійське і французьке розуміння свободи як необхідної умови життя суспільства ґрунтується на інших тра­ диційних засадах. Засади раціоналізму, реалізовані в законотворчій діяльності епохи Французької революції, виходили із загальної схеми суспільного організму як цілого, вони накреслили каркас май­ бутнього й ідеального стану, до якого ма­ ли пристосовуватися деталі в повсякден­ ному реформаторському політичному житті. Орієнтація на майбутнє характери­ зує, за Маннгаймом, ліберально-соціаліс- тичний стиль мислення, тоді як роман­ тизм самозосередження ризикує вдатися до історії, до вияснення генези соціаль­ них феноменів як відчужених продуктів людської діяльності — і наближає мис­ лителя цього типу до консерватизму. В англійському варіанл лібералізм сполу­ чається з традиційною для всіх політич­ них течій обережною недовірою до «Левіафана» — державно-бюрократич­ ного монстра, якому намагалися доруча- тилкомога менше доленосних справ. Зрештою, мотив умовності і конвенцій- носгі державної структури в консерва­ тивній Англії ніколи не переходив певних меж. У ідеолога британського консерва­ тизму Едмунда Берка гра>ц> між угодою і законом проведена дуже чітко: «Суспіль­ ство й справді є договір. Договори ниж­ чого порядку з приводу того, що являє собою суто випадковий інтерес, можуть бути при бажанні розірвані, — але ж держава не повинна вважатися чимось настільки не вищим за партнерську угоду в торгівлі перцем чи кавою, перкалем чи тютюном; до неї не можна ставитися, мов до якихось дріб'язкових і тимчасових 74 інтересів, розриваючи договір, коли лльки схочеться котрійсь із сторін. До держави потрібно ставитися з куди більшою пошаною, оскільки це партнер­ ство стосується не лише третьорядних питань, підпорядкованих плотському існуванню тлінної, проминущої природи. Це — партнерство у всякій науці, у вся­ кому мистецтві, у всілякій доброчесності й у всілякій довершеності. Позаяк цілі такого партнерства не можуть бути до- сягнуті й за багато поколінь, воно стає партнерством не тільки між живими, а й між живими, мертвими та тими, хто має народитись»1. Конвенція між живими, мертвими і ненародженими набуває та­ ким чином сакрального характеру і має бути санкціонована релігією. Як курйоз маємо відзначити, по-перше, той факт, що автор цитованих слів — ірландець, а не англієць (хоч і протес­ тант), по-друге, віґ, а не торі, тобто за парлйною приналежністю радше не кон­ серватор, а ліберал. Більше того, Берк був першим британським політиком, який наполягав на тому, що парлї слід будувати не на особистих зв'язках, а за політичними принципами. Отже, ці кон­ сервативні принципи можна вважати та­ кож принципами англійського лібе­ ралізму. Дійсно, формулювання ідеології консерватизму, якого йому надав Едмунд Берк, настільки широке, що воно могло бути використане і лібералами, і консер­ ваторами, якщо л й інші були достатньо поміркованими. Це характерно для Англії, де партнерство і лояльність стали правилами політичного консенсусу (в лм числі і для таких ірландців, як Берк) і де в конкретних політичних питаннях лібе­ ралів іноді важко відрізнити від консер­ ваторів. В Німеччині політична практика була, як відзначає Маннгайм, набагато кон- трастніша. Ліберали і консерватори ма­ ли не лльки чітко окреслений електо- рат, а й території переважного впливу. Так, східне юнкерство, що постачало Пруссії вищих чиновників і офіцерів, безумовно, було консервативне, тоді як північні ганзейські міста з їх протес­ тантським бюрґерством тяжіли до бур­ жуазного лібералізму, католицький промисловий Райнлянд, консерватив­ ний за загальними орієнтаціями, воро­ жий протестантській бюрокралї Прус­ сії — до центру, а католицький же баварський південь — до своєрідного католицького консерватизму. Слід зауважити, що Пруссія була дес­ потичною державою, але це був так званий «просвітницький деспотизм». Німецький Райх, сконструйований Бісмарком, був досить демократичною на той час конституційною монархією з розвиненими правовими засадами. Дії чиновництва були легітимізовані не свавіллям монарха, а харизмою анонім­ ної монархії при тому освіченої монар­ хії, що близьке до ідеї «християнської держави», але позбавлене виразних ірраціональних конотацій. Якщо виходити не з минущих політичних колізій і парламентської партійної історії, а з принципів побудо­ ви консервативного і ліберального дискурсу (або стилю мислення, про­ аналізованого Мангаймом), то німецька реальність епохи, що передувала війні, виявить деякі незрозумілі риси. Консерватори (таку назву мала і парля фон Вестарпа, що після війни перейменувала себе на «німецько-на­ родну», völkisch) були і залишилися найбільш впливовою силою протес­ тантської Німеччини. їм протистояли не лльки значно слабші націонал-лібе­ рали та соціал-демократи, а й католики (парля центру), проти яких в 70-х ро­ ках уряд Бісмарка вів гостру «культур­ ну боротьбу» — der Kulturkampf— під ліберально-антиклерикальними гасла­ ми, за якими приховувалася спроба підпорядкувати католицький південь 1 Див.: Burke Е. Ref­ lections on the Revo­ lution in France / / Консерватизм. Анто­ логія. — K., 1998. — C. 149— 150. 75 1 Цит. за: Селигмен Б. Основные течения современной эко­ номической мыс­ ли. — С. 23— 24. прусській державі. Консерватори мали чітко окреслене обличчя, свої упере­ дження і передсуди, свої чутливі больо­ ві точки, — словом, все, що визначає здатність зрозуміти і відторгнути, все, що окреслює дискурс. Найвиразнішим ідеологом, філо­ софія якого визначала риси консерва­ тивного дискурсу в Німеччині, зали­ шався — незалежно від спадів та піднесень його популярності — Геґель з його філософією держави як втілення національного духу. В державі, згідно з Геґелем, об'єктивується, втілюється, оп- редметнюється той саме дух, який пізніше визначений Теннісом як Gemeinschaft, «спільнота»; відчужую­ чись, він набуває раціоналізованих рис правової структури. Але державно- правові норми не охоплюють усього ба- гатоманіття поведінкової культури лю­ дини, яку має унормувати мораль. Дер­ жава не може прямо керувати мораллю, але вона може контролювати мо­ ральність суспільства через релігію. Так уже молодий Геґель приходить до того самого консервативного погляду, що його протиставив Великій Фран­ цузькій революції Берк, тільки з біль­ шою філософською переконливістю. В різних варіантах ця ідеологія зали­ шається пануючою в консервативній Німеччині впродовж кінця XIX — по­ чатку XX століття. Мабуть, консерватизм Геґелівського типу був сильнішим не в політичній ідео­ логії чи абстрактній філософії, а в соціально-економічній концепції так званої «історичної школи», що панувала в Німеччині аж до війни. На неї справля­ ла вплив не тільки філософія Геґеля, а й погляди консервативного правознавця Фрідріха Карла фон Савіньї, професора Берлінського університету першої поло­ вини XIX століття. Індивідуалістична ліберальна філософія англійського утилітаризму не знаходила підтримки в колах прусської бюрократії; як писав американський економіст У. Мітчелл, тоді в Німеччині «економічне життя стабілізувалось, викристалізувалось відповідно до певних форм і порядків. Останні ж значною мірою визначались політичними інститутами і звичаями, що існували впродовж досить тривалого ча­ су»1. Ліберальні економічні теорії одер­ жали підтримку і розвиток в Австро- Угорщині. «Історична школа» групувалась на­ вколо «Союзу соціальної політики», за­ снованого в 70-х роках для підтримки економічних реформ Бісмарка. Ї ї лідер Ґустав фон Шмоллер, а після його смерті в 1917 році — його колишній асистент Артур Шпітгоф видавали «Щорічник за­ конодавства, державного управління і народного господарства». Консерватив­ но-державницькі орієнтації не завади­ ли Шмоллеру говорити про можливе соціалістичне майбутнє Німеччини, яке настане внаслідок погодження дій робітничого руху з державою. Австрійська школа, представлена іменами Менґера, фон Візера, фон Мізеса, фон Бем-Баверка, фон Гаєка, звинувачувала «істориків» у плутанині правових, економічних, політичних то- щв тдходів. Стосунки «історичного» напряму з ліберальними економістами Австрії були настільки напруженими, що Шмоллер погрожував у державному порядку заборонити австрійцям поши­ рювати їх погляди в Німеччині. В ліберальних колах Німеччини на зламі століть найвидатнішою постаттю був Макс Вебер, соціолог і політик, зна­ чення якого в історії науки важко пере­ оцінити. Глибоку оцінку Веберу дав Карл Ясперс ще 1920 року в присвя­ ченій йому промові-некролозі, прого­ лошеній перед студентами Гейдель­ берзького університету. «Він був патріотом, він вірив в Німеччи­ ну за всіх обставин. Зрештою, дійсність 76 він сприймав без жодних ілюзій і не буду­ вав повітряних замків. В основі його не­ щадно правдивої критики батьківщини була любов. Неможливо було сильніше відчувати, що таке справжній патріотизм, ніж в ті хвилини, коли Макс Вебер, пере­ ходячи після критичних зауважень до по­ зитивного боку розглядуваного питання, вигукував: «Дякую Богу, що я народився німцем». Цей патріотизм служив йому ви­ щим масштабом його політичної волі. Благо Німеччини не було в його розумінні благом якого-небудь класу або утвер­ дженням якого-небудь світогляду або якої-небудь політичної фігури Тому він був готовий, якщо це здавалось не­ обхідним з точки зору зовнішньої політи­ ки, об'єднатися з будь-якою партією, прийняти будь-який світогляд, який обіцяв би найбільший успіх Німеччині. ...В роки війни він жахливо страждав — гнів і відчай були стихійними вибухами його великої натури, — коли він знову й знову бачив політичну дурість, що вела до наших поразок. Як лльки виявлялось можливим, він закликав до реформуван­ ня парламенту, до демократизації — та­ кож і в період революції»1. Ці слова видатного філософа і психіатра дають змогу уявити характер національного почуття у ідейного ліде­ ра німецького лібералізму й надзви­ чайно чесного і об'єктивного вченого, людини світового універсалізму і вод­ ночас до решти «справжнього німця». В Німеччині все могло б скластися інакше, якби в епоху «весни народів» вона могла об'єднатися на демократич­ них засадах, символізованих так зва­ ним Франкфуртським парламентом. Тоді німецький демократичний рух не зміг зламати опір європейського кон­ серватизму, очолюваного Росією Мико­ ли І і підтримуваного монархічною Францією. Об'єднання Німеччини пройшло в варіанті «mit Blut und Eisen», залізом і кров'ю, і це визначило якщо не майбутнє Європи, то при­ наймні потужну тенденцію, для подо­ лання якої у європейського лібе­ ралізму не вистачило сил. Фаустівський дух В кінці XVIII — в першій половині XIX століття в громадській думці північних, протестантських держав Німеччини, насамперед в літературі, музиці, філософії і теології, переважа­ ли погляди і настрої, що могли стати ос­ новою широкого демократичного і ліберального руху. Це стосується як класичних представників німецької Просвіти, так і пізнішого романтизму. В бюргерській Німеччині цієї пори якраз і знаходить вияв та гуманістична кон­ цепція людської гідності, про яку як про найістотнішу рису німецької куль­ тури писав Томас Манн. Найяскравіший вираз ідеологія людини, відкритої всім порухам життя і сильної готовністю на­ класти печать своєї волі на всю навко­ лишню дійсність, знайшла в безсмерт­ ному «Фаусті» Ґете. Але є лінії зв'язків, що ведуть від Фау- ста до елітаризму і філософії «сильної особи» в її правому радикальному варіанл. Так часто використовувана в «ніцше- анських» контекстах ідея «надлюдини» ( 0Ьегтеп5сЬ) з'являється вперше у Ґете. Фауст великого співця свободи і є «надлюдиною». По сул, проблема гені­ альної особистості, улюблена письмен­ никами романтичного кола, і є пробле­ мою нічим не обмеженої «надлюдини». Симпатії до Наполеона, який здобув престол не милістю Божого помазання, а власним розумом і власною волею, — це симпалї демократичного суспіль­ ства до «надлюдини». І ворожість кон­ сервативно-аристократичної Європи до парвеню, вихідця з соціальних низів, 1 Див.: Ясперс Карл. Речь памяти Макса Вебера / / Вебер Макс. Избранное. Образ общества. — М., 1994. — С. 560— 561. 77 1 Діяння, 8, 9— 24. 2 Див.: Жирмун­ ский В.М. История легенды о Фаусте / / Жирмунский В. Очер­ ки по истории клас­ сической немецкой литературы. — Л., 1972. — С. 48. 3 Діяння, 8,20— 21. який сам подолав нездоланні круті сте­ жини до владних надхмарних висот, до статуса члена всеєвропейської сім'ї християнських монархів — це воро­ жість і до «узурпатора», і до самої ідеї «надлюдини». Відомо, що Ґете довго обирав серед класичної міфологічно-релігійної спадщини такий сюжет, який дозволив би йому найбільш глибоко висловити ідею величі необмежено вільної люди­ ни. Якось поминув він сюжет спокуси Христа в пустелі, що відобразився у йо­ го попередника Клопштока і дещо раніше — у «Віднайденому раю» Мільтона. Ґете звертався до теми «вічного жида» (фрагмент незакінче- ної поеми — 1774 року), сполучаючи бродячий сюжет про Агасфера, покара­ ного безсмертям, з католицькою леген­ дою про невпізнаного Христа. Інтерес до фольклорних оповідей про Фауста підтримувався національними почуття­ ми романтиків кола «Бурі і натиску», а також використанням цього сюжету в німецькій літературі, починаючи з Лессінґа. Перша редакція «Фауста» на­ писана 1773— 1775 років, вперше «Фауст» надрукований під назвою «Фрагмент» 1790 року, над другою час­ тиною Ґете працював в останні роки життя і закінчив її незадовго до смерті, 1831 року, а видрукувана вона в по­ смертній збірці 1833 року. «Фауст» — головний твір великого німецького генія, над яким він працював майже все своє життя і який пережив усі інші його творіння, незважаючи на разючу зміну смаків у наступних поколінь і на напівлітературний, напівфілософський характер поеми, надміру навантаженої символікою і алегоріями, особливо в другій частині. Ідея «Фауста» протистоїть основному спрямуванню християнсько-католи- цької традиції. «Фауст» за струїпурно-сюжетним ар­ хетипом походить до ранньо-христи- янської оповіді про мага Симона. Ко­ ротка згадка про спробу Симона, хре­ щеного чаклуна, здобути свягість і над­ природні магічні здатності християн­ ських апостолів, в «Євангелії»1 недо­ статньо виразна; в апокрифічних тво­ рах (житіє св. Климента, I I століття н. е.) багато розповідається про супе­ речки мага Симона з апостолом Петром і спроби перевершити християнина в надзвичайних діяннях. Чудеса, що їх робив Симон, свідчать про контакти йо­ го з «нижнім світом»: він воскрешав мертвих, непошкоджений переходив через вогонь (тобто долав рубіж між «цим» і «тим» світом), міняв свій образ і перетворювався на тварин, нарешл, літав і ставав невидимим, — тобто здійснював «шаманський політ» у по­ вному комплекс ознак. Тим не менш Симон був осоромлений апостолом Пе­ тром, що проявляв ще більші здатності; і, стрибнувши перед очима Нерона з високої вежі, після сказаного апосто­ лом магічного «слова» не полетів, а упав і розбився2. В канонічному тексті зберігся тільки сюжет про спробу здо­ бути апостольську святість за гроші і -прокляття Петрове: «Але Петро сказав йому: срібло твоє хай буде в погибіль з тобою, тому що ти помислив дар Божий одержати за гроші; немає тобі в сім частини і жребія, бо серце твоє не пра­ ве перед Богом»3. Тут маємо мораліза­ торське резюме зі звичною вимогою покаятися (покаяння — ідейна смерть ворога Христового і християнський «квівалент убивства), а всі деталі зма­ гання християнської і нижчої, дохрис­ тиянської магії делікатно опущено. Характерно, що Симон-маг не прагне здійснити добру ціль негідними засо­ бами, як це пропонує зробити Христу біс у пустелі. Нічого в апостольських діяннях Симона не змінилось би, якби 78 він одержав благословіння за гроші. Змінилось би лльки щось неспостере- жуване і глибоко внутрішнє — мотиви апостольських справ: серце Симона не було б праве перед Богом. Чистота, якої вимагає апостольське благословення, має бути чисто внутрішньою. Від диле­ ми «мета і засоби» та дилема, яка по­ стала перед Симоном з «діянь апос­ толів», істотно відрізняється: йдеться про відповідність до мети не засобів, а неспостережуваних у вчинках духовних мотивів, станах «серця», яке має бути «праве» — не перед людьми, а перед Богом. Близький сюжет розгортається згадуваній Григорієм Назіанзіном в IV столітті, записаній в V столітті н. е. легенді про святих Кіпріяна та Юстину з Антіохії. Язичницький маг Кіпріан взявся спокусити діву-християнку Юс­ тину і закликає на допомогу диявола, але той терпить поразку; Кіпріян кається, приймає хрещення — і обох чекає мученицька смерть. Одна з версій цієї легенди стала основою «ка­ толицького Фауста» — трагедії Кальде­ рона «Маг-чудотворець» (1637), у якій пошуки Кіпріяном істини і земного ко­ хання завершуються екстазом аскези і мучеництва. Згадаймо, що в ранньохристиянську епоху, якраз тоді, коли складались ле­ генди про Симона і Кіпріяна, ішло зма­ гання між християнськими та нехрис- тиянськими культами. Тільки в IV сто­ літті н. е. остаточно складається хрис­ тиянська догматика і — з урахуванням язичницьких культових свят — система християнських свят, насамперед Різдвяних, і культ Богородиці разом з Богородичними святами. Раннє христи­ янство в період патристики не лльки розробляє догматику, а й гнучко асимілює язичницькі культи з їх свята­ ми і магією; змагання язичницьких жерців з християнськими священиками були для простолюду змаганнями двох типів магій. В пам'ял християнства це залишилося у вигляді легенд про по­ разку нечистих язичницьких магів, а що на власні чудеса посилалися й христи­ янські проповідники, про це канонічні тексти говорять принаймні значно мен­ ше, ніж апокрифічні. В християнській церкві священик не здійснює безпосереднього контакту з Богом, як і левіт у євреїв. Це — преро­ гатива пророків, святих, юродивих та інших містиків-візіонерів. «Надлюдь­ ми» в християнському значенні слова можна було б назвати саме їх. Згідно з канонічними уявленнями, таких посе­ редників між Богом і людьми не повин­ но бути — адже Господь в пустелі відмовився від чуда як засобу переко­ нання смертних. Але не лльки народні містичні практики фактично визнають християнське чародійство, а й церква, вводячи у місяцеслов дні святих і ясно­ видців, чудес і чудотворних ікон, фак­ тично визнає і візіонерську містику з магією. Плата за надмірне наближення до Бога — перехід через рубіж, що від­ діляє «цей» світ від «того» — є уподіб­ нення до Бога-Христа як до жертви. Ідеологія жертовності особливого ро­ ду, викупної жертви Сина Божого — особливість християнства. Тому муче­ ницька смерть — природна доля особ­ ливо близьких до Бога людей. Але святий — не лльки великомуче­ ник Божий, який віддав Богу в жертву своє життя. Святість досягається і мен­ шими муками. Образом святої смерл', її, так би мовити, моделлю є також аскеза, тобто відмова від радостей життя, за­ лишення життя лльки в стражденному плані. Аскеза розуміється в христи­ янстві як вища життєва цінність, але це зовсім не означає, що християнство проповідує аскетизм для всіх вірних: аскеза є вид викупної жертви, що її ма­ 79 ють приносити Богу священнослужи­ телі. Варіант аскези — целібат, не- шлюбність, обов'язковий у західній церкві для всіх священиків, а в схід­ ній — для вищої їх страти, що має похо­ дити з ченців («чорного духівництва»). Тільки цей клас духівництва має право на здійснення сьомого таїнства, хіро­ тонії — посвячення в священики. Ще один варіант аскези — без­ домність, добровільне вигнання, відрив від рідної землі і позбавлення рідного оточення. Добровільними виг­ нанцями є пустельники і ченці взагалі. Вигнанець, позбавлений смерл і при­ речений на вічні мандри в чеканні кінця, асоціюється також із Христом, як з Христом пов'язали Агасфера в легенді про невпізнаного Ісуса. Кара, на яку засуджений Богом міфічний Агасфер за те, що не пожалів Христа на його скор­ ботному шляху, via dolorosa, полягала зовсім не в безсмерл: еквівалентом смертної жертви тут виступає безко­ нечне самотнє блукання по чужому світу. «Вічним жидом» легенда обізва­ ла Агасфера саме тому, що таким без- приютним вічним подорожнім, «безрід­ ним космополітом» був для серед­ ньовічної свідомості єврей. До речі, невпізнаність, або відсутність власного імені, є теж одним із видів аскези, соціальної смерл, відсутності серед своїх. Ченці приречені ще на один вид ас­ кези — вони не мають власності. Чер­ нець не має також власного імені — він зрікається його, як і іншої власності, коли йде послушником в монастир, і одержує нове, коли стає повноправним монахом. Щоправда, монастирі най­ частіше були багатими, та й бідні мона­ стирі спроможні були забезпечувати своїм монахам надійне існування. Ієреї, що розпоряджались власністю церкви і контролювали її та споживан­ ня її плодів, на ділі часто були багатю­ щими безконтрольними власниками, але юридично, як і пізніші голови кол­ госпів чи директори радянських за­ водів, залишались бідними, мов цер­ ковні миші. Нарешл, ще один вид аскези — доб­ ровільна відмова від мислення через свідоме прийняття догматів. Побутова свідомість розрізняє життя світське, де необмежено панує здоро­ вий глузд, і сакральне з його священ­ ним безумством. Плебейський вплив на християнську віру зберігає священ­ не безумство у вигляді різного виду візіонерств і віщувань. Але власне релігійна філософія визнає свого роду дисципліноване безумство, — віру че­ рез догмат, яке з геніальною ви­ разністю Тертулліан сформулював як credo quia absurdum — вірую, бо аб­ сурдне. Догматика не є містика, вона не обов'язково є і абсурд — вона може бу­ ти і абсурдом, ірраціональністю, тому що критерії розумності і здорового глузду просто незастосовні до неї. Аскет-священик, аскет-чернець — двійник реального живого християни­ на; аскет для простого віруючого є спо­ кутою, простий віруючий для аскета — спокусою. Світське і священне знахо­ дяться в дуальній доповнювальності. В розвинутому вигляді напружене проти­ стояння віруючого і спокуси сим­ волізується образом біса, що, на відміну від добіблійних вірувань, поро­ джений Богом, як і все в бутті, тільки «відпав» від Бога, є його відчужен­ ням — без чого неможлива свобода як вільне подолання спокуси. Гармонія, «єдність протилежностей» руйнується мірою того, як в церкву проникає корупція. Це таємне розпусне жирування зголоднілих від аскези ієреїв одержало в християнстві назву симонія від імені мага Симона. До речі, справжнє єврейське ім'я апостола Петра — Симон. Ім'я «Кіфа», 80 по-грецьки — «Петрос», що означає «камінь», він одержав при хрещенні за твердість у вірі. Рішучий світоглядний поворот, здійснений Реформацією, найповніше виражений у ставленні до цієї дуаль­ ності. Лютеранство (а ще більше кальвінізм) відкинуло саму ідею свя- щенницької спокутної аскези. Ко- рупцію-симонію воно вважало винахо­ дом диявола — неприродно страд­ ницькою роллю пастиря людських душ. Лютеранський священик — це насам­ перед нормальна людина, стримана так само, як і його паства, і святість її полягає в тому, що всяка людина є об­ раз Божий. Віднайти в собі цей образ Божий — і означає віднайти віру. Життєрадісному простому німцю те­ пер протистоїть такий самий простий німець-пастор. Що ж до аскези, то з нею — принаймні на початку — асоціюється «схоластична наука», засу­ шений Ваґнер із Ґетевого «Фауста». Життя розуміється не як жертва і страдництво — тему радості, що могут­ ньо зазвучить в Шіллеровій оді і в Дев'ятій симфонії Бетховена, можна почути вже в лютеранському неприй­ нятті аскетизму як диявольської споку­ си. Щоправда, Лютерова радість надто нагадує ту радість візіонерського єднання з Богом, яку ми можемо відчу­ ти у містиків, зокрема у Якоба Беме. Повсякдення залишається надто упо­ рядкованим, — Томас Манн небез­ підставно бачив у бюргерській стрима­ ності ганзейських міст перетворене продовження давньої відваги купців- розбійників. Але факт залишається фактом: відторгнувши аскезу, люте­ ранський протест приймає життя як дар Божий разом з його радістю — радістю, що може служити не лише роз'єднанню егоїстичних індивідів, а й їх єдності. Тотожність релігії і моралі закладена задовго до консерваторів в ідеології реформаторської церкви. Але слід ска­ зати, що і в католицизмі, і в православ'ї ця ідея задана неявно — вже тим, що єднання з Богом розуміється як особис­ те єднання — догма вимагає прийнят­ тя тези про Бога як особистість попри всі абстрактні характеристики над­ людської і надраціональної природи нетварного і трансцендентного Божого буття. Іудаїзм вважає християнство кроком назад через те, що воно повер­ тає людство до ідеї кривавої жертви- синовбивства, забороненої Богом пра­ отцю Аврааму. Дійсно, християнство вводить ідею викупної жертви, але си­ новбивство Боже повторюється в людському бутті лише символічно, че­ рез таїнство євхаристії. Зате в людсь­ кому бутті через появу серед людей Си­ на Божого можливим стає людське і інтимне почуття любові і співпережи­ вання у відносинах Бога до людей і лю­ дей до Бога. Зберігаючи ідею людини як образу Божого, Реформація по- своєму продовжує утверджену Рене­ сансом гуманістичне трактування лю­ дяності Бога і божественності людини. По-своєму — без аскези, з радістю життя, доступною для всіх вірних через спілкування з Богом. Фауст був реальною особою часів Ре­ формації, земляком і знайомим Ме- ланхтона, студентом, а, можливо, і про­ фесором в університеті не то Гайдель- берґу, не то Інґольштадту, не то Віттен- берґу. В народних легендах, персона­ жем яких він став, ставлення до нього відображає плебейське ставлення до інтелектуальної еліти взагалі. З одного боку, як і П'єр Абеляр, Роджер Бекон, Альберт Великий, Раймонд Луллій, як і всі чи майже всі папи, в народній свідомості інтелектуал Фауст є одним із чорнокнижників, що підписав договір з дияволом і продав йому душу, як це 81 роблять численні відьми і чаклуни. Ха­ рактерно, що союз із дияволом людини взагалі, незрозумілого і небезпечного вченого зокрема розуміється як до­ говір, з оплатою грішми, як і в ситуації Симона-мага, тоді як праведний шлях мусить вести до успіху через жертву — безкорисливий дар Божий, як то годить­ ся між своїми, рідними. Пара «спокут- ник — спокуса» примітивізована і пе­ ретворена на злочинну торговельну угоду небезпечного розумника з сата­ ною чи його вл'леннями-іновірцями, «чужими» —- мавром-мусульманином або, частіше, євреєм (в одному німець­ кому шванку Мефістофель називається Моше). З іншого боку, опущений в та­ кий спосіб у нижній світ учений набу­ ває сміхових рис, як і фольклорний чернець; його мудрі незрозумілі і не­ безпечні відкриття перетворюються на блазнівські вил'вки, подібні до витівок Тіля Уленшпіґеля. Сміх знімає страх, і врешті фольклорний грішник-Фауст сприймається з веселою симпалєю і співчуттям. Це фольклорне ставлення народило в протестантській просвітницькій літе­ ратурі Фауста, не переможеного гріхом і дияволом. Якщо у Лессінґа Фауст про­ сто перемагає, то у Ґете він гине, пого­ дившись зупинити прекрасну миттє­ вість і визнавши таким чином ко­ нечність мети людського розвитку, — гине, але душу його Мефістофелю за­ брати не вдається. Тому що вона була спрямована в безконечну далину істи­ ни, добра і краси. Фауст в просвітницькому та романтич­ ному протестантському сприйнятті праг­ не до безконечного, тому що він відки­ нув аскетичне самообмеження і самопо­ жертву. В ту епоху часто ототожнювали сфери розуму, волі і почуття, відносячи все до душі, і прагнення до безконеч­ ності у Фауста — це водночас прагнення і до безконечного пізнання, і до безко­ нечної необмеженості волі, і до безмеж­ ної невгасимої чуттєвості. В усіх трьох сферах Фауст рветься вперед, руйнуючи заборони-догмати. Ліберальні захисни­ ки Фауста, як правило, пишуть про безко­ нечні можливості пізнання, консерва­ тивні противники «фаустівської люди­ ни» мають можливість показати небез­ пеку життєрадісного аморалізму. У Ґете все це практично одне й те саме. Люди­ на, яка здатна жити миттєвістю, але не обмеженим гедоністичним «тепер», а миттю як «посланцем вічності» (Ґете в розмові з Еккерманом); яка здатна пізнавати в конечному образ безконеч­ ності, а в недовершених реальних спра­ вах, які їй вдасться зробити протягом свого короткого життя, спокійно бачити фрагменти великої і величної історії, — така людина і є «надлюдиною». І великий Шіллер звертається до лю­ дей із закликом зламати панцирі індивідуалістичної обмеженості, жив­ лячись ворожою аскезі радістю буття: Freude, schöner Götterfunken, Tochter aus Ellisium, Wir betreten feuertrunken Himmliche, dein Heiligtum. Deine Zauber binden wieder, Was die Mode streng geteilt Alle Menschen werden Brüder, Wo dein sanfter Flügel weilt. Seid umschlungen, Millionen! Dieser Kuss der ganzen Welt! Brüder — über Sternenzelt Muss ein lieber Vater wohnen. (Радість, прекрасна Божа іскра, доч­ ка Еллізію, ми починаємо пити вогнен­ ний напій з твого небесного святили­ ща. Твої чари знову зв'язують те, що так розділила мода, всі люди стануть брат­ тя там, де ніжно присутнє твоє крило. Обнімітесь, міліони! 0, цей поцілунок всього світу! Браття — під шатром зірок мусить жити любий Отець). Під знаком цієї полум'яної романтич­ ної віри пройшло все дев'ятнадцяте століття. А, можливо, і двадцяте. 82 Зрештою, це вже принаймні не зв'язане з романтизмом як літератур­ но-філософською і політичною течією. В передмові до російського перекла­ ду «Монологів» Шляєрмахера один із глибоких мислителів початку XX сто­ ліття С.Л. Франк писав, що «від одного лише Шляєрмахера іде в Німеччині не­ перервна нитка традиції і духовної дії аж до наших днів»1. По суті, йдеться не лльки про Шляєрмахера, а про всю протестантську теологію, яка дуже дов­ го — аж до середини XX століття — од­ на з-посеред християнських теологій дозволяла собі ставитися до Святого письма як до рукотворного тексту і підготувала методику аналізу єван­ гелій, сформульовану вже після Першої світової війни. Невелика стаття Шляєр­ махера, видрукована 1832 року, знаме­ нувала появу гіпотези про два первіс­ них джерела євангельських текстів2. Хоча з усією повнотою проблема поста­ ла перед християнською теологією ли­ ше після 20-х років XX століття, науко­ вий філологічний підхід до «синоптич­ ної проблеми», проблеми розходження між чотирма визнаними церквою ка­ нонічними текстами євангелій, вимагав переосмислення основних уявлень тра­ диційного християнського віровчення. І хоча Шляєрмахер писав, що «існує ве­ лика, могутня містика, ...яка в най- мудрішій людині викликає благо­ говіння своєю героїчною простотою і своїм гордим презирством до світу»3, визнання релігійного досвіду і релігій­ ного почуття лльки підкреслювало світський і раціональний характер нау­ ки про релігійні тексти. Питання про те, що відповідало в історії спіритуалістичним легендам, ви­ кладеним в євангеліях, виявляється другорядним, святе письмо розгляда­ ється як свідчення історії віри, а не історії Христа. Відбувається поділ праці між релігією і раціональним пізнанням, містика обертається індиві­ дуальним і неповторним почуттям, вла­ стивим особистості: «...хто релігій­ ний, той безумовно зосереджений на собі самому, ...надаючи поки що роз­ судковим людям для їх цілей дослі­ дження всього зовнішнього, як інтелек­ туального, так і фізичного»4. Залишаю­ чи особистості внутрішній світ людини з її релігійним досвідом, останній вели­ кий романтик Шляєрмахер віддавав розсудкові дослідження святого письма як «зовнішнього», як тексту серед текстів, і на горизонл маячила пер­ спектива усвідомлення лєї обставини, що уявлення про Бога кожна людина виробляє собі — чи відкриває в собі — сама. Як же тоді з'являється Бог, спільний для всіх? Саме звідси починається Геґель. «В понятті позитивної віри, — писав він в ранній молодості, — по-перше, є систе­ ма релігійних положень, або істин, які, незалежно від того, чи вважаємо ми їх вірними, маємо розглядати як істини, що в будь-якому випадку залишались би істинними, навіть якби вони не були відомі нікому і ніким не вважались би істинними, і які часом тому часто іме­ нуються об'єктивними істинами, — такі істини повинні ставати істинами для нас, суб'єктивними істинами»5. Тут уже по сул все геґельянство. Йо­ го об'єктивний ідеалізм починається з протистояння з німецькими романтика­ ми, і саме в філософії релігії, — а насамперед це було неприйняття Шляєрмахера. Дуже характерно, що цю обставину показав тільки творець «філософії життя» і «філософії ро­ зуміння» Вільгельм Дільтей в 1870 році, і що марксист Дьєрдь Лукач в книзі про молодого Геґеля6 майже не згадує про Шляєрмахера. Зрозуміло, що уявлення про над­ людські істини, які існують навіть тоді, ко- 1 Див.: Франк С.Л. Личность и мировоз­ зрение Фр. Шлейер- махера / / Шлейер- махер Фридрих. Речи о религии. Моноло­ ги. — М.; К., 1994. — С. 6. 2 Див.: Лёзов С.В. Ка­ нонические еванге­ лия (введение) / / Канонические еван­ гелия. — С. 37. 3 Див.: Шлейермахер Фридрих. Речи о ре­ лигии. Моноло­ ги. — С. 165. 4 Там же. — С. 164. 5 Див.: Гегель. Работы разных лет. — Т. 1. — С. 200. 6Див.-.Лукач Д. Моло­ дой Гегель и проб­ лемы капиталисти­ ческого общества. — М., 1987. 83 ли не існує людей, закладали основу німецького консерватизму в політиці. У філософії Геґеля формулюється принци­ пове для консерватизму положення: істи­ на є не відповідність думки до реальності, а відповідність думки і дії до її поняття, до канону і норми, до того, чим ця думка і дія повинна бути. А з усвідомлення лєї обставини, що шлях від людини до люди­ ни через взаємне розуміння становить найглибшу проблему, починається (від Дільтея) та гуманістична філософія ро­ зуміння, яка вплинула і на соціологію Макса Вебера, і на обґрунтовану ним ідеологію німецького лібералізму. Дьєрдь Лукач писав свою книжку в Москві 1938 року; мабуть, він написав би її інакше тоді, на початку століття, коли, будучи студентом з М'орщини, ду­ же молодим чоловіком, лівим, але ще не марксистом, входив до Гайдель- берґського гуртка інтелектуалів разом з братами Веберами та нашим Богданом Кістяківським. Слідом за консервативним геґельян- ством революційний марксизм відки­ нув саму проблему шляху від людини до людини, до якої залишились чутли­ вими тільки індивідуалісти-ліберали. Модерн: виклик особистості Катастрофа Першої світової війни, можливо, якось зв'язана з духом конкістадорства, що зріс в Європі між 70-ми роками дев'ятнадцятого століття та 10-ми роками двадцятого, в «інку­ баційний період» новоєвропейської культури, що її часом звуть «модерном». Авантюризм нового конкістадорства ґрунтувався на неймовірно зрослому відчутті суб'єктивності, всевладності людської волі, усвідомленні елітарного характеру суспільної верхівки, як ви­ знаної, так і невизнаної, — що знайш­ ло, зокрема, вираз у регенерації «фаустівської ідеї» у вигляді ніцшеан­ ства. У Франції відповідником ніцше- анського суб'єктивізму було світовід­ чуття «життєвого пориву» (біап vital у філософії Берґсона), інтуїціонізм, обґрунтовуваний в гуманітарії Берґсо- ном, у філософії науки Анрі Пуанкаре. Берґсона нерідко згадують історики війни, характеризуючи французьку воєнну доктрину і командування мар­ шала Жоффра в 1914 року. Якщо ж зважити на різний аж до протилеж­ ності характер цих загальнокультурних парадигм у обох націй, то матимемо підставу говорити про загострений авантюрним суб'єктивізмом «розлам цивілізацій», що породив війну. Вживаючи тут вислів «модерн», ми мимоволі поступаємося класифікації етапів культурної історії на модерн і постмодерн. Якщо бути точним, власне «модерном» називали конкретне ху­ дожнє явище з цілком визначеними стильовими ознаками, що склалися в середині і другій половині XIX століття під впливом консервативно-патріар- хальної романтичної естетики англій­ ських прерафаелітів школи Уільяма Морріса. «Модерн» на зламі століть за­ панував у архітектурі, оформленні книг, декоративному мистецтві, поро­ див своєрідний живопис; йому влас­ тиві мляві і манірні вигнуті лінії, особ­ лива гама кольорів з виразним перева­ жанням гнилої зелені, чіткий рисунок і прекрасна побудова фактурної форми. Модерн у власному розумінні проти­ стояв насамперед імпресіонізму, який з погляду його естетики втратив форму на користь світла і кольору. Люди ста­ рих смаків і поглядів «модернізмом» і «декадентством» тоді називали все но­ ве і незрозуміле в культурі, а сьогодні склалася своєрідна культурна філо­ софія, що називає себе постмодерном, і все «некласичне» оголошується «про­ сто модерном». 84 Не вступаючи в дискусії з приводу термінів і класифікацій, варто відзна­ чити той загальний сенс слова «мо­ дерн», який надавав йому один із вождів новітніх напрямів, Шарль Бод- лер. Як зазначила Соломія Павличко, Бодлер перший підкреслив естетичну самоцінність відчуття сучасності. У статті «Художник модерного життя» він писав: «Насолода, що ми її отримуємо від репрезентації сучасного, походить не лише з краси, якою його оздоблено, але також із його суттєвої прикмети — бути сучасним... Модерність — це швидкоплинне, нестале, випадкове, це — одна половина мистецтва, інша — вічне й непорушне». Людина модерну «входить у натовп наче у веле­ тенський резервуар електрики. Його, любителя життя, можна порівняти до дзеркала, такого ж великого, як цей на­ товп, до калейдоскопа, обдарованого свідомістю... Це ego, яке жадає non­ ego й відображає його кожної хвилини з енергією значно більшою, ніж енергія самого життя, постійно несталим і рух­ ливим»1. В цьому, широкому розумінні прагнення до сучасності, увага до ге- раклітового плинного «тепер» збіга­ ється з перенесенням центру уваги на ego, що розростається до розмірів універсуму, цілого гігантського світу non-ego. Значною мірою духовний клімат мо­ дерну в цьому широкому розумінні сло­ ва визначив Ніцше. Щоб підкреслити соціальний резонанс індивідуалізму Ніцше, варто почати з концепції еліта­ ризму, яка з'явилася саме в цей період. Сьогодні вислів «еліта» став звичним і для широкої читацької публіки, і для фахівців-соціологів та політологів. А на початку XX століття, коли його ввів в оборот Парето, воно шокувало усіх своєю очевидною пов'язаністю з тра­ дицією Маккіавеллі і відверто консер­ вативною спрямованістю. Вільфредо Парето, син маркіза-рево- люціонера з оточення Мадзіні, після пе­ ремоги італійського національно-демо­ кратичного руху розчарувався в демо­ кратії і гуманізмі і виїхав у Швейцарію, де спочатку в університеті Лозанни, а пол'м у відставці в своєму маєтку, оз­ лоблений і самотній, в оточенні числен­ них котів писав соціологічні і еконо­ мічні праці, спрямовані проти лібералів і соціалістів. Парето помер 1923 року у віці 75 літ і на схилі життя був удос­ тоєний сумнівної честі — Муссоліні призначив його сенатором. Для нащадка людини, що віддала усе для перемоги національної демократії на своїй батьківщині, все це було вия­ вом гострого розчарування в ілюзіях старшого покоління. Не забудемо, що Ватикан підтримував монархію Габ- сбурґів і був противником національ­ ного руху Італії, а Мадзіні та інші ліде­ ри італійського ліберального націо­ налізму входили до масонських лож. Для Європи початку XX століття поси­ лення політичних ідеологій, які вира­ жали розчарування в демократії, стало симптомом глибокої кризи лібе­ ралізму. І, що тут найголовніше, ця кри­ за не означала перемогу традиційного для XIX століття противника лібералів і соціалістів — романтичного консерва­ тизму. Агресивний елітаризм, що стає прапором ворогів демократії і лібе­ ралізму ІаізБег Гаіге, не апелює більше до патріархальних цінностей минулого. Концепція Парето знаходить філо­ софського попередника в особі Ніцше, який на рівні чистої ідеології висунув її основні мотиви ще в 70-х роках XIX століття. В свою чергу Ніцше можна зрозуміти через Артура Шопенгауера і Ріхарда Ваґнера. Присмерковий романтизм Ваґнеро- вих «Нібелунгів», антисемітизм його опер, де за його вказівками карлик — володар золота Рейну мав співати з 1 Цит. за: Павличко Соломія. Дискурс модернізму в ук­ раїнській літера­ турі. — К., 1997. — С. 13— 14. 85 єврейським акцентом, його анти­ семітські писання — все це було про­ довженням не гільки консерватизму і антисемітизму ранніх романтиків «То­ вариства стола» фон Арніма і Адама Мюллера, а й революційності самого Ваґнера 1848 року. Виступ Ваґнера з націоналістичними статтями в другій половині XIX століття був несподіванкою для європейської інтелігенції, оскільки композитор був політичним вигнанцем — учасником революції в Німеччині 1848 року. Бага­ тьом здавалось, що апеляція Ваґнера до глибин німецького національного духу і його антисемітизм є зрадою іде­ алів революції. Однак з ідеями Ваґнера німецький консерватизм мав спільну рису — обидва апелювали не до абст­ рактних принципів, не до суспільства як структури, байдужої до індивіда, а до інтимної групової свідомості, чуттєво спаяної спільноти (die Gemeinschaft). Але особиста і емоційна спільність членів соціальної групи у консерваторів — це спільність членів одного стану (рос. сословия), тоді як для Ваґнера духовна спорідненість німців є спорідненістю справжніх німців. Ваґнер хоче відгородитися від онімечених євреїв, чужих духу Нібе- лунґів, — а разом з ними, неважко здо­ гадатися, і від тих німців, які не чують голосу Зіґфріда і не приймають його музики. Не випадково Ваґнер слідом за Шо- пенгауером смисл і найглибші сили життя вбачає в любові і смерті: це і є апеляція до чуттєвої близькості людей, охоплених жагою життя. Батько Ваґнера був масоном, в ото­ ченні композитора було багато масонів, як, наприклад, його друг (і друг Мадзіні) Бакунін, сам він на початку обстоював відродження німецької ідеї через музи­ ку, але врешті наблизився до консерва­ торів настільки, що визнав християнст­ во. Це було кроком, якого вже не витри­ мав його палкий прихильник Ніцше. V Ніцше, який не поділяв консерватизму, німецького націоналізму і войовничого антисемітизму Ваґнера, ми знаходимо подальшу еволюцію головного в еліта­ ризмі: творення Надлюдини, не обтяже- ної традиційними моральними та пра­ вовими нормами і здатної до діонісій- ського пориву, тобто до такої спільності з іншими, яка б ґрунтувалася не на фор­ малізованих і освячених суспільством «аполлонічних» цінностях, а на чуттє­ вому і особистісному поєднанні людей в напівмистецькому, напівмістичному дійстві. Ніцше виявився придатним і для уль­ траправих, і для ультралівих. Він поро­ див величезну нонконформістську літе­ ратуру, спричинився до бунту особис­ тості проти диктатури консервативного повсякдення. Елітаризм і у Парето, і у Ніцше був альтернативою і станової, і класової свідомості — він задавав зовсім іншу площину чи вимір соціальної дійсності, виділений уже Шопенгауером в «Свігі як волі і уявленні»: владний вимір, незалежний від економічного. До еліти входять не за фактом народ­ ження і не за рівнем досягнутого суспільного статусу: еліта формується з найбільш обдарованих і сильних. У цьо­ му відношенні елітаризм схожий на ідеологію класового суспільства: класо­ ва спільнота на відміну від станової за­ лежить не від факту народження її членів, це — об'єктивна соціальна по­ зиція, на яку попадає індивід сам, вико­ ристовуючи силу економічних зако­ номірностей, що, ніби гігантська цент­ рифуга, розносять людей по різні боки соціальних бар'єрів. Еліта не як стан, а як агломерація утворюється талантами і волею індивідів, що пробиваються на­ гору крізь соціальні перешкоди, хоча ці перешкоди і залежать від походження і соціальної долі. 86 Широко трактований «модерн» має і зв'язки з містицизмом, що особливо яск­ раво знаходять вияв у російському сим­ волізмі. Містицизм Рудольфа Штайнера і теософські шукання Блаватської злива­ ються в символізмі Бєлого, Блока і особ­ ливо Вячеслава Іванова. Поет і культу­ ролог В.І. Іванов своїми працями про давньогрецьку трагедію розвиває тео­ рію Ніцше щодо «аполонічного» і «діонісійського» первнів культури і обґрунтовує єдність мистецького діоні­ сійського екстазу з містичним екстазом оновленої абстрактної релігії — антро­ пософії. Елітаризм цієї течії знаходить вияв у богобудівництві і творенні Нової людини, яка лльки і здатна побудувати Бога в собі. Відповідно з позицій бого­ будівництва і Надлюдини критикується вся європейська цивілізація. Існує і зв'язок ідеології модерну з новими рухами в науковій свідомості на рубежі двох століть, якому власти­ вий суб'єктивізм не меншою мірою, ніж новітньому мистецтву. Спільність рис та історичних доль модерністського суб'єктивізму у двох гілках культури — мистецтві і науці — змушує серйозно замислитися щодо його оцінки. Праці Сен-Венсена і Маха ще 70-х ро­ ків XIX століття, що піддавали ревізії фундаментальні уявлення класичної механіки щодо поняття маси, стали провозвісником великих змін у фізиці. Ототожнення маси з кількістю матерії, речовинністю, річчю, прийняте вже Ньютоном, піддається аргументованій критиці і переглядається в феномено­ логічному дусі. З Маха в Австрії, Гельмгольца в Німеччині, Анрі Пуанка- ре у Франції починається утвердження погляду на науку як на символічний опис реальності, суто формальний ме­ ханізм, що стикується з чуттєво даним світом лльки в точках перевірки гіпо­ тез експериментом та спостереженням. Неможливо заперечувати корисність суб'єктивізму в «критиці досвіду», роз- почалй великим віденським фізиком. Критика наївного реалізму в механіці була попередником наукової рево­ люції, найяскравішими явищами якої стали уже після війни теорія віднос­ ності та квантова механіка. Скептики торували шлях визволення науки від пут наочного уявлення, яке під вигля­ дом захисту «здорового глузду» стави­ ло перешкоди сміливій теоретичній думці. Наводять приклади того, що у вели­ ких мислителів-суб'єктивістів не одер­ жували адекватної оцінки найбільші відкриття фізики XX століття. Дійсно, Мах і Оствальд виявилися глухими до відкриття атомної структури, оскільки йшлося про те, чого принципово не можна безпосередньо спостерігати і уявляти, що a priori належало до ідеаль­ них конструклв. Мах не оцінив ролі те­ орії симетрії і варіаційних методів, оскільки вбачав у них всього лише зруч­ ний математичний формалізм. Пуанкаре не довів до кінця математичних мірку­ вань, з яких мала випливати велика формула Ейнштейна про еквівалент­ ність маси і енергії, оскільки не нада­ вав взагалі формулам онтологічного значення. Все це так. Але правда і те, що суб'єктивізм, зв'язаний з концепцією науки як опису, зовсім не був цілком всеядним і нестримним — він чітко тримався дисципліни доказовості, мате­ матичної строгості та емпіричної пе­ ревірки. З іншого боку, цей суб'єктивізм і скептичний агностицизм, не залишаю­ чи науці нічого, крім логіко-математич- ної строгості і культури добування фак­ ту, нещадно ламав догми і передсуди, звільняв дослідників від упереджень. Інша річ, чи достатня така філософія науки для конструктивного мислення, чи зводиться функція науки до сим- 87 1 Див.: Мебде-и ка- нун-и йеничери од- жагы тарихи. — M., 1987. — С. 211. волічного опису і передбачення резуль­ тате експерименту. Якщо наукова тео­ рія є не лише опис, але й пояснення фрагмента реальності, то вимагається не лише доказ її істинності, а й пра­ вильне її розуміння; її твердження ма­ ють бути не тільки доведені — має бути розкритий їх смисл. В будь-якому ви­ падку заслугою скептиків була пере­ конлива критика неправильного ро­ зуміння засад фізико-математичного пізнання, очищення науки від вульгар­ них уявлень, безпосередньо почерпну­ тих здоровим глуздом з повсякденного побутового досвіду та натурфілософ­ ської традиції. Не вдаючись до деталей, можемо твердити, що і мистецтво на межі двох століть перемістило увагу на внутріш­ ній світ людини, на художні засоби пе­ ретворення буденності на універсум митця, — і попри всі швидкоплинні зміни стилів, смаків і художніх плат­ форм відкрило епоху сучасного мис­ тецтва. Даремно шукати істину в кож­ ній із шкіл нового мистецтва (art nou­ veau, буквально «нове мистецтво», було насправді саме школою «модерну» у вузькому розумінні слова, теорією і практикою декоративного формотво­ рення, що протистояла руйнуванню форми світлом і кольором у імпресіо­ нізмі). Всім їм властиве головне: пошу­ ки формальної довершеності, відкриття музики мистецтва, затьмареної її при­ стосуванням до публічного життя, «гро­ мадським обов'язком». Почалося зі спроб відтворити світло і колір нетра­ диційним способом, виразити їх мазка­ ми чи навіть крапками, чистими фарба­ ми — перейшло до знаходження в ху­ дожньому універсумі простих геомет­ ричних форм — і через експерименти, все нестримніші, вийшло на простір аб­ страктного живопису. І Мондріан уже відкрито говорив про спорідненість свого мистецтва з наукою саме в їх не­ довірі до цінності наочного образу і емпіричної даності. А також і про спорідненість свого світобачення з теософією. Чи випадковий зв'язок нових і нових маніфестів динамізму в мистецтві з політикою — футуризму з фашизмом в Італії, з комунізмом в Росії? Alle Menschen werden Brüder. Alle Serben müssen sterben. Балкани — цивілізаційний розлам Молодотурецька протофашистська держава Балканський півострів разом з Поду- нав*єм може служити типовим прикла­ дом «розламу цивілізацій». На південь від Карпатського хребта на величезній гористій території, через яку проляга­ ють широкі долини Дунаю та його пов­ новодних приток, до порізаного горис­ тими затоками лагідного середземно­ морського узбережжя та острівної країни Егейського моря — тут, на зем­ лях однієї з колисок світової цивіліза­ ції, зіткнулись не лльки інтереси, а й культурні впливи трьох імперій: Австрійської, Російської та Турецької. «Тюрк» — самоназва прийшлих із степів і пустель Закаспія та Централь­ ної Азії на землі Анатолії кочовиків; але вже в часи султана Мехмеда I I тюр­ ками називали селян-мусульман, а зго­ дом слово «тюрк» вживається винятко­ во в значенні «простолюдин», «пле­ бей»1. Імперія Османів стала турець­ кою лльки з 1908 року, після молодоту­ рецької революції, коли султанат про­ голосили державою турецької нації Самі слова «вітчизна», «нація», «свобо­ да», «патріотизм» і «революція» з'яви­ лися в турецькій мові завдяки першим просвітителям — ідеологам реформ, 88 зокрема засновнику першої турецької громадсько-політичної газети «Тасвір-і ефкяр», учаснику революційних боїв 1848 року в Парижі Ібрагіму Шінасі та його учню, поету і драматургу Намику Кемалю. Створену їх послідовниками 1865 року в Стамбулі таємну ор­ ганізацію, що перетворилася на парл'ю «Ілігад ве терракі» («єднання і про­ грес»), європейці прозвали «Молодою Туреччиною» за аналогією з численни­ ми тоді іншими «молодими націями» —■ Італією, Польщею тощо. Історія «родючого серпа» на південь від Чорного і Каспійського морів повна кривавих війн і геноцидів. Інколи ство­ рюється враження невпинного вини­ щення вогнищ цивілізації. Дивно, але дані антропології не свідчать про скільки-небудь істотні зміни населення в цьому регіоні. Всюди в Передній Азії переважає круглоголовий європеоїд­ ний середземноморський (кавкасіон- ський) тип, у регіоні Месопотамії і Вірменії — ассіроїдний або, інакше, арменоїдний, а довкола південної час­ тини Каспію — доліхокефальний серед­ земноморський тип, характерний для азербайджанців, жителів Гіляна і Ма- зандерана та туркменських кочовиків. Процеси появи і зникнення народів тут були не стільки результатами вели­ ких переселень, скільки наслідками взаємної асиміляції нових і нових хвиль прибульців і корінного субстрат- ного населення. В ісламські часи на малоазійських та балканських кордонах з Європою завжди юрмилися всілякі шукачі щастя, фанатики, авантюристи та декласовані елементи, готові утворити армію визво­ лення світу від гріха, прославитися і при нагоді чимось поживитися. Цемен­ туючою силою тут стали войовничі туркменські кочові племена, що прохо­ дили через Хорасан, Мазандеран, Азер­ байджан та Вірменію на землі Анатолії. Саме з цих хоробрих і суворих турк­ менських уч бейлері, по-сьогоднішньо- му — «польових командирів», вийшла династія Османів, що в XVI столітті лег­ ко скинула панування мамлюкських султанів і за шістдесят років завоювала весь арабський світ, включаючи Магріб. Туркмени-османи, що прийшли в Пе­ редню Азію з кочів'їв східного При- каспію, явно не становили помітної ча­ стини населення Анатолії. Сучасні ту­ рецькі села мають коротку історію — вони побудовані переважно в XVII— XVIII століттях, хоча є селища, що ма­ ють вік 500—800 років, тобто засно­ вані ще до приходу тюркських кочо­ виків. Ще в XVIII столітті найхарак­ тернішими для Анатолії були хижі з кущів та комиша, що називалися по- грецьки кулюбе (звідки наше колиба). Сьогодні такі турецькі колиби — житло недавно осілих кочовиків, хижі робітників-поденників та господарські будівлі. Аж до нашого часу в Туреччині збереглися рештки кочових племен — юрюки, яких офіційна статистика не виділяє з турецької нації, в результал чого лишаються невідомими їх чи­ сельність та етнічні характеристики. Вони були переселені султанами і в європейську частину імперії. Очевидно, основна маса прийшлих туркмен осіла і прийняла типовий для регіону спосіб життя. Від Центральної Азії до Егейського моря поширений іранський тип житла з пласким дахом, покритим землею; на Балканах типо­ вим був інакший дах — з досить крути­ ми схилами, по-грецьки вкритий напівкруглою черепицею. Цегла-сирі- вець в Туреччині має іранську назву керпіч. До XIX століття в Болгарії, до XX століття в Туреччині можна було ба­ чити хатини з відкритим вогнищем по­ середині, де худобу тримали прямо в жилому приміщенні. Турецькі селяни носили вишивані шкарпетки; фігури, 89 1 Див.: Курылев В.П. Хозяйство и мате­ риальная культура турецкого крестьян­ ства. Новейшее время. — М., 1976. — С. 121. зображені на них, красномовно свід­ чать про місцеве походження турець­ кого одягу — вишивки мали символіч­ ний характер, в них легко впізнати візантійські і навіть ще хеттські моти­ ви1. Це зайвий раз підтверджує, що ос­ новою турецького селянства стали не стільки осілі кочовики-тюрки, скільки ісламізоване і потуречене місцеве на­ селення Анатолії. Іслам, як і інші світові релігії, є куль­ тура надетнічна. Іслам створював релі- гійно-правовий простір, мамлякат- аль-іслам, від Ґібралтару до Бенґалії, від Хорезму до Занзібара, — простір, що рідко бував об'єднаний єдиною державою хоча б у більшій своїй час­ тині, але визначав певний світ. Зро­ зуміло, світ вкрай різноманітний і стро­ катий. Однак, як ціле цей світ протисто­ яв немусульманському світові, а невід- діленість у ньому права від моралі на­ давала поведінковим нормам пра­ вовірних настільки специфічних рис, що мусульмани-слов'яни відчували се­ бе етнічно ближчими до турків, ніж до своїх одноплемінників-християн. Що­ правда, є і винятки: аджарці — насам­ перед грузини, а полм уже мусульмани. Албанці — насамперед албанці, а потім уже мусульмани чи православні. Іслам, породжений у арабських колах, аж ніяк не стражденних і найбідніших. Проте, в передньоазійському суспільстві, куди його занесли арабські завойовни­ ки, він виявився релігією простонарод­ дя, плебсу, простих і чесних скотарів, які поважали торгівлю і ремесло, але над усе ставили мужній військовий проми­ сел. Лише суфії заперечували прийняте в ісламі бедуїнське переконання в тому, що торгівля вища від ремесла. Що ж до пошани до чоловічих військових чеснот, то вони трансформувалися в священний обов'язок мусульманина — війну проти невірних. Хоча Коран неоднозначно вислов­ люється щодо ставлення до невір­ них, — окремі місця його можна трак­ тувати як вищою мірою миролюбні, — слід визнати, що по сул ісламське ро­ зуміння віри виключало невірного, кафіра (гяура) з людської громади. За деякими уявленнями людина природно вірить в Аллаха, і, отже, стан безвір'я — а в екстремістських уявленнях навіть стан гріха у мусульманина — неприрод­ ний і автоматично виключає відступни­ ка з кола людей. В цілому політика ісламського світу щодо Європи завжди була досить агресивно-войовничою. Не святими були і християнські супер­ ники ісламу — безглузді жорстокості португальських та іспанських адміра­ лів, особливо великого Васко да Гами, і неперервні спроби церкви відновити масовий психоз середньовічних хрес­ тових походів часто не дають можли­ вості визначити, хто в тих війнах напа­ дав, а хто оборонявся. Проте, ставлення до іновірців як до неповноцінних і невідомо чи й людей мало межі, врегульовані шаріатом. За­ плативши джізья — викуп за право жи­ ти і користуватися благами завойова­ ної правовірними землі, кафіри одер­ жували статус мавля — покровительст- вуваних — і жили власними самовряд­ ними громадами, що судилися своїм су­ дом і несли перед ісламською держа­ вою колективну відповідальність. А л релігії, які визнають «книгу» (біблію), тобто іудаїзм і християнство всіх кон­ фесій, проголошено «покровительству- ваними». Враховуючи, що джізья ста­ новила більшу частину доходів дер­ жавного бюджету, можна зрозуміти, що султани були навіть зацікавлені у збе­ реженні громад невірних — реайя, рая. Все це в XVI— XVII століття, в часи інквізиції і релігійних війн, було наба­ гато ліберальніше, ніж християнська нетерпимість. 90 Проте, чи можна говорити про лібе­ ралізм там, де султан Селім наказував рубати за потраву посівів селян-хрис- тиян голову і винуватцю — ісламсько­ му кіннотникові-шаг/, і його коню? Це був режим дикий і жорстокий, але він ставив на мел своєрідно і досить грубо трактовану справедливість. Іслам вбачає виїду мету діяльності світських володарів і взагалі вищу цінність влади в справедливості. Тема справедливого султана залишається провідною і у ранніх ісламських письменників ■— ібн Сіни, Нізамі,ібн Хал- дуна, — і у османських ідеологів — Кочі- бея Ґемюрджійського, Кял'ба Челебі, 'Алі Чауша, Вейсі та інших. Найвиразніше сказав Кочібей: «Від безвір'я світ не зруйнується, а буде стояти собі; від утис­ ку ж він не встоїть. Справедливість є при­ чина довгодення, а благоустрій станови­ ща бідняків є шлях падишахам в рай»1.1 далі: «Словом, могутність і сила верхов­ ної влади в війську, військо існує каз­ ною; казна збирається з поселян; існу­ вання ж останніх зумовлюється справед­ ливістю»2. Подібних висловлювань різних авторів можна навести багато3. Коран засуджує зульм (зулум) — утиск, придушення, примус, образу, при­ ниження, захоплення майна та інші види насильства над особистістю. Всілякі ви­ ди зловживання владою щодо підданих, в тому числі щодо рабів, розцінюються як відступи від норм ісламу. Проблемою залишається лльки спосіб боротьби проти зульму: у всякому разі у випадку бунту правитель зобов'язаний спочатку з'ясувати, чи не був бунт наслідком зуль­ му щодо підданих. Правилом також — аж до кінця Османської імперії — була амністія бунтівників, якщо вони склали зброю. Звичайно, зульм залишався та­ ким самим супутником історії ісламських держав, як і корупція чиновників та суддів, як і пияцтво і розпуста неконтро- льованих ісламських бюрократів. Високий статус судді в суспільстві ісламу визначався ідеологією справед­ ливості. Представник стану улемів — осіб, що займалися справами віри, пра­ ва і освіти, — який досяг ученості рівня мевлієт, одержував звання молли (мул­ ли) і міг бути призначений на посаду каді (судді) з високою оплатою. Згодом муллами почали називати всіх вчених людей і осіб благородного походження. За Сулеймана І встановлено посаду го­ ловного муфля — иіейх-уль-іслама, що призначав муфлїв у головні міста і представляв султану кандидатури каді. Муфлй виносив фетву — відповідь- тлумачення на певні правові питання. Провінційна адміністрація складала­ ся з каді і беїв. Бей — титул на початку племінних воєнних вождів (в тому числі і самого засновника імперії Ос- манів Орхана, поки він не присвоїв собі титул султана), полм — середньої лан­ ки адміністрації, що займалась військо- во-управлінськими справами. Суддя ж не підпорядковувався нікому, крім сул­ тана, одержував жалування з казни, був також ніби прокурором та но­ таріусом, розглядав всі скарги населен­ ня і спостерігав за діяльністю цехів4. Халіф — представник Пророка в цьо­ му земному свіл — не є сакралізова- ною особою; в ісламі немає процедури, подібної до миропомазання. Обов'яз­ ковою умовою правління халіфа зали­ шається лльки визнання його священ­ ними містами — Меккою та Медіною. Віра не вимагає виключності халіфа — халіф як світська особа може бути один, їх може бути і декілька в різних ісламських країнах. Те ж саме сто­ сується султана як носія влади. Султан імперії Османів мав титул «султан двох континенлв, хан двох морів, слуга двох священних міст». Отже, легітимація аб­ солютної влади над Азією і Африкою, над Чорним і Середземним морями по­ лягала у тому, що султана визнавали 1 Див.: Смирнов В.Д. Кучибей Гемюр- джинский и другие османские писатели XVII века о причинах упадка Турции. — СПб., 1873. — С. 143. 2 Див.: Там же. — С. 147. 3 Див.: Вейси. Хаб-на- ме («Книга снови­ дений»). Введе­ ние. — М., 1976. — С. 17. 4 Див.: Мебде-и ка- нун-и йеничери од- жагы тарихи. — С. 205. 91 Султан Абдул Гамід «Кривавий» Медіна і Мекка, чиїм «слугою» він офіційно проголошувався. При цьому правового підпорядкування «двом містам» не існувало. Такий умовний характер владного благословення, якщо не допускав опо­ зиції з боку ісламських авторителв, то у всякому разі проводив певну межу між владою і релігійною громадою, яка у граничному випадку могла привести до оцінки громадою правління як зульму. Ісламські авторитети час від часу висту­ пали проти адміністрації султана як носії принципів соціальної справедли­ вості, і в цьому полягає сила ісламу і джерело його критичності щодо влад­ них структур. Ідеологічний центр ваги ісламу, так би мовити, знаходився ниж­ че лінії соціальної рівноваги, ближче до соціальної психології низів суспільства. Як завжди в історії, щоб система не пе­ ревернулась, верховна влада повинна бути популістською, а винними в усьому мають бути посередники між султаном і народом, чиновники, «бюрократи». Всередині держави мав панувати громадянський спокій; слово алям («мир») у старій турецькій літературі вживається як синонім слова «держа­ ва». Якщо становище євреїв було в сул­ тана^ набагато кращим, ніж у христи­ янських державах до XX століття, то християни знаходились у двоїстій ситуа­ ції. З одного боку, мусульмани оціню­ вались ними як вороги Христові. З іншого боку, навіть дуже ортодоксальні православні автори XVII — XVIII сто­ літь визнають віротерпимість турків і ставлять їх у приклад католикам. Голов­ на помісна церква православних досі має престол в Стамбулі-Царгороді, на турецькій території. З XVIII століття, коли Османська імперія вступає в полосу глибокої і без­ вихідної кризи, статус християн різко змінюється. Це виявляється, зокрема, в зміні змісту термінів «реайя» і «тюрк». «Реайя» до XVIII століття — це селяни взагалі, як мусульмани, так і християни. З XVIII століття термін «реайя» означає християнську селянську громаду. Статус «культурно-національної автономії» все виразніше змінюється на статус «апар­ теїду». В цей же час виразнішими ста­ ють відмінності між етнічними групами всередині ісламського світу. Утворення держав греками, сербами, чорногорця­ ми, болгарами, албанцями посилює в ту­ рецькому суспільстві ворожість не лише до невірних, а й до нетурків. Після повстання в Боснії та Герцего­ вині, війни з Сербією, кривавої різани­ ни, влаштованої башибузуками в Бол­ гарії/двох дефолтів Туреччини і ульти­ матуму європейських держав почалося масове обурення учнів духовних учи­ лищ (софтів); збуджені розмови в кав'ярнях, мечетях і на базарах про не­ здатність уряду протистояти невірним та іноземцям переросли у вуличні без­ порядки, і молодотурки 1876 року на якийсь час захопили владу. Зрештою, хитрий і жорстокий султан Абдул Гамід швидко усунув їх від уряду, 92 і розпочалась епоха зулум — дикого необмеженого насильства. У 1908 році на тлі національного збу­ дження, викликаного втручанням Росії і Англії в справи, зв'язані з повстанням слов'ян у Македонії, молодотурки здійснили переворот, знову очолили уряд і проголосили еру реформ. Туреччина почала свою «перебудову» дуже давно, ще в кінці XVIII століття. Заходи по реформуванню владної і еко­ номічної системи в імперії Османів ініційовані султанами і викликані на­ самперед необхідністю реорганізації війська. Система регулярного війська на жалуванні — як піхоти яничар, так і кінноти сіпагі, — стала повністю непридатною; бунтівливі яничари і сіпагі більше загрожували султанам, ніж зовнішнім ворогам. В 1826 році султан Махмуд I I вирізав яничар і ліквідував феодальну систему кінноти- сіпагі. В 30-х роках XIX століття Муста- фа Решід-паша, видатний політик і дип­ ломат, написав молодому султану текст так званого «Ґюльханейського хатт-і- шеріфа», в якому визначалась мета ре­ форм — ліквідація системи деспотиз­ му. «Ми вважаємо за потрібне через нові установи надати землям, що ста­ новлять Османську державу, добробут під хорошим управлінням. Ці установи повинні передусім мати на увазі три пункти: 1) гарангії, що дають нашим підданим повну безпеку життя, честі і майна; 2) правильний розподіл і зби­ рання державних податей; 3) визначен­ ня рекрутського набору і термінів воєнної служби. Справді, чи не являють собою життя і честь найдорогоцінніших благ людини? Чи не буває навіть той, чиє серце здригається при самій думці про насильство, змушений вживати йо­ го і тим завдавати шкоду урядові й країні, коли його життя і честь знахо­ дяться в небезпеці? ...Якщо, навпаки, громадянин знає, що він цілком безпеч­ но володіє своїм майном, то він прагне не лише розширити коло своїх занять і своїх насолод, але й почуває, як щодня в серці його зростає любов до государя і вітчизни і відданість батьківщині»1. Спроби султанів-реформаторів подо­ лати опір улемів-традиціоналісгів та старовинного війська, посилення роз­ валу султанату внаслідок відкритого та прихованого непослуху безконтроль­ них провінційних начальників — все це становить гострий сюжет для історичної оповіді про страждання народів імперії Османів, в тому числі турецького. Ре­ форми впродовж двох століть ішли над­ звичайно важко, з поверховими успіха­ ми і глибокими падіннями. Європейські держави, сподіваючись на утворення на південному сході Європи цивілізованої противаги Росії, надавали імперії Ос­ манів колосальні кредити: сума боргів Туреччини з 1854 по 1878 рік становила 5 276 млн. франків. Куди пішли пози­ чені гроші, історії невідомо. У 1872 — 1873 роках прибуткова частина бюдже­ ту Туреччини становила 18,5 млн. лір, а щорічна виплата заборгованості в 1873 і в 1874 роках — 14 млн, лір. Після офіційного банкрутства султанату кре­ дитори взяли справу викачування боргу в свої руки, наймаючи відкупщиків че­ рез «управління Оттоманського боргу». В марксистській літературі вся ця історія виглядала як суцільний «поділ Туреччини» та «експлуатація напівко­ лонії». Сьогодні, коли ситуація Росії та України чимось до болю нагадує давню турецьку, ми могли б вже більш критич­ но і самокритично її оцінювати. До речі, «режим капітуляцій», про приниз­ ливість якого стільки писали друзі ре­ волюційної Туреччини, не має з цим нічого спільного. Образливе слово «капітуляції» означало з XVI століття, епохи розквіту Османської імперії, пра­ во екстериторіальності для європей­ ських купців та інші привілеї, що нада- 1 Цит. за: Очерки по истории Востока в эпоху империализ­ ма. - М.; Л., 1934. — С. 7. 93 1 Книга Голобородько цит. за: Очерки по истории Востока в эпоху империализ­ ма. — С. 24. 2 Див.: Иванов Н.А. Османское завоева­ ние арабских стран. 1516— 1574. — М., 1984. — С. 211. вались їм для розвитку торгівлі. Султа­ ни не дуже сподівалися на торговельні здібності турків, а фінансова діяльність для мусульман взагалі виключалася, бо коран забороняє лихварство: «Інвестиційний клімат» в Туреччині на початку XX століття один російський автор характеризував таким чином: «Підприємцю доводиться перенести та­ ку масу клополв, канцелярщини і при­ нижень, що пропадала всяка охота вес­ ти справи. Промислова концесія ви­ дається лише за спеціальним указом султана. Для здійснення додаткових по­ шукових робіт треба одержати дозвіл генерал-губернатора, якому повідом­ ляється попередній план робіт... Не вдовольняючись тим, що підприємець давно вже представив загальний план технічних робіт і навіть кошторис, уп­ равління доручає урядовому інспекто­ ру, обговоривши захід з технічного бо­ ку, розробити план найбільш успішної його експлуатації. Нічого й говорити, скільки нових клополв, затрат, відкла­ день і неприємностей це викликало... Одна турецька компанія впродовж 10 років не могла добитися дозволу на експлуатацію нафтових земель у Ван- ському санджаку... Один видний паша, власник мідних родовищ в Ерзерум- ському вілаєті, довго клопотався, щоб йому дозволили виписати динамо-ма- шини та інші технічні прилади для інтенсивнішої експлуатації своїх родо­ вищ. Всі клопоти залишились без на­ слідків, і до останнього часу він змуше­ ний був триматися допотопних способів плавлення і обробки мідної руди... З тієї ж самої причини закинуто було ба­ гато кам'яновугільних, марганцевих та інших родовищ, що належать турецьким промисловцям»1. Зрозуміло, що за цією нечуваною бюрократією стояло не лльки прагнення держави будь-що ут­ римати свій вплив на економічні проце­ си, але й цілком конкретні інтереси дер­ жавних можновладців, які одержували на кожному кроці великий бахшиш. До певної міри можна знаходити гу­ манітарно-культурні основи бюрокра­ тичної заскорузлості султанського ре­ жиму в східних та ісламських традиціях. Економічна політика Османської імперії завжди була прямо протилежна меркантилізму європейських держав. Якщо в Європі XVI — половини XVIII сто­ ліття панувало прагнення менше імпор­ тувати, більше виробляти і вивозити, за­ войовувати ринки, то Порта всіляко об­ межувала експорт і спонукала імпорт. «Османські державні діячі вважали, що благоденство країни і народу залежало від достатку споживчих товарів та їх де­ шевизни на внутрішньому ринку»2. Така політика стала наслідком при­ родного для Сходу погляду на спожи­ вання. Європейські мандрівники швид­ ко переконувалися, що в Єгипті чи Сірії не можна платити найманим слугам на­ перед, бо вони тут же зникнуть і вести­ муть безтурботне життя, аж поки не закінчаться гроші. На святих могилах валі-дервішів турки просили Аллаха, щоб він послав їм смачної їжі і гарних жінок, чим дуже дивували християн, які, навіть дуже бідні, переважно прагнули щось придбати. Немає нічого більш чу­ жого і ворожого масовій свідомості південно-середземноморської культу­ ри, ніж протестантська працьовита скупість, орієнтована на майбутнє. Бла­ годенство краю і насолода життям під захистом воїнів ісламу — найвища еко­ номічна мудрість, на яку спромоглася ідеологія ісламського Сходу. Розкіш — неминучий супутник влад­ ної культури Сходу, і майстерності на­ солоджуватися владні кола Туреччини вчилися на традиціях культури розкоші, що складалася віками від Нілу до Індійського океану. Так само і ісламські структури насильства засво­ ювали місцеву культуру терору і кату- 94 вань, істотний внесок до якої, до речі, зробили греко-візантійські правителі. ...Переворот молодотурків був зу­ стрінутий на Заході з ентузіазмом. І першим ударом по надіях європейських демократів стали вірменські погроми наступного, 1909 року. Це був перший масовий геноцид XX століття, що провіщав нацистські етнічні чистки. Звичайно в дні християнських свят у містах Туреччини бувало неспокійно. Цього разу збудження охопило мусуль­ манські квартали анатолійського міста Адани на середземноморському узбе­ режжі за кілька днів до вірменської Паски, що припадала на 11 квітня. На другий день Паски два вірменини, які опинилися у турецькому кварталі, були убиті; наступного дня було убито ще одного. Пішли чутки, ніби ЯКИЙСЬ вірменин образив туркеню і убив її чо­ ловіка. На вечір до Адани прийшли з навколишніх сіл башибузуки — пасту­ хи і селяни, що в час війни ставали воїнами іррегулярної кінноти. Вони бу­ ли озброєні сокирами, вилами, криви­ ми шаблями, нагайками з потовщеними кінцями, утиканими цвяхами. Чимало було розпалених кров'ю — по дорозі вже убивали зустрічних вірмен. До ба- шибузуків приєднався міський натовп. Губернатор Аданського вілаєту провів нараду, на якій старий суддя на­ магався стримати пристрасті, а біль­ шість шановних громадян, включаючи самого губернатора та інтелігенлв — санітарного інспектора і редактора місцевої молодотурецької газети, — бу­ ла за кров. озвірілий натовп вдерся у вірменський квартал. «Це були тисячі картин різанини, жахів, сластолюбства, які уявити неси­ ла, — писав очевидець. — Місто у владі людей, у яких немає більше нічо­ го людського. Вони прибігають, убива­ ють, колють, ріжуть на частини і відхо­ дять, задихаючись, вкрил потом і кров'ю, завиваючи, мов дикі звірі»1. «Турки одразу не вбивають мужчин, і поки ці останні плавають в крові, їх дружин ґвалтують у них же на очах... Тому що їм недостатньо їх убивати» (мадам Дол-Вілі). «Ми чуємо крики, що рвуть душу, виття нещасних, яким роз­ порюють животи, яких катують» (сест­ ра Марія-Софія). «Кати жонглювали не­ давно відрізаними головами і навіть на Султан Могаммед V— формальне прикриття диктатури молодотурків 14 квітня мусульмани прийшли на ба­ очах у батьків підкидали маленьких зар в білих тюрбанах — розпізнаваль­ них знаках погромників. Грабувати по­ чали крамниці ювелірів, потім усі інші. Вірмени закрилися в своєму кварталі, тільки кілька юнаків на базарі з ре­ вольверами спробували захищати свої крамниці. Близько одинадцятої години дітей і ловили їх на кінчики свого теса­ ка» (отець Бенуа)2. Далі документи і свідчення цитувати просто неможливо. Так булоубито близько ЗОтисяч людей. Недалека Александреттська затока була забита розпухлими трупами, море наповнилось акулами. 1 Див.: Адоссидес А. Армяне и младотур­ ки / / Геноцид армян в Оттоманской импе­ рии: Сб. документов и материалов. — С. 208. 2 Там же. — С. 209— 210. 95 1 Цит. за: Очерки по истории Востока в эпоху империализ­ ма. — С. 34. Хто ж скаженів, різав, катував і ґвал­ тував? Турки? Але турків було десять мільйонів. Дехто відмовлявся брати участь у різанині. Деякі турецькі сім'ї переховували вірмен. У свідченнях європейців говориться про «башибузуків». «Баш-і-бузук» — «зіпсована голова» — це завзятий ту­ рок, що у військовий час ішов служити в іррегулярну кінноту, яка славилася своєю хоробрістю, недисципліно­ ваністю і звірячими розправами над мирним населенням. В XX столітті кінноти башибузуків уже не було. Згадуються міські дадаші. Слово «да­ даш» по-турецьки означає сильного, грубого, рішучого, по-сучасному — крутого хлопця, заводія в своєму квар­ талі. У турків, як і скрізь у містах на тюрксько-іранському Сході, як і де-не- будь в Ташкенл, Фергані чи Мешхеді, місто ділиться на квартали-махалля, якими обмежуються життєві інтереси більшості мешканців, і в кожному є свій крутий дадаш. Можна сказати, це — не­ формальні лідери міських молодіжних антиструктур. В кварталах мідників, штукатурів, шевців тощо серед молодих людей виділялись «гуляки», що регу­ лярно ходили на весілля та пригощан­ ня, влаштовували різні змагання, бійки і поножовщину. Ще в XIX столітті у них була сувора ієрархія і кодекс, якого до­ тримувались, щоб просуватися до її вершин; ніж пускався в хід рідко, хоча всі «гуляки» були озброєні. З руйну­ ванням решток старого цехового брат­ ства слабшали і засади кодексу, бо­ ротьба за ранг ставала все безприн­ ципнішою, братство наближалось до криміналу. Нерідко дадаш жив за раху­ нок виплат із беззахисних крамарів, тобто рекету, а то й простого грабунку. Молодіжні зграї все більше зв'язуються з кримінальним середовищем і, з іншо­ го боку, через систематичні хабарі і ви­ купи, — з поліцією. Дадаші і їх зграї були активними дійовими особами різанини 1909, а пізніше і 1915 року. Після подій 14— 16 квітня 1909 року в Адані настала тиша — поки не при­ йшли викликані з Румелії (Європей­ ської частини Туреччини) війська. З приходом військ погроми почалися з новою силою і люттю. Солдати палили в школах живцем вірменських дітей. Безчинства молодотурків суперечили законам шаріату. В священній війні — джіхаді — допускалося вбивство всіх дорослих чоловіків ворога від 15 до 60 років та викрадення молодих жінок, але неприпустимим було убивство стариків, жінок і дітей. В час війни нормами ко­ дексу поведінки аскера був грабунок з насильствами, убивствами ворожих чо­ ловіків, ґвалтуваннями, але лльки три дні після взяття міста. Те, що принесли мо­ лоді націоналісти, викликало осуд мулл. Але Туреччина енергійно рухалась від старого світу — кудись. Попереду був ще 1915 рік з вини­ щенням півтора мільйона вірмен, а потім ще і сотень тисяч греків. Англієць Найт, який добре знав сере­ довище молодотурецьких революціо­ нерів, писав: «Я зустрічався з багатьма з числа тих, хто складав салонікський комітет. Все це були люди вищого і се­ реднього класу: молоді офіцери, що за­ кінчили військові школи.., далі молоді чиновники різних державних установ, пол’м македонські землевласники, про­ фесори, юристи, лікарі і навіть улеми (духовенство). ...Революція прийшла не знизу, не від забитої міської черні і не від темного селянства, а згори, від того, що було в Туреччині кращого»1. На вищих щаблях влади не видно цих кращих, чесних і освічених націона­ лістів. Керувала парлєю «Іттігад ве тер- ракі» Генеральна рада на чолі з Саїдом Халім-пашею, який одночасно був і ве- 96 ликим візиром. Фактичними ж господа­ рями становища в країні були троє лю­ дей, які формально були просто «впли­ вовими членами Генеральної ради»: Та- лаат-паша, в час перевороту — немо­ лодий уже товстий вульгарний теле­ графіст; офіцер Енвер-паша, тендітний малорослий красень-садист з дівочим рум'янцем; дещо старший генерал Дже- маль, що тримався трохи відособлено. В 1915 році, коли вже йшла війна, керівники паргії задумали повністю винищити вірмен і для цього утворили «Тешкілаті махсуссе» («Спеціальну ор­ ганізацію») з підпільною сіткою на ос­ нові таємної поліції, із своїми агента­ ми, автомобілями, зброєю, шифрами і засобами зв'язку. До керівництва ор­ ганізації увійшли також інтелігенти, — зокрема доктор Назим і доктор Беха- етдін Шакір, лікарі з французькою освітою. Один із молодотурецьких лідерів, Мевлан-заде Ріфат, видрукував пізніше напівмемуарну книгу про злочини партійного керівництва і відтворив ви­ ступи ідейних вождів партії на нараді під головуванням Талаат-паші. Доктор Назим говорив тоді: «Не­ обхідно діяти і діяти дуже швидко. Якщо вдовольнитися частковою різаниною, як це було в Адані і в інших районах, то це замість користі принесе шкоду... Вірменський народ слід винищити в ко­ рені, щоб жодного вірменина не лиши­ лося на нашій землі і забулось саме це ім'я. Зараз іде війна, такого зручного ви­ падку більше не буде Можливо, деякі з вас вважатимуть це звірством, ска­ жуть: яку шкоду можуть зробити стари­ ки, діти і немічні, щоб їх треба було зни­ щувати? Хай буде покараний лише той, хто винен; нападати ж на жінок, що си­ дять удома, стариків і немовлят є вар­ варством і суперечить законам цивілізації і людинолюбства. Мовляв, доктор Назим перебільшує і міркує не- розумно. Прошу вас, панове, не будьте Стамбул, Шаток такими м'якосердими і милосердними, століття це небезпечна хвороба. Зараз іде війна. Я питаю вас, хіба війна не варварство? Чим винен землероб, що пішов із рідно­ го села і вбитий на фронті, або торго­ вець, що лишив свою крамницю для то­ го, щоб загинути від вибуху снаряда? Який злочин вчинили вони, що гинуть такою жахливою смертю? Жорсто­ кість — закон природи, прийняти і відхилити його можна тільки в розуму­ ваннях. Хіба живі істоти, навіть рослини, не живуть, поїдаючи і знищуючи одне одного? Може, ви скажете: «Забороніть це, адже це варварство!» Гасан Фехмі. Так, шановний, я також знайомий з цією теорією пожирання слабого сильним, відомою в біології. Доктор Назим (продовжуючи). По­ думаємо як слід: для чого ми здійснили революцію, яку мету переслідували? Я не хочу думати, що метою нашою було прибрати людей султана Абдул Гаміда і зайняти їх місця. Я став вашим товари­ шем, соратником і братом для того, щоб відродити туркізм. Я хочу, щоб на цій землі турок і тільки турок жив і не­ подільно панував. Нехай зникнуть усі нетурецькі елементи, до якої б націо­ нальності і релігії вони не належали. Нашу країну треба очистити від нету- 97 1 Див.: Отрывки из воспоминаний мла- дотурецкого деятеля Мевлан-заде Рифа­ та / / Геноцид армян в Оттоманской импе­ рии: Сб. документов и материалов. — С. 409— 410. рецьких елеменлв. Релігія для мене не має значення і смислу. Моя релігія — туран. Доктор Бехаетдін Шакір (промовляє слова роздільно і з наголосом). Якщо такий бідолаха, як Мойсей, такий ви­ гнанець, як Ісус, і такий сирота, як Ма­ гомет, змогли створити на землі окремі великі релігії, чому ж ми, люди сильної волі, не можемо створити релігію і ідею турана. Гасан Фехмі. Хай простить Бог за ці сло­ ва (полохливо озираючись на всі боки). Як би шайтани не накинулись на нас. Кара Кемаль (помітивши його пере­ ляк, говорить з насмішкою). Ходжа- ефенді, шо ви бурмочете, молитесь? Помоліться над моєю головою, щоб пройшов головний біль»1. У вірменському геноциді 1915 року задіяні були вже великі маси людей — адже убити належало 2,5 млн. чолові­ ків, жінок і дітей. Цього разу серцеви­ ною натовпу, що захлинався кров'ю, бу­ ли спеціально випущені з в'язниць кримінальні злочинці і, звичайно, дер­ жавні «силові структури»; задіяні були також темні курдські племена. Погана організація справи і опір деяких впли­ вових людей старшого, традиціона- лістського кола, а також в деяких місцях — шалений опір вірменського населення не дав парлї і уряду довести задум до кінця. Коли в оточенні Гітлера обговорюва­ лось питання про винищення євреїв і хтось сказав щось про обережність, Гітлер зауважив: «а хто відповів за вірмен?» Між Стамбулом і Віднем Балканські конфлікти викликають сьо­ годні новий інтерес, оскільки виявилося, що болючі точки початку століття зали­ шаються болючими точками і сьогодні. Сараєво, символ 1914 року, стало симво­ лом і 90-х років; сербська проблема кінця XX століття змушує замислитися і про те, в чому ж полягала сербська про­ блема початку XX століття. Створюється враження, що якісь глибинні сейсмічні процеси в суспільстві цього регіону діяли і діють попри всі соціально-політичні та економічні новації, а ми зупиняємо свій погляд на цій модерній поверхні, не ба­ жаючи заглянути в темні безодні вічних людських пристрастей. Після відступу Османів з основної те­ риторії Балкан залишилися субстратні етнічні і релігійні групи суспільства, кілька століть окупованого турками, — групи, взаємодія яких визначила, так би мовити, оголений після відступу окупаційної повені рельєф місцевого соціального простору. Основним військовим противником Османів на південному сході Европи була Австрія. Росія активно і успішно включається в антитурецькі військово- політичні комбінації лише з кінця XVIII століття, але її поява в Закавказзі і активна роль на Балканах стали реа­ льним геополітичним фактором лише в 70-х роках XIX століття. Повернення австрійських провінцій до католицизму після значних успіхів реформації, зміцнення позицій папізму в Польщі в XVII столітті чималою мірою зумовлені активністю Ватикану в бо­ ротьбі проти турецької агресії. Імперія Габсбурґів, папський престол і Ве­ неціанська республіка впродовж століть організовували різні блоки держав для опору агресії ісламського війська, аж поки під Віднем 1683 року король Польський Ян I I I Собєський не розбив Османів у битві, яка повернула в новому напрямі історію Балкан. В цій битві разом з поляками і австрійцями билися проти турків, як відомо, і ук­ раїнські козаки. З іншого боку, султани підтримували протестанлв проти пап- 98 ства, і протестантська Трансільванія бу­ ла під протекторатом Османів так само, як і православні князівства Молдова і Валахія. Ця багатовікова традиція в XX сто­ літті, після витіснення Туреччини з Бал­ кан, вже була ґрунтовно забута. Проте, в стосунках між націями Балкан можна багато зрозуміти, коли ми цю традицію врахуємо. В Австрійській імперії німецький етнічний елемент ніколи не був основ­ ним і чим далі, тим його питома вага меншала, — в XX столітті німці ледве пе­ ревищували третину населення імперії. Згідно з переписом 1910 року, дещо більше половини населення Австро- Угорщини становили слов'яни, менше чверл — німці, близько однієї п'ятої — мадяри, близько однієї сімнадцятої — румуни. Німці Австрії були нащадками переселенців з Альп Баварії і Швейцарії; більшість із них жила в гірських сіль­ ських місцевостях, і жила аж до другої половини XX століття дуже бідно. Раніше від німців тут з'явилися слов'яни, які до XX століття були головним чином асимільовані, але ще подекуди й досі живуть окремими селами в горах Ка- рінл'ї та інших австрійських земель. Австрійські німці-горяни займались гірничим промислом і випалюванням вугілля, яким вони торгували в містах. Міста і урбаністична культура у всій імперії залишались переважно німець­ кими. Німецько-католицька Австрія куль­ турно становила єдине ціле з католиць­ кою південною Німеччиною і безпосе­ редньо сприймала італійські впливи, особливо з епохи бароко. Династія Габ- сбурґів була найстарішою з правлячих династій Європи і століттями очолюва­ ла також «Священну Римську імперію німецької нації», якій так і не судилося стати політичним ллом римо-католи- цької церкви. Виступаючи організатором і символом антиісламського опору на Балканах, като­ лицька німецька Австрія в своїй військовій активності реально спиралася насамперед не на німецький, а на угорсь­ кий елемент. Королівство войовничих мадяр було основною організованою си­ лою, що стояла на шляху Османів до Євро­ пи; турки перемогли під Мохачем 1526 року, Угорщина втратила незалежність і не відновила її після Віденської битви 1683 року, перетворившись на провінцію Австрії. Угорці, майже до ноги вирізані турками в XVI столітті, продовжували чи­ нити відчайдушний опір і, що найдиво- вижніше, після вигнання турків в кінці XVII —■на початку XVIII століть віднови­ ли свою чисельність, значною мірою за рахунок асиміляції прийшлих хорватів, поляків і німців, про що свідчать зокрема численні угорські прізвища «Горват», «Лендьєл» та «Немет». Здатність до асиміляції чужинців по­ ряд з надзвичайною стійкістю етнічного організму відзначають дослідники не л'льки у мадяр, а й у їх віддалених ро­ дичів — обських угрів маньсі (етноніми 99 Цісар Австро- Угорщини Франц- Йозеф маньсі і мадяр споріднені): у змішаних шлюбах маньсі та хантів (теж обських угрів) діти як правило будуть маньсі. В старій Угорщині дворянські роди зберіга­ ли пам'ять проте, що їх предки «прийшли з Арпадом»; ніхто з простолюду не міг про себе цього сказати. Це означає, що прийшлі в долини Паннонії з євразій­ ських степів угорські конярі і воїни скла­ ли верхівку завойованої ними спільноти і перетворилися на місцеву аристократію, повністю асимілювавши тубільне - слов'янське або романомовне - населен­ ня Паннонії і передавши йому мадярську самосвідомість і навіть мадярське почут­ тя вищості і погорди до сусідів, які, треба визнати, їх ніколи не любили. Мирська аристократія входила до вищих кіл Австрійської держави, але, крім військо­ вих традицій і величезних маетностей, вона нічого іншого не мала. Землі №ор- щини багаті й родючі, угорці створили одну з найкращих кухонь світу і уміли жити в своє задоволення; але селяни за­ лишались досить бідними і дуже залеж­ ними від магнатерії. Перед угорською нацією постала загроза перетворення на корпорацію мешканців розкішних маєтків та небагатих сіл, тоді як вся про­ фесійна європейська культура розвива­ лася — в тому числі мадярами — в німе- цькомовному міському середовищі, а національні капітали зосереджува­ лись — теж у місті — в руках німців та німецькомовних євреїв. Слід зазначити, що чехів у імперії було завжди більше, ніж німців-австрійців, і набагато менше, ніж мадяр (зараз чехів - 9 млн., словаків - за 4 млн., австрійців — до 7 млн., мадяр — за 10 млн.). Чеські землі були найбільш промислово розви­ неними в Австро-Угорщині; щоправда, в гірських районах Чехії більшість стано­ вили прийшлі німці, робітники і майстри гірничої промисловості. Словаки, хорва­ ти і закарпатські українці належали до угорської сфери контролю і впливу. Власне між цими двома полюсами — Віднем і Стамбулом — перебігає куль­ турно-політична історія слов'янства на Балканах, що якраз і стала джерелом найдраматичніших колізій XX століття в цьому регіоні і в усій Європі. Слов'яни прийшли на Балкани в VII— VIII столітті н. е. переважно зі сходу, з нинішньої української тери­ торії, а частково також з півночі, з-за Карпат. Тривалий час слов'янські говірки панували майже скрізь, навіть на терені Греції. Як свідчать дані антро­ пології, балканські слов'яни — це рад­ ше асимільовані місцеві жителі фракійського на сході, іллірійського на заході походження. Тільки на землях Молдови та Валахії, при величезному слов'янському впливі, вирішальним ви­ явився субстрат давнього фракійського населення, що свого часу перейняло по-своєму мову римських гарнізонів. «Романші» близького походження ще довго окремими групами жили в різних місцях на Балканах, але сьогодні їх майже не лишилось. Зокрема, по-ро- манськи говорили гірські пастухи-во- лохи (влахи), що створили особливу культуру у випасах полонин Балкан і Карпат. В Албанії волохи (влехи) пе­ рейшли на місцеву мову, на півночі і сході Карпат — на слов'янські мови (словацьку, українську). Тільки в мало­ доступних горах Албанії лишились го­ ряни, мова яких успадкована від дав­ ньої іллірійської. Вплив місцевого дослов'янського на­ селення видно і на інших елементах культури. Балканське слов'янське жит­ ло продовжує не стільки слов'янські, скільки місцеві давні традиції. В Бол­ гарії лише в низовинних подунайських селищах зберігалися старослов'янські напівземлянки з піччю. Південно­ слов'янська культура житла склалася на місцевій балканській основі — кімната (кьща по-болгарськи, куча по сербо­ 100 хорватськії) з відкритим вогнищем, що пізніше перетворюється на кухню, і до­ поміжні приміщення, що розвиваються в соби — спальні кімнати. Можна виділити в слов'янському світі Балкан три регіони: (1) сло­ венці — група, що першою пройшла зі сходу вгору вздовж течії Дунаю і роз­ селилася в його середній течії та пе­ редгір'ях Альп; (2) групи, що розмовля­ ють нині трьома діалектами сербо-хор- ватськоі мови; (3) групи, що були об'єднані тюркомовними болгарами (до складу їх верхівки, як ми зараз знаємо, входили також іраномовні еле­ менти); сюди відносяться і болгари, ! македонці. Історія словенців і хорватів зв'язана насамперед з католицьким світом, з італійцями, німцями і угорцями. Яку роль відігравали у великому пересе­ ленні народів на Балкани власне давні хорвати, послов'янений іраномовний етнос, і серби, самоназва яких відома з літописних часів, хто на кого справив мовний вплив так, що кордони діалектів перетинають сербську і хор­ ватську території зовсім безвідносно до культурно-релігійного поділу сербів і хорватів, — невідомо; чи, може, ніхто не хотів би торкатися цього дражливо­ го питання. Так чи інакше, стосунки між різними групами балканських слов'ян складалися під великим впливом ту­ рецького культурно-політичого тиску та австро-угорського наступу. Хорвати вступили в династичний со­ юз із Угорщиною і перебували в зоні угорського політичного впливу аж до кінця імперії. Природним кордоном між сербськими і хорватськими (чи іта- ло-хорватськими) землями були хреб­ ти, що відділяють узбережжя Адріатики від внутрішніх гористих регіонів. Берег Далмації аж до Дубровника зали­ шається венеціансько-хорватським; чимало описів внутрішньої балканської території залишили дубровницькі купці з італійськими іменами та хорватськи­ ми прізвищами, що в часи османського іга торгували аж до Болгарії. Зрештою, хорвати залишили по собі в Італії не­ добру пам'ять з часів, коли вони в складі австрійської армії розправляли­ ся з національним рухом Мадзіні і Ґарібальді. Коли 1867 року Австрія стала Австро- Угорщиною, було утворено два парла­ менти, німецько-австрійський і угор­ ський, які делегували кожен по палаті в спільний імперський парламент. Після цього укладено було угоду Угорщини з Хорватією, яка служила хорватською конституцією до 1918 року. Слов'яни, а насамперед чехи, залишилися знева­ женим етнічним елементом Австро- Угорщини. Землі, населені сербами, македонця­ ми і болгарами, з XVI по XIX століття пе­ ребували під владою Османської імперії. Туреччина надавала європейській частині імперії особливого значення. Основна, тюркомовна територія імперії Османів поділялась на дві частини, два еялети: малоазійський — Анатолію та європейський — Румелію, тобто «зем­ лю Риму». Румелія усвідомлювалась турками як колишній Рим, що став фор­ постом ісламу в Європі. Обома еялета- ми управляли до реформ середини XIX століття бейлербеі, що керували збором податків, охороною громад­ ського порядку та мали право наділяти різних видатних людей на свій розсуд тімарами (джерелами прибутків, зок­ рема земельними наділами). При цьому румелійський бейлербей вважався рангом вищим від анатолійського. Центром' Румелійського еялету була Софія, де знаходилась резиденція бей- лербея. Після утвердження влади на Балканах султани і їх румелійські бей- лербеї намагалися підтримувати алям — 101 мир і сприяти розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. По всіх Балканах, а особливо в Болгарії, вздовж шляхів, го­ ловні з яких повторювали контури ста­ рих римських доріг і вели з Азії до се­ редньої течії та верхів'їв Дунаю, до Дуб- ровника, — воріт у Європу, — розвива­ лись міста як торговельні та адміністра­ тивні центри. Міста набувають східного характеру: будинки споруджуються глу­ хими стінами до вулиці, двір відгоро­ джується від навколишнього світу. У містах споруджувались безістани — укріплені крил оловом, нерідко з купо­ лами, величезні приміщення, всередині яких в безлічі дюкянів (крамничок) ішла жвава торгівля. Приїжджі в справах ве­ ликої торгівлі зупинялися в караван-са- раях; для потреб дрібної торгівлі служи­ ли скромніші одноповерхові хани. В ремісничих махалла майстри влаштову­ вали свої чаршія — торгові ряди; вузькі криві вулички з обох сторін обростали крамничками, де торгували мідники своїми казанами, мангалами, посудом, тенекеджії — жерстяними пічками, зо­ лотих справ майстри всілякими тонкими виробами з золота та срібла, кравці- терзія — одягом, килимники — кили­ мами, муфтачії — виробами з козячої шерсті — число дюкянів сягало сотень у малих містах і тисяч у великих. Турецький вплив виявився в одязі, особливо чоловічому; всі Балкани одя­ галися в шальвари з широким кроком, вузькі від коліна, на головах носили фески різного виду, а на ногах — в'язані вовняні шкарпетки з черевика­ ми сиром'ятної шкіри. Зрештою, ба­ гатші, а особливо турки, віддавали пе­ ревагу чоботям. Скрізь на Балканах, що були під вла­ дою турків, наклала відбиток турецька побутова культура. Звичними стали ту­ рецькі лазні, де відвідувачам робили майстерний, дивовижний масаж, після якого вони насолоджувались особли­ вим відчуттям, що його турки називали кайф. Скрізь були кав'ярні, де чоловік може випити чашечку кави по-турець- кому із шклянкою холодної води, або йогурту, або шкляночку, краще сказа­ ти — чарочку міцного ароматного чаю. Пообідати з приятелями кілька годин вишуканими турецькими стравами з безліччю овочів, м'ясними кебабами, різноманітними солодощами... Перед подачею кави чоловіку побризкають бороду рожевою водою, щоб запахи не зашкодили смакувати каву... Такі кав'ярні в XIX столітті стали центрами і турецького, і слов'янського громад­ ського життя, тут обмінювалися нови­ нами і обговорювали політичні справи. Чи був турецький гніт важким? Цього питання, здавалось би, можна б і не за­ давати. Сьогодні всі пишуть «османське іго». Проте, сліди мирного співжиття, що лишилися в побуті і в лексиці, свідчать і про лсні контакти турків і слов'ян. Становище християн в імперії Османів навіть за мирних умов залишалось при­ низливим і пригнобленим. Безліч вели­ ких і малих обставин від податків до нерівноцінності свідчень у суді залишали постійне почуття несправедливості. Можна впевнено сказати, що найбільш -прикрими були навіть не офіційні кон­ такти з турецькими властями, а свавілля і беззаконня. Турецькі аскери на базарі платили третину ціни, а то й зовсім не платили. Молоді турки, — не обов'язково близькі до властей люди, а які-небудь прості вантажники або чорнороби, — безчинствували, викрадали і ґвалтували дівчат. Найстрашнішими були аскери, які не холли після військових дій поверта­ тись до мирних занять і зграями бродили по Румелії, розважаючись насильством. Вплив турецької культури був силь­ ніший в Болгарії, слабший у войовничій Сербії і зовсім слабкий у Чорногорії. Пояснити різницю між Болгарією і 102 Сербією можуть прості цифри: в Бол­ гарії гори і узвишшя займають 33 % те­ риторії, в колишній Югославії — 75 %. Корінна Сербія, без придунайських до­ лин Шумадії, — це просто країна гір. В старовину болгарські торговці були ос­ новними поставниками худоби для ту­ рецької армії. (джелебами); джелебів призначав сам султан. В XVII столітті дві третини джелебів були болгарами, третина — турками. Зрештою, серби та інші виходці з балканських християн становили більшість сіпагі, що служили в регулярній кіннол на умовах ленного земельного володіння, оброблюваного селянами на основі повинності. Рефор­ ма привела до того, що земельні лмари були передані турецьким селянам в чіфлік — спадковий наділ на зразок ху­ тора. В чіфліку будувалась хазяйська колиба, приміщення для найманих робітників, спільна кухня. Тільки після Визволення чіфлікчійство в Болгарії було перебудоване на засадах нормаль­ ної хутірської приватної власності. Турків було в слов'янських країнах Балкан не так багато, лльки в прикор­ донній з Валахією Добруджі вони ста­ новили значний відсоток сільського населення; переважно турки жили в містах і виїхали в Туреччину після утво­ рення на Балканах християнських не­ залежних держав. Болгари з кінця XVIII століття, з періоду, який нази­ вається Відродження, все демонстра­ тивніше відмовляються від східних рис побуту; міняється планування двору, насамперед у місті, будинки ставляться лицем до вулиці і стають все більш ре­ презентативними, огорожа — більш відкритою, перед будинком з'являють­ ся квітники, кущі, дерева. Місто рішуче міняє вигляд, за чим криється великий внутрішній культурний переворот. Болгарський рух Відродження був переважно культурним і спирався на кола місцевої інтелігенції та буржуазії. Сербський рух опору, починаючи з XVIII століття, набуває переважно політичного і військового характеру. Особливо войовниче неприйняття ту­ рецької культури і всього турецького властиве чорногорцям. На Чорну гору віддавна йдуть найбільш непокірні серби. Сербський мандрівник Мілорад Медаковіч у книзі «Живот и обича]’е Црногораца» (Нови Сад, 1860) так ха­ рактеризував побут чорногорців: «Чор­ ногорець має бідну страву і найчастіше живиться сухим хлібом Встає рано і одразу йде до роботи, снідає, коли роз­ видниться. На сніданок їсть хліб із си­ ром або цибулею. До обіду має щось трохи ліпшого. Зварить кашу або поїсть шмат сиру чи м'яса Мало який чор­ ногорець має досить збіжжя, щоб до­ жити до нового врожаю, а, отже, мусить докуповувати. Найважче для чорногор­ ця — дочекатися святого Юрія, коли все в лісі зазеленіє і одягнеться травою та квітом. Тоді той, що має вдома щось живого, почне доїти і вже не боїться го­ лоду. ...У чорногорця добрий шлунок, який здужає перетравити всяку їжу. Пшеничного хліба чорногорець вживає мало: лльки на більші свята та весілля печуть пшеничний хліб, варять м'ясо, попивають вино та ракію»1. Етнографи вважають, що демонстративний аске­ тизм чорногорців був радше наслідком їх ворожості до турецького гедонізму. Турецькі аскери на фронті Першої світової війни 1 Цит. за: Кагракку 0и5ап. ОидоБ^ка кисЬупе. — РгаЬа, 1988. — Б. 28. 103 Принаймні бідність чорногорських се­ лян сусідила з показовою ворожістю до східної розкоші. У сербів такого демон­ стративного аскетизму немає, але симбіозу з турецькою побутовою куль­ турою значно менше, ніж у болгар. Не зовсім зрозуміло, чому переважно в Боснії зосередилося турецьке і му­ сульманське населення Балкан: ані за природними умовами, ані за адміні­ стративними позиціями Боснія не була чимось особливо сприятливим для турків. Тим не менш Боснія відзнача­ лась не лльки тим, що сюди з XVIII століття зіжджались мусульмани з усіх земель, де лльки їм загрожувала небезпека, — в містах Боснії взагалі існувала атмосфера більш-менш мир­ ного співжиття мусульман і християн, тут східний побут більше проникає в повсякденну культуру християнського (переважно сербського) населення. Навіть православна церква, яка в Боснії та Герцеговині була окремою, має риси ідейного консенсусу — пра­ вославні серби в Боснії близькі до бо- гомільської єресі. Особлива терпимість характеризувала Сараєво, де при пере­ вазі мусульман існували також і право­ славна, і католицька громади. Два, сказати б по-сучасному, — політологи, що мали діаметрально про­ тилежні настанови, на початку цієї епо­ хи писали дуже схожі речі про росій­ ську зовнішню політику. Російський націоналіст і консерватор М.Я. Дани- левський підкреслював, що Росія не за­ гарбує чужі землі, а просувається на них за запрошеннями місцевих народів як їх визволителька. Ворог російського націоналізму, український ліберальний соціаліст М.П. Драгоманов зазначав, що російське військово-політичне про­ сування на терени Європи не зв'язане з природними напрямками російської колонізації, — останні спрямовані на­ самперед на схід, в Азію. Однак, Росія не тільки просувалась на захід та південний захід, але й дійсно користу­ валася в цій своїй інвазії підтримкою місцевих народів, — в повній згоді з тим, що писав Данилевський. Так стало­ ся, пояснював Драгоманов, тому, що Росія розв'язувала — своїми грубими мілітарними методами — віковічні національні проблеми цих народів. Та­ кими були проблеми польсько-ук- раїнських взаємин, проблеми взаємин з Туреччиною народів України, Греції, Болгарії, Сербії, Вірменії і так далі. Дійсно, на початку російське втручан­ ня виглядало як допомога і навіть, у кри­ тичних ситуаціях, порятунок; і тому, зок­ рема, російське просування на Балкани одержало гарячу підтримку і консерва­ тивно-націоналістичних, і ліберальних та ліворадикальних елементів російського і українського суспільства. Однак, дуже швидко братська допомога великого російського народу оберталася прагнен­ ням до безконтрольної влади. Саме тому Росія швидко втратила Болгарію, яка змінила орієнтацію на австро-німецьку. Саме тому у Росії не складались стосунки з сербською династією Обреновичів. В Болгарії безпосереднім приводом для конфлікту стало прагнення Росії підпорядкувати своїм стратегічним інтересам залізничне будівництво (в-дезалежній Болгарії після перемоги над Туреччиною в 1878 році Росія збе­ регла контроль над залізницями). Російські генерали вимагали, щоб будівництво залізниць було підпоряд­ коване ідеї розгортання армії на ту­ рецькому кордоні, болгарські політики і буржуазні кола холли забезпечити інтереси торгівлі з Центральною Євро­ пою. В результал до влади прийшли пронімецькі кола на чолі з Кобурґ- ською династією. В Сербії стосунки з Росією покращи­ лися, коли внаслідок перевороту до вла­ ди прийшла войовнича династія Кара- 104 Георгійовичів (їх предок, Чорний (Кара) Георгій, на початку XIX сторіччя був гай­ дуком, тобто «благородним розбійни­ ком», а потім, розбагатівши, — гуртовим торгівцем худобою). Переживши впро­ довж півстоліття кілька війн і з Туреччи­ ною, і з Болгарією, Сербія стала міліта­ ризованою державою з територіальни­ ми претензіями до сусідів. Три терміни перед війною військове міністерство очолював розумний і енергійний гене­ рал Радомір Пугнік, завдяки реформам якого сербська армія стала повноцін­ ною військовою силою. Досі неясно, наскільки серйозно контролювала країну таємна офіцерська організація «Црна рука», очолювана людиною під псевдо «Апіс», — начальником військо­ вої контррозвідки полковником Дра- гугіном Дмітрієвічем. Ясно тільки, що «уряд Пашіча його побоювався»1, — при тому, що старий Пашіч був людиною самостійною, сильною і дуже хитрою. Традиційний дух войовничості і відваги, що жив у мужніх людях сербських гір впродовж багатовікової історії боротьби з турками, втілився в військово-бюрократичній структурі Сербської держави, готовій на авантю­ ри з непередбачуваними наслідками. Не раз сербське керівництво ішло на провокаційні конфлікти, розраховую­ чи, що у випадку збройної сутички Росія не зможе покинути свого єдиного надійного спільника на Балканах. Та­ кою авантюрою стало і убивство наслідника австрійського престолу, правого радикала Франца-Фердінанда членом «Чорної руки», що й розв'язало світову катастрофу. Впродовж усього XX століття між Сербією і Болгарією не вгасав конфлікт за Македонію. Серби радше готові були визнати етнічну окремішність маке­ донців, оскільки ця слов'янська спіль­ нота принаймні ближча в мовному відношенні до болгар, ніж до сербів. Для національної самосвідомості бол­ гар визнання Македонії окремою нацією є надзвичайно дражливим, бо тоді треба було б переглянути історич­ ну легенду, — адже без македонського Охрідського царства історія Болгарії втрачає так само багато, як історія Росії без Київської Русі. Однак, це вже дер­ жавницькі ідеологічні війни на полі історії, що до реальних міжетнічних взаємин мають віддалене відношення. В міжетнічних та релігійних відноси­ нах в султанаті особливу роль відігра­ вали взаємини турків з двома велики­ ми християнськими націями — греками і вірменами. Греки, етнічна основа старої Візанлї, власне, і почали серію визвольних війн на Балканах, що завершилися майже повною ліквідацією турецької Румелії. Рушійними силами грецького руху були як багаті купецькі громади греків у містах усієї території Причорномор'я, включаючи Одесу, — чи не найваж­ ливіший центр грецького патріотичного опору, — так і в корінній Елладі: ор­ ганізації селян і рибалок на чолі з «капітанами», традиційні структури морської цивілізації, були не меншим чинником успішного опору туркам, ніж матеріальні можливості громад міської буржуазії. Ставлення румун, болгар, ал­ банців, сербів до грецького антиту- рецького опору було спочатку прохо­ лодним з огляду на давні конфлікти з грецьким торговельним елементом. На початок століття Греція вже вступає як Сербські селяни- добровольці йдуть на війну. 1914 р. 1 История диплома­ тии. — М., 1945. — Т. II. — С. 246. 105 держава в конфлікти з сусідами з різних територіальних мотивів. Значна частина греків продовжувала жити в підневільному становищі на території Туреччини, особливо в містах побереж­ жя, що історично були такими самими територіями Еллади, як і грецькі міста на західних берегах Егейського моря. Єдиною християнською нацією, більшість якої на початку XX століття більш-менш компактно проживала на землях, що входили до складу Туреччи­ ни, і не мала власної держави, були на початку століття вірмени. Можна вважати спадщиною туре­ цького панування взаємну ворожість болгар і сербів, що породила декілька війн. Можна зрозуміти протистояння сербів і босняків. Можна побачити в культурній історії балканських етносів джерела інших конфліклв. Можна відзначити явища цивілізацій- ного розламу. Подібні несумісності почали відігра­ вати особливо небезпечну роль, коли внаслідок утворення на Балканах національних держав виникла невідпо­ відність між державними та етнічни­ ми територіями. Така невідповідність є найболючішим результатом тривалого існування великих імперій. У межах імперій завжди пульсують потоки міграцій, переселення на чужі етнічні землі, переселення з сіл в міста. Істо­ ричні території етносів на їх кордонах утворювали широкі маргінальні зони із змішаним населенням, що давало і до­ статньо приводів для міжетнічних конфліктів, і, не меншою мірою, подеку­ ди згладжувало міжетнічні взаємини. Зрозуміло, що на всій території Австрії проживали німці і мадяри; міста* — пункти найенергійніших міграцій, пере­ важно людей урбаністичної культури, але також притягальні центри для ак­ тивної і малозабезпеченої, якщо не зли­ денної, частини сільського населення, що постачало промисловості робочу си­ лу. Продовжувалась і колонізаційна міграція. Особливо багато мігрували серби, на долю яких випало найбільше кривавих війн із турками. Серби спусти­ лися з гір до кордонів Угорщини і нано­ во заселили порослі дубовими лісами- шумами родючі долини Шумадії, де й склався їх державний центр з Белгра­ дом; вони переселялись і на хорватські землі, щоб, як граничари, нести прикор­ донну службу проти турків. Етнічна територія кожної держави складається з окресленої серцевини та навколишнього більш-менш широкого маргінесу із спірними традиціями та змішаним населенням. Звідси поділ на Велику і Малу Сербію, Грецію, Румунію і так далі — і безконечні взаємні тери­ торіальні претензії. В результал внаслідок утворення національних держав виникли осередки постійних хворобливих явищ у стосунках невели­ ких, бідних і амбітних балканських ко­ ролівств. Але все це, а насамперед «цивілі- заційний розлам» і турецька цивіліза- ційна спадщина, найменшою мірою не може пояснити причини справжньої ве­ ликої війни. Якщо вже шукати цивілізаційні роз- ламиттб останній і найгостріший про­ лягав саме від російської Вірменії до Кілікії. Цей розлам дійсно кровоточив і кровоточить по сьогодні. Але ніякого відношення до вибуху ані Першої, ані Другої світової війни ця кровотеча не мала. Війна перед війною Дещо про семантику історичних дій Ми не помічаємо, як легко відповіді на історичні питання підказуються вже са­ мими їх постановками. Які сили спричи­ 106 нилися до вибуху Першої світової війни? А чому саме сили? Безпосередньо ми спостерігаємо зовсім не «сили», а дії ре­ альних людей. Світ, населений абст­ ракціями сил, буржуазій, пролетаріатів, капіталів, трудящих колоній і напівко­ лоній, класових інтересів чи національ­ них інтересів Німеччин та Англій, існує лише вуяві теоретика — політика й істо­ рика. Рішення, які ведуть до війни, прий­ мають люди, наділені повноваженнями через державні посади, — спираючись не на «сили», а на інших людей, об'єдна­ них у впливові групи, на підпорядковані їм державні структури, на офіційні і не­ формальні зв'язки, керуючись почуттями, амбіціями, страхами, доброю чи поганою інформацією тощо. Чи не слід аналізува­ ти дії цих конкретних людей, установ, груп, їх прозріння і помилки, лише полм намагаючись визначити, чи міг той чи інший політик вчинити інакше, які його дії наштовхувались на непереборний опір? Адже тоді тільки й можна говорити про «сили». З такої точки зору події і географія оживають і одержують історичний сенс лише тоді, коли вони стають предметом зацікавленості політиків. Президент Сполучених Шталв має визначити, чи не став якийсь забутий закуток планети сферою національних інтересів США. Відтак проблема пере­ дається на спеціальні комісії парла­ менту, і якщо вони приймають відпо­ відне рішення, в цій «сфері» злочин і убивство може перетворитися на спеціальну операцію. Так ми закінчуємо XX століття, і так по суті було завжди. Подія, територія, людське життя, майбутнє чи минуле — все набувало в історії людства спеціального смислу, коли на ньому зупиняла свій зір Меду­ за Горгона державної машини. А якщо особа, що стояла біля владного керма, жодними державними інституціями не була контрольована, то її особисте «я так хочу» і «я так бачу» перетворювало будь-що на «сферу державних інте­ ресів». Але чи дійсно події, проголошувані як сфера національних інтересів, мають такий смисл — незалежно від того, чи помітили його політики? Чи можуть політики прогавити ту обставину, що певне порушення стабільності десь на планел, якесь наукове відкриття, при­ ватний факт чиєїсь суто, здавалося б, індивідуальної біографії матимуть за­ гальнонаціональне чи навіть вселюд­ ське значення? Чи може бути визначен­ ня смислу події помилковим? Істинним (правильним)? Створюють політики смйсл незалежних від них світових подій чи лльки відкривають його? У марксистській літературі тверджен­ ня про історичний смисл подій завжди звучало дуже категорично. В.І. Ленін писав про те, що класовий підхід озна­ чає відповідь на питання: диіртсІе&? ко­ му вигідно? Об'єктивний класовий зміст, таким чином, визначався наслідками певної події, вчинків, діяльності і най­ частіше не збігався з бажаннями і намірами політиків, історичних'діячів. От лльки залишається незрозумілим, як визначити, яким класам насправді вигідно те чи інше вирішення проблеми. Клас, як правило, німий, він не може вис­ ловити своє схвалення чи протест, але якби й міг, то ідеолог чи історик завжди може сказати, що справжніх своїх інте­ ресів клас не усвідомлював. Тут ми зустрічаємося з проблемою, яку не може обминути ніхто. Який сенс нашого життя? Що ми значимо в світі? Визнати, що людина є те, що вона зро­ била в житті, тобто суттю людини вва­ жати сукупність її вчинків — означає визнати, що сенс життя можна визна­ чити лише в некролозі. Але й це не кінець: спадщина людської діяльності або буває спотворена до невпізнава- ності наступними поколіннями, або ра­ 107 зом з іменем зникає з пам'ял безслідно через кілька поколінь. Жоден підсумок життя за його наслідками не може пре­ тендувати на вичерпну характеристику людини. Краще б сказати: людина є те, що во­ на може зробити. Проте, і це надто не­ окреслено: ніхто точно не знає, на що він здатний. Чи все дійсно є видих, аколь евель? Чи хтось почує кожного з нас, наші ча­ сом тихі, а часом відчайдушні волання до часу, долі, Бога, історії? Для історика і політика не обов'язко­ во заглиблюватися в безодню філо­ софії життя і смерті. Не маючи змоги визначити, яиі prodest він все-таки мо­ же окреслити соціальні сили. «Сила» як фактор політики — зовсім не абстракція. Це — можливість здійснити акції цілком реального харак­ теру, можливість, що залежить від гро­ шей, матеріальних ресурсів, армії і фло­ ту, дисципліни і відданості людей — і так далі. Більше сили у того, у кого більше можливостей. Саме тому історія розігрується двічі: в реальних діях лю­ дей та інституцій — і в свіл тих можли­ востей, які такими діями відкриваються. Поява і зникнення «можливих світів» внаслідок дії і визначають смисл цієї дії. В політиці все служить натяком, за­ охоченням або погрозою, символом чо­ гось зовсім іншого, ніж те, про що без­ посередньо говориться, — все має не­ прямий і символічний сенс. Політич­ ний простір увесь умовний. Ніби фор­ мальна система, він має свою власну семантику або й кілька семантик, кіль­ ка можливих інтерпретацій. І найго­ ловнішою семантикою політики XX сто­ ліття є можлива війна. Війна як можливість стоїть за кож­ ною дією в політичному просторі. Блеф чи реальна загроза? — така ігрова се­ мантика всієї політики: ніхто не пови­ нен вгадати наперед, чи політик часом не блефує. Дипломатія — це теж війна, але всього лише війна нервів. І часом політики мусять повоювати — хоч трошки — лльки для того, щоб не вия­ вилося, що вони блефують. В жилі світової цивілізації поряд з реальними подіями немовби розгор­ тається модальне, можливе життя — життя через фантомні воєнні конфлікти, які от-от стануться, хоча, можливо, так і не стануться, так і залишаться в історії втраченими можливостями, не реалізо­ ваними, але цілком серйозними і реа­ лістичними замірами і планами дуже серйозних і відповідальних панів із ге­ неральних штабів та міністерств закор­ донних справ. Неадекватність різних спроб визна­ чити смисл історичних акцій через їх наслідки коріниться в тому, що дослідники прагнуть зримо і матеріаль­ но репрезентувати таку невловиму річ, як ціль, — чи то через її відчутні наслідки, чи то через конструювання великих соціальних груп, яким ці цілі нібито мають об'єктивно служити. А ціль є щось істотно суб'єктивне. Як намір чи мотив, вона живе в конкрет­ них людських душах, в думках, пережи­ ваннях і волі індивідів, а не в вагомій тварній матеріальності «об'єктивних значень». Більш-менш виразною, але все ж достатньо умовною репрезен­ тацією цілі можуть служити її закріплення в офіційних рішеннях і до­ кументах відповідальних державних інституцій. І вже зовсім малоадекват- ною — реальні наслідки дій: адже най­ частіше вони не відповідають намірам. Репрезентація цілі соціального чину через нові можливості, які цей чин відкриває, теж залишиться не більше ніж репрезентацією і, отже, буде непов­ ною і однобічною. Ціль зв'язана з дією і явищем як цілісністю. В точних науках, які використовують математичний апа­ рат, ми лльки вчимося враховувати 108 фактор цілісності. Соціальний аналіз може залишитися якісним, але при­ наймні потрібне усвідомлення обмеже­ ності спроб звести ціль і цілісність до причинно-наслідкових ланцюгів, до об'єктивних вимірів через наслідки дії, до репрезентації цілого речовинною сукупністю його складових. Світовий соціально-політичний по­ рядок можна уявити насамперед як певне стабільне співвідношення сил і його юридичне закріплення в системі договорів та міжнародних організацій. Проте, це не зовсім і так. Можна вихо­ дити із структур — договорів, інсти­ туцій, звичаїв і норм, що мають регулю­ вати життєдіяльність народів. А можна, навпаки, виходити з реальної життє­ діяльності людей. І тоді виявиться, що деякі структури існують тільки на па­ пері, а реально ніколи не функціону­ ють; в деяких областях структур взагалі просто не існує, але в ході «гри без правил» якось досягаються ком­ проміси. Важливі не самі по собі струк­ тури — важливо, як структури вико­ ристовуються при розв'язанні реальних конфліктів. Міжнародний світовий порядок — це і структура, і ціле. Це означає, що кож­ на з дискретних ділянок світу людини, його культурно-політичного поля, відо­ бражає в собі всю систему людського знання, людських норм діяльності та людського чуттєвого досвіду. Кожна держава як ціле, як суб'єкт світового порядку є ніби точка в силовому полі держав, монада «без вікон», джерело сил, що поширюються на усе світове поле. Вона намагається зайняти якомо­ га вищу позицію, змінити свої коорди­ нати в воєнно-політичному просторі, і для цього використовує віддалені те­ риторії, економічну конкуренцію, відкриття в математиці, перемоги в футболі і так далі — все, що завгодно. Посилення впливу однієї держави за рахунок іншої в будь-якій точці плане­ ти означає зміну світового порядку. Геополітика намагається охарактери­ зувати змагання в силовому полі держав через поняття «контроль над тери­ торією». При цьому геополітика абстра­ гується від ціннісного смислу тих національно-державних цілісностей, на­ вколо яких формуються великі сфери державних інтересів. Наприклад, з гео- політичної точки зору неістотно, чи Ан­ танта і Центральний блок держав скла­ далися навколо якихось політичних і мо­ ральних цінностей. Радше геополітик ставитиметься до подібних цінностей іронічно, як до ідеологічних декларацій, що мають на мел зміцнити позиції дер­ жавної структури в світі. Не будемо аж занадто цинічними. Визнаємо лише, що описуваний геополітиками механізм підвищення рангу держави у світовому порядку від скромних політичних амбіцій аж до боротьби за світову геге­ монію існує. Одним із проявів символічного ха­ рактеру світової політики є її подвійна географія — дійсна географія політич­ них конфліктів та модальна географія їх смислів, насамперед воєнних. Створюється враження, що нерівно- важність виникає на світовій пери­ ферії — в Марокко, на Близькому Сході, в верхів'ях Нілу, в Сараєво і так далі — і там, на периферії, має розв'язатися. Насправді загострення франко-німець- кого конфлікту в Марокко розв'язалося тим, що Вільгельму дали шматок землі в Конґо. Якщо шматок Марокко еквіва­ лентний шматку Конґо, кожен із них зо­ крема дорівнює чомусь третьому, і справа зовсім не в них. Життя крутого і самовпевненого ав- стро-німецького націоналіста — ерц­ герцога Франца Фердинанда та його милої дружини були прирівняні до чо­ гось гігантського і всесвітньо-історич- ного, порівняно з чим майже не мало 109 1 Див.: Урланис Б.Ц. История военных потерь. — С. 389. значення життя їх хлопчака-убивці, що непомітно для світу помер від туберку­ льозу у в'язниці, поки держави визна­ чали ціну його пострілів. Глобальна географія конфліктів ство­ рює враження, що війною непримиренних інтересе охоплений увесь світ. Насправді конфлікт залишався європейським, і воєнні розв'язання його шукалися на європейській території, бо саме там «співвідносилися сили». Уряди висловлю­ вали невдоволення ситуацією десь у тропічних болотах басейну ріки Конґо, а погрожували війною на полях Шампані і в долині Рейну, в Україні і в Подунав'ї. Світова периферія — простір чи поле, де ніби віддзеркалюється енергія цивілізаційних центрів. А відбувається все тут, в центрах, і одержує від них свій смисл. Політичні події на європейській периферії, в пустелях та болотах Афри­ ки, у водах Тихого океану поблизу екзо­ тичних азіатських берегів, таких далеких від Європи, мали воєнну семантику на територіях основних великих держав. Світова війна по суп залишалася європейською. Це добре видно з даних про її жертви: втрати народів Європи становили 86,7 % всіх загиблих1. Військові дії на світовій колоніальній периферії були допоміжними акціями^ наслідком планетарного розширення геополітичного впливу Європи, її гло­ бального контролю над віддаленими територіями світу. Вся зовнішня політика великих дер­ жав початку XX століття радше нагадува­ ла ходи у величезній шаховій парлї, де ніби нічого особливого на дошці не відбувалося, але фігури створювали од­ ну віддалену загрозу за другою. З лєю істотною різницею, що кожен хід кошту­ вав мільйонних грошей і загрожував, як виявилося, зовсім не тими наслідками, які будь-який гравець міг передбачити. Монархи і політичні групи, або про реальні цілі реальних людей З погляду конкретних міжлюдських відносин передвоєнна політична реа­ льність мала риси, які вже ніколи не повторяться в історії. Майже всі євро­ пейські держави, за винятком, звичай­ но, республіканської Франції, очолюва­ лись монархами, що належали до однієї великої сім'ї. Шлюби членів царствуючих сімей могли бути або династичними, тобто здійснюватися всередині цієї величез­ ної європейської фамілії, або моргана­ тичними, — якщо і визнаними церк­ вою, то все ж несумісними з правилами престолонаслідування. Істотний ре­ зерв для таких шлюбів становила Німеччина, яка зберегла з часів роздрібленосл велике число сімей ко­ лишніх дрібних государів, що годилися лльки на те, щоб постачати принців і принцес для повноцінних династичних шлюбів. Той факт, що Болгарія обрала собі династію з такого собі провінційного Кобурґу, як правило розцінюється як вибір німецької орієнтації. В інших ви­ падках династичні зв'язки ігноруються, як, наприклад, німецькі пов'язання російської імператорської сім'ї. Яке значення насправді мали в XX столітті династичні зв'язки? Фамілія європейських монархів була наддержавною групою, яка мала свої власні інтереси і недержавні, але цілком окреслені й формальні відносини. Мо­ нарші доми жили подвійним, — реаль­ ним сімейним і модальним суто семан- тичним — життям, оскільки функцією королів і імператорів було освячення владних інститутів харизмою влади, нібито спущеної від Бога. Але завжди було і оте реальне життя із складними внутрішньосімейними стосунками. Правлячий монарх — глава монаршої 110 патріархальної сім'ї — займався і тим і другим, і політикою в межах, прийнятих в його державі, і регулюванням внутрішньосімейних взаємин, що мали теж свою високу семантику. Неможливо уявити собі Гітлера, Черчілля, Муссоліні, Сталіна, Чемберле- на, Даладьє, Рузвельта та інших світо­ вих лідерів, які збираються в маєтку у когось із них, в оточенні численних ку­ зин, дідусів і тіточок, всі між собою на «ти», по імені або сімейних кличках, — «Френкі», «Аді», «Сосо», «Вінні» то­ що, — грають в гольф, їздять разом верхи, а полм відправляються в свої країни ніби на роботу, де ведуть зовсім інше життя і обговорюють із своїми міністрами і генералами плани війни проти Сосо чи проти Аді. Король Вели­ кобританії Георг V і правда був кузеном кайзера Вільгельма II, Вільгельм I I був для Миколи I I кузеном Віллі, а цар для нього — кузеном Нікі. Розповіді про Першу світову війну часом починають­ ся з опису зустрічі монархів на похоро­ нах англійського короля Едуарда, якого називали «дядьком Європи». Коли Вільгельм I I обізвав свого англійського дядька сатаною, це був вираз політич­ них, а не сімейних стосунків між ними; проте, і особисті сімейні стосунки навряд чи можна вважати неістотними і чисто декоративними. Макросімейство королів, царів та імператорів Європи є прикладом арис­ тократичної, феодальної служби. В Росії нащадки дворян, запрошених на службу з-за кордону, записувалися в престижну четверту книгу і були мало не такі ж шановані, як стовпові («стол- бовьіе») дворяни шостої книги. Взагалі справжня аристократія має інакше по­ няття батьківщини і патріотизму, ніж прості громадяни. Вона іде на службу, передусім військову, і віддана сюзере­ ну так, як має бути відданий лицар, що для нього головна моральнісна і політична категорія — честь. Члени однієї сім'ї можуть служити різним го­ сударям, можуть навіть воювати між собою, — це сумісне з моральністю чесної служби, хоч погано зв'язується з уявленнями типу «Батьківщина над усе», «Deutschland über alles». Тут щось не так, десь все щиро, а десь є хоча б елементи гри. Насправді більшість феодальних воїнів і бюрокралв давно втратила закордонні зв'язки, глибоко культурно і релігійно асимільована нацією і зберегла хіба що чужоземні прізвища. Але були і старовинні аристо­ кратичні роди, всередині яких підтриму­ валися зв'язки по різні боки кордонів, і до цих родів належали насамперед ди­ настії. Ми не можемо, власне кажучи, визначити їх національного походження; вони мають лльки те, що називається «політична національність». Чи серйозно розділяли державні кор­ дони ці династичні сім'ї? Чи, може, дер­ жавна політика залишалась для Нікі і Віллі захоплюючою, але все-таки грою? Адже врешл все скінчилося тим, що на старості Віллі, вже емігрант, оженив сво­ го онука-кронпринца на емігрантці — племінниці убитого більшовиками Нікі, кузині румунського, англійського, грець­ кого і шведського королів. Сім'я європейських монархів. 1894. В центрі внизу — англійська королева Вікторія. Внизу зліва — кайзер Вільгельм, над ним — цар МиколаП та його дружина Олександра 111 Сімейний характер стосунків євро­ пейських монархів ніколи не визначав світової політики. їх особисті погляди та переконання з цієї причини можна б, здавалося, і проігнорувати. Проте, при­ наймні одна обставина все ж залиша­ лася істотною для державної ідеології європейських монархій. Харизма монархічної влади вимагає, щоб рядовий громадянин усвідомлю­ вав свою відданість державі як особис­ ту відданість монархові, якому він слу­ жить. А сам монарх не служить комусь особисто чи чомусь, сприйманому чуттєво і наочно. Він — останній ща­ бель персоніфікації національної дер­ жавності і служить державі, нації чи батьківщині вже як абстрактній ідеї. Звідси можливість побудови таких абстрактних і надхмарних «національ­ них інтересів», які не вимагають жод­ ного обґрунтування і жодної експлі­ кації в реальності. Якщо влада монарха надійно контролюється парламент­ ським всенародним представництвом, ця обставина реалізується лльки в абстрактній формі, якої набувають про­ голошувані державою цілі і мотиви. Якщо ж монарх має можливість актив­ но впливати на перебіг подій, його осо­ бисті уявлення про абстрактні на­ ціональні цілі й інтереси можуть стати небезпечною політичною реальністю. Звідси й інша обставина, що вияв­ ляється тим сильніше, чим менше кон­ тролюється суспільством влада мо­ нарха: монарх природно відчуває се­ бе батьком своїх підданих і має па- терналістські тенденції опікуватися якомога ширшими сферами їх життя. В XX столітті в Європі залишилася одна монархія, яка майже не знала пере­ шкод цій тенденції, — російське само­ державство; проте, і в інших країнах час від часу енергія царствуючого дому прориває греблі. Король Едуард насправді не був сата­ ною для Німеччини — його племінник Віллі, enfent terrible європейського мо­ наршого сімейства, невгамовний, без­ межно самозакоханий авантюрист, пе­ ребільшував роль дядька, бо міряв усе своєю пруссько-німецькою міркою. Ко­ роль Великобританії та Ірландії завдя­ ки своїм зв'язкам із іншими європей­ ськими монархами міг активно займа­ тись дипломатичною діяльністю, якщо мав відповідну натуру. Едвард таку на­ туру мав. Але реально проблеми війни і миру вирішували в Англії інші люди: політики з консервативної та лібераль­ ної парлй, професійні військові та бю­ рократи — керівники Адміралтейства, вищий генералітет, розвідники і дипло­ мати, врешл, увесь склад парламенту, без рішення якого неможливий був вибір між війною і миром. І тут існувала на початку століття складна ієрархія неформальних структур, що впливали на політику. По-перше, в Англії це була преса і різні громадські ор­ ганізації на зразок Ліги військово-морсь- кого флоту Великобританії, що впливали на формування громадської думки і через неї — на дії парламенту. По-друге, це — аж до другої половини XX століття — бу­ ли клуби, закрил неформальні групи осо­ бисто близьких політиків та їх друзів, де лід час~вечірніх обідів визрівали важливі рішення. Нарешті, серед таких клубів не останню роль відігравали масонські ложі, і цікаво, що великим магістром англій­ ської ложі був у вікторіанську епоху, за життя своєї матері, майбутній король Ед­ вард. Через масонські ложі політики Англії могли знаходити особисті канали, щоб спілкуватися з політиками-масонами Франції, Італії, а завдяки діяльності ук- раїно-російського ліберала, відомого соціолога М.М. Ковалевського, що відро­ див знищену царями російську масонську ложу, — також і з деякими ліберальними політиками Росії. 112 Інакше була побудована владна структура Німеччини. Юридично імпе­ ратор тут міг і не втручатися в підготов­ ку й ухвалення вищих політичних рішень, оскільки він хоча й залишався головнокомандуючим, але при Гене­ ральному штабі, який міг бути фактич­ но всесильним, бо мав на те достатньо повноважень. Політичну вагу рішен­ ням, що приймалися на найвідпові­ дальніших нарадах, надавала вже при­ сутність на них імператора, хоч би він сидів там мовчки. В Японії, яка скопіювала всю владну і військову сис­ тему у Німеччини, імператор так і чи­ нив — у випадках, коли його запрошу­ вали на нараду, він мовчав. Зате він і не брав на себе відповідальності. Що ж до Вільгельма II, то його характер не дозволяв йому помовчати. Він приймав найголовніші рішення сам — у рамках великих повноважень, які надавала йо­ му конституція імперії. Керівники уря­ ду і міністерства закордонних справ, призначені ним із середовища своїх колег по студентських роках, кілька ко­ лишніх буршів, що були з ним на «ти», не могли опиратися його волі. Єдиною силою, що мала власні погляди і могла опиратися монаршій волі, була армія, репрезентована Генеральним штабом, і флот в особі морського міністра. В Німеччині, як зараз ми можемо упевнено сказати, існувала найефек­ тивніша з можливих тоді систем уп­ равління збройними силами. Вона була побудована з урахуванням великої ваги штабів в управлінні військами, що за­ безпечувало військовому керівництву професійність і достатній інтелектуаль­ ний рівень. Традиційна німецька ор­ ганізованість тут спиралась на досвід військової касти прусських юнкерів. Промислове і політичне піднесення дозволило Німеччині щедро асигнувати озброєння армії та військово-морське будівництво. Окрилена блискучою пе­ ремогою у франко-прусській війні, військова верхівка Німеччини підготу­ вала добре обґрунтовані воєнні плани, що, здавалось, не залишали сумнівів у черговому стратегічному виграші. Підтримка і навіть тиск консерваторів- мілітаристів визначали активну і про- вокативну позицію Вільгельма в політичних конфліктах. Політична обставина, яку історики недостатньо беруть до уваги, полягає в тому, що династії, як правило, були на­ лаштовані консервативно, а за умов передвоєнних протистоянь лібералів і консерваторів це мало дуже істотне значення. В Пруссії найвидатніший лідер міліта­ ристів, граф Гельмут Мольтке старший, начальник польового штабу Прусської армії і фактичний її головнокомандую­ чий у роки війни і перемоги, був пізніше і видним членом консервативної парлї, її депутатом у німецькому Райхстаґу. Важ­ ливо не те, якою була роль генералітету в парлї консерваторів, — істотним є ор­ ганічний зв'язок кайзера Вільгельма і мілітаристів з консервативною партією, їх консервативний «стиль мислення». Вільгельм, мілітаристи і консервативні політики були визначальною політичною силою довоєнної Німеччини, хоча, оскільки це була конституційна монархія з парламентом, вони змушені були шука­ ти компромісів з лівими та ліберально- центристськими силами. В Англії ситуація відрізнялася з огля­ ду на слабкий вплив королівської фамілії на політику і на слабкість бю- 113 Король Англії Георг V (в німецькій касці) поплескує по плечу Вільгельма П Імператор Німеччини Вільгельм П рокралї та мілітаристів у країні, що орієнтувалася на традиції більше, ніж владні інститути, і мала невелику про­ фесійну армію. Реальні політичні цілі ставилися тут керівництвом тих парл'й, які приходили до влади. Щоправда, оскільки основою воєнної могутності Великобританії був флот, то Адмірал­ тейство мало великий політичний вплив, особливо на початку XX століття. Консервативна партія правила в Англії двадцять років, і тільки 1906 ро­ ку до влади повернулися ліберали. Обидві парлї були парлями Британ­ ської імперії, найгостріші суперечності між цими партіями стосувалися ірландського питання, але ліберали ма­ ли більш гнучку зовнішньополітичну позицію і краще були зв'язані з фінан­ совими, ніж військовими та військово- морськими колами. Фінансові кола бу­ ли зацікавлені у спокої й стабільності світового порядку, і напередодні війни Сіл попереджувала уряд, що військове розв'язання конфлікту призведе до краху світової фінансової системи. Не­ має жодних свідчень про те, що керівництво ліберальної парлї ставило перед країною воєнні цілі. Аналогічні механізми політичного життя Росії були з різних причин проігноровані істориками. Росія була самодержавною монархією, тобто авто­ кратичною державою, де оцінка ситуації і воля до дії повністю зосереджувались в особі імператора. В оцінці обставин та ресурсів він був обмежений лише своїм розумінням і своєю здатністю приймати одноосібні вольові рішення. Роль особистості останнього царя серйозно не оцінювалася — на його адресу відпускалися переважно прок­ льони та епітети на зразок «бездар­ ний», «безхребетний», «безвідпові­ дальний» тощо; інший табір обмежу­ вався скорботами з приводу трагічної долі надто, на думку консерваторів, доброго і вихованого монарха. Як не дивно, повністю проігноровано полі­ тичні розходження в царському домі, алтроте Росія різко відрізнялась від інших європейських країн саме тим, що була самодержавною монархією. Це означало, що найважливіші рішен­ ня приймалися у вузькому особистому колі самого царя. Щоправда, велико­ княжі «малі двори», яких напередодні революції було десять, офіційно політикою не займались, а напере­ додні 1917 року в більшості перебу­ вали в конфлікті з імператором та імператрицею; і все ж сімейно близькі до царя особи і придворні гуртки мали не менший вплив на події, ніж парлйно-політичні угрупо­ вання в Думі чи уряді. 114 Кінець XIX — початок XX століття в Російській імперії проходить під знаком бурхливого економічного розвитку, — наслідку ліберальних реформ 60-х років, хоч і не завершених, — і водночас нечу- ваного для Європи консерватизму політичного мислення. Після безглуздого убивства революціонерами Олександра II реакція його сина Олександра I I I та ону­ ка Миколи I I на суспільні рухи російської громадськості була просто таки середнь­ овічною. Всі зусилля обох імператорів були спрямовані на те, щоб саме слово «конституція» було навіки забуте в Росії. Обидва з усіх сил підтримували режим патріархальної опіки над селянством, не допускали послаблення общинного кон­ тролю, до останньої можливості затриму­ вали чергові кроки аграрної реформи. Тільки катастрофа 1905 року змусила Ми­ колу II піти на поступки ліберальним си­ лам суспільства і дати Росії подобу кон­ ституції Вітте та аграрні реформи Столипіна. Символом і душею авторитарного ре­ жиму Олександра I I I — Миколи I I був обер-прокурор Побєдоносцев, вихова­ тель останнього царя, патологічний консерватор, що органічно не сприймав найменших змін у режимі, — йому вчу­ валася в них загроза глобальної катаст­ рофи монархії. Побєдоносцев був давнім співробітником і однодумцем Достоєвського. Але якщо великий російський письменник при своєму політичному ретроградстві страждав, співчував шуканням молоді, сам шукав і сумнівався, то Побєдоносцев із власти­ вою йому особливою байдужістю до чу­ жої біди, аподиктичною нездатністю не просто до дискусії — до діалогу, прин­ циповою безликою анонімністю убивав будь-який сумнів, будь-який пошук і будь-яку чутливість до страждань. Його відставка і смерть не були помічені в лихоманці першої революції, але це був дійсно символ кінця імперії. Якщо цар Олександр I I I був при своїй реакційності людиною недурною і до­ тепною, миропомазаним працьовитим бюрократом з добрим смаком до тала­ новитих, хай по-своєму, помічників і з розумінням державницької проблема­ тики, то його син не мав і цих чеснот. Фамільна романівська байдужість знай­ шла в ньому якийсь особливо убогий вираз; в один із драматичних днів пер­ шої революції він відзначає в щоденни­ ку єдину цікаву для нього подію — «ка­ тався в човні і застрелив ворону». Хво­ роблива млявість співчуття і співпере­ живання компенсувалася аристократич­ ною вихованістю, умінням підтримувати ввічливу розмову, демонструвати при­ хильність, що сприяло іміджу доброго царя; не вміючи настояти на своєму, мо­ же, через невиразність думок і почуттів і внутрішню інтелектуальну лінивість, Микола I I ніколи не прощав співро­ бітникам, якщо він мусив поступатися їх енергії. А помсті у нього завжди переду­ вала ввічлива доброзичливість. Іноді там, де питання зачіпало його приховані амбіції, він несподівано для оточення проявляв надзвичайну уперлсть, і спе­ речатися з ним не мало сенсу. Чи не єдиним випадком, коли Микола виявив силу почуттів, було його одружен­ ня. У нього був роман із балериною Малльдою Кшесінською, сімейною ко­ ханкою Романових, яка полм вийшла заміж морганатичним шлюбом за одного з великих князів; і раптом Микола зако­ хався в німецьку провінційну принцесу, високу струнку красуню Алікс, цілком пристойну династичну парл'ю. Батько був проти, оскільки у нього були свої пла­ ни, — Олександр I I I здійснював історич­ ну переорієнтацію російської політики і хол'в одружити сина не на німкені, а на француженці з дому Орлеанів. Але Мико­ ла проявив характер, а Олександр I I I не був упертим самодуром. Цей шлюб відіграв трагічну роль для подружжя і для 115 Цар Микола П і його дядько, великий князь Микола Миколайович Росії. Алікс була жінкою недоброю, з при­ хованою глибокою істеричністю, гранич­ но релігійною натурою, через свою психічну нестійкість схильною до місти­ ки. Всі ці риси були посилені невиліков­ ною хворобою їх єдиного сина, так довго очікуваного наслідника, цесаревича Олексія. Неначе передчуваючи жахливий кінець свій і своїх дітей, хворого хлопчи­ ка і старших дівчаток, в тому кривавому Єкатеринбурзькому підвалі вісімнадцято­ го року, Алікс — імператриця Олександра Федорівна — постійно вимагала від чо­ ловіка твердості і непоступливості в бо­ ротьбі з ворогами-лібералами, і Микола піддавався її натиску. В сімейних стосунках Алікс виявляла особливу неприязнь до дядька царя, великого князя Миколи Миколайовича. Це мало, крім особистого, і свій полі­ тичний підтекст. Дуже високий, імпозантний, всього на 12 літ старший від царя великий князь Микола Миколайович з 1905 року був командуючим Петербурзькою військовою округою, а, отже, і лейб- гвардією, і за посадою повинен був приймати кожного російського офіцера перед призначенням на службу. Його попередник на цьому посту і кузен, ве­ ликий князь Володимир Олександро­ вич, пішов демонстративно у відставку, ображений царем: син його, майбутній імператор Росії в екзилі Кирил Володи­ мирович, всупереч волі Миколи I I од­ ружився з розлученою молодою жін­ кою, своєю двоюрідною сестрою, і був позбавлений царем всіх велико­ князівських привілеїв. Справа по суті полягала не стільки в порушеннях норм «святого сімейства», скільки в зло­ пам'ятності самого царя, а ще більше цариці, — дружина князя Кирила пе­ ред цим розлучилася з рідним братом імператриці Алікс, що виявився педе­ растом. Цей сімейний конфлікт був ви­ черпаний лльки перед війною. У великого князя Миколи Миколайо­ вича в молодості була скандальна історія — він холв одружитися з дочкою купця і дуже наполягав; батько, великий князь Микола Миколайович Старший, навіть погодився, але глава царственно- го сімейства, Олександр III, не дозволив, зауваживши, що Романови споріднені з багатьма дворами, але серед них ще не було Гостиного двору. Врешл полм з'явилась на обрії легковажна графиня Потоцька, справа забулась, а зрештою Микола Миколайович одружився з чор­ ногорською принцесою Міліцею. Це теж була досить складна ситуація, бо його ріднииїрат, великий князь Петро Мико­ лайович, був уже одружений з рідною сестрою Міліци; Микола I I міг би і запе­ речувати, тим більше, що імператриця Алікс ненавиділа «Николашу». Але Микола Миколайович був не в такій позиції, як його племінник Кирил Володимирович, хоч теж великий князь і бойовий офіцер флоту, але особа наба­ гато менш вагома. (До речі, в еміграції Кирил Володимирович став його супер­ ником в боротьбі за імператорський ти­ тул.) Великий князь Микола Миколайо­ вич мав особливий авторитет як особа, близька до армії, що було сімейною тра­ дицією Миколайовичів. Батько великого 116 князя, Микола Миколайович Старший, був головнокомандуючим в російсько- турецькій війні 1878—1879 років, і сам Микола Миколайович Молодший знав армійські справи, знав особисто бага­ тьох офіцерів і дійсно був особливо близьким до армії і общества, зокрема до думських політичних діячів. Великий князь Микола Миколайович був зв'язаний із верхівкою армії, націоналістичним слов'янофільським об- ществом і з сербсько-чорногорськими колами. Імператор Микола I I і імперат­ риця Алікс, фанатичні прибічники само­ державства, династично близькі насам­ перед до німецької аристократичної верхівки, ненавиділи общество і не довіряли нікому, хто з ним був зв'язаний. Стиль правління останнього росій­ ського імператора сполучав млявість і непослідовність із упертим непробуд­ ним консерватизмом. У внутрішній політиці він поєднував аристократичну зверхність самодержця, орієнтованого на одному йому видимі великодержавні цілі, з містичними відчуттями власної «народності», з вірою в те, що не брудні мужики і засмальцьовані «фабричні», і тим більше не «жиди» і «інтелігенти» (самого цього слова Микола не зносив, які Гітлер),а російський Народ,умитий, з розчесаною бородою і в змащених чо­ ботях, йому безмежно відданий. На практиці це знаходило вияв у підтримці передвісників фашизму — люмпенів із «Чорної сотні» та «Союзу Михаїла Ар­ хангела», а також якихось лжепророків і авантюристів, що останнім із них був зловісний Распутін. Авантюрне містич­ не оточення, зрештою, не стільки штов­ хало Миколу I I до необдуманих ризико­ ваних вчинків, скільки посилювало по­ нуре відчуття трагічної приреченості. В російських націоналістичних колах в роки війни жило переконання в тому, що цар перебуває в полоні у німецьких шпигунів, яких підтримує цариця- німкеня. Пол’м, в радянські часи, ця версія якось забулася. Уявляється, що в певному сенсі вона не була зовсім безпідставною. Звичайно, ні про який «полон» і ні про яке «шпигунство» не може бути й мови. І Микола II, і імпе­ ратриця Олександра залишалися по- своєму російськими патріотами — так, як могли бути патріотами самодержці, для яких Росія була чистою абст­ ракцією, уформованою їх власною уявою, а служіння Росії ототожнювало­ ся із служінням особі імператора. Ідея Великої Росії у імператорської пари бу­ ла містично надхмарною і породжувала туманні великодержавні цілі і наміри, що були і особистими їх прагненнями, і політичними настановами військово- бюрократичного механізму імперії. Поширення містичних настроїв при дворі взагалі не було винятковим яви­ щем для тогочасної Росії. Распутін, в якому російські націоналістичні кола вбачали лльки маразм цариці-німкені та її найближчого оточення, насправді був продовженням давньої історії, персона­ жами якої були такі мракобіси, як Іоанн Кронштадтський чи Іліодор. Ці темні особистості для двору були не лише свя­ тими містиками, а й відтворенням туман­ ної субстанції Народу. Распугін, вкрай егоцентричний шаман з надзвичайною життєвою силою, був навіть у своїх сек­ суальних пригодах радше не ознакою розпущеності двору, а символом яко­ гось язичницького торжества сакралізо- ваного лла. Царська пара бачила в ньо­ му вллення православ'я і народності як останньої опори самодержавства. В пад- косгі на свялсть і пророків було щось нездорове і язичницьке, вірніше, якесь тяжіння до відсутнього примітивного здоров'я. Його російські вишивані со­ рочки, боброві шуби, армяки з парчевою підкладкою, пісні і п'яні «плясьі», — все це те, чого не знайшли в «Союзе русско- го народа», в що вірили, за що хапались. 117 Останній цар Росії при всій його схильності до німецької рідні радше ближчий до карикатурної етно- релігійної російської «Gemeinschaft», ніж до західництва. Його чисто пого­ лені предки будували університети, схожі на казарми, і казарми, схожі на університети, а все ж були західника­ ми. «Народність» Миколи I I знаходила вираз у нелюбові до всього лібераль­ ного, інтелігентського і інтелігентного, яка була зв'язана з внутрішньою відчу­ женістю від європейських союзни­ ків — французів та англійців як різно­ видів ліберального «жидівства». Тому в політичних орієнтаціях Мико­ ли I I великодержавні амбіції сусідять із коливаннями в бік Німеччини. Зали­ шившись в рамках створеної його праг­ матичним батьком російсько-фран­ цузької Антанти, Микола пішов на конфлікт з Німеччиною з важким сер­ цем і лльки під тиском обставин, що склалися на Балканах. Щодо проєвропейського праволібе- рального общества, то його верхівка в середовищі думських політиків, бур­ жуазії, бюрокралї, генералітету та при­ дворних кіл покладала надії насамперед на великого князя Миколу Миколайови­ ча. Ці групи готові були на рішучу вели­ кодержавну націоналістичну політику і налаштовані в цілому досить агресивно. Війна як реальна можливість. Наміри великих держав З кінця XIX століття можливість євро­ пейської війни реально живе на двох театрах: на франко-німецькому кор­ доні і на підступах до Босфора. З точки зору здорового глузду війна Німеччини з Францією взагалі поро­ джена незрозумілими обставинами. Німеччина лісля 1871 року не мала те­ риторіальних претензій до Франції, — навпаки, це Франція повинна була б відвойовувати у Німеччини Ельзас і Ло- тарінгію. Бісмарк, до речі, був проти анексії цих французьких провінцій, щоб не створювати мотив для реваншу, але змушений відступити під натиском ге- нералів-переможців. Однак, у Франції після поразки мілітаристів та католи­ цького кліру у зв'язку із спробами військового перевороту Буланже та провалом справи Дрейфуса позиції консерваторів різко послабилися, і біля влади перебували ліві та центристські сили, — соціалісти і радикали; ці політики не зробили жодного кроку, який можна б трактувати як спробу ре­ ваншу. Франція боялась посилення військової могутності і підвищення світового статусу нової великої ворожої держави, а Німеччина в особі кайзера та Генерального штабу боялася, що у ви­ падку європейської війни Франція пер­ шою встромить їй багнета в спину. Але мотивом для оголошення війни самі по собі взаємні страхи могли бути лише у стані загальної політичної параної. Можна сказати, що плани війни роз­ роблялись німецьким Генеральним штабом на всякий випадок, для підтримки активної політики. Побою­ вання «всякого випадку» стимулювало розробку плану війни на рубежі століть, в час, коли (в 1891— 1905 ро­ ках) Генеральний штаб очолював Альф­ ред граф фон Шліффен. Шліффен зустрів на цій посаді своє сімдеся­ тиліття і полм, уже у відставці, боровся за ідеї свого відомого плану навіть у відкрилй пресі під швидко розгаданим псевдонімом, так що план Шліффена в досить істотних деталях обговорював­ ся фахівцями і аматорами так, як п'єса відомого драматурга перед її постанов­ кою в театрі. Як було переконливо показано істо­ риками, ставка Німеччини на бліц-кріґ була неминучою, оскільки лише 118 ініціатива і блискавичні рішучі удари могли дозволити німцям уникнути по­ разки в затяжній війні з коаліцією європейських противників. Задум роз­ громити армію Франції, охопивши її лівий фланг і обійшовши Париж з північного заходу, був сміливий, але не такий вже несподіваний. Новим тут був радше елемент політичний — пору­ шення нейтралітету Бельгії. Шліффен писав про те, що порушення нейт­ ралітету неминуче, і виграє той, хто за­ хопить Бельгію першим. Але це було чисто військове розв'язання. Політич­ но Німеччина, напавши на Бельгію, спричиняла виступ Англії проти себе. Адже Бельгія як держава стала витво­ ром англійської політики, — це поєднання валонів і фламандців мало прикривати Британські острови перед можливим вторгненням з континенту. Зрештою, політичні мотиви не по­ винні були займати Шліффена і Гене­ ральний штаб: функції військових по­ лягали в тому, щоб показати оптималь­ не військове розв'язання, а пускати в хід військову машину чи ні — справа політиків. Стримувати Великобританію повинна була військово-морська міць Німеччини, створена зусиллями видат­ ного морського воєначальника Альф- реда фон Тірпіца, що був статс-секрета­ рем морського міністерства (тобто фактично — морським міністром) з 1897 по 1916 рік, а пізніше видним консервативно-націоналістичним полі­ тичним діячем. За його ініціативою, ак­ тивно підтриманою Вільгельмом, Німеччина швидко створила потужний військово-морський флот, який міг су­ перничати з англійським. Часто опису­ вана історія англо-німецького морсько­ го суперництва сама по собі теж мало що пояснює: флот не стільки повинен був завойовувати Німеччині заморські території, скільки загрожувати пану­ ванню Англії на морях і особливо — на Північному морі. Якби Англія холла знищити німецькі військово-морські сили, їй не треба було чекати світової війни; проекти розгрому німецького флоту, поки він ще не зміцнів, висува­ лися англійськими адміралами, але ніколи серйозно не бралися політика­ ми до уваги. Англо-німецьке військово-морське змагання дійсно було модальною війною, що велася на судноверфах. А. Шліффен Бельгійський король Альберт і французький офіцер 119 Будується лінійний корабель «Безстрашний» («ОгеайподИЬ*) — родоначальник дредноутів 1 Див. напр.: История дипломатии. — Т. II. — С. 238— 266. Створивши дредноути, англійська вій- ськово-інженерна думка спростила технічні умови змагання і дала можли­ вість німцям успішно доганяти і перега­ няти військово-морський флот З'єдна­ ного королівства. Але фінансові ресур­ си Англії були незрівнянно більші, ніжу їх можливого противника. В результал флот залишався можливим противни­ ком впродовж майже усієї війни. Тільки в Ютландській битві сторони вивели свої великі військово-морські сили у відкрите море; німці отримали там пе­ ремогу, але перемогу Піррову — ще од­ на така перемога, і від величного здо­ бутку адмірала фон Тірпіца нічого не лишилося б. Гігантські суми, вкладені у війну на стапелях, були, здавалося б, викинул на смітник воєнної історії — однак, насправді завдяки своїм грошам, артилеристам і інженерам без пере­ можних Трафальґарів Британія все ж правила морями і в ході війни змогла організувати блокаду Німеччини, яка її й задушила. Англійська ланка війни не була ясно усвідомлена політичним керівництвом Німеччини аж до останньої хвилини; Вільгельм, як не дивно, серйозно сподівався, що йому вдасться уникнути війни з Англією. Радянські історики пи­ сали, що Англія старанно приховувала своє прагнення вступити у війну з Німеччиною, щоб спровокувати все­ світню імперіалістичну бойню1; на ділі співвідношення голосів пацифістів і прихильників війни в уряді і парла­ мент аж до вторгнення німців у Бельгію було не на користь вступу Англії у війну, навіть впливовий лібе­ ральний лідер Ллойд-Джордж схилявся до антивоєнної позиції. Красномовно переконати парламент сер Едвард Ґрей, мовчазний і замкнутий міністр закор­ донних справ, зумів лише тоді, коли наміри німців пройти через Бельгію вже були поза сумнівами. При всій нестриманості і агресив­ ності Вільгельма I I важко уявити ситу­ ацію, коли б був запущений в хід військовий і військово-морський ме­ ханізм Німеччини, якби все обмежува­ лось загрозою на франко-німецькому кордоні або морським суперництвом з Англією. Однак, у справу вступав російський фактор, що й був, по суті, визначальним для долі всієї євро­ пейської війни. Ми не помічаємо цієї обставини, бо Росії була відведена другорядна роль у перший, маневрений період війни, і взагалі вона була ніби десь на узбіччі. А, по сул, російський чинник вирішу­ вав, чи буде війна і якою вона буде. — Хронологія війни навіює уявлення, що логіка глобалізації конфлікту була така: Німеччина нападає на Францію, а заодно вже й на Бельгію, Англія підтримує Францію і Бельгію, Росія підтримує західні держави, втягнута у війну, очевид­ но, фінансовою залежністю від Антанти. Насправді логіка мала прямо проти­ лежне спрямування. Напруження впродовж півстоліття створювалось Росією на Балканах і на закавказьких виходах до Близького Сходу. Російська загроза Босфору була реальною, — ще Олександром I I I була запланована на 1897 рік експедиція по захопленню проток. Остаточний роз- 120 Перший лорд Адміралтейства Фішер Ллойд-Джордж гром Туреччини і оволодіння Балкана­ ми, навіть підкорення Ірану і вихід у Перську затоку — центральний пункт військових планів Росії. І саме тому врешті складаються європейські комбінації: Росія проти Туреччини — Австрія проти Росії; Австрія проти Росії — Німеччина за Австрію проти Росії; Німеччина проти Росії — Франція за Росію; Франція за Росію — Німеччина про­ ти Франції; Німеччина проти Франції — Німеч­ чина йде напролом через Бельгію; Німеччина йде через Бельгію — Англія проти Німеччини. Якщо б навіть 1914 року розгром Франції відбувся в повній відповід­ ності з розрахунками Шліффена, то як збиралася німецько-австрійська ко­ аліція перемогти Росію? Похід армій Наполеона на Петербург і Москву зга­ дувався європейськими політиками і військовими як жахливе попередження всім потенційним противникам неозо­ рої Російської імперії. Ситуація буде краще зрозумілою, як­ що ми проведемо паралелі з Другою світовою війною. 1940 року план роз­ грому Франції було реалізовано блис­ куче, і Німеччина опинилась один на один з Англією та Росією. Англію мож­ на було тимчасово проігнорувати, оскільки вона була там на своїх остро­ вах сильна лише в обороні. І централь­ ним театром воєнних дій світової війни стали простори Східної Європи, де доля війни і була вирішена. Так, по суті, стояла справа і в Першій світовій війні, — тільки план розгрому Франції реалізувати не вдалося. На за­ ході сторони зав'язли в позиційній війні, і більш-менш активні маневрові дії продовжувалися тільки на росій­ ському фронті. Вони й були вирішаль­ ними в тій війні і закінчилися для Росії поразкою, — незважаючи на те, що на західному фронті у німців було завжди набагато більше сил, ніж на східному. Тим не менш і тоді Німеччина програла. 121 Гросс-адмірал Тірпіц 1 Цит. за: Ллойд- ДжорджД. Правда о мирных догово­ рах. — М., 1957. — Т. І . — С. 32. Опора могутності Британії На відміну від прекрасно опрацьова­ них планів війни проти Франції німець­ кий Генеральний штаб не мав чітких стратегічних уявлень про те, як буде до­ сягнуто перемогу над російською армією. В розрахунках російських правлячих кіл бралося до уваги, що противники Росії на заході будуть ставити перед со­ бою не глобальні цілі завоювання імпе­ рії, а часткові цілі —■відколоти від імперії «народності» її західних око­ лиць, недостатньо асимільовані. Звідси політика поспішної і вульгарної руси­ фікації Польщі, України та інших націо­ нальних «окраїн». Однак, і німецькі тгь австрійські політики не мали планів розв'язання польської та української проблеми. Навіть після того, як Пілсуд- ський, лідер боївки польських соціа­ лістів, а полм «ППС-правіци», запропо­ нував генеральному штабу Австро-Угор- щини союз проти Росії, австрійці реаль­ но ніяк не прореагували, взявши до ува­ ги лише можливість оперативної співпраці із його підпіллям у випадку війни. Українські націонал-демокра- тичні політики Галичини взяли курс на підтримку австрійського уряду у війні проти Росії в 1910—1913 роках, але, крім обіцянок змін у культурній політиці, від австрійських властей нічого не діждались. В особі поляків німці мали тих самих ворогів, ті самі асиміляційні цілі і л самі проблеми, що й росіяни, і у них не було серйозних планів як на підтримку українського «мазепинства», так і на політичну співпрацю з польськи­ ми ірредентистами. Така була модальна, можлива історія, що розгорталась ніби над поверхнею дипломатичних криз. Щоразу уряди му­ сили вирішувати, запустять вони військову машину в дію, чи ні. Характерно, що в підписаних урядами угодах було сформульовано достатньо чітко підстави для відкриття воєнних дій, casus belli, але ніде не було вказано узгоджених цілей можливої війни і пе­ ремоги. Перше формулювання воєнних цілей Великобританії дане було лібе­ ральним прем'єр-міністром Асквітом 25 вересня 1914 року в промові, проголо­ шеній в Дубліні. Цілі війни Асквіт виво­ див із заяви ліберального лідера Ґлад- стона ще в роки франко-прусської війни: «Вищим досягненням нашого ча­ су було б утвердження ідеї міжнародно­ го права як керівної ідеї всієї євро­ пейської політики»1. За Асквітом, це ма­ ло означати відмову від мілітаризму, «право на місце під сонцем» для малих держав (перераховані були лльки євро­ пейські), заміну режиму сили «справж- 122 h im співробітництвом європейських країн, ґрунтованим на визнанні рівних прав, що встановлюються і проводяться в життя з загальної згоди»1. 2 листопада Асквіт додав до цього більш конкретну вимогу відновлення Бельгії, «гаранл'й безпеки» для Франції, утвердження прав малих народів Європи і знищення військової могутності Пруссії. 22 грудня французький прем'єр Вівіані додав до цього вимогу повернення Франції Ель­ засу і Лотарінгії. Це були єдині зафіксовані офіційно цілі воєнного конфлікту з боку держав Антанти. По суті, така скромність намірів означала, що ліберальні західні країни готові вдовольнитися віднов­ ленням status quo і самим фактом воєнної поразки Німеччини з рішучим зниженням її фактичного і формально­ го статусу. Всі територіальні та інші проблеми були вже деталями. Не було чітких територіальних чи інших офіційно сформульованих пла­ нів і у Центральних держав. Однак, тут ситуація була більш прозорою. Австро- Угорщину надзвичайно непокоїло зрос­ тання ваги Сербії — наявність сильної слов'янської держави на Балканах дес­ табілізувала і без того нестійку внут­ рішню рівновагу «клаптевої імперії». Не лльки і не стільки батьківське горе цісаря — вкрай нервовою позицію австрійського уряду після Сараєво ро­ били саме внутрішньополітичні моти­ ви. І він був першим європейським урядом, який прийняв свідоме рішення іти на європейську війну, коли пролу­ нали постріли терориста. 28 червня 1914 року в столиці Боснії та Герцеговини вісімнадцятирічний член «Чорної руки» Гаврило Принцип застрелив Франца Фердинанда та його дружину, що приїхали в Сараєво на ма­ неври і на відзначення свого весілля. Війна була оголошена Німеччиною Росії 1 серпня, — більше місяця було потрібно для того, щоб Австрія і Німеч­ чина вирішили, наскільки глибоко вони вражені вчинком сухотного сербського студента. Рішення розпочати війну було прий­ няте в Берліні і у Відні. Основним моти­ вом було те, що Росія поки що не готова до війни чи принаймні буде готова на­ багато краще через пару років. В липні, коли все вирішувалося, статс-секретар міністерства закордонних справ Німеч­ чини Яґов писав послу в Лондоні: «В основному Росія зараз до війни не гото­ ва. Франція і Англія також не захочуть зараз війни. Через декілька років, за всіма компетентними припущеннями, Росія вже буде боєздатна. Тоді вона за­ душить нас кількістю своїх солдат; її Баллйський флот і стратегічні заліз­ ниці вже будуть побудовані. Наша ж група, між тим, все слабшає»2. Ана­ логічні експертні оцінки давалися й іншими високими чиновниками. Рішення прийняли обидва імперато­ ри — Вільгельм I I і Франц-Йозеф — після консультацій із своїми вищими урядовцями, так що персональну відповідальність за розв'язання війни несуть, крім.монархів, урядові особи — насамперед канцлер Бетман-Гольвеґ, начальник Генерального штабу фон Мольтке, статс-секретар міністерства морського флоту фон Тірпіц з німецько­ го боку, начальник Генерального штабу Франц-Фердинанд з дружиною в Сараєво 1 Цит. за: Ллойд- Джордж Д. Правда о мирных договорах. — С. 32—33. 2Цит. за: История дип­ ломатии. — Т. II. — С. 245. 123 ІЬврила Прйнцйпа Конрад фон Гетцендорф, прем'єр- схопили і ведуть міністр граф Тісса, міністр закордонних до арешту справ граф Берхтольд з австрійського боку. Вони одержали підтримку основ­ них політичних сил своїх країн, але то вже питання про політичну відпові­ дальність партій і течій. Відповідальність за розв'язання Пер­ шої світової війни повністю лежить на політичному керівництві Німеччини і Австро-Угорщини. Ними було також до­ сягнуто неформальної угоди з керівниц­ твом партії молодотурків (не з урядом і не з султаном!), завдяки якій наступно­ го року дії німецького флоіу в Чорному морі з турецьких баз спровокували вступ у війну Туреччини. Особливу роль у провокації відіграв Енвер-паша. Незабаром після неспровокованого Росією вступу Туреччини у війну уряд царя таємно звернувся до урядів Ан­ танти з заявою про долю проток після переможного закінчення війни. Англія і Франція пішли назустріч Росії. Необхідно ясно і визначено сказати, що ані французьке, ані бельгійське, ані англійське, ані російське політичне керівництво не несуть відповідаль­ ності за розв'язання Першої світової війни. їх позиція була позицією оборо­ ни своїх країн, і вони були поставлені або в умови відсічі прямій агресії, або в умови, з яких не мали виходу без обо­ ронних заходів. Ще раз варто підкрес­ лити: Микола П і його оточення не були ініціаторами війни і не мали іншого ви­ ходу у відповідь на військову прово­ кацію Вільгельма П, німецького та австрійського генеральних штабів та відповідних дипломатичних служб, як мобілізація, у відповідь на яку Німеччи­ на проголосила війну Росії. «Колектив­ на вина імперіалістів всіх країн» є міф, народжений бунтівною свідомістю в ро­ ки відчаю і деградації, викликаних гра­ ничним напруженням сил всіх учасників війни. Дві стратегії Росі!: континентальна і морська Визнавши, що керівництво Російської імперії не несе відповідальності за розв'язання воєнного конфліюу і що, та­ ким чином, війна з російського боку мала оборонний характер, ми не розв'язуємо тим самим питання про цілі Росії у війні. Самодержавна імперія не визначала своїх цілей і стратегії в офіційних доку­ ментах — воля імператора залишалась головним чинником її військово-політич- _ної історії. Тим не менш вінценосний самодержець сам-один просто фізично неспроможний був сформулювати і про­ водити в життя стратегічний курс гігантського державного корабля. Модальна війна у якихось можливих світах велась генералами і дипломата­ ми увесь час. Як же збиралася воювати і перемогти Росія? Щодо стратегічних цілей Росії, то, ма­ буть, найкраще процитувати типовий, штамповий вислів, що належить до зовсім іншої епохи — епохи ренесансу російського націоналізму в переддень краху СРСР: «Обеспечение свободного выхода сначала в Черное, а затем в Средиземное море всегда было одной 124 из главнейших задач русского государ­ ства, начиная с Киевской Руси»1. Подібні штампи не сходять із сторінок патріотичної російської преси. В принципі чорноморсько-середзем­ номорські чи балкано-турецькі цілі ніко­ ли не втрачали своєї актуальності в російській політиці. За часів імператорів Олександра Ш і Миколи I I Туреччина стабільно залишалася ціллю військових планів та зовнішньополітичної стратегії, що цілком природно для войовничого консервативного російського націо­ налізму. Автоматично це означало анти- австрійську та антинімецьку позицію, а, отже, французьку орієнтацію. Ситуація з Англією залежала від обставин. В 1880 році, тобто ще за Олександ­ ра II, Німеччина була визначена як імовірний воєнний противник Росії. Наступного року відбулось засідання Особливої наради («Особого совеща­ ния») за участю військового міністра, міністра закордонних справ та керую­ чого морським відомством; головував великий князь Олексій Олександрович, куратор флоту. Нарада прийняла рішення «відродити Чорноморський флот» для захоплення проток, а перед Балтійським флотом поставлено було скромну мету — оборони баз і портів. Оскільки на Тихому океані Росія ще не утвердилася, лише незадовго до того Владивосток одержав статус міста, пе­ ред створюваною Тихоокеанською флотилією ставилося теж скромне за­ вдання — боротися з англійським тор­ говельним судноплавством. Основна ідея всіх планів війни проти німецько-австрійського альянсу, які бу­ ли в Росії з 1880 року, полягала в тому, що крім військ, безпосередньо зосере­ джених проти Німеччини та Австро- Угорщини, створювалась група військ в більш-менш далекому тилу, на річці На- рев, де й зосереджувалися стратегічні сили для генеральної битви. Польський виступ планувалось віддати — правда, з боями — аж до Варшави. Така була ідея, висунута ще генерал-ад'ютантом Обручовим за Олександра II, і пізніше мінялися лише орієнтовні території розташування групи військ (в часи Дру­ гої світової війни така група військ на­ зивалася б у нас «Резервним фрон­ том»). Активні бойові дії намічались насамперед проти Австрії. Таким чином, стратегія Росії відпо­ відно до традиції була насамперед бал- канською, тобто антитурецькою і ан- тианглійською. І лише через зіткнення на Балканах інтересів з Австро-Угорщи­ ною — антинімецькою і антиавстрій- ською. Це вимагало величезних фінансових жертв — Росія включилася в боротьбу озброєнь на морі, що на той час озна­ чало насамперед будівництво броне­ носних лінійних кораблів та крейсерів. Почалася модальна війна на морі. 1882 року Олександр I I I затвердив програму будівництва флоту, розрахо­ вану на 20 років. Вона кілька разів пе­ реглядалася, але основний воєнно- політичний зміст її залишався незмін* Імператори Франц-Йосип та Вільгельм П 1 Мельников P.D. Бро­ неносец «Потем­ кин».— Л , 1981. — С. 7. 125 1Див.: Такман Барбара. Первый блицкриг. Август 1914 г. — М.; СПб., 1999. — С. 43. ний: Росія виходила на світовий стра­ тегічний рівень великих держав. В л роки лльки той і міг претендувати на статус великої держави, хто мав броне­ носні лінійні кораблі. І тут для консерваторів не все става­ ло таким очевидним. Важка необхідність приймати у себе республіканців і слухати «Марсельєзу», стоячи струнко, була зовнішнім про­ явом неприродності союзу найлібе- ральнішого і найреакційнішого ре­ жимів Європи. І це позначалося на ко­ ливаннях зовнішніх орієнтацій росій­ ської політики. Одна з найкращих книг про Першу світову війну написана жінкою, амери­ канкою Барбарою Такман. Характерною рисою цієї книги є також дивовижна не­ грамотність у російських питаннях. Але загальний клімат російсько-європей- ських взаємин Такман характеризує вірно. «Англійці розглядали Росію як старого ворога часів Криму, а стосовно останніх років, то як загрозу, що нависа­ ла над Індією. Ліберали і лейбористи вважали Росію країною батога, погромів та страчених революціонерів 1905 року, а царя — як заявив Рамсей Макдональд — «звичайним убивцею». Неприязнь була взаємною. Росії не подобався союз Англії з Японією; Вона також ненавиділГ Англію за те, що та чинила опір її істо­ ричним посяганням на Константинополь і Дарданели. Микола I I злив два своїх улюблених передсуди в одній фразі: «Англієць — це жид»1. Двоїстість англійської політики вихованців Побе­ доносцева — насамперед ідеологічна, і вона не могла не спричинитися до постійних загальних коливань. Коливання можна бачити вже в прове­ денні традиційної політики великої світової (і, отже, морської) держави. Росія в другій половині XIX століття ко­ лонізує Сибір і Далекий Схід, виходить на Тихий океан, в 1898 році починає будува­ ти Порт-Артур і контролює всю «Кван- тунську область», тобто Маньчжурію, через яку пролягла російська Китайсько- Східна залізниця. Маньчжури, споріднені з підвладними Росії тунгусами, були тоді елітарним етносом Китаю, де правила Маньчжурська династія. Після так звано­ го «боксерського повстання» Росія без великих зусиль відхопила від Китаю більше, ніж усі інші претенденти на спад­ щину слабіючої імперії. Все це виводить Росію на конфлікт з молодою Японією та старою доброю Англією. Гігантська морська програма 1880— 1895 років внаслідок нестачі фінансо­ вих засобів була виконана лише напо­ ловину. Морське відомство наполягало на тому, що Росія не може воювати на два фронти і повинна зробити вибір. Вибір зробив уже молодий цар Мико­ ла II, що зійшов на трон 1894 року. 1896 року Росія визначає, що голов­ ним театром військових дій для неї є Далекий Схід. Флот, що базувався на Баллйському морі, повинен був бути готовим для пе­ реходу у випадку війни на Далекий Схід; 1897 року було прийнято спеціальну морську програму «для по­ треб Далекого Сходу». Вона мала за­ вершитися 1905 року. Орієнтація на Далекий Схід мала істотні наслідки і для європейської політики Росії. Вона загострювала сто­ сунки з Англією, посилювала тенденції до нейтралітету в Європі або й повер­ нення до союзу з Німеччиною та Австрією. За кілька років до смерл Олександр III зробив вирішальні кроки в зовнішньо­ політичній переорієнтації. 1891 року відбулась нарада міністрів закордон­ них справ Росії і Франції, наступного року — нарада військових міністрів, яка виробила воєнну конвенцію, підпи­ сану царем 1893 року. Не дивно, що найрозкішніший в Парижі міст через 126 Сену названо іменем Олександра I I I : віднині Франція знала, що конфлікт на німецькому кордоні негайно відізветь­ ся канонадою поблизу Східної Пруссії. Характерно, що франко-російська воєнна угода залишалася таємною; во­ на повинна була бути ратифікованою французьким парламентом, але уряд так і не дочекався сприятливого для цього моменту. Війна змусила діяти у відповідності з договором без його ра­ тифікації. З прийняттям нової великодержавної стратегії Миколи I I реальні воєнні пла­ ни Росії більше залежали від її східної політики, ніж від європейської. В березні 1902 року під головуван­ ням царя в Головному штабі відбулася нарада вищих воєнних керівників, де доповідь про стратегію війни проти Троїстого союзу зробив тодішній на­ чальник штабу В.В. Сахаров. У доповіді Сахарова була відтворена стара кон­ цепція Обручова, яка передбачала стратегічне розгортання в районі на схід від Варшави з оборонними боями на польській території західніше Вісли, відступом на її правий берег та наступ­ ним ударом по наступаючих військах противника. При цьому Микола I I хотів відсунути ці території якомога далі на захід, аж до Мінська. Драгомиров на згаданій нараді і в доповідній записці царю після неї цілком слушно побачив у цьому плані пасивно-оборонний спосіб дії. На його думку, метою бойових дій російської армії мав бути гільки наступ на Берлін, до якого, до речі, було з цих рубежів всього півтори сотні кілометрів; цю відстань з надзвичайно важкими боя­ ми Червона Армія в 1945 році пройшла за чотири місяці. За умов одночасних військових дій Франції і Англії подібна задача уявлялась цілком реальною; в доповіді Драгомирова велике місце займали міркування про союзницькі зобов'язання перед Францією1. Ця ак­ тивна антинімецька позиція явно не сподобалася царю. Негайно після прийняття плану стратегічного розгор­ тання на 1903 рік Драгомиров був пе­ реведений на почесну і чисто декора­ тивну посаду члена Державної ради, а ще через два роки помер у себе в Ко­ нотопі. В ці роки Микола I I пішов на скан­ дально відомі переговори з Вільгель- мом II, які ледве не закінчились розри- Генерал- лейтенант В.В. Сахаров 1Див.: Ростунов И. И. Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны. — М., 1976. — С. 75— 80. Порт-Артур 127 Цар Микола П і президент Франції Пуанкаре на борту царської яхти. 1914 р. 1 Див.: Апальков Ю.В. Боевые корабли русского флота. — СПб., 1996. — С. 9. вом франко-російського воєнного сою­ зу (нагадаю, таємного і не ратифікова­ ного парламентом Франції). Як відомо, в розпал російсько- японської війни, восени 1904 року, Вільгельм запропонував царю таємно укласти угоду, несумісну з зобов'язан­ нями Росії перед Францією. Микола по­ годився, але відступив перед натиском ліберальних бюрократів — голови Комітету міністрів Вітте і міністра фінансів Коковцова, що переконали його в необхідності французьких пов­ зик. Проте, в липні 1905 року Вільгельм все-таки зустрівся з Миколою I I на ост­ рові Б'єрке коло берегів Фінляндії і легко умовив царя повернутися до ми­ нулорічного проекту. Микола не лльки сам підписав угоду, але й змусив її кон­ трасигнувати морського міністра адмірала Бірільова: він покликав Бірі- льова в каюту, закрив долонею текст і запропонував адміралові лідписатися, не читаючи, що той і зробив. Отже, ідея відмови від франко- російського союзу і укладення угоди з Німеччиною живе в душі Миколи I I впродовж 1904—1905 років. Треба ду­ мати, у випадку перемоги над Японією франко-російській Антанті прийшов би кінець. Але військова доля не всміхну­ лася царю. Треба сказати, що Бірільов, очевидно, підписав би договір і після прочитан­ ня. Він влітку 1905 року змінив на по­ саді морського міністра скомпромето­ ваного поразками великого князя Олексія Олександровича, людину лег­ коважну і некомпетентну, а в грудні 1906 року підтримав доповідь Гене­ рального Морського штабу Росії про необхідність союзу з Німеччиною про­ ти Англії1. Позиція моряків випливала з всесвітньо-великодержавних орієн­ тацій флоту: вони зустрічали опір на­ самперед у Великобританії. Вітте і міністр закордонних справ Ламздорф умовили царя відмовитися від угоди з Німеччиною. Цар, згнітивши серце, пішов на це тому, що війна на Далекому Сході була програна. Весь Баллйський флот був розгромлений в Тихому океані. В Росії почалася рево­ люція. 1905 року цар підписав нову ди­ рективу, згідно з якою Росія переходи­ ла до стратегії оборони і відкладала реалізацію далекосяжних планів. Всі валютні запаси, які Росія накопичила за час, коли міністром фінансів був Вітте, в роки війни було витрачено. Врятувати Росію могли лише великі по­ зики, що їх влаштуванням і зайнявся Вітте. Гроші дали, звичайно, французи, точніше, франко-єврейські банки. А 1908 року новий ліберальний уряд Англії, порвавши з традиційною охо- ронно-імперською політикою консер­ ваторів, пішов на угоду з Росією. Цар прийняв пропозицію про союз від ко­ роля Едуарда, свого дядька. Епізод з невдалим зближенням Вільгельма і Миколи розцінюється зви­ чайно як прояв тієї ж фатальної «без­ дарності» і «безхребетності» царя. Що 128 в поведінці царя в цьому епізоді була своя логіка, про це свідчать і дальші події. Наслідком поразки Росії в війні з Японією та революційної кризи в імперії стала не просто відмова від активної ве­ ликодержавної світової стратегії, а й пе­ ремога у владному середовищі кіл, що орієнтувались на більш реалістичні за­ дачі на континенті — задачі, які розв'язувалися силами сухопутної армії. Ці кола були представлені великим кня­ зем Миколою Миколайовичем. 28 лютого (13 березня) 1905 року в Царському Селі під головуванням Мико­ ли I I відбулась нарада вищих керівників армії і флоту. На нараді ве­ ликий князь Микола Миколайович по­ знайомив присутніх з підготовленим ним проектом «Положення про Раду державної оборони». Ідея створення подібного органу викликала рішучий опір деяких військових. Тодішній військовий міністр генерал В.В. Саха- ров за кілька днів до царського указу відправив царю доповідь, в якій писав, що крім непотрібних суперечок і затягу­ вань, у проектованій Раді нічого не бу­ де, а помічник командуючого Київ­ ського військового округу В.О. Сухомлі- нов ішов ще далі — він пізніше оціню­ вав утворення Ради як «нове вторгнен­ ня демокралї в справу аристократичної розбудови військового життя, а тому й замах на армію»1. Бюрократичні ігри навколо проекту положення продовжу­ вались більше року, і 8 (21) червня 1906 року цар підписав указ про ство­ рення Ради державної оборони. «Голова Ради був наділений величез­ ною владою. Він вважався главою всієї справи оборони в державі і мав право звертатися до всіх міністрів з запитами з будь-якого приводу Голова і члени Ради наділялись контрольними функціями. їх висновки про результати проведених інспекцій попередньо роз­ глядались на засіданнях Ради держав­ ної оборони, після чого з резюме голо­ ви направлялись імператору»2. Важливим моментом в реорганізації стало створення повноважного органу керівництва військами — Генерального штабу, створеного на базі Головного штабу, який мав другорядний статус од­ ного з головних управлінь військового міністерства. Головний штаб залишився міністрові, а новостворений Генераль­ ний штаб був підпорядкований безпосе­ редньо великому князю Миколі Мико­ лайовичу. Відповідно поряд з Головним морським штабом (ГМШ) було створено Морський генеральний штаб (МГШ), так само.підпорядкований великому князю. Суть справи полягала не просто втому, що між царем і міністрами утворено бу­ ло новий бюрократичний орган, — голо­ вне, що його головою став дядько царя Микола Миколайович. В зовніш­ ньополітичних орієнтаціях великого князя особливо читається ворожість до Німеччини і Австрії, підсилена його шлюбом із чорногорською королівною. Як людина, зв'язана з армійськими кола­ ми, великий князь опирався впливам мо­ ряків і претензіям Росії на світове лідер­ ство. За наполяганням Миколи Микола­ йовича був знятий з посади військовий міністр Сахаров і замінений А.Ф. Реді- ґером, а в перших же конфліктах на Раді оборони князь підтримав Редіґера проти моряків і міністра закордонних справ Ізвольського. Якщо позиції моряків відображали відомчі інтереси флоту, то ідеологія міністра закордонних справ формулює імперські великодержавні амбіції Росії: «Я должен заявить, что флот России, как великой державе, ну­ жен и без него она обойтись не может... Бытие флота России желательно для то­ го, чтобы принять участие в той обста­ новке, которая может быть выдвинута политикой. Но этот флот должен быть свободным, не связанным частною зада- 1 Див.: Сухомлинов ВЛ. Воспоминания. — М.; Л., 1926. — С. 137. 2Див.: Ростунов И.И. Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны. — С. 29— 30. 129 0.1 Гучков в роки війни • Великий князь Микола Миколайович 1 Цит. за: Росту- нов И.И. Русский фронт первой ми­ ровой войны. — С. 32. 2 Цит. за: Тхоржев- сний И.И. Послед­ ний Петербург. Вос­ поминания камер­ гера. — СПб., 1999. — С. 137. чею обороны того или другого моря и за­ лива. Он должен действовать там, где укажет политика»1. 15 (28) жовтня 1907 року в Дер­ жавній думі було утворено комісію з державної оборони, яку очолив 0.1. Гучков. Гучков був лідером паргії октябристів — правих лібералів; якщо ліві ліберали — кадети — орієнтува­ лись на введення конституційного ре­ жиму через Установчі збори і таким чи­ ном через відміну існуючого мо­ нархічного режиму, то октябристи, ліберали послідовно консервативні, намагалися здійснити конституційні реформи в строгій відповідності з за­ конами Російської імперії. Праві лібе­ рали були рішучими націоналістами і прихильниками антинімецької та про- французької орієнтації Гучков до того ж був москвичем, а не петербуржцем, походив із відомої старообрядської ба­ гатої сім'ї і відзначався активною і авантюрницькою вдачею. Лідеру лівих лібералів Мілюкову Гучков колись ска­ зав: «Вы сильны наукой и книгами, а я — коренным, стихийным чувством московского купца, который безоши­ бочно подсказывает мне в каждую дан­ ную минуту, что именно я должен де­ лать»2. Гучков мав зв'язки з армійськи­ ми колами, підтримував добрі стосунки з великим князем Миколою Миколайо­ вичем, що особливо виявилося в роки війни і після Лютневої революції. Що­ до царя, то Гучков його таємно нена­ видів, а цар і особливо цариця бачили в ньому інтригана і головного ворога. В 1906 році відбулись дуже важливі події в світовій гонці озброєнь. 10 лю­ того 1906 році в Портсмугі було урочи­ сто спущено на воду новий лінійний корабель під назвою «Безстрашний» («Огеасіпоіе»). Почалась нова ера в історії військово-морського флоту. 130 Перший морський лорд адмірал Джон Фішер разом з колективом натхненних його ідеями моряків та інженерів од­ ним ривком вивів англійський флот на найпередовіші позиції. Англійці враху­ вали сумний досвід російських поразок на морі, який полягав у тому, що при різнорідності кораблів і калібрів еска­ дра як ціле буде завжди мати характе­ ристики її найслабшої ланки. Менш здатні до швидкого маневру застарілі кораблі нав'язували російському флоту свої темпи і свою неповороткість. Різнорідність калібрів корабельної ар­ тилерії надзвичайно утруднювала пристрілку, керування вогнем. І англійці почали будівництво лінійних кораблів класу «дредноут», які за швидкістю і маневреністю ходу, броне- захистом, потужністю артилерії, даль­ ності вогню та — завдяки однаковості калібрів — високій його прицільносгі перевищували всі світові зразки. З од- нокалібрових кораблів, які мали близькі якості, мала складатися вся ес­ кадра. Дредноути були надзвичайно дорогими (варлсть кожного з перших дредноулв була більшою ніж півтора мільйона фунлв стерлінгів, не рахуючи додаткових кошлв на озброєння, — тобто близько 16— 17 млн. золотих рублів)1. Характерно, що саме 1906 року на­ чальник німецького Генерального шта­ бу Мольтке молодший прохопився, що все закінчиться для Німеччини війною на виснаження і зрештою поразкою. Перед великими державами замаячіла перспектива нескінченного нарощу­ вання безмежно дорогих флолв, які до того ж треба було міняти набагато частіше, ніж старі добрі парусники. Ха­ рактерно також, що поява одно­ каліберних дредноулв стала наслідком енергії сера Джона Фішера, підтрима­ ного консервативним урядом; парамет­ ри майбутнього корабля задані Коміте­ том по розробці нових типів кораблів, створеного в грудні 1904 року, кора­ бель побудований блискавично швид­ ко — за 20 місяців — і успішно про­ йшов випробування восени 1906 року. Що не перешкодило ліберальному лідеру Д. Ллойд-Джоржу підтримати дуже впливових ворогів дредноута і назвати корабель «зразком безвід­ повідальної і розпусної розтрати»2. Тільки один тодішній діяч ліберальної парлї, молодий Уінстон Черчілль, опи­ нившись на посту першого лорда Адміралтейства напередодні війни, проявив розуміння військової ролі дредноулв і рішучість у підготовці до морської війни, — зрештою, мабуть, то­ му, що в глибині душі завжди був кон­ серватором, а його тодішній вибір на користь ліберальної парлї був чисто кон'юнктурним. Зрозуміло, що в Росії «армійська» група на чолі з великим князем, підтри­ мана «обществом», вела гостру бороть­ бу за фінансування сухопутних сил проти «морської групи», підтримуваної царем. З великою простодухістю сучасний російський військово-морський патріот пише про цю боротьбу, не підозрюючи, Черчілль з дружиною Клементиною на борту першого супердредноута 1 Див.: Виноградов С.Е. Линейный корабль «Дредноут» / / Мор­ ская коллеция. — 1966. — № 6 (12). 2Там же. — С. 24. 131 Генерал- лейтенант М. В. Алексеев 1 Цит. за: Апаль­ ков Ю.В. Боевые корабли русского флота. — С. 10. 2 Цит. за: Ростунов И М Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны. — С. 88— 89. 3 Там же. — С. 91. що насправді йшлося не про бюрокра­ тичні непорозуміння, а про високу політику і стратегію: «Втрата корабель­ ного складу в російсько-японській війні могла бути компенсована побудовою но­ вих кораблів і головним чином дредно­ утів. Але до 1909 гроку Морське відомст­ во вело бесплідну боротьбу з Радоюдер­ жавної оборони і Державною Думою за виділенння коїшів на ці цілі. Коли ж знову було поставлене питання про кон­ куренцію з Німеччиною, то виявилось, що Росії захищати свої інтереси на морі просто нічим»1. Як пише автор, лише втручання Миколи I I «поставило крапку, в 4-літній боротьбі Морського відомства за кредити на нове озброєння». Заклад­ ка чотирьох російських дредноутів типу «Севастополь» відбулася 1909 року. Тоб­ то після того, як було ліквідовано відом­ ство Миколи Миколайовича. Але цікаво, що рішуча підтримка го­ ловою Ради державної оборони конти­ нентальної антинімецької стратегії ма­ ло що змінила в конкретних лланах Ге­ нерального штабу. З докуменлв, що їх залишила військо­ ва думка л'єї пори, найцікавішим є до­ повідь співробітників Генштабу гене- рал-майора Алексєєва, пізніше відомого командуючого російською і білогвар­ дійською армією, і підполковника Доб- ророльського. «Якщо ми хочемо і буде­ мо спроможні шляхом далекоглядної політики послабити значення ворожої для нас системи, — писалося в допові­ ді, — ми все-таки не можемо зменшува­ ти турботи по розвитку державної обо­ рони на заході, оскільки політика чер­ пає силу в широкій підготовці держави підтримувати в крайню хвилину зброєю свої інтереси». Основна стратегічна ідея формулювалася російськими геншта­ бістами в такий спосіб: «Таким чином, строго оборонна для першого періоду війни ідея нашого плану війни і праг­ нення насамперед до цілком безпечного зосередження головної маси наших військ, що підвозяться з внутрішних об­ ластей імперії, в центральному поло­ женні по відношенню до обох непри- ятельських армій, які вторгаються в наші межі — австрійскої і німецької — і на відстані від кордонів, достатньо близькій для переходу в наступ і швид­ ке зіткнення з ворогом після закінчення зосередження»2. Щодо планів операцій після стратегічного зосередження, то, як пише історик, «пол'м намічався перехід сукупними силами в рішучий наступ в тому напрямку, який має бути своєчасно вказаний головнокомандуючим»3 (кур­ сив мій. — М.П.) Проблема реально зводилася, таким чином, не до різниці в стратегічних іде­ ях, бо ідеї обмежувалися, по сул, мобілізаційними планами та планами стратегічного розгортання, а до уявлень про необхідні для армії і флоту озб­ роєння і матеріально-технічне забезпе­ чення. До 1909 року Росія ще не ліквіду­ вала наслідків революційної кризи і не мала кошлв для серйозної реорганізації армії, і тому єдине, чого могла добитися її антинімецька «сухопутна» група — це зірвати фантастичні асигнування на будівництво дредноутів. 132 Не випадково, що коли 1908 року вели­ кий князь був усунутий, а наступного року Рада ліквідована, на пост міністра цар призначив генерала В.О. Сухомлінова. Сухомлінов був заступником коман­ дуючого військами Київського округу генерала Драгомирова. Обидва генера­ ли були ветеранами турецької кампанії. Михайло Іванович Драгомиров, ук­ раїнець родом, добрий знайомий діячів Громади, що добився дозволу співати солдатам в строю українських пісень, — цей вірнопідданий українсько-імпер- ський патріот оцінювався в радянській пресі по-різному. В 20—30-х роках підкреслювалось, що Драгомиров був противником усіх військово-технічних нововведень, починаючи із гвинтівок, що заряджалися з казенної частини (в Росії це були з 1870 року «бердан­ ки», а з 1891 — гвинтівка Мосіна), та кулеметів і кінчаючи щитами для гар­ мат. Пізніше, з 40-х років, зазначалась батьківська турбота Драгомирова про солдата, — «святої сірої скотинки», за його безсмертним висловом. В радянсь­ кому офіцерському середовищі довго розповідались легенди про різні витівки Драгомирова. Наприклад, за­ бувши привітати царя в день його те­ зоіменитства, Драгомиров телеграфу­ вав: «Третий день пьем здоровье Ваше­ го императорского величества», на що Олександр I I I телеграфно відповів: «Пора бы и кончать». Все це має один спільний знаменник: Драгомиров трохи грався у Шельменка- денщика, але це була частина карна­ вальної блазнівської маски Суворова з його «пуля — дура, штык — молодец». І не тільки поведінкової пози, а й військово-теоретичної і стратегічної позиції. Поєднання надзвичайного кон­ серватизму в техніці з надією на російського солдата було єдино можли­ вим у Росії способом зберегти маневр, нехтуючи вогнем. В цьому і була суть суворовського «пуля - дура, штык - мо­ лодец». На свій російський манер військова ідеологія генералів турець­ кої війни перекладала наполеонів­ ський досвід, узагальнений ворогом Наполеона, прусським генералом (тривалий' час російської служби) Кла- узевіцем. Характерно, що Драгомиров сам переклав (з французького перекла­ ду) класичний твір Клаузевіца про війну, що вийшов з його передмовою 1888 року в Петербурзі. Коментуючи цей факт, сучасний російський генерал пише: «Огромное значение в пособии придавалось нравственным силам на войне, а труд в целом проникнут насту­ пательным порывом»1. Саме тому Драгомиров виступив один проти всіх учасників наради в Головно­ му штабі 1902 року. Його наступник у Київській вій­ ськовій окрузі генерал Сухомлінов став військовим міністром після усунення великого князя Миколи Миколайовича та його ставленника Редіґера в 1909 році. В 1914 році, коли почалась війна і саме великий князь став верхов­ ним головнокомандуючим, Сухомлінова зняли з посади і ледве не віддали під суд, звинувативши у зв'язках з німець­ кими та австрійськими шпигунами; але заступництво царя і цариці на деякий час його врятувало. Близький до Сухо­ млінова полковник Мясоєдов був навіть повішений за шпигунство, хоч, як вия­ вилось потім, серйозних підстав ці зви­ нувачення не мали і відображали лише шовіністичну істерію 1915 року. Тимча­ совий уряд в 1917 році віддав Сухомлі­ нова під суд за погану підготовку армії до війни. Іншими словами, Сухомлінов вважався представником німецької партії, яка зазнала поразки у зв'язку з початком небажаної їй «германської» війни. З цієї точки зору нічого спільно­ го між ним та Драгомировим, принаймні з точки зору репутації, не могло бути. 1 Цит. за: Лобов В.Н. Карл Клаузевиц. Жизнь. Идеи. Со­ временное значе­ ние / / Клаузевиц К. О войне. — М., б/г. — С. 10. 133 С.Ю. Вітте 1Див.: Ростунов И.И. Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны. — С. 88— 89. 2 Див.: История дип­ ломатии. — С. 200. Проте, у обох генералів було й дещо спільне саме в «суворовському» відно­ шенні. У Сухомлінова з його м'якими і «обходительными», як тоді казали, ма­ нерами не було суворовського юродст­ ва, але була показна патріархальна консервативність, установка не на новітні засоби вогню, а на особливі ге­ роїчні якості російського солдатика. Як і Драгомиров, Сухомлінов був ретро­ градом у військовій техніці. Він гово­ рив, що його дратує сам вислів «сучас­ на війна». «Какой война была, такой и осталась... всё это зловредные новше­ ства. Взять меня, к примеру. За послед­ ние двадцать лет я не прочел ни одного военного учебника». Викладачів вій­ ськових училиЩ'Звільняли за саме ли­ ше поширення ідей «вогневої такти­ ки»1. Ще один характерний штрих: як і Драгомиров, Сухомлінов був не від то­ го, щоб пограти в Шельменка-денщика. До речі, він пробував сили в белетрис­ тиці під красномовним псевдонімом «Остап Бондаренко». Сухомлінов був креатурою безпосе­ редньо царської сім'ї; новий міністр за­ кордонних справ Сазонов, що замінив Ізвольського 1910 року, був родичем і довіреною особою Столипіна2. Петро Аркадійович Столипін зараз в Росії має імідж великого реформатора і патріота. Підкреслюють також, що, по суті, Столипін здійснив програму ре­ форм, намічену вже Вітте, за що ревни­ вий Вітте не любив свого наступника. Безумовно, Столипін був мужньою і розумною людиною, що твердо прово­ дила в життя власну політику і хоробро протистояла терористам, бомба яких скалічила його дитину на дачі на Апте­ карському острові. Проте, реформи Столипіна аж ніяк не можна назвати ліберальними. Це було доведення до кінця програми, наміченої ще Олексан­ дром I I і зірваної його наступниками, програми ринкової, але аж ніяк не де­ мократичної. І в цьому відношенні між С.Ю. Вітте та П.А. Столипіним існувала велика різниця. Виходець із обрусілого німецького роду, а по лінії матері (сестри відомих тоді Фадєєвих — генерала-письменни- ка і катеринославського губернатора, батька відомої Блаватської, так що Вітте був її кузеном) — із знатного ро­ ду Долгорукових, Вітте не був прийня­ тий при дворі, бо одружився з розлуче­ ною єврейкою. Життєлюбний рудий здоровань Вітте, власне кажучи, не мав політичних принципів; він був надзви­ чайно настирливий і практичний бізне­ смен від політики, чесно служив обом монархам, і, хоч із Миколою I I у нього стосунки були погані, Вітте вважав са­ модержавство найраціональнішою си­ стемою для Росії. Проте, Вітте міг би при потребі сконструювати на замов­ лення і будь-який ліберальний варіант, що він, власне, і зробив, підготувавши ліберальні закони 1906 року, які фак­ тично стали конституцією Росії. Конституція Вітте передбачала мож­ ливість законного державного переворо- 134 ту з розпуском Думи, чим і. скористався Столипін. Але Столипін — при всіх склад­ ностях особистих стосунків цієї вольової і самостійної людини з слабохарактер­ ним, але дуже самолюбним і упертим ца­ рем — був саме ідейним борцем за само­ державство, за авторитарний режим на чолі з вінценосцем. Столипін був інтелігентний поміщик з російської гли­ бинки, пишався родинними зв'язками з Лєрмонтовим, був російським націона­ лістом, вкрай жорстким щодо національ­ них меншин, і ніколи не був ані на крих­ ту демократом. Характеристики режиму Столипіна як режиму диктаторського, те­ рористичного і навіть кривавого мають під собою всі підстави. Треба підкресли­ ти, що убивство Столипіна 1911 року, в організації якого підозрювали царя і політичну поліцію, насправді було індивідуальним і стихійним актом теро­ ру, здійсненим як вираз відчаю і помсти молодим чоловіком єврейського поход­ ження, Багровим, шляхом шантажу за­ вербованим в агенти охранки. Микола II міг холодно розстріляти робітничу де­ монстрацію, але не був здатний на підступний акт таємного убивства свого власного прем'єра. До того ж серйозних політичних розходжень між царем і прем'єром після того, як Микола нава­ жився на ліквідацію общини, не було. Епоха посилення праволіберальних впливів, континентальної стратегії і утвердження англо-французької орієнта­ ції, епоха перших Дум і великого князя Миколи Миколайовича на чолі воєнної машини змінилася в 1908—1909 роках епохою «Столипінської реакції». Що ж принесла вона в стратегічних орієнтаціях Росії? В галузі зовнішньої та воєнної політики основною ідеєю Столипіна бу­ ло збереження миру, аж поки реформи не дадуть результатів і не буде відтво­ рено збройні сили Росії. І треба зазна­ чити, що це була політика, яка цілком відповідала намірам Миколи I I . Вона відрізнялась від політики Вітте тим, що останній, будучи противником дале­ косхідних авантюр, водночас зв'язував перспективи Росії з Антантою та її грішми. І цар, і Столипін прагнули до самостійної російської стратегії. Після придушення революційного ру­ ху, стабілізації внутрішнього положен­ ня та внаслідок реформ Росія почала багалти і могла виділяв більше коштів на воєнні потреби. Які ж були напрямки реформування збройних сил? Була прийнята велика програма будівництва нового флоту і насамперед дредноутів, що б за тодішніми уявлення­ ми виводило Росію в наддержави; було передбачено і деякі зміни в організації, розміщенні та озброєнні сухопутних військ. Йшлося навіть про більше — про реорганізацію збройних сил Росії, зви­ чайно, після того, як вони будуть звільнені від функцій придушення рево­ люційних рухів. Плани реорганізації армії було роз­ глянуто на засіданні Ради державної оборони за участю П.А. Столипіна в кінці березня (за ст.ст.) 1908 року. Ге­ неральний штаб (генерал Ф.Ф. Палі- цин) запропонував заходи, що вимага- ПЛ Столипін 135 1 Див.: Ростунов И.И. Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны.— С. 46. 2 Там же. — С. 54. 3 Див.: приложение П //Такман Барбара. Первый блицкриг. Август 1914 г. — С. 491. 4 Розрахунки згідно з таблицями в кн. Ростунов И.И. Рус­ ский фронт первой мировой войны. — С. 58. 5 Там же. — С. 57. ли щорічної витрати 12— 17 млн. рублів впродовж 20 років. (Зазначимо, що впродовж 1908— 1911 років на військове суднобудування щорічно виділялося 31 млн. рублів.) Столипін проти таких сум заперечував. Відбу­ лась гостра дискусія. А через чотири місяці, 28 липня (8 серпня) 1908 року, Микола Миколайович був звільнений з посади, а слідом за ним і начальник Генштабу Паліцин, і міністр Редіґер. Ф.Ф. Паліцин встиг підписати 22 серп­ ня (4 вересня) 1908 року разом з генера­ лом М.В. Алексеєвим підготовлений ними «Доклад о мероприятиях по обороне го­ сударства, подлежащих осуществлению в ближайшее 10-летие». Перероблений проект був представлений новим вій­ ськовим міністром Сухомліновим в запис­ ці про державну оборону, представлену царю в 1909 році. «Це була ціла програма невідкладних реформ в російській армії, що охоплювала питання її комплектуван­ ня, організації та бойової підготовки»1. Що ж було і чого не було в цій про­ грамі? Сам Сухомлінов у згаданій записці, фрагменти з якої вперше опубліковані в цитованій книзі І.І. Ростунова, визначав два основних принципи реформ: 1) «не усугубляти наміченими заходами тяготи населення по відбуванню військової по­ винності і з цією метою не збільшувати тимчасово загальної чисельності армії в мирний період»; 2) «не перевантажувати державний бюджет новими постійними видатками». «Головною метою ставилося задовольнити насущні потреби армії шля­ хом здешевлення існуючої організації»2. При такому підході не могло бути й мови про серйозне технічне переозб­ роєння російської армії. Всі армії Європи передбачали структуру дивізій в 12 батальйонів (12 тис. чоловік) при 12 батареях в німецькій, 10 — в авсг- ро-угорській, 9 - у французькій, 13 — в англійській арміям тобто в німецькій армії — 72, в австро-угорській — 60, англійській — 76, французькій — 36 гар­ мат в дивізії. Тільки в Російській армії дивізія мала складатися з 16 батальйонів (16 тис. чоловік) при всього лише 6 бата­ реях, тобто 48 гарматах3. Реформа перед­ бачала збільшення числа польових ба­ тальйонів з 1110 до 1252, піших, гірських та мортирних батарей в них — з 494 до 558. Таким чином, можна підрахувати, що в 1909 році одна батарея приходилась на 2,5 батальйона, а після 1910 — на 2,2 ба­ тальйона4. Отже, істотних змін в озброєнні по­ льових військ не планувалося. Збільшення артилерії передбачалося в гірських (на 20 %) та інженерних части­ нах (на 7 %), а насамперед — морської (гаубичної) артилерії — на 186 %!5 Ці цифри ясно показують, в чому суть різниці в організації та військовій док­ трині Росії і зарубіжжя: в Росі! недо­ статність технічних засобів компен­ сувалась «святою сірою скотинкою». Ще яскравіше це видно в забезпе­ ченні патронами і снарядами. 1908 року (тобто при Миколі Миколайовичу) армія визначила, що їй не вистачає до норми 1750 млн. патронів на суму в 76,5 млн. рублів. Уряд (тобто Столипін) відмовив у таких видатках, і зменшена сума так і не була відпущена. Росія вступила у війну навіть без такої визначеної довільним способом норми, яка негайно виявилася значно заниженою. Ту ж саму картину ми бачимо і в арти­ лерійському озброєнні. Становище в ар­ тилерії напередодні війни вважалось нормальним. Пояснюючи причини не­ стачі снарядів у перші ж дні війни, на­ чальник Головного артилерійського уп­ равління 1915 року виправдовувався: «Попередні війни давали наочний доказ тому, що армія обходилась тим запасом бойових припасів, який існував у мирний час. Все замовлене з оголошенням війни звичайно поспівало тільки після її 136 закінчення і служило для поповнення використаних запасів...»1 Прагнення зе­ кономити на армії виражалося в тому, що Сухомлінов не використовував навіть урядових фондів на виробництво боєприпасів. «Росія почала війну, маючи 850 снарядів на кожну гармату, порівня­ но з 2000—3000 в західних арміях, хоча ще в 1912 році Сухомлінов погодився з компромісною пропозицією про дове­ дення цієї кількості до 1500 снарядів на гармату»2. В чому ж тоді полягали реформи Сухомлінова? Тут ми торкаємося питання, яке _аа своєю делікатністю залишалося таємни­ цею за сімома печатями і за царської, і за радянської імперії. Відомо, що перевагою австро-німець- кого блоку була можливість швидкої мобілізації і зосередження військ за­ вдяки добре розвинутій мережі залізниць. До лінії кордону Австро- Угорщина щоденно могла доставити приблизно стільки ж ешелонів, скільки Росія, зате Німеччина — набагато більше. А всередині власної території маневреність можливих перекидань ве­ ликих військових ешелонів була в цент­ ральній Європі незрівнянно більшою, ніж у східній. Всі цифри, які, безумовно, свідчать про економічну відсталість Росії, публікувались багато разів. Але ніхто не зважав на ту обставину, що Росія мусила здійснити дивовижно великий обсяг військових перевезень. Так, у Варшавському військовому окрузі 99,4 % новобранців повинні були відбу­ вати військову повинність в інших ок­ ругах. В цілому в 1907 році лише 12,5 % від загального числа новобранців було призначено у війська, розташовані на території свого військового округу. В Росії не діяло правило, загально­ прийняте в західних арміях, де дивізії комплектувались за територіальним принципом. ш Ш І Р Чому ж так незграбно було побудова­ но систему комплектування військ? Військова реформа 1874 року перед­ бачала, що вся територія Російської імперії поділялася на три зони: 1) ве­ ликоросійську з переважанням «рус- ского» населення на 75 % 2) мало­ російську з переважанням «русского» (тобто в даному випадку українського та білоруського) населення на 75 %, 3) «инородческую» — всі інші. І хоча українці офіційно іменувалися «рус- ским» населенням, генерали і чиновни­ ки прекрасно розрізняли, де росіяни, а де українці. Зрозуміло, що якби західні округи комплектувалися за територіальним принципом, дивізії були б польськими, українськими, литовськими тощо. Так було в Австро-Угорщині, але на це не наважувалась Росія. Фіни та мусульма­ ни Кавказу взагалі звільнялись від служби з чисто символічним викупом. В інших округах «інородців» діяли інші норми. Саме тому майже всі ново- бранці-поляки вивозилися в центральні російські округи. Перевезення під час мобілізацігдосягали 223 тис. чоловік, У Варшавський округ ввозилось 82 тис., у Віленський — 40 тис. чоловік. Звідси й інша проблема. В армії до реформи 1910 року майже половина (42,5 %) всього особового складу слу- Російські козаки у Варшаві. 1914 1Див.: Ростунов И.И. Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны. — С. 103. 2Див.: Такман Барбара. Первый блицкриг. Август 1914 г. — С. 111. 137 1Див.: Ростунов И. И. Русский фронт пер­ вой мировой вой­ ны. — С. 46— 47. 2 Там же. — С. 47. 3 Цит. за: Такман Бар­ бара. Первый блиц­ криг. Август 1914 г. — С. 107. жила в Віленському, Варшавському та Київському округах. Часггка військ Мос­ ковського округу становила 8 %, Ка­ занського — 2 % від загальної чисель­ ності військ. А підготовка новобранців здійснювалась не в польових, а в ре­ зервних частинах, які були, звичайно, і за озброєнням, і за кадровим складом на порядок слабші від польових. Ре­ форма передбачала перехід від на­ вчання в слабких резервних частинах до так званого «прихованого кадру», тобто до підготовки новобранців через систему деякого надлишку офіцерсько­ го та унтер-офіцерського складу в по­ льових частинах1. А це в свою чергу вимагало зміни в дислокації військ — за рахунок західних округів мали бути посилені центральні, великоросійські. Щоправда, це істотно ускладнювало головну проблему — про­ блему військових перевезень на випа­ док війни з Німеччиною. Але саме на це питання у проекті Сухомлінова знайш­ лась відповідь, що цілком влаштовувала царя. «...Мы не можем сосредоточивать более свое исключительное внимание на западе; мы должны быть готовы к се­ рьезной борьбе также на наших широко раскинутых восточных границах, чему совершенно не отвечает скученность на­ ших войск на западе»2. Ось вона, реформа-реорганізація 1910 року. Як бачимо, військова стра­ тегія і зовнішня політика Миколи I I після внутрішньої стабілізації поволі знову набуває виразно великодержав­ них і глобальних орієнтацій. Генеральний штаб було передано до військового міністерства, і за шість до­ воєнних років — з 1908 по 1914 рік — на посаді його начальника змінилось шість генералів. Після убивства Сто- липіна уряд повернувся до статусу чис­ то декоративно-дорадчого старого «Комітету міністрів». Жодних ознак реалістичного підходу до майбутньої кризи самодержавство не виявляє. Во­ но немов би завмерло в непорушній тиші, чекаючи чуда. «Прем'єр Коковцов, повернувшись з Берліна в листопаді 1913 року, особис­ то представив царю доповідь про німецькі приготування до війни, Мико­ ла слухав, дивлячись на нього напруже­ ним, немигаючим поглядом — «просто мені в очі». Після тривалої паузи, що настала після закінчення доповіді, він, «як ніби прокинувшись від сну», сказав понуро: «Хай буде на те воля Божа». Насправді ж, як вирішив Коковцов, ца­ рю було просто нудно»3. Так думав Коковцов, так думала і ав­ торка цих рядків Барбара Такман. Але чи не дивно, що царю ставало нудно, коли йшлося про війну з Німеччиною? Чому саме тут він згадував волю Божу? Чому так пожвавлювався, коли йшлося про могутність Росії на світовому океані або про «Жовторосію» на Сході? Мабуть, все-таки, тому, що «гер­ манська» війна — то була не його війна. Його змушували до неї обстави­ ни, і він ставився до неї як до невбла­ ганної долі. І спробував вийти з неї, коли відчув загрозу краху імперії. Цар мляво опирався долі, яка тягла його в ту війну. Він не був, звичайно, ^пацифістом і не жалів свою «святу сіру скотинку». Але не він ініціював світо­ вий конфлікт. В Росії були впливові військово- політичні кола, які ставили участь у війні на боці ліберальних європейських дер­ жав своєю ціллю. Але і вони не могли втягнути Росію у війну, бо не вони есе вирішували. Коли прийшов час великих рішень, їх мусили приймати декілька чоловік і на­ самперед сам цар. І, здається, керівни­ ки Російської імперії не мали вже іншого вибору, як проголосити загаль­ ну мобілізацію, що означало війну. 138 Реальність війни Та війна, яко! ніхто не хотів Слова кайзера, сказані перед лицем катастрофи, міг би з чистим серцем по­ вторити кожен європейський політик — і той, хто опирався насуванню війни, і той, хто її прагнув розв'язати. Генеральний штаб Німеччини готував війну, виходячи з ідеї блискавичного роз­ грому Франції для зосередження всіх сил проти Росії. На час, поки на заході німецька армія знищуватиме французьку, на сході гігантську російську армію по­ винні були скувати австрійці та невеликі сили німців. Після цього вгі сили Німеч­ чини і Австро-Угорщини мали бути зосе­ реджені проти Росії, — щоправда, тут серйозних розрахунків у генеральних штабів обох армій не було, і стратегія роз­ грому Росії залишалася незрозумілою. Після битви на Марні ситуація стала повністю зворотною. Німецька армія тепер сковувала збройні сили Франції і Англії, щоб розгромити російську армію. Ця задача розв'язувалася чоти­ ри роки — і була розв'язана. Російська армія опинилась на грані розвалу, цар уже був не проти сепаратного миру, а полм настала Лютнева революція, в жовтні ще один переворот — і сепарат­ ний Брестський мир дозволив Німеч­ чині, нареіші, сконцентрувати всі сили на заході. Німецький наступ на об'єднані сили Франції, Англії і США, однак, закінчився провалом, і війна бу­ ла Центральними державами програна. Чому німецька армія програла манев- рений період війни? Всі історики засу­ дили стратегію французького команду­ ючого Жоффра, всі згодні з тим, що сла­ бодухість Мольтке-молодшого та доле­ носна помилка командуючого право­ фланговою армією фон Клюка спричи­ нилися до провалу німецького наступу і зриву задумів Шліффена. Як же Жоффр все-таки виграв? Як виграли французи всупереч своїй хибній воєнній доктрині, хибній стратегії і техніко-організацій- ній слабості? Як сталося, що Німеччина все-таки зав'язла в окопній війні? Чи все ж таки внаслідок того, що Мольтке перекинув два корпуси на схід і два — в Лотарингію? Невже німцям просто у вирішальну хвилину для перемоги над Францією не вистачило пари корпусів на правому фланзі? Може й так. Війна є гра. Гра з своєю більш чи менш інтелектуальною стра­ тегією і повним або неповним викорис­ танням можливостей, що інакше, як у грі, не відкриються. Всі спроби знайти причини для кожного вчинку і кожної події мають мало сенсу — заднім чис­ лом всі розумні, історія теж. Історика має цікавити, які можливості було втра­ чено. А хто спроможний порахувати всі безглузді випадковості, які з кожним кроком підвищували рівень хаосу і не­ керованості на полях боїв і віддаляли від первісних розрахунків Шліффена? Можна переграти на комп'ютері дав­ но минулу битву — і знайти л ходи, які німцям слід було зробити в серпні— ве­ ресні 1914 року. Та для філософії війни не менше важить і пошук тих обмежень, які в лй реальній обстановці зменшили імовірність перемоги. Більш упертий і далекоглядний гене­ рал, ніж племінник «великого» Мольтке, 4 серпня 1914 року Рейхстаґ одностайно вітає Вільгельма I I 139 Генерал Жоффр оглядає війська; що йдуть на фронт можливо, встояв би перед натиском впливових людей із свого середовища і дотягнув би всю потрібну піхоту до північно-західних підступів до Парижа. Історики леї війни, знову й знову роз­ бираючись з діями Мольтке і його гене­ ралів, згодні в тому, що Генеральний штаб, зв'язаний з мілітаристським юн­ керським середовищем, надто чутливо реагував на його політичний тиск. Через це мілітаристи не холли ризикувати Ло- тарінгією і особливо Східною Пруссією. Майже безконтрольне становище прус­ ького групування в армії і на флол, йо­ го винятковий вплив на імператора за­ безпечували високопрофесійний рівень воєнних рішень, але водночас надто об­ тяжували і обмежували оперативні міркування політикою. Але і з чисто стратегічного боку обе­ режність Мольтке не була неосмисле- ною. Адже після розгрому Франції ма­ ло початися головне — розгром Росії. Захоплення росіянами Східної Пруссії означало б, що ліквідована загроза з півночі всьому Польському виступу, — а шлях до Берліна зі сходу набагато ближчий і природніший, ніж із заходу. Мольтке не міг не думати про це. По­ слаблюючи свій правий фланг в Пікардії, він розв'язував стратегічні за­ дачі другого, російського етапу війни. Безумовно, дії французького Головно­ командуючого Жоффра не були цілком адекватними щодо реальних воєнних умов. Він не оцінив можливостей стра­ тегічного маневру, небезпеки глибокого обходу французької армії німцями через Бельгію, його навіть вл'шало те, що німці втягуються в бойові дії десь на півночі. Французькі плани передбачали винятко­ во наступальні дії, не визначаючи кон­ кретно, де і які саме, а згідно з уявлення­ ми Жоффра наступ мав здійснюватися вглиб Німеччини через важкодоступний гористий і лісистий масив Арденн. Цей наступ швидко захлинувся. В безглуздих контратаках французи витрачали більше людей, ніж німці, хоча німці як наступа­ юча сторона повинні б нести більші втрати (співвідношення втрат було в цілому 3:4 на користь німців). Це дуже нагадує «активну оборону» Червоної Армії в 1941—1942 роках. Обмежившись мобілізаційними плана­ ми, французьке військове керівництво надалі розраховувало на ентузіазм і ге­ роїзм французького солдата і кмітливість офіцера в бойовій обстановці. Детальне планування операцій німецькими штаба­ ми викликало у французьких військових ідеологів насмішки з приводу німецького педантизму — точнісінько так само, як у радянських військових ідеологів через чверть століття. Наступальний пафос прикривав відсутність конкретних стра­ тегічних розробок так само, як і в російській армії — і в Червоній Армії в перші роки Вітчизняної війни. При характеристиці тодішньої фран­ цузької воєнної доктрини історики ча­ сом посилаються на аналогії з філо­ софською концепцією Анрі Берґсона про «життєвий порив» (6lan vital). Мож­ на також згадати про філософію модер­ ну, посилену увагу до людської суб'єктивності, імпресіонізм як мис­ тецтво сюхвилинного враження і так далі. Всі ці аналогії безглузді. Як німець­ ка військова доктрина не мала жодного відношення до Ніцше, так французька — до Берґсона чи Сезанна. На французьку 140 доктрину «наступу що б не було», у вуль­ гарному вигляді проповідувану в школі Сен-Сір полковником Ґранмезоном, а більш розумно — майбутнім маршалом Фошем, могла вплинути спадщина ко­ лоніальних війн, які не вимагали велико­ го розумового напруження. Більшість ге­ нералів світової війни якщо не воювала де-небудь в Африці, то принаймні слу­ жила в колоніальних військах чи адміністрації. Але в цілому варто гово­ рити просто про необґрунтовані пре­ тензії французьких військових на особ­ ливу роль у житті нації та їх неготовність до леї війни, яка на них звалилася. Дискусія про те, чи перейти армії на захисний колір мундирів, чи зберегти гордість Франції — червоні панталони, була яскравим виявом інтелекту і ду­ ховності французьких військових (до речі, французька армія таки увійшла в війну в червоних панталонах, що їй до­ рого коштувало). Напередодні війни боротьба армії проти соціалістів за продовження термінів служби до трьох років показала характерну рису фран­ цузької військової психології. Здава­ лось би, не було кращого свідчення не­ спроможності соціалістичної концепції «загального озброєння народу». Проте, насправді соціалісти Жореса в чомусь мали рацію. Наполягаючи на коротких термінах дійсної служби, французькі соціалісти прагнули посилити роль ре­ зерву, наблизивши військо в такий спосіб до ідеалу «народної армії». Ге­ нералітет, зневажаючи резервістів, чинив опір саме цій тенденції, відстою­ ючи армію-еліту, як і її символ — чер­ воні штани. Слід підкреслити, що німецька армія була ближчою до зразка «народної армії». Резервні дивізії брали участь у боях на рівні з польовими, хоча кайзер спочатку й обіцяв, що батьки німецьких сімейств воювати не будуть. Характер­ но, що тільки близько ЗО % офіцерів німецької армії, переважно її верхівка, походили з прусських військових кіл. Основний склад офіцерства постачали «освічені класи» Німеччини, тобто на­ самперед бюргерство. Високі бойові здатності німецьких збройних сил знач­ ною мірою відображали національну солідарність і досить високий освітній рівень основної маси населення. Коротше кажучи, французьке вище офіцерство і генералітет професійно бу­ ли на нижчому рівні, ніж німецьке. Мож­ на навіть сказати, що мислення школи Сен-Сіра було на рівні ідеології команди­ ра полку чи батальйону — одиниці, яка організує бій. Той вирішальний бій, який мусив мати доленосне значення, — гене­ ральна битва — все одно був боєм, лльки дуже важливим. «Що таке гене­ ральна битва? Це бій головної маси д о *# *** • і- Ні. Жозеф Жоффр, маршал Франції Фердінан Фош, маршал Франції, Великобританії і Польщі’ академік 141 Російські полонені збройних сил, бій... з повним напружен­ ням сил за справжню перемогу»1. Навіть після війни битву на Марні розцінювали як генеральну битву. Але «битва на Марні» вже не схожа на генеральні битви наполеонівських часів. Це вже був вза­ галі не бій, а множина чи послідовність боїв. «Битва на Марні» нікому не принес­ ла вирішальної перемоги, вона лише зірвала стратегію бліцкріЦ, тим самим вивівши сторони на рівень іншої вій­ ни — позиційної війни на виснаження. Говорячи про помилки німецьких ге­ нералів напередодні і в ході «битви на Марні», варто взяти до уваги, що військове керівництво французів знач­ но полегшило німцям виконання їх планів. На шляху до Марни у німецької армії могли б виникнути серйозніші пе­ решкоди. З дивовижною впертістю Жоффр ігно­ рував уроки бойових дій. На його честь треба сказати, що він не піддавався політичним міркуванням і був, напри­ клад, готовий віддати Париж, якщо б цього вимагали чисто військові мірку­ вання. Для Жоффра головним було зни­ щення збройних сил противника, чому він і підпорядковував, як умів, свої дії. Як умів. Удар по відкритому внаслідок помилкового повороту на схід правому флангу армії Клюка був би неможливий, якби командуючий обороною Парижа, недоброзичливець Жоффра, смертельно хворий і готовий на будь-які службові і Цит. за: Клаузевиц к. конфлікти генерал Ґаллієні, не проявив о войне. — с. 285. власної ініціативи і великої упертості. Удар англійців у стик між арміями Клюка та Бюлова був наслідком збігу випадко­ вості радше ніж продуманого плану. І французи, і німці часто робили помилки через відсутність необхідної інформації, що її інколи заміняли невиразні чутки. Все це так, і непередбачуваних еле- мешів було, безумовно, ще більше. Але в цьому і полягала суть справи. Річ у л'м, що план Шліффена був роз­ рахований з великою прецизійністю і, отже, з великим ризиком, і той рівень «шумів», якого досягли непланові ви­ падковості у вересні 1914 року, був для задумів талановитого генерала гранич­ но небезпечним. Потрібний був над­ звичайний збіг обставин, щоб все згідно з передбаченнями пішло, як по маслу. Імовірність збереження темпів і напрямів наступу, достатньої точності виконання наказів ставала все меншою з наростанням елеменлв хаосу. Залізниці дозволяли блискавичні як на той час перекидання військ на великі відстані, але ці стратегічні маневри тут же знецінювалися, як лльки солдати на станціях вивантажувалися з ешелонів. Далі все рухалося пішки і на конях, як і сто і двісті років тому. Щоб правий фланг зберіг ударну силу, пройшовши з боями такі відстані, потрібно було дуже багато військового щастя. Історія такого щастя німецькій армії не дала. Отже, програш на Марні був для німців високою мірою імовірним. Ситуація після «чуда на Марні» повністю оберну­ лася. Тепер на західному фронл треба було лишати заслон, а на східному вирішувати війну. А послаблювати на­ тиск на заході не дозволяла по­ тужність Антанти. Вплив російського наступу в Східній Пруссії міг би, очевидно, бути ще більшим, якби він був по-людськи ор­ ганізований. Справа не в тому, що насту­ пати доводилося поспіхом, — рішення великого князя Миколи Миколайовича 142 про наступ було для німців несподіваним і стратегічно цілком осмисленим: без розгрому східнопрусського групування німців активні наступальні дії росіян у напрямі на Берлін були неможливими. Причина поразки полягала в слабкості системи керівництва військами. Російська армія нагадувала підсліпу­ ватого і глухуватого гіганта з погано координованими рухами. Дві армії, які в обхід Мазурських боліт повинні були взяти німецьку 8 армію в кліщі, від почат­ ку не мали зв'язку між собою, а 2 армія Самсонова взагалі розпалась на три ок­ ремі частини — центр, ліве і праве кри­ ло. Російське командування не мало інформації про реальні наслідки своїх дій і розцінювало їх так, як йому ввижа­ лося. Завдяки прослуховуванню відкри­ тих радіопереговорів німецьке команду­ вання прекрасно уявляло розташування росіян. Російські армії вдалося розгро­ мити по частинах — спочатку Самсонова, полм Ренненкампфа. Це був саме про­ граш, в якому винні були і російські ко­ мандири, і незалежний від них чинник — незабезпеченість армії технічними засо­ бами. В російській армії невистачало те­ лефонів, кабелів і зв'язківців, що тільки відображало поганий рівень управління та його інфраструктур. Впродовж 1914 року Росія почасти реабілітувала себе успіхами у війні про­ ти Австро-Угорщини, відбивши австрій­ ський наступ і зайнявши Львів, а в бе­ резні 1915 року також і Перемишль із стотисячним гарнізоном. Українська Га­ личина була окупована, Росія вийшла на Карпати, здійснивши давню стратегічну мрію про нависання над рівнинами По- дунав'я з перспективою прориву на Бал­ кани. Однак, насправді за перший рік жодна із сторін чогось вирішального не досягла. Великий князь Микола Мико­ лайович планував наступ на Сілезію, але німецьке командування, перекинувши з Пруссії армію Маккензена, зуміло ло­ калізувати успіх росіян. Росіяни взяли Лодзь, але про наступ в південну Німеч­ чину вже не могло бути мови. В 1915 році Німеччина спробувала за допомогою Австрії досягти на сході вирішальної перемоги. Сформована нова армія Маккензена разом з австрійцями, маючи над росіянами ве­ лику чисельну перевагу і особливо пе­ ревагу в артилерії, розгромили 3 армію Радко-Дмитрієва і вийшли до річки Сан, до меж української Галичини. Далі ав- стро-німецькі плани передбачали грандіозні кліщі з повним розгромом російських армій на терені Польщі. Вдалося нанести росіянам величезних втрат і відлснити їх на рубіж Рига — озеро Нароч — Пінськ — Ковель — Рівне. Але стратегічні наміри німцями не були реалізовані. Російська армія уникла оточення і відійшла більш-менш організовано. Тим не менш поразка була безсумнівною. До неї долучився розгром сербської армії. Цар скористався поразкою для усунення Миколи Миколайовича від керівництва збройними силами. Головне команду­ вання Микола I I взяв на себе. Це викли­ кало глухі нарікання «общества», але ва­ га великого князя була настільки значною, що призначити на його місце цар міг лльки самого себе. Союзники спробували розбити турець­ ку армію, висадивши десант в Галліполі, але десант провалився. В лютому 1915 року молодотурецьке керівництво вчинило вірменський геноцид, вирізав­ ши мільйон чи півтора мирних вірмен, а у травні один із керівників кривавого ре­ жиму Енвер-паша був розгромлений під Сарикамишем і втратив командування. Росіяни зайняли Трапезунд. Успіхи росіян на Кавказі, однак, не могли мати серйозного впливу на європейські події. Таким чином, Балкани — а разом з тим Австро-Угорська імперія — залишалися надійно захищеними. 143 МиколаП розмовляє з командуючим південно-західним фронтом генерал- ад'ютантом А.А. Брусіловим В 1916 році росіяни спробували пере­ хопити ініціативу. Почалося з наступу біля озера Нароч в березні, де російські війська зазнали колосальних втрат (близько 70—100 тис. убитими проти 20 тис. у німців) і вичерпали наступальні зусилля. Повною несподіванкою для ав- стро-угорців в червні 1916 року став на­ ступ Південно-Західного фронту генера­ ла Брусілова. Росіяни не мали чисельної переваги над австро-угорськими війська­ ми і не провели тривалої артилерійської підготовки, але їх удар був несподіваний і до того ж фронтальний, на ділянці за­ вширшки в 450 км, що не давало можли­ вості визначити головні і другорядні на­ прями. Це був лобовий удар, нецікавий з точки зору стратегії і оперативного мис­ тецтва, але він на першому етапі приніс росіянам успіхи, яких вони не мали ні раніше, ні пізніше. Однак, і втрати росіян були величезні. У вересні наступ німцями і австрійцями був зупинений. Брусіловський наступ допоміг фран­ цузам витримати коло Вердена, допоміг італійцям, спричинився до вступу в війну Румунії, яка, зрештою, зазнала жахливих втрат і нічого своєю участю у війні не вирішила. Російська патріотична вій­ ськова література надзвичайно пи­ шається брусіловським наступом; особ­ ливо радянська — тим більше, що гене­ рал Брусілов після революції перейшов на бік червоних. Проте, є підстави вва­ жати, що саме цей наступ приніс російській армії такі втрати, які зробили дальшу війну неможливою. Як показали дослідження російських істориків, Бру­ сілов переменшував свої втрати в офіційних донесеннях вдесятеро. За абсолютною кількістю втрат у світовій війні на першому й другому місці — Росія і Німеччина: Німеччина на першому, Росія на другому місці по загальному числу убитих і померлих, Росія на першому, Німеччина на друго­ му місці по убитих і померлих серед мобілізованих. Жорстокість і без­ душність російського командування щодо своїх підлеглих, яких гнали в ата­ ки як на забій, — все це дуже добре відомо, і можна думати, що терпіння у росіян раніше лопнуло саме тому, що вони найбільше постраждали від війни. Однак, як не дивно, Росія була зовсім не найбільш потерпілою від війни країною, якщо взяти до уваги відносну кількість жертв, тобто кількість убитих на 1000 душ населення. А саме цей по­ казник дає зрозуміти, як постраждали села і міста від «похоронок». Російські жертви по кількості убитих і померлих на 1000 жителів країни бу­ ли не такими значними, як жертви інших країн. Росія втратила 1,8 млн. убитими, а Франція 1,3 млн.; зрозуміло, що у Франції ці смерл лягали страшнішим моральним тягарем на ба­ гато менш чисельне населення. Франція була на третьому місці за кількістю убитих на 1000 чоловік насе­ лення, — на першому виявились Сербія і Чорногорія, на другому Туреччина, на четвертому Румунія і лльки на п'ятому і 144 шостому — відповідно Німеччина та Австро-Угорщина! Як не дивно, Росія не входить до першої десятки відносно найбільш постраждалих — вона попри гігантську кількість жертв опинилася навіть у кращому становищі, ніж Нова Зеландія і Австралія1. Тягар людських жертв по-різному ля­ гав на країни — учасниці світової війни, а головне, що вони при цьому по-різно- му на нього реагували. Найстрашніші спустошення принесла війна на землю сербів, але вони не втратили волі до опору. Вже після підписаного туре­ цьким урядом перемир'я Кемаль Ата- тюрк продовжував війну, користуючись широкою масовою підтримкою туре­ цького народу. Нарешті, коли Австро- Угорщина вже не могла вести війну, німецькі збройні сили ще були цілком боєздатними; розвал армії настав лльки після провалу наступу 1918 року. Франція несла колосальні втрати не лльки з об'єктивних причин. Францу­ зьке командування з його вимогою ге­ роїзму і жертовності до солдат і офіцерів, з його невмінням і небажан­ ням берегти людей настільки розтрати­ ло моральний капітал своєї держави — жертви агресії, що через два роки по­ чалися випадки воєнних бунлв. Довіра до керівництва катастрофічно ладала. А для Росії втрати і страждання вия­ вились просто нестерпними. Уявлення про Росію як про невичерп­ не джерело «гарматного м'яса» було по­ ширене і серед простого люду, і серед західних політиків. Полковник Енґель- ґард, що відав у роки війни в Державній думі відносинами з союзниками, згаду­ вав потім, що вони ніяк не могли повіри­ ти у близькість людських ресурсів Росії до вичерпання. Між тим 20 % новобран­ ців були непридатні до служби за станом здоров'я, а юнкерські училища не могли підготувати потрібну кількість офіцерів через загальний низький освітній рівень. На 1 жовтня 1914 року в Росії бу­ ло на фронті 38 тис. офіцерів. Під кінець війни було 136 тис. офіцерів, на фронтах загинуло 115 тисяч. Таким чином, Росія змушена була виставити на війні не мен- Ховають померлих полонених росіян 1 Див.: Урланис B.C. История военных потерь. — С. 393. 145 У польовому госпіталі 1Див.: Клочко И. К во­ просу о накоплении комсостава запа- са//Вестник револю­ ции.— 1925.— №3. 2 Див.: Урланис B.C. История военных потерь. — С. 507. 3 Див.: Клаузевиц К. О войне. — С. 334. шє 250 тис. офіцерів, а потреби були значно більшими1. В юнкерські училища брали з най­ меншими освітніми даними, в команд­ ний склад російської армії міг пройти будь-який приказчик. При цьому втрати серед офіцерського складу в процент­ ному відношенні були вищими, ніж се­ ред солдалв: на 100 офіцерів було уби­ то 8,29, а на 100 солдалв — 5,94 чо­ ловіка2. Дивовижно, що в солдатському середовищі панувала така ворожість до офіцерів. Стара недовіра до «панів», до «освічених класів» проривала стриму­ ючу поверхневу напругу традиційної покори, і назрівала катастрофа. З боку стратегічного війна виявилась зовсім не такою, як сподівалися і широкі кола цивільної публіки, і генеральні шта­ би. Майбутня війна завжди уявлялася на кшталт наполеонівських, як марші вели­ ких мас піхоти з генеральною битвою після проміжних боїв. Військові трима­ лися максим, сформульованих Клау- зевіцем. «Бій складається з двох істотно відмінних складових частин: знищення вогнем і рукопашної сутички або індивідуального бою; останній в свою чергу є або нападом, або обороною... Артилерія, очевидно, діє виключно вра­ женням вогнем, кавалерія — лише шля­ хом індивідуального бою, піхота — тим і другим способом... З цього розподілу елементарних сил між різними родами військ випливають перевага і універ­ сальність піхоти порівняно з двома іншими родами військ, оскільки лише вона поєднує в собі всі три елементарні сили»3. Бій, де основною силою є піхо­ та, — це бій «індивідуальним спосо­ бом», тобто рукопашна, з штиковою ата­ кою, де вже ніхто нікого не зупинить і нікому не скомандує, хіба що підкине ре­ зерви в потрібний час в потрібне місце. Насправді Велика війна насамперед була війною величезних армій, створе­ них мобілізаціями, армій, насичених во­ гневими засобами масового винищення, що від них рятувала лльки малнка-зем- ля. Марш, бівуак, знов марш, вогневий або рукопашний контакт з противником, перепочинок або нічне переслідування, знову бій, знов перепочинок — все це було в минулому. Бойовий контакт з противником у світовій війні не перери­ вався ні на хвилину, перед військами завжди були ворожі окопи. Основним стало поєднання окремих боїв в якесь осмислене ціле. Конкретний окремий бій мав давати передбачувані наслідки, може, успіх, може, втрати і людей, і тери­ торії, — але при цьому мало планувати­ ся щось зовсім інше, якісь нові спів­ відношення сил, — і ось в результал операції перед нами можливість, заради якої все і залвалося. Приблизно останній спосіб плану­ вання дій на війні англійський військо­ вий письменник Б. Ліддел-Гарт назвав «стратегією непрямих дій», хоча, влас­ не, це і є просто стратегія. Підкреслюю­ чи необхідність планування опосеред­ кованих акцій, Ліддел-Гарт хол в ясніше показати недоліки стратегій Першої світової війни — їх лобовий характер, нездатність керівництва — за окреми­ ми винятками — планувати на багато кроків вперед, включаючи позірно не­ виграшні або й програшні дії, які мають дати ефекту майбутньому. Виникає питання, чи винні в цьому не­ достатньо підготовлені генерали, чи сис- 146 тема державного керівництва, що з політичних мотивів виключає надмірний ризик, чи наявні тоді технічні й ор­ ганізаційні засоби керування величез­ ними масами людей, приведеними в дію загальними мобілізаціями? Мабуть, діяли всі згадані чинники. Реальна війна завжди уявляється на кшталт минулої. Генерали Першої світової війни були молодими офіцера­ ми в франко-прусській або російсько- турецькій. Вони свідомо чи несвідомо опиралися нововведенням, і значення танка чи авіації збагнули лише оди­ ниці. Ніхто не думав, що втрати від ар­ тилерійського вогню становитимуть аж дві третини від загальних втрат. Ніхто не уявляв, якою необхідною для піхоти зброєю стане кулемет. Взагалі роль і силу вогню в цій війні по достоїнству оцінили пізно, а у французькій армії ані Фош, ані Жоффр так її і не осмисли­ ли — оцінив силу вогню тільки маршал Петен, що й зробило його, за словами соціаліста Леона Блюма, найбільш лю­ дяним керівником воєнної пори. Найважливіше, мабуть, полягає в то­ му, що Перша світова війна ввела в дію такі колосальні сили, стільки зброї, ма­ теріальних ресурсів і людських мас, що ефективно керувати всім цим виявилось надзвичайно важко. Сила в цій війні яв­ но переважала над розумом, вогонь над рухом і маневром. Розвиток військових задумів на полях битв виявлявся настільки повільним і громіздким, що планета, обплутана колючим дротом, зав'язла у війні, здавалось, безнадійно. Криза патріотизму Війна почалася з неспровокованої аг­ ресії Німеччини та Австро-Угорщини про­ ти Сербії, Росії, Бельгії та Франції і викли­ кала спалах патріотичного піднесення по обидва боки ліній фронгів. Через істо­ рично короткий час втома і безнадія ста­ ли все більше визначати настрій воюючої Європи. Пацифістські гасла ставали все привабливішими не тільки у виснажених блокадою країнах Центрального блоку, а й у ліберальних демократіях Заходу, що вели оборонну війну. Між тим, незважа­ ючи на шалений опір мілітаристів, конту­ ри поразки держав Центрального блоку вже вирисовувалися, і керівництво Ан­ танти докладало всіх сил, щоб довести війну до переможного кінця. Пацифістська й інтернаціоналістична пропаганда загрожувала не гільки ліквідувати плоди всіх воєнних зусиль країн «сердечної згоди», а й зруйнувати одну з підвалин європейської цивілі­ зації — принцип національної ор­ ганізації державності. Об'єднання зу­ силь усіх бідних верств («пролетарів») усіх воюючих держав світу проти своїх багатих означало б ліквідацію солідар­ ності в національних рамках кожної держави і руйнацію національно ор­ ганізованих суспільств. Сталось би щось подібне до явища, описуваного в фізиці як фазовий перехід, — коли електрони зовнішніх орбіт покидають кожен свою систему і разом утворюють нову, з не- очікуваними властивостями. Чи утвори­ лась би нова система, чи ні, — сказати важко, а що старі національні атоми європейського суспільства розвалились би, безсумнівно. Адже так складались надетнічні спільноти під дією світових релігій, так, зокрема, склалась імперія ісламу, мамлякат аль іслам. В кінці Першої світової війни на обрії Європи нібито замаячіла перспек­ тива інтернаціональної імперії мамля­ кат аль марксизм. Війна призвела до кризи ідеї патріотизму, ідеї національної ор­ ганізації держави. Здавалося, ця ідея задушена газами, розстріляна кулеме­ тами і похована під землею, пошмато­ ваною вибухами снарядів. 147 На Берлін!»— Повертаючись до «belle 6poque» на- «На Париж! передодні війни, запитуємо себе: чи було в тих патріотичних почуттях, які панували в європейських націях, щось нездорове, агресивне, жорстоке? Важко в цьому сумніватися. Ніде, в жодній з найдемократичніших країн, не було доведено до кінця внутрішню кон­ солідацію націй на політичній та куль­ турній основі. Ніде не вдалося уникнути зверхності і погорди щодо чужинців. Де панує любов насамперед до свого — там непомітно з'явиться і відторгнення чужо­ го, ксенофобія, навіть агресивність. Але в умонастроях переважної більшості людей, в офіційно закріпле­ них державних настановах, навіть в особистих уявленнях і прагненнях чільних політиків панівними були, можна сказати, нормальні національні почуття — на відміну від агресивного і злобного націоналізму тридцятих років. Принаймні важко визнати сили національних почуттів відповідальни­ ми за воєнну катастрофу. З іншого боку, національна са­ мосвідомість і солідарність, патріотизм, про які писали і старий Енґельс, неначе забувши всі радикалістські заклики юнацького «Комуністичного маніфесту», і ветеран Паризької комуни Клемансо, — всі ці морально-політичні норми вияви­ лись недостатніми для самозбереження європейської цивілізації. В ході війни національні почуття не­ минуче набували нового, загрозливого характеру. Війна є стан без морально-правової структури, колапс, точка біфуркації, че­ рез яку проходить система, щоб виграти у великій стратегічній грі. Вона немину­ че ґрунтується на такій самій міфології та ірраціональності, як і інший простір смерл, і мусить спиратися на ідеологію, просту і доступну для плебсу, якому потрібно умирати якомога легше. Навіть не ідеологію, а сукупність наративів, оповісток про випадки звірячої по­ ведінки з боку очікуваного противника, агресивного умонастрою, що спирається на розхожі міфологеми. Результат війни для суспільства — перетворення убив­ ства, знущання і тортур на звичку, виви­ щення подонків і авантюристів. НВійна є культура терору і простір смерл, беспредел. Але це беспредел, ви­ несений назовні, в світ чужого, і тому за деяких умов війна не призводить до наслідків, катастрофічних для загально­ го порядку і загальної моральності. Для того, щоб війна підтримувала достатньо високий стан соціального порядку у во­ юючій нації, вона повинна задовольня­ ти простим умовам: 1) до противника має зберігатися ставлення як до людини з повагою до почуття її гідності; 2) мир­ не населення має бути поза сферою ма­ сового насильства, спричиненого 148 Безіменні німецькі могили війною. Цих вимог дотримувалися в се­ редовищі професійних воїнів (рицарів), які виробили специфічну військову ети­ ку і свій етикет, максимально наблизив­ ши війну до гри і змагання (включаючи полон як умовне, ігрове, ніби в шахах, убивство), керуючись солідарністю ви­ щої страти. Щоправда, ніколи війни не велися одними лише рицарями і ніколи рицарі не вели себе так уже по-лицарсь- ки — озвіріле плебейство завжди про­ зирало крізь усі, найбільш рицарські військові змагання. Але суспільство оберігало себе від гангрени ідеологією «шляхетної війни». XIX століття ще має печать шляхетності на війні як чоловічому занятті, і наполеонівська легенда є цим слідом на війнах століття двадцятого. Та XX століття відкинуло серпанок романтичного ли­ царства і порушило всі основи естетики шляхетної війни. Це стало наслідком як перетворення війни в добу загальних мобілізацій на масове заняття, так і вил'снення ідеалізму практичним раціональним розрахунком і волюнта­ ризмом без берегів. Всі чинники діяли в напрямі, що примітивізував війну, зводив її до ди­ кої рукопашної або непереносного сидіння місяцями в бруді окопів у во­ шивих шинелях під обстрілом шрап­ нельних снарядів. Війна вимагає взаємодопомоги, окоп­ ного братства, здатності на самопожерт­ ву. Але в цілому рівень моралі і політики, властивий війні, набагато примітивніший і нижчий від рівня мирного часу. Всі про­ цеси стають на війні простішими і грубішими. Це не означає, що вони ста­ ють гіршими; прості дружні стосунки за умов повсякденної смертельної небезпе­ ки іноді набувають величної сили. Війна породжує екстатичні стани високого по­ двигу, але ці сильні пристрасті теж грубо спрощують л високі мотиви патріотичної відданості своєму краю і своїй культурі, якими керувалися люди за мирного часу. Звичайно, в офіційно проголошених Антантою цілях війни було багато політичної риторики. Але за риторикою стояла історична реальність. Утверджен­ ня режиму міжнародного права, захист принципів нації-держави (політичної нації), захист особистих прав і свобод дійсно відповідали природі ліберальних демокралй і були їх реальними воєнни­ ми цілями. Однак, гасла свободи і право­ порядку не могли стати ідеологією мільйонних мас, як це показав уже до­ воєнний досвід. Політичні керівники Ан­ танти погано усвідомлювали, що міжна­ родне право і абстрактні ідеали свободи не можуть надихати простих людей на нечувані страждання окопного життя і на самозабуття в озвірілих атаках. В свою чергу практична політика вимагала і від лібералів цинічного прагматизму. І ні про які ліберально-демократичні цілі не могло йтися в політичному со- 149 Після атаки юзі, де видатну роль відігравала само­ державна Росія. В усіх воюючих країнах було введено військову цензуру, перлюстрацію листів, заборони на правдиву інфор­ мацію. Держава створювала свою ви­ соку ідеологію війни і прагнула кон­ тролювати духовне життя. Солдати зна­ ли, що преса бреше, і коли у них під сумнівом опинилися цілі війни і здатність командирів, авторитет легко завойовували антиурядові листівки. Чим важче переживалися труднощі війни, чим більше преса прикрашала дійсність, тим менше солдатська маса йняла віри високим словам. Патріотизм перетворився на нещирий газетний штамп. До того ж чим більше близилася війна до завершення, тим прозаїчніши- ми ставали таємні переговори про кон­ кретні риси майбутнього миру. Втома і ненависть все більше ставали реальни­ ми чинниками з обох сторін. Ненависть до чужинців заміняла культуру патріо­ тизму, втома породжувала недовіру до своїх зверхників. Війна породжує неспровоковану і не- контрольовану жорстокість — бо завжди знайдуться садисти і покидьки, яким приносять радість чужі страждан­ ня. Опір противника породжує страх, страх — примітивну жорстокість. До­ сить було кількох випадків стрільби бельгійських снайперів по окупантах, щоб німецьких солдалв охопила паніка, яка породила розстріли мирного насе­ лення. Німці вірили, що бельгійські жінки добивають поранених і виколю­ ють їм очі. В свою чергу чутки про німецькі жорстокості, що перекочову­ вали на сторінки анташівської преси, нерідко були просто фантастичними. Чим менше інформації, тим більше чуток; на початку війни блискавично розповсюджувалися чутки про страхіт­ ливі злочини противника, полм пере­ важно про те, як солдалв продають ко- -мандири і тиловики. Втративши переваги, що їх давала німецькій армії її воєнна ідеологія та висока організованість, німецьке ко­ мандування намагалось компенсувати їх іншим видом рішучості — жорсто­ кістю і нерозбірливістю в засобах. По­ чалося з масового захоплення заруч­ ників та їх розстрілів у Бельгії, полм — порушення Гаагської конвенції і вико­ ристання отруйних газів, нарешті, Німеччиною було проголошено необ­ межену підводну війну. Австрійські війська проявили масову жорстокість щодо мирного населення під час боїв у 150 Сербії. Російські козаки чинили єврейські погроми в завойованій Гали­ чині. Світ опускався у темряву. Всі генеральні штаби перед війною виходили з того, що війна закінчиться швидко, бо вона вимагатиме надто ве­ ликого напруження сил. Напруження сил, муки солдалв і офіцерів та страж­ дання цивільного населення були наба­ гато страшнішими від передбачуваного. Вирішальним фактором виявилось терпіння. А терпіння вимірюється іншими мірками, ніж бойовий екстаз. Екстаз бою і коротке післябойове збуд­ ження змінюються втомою і бай­ дужістю людини, що вже залишила по­ заду свою Одіссею через «той світ» під кулеметним вогнем, але за новою командою все мусить повторювати зно­ ву і знову. Це вимагає поєднання жертовності з раціональним розрахун­ ком, із розумінням свого місця в житті. Після війни молодий тоді французький письменник Андре Мальро багато років провів на Сході і відчув ту хвилю ен­ тузіазму, яка охопила Китай та сусідні країни. Він думав про подібну хвилю в інші часи в інших світах; так, Франція епохи Великої революції була охоплена ентузіазмом рівності, Росія 17 року, на його думку, ще прозаїчнішим селянським ентузіазмом оволодіння землею. Глибин­ ний мотив китайської революції, за пере­ конанням Мальро, був іншим. Мальро ба­ чив китайців, померлих від голоду, бачив ряди їх босих ніг, худих і посинілих. Він знав солдатів революції — людей, які од­ ного разу відчули себе людьми, а не ско­ тиною, і ніколи більше про це не забу­ дуть. Мальро зрозумів, що цим солдатам потрібні не рівність і не перемоги в класовій боротьбі. Для них йшлося про можливість жити і бути людиною. Правда, що російські солдати, — «се­ ляни в солдатських шинелях», як тоді го­ ворили, — думали в окопах про землю, свою і чужу, поміщицьку. Правда, що врешл громадянська війна на безмеж­ них просторах колишньої імперії обер­ нулась селянською війною за землю. Солдат став селянином. Але тоді, коли селянин був солдатом («в солдатській шинелі»), «окопною людиною», він відчував те ж саме, що й китаєць, опису­ ваний Мальро. Для нього йшлося про можливість жити і бути людиною. Вже згодом, вже подумки удома — про те, що людиною він не зможе бути без землі. Ентузіазм рівності, власності чи інших соціальних цілей належить до іншої, соціально-структурної площини воєнної Одіссеї, ніж ентузіазм умерти і жити, бути, бути людиною. Семантика життя і смерл — семантика підсвідо­ мого і архаїчного пласта особистості. Екстаз самопожертви — стан людини, що радше не вирізняє себе із спільно- ти-СетеіпБсИаЛ. Семантика свідомих цілей змушує бійця дивитись на самого себе з боку, як на члена суспільства- СезеІІБсНа^ що ризикує для досягнен­ ня реальних соціальних позицій, в тому числі і своїх власних чи своєї сім'ї та близьких. «Велика війна» змушувала Принесли газети 151 людей відчути себе насамперед живи­ ми смертними людьми, а потім вже без­ думними жертвами. Як жертви, що приносяться Богу, долі чи історії, люди сприймають свою Одіссею напівмістично. Як свідомі учасники великих подій, вони мусять розуміти цілі війни і сприймати їх як власні прагматичні цілі. В урядів логіка зворотна. Вони хочуть, щоб виконавці своїх ролей в історичній трагедії нади­ хались високими ідеологіями війни аж до трансу. А жертви мають бути обра­ ховані як плата за прагматичні виграші в майбутньому мирі. Чим більше жертв понесла нація, тим більше їй повинні заплатити противники і союзники. Мир — найбільш цинічний аспект війни, і цинізм був все відчутніший з наближенням жаданого кінця. Про війну можна сказати все те, що сказано етнологами про криваву жерт­ ву: як історико-культурний крок жертва була відкриттям цінності життя, а не ототожненням життя і смерл. І війна — не лльки жах масових убивств, але й ри­ туал масових жертв, що має майже міфологічну семантику. Для будь-якого біологічного індивіда в світі живого смерть завжди — ціна життя; смерть трагічна, чекання смерл отруює життя, але цим все живе платить за те, що воно жиє. Своєю смертю я пла­ чу не лльки за життя мого роду, а й за своє життя, яке попри все — прекрасне. Необхідність жертви постає перед кожною людиною, коли вона усвідомлює неминучість власного кінця для продов­ ження життя того цілого, до якого нале­ жить. В архаїчних спільнотах це пережи­ валось і осмислювалось як готовність віддати життя за «обожнюваного монар­ ха». «Життя за царя» в демократичних режимах перетворюється на «життя за народ» або «життя за Батьківщину». Йдеться про готовність індивіда в кри­ тичну хвилину природно віддати життя в ім'я національних чи інших групових інтересе. Так само природно, як відда­ ють життя за своїх рідних. Готовність солдата умерти — або наслідок свідомої самопожертви патріота, для якого інтереси спільноти вищі від власних, навіть від життєвих інстинктів, або наслідок сліпої покори владі, якщо їй довіряють більше, ніж власним інстинктам. Або героїзм, або тупа покора. Готовність умерти в запалі бою, діонісійський ентузіазм як транс, як шал для обезболювання — це один лик війни. Інший лик війни — бай­ дужість і звичка до можливої загибелі, постійне заглушене смертне томління. Смерть (убивство) чужого і го­ товність принести себе в жертву для утвердження своїх і свого завжди в людській історії виконувало роль співставлення життя із смертю як ціною життя, «вимірювання» життя за принципом «смерлю смерть поправ». Кривава жертва є гра в смерть, гра, ма­ теріалом якої є сама смерть. Цей ар­ хаїчний феномен залишається до вер­ шин цивілізації, бо інакше людство не навчилося проходити через «точки біфуркації», щоб соціальний прогрес набував ігрових форм, щоб ми могли виграти в історії свій шанс. Иди и гибни безупречно, Иди и гибни — дело прочно, когда под ним струится кровь — ці слова Некрасова прекрасно виража­ ють суть жертовності в російському ре­ волюційному русі, але також і суть жертовності взагалі: перемога у війні забезпечує «право завоювання», бо найміцнішою є та справа, під якою струмує кров. В ході війни вирисовувались контури миру і, отже, контури справи, під якою щедро струмувала кров. У спогадах політиків і дипломатів про підготовку миру і таємні угоди Ан­ 152 танти з її союзниками чи не найбільше місце займає Італія з її грандіозними претензіями на великодержавну роль в Середземномор'ї. Починаючи війну з гаслами повернення тих австрійських областей, що в історії входили до Italia irredenta, італійське керівництво все розширювало територію своїх «націо­ нальних інтересів», що принесло анг- ло-французькій дипломатії багато кло­ поту. Та гра варта була свічок, бо союз­ ник на австрійській ділянці був потрібний, а йому треба було платити. Але то вже було після того, як свою плату виторгувала Росія. Росія вступи­ ла у війну під щойно написаний марш «Расставание славянки», війна була урочисто названа «Отечественной», як та, «скажи-ка, дядя, ведь недаром». А в березні 1915 року союзники таємно погодилися віддати Росії після війни Босфор і Дарданели — імперія хотіла вийти в Середземномор'я. Російський чинник у війні надавав Антанті сумнівного політичого вигляду. Уже тоді вливовий англійський публіцист Норман Енджел, до думки якого прислухався, зокрема, президент США Вудро Вільсон, ставив питання, чи варто «воювати за Європу під росій­ ським контролем»1. Перемога, здобута за визначальною участю російської армії, загрожувала повернути Європу до Священного союзу. Симпатії правля­ чих кіл Антанти та США були на боці ліберально-консервативних політиків Росії, до яких належали як Гучков, Са­ зонов, Родзянко, Струве, так і Мілюков, і наш великий земляк Вернадський. За­ хисник російської «національної ідеї» і «ліберального імперіалізму» Струве писав ще напередодні війни: «Імперіа­ лізм означає великі задачі зовні, здійс­ нювані внутрішньо примиреною і ду­ ховно об'єднаною країною, перетворе­ ною на справжню імперію в сучасному, вищому, англо-саксонському сенсі, — максимум державної могутності, об'єднуваної з максимумом особистої свободи і громадського самоуправлін­ ня»2. Ще раніше з приводу «права націй на самовизначення» Струве пи­ сав в «Русской мысли»: «Прина­ лежність Царства Польського до Росії є для останньої найчистішим питанням політичної могутності. Кожна держава до останніх сил прагне утримати свій «склад» («состав»), хоча примусових господарських мотивів для цього й не було. Для Росії З ЦІЄЇ ТОЧКИ зору не­ обхідно було зберегти в «складі» імперії Царство Польське»3. В 1916 році після поразок на польській території Росія зважилася по­ обіцяти Польщі по війні статус автоном­ ного у складі імперії Царства Польсько­ го, але це не могло обманути поляків. Про Україну жоден російський політик і чути не хотів. Мотивом вступу Росії у війну був захист балканських слов'ян і гноблених турками християнських на­ родів, і цей мотив, по-перше, не був щи­ рим і нікого на заході не обманював, по- друге, ніколи і не міг надихати на три­ валі самопожертви широкі народні маси Російської .імперії. Реальні цілі війни були цілями російського імперіалізму, чорносотенного чи ліберального, одна­ ково компрометуючого для ліберальних демократій Заходу. Англія давно працювала над тим, щоб відірвати від Туреччини арабський світ. Братання на австро- російському фронті. Лютий 1918 року Див.: Мальков В.Л. Вудро Вильсон и но­ вая Россия (фев­ раль 1917 — март 1918 г.) / / Новая и новейшая история. — 1999. — № 6. — С. 115. ! Див.: Там же. — С. 114. 1 Див.: Там же. — С. 115. 153 В арабському політичному жилі велику роль відігравав відомий полковник Ло- уренс, якому, зрештою, вдалось протис­ тавити туркам лльки волелюбних вой­ овничих кіннотників Ємену. Як пише Ллойд-Джордж, решта арабів зробила свій внесок у війну дезертирством та масовою здачею в полон. І це теж було враховано. Цікаво те, що всі ліберальні політики вираховували, які'рішення те­ риторіальних проблем будуть найкраще відповідати жертвам, що їх зазнали учасники війни. Не забули Англія і Франція також і себе. В «угоді Сайкс— Піко» було передбачено поділ між ними арабського Сходу на сфери впливу. Колоніальні території не відігравали такої ролі в післявоєнних планах вели­ ких держав, як це зображали полм про­ тивники війни. Та коли більшовики опублікували таємні договори, дипло- мал'я Антанти виглядала огидно. Вся ви­ сока ідеологія війни і перемоги, всі патріотичні почуття, що надихали захис­ ників своїх вітчизн у перші місяці війни, були безнадійно скомпрометовані. Особливо показовою була позиція лівоцентристського керівництва Франції і насамперед самого Клемансо, що став її національним лідером. Того Клемансо, який, натхненний ідеєю рівності і спра­ ведливості, почав майже безнадійну війну за Дрейфуса — і виграв, але виграв не її, а іншу війну, війну простонародної Франції проти аристократів, попів і гене­ ралів. Тепер він очолював війну Франції проти німецького мілітаризму, що загар­ бав землі його батьківщини і розтоптав право і справедливість — але виграв війну за відродження національної ве­ личі великої французької держави, проти німців як нації, поставивши Німеччину на коліна і змусивши її дорого заплатити за жертви, принесені на алтар перемоги французькою нацією. Клемансо зневірився не в німцях, а у французах і людях взагалі; після справи Дрейфуса він уже мислив абстрактними кате­ горіями нації і держави. При цьому принцип національного са­ мовизначення в послідовному його трактуванні, тобто з правом великих етнічних спільнот Османської та Австро- Угорської імперій утворити власні неза­ лежні держави, до 1916— 1917 років по сул і не обговорювався. Щодо Австро- Угорщини, то навіть президент Вільсон тривалий час був прихильником збере­ ження її державної єдності. Відбувався «переклад» неформально­ го діалогу націй-громад на раціоналізо­ вану правову мову діалогу націй-держав. Справи жертовні і глибоко духовні стали справами «національних інтересів» націй-держав, предметом обрахунку і торгу. Європейська дипломаля останніх літ війни і першого післявоєнного року перетворилась на щось середнє між міжнародною науковою конференцією істориків, географів та економістів — і величезним міжнародним ярмарком, де торгували етнічними територіями. Результатом глибокої кризи л'єї ідео­ логії патріотизму, що зачіпала самі ос­ нови існування національних держав, стала нова інтернаціоналістична ідео­ логія переможного більшовизму. Але не лльки рішучий розрив комуністич­ ної Росії з таємною дипломатією Антан­ ти свідчив про неблагополуччя в таборі ліберальної демократії. Найяскравіший і найсильніший лідер демократичного Заходу, президент США Вудро Вільсон, привів свою країну в війну, але не за­ хотів стати союзником європейської ліберальної Антанти. Вільсон принци­ пово не бажав брати участь у таємних торгах щодо національних інтересів держав — учасниць війни і перемоги. Суть позиції Клемансо та інших євро­ пейських лідерів Антанти полягала в то­ му, що вони наполягали на відповідаль­ ності німецької нації за розв'язання війни і за жертви, яких зазнали її учас- 154 ники. Комуністи твердили, що відповідальна — і має важко заплатити — світова буржуазія. Питання «хто пла­ тить?», таке зрозуміле для ринкової еко­ номіки, принципово було неприйнятне для фанатичного пресвітеріанця Вільсо- на, що, як твердили фахівці, підсвідомо ототожнював себе з Месією — Христом. Ідея колективно! відповідальності вза­ галі неприйнятна для європейської цивілізації. Відповідати може лльки особистість, бо вона зробила вільний вибір. За війну відповідають уряди, тоб­ то конкретні люди, а не народи, хоча са­ ме народи і ведуть усі війни. Така позиція була б перенесенням на міжнародно-правові відносини прин­ ципів, що давно вкорінилися в практиці західної цивілізації та життєвій філософії демокралй. Однак, ці принципи ніколи не враховувалися, коли йшлося про відноси­ ни між націями-державами: тут завжди йшлося про реальне співвідношення сил. Навіть мотиви помсти, що знаходили вияв у підрахунку жертв в ім'я перемоги, на­ справді прикривали цілком прагматичні міркування вигоди, яку можна буде ви­ торгувати нації-державі після перемоги. Президент Вільсон теж не забував вигоди для своєї нації-держави. Але він холв, щоб усе уклалося в рамках за­ сад моральнісної правової міжнарод­ ної структури. Саме тому Вільсон напо­ лягав, що в цій війні не може бути пе­ реможців і переможених. Але Вільсона не послухали ні Європа, ні Америка. Кінець війни Російська революція як епізод світової війни В 1916—1917 роках найбільш напру­ жені військові дії Німеччина вела, як і раніше, на західному фронл. В дні най­ важчих боїв втрати Антанти сягали 20— 25 тис. чоловік на місяць. За 1916— 1917 рік (з серпня по серпень) німецька армія втратила на західному фронл 315 тис. чоловік, на східному — 73 тис., тобто по 32 тис. чоловік середньомісяч­ но, в тому числі на західному фронл приблизно по 25—26 тис., на східно­ му — по 5—6 тисяч. При цьому саме на сході вона добивалась очевидних успіхів. А Росія впродовж 1916 року щомісяця втрачала 224 тис. чоловік!1 Австро-угорська армія була в набагато гіршому становищі, ніж німецька. Вона комплектувалася за територіальним принципом, як і інші армії Європи, тому її дивізії були різні за національним скла­ дом і сприймали поразки по-різному. Оскільки слов'яни становили більшість населення імперії, їх нерівноправне з німцями і угорцями становище познача­ лося на моральному стані армії. Особли­ во ворожим до цісарської влади було ставлення чесько-словацьких частин, які масово здавалися в полон росіянам. В зиму 1916—1917 року Росія входи­ ла вичерпаною морально. Брусилов- ський наступ остаточно підірвав віру в можливість рішучого розгрому против­ ника російською армією. Економічні труднощі, викликані поголовною мобі­ лізацією всіх працездатних, особливо на селі, та поганою організацією воєн­ них зусиль, все більше пригнічували на­ селення. За цих умов авторитет Мико­ ли II, безпосередньо відповідального за поразки і людські втрати як Верховний Головнокомандуючий, падав все нижче. Кола общества, близькі до урядових, особливо були роздратовані впливом на царську сім'ю шамана і авантюриста Распутіна. Убивство Распугіна групою монархістів було вкрай небезпечним симптомом розвалу влади. В цей час Микола I I все більше надій покладає на Протопопова, призначено­ го міністром внутрішніх справ за реко- 1 Див.: Урланис Бо­ рис. История воен­ ных потерь. — С. 150,145. 155 Росія навесні 1917 року мендацією Распутіна. Протопопов, помі­ щик із російської глибинки, колишній правий ліберал («прогресист»), істерик, на якого, за його виразом, часом «нака­ тывало», за власною ініціативою їздив у Швецію для переговорів із представни­ ками Німеччини про можливість підпи­ сання сепаратного миру. Микола I I вітав цю ініціативу. Німеччина вже висувала мирні пропозиції, але вони були неприй­ нятними для Антанти. Уряд Миколи I I готовий був піти дуже далеко. Вимальо­ вувалась перспектива сепаратного миру між Росією і Німеччиною, що, по сул, оз­ начало якщо не фактичний перехід Росії на бік Центральних держав, то при­ наймні вихід її з Антанти. Противником такого курсу було лібе- рально-проантантівське російське об­ щество. Ліберальні кола Росії зміцни­ ли свої позиції завдяки діяльності чис­ ленних громадських організацій, які були створені для допомоги фронту і становили дійовий каркас громадянсь­ кого суспільства. Державна дума, роль якої було зведено Миколою I I до мінімуму, була радше громадським ор­ ганом, ніж подобою парламенту. Вона й стала осередком опору політиці царя. В січні—лютому 1917 року розгорів­ ся конфлікт між Думою та царем з при­ воду скликання чергової сесії Думи. Цар відтягував скликання, очікуючи неприємних зіткнень з опозицією і пла­ нуючи взагалі прикрити Думу. Кон­ флікт був доповнений безпорядками, які розпочалися в Петрограді на ґрунті хлібної паніки. Росія не спромоглася навіть ввести карткову систему на хліб, і досить було перших тривожних чуток і перших черг в хлібних крамницях, щоб почалися страйки. Микола I I розпоря­ дився арештувати керовані соціал-де­ мократами — меншовиками робітничі комітети при громадських організа­ ціях. У відповідь страйки посилились. Народ висипав на вулиці, то тут, то там убивали поліцейських, війська розга­ няли натовпи неохоче, нарешл, навіть козаки почали приєднуватись до не- вдоволених і демонстрантів. Серед лівих і правих лібералів давно зріла ідея усунення Миколи I I шляхом воєнного перевороту. Гучкова підтри­ мав вищий генералітет. Відчувши повну відсутність опертя, Микола I I зрікся престолу. Зречення царя було не зовсім юри­ дично коректним. Згідно з законами Російської імперії, цар не мав права призначати наслідника — лише закон­ ний спадкоємець у цьому випадку ста­ вав новим імператором. Але наслідни- ком престолу був Олексій, хворий на гемофілію хлопчик, якого Микола I I не хотів піддавати випробуванням смут­ ного часу. Обходячи закон, цар відрікся від престолу на користь вели­ кого князя Михайла Олександровича. Великий князь також негайно зрікся, знову ж таки незаконно: наступником його мусив би стати великий князь Ки- рил Володимирович, та освічений і порівняно ліберальний Михайло Олек­ сандрович доручив вирішення подаль­ шої долі монархії Установчим зборам. 156 Тимчасовий уряд, сформований комітетом Державної думи з правих і лівих лібералів, на протилежність пронімецькому пацифізмові Миколи I I був войовничо настроєний на користь «російської ідеї», тобто прагнув відно­ вити воєнну могутність Росії і закінчи­ ти війну з територіальними надбання­ ми на умовах таємних угод. Політики ліберально-націоналістичного табору зовсім не уявляли собі розмірів розва­ лу армії й імперії. Після войовничих заяв Мілюкова урядова криза привела до влади ліво- центристський уряд Керенського, який відмовився від таємних імперських цілей і був готовий на «мир без анексій і контрибуцій», тобто на умовах, сфор­ мульованих президентом Вільсоном. Соціаліст Керенський, молодий ка­ детський лідер Нєкрасов та ще дехто з лідерів російської демократії були ма- сонами і мали додаткові таємні пов'язання з впливовими лідерами Ан­ танти. Зокрема, французький соціаліст, масон Альбер Тома під час свого візиту в Росію взяв у них обіцянку довести війну до перемоги. Однак, уряд прак­ тично не мав влади в країні. Досить сказати, що він так і не зміг визволити арештованих в бунтівному Кронштадті офіцерів-моряків, які, очевидно, під боком уряду були поступово пе­ рестріляні в підвалах революційними матросами. Найбільшу небезпеку ста­ новила армія, яку вже не можна було втримати в окопах. Дезертирство набу­ ло масового характеру, мітинги йшли за мітингами, по всій армії поширилися норми, вироблені Петроградською ра­ дою щодо військових своєї округи. Створені в армії Ради солдатських де­ путатів контролювали командування і повністю розвалили російське військо. У зв'язку з цим конче необхідною бу­ ла якась військова операція, яка у ви­ падку успіху наблизила б кінець війни і зміцнила позиції командування, а у ви­ падку провалу дала б можливість знай­ ти винних і знову ж таки зміцнити ре­ жим. Наступ у червні під Тернополем, звичайно, закінчився поразкою не­ боєздатної вже російської армії, і внаслідок ряду вжитих заходів у перші дні липня Тимчасовий уряд фактично ліквідував двовладдя. На фронті була відновлена смертна кара. Однак, ситуація залишалася невизна- ченою. По всій країні почалися розгро­ ми і підпали поміщицьких садиб. Влітку на вулицях великих міст уже панував натовп, спалахнула злочинність, почали­ ся самосуди над злодюжками, яких уби­ вали просто на трамвайних коліях. В Пе­ трограді дезертири відкрито торгували соняшниковим насінням на тротуарах. Уряди Антанти всі надії покладали на військовий переворот, який мав би на певний час привести до влади диктато­ ра, а потім перейти до нормального ліберального режиму. Така спроба була зроблена в<серпні — і призвела до втрати ледь-ледь здобутої рівноваги. Сталося щось подібне до компартійно- генеральського путчу 1991 року. Роз­ гром спроби перевороту генерала П.М. Мілюков 157 Корнілова різко посилив ліві антиуря­ дові елементи в суспільстві, а сплеск інфляції і наростання безладдя поста­ вили під сумнів саме існування Росії. Якщо повернутися до досвіду Па­ ризької комуни і планів німецьких соціал-демокралв щодо завоювання влади, то можна сказати, що в Росії ва­ ріант скинення консервативного уряду як уряду національної зради, продов­ ження війни лівими, соціалістичними урядами з наступною підтримкою анти­ воєнних пролетарських виступів у стані противника — це якраз і був сценарій російських соціалістів, меншовиків та есерів. Він повністю провалився влітку — восени 1917 року. За цих умов у жовтні відбувся більшовицький переворот. Він супро­ воджувався серією декрелв, в тому числі про мир і про землю. Армія покинула позиції і, силоміць захоплюючи ешелони, рушила по домівках, щоб розбирати землю згідно з більшовицьким декретом. Вся Росія в зиму 1917—1918 років була пробіль- шовицькою, оскільки війну було фак­ тично закінчено, а розміри поразки нікого не непокоїли. Розвал владних структур і домінування в країні дезер- тирів-фронтовиків називався в ра­ дянській літературі «тріумфальним те ­ стям радянської влади». Мирні переговори з німцями та австрійцями, розпочал більшовицьким урядом у грудні 1917 року, виявилися вкрай складними. Уряд Леніна — Троцького не міг знайти такі умови се­ паратного миру, які російське керів­ ництво могло б підписати. Пропозиції, викладені в ленінському Декрел про мир і пізніше — в промові Троцького на початку мирних перего­ ворів у Брест-Литовську, були настільки близькими до мирних пропозицій Вудро Вільсона, що деякі американські дослід­ ники досі вважають цей збіг хитрим хо­ дом більшовиків. Насправді право націй на самовизначення аж до державного відокремлення було програмовим поло­ женням більшовиків, відстояним Лені­ ним проти ультралівих у гострій полеміці напередодні і в ході світової війни. Влітку 1917 року Ленін активно підтри­ мував вимоги незалежності Фінляндії, Польщі і навіть України, а після перево­ роту більшовицький уряд визнав неза­ лежні уряди Фінляндії і Польщі (в Брест- Литовську Центральну Раду Троцький визнав урядом незалежної України). Йшлося у більшовиків, як і у Вільсона, і про кінець таємної дипломалї, — саме більшовиками були опубліковані тексти таємних договорів урядів Антанти. Переговори в Брест-Литовську зайшли в безвихідь, Троцький мирного договору не підписав — приїхавши до Петрогра­ да, він вигукнув Леніну: «Немцьі не будут наступать!» Під Нарву було направлено загін баллйців Дибенка. Подивившись на «бралшок» в неймовірних кльошах, генерал М.Д. Бонч-Бруєвич, брат відомо­ го більшовика, залучений через його по­ середництво до організації опору німцям, зрозумів, що ніяких бойових дій матроси вести не спроможні. Загін роз­ добув десь бочку спирту і, п'яний, був вщент розбитий німцями; Дибенка ви­ ключили з парлї. Німці наступали і жор­ стоко розбили в боях якісь нашвидку сформовані частини (в тому числі і в то­ му бою 23 лютого, який потім був безпідставно проголошений першою пе­ ремогою і днем народження Червоної Армії). Розрахунки на революціонізую- чий вплив соціалістичної революції на німецьких робітників і селян в солдат­ ських шинелях виявились наївними. В 1917 році у війну вступили вже США і Греція. Грецька армія тримала оборону на південних підступах до Сербії, що пізніше виявилось дуже важливим, але тоді не мало безпосереднього опера­ тивного значення; американська армія 158 лльки починала прибувати до Франції. Німеччина знаходилась напередодні голоду і повного краху економіки. Вона мусила була або капітулювати, або зро­ бити останню спробу. Добившись, нареіші, перемоги на сході, вивівши із строю Росію та ово­ лодівши ресурсами України, німецьке командування залишило для окупації величезної території 34 дивізії і спряму­ вало людські та матеріальні ресурси для розгрому Антанти. З березня 1918 року делегація радянської Росії підписала в Бресті мирний договір, а 21 березня по­ чався наступ німецьких військ на захід­ ному фронті. Організатором операцій був генерал Людендорф, розумний і енергійний ко­ мандуючий, що разом із своїм начальни­ ком Гінденбурґом вже тоді став симво­ лом німецьких перемог. 1916 року старо­ го Гінденбурґа призначено начальником Генерального штабу, Людендорфа — ге- нерал-квартирмейстером; фактично він став лньовим господарем оперативної діяльності збройних сил. В командуванні Людендорфа було чимало слабких місць, —•він не умів використовувати не­ сподіваний успіх, надто боявся за флан­ ги, невірно оцінював задуми і можли­ вості противника, зовсім не зрозумів значення танків. Та скільки б не важили вади Людендорфа-командуючого, справа була не в них: німецька армія могла уник­ нути розгрому тільки в тому випадку, як­ би її противник діяв дуже невміло. Бойові дії, надзвичайно напружені і кровопролитні, на фронл понад 400 км за участю 6 млн. чоловік, із застосуван­ ням газів, літаків і танків, величезної кількості гарматі кулеметів, продовжу­ вались 235 днів. 18 липня 1918 року французи завдали потужного контруда­ ру, після чого союзники повністю пере­ хопили ініціативу. 26 вересня союзні війська перейшли в загальний наступ. За цей час німецька армія повністю вичерпала свої матеріальні і духовні ре­ сурси і опинилась на грані катастрофи. Німці побігли в безладді, проклинаючи кайзера,і генералів. З жахом німецьке командування констатувало, що військо некероване, і війну програно. Настав колапс і в Австро-Угорщині. Союзні війська легко пройшли з гре­ цького плацдарму через усю Сербію, вийшли в долини Дунаю. 29 вересня перемир'я підписала Болгарія, ЗО жовт­ ня — Туреччина. З листопада Австро- Угорщина капітулювала. На початку жовтня німецький уряд звернувся до Вільсона з проханням про негайне перемир'я. 8 листопада на маленьку станцію в Комп'єнському лісі недалеко від Пари­ жа прибула німецька делегація для підписання перемир'я. А в Берліні, Мюнхені, Кілі — головній базі флоту — вже не було імперської влади. Перед будинками Райхстаґу і уряду хвилював­ ся величезний натовп, кайзер утік, 9 листопада «червоний» принц Макс Ба- денський від власного імені заявив про зречення Вільгельма і призначив райх- сканцлером соціал-демократичного лідера Фрідріха Еберта; в середині дня в Райхстаґу голова СДПН Шайдеман проголосив республіку, а з балкона Берлінського замку Карл Лібкнехт — Соціалістичну республіку. 11 листопа­ да було підписано перемир'я, і військові дії, що продовжувались 51 місяць і 2 тижні, закінчилися. Гінденбурґ і Людендорф У листопаді 1918 на вулиці Берліна, біля Бранденбурзьких воріт 159 Навіть поразка Росії і використання її ресурсе не змогли врятувати Німеччину у війні на вичерпання сил. Шанс вигра­ ти було втрачено, коли війна практично перестала бути грою, звівшись до гра­ нично напруженого змагання військо­ вих економік та моральних ресурсів. Зате вселенська катастрофа, розв'яза­ на авантюрними гравцями, вивела на авансцену історії привид комунізму. Тепер він мусив або виконати свої погрози, або перестати бути привидом, вжившись у світові структури і мірою можливості співіснуючи з ними. Росія міняє орієнтири Декрет про мир містив звернення Ра­ ди Народних комісарів до урядів і на­ родів світу негайно закінчити війну «ми­ ром без анексій і контрибуцій», на ос­ нові визнання права націй на самовиз­ начення, але було незрозуміло, як до цього поставиться Німеччина з союзни­ ками і як взагалі можна ввести мир од­ нобічним декретом. Якщо Декрет про землю можна було розуміти як заклик до реальних дій — грабунку поміщицьких маєтків і поділу земель, проголошених «Божими», чи то пак загальнонаціональ­ ним здобутком, — то Декрет про мир за­ лишався пропагандистським закликом. За цим документом приховувались не стільки конкретні політичні розрахунки, скільки загальні ідеологічні концепції. Пізніше, в часи фракційної боротьби проти Троцького, Сталінське керівництво ВКП(б) повністю заплутало справу вига­ даною «ленінською теорією нерівно­ мірності розвитку капіталізму», з якої нібито випливала стратегія перемоги соціалізму в одній окремо взятій Росії. Ця ідея «підтверджувалась» кількома ви­ смикнутими з контексту фразами Леніна про згадану нерівномірність. Між тим уявлення Леніна про хід і прихід світової соціалістичної революції достатньо ясно виражені в його численних статтях і не мають нічого спільного із сконструйова­ ною ідеологами Сталінського ЦК «теорією». Найвідвертіше стратегію соціалістич­ ної революції Ленін виклав у брошурі «Про карикатуру на марксизм і про «імперіалістичний економізм», яка була написана на початку жовтня 1916 року і опублікована лише після смерті Леніна, 1924 року, в ленінградському журналі «Звезда». Брошура мала полемічний ха­ рактер і була спрямована проти Юрія П'ятакова (псевдонім «П. Киевский»), в 20-х роках — видного «троцькіста»; очевидно, стаття була видрукувана за ініціативою Зинов'єва, тоді ленінградсь­ кого керівника і ворога Троцького. Зре­ штою, Зинов'єв не тільки прагнув одер­ жати сюхвилинний виграш, компромету­ ючи П'ятакова, а й як голова Комінтерну повністю поділяв наведені там думки Леніна про світову пролетарську рево­ люцію. Він і гадки не мав, як з'ясувало­ ся пізніше, про нібито відкриту його ба­ гатолітнім зверхником «перемогу соціа­ лізму в окремо взятій країні». Ленін відстоював у брошурі політичні позиції, відомі як «право націй на само­ визначення». Ці позиції включали захист демократичних свобод в тому числі пра­ ва Ірландії, Польщі, країни, Фінляндії, Індії і так далі на державну незалежність, оскільки ці демократичні перетворення були необхідними для підготовки соціа­ лістичної, пролетарської революції. По­ зиції Леніна в передвоєнній дискусії з Розою Люксембурґ та іншими лівими соціалістами про «право націй на само­ визначення» добре відомі, але в не вид­ рукуваній Леніним брошурі особливо ви­ разні його загальні міркування саме з приводу «нерівномірності» і перемоги соціалізму в окремо взятих країнах. Ленін був переконаний, що «імперіа­ лізм» є кінець вільної конкуренції і, отже, 160 демокралї. Раз є трести, отже, вільної конкуренції, а тим самим і демократії, не­ має — така залізна логіка вождя світово­ го пролетаріату. «Політичною надбудо­ вою над новою економікою, над моно­ полістичним капіталізмом (імперіалізм є монополістичний капіталізм) є поворот від демокрал'ї до політичної реакції. Вільній конкуренції відповідає демо­ кратія. Монополії відповідає політична реакція. «Фінансовий капітал прагне до панування, а не до свободи», — справед­ ливо говорить Р. Гільфердінґ у своєму «Фінансовому капіталі»1. Але це стосу­ ється тільки тих країн, де цикл капіталіс­ тичного розвитку вже закінчено і на по­ рядку денному стоять не демократичні, а соціалістичні перетворення. Там же, де йдеться про подальший розвиток і утвер­ дження капіталізму вільної конкуренції з його політичною надбудовою — націо­ нальними державами, патріотизмом і де­ мократією, — там необхідно підтримува­ ти політичну свободу у всіх проявах. Така загалом Ленінська концепція. Тому Ленін, зокрема, часто і цілком щиро виступав і за незалежність України — також і 1917 року, аждо Жовтневого перевороту. А як же з соціалістичною рево­ люцією? Тут Ленін повністю поділяє по­ гляди «класиків марксизму». «Соціаль­ ний переворот не може бути об'єднаною дією пролетарів усіх країн з леї простої причини, що більшість країн і більшість населення землі досі ще стоїть навіть не на капіталістичному або тільки на по­ чатку капіталістичного ступеня розвит­ ку. ...Для соціалізму дозріли лише пе­ редові країни Заходу і Північної Амери­ ки, і в листі Енґельса до Каутського... П. Київський може прочитати конкретну ілюстрацію л є ї... «думки», що про «об'єднані дії пролетарів усіх країн» мріяти означає відкладати соціалізм до грецьких календ, тобто до «ніколи». Соціалізм здійснять об'єднаними зусил­ лями пролетарі не всіх, а меншості країн, що дійшли до ступеня розвитку передового капіталізму. ...В цих пере­ дових країнах (Англії, Франції, Німеч­ чині та ін.) національне питання давно розв'язане, національна спільність дав­ но вижила себе, «загальнонаціональних задач» об'єктивно немає. Саме тому в цих країнах можна тепер же «підірва­ ти» («взорвать») національну спіль­ ність, встановити спільність класову»2. Далі Ленін говорить (посилаючись на Енґельса) навіть про можливість війни національно-революційної Індії проти соціалістичної революційної Англії, са­ ме в цьому вбачаючи «нерівно­ мірність». «Якщо вони (нерозвинені і пригнічені нації. — М./7.) користуються навіть такою, порівняно з соціальною революцією зовсім маленькою, кризою імперіалістичної буржуазії, як війна 1915—1916 років, для повстань (ко­ лонії, Ірландія), то немає сумніву, що ве­ ликою кризою громадянської війни в передових країнах вони скористаються тим більше для повстань»3. От і вся таємниця «закону нерівно­ мірності розвитку капіталізму». Ні про яку перемогу соціалізму у відсталих країнах на зразок Росії тут немає і мо­ ви. Ленін, як і всі соціал-демократи то­ го часу, вважав, що соціалістична рево­ люція переможе спочатку в цивілізова­ них країнах Заходу, може, і у США. В хо­ ду у соціалістів була також і формула «росіянин почне, німець закінчить». Все це страшенно нагадує міркування Енґельса про близькість перемоги соціалістів у Німеччині, зокрема у ви­ падку війни. Енґельс, варто нагадати, вважав, що для соціал-демокралв най­ кращим способом здійснити соціа­ лістичну революцію буде взяття влади для переможного завершення війни проти Росії та її союзників. Так, як це імпульсивно робила Паризька комуна. Пізньої осені 1916 року, за кілька місяців до Лютневої революції, ніяких 1 Див.: Ленин В.И. ПСС - Т. 30. - С. 93. 2 Див.: Там же. — С. 110— 111. 3 Див.: Там же. — С. 112. 161 інших прогнозів і проектів щодо соціа­ лістичного перевороту у Леніна не бу­ ло. Найімовірнішим кандидатом на соціалістичну революцію залишались Німеччина і Австрія, найреакційнішими країнами — країни Антанти. А взагалі ліві соціал-демократи більшовицького типу повинні були боротись за поразку власних країн аж доти, доки не візьмуть владу. жали перемогу. ...Нашим європей­ ським міщанам і не сниться, що по­ дальші революції в незмірно більш ба­ гатих населенням і незмірно більш відмінних за різноманітністю соціаль­ них умов країнах Сходу будут підносити їм, безсумнівно, більше своєрідності, ніж російська революція»2. Поза сумнівом, що і в 1916 році, і пізніше Ленін вважав нечувано крива­ І от прийшов сімнадцятий рік, а з ним ву планетарну Велику війну «зовсім 1 Див.: Ленин В.И. — ПСС. - Т. 45. - С. 382. 2 Див.: Там же. — С. 381. розвал російської армії і держав­ ності, — і стратегія Леніна круто зміни­ лася. Суть цих змін Ленін підсумував пізніше, за рік до смерл, в замітках з приводу записок Н. Суханова (Гімме- ра), російського лівого меншовика. Замітки під назвою «Про нашу рево­ люцію» були видрукувані в травні 1923 року і належать до останніх доку­ менте, що їх продиктував смертельно хворий вождь. Брутально лаючи «полохливих ре­ формістів», що «бояться відступити від буржуазії», заявляючи публічно, що «тих, хто думає так, своєчасно було б оголосити просто дурнями (бурана­ ми)»1, Ленін постійно полемізує із ко­ лишніми колегами по Інтернаціоналу: «Для створення соціалізму, кажете ви, — вимагається цивілізованість. Ну, а чому ми не могли спочатку створити такі передумови цивілізованості у се­ бе, як вигнання поміщиків і вигнання російських капіталістів, а потім уже по­ чати рух до соціалізму?.. Пам'ятається, Наполеон писав: «On s'engageet puis... on voit». У вільному російському пере­ кладі це означає: «Спочатку треба ув'язатися в серйозний бій, а там уже видно буде». Ось ми і ув'язалися спо­ чатку в жовтні 1917 року в серйозний бій, а там уже побачили такі деталі роз­ витку (з точки зору світової історії це, звичайно, деталі), як Брестський мир, або неп і т. п. І нині уже немає сумнівів, що головним чином ми одер­ маленькою кризою світової буржуазії» порівняно з очікуваною грандіозною вселюдською катастрофою — «рево­ люційним переходом людства до соціа­ лізму». Гасла демокралї і національно­ го визволення цілком і повністю нале­ жали до епохи, яка передувала цій апо- каліптичній катастрофі, і в період «світової пролетарської революції» могли бути використані лише для залу­ чення «країн Сходу» та їм подібних со­ юзників до боротьби проти Заходу. Союзником, подібним до «країн Схо­ ду», «європейською колонією Антанти» в уявленні Леніна стала також і пере­ можена Німеччина. Російські більшовики покладали надії насамперед на революцію в Німеччині. Революційні події в Росії, безумовно, справили вплив на Німеччину, як і на -всю Європу. Уряд пореволюційної Німеччини мав назву «Рада Народних Уповноважених» — майже «Рада На­ родних Комісарів»; цей уряд у складі трьох представників соціал-демокралв «більшості» і трьох соціал-демокралв «незалежних» був затверджений в цирку Буша загальними зборами Рад робітників і солдалв Берліна. В робіт­ ничих містах, на флоті і в армії було ут­ ворено Ради депутатів, органи «прямої демократії», подібні до російських рад. В грудні 1918 року зібрався Всенімець- кий з'їзд Рад, — але, на велике розча­ рування російських більшовиків, вели­ чезною більшістю голосів з'їзд відки- 162 нув пропозицію визнати Ради основою майбутньої конституції. За російським сценарієм напере­ додні виборів до Установчих зборів Німеччини, 5—12 січня 1919 року, гру­ пою ультралівих було зроблено спробу комуністичного перевороту — 6 січня Карл Лібкнехт підписав документ про усунення уряду Еберта — Шайдемана і передачу влади Революційному коміте­ ту. Але путч «спартаківців» був легко придушений, і 19 січня відбулись вибо­ ри до Установчих зборів. Участь у них взяло 35 млн. чоловік — 83 % всіх ви­ борців. Соціал-демократична парля Еберта — Шайдемана одержала 38 % голосів, ліва Незалежна СДПН Гаазе — Каутського — 8 %; «спартаківці» (ко­ муністи) не мали шансів пройти 5 %-й бар'єр і бойкотували вибори. Праві партії зібрали приблизно 16,6 млн.1, тобто 47,5 % голосів — більше, ніж обидві соціал-демокра- тичні парлї разом. Ці дані змушують замислитися, особ­ ливо при порівнянні з результатами ви­ борів до російських Установчих зборів. В Росії переважна більшість насе­ лення голосувала за народницьку пар­ тію соціаліслв-революціонерів, не ду­ же розбираючи, про яких есерів йдеть­ ся — прокомуністичних лівих чи анти­ комуністичних правих. Можна сказати, що це був протестний електорат, але з чітко виробленими установками на націоналізацію землі з наступним «справедливим» зрівняльним пе­ реділом у користування, тобто електо­ рат головним чином селянський і бідний. Надії більшовиків (які одержа­ ли менше, ніж розраховували — не третину, а чверть голосів, переважно в промисловому районі довкола Москви та в Петрограді) були на те, що саме більшовицький уряд проголосив підго­ товлений есерами декрет про землю і тому буде підтриманий селянами. Праві і центристські парлї одержали жалюгідну меншість голосів. Соціал- демократи-«меншовики» зазнали пов­ ної катастрофи. В Німеччині праві і правоцент- ристські парлї одержали майже поло­ вину голосів, дещо більше, ніж лівий центр. Вони цілком могли б претенду­ вати на участь в уряді або й на владу. Але праві не холли влади. З моменту, коли армія почала розвалюватися, ге­ нерали і консервативні політики кате­ горично відмовлялися очолювати владні структури — вони знали, що ма­ сової підтримки в армії і народі не бу­ дуть мати і відповідальність за приниз­ ливий мир холли перекласти на плечі нової, лівої і демократичної, влади. Та справа не лльки в правих. Німецькі соціал-демократи більшості, — так би мовити, німецькі «меншовики», ті самі, що голосували за воєнні кредити, — зберегли і посилили свій вплив на робітничий клас і л прошарки населен­ ня, які тепер прийнято називати «се­ реднім класом». Німецькі робітники і середні класи не мислили себе в дер­ жаві «прямої демокралї», вони були прибічниками законності, порядку і парламентської демокралї нормального європейського зразка. А найцікавіше те, що і ліві центристи, і навіть ультраліві, не рахуючи найбез- межніших радикалів, не уявляли собі політичного майбуття Німеччини без Установчих зборів і загального вибор­ чого права. Ліві соціал-демократи, до яких нале­ жала і група марксистських інтелек­ туалів на чолі з Каутським, десь через рік оправились від моральної катастро­ фи, що її принесла соціал-демокралї масова підтримка населенням війни і рішення парлйного керівництва. Каутський, Гаазе, Ледебур та їх група зайняли послідовно пацифістську по­ зицію і увійшли в Ціммервальдське, 1 Див.: Протасов Д.Г. Учредительные со­ брания в России и Германии / / Исто­ рический опыт вза­ имодействия рос­ сийской и герман­ ской социал-демо- кратии. — М., 1998. 163 Роза Люксембурґ 1 Див.: Драбкин Я.С. Левые в германской и российской со­ циал-демократии / / Исторический опыт взаимодействия рос­ сийской и герман­ ской социал-демо­ кратии. 2 Див.: Люксембург Р. Русская трагедия / / Люксембург Р. О со­ циализме и русской революции. Из­ бранные статьи, ре­ чи, письма. — М., 1991. — С. 306. потім у Кінтальське інтернаціональне об'єднання. На відміну від Леніна, Каутський та його прихильники захи­ щали ідею негайного миру, а не ірраціональне гасло поразки власних держав. Після революції «незалежні» соціал-демократи готові були уберегти Ради, але лльки як один із елеменлв парламентського конституційного ла­ ду. Про диктатуру, яка не спирається на закон, для «незалежних» не могло бути й мови. В СДПН їх підтримала третина організацій; 1917 році ці організації були виключені з парлї і утворили На- залежну СДПН. Однак, як бачимо, в ма­ сах вплив парлї Гаазе — Каутського ви­ явився набагато слабшим. Що ж до ультралівих, то такі їх виз­ нані вожді, як Роза Люксембурґ і неса­ мовитий Карл Лібкнехт навіть рево­ люційний переворот напередодні ви­ борів розглядали як засіб звести до мінімуму тиск буржуазно-юнкерських і генеральських кіл, щоб передати владу демократично обраним Установчим зборам. Роза Люксембурґ, яка багато років перебувала на крайньому лівому фланзі міжнародної соціал-демокралї, не визнавала права націй на «буржуаз­ не» самовизначення, — шляхетна ре­ волюціонерка Роза Люксембурґ ніколи не підтримувала Леніна в його цент­ ралізаторських парлйних тенденціях, була стійкою «меншовичкою» в ор­ ганізаційних питаннях і щиро та наївно вірила, що розгон більшовиками Уста­ новчих зборів і відмова від загального виборчого права — «помилка» Леніна і Троцького1. Сидячи в тюрмі пірія не­ вдалої спроби січневого червоного пе­ ревороту, Роза Люксембурґ писала не призначену для публікації працю «Ру­ кописи про російську революцію». В ній зокрема говорилось: «Основна по­ милка теорії Леніна — Троцького поля­ гає саме в тому, що вони, як і Каутсь­ кий, протиставлять диктатуру демо­ кралї... Останній вирішує для себе пи­ тання, природно, на користь демокралї, а саме буржуазної демокралї, бо саме її він протиставить як альтернативу соціалістичній революції. Ленін — Троцький, навпаки, вирішують на ко­ ристь диктатури на противагу демо­ кралї і тим самим диктатури жменьки людей, тобто буржуазної диктатури. Такі два протилежні полюси, рівновід- далені від істинної соціалістичної політики»2. Сталося майже так, як передбачав старий Енґельс: консервативно-націо­ налістичний уряд Німеччини зазнав поразки, кайзерова корона покотилася, в Німецькій республіці до влади при­ йшов — без кровопролитної рево­ люції — уряд соціал-демокралв. Але не для того, щоб продовжити і виграти війну. І не для того, щоб брататися з соціалістами і революціонерами Фран­ ції і Росії: в Росії владу взяла така течія соціалістів, з якою німецькі соціал-де- мократи не холли мати нічого спільно­ го. Соціал-демократи разом з ліберала­ ми взяли на себе відповідальність за поразку, щоб вийти з війни і побудува­ ти в Німеччині демокралю. Влітку 1919 року діяльність Установ­ чих зборів завершилась у Ваймарі прийняттям однієї з найдемокра- тичніших міжвоєнних конституцій. Підписання Версальського миру і прий­ няття Ваймарської конституції влітку 1919 року починали в Німеччині епоху нормального розвитку. Російські біль­ шовики ще плекали надії на німецьку пролетарську революцію, але для самої Німеччини це вже не мало жодного значення. У листопаді 1918 року почались нара­ ди союзників в Лондоні, а 18 січня 1919 року відкрилася Паризька мирна конференція. Результатом її були мирні договори, підписані впродовж 1919— 1920 років. 28 червня 1919 року в Вер- 164 салі підписано мирний договір з Німеч­ чиною, 27 листопада в НейТ — з Болга­ рією, 4 червня 1920 року в Тріаноні — з Угорщиною і 10 серпня 1920 року в Севрі — з Туреччиною. Паризька мирна конференція була продовжена 1921— 1922 років Вашінгтонською, і обидві во­ ни заклали основи післявоєнного миру («Версальсько-Вашінгтонська система»). Характерно, що уряд Леніна не виз­ нав Версальського договору і оцінив його вкрай негативно. Зокрема, така оцінка була дана в доповіді Леніна на I I Конгресі Комінтерну, що відбувся в Москві 19 липня — 7 серпня 1920 року. «Війна шляхом Версальського мирного договору показала їм (народам. — М.П.) такі умови, — говорив Ленін, — що передові народи опинились в ста­ новищі колоніальної залежності, злиднів, голоду, розорення і безправ'я, бо вони на багато поколінь зв'язані і поставлені в такі умови, в яких жоден цивілізований народ не жив». Це був неприхований заклик до ски­ нення «Версальського ярма» за допо­ могою «пролетарської революції». Апелюючи тепер до національних по­ чуттів німців, нібито перетворених сис­ темою Версаля на європейських негрів, російські комуністи прагнули поверну­ тися до ситуації кінця війни і привести до влади в Німеччині комуністичний «уряд національного порятунку» за сценарієм Енґельса. В роки грома­ дянської війни в Росії Ленінське керівництво завжди мало на увазі мож­ ливість прорватися з палаючим рево­ люційним факелом в Німеччину і на Балкани. Востаннє спроба рево­ люційного скинення законного німець­ кого уряду була повторена 1923 року; згідно з опублікованими нині докумен­ тами, Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення про початок повстання в Німеччині 9 листопада (символічно — немов би на другий день після Велико­ го Жовтня і немов би переписуючи історію, яка пішла «не тим шляхом» після 9 листопада 1918 року). Сим­ волічним виявилось інше — в той день почався «пивний путч» Гітлера в Мюн­ хені. Уподібнення повоєнної Німеччини до колоній наводить на думку, що більшо­ вики чекали від Німеччини того самого, що демонструвала Туреччина. Уряд султана підписав Севрський мир, згідно з яким від Туреччини відхо­ дили арабські території до новоутворе­ них держав — Іраку, Сірії та Лівану; на сході значна частина земель від озера Ван до Трапезунду, в тому числі з пере­ важно турецьким населенням, — до не­ залежної Вірменії; велика територія довкола Смірни із змішаним греко-ту- рецьким населенням — до Греції; щось виділялось для італійської колонізації, а Протоки опинялись під міжнародним контролем. Цей договір ніколи не всту­ пив у силу, тому що фактично в цей час Туреччина успішно продовжувала війну проти Антанти. В лютому—квітні 1919 року Верхов­ ний суд судив керівників молодотурків (Талаат, Енвер і Джемаль утекли з країни). Новий везір, зять султана, ал­ банський феодал Ферід-паша викону­ вав усі умови перемир'я, а полм і миру, але саме за його дозволом ЗО квітня 1919 року в Ерзерум на посаду началь­ ника I I I армійської інспекції, а фактич­ но для збирання сил опору Антанл поїхав колишній командуючий Сірійським фронтом Кемаль-паша. В Туреччині діяло близько 25 тисяч партизанів, се­ ред яких були й «ісламські соціалісти» (селянська армія «Єшіль Орду»). Ке- маль-паша, блондин з холодними світло-голубими очима, для друзів — «Сірий вовк», людина рішуча, розумна і жорстока, організував антиєвропейську стихію вдисциплінований рух турецько­ го національного опору. Опір Антанл 165 був також опором султанському уряду. В січні 1920 року в Стамбулі зібрався парламент (меджліс) і під носом у союз­ ників прийняв «Національну обітницю», відкинувши спроби «розчленування віт­ чизни». Союзники розігнали меджліс і повернули Ферід-пашу, але непокірна частина меджлісу утекла в Анатолію, де 23 квітня 1920 року конституювалась як Великі Національні збори і вручила вла­ ду Кемалю. Тим часом Грецію спіткало національ­ не нещастя. В своїх мемуарах Ллойд- Джордж розповідає про нього дуже ро­ мантично: молодий король Олександр грався в саду із своєю мавпочкою, вона укусила короля, почався сепсис, Олек­ сандр помер, і на престол повернувся колишній король Константин, проні- мецький консерватор і повна ницість. Все це правда, але справа не лише в мавпочці — влітку ліберальний націо- нальнйй лідер Венізелос повністю про­ грав вибори, і повернення реакційного короля було антивоєнним симптомом, який дивовижним чином сполучався з правим поворотом в політичній свідо­ мості мас. Король мимоволі зробив усе для по­ разки Греції. Оскільки генералітет і ви­ ще офіцерство підбирались Венізело- сом, Константин заміняв їх ким попало; командуючим армією став психічно хворий генерал Хадженестіс. Кемаль- паша повністю розгромив паралізова­ ну грецьку армію, і врешті союзники були змушені визнати його уряд і відмовитись від Севрського мирного договору. Ленін покладав великі надії на опір турків Антанті. Характерно, що колишні молодотурецькі лідери Енвер-паша і Джемаль-паша, криваві убивці, справу яких Верховний суд Туреччини навесні 1919 року передав до військового суду, в 1920 році з'явилися в Москві. Звідти Джемаль поїхав до Афганістану як рад­ ник еміра Аманулли-хана, а Енвер відправився в Баку на з'їзд народів Сходу, потім — в радянську Бухару. Там він спочатку був командуючим черво­ ними військами, а потім втік до по- встанців-басмачів і проголосив себе Головнокомандуючим військами ісламу як зять халіфа — намісника пророка. В серпні 1922 року Енвер був убитий в бою біля афганського кордону. Дже­ маль повернувся з Афганістану в ра­ дянську Грузію і того ж 1922 року був убитий на вулиці Тбілісі вірменським месником. Роком раніше на вулиці Берліна вірменський студент Соґомон Тейлір'ян убив Талаат-пашу. Незважаючи на колосальні внутрішні труднощі, на голод в країні, уряд ра­ дянської Росії не шкодував зброї і гро­ шей для допомоги туркам. З Туапсе в Трабзон ішли транспорти із зброєю. Влітку 1920 року Орджонікідзе одер­ жав із Росії для відправки Кемалю бтис. гвинтівок, 5 млн. патронів, 17 600 сна­ рядів. А в вересні 1920 року уповнова­ жений Кемаля в Ерзерумі одержав від більшовиків два центнери золота в зливках. За російське золото Кемаль купував зброю в італійців. Водночас Ленін намагався посилити комуністичний фланг «турецької рево­ люції», розраховуючи на «переростан­ ня» її з «революційно-демократичного» етапу на «пролетарський». Кемаль вів переговори з керівником турецьких ко­ муністів Мустафою Субхі, романтиком, колишнім студентом Сорбонни, пропо­ нуючи йому повернутися з Росії в Ту­ реччину і взяти участь в боротьбі проти Антанти. Субхі хотів повернутися з пол­ ком азербайджанських добровольців, але з Туреччиною межує не Азербай­ джан, а Вірменія. Нарешті, в січні 1921 року голова компартії Туреччини Субхі, генеральний секретар компартії Етхем Неджет і 13 членів ЦК відправи­ лися в Туреччину. Командуючий 166 військами округи Кязим Карабекір мав директиву Кемаля — не допустити Субхі до Анкари і діяти «відповідно до обставин». Субхі і його товаришів схо­ пили, закували в кайдани, нещадно по­ били, вивезли на моторній лодці в море, а там під'їхали убивці на іншій моторній лодці, перекололи комуністів багнетами і скинули в море. Спотворені тіла при­ било хвилями до берега. В радянській пресі писали, що їх убив «натовп, підкуплений купцями». Але ленінська допомога Кемалю продовжувалась. Зазначимо парадоксальний факт. Росія Леніна — Троцького на нових соціально-політичних засадах реалізу­ вала той поворот до Центральних дер­ жав, до якого схилявся імператор Ми­ кола I I . Росія Брестського миру стала нейтральним і неявним союзником Німеччини. Після Жовтневого перево­ роту головним зовнішнім ворогом чер­ воної Росії став ліберально-демокра- тичний Захід — Англія, Франція і Спо­ лучені Штати. Радянський уряд шукає контаклв з тими силами в Німеччині і Туреччині, які готові продовжувати війну з Антантою. Тому він демонстра­ тивно не визнає Версальської системи, не визнає і Ліги Націй, і рішень Вашінґ- тонської конференції, які припинили гонитву морських озброєнь. Геополітичні розрахунки Комінтерну виходять, звичайно, з інших міркувань і виражають іншу систему цінностей, ніж імперська політика старої Росії. Але в своїх загальних підсумках вони вияв­ ляють певну збіжність. Тут можна було б згадати про давні симпалї німецького Генерального шта­ бу до Леніна і більшовиків, підкріплені фінансовими вливаннями, які сьогодні уже не становлять секрету. Тоді, в роки війни і після перемоги більшовиків, це була глибока таїна, і навіть Троцький, треба думати, із щирим гнівом спросто­ вував чутки про німецьку допомогу Леніну. Між тим ідея фінансової підтримки Леніна була підказана німецькому Генеральному штабу давнім приятелем і однодумцем Троцького Парвусом (Ґельфандом), який і здій­ снював передачу грошей більшовикам складним шляхом через свого далекого родича, більшовицького фінансиста Ґанецького (Фюрстенберґа). Уряд Ке- ренського знав про ці контакти, але не мав у своєму розпорядженні серйозних доказів. Сьогодні архіви відкривають цю чи не найбільш непристойну таємницю парлї Леніна. Однак, сама по собі історія з таємною підтримкою більшовиків німецькими мілітаристами говорить тільки про те, що Ленін був здатний укласти угоду в ім'я революції з ким попало, хоч із са­ мим дияволом. Звичайно, більшовики не були німецькими шпигунами. Ленін вважав, що він використовує німецьких генералів, а німецькі генерали вважа­ ли, що вони використовують Леніна. У всякому разі і Брестський мир, і си­ стема Рапалло з подальшим таємним співробітництвом РРФСР з німецькими мілітаристами, — настільки таємним, що про нього не повинні були знати навіть соціал-демократичні керівники німецького уряду, а коли вони щось рознюхали, то підняли величезний скандал, — і явні та таємні військово- політичні стосунки більшовиків з ту­ рецькими націоналістами, і відкрита ворожість до Версальсько-Вашінґтон- ської системи говорять про спроби створити «вісь» Москва—-Берлін—Ан­ кара, відкриту для всіх ворогів Антанти, в майбутньому, можливо, доповнену Пекіном і Делі. І принаймні в цьому відношенні політика більшовиків вияв­ ляє дивовижну спільність із супер-ве- ликодержавницькими глобалістськими тенденціями, що знаходили вияв у політиці їх крайнього антипода — ос- танього імператора Росії. 167 1Див.: Renouvin Р. Les on gin es immediates de la guerre. — Paris, 1925. Isaac J. Un döbat historique: 1914. Le probldme des origines de la guerre. — Paris, 1933. 2 Див.: Fischer F. Griff nach der Weltmacht. Die Kriegszielpolitik der Kaiserlichen Deutschland 1914/ 1918. — Düsseldorf, 1961. 3 Див.: Droz J. Les causes de la pre­ miere guerre mondi­ ale. Essai histori- ografique. — Paris, 1973 (2me ed. Paris, 1997). 4 Беккер Жан-Жак. Новое в изучении истории первой ми­ ровой войны во Франции / / Новая и новейшая исто­ рия. — 1999. — № б. 5 Ррв.: Dumseüß J.-B. La Grande Guerre des Frangais (1914-1918). Llncomprihensible. — Paris, 1994. Перша криза XX століття: підсумки Отже, повернемося до загальної оцінки катастрофи, що називається Першою світовою війною і включає такі наслідки, як Версальсько-Вашінґгон- ська система та комуністичний режим («диктатура пролетаріату») в Росії. Зв'язані з оцінкою причин та загаль­ ного характеру Великої війни проблеми займали науку впродовж усього XX сто­ ліття і залишаються предметом жвавого обговорення і сьогодні. Класичні праці з приводу причин війни вийшли у Франції в міжвоєнний період; це — книги П. Ренувена «Безпосередні при­ чини війни» (Париж, 1925) та «Істо­ ричні суперечки: 1914. Проблема похо­ дження війни»1. В післявоєнний час гостру дискусію викликала книга німе­ цького історика Ф. Фішера, що вийшла 1961 року2 і була перекладена фран­ цузькою мовою 1970 року. Дискусії бу­ ли підсумовані в книзі Ж. Дроза «При­ чини першої світової війни. Історіог­ рафічний нарис», що виходила в Парижі двома виданнями — 1973 і 1997 року3. На місці битви на Соммі 1916 року, в Пе­ ронні, створено Музей історії Великої війни, при якому діє Центр досліджень; російською мовою опубліковано огля­ дово-аналітичну статтю його президен­ та Жан-Жака Беккера4. Одна з найглиб­ ших праць на ці теми, книга видатного французького історика Ж.-Б. Дюрозеля «Велика війна французів (1914— 1918)», закінчена ним незадовго до смерті і опублікована 1994 року, вийш­ ла з підзаголовком: «Неосяжне» («(.'іпсотргбІїепзіЬІе»)5. Неосяжним і непоясненим залиша­ ється не тільки факт величезного на­ ціонального піднесення, що дозволило французам витримати надзвичайне на­ пруження і непереносні труднощі війни — так само, як і німцям, і всім іншим учасникам планетарної трагедії. Наосяжним залишається і питання, як могло все це статися. Чи варто для відповіді на це питання повертатися до переоцінок причин Першої світової війни? Мабуть, не варто. Зрештою, причини війни у всій їх заплутаній різно­ манітності описано і встановлено в не­ осяжній літературі. Причини для мину­ лого завжди можна встановити, але, як уже говорилось, історія, коли вона по­ мирає і перетворюється на книгу, на архівно-музейне минуле, втрачає пуль­ суюче розмаїття своїх нереалізованих можливостей, а водночас багато- вимірність і, так би мовити, опуклість. Про історичну необхідність, звичай­ но, можна і треба міркувати. Але для цього треба постулювати абстрактну можливість «іншого ходу подій» і пока­ зати, що цей «інший хід подій» реально був неможливий. А, отже, треба оперу­ вати поняттями можливого і неможли­ вого, мислити категоріями імовірнос­ тей. Дослідження історії Великої війни впродовж останніх десятиліть зосере­ джувались головним чином навколо соціально-психологічної проблемати­ ки, вивчалися мотиви поведінки цілих народів і різних соціальних груп, ма- совТ проблеми. Саме тут ми виходимо на модальну історію, тому що настрої і мотиви дій великих мас людей істотно обмежують варіанти майбутнього. З розв'язанням масових проблем ми вступаємо у відкритий світ можливос­ тей та імовірностей^ Однак, розмови про можливості, вибір і відповідальність уже виводять нас за рамки чистої історії в царину, яку логічніше віднести до філософії історії. Тут ми прагнемо розглядати історичний процес як цілісність і ставимо питання не про причини та імовірності, а про смисл історичних подій. І тут нас чека­ ють проблеми, часом і нерозв'язні. 168 Значення чи смисл історичної події ми природно ототожнюємо з су­ купністю наслідків, які ця подія потягла за собою. Але такі катастрофічні події, як війна, мають логічно несумісні мож­ ливі наслідки, — тому що війна може закінчитися по-різному, виграшем — повним або частковим — або однієї, або іншої сторони. Бо війна є гра, зма­ гання з невизначеним вислідом. Отже, смисл катастрофи взагалі, війни зокре­ ма, поєднує суперечливі можливості, а це називають абсурдом. Смисл катастрофи в тому, що вона є історичний абсурд. Намагаючись визначити, який смисл мала війна, революція чи інша катаст­ рофа, ми спираємося на характеристи­ ки миру, що настав після катастрофи. По суті, характеристика війни як спра­ ведливої чи несправедливої — це завжди характеристика післявоєнного миру. Але війна, як і кожна катастрофа, має кілька можливих результатів. На­ магаючись охарактеризувати смисл війни, ми характеризуємо смисл миру; а в чому ж тоді смисл війни як такої, як соціального явища, як катастрофи? Катастрофа є проходження системи через «точку біфуркації», через точку, в якій всі виміри збіглися, злились в один. Питання про морально-правовий, філо­ софський і політичний смисл катаст­ рофічної смуги історії нерозв'язне тому, що ми перебуваємо тут у ситуації істо­ ричного абсурду. Просто кажучи, і ті, хто був історично правий, несправедливо принижений і ображений, і ті, хто був носієм зла і агресивності, впадають в си­ туацію «беспредела» і змушені робити дурниці і злочини. На те війна — і на те такий її ганебний кінець, як більш-менш несправедливий мир. Критерії оцінок поведінки мільйонів, втягнутих у війну, ми беремо з майбутнього, з того — одно­ го з багатьох можливих — миру, який катастрофа породила. Війна, як і кожна катастрофа, не має сенсу — вона є історичний абсурд. Але це не означає, що кожна людина — учасник війни живе і гине безглуздо і аб­ сурдно. Кожний учасник війни сам ви­ значає сенс свого життя. Якщо людина не настільки бездумна і конформна, щоб гинути не замислюючись, вона мусить усвідомлювати себе жертвою і свідомо йти тим самим на самопожертву. За умов кривавого конфлікту, де пла­ тять смертю чи здоров'ям за ризик, і чу­ же, і своє життя неначе протистоїть індивіду як відокремлений і відчуже­ ний об'єкт. Людські життя рахують, як патрони і снаряди. Про це можна на­ вчитися не думати, але так воно є. Звичайно, є величезна кількість лю­ дей, які на війні тупіють і втрачають по­ чуття щохвилинного смертного ризику, є й такі, які за воєнних умов набувають якоїсь значущості, що її цілком було позбавлене їх нице і пересічне цивільне існування. 6 поняття воєнної кар'єри з її злетами і надіями посеред бруду і крові. Та рано чи пізно людина — жертва війни — повинна відчути, що вона віддає життя за якусь справу, спільно­ ту, ідею, віру, — за щось, до чого вона причетна чи належить. Коли маса виз­ начає таким чином сенс життя кожного приналежного до неї індивіда і коли мир після перемоги має приблизно той смисл, який визначав кожен для себе як смисл свого життя і смерті, тоді гово­ рять, що жертви принесені недаремно. Ілюзія «недаремності жертв» виникає завжди у переможця, яким би не виявив­ ся мир. А переможений завжди страж­ дає від свідомості, що жертви принесені даремно. На грані вичерпання сил усі учасники конфлікту можуть відчувати величезні сумніви, і тоді їм потрібне відчуття приналежності до чогось, ви­ щого за індивідуальну смертність Я, щось вагоме і фундаментальне. Коли лю­ ди, великі маси людей починають самі 169 шукати смисл і виправдання свого життя і своєї смерл, настає найризикованіший момент для системи як цілого. Під загро­ зою опиняється солідарність, на якій тримається цілісність системи. Повертаючись до безхмарних років легковажного довоєнного десятиліття, що брутально обірвалися гігантським загаль­ нолюдським нещастям, бачимо повну відсутність розуміння провідними політи­ ками всіх держав ступеня ризику, який вони брали чи мусили брати до уваги в політичній грі. Фатальні помилки, яких припустилися керівники держав і армій, стали наслідком радше не якихось новітніх волюнтаристських впливів, скажімо, ніцшеанського світовідчуття чи Кіплінґового комплексу завойовника, а тривіальної обмеженості, стратегічної та геополітичної малописьменності, просто людської пересічності і глупоти. Генерали і політики мислили так, як їх попередники п'ятдесят-стт) літ тому, і не розуміли, чим вони ризикують. Те, що уявлялось неве­ ликою Одіссеєю, виявилось жахливою мандрівкою на «той світ», в пекло, звідки багатьом мільйонам не судилося вийти. Примітивність військово-диплома- тичних рішень напередодні війни свідчить радше про непридатність тра­ диційних мотивацій у формуванні «національних інтересів». Оцінюючи сьогодні, з відстані сто­ ліття, ідеологію патріотизму і національ­ ного інтересу, що панувала в тодішніх «націях-державах», можемо констатува­ ти її «нормальність», і водночас — не­ достатність для нових умов. Відчуття приналежності до своєї національної культури і спорідненості в спільній національній долі на рубежі XX і XXI століть ми вважаємо нормою. Навіть вигуки німецького ліберального інте­ лігента «Дякую Богу, що я народився німцем!» не мають в собі ще тих агре­ сивних ксенофобських конотацій, які подібні заяви мали десятиліттям пізніше у радикальних націоналістів. Що ж власне опинилося під загрозою в Першій світовій війні, що дало привід говорити про банкрутство національної ідеї? Що змінилося в нашому ставленні до нації-держави впродовж століття? Змінилося ставлення до держави як репрезентанта національного культур­ ного буття і національної долі. Ототожнення національності як Gemeinschaft як неформальної спільно­ ти і духу цілісності з формальними структурами Gesellschaft і насамперед з державою — ось та риса самосвідо­ мості європейського суспільства, з якою воно входить в XX століття. Меншою мірою це стосується ліберально-демо- кратичних суспільств, найбільшою мірою авторитарних. Національний інтерес, національна доля і «національ­ ний дух» (по суті — національна культу­ ра) повністю і вичерпно має бути репре­ зентована, пред'явлена, спостережувана у вигляді держави з її бюрокралєю, дредноутами і заморськими базами — така парадигма початку століття, що й призвела до війни. Владні інститути, гармати й території і є нація і носій національного інтересу. Невідповідність національної держав­ ності титульній нації — Gemeinschaft що знаходить прояв у етнонаціональній строкатості європейського світу, вже на­ передодні війни поставила питання про формування національного інтересу на якійсь іншій основі, ніж це було звичним у традиційній багатовіковій державній практиці. Для кожної спільноти проблема солідарності є однією з головних. Для держави — це проблема національної (в політичному сена слова) солідар­ ності. Перед війною цю проблему заго­ стрювали прагнення великих держав розширити сферу владного контролю на нові й нові території або хоча б зберег­ ти контроль над старими завоюваннями. 170 «Нація-держава» майже ніде не уклада­ лась в рамки власної етнічної території, або не знаходила місця великим етніч­ ним групам «чужих». Це дає підставу і сьогодні деяким дослідникам твердити, що вже до Великої війни ідея «нації- держави» збанкрутувала. Принаймні можемо зазначити, що вже на рівні дер­ жавної репрезентації національно- культурних інтересів етнічно строкатого складу населення, навіть у найдемокра- тичніших тодішніх країнах, існувала невідповідність «політичної нації» і «нації в етнокультурному сенсі». Прагнення перекласти національні проблеми, за суттю своєю духовні і гли­ боко інтимні, на мову інституцій і влад­ них відносин надзвичайно посилювало ризик збройних міждержавних кон- фліклв. А засобів регулювання цих конфліклв людство не виробило. Кризу європейского суспільства зу­ мовив не сам по собі принцип самовиз­ начення націй, а відсутність механізмів погодження егоїстичних національних інтересів. З цієї ж точки зору варто підійти і до передвоєнних спроб парлй I I Інтер­ націоналу не допустити світової війни. Про крах I I Інтернаціоналу і ганебну поведінку його лідерів писалося ще більше, ніж пізніше — про неефек­ тивність Ліги Націй. Будемо все ж спра­ ведливі: на початку XX століття не було іншої політичної сили, крім соціалістів, яка б спробувала перешкодити розго- ранню воєнного конфлікту. Ця спроба виявилась невдалою. До певної міри її зірвала догматична переконаність лідерів німецької соціал- демокралї в тому, що Німеччина пере­ буває на передній лінії прогресу, зокре­ ма в боротьбі з російською реакцією, і ось-ось стане першою соціалістичною державою. Однак, навряд чи це було го­ ловним мотивом підтримки агресивного націоналізму Вільгельма. Соціал-демократи Німеччини були парламентською парлєю із постійними турботами про свій електорат. Більшо­ вики багато писали про те, що соціал- демократична «бюрократизована вер­ хівка» робітничого класу зрадила про­ летарські класові інтереси. Але ніхто й не намагався довести, що масовий ви­ борець, в тому числі пролетар, був про­ ти війни, а партійно-профспілкові «бонзи» — за. Легенда про особливий природжений інтернаціоналізм робіт­ ництва — не більше, ніж легенда. Ви­ ще національних передсудів залиша­ ються насамперед досить тонкі про­ шарки інтелігенції та інтелігентних політичних лідерів. Можна думати, німецька соціал-демократія дуже ри­ зикувала втратити політичну підтримку досить широких мас простого люду, як­ би рішуче відмовилась голосувати за воєнні кредити. Цей прагматичний мо­ тив і був вирішальним у виборі політичної поведінки лідерами СДПН. По сул, про це пишуть сучасні німецькі соціал-демократичні автори Сюзанна Міллер та Гайнріх Поттгофф: «Поки йшлося про звичайні кризи де-небудь в Марокко чи на Балканах, батальйони робітничих мас одностайно виступали, як і в липні 1914 року, проти війни. Але в той момент, коли регіональний У Празі на Вацлавській площі в день проголошення незалежності Чехословаччини 171 Англійські робітники 1Див.: Миллер Сюзан­ на, Поттхоф Хайн­ рих. Краткая исто­ рия СДПГ. 1848— 1990. — М., 1999. — С. 75. конфлікт 31 липня явно перейшов у велику війну, I I Інтернаціонал розвалився. В Росії і Сербії, де соціалісти, чисельно слабкі і жорстоко переслідувані, орієнтувалися на насиль­ ницьку революцію, вони ви­ ступили проти воєнних кре- д т ів . У всіх інших країнах — учасниках війни, де робітничий рух мав широку, добре організовану масову базу і йшов за парл'єю демократичних і соціальних реформ, що орієнтувалась на парла­ ментаризм, соціалісти в своїй більшості солідаризувалися з своєю нацією і підтримали уряд. Саме пере­ лам в настроях робітничих мас в мо­ мент початку війни показує, наскільки сильно робітники в цих країнах відчу­ вали себе частиною нації і вросли в існуючу державу»1. Досвід I I Інтернаціоналу показав, що навіть найменш заангажована в зовнішньополітичній експансії ліва політична сила, яка спирається на тру­ дові маси населення, зокрема на ор­ ганізований робітничий к/іас, не може бути гарантом миру. В який же світ повернулось євро­ пейське суспільство після нищівної війни? Чи був він кращим довоєнного? Хоч би як цинічно це звучало, мусимо констатувати, що Європа внаслідок воєнного потрясіння подолала кризу західної цивілізації, зокрема кризу принципів «нації-держави». Війна поставила під сумнів сам прин­ цип національної солідарності, вивела на історичну авансцену сили, що нама­ галися її «підірвати» («взорвать»). Проте, внаслідок війни принцип націо­ нальної організації держави не л'льки не розвалився — він був поширений з Західної Європи на центрально- та східноєвропейські і навіть близь­ косхідні терени. Мирна система ус­ кладнила територіальні проблеми національних держав, вона несла в собі можливість нових і нових міжетнічних конфліклв, але все ж спи­ ралась на «самовизначення націй». Передбачаючи можливість нових Балкан в повоєнній Європі, Версаль- сько-Вашінґтонська система вперше в історії спробувала реалізувати ідею міжнародного правового механізму врегулювання конфліклв через Лігу Націй. На адресу цієї організації ви­ словлено багато докорів через те, що -вона виявилася врешл неефективною. Сьогодні ця стара проблема знову по­ стала у вигляді дилеми — справедлива морально і правно, але малоефективна Організація Об'єднаних Націй чи ефек­ тивна, але сумнівна з морально-право- вої точки зору організація збройних сил «північно-атлантичних» держав — носіїв принципів західної цивілізації. Проблема, таким чином, настільки складна, що XX століття не вистачило для її розв'язання. Ліга Націй була лише кроком у пошуках ефективних засобів реалізації старої мрії про «вічний мир». На формування повоєнної «Вер- сальсько-Вашінґгонської» системи спра­ вила вплив та обставина, що в більшості 172 країн-переможниць ліві і центристські сили були відлснені від влади консерва­ торами. Насамперед це трапилося в США, де парл'я Вудро Вільсона програла рес­ публіканцям. Американські консерва­ тори поєднували нестримний лібе­ ралізм в економічній ПОЛІТИЦІ З ІЗО ­ ЛЯЦІОНІЗМОМ в зовнішній, і від Ліги Націй США були відторгнуті, що різко зменшило її можливості. У Франції на виборах переміг Національний центр, що зібрав близько трьох чвертей голосів; наслідком стало зміцнення правого крила французького політикуму, особливо після падіння Кле­ мансо. Клемансо політично ближчий був до Національного центру, ніж до лівих — радикалів та соціалістів, що потерпіли відчутну поразку. Усунення Клемансо ма­ ло швидше особисті причини — сильна особистість, він за характером був абсо­ лютно непереносним деспотом, що мож­ на було терпіти в роки війни, але не в мирні роки. Але його особисті противни­ ки, насамперед тандем Пуанкаре — Мільєран, були виразно на правому і кон­ сервативному фланзі республіканського центру. Агресивний націоналіст і дуже пересічний політик, Пуанкаре посилив л небезпечні антинімецькі тенденції Вер- сальської системи, які виразно видні бу­ ли і в політиці Клемансо. Вибори напередодні Паризької мир­ ної конференції посилили центрист­ ський коаліційний уряд Ллойд-Джорд- жа, що піддавався критиці з боку обох опозицій — лівої лейбористської і пра­ вої консервативної антикоаліційної. Однак, уже після конференції поразки зазнав і уряд Ллойд-Джорджа, а з ним назавжди зійшов з політичної авансце­ ни англійський лібералізм. В нових національних державах схо­ ду Європи, що вціліли під натиском ко­ муністичних сил, природно, панували праві політичні групування. Все це де­ формувало первісні задуми лівоцент- ристських ліберально-демократичних конструкторів повоєнного миру. Тим не менш утвердження принципу національної державності привело не лльки до визнання права націй на само­ визначення, — бодай декларативного і бодай лльки для Європи, а не для ко­ лоній, — але і до розв'язання ряду за­ давнених європейських хвороб. Серед них чи не першою була ірландська проб­ лема, яка врешл була розв'язана в дусі англійського лібералізму, — Ірландія, за винятком Ольстера, нарешл одержа­ ла самоуправління, що природно пере­ росло в державну самостійність. Над­ звичайно складна австрійська проблема була також розв'язана на користь прин­ ципу національного самовизначення. Останнє досягнення, треба сказати, було зв'язане з великими жертвами. ВІР і Девід Ллойд-Джордж Підписання мирного договору в Версалі 173 1 Цит. за: Ллойд- Джордж Д. Правда о мирных догово­ рах. — М., 1957. — Т. 2. — С. 154— 155. Перший канцлер нової Австрійської рес­ публіки, соціал-демократ Отто Бауер, в своїй промові 7 червня 1919 року в Ус­ тановчих зборах німецької Австрії про­ голосив слова, що стали пророчими. «Десять мільйонів німців жили в ко­ лишній Австрії на одній території з інши­ ми народами. Коли колишня Австрія розвалилася і на руїнах австро-угорської монархії виросла молода республіка, ми мали намір об'єднати ці 10 млн. німців у нашій новій державі. Але умови миру, які тепер нам нав'язують, відривають від нашої республіки німецькі землі, де жи­ ве понад 4 млн. німців. Не менше ніж дві п'ятих нашого народу виявиться під іно­ земною владою без будь-якого пле­ бісциту і всупереч їх безсумнівній волі. Вони позбавлені, таким чином, права на самовизначення. Насамперед ми втрачаємо найбагат- шу промислову частину німецької Австрії, найбільш цивілізовану, саме ту частину, де знаходяться наші найбільші заводи і найрозвиненіші сільськогос­ подарські підприємства; населення цієї частини випередило всі інші об­ ласті німецької Австрії за своїм про­ мисловим і духовним розвитком. Я маю на увазі нашу німецьку Богемію і Су­ детську область»1. Отто Бауер був цілком правий. Його застереження почасти підтримав і Ллойд-Джордж, який передбачав серйозні ускладнення європейського миру на ґрунл* чесько-німецьких супе­ речностей. Але «німецька Богемія» і «німецькі Судети» були результатом історичної несправедливості, тривало­ го онімечення чеських етнічних зе­ мель. Незалежна Чехія без<«німецької Богемії» і «німецьких Судет» перетво­ рилась би на селянську провінцію Європи. Як бути в такій ситуації? Аналогічні проблеми виникали і в інших нових державах, що вже трді ма­ ло не призвело до військових конфлік- лв. До речі, серед хорватських лідерів, які тоді виступали за об'єднання з Сербією в єдиній Югославії, був і віце- президент Національної Ради в Загребі Анте Павеліч, майбутній лідер хорват­ ських фашисгів-усташів; тоді хорват­ ським націоналістам було вигідніше бу­ ти разом з переможцями-сербами в одній державі, ніж нести відповідаль­ ність за політику Австро-Угорщини. Але навіть цей союз був нетривким. Передбачаючи подібні загострення міжетнічних взаємин на ґрунл не­ розв'язних територіальних проблем, Вільсон, автор «14-ти пунклв», в яких проголошувалось право націй на само­ визначення, до останньої можливості тримався за перспективу демократич­ ної Австро-Угорської республіки, де са­ мовизначення залишалося б культур­ ним і не доходило б до державної неза­ лежності. Але життя взяло своє — після поразки угорські військові частини слу­ халися лльки угорської Національної ради в Будапешл, чеські та словацькі — Національної ради в Празі і так далі. Експансія німецької нації на Подунав'я і Балкани реалізувалася в імперії Габ- сбурґів, центрі католицької культури в Се­ редній Європі, лсно зв'язаному з культу­ рою Італії, з одного боку, і протестант­ ської та католицької Німеччини, з іншого. Німецькомовною і орієнтованою на Відень залишалася вся вища професійна урбаністична культура імперії, в тому числі, угорська, і в сильно розвиненій національній опозиційності дуже відчут­ ний був провінціалізм. Німецький і угорський елемент залишався чисельним і впливовим у всіх національних регіонах. Новий виток міжнаціональних супереч­ ностей був би вкрай небезпечним. Проте, влиху годину імперія Габсбурґів не змогла знайти ідеї, яка б підтримала в цілісності різноетнічні клапл. Без жод­ них катаклізмів вона негайно розвалила­ ся на національні складові. 174 Єдиною супернаціональною держа­ вою, яка пережила катаклізми війни, стала комуністична Росія. Вона зуміла знайти цінності, які радикально заміни­ ли вкрай спорохнявілі ідеали «Бога, ца­ ря и отечества». Комунізм, таким чином, виявився єдиною життєздатною альтернативою національно-патріотичному розв'язан­ ню. Європейський розлам пройшов, зо­ крема, через серце єврейського етносу, який одержав надію на радикальне розв'язання єврейської проблеми че­ рез інтернаціональну комуністичну державність. З іншого боку, відповіддю Заходу на масове полівіння в політично активному єврейському середовищі бу­ ла декларація Бальфура, яка відкрила епоху становлення єврейської держави в Палестині. Виправлення історичної несправедливості в цьому випадку бу­ ло з точки зору стосунків із сусідами ще ризикованішим, ніж аналогічні рішення в Європі. Утворення нових національних дер­ жав могло породити нові, ще важчі конфлікти. Курс на самовизначення націй не давав жодної гарангії того, що результатом розвитку буде утверджен­ ня західної цивілізації, а не падіння в трибальну етнічну свідомість з її обме­ женістю і ненавистю. Це був ризик. Але зростання ризику — риса про­ гресу в умовах новітньої цивілізації. 175 Друга криза західної цивілізації — комунізм і фашизм Але я вважаю нереальною ідею, згідно з якою народ може самурядувати собою. Самоврядування вже за своїм визначенням містить у собі суперечність. Незалежно від того, в якій формі здійснюється урядування, владні функції повинні належати небагатьом. Бенджамін Дізраелі «Усі люди створені рівними», — проголошує Американська Декларація Незалежності. «Усі люди будуть утримуватися рівними», — стверджує Британська Соціалістична партія. Нема сумніву, що єдиним винятком будуть міністри та члени уряду і спільники. Уінстон Черчілль «Диктатура пролетаріату» в Росії Терористична диктатура Звичайно пишуть про ліквідацію ра­ дянською владою старого державного апарату — міністерств, армії тощо. Не скрізь і не завжди розрив між старим і новим був таким уже великим. Напри­ клад, як згадують учасники подій, вся адміністрація тюрем одразу визнала владу Рад і навіть вітала комісарів. Врешл, використаний був і армійський апарат з його офіцерськими кадрами; в білій армії воювало не набагато більше колишніх офіцерів, ніж в Червоній. Суть справи не в кардинальних змінах персо­ нального складу чи адміністративної структури державного апарату старої Росії, а в тому, що Жовтневий переворот повністю ліквідував державно-правову систему Росії. Переворот відмінив усі закони Російської імперії і творив нові лише остільки, оскільки цього вимагала «революційна доцільність». Все життя на території колишньої імперії проходи­ ло поза правовим простором взагалі. Та­ ким був принцип побудови влади, — як не раз говорив Ленін, диктатура проле­ таріату є влада, не обмежена законами. Як і всі ліві течії російського політи- куму, більшовики підтримували ідею Установчих зборів як джерела демо­ кратичного державотворення. Це було програмовою вимогою партії. Більшо­ вики звинувачували Тимчасовий уряд в затримці Установчих зборів і тепер відмінити вибори уже не могли. Вибо­ ри до Установчих зборів почались 12 листопада 1917 року. Ленін був проти скликання Установчих зборів; не підтриманий більшовицьким ЦК, Ленін наполіг принаймні на розгоні зборів. Оскільки на підтримку Установчих зборів більшовики не могли розрахову­ вати, засобом легітимізації нової влади став I I Всеросійський з'їзд Рад робіт­ ничих і солдатських депутатів, склика­ ний для прикриття перевороту. Але, по суті, і він не став таким засобом — пе­ реворот підтримала лише частина де­ путатів з'їзду. Після з'їзду існувало два Центральних Виконавчих Комітети Рад — старий і новий, пробільшовиць- кий, і питання про легітимність кожно­ го лишалося відкритим. Вислів «радянська влада» міцно увійшов до політичної риторики кому­ ністів, але він завжди був беззмістов­ ним — влада більшовиків ніколи не була владою «рад», ніяким «радам» не була підзвітна і підконтрольна; на місцях завжди владними органами бу­ ли всякі ревкоми, комбіди тощо, а за умов громадянської війни насампе­ ред — органи армії («реввійськради») та ЧК. Всі владні структури були підпо­ рядковані більшовицькій партії. По суті, вислів «радянська влада» має рад­ ше негативне значення — він підкрес­ лює, що джерелом влади є не народ, нація як ціле з усіма її верствами і кла­ сами, а лише окремі класи, та й то різною мірою. Саме тому, до речі, не варто підкреслено відмежовуватися від термінів «Ради» і «радянська вла­ да», заміняючи їх на «Совіти» чи «Совєти»: в цьому випадкові підкрес­ люється російське походження ко­ муністичної диктатури й ігнорується го­ ловне — її соціально-політичний ха­ рактер. Як антитеза демократичній парламентській системі «влада Рад» означала відкрите насильство щодо певних соціальних верств, позбавлених прав («лишенцев»). Диктатура більшовиків була спрямо­ вана насамперед проти демократично­ го устрою, що народжувався, і найсер­ йозніший її перший конфлікт протиста­ вив її Установчим зборам. Трагедія Росії намітилась уже тоді, коли най- ширші народні маси проявили повну 177 байдужість до долі обраних ними Уста­ новчих зборів, а з ними і демокралї взагалі. Члени Тимчасового уряду, що уникли арешту, не визнавали Раду Народних Комісарів урядом Росії і не склали своїх повноважень. Згідно з постановою Тим­ часового уряду, прийнятою 16 листопа­ да міністрами, що уникли арешту, Уста­ новчі збори повинні були відкритися 28 листопада. Постанова була опубліко­ вана наступного дня в демократичних газета^ які вціліли після перевороту. Тут же всі ці газети були закрил. Так звана Слідча комісія на чолі з В.Д. Бонч- Бруєвичем «за вказівкою ВРК» провела «розслідування», внаслідок якого 17 ли­ стопада ряд кадетських і соціалістичних діячів було арештовано, але полм звільнено. 23 листопада арештовано членів виборчої комісії («Всевиборів»), комісаром комісії з «правом» заміни її членів призначено Урицького. ВЧК утворено 7 грудня 1917 року. Та­ ким чином, на місце органу Ради, який формально мав здійснювати дикта­ торську владу, хоча фактично був зна­ ряддям в руках парлї Леніна, було створено «надзвичайну комісію» з дійсно надзвичайними повноваження­ ми щодо контролю над усіма сферами життя, в тому числі економічного. ВЧК почала з репресивних заходів. 18 грудня за ордером голови ВЧК Дзер- жинського та його заступника Ксено- фонтова арештовано членів «Союзу за­ хисту Установчих зборів» І.Г. Церетелі, В.М. Чернова, Ф.І. Дана, А.Р. Гоца, Л.М. Брамсона та інших — всього 12 чоловік. Ліві есери запротестували, їх представники в уряді звільнили аре­ штованих. Ленін на протест лівих есерів відповів, що вказаних діячів бу­ ло арештовано не в судовому порядку, а для «вияснення особи», і цей акт не тягне за собою дознания і слідства. По­ 26 листопада опубліковано декрет чалося уточнення повноважень ВЧК, в РНК за підписом Леніна, згідно з яким Установчі збори можуть бути відкрил лише особою, уповноваженою РНК, і лише за наявності не менш як 400 деле- галв. Це давало можливість відтягнути відкриття Установчих зборів. 27 листо­ пада до Петрограда ввели 10— 12 тис. матросів. Рано вранці 28-го, тобто того дня, коли згідно з рішенням Тимчасово­ го уряду мали відкритися Установчі збо­ ри, ВРК арештував на квартирі графині С.В. Паніної членів ЦК парлї каделв — Ф.Ф. Кокошкіна, 0.1. Шингарьова, князя П.Д. Долгорукова та саму графиню. Йшлося про те, щоб не допустити Парл ю народної свободи до участі в Ус­ тановчих зборах. ВЧК була організована напередодні відкриття Установчих зборів як струк­ тура, що мала замінити військово-ре- волюційні комітети Рад, тобто фактич­ но — ВРК Петроградської ради: Петро­ градський ВРК ліквідовано 5 грудня, ході якого ліві есери всіляко намагали­ ся обмежити її права. На 5 січня 1918 року в Петроград прибули понад 400 делегалв Установ­ чих зборів. Поки готувалося відкриття зборів, відбулася демонстрація їх за­ хисників. Демонстрація була розігнана, 8 чоловік убито. Збори почалися о 16 го­ дині, працювали 12 годин, засідання було закрите за наполяганням началь­ ника караулу матроса Желєзнякова і більше не відновлювалося. Розпуск Установчих зборів означав занурення Росії в цілковитий хаос без­ законня. Згідно із постановою Раднаркому від 31 січня 1918 року, ВЧК мала право вживати адміністративних заходів і — в судовій галузі — заходів органу дізнання: вести розслідування і пере­ давати справу в слідчу комісію і далі в суд. Однак, на ділі ця постанова уже нічого не означала. І до неї, і після неї 178 розстрілювали без суду і слідства. Тільки маючи на увазі цю обставину, можна зрозуміти долю Установчих зборів. В.Д. Бонч-Бруєвич очолив після пе­ ревороту водночас Управління справа­ ми РНК та Слідчу комісію ВРК, що містилася в 75-лй кімнал на третьому поверсі Смольного. Це був перший ка­ ральний інститут нової влади. Напере­ додні 10-ї річниці Жовтня В.Д. Бонч- Бруєвич видрукував невеличку кни­ жечку спогадів в бібліотечці «Огонь- ка»1. В ній розповідалось, як більшо­ вицьке керівництво безуспішно нама­ галось підпорядкувати своєму контро­ лю революційних матросів, що стано­ вили гарнізон столиці. Бончу стало відомо, що в Гвардій­ ському екіпажі, де містилась команда лінкора «Республіка» на чолі з головою судового комітету Анатолієм Желєзня- ковим, тримають і катують ув'язнених. Бонч-Бруєвич узяв мандат у Леніна і в супроводі наближеного до керівних осіб поета Дем'яна Бєдного поїхав в темні трущоби на Канавку біля Нової Голландії, де й сьогодні не надто люд­ но, а тоді і зовсім було порожньо і не­ привітно. В екіпажі матроси йому пока­ зали трьох заарештованих офіцерів, з яких один, хворий на туберкульоз, мав якісь адреси і відмовився відповідати, а двоє приїхали в Пітер просто так, один з цукерками для матінки. Офіцерів Бончу ні під яким приводом не віддали; полм пили спирт, старший брат Желєзнякова — справжній не­ формальний лідер матросів — роз­ повідав, що полює на офіцерів і стріляє їм в печінку, уже убив сорок одного, скоро їх буде сорок чотири. Найст­ рашнішим був якийсь низенький міцний морячок, про якого із сміхом розповіли, що на світанку йому обов'язково треба когось убити; моря­ чок уже покрився гусячою шкірою, за­ бурмотів: «убить... надо убить...», та йому піднесли шклянку спирту, він ви­ пив нахильці і знепритомнів... Через кілька днів член команди — більшовик таємно прийшов до 75 кімна­ ти і розповів Бончу, що уже двох офіцерів убито, випадково лишився один; арештованих офіцерів або й про­ сто інтелігентного вигляду людей матро­ си водили по квартирах і вимагали гро­ шей або хоча б срібних ложок в обмін на обіцянку зберегти нещасному життя. Полм невільника після катувань убива­ ли і їхали розважатися в публічний дім. Один арештований, той, що з цукерками, лишився живим випадково — його за­ були в машині під ногами, куди поклали, щоб зручніше було бити, і полм виріши­ ли ще раз використати як принаду. Ленін сильно розгнівався і вирішив будь-що вирвати офіцера з рук матросні, і зробити це виявилось навдивовижу легко: Бонч приїхав у екіпаж, коли всі перепилися, спокійно забрав офіцера, і той, не тямлячи себе від щастя, опинив­ ся у Петропавлівській фортеці. Ось чому матроса Желєзнякова так послухалися Установчі збори. В ході засідання більшовицької фракції під час перерви, як згадував Раскольни- ков, хтось із більшовиків запропонував після проголошення декларації поки­ нути Установчі збори. Ленін категорич­ но запротестував: «Невже ви не ро­ зумієте, що якщо ми вернемося і після декларації покинемо зал засідань, то наелектризовані караульні матроси тут же, на місці, перестріляють тих, хто ли­ шився?»2 Як і увесь Петроград, як і вся Росія, Установчі збори були вже в руках не- контрольованої розгнузданої стихії, яку можна було стримувати лише інколи і ціною величезних зусиль. Товариша міністра освіти графиню С.В. Паніну судив революційний трибу­ нал 10 грудня 1917 року за те, що вона 1 Бонч-Бруевич В.Д. Страшное в револю­ ции. По личным воспоминаниям. — М., 1926. 2 Див.: Раскольни­ ков Ф.Ф. На боевых постах. — М., 1964. — С. 252. 179 1 Бонч-Бруевич В.Д. Воспоминания о Ле­ нине. — М., 1965. — С. 180. відмовилася віддати більшовицькій владі 93 тис. крб., що належали міністерству. Молоду і красиву падче- рицю україно-російського ліберально­ го діяча І .І . Петрункевича, надзвичай­ но популярну громадську діячку, порт­ рет якої роботи Рєпіна виставлено в Російському музеї, людину, іцо подару­ вала місту Народний дім, тверду в своїх переконаннях демократку засудили м'яко — затримали до сплати грошей і відпустили після того, як люди зібрали і віддали більшовикам ці 90 тисяч. На процесі нова влада виглядала жа­ люгідно. Але арештованих разом з гра­ финею хворих Шингарьова і Кокошкіна матроси знайшли в лікарні і переколо­ ли багнетами в ліжках. Жах проймає від картин убивства царської сім'ї, кривавої бійні, де жерт­ вами фанатиків і садистів стали і царська пара, і дівчатка-княжни, і хво­ рий хлопчик-наслідник. Після доповіді на засіданні РНК про розстріл царської сім'ї на хвилину запанувала незручна пауза, а полм на пропозицію Свердло­ ва уряд перейшов до поточних питань. Для чого було вбивати усіх цих людей? В яке вогнище було кинуто їх ще не охололі трупи — невже в пожежу світової революції? Невже л'льки для того, щоб бути не менш радикальними, ніж убивці Луї XVI та Марії-Антуанети? Насправді в безмірній жорстокості винищення сім'ї та всіх близьких ко­ лишнього царя простежується певний політичний принцип. Це не була звична для більшовиків демонстрація жорсто­ кості з метою залякування можливого противника. Про розстріл царя та його сім'ї, про розстріл великого князя Ми­ хайла Олександровича більшовики нічого не повідомляли. Відсутність офіційних даних про долю сім'ї Рома- нових знімала всі питання про легітим­ ну владу в Росії. А Установчі збори, що так і не відбулися, залишили проблему російської державності відкритою. По­ таємне винищення всієї сім'ї Романо- вих входило, таким чином, до загально­ го проекту ліквідації правового про­ стору Росії Хоч би як це звучало парадоксально, можна твердити, що навіть це звіряче убивство свідчить не стільки про більшовицьку жорстокість, скільки про щось інше. Не жорстокість становила суть і специфіку комуністичної дикта­ тури, а байдужість до моральнісної сто­ рони засобів, що їх партії Леніна нале­ жало вживати. Бонч-Бруєвич згадував пізніше, що до революційного терору більшовики були готові, про досвід своїх поперед- ників-якобінців говорили не раз, але все це були загальні розмови і загальна абстрактна готовність. Коли Бонч до­ повів Леніну про існування ан­ тибільшовицького підпілля, Ленін підійшов до вікна, побарабанив паль­ цями по склу і сказав: «Ну, що ж, треба буде вислати їх у Фінляндію на пару тижнів, хай одумаються»1. Перші зама­ хи на Леніна не призвели до політич­ них наслідків, їх просто замовчали. Пізніше, в лекції про державу, прочита­ ну в університеті імені Свердлова, Ленін порівнював диктатуру в ідеаль­ ному випадкові до керування дири­ гентською паличкою. Але він розумів, що слухати його диригентських рухів будуть лише тоді, коли за невиконання легкого помаху руки чи знака поглядом можна поплатитися життям. Ленін ішов на ризик, готовий на все. Він не рвався до великої крові, сподівався на ентузіазм «товаришів робітників», але не було такої крові, яка могла б його зупинити. Від самого по­ чатку він розраховував на якобінський терор — не в тому розумінні, що плану­ вав встановити гільйотину на Червоній площі; Ленін розраховував на страх, який паралізує противників самою за- 180 грозою «всеохоплюючого і дійсно все­ народного терору», що її нестимуть «за­ гони озброєних робітників». Цей па­ раліч страхом і був основною зброєю «класового насильства». групи військ: Північний загін Сіверса, Московський революційний загін Саб- ліна і Воронезька армія Петрова. Про Петрова, молодого підполковника-есе- ра, що розстріляний пізніше англійцями 1918 рік відрізнявся від подальших як один із бакинських комісарів, Анто­ періодів громадянської війни тим, що тоді ще Ленін і його оточення керува­ лись надіями на стихійну силу «всена­ родного терору». Реально це вилилося в хаос «простору смерл», хаос, з якого народилася «культура терору» 1919— 1920 років. «Придушення контрреволюції» було покладене на ВЧК в центрі Росії, а на периферію імперії послано загони військ під керівництвом більшовицьких комісарів. Двадцятип'ятирічний Івар Смілга був у Фінляндії головою російських рад і спробував, спираючись на солдалв, за­ хопити владу, але невдало. З загонами матросів і солдалв Литовського полку в Могилів, у ставку російського Верховно­ го командування, прибув призначений головнокомандуючим відомий більшо­ вик, тридцятитрьохлітній Криленко, який мав юридичну освіту (екстерном) і військове звання прапорщика. Загін, що прибув з ним, тут же на його очах зако­ лов багнетом у спину справжнього голов­ нокомандуючого, генерала Духоніна, і побіг у місто шукати його дружину, щоб убити і її; труп Духоніна був тут же роз­ зутий, гаманець з грішми і документами украдений. Нічим, крім демобілізації старої армії, Криленко не холв і не міг займатися. Про методи встановлення «радянської влади» говорить розпоряд­ ження Криленка від 22 січня 1918 року: «Крестьянам Могилевской губернии предлагаю расправиться с насильника­ ми по своему рассмотрению»1. А найпоказовішою, мабуть, була екс­ педиція Володимира «Антонова»— Овсієнка на Україну. В розпорядженні Овсієнка було три нов писав у спогадах: «Його стратегічні плани були грандіозні. Особиста хо­ робрість надзвичайна, але організувати найдрібнішу справу він не вмів»2. Коли прийшли на Україну, загін Петрова був уже зовсім небоєздатним. Так само розклався і загін Сабліна, — після Куп'янська його фактично не існу­ вало. В щоденнику Буніна під 25 люто­ го 1918 року читаємо: «Юрка Саблин — командующий войсками! Двадцатилет­ ний мальчишка, специалист по кэк-уо- ку, конфетно-хорошенький...»3 Саблін, що зробив блискавичну полковничу кар'єру на безглуздих атаках «герман­ ської» війни і став, звичайно, лівим есе­ ром, а полм комуністом, дослужився до генеральських звань і дожив до «єжовщини». Прапорщик Сіверс походив із при- баллйських дворян, був широко відо­ мий як редактор більшовицької «Окоп­ ной правды» влітку 1917 року; сухот­ ний, нервовий, він говорив, захлинаю­ чись словами, але в робол зберігав німецьку методичність. Загін Сіверса зайняв Харків і насамперед арештував мирну делегацію Центральної Ради, що приїхала на переговори. Штаб Сіверса, пише Антонов, перетворився на суди­ лище. «Головою суду був Клейман, лю­ дина дуже рухлива, а членом суду вхо­ див простодухий матрос Трушин, який вважав кожного білоручку гідним ви­ нищення... «7-ма верста» пам'ятається обивателям Харкова»4. В загоні Сіверса почалось пияцтво, 300 чоловік було відправлено назад у Москву. 4 січня 1918 року Сіверс добрався до Донбасу, його загони взяли Ростов. Звірства штабу Сіверса описані в книзі соціал- В.О. Антонов- Овсіенко І.Т. Смілґа 1 Цит. за: Мельгу- нов С.П. Красный террор в России. — М., 1990. - С. 35. 2 Див.: Антонов-Ов- сеенко В.А. Воспоми­ нания о гражданской войне: В 4-х т. — Т. I. - М., 1930. - С. 100. 3 Див.: Бунин Иван. Окаянные дни. — М., 1991. — С. 37. 4 Див.: Антонов-Ов­ сеенко В.А. Воспо­ минания о граждан­ ской войне. — С.100. 181 1 Цит. за: Мельгу- нов С.П. Красный террор в России. — С. 93. 2 Див.: Антонов-Овсе- енко В.А. Воспоми­ нания о граждан­ ской войне. — С. 100. 3 Див.: Деятели СССР и революционного движения в Рос­ сии. — М., 1989. — С. 592. 4 Антонов-Овсеен­ ко В.А. Воспомина­ ния о гражданской войне. — С. 78. 5 Там же. — С. 85— 86. 6 Там же. — С. 158. 7 Антонов-Овсеен- ко В.А. Воспомина­ ния о гражданской войне. — С. 85. демократа А. Локермана «74 дня совет- ской власти», що вийшла в Ростові 1918 року. «Штаб Сіверса категорично заявляв, що всі учасники добровольчої армії і особи, які до неї записалися, без різниці в мірі участі і віку їх, будуть розстріляні без суду»1. Арештованих роздягали в штабі до білизни, гнали по морозу вулицями до церковної огорожі 1там розстрілювали. Як пише Антонов- Овсієнко, меншовики в Ростовській Раді звинуватили Сіверса в насильст­ вах і грабунках і несподівано були підтримані комісаром Першого Петро­ градського червоногвардійського заго­ ну Є. Трифоновим, який виступив проти «безчинств і безрозсудних розстрілів, що творяться загоном Сіверса»2. Найбільш показова історія підпол­ ковника Муравйова, колишнього есера. Він командував червоними війська­ ми під Петроградом в післяжовтневі дні, при комісарі Антонові був головно­ командуючим на Україні; пол'м, влітку 1918 року, призначений командуючим фронтом проти чехословаків, підняв повстання проти більшовиків і розстріляний ними. Муравйов був ка­ том України, на ньому кров тисяч лю­ дей, убитих в застінках і просто на ву­ лицях. Жертв «офіцерської» бойні в Києві 1918 року налічують близько 2 тисяч; військових викликали «для перевірки докумешів» в театр і прямо там, в партері, розстріляли і порубали шаблями. Важко, правда, відділити від персо­ нальної вини Муравйова відповідаль­ ність комуністів: 22 лютого 1918 року в Києві ЦВК України (Євгенія Бош) утворив Надзвичайну комісію Народного Секре­ таріату для захисту країни і революції на чолі з Віталієм Примаковим, в складі її були також Юрій Коцюбинський і Микола Скрипник. (Коцюбинський, син великого українського письменника, був зятем Євгенії Бош, а Примаков — зятем Михай­ ла Коцюбинського і швагром Юрія. Тодішній чоловік Євгенії Бош, Юрій Пята­ ков, був у загоні Примакова кулеметни­ ком, редактором газети, розвідником і катом — «чинил суд и расправу», пише він у автобіографії3). І Муравйов, і Анто­ нов були в постійному конфлікл з «Цику- кою», як зневажливо називав Антонов український радянський уряд. Але в да­ ному випадку важлива постать самого Муравйова і, головне, ставлення до нього більшовицького керівництва. Ось як описує революційного коман­ дуючого В. Антонов-Овсієнко: «Його суха фігура, з коротко стриженим сивіючим волоссям, з швидким погля­ дом, — мені згадується завжди в русі, супроводжуваному дзвоном острог. Його гарячий схвильований голос зву­ чав припіднятими верхніми нотами. Висловлювався він завжди високим штилем, і це не було в ньому напуск­ ним. Муравйов жив завжди в чаду і діяв завжди самозабутньо»4. «Звичай­ но, він був надто самолюбний і великий хвалько. Особливо любив він хизувати­ ся своєю жорстокістю. «Скільки крові, скільки крові, скільки крові!» — повто­ рював він, передаючи, як здійснював яке-небудь усмирення, і говорив зовсім без страху перед цією кров'ю, а з відлнком фаталізму і фалвства»5. Пе­ ред взяттям Києва Муравйов дав наказ: «Войскам обеих армий предписываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, мо­ нархистов и всех врагов революции»6. З-під Полтави Муравйов телеграфував Антонову, що всіх «захисників буржу­ азії» він наказав «нещадно вирізати». Антонов, сам офіцер за освітою, оціню­ вав Муравйова в цілому високо: «Пра­ цівник він був невтомний, військову справу добре знав із спеціального бо­ ку, а ще розумів нутром її авторитарний характер»7. Зовсім інакше оцінив Муравйова як 182 військового лейб-гвардії підпоручик Тухачевський, двадцятип'ятилітній ко­ мандувач армії, присланий до Мурав- йова на східний фронт і ледве ним там не розстріляний. Обдарований і осві­ чений офіцер побачив повну ницість «невтомного працівника»: «Муравйов відзначався скаженим честолюбством, дивовижною особистою хоробрістю і вмінням наелектризувати солдатські маси. Теоретично Муравйов був дуже слабкий у військовій справі, майже не­ письменний. Однак знав історію війн Наполеона і наївно намагався копіюва­ ти їх, коли треба і коли не треба... Об­ становку він не вмів оцінити. Його за­ їдання були абсолютно нежиттєві. Ке­ рувати він не вмів. Втручався в дрібниці, командував навіть ротами. До червоноармійців він підлещувався. Щоб завоювати їх любов, він їм безкар­ но дозволяв грабувати, застосовував найбезсоромнішу демагогію та ін. Був надзвичайно жорстоким»1. А от Ленін до останньої хвилини був високої думки про військові здатності Муравйова: «Запротоколюйте заяву Му- равйова про його вихід із парлї лівих есерів, продовжуйте пильний контроль. Я певен, що при дотриманні цих умов нам цілком вдасться використати його прекрасні бойові якості»2. У власне військових справах більшовики не ро­ зумілися, зате вони добре бачили «бо­ йові якості» — оте саме «авторитарне нутро», яке дозволяло напівбо­ жевільному безграмотному батальйон­ ному командиру переступати через го­ ри трупів, прицмокуючи: «Скільки крові, скільки крові, скільки крові!» Від початку червоний терор ґрун­ тується на розстрілах заручників. Ареш­ ти заложників були таким же супутни­ ком «тріумфального шестя радянської влади», як безконечні реквізиції, «ущільнення» — перетворення при­ стойних професорських та адвокатських квартир на божевільні «комуналки», мобілізації «нетрудового населення» на принизливі і важкі роботи, нареилі, просто позбавлення всіх людей розумо­ вої праці засобів для існування — про­ довольчих пайків. Навесні 1918 року, коли почалися перші повстання в коза­ чих станицях на Дону, Свердлов і Троць- кий — безумовно, під керівництвом Леніна — розробляють продуману сис­ тему винищення козаків, розстрілів по­ головно усього чоловічого населення3. Особлива жорстокість спалахує по всій контрольованій комуністами території Росії восени 1918 року, після убивства Урицького і замаху на Леніна. До речі, убивство голови Петроградської ЧК Урицького було актом особистої помсти студента Леоніда Канеґіссера чекістам за розстріл його друга і арешт ні в чому не винних офіцерів. Після убивства Урицького, за офіційними більшовиць­ кими даними, в Петрограді розстріляно 500 заложників! Насправді убитих було більше — за даними очевидців, лльки в Кронштадл у дворі було вирито чотири великих ями і впродовж ночі розстріля­ но коло них 400 чоловік. Що творилось після пострілу Фанні Каплан, не варто й говорити. Широко відома цитата з статті одного з керівників ВЧК М.Я. Лаціса (парлй- ний псевдонім Яна Судрабса, латисько­ го комуніста, вчителя за фахом). «Не шукайте в справі звинувальних до­ казів; чи повстав він проти Ради із зброєю чи на словах. Насамперед ви повинні запитати його, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішити до­ лю звинуваченого»4. Оригінал, листо­ падове число казанського журналу «Красный террор» за 1918 рік, читачеві недоступний. А між тим тут опущено початок фрази, в якій сама суть справи: «Ми не ведемо війни проти окремих М.Я. Лаціс 1 Див.: Тухачевский М.Н. Избранные произве­ дения. — М., 1962. — Т . 1 .- С . 75-76. 2 Ленинский сборник XXXVI. — М., 1959. — С. 58. 3 Див.: Лосев Е. Триж­ ды приговорен­ ны й// Москва. — № 2. — 1989. 4 Цит. за: ГолинковД.Л. Крушение антисовет­ ского подполья в СССР. - М., 1978. - К. 1. - С. 226— 227. 183 Ф.Е. Дзержинський 1 Цит. за: Мельгу­ нов СМ. Красный террор в России. — С. 44. 2 Див.: Там же. — С. 33. 3 Див.: Там же. осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас»1. Розбіжність між позиціями Лаціса, «одного из лучших, испытаннейших коммунистов», за словами Леніна, і ленінською каральною політикою поля­ гала в тому, що Ленін не прагнув вини­ щити людей, які складали клас буржу­ азії. «Ліквідація класу» для марксиста тоді взагалі означала ліквідацію соціальної структури, а не людей, — люди взагалі важили мало, історію ро­ били соціальні фантоми, абстрактні сут­ ності. Ленін не був канібалом, який ме­ ту революції бачив у горах трупів пред­ ставників експлуататорських класів. Стріляючи по людях, Ленін і комуністи цілили в «класи». Розстрілюючи «дві— три сотні представників буржуазії», ко­ муністи чекали, що клас буржуазії, пе­ реляканий, замовкне і затихне. Троць- кий вів з цього приводу вчену полеміку з Каутським і повчав соціал-демокра- тичного патріарха: «Застрашування є могутнім засобом політики, і треба бути лицемірним святенником, щоб цього не розуміти»2. «Застрашували» клас. У 18-му році для того, щоб морально і політично придушити «буржуазію» або «буржуазні класи населення», не­ щадно розстрілювали заручників і дали волю «озброєному народові», викорис­ товуючи «прекрасні бойові якості» різних авантюристів та «испытанней­ ших коммунистов» з їх щирою класо­ вою ненавистю на ґрунл комплексу соціальної меншовартості. В результал уже восени 1918 року «радянська вла­ да» втратила величезні території імперії і трималася на п'ятачку корінної російської етнічної землі, з якого ко­ лись починалося «збирання руських земель» московськими великими князями. С.П. Мельгунов, видатний російський правозахисник часів громадянської війни, мужності якого ми завдячуємо унікальним матеріалам, що дозволяють зрозуміти трагедію російської демо- кралї, неточно оцінив дуже важливу зміну в більшовицькій політиці терору. Він цитує доповідну записку Дзер- жинського до Ради Народних Комісарів від 17 лютого 1922 року: «В припу­ щенні, що одвічна стара ненависть ре­ волюційного пролетаріату до понево­ лювачів мимоволі виллється в цілий ряд безсистемних кривавих епізодів, причому збуджені елементи народного гніву зметуть не лльки ворогів, але й друзів, не лльки ворожі і шкідливі еле­ менти, а й сильні і корисні, я намагався провести систематизацію карального апарату революційної влади Над­ звичайна комісія була не що інше, як розумне скерування караючої руки ре­ волюційного пролетаріату»3. Посилан­ ня на стихію народної ненависті С.П. Мельгунов розцінив як спробу чекістів зняти з себе відповідальність за терор, ініційований комуністичними вождями. Насправді Дзержинський тут попри усю революційну риторику щирий і го­ ворить правду. В цьому і полягав пе­ рехід від терору «без компасу» до те- 184 popy «з компасом», від «некультурного терору» до «культури терору». ВЧК до­ бивалась керованого «розумного» те­ рору, комуністи прагнули упорядкувати стихію ненависті і масових убивств, за­ лишивши від неї тільки те, що їм було потрібне. А потрібна була їм па­ ралізація волі до опору «експлуата­ торських класів» і «дрібної буржуазії» через жахи масових розстрілів і кон­ центраційних таборів. Нічого дивного немає в тому, що до­ вкола чекістських підвалів, забризканих кров'ю та рештками кісток і мозку, кру­ тилися хмари якихось людців із нездо­ ровим потягом до смерті. Байдужі ремісники розстрілу; упоєні шалом по­ замежного, вічно п'яні чи накокаїнені комуністичні Хлєстакови; педантичні до­ бросовісні працівники, спустошені нака­ зом партії вистраждати до кінця; люди, яких закрутило життя і змусило звикнути до усього, щоб вижити, — всі ці вико­ навці були потрібні заведеній машині те­ рору. В камерах необмеженою владою користувалися слідчі-садисти. Так, в Харкові перед Денікіним господарем со­ тень життів був комендант ЧК Саенко, що, завжди наче в хмелю, цілодобово мучив людей за допомогою кинджала і револьвера, влітав у камери, увесь за­ бризканий кров'ю, з криком: «Видите эту кровь? То же получит каждый, кто пойдет против меня и рабоче-крестьянской партии!»1 Про кошмари Київських підва­ лів ЧК 1919 року, в часи, коли українську ЧК очолював Лаціс, розповів звіт сестер російського Червоного Хреста міжна­ родному Червоному Хресту в Женеві. Жахливі картини відкрилися після за­ няття денікінцями Одеси влітку 1919 ро­ ку. Тут в ЧК було все: кайдани, темний карцер, різки, нагайки і палиці, стиску­ вання рук кліщами, підвішування і т. п. Це — асенізатори революції, чорно­ роби терору. Але до чорної роботи так чи інакше залучалися всі. Всім відомо від Горького, як Ленін любив Бетховена. «Ничего не знаю лучше «Араз$іопаІа», готов слушать ее каждый день. Изумительная, нечелове­ ческая музыка. Я всегда с гордостью, может быть, наивной, думаю: вот какие чудеса могут делать люди! И, прищурясь, усмехаясь, он приба­ вил невесело: — Но часто слушать музыку не могу, действует на нервы, хочется милые глу­ пости говорить и гладить по головкам людей, которые, живя в грязном аду, могут создавать такую красоту. А сего­ дня гладить по головке никого нель­ зя — руку откусят, и надобно бить по головкам, бить безжалостно, хотя мы, в идеале, против всякого насилия над людьми. Гм-гм, — должность адски трудная!»2 Бетховена грав Леніну в еміграції лікар М.С. Кедров, коли приїжджав з Росії. Після революції Кедров завіду­ вав у ВЧК Особливим відділом і тоді, мабуть, уже був психічно нездоровим. За даними Мельгунова, він і його друга дружина Майзель-Кедроеа в Архан­ гельську особисто розстрілювали де­ сятки і сотні людей, в тому числі гімна­ зистів. За «шпигунство» в Бутирку відправлялись навіть восьмирічні хлопчики. У роки революції та громадянської війни, в перші півтора десятиліття ко­ муністичної влади склалась особлива філософія терору, що заміняла собою правові норми. В двадцятих роках в Росії з'являлось чимало художніх творів, де відверто описувались жахи громадянської війни і жорстокість ЧК. Один такий роман — «Два мира» Володимира Зазубріна, сибірського письменника-комуніста — показував криваву жорстокість обох воюючих сторін; про нього, за словами Горького, Ленін сказав: «Очень страш­ ная, жуткая книга...» В 1923 році За- 1Див.: Мельгунов С.П. Красный террор в России. — С. 123. 2 Див.: Горький М. Со­ брание сочинений. — М., 1952. — Т. 17. — С. 39— 40. 185 1Див.: Панков А. Ана­ томия террора / / Новый мир. — 1991. 2 Див.: Кин В. По ту сторону. — М., 1956. — С. 15,16. зубрін написав повість «Щепка», яку журнал «Сибирские огни» надрукувати не наважився. В 1937 чи 1938 році За- зубріна розстріляно; повість його збе­ реглася не в архівах НКВД, а у відділі рукописів Ленінської бібліотеки і опублікована 1989 року в «Сибирских огнях» (№ 2) і «Енисее» (№ 1). В цій повісті Зазубріна головна дійо­ ва особа — голова Губчека Срубов, ко­ муніст із інтелігентів — спускається в підвал, щоб керувати розстрілом черго­ вої парл'ї ув'язнених. Член колегії Мор­ гунов, який «вперше в ЧК», іде з ним — «подивитись». Арештованих зв'язують по п'ять чоловік, лунають постріли, во­ ни падають, в підвалі нестерпно тхне порохом, потом, випорожненнями, кров'ю, — лежить парне людське м'ясо. Трупи на мотузках витягують через люк, скидають в машину, кров засипають піском. Чекіст Соломій, колишній селя­ нин, сприймає все по-хазяйськи спо­ кійно, ногами уминає трупи в ямі. А Срубов закривається в кабінеті і п'є спирт. На стіні кабінету — портрет Маркса в білій сорочці. Срубову ввижа­ ються сліди крові, білий і чорний паву­ ки. Він хоче створити машину, яка б швидко, бездоганно і, головне, анонім­ но убивала б засуджених. Батько Сру- бова, доктор медицини, розстріляний в ЧК за створення «Товариства ідейної боротьби з комунізмом»; перед смертю він передає привіт сину-чекісту. Сру­ бов безмежно відданий Революції, яку сприймає як «бабу беременную, рус­ скую, широкозадую, в рваной, запла­ танной, грязной, вшивой холщовой ру­ бахе» — він любить її такою, яка вона є. При обговоренні питання, чи має бу­ ти гласний суд, чи негласна розправа, Срубов палко виступає за розстріли списком: «Чека есть орудие классовой расправы. Поняли? Если расправы, так, значит, не суд... Для нас важнее всего социальное положение, классовая при­ надлежность». Врешті Срубов боже­ воліє, його місце займає Соломін. Критик В. Правдухін в л часи писав, що Зазубрін намалював «внутрішню трагедію героя революції, який не ви­ тримав зрештою подвигу революції». З усією більшовицькою пристрасністю Правдухін викривав «нікчемну катів­ ську ідею про самодостатню цінність кожної людини» та подібні «атавістич­ ні поняття»1. Критик був, звичайно, свого часу теж розстріляний. В сповненій щирого революційного романтизму повісті Віктора Кіна «По той бік» комсомолець Безайс ілюструє цю «людину без трагедій» епохи грома­ дянської війни: «світ для Безайса був простий. Він вірив, що світова рево­ люція буде якщо не завтра, то вже післязавтра напевно. Він не мучився, не ставив собі питань і не писав щоден­ ники. І коли в клубі йому розповіли, що сьогодні вночі за річкою розстріляли купця Смирнова, він говорив: «Ну, що ж, так і треба», — тому що не знаходив для купців іншого застосування... Бе­ зайс взявся якось читати «Злочин і ка­ ру» Достоєвського. Дочитавши до кінця, він здивувався. — Боже мій, — сказав він, — скільки розмов всього лише через одну стару!»2 Звертає увагу часта в «пролетарській літературі» тема убивства чекістом сво­ го батька (Зазубрін), матері (Хвильо­ вий). Взагалі героїзм чекістів тодішня література вбачала не в їх ненависті до ворога, а в здатності переступити через все, зберігши лицарство — «холодну голову, гаряче серце і чисті руки» (Дзержинський). Ідеологія рево­ люційного терору — не пекельні при­ страсті класової злості, а торжество не­ зламної холодної доцільності. 0.1. Солженіцин в «Архіпелагу ГУЛАГ» цитує рідкісні видання лєї пори, де з ди­ вовижною безпосередністю викладено всю філософію терору. Ось що писав 186 тодішній голова Реввійськтрибуналу Рес­ публіки латиський комуніст К.Х. Дані- шевський: «Революційні військові три­ бунали — це насамперед органи зни­ щення, ізоляції, знешкодження і терори­ зування ворогів Робітничо-Селянської вітчизни і лльки вдругу чергу — це суди, що встановлюють ступінь винності дано­ го суб'єкта»1. Розстріл «не може вважа­ тися покаранням, це просто фізичне зни­ щення ворога робітничого класу»2. «Ре­ волюційний військовий трибунал — це необхідний і вірний орган Диктатури пролетаріату, який повинен через нечу- ване розорення, через океани крові і сліз провести робітничий клас... в світ віль­ ної праці, щастя трудящих і краси»3. Тими самими ідеями сповнений і ко­ лишній прапорщик-головнокомандую- чий Криленко, що перейшов за власним бажанням (оскільки не згоден був з ви­ користанням колишніх офіцерів у Чер­ воній Армії) в наркомат юстиції по відомству виняткових судів. Аж до епо­ хи Вишинського Криленко — один із головних теоретиків і практиків черво­ ного терору. В книжечці, що вийшла 1923 року, Криленко підкреслює, що трибунал — не суд: «Трибунал є орган класової боротьби робітників, спрямо­ ваний проти їх ворогів» і повинен діяти «з точки зору інтересів революції... маючи на увазі найбільш бажані для робітничих і селянських мас результа­ ти»4. Люди ж — всього лише «певні носії певних ідей... які б не були їх індивідуальні якості, до неї (люди­ ни. — М.П.) може бути застосований лльки один метод оцінки: це — оцінка з точки зору класової доцільності»5. Все це — жах. Але Солженіцин да­ ремне ототожнив цей жах з пізнішим, Сталінським. Це — інакший жах, ніж кошмари Сталінської пори, не така сама філософія, що філософія Вишинського. Принциповою її ознакою є відсутність поняття вини і кари, що повністю замінені холодним раціональним кри­ терієм доцільності. Тому розстріл офіційно називався «вищою мірою соціального захисту» (ВМСЗ) і лльки в часи Сжова перейменований на ВМН — «высшую меру наказания». Кінець громадянської війни дає яск­ раве свідчення терористичного харак­ теру «диктатури пролетаріату». Жорстокість походу на Варшаву 1920 року в потаємних щоденниках своїх описав політпрацівник однієї з Бу- дьоннівських дивізій, майбутній пись­ менник Ісаак Бабель. «Попереду — речі жахливі, — пише він 18 серпня 1920 ро­ ку. — Ми перейшли залізницю коло За- вурдзє. Поляки пробиваються по лінії залізниці до Львова. Атака увечері коло ферми. Побоїще. їздив з воєнкомом по лінії, вмовляємо не рубати полонених. Апанасенко (начдив-4. — М.П.) умиває руки, у Шеко (наштадив-4. — М.П.) вир­ валось — рубати, це відіграло жахливу роль. Я не дивився на обличчя, прико­ лювали, пристрілювали, трупи покрито ллами, одного роздягають, другого пристрілюють, стогони, крики, хрипи, атаку здійснив наш ескадрон, Апанасен­ ко в стороні, ескадрон одягся як слід, у Матусевича убили коня, він із страшним, брудним обличчям, біжить, шукає коня. Пекло. Як ми несемо свободу, жахливо. Шукають у фермі, витягають, Апанасен­ ко — не трать патронів, заріж. Апана­ сенко говорить завжди — сестру заріза­ ти, поляків зарізати»6. «Чому у мене постійна туга? Тому, що далекий від дому, тому, що руйнуємо, йдемо як вихор, як лава, всіма зненави­ джені, розлітається життя, я на великій невпинній панахиді»7. Це — жорстокість війни, продовжен­ ня бою. А ще страшніша — жорстокість продуманого і спокійного післявоєнно­ го і невоєнного терору. М.В. Фрунзе та Реввійськрада Півден­ ного фронту надіслали радіо Врангелю, М.В. Криленко 1 Див.: Данишев- ский К.Х. Револю­ ционные военные трибуналы. — М., 1920. — С. 39. 2 Див.: Там же. 3 Див.: Там же. — С. 59. 4 Див.: Крыленко Н.В. За пять лет (1918— 1922). — М.; Петро­ град, 1923. — С. 73. 5 Див.: Там же. — С. 79. 6 Див.: Ненавижу вой­ ну / / Дружба наро­ дов. — 1989. — № 5. — С. 257. 7 Див.: Там же. — С. 249. 187 1 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 52. — С. 6. 2 Див.: Шаповал Ю., Пристайно В., Золо- тарьов В. ЧК— ГПУ— НКВД в Ук­ раїні.— К., 1997. — С. 85. 3 Див.: Там же. — С. 85. де пропонували всім білим здатися і га­ рантували життя. Врангель не відповів. Озвався Ленін. В телеграмі на ім'я РВР фронту Ленін «дуже здивований не­ помірною поступливістю умов» (тобто обіцянкою зберегти життя!). Якщо про­ тивник не прийме їх, пише Ленін, «тре­ ба розправитися нещадно»1. Для виконання ленінської директиви створено «Кримську ударну групу» на чолі з чекістом Ю.М. Євдокимовим. Згідно з текстом нагородного листа ВУЧК, група Євдокимова розстріляла 12 тисяч чоловік (!). Полм пішла «зачистка» сила­ ми Кримської ЧК на чолі з С.Ф. Реденсом. «Трійку», яка формально виносила виро­ ки, очолив Ю.Л. П'ятаков2. Як це все відбувалося, розповів С.П. Мельгунов. Спочатку були просто розстріли військовополонених і всіх тих, хто ле­ жав у госпіталях, в тому числі цивільних, селян, жінок: їх виносили і убивали просто в ліжках. Полм пішли облави. Розстрілювали спочатку сотнями і тися­ чами (в першу ніч розстрілів у Симферо­ полі — 1800 чоловіку Керчі — 1300 чо­ ловік і т. д.), але це виявилось неефек­ тивним, були випадки втеч. Тоді почали розстрілювати невеликими парлями, по дві парлї за ніч. Навколишнє населення покинуло домівки, бо несила було вит­ римати пострілів і стогонів, а крім того часто недобил доповзали до хат і про­ сили сховати, а за це чекісти розстрілю­ вали. На вулицях Севастополя висіли повішені і в офіцерській формі, і в лахміттях. Потім почалась реєстрація колишніх офіцерів, тисячні черги біля пунклв реєстрації, арешти і масові розстріли ночами. Пізніше — заповнен­ ня десятків анкет, перевірки, арешти, концтабори і розстріли. Це продовжува­ лось цілий рік. На нагородному листі Євдокимова — напис Фрунзе: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на нагороду. Через особливий характер цієї діяльності проведення нагоро­ дження у звичайному порядку є не зовсім зручним»3. «За понесені труди» (так в наказі) чекісти нагороджені бой­ овими кіньми. Це не може бути кваліфіковане інак­ ше, як злочини проти людства. Сьогодні не може бути сумніву в тому, що режим комуністичної влади, яким закінчилася політична криза розбитої у війні Росії, був таким же криваво і зло­ чинно жорстоким, як і якобінська дик­ татура, лльки незрівнянно більш масо­ вим. Героїчна корчагінська і гай- дарівська романтика громадянської війни приховувала той терор, на якому зросли основні персонажі сталінського НКВД. І вожді Жовтневого перевороту, насамперед Ленін, непрямим чином відповідальні і за всі тоталітарні жахи тридцятих — сорокових років. Однак, повертаючись до оцінок смис­ лу терористичної диктатури парлї Леніна — Троцького, мусимо визнати і тут, що безмежна жорстокість ЧК була елементом жорстокості громадянської війни. А, отже, криваві кошмари «чер­ воних» були також проявом історично­ го абсурду, «беспредела» катастрофи, яка-сама по собі ірраціональна, — і можна, строго кажучи, говорити лльки про сенс того громадянського миру, який настав після перемоги комуністів. Російська державна традиція і диктатура «білих» Перші десятиліття після перемоги більшовиків залишали відкритим пи­ тання, що залишилося на політичній — чи, краще, культурно-політичній — карті світу на місці колишньої 188 національної російської держави, чи взагалі е у неї правний, політичний і культурний спадкоємець. Реально на місці імперії тепер була комуністична диктатура. Ця реальність не підлягала сумніву, хоча до кінця двадцятих років у Заходу залишались надії на її швидкий кінець. Але відкри­ тим залишалось питання, де в історич­ ному і правному плані поділась та Росія, що репрезентувала в світовому політикумі євразійську одну шосту пла­ нети. Комуністи відмовлялись від спад­ коємства, проголосивши Росію політич­ ною ілюзією епохи торгово-промисло­ вого капіталу, а РРФСР, потім СРСР — батьківщиною пролетарів усіх країн. Західна консервативна і ліберальна демократія підтримувала «білі» антико­ муністичні збройні формування Росії як спадкоємців Російської імперії — свого союзника у війні проти Центральних держав. Однак, імперія перестала існу­ вати з актами зречення Миколи і Михай­ ла Романових. Хто лишився законним спадкоємцем імператорів? Можна було вважати представником Росії її Тимчасовий уряд в особі його глави — Олександра Керенського. Певні зв'язки з керівними колами Антанти у Керенського лишились, але він не мав підтримки у жодних російських політич­ них і військових сил. До речі, фігура Ке­ ренського як можливого спадкоємця за­ конної влади Росії знову випливла аж в останні роки життя Сталіна, коли реаль­ ною стала загроза нової війни; тоді Сталін почав готувати убивство непри­ миренного старого емігранта. Але інсти­ тут Тимчасового уряду ніколи ніким не розглядався як цілком законне пред­ ставництво Росії. Статус його був, по суті, такий же сумнівний, як і статус більшовицького Раднаркому: обидва уряди були результатами переворотів. Безумовно, законним представником Росії був би кожен уряд, який би мав підстави діяти від імені обраних наро­ дом Установчих зборів. Але тут якраз і виявилася слабкість російського полі­ тичного світу. Політичні центри, які мали служити організаторами і керівниками опору ко­ муністичній диктатурі, виникали пере­ важно в підпіллі і швидко розкривали­ ся Чека. Одразу після перевороту було утворено «дев'ятку», в березні 1918 ро­ ку реорганізовану в «Правий центр» (ПЦ — П.І. Новгородцев, A.B. Криво- шеїн, В.І. Гурко, С.М. Леонтьєв). Ліві партії організували в той самий час «Союз відродження» (CB — Н.В. Чай- ковський, В.А. Мякотін, A.B. Пєшехонов, І .І . Бунаков, М.Д. Авксентьєв, М.І. Аст- ров, М.М. Кішкін, Д .І. Шаховський, С.П. Мельгунов). Правий центр розко­ ловся після того, як більшість в ньому прийняла німецьку орієнтацію; проан- тантівські кола створили «Національ­ ний центр» (НЦ — М.І. Астров). НЦ і СВ домовились про утворення Директорії, яка була б «носительницею російської влади» до скликання Уста­ новчих зборів. До складу Директорії увійшли М.Д. Авксентьєв (голова), М.І. Астров, генерал В.Г. Болдирєв, П.В. Вологодський і Н.В. Чайковський. Влітку 1918 року Комітет членів Уста­ новчих зборів («Комуч»), що представ­ ляв 250 депутатів, став саме тією полі­ тичною силою, яка очолила опір більшовикам. 8—23 вересня 1918 року в Уфі зібра­ лась Державна нарада, яка прийняла «Акт про утворення Всеросійської вер­ ховної влади». Але оскільки Державна нарада визнавала залежність Дирек­ торії від Установчих зборів, а збори бу­ ли лівими, головним чином есерівськи­ ми, то навіть розумний і порівняно поміркований кадет М.І. Астров відмо­ вився входити до складу Директорії. Про генералів не доводиться і говорити. 189 1 Див.: Астров НМ. — Врангель М.Д. 31.08.1930. Stan­ ford Slavic Studies. — Vol. 9. — 1995. — P. 39. «Демократична контрреволюція» по­ ступово відступала під натиском все більш праворадикальних сил, доки пе­ реворот адмірала Колчака не покінчив з рештками демократі. Разом з Комучем впала не лльки демокраля, а й остання юридична підстава опору комуністам. Не існувало держави, яка представляла б культурно-політичну тяглість Росії на противагу РРФСР. Існували лише збройні формування на чолі з різними генералами царської служби, що вели війну і врешл потерпіли поразку. Есер Микола Авксентьев, блакитноокий геттінгенець з борідкою і романтичними кучерями до плечей, з печаллю і поко­ рою приймав розвиток до диктатури і після висилки колчаківцями за кордон створив не уряд в екзилі, а журнал «Со­ временные записки». Кадети (Астров в тому числі) увійшли до Особливої наради («Особого совеща­ ния») при Головнокомандуючому на півдні Росії, утвореної в серпні 1918 ро­ ку як дорадчий політичний орган. В грудні 1919 року, після розгрому військ «півдня Росії», «Особое совещание» бу­ ло розпущено. Генерал Врангель, що замінив Денікіна на посту Головноко­ мандуючого на півдні Росії і у зв'язку з поразкою Верховного правителя адміра­ ла Колчака став главою всіх російських збройних сил, залишився єдиним пред­ ставником політичної влади білих. Після розгрому військ Врангеля фактично не стало ні Головнокомандування, ні зброй­ них сил, ні Росії як держави — спад­ коємиці великої імперії. За політичною безформністю білого руху стояла його найбільша проблема: ідейна Порожнеча. Микола Іванович Аст­ ров писав 1930 року матері Врангеля, на той час уже покійного, про російських правих: «Корінна їх помилка в тому, що вони не бажають знати і замість знання віддають перевагу «словечкам» і вигу­ кам, породжуваним пристрастями і нена­ вистю»1. Йдеться не про емоційність чи звичайну обмеженість, хоча хизування злобною непримиренністю до «жидо- більшовиків» було властиве малоінте- лектуальному генералітету і офіцерству, яке очолило білу контрреволюцію. Що стояло за тугою по Росії? Яку ідею захи­ щали патріоти корніловського Льодового походу і врангелівські галліполійці? Що було предметом ностальгії — Росія від «Євгенія Онєгіна» до масляничних блинів з ікрою? Сентиментальне «Москва злато­ главая, чистый звон колоколов, царь- пушка державная, аромат пирогов»? Повернення «білих» приводило до відновлення «порядку» на відвойованих у «червоних» територіях. Як згадують су­ часники, білі починали з нещадної забо­ рони торгувати насінням, що для них сим­ волізувало ненависні мітинги з безконеч­ ним неохайним лузанням. Полм брались за залізниці. За більшовиків там панував неймовірний хаос, всі кудись їхали в «літерних» (позначених літерами) поїздах як «командировочні», або просто так, силою відвойовуючи місце в вагоні або на даху. У білих насамперед з'явля­ лись каси і квитки на поїзди і вагони пер­ шого, другого і третього класів. Полм по­ ступово відновлювалась торгівля, і на ба­ зарах невідомо звідки з'являлось усе. Ду­ же швидко починались арешти в робітни­ чих околицях, посеред білого дня «черво­ ну наволоч» десятками вели в контр­ розвідку, звідки ніхто не повертався. На- решл, починалось «повернення влас­ ності», супроводжуване масовими побит- тями селян, а в місті — бійки між козака­ ми і просто кіннотниками, кіннотою і піхотою, військовими і «цивільними штафірками» на вулиці, в перукарні чи ресторані, — і, нарешл, грандіозні кількаденні єврейські погроми. Антикомуністичний «білий рух» був спробою військової хунти будь-якими засобами відновити Велику Державу, і нічого більше. 190 Як російський націоналізм політична ідеологія офіцерства Колчака — Денікіна — Врангеля успадковувала радше західницько-імперську велико­ державну традицію, ніж етнічно-релі- гійний шовінізм в дусі «народності». Але вульгарна великодержавність звиклих до атак, крові і трупів штабс-капітанів і козачих єсаулів наскрізь проникнута грубою окопною ксенофобією. Адмірал Колчак ще перед війною був помітною фігурою в середовищі «яст­ рубів» — морських офіцерів з супер- державницькими амбіціями; учасник однієї з героїчних експедицій по від­ криттю Північного морського шляху, Колчак був відомим членом геополітич- них військово-морських клубів Петер­ бурга ще до своєї блискучої воєнної кар'єри. Денікін, вихованець Драго- мирівської Київської військової округи, — поміркований, недурний і дуже кон­ сервативний генерал, політичні ідеали якого не виходили за межі горизонту розмов у офіцерському зібранні. Вран­ гель ще менше відзначався політичним кругозором. Цікаво, що Петро Миколайович Вран­ гель належав до дуже інтелігентної сім'ї з великими традиціями в росій­ ській культурі. Його називали «чорним бароном» через те, що він був дуже смаглявим брюнетом, — Врангель на­ лежав до спадкоємців «арапа Петра Ве­ ликого», Ганнібала, і був, таким чином, споріднений з Пушкіним. Батько гене­ рала мав прекрасну освіту, завжди був в опозиції до дому Романових і писав історичні п'єси, які не дозволялись до постановки. Дуже відомим в Росії був молодший брат «чорного барона» Ми­ кола Миколайович, історик мистецтва і найкращий, як вважалось, художній критик Росії. Він помер дуже молодим і належав до тих нечисленних російських інтелігенлв, що сприйняли війну як катастрофу. «Чорний барон» був відомий в петербурзькому вищому світі як неперебірливий кар'єрист, що спочатку хотів зробити світську кар'єру гірничого інженера, а потім пішов то­ рованим дворянським військовим шля­ хом, вступивши в російсько-японську війну до уссурійського козацтва. Військові успіхи Врангеля в двох війнах дійсно були блискучими, але за своєю ментальністю він залишався на рівні пересічного російського офіцера. О.В. Колчак П.М. Врангель. 1920 р. 191 1 Див.: Савинков — Амфитеатрову. Ра' гі$, 30.У.1923//Ми- нувшее. Кн. 13. — М.; СПб., 1991. — С. 90. 2 Там же. — С. 91. Савінков в двадцяті роки у листуванні з письменником Амфітеатровим дав цілком справедливу характеристику Врангелю, зазначивши, правда, що осо­ бисто його майже не знає (зрештою, ко­ лись вони були знайомі по Петербургу як студенти — Врангель гірничого інститу­ ту, Савінков університету). «Врангель за переконаннями монархіст. Зараз він за­ грає з «легітимістами» («Вища Мо­ нархічна рада» та ін.). Здається мені, що він це робить^ бо у нього немає грошей, а були б гроші, він би продовжував свою «бонапартистську» лінію. Хто Бонапар­ те — здогадайтесь самі. У всякому разі, Врангель із тих, хто кровно, зоологічно реакційний. Для нього селянин — «су­ чий син», фін — «чухна», кожен демо­ крат — «смутьян». ...Питання не в ро­ зумі, а саме в зоології»1. Як писав Савінков у тому ж листі, «в дійсності ж у козаків він (Врангель. — М.П.) втратив усякий вплив, серед же добровольців панує збентеження: пе­ реоцінка цінностей у бік демократії (не Керенського і Авксентьева, звичайно, а свого роду російського фашизму)»2. Визначення фашизму як свого роду де­ мократії може здатись сьогодні чимось неймовірним, але для людей, позбавле­ них внутрішнього відчуття несправедли­ вості насильства, «влада народу» і «влада від імені народу (нації)» означали одне+ те ж саме. Щоб бути демократом, для есерів на зразок Савінкова достатньо бу­ ло орієнтуватися на плебс. Такесерівське народництво переростає в фашизм. За крахом ідеї Установчих зборів та де­ мократичної Росії стоїть криза ідеології російської соціалістичної лівої, насампе­ ред есерівського типу. Есери — партія спадкоємців радикального російського народництва з його тероризмом і невиз- наченим народолюбством. Крах ідеї на­ родного суверенітеїу і демократії був зу­ мовлений в 1918— 1919 роки не не­ здатністю есерів до рішучих дій для її за­ хисту — навпаки, прийнявши ідеологію тероризму, есери вже могли не зупиняти­ ся ні перед чим. Не витримала історичної перевірки радше ідея Народу як вищої суверенної субстанції, спроможної дати харизму державній владі і санкціонувати всю її діяльність. Народ розпався на гру­ пування, класи і регіони, і романтичній ілюзії протистояла за умов громадянської війни нещадна і безглузда взаємна жор­ стокість. Тільки наприкінці громадянської війни формується незалежна від вели­ кодержавного реставраційного гене­ ральського руху політична структура, що робить спробу підпорядкувати собі всі реальні антикомуністичні сили на певній ідейній основі. Колишній керівник теро­ ристичної організації есерів Борис Савінков створює радикальну організа­ цію, близьку за своїм духом до італій­ ського фашизму. Ця організація на ко­ роткий час стає, здавалось, реальним політичним претендентом на представ­ ництво Росії і на роль лідера нової хвилі антирадянського руху. Борис Савінков після невдач 1918 ро­ ку знову з'являється на авансцені анти­ комуністичної політики в 1920 році, в час польсько-радянської війни. Він ор­ ганізовує у Варшаві «Російський політичний комітет» (РПК), створює ча- стини «Російської народної армії» і ра­ зом з ними сам бере участь у військових операціях поляків. Після поразки РПК реорганізовано в «Російський еваку­ аційний комітет», на базі якого в січні 1921 року утворено «Народний союз за­ хисту батьківщини і свободи» («Народ­ ный союз защиты родины и свободы» — «НОР и С»). В роботі з'їзду «НОР и С» в червні 1921 року взяли участь представ­ ники армій країн Антанти. Савінков, на відміну від білих урядів, укладає угоду і з Польщею, і з білоруськими націо­ налістами, і з урядом УНР, не кажучи про кубанських і донських козаків. Серйоз- 192 на організація розвідувальної служби дозволила Савінкову виступити партне­ ром спецслужб Антанти. Савінков протиставив ретроградній бездумності білої ідеології орієнтацію на «селянську демокрагію». Він писав у ці роки: «Росія в жодному разі не ви­ черпується... двома ворогуючими та­ борами («червоні», більшовики — з одного боку, «білі», «реставратори» — з іншого). Величезна більшість Росії — селянська демокрал'я... Чи не очевид­ но тому, що, поки збройна боротьба з більшовиками не буде спиратися на се­ лянські маси, іншими словами, поки патріотична армія не поставить собі на меті захист інтересів селянської демо­ кратії, і л'льки її, більшовизм не може бути переможений в Росії»1. Савінков порвав з білим рухом Врангеля, відмо­ вився від ідеї «єдиної і неділимої Росії», яку всіма силами захищав як представник спочатку директорії Авк- сентьєва, а потім уряду Колчака в Па­ рижі, і висунув гасло «Сполучених Штал'в Східної Європи». Савінков намагався підпорядкувати собі і селянське повстання на Тамбов- щині 1920 року, керівник якого міліціонер A.C. Антонов був раніше есером. Реально спроба скинути владу більшовиків силами селянських по­ встань вилилася 1921 року в рейди з території Польщі на радянську тери­ торію одного з найближчих співробіт­ ників Савінкова, полковника С.Е. Пав- ловського. Здійснені з надзвичайною жорстокістю, супроводжувані дикими убивствами і катуваннями комуністів і радянських службовців, ці рейди не викликали очікуваного резонансу в се­ лянському середовищі. З літа 1921 року радянський уряд по­ чав довгі переговори з Польщею, які закінчилися в жовтні 1921 року угодою про висилку з польської території керівників організації Савінкова та військових органів УНР. Савінков виїхав у Париж, не чекаючи результатів перего­ ворів. Різко засуджений білою емігра­ цією за зречення «неділимості», не одер­ жавши підтримки в У. Черчілля та Т.Г. Ма­ сарика, на яких розраховував, Савінков осів у Парижі, в повній ізоляції, але не втративши волі до боротьби. Він зустрічався і з Муссоліні — в Лугано в березні 1922 року, ще до приходу остан­ нього до влади, а потім в 1923 році, коли дуче обіцяв йому гроші для активної ан- тирадянської діяльності. Грошей дуче не дав, але симпатії до Муссоліні та італій­ ського фашизму взагалі увесь час харак­ теризують Савінкова. Філософ Ф. Степун, що добре знав його, пише, зрештою: «Він був радше фашистом, подібним до Пілсудського, ніж російським соціаліс- том-народником»2. В 1922 році чекісти розпочали опе­ рацію «Синдикат-2», яка закінчилася розгромом штабу молодого російського фашизму, — Савінкова заманили на те­ риторію СРСР у фіктивну підпільну ор­ ганізацію, арештували і судили. Розпочинаючи розпрацювання Савін­ кова, чекісти запросили на Луб'янку нар­ кома освіти А.В. Луначарського, який знав Савінкова по спільному перебуван­ ню на початку століття у Вологодському Б.В. Савінков. Початок 20-х років 1 Цит.эа-.ГалинкоеДЛ Крушение антисо­ ветского подполья в СССР. — М, 1978.— К. 2, - С. 130. 2 Див.: Степун Ф. Быв­ шее и несбывшееся. — Н.-Й., 1956. — Т. 2. — С. 83. 193 Білі. Коло козака — відрубані голови. Далекий Схід, 1920 р. 1 Див.: Дело Савинко­ ва. — М., 1925. — С. 15— 17. 2 Цит. за: Гарэтто д., Добкин А. И., Зуба­ рев Д. И. Амфитеат­ ров и Савинков: пе­ реписка 1923— 1924 / / Минувшее. 13. — М.; СПб., 1993. — С. 78. засланні (там були разом з ними також і 0.0. Богданов, М.О. Бердяев, Б.О. Кістяківський, датчанин Маделунг, А.М. Ремізов, П.Є. Щоголєв). Уже після самогубства Савінкова у внутрішній тюрмі ОГПУ характеристики Луначарсь- кого були опубліковані у вигляді перед­ мови до книжечки «Справа Савінкова». Ось уривки із цієї передмови: «Борис Савінков — це артист авантюри, людина вищбю мірою театральна. Я не знаю, чи завжди він грає роль перед самим со­ бою, але перед іншими він завжди грає роль. Дрібнобуржуазна інтелігенція по­ роджує таку самозакоханість і само- зацікавленість. ...Однак це не просто ідеологічний франт. Це — не шарлатан авантюри, а її артист. У Савінкова завжди було достатньо смаку, він умів увійти в свою роль. Повторюю, перед іншими безсумнівно, але, може бути, і перед самим собою, щоденно і щогодин­ но розігрував він роль героя, загадкової фігури з безліччю прихованих пристрас­ тей і планів у своїй серцевині, з незруш- ною волею, спрямованою до раз на­ завжди поставленої мети, з темними, терпкими суперечностями між захоплю­ ючим благородством своїх ідеалів і не­ щадністю у виборі засобів Він любив бути сентиментальним, як усі люди його соціальної психології. Але себе він, як ділова людина, знаходить цілком л'льки в практиці, в тій практиці, на порозі якої написано: революціонеру все дозволе­ но»1. ОГПУ зуміло на допитах зламати Савінкова психологічно й ідеологічно. Його настрій відображено в листі до се­ стри Віри з Луб'янки 29 листопада 1924 року: «Між двох стільців сидіти немож­ ливо. Або з народом, або проти нього. З ним — до кінця, і проти нього — до кінця. Тобто або з комуністами, або з фа­ шистами, але ніяк не з беззубими бурмо- тунами — Керенськими, Мак-Дональда- ми, Кусковими і т. д Я йшов з фашис­ тами, а тепер мене совість мучить»2. Слід зазначити, що Савінков ніколи не був бездумним авантюристом і політич­ ним убивцею. В його кабінел завжди висів портрет Достоєвського, і внутрішня роздвоєність Раскольнікова була йому добре знайома. Савінков походив з письменницького середовища — мати його була письменницею, перша дружи­ на — дочка Гліба Успенського, Савінков сам писав жорстокі повісті, які неначе продовжували спір бралв Карамазових. Виступ Савінкова на судовому процес, лист його до Дзержинського перед само­ губством були свідченнями і його особи­ стої катастрофи, і краху фашистського варіанта російського антикомунізму. Російські фашисти, організація яких все- таки була створена в еміграції, уже не являли собою нічого привабливого для реальної Росії. Праві, консервативні антикомуністичні сили в Росії не мали серйозних шансів виграти війну проти комунізму через свою безнадійну політичну реакційність. В демократичному таборі настав розлад і параліч сил, що призвело до виродження демокралї у варіант російського фашиз­ му, внутрішньо настільки нестійкий, що він легко був розгромлений молодою і сильною більшовицькою диктатурою. Чи варто дивуватися, що комуністи перемогли в громадянській війні в Росії — незважаючи на те, що світ західної ліберальної демокралї великі гроші витратив на генеральську хунту? 194 Україна: незалежність здобута і втрачена Розвиток подій наприкінці Першої світової війни в Україні ішов приблизно за тим самим сценарієм, що й в Чехії, Угор­ щині чи Хорватії: в історичній столиці створюється національний центр, і за умов розвалу імперського апарату на­ ціональні військові частини, — а в Авст- ро-Угорщині всі частини були сформовані на національних територіях, — слухають­ ся лльки свого національного центру. Але, по-перше, в Україні складалося кілька альтернативних політичних центрів; по-друге, в армії Росії частини не формувались за національно-тери­ торіальним принципом. В Україні складається не лише націо­ нальний центр, а три структури з само­ стійними сферами владного впливу. На владу претендував насамперед Тимчасовий уряд. Після лютого скрізь виникають Виконавчі комітети гро­ мадських організацій, що прагнули стати опорою петроградського уряду. Виникли такі комітети і в Україні; в Києві комітет громадських організацій створено 4 бе­ резня найвпливовішими політичними силами. Перші три місяці революції йо­ му належала реальна влада в місті. Український національний центр — Центральна Рада — утворено 3 берез­ ня 1917 року в Києві. Центральна Рада десь із травня стала вирішальною політичною силою в Києві. 2 березня в Харкові, 3 — в Києві і Одесі, пол'м і в інших містах України ви­ никають Ради робітничих депутатів. Вплив у Радах різних політичних сил, від реформістських до радикальних (більшовицьких), а відповідно і вплив самих Рад на військо і державну владу, змінювався в Україні приблизно так, як і у всій імперії. Таким чином, якщо для імперії в ціло­ му характерна була тенденція до дво­ владдя уряду і Рад, то в Україні можна говорити про тенденцію до тривладдя, що робило ситуацію особливо не­ стабільною. З дефініцій «природи» цих політич­ них центрів і навіть із термінології по­ чинаються глибокі розходження між істориками. Національно-патріотичні автори слово «український» відносять лльки до Центральної Ради і сил, нею контрольованих, пізніше — до структур Української Народної Республіки (УНР). Тим самим все, що проходило поза ук­ раїнським національним рухом і репре­ зентувалося Радами або Тимчасовим урядом (не кажучи вже про «білі ру­ хи»), розглядається як «неукраїнське»; «українською революцією» є лльки національна революція; громадянська війна перетворюється на «визвольні змагання» українців з окупантами, а поразка УНР — на завоювання України чужинцями. Навіть «Українська держа­ ва» гетьмана Скоропадського розгля­ дається як насамперед антиукраїнська інституція. Неважко показати, що згадані полі­ тичні центри репрезентували різні політичні ідеали і переслідували різні політичні цілі: Тимчасовий уряд та гро­ мадські структури, що його пітримува- ли, — цілі ліберальної демократії, Центральна Рада — цілі національної державності, Ради робітничих депу- талв та інші Ради — цілі встановлення класової, соціальної справедливості. Носіями цих ідеалів були як українці, так і неукраїнці. За нормальних умов, в нормальних європейських державах ці принципи відстоюються, можливо, різними сила­ ми, але в одному політичному просторі. В Україні, як і в цілому в Російській імперії, всі три типи політичних цілей і цінностей не просто не збігалися — во­ ни розвалювалися в різні політичні про­ стори, навіть географічно. Ліберально- 195 демократичний рух міг розв'язати проблеми демократизації держави лльки в імперському масштабі і спирав­ ся насамперед на столиці імперії, і носіями його були інтелігентні та бур­ жуазні кола. Соціальний (соціалістич­ ний) рух орієнтувався на світові рево­ люційні процеси і спирався на робітничі організації столиць та промислових центрів. Національний рух, природно, зосереджувався в межах України, маючи два центри — Київ та Львів. А ще треба додати, що певна частина українства політично була орієнтована на консер­ вативні імперські сили і традиції і підтримала зрештою російський «білий рух». І, звичайно, велика частина про­ стих обивателів міст, містечок і сіл Ук­ раїни просто холла вижити і врятувати своїх дітей і стариків в хуртовині безко­ нечної зміни властей і в щоденному страху перед голодом і насильством. Чому напочатку всі, від українських ка- делв до радикального націоналіста Міхновського, проголошували себе при­ хильниками федеративного устрою Росії? Оцінюючи компроміси національного ру­ ху з урядом імперії, слід мати на увазі не­ можливість «мазепинського» розв'язання за умов війни. Самостійність України оз­ начала насамперед або самостійне ве­ дення бойових дій проти Центральних держав, або негайний вихід з війни, тобто практично перехід на бік австро-німець- кого блоку. І те, й друге гасло в перші місяці революції було неможливе, і маси б його не підтримали. Для Наддніпрян­ ської України її суверенітет мусив якось уміститися в рамки демократичної Росії. Пошуки компромісу з Тимчасовим урядом були, таким чином, неминучі. 12 і 19 березня 1917 року в Києві відбулися демонстрації під жовто- блакитними прапорами. Масовість дру­ гої з них (100 тисяч учасників в Києві, 25—30 тисяч у Петрограді) просто при­ голомшила городян. Досить згадати, що тиражі україномовних видань раніше не перевищували 5 тисяч примірників. Тепер чимало студенлв і гімназистів, лікарів і офіцерів, які українську мову сприймали як мову куховарок і му­ жиків, раптом відчули себе українця­ ми. Це була рожева пора творення но­ вого світу, в якому, здавалося, здій­ сняться всі кращі сподівання. Саме в ту весну формувалися політичні парлї, і холли вони виглядати надзвичайно ре­ волюційними, лівими і соціалістични­ ми; за деклараціями і програмами су­ часникам так само важко було їх розрізняти і класифікувати, як і нам в новій незалежній Україні — наші су­ часні парлї. Всі, здавалось, холли тру­ довому людові однакового щастя. Тому визначати політичні сили лєї пори через їх платформи можна лише з дуже великими поправками. По сул, ми досі замість об'єктивних оцінок нерід­ ко оперуємо взаємними прокльонами і звинуваченнями, романтикою а чи де­ магогією програм і прямими співстав- леннями минулого з політичними сим- палями сьогодення. Реконструювати політичну історію здобуття та втрати Україною незалеж­ ності доводиться, враховуючи і постій­ ні круп зміни політичних настроїв мас, і особисті шляхи в революції найбільш впливових її лідерів, їх погляди та пе­ редсуди, симпатії та конфлікти. Ініціатива створення Центральної Ради належала Товариству українських поступовців (ТУП), представники якого увійшли також до Виконавчого комітету громадських організацій у Києві. ТУП ут­ ворено в роки Столипінської реакції на основі давніх Громад як об'єднання, що мало підтримувати всі прояви національ­ ного культурно-політичного руху, в тому числі і піклуватися про працевлаштуван­ ня та матеріальні умови життя ук­ раїнських діячів. Це була водночас політична, культурницька і, так би мови- 196 ти, профспілкова організація, що мала в разі можливості розгорнути бойові ряди «професійних українців». Сьогодні це, може, звучить іронічно, але спадкоємцям Громад нація має бути вдячною за дбай­ ливу турботу про паростки української культури і самосвідомості. Голова ТУП Михайло Грушевський був у засланні, і його обов'язки виконував Сергій Єфремов. На установчому засіданні 4 березня в клубі «Родина» молодше покоління зірвало плани Єфремова: український національний центр — Центральну Раду — утворено не як легалізацію ТУП, а як «коаліцію» його з різними ук­ раїнськими товариствами і групами, нерідко міфічними. Ініціатор цієї акції, син відомого історика соціал-демократ Дмитро Антонович, представляв у Раді «співочі товариства». Повернувшись із заслання і ставши головою Центральної Ради, Грушевський несподівано відвер­ нувся від давніх колег і приєднався до молоді. В Центральній раді тон задава­ ли лідери Української соціал-демокра- тичної партії, а більшість належала до новоутвореної парлї українських соціалістів-революціонерів (есерів). Грушевський примкнув до есерів. Давня неприязнь між Грушевським та Єфремовим відображала драматичну історію розколів між «батьками» і «дітьми» в громадівському русі. Єфремову виповнилось напередодні революції сорок років, Грушевсько- му — п'ятдесят. Різниця не така вже й велика, але Грушевського сприймали як старика і одразу ж обізвали в Цент­ ральній Раді «батьком». Підставою для цього був і великий науковий автори­ тет історика України, і опасиста профе­ сорська борода, і — не вікова, а ідей­ на — належність Грушевського до стар­ шого покоління громадівців. Грушев­ ський виріс на Холмщині, приїхав до Києва з Кавказу і залишився по- провінційному народницьким, тоді як Київ і Львів уже нуртували новітніми культурно-політичними течіями1. Грушевський, треба визнати, був осо­ бистістю досить авторитарною, політи­ ком хитрим, жорстким і егоцентричним, орієнтованим на вузьке коло «своїх». Проте, своєї партії і широких суспіль­ них пов'язань Грушевський не мав; на­ справді він тримався на поверхні політичного життя силою свого науко­ вого авторитету, оскільки став симво­ лом України і української історії. В есерівській партії він був весільним ге­ нералом і партійною роботою не зай­ мався. Іноді, головуючи на засіданнях Центральної Ради, Грушевський водно­ час вичитував коректуру своїх черго­ вих творів: та історія, про яку він пи­ сав, була не менш цікавою йому, ніж та, яка проходила в залі і на вулицях. Ав­ торитетний' і популярний вчений, М.С. Грушевський втілював об'єднавчі тенденції в українському національно­ му русі, не вписуючись до жодного з конкретних політичних групувань і водночас за особистими рисами не ду­ же пасуючи до ролі загального прими- М.С. Грушевський 1Див.: Пріцак Омелян. Історіософія Михай­ ла Грушевського / / Михайло Грушев­ ський. Історія Ук­ раїни— Руси. — К., 1991. — Т. 1. 197 С.О. Ефремов рителя, яку свого часу так успішно відігравав доброзичливий неформаль­ ний лідер київської Громади компози­ тор М.В. Лисенко. Лисенко, до речі, і організував Український клуб у тому домі по Володимирській, 42, де через дев'ять років сформували продовжен­ ня його історії — Центральну Раду, якій судилося проголосити неза­ лежність України. Єфремов, на відміну від Грушевсько- го, тримався в тіні і теж був лідером радше неформальним. В ці роки на пер­ шому плані завжди був його найближ­ чий товариш і вихованець Андрій Ніковський. Єфремов був юристом за освітою, але займався українською літературою. Смаки Єфремова були кон­ сервативні, він був рішучим ворогом всякого «модернізму», включаючи навіть неоромантизм Лесі Українки, і палким прихильником виховної, ідео­ логічно налаштованої національної на­ родної літератури. Авторитет Єфремова був не стільки науковий, скільки особи­ стий: він мав заслужену репутацію лю­ дини прямої і чесної, може, упертої, але послідовної в своїх переконаннях. Єфремов свого часу був висуванцем Бориса Грінченка, який після приїзду в Київ з Чернігова рішуче виступив з по­ зицій, що їх Драгоманов окреслив як націоналістичні. І Кониський, і Грінчен- ко намагались протиставити нове по­ коління старикам, але не знайшли до­ статньої підтримки. Спадкоємиця ТУП у квітні була названа партією соціалістів- федералістів; в її програмних заявах за­ значалась належність до традиції Дра- гоманова. Насправді соціалізм Єфремо­ ва обмежувався народницькими тра­ диціями, а федералістами називали се­ бе тоді всі. Парлю Єфремова — Ніковського можна віднести до правого центру національного руху, до того типу, який називають націонал-демокралєю. Грушевський, працюючи у Львові, спочатку формально належав до га­ лицької націонал-демокралї, але на ділі намагався бути вище ворожнечі колишніх «народовців» з радикалами Франка і Павлика. Націонал-демо- кралв Галичини, лсно зв'язаних з гре- ко-католицьким кліром, можна окрес­ лити як консервативних лібералів чи ліберальних консерваторів. Розрив га­ лицьких кіл з Грушевським 1913 року, заміна його в НТШ Степаном Томашів- ським стали наслідком рішення керів­ ництва галицьких політичних парлй на нараді в грудні 1912 року підтримати австро-німецький блок в очікуваній війні з Росією. Грушевський розумів, що для Наддніпрянської України така позиція була б неприйнятною. Майже всі східноукраїнські політичні групування орієнтувались на Антанту. Ніхто не заперечував проти основних положень програмної статті С. Петлюри «Війна і українці» в редагованому ним і 0. Саліковським московському журналі «Украинская жизнь», в якій, до речі, го­ ворилось: «Якщо в найбільш критичні дні проби народи Росії виконують свої обов'язки стосовно неї, то у свідомість 198 суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про надання цим наро­ дам відповідних прав»1. Помірковані українські національні діячі розрахову­ вали на визнання своїх зусиль урядом Росії. Альтернативну позицію зайняла Головна Українська Рада, створена у Львові галицькими націонал-демокра­ тами, радикалами та соціал-демократа- ми: «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є го­ дина визволення України»2. Проте, не малась на увазі Галичина. Розраховуючи на вихід Наддніпрянської України з пе­ реможеної Росії, галицькі патріоти жод­ ної домовленості з австрійським урядом щодо долі Галичини не мали. І націоналісти Міхновського (Гру- шевський у «Споминах» 1926 року на­ зиває їх «фашистами»), і українські соціал-демократи були політичним наслідком радикалізації національного руху перед першою революцією і на­ ступного його розколу на «батьків» і «дітей». 1900 року група молоді, серед яких бу­ ли і сини відомих громадівських діячів (Дмитро Антонович, Михайло Русов), і нові люди, заснували «Революційну ук­ раїнську парлю» (РУП); на прохання її лідерів програмну брошуру парлї напи­ сав Михайло Міхновський. В цій нині широко відомій книжці він і проголосив гасло самостійності України. Однак, РУП після певних коливань не прийняла ра­ дикального націоналізму Міхновського. Еволюція політичних настроїв більшості РУПівців закінчилась тим, що 1905 року на її основі утворено Українську соціал- демократичну парлю (УСДРП). Парля взяла за основу Ерфуртську програму німецьких соціал-демокралв, а в націо­ нальному питанні обстоювала гасло ав­ тономії України в складі федеративної Росії. Міхновський утворив малесеньку парлю УНП («українську народну»). Групування Міхновського було пра- ворадикальним, а екстремізм окремих формулювань став тоді ж предметом насмішок (особливо цитувалося з його «Десяти заповідей»: «Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мад'яри і жи­ ди це ворф.ги нашого народу, як давно вони панують над нами і визискують нас. Україна для українців, тому вига­ няй з неї усіх ворогів-зайд»3). В РУП входив спочатку й літератур­ ний діяч Микита Шаповал, який 1909 року заснував журнал україн­ ського модерну «Українська хата», що виходив до самої війни. Статті галича­ нина Миколи Євшана (Федюшка) про­ пагували в журналі волюнтаристську філософію в дусі Ніцше, до того ж Євшан висвітлював основні сюжети, пізніше досить вторинно розвинул Дмитром Донцовим (в л роки соціал- демократом). На місце романтичного обожнення Народу приходить його критика і навіть картання з позицій національного ідеалу і сильної особис­ тості, суб'єктивістське прагнення до елітарності. Після революції Шаповал увійшов до керівних кіл нової, утворе­ ної в квітні 1917 року парлї — ук­ раїнських есерів. УПСР виникла раптово і була позбав­ лена політичної традиції, але стала найбільш масовою політичною силою в українському національному русі. Ша- повалу було всього 35 років в рік рево­ люції; серед лідерів есерів він був най­ старший — їм всім не було й по трид­ цять. Микита Шаповал походив з дуже бідної селянської родини і не мав ніякої освіти, крім лісової школи. Об­ дарований самоук, він покинув з пер­ шого курсу університет, бо мав покли­ кання видавати новітній український літературний журнал. У спогадах Гру- шевського та Винниченка вирисо- вується малосимпатична постать Шапо- вала як неврівноваженої, егоцентрич- 1 Цит. за: Українська суспільно-політич­ на думка в 20 сто­ літті. / / Сучасність. — 1993. — Т. І. — С. 210. 2 Там же. — С. 212. 3 Цит. за: Горелов М. Передвісники неза­ лежної України. — К., 1996. — С. 34. 199 М.Ю. Шаповал 1Винниченко В. Відро­ дження нації. — К.; Відень, 1920. — Ч. І . — С. 256— 257. ної та імпульсивної людини. Слід за­ уважити, що слабості характеру Шапо- вала залюбки експлуатували його опо­ ненти: він легко спалахував, ображав­ ся і відмовлявся від усіх посад і вигідних пропозицій, чим політичне оточення негайно користалося. В еміграції Шаповал очолив правицю УПСР і став фаховим соціологом. Есерівські лідери були малоавтори­ тетні, виразний і оригінальний Шапо­ вал не мав потрібних лідеру якостей, і в Центральній Раді на її есерівський за­ гал найбільший вплив мали соро­ карічні лідери УСДРП — освічений книжник Порш, талановитий літератор і промовець Винниченко, розважливий прагматичний Петлюра. Що ж до соціал-демократизму українських ес- деків, то він попри визнання «Ер- фуртської програми» залишається під великим знаком запитання. Робітничих мас України УСДРП за собою не мала. В кращі часи парл'я налічувала близько 5 тис. членів, і були це переважно інтелігенти національної орієнтації, що прагнули використати соціальні гасла для досягнення національної мети. Національний соціалізм чи навіть національний комунізм найбільш ви­ разний у Винниченка, який готовий був прийняти у більшовиків усі соціальні програми — за однієї умови: визнання суверенітету України. Філософські сим­ патії Винниченка, його суб'єктивістська концепція «чесності з собою» мало чим відрізнялись від ідеології Шаповалової «Української хати». Винниченко пізніше писав, що голов­ ною метою його політичного кола була навіть не українська державність, а ук­ раїнська національна самосвідомість. Він визнавав, що для державної національної роботи не було кадрів — «...де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливості мати свою масову інтелі­ генцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно свідомих людей Ми ж ніякого ні дер­ жавного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От групка собі людей, складена з журналістів, політич­ них емігранлв, учителів, адвокатів то­ що. ...Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державності! на випадок неудачі, на ви­ падок виявлення нашого безсилля, невміння, недозрілости. Але нашою ме­ тою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Нашамета була— відродження; розвинення нашої націо­ нальносте пробудження в нашому на­ роді своєї, національної гідности, почут­ тя необхідности рідних форм свого роз­ витку, здобуття цих форм і забезпечен­ ня їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі»1. До цього можна лльки додати, що не лльки держав­ ницькі, а й соціальні цілі мали для Вин­ ниченка значення лише остільки, 200 оскільки «пробуджували в нашому на­ роді свою, національну гідність». Моторошно стає від того трагічного відчуття приреченості, яким віє від виз­ нань Винниченка. Все — з державністю включно — наперед приносилося в жертву майбутньому визріванню національної самосвідомості. Можливо, тут відчутна деяка його особистісна театральність і авантюрність, — але, чи­ таючи пізніші спокійні висновки Шапо- вала про неминучість поразки УНР внаслідок лєї ж відсутності кадрів національного походження, переко­ нуєшся, що по-різному ця приреченість властива була принаймні багатьом вож­ дям «української революції». Статистика дозволила Микиті Шапо- валу зробити такі висновки: «Отже, на Україні скрізь одне явище: українці більш 92 % хлібороби, 4—5 % робіт­ ників, останнє припадає на ремісників, дрібних крамарів і дрібну службову інтелігенцію... Хліборобство ведуть ук­ раїнці, а промисел, торгівля, наука й культура та публічна адміністрація в ру­ ках не українських. Ми знаємо, що ук­ раїнці в промислі є робітники, а капіталісти є росіяни, жиди, поляки і інші. Наука, мистецтво в українців у початках, а місто як осередок культури є не українське: на Вел. Україні воно має російський характер, у Галичині — польський, на Підкарпатгі — угорський, на Буковині — румунський. Як особли­ вий додаток — поруч державної нації стоять жиди, що ведуть промисел і торгівлю та підтримують культуру дер­ жавної нації»1. Обрахунки Шаповала спираються на статистичні дані, опрацьовані львів­ ським учнем Грушевського, істориком (не статистиком) Мироном Кордубою і видруковані 1917 року в його книзі «Те­ риторія і населення України». Обрахун­ ки Кордуби дуже сумнівні. Тогочасна російська офіційна статистика не опе­ рувала поняттями «росіянин» і «ук­ раїнець». В певних випадках статистика враховувала «рідну мову», але оскільки української освіти в Росії не існувало і мовою освічених кіл, мовою міста в імперії була російська, то, цілком при­ родно, носіями української мови були насамперед селяни. Як згадує Є. Чика- ленко, свого часу серед діячів київської української Громади в сімейному побуті по-українськи говорили лльки родини Драгоманова та його сестри (матері Лесі Українки), Антоновичів, Шульгиних, Ли- сенків та Старицьких. В будь-якому ви­ падку статистика, використовувана Ша- повалом, повністю ігнорувала російсько­ мовне українство, українців, вихованих в загальноімперській культурі з її кой- не — російською мовою. Це цілком природно для політичних настанов Микити Шаповала, для якого «бути українцем» означало навіть більше, ніж «розмовляти українською мовою», — справжнім українцем для нього був лише «свідомий українець». Визначена таким чином українськими національними соціалістами політична і соціальна база «свідомого українства» завідомо не могла забезпечити потребу нової держави в кваліфікованих людях. В.К. Винниченко 1 Цит. за: Солдатен- ко В.Ф. Українська революція. — К., 1999. — С. 170— 171. 201 1 Цит. за: Воронен­ ко В. В., Пітер­ ська Л.Д., Матве­ ева Л.В., Усенко І. Б. Микола Прокопович Василенко. — К., 1991. — С. 120. 2 Див.: Могилян- ский Н.М. Трагедия Украины / / Револю­ ция на Украине по мемуарам белых. — М.; Л., 1930. — С. 118. Центральна Рада сформувалась як представник інтересів етнічних ук­ раїнців. Це не означає, що вона ставила на меті — хоча б спочатку — освітню і культурницьку роботу по згуртуванню українського етносу. Налагодженням україномовної освіти більш плідно зай­ малось відповідне міністерство Тимча­ сового уряду і персонально попечитель Київської навчальної округи, тобто М.П. Василенко, а після його переїзду в Петроград — його помічник В.П. Нау- менко, багатолітній редактор «Киевской стариньї». Свою позицію в освітній політиці Василенко сформулював у та­ кий спосіб: «На мою думку, українські школи слід засновувати в міру того, як назріватимуть потреби, не зачіпаючи вже існуючі російські школи, оскільки російська культура так сильна на Україні і потреба в навчанні так зрозуміла, що у даний час така штучна українізація була би значною мірою культурним насильст­ вом»1. Позиція національних соціа­ лістів була істотно радикальнішою; зрештою, освіта і культура тоді їх менше цікавили. Неприхильний до Центральної Ради М.М. Могилянський писав пізніше про її політику: «Надзвичайно типово, що з незвичною швидкістю усунуті були від справ найбільш шановані і заслужені діячі української ідеї, такі, як, напри­ клад, її ветеран, глибоко всіма поважа­ ний педагог, вчений і літературний діяч В.П. Науменко, призначений Тимчасо­ вим урядом попечителем Київської на­ вчальної округи. Інший шанований ук­ раїнець, М.П. Василенко, був у цей час товаришем міністра народної освіти при міністерстві акад. С.Ф. Ольденбур- га»2. Можна додати ще й імена іншого товариша (заступника) міністра освіти В.І. Вернадського, що за гетьманату ра­ зом з Василенком створював в Україні Академію наук, український універси­ тет і національну бібліотеку; або Б.О. Кістяківського, який разом з На- уменком намагався створити свою парлю, а полм відійшов від політики, взявши участь у організації Академії наук. З визнаної інтелектуальної ук­ раїнської еліти хіба що л'льки знамени­ тий економіст М. Туган-Барановський увійшов до уряду Центральної Ради. Таке ставлення національних соціа­ лістів та націонал-демокралв до елітар­ них кіл України можна пояснити: в більшості своїй ці останні, включаючи цитованого М.М. Могилянського, підтри­ мували ліберальну демокралю імперії, насамперед конституційно-демократич­ ну парлю, керівництво якої виявляло цілковите нерозуміння національних прагнень України до суверенітету в бо­ дай найскромнішій формі. Для діячів Центральної Ради українські діячі ка­ детського кола були «зросійщеними ук­ раїнцями», «малоросами». Пізніше, в часи Скоропадського, Вер- надський вів переговори з Грушев- ським з приводу організації Ук­ раїнської Академії наук, і Грушевський категорично не погодився з планами створення національного наукового центру на основі об'єднання природ- ничників, математиків, інженерів з гу­ манітаріями. Він переконував Вернад­ ського, що оскільки діячі «позитивних наук» мають російську освіту, то така установа виявиться одразу «зросійще- -ною», і наполягав на своєму старому плані організації Української Академї наук на базі національних громадських наукових товариств на зразок НТШ. Аналогічно політиками Центральної Ради будувались державні структури в усіх сферах, включаючи військову. Переважна більшість членів Цент­ ральної Ради не обов'язково походила з села. Саме по собі соціальне походжен­ ня так само мало важить, як і національ­ не. Хоч би якими злиденними і приниз­ ливими були умови тодішнього села, з 202 нього виходили вже тоді і люди високої культурної та політичної еліти. Для пев­ ної категорії політиків леї пори їх се­ лянство, справжнє чи прибране, було радше позицією і позою, яка в особис­ тому плані мала позбавити їх ком­ плексів меншовартості, а в громадсько­ му — здобути політичний капітал: моти­ ви вже залежали від «чесності з со­ бою». Умисна демонстрація власної «се- лянськості» і «народності» — це зовсім не те, що несвідомий вияв глибоко вкорінених рис селянської побутової культури та зумовлених вихованням се­ лянських політичних орієнтацій. Демон­ стративна «селянськість» певного типу інтелігенлв загрозливо наближалася до демонстративного плебейства, що не­ сло в собі політичні небезпеки. Центральній Раді вдалося — незва­ жаючи на брак кадрів із «свідомого ук­ раїнства» — опанувати надзвичайно складною ситуацією в Україні і пере­ творитися з національно-культурного об'єднання на політичну силу з дер­ жавними функціями. Основне завдання Центральної Ра­ ди — перетворення етнокультурного і етнополітичного центру на державно- територіальний — вимагало насампе­ ред погодження з іншими національни­ ми групами, оскільки територіальних виборів провести було неможливо. Це завдання Центральна Рада розв'язува­ ла дуже успішно. З осені вона виступа­ ла вже не лльки як репрезентант ук­ раїнського етносу, а як автономна за­ гальнонаціональна влада на ук­ раїнській етнічній території (хоч і на дуже обмеженій території і з дуже об­ меженими повноваженнями). Цент­ ральна Рада визнала чотири офіційні мови — українську, російську, польсь­ ку та ідиш. Гасло «Україна — спільний дім усіх народів, що живуть на її тери­ торії» остаточно перемогло ідеологію «Україна для українців», і восени було досягнуто певних компромісів з Петро­ градом. Джерелом гострого конфлікту Цент­ ральної Ради з загальноросійськими парлями залишалося те, що вони — на відміну від польських та єврейських — не бажали визнавати себе парлями національної меншини. Єдиною загаль­ нодержавною політичною партією, яка до Жовтневого перевороту підтримува­ ла Центральну Раду у всіх її самостій­ ницьких акціях аж до державного відо­ кремлення, були більшовики. Від них національні соціалісти теж вимагали визнання себе російською національ­ ною парлєю, на що л, як і кадети, есе­ ри чи меншовики, звичайно, не пого­ джувалися. І справді, ще менше, ніж українські кадети, українські більшо­ вики на ділі представляли російську національну меншину; вони, як говори­ лося, знаходилися в іншому, поза- національному («інтернаціонально­ му») політичному просторі, і альтерна­ тива «український — неукраїнський» до них не підходила. А найголовніше, що в такий спосіб міркували не лльки більшовики, а й прості люди України, яким доводилося вибирати. В жовтневі дні, коли вирішу­ валася доля України і Росії, Всеук­ раїнський військовий з'їзд підтримав українську державність, але, на відміну від Центральної Ради, не засудив більшовицького перевороту, — солда­ ти насамперед не холли війни і нена­ виділи уряд і офіцерів з генералами. Обидві сили — червона і жовто-бла- китна — нерідко видавались народній масі сумісними, бо їх гасла знаходили­ ся в різних площинах. Можна було бути водночас і за гасло незалежної Ук­ раїни, і за заклики «землю — крестья­ нам, война войне, мир хижинам, война дворцам». 203 Найвиразніше позиція національних політиків видна в боротьбі за україн­ ські національні збройні сили. Сьогодні у багатьох авторів поди­ буємо звинувачення на адресу керів­ ників Центральної Ради в тому, ідо во­ ни, слідуючи соціалістичним догмам про заміну постійного війська загаль­ ним озброєнням народу, знехтували розбудовою армії, внаслідок чого Ук­ раїна виявилася беззбройною перед обличчям ворога. Відповідних цитат з Винниченка чи Порша не бракує, — як, зрештою, таких же цитат із Леніна, що не завадило більшовикам створити боєздатну армію. Причиною військової слабкості Центральної Ради стали ра­ дикалізм в національному питанні і підкреслено «народницька» кадрова орієнтація, а не соціалістичні догми щодо «заміни армії загальним озб­ роєнням народу». Насправді Центральна Рада дуже прагнула створити власні збройні сили. Боротьба Центральної Ради за власне військо становила один із вирішальних напрямів її політичної роботи. Ініціатива тут належала, треба визна­ ти, не Центральній раді, а групі правих радикалів. Молоді офіцери, які групува­ лись навколо Міхновського, створили «клуб імені Полуботка», що розмістився в приміщенні Троїцького народного до­ му (нині театр оперети). За їх ініціати­ вою і було створено першу українську частину — полк імені Богдана Хмель­ ницького. «Полуботківці» були також ініціаторами скликання І Українського військового з'їзду в травні 1917 року. Відкрити з'їзд намагався Міхновський, але сухенький Грушевський сердито відсунув його плечиком і сам взяв до рук керівництво з'їздом як голова Центральної Ради. Тут і з'явився на авансцені політичних подій Симон Пет­ люра, діяч напіввійськового, напівтило- вого Земського Союзу, висунутий Гру- шевським і Винниченком на противагу «полуботківцям» у керівники з'їзду і створеного Центральною радою після з'їзду Генерального військового секре­ таріату. Міхновський, особистість слаб­ ка і психічно нестійка, фактично пере­ став відігравати після цього активну роль; він закінчив життя трагічно — са­ могубством після чергового допиту в Київській ЧК у 1924 році. Характерно, що утворений офіцера­ ми Міхновського і вороже налаштова­ ний до «угодовців» полк імені Богдана Хмельницького присягав саме Цент­ ральній раді. Пізніше Центральна Рада за угодою з Тимчасовим урядом, особ­ ливо занепокоєним творенням некон- трольованих збройних частин, погоди­ лася вивести полк на фронт, але не поспішала це зробити, і певний час підпорядкований їй український полк стояв у Києві. Під час виїзду на фронт ешелон полку на Посту Волинському був обстріляний козаками і виявив пов­ ну небоєздатність. У ході революції виникали українські частини і такі напіввійськові ор­ ганізації, як «Вільне козацтво»; всі во­ ни присягали Центральній раді як національному центрові. Бували й потішні ситуації. 4 липня до Києва при­ був із Саратова український полк і по­ прохав Грушевського, щоб той прийняв у нього парад. Професор дещо знітив­ ся, але прийняв парад саратовців, і во­ ни собі поїхали далі на фронт. Утворення національних частин і природна орієнтація їх на свій націо­ нальний центр надихали Центральну Раду на рішучі кроки в протистоянні з Тимчасовим урядом. Першим в Росії зібранням, забороненим Тимчасовим урядом, став саме I I Український військовий з'їзд. З'їзд все ж відкрився у Києві 5 червня всупереч урядовій за­ бороні, і саме тут як вияв протесту ви­ никла ідея І Універсалу. Слово «універ- 204 сал» народилося на з'їзді, у військових колах. Сам термін тоді означав чи не більше, ніж зміст документа, написано­ го Винниченком палко і романтично, але за наполяганням Ефремова дуже відредагованого і пригладженого. «Ма­ гічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократично­ го, селянського, соціалістичного, дава­ ло задоволення вам, хто прагнув де­ монстрації української суверенності... Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних ру­ хах», — писав пізніше Грушевський1. Ця містика проносилась тому, що за спиною лідерів Центральної Ради був з'їзд, який представляв півтора мільйо­ ни солдатів-українців. Справжня обмеженість Центральної Ради виявилася в тому, що їй не вдава­ лося створити військо, водночас про­ фесійне і — на її погляд — надійне. Центральна Рада добивалася від Тим­ часового уряду формування військових частин за територіально-національним принципом. Уряд — за ініціативою військових і насамперед Корнілова — погоджувався на поступову «украї­ нізацію» військових формувань і роз­ почав її з 34 корпусу генерала Скоро­ падського. Таких українізованих час­ тин Центральна Рада боялась чи не більше, ніж російських, бо вона не мог­ ла тримати їх під своїм контролем. Сам Скоропадський писав у листі на ім'я генерал-квартирмейстера фронту, що для нього важливо, щоб «прийшли люди, які проникнуті ідеєю українства, були б добрими бійцями, а не різна шваль (дезертири тощо), які, прикрива­ ючись всякими вивісками, думають ли­ ше про те, як би не попасти під вогонь противника-німця»2. В результаті І Ук­ раїнський корпус Скоропадського був укомплектований значною мірою офі­ церами неукраїнського походження або українцями російської культури. Центральна Рада зробила все, щоб І Ук­ раїнський корпус Скоропадського було розформовано. Чисельність військ, що присягали Центральній раді, визначають по-різно- му — від 300 тисяч до 1,5 мільйона. На момент Жовтневого перевороту в Києві військ, вірних Тимчасовому урядові, налічувалось близько 10 тисяч, вірних Центральній раді — 8 тисяч, більшови­ кам — б тисяч. Основним «аргументом» проти Тимчасового уряду був відкритий 20 жовтня I I I Всеукраїнський військо­ вий з'їзд, 965, а під кінець з'їзду — 2 ти­ сячі делегатів якого представляли 3 міль­ йони українців-фронтовиків. Днем пізніше відкрився в Києві Козачий з'їзд налаштований щодо України дуже агре­ сивно; однак, козачих делегатів було всього 600. Козаки поїхали на Дон разом із штабом і орієнтованими на Росію вій­ ськами Київської округи. Це й вирішило долю влади в Україні. Як же сталося, що Центральна Рада, з такими труднощами без підготовлених кадрів створивши національний дер­ жавний центр, так легко програла більшовикам? Взимку 1918 року ті напіврозкладені червоні частини, які спрямовувалися на оволодіння Ук­ раїною, були нечисленні. Страшні п'яні загони Муравйова на Київському на­ прямку налічували всього 700 чоловік. Єдиний і символічний бій, в якому ук­ раїнські частини були розбиті більшо­ виками, стався під станцією Крути 17 січня 1918 року; сили червоних оцінювалися щонайбільше в б тисяч бійців, їм протистояли національні час­ тини в кількості всього 500 чоловік, з них 300 студентів і гімназистів. А в Києві ж налічувалося в жовтні близько 16 тисяч бійців у різних сердюцьких полках, гайдамацькому курені та інших українізованих частинах! Можна відзначити одну рису рево­ люційної епохи, яка властива також і 1Див.: Грушевський М. Спомини / / Київ. — 1989. — № 9. — С. 143. 2Див.: Скоропадський Павло. Спогади. — К.; Філадельфія, 1995. — С. 330. 205 П.П. Скоропадський більшовицькій революції. Революційні діячі енергію розпаду і розвалу старої системи, як правило, ототожнювали з енергією творіння нового ладу, енер­ гією конструктивною. Насправді непо­ кора і невдоволення нерідко вилива­ лися в галасування на мітингах, дезер­ тирство і анархію. Людей, які готові бу­ ли віддати своє життя за чітко сформу­ льовані ідеали і вміли підкорити собі бунлвні маси, в будь-якій революції було не так уже й багато. Українська державність повернулася з німцями після підписання в Бресті Центральною радою мирного договору. Це й визначило її долю. Одержавши (десь між Сарнами і Житомиром) звістку про підписання Брестської уго­ ди, голова Центральної Ради Грушев- ський заплакав. Україна зробила вибір на користь німців, чого наддніпрянські політики завжди так боялись. Між тим, світова війна кінчалась, і невеликі шанси у центральних держав з'явилися лише у вигляді матеріальних ресурсів України, які окупанти мусили взяти за допомогою української національної влади. І Центральна Рада, і її спадкоє­ 206 мець — гетьман Скоропадський в очах українського населення асоціювалися з окупацією, яка ніколи не буває солод­ кою. Більшовики теж підписали мир в Бресті, але вони не привезли з собою звідти німецькі окупаційні батальйони. І все ж за гетьманату з'явилась якась примарна перспектива національної солідарності. Режим гетьманату, зви­ чайно, був консервативним і автори­ тарним. Гетьман Скоропадський був та­ ким же корпусним командиром, як і йо­ го колишній однополчанин і добрий знайомий Маннергейм. Але в Фінляндії Маннергейм, барон, генерал російської служби, до того ж швед німецького по­ ходження, зумів утримати авторитар­ ний і консервативний режим аж до 1945 року, добившись високого рівня національної солідарності. В Україні урядові Скоропадського вдалося доби­ тися внутрішньої стабільності, збити хвилю погромів і бандитизму, стабілі­ зувати фінанси, нормалізувати торгів­ лю і створити сякі-такі передумови для економічного пожвавлення, принаймні в сільському господарстві. Звичайно, розвалу економіки, спричиненого світовою війною, гетьманат подолати не міг, але ситуація в Україні була незмірно кращою, ніж в Росії. Скоро­ падський спирався на кола ліберальної Інтелігенції, зрештою, дуже «поправілі» після перевороту більшовиків; за нього було зроблено дуже багато для ук­ раїнської науки і освіти. Гетьман нама­ гався створити збройні сили України, наскільки це було можливо за умов окупації. Режим Скоропадського — це правоцентристський авторитарний режим, але немає жодних підстав вва­ жати його антинаціональним. І все це розвалилося, як лльки роз­ гром німецької армії на полях Франції та революція в Німеччині і Австро-Угор- щині позбавили режим Скоропадського окупаційної військової опори. Характерно, що націонал-демокраля в особі УСФ Єфремова увесь час знахо­ дилася в опозиції до гетьманського уряду, але це була, сказати б, «опозиція його ясновельможності». Було утворе­ но опозиційний Національний союз, очолюваний тим же Ніковським. Коли національно-соціалістичні парлї поча­ ли готуватися до збройного повстання проти гетьмана, Єфремов занепокоївся і почав переконувати Винниченка і Ша- повала, що гетьман, можливо, «оду­ мається». Національно-соціалістичні діячі і тоді, і пізніше, в своїх спогадах, оцінювали ре­ жим гетьмана як «проросійський» і «ан­ тинаціональний», тобто під кутом зору радикально-національним. Для соціал- демократа Ісаака Мазепи режим Скоро­ падського був «владою російських ре­ акційних кіл» і «протиукраїнським ре- жімом»1. Винниченко писав, що Скоро­ падський прагнув до «скасування україн­ ської державности і реставрації «єдіной, недєлімой». «Української держави вже не було»2. А Шаповал висловлювався зовсім прямо: «Гетьманський переворот поставив проти себе дві сили: російсько- жидівську буржуазію, поміщиків і ук­ раїнських куркулів проти українських се- лянсько-робітничих мас, або коротше: чуже місто проти українського села»3 (курсив мій. — М.П.), Сільський хлопець-самоук, шануваль­ ник поезії модерну і філософії Ніцше, Шаповал бачив політичну Україну селом, що протистоїть «чужому місту» з його гімназистами і євреями. Виходячи з подібних настанов, діячі післягетьман- ської української держави на виборах в Трудовий конгрес позбавляли права го­ лосу професорів і лікарів, надаючи його лльки вчителям та «лікпомам» (лікар­ ським помічникам, «фершалам»). Свідо­ ма гра в плебейство призводила до того, що українські інтелігенти, які співробіт­ ничали з державою Скоропадського, після її розвалу пішли не до УНР, а до білих або й до червоних. Ніковський в газетних статтях закликав судити Нау- менка і Василенка. Символічно, що до білих пішов і юрист М. Чубинський, міністр Скоропадського, син автора національного гімну України. В Криму опинився В. Вернадський, десь на Кубані загинув безвісти Б. Кістяківський. Після падіння правоцентристського режиму гетьмана Скоропадського за контроль над Україною борються більшовики і уряд Української Народ­ ної Республіки (УНР). В роки грома­ дянської війни керівником і символом УНР був Симон Петлюра. Оцінка його особистості і політична характеристика залишаються найбільш дражливим питанням історії української революції. Не можна абстрагуватися від лєї обставини, що убивцю Петлюри ви­ правдав Паризький суд так само, як убивцю організатора вірменської різа­ нини Талаат-паші за кілька років до того виправдав суд в Берліні. Найбільш обґрунтовану спробу виправдати Пет­ люру перед сучасною демокралєю зро­ бив Тарас Гунчак у книзі «Симон Петлю­ ра і євреї»*; однак, треба визнати, що майже всі факти і свідчення, на які спи­ рається цей автор, були відомі і суду, що тим не менш не вплинуло на вирок. Справа, очевидно, в правовому і мораль­ но-філософському тлумаченні більше, ніж в якихось нібито досі невідомих об­ ставина*, що їх мали б розкрити архіви. Насамперед про легітимність і ефек­ тивність влади Директорії і Петлюри особисто. Ідея відновити Центральну Раду не знайшла серйозних прихильників, що говорить про непопулярність її на той час. Директорія УНР була створена бло­ ком опозиційних до гетьмана політич­ них парлй — Національним союзом — як орган керівництва повстанням проти гетьмана і центр державної влади. Цей 1 Цит. за: Солдатен- ко В.Ф. Українська революція. — С. 472. 2 Див.: Винниченко В. Відродження на­ ції.— Ч. П.— С. 100. 3 Шаповал М. Велика революція і ук­ раїнські визвольні програми. — Прага, ^ 1928. — С. 115. * У моєму розпоря­ дженні французький переклад цієї книги: Taras Hunczak. Sy- mon Petlura et les juifs. — Paris, 1987. 207 1 Цит. за: Винничен­ ко В. Відродження нації. — Ч. III. — С. 172— 173. 2 Див.: Солдатен- ко В.Ф. Українська революція. — С. 617— 618. 3 Там же. — С. 620. 4 Див.: Винниченко В. Відродження на­ ції. — Ч. I I I . — С. 243. 5 Відповідь С. Петлю­ ри на «Відозву Сою­ зу Українських хлі­ боробів» / / Симон Петлюра. Статті. Ли­ сти. Документи. — К., 1999. — С. 577. орган, звичайно, не мав жодних прав- них підстав і спирався лише на озб­ роєних повстанців і чи не єдину дис­ ципліновану регулярну частину — Осадний корпус, сформований з вій- ськовополонених-галич'ан. Корпусом реально керували майбутні провідники ОУН, офіцери-«січовики» з молодих га­ лицьких націонал-демократів, Євген Ко- новалець і Андрій Мельник. Сяку-таку легітимність Директорія одержала за­ вдяки Конгресу Трудового Народу Ук­ раїни, задуманому, згідно з політични­ ми настановами соціал-демократів і есерів, як представник виключно «тру­ дових класів» України. Визначення поняття «трудові класи» виявилось надзвичайно плутаним. Ди­ ректорія пропонувала «трудовому селян­ ству», яке «встало з зброєю в руках до бою з панством», «по всій Україні з'їхати- ся у губернії і обрати своїх делегатів», які «будуть представляти волю як того озб­ роєного селянства, що тепер тимчасово є у військах», так і мирних трударів. Інши­ ми словами, право представляти «трупо­ ве селянство» надавалось тільки по­ встанцям. Надавалось право голосу «трудовій інтелігенції, що безпосередньо працює для трупового народу, се-б-то: робітникам на полі народної просвіти, лікарським помічникам, народнім кропе.-, ративам, служачим у конторах та инших установах». Щодо робітників, то Дирек­ торія висловлювала сподівання, що «не­ українське робітництво» «забуде свою національну нетерпимість та прилучить­ ся до всього трудового народу України»1. Зрештою, була встановлена квота для де­ легатів від основних соціальних груп: 377 селян, 118 робітників і 33 «трудових інтелігентів» та ще 65 делегатів від Гали­ чини, бо саме тоді проголошено було «злуку» УНР і ЗУНР2. Система соціальних квот дуже нагадує більшовицьку «демок­ ратію» Рад, тільки орієнтована насампе­ ред на селян. Всі ці плани зірвала громадянська війна та опір військових. Петлюра, Ко- новалець та отамани були проти залу­ чення війська до виборів, побоюючись лівих настроїв повстанців та взагалі дистанціюючись від виборних інсти­ туцій під гаслом аполітичності війська. На Лівобережжі вибори взагалі були неможливі, бо тамтешній отаман Болба- чан розганяв усякі ради і збори, а то й поров їх учасників різками. В результаті зЧхалося 300 чи 400 делегатів3. «Резо­ люції, розуміється, було винесено такі, на яких сторгувалися есдеки й есери. А есдеки й есери мусили торгуватися з обережністю, поглядаючи весь час з од­ ного боку на отаманів, а з другого на п'ятаковщину, що вже підсувалась до Броварів (під Київом). Через це й Ди­ ректорію не було скасовано...»4 Трудовий конгрес обирався за неде­ мократичними принципами, і самі ви­ бори проходили за умов, що виключали демократію. Директорія не була обра­ на Трудовим конгресом, а лише визнана ним. Але це була все ж якась подоба на­ родної легітимації. Підстави влади Петлюри були блідою подобою цієї блідої подоби демокра­ тичної легітимності. Це особливо слід підкреслити тому, що сам Петлюра про­ тиставив УНР гетьманській державі як таку, що боролась «за демократично- республіканські форми Української державності»5. Очевидно, «демокра­ тію» Петлюра розумів як «народну вла­ ду» в тому ж дусі, в якому про неї писав Савінков. Підготовку протигетьманської змови організували головним чином Винни­ ченко і Шаповал,який замінив націонал- демократа Ніковського на посту голови Національного союзу. Директорія пла­ нувалась Національним союзом у скла­ ді трьох осіб: Винниченка, Шаповала і Петлюри. Петлюра в змові участі не брав, бо сидів у гетьманській в'язниці 208 як опозиційний земський діяч, але після звільнення був залучений до справи Винниченком. Шаповал, кимось чи чимось ображений, раптом відмо­ вився увійти до Директорії, послав­ шись на втому. Замість нього есери за­ пропонували професора Федора Шве- ця, діяча Селянської Спілки, а оскільки Директорія стала недостатньо пред­ ставницькою, то до неї тимчасово було введено Андрієвського і Макаренка; потім про цютимчасовість «якось забу­ ли». Французи вимагали усунути з Ди­ ректорії Винниченка як соціаліста і Петлюру як... бандита, і Винниченко подав у відставку й виїхав за кордон. Петлюра ж виявив дивовижну цупкість до влади і став головою Директорії. Подав у відставку Андрієвський (потім він відмовився від відставки, але це якось не було помічено), а 15 листопа­ да 1919 року за кордон виїхали Швець із Макаренком. Якийсь час членом її був ще «диктатор» ЗУНР Є. Петрушевич. Врешті від Директорії залишився Пет­ люра сам-один. Він «іменем Директорії затверджує всі закони і постанови, ух­ валені Радою Народніх міністрів»1, а також призначає саму Раду Міністрів. Петлюра втримав владу навіть тоді, ко­ ли доля Директорії була вже вирішена, і 1 грудня 1919 року в Любарі отамани Волох, Божко і Данченко з погрозами вимагали його відставки. І перед за­ грозою смерл' Петлюра влади не віддав; зрештою, отаманів влаштувала їх скарбниця, і, захопивши її, вони пішли до червоних. В оцінках Петлюри особливо нещад­ ний Винниченко. У «Відродженні нації», книзі, що писалася, коли ще точилася війна, Винниченко погоджувався з оцінками діяльності Петлюри соціал-де- мократичною фракцією Центральної Ради, яка врешл' замінила його на по­ саді Генерального секретаря військових справ Миколою Поршем: «Йому було по­ ставлено в вину й його любов до па­ радів, як щодо зовнішніх ефектів, його нездатність до організаційної праці, йо­ го неуцтво в військових справах, його метушливість і саморекламу»2. Ті самі оцінки Винниченко повторив незадовго до смерті у своєму «Заповіті борцям за визволення». В оцінках Петлюри у Вин­ ниченка чується, можна сказати, нена­ висть і презирство до, на його думку, посереднього і безпринципного амбіт­ ного демагога, сіренького бухгалтера, якого випадок виніс на першу роль у національній революції. Близькі оцінки давали і вороги Пет­ люри з іншого політичного табору. Так, згадуваний літератор М.М. Могилян- ський, який добре знав російську та ук­ раїнську еліту, писав про нього: «Си- мон Петлюра — трагічний символ су­ часної України, значно більш (ніж Вин­ ниченко. — М.П.) національний; це впертий «хохол», дещо тупий, хитрий, недоук і самоук, але людина з настир­ ливістю, характером і величезним чес­ толюбством, отруєний трутизною вла­ ди, яка випадково звалилася йому в ру­ ки. Не теоретик і не мислитель — він один уміє організувати і діяти. Риси гайдамаччини живі в ньому, і німці зна­ ли, хто їм може знадобитися у відповідний момент, бо Петлюра май­ стерно орієнтується у важких положен­ нях, уміє впливати на людей і організу­ вати їх»3. З протилежних оцінок найперекон­ ливіше звучать рядки з щоденника С. Єфремова, написані ним після убив­ ства Петлюри: «Петлюру знав я, либонь, з 1905 року. Ближче до його придивив­ ся р[оку] ^07-го, коли він був за сек­ ретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в йому тоді есдечеського духу — хваст- ливости, доктринерства і несерйознос- ти. Були й неприємні штучки, через які довелось йому відмовити від секрета- М. Порш 1 Див.: Петлюра Си­ мон. Статті. Листи. Документи. — К., 1999. — С. 143. 2 Див.: Винниченко В. Відродження на­ ції. — Ч. II. — С. 218. 3 Див.: Могилян- ский Н.М. Трагедия Украины / / Револю­ ция на Украине по мемуарам белых. — С. 119. 209 С.В. Петлюра 1Див.: Ефремов Сергій. Щоденники. 1923— 1929. — К., 1997. — С. 379— 380. рювання в «Раді». Пол'м зняв він без­ глуздий похід проти Садовського в «Слові» і мені довелося вступитися в цю полеміку. Полм він зник — у Моск­ ву. Коли я стрівся з ним там уже в 1912 році в редакції «Украинской жиз- ни» — я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній раді в 1917— 1918 роки він був одним із найбільш вдумливих і розважних політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрівався, але щоразу справляв він гарне враження. Люде, що з ним працювали за останніх, найважчих для країни, часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитися з людьми, оберну­ тися в скрутних обставинах, підбадьо­ рить серед бою, виказати особисту сміливість, що так чарує простих лю­ дей. В усякому разі одно нестеменно: це була єдина безперечно чесна люди­ на з усіх, що їх революція винеоіа у нас наловерх життя»1. Важко судити сьогодні про здібності Петлюри, міру його обдарованості, оригінальність його рішень як Верхов­ ного Головнокомандуючого («Головно­ го Отамана») армії УНР та одноосібного керівника держави. Неточно було б навіть сказати «диктатора». Петлюра не мав такого революційного авторите­ ту і темпераменту, як Винниченко, тим більше не був таким беззаперечним вождем, як Пілсудський. Зокрема, не любили Петлюру галичани. Коли після скинення гетьмана обговорювались перспективи організації влади, Коно- валець запропонував стати диктатором Винниченку; той відмовився. Офіцери Старшинської ради пропонували Ди­ ректорії такий тріумвірат: Петлюра, Ко- новалець, Мельник. Тоді фактичним диктатором був би Коновалець, і це не пройшло. Нарешті, військові вирішили, що нехай уже все лишається, як є. Опинившись після Винниченка на чолі Директорії, Петлюра не мав міцного опертя ні серед політиків, ні серед військових. В ході війни Головний ота­ ман то ішов на компроміси з різними са­ мостійними ватажками — Волохом, Стрюком, Оскілком, Болбачаном, Сему- сенком, Мордалевичем та іншими, — то боровся з їх заколотами і окремих найбільш непокірних, якщо йому вдава­ лось, навіть розстрілював. Найради- кальніші елементи критикували Петлюру за нерішучість і вимагали диктатури. Петлюра не наважувався на відкрил пе­ реслідування неслухняних старшин і радше діяв приховано, покладаючись на спецслужби, організатором і керівником яких був начальник його особистої охо­ рони і контррозвідки Микола Чоботарів. Через своїх людей Петлюра намагав­ ся тримати під контролем і оперативне керівництво армією. Отаман Юрій Тю­ тюнник пізніше писав: «... Петлюра таємно від мене розпочав вести по­ встанську політику на Україні... Його посланці, ідучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра 210 використовував з цією метою людей, чия карно-злочинна діяльність була вже доведена Штабом... Ці людці, по­ трапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації, і взагалі своєю поведінкою виправдо­ вували дану їм назву «бандити»1. Навіть з урахуванням того, що писалося це вже під контролем чекістів, слова Тютюнника відображають атмосферу в військовому керівництві. Незважаючи на граничну контро- версійність спогадів і оцінок, крізь сутінки десятиліть з різних дрібниць можна все ж реконструювати і глибинні переконання, і риси особистості Симо- на Васильовича Петлюри. Він був однолітком Сталіна і мав таку ж саму освіту — незакінчену духовну семінарію. На відміну від Джуґашвілі, який після семінарії служив не за покли­ канням — в обсерваторії — короткий час і без усякого задоволення, Петлюра після виключення працював в кубанських архівах під керівництвом історика Щер­ бини і мав смак до історичного дослі­ дження. Син полтавських міщан козаць­ кого роду, рано заангажований у політи­ ку, здібний, але без систематичної освіти, Петлюра видається слабким журналіс­ том; стиль його перевантажений піднесе­ ними романтичними штампами, якихось знахідок думки чи пера ми в його текстах не зустрінемо. І все ж за усім ним напи­ саним і зробленим криється, можна ду­ мати, особистість цільна і сильна. В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією. Егоцент­ ризм не тотожний егоїзму; може, такий егоцентрик поділився б останнім шмат­ ком хліба, але не крихтою влади. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило прояв зокрема у невиправданому оп­ тимізмі; звідси ж, можливо, і потяг до частого в його риториці жорстокого об­ разу крові і жертви. Людина практично метка і розумна, Петлюра в охопленні ситуації в цілому часто видавав собі самому бажане за дійсне. Такий комплекс, зрештою, взагалі ду­ же типовий для політика. Якщо порів­ няти Петлюру з його непримиренним критиком Винниченком, то тут найваж­ ливіше в політичній орієнтації, а не в особистих амбіціях і замірах. Ідея, якою поглинений Петлюра до кінця, — ідея української національної державності. їй підпорядковані всі його політичні програми, і в цьому ро­ зумінні слова його можна назвати націоналістом. Він протиставить себе прихильникам «безличного інтернаціо­ налізму»: «їх серце нікого не любить: дух їх не горить полум'ям любови й доб­ ра найближчому другові — народу своєму, дух їх не може охопити лю­ бов'ю й дальших друзів, коли нездатні полюбити ближніх». «Лише любов до власного народу є джерелом до всесвітнього братерства. Любов до власного народу вчить любити й інших»2. Ми бачимо тут традиційну по­ зицію «не любиш етнічно близьких — не полюбиш чужих», яку, зокрема, яск­ раво відобразили в російському патріотизмі Достоєвський, в єврейсько­ му — Жаботинський. Свій патріотизм Петлюра виразно протиставить ідеологіям, які на перший план виносять соціальні цілі: «Сліпими є ті люде, котрі думають, що патріотизм може бути клясовий чи груповий. Кля- сові й групові стремління є шкідливими для добра цілого народу, бо вносять надщерблення в єдність змагань та сіють незгоду між поодинокими частя- ми народу або й ділять народ на окремі групи»3. Отже, вихідний пункт всієї стратегії Петлюри — національна М. Чоботарів 1 Див.: Сідак B.C. Національні спец- служби в період Ук­ раїнської революції 1917— 1921 pp. — K., 1998. — С. 224. 2 Див.: Петлюра Си­ мон. Статті. Листи. Документи. — С. 538,539. 3 Див.: Там же. — С. 539. 211 1 Див.: Петлюра Си­ мон. Сталі. Листи. Документи. — С. 546. 2 Лист до генерала B. Петріва / / Пет­ люра Симон. Статті. Листи. Документи. — С. 512. 3 Див.: Там же. — C. 546. солідарність. Звідси непримиренність між Петлюрою та Винниченком чи Ша- повалом. Треба сказати, що Петлюра не був аг­ ресивним ксенофобом, зокрема не був і антисемітом, про що свідчать численні опубліковані матеріали; однак, немож­ ливо уявити Петлюру одруженим на «євреєчці», як Винниченко. Для Петлю­ ри людина була насамперед представ­ ником національної спільноти, а потім уже доброю чи злою, союзником чи противником; і він готовий був дружи­ ти — і переконаний був, що дружив — з єврейством як громадою. Своє бачен­ ня співвідношення особи і нації він формулює виразно: «Вслід за дев'ят­ надцятим століттям, століттям розвитку індивідуальности, йде вік національно­ сте національної індивідуальности, ко­ тра мусить розвинути всі свої благо­ родні сили і приблизити час всесвітньої рівности і братерства»1. Не особи­ стість,, а нація є суб'єктом і історичною індивідуальністю — цю романтичну філософію XIX століття Петлюра вважає філософією майбутнього. Не випадково підтримку Петлюра от­ римав саме від Жаботинського. Що­ правда, Петлюра, вірно визначивши російську імперську державність як го­ ловну політичну небезпеку для України і відмовившись від усяких компромісів з білими і червоними, все більш непри­ миренним ставав до всього російського (звертання «до книжок, написаних Московською мовою», «отруює і демо­ ралізує» читача)2 і навіть деграду­ вав — його останній памфлет щодо «московської воші» просто незручно читати. Тим більш неправий і тенденційний Винниченко, звинувачуючи Петлюру в безпринципності за те, що той редагу­ вав часопис «Украинская жизнь» російською мовою. В певному розумінні Винниченко більший націоналіст, ніж Петлюра, бо він був готовий ради нації, заради «української ідеї» на союз із са­ мим дияволом, просився в Радянську Ук­ раїну — з високими цілями, зрозумі­ ло, — навіть в страшні роки колективі­ зації. Петлюра був прямолінійніший і уперлший. Первинність національного і над інтернаціональним, і над особистісним визначає й культурну орієнтацію насам­ перед не на європеїзм, а на засвоєння власної спадщини. Ще треба «довгі століття» засвоювати національні ба­ гатства, а ми «одразу скакаємо аж до ролі фавста на земному світі»3. Згадка про Фауста адресована до європеїста і модерніста Винниченка — «кирпатого Мефістофеля», якого в 1908 році гос­ тро засудили літературні критики С. Єфремов, Г. Хоткевич і С. Петлюра. Отже, політична неприязнь Винничен­ ка і Петлюри мала давню особисту і літе­ ратурну історію. Тим не менш у протисто­ янні Винниченка і Петлюри знаходить прояв насамперед драматичне прости- стояння не особистостей, а соціального і національного пріоритетів в українсько­ му національному русі. Людність країни поставлена була пе­ ред вибором — або насамперед роз­ в'язання соціальних проблем і на першо­ му плані — вдоволення земельного голо­ ду селянства, або спочатку незалежна Ук­ раїна, а полм уже реформи. Обидва гас­ ла підтримувала найчисельніша, най- емоційніша і найстихійніша політична парля — українські есери; коли ж вия­ вилось, що треба вибирати, УПСР розко­ лолась приблизно пополам. Суть розколу виявилася ще в часи Скоропадського, на нелегальному IV з'їзді УПСР. Правий «Центр» пішов за Шаповалом, віддавши пріоритет самостійності, ліві — «бороть­ бисти» — пішли за Михайличенком, Ва­ силем Елланом, Гриньком, Любченком та іншими аж до пізнішого вступу в КП(б)У. Прибічники Шаповала погоджувались 212 увійти в НДС за умов всебічної ук­ раїнізації держави, а майбутні «бороть­ бисти» були проти союзу з націонал-де­ мократами і висували вимогу насамперед розв'язати соціальні проблеми. Аналогічний розкол відбувся і в УСДРП. Винниченко вагався, Порш був рішуче і проти лівих, і проти диктатури отаманів, за парламентські і євро­ пейські шляхи; ліві організували фрак­ цію «Незалежних», що потім виокреми­ лася в партію. Характерно, що Винни­ ченко, врешл схилившись до лівих, об­ стоював ідею червоного революційно­ го блоку Росія—Україна— Галичина— Угорщина1. Тут виявилась певна спіль­ ність антагоністів: ідея «червоного ло- яса» підтримувалася послідовними лівими комуністами, бо приблизно відповідала уявлюваним маршрутам «світової революції», і тому пізніші «троцькісти», хоч би як це виглядало парадоксально, були меншими цент- ралістами, ніж російсько-комуністичні «державники». Ліві революціонери Винниченко і Троцький з різних боків ішли до однієї політичної конфігурації. Твердо незалежницька позиція Пет­ люри орієнтована на національну солідарність, а не на дві одновартісні цілі — національну і соціальну. І треба визнати, що з цієї точки зору його праг­ матичні настанови і конкретні кроки були послідовніші і ефективніші, ніж політика лівих. Петлюра одразу взяв курс на постійну армію, здійснюючи щодо офіцерського («старшинського») корпусу її ту політи­ ку, яку реалізували більшовики в Чер­ воній Армії. Провідні керівники його армії походили з російського офіцерст­ ва і навіть із армії Скоропадського. До речі, Шаповал прямо протестував проти використання російських офіцерів в армії УНР, як відповідно ліві комуністи і «військова опозиція» в червоній Росії. Від початку Петлюра орієнтувався не на німців, а на Антанту; за свідченням ор­ ганізатора масонської ложі «Молода Ук­ раїна» Моркотуна, колишнього секрета­ ря Скоропадського, Петлюра увійшов навіть до цієї зв'язаної з західними лібе­ ралами ложі. На шляху до Антанти стоя­ ла непримиренна російська генераль­ ська хунта. За цих умов Петлюра як прагматичний державник не вірив у можливість компромісів з Денікіним і Врангелем і покладав надії на антико­ муністичний блок Румунії, Польщі, дер­ жав Прибалтики («Чорноморсько- Балтійський союз») і насамперед на Польщу — незважаючи на важкі про­ блеми з Галичиною і Волинню, що одра­ зу виникли на ґрунті польського націоналізму. А приєднання України до такої проантантівської комбінації могло здійснитися тільки власними ук­ раїнськими державницькими силами. Тут Петлюра був абсолютно правий. Петлюра був глибоко переконаний у величі української державної ідеї і відчував своє особливе покликання в її втіленні. При цьому ідея національності і патріотизму набуває у нього досить дивного напіврелігійного характеру. Петлюра виявляє незвичну для со­ ціаліста схильність до православних відправ, підтримує діяльність свого міністра — Івана Огієнка (митрополита Ілларіона), вірить в посилення релігій­ ного руху на Україні. Але релігійність Головного отамана якась вторинна що­ до національної ідеї. «Натхненна, ве­ личава постать Христа, могуча особа Будди, світле обличчя Сократа — ці ве­ личні образи встають перед нашими очима як символи неземної любови до свого народу, як велетні-оборонці щас­ тя, слави й розквіту рідних націй»2. Христос як єврейський патріот — це щось дивне, не кажучи вже про Будду, про якого Петлюра знав явно небагато. Але, якщо йдеться про релігію і патріотизм, то до чого тут Сократ? 1 Див.: Солдатен- ко В.Ф. Українська революція. — С. 646— 683. 2 Див.: Петлюра Си- мон. Статгі. Листи. Документи. — С. 539. 213 1 Див.: Петлюра Си- мон. Статті. Листи. Документи. — С. 397. 2 Див.: Там же. — С. 253. 3 Див.: Там же. — С. 544. 4 Див.: Там же. — С. 396. 5 Див.: Там же. — С. 543. 6 Див.: Там же. — С. 533. Єдине, що об'єднує всіх трьох — це ідея жертви, жертвенної цикути. У вис­ тупі на Шевченковому ювілеї в березні 1921 року Петлюра говорить про засно­ вану Тарасом Шевченком «національну віру» так само, як у статті про патріо­ тизм — про віру Христа і Сократа. До речі, нагадує він і про жертовність ве­ ликого Кобзаря. Петлюра відзначає «велике значення віри, яка все не поки­ дала Шевченка, яка його спасла, і при аналогії з нею тої віри, яку ми маємо, правдивість нашої справи, яка нас, Сла­ ва Богу, не покидає і яка нас спасе»1. Відчутні месіаністські мотиви в само­ оцінці Головного отамана, як і готов­ ність до великої жертви, якою він му­ сить стати. Не випадкова риторика, в якій він безпосередньо звертається до народу як його «батько». Так, 21 верес­ ня 1920 року Петлюра видає «Наказ на­ селенню України» (!), в якому заклики закінчуються словами: «Я вимагаю цього»2. Звідси, від розуміння національної ідеї як чогось майже тотожного релігійній вірі, і ставлення Петлюри до політичних парлй. Урядові комбінації він будував спираючись на невелику групу парлйних діячів, в тому числі соціал-демократичних — Мартоса, Ма­ зепу, Лівицького та деяких інших. Од­ нак, в лютому 1919 року, коли УСДРП засудила диктатуру і зажадала від членів партії покинути Директорію, Петлюра вийшов із парлї, та й пізніше його членство в парлї було позірним. Він ясно висловився про свою над- парлйність: «Такі вузько парлйні докт­ рини, як, приміром, у нас соціял-демо- кратична та до них подібні чисто кля- сові програми, у нас не лише не мають права репрезентувати на провід наро­ дом, але мусять існувати до певного ча­ су лише теоретично і не вимагати дик­ татури над Україною для своїх 5—8 % співчуваючих!»3 Здійснення національної ідеї не мо­ же бути парлйною справою. Зрештою, це — справа генія. Натяк на це знахо­ димо у виступі на Шевченківському свял: «Якщо ми будемо прив'язувати ім'я Шевченка до якоїсь парлї, до яко­ гось певного світогляду, ми не будемо поважати і розуміти діла та творчости нашого генія. Нашому генію в парлї бу­ де вузько і лсно. Геній не знає границь. Ви знаєте проби всіх поелв на свіл, приклади прив'язання поелв до певної парлї, до певної партійної роботи, завжди кінчалась для геніїв катаст­ рофічно: геній виходив із парлї, генію було тісно»4. Загальнонаціональна справа не уміщується в парлйні рамки, її месії тісно в парлях. А як же з реальністю багатопарлйної системи в Українській республіці? Ба­ гатоманітність доктрин і програм «для осіб є корисною, для народів прино­ сить це величезну шкоду»5. Петлюра розглядає міжпарлйну боротьбу як не­ порозуміння, розбещеність і наслідок впливу Москви. Він кваліфікує як «вплив Московщини, її хорої культури з великими контрастами (все — або ніщо)» роботу тих українців, які «пев­ ними сторонами своєї діяльности при­ служилися народові нашому, але під час його державної творчости своєю недісціплінованістю, невірним ро­ зумінням шляхів та методів державного будівництва проробили гадючу, пас­ кудну працю, — по своїм наслідкам гіршу від тої, яку завдає зрадник свідо­ мий». Йдеться про Винниченка, Гру- шевського «і того анлпода їхнього, як неурівноважений та хаотичний С. Ше- мет»6 (правий радикал, близький до Міхновського. — М.П.). Чи не єдина політична сила, якій Пет­ люра висловлює повну довіру, — це націонал-демокраля Єфремова. Єфре- мов, всі роки громадянської війни про­ живаючи в Києві на Гоголівській ву- 214 лиці, часом — нелегально на Пріорці, очолював «Братство української дер­ жавності» (БУД) — політичний центр, подібний до тих, які створювались ан­ тибільшовицькими силами в Москві і час від часу розкривалися ЧК. БУД проіснував з 1920 по 1924 рік. За зго­ дою БУД було здійснено «Зимовий похід» Тютюнника 1921 року, за деяки­ ми даними, Ефремов був членом підпільного Центрального повстан­ ського комітету (Цупкому)1. Ефремов, дивлячись на будинок, де був колись Український клуб, згадував, як вітали Директорію, шанували обідом Симона Васильовича, прощалися, виряджаючи «на жертву» «Славка» — Прокоповича, Саліковського і т. д.2 «На жертву» відправлено з Києва при відступі по­ ляків керівний склад нового уряду Пет­ люри — прем'єра Вячеслава Прокопо­ вича, міністра закордонних справ Андрія Ніковського, міністра внутріш­ ніх справ Олександра Саліковського. Не випадково в листі до Прокоповича з приводу 25-літнього ювілею літератур- но-наукової діяльності Єфремова Пет­ люра просить порушити на Раді Народ­ них міністрів питання про форму вира­ зу пошани і оцінки заслуг Єфремова3. Пригадаємо і високу оцінку Петлюри в щоденнику Єфремова. Можна упевнено говорити, що Пет­ люра, відкидаючи всяку парлйну різ- ношерстність, політично найближчим був до націонал-демокрагів Єфремова, а націонал-демократи Єфремова полі­ тично і організаційно були найбільш надійними «петлюрівцями». Висока ідеологія сприймається маса­ ми в здешевленому і розтиражованому вигляді, та ще й через тих людей, які від імені цієї ідеології діють. Культурний та політичний рівень людей, які репрезен­ тували для українського міста і села не­ залежну Україну, був невисокий. Петлю­ ра сам почасти був винний в тому, що всі ці люди звалися «петлюрівцями» — він самочинно після протигетьманського повстання сам-один підписав звернення до народу України, давши своє ім'я вам, хто взявся за зброю. За умов масових повстань доводилось не творити армію на базі фахового кістяка, а підпорядко­ вувати собі стихійно виниклі по­ встанські загони. Цієї задачі політична і військова структура УНР розв'язати не зуміла. Непослух, заколоти або й зради батьків-отаманів, єврейські погроми, са­ мочинні жорстокі розправи з вороже на­ лаштованими елементами населення, зрештою, пияцтво і розкрадання захоп­ леного у гетьмана 50-мільйонного фон­ ду — все це призводило до того, що вла­ да Головного отамана поширювалася реально на кілька десятків кілометрів від його штабного вагона. Петлюра ніяк не міг сприйняти реаль­ ної картини отаманського всевладдя в формально підконтрольній йому Ук­ раїні. Звинувачення його війська в на­ сильствах він сприймає як ворожий наклеп. Авторів відозви правого Союзу хліборобів, де говорилось про «ота­ манські загони ріжних назв», які «дока­ зали повну слабкість перед ворогом», про «дотеперішні засоби боротьби та військової організації нахилом до реквізицій, а часом і грабунків», Петлю­ ра відповідає: «Тільки сліпа, паргійна заскорузлість та сектантство могли во­ дити тою рукою, яка повиписувала на­ ведені нами наклепи і напасті. Тільки одірваність од народа і класовий егоїзм могли надати нашому війську певних рис — дезорганізованого, аморального, не здатного до боротьби і перемоги чинник, яким він виступає в освітленню «Союза Українських хліборобів»4. З таких самих позицій слід оцінювати і ставлення Петлюри до єврейських по­ громів. На відміну від білих генеральських урядів Петлюра намагався припинити В. Прокопович. Мал. П. Холодного. 1921 р. 1 Див.: Курас І , Леве- нець Ю., Шапо- вал Ю. Сергій Ефре­ мов і його щоденни­ ки / / Ефремов Сергій. Щоденники. 1923— 1929. — С. 14— 15. 2 Ефремов Сергій. Що­ денники. 1923— 1929. — С. 566. 3 Петлюра Симон. Статті. Листи. Доку­ менти. — С. 214. 4 Див.: Там же. — С. 577. 215 1 Див.: Петлюра Си- мон. Статті. Листи. Документи. — С. 345. 2 Див.: Там же. — С. 495,407. 3 Див.: Там же. — С. 46. 4 Див.: Там же — С. 427. хвилю страхітливих погромів, що в 1919 році в Україні забрали близько 120 тисяч життів нещасних і беззахисних єврейських обивателів міст і містечок. В урядах УНР завжди була посада міністра єврейських справ, яку до кінця обіймав Пінхас Красний. Тим курйозніші рядки з листа Головного отамана П. Красному від 29 грудня 1920 року про «пресову кам­ панію проти української справи взагалі і Уряду УНР, зокрема за єврейські погро­ ми»: «Звичайно, підстава цієї кампанії криється не в погромах, яких в дійсности не 6уло(\), а десь глибше, в тайниках європейської дипломатії, і провадиться особами, яким в даний час потрібно зди­ скредитувати українське питання... Як­ що де може і траплялись випадки, коли офірою якогось нападу був єврей, то в цьому були винні банди розбійників, яких після большовицького панування залишилось чимало і яких одразу не можна було знищити. Про погроми, про масові грабіжництва та вбивства я ні­ чого не знаю і навіть не припускаю, щоб це могло бути»1 (курсив мій. — М.П.). А через три місяці, 18 березня 1921 ро­ ку, Петлюра пише звернення до населен­ ня країни щодо недопущення єврей­ ських погромів: «Кати наші — большови- ки скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать єврейське населення. Я, Головний Отаман Ук­ раїнського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовника- ми, сам не може угисняти народу иншого, що так само страждає від большовицько­ го панування, як і він». Повторивши сло­ ва про «сльози, якими єврейське насе­ лення провожало відступаюче наше військо», з якими він звертався до Крас­ ного, Петлюра закінчує патетично: «Як Головний Отаман Війська Українського, я наказую вам: большовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські по­ громи та нищать населення, карати без­ пощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населення і через наші військові суди розправлятися з бан­ дитами негайно»2. Чи не була це хитрість двоєдушного отамана? Уже упавши на паризьку бруківку після пострілу молодого єврея, Петлюра, кажуть, простогнав: «За що?» В реальності, якою він її бачив, погромів «в дійсності не було» — принаймні він робив все, що міг, аби «окремі анти­ семітські прояви» припинити. Про те, наскільки Петлюра літав у хма­ рах, свідчить хоча б визнання (в серпні 1918 року!)3 найбільшою помилкою Центральної Ради те, що вона не прове­ ла мобілізації резервістів до армії — хто б тоді, коли все розвалювалося, по­ слухав наказів про мобілізацію, та й де був той провінційний апарат Централь­ ної Ради! Винниченко та інші націо­ нально-соціалістичні політики цілком вірно вбачали слабкість національної держави в тому, що за нею не йдуть ма­ си. Петлюра не бачив інших причин по­ разки, крім недисциплінованості і не­ слухняності виконавців. В листі до на­ чальника Генерального Штабу армії УНР Вс. Петрова він визнає крізь зуби, що «спроба реставрації наших державно- будівничих змагань (починаючи з 1917 року і аж до сьогодні) захопила нас в такім стані організаціїнаших сил, національної дісціпліни та підготовки і уміння державними справами керувати, який не міг подолати деструктивних елементів нації, а через те не дав мож- ливости опанувати цілою територією, що її заселює українська нація...»4 (курсив мій. — М.П). Ось цей стан неор­ ганізованості, «деструктивні елемен­ ти» — все, що відповідальне за провал спроби державного будівництва. Петлюра на практиці добре знав ціну своїм військовим співробітникам, як партизанським отаманам, так і кадровим офіцерам. В іншому листі до генерала 216 Петрова, якому він довіряв, Петлюра пи­ ше: «Так само наші неудачі новітньої історії України (1917— 1921) показали мені, що ріжного рода деструкційні яви­ ща, як от бунт Оскілка, Болбачана, Воло­ ха, як недисципліновані заходи г. Оме- ляновича-Павленка з його кустарними авспіціями та аргументами, як невгава- юча опозиція ген. Сальського і ин. ана- льогичні явища походять не тільки від злої волі одних (Оскілко), безволля дру­ гих, яке тягне за собою підлягання волі других (Болбачан), неуміння орієнтува­ тись в складних обставинах політичного жипя (Омелянович-Павленко) третіх і, нарешті, од амбіцій та хворого често­ любства четвертих (Сальський), але ще й од того, що нашій армії взагалі, а ко­ мандному складу її зокрема і особливо не можна було... прищепити єдности думок, кажучи инакше, об'єднати його єдиною доктриною»1. (Михайло Омеля­ нович-Павленко, полковник російської армії, був командуючим діючою армією УНР, а генерал Володимир Сальський, теж російський високий штабний офіцер — військовим міністром, інші отамани — самодіяльною «регіональ­ ною елітою»). І вже після остаточної поразки, на території Польщі, Петлюра дає вказівки про налагодження державницької ідео­ логічної роботи та спецслужб через культурно-освітню та розвідувальну і контррозвідувальну управи Генераль­ ного штабу, про національну архітек­ туру українських церков та інші невід­ кладні задачі розбудови держави... Можна було б вбачати в цьому то­ талітарний синдром, якби все те не бу­ ло вже маханням картонною зброєю. Ніковський повернувся до УРСР 1924 року. Свої довгі відверті розмови з ним та міркування про минуле Єфре- мов підсумовував у щоденнику: «Ціла смуга глупоти і геройства, продажности й самопожертви, високого піднесення й підлоти перейшла проз мене. А вражіння загальне — там, за кордоном, наша справа скінчена і без перспектив. Люде не живуть, а доживають — по­ рядні (їх жменька) не мають що робити, а непорядні (величезна більшість) пус­ тились вся тяжкая... Невтішна сторінка нашої історії, безпосередній протяг авантурництва, нечесности й легкомис- ности, які починаються ще з Централь­ ної Ради»2. Може, найпоказовішою для цих ос­ танніх часів і днів Української незалеж­ ності була історія з Тютюнником і От- марштайном. Юрій Тютюнник ставав під кінець все більш впливовою і ініціативною фігу­ рою в армії УНР. Селянський хлопець із багатодітної сім'ї, поручик військового часу із студ ен тів, він відзначався ви­ датними командирськими здібностями, хоробрістю, надзвичайним честолюб­ ством і енергією. Петлюра доручав йо­ му все вищі посади, але дуже його по­ боювався і всіляко проти нього інтри­ гував, а Тютюннику все менше подоба­ лась польська орієнтація Головного отамана. Утворена в 1920— 1921 роках на за­ ході України Українська військова ор­ ганізація (УВО) під керівництвом пол­ ковника Коновальця стала на шлях те­ рористичної боротьби з урядом Польщі і вже 1920 року організувала замах на Пілсудського. УВО не підтримувала ніяких зв'язків з військовими органами УНР, Петлюра був засуджений галича­ нами як зрадник. Пізніше в ОГПУ поло­ нений Тютюнник свідчив, що симпати­ зував «галицьким революціонерам». Після поразки на території Польщі було розміщено рештки збройних сил УНР, що налічували тоді близько 25 тисяч чоловік. Значно більші сили знаходились на Україні в партизан­ ських загонах. Тільки в найбільших за­ гонах на час максимального піднесення Ю. Тютюнник 1 Див.: Петлюра Си- мон. Статті. Листи. Документи. — С. 510— 511. 2 Єфремов Сергій. Що- денники. 1923— 1929. — С. 172. 217 1 Див.: Сідак B.C. На­ ціональні спецслуж- би в період Україн­ ської революції 1917— 1921 pp. — С. 254. 2 Див.: Там же. — С. 244. руху, на липень 1921 року, налічувало­ ся близько ЗО тисяч чоловік; для порівняння, в незалежній армії Махна було тоді 30—40 тисяч чоловік. Спроба організації грандіозного ан­ тикомуністичного виступу на Україні відноситься до 1921 року. Підготовка до повстання продовжувалась все літо і осінь, за рішенням Головного Отамана підготовча фаза мала завершитися 1 вересня. Організований 1921 року Парти­ зансько-Повстанський Штаб очолили генерал-хорунжий Юрій Тютюнник (на­ чальник Штабу) та полковник Юрій От- марштайн (начальник оперативного відділу). Генерального штабу капітан в російській армії, швед за походженням, Отмарштайн займав значні штабні поса­ ди в армії УНР. Навесні 1921 року «для збереження здорового ядра армії» від розкладу було створено таємну офіцерську організацію під назвою «Українське військове товариство» на чолі з Отмарштайном. 7 жовтня 1921 року Польща підписа­ ла зобов'язання вислати разом з ліде­ рами Савінковського «Союзу» також Петлюру, Тютюнника і Омеляновича- Павленка. Насправді ж 23 жовтня Тю­ тюнник підписав наказ Повстанській армії (ПА), де оголосив про свій вступ у командування армією, призначення полковника Отмарштайна начальником штабу і підпорядкування ПА всіх сил в Україні. 29 жовтня Тютюнник виїхав зі Львова до Рівного, де завершувалося формування ядра Повстанської армії. 4 листопада Волинська група під ко­ мандуванням самого Тютюнника про­ рвалась через радянський кордон. Другий збройний Зимовий похід закінчився повною поразкою. Чекісти ще до переходу кордону групами ПА розгромили основні партизанські заго­ ни, і загальна чисельність повстан­ ських сил становила в жовтні 1921 ро­ ку всього 830 шабель та 440 багнетів1. Подільську групу червоні не допустили до з'єднання з Тютюнником, і вона, пройшовши півтори тисячі кілометрів, повернула назад; Бессарабську групу було розбито на кордоні. А групу Тю­ тюнника заманили вглиб території і розбили за Коростенем, в бою біля Звіздалі. Волинській групі протистояли дивізія українських «червоних коза­ ків» Примакова та бригада Котовсько- го, теж за основним складом україн­ ська. Червоні розстріляли біля Базару 359 із 500 полонених, решту віддали в Чека. Сам Тютюнник ледве врятувався з невеликим загоном. З військової точки зору Зимовий похід був авантюрою. На час виступу Тютюнника коло кордонів України зна­ ходилось вже тільки близько 7 тисяч бійців армії УНР. А Червона Армія на території УРСР налічувала 14 стріле­ цьких і 4 кавалерійські дивізії, не раху­ ючи технічних частин. Організації Цуп­ кому були розгромлені Чека ще до початку рейду. Постановами більшо­ вицьких органів влади передбачалась система жорстокого терору щодо ук­ раїнського населення, система розстрі­ лу заручників тощо2. А головне — вве­ дення НЕПу вибивало ґрунт з-під ніг повстанців. Селяни не пішли в повстанські загони. -Тютюнник розумів, що його рейд- похід має мало шансів на успіх і що з кожним днем ці шанси меншають. Пет­ люра, однак, не зважав на його аргу­ менти і все відкладав початок походу. З невідомих причин він розраховував на те, що велика війна проти більшовиків почнеться 1922 року, і відтягував поча­ ток повстання на Україні, сподіваю­ чись, що стане на чолі повстанців саме в відповідний час. Основні ресурси він направляв не Тютюннику, а південній групі Гулого-Гуленка; своєму представ­ нику при польському війську полков- 218 нику Данильчуку Петлюра направив листа, в якому доручав передати поля­ кам, щоб вони давали Тютюннику яко­ мога менше патронів та зброї, оскільки, мовляв, рейд є особистою справою Тю­ тюнника. Лист був написаний того ж дня, коли Петлюра підписав наказ про Зимовий похід. Цей лист попав в руки Тютюнника і Отмарштайна. Після провалу Зимового походу От- марштайн взявся вивезти з території Польщі листа Петлюри до Данильчука і з цією метою приїхав в табір інтерно­ ваних вояків УНР у Шепьорно. З квітня 1922 року в цьому таборі Отмарштайн був убитий невідомими — можна дума­ ти, політичними суперниками1, або, просто кажучи, агентами Чоботаріва. Листа при вбитому не знайшли, хоча документи і гроші убивці залишили. Як зазначав Тютюнник, звістка про смерть Отмарштайна викликала неприховану радість у Петлюри та близьких до нього людей2. Тютюнник став такою ж жертвою чекістської провокації, як і Савінков. Він робив ставку на «Всеукраїнську Військо­ ву раду», яка була насправді чекістською вигадкою; його було 1923 року виклика­ но в Харків на засідання цієї міфічної «ВВР» і на радянській території арешто­ вано. На відміну від Савінкова Тютюнник був відпущений чекістами на волю, став письменником і кінодіячем (до речі, ав­ тором першого варіанта сценарію по­ ставленого Довженком фільму «Земля») і навіть грав у фільмі про рейд Тютюнни­ ка роль Тютюнника. В переході Тютюнника на бік ко­ муністів є цікаві моменти, які розкрива­ ються в автобіографії, написаній ним на вимогу начальника ГПУ України Балиць- кого. За словами Тютюнника, він оціню­ вав і радянську, і польську владу під од­ ним кутом зору — як чужинську оку­ пацію. Чим більше еміграційні структу­ ри УНР ішли під оруду Пілсудського, тим меншою здавалася Тютюннику різниця між поляками і більшовиками. Водно­ час він все більш коливався у визна­ ченні свого ставлення до червоних — його цікавило тільки національне пи­ тання, а принцип «радянської влади», тобто принцип диктатури, він готовий був прийняти. За умов «українізації» Тютюнник легко і логічно перейшов на позиції комуністів. Природно, що з по­ воротом до політики «великого перела­ му» 1929 року він був арештований і згодом загинув. Після убивства Петлюри головою Ди­ ректорії став Андрій Лівицький, пред­ ставник її в Варшаві. Главою уряду став Вячеслав Прокопович; його реальна ро­ бота обмежувалась виданням у Парижі, де він оселився, журналу «Тризуб». 1 реально, і формально уряд УНР не мав ані впливу, ані справ до розв'язання. Праця історика іноді нагадує працю патологоанатома: він завжди має справу з мертвими реаліями, і часом йому дово­ диться брутально розтинати тих, хто дав­ но відійшов. Оглядаючи бурхливе життя літ революції, повне спалахів надій, руйнівних бунлв, поразок і відчаю, ге­ роїзму і жорстокості, безмежної дурості і пророчих прозрінь, серед безлічі ви­ падкових людей, винесених буревієм на поверхню подій, на фоні політичних платформ і програм, за якими най­ частіше стояли зовсім інші реалії або й нічого не стояло, — в кривавій пітьмі війни всіх проти всіх в українському національному таборі найвпливовішими чи найбільш знаковими уявляються по- стал Михайла Грушевського, Володими­ ра Винниченка, Микити Шаповала, Сергія Єфремова та Симона Петлюри. 1 якщо ми визнаємо, що шлях, на якому Ук­ раїна зазнала б найменше горя і втрати­ ла б найменше людських жилгів, — це 1 Див.: Сідак B.C. На­ ціональні спец- служби в період Ук­ раїнської революції 1917— 1921 pp. — С. 225. 2Див.: Тютюнник Ю.І. [Автобіографія] / / 3архівів ВУЧК— Г П У — нк в д — КГБ. — №1— 2 (6- 7), 1998. — С. 49. 219 був шлях національної державної неза­ лежності, то ми мусимо визнати, що саме Симон Петлюра був найвизначнішою історичною постаттю на цьому шляху. Попри всі свої особисті і політичні сла­ бості й недоліки. В ту пору партизанських «батьків» було багато, і часом вони були безлики­ ми і безвольними фігурами; від них ви­ магалось насамперед, щоб вони вгаду­ вали настрої своїх «хлопців». Деякі бу­ ли вольовими хижими натурами, що вміли підкоряти людей і довго трима­ лися на поверхні. Про батька Махна люди говорили: «Хто знає, чи з Богом він знається, чи з чортом, але йому ве­ зе». Серед популярних ватажків було чимало таких, які радше зналися з чор­ том; не випадково «батьки» рідко бува­ ли ставними красенями-героями, най­ частіше вони мали якісь фізичні вади, були малими і негарними, як Махно, каліками — популярний будьоннів- ський командир Правда був без обох ніг; була й отаман-жінка «Маруся», не- чувана річ в л роки в війську. Як го­ диться особам, близьким до «нижнього світу», всі вони відзначались надзви­ чайною жорстокістю. І кожному, щоб його слухали, необхідно було мати одну головну чесноту: везіння. Петлюра відчував себе ближчим до Бога. Але йому не везло. Симон Петлюра обрав єдино можли­ вий шлях, на якому перемагають націонал-патріотичні рухи: шлях націо­ нальної солідарності. На цьому шляху виграла Польща, де міжпартійні чвари і соціальні суперечності відступили пе­ ред загрозою повної втрати незалеж­ ності від Росії. Спроби національних соціалістів очолити неспокійне ук­ раїнське громадянство під гаслами соціальної справедливості, щоб на хвилі потужного селянського руху ви­ бороти також і незалежність, вияви­ лись неефективними: цю нішу захопи­ ли комуністи. Національним соціаліс­ там, як лівим есерам, так і незалежни- кам-есдекам, залишалось суперництво з сильнішим противником, а полм і капітуляція зі вступом до лав ком- парлї. Тривалий час вони мали ілюзії щодо співіснування з КП(6)У під суве­ ренітетом Комінтерну. Але комуністи ні з ким влади не ділили. Національна солідарність — це як кохання і як гроші: або вона є, або її немає. В Україні її не було. Українська еліта була розколота від самого початку і до самого кінця. Род- зянки, Драгомирови та інші нащадки лєї козацької старшини Богданових часів, яка віддала Росії перевагу перед Поль­ щею і домагалася л'льки рівноправності з імперським дворянством, в своїй пере­ важній більшості злилися з російським шляхетним станом і щонайбільше вва­ жали Україну своєю «малою вітчиз­ ною». До ідеології «малої вітчизни» схилялися і л ліберально-демократичні кола високої національної еліти, — Вер- надський, КістяківськийДимошенко, Ва- силенко, Лизогуб, — які трималися російських лібералів, а потім, коли «ве­ лика вітчизна» стала червоноюдиктату­ рою, були принаймні лояльними до пра- воцентристської авторитарної влади Скоропадського. Нижчі прошарки національної інтелігенції із своєю де­ монстративною «простонародністю» не­ спроможні були налагодити співпрацю з елітою російського виховання, що штовхнуло правоцентристських лібе­ ралів частково до аполітичності та до еміграції, частково навіть до російської генеральської хунти. Скороспілі «мар- товські» національно-соціалістичні політики та їх інтелектуальне ядро — група лівих інтелігенлв-«есдеків» — розривалися між національними і соціальними гаслами і не могли погоди­ тися з втратою демокралї і воєнною диктатурою. Ці сили теж швидко вияви- 220 лись незатребуваними, і лідери їх в роз­ палі війни емігрували. Тверді, праві центристи, були готові по­ жертвувати демократією в ім'я держав­ ності. Невелика група інтелігентів — націоналісти-народники старого покрою, душею якої був Єфремов, — була най­ ближчою до режиму військової диктату­ ри, що її теоретично здійснював Головний отаман. Реальність диктатури, проте, була ближчою до тодішньої пісеньки: «у вагоні директорія, під вагоном територія». Україна провалилася в стан повної атомізації. Бойові дії, як скрізь у ко­ лишній Росії, велися переважно вздовж залізничних колій; і там в містечках і на станціях якісь організуючі функції незмінно при всіх владах виконували три особи — начальник станції, телеграфіст і начальник міліції, вона ж банда або загін під прапором тієї сторони, яка була звер­ ху. Що творилось по далеких селах, того ми не знаємо. Скрізь було повно зброї і були свої загони, що нікого не слухали, а воювали часом більше з сусідніми села­ ми. З цих невеликих загонів формували­ ся більші, що інколи не визнавали жод­ ної влади, а інколи міняли прапори. Таки­ ми були і «петлюрівські» загони, такими були і «зелені», і анархісти, і червоні. Червоні формування пройшли через той самий етап хаосу і «ешелонної війни», що й повстанча армія УНР. Але більшовикам вдалося налагодити дис­ ципліну в військах. Почасти завдяки надзвичайній жорстокості їх чекістських і ніпівчекістських збройних структур. Але головною цементуючою силою була централізована політична парля, що всюди поставила своїх комісарів. Такої централізованої сили в Української дер­ жави не було, і в ній почалися швидкі процеси внутрішнього розпаду. Чи була втрата незалежності виявом фатальної «української ментальності»? Анна Вєжбіцка зазначає1, що в російській культурі, як і в англійській чи німецькій, є різниця між поняттям свободи (латин. — libertas) і волі (англ. — freedom). Свобода-liberty є інституційним явищем, тоді як відповідник національного походжен­ ня freedom, Freiheit, воля означає на­ самперед звільнення, унезалежнення від чогось. Дійсно, згадаймо із Пушкіна:« ... темницы рухнут, и свобо­ да вас встретит радостно у входа». Як­ би зустрічала воля, це був би акт осо­ бистого звільнення, не більше, але де­ кабристів має зустріти суспільство з правовими інституціями свободи. Зате «на свете счастья нет, а есть покой и воля» — еквівалент особистого щастя сприймається не як соціальний інсти­ тут, а як суто особиста незалежність. На відміну від freedom воля в російській культурі має присмак хаосу, свавілля, вольницы. У польській культурі, як зазначає А. Вєжбіцка, воля стосувалася саме юридичних (чи, точніше, некодифікова- них традиційних) привілеїв і вольнос­ тей шляхетського стану (ztota wolność). Коли ж Польща втратила незалежність і була поділена сусідами, zbta wolność стала насамперед саме державною са­ мостійністю, незалежністю. Саме таким було розуміння свободи («вольності») у давні козацькі часи і в Україні. Касіян Сакович у «Жалоснім вірші на погріб зацного рицаря Сагай­ дачного» писав: Золотая вольность, так єї називают, Доступити єї всі пилне ся старают Леч она не кождому может бити дана, Толко тим, што боронят Ойчизни і пана. Менством єї рицері в войнах доступуют, Не гроіими, але крв'ю ся єї докупуют. Свобода-«волносшь» у авторів бароко­ вих творів аж до Сковороди оспівується, як «ліпше і зацнійше добро» (Антоній Ра- дивиловський), і завжди протиставиться «неволі». Але це добро, що може бути здобуте лише власною кров'ю, по-шля- хетському і по-козачому, набуває впро- 1Циъ.: вежбицкая Ан­ на. Семантические универсалии и опи­ сание языков. — М., 1999. 221 довж віків в Україні насамперед соціаль­ них, а не національних характеристик. В українських «культурних сценаріях», як і в російських, в розумінні волі пере­ важає незалежність в соціальному плані. Більше того — це незалежність від пана і панського. Пригадаємо Шев- ченкове: «На вольній, бачиться, бо й сам уже не панський, а на волі». Воля насам­ перед протистоїть кріпаччині-рабству (неволі). Як логічне продовження теми волі — «і на своїм веселім полі свою ж таки пшеницю жнуть». То вже не мовні звички і не загадко­ ва ментальність. То — історія, яка саме такі шляхи нам вторувала. Петлюра сподівався, що невмирущою виявиться народжена громадянською війною військова державницька тра­ диція, що колись освітить нові спалахи збройної боротьби за національну во­ лю. Такого не сталося, і слово «пет­ люрівець» не увійшло героїчною ле­ гендою в національну пам'ять. Але ста­ лося щось інше. Ленінська стратегія полягала у ви­ черпному використанні національно- визвольного ресурсу для розвалу російської імперії для того, щоб негайно з початком світової пролетарської рево­ люції перейти до централістської інтер­ національної диктатури пролетаріату. Жодні автономії чи федерації не входи­ ли до планів Леніна та його парлї. Утво­ рення формально незалежної «УСРР» на самому початку «Диктатури проле­ таріату» було актом вимушеним. Звичай­ но, Леніну було однаково, що УСРР, що «Далекосхідна республіка» — ДВР, — все це було лише тактикою. Та утворення червоної Польщі, Німеччини чи Угорщи­ ни вимагало і червоної України. Держав­ на самостійність України під повним контролем РКП вирисовувалася в ході громадянської війни під тиском обста­ вин, під тиском потужного бажання са­ мостійності, виявленого українцями. Радянська Україна була червоною лнню УНР. Ми постали з цієї лні, яка в ході сімдесятилітньої історії набула плол і крові. Саме тому «нашою державою» є і та держава, яка започаткована універса­ лами Центральної Ради, і та, яка про­ довжила історію після гетьманського перевороту, і жовто-блакитна УНР, — і водночас червона УРСР, про що настир­ ливо твердив в еміграції Винниченко. Приймаючи державну тяглість, не мож­ на приймати політичні традиції всіх її урядів: вони настільки різні, що тодішні політики вважали за краще го­ ворити про різні держави, а не уряди. Але нащадки мусять брати на себе відповідальність за всю історію. Тоді разом з нею можна взяти і все те, що було в ній кращого і вічного. Ленін і Троцький Здається природним пов'язувати аль­ тернативні варіанти комуністичного режиму з іменами Леніна і Троцького. В роки громадянської війни їх імена не сприймались як знаки політичних альтер­ натив. В букварі для червоноармійців чи­ таємо як азбучну істину: «Вожди мирово­ го пролетариата — Карл Маркс, Фридрих Энгельс, Владимир Ленин, Лев Троцкий». Після смерл Леніна багато всякого писа­ лося про складність і навіть ворожість їх стосунків. Завдяки відомим спогадам Горького про Леніна закарбувались у пам'ял читачів Ленінські оцінки Троцько­ го: «З нами, а не наш», «є в ньому щось не­ хороше, від Лассаля». І в 20-л роки, а особливо в раніші часи стосунки дійсно бували ворожими, а то й нестерпними. Однак, не зовам зрозуміло, в чому саме полягав ідейний бік справи і наскільки тут виною їх психологічна несумісність. Звернемося спочатку до особистіс- ного боку справи. 222 Автор ґрунтовного дослідження про Леніна Д. Волкогонов час від часу підкреслює, що прагнення до влади бу­ ло у Леніна справжнім стрижнем його політичної особистості. Але це зали­ шається декларацією. Немає жодних свідчень якоїсь патології владолюбства у Леніна, немає жодного прикладу, коли б він затверджувався над своїм оточенням заради самої влади, а не заради певних принципів чи догм, прикладу, коли б він використовував владу як самоціль, для вдоволення психологічної потреби в ній, а не як засіб досягнення політичної мети. Все, що писали суперники Леніна про йо­ го жагу влади, може бути трактоване як риса його світогляду і переконань, як прагнення будь-якою ціною реалізувати свою стратегію, а не як вияв притаманно­ го йому хворобливого диктаторства. Сім'я Ульянових була дуже милою інтелігентською родиною з російської провінції і не лишила в синові комплек­ су меншовартості. Такий комплекс мог­ ла б у антисемітській Росії породити як­ що не приховувана, то не афішована Ульяновими четвертушка єврейської крові — але навіть у антисемітських ко­ лах тоді наявність дідуся-вихреста не робила людину «прихованим євреєм», як за режиму спадкоємців Леніна. Ленін був щирим інтернаціоналістом за переконаннями, але також і з осо­ бистих мотивів, в силу космополітично­ го характеру своєї родини — серед йо­ го предків були росіяни, калмики, євреї, шведи і німці. Гітлерівський фельдмар­ шал Модель доводився Ленінові дуже далеким родичем — і це мало не більше значення, ніж Ленінове «єврейство». А культурно і політично Ленін був типо­ вим російським революціонером. Спогади сучасників, всі наявні ма­ теріали створюють враження про жваву і оптимістичну людину з живим і потуж­ ним інтелектом, сповнену постійної пот­ реби діяльності, з розвиненим почуттям гумору, точніше, доброю реакцією на чужий гумор, який він сприймав із щи­ рим заразливим сміхом. За темперамен­ том Ленін був холериком, емоції у нього були глибокі і перебігали швидко, про­ являючись у виразній неповторній міміці та жестикуляції. (У Горького: «Картавит и руки сунул куда-то под мышки, стоит фертом»1). Його звичка панувати в товаристві не ображала лю­ дей/ бо він не підкреслював своєї зверх­ ності. У вузькому і сімейному колі Ленін бував дратливий, але на людях це ком­ пенсувалось увагою оточення. В ньому не випирала потреба демонструвати свою особистість, оскільки природна підвищеність емоційного тону врівнова­ жувалася схильністю до педантизму та інтровертованістю — зверненістю до внутрішнього світу як в переживаннях, так і в інтелектуальній діяльності. Ленін був типовий інтроверт. В його житті мали значення не стільки події самі по собі, скільки те, що він про них думав. Зосередженість на побудованій ним власній картині реальності неви- В.І. Ленін. 1920 рік 1 Див.: Горький М. В.И. Ленин / / Собр. соч. — М., 1952. — Т. 17. — С. 7. 223 димою стіною відділяла його від ото­ чення — у Леніна ніколи не було друзів, він був самодостатньою осо­ бистістю. Емігрантські колеги його могли цілими днями в цигарковому ди­ му обговорювати політичні новини і давати їм нове й нове марксистське тлумачення, він же рвався на повітря, на прогулянку — не стільки тому, що любив природу, скільки тому, що мусив побути з нею на самол. У осіб із такою постійною жадобою діяльності, як у Леніна, оцінки подій і людей бувають імпульсивними, залежними від наст­ рою, від ситуації спілкування, від того, що вони хочуть почути; у Леніна ж во­ ни, навпаки, були похідними від внутрішньої роботи у власному світі вірувань, ідеалів, упередженостей та інтелектуальних рішень. Він був здатний на рішення круп і жорсткі. Ленін дуже легко рвав стосун­ ки з людьми, з якими тривалий час вва­ жався політично і особисто близьким, і легко сходився з учорашніми суперни­ ками, якщо вони переходили на його позиції. Однак, сходячись з недавніми антагоністами, Ленін ніколи не міг повністю позбутися старого роздрату­ вання, і в цьому, можливо, знаходило прояв певне «застрявання емоцій». Можна думати, що у нього не дуже легко відходили в непам'ять гострі спа­ лахи почупів, і іноді це мало зловісний характер. Можливо, це проявилося в особистій ненависті до царя та цар­ ської сім'ї, що вгадується за холодними міркуваннями про доцільність їх фізич­ ного винищення. Подібні риси заста­ рілої озлобленості можна вбачати і в ненависті Леніна до церкви і свяще­ ників, і в легкості, з якою він наказував розстрілювати повій. Взагалі рішення Ленін, здається, приймав не дуже просто, а саме через л риси педантиз­ му, які змушують людину знову і знову повертатися до нібито ясного питання. Проте, сильний розум, темперамент і холодна емоційна перегородка інтро­ верта між собою і світом дозволяли уникнути хворобливих коливань. Жорстокість Леніна — а прикладів надзвичайно, безоглядно жорстоких його рішень можна наводити багато — походить не з характеропалї, а із все­ поглинаючої фанатичної відданості справі. І початок справжнього перело­ му в його свідомості, який врешл сфор­ мував його як політичного лідера, мож­ на побачити в гімназичні роки. Джерела духовної еволюції Леніна — в його юнацькому «ми підемо іншим шляхом». Ніхто не уточнював, що мав на увазі гімназист Володя Ульянов, коли сказав ці слова, дізнавшись про долю старшого брата-терориста. «Інший шлях», звичайно, офіційно трактувався як шлях марксистсько-ленінський, хоча далеко було ще юному Володі і до Марк­ са, і до комуністичної партії. Головне в «тому», Олександровому шляху — не убивство, а шляхетність самовідданих убивць. Олександр Улья­ нов відмовився підписати прохання про помилування, зіславшись на те, що це буде нечесно, — адже він, револю- ціонер-терорист, за його словами «зро­ бив свій постріл». Боротьба з царатом мислилась цими юнаками благородною, як дворянська дуель. Ця шляхетність терористів перших по­ колінь змінюється маккіавелізмом Лені­ на. Ленін відмовляється від народниць­ кого терору через його невигідність, а не його аморальність. Він завжди був за ма­ совий якобінський терор. «З ворогами треба по-ворожому» — ось те «інше», що визначило з юності його шлях. Чи був Троцький психологічно радше суперником, а чи доповненням Леніна? В період гострої фракційної бороть­ би в більшовицькій парлї противники Троцького уперто створювали образ ка­ призної самозакоханої особи з дрібно- 224 буржуазної сім'ї, неспроможної на дис­ ципліновану акцію через постійну потребу в демонстрації свого невга­ мовного Я. Головний редактор усіх тодішніх енциклопедій H.H. Мещеря- ков писав: «Впродовж усієї своєї рево­ люційної діяльності Троцький прагнув стати вождем парлї. Людина блиску­ чих здібностей, але за натурою най­ чистіший інтелігент-індивідуаліст, чу­ жий психіці пролетаріату і нездатний до колективної роботи, Троцький не­ зважаючи на всі зусилля ніколи не міг зібрати навколо себе скільки-небудь значну групу революціонерів»1. Пізні­ ше ці характеристики поєдналися з на­ тяками на єврейське походження Троцького, що додавало його образові додаткові штрихи невизнаного містеч­ кового вундеркінда. Мефістофелівська зовнішність Троцького та його оратор­ ська революційна демагогія посилюва­ ли враження ідеолога насильства, мож­ ливо, ще страшнішого, ніж сталінське. Всі ці характеристики істотно спотво­ рюють справжнього Троцького, про якого ми можемо сьогодні судити з до­ кументе та його публікацій. Передусім єврейське походження Лева Бронштейна-Троцького не відігра­ вало в його жилі настільки серйозної ролі, як у жилі багатьох опозиційних діячів єврейського походження в Росії та Європі його часу. Троцький говорив, що в юнацькі роки своїм єврейством він зовсім не переймався. Батько Троцького був багатим хліборобом, ви- ходцем із єврейських колоністів Кате- ринославщини, що були до Олександ­ ра I I I взагалі звільнені від правових обмежень, які накладались на євреїв. Старий Давид Бронштейн говорив ук­ раїнським «суржиком», сам умів вико­ нувати всю селянську роботу і не сприймався українським оточенням як типовий єврей. В Одесі в реальному училищі підлітку Льові Бронштейну інколи доводилось чути від викладачів слівце «єврейчик», але не меншу во­ рожість реакційні вчителі виявляли до німців і особливо до поляків. Він жив під час навчання в Одесі у родичів, в інтелігентній єврейській родині, пе- рейнялй народницьким гуманізмом, і під впливом пануючої атмосфери сприймав імператив справедливості, що змушував його соромитися влас­ ницького егоїзму батьків в їх стосунках із селянами. Звідси витоки його проте- стних настроїв, що рано привели Тро­ цького до революційного підпілля, су­ ду, тюрми і заслання. В характері Лева Троцького замолоду простежується дуже сильний егоцент­ ризм, який штовхав його до ініціативи і лідерства. Однак, тут не видно рис де­ монстративної особистості. Демонстра- тив з властивою йомулегкістю забування В.І. Ленін ІЛ.Д. Троцький на Червоній площі 7листопада 1919 року 1 Див.: Мещеряков Н. Троцкий / / МСЭ. — М., 1931. — Т. 8. — С. 957. 225 Л.Д. Троцький в кабінеті Студент Л. Бронштейн (Троцький). Фото з архіву поліції 1 Див.: Троцкий Л. Моя жизнь. — С. 74. 2 Див.: Там же. — С. 87. не переймається спогадами і докорами сумління, він охоче демонструє себе, але має схильність пристосовуватися до ото­ чення, показувати себе людям таким, яким швидше може їм сподобатися — і нерідко настільки гнучкий, що втрачає все своє Я, крім найпримітивнішого егоїзму. Психіка Троцького не має з цими рисами демонстратива нічого спільного. Йому абсолютно невластива напівісте- рична віра в свої фантазії, які демонстра- тив не пробує й перевірити, а головне — Троцький ніколи не пристосовувався до аудиторії. Він радше в першій реакції був схильний опиратися оточенню, негайно протиставити йому своє Я і власні оригінальні погляди і переконання, хоч би пізніше йому довелося відступити і змінити їх. Як егоцентрик Троцький пога­ но чує голоси навколишнього світу, рад­ ше нав'язує йому свою волюі своє бачен­ ня. При цьому, як це нерідко буває з его­ центричними натурами, він не був егоїстом у розхожому розумінні слова — Троцький і в малих побутових справах, і в великому був щедрий на самовідданість і самопожертву. Один із недоброзичливців сказав про Троцького, що він охоче помер би за революцію, якби достатнє число гля­ дачів милувалося ним в цю хвилину. В цьому щось є, хоча це безглузда фраза. На догоду глядачам можна вдіяти собі 226 багато шкоди, проте, не смерть. До речі, Троцький помер від руки сталінського убивці гідно, знайшовши щирі останні слова і для коханої дружини, і для світового пролетаріату, якому, як був переконаний, він віддав своє життя. Троцький, як і Ленін, — типовий інтроверт. «Природа і люди не тільки в шкільні, а і у подальші роки юності зай­ мали в моєму духовному бутті менше місця, ніж книги і думки»1. Як людина дуже зосереджена на собі і схильна нав'язувати себе реальності більше, ніж віддавати себе їй, вірити її силам і прислухатися до них, Троцький ближ­ чий до типу пророка, ніж до типу са­ мовідданого служки церкви чи парлї. Егоцентричне нав'язування своєї волі реальності сприймається ним самим як революційний месіанізм. Він чув щось у навколишній дійсності, воно говори­ ло через нього — з дитячих років. «Весняне сонце навіювало, що є щось незмірно могутніше, ніж школа, інспек­ тор і неправильно посаджений на спи­ ну ранець, ніж навчання, шахи, обіди, навіть читання і театр, ніж все взагалі повсякденне життя. І туга за цим незвіданим, владним, піднесеним над окремою людиною охопила істоту хлопчика до самої серцевини костей і викликала солодкий біль знемоги»2, пише він про себе-учня. Так само він характеризує свої дії в ре­ волюційні дні: «Кожен дійсний письмен­ ник знає моменти творчості, коли хтось інший, більш сильний, водить його ру­ кою. Кожен справжній оратор знає хви­ лини, коли його устами говорить щось сильніше, ніж він сам в свої буденні годи­ ни. Це є «натхнення». Воно виникає з ви­ щого творчого напруження всіх сил. Безсвідоме підіймається з глибокого лігва і підпорядковує собі свідому робо­ ту думки, зливає її з собою в якійсь вищій єдності. Мил вищого напруження духов­ них сил охоплюють в певні моменти всі сторони особистої діяльності, пов'язаної з рухом мас. Такими днями були для «вождів» дні жовтня. Підспудні сили ор­ ганізму, його глибокі інстинкти, успадко­ ване від звірячих предків чуття — все це піднялось, зламало двері психічної рути­ ни і — поряд з вищими історико-філо- софськими узагальненнями — стало на службу революції. Обидва ці процеси, особистий і масовий, були засновані на поєднанні свідомості з безсвідомим, інстинкту, що складає пружину волі, з ви­ щими узагальненнями думки»1. Такого не міг би написати ані Ленін, ані жоден із його соратників. Не тому лльки, що марксистський пуризм не дозволив би їм згадувати інстинкт і безсвідоме, — просто нікому з них не було дано так яск­ раво відчувати і виражати той стан, який за аналогією з релігійним можна було б назвати революційним духовним досві­ дом. Троцький — революціонер не лльки за професією, але й за психологією, бо він відчував революцію містично і про- роцьки, всім єством «до серцевини кісток», як екстаз. Ленін був відданий соціалістичній ре­ волюції теж абсолютно і безкомпроміс­ но, але інакше. В нього немає ознак пси­ хології пророка, він радше чесний і без­ жальний службовець і служка ідеї ко­ мунізму. Жахливі слова, сказані про Леніна Петром Струве, який добре його знав, — «мисляча гільйотина», — ма­ буть, не позбавлені жорстокої правди. Але все це нічого не говорить про природу конфлікту між Леніним і Троцьким. Щодо ідейно-політичного боку розхо­ джень, то тут пізніші більшовицькі звину­ вачення радше перекручують реальність. Політична (тактична) платформа більшо­ визму в 1905 році ґрунтується на тих са­ мих, по сул, ідеях неперервності розвит­ ку революції від «буржуазно-демокра­ тичного» етапу до «соціалістичного», що й платформа Парвуса — Троцького, хіба що з різницею в деталях, — лльки Тро­ цький сформулював їх на кілька місяців раніше ніж Ленін, ще в січні 1905 року. Про робітничі ради як орган «диктатури пролетаріату» Ленін ясно говорить лльки в 1917 році, хоча звернув на них увагу вже в 1905-му, але саме Троцький високо оцінив їх і був фактичним керівником Петербурзької робітничої ради в роки першої революції. Легенди про «недо­ оцінку» Троцьким «ролі селянства» спільно спростовувалися Леніним і Троцьким в роки громадянської війни, коли вони опублікували заяву про їх по­ вну одностайність у цьому питанні. Щодо особливої агресивності Троцького в курс на «світову революцію», то варто зазна­ чити, що в 1920 році Троцький був рішу­ чим противником прориву в рево­ люційну Європу через Польщу, а Ленін підтримав задуми комуністичних інтер­ венціоністів. Троцький як революціонер мав бути — і був — жорстокий і байдужий щодо доль маленьких людей, які попадали під коле­ са революції. Проте, перш ніж прийти до революційного маккіавелізму, Троцький пережив протест проти ленінської політичної моралі. Троцький приїхав з Росії за кордон восени 1902 року, в розпал підготовки Л.Д. Троцький, В.І. Ленін, Л.Б. Каменєв. Травень, 1920 р. 1 Див.: ТроцкийЛ. Моя жизнь. — С. 324. 227 1 Див.: Мартынов А. У истоков троцкиз­ ма / / Красная новь. — 1925. — № 1. — С. 220. 2 Див.: Троцкий Л. Моя жизнь. — С. 163. 3 Див.: Там же. — ■ С. 164. I I з'їзду парлї. Йому було тоді лльки 23 роки — вік, коли студенти закінчу­ ють університети. Троцький став дуже близьким до старших вождів парлї — Мартова, Засулич, Аксельрода, а з Пле- хановим зразу вступив у важкий конфлікт; з Леніним же в нього скла­ лися спочатку прекрасні взаємини. Ленін навіть настирливо вимагав вклю­ чення Троцького до редколегії газети «Іскра», щоб змінити на свою користь співвідношення сил; як свідчив пізніше колишній меншовик Мартинов- Пікер, Ленін планував створення в ред­ колегії керівної «трійки» в складі Леніна, Плеханова і Троцького1. А на I I з'їзді парлї в 1903 році Троцький не­ сподівано підтримав «меншовиків» проти Леніна. Тоді, після I I з'їзду, Троцький пого­ джувався з Мартиновим, що Ленін хоче прискорити об'єктивний хід подій за допомогою гільйотини, як це робили якобінці. Він писав про більшовиків і меншовиків: «Якобінець чи соціал-де- мократ?», на що Ленін відповідав: «Якобінець-соціал-демократ». Троць­ кий самовизначився жирондистом, Ленін проголосив себе якобінцем. Гли­ бинні мотиви свого відступу від Леніна в ті доленосні роки Троцький виклав у своїй політичній автобіографії. «Рево­ люційний централізм є жорсткий, влад­ ний і вимогливий принцип. У відно­ шенні до окремих людей і цілих груп вчорашніх однодумців він набуває нерідко форми безжальності. Недарма в словнику Леніна такі часті слова: не­ примиренний і безжальний. Тільки ви­ ща революційна цілеспрямованість, вільна від усього низько-особистого, може виправдати таку особисту не­ щадність. В 1903 році йшлося лише про те, щоб поставити Аксельродаі Засулич поза редакцією «Іскри». Моє ставлен­ ня до них обох було проникнуте не ли­ ше повагою, але й особистою ніжністю. Ленін також високо цінував їх за їх ми­ нуле. Але дійшов висновку, що вони все більше стають перешкодою на шля­ ху до майбутнього. ...Його поведінка мені здавалась неприпустимою, жахли­ вою, обурливою. А між тим вона була політично правильною і, отже, ор­ ганізаційно необхідною»2. Троцький пояснює, що він тоді не ро­ зумів, який напружений централізм потрібен буде парлї для здійснення ре­ волюції, і робить цікаві визнання: «Моя рання молодість пройшла в присмер­ ковій атмосфері реакції, що затяглася в Одесі на зайве п'ятиліття. Юність Леніна виходила до «Народної волі»3. Як завжди, першою реакцією Тро­ цького на життєвий урок нещадності був протест. Потім він зрозумів, що «інакше пролетарську революцію не роблять». Йому належать фрази, що свідчать про готовність на все і схильність до гри із смертю («ми укла­ ли угоду із смертю», «якщо ми підемо, то грюкнемо дверима так, що здриг­ неться світ» тощо). Троцький, що на все дивився з легкою зневагою втаємниче­ ного в історичні процеси вождя мільйонних мас, відчував запах смерл і не боявся його. І не це відділяло Троць­ кого від Леніна і більшовицьких вождів, змушуючи Леніна сказати Горь- кому знамените: «з нами, а не наш». - Де дійсно виявлялися глибокі розхо­ дження Леніна і Троцького, то це в ставленні до парлї. Троцький дійсно був чужий в середо­ вищі старих більшовиків, «не наш», і мало цінував принципи парлйної солідарності, священні для більшовиків. Прийшовши до парлї Леніна один, з невеликим числом випадкових попут­ ників, Троцький раптом став другою лю­ диною в партії, об'єднавши навколо себе молодшу генерацію більшовиків. І суть справи не в Троцькому, а в мо­ лодій генерації. 228 «Старик» і молодь Поглянемо на список основного складу ЦК РКП періоду революції та громадянсь­ кої війни. Якщо не брати до уваги кількох більш-менш випадкових осіб, що майнули в складі ЦК на рік і більше не з'являлись на найвищому партійному горизонті, то можна поіменно назвати людей, які скла­ дали впродовж вирішальних чотирьох років революції та громадянської війни вищу комуністичну партійну раду: • Артем (Сергеев) Федір Андрійович (1883— 1921) — із сім'ї багатого під­ рядчика, росіянин, виріс на Катерино- славщині і тут почав нелегальну діяльність, більшовицький організа­ тор на півдні країни, був у еміграції в Китаї і Австралії, став підданим Вели­ кобританії і профспілковим авст­ ралійським діячем, ініціатор створен­ ня Донецько-Криворізької республіки в 1918 році, загинув у катастрофі. • Белобородов Олександр Григорович (1891— 1938) — робітник-електрик з Уралу, росіянин, в партії з 17 років, судився ще як неповнолітній, швидко висунувся на Уралі після революції, причетний до розстрілу царської сім'ї, організатор каральних експе­ дицій на Дону в 1918 році, працював на Північному Кавказі і потім в НКВД, ультралівий, троцькіст, розстріляний 1938 року. • Бубнов Андрій Сергійович (1883— 1940) — син Іваново-Вознесенського текстильного фабриканта, росіянин, в більшовицьку партію пішов у 20 ро­ ків, покинувши Тімірязєвську ака­ демію, один із чільних організаторів Жовтневого перевороту, на партійній роботі в армії і в агітаційно-пропаган­ дистському відділі ЦК. Ультралівий, потім сталінець, розстріляний. • Бухарін Микола Іванович (1888— 1938) — син гімназійного учителя, росіянин, москвич, партійну роботу почав ще в гімназійному гуртку, з за­ слання утік за кордон 1910 року, де й познайомився з Леніним, з 1918 ро­ ку — головний редактор «Правди». Ультралівий, нерідко підтримував Троцького, потім — «правий» про­ тивник Сталіна. Розстріляний. • Владимирський Михайло Федорович (1874— 1951) — з Нижегородщини, росіянин, студент-медик, член соціал- демократичного руху і потім — про­ фесійний партієць, один із керівників Московської парторганізації, працю­ вав і в НКВД, і в Україні, з 1927 року аж до смерті — голова Центральної ревізійної комісії ВКП(б). «Твердий ленінець» і сталінець. • Дзержинський Фелікс Едмундович (1877— 1926) — польський шляхтич родом з Литви, в соціал-демократії з гімназійних часів, один із керівників соціал-демократії Польщі і Литви, лідером якої була Роза Люксембург, належав до крила, що його не підтри­ мували більшовики, прожив важке життя підпільника, втратив здоров'я у в'язниці російської імперії, після революції — керівник ВЧК — ОДПУ, одночасно на господарській роботі, учасник лівих опозицій в РКП, часто підтримував Троцького, потім сталі­ нець, умер від інфаркту. • Зинов'ев (Радомисльський) Григорій Євсеєвич (1883—1936) — з єврейської буржуазної сім'ї з Єлисаветграда на півдні країни, двадцятирічним студен­ том в Берні став соціал-демократом і познайомився з Леніним, на партійній роботі переважно в еміграції, після ре­ волюції — більшовицький керівник Петрограда і голова Комінтерну, розстріляний 1936 року. Ленінець з правим ухйлом, потім прихильник Троцького в боротьбі зі Сталіним. • Йоффе Адольф Абрамович (1883— 1927) — з багатої купецької родини 229 з Сімферополя, єврей, в соціал-де- мокралї з гімназійних часів, вчився медицині в Берліні, лікувався у пси- хоаналітиків у Відні, після першого курсу — нелегал, був радянським по­ слом в Німеччині і готував там по­ встання, далі на дипломатичній ро­ бол, давній троцькіст, покінчив са­ могубством 1927 року. • Калінін Михайло Іванович (1875— 1946) — із селянської сім'ї, робітник- путіловець, підпільник-більшовик, піс­ ля смерл Свердлова — голова ВЦВК, за Сталіна обіймав ту саму посаду но­ мінального глави держави. Сталінець. • Каменєв (Розенфельд) Лев Борисович (1881— 1936) — з родини інженера, обрусілого німця за походженням, ди­ тинство пройшло в Вільно і Тифлісі, говорив по-грузинськи і був знайо­ мий із Сталіним ще з Грузії, студент- юрист Московського університету, звідки й пішов у парлйну роботу, після революції — Московський ко­ муністичний мер і заступник Леніна в уряді і Раді праці і оборони, помірко­ вано правий ленінець, потім прихиль­ ник Троцького, розстріляний. • Крестинський Микола Миколайович (1883—1938) — із родини гімназійно­ го учителя з Могильова (Білорусія), ук­ раїнець, учився на юридичному фа- культел в Вільно, полм в Петербурзі на- - парлйній робол, після революції — комісар банку, нарком фінансів, після смерл Свердлова замінив його і до 1921 року секретар ЦК і член Політбю- ро, полм на дипломатичній робол, ультралівий, троцькіст, розстріляний. • Мілютін Володимир Петрович (1884—1938) — з 19 років на більшо­ вицькій робол, вважався літератором- економістом, був правим'у 1917 році, розстріляний. • Муранов Матвій Костянтинович (1873—1959) — із селянської роди­ ни з Полтавщини, харківський робіт­ ник, більшовик, депутат думи, після революції був інструктором ЦК, полм на судовій і партійній роботі в Москві. «Твердий ленінець». • Ногін Віктор Павлович (1878—1924) — робітник, із сім'ї приказчика, соціал-де- мокрагг, професійний парлєць, на гос­ подарській роботі. Правий в 1917 році. • Преображенський Євгеній Олексійо­ вич (1886—1937) — із сім'ї священи­ ка з Орловщини, в нелегальну роботу включився ще в гімназії, перейшов на нелегальне становище в 19 років, пра­ цював на Уралі, з літа 1919 — делегат партз'їзду, член і секретар ЦК. Видний більшовицький економіст, троцькіст, розстріляний. • Радек Карл Бернгардович (1885— 1939) — народився у Львові в єврей­ ській інтелігентній сім'ї німецької культури, учасник польського націо­ нального руху, діяч австрійської і німецької соціал-демокралї, полм в парлї Рози Люксембург, її противник, опинився в російській тюрмі, де почав знайомитися з російською мовою. Комінтернівський діяч і провідний ко­ муністичний журналіст. Ультралівий у всі часи. Троцькіст. Розстріляний. • Раковський Христіан Георгієвич (1873—1941) — болгарин із відомої сім'ї революційних національних діячів, лікар, діяч міжнародного лівого соціал-демократичного руху, голова уряду Радянської України, троцькіст, на дипломатичній роботі, розстріляний. • Риков Олексій Іванович (1881— 1938) — із сім'ї купця — виходця із селян, росіянин, студент-юрист, вид­ ний організатор більшовицької парлї ще з 1903 року, очолював про­ довольчу службу, заступник голови і голова Раднаркому, правий в 1917 і 1928— 1929, розстріляний. • Рудзутак Ян Ернестович (1887— 1938) — латиш, із сім'ї наймита, ри­ зький робітник, 1905 року у в'язниці 230 став більшовиком, член латиської соціал-демократії, каторжанин, після революції на профспілковій роботі, був членом Політбюро. «Твердий ленінець». Розстріляний. • Свердлов Яків Михайлович (1885— 1919) — з сім'ї власника друкарні і типографії з Нижнього Новгорода, єврей, в революцію пішов ще з гімназії, видний підпільник-ор- ганізатор, після Жовтня — голова ВЦВК та секретар ЦК, умер від грипу. Особисто «твердий ленінець», але ідейно в роки після першої рево­ люції схилявся до ультралівих. • Серебряков Леонід Петрович (1890— 1937) — росіянин, виріс в Луганську, токар, соціал-демократ-більшовик і член партійного комітету з 15 років, був секретарем ЦК і на робол' в армії та на транспорті, троцькіст, розстріляний. • Смирнов Іван Микитович (1881— 1936) — із селянської родини з Ря- занщини, росіянин, освіта — міське училище, арештований в 19 років і після цього — парл'йний про­ фесіонал, на військовій роботі, неле­ гал в тилу у білих, голова Сибірсько­ го ревкому, на господарській роботі в військовій промисловості, троць­ кіст, розстріляний. • Смілга Івар Тенісович (1892—1938) — латиш, із інтелігентної родини, батько розстріляний каральною експедицією 1908 року. В партії ще з реальногоучи­ лища, студент, нелегал. На воєнній ро­ бота', після війни — в промисловості, троцькіст, розстріляний. • Сокольников (Брилліант) Григорій Якович (1888—1939) — єврей, на­ родився в Україні в Ромнах в сім'ї лікаря, виріс в Москві, став нелега- лом-більшовиком ще в гімназії, де вчився разом з Бухаріним і Еренбур- гом, один із організаторів Жовтнево­ го перевороту, на комінтернівській, дипломатичній, військовій робол', наркомфін, літератор. Радше правий ленінець, але був і троцькістом. Розстріляний. • Сталін (Джугаиівілі) Йосиф Віссаріо- нович (1879—1953) — коментарів не потребує.Грузин. Освіта — незакічена духовна семінарія. На нелегальному становищі з 1901 року. Знайомий з Леніним з 1907 року. Генералісимус і диктатор комуністичної Росії. • Стасова Єлена Дмитрівна (1873— 1966) — росіянка, дворянка із відо­ мої інтелігентської петербурзької сім'ї, в нелегальну роботу включи­ лась після приватної гімназії Таган- "цевої, працювала разом з Крупською, була технічним секретарем ЦК, пра­ цювала в Комінтерні і в апараті ЦК. Ультраліва (в час дискусії щодо Брес­ та), пізніше співчувала Троцькому, але не була в опозиціях. «Сиділа», але вижила. • Стучка Петро Іванович (1865— 1932) — латиш, із селян, юрист за освітою і стажем роботи, працював у латиській соціал-демократії, нарком юстиції, голова Верховного суду РРФСР, представник латвійської компартії в Комінтерні. «Твердий ленінець». • Томський Михайло Павлович (1880— 1936) — росіянин, з петербурзької робітничої родини, освіта — три кла­ си, робітник і видний більшовик, після революції — на профспілковій ро­ бол', голова ВЦСПС з її другого з'їзду, застрелився напередодні арешту. «Правий ленінець». • Троцький (Бронштейн) Лев Давидо- вич (1879— 1940) — коментарів не потребує. Походив з багатої єврей­ ської родини з України, освіта — реальне училище. Парл'йну роботу почав у Миколаєві 18-ти років. Уби­ тий агентом НКВД. Усі ці люди пішли в нелегальну робо­ ту в ранній юності, життя їх проходило 231 від арешту до арешту, від тюрми до за­ слання, від еміграції до еміграції, без дому і сім'ї, без пристойного одягу і свіжої білизни, з підробними паспорта­ ми, в постійних турботах про транспорт літератури, друкування листівок, ор­ ганізацію явок, підпільних зборів, страйку, демонстрації, переправлення посланців за кордон тощо. В кожному з цих життєписів є щось героїчне, вклю­ чаючи трагічну смерть переважної більшості з них в часи переможного соціалізму, — постріл з пістолета в по­ тилицю на останньому своєму сірому світанку десь у підвалі НКВД. В списку представлені рішуче всі соціальні стани (природно, переважна більшість більшовицьких вождів похо­ дила із заможних верств) і різні нації імперії. До речі, твердження про пере­ важно єврейський склад більшовицько­ го керівництва — легенда: серед трьох десятків членів вищого керівництва — половина росіян, євреїв шестеро, троє латишів, є інші. Приблизно таким був відсоток євреїв у всьому революційно­ му і опозиційному русі, що цілком зро­ зуміло з огляду на особливо гноблене становище євреїв в імперії та міський характер єврейського етносу. Тільки се­ ред меншовицького керівництва євреї абсолютно переважали. Освіта більшовицької еліти була рад­ ше хаотична і безсистемна; слово «література» для більшості асоціюва­ лося із словом «транспорт», але до марксистської літератури повага була надзвичайна. Як правило, читали «Капітал» (не далі п'ятої глави першого тому), окремі твори Маркса і Енгельса, такі, як «18 брюмера Луї Бонапарта» або «Критика Готської програми», якісь брошури Лассаля, Каутського, Плехано- ва, — ну, і обов'язково різні статті Ле­ ніна та збірники статей Леніна і Зи- нов'єва про війну. До речі, єдиними марксистськими підручниками полі­ тичної економії були книжки Богдано­ ва — «Короткий курс економічної нау­ ки», найпопулярніший, перекладений на європейські мови, «Початковий курс політичної економії» в питаннях і відповідях для початківців і товстий «Курс політичної економії». Вживалося слово «класики», але четвірка «Маркс— Енгельс—Ленін—Троцький» належала до вождів світового проле­ таріату, а не до класиків марксизму. На тексти Маркса і Енгельса посила­ лись як на вчення, але навіть Ленін не був ще сакральним автором, з ним мож­ на було сперечатися. Поняття «марк- сизм-ленінізм» утвердилося після смерті вождя. Звернемо увагу на молодість Цент­ рального Комітету — вождю парлї 50 років виповнилось в кінці грома­ дянської війни, лише семеро на 1917 рік перейшло сорокарічний рубіж життя (до речі, майже всі ці старші, за винятком «чужих», — Дзержинського з польської і Раковського з болгарської соціал-демо- кралї, — були на малозначущих посадах в парлї і померли в сталінський час у своїх ліжках), п'ятеро в рік революції не мали ще й тридцяти років; середній вік ленінського цекіста, не рахуючи най­ старших і наймолодших, — 33—34 роки. -Переважна більшість пішла в революцію з першого ж курсу інституту чи універси­ тету, так що ЦК складався, грубо кажучи, із студенлв-недоучок; третина — пере­ важно робітничого походження — не мала і середньої освіти. З більшовиків-цекістів близько полови­ ни належало до ультралівих опозиційних платформ; більшість із троцькістів, яких почали усувати з керівних посад в парлї ще 1921 року, завжди були більшовиками і стали прихильниками Троцького в роки революції та війни. Леніна в його оточенні звали «Стари­ ком» ще в часи, коли він був молодим. Ця парлйна кличка залишилась за ним в 232 найвужчому середовищі «старої гвар­ дії». В прізвиську «Старик» відобрази­ лась і дистанція між вождем і його вірними, і патріархальна самооцінка послідовниками себе як «дітей», «мо­ лоді», — і та обставина, що «молоді» чи­ мось дійсно відрізнятись від «Старика». Після закінчення Громадянської війни і демобілізації додому поверну­ лися молоді комуністи, які нерідко вступали в конфлікти з місцевою вла­ дою. «Известия ЦК РКП(б)» 1921— 1922 років повні повідомлень про чва­ ри «на місцях» і справжню «секре­ тарську кризу» внаслідок відсутності підготовлених керівників; особливо гострою була ситуація взимку з 1920 на 1921 рік. Як причини кризи орган ЦК відзначав постійні мобілізації членів партії з партійної роботи на фронти і появу молодих сил, що прийшли з фронту і вимагають підходящої партро- боти у «стариків»1. Злидні і граничне виснаження сприяли особливо нер­ вовій обстановці, в якій перебігали всі особисті зіткнення. Проблема поколінь в партійній масі знаходила відображення в політичних і особистих розходженнях партійних вождів. В протоколах VI з'їзду РСДРП(б), що відбувся напередодні революції, влітку 1917 року, наведена виразна статисти­ ка: середній вік охопленого анкетою учасника з'їзду — 29 років, в партію цей пересічний делегат вступав в роки революції 1905 року2. Тоді це були сімнадцятирічні діти, переважно шко­ лярі. Дивно, що автор прекрасної політичної біографії Бухаріна Стівен Коен, який посилається на наведені дані3, не зазначає, що Бухарін повністю відповідав цьому статистичному обра­ зові — йому виповнилось 29 в рік Жовтня, і він був партійцем нового призову, призову 1905 року. Для Ле­ ніна Бухарін і П'ятаков і тоді, коли він в грудні 1922 року, на смертному ложі, писав таємний «заповіт», обидва зали­ шалися «найздібнішими молодими лідерами з наймолодших»4. Загадкова тут згадка про П'ятакова: адже після революції він ніколи не посідав достат­ ньо високих посад в партії і державі, принаймні таких, які наближали б його до статусу кандидата в члени Політбю- ро. В свої останні роки Ленін рекомен­ дував П'ятакова в заступники голові Держплану Кржижановському. Можна думати, пара «Бухарін— П'ятаков» врізалася йому в пам'ять в останні пе­ редвоєнні роки, коли ці двоє були близькими друзями — молодими біль- шовиками-теоретиками, надзвичайно лівими радикалами, і задиристо й без­ компромісно дискутували з ним. Не стільки мефістофелівська постать Троцького, скільки постать непрактич­ ного, піднесеного і веселого рудого ли­ суватого «Бухарчика» в його потертій «кожанці», нечищених чоботях і роз­ христаній, зібганій на животі під ремінцем чорній сорочці проглядала за В.І. Ленін готується до виступу Г.Л. П'ятаков 1 Див.: Известия ЦК РКП(б). — 1922. — № 1. — С. 33. 2 Див.: Шестой съезд РСДРП(болыиеви- ков). Август 1914 го­ да. Протоколы. — М., 1958. — С. 295. 3 Див.: Коэн Стивен. Бухарин. Полити­ ческая биография. 1888— 1938. — М., 1988. — С. 36. 4 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 45. — С. 345. 233 М.І. Бухарін 1 Див.: Мещеряков Н. Бухарин / / МСЭ. — М., 1930. — Т. 1. — С. 914. рішучими і невмолимими МОЛОДИМИ комісарами. Як сприймався Бухарін мо­ лодшим поколінням парлйців, можемо судити із сталі про нього в «Малій ра­ дянській енциклопедії», написаній все тим же Мещеряковим: «В лавах ВКП(б) Бухарін займає одне з перших і видат­ них місць і являє собою одну з найяс­ кравіших фігур. Він живий і рухливий, як ртуть, жадний до всіх проявів життя, починаючи з нової глибоко абстрактної думки і кінчаючи грою в городки. «За­ дьористий» на словах і в своїх статтях, він до останньої міри вимогливий до се­ бе в своєму особистому жилі, виявляю­ чи водночас поблажливість до невели­ ких слабкостей товаришів. Різкий, нищівний полеміст, він любовно м'який у стосунках з товаришами. До цього треба додати глибоку щирість, гострий розум, широку і глибоку начитаність в найрізноманітніших галузях знання, уміння на льоту розуміти чужу думку і невичерпну веселість. Всі ці якості роб­ лять Бухаріна однією з найулюбленіших постатей російської революції»1. Бухарін був дружний з групою моло­ дих земляків-москвичів, що сформува­ лася в підпіллі і боях першої революції. Всі вони були лівими комуністами, а пізніше розійшлися в парлї по різних фракціях. Бухарін, особисто безконечно відданий Леніну, в парлйних дискусіях займав ліво-революційні, романтичні позиції, що найчастіше закінчувалось підтримкою платформи Троцького. В словечку «троцькістсько-бухарінський», що вживалося в часи сталінізму як про­ кляття, таки був певний історичний сенс. Саме після того, як Бухарін підтримав Троцького у «профспілковій дискусії» 1920—1921 років, Ленін найбільше роз­ гнівався на нього і звинуватив Бухаріна в безпринципній м'якості («м'який віск», на якому може писати що завгодно «ко­ жен демагог»). Звинувачення в безприн­ ципності з огляду на фанатичну переко­ наність і абсолютну щирість Бухаріна звучить дивно — доти, доки ми не врахуємо, що для Леніна йшлося не про теоретичні розходження і не про дріб'яз­ кову політику союзів і ворожнеч (хоча й тут він відзначає у Бухаріна «довірливість до пліток»), а про ставлення до партії як принципу політичного життя. Як найяс­ кравіший з молодих парлйних вождів і, врешті, як кандидат в члени Політбюро, що відповідав також і за роботу з молод­ дю, Бухарін мав би бути повністю одно­ стайний з Леніним в тому, що стосувало­ ся святая святих — Парлї. Як глибоко зауважив Альбер Камю, марксизм Леніна був продовженням культу парлї, що його він успадкував від своїх народницьких революційних попередників. В часи усвідомлення слабостей інтелігентської пасіонарності після по­ разки революції 1905 року Сергій Бул- гаков роздратовано і багато в чому справедливо критикував психологію ге­ роїчного служіння народові. Але не можна забувати, що героїзм породжу- 234 вався російськими реаліями і мерт­ вотністю російської провінції. В Російській імперії соціальна дійсність була така жахлива і протиприродна, що нормальне виконання громадського обов'язку було можливе лише при ге­ роїчному служінні. Молоді люди ішли «в народ» для революційної пропаган­ ди, але до пропаганди і політики справа звичайно не доходила: акушерки і вчи­ тельки, волосні писарі і дрібні торгівці з глибоко потаємними революційними умислами реально діяли просто як чесні обивателі імперії. Але нормальна моральнісна поведінка вимагала від обивателя такого напруження сил і діяла на оточення так збудливо, що об'єднаними зусиллями хабарників і десполв всіх соціально-чиновних різ­ новидів їх виживали з місця проживан­ ня або й саджали в острог. Характерно, що аж до революції 1905 року в земст­ вах працювали переважно самовіддані і чесні ліберально-демократично наст­ роєні дворяни-землевласники; адже й ця діяльність вимагала мало не рево­ люційного запалу і при тому великої економічної незалежності від держав­ ної влади. З вини обставин моральність російської інтелігенції була зсунута в бік пасіонарності, і це готувало ідео­ логію Парлї — професійного Братства. Віра Фігнер у спогадах відзначає над­ звичайно важливий момент у розвитку революційної парлї. В час її револю­ ційної молодості, в 70-х роках XIX сто­ ліття, підпільна організація була союзом, спаяним особистою взаємовідданістю його членів. Можна сказати, це була ан- тиструктура, молодіжне групування, що надихалося ідеалами, протилежними офіційним цінностям суспільства, — братство. Настав час, коли револю­ ціонери повинні були вирішувати, як далі розвиватиметься їх спілка: чи при опорі на взаємну відданість і любов, на особи­ стий взаємозв'язок — чи шляхом інсти- туціоналізації братства, утворення парлї. Південь (насамперед український) був за перший шлях, Петербурзько-Московська Північ — за другий. Перемогла, зро­ зуміло, інституціональна «північна» тен­ денція. Сформувалась підпільна рево­ люційна організація — парля про­ фесійних революціонерів. Ідеологія партії інституціональна, тому на місце особистої взаємної лю­ бові приходить раціоналізована Ідея, вллена в інститут, відданість якому стає заміною живого колективного зв'язку між людьми. Підпільний пароль незнайомої людини, що зненацька прийшла в твій дім і виявилася товари­ шем по парлї, викликає більшу довіру, ніж давні приятельські стосунки. Інститут парлї заміняє професійному революціонерові сім'ю. Загроза «бюрократизації» виникає тут же, ледве лльки братство перетво­ рюється на інститут. Але відмова від братства на користь Парлї і Ідеї має і свою привабливість, свою терпку мо- ральнісну цінність: це — готовність зрадити будь-кого особисто, батька й малр, сестру і кохану в ім'я Правди, тобто готовність до саможертви і само­ губства, в тому числі морального. Така нещадна готовність, що ставить кожно­ го відданого Ідеї вище особистих зв'язків і особистої відданості кому б не було, навіть вождеві парлї, сприй­ мається як єдина гаранля від відчужен­ ня — гаранля безмежної чесності. Во­ на вимагає щирості та відкритості по­ глядів, демократичних способів прий­ няття рішень. В інтелігентній Росії складалось багато різних течій, що кожна по-своєму тракту­ вала подібну над-індивідуальну суб­ станцію, в якій мала знайти опору і підтримку інтелігентна особистість, за умов російського деспотизму — тендітна і теплична. Микола Бердяєв, який пере­ жив усі ці шукання, зберігаючи силу 235 власної особистості і ніколи не занурюю­ чись в жодну з течій до кінця, зазначав: «У нас зовам не було індивідуалізму, властивого європейській історії і євро­ пейському гуманізмові, хоча нам же вла­ стива постановка проблеми зіткнення особистості із світовою гармонією (Бєлінський, Достоєвський). Але колек­ тивізм є в російському народництві, ліво­ му і правому, в російських релігійних і соціальних течіях, на зразок російського християнства. Хом'яков і слов'янофіли, Вол. Соловйов, Достоєвський, народні соціалісти, релігійно-суспільні течії по­ чатку XX століття, М. Федоров, В. Роза­ нов, В. Іванов, А. Бєлий, П. Флорен­ ский — всі проти індивідуалістичної культури, всі шукають культури колектив­ ної, органічної, «соборної», хоча і по- різному зрозумілої. І здійснилась лише зворотна подоба цієї «соборності» в російському комунізмі, який знищив сво­ боду творчості і створив культуру соціаль­ ного замовлення, підпорядкувавши все життя організованому ззовні механічно­ му колективу»1. Вже після смерл Леніна філософію парлйного колективізму прекрасно висловив Маяковський: Партия — это единый ураган, из голосов спрессованый единственное, что мне не изменит. Сегодня приказчик, а завтра царства стираю в карте я. Це набагато важливіше, ніж подаль­ ше плакатне «мозг класса, дело класса» тощо. Прикажчик, який раптом може стирати в карл світу цілі держави; єди­ на надія на вічність і безсмертя, віра, надія і любов маленької людини. І це писав егоцентрик і індивідуаліст, який панічно боявся смерл і зарази — настільки, що ходив в рукавичках і не вітався за руку, і врешл покінчив із со­ бою, змусивши покоління вірних гадати про соціальні причини такого природ­ ного для його психіки вчинку. Саме у індивідуальності такого гігантського масштабу, як Маяковський, мало наро­ дитися почуття потреби в опорі на надособистісне «парля». Тяжіння до надособистісного, абсолютно надійно­ го і могутнього джерела сили властиве і самотній волюнтаристській «надлю­ дині», і прикажчику з голосом тихим і тонким, що прагне до влади над царст­ вами світу. При цьому для Леніна ніколи не щеза­ ло Братство. Більше того, воно залишало­ ся ірраціональною основою парлї. Були «свої» і «чужі», і «свої» були більшовики, особливий народ, психологічно відмін­ от него лопаются тихих и тонких, ний від усіх інших, політичних недолю­ дей. Сам Ленін осмислював це відчуття 1 Див.: Бердяев Нико­ лай. Самопознание. — М., 1990. — С. 141— 142. укрепления врага, как в канонаду от пушек перепонки. В цих відомих фразах («Единица! Ко­ му она нужна? Голос единицы тоньше писка!») потонуло, можливо, найваж­ ливіше: Партия — бессмертие нашего дела. Партия — належності як протистояння робітничого класу й інтелігенції. Його глибоко врази­ ла ідея Каутського про органічний індивідуалізм інтелігенції та колективізм робітництва. До збірки творів Леніна не увійшла його стаття «Рабочая и буржуаз­ ная демократия», написана 1905 року і опублікована в XIII томі «Ленинского сборника»; саме там Ленін прямо гово­ рить про два крила в соціал-демок- ратії — робітниче (більшовицьке, тобто його, Леніна) і інтелігентське (опор- 236 туністичне, меншовицьке і т. п.). Зреш­ тою, цей сюжет обговорюється ним в «Что делать» і «Шаг вперед два шага на­ зад», в творах, що, за Сталіним, заклали «ідеологічні та організаційні основи партії нового типу». Вже після початку війни «інтелігентське» крило соціал-де- мократії перетворилося для Леніна на виразника інтересів «робітничої аристо­ кратії», підкупленої капіталістами. Дійсність поставлено тут з ніг на голо­ ву. Насправді не тред-юніоністські ліде­ ри, а більшовики діють як верхівка, політична еліта, — вони прийшли в робітничий рух «ззовні», від «теорії», себто зрештою від інтелігенції, і нібито служать «інтересам робітничого класу» не стільки суб'єктивно (це для Леніна не має ваги), скільки об'єктивно. Ленін ніколи не спілкувався з реальними робітниками так, як це мусить робити кожен робітничий лідер; фактично «інтереси робітничого класу» для нього залишалися його власною розумовою конструкцією. Ленін не приймає класо­ вого походження за гарантію проле­ тарської чистоти: яиі ргосіезі кому вигідно — ось що залишається основою класової оцінки. А кому вигідно — це вирішує марксистська теорія, раціо­ нальне догматичне мислення. Та сама, за Достоєвським, «напівнаука», яку письменник називав «найстрашнішим бичем людства, гірше моровиці, голоду і війни, невідомим до нинішнього (XIX. — М.П.) століття»1. За умов першої світо­ вої війни така елітаристська концепція Партії мала своєрідне історичне ви­ правдання: адже небажання німецьких та австрійських соціал-демократів іти проти стихії націоналістичних настроїв власних робітничих мас визначило їх патріотичну позицію (як сказав тоді Ад- лер-старший, краще коливатися разом з робітничим класом, ніж проти нього). У нестримному прагненні кардиналь­ но переробити світ Ленін спирався не на ті класові інстинкти і реальні почут­ тя, що їх носили в собі мільйони дійсних Іванів Виборзької сторони, Замоскво- річчя ЧИ нижньогородського Канавіна,а саме на ті і тільки на ті, які є «справді пролетарськими» згідно з марксизмом і рішеннями ЦК РКП. При цьому віра Леніна в «товаришів робітників» була щира і тверда, як і віра у всемогутність марксизму і ницість всього, що не є марксизмом. Ленін вірив у якісь «про­ летарські» риси духовної організації нової людини, риси душевного здо­ ров'я, простоти і прямоти, класового «пролетарського чуття» як здатності зрозуміти і прийняти комуністичну Ідею незалежно від складності її конст­ рукції та шляхів побудови. Ця віра не відрізнялася від беззастережної віри в Народ, властивої попередньому по­ колінню російських революціонерів. Віра в Парлю була зворотною сторо­ ною віри в марксизм як Ідею, що дава­ ла Партії харизму непохибності. І за­ мах на марксизм як «моноліт, вилитий з одного шматка сталі» (Ленін), рівно­ значний замаху на Партію. Але на такій основі неможливо було ширити більшовицький рух. Від початку перед групуванням Леніна постала проблема «імен», проблема яск­ равих інтелектуальних вождів. Це була також практична проблема — наявність «імен» та інтелігенції відкривала і фінансові можливості; коли в колі більшовицьких політиків і літераторів перед першою революцією з'явились нові постаті і насамперед Горький, Луна- чарський, Богданов, легше вдавалось діставати, великі пожертвування на ре­ волюцію від капіталістів та заможних російських інтелігентів. Але і ці «свої» після поразки рево­ люції в більшій частині виявились «чу­ жими». Ядро керівництва партії Леніна епохи першої революції становили лю­ ди, які пізніше або покинули політику. 1 Див.: Достоев­ ский Ф.М. «Бесы»/ / Соч. — М., 1957. — Т. 7. — С. 266. 237 0.0. Богданов, О.М. Горький та В.І. Ленін. Капрі, 1908 р. Г.6. Зинов'ев або примкнули до ультралівої групи «Вперед», що базувалася у Горького на Капрі. Це були тодішні молоді, що при­ несли в парлю нове розуміння марк­ сизму, сприйнятого крізь призму Маха і Ніцше (хоча Богданов був молодшим від Леніна всього на три роки). В більшовицькій парлйній системі аж до взяття влади поряд з політичним вож­ дем — головним редактором Централь­ ного органу (тобто Леніним) — завжди були «права» і «ліва» рука вождя, що займались організаційною та ідео­ логічною (літературною) роботою, — так би мовити, парлйні апостол Петро і апос­ тол Павло. І головний організатор та фінансист, керівник смертельно небез­ печної бойової служби парл'ї, таланови­ вороту на пост головного редактора Центрального органу — «Правди», незва­ жаючи на опір Леніна, призначено моло­ дого Бухаріна. Таким чином, Бухарін був врешл-решт посадовим спадкоємцем Богданова. А до того ж Бухарін ідейно був дуже близьким до Богданова. ...В тому Вологодському засланні, де такі різні кияни Луначарський, Бердяев і Кістяківський опинилися разом з Савін- ковим, головні дискусії велися між марк­ систами Бердяєвим і Луначарським. Однодумець Луначарського Богданов (до речі, брат тодішньої дружини Луна­ чарського), за оцінкою Бердяева — сим­ патичний тихий не то фанатик, не то бо­ жевільний, в ту пору захоплювався новітніми суб'єктивістськими філосо­ фіями, з погляду яких всяка істина є не більше як спосіб організації людиною її досвіду, вираз її внутрішньої, в тому числі класової, суб'єктивності. Прийма­ ючи на той час марксистську віру в істо­ ричну місію пролетаріату, Бердяев вод­ ночас твердив, що класовою може бути лжа, але істина має бути позакласовою, загальнолюдською. Пролетаріат, отже, не продукує істину через якісь свої містичні здатності до цього, а просто через соціальні причини спроможний неупереджено сприйняти найкращі здо­ бутки людства. Але звідси був лише крок тий інженер Л.Б. Красін, і керівник літе- — до визнання класового характеру зла і Л. Б. Каменев ратурно-ідеологічної служби партії Бог­ данов (псевдонім лікаря 0.0. Малинов- ського) були ультралівими. В новій парлї, яку довелося створювати після розгрому революції 1905 року, ці посади обіймали відповідно Л.Б. Каменев та Г.Є. Зино- в'єв — особистості набагато слабші. Дуб­ лерами їх влітку 1917 року, коли «трійка» пішла в підпілля (Ленін і Зинов'єв) або під арешт (Каменев), були Сталін (ідео­ логічна робота) та Свердлов (організа­ ційна робота). Сталін як парлйний літе­ ратор був уже зовам жалюгідною подо­ бою Каменева. Після Жовтневого пере­ загальнолюдського характеру добра. (Бердяев дещо пізніше зробив цей крок, визнавши Таїну Бога як джерело істини і добра.) Луначарський і Богданов палко заперечували. Луначарський при цьому трошки ображався за пролетаріат, а Бог­ данов, лікар за фахом, обережно нама­ гався поставити Бердяеву діагноз — він був переконаний, що психічно нормаль­ на людина не може бути ідеалістом. Богданов писав дуже слабкі фантас­ тичні повісті, зрештою, не кращі і не гірші, ніж улюблена Леніним проза Чер- нишевського, і дуже багатослівні твори 238 про «загальну організаційну науку — тектологію», в якій крізь загадкові терміни і ледве не маніакальні претензії вгадуються глибокі прозріння деяких фундаментальних ідей сучасної науки. Бухаріна пізніше звинуватили в «ме­ ханіцизмі», і він дав цим звинуваченням певні приводи — в своїй книзі «Теорія історичного матеріалізму» він говорить про виробничі відносини як про «трудо­ ву координацію людей (які розгля­ даються як «живі машини») в просторі і часі», а про всю суспільну систему — як про «велетенський трудовий механізм», підпорядкований законам рівноваги1. Такий погляд не відповідає власне Марк- совому розумінню. Для Маркса виробни­ чим відношенням є, наприклад, капітал, тобто сукупність грошей, машин, примі­ щень тощо в певній соціальній функції, речі, що розглядаються як можливість ек­ сплуатації найманих робітників. Вироб­ ниче відношення є «чуттєво-надчуттєве» в речах, що його не можна побачити чи помацати. У Бухаріна виробниче відно­ шення втрачає цей «надчуттєвий» зміст і перетворюється на зриме відношення координації трудової діяльності. Ана­ логічні аналогії з механікою зустрічаємо в «організаційній науці» Богданова. До механіко-математичних аналогій і Бухаріна, і Богданова може бути віднесе­ не зауваження, зроблене нещодавно російським вченим H.H. Моїсеєвим. Не переоцінюючи Богданова як відкривача кібернетики, академік Моїсеєв точно оцінює роль аналогій з механікою: «Най- дивовижніше в праці Богданова те, що він, не маючи достатнього ще емпірично­ го матеріалу, який є у розпорядженні су­ часної науки, утверджував ізоморфізм фізичних, біологічних і соціальних за­ конів». «Тектологію» Богданова Моїсеєв розглядає як природну складову лєї перспективної дисципліни, яку назива­ ють теорією самоорганізації, універсаль­ ним еволюціонізмом чи синергетикою2. Основні ідеї «тектології» Богданова з'явилися на світ в результат* узагаль­ нень сучасного Богданову природничо- наукового і філософського матеріалу на основі певних марксистських ідей —■ чи, краще сказати, певного розуміння марксизму3. Йдеться, отже, про припус­ тимість різного прочитання і тлумачен­ ня марксизму. І Богданов,!* Бухарін намагались яко­ мога більше врахувати сучасну «бур­ жуазну» літературу, в тому числі філо­ софську і соціологічну. Зокрема, Бу- харін звертав велику увагу на теорію еліти, — у варіанл не стільки Парето, скільки Міхельса. Вже використання Бухаріним терміна «соціологія» було викликом Леніну, який цього терміна не любив. Практично новизна підходу до соціальних проблем з точки зору теорії організації полягала в тому, що увага соціолога і економіста звертала­ ся не на відносини власності, а на ме­ неджера, управлінця чужою власністю, людину, що «всього навсього» керує організаційними процесами. Це й пе­ ремістило інтерес Бухаріна з проблеми соціальних класів, які різняться відно­ шенням власності, до проблеми ролі (по-сучасному) «менеджерських еліт» у керуванні суспільством. Коли настав час соціалізму, цей підхід дозволив за загальними словами про «загальнона­ родну власність», побачити «новий клас» — соціалістичних управлінців, які реально розпоряджалися усім цим «загальнонародним добром». Глибину розходжень між Леніним і Бухаріним можна оцінити, якщо зверне­ мося до сучасних філософських понять. Для Богданова і Бухаріна, — для старшого і молодшого з «молодих», — марксизм уже був текстом, «письмом» (в термінології Дерріда), що пережило своїх авторів і набуло власного авто­ номного існування. «Письмо» живе власним життям завдяки тому, що має 1 Див.: Бухарин Н.И. Теория историческо­ го материализма: по­ пулярный учебник марксистской социо­ логии. — М.;Пг., 1923. Ці свої форму­ лювання Бухарін відносить до влас­ ного внеску в марк­ систську теорію. Див.: Бухарин Н.И. К постановке про­ блем теории истори­ ческого материализ­ ма / / Вестник Соци­ алистической Ака­ демии. — 1923. — № 3. — C. 9. 2 Див.: Моисеев H.H. Тектология Богда­ нова: современные перспективы / / Фи­ лософия не конча­ ется... Из истории отечественной фи­ лософии. XX век. 1920— 50-е го­ ды. — М., 1998. — С. 309. 3 Це прекрасно пока­ зано В.М. Садов- ським в цитованому збірнику. Див.: Са­ довский В.Н. Эмпи­ риомонизм A.A. Бог­ данова: забытая гла­ ва философии нау­ ки / / Там же. — С. 327— 349. 239 1 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 26. — С 54. 2 Див.: Там же. — С. 316. 3 Там же. — С. 318. власні, йому притаманні класифікації, структури ототожнень і розрізнювань, differences, а сприйняття його завжди буде здійснюватися в потенційно без­ конечному наборі інтерпретацій (тлу­ мачень). Запитувати про «справжній» смисл тесту, «справжнє» тлумачення з цієї точки зору неможливо, безглуздо. Отже, всі претензії на «єдино вірне» розуміння марксизму безсенсовні; можна щоразу по-новому читати і ро­ зуміти марксистські тексти в світлі най- новітніших досягнень людської думки. Так уявляється справа нинішнім «пост- модерністам». В уявленні ортодоксів — Каутського, Плєханова, Леніна — марксизм є рад­ ше не текст, а Слово, «Логос» як вічна субстанція текстів. Мислительна суб­ станція, вл'лена в Марксових томах, істинна, тому що вона відображає дійсність своїми абстракціями, і її тре­ ба л'льки вірно, діалектично зрозуміти. Ленін спочатку сприймав діалектику насамперед як ідею відносності усяких цінностей. В цьому сенсі розходжень між ним і Богдановим немає. В роки війни жорстока ідея релятивності, відносності всіх оцінок, їх залежності від «класових інтересів пролетаріату» обґрунтована Леніним за допомогою гегелівського «логосу». В сталі «Три джерела і три складові частини марксизму», написаній 1913 ро­ ку, Ленін взагалі не згадує про діалекти­ ку суперечностей, а в написаній в липні — листопаді 1914 року статті «Карл Маркс» лише мимохідь, побіжно, серед різних характеристик розвитку згадує про «внутрішні імпульси до розвитку, які даються протиріччям, зіткненням різних сил і тенденцій». Головне в діалектиці для нього висловлене Марк­ сом: «Для діалектичної філософії немає нічого раз назавжди встановленого, бе­ зумовного, святого»1. У вересні — груд­ ні 1914 року Ленін конспектує «Науку 240 логіки» Гегеля і робить замітку, що «ко­ ротко діалектику можна визначити як вчення про єдність протилежностей», називаючи цю тезу «ядром діалектики». Наступного року він вивчає «Історію філософії» Геґеля і пише замітку «До питання про діалектику», де положення про «роздвоєння єдиного і пізнання су­ перечливих частин його» називає — не дужеупевнено — «суттю діалектики» (її «однією з «сутностей», однією з основ­ них, якщо не основною, особливостей або рис»). Оцінки радикально міняються в роки війни, коли Ленін серйозно засів — очевидно, вперше в житті — над твора­ ми Гегеля. Десь в листопаді — грудні 1914 року він дійшов висновку, що і Ен­ гельс, і Плєханов «для популярності» звертають недостатньо уваги на головне в діалектиці2. Класова боротьба вияв­ ляється тепер одним із проявів цієї «однієї з основних, якщо не основної» «особливостей або рис» діалектики. Подібно до того, як в «найпростішому» відношенні товарного суспільства — обміні товарами — Маркс розкриває всі суперечності розвинутого капіталізму, так і в будь-якому реченні («Іван є лю­ дина», «Жучка є собака») треба розкри­ ти тотожність протилежностей: «Загаль­ не існує лише в окремому, через окре­ ме. Всяке окреме є (так чи інакше) за­ гальне. Всяке загальне є (часточка або сторона або сутність) окремого»3. Зрозумілий в такий спосіб Геґель, од­ нак, — зовсім не Геґель. Це радше Пла- тон або Арістотель. Яким чином проти­ лежність між Іваном та «людиною вза­ галі» в кожному з конкретних Іванів може розвинутися до класової бороть­ би, залишається загадкою. Але Леніну ніколи про це думати. Для Леніна констатація суперечності «одиничне — загальне» знімає пробле­ му стосунків з суб'єктивізмом Боїданова і Луначарського, футуристів та інших «декадентів» і «модерністів»: загальне настільки ж реальне, як і одиничне. «Людина взагалі» або «пролетаріат» — така ж реальність, як і Іван. Тільки люди­ на є часточка або сторона або сутність кожного Івана, вона існує лише перехо­ дами і зв'язками Іванів між собою, в кожному Івані і ні в кому зокрема. Леніну достатньо було заспокоїти свою філософську совість і примирити в собі цинічного прагматика з людиною висо­ ких ідеалів. Ідеал є абстракція, але абст­ ракція також існує в реальності, як час­ тинка окремого. І, отже, істина як відпо­ відність думки і реальності можлива — бо в реальності є і одиничне, і загальне як її «сторона» чи «часточка». Якщо говорити звичайною людською мовою, Ленін був ідеалістом — в тому розумінні, що замолоду сприйняв ідеа­ ли комуністичного майбутнього, варл, на його думку, будь-яких жертв і втрат. Дуже практичний і реалістичний, Ленін не міг прийняти уявлення про істину як всього лише «вираз класових інтересів пролетаріату»: в основі його філософії лежало грубе відчуття реальності, і він вірив, що реальність така, як про неї го­ ворять істинні, перевірені твердження, тобто що істина є відображення реаль­ ності. Йому, здавалось би, ближче було б Бердяєвське розуміння істини як за­ гальнолюдського надбання. Але вся прагматична філософія Леніна — це філософія «класових інтересів проле­ таріату», які нібито мають санкціонува­ ти все. В тому числі й істину. Серйозність і глибина розходжень між поколіннями більшовицьких лідерів по­ значалася на розумінні ними марксист­ ської ідейності і врешл більшовицької парлйносгі. Ці розходження настільки глибокі, що можна запитувати себе, до ко­ го ближчими були молоді покоління більшовиків — до гегелівсько-марксів- ської традиції чи до того невизначеного суб'єктивістського струменя в російській (^спільній думці, що його звязували ТОДІ насамперед з іменем Ніцше. Сьогодні дослідники говорять про вплив Ніцше на формування світогляду Троцького, Богданова, Горького, Луна- чарського, про особливе «босяцьке» ніцшеанство в Росії. Ще 1899 року в літературному гуртку, організованому Горьким, систематично вивчали Ніцше1. Італійський славіст Вітторіо Страда пи­ сав, що спорідненість російських ніцшеанців між собою важливіша, ніж їх політичні відмінності: «Те, що ніц- шеанський міф — це аристократичний і індивідуалістичний міф Надлюдини, а міф Горького і Луначарського — проле- тарськи-колективістський міф Надлюд- ства, має, на наш погляд, другорядне значення порівняно з їх спільним корінням...»2 Звичайно, елітарне тлумачення «будівництва Бога в людині» залишало­ ся чужим новому поколінню комуністів. Але дерзновенність самої по собі ідеї легкого прориву до майбутнього і творіння Нового світу через колективне світовідчуття «пролетарської науки» спокушала молодь доступністю. В після­ революційні роки молоде і малопись­ менне комсомольське покоління було натхненне перспективою легкої са­ мостійної побудови нової і вищої «про­ летарської» культури і зневажливо ста­ вилося до культури старого суспільства, культури «буржуазного заходу». Вплив ніцшеанського волюнтаризму на комсо­ мольський колективістський міф здій­ снювався і організаційно через Богда- нівський «Пролеткульт». Богданов «Гляди в оба!» Театр Московского Пролеткульту 1 Див.: Синеоко- ва Ю.В. Восприятие идей Ницше в Рос­ сии: основные эта­ пы / / Ф. Ницше и философия в Рос­ сии. — СПб., 1999. — С. 29; Синеоко- ва Ю.В. Рубеж ве­ ков: русская судьба Сверхчеловека Ниц­ ше. — Там же. — С. 72. 2 Див.: Там же. — С. 30. 241 1 Див.: Ленин В. (В. Ульянов). Собр. соч. — М., 1924. — Т. X. - С. 8. 2 Див.: Деятели СССР и революционного движения России / Энциклопедический словарь Гранат. — М., 1989. 3 Див.: Невский В.И. Диалектический ма­ териализм и фило­ софия мертвой ре­ акции / / Ленин В. (В. Ульянов). Собр. соч. — Т. X. - С. 315,318. 4 Див.: Сенькин С.Я. Ленин в коммуне Вхутемаса / / В. Ма­ яковский в воспо­ минаниях совре- менниов. — М., 1963. — С. 213,216. відійшов від політики, але активно зай­ мався будівництвом «пролетарської культури». Він не лише залишався найбільшим авторитетом як марксист­ ський економіст, але й продовжував пи­ сати і перевидавати свої твори з «текто­ логії». Ленін відчував у ньому конку­ рента парлйної ідеології і побоювався його впливу на молодь. В передмові до видання «Матеріалізму і емпіріокритицизму» 1920 року Ленін писав, що він не знайомий з останніми творами Богданова, але «вміщувана нижче стаття тов. В.І. Невського дає не­ обхідні вказівки»1. Невський, якого Ленін і Крупська знали ще з Женеви 1904 року, в своїй автобіографії2 пишав­ ся тим, що за своє парлйне життя жод­ ного разу не відхилявся ані вліво, ані вправо від партійної лінії. В цей час він очолював Комуністичний університет ім. Свердлова, спеціалізуючись в строгій науці історії парлї (саме надто добра обізнаність з історією привела його до загибелі в 1937 році). «Вказівки» Нев­ ського були дуже прості: «Наша мета — двома-трьома цитатами основних поло­ жень показати, що філософія ця в своїх вихідних основах базується все на тих же ідеалістичних основах... Не можна також не відзначити наступної цікавої обставини: ні в лй, ні в іншій книзі ані слова не говориться про виробництво і систему керування ним в епоху диктату­ ри пролетаріату, як не говориться і про саму диктатуру пролетаріату»3. Це мало повністю перекреслити Богданова в очах молоді. З ленінських виступів останніх років найбільш несподіваним, мабуть, був виступ на I I I з'їзді Комсомолу. Ленін зустрічався не просто з молоддю — він зустрічався з майбутнім і прощався з сучасним, з не цілком зрозумілим, але повнокровним життям. Знайомство з молодим поколінням мало для Леніна навіть дещо інтимний характер. Адже 242 перша зустріч з молоддю у нього стала­ ся тоді, коли він відвідав в гуртожитку ВХУТЕМАС, колишнього Строгановсько- го училища, дочок Інесси Арманд. Ленін кохав цю жінку і дуже страждав, він підкорився парлї і залишився із старим парлйним товаришем Надією Крупською, щоб не послаблювати парлйних рядів. В його зустрічі з моло­ дими художниками було багато особис­ того, потаємного, неначе це була зустріч із навіки минулими молодістю і коханням. Ленін зайшов у кімнату до дівчаток, і тут же в кімнату набилося багато наро­ ду. Ленін запитав: «Ну, а що ви робите в школі, мабуть, боретеся з футуриста­ ми?» «Та ні, Володимире Іллічу, ми самі всі футуристи», — дружно відповіли студенти. В розмові якось торкнулися опери, і вхутемасівці одностайно ска­ зали про «Євгенія Онєгіна», що вони «проти цього ниття»4. Для молодих все було просто. «Теорія шклянки води», яка зводила кохання до акту настільки ж простого, наскільки просто випити в спрагу шклянку води, викликала у Леніна огиду і сум; він явно почував, що щось негаразд, що він вже старий і не може подолати свого гімназичного Надсонового романтизму. Пригадаємо рядки з «150 000 000» Маяковського: Идти! Лететь! Проплывать! Катиться! Всего мирозданья проверяя реестр. Нужная вещь — хорошо, годится. Ненужная — к черту! Черный крест. Мы тебя доконаем, мир-романтик! Вместо вер — в душе электричество, пар. Вместо нищих — всех миров богатство прикарманьте! Стар — убивать. На пепельницы черепа! Відвертими і несподіваними стали слова Леніна про «покоління, якому те­ пер 15 років і яке буде жити в ко­ муністичному суспільстві»1. Як пророк Мойсей, що водив євреїв за їх гріхи по пустелі сорок років, поки не привів до землі обітуванної, що була тут же непо­ далік, Ленін не обіцяє щастя комунізму своєму поколінню — «тому поколінню, представникам якого тепер близько 50 років, не можна розраховувати, що воно побачить комунізм. До л'єї пори це покоління перемре»2. Саме навесні того року Леніну випов­ нилось 50, йому судилося «перемерти» через три роки з невеликим, інших со­ ратників через 10—20 років, на час обіцяного комунізму, «перемер» Сталін. В словах Леніна чується нехіть до лю­ дей, вихованих в «старому суспільстві», які, «можна сказати, з молоком матері сприймають психологію, звичку, понят­ тя — або рабовласник, або раб, або дрібний власник, дрібний службовець, дрібний чиновник, інтелігент, словом — людина, яка турбується л'льки про те, щоб мати своє, а до іншого йому діла не­ має»3. Це старше покоління, його по­ коління — і він сам разом з ним — має одну головну функцію: «знищення основ старого капіталістичного побуту, побудо­ ваного на експлуатації»4. Воно може «створити міцний фундамент» — і, дода­ мо, лягти в нього, «перемерши». А далі буде продовжувати справу покоління, яке вже не знає, що таке «моє» і «твоє». Але реального молодого покоління комуністів Ленін не розумів і побоював­ ся. Для нього і Маяковський, і футури­ сти,]' моральний нігілізм молоді, що зво­ дить кохання до статевого акту, і ульт­ раліві «синьоблузники» із агітбригад Пролеткульту, послідовники Богданова, і бездушні функціонери, для яких ко­ мунізм — це брошури, засідання і гасла з передовиць «Правди», — все це люди, які викинули з старої класичної освіти і культури щось, чого не варто було вики­ дати, які надто порвали із класичною спадщиною. І в своєму зверненні до по­ коління, яке, на його думку, мало жити при комунізмі, Ленін несміливо і заплу­ тано пропонує залишити дещо із старої гімназії, старої культури. Гасло вчитися і оволодівати всією су­ купністю знань, що їх нагромадило людство, якраз і було лєю сенсацією, якої найменше чекали. Це був виклик найагресивнішим провозвісникам Но­ вого Часу, які, «перевіряючи реєстр всієї світобудови», з презирством ви­ кидали Пушкіна «за борт пароплава су­ часності». Але виклик все ж непослі­ довний і несміливий, бо що означає все в цьому контексті? Як розділити те, «що було в старій школі поганого і корисно­ го»? Як виділити «масу непотрібних, зайвих, мертвих знань», що ними «за­ бивали голову» молодим людям, і що залишити від старих знань? Ленін наводить приклад Маркса, який «все те, що було створене люд­ ським суспільством, ...переробив кри­ «Кремлівський мрійник». Ленін і Герберт Уеллсу Кремлі 1 Ленин В.И. ПСС. Т. 41. — С. 318. 2 Див.: Там же. С. 317. 3 Див.: Там же. С. 312. 4 Див.: Там же. С. 317. 243 1 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 41. - С. 304. тично, жодного пункту не лишив поза увагою»1. Якщо Маркс дійсно переро­ бив есе, для чого тоді читати ще щось, крім Маркса? Вождь партії, старомодний пан в аку­ ратно зацерованому потертому дорево­ люційному костюмі, в краватці в крапоч­ ку і, однак, у «пролетарській» кепці, інтелігент із консервативними провін­ ційними смаками, що потай перечитував Некрасова і Надсона, відчував, що не знаходить розуміння і підтримки у «шкіряних курток» громадянської війни. І чи не крився за цим якийсь величез­ ний цивілізаційний розлам, що відділяв історію старої Європи з її імператорами, розшитими золотом мундирами, дири­ жаблями, виставками грандіозних реа­ лістичних полотен, правими і лівими парламентськими соціал-демократами старої школи — від європейського «мо­ дерну та постмодерну», що і не був, можливо, уже Європою? «Модернізм» — відродження чи присмерк Європи? Отже, поставимо питання радикально: чи не став рух в європейській культурі, зв'язаний з іменами Маха і Ніцше, Берг­ сона і Штайнера, Сезанна і Джойса, Пікассо і Маяковського і так далі — по­ чатком кінця Європи? Тим самим при­ смерком європейської цивілізації, який пророчили Данилевський і Достоєвський ще в останній третині XIX століття, який проголосив Освальд Шпенглер після Ве­ ликої війни? Не в тому сенсі, що настала цивілізаційна катастрофа — ми знаємо вже тепер, що Європа пережила вели­ чезні соціальні обвали і продовжує жи­ ти. А в якомусь метафізичному сена: чи є та Європа, до якої ми сьогодні прагнемо «увійти», дійсно Європою? І якщо так, то що робило її Європою сотні років тому і робить її Європою сьогодні, незважаючи на небачену в історії динаміку євро­ пейського розвитку? 244 Що ж таке Європа? Звичайно, це — сукупність будівель, доріг, машин, лабо­ раторій, бібліотек, музеїв, інфор­ маційних систем, історичних пам'яток тощо, «священне каміння» храмів, міст і сіл європейського континенту — разом із смислом, уречевленим у предметах культури і живим завдяки трансляції історичного досвіду її людей від по­ коління до покоління. При слові «Євро­ па» у когось виникає в уяві, може, образ паризьких островів Сіте і Сен-Луї з гро­ маддям собору Нотр Дам де Парі та не­ веселими будівлями Палацу юстиції; хтось бачить прекрасний і легковажний Відень з пишним оперним театром та цісарськими палацами у вишуканих пар­ ках; комусь ввижається галерея Уффіці, хтось чує Моцарта, а хтось Вагнера чи Чайковського; для когось Європа — це модерні корпуси університету на порос­ лому молодим лісом пагорбі над готич­ ними вуличками Ґеттінґену; хтось ба­ чить золотий шпиль Петропавлівської фортеці, низьке небо над Петербургом і сірі води Неви, а інший — темні ві­ зантійські ікони в монастирях, загубле­ них у лісових зарослях Балканських гір; комусь уявляється краківський Вавель і площа коло Маріацького костьолу, а ко­ мусь Київська Софія... Що ж саме, який історичний і культурний смисл об'єднує всі подібні образи? І чи об'єднує? Простіше стоїть справа з суспільно- політичними вимірами феномена Європи. Саме для Європи характерне перева­ жання системи цінностей, в якій чільне місце займають політична демократія, ринкова економіка та національна дер­ жавність, мінімально заангажована ідеологічно. Велику роль у визначенні історичної долі європейських народів відіграло те, що їх культури розвивалися в спільному річищі християнства. Особливістю хрис­ тиянства порівняно з іншими надетніч- ними релігіями є окремий щодо держав- ноТ влади інститут церкви, наділений ідеологічними функціями нормування віросповідних і обрядових питань та ор­ ганізаційно-бюрократичними функціями посвяти і службового переміщення свя­ щеннослужителів. В повному обсязі подібних функцій не має жодна інша релігія. Незважаючи на прагнення церк­ ви — подекуди успішні — підпорядкува­ ти собі державу і утворити тоталітарну теократію, в цілому європейській історії притаманна відносна незалежність віри і влади. Аналогічно складались і стосунки військового стану і держави, з одного боку, і світу міст, торговельно-промисло- вого багатства: врешті-решт виробилась система відносної незалежності влади, віри і грошей. Уже феодальна система давала як зразки компромісу централь­ ної влади з місцевими можновладцями (Англія), так і зразки імперського деспо­ тизму, який, одначе, був би неможливим без підтримки міст (абсолютна монархія, зокрема у Франції). Соціальна рівновага сприяла розвиткові правових засад, зав­ дяки чому після загибелі Римської імперії — немалою мірою завдяки церкві — збереглася спадщина рим­ ського права. В подальшому розвитку все це при­ вело до утворення соціально-культур- ної різнобарвності, інформаційної різноманітності, особливо значущої в силу національної строкатості Європи. Специфікою Європи як культурної зони залишається її територіальна дис­ кретність, полікультурність, розчлено­ ваність на цілісні етно-національні регіони, що забезпечувало різно­ манітність; християнство різних кон­ фесій як надетнічна релігія утворюва­ ло простір, що полегшував взаємодію національних культур. Європа як куль- турно-політична та економічна система пристосована до саморегуляції і само­ керування і завдяки цьому має високу здатність до швидкого розвитку у всіх сферах, до еволюції та утворення все більш високих і складних інфраструк­ тур. Тому вона й досягла такого високо­ го рівня технології та побутової і ду­ ховної культури, включаючи науку. Наука як сфера пошуку істини через доказ рано вивільнюється тут від доміну­ вання віри, а з освоєнням пізньо-серед- ньовічною Європою в повному обсязі ан­ тичної наукової (насамперед математич­ ної) спадщини автономія знання від віри стає повною і переростає на духовну емансипацію знання та переорієнтацію його на експериментальну основу. В художній культурі спочатку в дав­ ньогрецькому, а після певного застою і в християнському середовищі, особливо на заході і півночі, посилюється віднос­ на незалежність естетичного первня від функціональної ідеологічної, насампе­ ред релігійної, символіки. Взагалі в хра­ мах і ритуалах на першому місці — сим­ волічні вирази релігійних ідей, але в європейській культовій практиці, живо­ пису та архітектурі все більшого і самос­ ійного значення набуває художньо- емоційна складова. Так, з музичного су­ проводу служби розвивається самос­ тійна сфера художнього світосприйнят­ тя, де інтересам поліфонії та мелодійно­ го розвитку підпорядковується навіть ритуальне слово. Після Ренесансу і роз­ витку гуманізму, після Контрреформації і утвердження бароко церква довго за­ лишається центральним вогнищем ху­ дожньої культури, але вже використовує незалежні від неї засоби музики, живо­ пису, театру і архітектури. Якщо оцінювати європейську історію саме з таких позицій, то мусимо конста­ тувати, що ні античність, ані тим більше Середньовічну Європу такою «рівнова­ гою різноманітностей» характеризува­ ти не можемо, — там і тоді можна гово­ рити лише про витоки, елементи і пер­ шоджерела духовної Європи. 245 Коли йдеться про соціально-еко- номічні виміри сучасної Європи, все частіше згадують праці Макса Вебера про протестантську етику, що визначи­ ла спосіб господарського розвитку капіталістичного світу. Навіть якщо цілком погодитись з ідеями Вебера, визнати справедливість його основної тези про визначальний характер пара­ дигм духовної культури, «стилю мис­ лення» (термін Маннгайма) в розвитку економічних структур, все ж викликає сумніви його оцінка ролі протестантиз­ му. Адже Європа — зовсім не один ли­ ше протестантський світ, не сама лише заальпійська германська північ. Свій внесок у розвиток європейського капіталізму ще раніше зробив серед­ земноморський південь, а особливо Італія. Латинський світ умістив свій гу­ манізм в рамках католицької культури і виявився несприятливим до протестан­ тизму. Та й чи зводиться все до госпо­ дарської ідеології? Чи не слід заглиби­ тися в ту європейську ментальність, яка відкривається нам як пошукуваний синтез античності і християнства? Першим синтезом, що поклав основу сучасної духовної Європи, все-таки був Ренесанс, і навіть специфічно італій­ ське Відродження, Юпазсітепіо. Характерною рисою культури італій­ ського Ренесансу була ревізія ставлення до греко-римського язичництва. Культу­ ра Відродження виникає в багатих містах Північної Італії не просто як сукупність нових форм, а як протиставлення неіталійській культурі, що її розцінюють тепер як «варварську». Джотто свідомо протиставив власні художні розв'язання ірреальним побудовам свого учителя Чімабуе. Брунеллескі одержав замовлен­ ня на закінчення Флорентійського собо­ ру, розпочатого в прийнятому церквою «готичному» стилі, а завершив його з вільним використанням форм римської античної класики, заклавши основи архітектури Ренесансу. Особливо яскра­ во це виявилося в ставленні до мови. До Відродження в Європі панувала епоха «диглосії» — паралельного вживання ла­ тини у «високій» сфері, народних мов у «низькій». Данте, Петрарка і Бокаччо створюють високу літературу італій­ ською розмовною мовою, і хоча ще ціле століття коментарі до них по-старому пи­ шуться латиною і цікавість до латинської граматики навіть зростає, творчістю «ве­ ликої трійки» «диглосія» закінчується. В світлі нового ставлення до антич­ ності як італійської національної тра­ диції формуються й ідеали епохи. Нова культура осмислює себе як відроджен­ ня культури «справжньої», тобто римо- італійської, розвиток якої нібито був перерваний «варварами» («готами»). Тут бере початок і розуміння всієї попе­ редньої європейської культури як пе­ рерви, «середини» між старою антич­ ною та відродженою новітньою. Звідси сам термін «середні віки» і позначення вищих досягнень заальпійської культу­ ри як «готичної», тобто варварської германської (хоча батьківщиною і цен­ тром «готики» була не Німеччина, а Франція). Подібні оцінки відображали ту обставину, що впродовж «середніх віків» батьківщина Римської імперії ле­ жала в руїнах і відстала від за­ альпійської Європи в економічному і культурному відношенні; тепер, в XIV— XV століттях, Італія швидко долала роз­ рив. Але уявлення про античність як «справжній» початок Європи, в тому числі і заальпійської, утвердилось міцно. Християнський спіритуалізм поєд­ нується у мислителів і майстрів епохи Ренесансу з язичницьким натураліз­ мом. Починаючись як ряд паралельних спроб широкого використання забутих форм античної спадщини у різних сфе­ рах, рух Відродження приводить до гли­ бокого переосмислення відношення 246 людини і Бога, приймаючи за вихідний біблійний принцип людини як образу Божого, по-новому витлумачений. Ця ідея залишається спільною і для като­ лицизму, і для реформації, а пізніше не­ явно проникає і в східне християнство, насамперед через церковний живопис. Якщо традиція патристики вимагала визнання надобразносгі нетварного, позапросторового і позачасового Бога, вбачаючи подібність людини до Творця лише функціонально, лише в певних духовних здатностях людини, то рене­ сансна ідеологія ґрунтується на заса­ дах гуманізму. Вислів «людина є образ Божий» розуміється в тому числі і бук­ вально. Вслід за іудаїзмом християн­ ська теологія Бога радше чує, ніж ба­ чить. Ренесанс прагне побачити Бога в людині і людину в Бозі. Символізм, що був єдиним шляхом до богопізнання, втрачає свої виняткові функції. Попередньому християнсько­ му мистецтву властиве умовне зобра­ ження Христа як насамперед не того, хто реально уже був втілений на землі у образі людини, а того, який має при­ йти переможцем у майбутньому; Бога- Отця не можна було зображати, твар- ним образом Саваофа є мужній борода­ тий переможець — Христос-Пантокра- тор. А в розписах Сикстинської капели Мікеланджело в центрі уваги ставить антропоморфний образ могутнього старця, творця Всесвіту — Бога-Отця. Рання іконографія Ісуса Христа теж символічна. Його зображали, наприк­ лад, як пастуха з вівцею. Христос у Мікеланджело подекуди набуває рис гнівного атлета; традиція зображення все більш жіночно-красивого Христа йде від Рафаеля до болонця Ґвідо Рені, що поклав початок сучасній іконо­ графії Ісуса. Така іконографія утвер­ джується у високому і пізньому Рене­ сансі, але ідея антропоморфності релігійних образів складається ще біля витоків Відродження на ґрунл визнан­ ня божественної сутності тварного матеріального світу. У зв'язку з цим уже Передренесанс відмовляється від властивого пануючо­ му тоді християнському мистецтву «го­ тики» символічного способу позначен­ ня духовної природи реальності через образи, що лльки натякають на духов­ ну субстанцію зображуваного. Увесь «Божественний задум» ніби вміщу­ ється в світ людини і людського довкіл­ ля. Мистецтво орієнтоване тепер на точну передачу реалій навколишньої дійсності; якщо «готика» з її крихкими, наче неземними фігурами прагне до не­ бесного як чогось принципово відмін­ ного від земного, то Ренесанс відкриває продуману і довершену ідеальну конст­ рукцію в самій ллесності, в масивних об'ємах матеріального. Уже Данте вносить продуману конст­ рукцію в картину світу, якою для нової епохи стала його «Комедія», прозвана захопленими коментаторами «божест­ венною». За жанром головний твір Данте відтворює Вергілієву подорож, в тому числі і через «світ мертвих», а че­ рез римський сюжет — і традиційну «язичницьку» тему «шаманського по­ льоту» через світ хаосу і смерті. Але у Данте хаос упорядковується в геомет­ рично чіткі схеми. Таке ставлення до геометрії світу є наслідком поновлення давньогрецьких світоглядних настанов. Греція була унікальним явищем з точки зору історії світової науки. Особливість давньо­ грецької математики полягала в тому, що вона ґрунтувалась на геометрії. Європейська математика часів Відро­ дження, навпаки, уже назавжди втрати­ ла геометричні підвалини математич­ ного мислення і, навпаки, все більше базувала геометрію на алгебрі. В ан­ тичності вихідним було поняття непе­ рервної лінії, яку ділять на все менші 247 частини; в новій європейській науці лінію слід було «скласти» з безконеч­ ної множини точок-чисел. Грецький світ був світом неперервності і конеч­ ності; нова Європа від початку має справу з континуумом. Більше того, грецький світ був не лише конечним, а й невеликим, — міріад, тобто 10 000, був для практичного грецького розуму десь на грані, за якою починалися над­ то великі числа і чисто абстрактні труд­ нощі неподільності і безконечності, грекам прекрасно відомі. Ще більш практичні римляни залишили в спокої і л метафізичні турботи, які бентежили грецьких піфагорейців і орфіків. Геометрична культура робила гар­ монію зримою, а не мислимою матема­ тично. Щоправда, зрима гармонія гео­ метричних побудов вимагала якраз аб­ страктного мислення — доказу, але й цей логічний доказ був поєднаний із новою наочністю. Грецьке сіеікпиті, що означає «довести» (звідки аподейкти- ка як теорія доказу, термін, пізніше замінений терміном логіка), первісно означав (в «Одісеї») «показати слова­ ми». Геометрія була наочним показом, але словами, що супроводжували схе­ ми на дошці. Гармонія залишалася зри­ мою, наочно наявною в тілесності світу як його гармонія. Так наукове бачення симетрій, гармонії, по-сучасному — інваріанлв поєднується з ототожнен­ ням духовної сутності світу з її тілес­ ним проявом — принципом, спільним для всіх язичницьких культур. Цей принцип — повна протилежність до настанови, яку можна назвати прин­ ципом неспостережуваності божест­ венної сутності світу, притаманним послідовно монотеїстичній релігії. Як зазначалось вище, монотеїзм іудейської віри не припускав ототожнення Бога як цілісної сутності світу з якою-небудь частиною цього цілого (каменя, дерева, скульптурного чи мальованого зобра­ ження тощо), тобто фетишизації окре­ мої частини божественного цілого. Тому Бог є нетварний, позачасовий і поза- просторовий, ані конечний, ані безко­ нечний, він не має вигляду і образу. Бо­ га можна лише чути, як Слово. На по­ чатку було Слово, і Слово було Бог. Поворот до переосмислення реаль­ ності як світу людини відбувається і в релігійних жанрах. Загадковий золотий фон ікони заміняється міським і при­ родним пейзажем, природа все більше займає самостійне місце в малярстві; Брунеллескі приписують відкриття пер­ спективи, яка вразила глядачів особли­ во в мистецтві Мазаччо. Відродження відновило інтерес до пропорції, симетрії і математичної кра­ си, що знайшло прояв і в науці, і в мис­ тецтві. Старанно вивчаючи форми за­ бутої старовини, архітектори, скульпто­ ри і поети використовували їх для по­ будови нових свілв, в яких легкість і духовність досягається довершеністю внутрішньої будови «тварного», речо­ винного світу. Визнання значущості тварного, зем­ ного вллення духовності формувало терпимість до людських слабкостей і пороків, навіть в колах вищої церков­ ної ієрархії. Відродження над усе ста­ вило людську індивідуальність. Не ви­ падково вперше після умовних зобра­ жень середньовіччя розвивається жанр портрета, знаходить визнання в науці і мистецтві принцип особистого авторства, мода замість нагромаджен­ ня символічних умовностей апелює до підкреслення природної фізичної кра­ си мужчини і жінки. Пізніше протес­ тантизм починав із заперечення цинічного ренесансного індивідуа­ лізму, що прижився в католицькій церкві, протестантські громади приду­ шували свободу особистості, — але примирення Бога із світом грошей і праці дало свої плоди, і індивідуалізм 248 став таким само істотним елементом у реформованому християнстві, яким він був у католицькій культурі Ренесансу і бароко. Культура, натхненна ідеалами Рене­ сансу, швидко поширилась по всій Європі і набула специфічних виявів у різних національних просторах. Як ко­ лони і фронтони ми бачимо в містах Європи скрізь впродовж п'яти століть після Брунеллескі, так на всіх сторонах життя європейської цивілізації бачимо печать Ренесансу. На відміну від бага­ тьох минущих епох Відродження дало світу більше, ніж стиль; це була новітня індивідуалістична і гуманістична са­ мосвідомість людства, що власне і закла­ дала основи сучасної духовної Європи. Бароко не покинуло того духовного ґрунту, який створено було Ренесансом; протестантизм, виникнувши як опозиція пишній бароковій культурі католицької контрреформації, виступає зрештою як її доповнення. Простонародна орієнтація ранніх діячів протестантизму та його безпосередній зв'язок з біблійними джерелами все ж не привели до фунда- менталістської обмеженості — протес­ тантизм мусив використовувати досяг­ нення італо-австрійської католицької культури, особливо музичної. Хоч би якими шляхами ішло євро­ пейське мистецтво і мінялися стилі, а все ж незмінним залишався той реа­ лізм зображення, який сформувався в культурі Рінашіменто. І оскільки в європейській традиції, починаючи з Відродження, зберігається поєднання спіритуалізму з натуралізмом, то «мо­ дерністський» поворот кінця XIX — по­ чатку XX століття є підстави вважати відмовою від основ не лише малярства і літератури, а й європейського способу мислення і бачення світу. І, отже, при­ смерком і кінцем Європи. Ренесанс став провозвісником і сим­ волом європеїзму. Характерно, що в до­ бу «модерну» критика противників західної культури була спрямована про­ ти ренесансних принципів. Прагнучи знайти принципово нові шляхи історії, о. Павло Флоренський закликав поли­ шити шляхи європейської цивілізації, яку він починав саме від принципів Відродження — і, зокрема, від принци­ пу перспективи в малярстві. Флоренсь­ кий вбачав реалізацію передренесанс- них принципів у творчих настановах російської малярської групи «Маковец». Об'єднання «Маковец» утворили 1921 року художники з модерністського дореволюційного «Бубнового валета», з цією групою співробітничали М. Асєєв, В. Хлєбников, Б. Пастернак та інші. Чи не був уже російський авангард і справді розривом з Європою? Подібний висновок не відповідав би природі «модерну». Він будувався б на невірних уявленнях про характер тра­ диційного європейського натуралізму. Європа відділила мистецтво від умовного символізму міфології і хрис­ тиянської релігії, повернувшись до ан­ тичного язичництва з його втіленням духу в тварності і тілесності. Умовні символи середньовічного мистецтва поступилися місцем реалістичному те- заурусу, — рідним пейзажам, могутнім чоловічим торсам і п'янкій жіночності, апетитним натюрмортам. Але це не бу­ ло самоціллю. Адже натуралістичний словник використовувався майстрами не для того, щоб можна було вивчати анатомію, ботаніку чи кулінарію. Зоб­ раження принципово нетварної сут­ ності Бога у вигляді могутньої чи пре­ красної людини було не меншою умовністю, ніж символічні зображення божественної сутності світу у вигляді риби чи хреста. Уже в естетиці антич­ них майстрів прекрасно усвідомлюва­ лось, що об'єктом зображення є не ма­ теріальний предмет сам по собі; коли давньогрецький художник говорив, що 249 зображення гарної жінки він повинен малювати не з однієї, а з п'яти гарних жінок, то це означало, що зображалась сутність красуні, а не вона сама. В культурі Європи, започаткованій Ренесансом, трансцендентна сутність світу умовно репрезентувалася на зри­ мому «реальному» матеріалі. Євро­ пейська культура — і наука, і мис­ тецтво — завжди прагнула прорватись, користуючись словником Маркса, до «чуттєво-надчуттєвої» сутності крізь чуттєво дані речі і спостережувані про­ цеси. Через ці «чуттєво-надчуттєві» во­ рота в абстрактну сутність світу, його майбутнього намагаються прорватися і зухвалі новоєвропейські «ліві» митці і мислителі. Яскраво висловив це Мая- ковський: Мы не ласкаём ни глаза, ни слуха. Мы — это Леф, без истерики — мы по чертежам деловито и сухо строим завтрашний мир. Таким чином, розрив «модерну» з реа­ лістичною — чи натуралістичною — традицією, започаткованою Ренесан­ сом, не був розривом з духовною Євро­ пою. Європейська культура — і наука в тому числі — на зламі століть робить відчайдушну спробу прорватися ще далі, ніж треченто і кваттроченто, крізь традицію і умовність, на разі умов­ ність ототожнення внутрішнього смис­ лу реальності з чуттєвим образом без­ посередньо спостережуваного.. Зоро­ вий образ перетворився на пута, що стримували стрибок в невідоме. В ма­ лярстві Європа «модерну» змітає тра­ диційний натуралізм, що таємничі співвідношення і пропорції вбачав і виражав у самому матеріалі, і прагне виділити структури, кольорові гармонії, симетрії і асиметрії світу самі по собі, як виділяють культуру бактерій. Поль Сезанн у своїх пейзажах праг­ нув відкрити в кольорових співвідно­ шеннях л, сказати б, приховані звучан­ ня, які були наївно і грубо виставлені на загальний огляд в просторових гар­ моніях полотен класицизму. Таємні пропорції він намагався знайти, як у клітинці, в кожному елеменл, мало не в кожному мазку на своїх полотнах — так, як Маяковський прагнув ту музику, яку можна почути в класичній поемі, знайти в кожному окремому слові. Хлєбников шукав цієї виразності, опук­ лості і метафізичного смислу навіть у кожному окремому звукові. Саме тому прорив, здійснений моло­ дим європейським мистецтвом, дозво­ лив зрозуміти і використати здобутки широкого спектра чужих культур. І аф­ риканський примітив, і витонченість японської мініатюри, і естетика Серед­ ньовіччя були відкриті завдяки сміли­ вості антинатуралістичного бачення світу. Подібний прорив за межі безпо­ середньо спостережуваного, а по сул — за межі найобманливішої з об­ манливих «очевидностей», наочного уявлення, здійснює наука доби рево­ люції в природознавстві. Тільки якщо в науці першопроходці мають ті самі наукові регалії, що й кон­ серватори, то в гуманітарії прориви здійснюються незалежними людьми — або такими багалями, як Сезанн, або богемою, що свідомо рве зв'язки з рес­ пектабельними нормами суспільства. Антиструктурні ліві індивідуалісти та їх угруповання — сміливі до хуліганства збудники неспокою — не були прий- нял публікою на зламі століть, але вже в повоєнний час змусили себе почути. Природно, що в переважній біль­ шості групування лівих митців підтри­ мали ліву; революційну політику. 250 Спадщина Леніна, або «докорінна зміна точки зору на соціалізм» Ленінська оцінка нового курсу як не просто нової економічної політики, а саме «докорінної зміни точки зору на соціалізм» складалася поступово. Спо­ чатку «неп» мав скромні і чисто фіскальні цілі. Ідеї «докорінної зміни точки зору на соціалізм» формувались на фоні глибокої кризи «диктатури пролетаріату». Закінчення громадянської війни постави­ ло парлю Леніна віч-на-віч із суспіль­ ством, яке не приймало комунізму. Цей період знаменусться розстрілами повста­ лих кронштадтських матросів, масовими розстрілами заручників і використанням отруйних газів у війні з селянами на Там- бовщині. В 1919 році московські робітни- ки-металісти говорили: «Ми в місті пухне­ мо з голоду, а вони в селі пухнуть від об- жерства»; в 1921 році вони ж висловлю­ вались інакше — «Ви вимагаєте від нас в селі хліба, а що ви даєте взамін?»1 Сума грошей в обігу в Росії з 1 листо­ пада 1917 до 1 січня 1920 року зросла вдесятеро — з 22,5 мільярда до 225 мільярдів рублів; протягом наступ­ ного 1920 року вона зросла приблизно в п'ять разів і становила 1,168 трильйона рублів. При цьому реальна вартість цієї суми (в довоєнних царських рублях) ста­ новила 2,2 мільярда перед Жовтневим переворотом, 93 мільйони на 1 січня 1920 і 69 мільйонів на 1 січня 1921 року. На початок 1918 року ріст цін випередив у Москві ріст заробітної плати в 3,6 раза, на 1 січня 1919 — в 17 разів, на кінець 1920 року — в 52 рази2. Отже, треба бу­ ло або махнути рукою на гроші і трима­ тися за систему організованого грабунку і насильницького перерозподілу про­ дуктів, або провести грошову реформу і орієнтуватися на ринкові механізми. За катастрофічного зменшення по­ сівних площ і винищення коней та ху­ доби перша ж серйозна засуха призве­ ла до катастрофи. Навесні 1921 року 20—25 % населення радянської Росії охопив голод. Продовження політики насильства над економікою в тому ж масштабі було просто неможливе. Як за цих умов визрівала ідея «нової економічної політики»? Відвертий і аг­ ресивний виступ Троцького на IX з'їзді парлї про роль насильства, товста кни­ га Бухаріна про «економіку перехідно­ го періоду»3, і, нарешті, коментарі Леніна до неї4, повні роздратування складною термінологією, але цілком солідарні з основними ідеями Бухаріна щодо ролі насильства, свідчать про те, що в 1920 — на початку 1921 року ко­ муністичні лідери ніяких шляхів «соціалістичної революції», крім масо- вого насильства, не бачили. Цікаві у зв'язку з цим свідчення відо­ мого тоді більшовицького економіста і одного із головних ідеологів ультралівих комуністів, Осинського. Фанатичний ту­ беркульозний революціонер із дворян, старий друг Бухаріна Н. Осинський (В.В. Оболенський), глава фракції «де­ мократичних централістів» («децистів») і борець за внутрішньопарлйну демо­ кратію, в роки громадянської війни був відправлений з керівних економічних постів у провінцію і зіткнувся там і з без­ межним тупим «комісародержавством», і з глухим або явним опором селянства. Осинський під час приїздів до Москви часто розмовляв з Леніним на еко­ номічні теми. «Мені ставало все більш ясним, — писав він пізніше, — що наше сільське господарство під впливом сис­ теми розверстки переживає серйозну кризу і що потрібні якісь кардинальні за­ ходи для боротьби з цією кризою. В ряді статей я висунув систему державного ре­ гулювання селянського господарства як єдиний можливий вихід в межах воєнно­ го комунізму. Ленін вельми зацікавився моїми міркуваннями. Він підтримав і 1 Див.: Слепков А. К третьей годовщи­ не Кронштадтского мятежа / / Боль­ шевик. — 1924. — № 1. — С. 37. 2 Див.: Юровский Н.Л. На путях к денежной реформе. — М., 1927. — С. 19— 20. 3 Див.: Бухарин НМ. Экономика переход­ ного периода. Часть первая: общая тео­ рия трансформа­ ционного процесса. — М., 1920. 4 Див.: Ленинский сборник XI. — М.; Л., 1931. 251 1 Див.: Осинский Н. Деятели СССР и ре­ волюционного дви­ жения России / / Энциклопедический словарь Гранат. — М., 1989. — С. 573. 2 Див.: Ленин В.И. ПСС. - Т. 41. - С. 314. 3 Див.: Там же. — С. 310— 311. практичні висновки з них (спробу поста­ вити землеробство в планове русло), енергійно заперечуючи, однак, проти елеметів примусовості в цих виснов­ ках. Врешл-решт ця послідовна соціаль- но-політична побудова була ним вико­ ристана в іншому смислі: вона дала ма­ теріал для виявлення необхідності зовсім полишити систему воєнного ко­ мунізму»1. Туманне посилання Осин- ського на заперечення Леніна проти «елеменлв примусовості», можливо, свідчить, що Леніна лякала готовність молодих все розв'язувати за допомогою маузера, але нічого, крім загальних за­ стережень, він тоді придумати не міг. А молоді парлйні вороги бюрократизму в загальних питаннях керівництва суспіль­ ством залишалися в межах чекістської ментальності. Теоретичне обґрунтування насильства над селянством ми знайдемо в промові Леніна на I I I з'їзді комсомолу. «Ко­ муністичне суспільство — означає все спільне: земля, фабрики, спільна пра­ ця, — ось що таке комунізм»2. Не лльки комуністичне, а й соціалістичне су­ спільство за тодішніми уявленнями оз­ начало ліквідацію класів і класової бо­ ротьби. А класова боротьба «відімре» тільки тоді, коли «відімре» селянство. «Якщо селянин сидить на окремій ділянці землі і привласнює собі зайвий хліб, тобто хліб, який не потрібен ні йо­ му, ні його скотині, а всі інші залишають­ ся без хліба, то селянин перетворюється вже на експлуататора Треба, щоб всі працювали за одним загальним планом на спільній землі, на спільних фабриках і заводах і за загальним розпорядком»3. Селянин, що виробляє хліб і всі інші про­ дукти на власній ділянці і везе їх на ба­ зар, незалежно від того, чи продає він їх дорого, чи за півціни, є експлуататор і ворог комунізму. Такий вихідний пункт «точки зору на соціалізм» перед її «до­ корінним переглядом». Якщо кожен акт продажу і купівлі вже містить в собі капіталізм і експлуа­ тацію, — а Ленін був переконаним в цьому, оскільки бачив тут «клітинку» і «ядро діалектики» капіталізму, — то селянство і дрібне виробництво вже є капіталізм або, за його висловом, поро­ джують його щоденно і щогодинно. Державна промисловість в жоден спосіб не міняє характеру селянської приватної власності, залишає суспіль­ ство в кращому випадку державно- капіталістичним, — Ленін вважав регу­ льований, державний капіталізм кро­ ком вперед порівняно з ринковим суспільством вільної конкуренції, «просто капіталізмом». 8 лютого 1921 року Н. Осинський, щойно призначений наркомом земле­ робства, доповідав на Політбюро про становище селянства; було створено комісію в складі Каменєва, Осинського та наркома продовольства О.Д. Цюрупи для підготовки доповіді на X з'їзд парлї. Під тиском подій в комісії і у Леніна уже перед парлйним з'їздом сформувалася ідея заміни продовольчої розверстки продовольчим податком. В березні 1921 року в Москві відбув­ ся X з'їзд РКП(б), з якого починають відлік «нової економічної політики» — НЕПу. Власне, з'їзд прийняв лльки рішення про заміну так званої «продо­ вольчої розверстки» нормальним про­ довольчим податком, залишивши селя­ нам можливість продавати «лишки» свого врожаю за вільними цінами на вільному ринку. Ця фіскальна «деталь» означала насправді цілий переворот у світогляді влади: адже «право» прод- загонів забирати «лишки» у селян не­ явно ґрунтувалось на ідеології влас­ ності «диктатури пролетаріату» на всю вироблювану в Росії продукцію. Вво­ дячи податок замість «розверстки», диктатура мовчазно визнавала прин­ цип трудової власності. А визнання 252 права продавати і купувати вимагало радикальної зміни поглядів на грошове господарство. Посаду народного комісара фінансів за сумісництвом займав відповідаль­ ний секретар ЦК РКП М. Крестинський; він зберігав її і тоді, коли як прихиль­ ник Троцького восени 1921 року був відправлений послом в Берлін. Фактич­ но ніяких фінансів у «диктатури проле­ таріату» тоді просто не було. В листо­ паді 1921 року членом колегії, заступ­ ником наркома, а з осені 1922 року — народним комісаром фінансів став Г.Я. Сокольников, до речі, теж, як і Осинський, московський юнацький приятель Бухаріна; на нього і поклали проведення грошової реформи. 23 березня 1921 року прийнято дек­ рет уряду про свободу торгівлі. А далі вже діяла логіка подій: довелось нала­ годжувати нормальний грошовий обіг, відмовитись від заміни банків все­ російською бухгалтерією... В липні 1921 року введено платність послуг залізничного транспорту та зв'язку, а 5 серпня вийшла постанова РНК про те, що за всі продукти праці державного сектору при відпуску їх приватним осо­ бам та організаціям, в тому числі коо­ перативним, має братися плата. 7 жовт­ ня 1921 року створено Державний банк РРФСР; 11 листопада 1922 року Рад- нарком надав Держбанку право емісії червонців, в листопаді 1921 — жовтні 1922 року паралельно з емісією чер­ вонців, на 25 % забезпечених золотом і дорогоцінними металами, відбувається деномінація старих рублів в пропорції спочатку 1:10.000, потім ще раз — 1:100. З 15 лютого 1924 року емісія «совзнаків» припинена, в першій поло­ вині 1924 року грошова реформа закінчена. Аж до початку «великого пе­ реламу» червонець тримався твердо, хоча й важив тільки половину царсько­ го рубля. Після рішень XII з'їзду парлї в 1923 року складається система госпроз­ рахунку, закріплена статутом про трести. Отже, основні економічні реформи здійснюються між листопадом 1921 року і квітнем 1923 року, завершую­ чись грошовою реформою в першій по­ ловині 1924 року. Щоб розібратися в хронології і логіці «докорінної зміни точки зору на соціалізм», слід спочатку нагадати ча­ сові координати розвитку хвороби Леніна. Ленін уже з літа 1921 року був дуже хворий, здригався від кожного скрипу половиці і шуму в сусідній кімнаті, страждав від головного болю — у ньо­ го наближався масивний склероз; дру­ гу половину року він більше проводив у відпустках у Горках, ніж у Кремлі. На початку березня 1922 року Леніну стало зовсім погано, і він поїхав у село на три тижні відпочивати. Без нього го­ тували XI з'їзд партії, але він схвалив важливі рішення, — зокрема, було су­ воро попереджено лідерів колишньої «робітничої опозиції», які звинувачу­ вали керівництво в диктаторському ре­ жимі. 29 травня 1922 року у Леніна стався інсульт, він втратив мову і був частково паралізований. Крупська вчила його го­ ворити і розв'язувати арифметичні за­ дачі; він не міг згадати, скільки буде б разів по 7, і розв'язував задачу дода­ ванням. Ще не було ясно всім, що на­ ближається кінець, але оточення Леніна Так орали в Росі1землю в 20-х роках минулого століття Г.Я. Сокольников 253 В.І. Ленін в Горках 1 Див.: Коэн Стивен. Бухарин. Политиче­ ская биография. 1888— 1938. — С. 167— 169. готувалось до найгіршого. В травні ж Ленін попросив дати йому отруту. Фактично з травня 1922 року Ленін був відключений від керівництва дер­ жавою і парлєю. У жовтні 1922 року у нього настало покращення, і 31 жовтня Ленін виступив на засіданні ВЦВК, а 13 листопада витримав годинну промо­ ву німецькою мовою на пленумі IV конг­ ресу Комінтерну, закінчивши її мокрим від поту. Однак, це вже було все. 13 грудня 1922 року стався удар, і відтепер вище парлйне керівництво знало, що вождь більше не підніметься. Ленін залишався на позиції еко­ номічного насильства до весни 1921 року, поступово відступаючи від неї підтиском обставин. Грошова система, система ціноутворення і фінансування промисло­ вості, планування, господарського розра­ хунку складається остаточно в 1923— 1924 роках, вже без участі Леніна, як то- варно-грошова система економіки з сильним контролем держави, відповідно до ідей, викладених Леніним у його останніх замітках. П'ять коротких статей, які викладали новий, «реформістський» погляд Леніна на соціалістичне будівництво, написані ним в короткий період ремісії між 2 січня і 2 березня 1923 року, тобто після другого удару, перенесеного ним у грудні 1922 року. Це «Сторінки з що­ денника», «Про кооперацію», «Як нам реорганізувати Рабкрін», «Про нашу революцію» і «Краще менше, та кра­ ще». В цих статтях говориться про об'єднання селянства в кооперативи, при цьому не виробничі (як пізніші «колгоспи»), а споживчо-збутові, що так ретельно вивчалися школою Туган- Барановського, як про «все необхідне і достатнє для соціалізму». Бухарін уже після смерл Леніна доводив, що тут ви­ кладено Леніним його «політичний за­ повіт»1. Це формулювання було анти­ тезою твердженням опозиції про те, що політичний заповіт Леніна полягає в його персональних рекомендаціях партійному з'їзду, головна з яких (і єдине рекомендоване персональне переміщення) — заміна Сталіна на пос­ ту генсека. При цьому Ленін і Бухарін, як і раніше, давали різні оцінки державно­ му капіталізму. Ще в лютому 1921 року на засіданні Політбюро, яке розбира­ лося з майбутньою зміною економічно­ го курсу, коли Ленін прохопився про державний капіталізм, Бухарін пожва­ вився і причепився до цих слів. З цього починались їх давні суперечки. Бу­ харін з великою підозрою ставився до державного капіталізму, що пізніше робило можливою його майбутню оцінку фашизму як реакційного режи­ му, незважаючи на державне керуван­ ня економікою. Для нього державний капіталізм міг бути кроком не вперед, а назад від ринкової стихії. Але, йдучи від протилежних засад, Ленін і Бухарін зійшлися головним чи­ ном в оцінці елеменлв державної еко­ номіки і кооперативних селянських ор­ ганізацій в радянській Росії як соціалістичних. Ленін — тому, що роз­ глядав економічні і політичні форми «у взаємозв'язку і взаємодії», згідно з діалектичним релятивізмом. Бухарін — тому, що з точки зору організаційної структури колективні форми однакові і в селянській Росії, і в промисловій Німеччині. В результал Ленін здійснив «до­ корінний перегляд нашої точки зору на соціалізм» і перейшов на позиції, що їх сам назвав «реформістськими». З цих позицій простий ріст споживчої коо­ перації в сільському господарстві він вважав тотожним росту соціалізму. Зміна ідеологічної «точки зору» — системи координат для оцінки еко­ номічних явищ — означала різкий по­ 254 ворот в селянській політиці. Селянина слід було втягувати в кооперативи на добровільних засадах, і цей процес не потребував терористичних методів. Але це означало також зміну ставлен­ ня до «селянських націй». Власне, стра­ тегію світової революції мало змінила переоцінка смислу поняття «соціалізм». Ще до війни Ленін покладав великі надії на Схід, а особливо Індію і Китай. По­ разки комуністів в Європі утвердили йо­ го в переконанні, що невелика у всесвітньо-історичному масштабі зміна «маршруту соціалістичної революції» висуває Схід на передові революційні позиції. Схід розглядався насамперед як селянство, або, за пізнішим висловом Бухаріна, як «світове село» — «піхота» пролетарської революції. Бухарін з ен­ тузіазмом підхопив концепцію Леніна, оскільки вона узгоджувалася з його, ультралівого інтелектуала, негативним ставленням до державно-бюрократич- ного насильства взагалі і до державного капіталізму зокрема і давала якісь нові надії щодо світової революції, після по­ разок в Європі, здавалось би, безперс­ пективній. Ідея «піхотного» походу на «світове місто» була надзвичайно агресивною і небезпечною, оскільки надавала нового, в культурному вимірі — антиур- баністичного і реакційного характеру революційній війні відсталих околиць планети проти Заходу. Під загрозою опинялася європейська цивілізація як така. Характерно, що на тому ж IV конг­ рес* Комінтерну, де востаннє виступав Ленін, Бухарін шокував делегатів зая­ вою про те, що можливий виступ ко­ муністичної Росії проти Антанти в союзі з європейською капіталістичною держа­ вою. Малася на увазі Німеччина. Що­ правда, через рік Політбюро прийняло рішення про початок пролетарської ре­ волюції в цій країні, але і чорну, консер­ вативну Німеччину радянська червона Росія готова була взяти собі в союзники проти всесвітньої «буржуазної» демо- кралї. Таким чином, стратегічно лінія Леніна— Бухаріна упевнено виводила червону Росію на ту ж глобальну агре­ сивну антизахідну позицію, яку схильна була займати біла Росія Миколи I I. Однак, протиставлення насильниць­ кого курсу щодо основної маси населен­ ня — селянства — курсові на підтримку «селянських націй» і поступове коопе­ рування села при опорі на ринкові відносини безпосередньо було ре­ формістською (без лапок) альтернати­ вою червоному російському якобінству. Новий курс диктував політику комп­ ромісу з «дрібнобуржуазною масою». Склалося так, що саме найменш ваго­ мий із «ленінського ядра ЦК», Бухарін, який перемістився 1923 року на перше місце в списку кандидалв в члени Політбюро, але за життя Леніна так і не став його повноправним членом, вия­ вився і ідейні), і навіть по-людськи най­ ближчим до Леніна в його останні місяці і дні. Він один тривалий час жив у Леніна в Горках. Коли Леніну було вже зовсім погано, він говорив лльки «вот- вот» і розчулено плакав від дрібниць, 255 Червоні в Східній Пруссії. 1920 р. смертельно хворий вождь не міг слуха­ ти скрипки і зустрічатися з Бухаріним: і те, і друге його надто хвилювало. Бу- харіну довелось побачити лльки ос­ таннє зітхання Леніна о шостій годині вечора 21 січня 1924 року. Несподіване зближення найстарішо­ го і наймолодшого з більшовицьких лідерів аж ніяк не вплинуло на загальні дуже критичні ідеологічні оцінки, що їх до останніх свідомих хвилин давав Ленін Бухаріну. В свою чергу Бухарін не відступився ані від своїх особливих позицій щодо державного капіталізму, ані від свого особливого розуміння перспектив пролетарської культури, в чому теж розходився з Леніним. Спадщина Леніна — курс на нещадну диктатуру пролетаріату Останні роки і місяці Леніна були не лльки епохою «корінної зміни точки зо­ ру на соціалізм», але й часом загострення конфлікту більшовиків із інтелігенцією, що вилився у відомий акт вислання інтелігентської еліти за кордон на «філо­ софському пароплаві», переслідування і ряд судових процесів проти противників більшовизму, розгром решток грома­ дянського суспільства — і, нарешл, осо­ бистий і політичний конфлікт Леніна і Горького, за яким послідувала фактична еміграція «великого пролетарського письменника». Конфлікт, який безпосередньо роз- Горки діляв Леніна і Горького в роки грома- дянської війни, стосувався долі верхів­ ки російської інтелігенції. Горький до­ бивався для професорів і літераторів пайків, що було тоді важливішим від зарплати, для декого — можливості виїхати за кордон «лікуватися»; іноді він намагався витягнути з Чека арешто­ ваних інтелігентів. Прямих контактів у Горького з Леніним тоді вже майже не було; у випадку потреби Горький вихо­ див або на Леніна через свою колишню дружину К.П. Пешкову, а та в свою чер­ гу — через свою добру знайому М.І. Ульянову-Елізарову, сестру Леніна, або на Дзержинського через ту ж саму Пешкову, — до речі, есерку, що була го­ ловою організації допомоги політич­ ним в'язням і постійно спілкувалася з головою ВЧК. Попри всі сімейні розри­ ви Катерина Павлівна Пєшкова зали­ шалася відданим другом свого фор­ мального чоловіка, таємно в нього вірно закоханою. Досить важкі стосунки склалися у Горького з Леніним ще перед війною і революцією. Перелам наступив після пострілу безумної напівсліпої есерки Дори («Фанні») Каплан 1918 року. Горький приїхав з Петрограда в Москву на побачення з пораненим Леніним, і в більшовицьких газетах було опубліко­ ване комюніке про переговори Горько­ го з Леніним і Луначарським, ніби йшлося про дипломатичну підготовку якого-небудь мирного договору. В тому ж дусі було опубліковано в «Вечерних известиях Моссовета» від 17 вересня 1918 року комюніке про договір між... Горьким та наркомом освіти Луначар­ ським про організацію видавництва «Всемирная литература». Для Леніна важливим мотивом загра­ вання з Горьким було прагнення збе­ регти авторитетного в Росії і міжна­ родній культурній спільноті можливого союзника. Луначарський і Рязанов, які вели з Горьким переговори за доручен- 256 ням Леніна, підходили до відомого письменника з побоюваннями, прагну­ чи, за словами наркома освіти, «через посередництво видавництва «Всемир­ ная литература» перекинути до нього міст від партії. Адже всім хотілося зберегти за нею цього блискучого письменника»1. Організоване Горьким видавництво «Всемирная литература» стало величез­ ною авантюрою, яка давала можливість підгодовувати десятки людей культури. Це була добра бюрократична контора, куди люди ходили на службу, де одер­ жували якісь нічого не варті мільйони рублів та реальні голодні пайки. Але на­ самперед «Всемирная литература» була елементом величезної програми про­ світницької діяльності, до якої Горький залучив широкі кола інтелігенції — письменників, гуманітаріїв і вчених. У Горького були грандіозні видавничі пла­ ни, які він міг здійснити тільки за кордо­ ном і тільки за фінансової допомоги уряду більшовиків. Горький планував не тільки видання перекладів художньої класики, а й серії видань, що мали б універсальний освітній характер. Серед його задумів — серії «Історія виникнення і розвитку російської держави», «Історія розвитку російської промисловості» (як історія енергійних російських купців і промис­ ловців!), «Організація російської церк­ ви», мемуари соціалістів-білоемігрангів Дана, Лібера, Мартова, Потресова, Черно­ ва; він писав Луначарському, що планує видання найновішого перекладу Біблії2. До редакційної колегії експертів увійшли Ф. Батюшков, 0. Блок, Ф. Браун, А. Во­ линський, Є. Замятін, М. Гумільов, А. Левінсон, М. Лозинський, А. Тихонов, К. Чуковський; Східну колегію видав­ ництва очолив непремінний секретар Академії наук С.Ф. Ольденбург, до неї увійшли академік М.Я. Марр, професори І. Крачковський, В. Алексеев, залучалися до роботи видатні російські вчені-схо- дознавці. Щоправда, від оригіналів у версії Горьківського видавництва могло залишитися мало що; видання мали бути спеціально адаптовані для полегшення сприйняття робітничими масами, але так чи інакше майбутня «пролетарська куль­ тура» мала спиратися на загальнолюд­ ський фундамент. Для організації госпо­ дарських справ був залучений колишній видавець відомого альманаха «Шипов­ ник» 3.1. Гржебін, який дуже самостійно розгорнув діяльність за кордоном. Продовженням діяльності Горького по підтримці російської літератури ста­ ла організація 1921 року за згодою Леніна літературно-художнього журна­ лу «Красная новь», редактором якого став порівняно поміркований і освіче­ ний комуніст О.К. Веронський. Журнал публікував письменників-«попутників» (вираз Троцького), не комуністичних, але і не відверто антикомуністичних інтелігентів. Це було останнє, що зро­ бив Горький в Росії за підтримки Леніна. «Всемирная литература» розгорнула широку діяльність по просвітництву шляхом написання п'єс на історичні те­ ми для постановки «історичних кар­ тин». Постановка таких «картин» мала стати масовим театром, напівобрядови- ми діями, напівкультовим зображаль­ ним рядом на вулицях і площах. Секцію історичних картин було організовано при Театральному відділенні Петрора- ди (ТЕО). Головував Горький, секрета­ рем був його найближчий співробітник А.Н. Тихонов, заступником — С.Ф. Оль­ денбург, членами секції — Блок, Гумільов, Замятін, Чуковський та інші. Зокрема, Блок мав написати п'єсу про Єгипет, С.Ф. Ольденбург — про Індію. Задумана була постановка масових пантомім, що зображали б людську історію від грубого, але чесного первіснообщинного ладу аж до світло- 1 Див.: Литературное наследство. — М., 1971. — Т. 80. — С. 669. 2 Див.: Литературное наследство. — М., 1970. — Т. 82. — С. 173. 257 1 Див.: Литературное наследство. — Т. 82. — С. 690. 2 Див.: Ленин В.И. ПСС. - Т. 53. — С. 198. го комуністичного майбутнього. 19 лип­ ня 1920 року така постановка в Петро­ граді була здійснена за участю 4 тисяч виконавців і 45 тисяч глядачів. Сце­ нарій передбачав картини від первісних людей, що розмахували па­ лицями, до комуністичного раю. В 1920 році до I I I конгресу Комінтерну планувалося поставити щось подібне в Москві на Ходинці. Постановочний план належав Мейерхольду, оформлен­ ня готували відомі ліві митці A.A. Веснін і Л.С. Попова. Але у зв'язку з відсутністю грошей плани було зміне­ но, і обмежилися постановкою в цирку німецькою мовою для делегатів конг­ ресу «Містерії буфф» Маяковського. Таким чином, багатопланова діяльність Горького залучала до просвітницької і літературно-мистецької діяльності як старші покоління інтелігенції росій­ ського «срібного віку», так і художній авангард. Неважко уявити, яку злість викликало видавництво «Всемирная литература» у більшовицьких керівників, що прагнули монополізувати справу в рамках Держ- видаву. Ще 1919 року «Правда» (керо­ вана Бухаріним) почала викривати ви­ давництво Горького як «авантюристич­ не». На обговоренні звіту наркома Луна- чарського у вересні 1920 року В. Нев- ський, з Чека перекинутий партією m культуру, гостро критикував Луначарсь- кого, до речі і за діяльність видавництва, назвавши останнє ідеологічно чужим і контрреволюційним. Діяльність Горько­ го як міг гальмував всевладний голова Петроградської ради Зинов'єв, що Горь­ кого ревнував до Леніна і ненавидів. З виїздом голови Держвидаву Во- ровського 1920 року на дипломатичну роботу на чолі видавництва було по­ ставлено колегію під головуванням М.Л. Мещерякова. Колишній петер­ бурзький народник із освітою міського училища, який кілька разів з величез­ ною натугою перечитав перший том «Капіталу» і став переконаним марксис­ том, Мещеряков розпочав справжню війну проти Горького і Гржебіна. Член колегії Держвидаву, відомий марксист Скворцов-Степанов писав у журналі «Книга и революция» про керівників видавництва Горького: «Люди, які жи­ вуть минулим і в минулому». Найбільш агресивний член колегії Закс-Гладнєв роздратовано підкреслював, що рішен­ ня в справах, які торкаються Горького, відміняються «згори» навіть тоді, коли вони безспірні, і добився представлен­ ня матеріалів проти Горьківського ви­ давництва в ЦК РКП(б)1. Політбюро не раз розглядало справу про видавництво «Всемирная литера- тура», і 26 січня 1921 року прийняло бік Держвидаву, утворивши комісію в складі Троцького, Зинов'єва, Каменєва і Рикова. Ленін писав Рикову, що боїться «архіскандалу з відходом Горького»2. В березні 1921 року Гржебін був усу­ нутий від справ видавництва, чим фак­ тично ідея Горького про незалежну ви­ давничу справу в Росії була похована. Після від'їзду Горького за кордон ви­ давництво «Всемирная литература» бу­ ло оголошене приватним, а в кінці 1924 року воно тихо сконало разом з іншими приватними видавництвами. Стосунки Горького з наркомом освіти Луначарським були не дуже простими. Обидва були колись, в роки першої ре­ волюції і одразу після неї, політично і особисто дуже близькими. Погір група «Вперед» розпалася, а Луначарський був боляче вражений презирливою публічною оцінкою Горьким його обда­ рувань. Людина артистичного темпера­ менту, розумний і освічений ерудит, Луначарський писав дуже посередні романтичні п'єси і як організатор був досить безтолковий. Точно визначив суть особистих конфліктів в тодішньому керівництві 258 культурою, в тому числі і стосунків Горького і Луначарського з авангард­ ною культурою «молодих», Блок у своїх щоденникових записах. Про спільне соціальне почуття ненависті у мужика, який грабував його дім у Шахматово, Зинов'євського комісара Іонова (Берн- штейна) і лівих радянських митців він писав у щоденнику б січня 1919 року: «Подібне «соціальне почуття» — у Мейєрхольда; по-іншому, але політич­ но в цей бік — у Маяковського (о, нічо­ го спільного, крім «політики»!) Іонов — самої леї породи. Від того тяг­ неться Мейєрхольд до Іонова, хоче за нього учепитися. Інший табір — Горь- кий. Звідси — і боротьба двох відділів і двох дам. Анатолій Васильович ми­ рить, будучи зовсім «не більшовиком за темпераментом». А мені: піти нарешл з мого водевільного посту голови; зали­ шитися, в крайньому випадку, редакто­ ром; підійти ближче до Вільної філо­ софської академії...»1 «Дві дами» — це М.Ф. Андреєва, ко­ лишня громадянська дружина Горького і завідувачка Петроградського теат­ рального відділу, і О.Д. Каменева, дру­ жина Каменева і сестра Троцького, завідувачка театрального відділу Нар- комосу в Москві. По сул, йшлося про стосунки між умовно лояльною до більшовиків старою російською інте­ лігенцією, інтереси якої представляв Горький, і «молодими», до яких відно­ сились і дійсні більшовицькі початку- ючі сили, і російський авангард, що прагнув тоді очолити революційний культурний рух. Сам Блок мучився як «водевільний» голова Репертуарної секції ТЕО, а також як не менш декора­ тивний голова Петроградської спілки письменників. Боротьба, аналогічна до боротьби «лінії Горького» і «лінії Маяковського— Мейєрхольда», охоплювала тоді всі сфери культури. І ліві митці, і круп ре­ алісти претендували на представництво пролетарської естетики. В Наркомосі в роки війни відділ 130 (образотворчого мистецтва) очолював художник-аван- гардист Штеренберг, працювали там Татлін, Родченко, Натан Альтман; ПНХУК («Государственный институт ху­ дожественной культуры») і ВХУТЕМАС були повністю під впливом авангарду. Авангард намагався знайти підтримку у малописьменного «пролетарського» елемента, граючи на його деструктив­ них інстинктах щодо старої «буржуаз­ ної» культури, але «пролетарські» митці і письменники органічно не сприймали авангарду і рвалися до самостійної ролі. І тим, і другим протистояла більш- менш консервативна класика. Асоціація художників революційної Росії (АХРР), яка ставила перед собою цілі «худож- ньо-документально зобразити найбіль­ ший момент історії в його революційно­ му пориванні», була і організаційно прямим продовжувачем Товариства ху­ дожників пересувних виставок, і носієм естетики передвижників. У складі АХРР були і великі майстрі Юон, Бяли- ніцький-Біруля, Архипов, кустодієв та інші, і майбутні посередні пристосу- ванці-соцреалісти. В згаданому виступі Невський крити­ кував Луначарського головним чином за те, що той підтримує театри, а не всена­ родну освіту. Це був основний напря­ мок комуністичної критики на адресу Луначарського, і матеріали, які надсилав тодішній секретар ЦК Крестинський Леніну, звинувачували наркома освіти саме в цьому. Так, Луначарський робив усе можливе, щоб врятувати оперу, але спеціальна постанова Політбюро з опе­ рою покінчила. І лльки та обставина, що охороняти порожній театр було до­ рожче, ніж одержувати від нього зиск при жалюгідному фінансуванні (а театр був завжди переповнений), змусила пе­ реглянути рішення Політбюро. 1 Див.: Блок Алек­ сандр. Собр. соч. — М.; Л., 1963. — Т. 7. — С. 354. 259 А.В. Луначарський Луначарському усе як міг псував його заступник, твердий і тупий більшовик, латиш Літкенс; це була система Леніна — розумний керівник із широкими погляда­ ми і жорсткий адміністратор-заступник. Літкенс доводив Луначарського до істе­ рики і заяв про відставку, на які Ленін не реагував. Не вдавалося наркому і зустрітися з главою уряду, який все частіше хворів. 25 серпня 1921 року Лу­ начарський пише Леніну листа з приводу проектів врятування МХАТі повернення в РРФСР леї частини театру, яка поїхала на гастролі за кордон і застряла там. «Но ес­ ли этого нельзя, напишите мне — нельзя, Метнеру — 300,50 і 25 крб. Через опір Літкенса все було зірвано. Загальну ідею парл'йної політики щодо інтелігенції на прикладі вищої школи висловив історик-марксист, за­ ступник наркома освіти М.М. Покров- ський: «Нам треба завоювати вищу школу, вил'снивши білого професора і замінивши його червоним»3. Поняття «білий професор», «червоний профе­ сор» студентами тоді визначались просто: «червоні» починали лекцію зверненням «товарищи», «білі» — «коллеги». Проблема полягала в тому, як саме слід «колег» «витіснити», яким способом і якою мірою тут можна спи­ ратися на насильство, яким — на вільну ідейну конкуренцію. Те саме стосувалось усіх інших сфер культурно­ го життя. 1918 року утворено так звану Соціалістичну академію, при якій існу­ вали різні інститути і журнали; створено було «робітничі факультети» («робфа- ки») з класовим принципом відкоман­ дирувань та полегшеним курсом підго­ товки до вищих навчальних закладів. Ідеологом і організатором всієї цієї сис­ теми, а також головою Соцакадемії (з 1923 року вона називалась «Ко­ муністичною») був М.М. Покровський. Спочатку в готелі «Метрополь», де тоді 1 Див.: Литературное наследство. — Т. 80. — С. 311. или скажите при нашей беседе: «нель­ — жили більшовицькі лідери, Покровський зя», и я буду знать, что Художественный і професор Рейснер, батько головного 2 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 53. - С. 142. 3 Цит. за: Коган Л.А. Выслать за границу безжалостно / / Фи­ лософия не конча­ ется... Из истории отечественной фи­ лософии. XX век. 1920— 50-е го­ ды. — М., 1998. — С. 52. 4 Див.: Вестник Социа­ листической Акаде­ мии. — 1922. — № 1. — С. 18. театр положен в гроб, в котором и задох­ нется»1. Ленін відповідає: «Принять никак не могу, так как болен. Все театры советую положить в гроб. Наркому просвещения надлежит за­ ниматься не театрами, а обучением гра­ моте»2. 24 червня 1921 року Луначарський просив виділити щомісячну постійну допомогу, оплату за репетиції та за спектаклі: Шаляпіну відповідно 1000, 250 і 500 золотих крб., Глазунову — 500,50 і 25 крб., Давидову, Єрмоловій і 260 морського комісара, відомої Лариси Рейснер, створили невеликий гурток, до якого, до речі, входив і давній одноду­ мець Покровського Богданов. Покровсь­ кий і вніс в Раднарком пропозицію про утворення поряд з Російською ака­ демією наук ще й Соціалістичної ака­ демії. «Насамперед ми ставимо посиль­ ну розробку питань наукового соціаліз­ му і комунізму», писали засновники4. Питання Ленін переніс на ВЦВК, який затвердив проект, запропонувавши роз­ ширити Соцакадемію зарубіжними си- лами. До складу Соцакадеміт увійшли Покровський як її голова, Бухарі», Бог­ данов, Луначарський, Рейснер, Рязанов, Скворцов-Степанов, Крупська, Фріче та інші; серед введених пізніше — Горь­ кий, Коллонтай, Тімірязєв. Серед за­ рубіжних членів Соцакадеміт були Ка- утський, Адлер, Бауер, Гільфердінґ, Лонґе, Ромен Роллан. Ніхто з них, зви­ чайно, до Москви на засідання не їздив, але цікаво, що для авторитету було вве­ дено і теоретиків-соціалістів, проголо­ шених «ренегатами». Однак, авторитет «червоних профе­ сорів» не йшов ні в яке порівняння з науковою і культурною вагою «білих професорів». В Росії існували і розвивались об'єднання некомуністичних інтелі- гентів-гуманітаріїв, — Психологічне товариство (з 1921 року його очолював великий знавець Гегеля I.A. Ільїн), «Вільна академія духовної культури» в Москві (М.О. Бердяев), «Вільна філо­ софська академія» («Вольфила») в Пе­ трограді (Андрій Бєлий, Олександр Блок, Євгеній Замятін, Р.В. Іванов-Ра- зумник, В.Б. Шкловський, К.С. Петров- Водкін та інші), Соціологічне товарист­ во (М.І. Кареєв, П.А. Сорокін). В Петро­ граді функціонувало Товариство пись­ менників, формально очолюване 0. Блоком, фактично — М. Гумільовим. Незалежні видавництва і журнали успішно конкурували з комуністичними виданнями. 1921— 1922 роки були ро­ ками найвищої творчої продуктивності некомуністичної інтелігенції, що зали­ шилася в Росії. З «червоними» письменниками і мит­ цями справа стояла складніше, ніж з професорами. З Богданівського «Про­ леткульту» виділилася група «Кузница» (Гладков та ін.), яка утворила Все­ російську асоціацію пролетарських письменників (ВАПП) при Пролет- культі; «Кузница» і ВАПП вважали, що вони і є «пролетарська література», ви­ магали прямого паргійного керів­ ництва літературою, гегемонії проле­ тарських письменників тощо і щедро роздавали класово-партійні оцінки всім своїм конкурентам. В цьому літе- ратурно-політичному колі видавались журнали «На посту» (1923, з 1926 ро­ ку — «На литературном посту»), «Ок­ тябрь» (1924), «Молодая гвардия» (1924). До редколегії «На посту» вхо­ дили партійні авторитети — Каменєв, Радек, Невський, Ярославський, Ма­ нільський, Бубнов, Дем'ян Бєдний то­ що; до редколегії «Молодой гвар­ дии» — Авербах (редактор), Радек, Ярославський, вітання журналу при­ слали Троцький і Чичерін. Таким чином, «пролетарські письменники» мали не­ абияку підтримку з боку партійної верхівки. Тим не менш про конку­ ренцію «пролетарських письменників» з тими російськими поетами і прозаїка­ ми, які лишились в Росії, не могло бути мови так само, як і про конкуренцію «червоних» і «білих» професорів. «Колеги» становили те ядро російської інтелігенції, ту її критичну масу, яка пройшла, скажімо, в Петербурзі — через читання віршів, доповіді і дискусії в «баилі Іванова» коло Таврійського саду, в артистичних кабаре «Бродячий соба­ ка» і «Привал комедіантів», на зборах Вольфіли, в залі училища Тенішева, де формалісти сперечалися з традиці­ оналістами, в зеленому залі «Зубовського палацу» — пізніше Інституту історії мис­ тецтв, де виступали літературознавці, філософи, письменники. В цих дискусіях визрівали великі ідеї нашого століття, хоч їх учасники бували наївними і нетер­ пимими, тут жила — у представників не­ сумісних, здавалось би, напрямів — справжня висока культура, спадщина російського «срібного віку». Некомуністична інтелігенція вела се­ бе дуже активно в організаційному Af.Af. Покровський 261 В.І. Вернадський відношенні і була на порозі утворення в Петрограді структур громадянського суспільства, 1921 року ЯК1- М0Гли ефективно чинити опір дик­ татурі малоосвічених паргійців. Ще до непу, 27 січня 1921 року, Ленін прийняв Горького, керівника Об'єднаної ради наукових установ і ви­ щих навчальних закладів Петрограда, непремінного секретаря Академії наук академіка С.Ф. Ольденбурга, профе­ сорів В.А. Стєклова і В.Н. Тонкова з пи­ тань організації спілки наукових працівників у всеросійському мас­ штабі. Ідея утворення спілки наукових працівників як громадської організації належала давньому другу Ольденбурга В.І. Вернадському, що опинився у врангелівському Криму і навесні 1921 року повернувся в Москву. (Вар­ то нагадати, що кадети Ольденбург і Вернадський очолювали Міністерство освіти в Тимчасовому уряді.) Спілка не була дозволена — Покровський, мляво підтриманий наркомом Луначарським, одразу поставив питання, чи це має бу­ ти профспілка, чи громадсько-політич­ не об'єднання. Обманути більшовиків не вдалось. Академія наук залишилась відносно незалежною від більшовиць­ кої влади, але не створила собі гро­ мадської опори. 262 Наступний крок інтелігенції до само­ організації був зв'язаний з боротьбою проти голоду. Проблема голодної загрози була піднята незалежними інтелігентськими спілками. 18 червня 1921 року на VI Всеросійському з'їзді по сільсько­ господарській дослідній справі було розглянуто питання про посуху. 22 червня на засіданні Московського товариства сільського господарства коо­ ператори вирішили утворити громад­ ські комітети по боротьбі з голодом. Обрали делегацію до Леніна. Ленін в прийомі відмовив. Спробували проби­ тися до нового наркома продовольства Теодоровича. Нарком не прийняв. Тоді подружжя Прокопович і Кускова звернулись до Горького, якого Кускова знала ще з 1893 року, з Нижнього Нов­ города. Горький звернувся до Ка- менєва, з яким у нього були добрі сто­ сунки. Каменєв, заступник Леніна, прийняв делегацію в складі Кускової, агронома А.П. Левицького, голови правління сільськогосподарських коо­ перативів професора П.Є. Садиріна, лікаря професора Л.А. Тарасевича. Ідея утворення Комітету допомоги го­ лодуючим (Помгол) була схвалена. 7 липня Політбюро розглядало пи­ тання про відозву патріарха Тихона з закликом допомагати голодуючим. Вирішено було відозву Тихона підтри­ мати і передати її текст по радіо. Для більшовиків проблема полягала в тому, що звертатися за допомогою до західних держав уряд не міг, оскільки його на Заході не визнавали. Єдиним способом одержати якусь допомогу бу­ ло звернення авторитетної громадської організації, і на це, власне, розрахову­ вали політики-соціалісти Кускова і Прокопович. Прагнучи насамперед до­ помогти голодуючим, демократичні політичні кола водночас намагалися зберегти і утвердити осередки грома- дянського суспільства, одним і, можли­ во, найголовнішим з яких мав стати Помгол. Розуміли все і більшовики. Нарком охорони здоров'я Семашко висловив своє негативне ставлення до проекту утворен­ ня Помголу. Почалися переговори, які не­ сподівано закінчилися сприятливо для ініціаторів. 21 липня ВЦВК РРФСР затвер­ див організацію під знаком Червоного хреста. Почесним головою Комітету допо­ моги голодуючим затверджено В.Г. Коро- ленка, головою — Л.Б. Каменєва, його за­ ступником — 0.1. Рикова. До складу комітету увійшли 73 чоловіки, серед яких відомі вчені Карпинський, Стєклов, Ла- зарєв, Іпатьєв, Ферсман, Курнаков, Марр, Ольденбург; до комітету увійшли Горький, Станіславський та інші діячі культури, а також Віра Фігнер і навіть відома своїми антирадянськими настроями донька Льва Толстого Олександра Львівна. Членами комітету стали також 12 комуністів, серед яких Літвінов, Красін, Семашко, Луна- чарський, Шляпников. Таким чином, набу­ ла офіційного статусу утворена культур- но-політичною елітою за участю ко­ муністів громадська організація, наділена навіть зовнішньополітичними повнова­ женнями. 23 липня 1921 року в «Правді» на­ друковано відозву Горького і розпочато збирання коштів на допомогу голодую­ чим. Кускова, Прокопович та інші чле­ ни комітету спробували самостійно вести переговори з зарубіжними ор­ ганізаціями, але виїзд за кордон їм не було дозволено. Переговори вів за­ ступник наркома закордонних справ Літвінов як член комітету. В серпні Російська православна церква створи­ ла свій комітет допомоги голодуючим. Тим часом з червня Чека вела розроб­ ку підпільної «Петроградської бойової організації» на чолі з професором-гео- графом В.Н. Таганцевим, сином відомо­ го юриста, колишнього сенатора Н.С. Та- ганцева. Слідство вели Петроградська ЧК під безпосереднім контролем Зи- нов'єва і представник ВЧК слідчий Аг­ ранов. Наскільки сьогодні можна суди­ ти, справа була головним чином вигада­ на; групування інтелігенлв і офіцерів було антикомуністичне, але організова­ ного підпілля практично не було. Зок­ рема, видатний російський поет Гумільов був розстріляний, як повідо­ мила «Петроградская правда» 1 верес­ ня 1921 року, за те, що «активно сприяв складанню прокламацій контррево­ люційного змісту і обіцяв зв'язати з ор­ ганізацією в момент повстання групу інтелігенлв». Але, як виявилося при пе­ регляді документ слідства в 1988— 1989 роки, на слідстві йому інкриміну­ валося лльки недонесення на якогось старого знайомого-офіцера, що пропо­ нував йому вступити до таємної офіцерської групи, причому Гумільов вступити до групи відмовився1. Як за­ писав у щоденнику В.І. Вернадський із слів проінформованого знайомого, мо­ лодий Таганцев «загубив масу людей, повіривши чесному слову ГПУ (Мен- жинський і ще два представники)». За обіцянку припинити переслідування Та­ ганцев повідомив все, що йому було відомо про плани і наміри антибільшо­ вицькі налаштованих друзів2. Самара. Голодуючі Поволжя 1 Див.: Терехов Г.А. Возвращаясь к делу Гумилева / / Новый мир. — 1988. — № 12 . 2 Див.: Новый мир. — 1988. — № 12. — С. 264. 263 1 Цит. за: Волкогонов Дмитрий. Ленин. Книга 2. — М., 1997. — С. 206. 2 Див.: Там же. 3 Див.: Литературное наследство. — Т. 80. — С. 292. Обіцянки чекісти не виконали. По Петрограду почались масові арешти, і Горький зібрався їхати в Москву, де у нього були надії на зв'язки з Дзер- жинським. Однак, він змушений був за­ триматися на кілька днів через тубер­ кульозне кровохаркання. Горький приї­ хав з Білоострова в Петроград 23 серп­ ня, коли там Чека уже звозила сотні людей на Горохову. На 24 серпня його викликали до Зинов'єва, який власним розпорядженням закрив Петроград­ ське відділення Помголу. Справа в тому, що 21 серпня 1921 ро­ ку Літвінов уклав угоду про допомогу голодуючим з американською неурядо­ вою організацією АРА, і комітет уже був не потрібний. 27 серпня на пропозицію Леніна Політбюро прийняло рішення «предписати Уншліхту сьогодні ж з мак­ симальною швидкістю арештувати Про­ коповича і всіх без винятку членів (не- комуністів) Комітету допомоги, — особливо не допускати на збори їх о 4 годині»1. Комітет зібрався на засідан­ ня протесту, але його члени, крім ста­ рої народоволки Віри Фігнер і профе­ сора Садиріна, були арештовані. Віра Фігнер вимагала арештувати і її, відмо­ вилась виходити з залу, і чекісти ви­ несли її на руках. Члени Помголу, щоправда, були ви­ пущені, але пізніше вислані або в глухі далекі краї, або за кордон. 29 серпня 1921 року, через два дні після розгону Помголу, «групу Таганце- ва» у складі 61 людини (в тому числі 16 жінок віком від 20 до 60 років) було розстріляно. Ленін помилував тільки одного інженера, за якого клопоталися нарком зовнішньої торгівлі Красін і го­ лова Держплану Кржижановський. На листа Н.С. Таганцева, що просив про помилування сина, Ленін не відповів. Як писав Вернадський, список роз­ стріляних «справив враження не стра­ ху, а ненависті і презирства»2. Під вра­ женням цієї події Вернадський 1922 ро­ ку виїхав за кордон, звідки повернувся тільки 1926 року. Під час перебування Блока на запро­ шення Каменева в Москві лікарський огляд встановив, що всі його хвороби є наслідком гострого голодування. Йому дійсно необхідно було полікуватися за кордоном, а для цього потрібні були дозвіл Чека і грошова підтримка Нар­ комату зовнішньої торгівлі. Добитися нічого не вдавалося. Блок помирав. Горький написав листа Луначарсько- му з проханням про допомогу. 11 липня 1921 року Луначарський написав заяву ЦК і Леніну, в якій від свого і Горького імені просив «повпливати на т. Мен- жинського»3. Вже наступного дня пи­ тання розглядалось на Політбюро. Партія не дозволила Блоку виїхати, але постановила покращити йому пайок. 23 липня питання знову розглядало­ ся на Політбюро і було вирішено доз­ волити Блоку виїхати, але одному, без членів сім'ї. Це було ідіотизмом або знущанням. 29 липня Горький знову написав до Луначарського з цього приводу. Луна­ чарський знову звернувся в ЦК. 1 серп­ ня 1921 року Політбюро, нарешті, дало дозвіл на виїзд Блока з сім'єю. Але він уже не міг пересуватися. 7 серпня Блок помер. За таких обставин Горький 16 жовтня 1921 року виїхав за кордон. Це був вихід і для Леніна, який давно наполя­ гав на «необхідності лікування» Горь­ кого за кордоном, і для недоброзич­ ливців, насамперед Зинов'єва, що для них Горький був просто «гнилим інтелігентом», з яким Ленін панька- ється хто зна чому. З від'їздом Горького більшовицьке керівництво могло зіт­ хнути з полегшенням. Але, по суті, від'їзд Горького за кордон означав роз­ рив більшовиків не просто з лояльною 264 до нової влади російською інтелі­ генцією, а необхідність пошуків нових культурних орієнтацій. У більшовиків залишалася групка митців-авангар- дистів та малоосвічені аматори з пре­ тензіями на пролетарськість. Велике значення мав також від'їзд у Францію ніби у відрядження В.І. Вер- надського. В листі до Петрункевича він оцінив більшовицьку диктатуру вкрай негативно: «Луначарський і Покров- ський — пряме продовження Делянова і Кассо (найбільш реакційні міністри освіти царських часів. — М.П.)... Не тільки комуністи, але і всі соціалісти — вороги свободи, бо для них особистість людська зникає перед цілим»1. Вер- надський мав величезний вплив на співтовариство російських вчених, яке, щоправда, в ту пору ще не грало такої громадської ролі, як пізніше, коли Вер- надського приймав Сталін як одного з ініціаторів створення радянської атом­ ної бомби. Слід додати, що Вернадський і Ольденбург були давніми студентськи­ ми друзями Олександра Ульянова і знайомими Ульянова-Леніна, допомага­ ли сім'ї після страти старшого з братів, що чималою мірою впливало на шаноб­ ливий стосунок Леніна до обох. Від'їзд Вернадського говорив про те, що відно­ сини більшовиків з науковою гро­ мадськістю знаходяться в стані кризи. Однак, Леніна це, здається, не зупиняло. Ще в травні 1921 року (Ленін тоді хворів, подовгу сидів у Горках, але уважно стежив за подіями) за ініціати­ вою газети «Известия» почалася дис­ кусія про роль Чека. Леніна дуже тур­ бували тенденції до послаблення теро­ ристичного режиму, але він розумів не­ минучість законодавчого упорядкуван­ ня терору. В листопаді 1921 року була створена комісія Дзержинського— Ка­ менева— Курського (наркома юстиції), що мала підготувати реформу караль­ щоб відібрати від ЧК певні функції, пе­ редавши їх судам, але політичних про­ тивників залишити такими ж беззахис­ ними перед судом, якими вони були пе­ ред ЧК. Ленін наполягав на збереженні в законодавстві для прямих ворогів «диктатури пролетаріату» розстрі- льних статей, сформульованих настільки широко і розпливчасто, щоб смертний вирок залежав від «революційної пра­ восвідомості» більше, ніж від норми закону. Кримінальний кодекс із зло­ вісною Ленінською 58-ю статтею прий­ нято в травні 1922 року. 23 січня 1922 року рішенням Політ- бюро ЧК була ліквідована, функції по­ переднього слідства передано до її спадкоємця — Державного політично­ го управліня (ГПУ), підпорядкованого наркому внутрішніх справ і через ньо­ го — уряду. (Щоправда, після утворен­ ня СРСР ГПУ реформовано в ОГПУ і підпорядковано вже не наркому, а пря­ мо главі уряду.) «Реформа» дещо підняла право і суд як елементи ка­ ральної системи «диктатури проле­ таріату», але залишила недоторканним принцип необмеженої сваволі щодо «ворогів народу». Ця політична на­ станова залишилася основою держав­ ного насильства і після «докорінного перегляду точки зору на соціалізм». В березні за ініціативою Леніна роз­ почато чекістську операцію під кодо­ вою назвою «Операція» по висилці «буржуазної інтелігенції» за кордон. В лютому—березні 1922 року Ленін час від часу дає таємні вказівки заступ­ никові голови ГПУ Уншліхту щодо того, щоб чекісти стежили за Пєшехоновим, Бердяєвим, Степуном, Франком. Як справедливо зазначає Л.А. Коган, най­ важливішою ланкою в ланцюгу підго­ товчих заходів стала стаття Леніна «Про значення войовничого матеріалізму», написана ним в березні 1922 року і над­ И.С. Уншліхт 1Див.: Новий мир. — 1989. — № 12. — ної системи. Суть справи була в тому, рукована в №2 журналу «Под знамеим » ф с. 2іа. 265 марксизме»1. Тут відкрито і прямо фор­ мулюється погроза вислати за кордон противників марксизму. 1920 році: «За переконаннями своїми я не можу стояти на класовій точці зору і однаково вважаю вузькою, обмеженою 19 травня 1922 року Ленін пише лис­ і своєкорисливою і ідеологію дворян­ Є.І. Замятін 1Див.: КоганЛ.А. Выс­ лать за границу без­ жалостно / / Фило­ софия не кончает­ ся... Из истории отечественной фи­ лософии. XX век. 1920— 50-е годы. — С. 51. 2 Див.: Там же. — С. 55— 56. 3 Див.: Там же. — С. 65. 4 Литературное насле­ дство. — М., 1983. — Т. 83. — С. 571. та Дзержинському про підготовку до висилки великої групи інтелігенлв за кордон, цікавиться підготовкою до суду над парлєю есерів, протестує проти обіцянок не розстрілювати есерів­ ських лідерів, які дав Бухарін керівни­ кам I I Інтернаціоналу. Нагадаємо: в кінці травня 1922 року в Леніна стався інсульт, в жовтні наступила ремісія, в грудні — новий удар. Основні списки осіб, які мали бути вислані за кордон, підготовлені до серпня 1922 року. Наскільки широко задумано було операцію, свідчить за­ писка Дзержинського Уншліхту щодо реалізації вказівок Леніна: «Треба всю інтелігенцію (курсив мій. — М.П.) роз­ поділити по групах. Приблизно: 1) бе­ летристи, 2) публіцисти і політики, 3) економісти (тут необхідні підгрупи: а) фінансисти, б) паливники, в) транс­ портники, г) торгівля, д) кооперація і т. д.), 4) техніки (тут теж підгрупи: 1) інженери, 2) агрономи, 3) лікарі, 4) генштабісти і т. д.), 5) професори і викладачі і т. д. і т. д. Відомості по­ винні збиратися всіма нашими відділа­ ми і збігатися у відділ інтелігенції»2. Леніну регулярно надсилалися звіти про хід операції. В списках, підготовлених на серпень 1922 року, було 174 прізви­ ща, але легко уявити, як би виглядали вони, коли б враховано було всі «і т. д і т. д.», намічені Дзержинським. «Робо­ та з інтелігенцією» продовжувалася, списки скорочувалися (невідомо, зок­ рема, скільки інтелігенлв було вислано з України — Єфремов, прізвище якого відкривало список, так і залишився на волі в Києві). З хворобою Леніна спра­ ва заглухла. Варто навести свідчення Бердяєва, дані ним ще під час першого арешту в 266 ства, і ідеологію селянства, і ідеологію пролетаріату, і ідеологію буржуазії. Стою на точці зору людини і людства, якій повинні підкорятися всякі класові обмеження і парлї. Своєю власною ідеологією вважаю .аристократичну, але не у зовнішньому смислі, а в смислі індивідульності кращих, найрозумні­ ших, найталановилших, найосвічені- ших, найшляхетніших. Демократію вва­ жаю помилкою, тому що вона стоїть на точці зору панування більшості...»3 Мав бути висланий і Євгеній Замятін після його роману-антиутопії «Ми». Глибоку і страшну антиутопію, за філо­ софським рівнем чи не сильнішу, ніж пізніші твори Гакслі і Оруелла, Замятін написав 1920— 1921 років і передав роман для видання в Берлін до Гржебіна. Одразу там почався переклад на англійську мову, і англійський варіант роману вийшов у світ 1925 ро­ ку, а весною 1927 року празький жур­ нал «Воля Росії» почав публікацію «Ми» російською мовою. Проте, ще 1922 року став відомим і був засудже­ ний рукопис роману, і Замятіна було заарештовано. Характерний відгук О.К. Воронського. Мотивуючи своє право критикувати ще неопублікова- ний роман, Воронський тоді, 1922 року, писав: «...благо революції над усе, і інших постулалв у мене немає; крити­ кувати ж інших, тих, кому рота затуля­ ють, вважаю прийнятним, бо за це ми платили кров'ю, засланнями, тюрмами і перемогами. Адже ж був час, коли з нас знущалися скрізь друковано (1908— 1917), а ми змушені були мовчати. Хай помовчать тепер «вони», якщо вже врешті так складаються обставини»4. Однак, Замялна не вислали з СРСР. Як сказано в протоколі комісії ГПУ, «внаслідок клопотання т. Воронського про залишення Замятіна в Росії на предмет співробітництва його в «Крас- ной нови» висилка тимчасово припи­ нена до закінчення переговорів»1. Ленін побоювався, що наступники його підуть на якісь ліберальні кроки, і зокрема дорікав Бухаріну за недоречну «м'якість» — той пообіцяв лідерам II Інтернаціоналу, що есерам і меншо­ викам не буде винесено смертного ви­ року. Першими справами ГПУ були під­ готовка судового процесу над парлєю есерів (про що ГПУ оголосило в лютому 1922 року) та підготовка розправи з Російською православною церквою. За наполяганням Леніна «суд» виніс бага­ тьом соціалістам смертні вироки, але залишив їх живими як заручників. Після смерл Леніна поступово всі за­ суджені були звільнені з тюрем і та­ борів. Боротьба з голодом була використана більшовиками для того, щоб ліквідувати спроби церкви і ліберальної інтелігенції відновити стуктуру громадянського суспільства. Декрет ВЦВК про насиль­ ницьке вилучення церковних цінностей опубліковано 23 лютого 1922 року, не­ гайно послідувала відозва патріарха Ти- хона з засудженням реквізиції як блюзнірства. Опір, який церква спробу­ вала чинити конфіскації церковного майна, за ініціативою Леніна було вико­ ристано для остаточного розгрому пра­ вослав'я. 19 березня Ленін написав над­ звичайно таємного листа до Політбюро на шести сторінках, в якому, посилаю­ чись на «одного розумного письменника з політичних питань» (безумовно, Маккіавелі), рекомендував «піти на ше­ рег жорстокостей... найенергійнішим чином в найкоротший термін, бо трива­ лого застосування жорстокостей на­ родні маси не винесуть». Вражає не са­ ма по собі задача «провести вилучення церковних цінностей з найлюлшою і найнещаднішою енергією», а вказівка «придушити опір» духовенства «з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього впродовж кількох десятиріч». Для цього потрібно було здійснити масові розстрі­ ли: «Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще»2. Комісію Політбюро з питань ре­ пресій церковників очолив юридично Калінін, фактично Троцький. Він же відповідав за репресії щодо меншо­ виків. Він же супроводив висилку інтелігенції на «філософському паро­ плаві» статтею в «Правді» «Диктатура, где твой хлыст?» Репресії явно полегшали після смерл Леніна. Ще в травні 1922 року за напо­ ляганням Леніна прийнято рішення Політбюро про притягнення патріарха Тихона до суду і застосування до «попів» «вищої міри соціального захис­ ту». З Тихона 16 червня 1923 року ви­ тиснули покаянну заяву, а 18 березня 1924 року Політбюро прийняло рішен­ ня справу Тихона припинити. Через рік Тихон помер. Немає жодного сумніву, що ко­ муністичний режим епохи Леніна — Троцького був відкрито терористичним щодо тих, кого він вважав «ворогами робітничого класу», «ворогами ко­ мунізму». Звичайно, люди, які колись входили в парлйно-чекістські комісії по відбору кандидалв на висилку за кор­ дон, а через років п'ятнадцять сиділи в підвалах НКВД, чекаючи на розстріл, могли лльки заздрити своїм колишнім жертвам, які безбідно жили в Парижі чи Празі. Але за тодішніми наївними мірка­ ми вислання за межі «батьківщини про­ летарів усіх країн» прирівнювалося до політичного розстрілу. Разом з рішучою і жорстокою, але швидкою розправою над церквою вис­ лання інтелігенції («Операція») ілюструє 267 Л. Троцький. Дружній шарж Бор. Ефимова. 1923 р. Патріарх Тихон 1 Див.: Литературное наследство. — М., 1983. — Т. 83. — С. 80. 2 Цит. за: Волкогонов Дмитрий. Ленин. Книга 2. — С. 211— 213. Й. Сталін 1 Див.: Зиновьев Г. Ле­ нинский призыв и наши задачи //Боль­ шевик. — 1924. — №1. — С. 15. політику «шокової хірургії», яку Ленін здійснював за порадами Маккіавелі. З формальної точки зору Леніна не можна звинувачувати в тому, що він позбавив російське суспільство еліти — він не сумнівався, що всі ці «попи» і «дипломо­ вані лакеї попівщини»' так само зайві для суспільства, як і повії, що їх він нака­ зував розстрілювати безжалісно. Як і інші репресивні заходи «диктатури про­ летаріату», розправа з духовною і по­ літичною елітою мала на меті створити атмосферу жаху, щоб паралізувати спро­ би опору владі партії комуністів. Треба зазначити, що репресивні заходи Ленін планував блискавичні, зважуючи на те, що «тривалого застосування жорстокос- тей народні маси не винесуть». Іншими словами, терор він розглядав не як нор­ мальний постійний стан, а саме як хірургічну операцію. Спадщина Леніна — скільки партій в одній парлї? В секретних листах Леніна до з'їзду парлї, які були призначені ним для роз­ голошення після його смерл, а широко­ му читачеві стали доступні лльки майже через півстоліття, найбільш несподіва­ ним для нас було серйозне побоювання Леніна можливості розколу парлї на фракцію Троцького і фракцію Сталіна. Більше того, з листів Леніна випливало, що такий розкол вже є фактом, і треба лльки не допустити, щоб він переполо­ винив усю парлю зверху донизу. Очевидно, поділ на дві фракції став уже реальністю на верхніх рівнях пар­ тійної ієрархії, але парля як ціле не мог­ ла розколотися хоча б тому, що низові організації неспроможні були осмислити, про що сперечаються вожді. На заводах члени парлї на початку 20-х років XX ст. становили 3—5 відсотків колективу, найбільший відсоток — серед друкарів та деревообробників, а не класичних 268 «пролетарів», — металістів чи шахтарів. На селі до партосередку входило кілька чоловік у волосному центрі — голова волвиконкому, може, міліціонер, вчи­ телька, та ще один-два селянина з де­ мобілізованих. Три чверл членів парлї мали початкову освіту, про серйозну роз'яснювальну роботу парлї серед на­ селення не могло бути й мови. Зинов'єв писав пізніше, що перелам у настроях робітників на користь РКП наступив лльки 1923 року1; важко сказати, чи й справді тоді підтримка комуністів робітництвом стала масовою. Всередині парлї в кінці громадянської війни загострились настрої ворожості рядових парлйців до парлйно-держав- ної верхівки. За умов неймовірних злиднів дратувала майнова нерівність у парлї: вищі керівники одержували по 17-му розряду, як найбільш кваліфіко­ вані робітники. Який на ділі існував роз­ рив між найбільш і найменш забезпече­ ними верствами суспільства, судити важ­ ко, оскільки забезпеченість вимірюва­ лась не звичайними доходами, а при­ четністю до державних «пайків» і вели­ кого числа нереєстрованих привілеїв в неймовірно злиденній країні. Порівняно з майбутніми масштабами бюрократич­ ного переродження ця нерівність може здатися смішною, але для тодішньої ідеології парлї-братства і тодішнього го­ лодного і аскетичного побуту виділення владної «комісародержавної» верхівки становило вкрай небезпечну загрозу парлйній солідарності. У вересні 1920 року це питання опи­ нилося в центрі уваги парлйної конфе­ ренції (доповідь Зинов'єва), а в №21 «Известий ЦК РКП(б)» було надрукова­ но лист ЦК до всіх членів партії з приво­ ду «верхів» і «низів». Це варто підкрес­ лити, бо пізніше болюча суть проблеми маскувалася марксистською риторикою щодо «ролі профспілок». В очні 1921 року ЦК звертався до всіх членів парлї: «Вам організаціям Р.К.П. 3 метою по­ вного всебічного ознайомлення та вив­ чення питання про «верхи» і «низи» Ц.К. пропонує всім організаціям нашої партії надсилати до секретаріату ЦК матеріали, що торкаються цього питання. Секретар ЦК М. Крестинський»1. Ці суперечності знайшли вираз в чисто догматичній «профспілковій дискугії», яка прихову­ вала розходження в партії щодо відно­ син державно-партійної владної бюро­ кратії з партійними та позапартійними масами. Перехід до непу і покращення еко­ номічної ситуації після голодного 1921 року дещо зменшили напруженість, але виникала нова загроза — поширен­ ня на партійні ряди корупції, що швидко розвивалася. Серед пропозицій Леніна черговому XIII з'їздові партії сам він найбільшого значення надавав реорганізації так званого «Рабкріну» або РКІ («наркома­ ту робітничо-селянської інспекції») і розширенню складу ЦК. Ці пропозиції повинні були не тільки усунути загрозу розколу парлї, а й створити головні пе­ редумови для розв'язання стратегічних задач розвитку «світової революції». Перейшовши від удосконалення апара­ ту до стратегії світової революції, Ленін закінчував останню свою статтю словами: «Ось про які високі задачі мрію я для нашого рабкріну»2. Звернемо увагу насамперед на те, що єдиним організаційним, кадровим за­ ходом, запропонованим Леніним, було звільнення Сталіна з посади Генераль­ ного секретаря ЦК РКП(б). Звернемо також увагу, що наркомом РКІ, устано­ ви, яка була так нещадно розкритико­ вана Леніним і з реформою якої він зв'язував так багато далекосяжних надій, був Сталін. Цілком зрозуміло, що в часи комуністичного режиму про суть пропозицій Леніна помовчували. А потім все раптом стало нецікаво. Що ж пропонував Ленін з'їздові? В статті «Як нам реорганізувати Рабкрін» Ленін пропонує з'їздові обрати 75— 100 членів Центральної Контрольної Комігії «з робітників і селян»3. В таємно­ му листі до з'їзду, де Ленін давав харак­ теристики своїм найближчим соратникам і писав про загрозу розколу, він для до­ сягнення партійної злагоди пропонував так само ввести робітників до складу ЦК. Комбінація апаратної партійно-держав­ ної диктатури з безпосереднім контро­ лем за діяльністю «верхів» прямих пред­ ставників «низів» — «товаришів робіт­ ників» — повинна була стати могутнім засобом протидії «бюрократизації» партійно-державного апарату. Без такої комбінації Ленін вважав недосяжними цілі світової революції і сумнівним саме існування «пролетарської держави» у ворожому оточенні. Поради Леніна були враховані. Що­ правда, до складу ЦК «робітників від верстату» не обирали, але представ­ ництво робітництва до ЦКК було забез­ печене. Що нічогісінько не змінило в сутності партійного авторитаризму, бо підібрати політично малописьменних і несамостійних трудящих для декорації твердій владі не становило труднощів. Ленін в 1917 році писав про «зни­ щення парламентаризму», бо бачив у ньому лише прикриття справжньої політики — «справжню державну ро­ боту роблять за кулісами і виконують департаменти, канцелярії, штаби. В парламентах тільки базікають із спе­ ціальною метою обманути «просто­ люд»4. Він щиро вірив, що кожна кухо­ варка може керувати державою в тому розумінні, що «капіталізм спрощує функції «державного» управління, доз­ воляє відкинути «начальствування» і звести всю справу до організації про­ летарів (як пануючого класу), яка від імені всього суспільства наймає «робітників, наглядачів, бухгалтерів»5 1 Див.: Известия ЦК РКП(б). — 1921. — № 27. — С. 21. 2 Див.: Ленин В.И. Сочинения. — Т. XVII. — С. 413. 3 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 45. — С. 384. 4 Див.: Ленин В.И. ПСС. — Т. 33. — С. 46. 5 Див.: Там же. — С. 49. 269 1 Див.: Ленин В.И. Ж С . - Т. 33. - С. 50. 2 Див.: Симонов Н. Размышления о по­ метках Сталина на полях марксистской литературы / / Ком­ мунист. — 1990. — № 18. — С. 72, 73. 3 Див.: Там же. — С. 74. 4 Див.: Там же. — С. 72. (курсив мій. —■М.П.). «Все народне господарство, організоване як пошта, для того, щоб техніки, наглядачі, бух­ галтери, як і всі посадові особи, одер­ жували жалування не вище «заробітної плати робітника», під контролем і керівництвом озброєного пролета­ ріату (курсив мій. — М.П.), — ось на­ ша найближча мета»1. Ці та інші періоди з «Держави і революції» були найчистішою утопією, і не розумів цьо­ го, здається, один Ленін. Сліпа віра в братство «товаришів робітників» за­ стилала очі і фанатичному натхненнику Жовтневого перевороту, і помираючо­ му вождю держави червоних якобін­ ців. Він відкидав від себе думку, що «під контролем і керівництвом озб­ роєного пролетаріату» реально значить «під контролем армії і Чека», які в свою чергу є під чиїмось контролем, — і вся справа в тому, хто і як буде виступати «від імені всього суспільства», всіх контролювати і здійснювати за куліса­ ми «справжню державну роботу». Жит­ тя дало йому перед смертю останній жорстокий урок: він опинився в полоні у свого «сірого кардинала», який повністю відрізав його від світу і не да­ вав йому навіть газет. В тому, що стосувалося держави, Сталін цілком свідомо сприймавші Маркса, і Енгельса, і «Державу і рево­ люцію» Леніна як утопічну романтику. Сліди його роздумів залишилися на полях марксистських книг з його бібліотеки. Підкресливши в Енгель­ со в і «Критиці Ерфуртської програми» фразу про те, що можна уявити мирне вростання старого суспільства в нове в країнах, «де народне представництво зосереджує в собі всю владу», Сталін пише: «Можна уявити?» Ні, це невір­ но». Проти фрази Енґельса про демо­ кратичну республіку як специфічну форму диктатури пролетаріату Сталін пише: «А Паризька комуна? Тепер уже 270 це невірно. Тепер треба говорити про ради». На полях книги Каутського «Пролетарська революція і її програ­ ма» (Берлін, 1922) проти місця з харак­ теристикою демократичної республіки Сталін пише: «Дурень. При буржуазній революції справа обмежувалась добу­ довою уже існуючої держави, [тоді як] пролетарській революції доводиться створювати новий принципово тип держави»2. До чого тут ради, Паризька комуна? Невже для Сталіна так багато важила та обставина, що тепер в обраних безпо­ середньо робітниками і селянами ра­ дах зосереджено владу, що належить в демократіях представницьким орга­ нам? Дурниці! Ради Ленін розцінював як засоби самоуправління робітничих мас. З приводу аналогічної фрази Троцького («Терроризм и коммунизм», Пг., 1920) про «самоуправління вироб­ ників» Сталін зауважує на полях: «Без будучності»3. І на обкладинці книги Леніна «Держава і революція» (М., 1923) Сталін написав: «Теорія зживан­ ня [держави] є гибла теорія!»4 Отже, Сталін розумів «радянську владу» зовсім не як безпосередню диктатуру виробників, зовсім не як само­ управління робітничого класу. Для Сталіна «новий тип держави», що ховався за словами про «радянську владу» та «Паризьку комуну», зовсім не означав якогось типу виборності чи підзвітності (відповідальності). Від ре­ волюційних часів він зберігав тільки замаскованість владними декораціями партійної диктатури, нібито обраної масами, «трудящими класами». Тому Сталін так легко пішов на «найдемо- кратичнішу в світі Конституцію», що надавав «радам» гільки декоративного і ідеологічного значення. «Новий тип держави» полягав у ліквідації грома­ дянського суспільства з його багато­ партійністю і ліквідацію розподілу функцій між законодавчою, виконав­ чою і судовою владою. «Радянська вла­ да» — означає не демократія. На XII з'їзді парлї (березень— квітень 1922 року) Каменев запропону­ вав реорганізувати секретаріат ЦК, ут­ воривши посаду Генерального секрета­ ря і обравши на цю посаду Сталіна. Склад Політбюро був розширений з п'яти до семи членів, до нього увійшли Ленін, Троцький, Каменев, Зинов'єв, Сталін, Риков і Томський, кандидатами в члени — Молотов, Калінін і Бухарін. 20 липня 1922 року, після інсульту, що стався у Леніна 29 травня, Політбю­ ро вирішило допускати відвідувачів до Леніна лльки за особливими дозвола- ми і призначило Сталіна відповідаль­ ним за лікувальний режим Леніна. Іншими словами, Сталін з літа 1922 ро­ ку взяв під контроль спілкування Леніна з партійним оточенням. 14 ве­ ресня Каменев призначений заступни­ ком Леніна як голови Ради народних комісарів та Ради праці і оборони (СТО). Він же головував на засіданнях Політбюро. 23 грудня, в час ремісії, Ленін почав диктувати замітки для преси і суворо таємні рекомендації парлйному з'їздові, які належало розпечатати лльки після його смерл. Там, зокрема, була порада усунути Сталіна від керівництва секре­ таріатом ЦК. Стенографістка розповіла про листи завідуючій секретаріатом Леніна Фотієвій, а та все доповідала Сталіну. На цей час йому вже належала фактично влада в партії, про що парля і держава не здогадувалися. На XIII з'їзді (в квітні 1923 року) за­ читувались привітання трудящих, які відображали реальний авторитет ви­ щих партійних вождів. «Селяни і робітники Ярославського повіту вис­ ловлюють свою щиру відданість глава­ рям нашого визвольного руху: тов. Во­ лодимиру Іллічу Леніну, великому народному вождю Червоної Армії тов. Троцькому, і всім соратникам на­ шої великої грізної армії — тт. Зи- нов'єву, Каменеву і вам всім товаришам вкупі!» «Хай живе наш світовий вождь тов. Ленін! і наші сталеві вожді тт. Троцький, Зинов'єв і Каменев!»1 Сталін був захований серед тих товаришів, що десь там «вкупі». Тов. Троцький став «сталевим вождем» взагалі, залишаю­ чись на чолі Реввійськради, тобто п'ятимільйонної армії, що знаходилась у стані демобілізації. Відомі і політичний механізм бороть­ би Сталіна за владу, і інтрижний, «підкилимний» бік Кремлівської історії цієї епохи, і її ідеологічне оформлення в серії догматичних «дискусій», що тут же переростали на релігійно-ідео- логічні схизми. Новій структурній політиці служили два нововведення, здійснені за ініціативою Леніна X парт- з'їздом: заборона фракцій і засуджен­ ня «робітничої опозиції» як «анархо- синдикалістського ухилу» в парлї. Чле­ ни опозиції могли тепер залишитися в парлї лише за умови «визнання поми­ лок», тобто політичного самогубства. Через три роки на пропозицію Дзер- жинського було прийняте рішення повідомляти ГПУ про всі факти підпільної фракційної діяльності в РКП. Це в сукупності лягло в основу леї соціальної технології, яка згодом дала змогу утворити на руїнах революції сталінський тоталітарний режим. Ситуація в парлї Леніна з точки зору природи створеного ним режиму над­ звичайна і неповторна. До кінця днів Ленін залишався вождем, але не дикта­ тором. Сприйняття його як харизматич- ного лідера і навіть Месії спричинило­ ся до того, що його не поховали в землі, як усіх покійників, а залишили серед живих; сухенький труп його щодня жадібно оглядали тисячі співгромадян, а мозок правовірні-матеріалісти, наївні 1 Див.: X II съезд РКП(б). Стеногра­ фический отчет. — М., 1923. — С. 63, 69. 271 Ленін в труні 1 Див.: Сталин И. Троцкистская оппо­ зиция прежде и те­ перь / / Соч. — М., 1949. — Т. 10. — С. 175. по-варварському, залишили законсер­ вованим у спеціальному науковому за­ кладі, щоб вивчати анатомічні таємниці марксистської геніальності. Та при цьо­ му влада більшовиків була не диктату­ рою Леніна чи Леніна — Троцького, — це була диктатура Партії. Відданість Партії не тільки припускала незгоду з Вождем, а й вимагала чесності і відвер­ тості при обговоренні проблем перед прийняттям рішення. Заборонивши фракції як внутріпартійні угруповання з окремою дисципліною, Ленін спо­ дівався тим не менш зберегти в партії свободу слова і думки в рамках марк­ сизму і партійної програми. Наївність самого Леніна, який звер­ нувся «до партії» із заповітом забрати Сталіна з апарату — і не був почутий, хоча Сталін мусив двічі, в 1924 і 1925роках, подавати на Пленуми ЦК заяву про відставку; наївність його най­ ближчих співробітників, що їх одного за одним політично знищив Сталін нібито в ім'я єдності партії, полягала в тому, що вони не зрозуміли принципової різниці між партією, яка бореться за владу, і партією, яка владу захопила. При тому владу безроздільну і абсолютну. В розпал партійного скандалу, який на­ зивався «дискусією», на Пленумі ЦКі ЦКК 23 жовтня 1927 року, Сталін міг уже відповісти мертвому Леніну. «Так, я гру­ бий, товариші, щодо тих, хто грубо і віро­ ломно розколюють партію. Я цього не приховував і не приховую. Можливо, що тут вимагається певна м'якість щодо роз­ кольників. Але це в мене не виходить»1. 272 І одержав одностайну підтримку пере­ важної більшості. Його вітали люди, які мали владу «на місцях» і у яких теж «не виходило» інакшу як кулаком, люди, для яких «єдність партії» була основою існу­ вання і прикриттям власного хамства. Впродовж 1921— 1928 років діяла система диктатури партії, в рамках якої обговорення і прийняття рішень вимага­ ло певного процедурного демократизму. В пізнішому сприйнятті всі дискусії щодо напрямів політики партії набули сак- ралізованого характеру, у висвітленні сталінських ідеологів все крутилося на­ вколо священної проблеми «можливості побудови соціалізму в одній окремій країні». Насправді питання, що на них Троцький, Каменєв, Преображенський, Радек, Бухарін та інші пропонували різні відповіді, безпосередньо торкалися дуже практичних речей. Якщо абстрагуватися від партійної ідеологічної схоластики, то йшлося про те, що вузький внутрішній ринок не пускав вперед розвиток важкої індустрії тими темпами, яких би хотіли правлячі кола. Всі дискусійні питання бу­ ли насправді суто діловими, і обговорю­ валися вони з цифрами в руках за участю фахівців на засіданнях Держплану, в на­ уково-практичних дискусіях, на сторінках преси. Обговорення були відкритими, і цифри, включаючи дані про резерви Держбанку, зовнішню і внутрішню торгівлю та запаси золота, бу­ ли відкритими. Колишні меншовики і ка­ дети, а нині радянські інженери, еко­ номісти та фінансисти сперечалися з Ри- ковим чи Дзержинським про ціни, подат­ ки та «контрольні цифри» (планові по­ казники на наступний рік), влада то відступала перед натиском ринку, то вживала жорстких заходів, — але без по­ рушення ринкової рівноваги. Тільки після «великого переламу» сама ідея рівноваги була засуджена ідеологічно. Але така система управління вимага­ ла високого професіоналізму, і колишні меншовики — Громан, Гінзбург та інші керівники Держплану і ВРНГ — виявля­ лись краще підготовленими до розв'язань і суперечок, ніж партійні догматики-«економісти». Апаратник Сталін все більше і більше перебирав реальну владу в кабінетах Кремля. Але політично він ані в часи Леніна, ані тепер нічим не відзначався. У другій половині 20-х років партійне керівництво «виконувало заповіти Ле­ ніна» в руслі тієї ідеології, яку обґрун­ товував Бухарін. Сталіна як «теорети­ ка» тоді не було чути, всі критичні стріли опозиція спрямовувала проти Бухаріна. Впродовж 1922— 1926 років особливої позиції у Сталіна просто не було. Ленінська характеристика Сталіна була суто особистістною, а не політич­ ною, — і саме це послужило підставою залишити його на посту генсека. В се­ редовищі, яке його близько знало, він був мерзотник, але наш мерзотник (в розмові з Каменевим Бухарін нази­ вав його Чінгіз-ханом). Політично Сталін був у порядку — саме тому, що формулював політичну лінію не Сталін, а Бухарін. Критичні зауваження Леніна на адресу Бухаріна стосувалися тим са­ мим і Сталіна, який підпирав молодого ідеолога як організатор. Ленін відчу­ вав, що його фракція, в якій головну роль відіграють уже не давні колеги Зинов'єв і Каменев, а «не цілком марк­ систський» теоретик Бухарін і зловіс­ ний мовчун Сталін, тепер уже не його фракція. І в чомусь істотному він все більше намагався знайти підтримку у Троцького. В одному питанні Сталін явно розійшовся з Леніним, і Ленін шукав і не знайшов підтримки у Троцького. Ішлося про захист ображених Сталіним і Орджонікідзе грузинських комуністів і взагалі про «так званий СРСР», як доз­ волив собі висловитися Ленін. Характерно, що перед непом Ленін цілком підтримував у цьому питанні Сталіна, а в останні місяці життя різко повернув до його противників. Коли в 1920 році РРФСР підписала договір з не­ залежною меншовицькою Грузією, Ленін, звичайно, ставився до нього як до шмат­ ка паперу. Як писав пізніше Троцький, розбіжності між Леніним і Троцьким, з одного боку, та з другого боку, Сталіним і його закавказькою командою — Ор­ джонікідзе, Кіровим та іншими — існу­ вали: Ленін і Троцький хотіли, щоб оку­ пація Червоною Армією закавказьких національних держав виглядала як брат­ ня допомога повсталим робітникам і се­ лянам, а Сталін готував нормальне військове вторгнення. Після окупації Азербайджану, Вірменії та Грузії на по­ долання опору національних компартій було спрямоване утворення Закавказь­ кої федерації — посередника між національними республіками і Москвою, і Ленін повністю підтримував ці ініціати­ ви Сталіна і Орджонікідзе. А опір національних комуністичних урядів, особливо Грузії, був досить енергійний. Хоч би який був безпоря- док в меншовицькій Грузії, а все ж гру­ зинські гроші не були такими по­ рожніми, як російські «лимони». Як не бідувала Грузія, а все ж голоду в ній не було. А на кордонах Кавказу накопичи­ лися тисячні юрми біженців з голодної Росії, які шукали тут тепла і шматка Й. Шіалїн біля труни В. Леніна 273 хліба та несли ще й тифозні воші. Спро­ би якось закритися в кордонах закав­ казьких республік діставали сувору оцінку Москви як націонал-ухильни- цтво. І принципово Ленін не заперечу­ вав проти політики Сталіна і Ор- джонікідзе. Справа докорінно змінилася з «пере­ глядом нашої точки зору на соціалізм». Тепер симпатії Леніна все більше були на боці Буду Мдівані та інших против­ ників Сталіна в Тбілісі. Спалах пристрас­ тей наступив, коли з черговою пе­ ревіркою в Тбілісі приїхав Риков. На квартирі у Орджонікідзе відбулася зустріч з одним із місцевих більшо­ виків, той щось сказав Орджонікідзе по-грузинськи, а запальний Серго вда­ рив його в обличчя. Ленін обурився і вимагав санкцій проти Орджонікідзе. В один із момешів, коли Леніну стало легше і Крупська розмовляла з ним на політичні теми, вона розповіла йому про те, як її по-хамськи потрактував Сталін кілька місяців тому. Ленін у гніві порвав із Сталіним всякі особисті сто­ сунки і звернувся за допомогою до Ка­ менева і Зинов'ева. ЗО грудня 1922 року було підписано «Союзний договір» — документ, який поклав початок існуванню супердер­ жави СРСР. Ленін в цей час був уже ду­ же хворим і на підготовку утворення СРСР впливав мало. Сама ідея «союз­ ної» держави не викликала у нього ен­ тузіазму, хоч не був Ленін і рішучим противником наддержави. Згідно з уявленнями про подальшу долю світової революції, найбільш відповідною формою організації влади були формально незалежні республіки, об'єднані спільністю комуністичного парлйного керівництва — Комінтерну, за яким стояла РКП(б). Неможливо бу­ ло уявити Німеччину автономією в складі РРФСР або навіть союзною рес­ публікою, а саме так виглядала справа 274 після утворення Радянського С о ту («Хай живе СРСР від Рейну до Тихбго океану», писалося 1923 року, року Ц- планованої революції в Німеччині). Ще менш практичним було подібне гасло щодо Туреччини, Китаю або Індії. Конфлікт з приводу переслідувань грузинських комуністів мяобраяф* зміну позицій Леніна, н^фозукїяу більшістю з його оточення. 5 березня 1923 року Ленін попросив Троцького про підтримку в національ­ ному питанні, а наступного дня Троць- кий опублікував тези про керівництво промисловістю. Троцький думав про інші, на його погляд, масштабніші спра­ ви. 8 жовтня 1923 року він написав з Кисловодська листа до Політбюро з приводу партійної демокралї, 15 жовт­ ня з'явилась «заява 46-ти» прихиль­ ників Троцького, яких усунули від керівних постів. На захист грузин ви­ ступив один Бухарін. Проте, зміна позицій партії щодо ста* тусу національних республік, зумовле­ на «докорінним переглядом точки зору на соціалізм», одержала офіційне закріплення в рішеннях XIII партзізду щодо «коренізації» національних ком- парлй, зокрема «українізації» компар- л ї і влади в Україні. Саме це партійне рішення створило умови для україн- ського «розстріляного відродження». Кг матеріалах України можна було б найяскравіше показати різницю між ленінською політикою політичного розстрілу «буржуазних інтелігенлв» і лею плюралістичною політикою, яка утвердилась в 1923— 1926 роках. В Ук­ раїну повернулось багато найвидніиш демократичних лідерів УНР, створено було пристойні умови для розвитку національної культури. Розв'язання національних проблем в період непу слідувало політичним ідеям Леніна і Бухаріна, а не радикальній лінії Сталіна. Сталін і його сатрап Каганович в ці роки виступали як покровителі «відродження». Боротьба між угрупованнями в керівництві російських комуністів бу­ ла, безумовно, особистою боротьбою за владу між групками лідерів, що ли­ шилися без авторитетного ватажка. Проте, слід врахувати догматичний ха­ рактер парлї і у зв'язку з цим — не ду­ же довіряти політичній риториці, яка нібито об'єднувала всіх під дахом марк- со-ленінських настанов. За фразео­ логією в марксистських течіях нерідко стояла абсолютно різна ідеологія і політична культура. Яка ж саме культу­ ра стояла за політичними фракціями в парлї більшовиків? Можна виділити чотири групи лідерів і чотири фракції, що поступово вступали в боротьбу за владу, поки аб­ солютним переможцем не став Сталін. Насамперед це — група особисто найближчих до Леніна партійних кон­ серваторів — Каменєв, Зинов'єв, Крупська та інші вожді старого штибу. Це вони покликали до влади Сталіна, розраховуючи на те, що зможуть його вчасно прибрати до рук. Нічого, крім старих гасел, ці люди за душею не мали, і до них не дійшли навіть головні ідеї останніх статей і політичних заміток Леніна. Іншою групою була група молодих лідерів, що представляла воєнно-рево- люційну культуру. Лідером цієї групи став Троцький. Швидко зазнавши на власній шкірі несправедливості дикта­ тури, «троцькісти» стали найви­ разнішими представниками антибюро­ кратичної опозиції. Сталін спирався на партійних кон­ серваторів молодшої генерації, провін­ ціалів (насамперед кавказців), які, зберігаючи революційний запал і ре­ волюційну фразеологію, прагнули міцніше влаштуватися в новій державі за мирних умов. Нарешті, найбільш помірковані мо­ лоді лідери виявляли найкращу куль­ турно-політичну орієнтацію в ситуації і були найбільше підготовлені до спокійної конструктивної роботи. Се­ ред цієї групи сильними були мо­ дерністські настрої, що відображало радше відкрилсть до кардинальних змін культурних і політичних парадигм, ніж якісь ультрамодерні упередження. Тертя між цими політичними культу­ рами були використані Сталіним для поступового усунення всіх «чужих» від керівництва. У практичних питаннях «непівська» і реформістська політика знаходила підтримку, як відомо, насамперед у за­ ступника голови, а після смерл Лені­ на — голови Раднаркому 0.1. Рикова. Цей маленький, худорлявий, дуже хво­ рий чоловік віддано служив парлї в підпіллі, завжди іронічно ставився до високих ідеологічних матерій, а з пере­ ходом до непу став ентузіастом помірко­ ваної ринкової політики. На жаль, уже тоді він був постійно напідпитку, а після політичної поразки став зовсім алко­ голіком, що дозволило Сталіну легко йо­ го зламати. Тепер, після публікації архівних ма­ теріалів, дослідники з деяким здиву­ ванням констатували, що рішучим при­ хильником непу був Дзержинський, який за сумісництвом очолював Вищу Раду Народного Господарства (ВСНХ). Ще одним видним реформістом був червоний генерал Фрунзе, який після усунення Троцького від керівництва армією очолив Реввійськраду Рес­ публіки (РВСР). Текст відомої резолюції ЦК 1925 ро­ ку про літературу писав Бухарін. Суть цієї резолюції полягала в тому, що партія відкинула претензії окремих групувань на монопольне представ­ ництво пролетаріату в літературі і підтримала різноманітність літератур- Ф.Е. Дзержинський Г.М. Кржижановський 275 Дем'ян Бєдний 1 Див.: Лакшин В.Я. Мир Михаила Булга­ кова / / М.А. Булга­ ков. Собрание со­ чинений в пяти то­ мах. — М., 1989. — С. 29. 2 Див.: Коэн Стивен. Бухарин. Политиче­ ская биография. 1988— 1938. — С. 246— 247. них та інших мистецьких організацій. Саме Фрунзе очолив комісію по вив­ ченню стану справ у літературі, яка підбила підсумки дискусії 1924— 1925 років і підготувала найлібе- ральніший ідеологічний документ в історії більшовицької партії. Участь Фрунзе в підготовці резолюції може пояснюватися ще й тим, що він був осо­ бисто давно дружний з головним за­ хисником «попутників» — O.K. Верон­ ським. По суті, резолюція солідаризу­ валася з позицією Веронського; це вже після розгрому «правих» Веронського оголосили троцькістом. Контроль за літературою, в тому числі і з боку ОДПУ, існував і в ці роки, але тоді можна було успішно побороти­ ся за себе. Так, у Михайла Булгакова 7 травня 1926 року був обшук і було вилучено рукопис «Собачого серця». Письменник, однак, вимагав повернен­ ня тексту, загрожуючи виходом із Все­ російської спілки письменників, і йо­ му, — колишньому білому офіцеру- лікарю! — рукопис в ГПУ повернули. Його п'єса «Дні Турбіних» 1926 року пройшла у МХАТі з шаленим успіхом. Партійна преса оцінила її як біло­ гвардійську, а 24 вересня 1926 року Агітколегія МК ВКП(б) за представлен­ ням Головреперткому вирішила забо­ ронити п'єсу, оскільки вона «носить, політично шкідливий характер» і містить «ідеалізацію білої гвардії». Але завдяки опору керівника МХАТу К.С. Станіславського і лояльності А.В. Луначарського п'єсу було врятова­ но1. Тільки 1929 року «Дні Турбіних» було заборонено до постановки. Бухарін як лівий революціонер, як людина, ідеологічно близька до Богда- нова, був прихильником особливої «пролетарської літератури». Бу­ харін — ідеолог реформізму був плю­ ралістом і прихильником громадянсь­ кого суспільства. Аналізуючи виступи 276 Бухаріна з цього приводу, С. Коен пи­ ше: «Поки у нього була така мож­ ливість, він сприяв діяльності незалеж­ них «добровільних організацій», які могли б заповнити «вакуум» між партією-державою і народом... Бу­ харін, очевидно, сподівався, що тисячі таких «народних асоціацій», крім того що вони стануть перепоною проти но­ вої бюрократичної тиранії, могли б ви­ правити шкоду, завдану «виродженням соціальної структури» в 1917— 1921 роках, зв'язати роздріблену на­ цію в єдине суспільство, розширити і зміцнити народні основи більшовиць­ кої диктатури»2. Як такі органи «черво­ ного громадянського суспільства» Бу­ харін розглядав і сітку газетних корес­ пондентів, зокрема «сількорів». Якою мірою такий плюралізм відобра­ жав позиції Леніна? Повертаючись до цього питання, можемо пошукати відпо­ віді на нього не в загальних політичних декларація^ а в особистих літературних уподобаннях Леніна і Бухаріна. Якщо говорити про Ленінські смаки, то їх цілком характеризує любов вождя до поезії Дем'яна Бєдного. Не тих вуль­ гарних частівок і лубочних підробок під народний смак («Все в ряды боль­ шевиков! Эх-ма! Напирай на кулаков! Эх-ма!»), які Ленін оцінював як такі, що йдуть за смаками мас, а не попере­ ду, — а піднесені і прості маршові вірші на зразок: «Осада, осада! Бойцы Петрограда, победу решаете вы!» Як згадувала Крупська, хворий Ленін час­ то просив почитати йому такі вірші Бєдного. Квартира Дем'яна Бєдного в Кремлі була чимось на зразок більшовицького салону. Ленін, заходячи до Дем'яна, в прихожій навмисне говорив голосно, якщо у господаря були гості, — щоб во­ ни встигли заховати горілку. Бєдний супроводжував поїзд Троцького на фронтах війни, і до 30-х років у нього був свій вагон. Саме після слів свого «стального союзника» Троцького щодо майбутнього «пролетарської літерату­ ри» в привітанні журналу «Молода гвардія»1 Дем'ян Бєдний писав: Быть можно крепким коммунистом, Ивсе-таки иметь — культурою былой — Насквозь отравленный, разъеденный, гнилой Интеллигентский зуб со свистом. Как часто в жар меня бросало, то в озноб, Когда передо мной литературный сноб Из наших же рядов с искательнойулыбкой Пихал восторженно в свой растяжимый зоб «Цветы», взращенные болотиноюзыбкой. Останні в своєму житгі інтерв'ю Дем'ян Бєдний давав твердокамінному реак- ціонеру-«кочетовцю» Димшіцу, — в часи боротьби Хрущова з інтелігентським «формалізмом» він був такий близький до настроїв журналу «Октябрь»! Варто згадати, що Бухаріну подоба­ лися Борис Пастернак і Осип Мандель­ штам! Він належав до тих, хто «востор­ женно пихал в свой растяжимый зоб «цветы», взращенные болотиною зыб­ кой» — незважаючи на те, що Бухарін чекав чогось надзвичайного саме від «пролетарської літератури». За парлйними чварами і нетривкими союзами лідерів опозицій крилось гли­ бинне розходження, що так і не набуло чіткого оформлення в роки непу. Ленінсько-бухарінська політика спів­ існування з «дрібною буржуазією» могла покласти початок оформленню нової ідеології мирного співіснування різних класів і різних культур. Процес цей, однак, був брутально перерваний епохою «великого переламу». Ленін боявся натиску примітивних і вульгарних, політично і теоретично не­ дозрілих молодих парлйних сил, уо­ собленням яких він вважав Троцького і Бухаріна. Марксистський ортодокс і твердий консерватор революції, носій революційних традицій народницької інтелігенції, Ленін осягнув своїм силь­ ним розумом, що подальший перемож­ ний хід революції може спиратися не на західноєвропейський пролетаріат, а на Азію. Він рано став реальним політиком «скіфства», оспіваного Бло­ ком. І тому — натхненником рішучих змін в стратегії «світової революції». Здатною на такі рішучі зміни політич­ ної ментальності виявилась, проте, саме більш гнучка і лабільна молода гене­ рація. Ленін в силу того, що належав до старшого покоління революціонерів і не розумів «футуризму» молоді, ото­ тожнював усіх цих ультралівих політич­ них і культурних діячів «модерну» з самовпевненими комсомольськими грубіянами. Але в новій генерації сполучалися різні і несумісні течії. Масову основу її становили, дійсно, малоосвічені щирі бійці революції або кар'єристи з со­ ціальних низів, озброєні партійними квитками. А до цих «шкіряних курток» намагалися підлаштуватися напівбо- гемні «антиструктурні» групи нових по­ колінь інтелігенції, сміливих майстрів з гострим відчуттям майбутнього, що нес­ ли в собі силу бродіння, успадковану від культури «срібного віку» Росії. Но­ ва художня інтелігенція знайшла по^ тужну підтримку в Україні та інших рес­ публіках у національної молоді, яка швидко надолужувала відставання ко­ лишніх провінційних околиць імперії від столичних культурних осередків. В свою чергу старі більшовицькі партійні кадри, як не дивно, все більше виявляли схильність до Троцького, оскільки він — попри весь свій « н е б і^ шовизм» — залишався революційним лідером, яким був і Ленін у своїх плане­ тарних стратегічних планах перемоги соціалізму. У Леніна з його орієнтацією на Схід прохоплюються сліди євразій­ ського «скіфства» — принаймні в про­ понованій ним назві держави «Союз 277 Б. Пастернак 1 Див.: Молодая гвар­ дия. — 1923. — N2 4— 5. республік Європи і Азії». Ленін не лю­ бив Європи і, живучи на Заході, зали­ шався росіянином і ніколи не працював у жодній із європейських соціал-демо- кратичних паргій (на відміну від Троць- кого). Але все ж Ленін — спадкоємець російського західництва, лозбавлений сентиментального етнічного «русапет- ства» і патріотичної обмеженості. Орієнтований довгий час на стандарти і авторитети німецької соціал-демократії, він з труднощами долав своє захід­ ництво, — але ж Сходу він не знав абсо­ лютно, і азійські орієнтації його були чисто книжно-ггзетиими. Традиційний більшовицький рево- люціонаризм набував рис опозиційно­ го фундаменталізму, звинувачуючи но­ вий режим у бюрократичному переро­ дженні тим енергійніше, чим більше вчорашніх лідерів опинялось поза сфе­ рою привілейованих пайків, квартир та автомашин із державними шоферами. І тут молодіжний фундаменталізм з його тугою за втраченою романтикою нерідко поєднувався з консервативністю аске­ тичного старшого покоління професій­ них революціонерів. Це було серйоз­ ною небезпекою для режиму, тому що комунізм за ідеологічною природою є течія егалітарна, а не елітарна. Форму­ вання привілейованої еліти («бюро­ кратизація») є з точки зору «основ марксизму-ленінізму» важкий гріхг Водночас концепція «стихійності і свідомості» штовхала до ідеології і практики елітарного ордену з його за- крилстю і «чистотою». І кожний мав свого «справжнього Маркса» і «справжнього Леніна», іме­ нем якого хотів прикрити власні бачен­ ня зовсім неясного майбутнього. Крах нової стратегії «світової революції» Що насправді відбувалося в Китаї В 1926— 1927 роках про Китай гово­ рилося і писалося в СРСР так багато, ніби там вирішувалася доля світової історії. Реально події в Китаї до доле­ носних проблем Європи не мали прямо­ го відношення, і, як показала історія через чверть століття, не вирішили навіть і частки колоніального азійсько­ го Сходу. Проте для паргійних дискусій про шляхи світової соціалістичної ре­ волюції китайські події були вкрай зна­ чущими. Крах сподівань Комінтерну на Китай в кінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. поставив під сумнів всю концепцію Леніна— Бухаріна щодо маршрутів світової пролетарської ре­ волюції. Про це не говорили голосно, всю відповідальність поклавши на Бу­ харіна як главу Комінтерну і теоретика. Але насправді йшлося про зміну стра­ тегії комунізму. А проте історія Китаю в XX столітті дійсно прекрасно ілюструє невигада- ний похід «світового села» проти Захо­ ду як «світового міста». Початок XX століття — це насампе­ ред європейсько-китайська війна, що одержала назву «повстання боксерів». Насправді це була війна, що мала ви­ гляд спроби останньої, маньчжурської династії очолити народний рух проти європейців — «заморських дия­ волів» — для викорінення чужинських купців та місіонерів. Вибух і дес­ табілізація, зв'язані з поразкою по­ встання, призвели до того, що весь гнів обернувся проти маньчжурської ди­ настії, скинення якої в свою чергу поклало початок період європеїзації. 1905 року Сунь Ятсен створив «Об'єднаний союз». 1911 року «Союз» підняв повстання Півдня. 1 січня 278 1912 року Сунь Ятсен урочисто в'їхав у Нанкін і був проголошений президен­ том Китайської республіки; того ж року ним заснована партія Гоміндан. Проте йому довелося поступитися генералу Юань Шікаю, а потім почався хаос, з якого Китай почав виходити тільки в середині 20-х років за допомогою СРСР. 1924 року Сунь Ятсен вирішив піти на союз з комуністами. В 1924— 1926 роках війська південних рес­ публіканців одержували вирішальні перемоги. 1925 року Сунь Ятсен помер, а 1927 року його наступник Чан Кайші здійснив антикомуністичний перево­ рот. Тільки через двадцять два роки ко­ муністичні війська Мао Цзедуна взяли реванш, але то вже була зовсім інша перемога зовсім іншого комунізму. Уже в конфлікл навколо повстання «боксерів» виявилось повне неро­ зуміння європейцями суті китайської проблеми. Готовність повсталих виріза­ ти посольства здивувала європейців і викликала безглузду мстивість з їхнього боку. Зустріч із технологічною цивілізацією для Китаю і Японії відбулася майже од­ ночасно — в середині XIX століття, за ініціативою європейських купців. Японія на початку XX століття сприйняла технологічний бік західної цивілізації і вже була готова самостійно конкурувати з Росією за життєвий простір в Дале­ косхідному Примор'ї. Китай виявився набагато більш закритим для впливів Заходу. Впродовж XIX століття Китай сприй­ мав новації з Заходу, але це були майже винятково окремі новації в галузі ма­ теріальної культури, які приносилися інженерами та купцями. Це насамперед залізниці і телеграф, що просувалися на китайську територію виключно завдяки настирливості європейців. Китайська цивілізація завдяки традиційним соціальним механізмам підтримувала ірРИІ Ли. стабільність системи, що охоплювала колосальну масу населення. Символом і опертям стабільності ре­ жиму в Китаї, як і всюди в архаїчних сис­ темах, до XX століття була абсолютна влада вана — імператора. Імператора називали Сином Неба, Премудрим пра­ вителем (монгольською мовою «богди­ хан»), Буддою наших днів, Владикою, 10000-літнім володарем, Найсвятішим владикою, Святим імператором, Високо­ шановним або — найчастіше — Вели­ ким імператором (хуанді); він сам нази­ вав себе ґуа-жень («єдина людина») або ґуа-цзюнь («єдиний государ»). Останнє означало, що інші государі світу — ніякі не государі, а непорозуміння, імператор володарює над усією Піднебесною, лльки блідолиці варвари просто цього не знають. Фундаментальне ідеологічне відно­ шення — сакральне відношення госуда­ ря і підлеглих. Держава і її втілення — імператор не потребують жодної ідео­ логічної санкції, жодного виправдан­ ня — кожен, хто сумнівається в сак­ ральній природі Сина Неба, є важкий кримінальний злочинець. В найархаїчніших уявленнях ван- імператор «годував народ»: він не Китайський пейзаж 279 Сунь Ятсен та його дружина Сун Цінлін 1 Див.: Васильев К.В. Центральная власть и органы местного управления в годы расцвета Западного Чжоу / / История и культура Китая. — М., 1974. тільки вважався господарем всього май­ на, всіх земель і угідь, всього урожаю, — хоч би зібраний врожай і не увесь зда­ вали вану з наступним розподілом між підлеглими, вважалось, що він наділяє всім усіх. Казенні, тобто безпосередньо належні вану угіддя і виробництва, ма­ ють надзвичайно давню історію1. В дав­ ні часи власність вана і його управ­ лінські функції щодо підвладних та їх майна просто не розрізнялись, з V сто­ ліття н. е. вся земля офіційно вважалась державною власністю, а та, що була в розпорядженні приватних осіб, — наділом від вана. Китайська владна система дивовиж­ ним чином сполучає напівшаманські найдавніші культи з абстрактним куль­ том державності. В Китаї повністю збе­ реглись усі атрибути родового, клано­ вого устрою, — державність їх не гільки не вигіснила і не знищила, а, на­ впаки, охороняла і зміцнювала. Синівська покора залишилася основою владних відносин, чого ніяк не могли зрозуміти європейці. В Китаї влада як феномен ґрунтується не на грошах і не на релігії — вона зберігає безпосе­ редній зв'язок з найстарішим і най­ чистішим потестарним відношенням суспільства, відношенням «батько — діти». Сам імператор уявлявся водно­ час батьком і матір'ю всіх китайців. Те­ риторіальні зв'язки і стосунки будують­ ся за моделлю сімейних, а влада вана- владики відтворює на вищому рівні нічим не обмежену владу батька. Китай зберіг у письмовій системі 274 терміни спорідненості і способи утворення наскільки завгодно склад­ них термінів для позначення все більш далеких родичів. Родова система зовсім не була зруйнована при утво­ ренні держави. Культ предків залишав­ ся основою сімейної обрядовості, здійснюваної під керівництвом глави сім'ї. Територіальні об'єднання дворів- сімей мали свої алтарі для жертвопри­ ношень духу Землі — ше, так що най­ менші ше об'єднували кілька десятків дворів, а головний ше знаходився в па­ лаці імператора. Якщо локальні культи зберігали варварську барвистість і ша­ манські транси, то холодний і розсуд­ ливий культ Сина Неба абстрагувався від чуттєвості плебсу і по суп був політичною релігією чи сакралізова- ною ідеологією. Система ше віддзеркалювала всю соціальну систему з її по-китайському строгою ієрархією. Вищу адміністра­ тивну одиницю шен називають у нас провінцією, її начальника — губерна­ тором; кілька «провінцій» могли бути під управлінням намісника. Далі йшли «області» фу, «округи» чжоу і «во­ лості» сянь. Головне полягало в системі управління кожним домом, побудо­ ваній за принципом кругової поруки. Кожен домовласник мав завірену пе­ чаткою табличку, на якій відзначались номери та прізвища кожного члена сім'ї, від'їзди і приїзди кожного, а та­ кож приїзди гостей та інших чужинців. Десять домовласництв мали відпові­ дального «старосту таблиці» пайфу, де- 280 сять пай — старосту цзя, десять цзя — начальника бао. Система в цілому на­ зивалась баоцзя. Суть її полягала в то­ му, що за вчинені злочини карали, в то­ му числі смертю, всіх членів сім'ї і всіх членів пай, оскільки вони вважалися винними в недонесенні. При цьому, згідно з конфуціанськими правилами, за донос на батька карали сина смер­ тю — хоча син як підданий був зо­ бов'язаний доносити. Протягом століть в Китаї, як правило, стабільність соціальних умов підтриму­ валась під час царювання однієї ди­ настії, колапс наступав у вигляді на­ родних повстань і завершувався моря« ми крові та встановленням нового цар­ ства. В XVII столітті після руйнівної де­ стабілізації владу взяли маньчжури, фактично запрошені до Китаю. Мань­ чжури — етнічні родичі тунгусів, що населяють нині російський Далекий Схід; завдяки контактам з китайською цивілізацією чисельність маньчжурів (близько 4 мільйонів) значно переви­ щує чисельність усіх інших етносів тун­ гуської мовної групи. Високі, вузько­ лиці тунгусо-маньчжури різко відріз­ няються від жителів центрального та південного Китаю. Склалася ситуація, досить типова для архаїчних культур: владні структури і насамперед військо опиняються під контролем чужинців, спаяних почуттям етнічної солідарності, презирства до упосліджених підлеглих та відчутними привілеями. Панування останньої ди­ настії Цінь («світла», «ясна») було при­ близно таким самим тривалим, як і по­ передніх, але воно було більш стійким. Владний маньчжурський прошарок, надзвичайно Жорстокий до китайців, водночас практично асимілювався під субстратним впливом місцевої культури і по суп став класом китайського суспільства. Таким чином від мань­ чжурського гніту програвав кожен ки­ таєць зокрема і вигравали всі китайці в цілому як нація, оскільки імперія за­ безпечувала умови для існування ре­ жиму, для народжування нових і нових членів сім'ї, для життя, хоча для більшості ■*- життя впроголодь. Серед принизливих знаків непо­ вноцінності була коса, що її мусили но­ сити етнічні китайці. Демонстративно обрізавши свою косу в японському місті Кобе, Сунь Ятсен проголошував тим самим непокору традиції і непоко­ ру панівній династії. Так само вчинив в японському університел письменник Лу Сінь. Це мав бути початок шляху, яким у попередньому столітті пішла Японія. Коли на обрії китайської історії не­ наче б то зазоріло комуністичне май­ бутнє, теоретики почали писати про шляхи до соціалізму, що поминають капіталізм як стадію і формацію. Ніхто не згадував ще одне дивовижне «ми­ нання» історичних етапів — в Китаї «склалася» нація, не гірша від «бур­ жуазних» за ступенем солідарності і цементованосл, хоча не було капі­ талізму з його загальнонаціональним ринком. Джерело етнічної солідарності сотень мільйонів китайців, розселених на колосальних просторах азійського Сходу, — в державній системі. В Китаї протягом століть діяли шко­ ли, державні і приватні, в яких діти вивчали старовинну китайську культу­ ру, викладену в книгах. Найдавніші книги писалися так давно, що їх ніхто вже не розумів, незважаючи на єдність ієрогліфічної писемності протягом всієї історії. Тлумачення «І цзін» чи «Ші цзін», абсолютно безглузді з погля­ ду прагматичного європейця, і були за­ своєнням традиційної культури, що за­ безпечувало етнічну, національну єдність китайців, в чому і полягав сенс цієї системи навчання. Учень китайської школи складав ек­ 281 замени, що дозволяли обійняти дер­ жавну посаду. Система державних ек­ заменів забезпечувала високу соціаль­ ну мобільність чиновницького стану і стала предметом заздррщів європей­ ських просвітників. Монголи відмінили екзамени, замінивши їх призначеннями на посади, але пол'м повернулися до старого порядку, хоча й полегшили за­ войовникам доступ до посад. Пробува­ ли змінити систему і маньчжури, але і вони повернулися до старого способу ротації кадрів. Скасування екзаме­ наційного твору в стилі багу — така бу­ ла неодмінна вимога всіх реформа­ торів китайської адміністративної сис­ теми. Тільки в XX столітті екзаме­ наційна система була скасована в ході європеїзації, для заміни архаїчної освіти більш сучасною і прагматичною. Тим самим зруйнована була вся життєва система трансляції культури та державного управління. Стиль багу вимагав уміння написати твір неодмінно з восьми частин, строго канонічно побудованих, написати — тушшю — гарно, каліграфічним почер­ ком, на тему, що дозволяла б проде­ монструвати знання конфуціанського вчення та стародавньої китайської культури. Семи- або восьмирічний ки- відібрані ще Конфуцієм, і являє собою надзвичайно вишукану поезію. За ти­ сячоліття до всіх інших літератур ки­ тайці створили не тільки ритмізовану, а й римовану поезію; тексти написано забутою давньокитайською мовою, і характер рим вдалося встановити лег­ ше, але які саме тут ритми, досі незро­ зуміло. Загальний зміст сучасному чи­ тачеві зрозумілий, бо порівняно мало змінилися ієрогліфи. І вже зовсім туманними були ар­ хаїчні тексти «Книги змін» — «І цзін», що й у давнину була абсолютно темною для непосвячених гадальною книгою. Все це в старій школі треба було за­ зубрити напам'ять для того, щоб вико­ ристовувати при написанні твору у стилі багу. Це, звичайно, була не вся китайська культура, але її фундамент і кістяк. Уряд строго контролював систему ек­ заменів, добиваючись, щоб майбутні чиновники чесно виучували тексти ста­ родавньої китайської вченості і могли їх використовувати для створення ко­ ментарів, схожих на наші твори на вільну тему. Озброєні трьохтисячоліт- ньою культурною традицією управлінці становили вищий клас суспільства (на­ приклад, лльки чиновники мали право тайський хлопчик на сім—вісім років— мати рабів). Характерна фігура для Ки- ішов у початкову школу, щоб вивчити напам'ять 2—3 тисячі ієрогліфів, ово­ лодіти елементами арифметики та пройти курс китайської історії, що в уявленні китайця був також курсом історії всього світу. Це давало змогу приступити до вивчення основ муд­ рості — укладених Конфуцієм (Кун Цзи) канонів «Чотирикнижжя» та «П'ятикнижжя». Це — 'старовинні філософські та етико-політичні тракта­ ти; до «П'ятикнижжя* входили, зокре­ ма, надзвичайно архаїчні тексти «Ші цзін» та «І цзін». «Книга пісень» («Ші цзін») містить 304 стародавні вірші, таю, якій неможливо підшукати еквіва­ лента в європейських поняттях, — шеньші, їх інколи називають «книжни­ ками», інколи «дрібними поміщиками», а це не те і не друге — шеньші був на­ самперед «можливим чиновником» без посади, людиною, що склала екзамени, хоча й поки що не одержала місця в чи­ новницькій ієрархії. Вплив шеньші в китайському традиційному суспільстві був величезний. Скласти екзамени теоретично міг ко­ жен, і ротація кадрів забезпечувала ви­ соку соціальну мобільність правлячого класу і стабільність суспільства. 282 Не лльки старовинна спадщина, а й уся китайська писемність користува­ лись архаїчною мовою веньянь, від якої розмовна мова віддалилась ще в I I I — IV століттях н. е. Лише 1917 року гасло переходу письмової високої культури з «китайської латини» веньянь на «прос­ ту мову» (байхуа) або «загальновжива­ ну мову» (путунхуа) висунув Ху Ші в статті, надрукованій (до речі, мовою веньянь) в журналі «Нова молодь». Почалася гаряча дискусія, вслід за пер­ шими статтями на байхуа в цьому жур­ налі з'явилася цією мовою художня, і тільки в ЗО — 40-х роках XX ст. також і наукова література. В китайській мові особливе місце зай­ мають північні діалекти гуаньхуа — так звані «мандаринські» діалекти. Поши­ рене в європейських країнах слово «мандарин» (від португальського тап- йаг «управляти») позначало саме той чиновничий клас китайського суспіль­ ства, який правив Китаєм і, можна ска­ зати, був пануючим. В певному і суто ки­ тайському розумінні: мандарини-ки- тайці були все ж упослідженим станом, оскільки країною правили маньчжури. Але оскільки маньчжури постачали ли­ ше близьку до двору суспільну верхівку, то в цілому соціальної піраміди це не порушувало. Самі маньчжури практично перейшли на гуаньхуа, і всі л китайські території, які були асимільовані пізніше, теж говорили на діалектах, більш-менш близьких до гуаньхуа. Однак, різниця навіть між окремими мандаринськими діалектами дуже велика, і північани, щоб порозумітися з мешканцями північ­ ного сходу, часто змушені писати ієрогліфи (вони виглядають однаково, а звучать іноді зовсім по-різному). Китай — гігантська і дуже культурно строката територія. Власне, той Китай, про який говорять і пишуть, — це східна, менша його половина, відділена від світу надзвичайно сухими, дуже ма­ ло залюдненими горами і пустелями Західного Китаю. Східний Китай проділений на три зони, що примика­ ють до великих рік, які прориваються крізь гірські масиви: на півночі — Жовтої ріки, Хуанхе, що утворює в нижній течії долину найстародавнішої в Китаї землеробської цивілізації; південніше Янцзи — ріки, що тече на широкі густонаселені долини цент­ рального Китаю; далі вже ріка Сіцзян на гористому субтропічному півдні. Кліматично і культурно, за історичними традиціями і расовим складом, за ха­ рактером діалеклв ці зони різні. Влас­ не, етнічна єдність всіх цих земель, те, що всі вони залишаються Китаєм і у власній свідомості, хоча розмовляють діалектами і говірками, віддаленими іноді так, як французька мова від іспанської, є майже чудом; чудо це по­ яснюється винятково роллю держави в етнокультурній консолідації населення через систему трансляції культури і освіти. При цьому південь завжди був не­ повноцінним з точки зору мандарин­ ської півночі: звідси ішли всякі єресі, шаманські культи й іноземні впливи. Південні приморські міста були більше зв'язані з європейськими впливами. Потоки еміграції в південно-східну Азію, на Гавайські острови, в Америку переважно ішли з півдня. На південь від континентального Китаю, в Ма­ лайзії, Індокитаї, Індонезії, склався зовсім новий Китай, Китай емігранлв південного походження; цей Китай торгував і багалв, жив в ізольованих кварталах, зберігаючи свою мову і зви­ чаї, віками підтримував антиструкту- ри — таємні навпівмістичні чоловічі товариства, що нерідко переростали на могутні мафії, як-от знаменил «тріади». Етнічні релігії всеядні, вони мусять іти на компроміси, включати до своїх пантеонів чужих богів, як це робили 283 Китайська картина із зображенням різноманітних смертних кар (із зібрання Російської АН) римляни, асимілювати чужі звичаї, — якщо вони не замикаються на своїй етнічній території і в своєму етнічному колі. Християнство в Китаї могло бути сприйняте — і спочатку сприйма­ лось — як доповнення до традиційних релігій і л'льки тією своєю частиною, що не суперечила принципам ідеології Китаю; як тільки з'ясувалося, що за спиною місіонерів стоїть цілісна чужа ідеологічна система, китайські христи­ яни стали такими ж «дияволами», як і білолиці круглоокі чужинці. В Китаї, як і у цілому світі, існувала доповнювальна система холодних і офіційних «аполонічних» та пристрас­ них напівшаманських «діонісійських» кульлв. Власне, даосизм залишився тим екстатичним підґрунтям китайської ідеології, яке доповнювало з най­ давніших часів холодний мораліза­ торський культ «учення» Великого Вчи­ теля Кун-Цзи. Так склалась система трьох релігій — конфуціанства, буд­ дизму і даосизму — під дахом імпера­ торської влади. Імператор в Китаї вирішував долю місцевих кульлв і долю вірувань взагалі. Бували епохи, коли буддистів у Китаї пе­ реслідували. Бувало й так, що імперато­ ри були буддистами. Не мінявся прин­ цип: баланс вірувань регулює імператор, виходячи з інтересів верховної влади. В системі трьох релігій знаходилось місце не тільки для різних вчень, але й для сект, сецзяо — «єретичних вчень». Так можна було б назвати ті антиструк- турні напіврелігійні, напівідеологічні течії-вчення, що завжди жили в ки­ тайському суспільстві; і той факт, що вони переслідувалися, так само ще нічого не говорить, як і факт пересліду­ вання буддистів деякими імператора­ ми. Сецзяо виникали на ґрунл буд- дистських, маніхейських або даосистсь- ких вчень як їх неофіційні або поза- офіційні відгалуження. Всі ці Вчення білого лотоса, Обоняння благовонь, Вчення восьми триграм, Шлях Дев'яти палаців і так далі — в часи династії Цінь їх згадується близько півтори сот­ ні — водночас, як зазначають дослід­ ники, імітували пануючу ідеологію і служили їй альтернативами. Як імітації офіційної ідеології сецзяо відтворюва­ ли риси прийнятої обрядовості, як аль­ тернативи вони заперечували надмір ритуалів, формальних знаків благочес­ тя, сімейні структури і структури влас­ ності. Проповідь сексуальної свободи або, навпаки, розмежування чоловіків і жінок в окремі громади, заперечення культу предків і життя однією сім'єю, відмова неофілв від майна або при­ наймні великі пожертви — все це доз­ воляє розглядати сецзяо як своєрідних давніх пракомуністтв. Китайські секти повні марновірств і передсудів, але істотно, що в пере­ важній більшості вони комуністичні, або, як кажуть, комунітарні, — тобто вимагають інколи не тільки рівного розподілу благ, але й спільної влас­ ності, зокрема на землю. Оскільки сец­ зяо суперечили принципу секулярності релігій, об'єднуючи релігійне і світське життя, вони були антагоністами пану- 284 ючій ідеології, вишукувались і пе­ реслідувались. Але винищити їх режим був неспроможний — це була природ­ на форма існування доповнень до панівних структур, що, зрештою, співіснувала з ними, каналізуючи не­ вдоволення реальністю в формах екс­ татичних культів і лише зрідка прори­ ваючись у кривавих народних бунтах. До того ж, що дуже істотно, як і кожне рішення з приводу ідеології, заборона і переслідування секти вимагали спочат­ ку визначення її характеру з боку імпе­ раторської влади. Тільки з огляду на сказане можна зрозуміти сенс леї події, яка одержала безглузду назву «повстання боксерів». Після поразки Китаю у війні з Японією 1895 року в правлячих колах все більше розходилися «партія ре­ форм» і консервативні групи. Імператор Цзай Чунь, девіз правління якого та царське ім'я звучали як «Сумісне правління» (Тунчжі), не доживши до двадцяти років, помер 1875 року від сифілісу, яким заразився в публічному домі, одержав посмертне ім'я Му-цзун І хуанді і залишив на престолі чоти­ рилітнього кузена на ім'я Цзай Тянь, девізом правління й імператорським ім'ям якого було «Блискуча спадщи­ на» — Ґуансюй. Імператору Ґуансюю було вже двадцять років, коли в Сімоно- секі підписанням миру з Японією було визнано поразку Китаю. Японія рішуче європеїзувалась в епоху Мейдзі і легко розгромила неповоротку та погано озб­ роєну китайську армію, повністю пото­ пивши флот. Імператор Ґуансюй схи­ лявся до рішучих реформ під впливом свого вчителя Ван Тунхе і особливо під впливом мудреця-книжника Кан Ювея, з яким учитель Ван познайомив імперато­ ра 1898 року. Південець Кан Ювей був під великим враженням порядків в європейських сетльментах Гонконгу і Шанхаю і прагнув реформувати Китай за західними зразками. Як завжди в Ки­ таї, все нове маскувалося під старови­ ну — Кан Ювей виходив із висловлю­ вань Конфуція про реформи, з яких вип­ ливало, що мета праведного царюван­ ня — реформування суспільства. Ось як викладає ідеї Кан Ювея сучасний автор: «В його книзі «Велике єднання» май­ бутній Китай зображався в такому ви­ гляді: Піднебесна буде належати всім, не буде класів і всі будуть рівні, але це можна зробити після знищення приват­ ної власності, коли промисловість, сільське господарство і торгівля будуть в руках суспільства. Тут же твердилось, що в Китаї не було класів і їх можна в майбутньому уникнути шляхом ре­ форм...»1 Кан Ювей створив сецзяо — таємне товариство Ваохуанґуй («Товари­ ство захисту імператора»), відділення якого діяли в еміграції. В 1899— 1901 роках Кан Ювей та його прихиль­ ники їздили за матеріальною та ор­ ганізаційною підтримкою в китайські громади на Гаваї, в США, Канаду, Авст­ ралію, в країни Південно-Східної Азії. Згідно з традицією, винними у невда­ чах правління насамперед є чиновни­ ки — виконавці волі Імператора, але невиконання волі Неба правителем в свою чергу свідчить про те, що він втратив законні права на престол, і Не­ бо передало право на царювання його наступнику. Тому Ґуансюй почував відповідальність за поразки і прагнув виконати волю небес. Найбільшою перешкодою на шляху реформ була регентша Китаю Цзисі, тітка імператора — мати його поперед­ ника Тунчжі. Вона міцно тримала в своїх руках всі важелі управління дер­ жавою після смерті свого чоловіка. Власне каЖучи, їй було байдуже, якої дотримуватися орієнтації — Цзисі була просто потрібна абсолютно необмеже­ на влада, щоб отримувати максимум життєвих насолод. Розумна і підступна 1 Див.: Сидихменов В.Я. Маньчжурские пра­ вители Китая. — М., 1895. — С. 153. 285 Лі Хунчжан Юань Шікай маньчжурка з небагатого роду, гарна замолоду, абсолютно позбавлена мо­ ральних перепон, Цзисі прийшла до імператорського двору наложницею четвертого класу і стала згодом повною хазяйкою Піднебесної, нещадно усува­ ючи всіх, хто ставав на її шляху або просто набридав (включаючи незлі­ ченних коханців, в тому числі дуже юних). Цзисі трималася свого консер­ вативного оточення тому, що воно га­ рантувало їй незмінність влади. Найближчими до імператриці-вдови чиновниками були Жун Лу та Лі Хун- 286 чжан. Старий, високий і огрядний Лі Хунчжан уже не міг ходити без допомо­ ги слуг, але мав колосальний придвор­ ний досвід і зберігав ясний розум. За кілька років до війни з Японією він письмово визнав себе винним у вели­ чезному паводку Хуанхе, що зберегло йому прихильність імператриці (на що він, звичайно, і розраховував — особ­ ливо з огляду на те, що свої багатства наживав дуже сумнівними способами). Саме Лі Хунчжан був керівником ки­ тайської делегації на мирних перегово­ рах з японцями, і це не завадило йому після підписання ганебного миру збе­ регти високі посади. Лі Хунчжан був не проти технічних новацій, що їх прино­ сило співробітництво з Заходом, але категорично чинив опір будь-яким змінам в духовній культурі і нерозрив­ но зв'язаній з нею політичній системі китайського суспільства. Що ж до Жун Лу, то це був коханець старіючої Цзисі, повністю зв'язаний з її долею і готовий на все. Для того, щоб провести рефор­ ми, слід було усунути Цзисі, а для того, щоб усунути Цзисі, слід було усунути Жун Лу, який командував армією в сто­ личній окрузі. Імператор Ґуансюй наважився на таємні кроки, спрямовані на усунення Жун Лу і Цзисі, — він доручив убивст­ во Жун Лу генералу Юань Шікаю, ко­ мандуючому однією з чотирьох створе­ них після поразки армій. (Говорячи слово «генерал», мусимо мати на увазі, що в Китаї було дев'ять класів чи рангів цивільних та військових чиновників; що цивільні носили на халатах квад­ ратні зображення птахів, військові — хижих звірів; що європейське «гене­ рал» означає один із вищих рангів військових чиновників з хижими звіра­ ми на халал.) Китаєць Юань Шікай був одним із вихованців і ставлеників Лі Хунчжуна і, так як і старий Лі, схилявся до необхідності новацій. Юань готовий був навіть піти на рішуче оновлення військової та адміністративної справи, але не вірив у спроможність слабкого імператора та книжника-кантонця здійснити серйозні зміни в імперії. То­ му Юань Шікай таємно сповістив Жун Лу про долю, яка на нього чекає. Жун Лу забив тривогу, повідомив Цзисі і зірвав задуми реформаторів. Кан Ювей знайшов притулок у євро­ пейців, а імператор Ґуансюй став в'яз­ нем своєї лтки. Оскільки всі відносини в китайському суспільстві уподібню­ ються сімейним, стосунки імператора та лтки-регентші розглядались як рівнозначні стосункам сина і матерія отже, плани усунення Цзисі можна було розцінити як плани убивства матері — найстрашнішого злочину за кон- фуціанською мораллю і правом. Гуан- сюй назавжди залишився пригніченим і деморалізованим свідомістю свого нездійсненого злочину і страхом перед небесним і земним покаранням, став просто психічно хворою людиною в стані постійної депресії, і Цзисі цілком безконтрольно правила державою аж до своєї смерті 1909 року, на рік пере­ живши свого племінника-хуанді. Знаменням нового століття був у Ки­ таї рух іхетуанів — «загонів справед­ ливості і миру», що їх називали за подібністю звучання ще іхецюань — «кулак в ім'я справедливості і миру». Так в європейському сприйнятті іхетуа- ні одержали назву «боксерів». На відміну від тайпінів, — сецзяо се­ редини XIX століття, що ставила перед собою комуністичні цілі, — іхетуані об­ межувались гаслами повного знищення всіх іноземців та всіх технічних новацій, що проникли в Китай з Європи. Тайпіни були антиманьчжурською сектою, іхетуа­ ні проголошували відданість династії Цін. Іхетуані усвідомлювали свій рух як рух, благословенний божеством Юй- хуан — Яшмовим імператором, главою небесного пантеону лаоського поход­ ження. Як і всі масові рухи Китаю, вони були сектою-єрессю і підлягали імпера­ торській забороні. Однак, як завжди, за­ борона не була автоматичною — імпе­ ратор, а реально «стара цариця» Цзисі, змушені офіційно видати указ з оцінкою даної секти і вжити реальних заходів щодо їх переслідування. Такі генерали, як Юань Шікай, рішуче були настроєні на переслідування іхетуанів, оскільки їм була потрібна новітня зброя, телефон і телеграф; такі, як Жун Лу, були проти, бо остерігалися агресивного плебейства; але найбільш консервативні сановники і сама Цзисі з симпалєю ставилися до антизахідницького фанатизму. Всі китайські політики незалежно від ставлення до технічних та адміністра­ тивно-управлінських, в тому числі і 287 Китайський солдат. Мал. худ. Кравченка Модернізація починається з армії. Імператорські солдати в новій формі 1 Див.: Сидихменов. В.Я. Манчжурские пра­ вители Китая. — С. 184. Страти іхетуанів військових, новацій одностайно вважа­ ли Китай значно вищим від європейців у духовному відношенні. Наївно, але дуже характерно для настроїв китайсь­ кого суспільства висловив цей умо­ настрій один губернатор ще в 80-х ро­ ках: «Європейці не належать до людсь­ кого роду, — писав він у своєму цирку­ лярі, — вони походять від мавп та гу­ сей. Ви, можливо, запитаєте, звідки у цих дикунів така меткість в спору­ дженні залізниць, пароплавів та годин­ ників? Знайте ж, що вони під приводом проповіді релігії приходять до нас, ви­ ривають у помираючих китайців очі і виймають мозок і збирають кров наших дітей. Із усього цього роблять пігулки і продають їх своїм співвітчизникам, щоб зробити їх розумними і у всьому майстерними. Тільки л з них, які скуш­ тували нашого лла, набувають такого розуму, що можуть винаходити речі, якими вони пишаються»1. Іхетуані розправлялися з європейця­ ми надзвичайно жорстоко. На своєму шляху «загони миру і справедливості» знищували всіх «круглооких», спочатку мучили і убивали дітей на очах у ма­ терів, полм ґвалтували і катували жінок і, відрубавши їм голови, викидали за міські стіни. Секретаря японського посольства Суґіяму 1900 року в Пекіні іхетуані схопили, відрізали йому носа, губи, пальці, вирізали собі пояси з шкіри на його спині, потім з грудей у ще живого вирізали серце і, порізавши йо­ го на шматки, тут же з'їли, щоб одержа­ ти силу ворога. Загони миру і справед­ ливості були фактично беззбройні — головною їх зброєю були л прийоми даосської бойової гімнастики, які сьо­ годні ми безупинно спостерігаємо в американських або гонконгських бойо­ виках. До того ж іхетуані легко входили в транс і діяли в бойовому без­ пам'ятстві, як і годилось давнім воїнам. Жертвами їх були всі іноземці, включа­ ючи дипломалв і місіонерів, та китайці- християни. Допомогу іхетуаням надава­ ли урядові війська, а деякі губернатори діяли з неменшим фанатизмом. Проте, багатотисячні загони іхе­ туанів, збройно підтримувані армією і морально — селянством та нижчими верствами міст, не зуміли зламати опо­ ру кількох сот захисників європейсько­ го сетльменту в столиці, добре ор­ ганізованого та озброєного. 1900 року сорокатисячний експедиційний корпус європейських держав розгромив ки­ тайців. Імператриця Цзисі утекла з Пекіна, а полм звалила всю вину на іхетуанів і послала найбільш скомпро- 288 метованим сановникам накази покін­ чити з собою. цього товариства. Емігрантські грома­ ди були зв'язані з таємними антимань- 1905 року Цзисі прийняла низку чжурськими товариствами Саньхеґуй указів про реформи — про реор­ ганізацію армії за європейським зраз­ ком, про відміну екзаменів на зайняття чиновницьких посад, про введення ви­ кладання світової історії та географії, про відміну творів у стилі байгу тощо. Маньчжурам дозволено було одружу­ ватися з китаянками. Цзисі навіть по­ каталась на подарованому їй генера­ лом Юань Шікаєм триколісному вело­ сипеді. Після смерті Ґуаньсюя на престолі опинився дворічний Пу І під девізом Сюаньтун («Загальне єднання»). Цьому чоловікові судилося недовго побути імператором Піднебесної, потім — маріонеткової Маньчжурської держави під опікою японців, військовополоне­ ним в СРСР і, нарешті, науковим співробітником в КНР. Від «повстання боксерів» до «народної демократі!» Розвал імперії почався через два ро­ ки після смерті Цзисі з повстання Півдня. Повстання було підняте «Об'єднаним союзом», створеним Сунь Ятсеном. Ідеологія Союзу базувалась на трьох принципах Суня: націоналізму, народовладдя, народного добробуту (в пізніших європейських термінах — не- капіталістичного шляху). Винуватця­ ми всіх нещасть Китаю проголошува­ лись іноземні варвари — маньчжури. Сунь Ятсен був південцем, а в ди­ тинстві довго жив на Гаваях у свого старшого брата, багатого підприємця і скотовласника. Базою його діяльності в перші роки була китайська громада на Гаваях, де він організував товарист­ во Сінчжунґуй («Союз визволення Ки­ таю»), та в Японії, де створив філію («Тріада») та Тяньдіґуй («Товариство Неба і землі»), що діяли на півдні Ки­ таю, в провінціях Ґуандун та Фуцзянь. В ранній період своєї діяльності, в 1893— 1905 роки. Сунь Ятсен спирався на відділення «Тріади» на Гаваях, а 1904 року він сам вступив до одного з таємних китайських товариств у США — відгалужень південно-китай­ ських таємних товариств — і отримав в його ієрархії високе звання. Згадані «три народних принципи» вперше ви­ кладені саме в написаному ним новому статуті цієї організації1. Рух Сунь Ятсе- на, таким чином, визрівав радше на Півдні при опорі на багату південську еміграцію в рамках таємних антиструк- тур-сецзя, як це було незадовго до того з рухом Кан Ювея. Склалась нетривка рівновага між не­ покірним Півднем та Північчю, де мань­ чжури втратили керівний вплив і всі надії покладали на старого Юань Шікая, що був у відставці. Але і Південь був у невизначеному стані: деякі його керів­ ники заявляли про відродження імперії Мін, Сунь Ятсен був радше великим натхненним учителем типу Кун Цзи, ніж реальним політиком і адміністратором. 27 жовтня 1911 року Юань Шікай був призначений головнокомандуючим збройними силами Китаю. 27 грудня Сунь Ятсен повернувся з еміграції в Шанхай, 1 січня 1912 року урочисто в'їхав у Нанкін, що став столицею Ки­ тайської республіки, і був обраний її тимчасовим президентом. 12 лютого малолітній Пу І зрікся престолу. Маньчжури викликали старого Юань Шікая з. відставки, щоб він налагодив справи з повсталими; але коли південці запропонували йому пост президента, Юань, не роздумуючи, став республікан­ цем. 15 лютого Сунь Ятсен біля могили за- 1 Див.: Лайгнер С.Р. К вопросу о связях китайской эмигра­ ции с Китаем (вто­ рая половина XIX — начало XX в.) / / Ис­ тория и культура Китая. — М., 1974. 289 Сунь Ятсен виступаєу школі Вампу сновника династії Мін перед табличкою духа імператора Чжу Юньчжана зрікся президентської посади. 10 березня 1912 року Національні збори в Нанкіні обрали Юань Шікая тимчасовим прези­ дентом Китайської республіки. Китай ви­ ходив на традиційні шляхи стабілізації. В грудні парламент було розпущено, а Юань Шікай проголошений імператором. А че­ рез 83 дні генерал помер. Почалася війна між регіонами, очо­ люваними «мілітаристами». Після смерл Юань Шікая центром тяжіння знову став націоналіст-євро- пеїст Сунь Ятсен. Після Жовтневого пе­ ревороту в Росії і перемоги більшо­ виків у громадянській війні Сунь Ятсен обрав орієнтацію на комуністичну Росію та Комінтерн. З маньчжурами було покінчено. Од­ нак, наївний романтизм Суня міг бути лише прикриттям для жорстоких влад­ 290 них реалій. Китай треба було об'єднати, себто завоювати. Описати внутрішні чвари в Китаї після смерл генерала-імператора Юань Шікая просто неможливо: це — суцільна суміш безконечної жадності, жорстокості, підступності, дріб'язкової хитрості і політичної короткозорості. Юань Шікай був хоч поверховим, хоч лише в тому, що стосувалося зброї і ор­ ганізації армії, але європеїстом. Смерть його за відсутності законного імперато­ ра означала розпад Піднебесної на регіони та «губернії». Як і в старовину, перемогти мусив після кривавої усобиці найсильніший, — або мав прийти за­ войовник і встановити нову династію. Реально китайська держава тепер існувала у вигляді провінційних влас­ тей, які регулярно брали з населення податки. Цими податками користували­ ся генерали, що набирали солдат, обіцяючи їм таку-сяку зарплату і амуніцію. Зубожілих до краю селян, всіляких шукачів щастя і авантюристів, різний непевний і злочинний елемент завжди можна було знайти для будь- якої армії, — треба було лльки мати первісний капітал. Радянському вій­ ськовому раднику один із «рево­ люційних генералів» в приступі відвер­ тості якось розповів, що невпинно вою­ ючі один з одним генерали з усього Ки­ таю раз на рік збираються для обгово­ рення спільних справ; коли він був розбитий і втратив усе, його якось за­ просили на таку зустріч, там йому знайомі генерали дали грошей і 3 ти­ сячі гвинтівок, він набрав армію і пішов служити благодійникам, а після розгрому одного з них перейшов до Сунь Ятсена. Провінційні генерали бу­ ли переважно безтолкові, їх поведінка виявляла суміш підозріливості і без­ турботності, тваринного егоїзму з слаб­ ким інстинктом самозбереження. Сол­ дат, як правило, спокійно стріляв, поки в картузі були патрони; коли убивало родича чи товариша, так само спокійно закривав йому очі, а коли стріляти було нічим, не кваплячись покидав позицію; дуже співчував пораненим — і, бувало, вся батарея покидала гармату, щоб су­ проводити пораненого в пошуках яко- го-небудь лікаря. Зброю солдати нама­ галися зберегти будь-що, бо із своєю зброєю вони завжди могли знайти собі генерала. Зарплату їм місяцями не пла­ тили, і вони жили на «підножному кор­ му». Озброєння було в жахливому стані, переважна більшість гвинл'вокта гармат взагалі не стріляла. Планувати складні операції з оточенням против* ника було марно, бо оточений генерал тут же укладав угоду з ворогом і на пев­ них умовах звільнявся — або ішов із своїми військами на іншу територію, або ставав союзником, або оголошував нейтралітет. Для того, щоб розбудувати серйозну армію, потрібна була цент­ ральна влада, яка б налагодила вироб­ ництво озброєння і вишкіл молодших та старших офіцерів. У селян були свої загони самооборони, утворювані не­ рідко таємними організаціями — на­ приклад, «червоними списами». Потрібен був ван, який годував би всіх. Але вана не було. За Юань Шікая склалась підтримува­ на ним Чжілійська кліка (північна провінція Чжілі пізніше стала назива­ тися Хебей) на чолі з генералом У Пей- фута військовим губернатором Цао Ку- нем. Скромний і поміркований У Пейфу був, мабуть, найрозумнішим із провін­ ційних генералів. Він був родом із цен­ трального Китаю і спирався на одну з його провінцій, а до півночі із своєю армією прагнув тому, що близько був Пекін, історична столиця і символічний центр. У Пейфу налагодив підготовку молодших і старших офіцерів через систему військових шкіл і досить успішно зміцнював армію, проте як чу­ жинець залишався залежним від місце­ вих влад, які вирішували, яку частину зібраних податків дадуть йому на найм солдалв та утримання війська. 1923 ро­ ку У Пейфу і Цао Кунь підкупили парла­ мент і були проголошені: перший — го­ ловнокомандуючим, другий — прези­ дентом Китайської республіки. Противником чжілійців був глава мукденської (маньчжурської) партії Чжан Цзолін, колишній бандит {хунхуз), що орієнтувався на Японію. З ними усіма воював Фин Юйсян, що проголо­ сив себе головнокомандуючим «Народ­ ної армїї» — Ґоміньцзюнь. Людина не- освічена, простого походження, із не- передбачуваним характером, худий бо­ родатий окулярник Фин Юйсян був хри­ стиянином, і армія його була христи­ янською, принаймні формально. Гене­ рал Фин Юйсян успішно грав простого скромного солдата і був серед солдалв популярним. 1924 року він підтримав Сунь Ятсена і через комуніста Лі Дач- жао налагодив контакти з СРСР. Війська Фин Юйсяна розгромили У Пей­ фу, який вл'к у західний Кйтай; Цао Кунь був арештований і 1926 року відмовився від президентства. Цього ж року Фин Юйсян вступив до партії Гоміндан. Складалась ситуація, коли уряд Сунь Ятсена мав усі шанси ово­ лодіти Китаєм. Колишній соратник Сунь Ятсена Чен Цзюмін 1922 року захопив владу в Кан­ тоні. Його противники взяли орієнтацію на Сунь Ятсена і дозволили Суню пере­ нести владний центр на південь, в провінцію Ґуандун. Цзян Чжунчен, вій­ ськовий радник Сунь Ятсена з 1913 ро­ ку, відомий як «Чан Каиші», організував тут для боротьби проти заколотника Чен Цзюміна загони, що стали ядром май­ бутньої армії китайських націоналістів. Чан Кайші виповнилось ЗО років, коли в Росії відбулася Жовтнева революція. Він був сином сільського вчителя, мав 291 Чан Кайші М.М. Бородін В. К. Блюхер — «генерал Галт» nid час походу НРА Китаю свою землю і закінчив в Токіо військову академію. Сповнений ненависті до японців, хитрий і вольовий політик, жадібний до влади, грошей і насолод військовий середніх здібностей і не ду­ же доброї освіти, Чан Кайші цілком поділяв настанови свого прекраснодуш­ ного вчителя на союз із червоною Росією. В січні 1923 року Комінтерн за­ писав у резолюції, що Ґоміньдан є «єди­ ним серйозним національно-рево­ люційним групуванням в Китаї», а в червні дав директиву своїй маленькій китайський групі увійти до Ґоміньдану. 1924 року Чан Кайші поїхав до Москви і закінчив там курси при військовій ака­ демії. Після повернення в Кантон Чан організував на острові Вампу військову академію. Комісаром академії Вампу не­ вдовзі став 26-літній комуніст Чжоу Еньлай. Він походив із заможної сім'ї, вчився .в університеті Васеда в Японії, також був налаштований антияпонськи; 1920 року поїхав вчитися у Францію, де організував Паризьке відділення КПК; вчився в Англії і Німеччині, 1924 року повернувся в Китай. Комуністична партія Китаю організо­ вувалася переважно з молодих людей, що вчилися в європейських університе­ тах і поверталися додому через Росію. В 1920 році КПК налічувала 50 членів. 292 Вождем партії став професор Чень Дусю. Професор і групка молоді, переважно студентів з Європи, західницьки орієнто­ ваних, — це й була вся «компартія», але на їх боці була фанатична віра в близьке пришестя всесвітнього визволення бід­ них, традиційна для простонародних братств-сецзя, — і, крім того, через ки­ тайських комуністів можна було одержа­ ти збройну підтримку СРСР. В свою чергу СРСР, надаючи допомогу націоналістам Півдня, на півночі намагався знайти спільну мову з генералом Фин Юйсяном, у якого великим авторитетом користува­ лись радянські військові радники Пугна і Примаков. Примирення Фин Юйсяна з Ґоміньданом та його зв'язок з червоною Росією відкривало шлях до контролю Ґоміньдану над величезними простора­ ми Китаю. Потім, згідно з планами Комінтерну, можна було переходити до другої частини — на плечах націона­ лістів прорватися до влади. Ці перспективи надихали комінтернів­ ську місію в Китаї на чолі з «Бородіним»- Грузенбергом, з яким Сунь Ятсен позна­ йомився в еміграції в США і якому чима­ лою мірою завдячував своєю російською орієнтацією. З Бородіним приїхало чима­ ло молодих комінтернівських китайців та радянська військова місія на чолі спочат­ ку з Геккером, а потім з «генералом Ґаліним» — В.К. Блюхером. Увесь 1924 рік Блюхер провів у підготовці до вирішальних боїв. В лютому 1925 року Народно-революційна армія Чан Кай­ ші — Блюхера завдала поразки колиш­ ньому заколотнику Чень Цзюнміну. На півночі У Пейфу зазнав поразки від Фин Юйсяна. В Гонконґу і Шанхаї вибухнули страйки, для керівництва якими ко­ муністи створили Кантон-Гонконґівський страйком. Сунь Ятсен зібрався поїхати на північ і раптом несподівано помер. В жовтні почався другий східний похід НРА; під кінець року весь Ґуандун був в руках Ґоміньдана. Губернатори Ґуансі і Ґуйчжоу визнали владу уряду Ґоміньдану і влили свої війська в його Народно-революційну армію. Ґомінь- дан контролював увесь субтропічний Китай південніше Південно-Китай­ ських гір і гористі райони у верхів'ях Янцзи. Блюхер розгорнув перед Чан Кайші плани оволодіння Китаєм: спо­ чатку в середній течії Янцзи треба роз­ бити У Пейфу, потім війська НРА підуть на схід, вниз по долині Янцзи, знищую­ чи армію Сунь Чуаньфана, а тоді вздовж залізниці — на північ, на Пекін. В керівництві Ґоміньдану після смерті Сунь Ятсена вирисувалися про­ тилежні течії. Так звана «Дослідницька група» Дай Цзитао була настроєна ан­ тикомуністично і антиросійськи. Дай Цзитао писав у своїй газеті «Ченьбао»: «Піднімемо ліву руку для розгрому імперіалізму, а праву — для розгрому компартії». Чан Кайші формально зай­ мав центристську позицію, але не вірив нікому. Ван Цзінвей ненавидів Чан Кайші і готовий був продовжувати співробітництво з СРСР. 20 березня 1926 року Чан Кайші на­ важився на різкий поворот. Він усунув Ван Цзінвея і комуністів з уряду, ото­ чив Кантон-Ґонконґівський страйком, роззброїв комуністичний бронепоїзд і зробив ще кілька недружніх щодо ра­ дянської Росії кроків. Тоді і почались протиріччя в Комінтерні: Троцький і Зинов'єв вимагали виходу з Ґоміньдану і початку відкритої комуністичної ре­ волюції, Бухарін і Сталін закликали по­ чекати. 15 травня пленум Ґоміньдану підтримав вимоги Чан Кайші до ко­ муністів — здати властям Чан Кайші списки членів парлї, не проводити партійних зборів без дозволу Ґомінь­ дану, відмовитися від комуністичної пропаганди тощо. Лідер Компартії про­ фесор Чень Дусю присягався, що серед комуністів немає і думки про зраду, і Чан пішов на поступки. Він заявив, що підкоряється Комінтерну, розглядає китайську революцію як загін світової пролетарської революції, орієнтується на СРСР. Криза наче б то минула. 9 липня 1926 року війська НРА пішли в похід. Душним дощовим тропічним літом малорослі південці ішли через вражені епідемією холери провінції, половина їх перемерла, багато загинуло в боях з високими і сильними північа- нами, звиклими до війни. Але все-таки перемагали ґоміньданівці, натхненні невиразним передчуттям світлого май­ бутнього й існування, гідного людини; жорстокі багатогодинні бої вели У Пей­ фу від поразки до поразки, врешті, армія У побігла, долина Янцзи була за­ войована. Відкривалася дорога в низо­ вини великої ріки Хуанхе. Чан Кайші вів переговори про повер­ нення Ван Цзінвея, оголосив, що ки­ тайська революція — початок світової, 24 листопада пообіцяв, що «форма правління у нас буде радянською». 21 березня комуніст підняли повстан­ ня в Шанхаї, наступного дня в місто вступили війська НРА. 24 березня взято Нанкін. Здавалося, все. Але в день взяття Нанкіна Чан Кайші змушений вибирати між Москвою і За­ ходом. Флоти західних держав обстрі­ ляли війська Ґоміньдану. Водночас Ча­ ну було обіцяно позику в 60 мільйонів юанів. 10 мільйонів пообіцяли шан­ хайські банки. Чан Кайші одержав якісь матеріали, що свідчили про підго­ товку комуністами перевороту. 12 квітня 1927 року Чан Кайші «об­ рав свободу» і здійснив антико­ муністичний переворот. Радянські вій­ ськові і політичні радники були вис­ лані з Китаю. Із 58 тисяч членів КПК близько 40 тисяч було розстріляно. Ще якийсь час в Ухані існував уряд Ван Цзінвея, на який зробили останню 293 Мао Цзедун. Кантон, 1925 р. ставку Сталін і Бухарін (Троцький, зви­ чайно, вимагав негайно вийти з Ґоміньдану). Але швидко і цей «лівий» ґоміньданівський осередок був лікві­ дований Чан Кайші. Комуністи були розгромлені. Голов­ ним противником Чан Кайші залиша­ лась мукденська кліка. Чан Кайші об'єднався з Фин Юйсяном — тепер уже і проти комуністів — і генералом Янь Сішанем, хазяїном Шаньсі, гірської країни на півночі; мукденська кліка Чжан Цзоліня була розбита. Пекін і Тянцзін опинилися в руках Чан Кайші. В гру все більше включалися японці: вони підірвали поїзд із скомпромето­ ваним генералом Чжанцзолінем і на його місце поставили сина, Чжан Цзиміна. Японці взяли під покрови- тельство «реорганізаторів Ґоміньда­ ну», і у них, а не у росіян, знайшов при­ тулок Ван Цзінвей. Нареіші, кривавий інцидент коло Цзінаня починає добу японського проникнення в Китай. Кремль раптом втратив до китайської революції всякий інтерес. Поразка комуністів стала цілим періодом жорстокого і огидного теро­ ру, що викликав відразу європейської інтелігенції до Чан Кайші. Комуністи, здавалось, були винищені, рештки їх поховалися в горах та перейшли в підпілля в перенаселених китайських містах. Боротьба продовжувалась. Але інтерес до неї уже не був інтересом світової пролетарської революції. Те­ пер все, що відбувалося в Китаї, оціню­ валося в Москві з точки зору держав­ них інтересе СРСР. Мао Цзедун обраний Головою ЦК КПК в січні 1935 року. Це був період, коли на Далекому Сході близьким до реальності був військовий конфлікт з Японією. Сталінська дипло'маля шука­ ла шляхів для нейтралізації Японії і збереження нетривкого миру на своїх східних кордонах. За цих умов голов­ ною стала проблема зміцнення Китаю як антияпонської сили і налагодження стосунків Чана з комуністами. В ситуа­ ції початку 30-х років було неможливо керувати Китайською компарлєю. Мао був південець, м'якими рисами обличчя трохи схожий на малайця, але високого зросту і світлий, як на китайця. Неміцної статури, із впалими грудьми, він запам'ятовувався співрозмовникам млявим потиском м'якої гарячої руки. Схильний до застуд, помисливий, Мао тим не менш зберіг до старості добре здоров'я. Він був меланхоліком, здатним легко збуджуватися і легко впадати в депресію, відчуваючи, як він скаржився, «вату під ногами»; але для оточення Мао виробив імідж людини твердої і не­ зламно спокійної — говорив тихо і повільно, старанно вибираючи слова, щоб звучали мудрі висловлювання. В ньому відчувався глибокий егоцент­ ризм, закрилсть на власній особистості, він не дуже притягував навіть прихиль­ ників, — але Мао Цзедуну вдалося стати центральною постаттю в парл’ї китайсь­ ких комуністів, не лльки повністю поко­ ривши молоде покоління, але й — за складних умов внутріпартійної бороть­ би і постійного тиску з Москви — кон­ солідувавши старших, навіть колишніх начальників і неприятелів. Мао Цзедун був у числі тих 50-ти мо­ лодих людей, які 1920 року організува­ ли Компарлю Китаю (йому було тоді 27 років). Лідер комуністів Чень Дусю був постійно під чіпким поглядом Комінтерну, його критикували, зрештою і зняли з посади, звинувативши в «троцькізмі», —- але цікаво, що і Мао критикував його не раз, наполягаючи на своєму, згодом успішно реалізованому шляху: організації важкодоступних військових баз і опорі на селянство. Тобто наполягав, що треба бути таким само, як всі ці Чжан Цзоліни чи У Пейфу, лльки червоним. 294 Але присилали щоразу нових комін­ тернівських діячів, а Мао залишався в тіні: адже він не вчився в Москві і вза­ галі ніколи нікуди не виїжджав із Ки­ таю. Мао був не комінтернівським, а са­ модіяльним і доморощеним китайським комуністом. Мао Цзедун походив із нижчих верств шеньсі і мав китайську освіту. Наскільки це серйозно, виявила лише подальша історія. Після зняття Чень Дусю з Моск­ ви прислали нове керівництво — крик­ ливого нерозумного Лі Лісаня, що скрізь бачив троцькістів і правих. Мао сидів у горах західної Хунані і Цзянсі й знав, що слухатися нікого не буде, якщо у нього буде реальна військова сила. До нього приєднався зі своїми загонами Чжу Де. Лі Лісань писав у Москву доповідні про те, що Мао розстрілює чесних комуністів і що в нього куркульський ухил, але дістати Мао в горах ніхто не міг. Керівництво КПК намагалося посварити Мао з Чжу Де, і почасти інколи це вдава­ лося, — але Мао був набагато ро­ зумніший від простодухого і доброзич­ ливого Чжу Де, який зовам не претенду­ вав на владу і все більше прислухався до Мао в політичних питаннях. Хоча, до речі, Чжу Де мав військову освіту і вчив­ ся в Гейдельберзькому університел. Мао призначив Чжу Де командуючим військами (названими «4 корпусом На- родно-визвольної армії Китаю»), а сам лишився у нього політичним керівни­ ком. Політкомісар загонів Чжу Де, зовсім молодий випускник Шанхайсько­ го університету Чень І, без коливань визнав авторитет Мао. Врешл все вилилося в дискусію в Комінтерні по доповіді Чен Ісуна в січні 1930 року «з питання про Черво­ ну армію Мао Цзедуна — Чжу Де», ре­ зультатом якої було рішення Політбюро ЦК КПК 17 лютого 1930 року, яке засу­ дило «помилки Мао Цзедуна в ро­ зумінні співвідношення міста і села». Але Мао все це міг ігнорувати: Комінтерн був далеко, ЦК КПК знахо­ дився в Шанхаї в глибокому підпіллі, а у Мао було власне комуністичне вчення і був свій район. З 60-тисячної Черво­ ної армії Китаю у Мао і Чжу Де була по­ ловина. Будучи офіційно лише «упов­ новаженим ЦК», Мао самочинно ор­ ганізував «Центральний фронтовий комітет» і проголосив себе його голо­ вою. Навесні 1930 року підпільний ЦК направив до Мао Цзедуна комісаром Сюй Цзішеня, якого, зокрема, поважав Чжоу Еньлай. Однак, Мао прогнав Сюя. В червні Лі Лісань поставив вимогу го­ тувати велике повстання в містах. Для підготовки послали до Мао нового комісара, якого той знову прогнав. На цей час Лі Лісань скомпрометував себе і в Москві, і авантюрна ідея «штур­ му міст» була засуджена пленумом ЦК КПК. Але Політбюро ЦК КПК втрути­ лося в конфлікт Мао з парткомом про­ вінції, виключило людину Мао, Лі Шао- цзю, з парл'ї, оголосило Мао догану, ут­ ворило Бюро ЦК по його «визволеному району» і призначило там на усі пости Колектив китайських художників. Великий похід (Фрагмент картини; що мас довжину 43,29 м) 295 Худ. Пен Бінь. Взяття Лоушаньїуаня. На горі в центрі— Мао Цзедун, зліва коло нього стоїть Лінь Бяо своїх людей. Характерно, що ці рішен­ ня тоді підтримав Чжоу Енльлай. Та Мао Цзедун не підкорився нака­ зові, звинуватив партком Західної Цзянсі в «куркульських зв'язках» і до­ ручив Лі Шаоцзю арештувати «агентів ворога». Відбулася кривава розправа в Футяні з катуваннями, в тому числі жінок, і спалюваннями живих. Частину жертв відбили війська провінційного парткому, назрів великий розкол. Різанина в Футяні в хрущовські часи використовувалася для компрометації Мао. Очевидно, компромат на Мао Цзе- дуна зберігався в Москві в комін­ тернівських архівах з тих часів. 22 грудня 1930 року в тезах ВККІ бу­ ло засуджено «помилки» Мао, але го­ ловним звинуваченим виявився Лі Лісань. Оскільки посилав його в Китай ще Бухарін, то Лі Лісань був звинуваче­ ний врешті в ... правому ухилі! Москва вирішила «зміцнити керів­ ництво» КПК і направила в підпілля спо­ чатку Ван Цзясяня і Ло Фу. Високому, світлому, худому Ван Цзясяню було тоді 23 роки; він щойно закінчив Інститут імені Сунь Ятсена в Москві на Волхонці і в китайських справах абсолютно нічого не розумів. Ло Фу (справжнє прізви­ ще — Чжан Веньтянь) теж пройшов Вол­ хонку, але перед цим вчився в Каліфор­ нійському університеті за власний кошт, перекладав класиків російської і захід­ ної літератури китайською мовою; в Ки­ 296 таї він був призначений керувати політ- роботою серед селян. Ло Фу знайшов з Мао Цзедуном спільну мову. В січні 1931 року з Москви приїхало нове керівництво: Ван Мін і Бо Ґу. У двадцятип'ятирічного Бо Ґу одразу склалися важкі стосунки з Мао. А зате прихильником Мао став завідуючий оргсектором ЦК, член політбюро і сек­ ретар ЦК Кан Шен, в майбутньому — керівник таємної служби Мао. Головне ж полягало в тому, що впро­ довж 1931 року район Мао зумів відби­ ти два наступи військ Чан Кайші, яким допомагали військові радники-німці. У вересні 1931 року Бо Ґу оголошений керівником тимчасового ЦК КПК, а Мао в жовтні скликав І з'їзд рад і був обра­ ний головою ЦВК та Ради народних комісарів Робітничо-селянського демо­ кратичного уряду. В Шанхаї в цей час становище ко­ муністів було дуже важким, і Ван Мін приїхав до Мао просити гроші. І був ним арештований й відпущений лише за наполяганням Комінтерну. Мао Цзедун був правий, а «проле­ тарська революція» в китайських містах не мала майбутнього. Незважаючи на колосальну чисельну перевагу китайської армії в Маньчжурії, протягом осені—зими 1931—1932 років .японська Квантунська армія зайняла всю Маньчжурію, а в кінці січня 1932 ро­ ку також і Шанхай. Японія наполягала на тому, що це «інцидент», і намагалась «розв'язати» його шляхом прямих пере­ говорів з Чан Кайші і навіть безпосеред­ ньо з китайськими армійськими коман­ дуваннями. Китай поскаржився в Лігу Націй, Японія вийшла з Ліги Націй і утво­ рила незалежну державу Маньчжоу-ґо на чолі з колишнім імператором Китаю П у І. Згідно з японо-маньчжурським протоколом, обов'язки командуючого армією Маньчжурії виконував команду­ ючий Квантунською армією. Для керівних кіл японської армії, для її генерального штабу Маньчжурія була насамперед військовим плацдармом проти Росії. Сталін 1932 року почав пе­ реговори з Японією про продаж їй Ки­ тайсько-Східної залізниці (КВЖД) і вод­ ночас почав нарощувати збройні сили на Далекому Сході СРСР. Всі політичні сили Японії з початком агресивних зовнішньополітичних виступів Німеччи­ ни взяли курс на союз із Гітлером, наслідком чого була угода про спільну оборону в жовтні 1936 року, а потім і ут­ ворення осі Рим—Берлін—Токіо. В 1932 році в Китай з Москви присла­ ли «Лі Де» — німецького комуніста Отто Брауна. В 70-х роках він жив в НДР і за­ лишив спогади, з яких видно, що це був дуже обмежений комінтернівський чи­ новник. В Нінду, містечку в горах півдня Цзінсі, відбулось розширене засідання Бюро ЦК, де Мао піддали критиці за не­ правильну аграрну політику, режим те­ рору в партії, опортунізм у військових питаннях, пасивність. Його залишили на чолі уряду, але у Військовій раді заміни­ ли Сян Іном, а в командуванні Цент­ ральною армійською групою — Чжоу Еньлаєм. «Радником» при Бюро ЦК став Отто Браун, начальником штабу присла­ ли з Москви Не Жунчженя (Лю Бочена), що пізніше підтримав Мао. Перед Ван Міном Москва поставила нові завдання: тепер Китай — не ланка світовоїреволюції, а фактормайбутньо­ гозіткнення СРСРтаЯпонії. Керівництво КПК повинне досягти угоди з Ґоміньда- ном і утворити спільний фронт проти Японії. В січні 1933 року КПК звернулась до Чан Кайші з мирними пропозиціями, а в травні уклала угоду з Фин Юйсяном. В червні почався IV каральний похід Чан Кайші проти червоних. В Шанхаї комуністи були розгромлені, і до Мао приїхали Бо Ґу і Ло Фу. В жовтні мільйонна армія Чан Кайші провела V похід проти червоних. Увесь час протягом 1934 року Червона армія терпіла поразки. Особисті позиції Мао зміцнилися: V пленум ЦК обрав його, нарешті, членом Політбюро, хоча гене­ ральним секретарем обрано Бо Ґу і Мао піддали якійсь критиці. В тому ж році I I з'їзд рад підтримав Мао. До січня 1935 року було втрачено дев'ять десятих комуністичної армії. Південний і центральний Китай знаходи­ лись під надійним контролем Ґоміньдану. В жовтні, по закінченні сезону дощів, армія Мао виступила у Великий північ­ ний похід. Мао не йшов пішки. Він їхав на ослі, мулі, коні, потім його несли в паланкіні. В різних селах він покинув другу дру­ жину, медсестру Хе Цзичжень, і п'ятеро дітей. Він не ходив в атаки і не чув свисту куль. Але ніщо вже не могло по­ хитнути його авторитету. Він попереджував проти авантюриз­ му, а комінтернівські ставленики увесь час шукали «правих опортуністів». Він умів чекати, а лідери, прислані з Моск­ ви, кидали людей або на штурм міст, або в бої, що переслідували зовсім не ки­ тайські'цілі. Його звинувачували в аг­ рарному комунізмі, а самі прибігли до нього з міст, де їх швидко розгромили. Присланим з Москви секретарям врешті там же, в Москві, пред'являли найбезг- луздіші звинувачення — то в «лівому», Чжоу Еньлай виступає перед бійцями Нової 4 армії 297 то в «правому» ухилі. Мао, абсолютно нечутливий до чужих страждань, ніколи не переслідував так незгодних з ним, як це робили в Росії московські зверхни- ки. Він вдовольнявся «визнанням по­ милок» і давав можливість жити і зай­ матися справою. Мао умів працювати з людьми. Ро­ зумніший від нього Чжоу Еньлай, екс­ пансивний, але стриманий і лицемірний, відчув до цієї замкненої, відлюдної, егоїстичної, але гранично цілеспрямова­ ної людини щось схоже на дружні почут­ тя. Мао підкорив собі і нерозторопного Бо Ґу. Ван Міна він відправив у Москву, в Комінтерн. Весь гнів і все роздратуван­ ня в дорозі він спрямував проти «за­ морського чорта» Отто Брауна. В січні 1935 року, останньому тепло­ му січні перед тривалим сидінням в пе­ черах холодних північних гір, в гірському містечку Цуньі Мао провів «розширене засідання ЦК» (там зібра­ лось не більше третини членів ЦК). «Лі Де» — Отто Браун був відправлений в Москву. Бо Ґу м'яко покритикували і залишили керівником пропаганди. Ло Фу став «генеральним секретарем ЦК» з декоративними функціями. Мао Цзе- дуна обрано Головою ЦК. В жовтні війська Мао прийшли на північні бази Яньнані. Фашизм 28 жовтня 1922 року вождь («дуче») фашистів Беніто Муссоліні призначе­ ний прем'єр-міністром Італії. На вибо­ рах 1924 року фашисти правдами і не­ правдами одержали більшість і згідно з новим законом мали дві третини го­ лосів у парламенті. Плебісцит 1929 ро­ ку з приводу відміни виборів до палати депутал в, тобто фактично з приводу ос­ таточної відміни демокралї в Італії, приніс фашистам — при всіх можливих фальсифікаціях і насильствах — пере­ конливу перемогу: за них, тобто проти демокралї, проголосувало 8,5 мільйона італійців, проти диктатури Муссоліні — всього 155,7 тисячі. Таких успіхів жодна праворадикальна парля ні до того, ні після того не мала. Свастика стає символом державності в Фінляндії і Латвії. Фашистськими на­ зивають режими Горті в Угорщині, Пілсудського в Польщі; Організація ук­ раїнських націоналістів Коновальця призначає свого представника, Євгена Онацького, до фашистської партії в Рим. На перших порах Муссоліні корис­ тується симпалями не лльки правих європейських політиків — на його підтримку висловлюються Ллойд Джордж, Рузвельт, Бернард Шоу, Магат- ма Ґанді. Великий диригент Артуро То- сканіні після еміграції у США вів шале­ ну антифашистську пропаганду, але спочатку він був щирим прихильником Муссоліні. В Італії — країні з живою спадщи­ ною Ренесансу і слабкими держав- ницько-правовими традиціями, з гра­ ничною соціальною напруженістю, що в політичному побуті знаходила вихід в частих бійках і убивствах, з повсякден­ ним насильством, з вендеттою, з камор- рою та сицилійською мафією, в яку ви­ родились організації революціонерів- карбонаріїв, з сильним анархістським рухом, що виявлявся в гучних терорис­ тичних актах по всьому західному світу, — в бідній неспокійній Італії по­ ява на політичній авансцені такого лідера, як Муссоліні, здається природ­ ною. Але Муссоліні — не тільки італійське явище. Він змусив говорити про себе Європу ще на початку І Світо­ вої війни, коли всупереч іншим лідерам італійського соціалізму агітував за вступ Італії у війну. А, очоливши уряд в свої 34 роки завдяки власній бру­ тальній рішучості і безкомпромісній 298 підтримці озброєних прихильників, Муссоліні став для одних символом но­ вої Європи, для інших — найнебез- печнішою загрозою європейським цінностям. «Випадок Муссоліні» став найяскра­ вішою подією в політичній історії Захід­ ної Європи першого повоєнного деся­ тиріччя. Перемога фашизму в Італії — найслабшій ланці Антанти — стала про­ логом до перемоги нацизму в Німеччині. Тільки після 1935—1936 років, коли визначився агресивний курс нацист­ ської Німеччини, а Муссоліні визнав першість Гітлера в міжнародному об'єднанні тоталітарних праворадикаль- них сил, ліберально-демократичні ліде­ ри світу остаточно визначаються в своєму неприйнятті італійського варіан­ та тоталітаризму. В 70-х роках XX ст. італійський істо­ рик Ренцо ді Феліче викликав своїми публікаціями великий скандал, доводя­ чи, що італійська нація в цілому підтри­ мала Муссоліні і що в суспільстві за фа­ шистів існував консенсус. Якою мірою «нація в цілому» підтримала 5диасІге сі'алопе, «ескадрони дії» в чорних со­ рочках, — про це сьогодні важко суди­ ти, але неможливо сумніватися в сим­ патіях досить широких мас до фа­ шистського руху. Отже, мусимо зро­ зуміти, як могло це статися. Аналогічне питання слід поставити і до німецького нацизму, і до сталінського комунізму. Муссоліні повернув до фашизму від соціалізму. Цей поворот, можливо, є символічним для зміни настроїв мас. Звичайно, не можна розглядати біог­ рафію політичного лідера як просту лнь еволюції умонастроїв великих мас чи класів народу; індивідуальність не­ повторна, а маси ніколи не шукають справжньої сул свого лідера — вони бачать в ньому те, що хочуть знайти, аж доки не розчаруються. Проте, при ха­ рактеристиках макроявищ суспільного життя виходити варто з мікроявищ, якими є особисті кар'єри лідерів, що попадали хоча б у якийсь період свого життя кудись близько до центрів тяжіння потужних соціальних сил. З точки зору поворолв політичної біографії особа Беніто Муссоліні не яв­ ляє собою якихось загадок. Мус­ соліні — яскравий демонстратив, лю­ дина гуманітарно дуже обдарована, із здібностями до музики та іноземних мов, — і з усіма даними харизматично- го лідера. Замолоду він виявляв риси дуже життєлюбного і сексуального его- центрика, часом досить жорстокого, — проте, в межах, за Еріхом Фроммом, життєстверджуючого садизму, далеко­ го від хворобливого некрофільства. Коли він 1934 року вперше побачився з Гітлером, той викликав у нього деяку гидливість — Муссоліні відчув у фюре- рові сексуально неповноцінну осо­ бистість. Муссоліні був невисоким чоловіком досить міцної статури, але здавався вузькоплечим, бо величезна голова бу­ ла немов посаджена на чуже лло. У нього рано з'явились залисини; пізні­ ше, вже ставши дуче, Муссоліні зовсім голив голову. Риси обличчя його були виразні й мужні, але дещо грубі й вуль­ гарні; все в його зовнішності і манерах Беніто Муссоліні 299 Муссоліні — редактор соціалістичної газети «Аванті!» ніби говорило — те пе редо («я плю­ вати хол'в»). Ця фраза дійсно була улюбленою в середовищі його при­ хильників — агс/іії, «сердитих» моло­ дих людей воєнного покоління. Ан- желіка Балабанова пригадує, що її вра­ зила в молодому соціалістові Муссоліні його надзвичайна неохайність — обірваний одяг, нечисті руки, кілька­ денна щетина. Все це було позою і де­ монстрацією — Муссоліні завжди одя­ гався так, як цього вимагало середови­ ще; пізніше він носив то чорну сорочку своїх «фаші» — аналог червоних соро­ чок Ґарібальді, то мальовничий вій­ ськовий мундир, то респектабельну буржуазну чорну візитку зі смугастими брюками. Одна з книжок Муссоліні почина­ ється словами: «Бог не існує». Скан­ дальний соціалізм його невгамовного батька, провінційного лівого політика Алессандро Муссоліні, сприяв руйну­ ванню релігійно-моральних бар'єрів у молодого чоловіка, за натурою схиль­ ного до насильства і агресивності. Мус­ соліні перепробував багато занять, але коли пишуть про нього як про вчораш­ нього каменяра, що спав під мостом, то це велика натяжка: Муссоліні, по сул, ніколи не був тим італійським робітни­ ком у Швейцарії, який у злиднях зароб­ ляв на шматок хліба. Це були пригоди на шляху шукань великої долі. При­ наймні він завжди міг влаштуватися вчителем де-небудь у своїй Романьї, але хіба можна собі уявити цю амбітну людину учителем чи дрібним урядов­ цем у провінційній глушині? Муссоліні не був робітничим ліде­ ром — одним із людей свого класу. Він приходить у соціалістичний рух з пев- ною ідеологією: Маркс, Бакунін, Лебон, Парето, Ніцше, а особливо Сорель — Муссоліні виростає на ґрунл філософії індивідуалістичного і активістського «соціалізму модерну». Якщо політики старої школи, що вирішували долі світу напередодні Великої війни, керувалися дріб'язковими і куцими міркуваннями практичного «державного інтересу», то в особі Муссоліні світ уже має справу з політиком-ідеологом, який по-новому розуміє співвідношення волі людсько­ го Я і опору навколишнього світу. Розрив з традиційним соціалізмом у Муссоліні відбувається в перші місяці війни, хоча він на перший погляд не вчинив нічого, що б відрізняло його від інших соціалістів. Адже всі соціал-де- мократичні лідери врешл підтримали _ідасні уряди, орієнтуючись на настрої свого електорату. Чому ж таким викли­ ком стали статті Муссоліні, — головно­ го редактора соціалістичної газети «Аванті!», — спрямовані на вступ Італії у війну? Напередодні війни Муссоліні разом зі своїм майбутнім заклятим ворогом, соціалістом П'єтро Ненні, енергійно ви­ ступає проти інтервенції Італії в Лівії. Хоч як це дивно, поштовх радикальній зміні антивоєнної позиції на інтер­ венціоністську, інтернаціоналізму на націоналізм дала Муссоліні раптова зміна позицій німецької та австрійської 300 соціал-демократій. Ще перед війною на прикладі загального страйку в Італії Муссоліні побачив, що радикалізм слів і гасел його соціалістичної партії не відповідає її реальній готовності до ра­ дикальної дії. В капітуляції німецьких та австрійських соціалістів перед шовінізмом власних робітничих мас Муссоліні цілком правильно побачив вияв неспроможності соціалістичних партій протистояти настроям більшості, іти проти течії, накладати печать своєї волі на хід історичних подій. Муссоліні і сам відчував невпевненість перед не- контрольованими настроями мас, сам боявся іти проти течії, але все ж ішов на ризик — визнання політичної і особис­ тої слабкості було неприйнятне його темпераменту. Він прийняв рішення повністю поміняти орієнтири і, спираю­ чись на капризи масових симпатій і ан­ типатій, зіграти активну роль у політиці, щоб ухопити в історії хоч щось. Одна риса особистості Муссоліні досі викликає суперечки істориків і зокре­ ма його біографів. Чи був Муссоліні бо­ ягузом? Анжеліка Балабанова в книзі «Зрадник Муссоліні» пише, що він бо­ явся собак, боявся ходити біля кладо­ вища, боявся ходити по місту один уночі, боявся виступати перед воро­ жою аудиторією. Вона яскраво описує їх поїздку в потязі після мітингу, коли на сусідній вулиці кинули бомбу: Мус­ соліні забився в куток вагона, тремл'в і всіх проклинав. Біограф Муссоліні Джаспер Рідлі коментує ці спогади: «Розповідям Балабанової про фізичну полохливість Муссоліні неможливо повірити, оскільки відомо багато ви­ падків, коли він проявляв хо­ робрість»1. Чи є тут суперечність? Чи не міг Муссоліні робити сміливі і ризи­ ковані вчинки, переступаючи через свій страх? Чи не слід все-таки повіри­ ти спогадам Балабанової? Анжеліка Балабанова, італійська ліва соціалістка, виходець із російських дво­ рян родом з України (можливо, похо­ дженням з якихось українських Бала­ банів), була близькою подругою і політичною вчителькою Муссоліні його соціалістичних часів і люто зненавиділа його після переходу до фашизму. Бала­ банова була дуже прямою і чесною лю­ диною, про що свідчив пізніше сам Мус­ соліні; з часом вона стала комуністкою, мала розмови з Леніним, вийшла з парл'ї з початком сталінських жорстокостей часів «великого переламу». Вона могла бути несправедливою до зрадника — колишнього парл'йного товариша, але все ж сумнівно, щоб такі деталі по злості вигадувала, ніби тривіальна зраджена коханка. Яке це все має значення? Якби йшло­ ся про особисті інтимні таємниці, не варто було б про них і згадувати. Але на ділі йдеться про психологію усього фашистського руху. Французький соціолог Ален Еренберґ написав книгу про характерні для XX століття масові психічні аномалії2. На думку Еренберґа, для Європи 70-х років XIX століття — перших двох тре­ тин XX століття властиві неврози, а для Анжеліка Балабанова 1 Див.: Ридли Джас­ пер. Муссолини. — М., 1999. — С. 67. 2 Ehrenberg Alain. La fatigue d'etre soi, depression et soci- ete. — P., Ed. Olive Jacob, 1998. 301 кінця століття — депресії, якими в су­ часній Францї хворіють близько 15 % населення. Невроз (в розумінні Фрой- да) є патологія конфлікту і вини, він ут­ ворюється як противага порядку і нормі в суспільстві дисципліни і заборон, роз­ хитуваної класової і сексуальної ієрар­ хії. Невротична психіка стурбована пи­ танням про законність бажання; цент­ ральна її опозиція співставляє дозволе­ не і захищене з бажаним і забороненим. В цих рамках відбувається психічний надрив — драма винуватості. Десь після шістдесятих років на зміну цій на­ пруженості на Заході приходить конфлікт між можливим і досягнутим, невдоволеності собою, вічне питання «чи все я зробив? чи всього я досяг?» Депресія є ознакою нової антиструктур- ної психіки — психіки опору і протива­ ги світові, де «бути вільним» є вже не ідеалом, якого треба досягти, а верши­ ною, яку неодмінно треба взяти. Це вже більше не тривога перед подоланням за­ бороненого, а тягар можливого. Уже в психіці Ніцше помітна спроба врятуватися від неврозу, описаного Фройдом: невпевненість у собі, втрата індивідуальності, перепона між Я і майбутнім у вигляді психології вини і заборони Ніцше компенсує симуляцією великого внутрішнього здоров'я. Силь­ на і нещадна «білява бестія», яка плює на все і всіх, так яскраво виписана су­ мирним і хворим учителем латинської і грецької класики, — це портрет не більше ніж «невротичного оптимізму», за яким криється надрив. Надрив лєї ж природи, що й у Достоєвського в його філософії вини і спокути. Тільки Ніцше неврозу слабкості і розгубленості про­ тиставить нон-конформістський бадьо­ рий волюнтаризм нічим морально не зв'язаної особистості, презирство до слабких і нечутливість до чужого болю, а Достоєвський такому ж неврозу про­ тиставить підвищену чутливість до чу­ 302 жої біди, самовіддану альтруїстичну віру аж до розчинення особистості в загальнонаціональному «над-Я» на ґрунл солідарного конформізму і хрис­ тиянської екзальтації. Перші «fasci», агресивні загони фронтовиків, утворюються на тому ж настрої зараженості смертю, понурої приреченості, ненависті до брехні про війну і до жирних тиловиків, на якому виростають і Гемінґуей, і Ремарк. Але в італійських фронтовиків додається ще й ненависть до цивільних штафірок, де­ зертирів і пацифістів. Тут знаходить вияв особливість італійського патріо­ тизму воєнних часів. Італійському воєнному патріотизмові бракує затятості і просто впевненості. Власне, вступ Італії в війну не спирався на впливову національну ідею. Австрійський гніт і антинімецькі прист­ расті були позаду в історії, до того ж дип­ ломатичні угоди зв'язували Італію саме з Центральними державами, і їх з вигодою міняли на антанлвську орієнтацію. Як згадувалось, вступ Італії у війну супрово­ джувався найбільш безпринципними торгами щодо майбутніх придбань Італії. За ці копійчані придбання і навіть за Фіуме неможливо віддавати в патріотич­ ному піднесенні тисячі життів. При цьо­ муіталійська армія потерпіла ряд важких принизливих поразок, і настрої рядо­ вих — простих італійців були переважно антивоєнними. Невроз на ґрунл несподіваних труд­ нощів свободи, невміння здобути свої власні перемоги в сірих буднях набува­ ють звичайної після всіх війн особли­ вої форми розгубленості фронтовиків перед цивільним життям. Питання про те, за що вони віддавали свої життя на фронл, в кривавих боях під Ґоріцею та на річці Ізонцо, поставало і перед тими, хто ішов на війну з якимись очікуван­ нями і в якійсь екзальтації, і перед ти­ ми, хто відчував себе як тварина на бойні. Після війни глум і зневага щодо фронтових «героїв», які нічого не здо­ були ні Італії, ні собі самому, набули таких масштабів, що офіцерам не реко­ мендувалося з'являтися на вулицях в уніформі. Ідеологія фронтового братства пере­ ростала в ідеологію насильства і єднання «своїх», «вищих» проти «ниж­ чих», яким недоступні високі пориви героїчного духу. Це ілюструє, зокрема, доля пісні «Giovinezza» («Молодь»): бадьора пісня, яку співала молодь біля вогнищ у туристичних походах, стала фронтовою маршовою піснею, а полм у колишніх фронтовиків — гімном фа­ шистів. Фашисти для підтримки відчут­ тя «МИ» прагнули зберегти колек­ тивістський молодіжний запал, надаю­ чи йому все більшої агресивності. Гімну вічної молодості протистояв інший гімн — відома, широко розпов­ сюджена у всьому світі «Bandiera rossa» («Червоний прапор»), проста і щира пісня пролетарської солідар­ ності: «Avanti, popolo, alia riscossa, bandiera rossa, bandiera rossa». Серед фашистів і в Італії, і в Німеч­ чині було і чимало робітників, але робітництво вихід з настроїв пригніче­ ності і невпевненості переважно знахо­ дило в колективних акціях, в класовій солідарності і залишалося соціалістич­ ним або — в найактивнішій своїй час­ тині — комуністичним. Твердження про «дрібнобуржуазний» характер фа­ шистського руху відображають радше не соціальний склад масової опори фа­ шизму, не орієнтації дрібно-буржуаз­ них верств народу, а ту обставину, що фашизм як масове явище соціально не­ окреслений: в «фаші» ішли люди різно­ го ґатунку, об'єднані однаковим соціальним неврозом — маленькі люди, що втратили орієнтири, упевненість і гарантії особистого успіху в суспільстві з розхитаними засадами, і переважно молодь, яка не вірила в можливості нормальної швидкої кар'єри. Компенсу­ вати розгубленість та самотність і віднайти силу можна тільки з підвище­ ною агресивністю. І фашистам була особливо властива жорстокість, — не холодна байдужість фанатика до чужо­ го страждання в ім'я високих ідеалів «світлого майбутнього», а жорстокість як садистський принцип радості буття, як спосіб самоствердження і зреш­ тою — самоціль. Так можна зрозуміти соціально-пси- хологічні риси того агресивного масо­ вого руху, до якого приєднувалися в повоєнній Італії різношерсті соціальні елементи — в тому числі аристократи із старих фамілій, заслужені бойові ге­ нерали, колишні соціалісти, поети-фу- туристи, безробітні, журналісти і адво­ кати без твердих заробітків і просто люди з вулиці та авантюристи без виз­ начених занять. Великі політики, традиційні партії і церква мали визначитися в своєму ставленні щодо фашизму. В Італії стосунки між різними політичними силами були дуже заплу­ тані. Традиційно опорою консерватиз­ му в Європі після Великої французької революції залишалась католицька церква і близкі до неї парлї. В Італії такою парлєю були ророіагі, «народна парля», ситуація якої ускладнювалась традиційною прихильністю Ватикану до австрійських Габсбурґів і ворожістю до італійського національно-визволь­ ного руху, очолюваного масонами. Італійський націоналізм традиційно був антиклерикальним і навіть анти­ релігійним. Республіканці ворогували і з пополарі, і з монархічною владою. Анархісти на чолі з легендарним Мала- тестою воювали проти всіх. Ліберали були ініціаторами вступу Італії у війну і на них лягла вся відповідальність за повоєнні труднощі Італії, вся гіркота 303 розчарування. Країна була в неспокої і невизначеності. Фашисти влаштовували бійки, громи­ ли редакції лівих газет та партійні комітети ворожих партій, по-звірячому знущалися з суперників, принижували, катували, а то і вбивали, задовго до за­ хоплення влади встановили в країні ат­ мосферу безкарного терору. Сутички між ними і лівими загрожували пере­ рости в громадянську війну. Улюбленим методом дій фашистів були «марші», по­ ходи по країні, під час яких проголошу­ валися промови і вигукувалися погроз­ ливі гасла, але також горіли будинки і нерідко лилася кров. Один із таких по­ ходів було оголошено і розпочато на Рим. Він закінчився пропозицією коро­ ля до Муссоліні очолити уряд, і до того ж рішення короля не оголошувати надзви­ чайного стану схвалив лідер лібералів Саландра — він не бачив сили, яка б могла протистояти фашистам. Армія не була такою силою — вона навряд чи стала б стріляти в чорносорочечників. Це був надзвичайно симптоматичний для всієї Європи момент. Демократія не мала достатньої опори в суспільстві, щобзастосувати насильство для само­ захисту. І вихід був знайдений най­ простіший: спробувати віддати владу політичним хуліганам, щоб потім, коли вони з властивою їм вульгарністю зроб­ лять свою справу і достатньо скомпро­ метують себе, усунути їх із політики. Коли минуле століття підсумовується з позицій войовничого антикомунізму, ці і подібні оцінки або з ніяковістю замов­ чуються, або тлумачаться, виходячи з то­ го, що фашизм — в принципі те ж саме, що й комунізм, і навіть кращий, бо не та­ кий жорстокий і тоталітарний. Отже, криваві методи боротьби проти «звіря­ чих апетитів та пристрастей ленінізму» нібито і виправдовуються історією. Але фашистський терор був спрямо­ ваний насамперед зовсім не проти ко­ муністів. Комуністи, що відкололися від соціалістів 1921 року, були ма­ ловпливовою групою, та й лідер їх, інтелігент Ґрамші, далекий був від дик­ таторських «пристрастей». Головними жертвами фашизму були соціалісти, які до «звірячих апетитів ленінізму» не мали жодного відношення. ' Головною метою фашизму був розгром демократи Вибори 1924 року були на­ ругою над демократичним волевиявом, і саме соціалісти з мужністю, яка заслуго­ вує на те, щоб ми про неї пам'ятали, кину­ лись викривати систему організованого обману і насильства. У відповідь фашис­ ти викрали і убили депугата-соціаліста Маттеотті, який з парламентської трибуни найбільш непримиренно і гостро викри­ вав правопорушення фашистів. Убивців легко знайшли, суд над ними влада пере­ творила на фарс, Муссоліні відкрито ви­ ступив на їх захист. Впродовж наступних двох років серією законів в країні було встановлено однопартійний диктатор­ ський режим, що його самі фашисти кваліфікували як тоталітарний (цей термін ввела італійська фашистська пре­ са 1923 року). В чому полягали основні риси фа­ шистського режиму і фашистської політичної ідеології? І що відрізняло фа­ шизм від комунізму — іншої, «червоної» тоталітарної системи? Ці основні риси можна сформулювати у вигляді трьох по­ ложень. (1) На відміну від комунізму, фашизм проголошує себе націоналістичною ідеологією і політичною системою. Войовничий італійський націоналізм проявився насамперед в авантюрниць­ ких зовнішньополітичних акціях Італії, врешті успішних завдяки підтримці правих європейських сил. При цьому на перших порах італій­ ський націоналізм не зв'язаний з анти­ семітизмом. У списку євреїв — провід­ них лідерів італійського фашизму, який 304 наводив фанатик Фаріначчі, один із най­ ближчих співробітників дуче, в листі до Муссоліні 5 лютого 1940 року, — маршал авіації Бальбо, Федерцоні, колишні керівники «походу на Рим» Де Боно і Де Веккі; всі вони — члени Великої фа­ шистської Ради аж до кінця режиму. До 1932 року коханкою Муссоліні і однією з найвидніших діячок фашизму була єврейка Марґарета Сарфатті, редактор журналу партії «Ієрархія». З цього одно­ го факту видно, що дуче особисто не був антисемітом і що фашистська еліта фор­ мувалась при повній байдужості до пи­ тання про єврейське походження того чи іншого лідера. І лише після війни з Ефіопією настає пора «расових законів», які поступово розширюються до офіцій­ ного антисемітизму (Сарфатті емігрувала до Америки в 1938 році). Але це пояс­ нюється не якимись космополітичними тенденціями в фашизмі — італійцям просто зовсім чужий був антисемітизм. Тутєвреї-ашкеназі знайшли нову батьків­ щину і давно якщо не асимілювались, то співіснували в одному культурному полі з місцевим населенням і почували себе італійцями; а в Італії, батьківщині ве­ неціанських і генуезьких купців, не сприймали жадібності, хитрості і підступ­ ності як нібито суто єврейських рис. (До речі, Марґарета Сарфатті була з багатої венеціанської сім'ї). Проте, коли ево­ люція тоталітарного режиму, все більше ідейне і політичне зближення фашистів з німецькими нацистами поставили питан­ ня руба, Муссоліні без сумнівів пішов на переслідування євреїв. цип фюрерства», що покладений був в основу організації партії Гітлера, впер­ ше втілений в життя італійськими фа­ шистами. Тоталітарні партії не допуска­ ли жодної подоби демократизму в прийнятті і реалізації рішень, в роз­ поділі відповідальностей. Маленьким дуче («расам») в межах їх компетенції слід було підпорядковуватися так само сліпо і бездумно, як і великому дуче. Принцип елітарності вивищував «обра­ них» над усе нижчими і нижчими стра­ тами покірних виконавців і творив та­ ким чином фашистський ідеал суспіль­ ної організації — ієрархію. Звичайно, за умов сталінського то­ талітаризму говорити про принципи демократичного централізму в паргії безглуздо. Але сталінський ієрархічний режим є наслідком розвитку протилеж­ них засад — засад егалітаризму, ідеї всезагальної рівності. Комуністи почи­ нали як парля бідних, і, хоча «Проле­ тарі всіх країн, єднайтесь!» залишало­ ся в сталінізмі вивіскою, егалітарист- ське походження режиму давалося взнаки і в найбільш деспотичні часи. Фашисти прокламують ново-аристо­ кратичну природу свого режиму і ніко­ ли не апелюють ні до рівності, ні до свободи і братерства. Можливо, подекуди в результатах елітаризм і егалітаризм дійсно не- розрізнювані. Але об'єктивний історик і аналітик не може просто не помічати таких істотно різних явищ. Тим більше, що самі ультраправі дуже добре їх «помічали» і люто переслідували як (2) Неминучим наслідком націона­ лівий центр, так і ультралівих. Муссоліні лістичного тоталітаризму була ієрар­ хічна модель суспільства, прийнята і відкрито пропагована фашистами. Це була риса ідеології і організаційної практики, що також відрізняла фа­ шистів від комуністів. За основу своєї ідеології фашисти приймали елітаризм в різних його формулюваннях. «Прин­ сам обрав місце своїм депутатам після першого успіху на парламентських ви­ борах — правіше крайніх правих. І це відповідало політичній реальності. (3) Аристократичний принцип нерів­ ності і ієрархії, проголошуваний і здійс­ нюваний фашистами, насправді був псев- доаристократичним, грою в аристок- 305 Муссоліні кидає гранату нового типу ралю духу, що лшило самолюбство фа­ шистської верхівки суспільства, але не мало під собою жодних підстав. Для того, щоб попасти в нові «аристократи», зовсім не вимагалось родословної чи якихось високих духовних якостей. Чи­ мось подібним до посвяти-ініціації був нормальний вступ до парлї, і просування по східцях ієрархії було звичайною кар'єрою. «Фашистська аристокраля» у дійсності була політичною структурою нижчих верств населення, плебейства в соціально-політичному і духовному ро­ зумінні. Саме така масова плебейська ор­ ганізація підкріплювала консервативні засади суспільства, відкриваючи людям із культурно-політичних «низів» можли­ вості легкої кар'єри і посилюючи соціальну мобільність. Створена фашис­ тами політична «еліта», вихована на гру­ бому насильстві, була досить примітив­ ною за моральними якостями, освітою та політичним досвідом, що проявилося особливо в часи кризи режиму, коли най­ ближчі соратники дуче, включаючи зятя Чано, «здали» його із шкурних мірку­ вань. Культ «сильної особистості» виро­ дився в безоглядний егоїзм. Фашистська субкультура віталійському суспільстві аж ніяк не нагадує духовну аристокралю. В галузі мистецтва Муссоліні не був таким категоричним, як Гітлер, — він прийшов до влади, підтриманий про­ відними діячами мистецького аванґар- ду. Тому в Італії конкурували бундюч­ ний консервативний класицизм з його претензіями на національну велич і, з іншого боку, футуризм спадкоємців Марінетті і Ґабріеле Д'Аннунціо. Звідси непослідовна формула «фашизм не- потрібен культурі, але культура потріб­ на фашизму», яка викликала такий га­ рячий спротив нашого поета і ідеолога ОУН «Ольжича»-Кандиби. Тим не менш ідеологічний контроль був в Італії Мус­ соліні досить тотальний. Фашизм ство­ рив огидну систему духовного насиль­ ства і, відкривши всі двері вульгарним і тупим демагогам, сам себе знекровив розривом із інтелігентною Італією. Муссоліні змусив потяги ходити по італійських залізницях згідно з розкла­ дами, пішоходів та автомобілі на вулицях Італії дотримуватися правил вуличного руху, сицилійську мафію боятися закону чи, радше, владного беззаконня. Італія жила бідно, але без великих економічних потрясінь. Цього було досить, щоб певна частина обивателів змирилася із втратою демокралї. Але пасивне прийняття фа­ шистської влади було далеке від її ентузіастичної підтримки. В міжвоєнній Європі були режими, що спирались на націоналістичні та вкрай праві політичні сили і вважались тоді фашистськими. Таким був режим маршала Пілсудського, що встановився в Польщі внаслідок перевороту в трав­ ні 1926 року. Посада президента була декоративною — при виборах Сеймом президента хтось дотепний на глум ви­ сунув ще й кандидатуру кафешантанної співачки пані Зулі Поґожельської, і во­ на зібрала кілька голосів. Пані Зуля могла б бути не гіршим президентом при Головному вожді, що пізніше юри­ дично обіймав посади не вищі від військового міністра. Утомлена бід­ ністю і корупцією Польща зреклася де- 306 мокралї на користь диктатури полков­ ників, і спочатку навіть комуністи підтримали переворот. Політичною опорою режиму була за Пілсудського організація ББВР (Bezpartyjny blok współpracy z rządem, «безпарлйний блок співпраці з урядом»), утворена полковником Валєри Славеком, що був кілька разів і прем'єром; метою діяль­ ності ББВР була організація громадсь­ кої підтримки влади та сприяння обме­ женню функцій парламенту на користь виконавчої влади. Після смерті Пілсудського Славек попав у немилість і врешл застрелився, ББВР був розпу­ щений, але 21 березня 1937 року на йо­ го основі утворено так званий «Озон» — OZN, Obóz zjednoczenia narodowego, «Табір національної єдності» (керівник — полковник Адам Коц, полм генерал Станіслав Скварчинський, начальник штабу полковник Венда). Як і ББВР, «Озон» прагнув до обмеження впливів опозиції, зміцнення ролі Верховного Вождя, обмеження прав парламенту, зміцнення костьолу і посилення його впливу, придушення комунізму, обме­ ження впливу євреїв та масонів на гро­ мадське життя, — словом, характеризу­ вався усім набором правих націо­ налістичних орієнтацій. Насправді націоналістична урядова парля залишалася організацією чинов­ ників і масового впливу не мала. В Польщі все-таки, хоч формально, діяли конституція і політичні парлї, залиша­ лись видимості законності. Подібне можна сказати про фашизм в Іспанії. Диктатура генерала маркіза Прімо де Рівера 1923— 1930 років, що її тоді називали фашистською, була на­ справді консервативно-націоналістич­ ним військовим авторитарним режи­ мом. Велика депресія вмить зруйнува­ ла диктатуру, генерал емігрував і неза­ баром помер у Парижі, на вісім років у Іспанії встановилась демокраля. В епоху республіки складалась також і течія, близька до фашизму, хоча і поз­ бавлена властивих нацизмові ра­ систських і язичницьки-антиклери- кальних ідеологічних рис (організація ХОНС); проте, в радикально-правому русі домінувала права консервативно- націоналістична організація — «фа­ ланга», створена сином генерала Прімо де Рівера, католиком і аристократом, який і очолив об'єднану парлю «ХОНС і фаланга». Аристократичних паничів зневажливо називали в Іспанії 5Єпогі- Ьо5гі вони не мали жодних шансів стати популярними лідерами мас. Генерал Франко, що очолив заколот армії проти республіки, використовував також і фалангістів, як особливо агресивну і жорстоку силу; режим Франко був сою­ зом досить різнорідних сил — фа­ шистського руху фалангістів і армій­ ської реакції; Франко був керівником військових-традиціоналіслв, а фалан­ гістів очолював свояк Франко Рамон Серрано Суньєр. Однак, скоро фаланга стала придатком до його адміністра­ ції, — всі вищі урядовці, а також гене­ рали і офіцери ставали членами фа­ ланги автоматично. І навіть така фа­ ланга не була правлячою масовою партією, а в політичній ідеології Фран­ ко залишався вкрай консервативним католиком і націоналістом. На відміну від подібних консерватив­ них авторитарних режимів владна сис­ тема, створена в Італії і Німеччині, спи­ ралася саме на масові рухи з ідеологією того типу, який називають фашист­ ським; вони вдихнули нове життя в слабкі національні державні організми, нав'язавши їм також свою парлйну ідео­ логію. «Парля-держава» у фашистсько­ му виконанні була такою ж одно- парлйною системою, як і в авторитар­ но-націоналістичних режимах, але в другому випадку слід би радше говори­ ти не про «партію-державу», а про 307 «державу-парлю», «партію» вищих чи­ новників, кліру і офіцерства та гене­ ралітету. «Держава-парля», по сул, бу­ ла давно відомим в історії явищем ан­ тидемократичної реакції, що спирається на силові структури державного апара­ ту, — режимом агресивного консерва­ тизму, орієнтованим на' так звану «національну ідею», традиційні сімейні і релігійні цінності та ієрархічну будову суспільства. «Парля-держава» стала явищем XX століття, елітаризм її не має нічого спільного із становим елітариз­ мом «держави-парлї», а консерватизм сягає так глибоко, що залишає позаду середньовічні цінності і безпосередньо сполучає XX століття з трибальною свідомістю. Трагедія німецької демократії Марксистські автори підкреслювали пов'язаність нацизму з інтересами вели­ кого капіталу, тоді як у західній літера­ турі торжество нацизму описується як поступове вивільнення космічного зла від суспільного контролю і сходження його на вершини абсолютної влади. В центрі уваги опиняються зловісні фігу­ ри Гітлера та інших нацистських вождів, що нині детально описані і вивчені з політичної, культурної і психологічної точки зору. Проте, щось лишається не­ зрозумілим, коли йдеться про історичні долі великої німецької культури та її співіснування з варварством, нею ж нібито і породженим. Ліберальним та ліберально-консервативним колам по­ воєнної Німеччини залишалося взяти на себе відповідальність за все і просити у народів світу пробачення, насамперед біля стіни плачу в Єрусалимі. А розгляд історії як історії класової боротьби виявився безпомічним там, де доводилось визнати вплив нацизму на пересічного трудящого німця і відповідальність за злочини нацизму. Комуністичні історики замовчували не­ приємні факти і підводили до думки, що в роки, коли Німеччина воювала проти світової демокралї, винуватцями злочинів і відповідальними за них були лльки монополії та їх нацистська аген­ тура, а справжньою Німеччиною — не­ численні підпільники та емігранти. Більшість німців, Німеччина як нація і культура залишались таким чином поза полем розгляду. Фашизм як політична сила практично відсутній в історії Ваймарської рес­ публіки. Його раптовий неймовірний успіх на виборах 1930 року — 6,4 міль­ йона голосів — приголомшив Німеччи­ ну і світ. Це був обвал в цивілізаційно- му процесі. А відносна стабільність на­ цистського режиму свідчила про те, що нові сили в результал обвалу встанови­ ли якусь нову рівновагу. Як прийшли до влади нацисти? На­ скільки масовою була підтримка нациз­ му? Яка відповідальність лягає на «німців взагалі», німецьку націю, німецький народ? З цієї метафізичної проблеми спочат­ ку слід вичленувати реальне і конкрет­ не питання: які великі сили брали участь в явній і прихованій політичній боротьбі, що в її результаті біля влади опинилися наці? Переломним моментом, який мусив би серйозно стривожити Німеччину і всю Європу, був 1925 рік. Ніщо не говорило про те, що правоконсервативний канди­ дат в президенти прийде на зміну соціал- демократу Еберту, який помер від запу­ щеного запалення легенів. Соціал-де- мократи підтримали кандидата Центру Вільгельма Маркса. Але внаслідок того, що баварські католики проголосували не за католика-центриста, а за фельдмарша­ ла Гінденбурґа, висунутого протестант­ ською Пруссією, перемогли на виборах крайні праві. Тим самим було показано, наскільки ненадійний блок лівих і цент- 308 ру, які великі резерви у правих. А це ж були часи економічного піднесення! «Християнська держава» старих кон­ серваторів була протестантською, і опо­ рою протестантського консерватизму бу­ ла передусім Пруссія з її юнкерством. Ка­ толицький елемент завжди непокоїв кай­ зерівських політиків, оскільки єдність Німеччини трималась на перевазі протес­ тантів. Коли 1906 року зросла напру­ женість між австро-німцями та мадярами в Австро-Морщині і виникла загроза роз­ паду двоєдиної імперії Габсбурґів, канц­ лер Німеччини з жахом писав, що німців може очікувати кошмар, якщо 15 мільйо­ нів католиків увіллються до Райху1. Лю­ бов німців до Австрії виражала німецьку солідарність, але вона мала конфесійно визначені межі. Стабільність Німеччини передбачала рівновагу в консервативно­ му трикутнику «протестантизм пруського Сходу — католицький центр Рейн-Вест- фалії — католицька Баварія». Прирейнські католицькі і протес­ тантські провінції настільки відрізнялись від сходу і бюргерської півночі, що часто французи не сприймали мешканців Райнлянду як німців. Так, Ромен Роллан відповідав на докори в тому, що він вивів головним героєм німця: який же Жан Крістоф німець — він же з Рейну! Поміркована католицька права частіше іменувалась просто «Центром». Це була раціональна права, і фактично навколо неї групуються також некаголицькі пра- воцентристські сили як в період нацизму, так і особливо після війни. Звідси вий­ шов Аденауер, спадкоємцем правого цен­ тру стала християнська демократія. Като­ лицький передальпійський південь вза­ галі різко відрізняється від решти Німеч­ чини. Провінційна баварська глибинка була грубіша і життєрадісніша, а в містах і особливо в столиці — Мюнхені — зосе­ реджувалась художницька, архітектурна та музична еліта. Баварія зберегла високі традиції з часів, коли вона входила в од­ ну культурну зону з Італією та Австрією, зону могутнього бароко. В часи рес­ публіки Баварія стала оплотом консерва­ тизму, соціал-демократія тут майже не мала впливу. У Ваймарській республіці спочатку ве­ лику політичну роль відігравали лібера­ ли. Можна сказати, що найвизначнішим ліберальним політиком молодої рес­ публіки був Вальтер Ратенау, дипломат, політичний письменник і видатний ор­ ганізатор ділового життя, єврей за похо­ дженням. Однією з великих заслуг Рате­ нау перед республікою було те, що він, використовуючи свої зв'язки з єврейсь­ кими фінансовими колами, вводив у міжнародне ділове і політичне співтова­ риство нікому не відомих нових лідерів Німеччини. Ратенау говорив, що для політика достатньо мати справу з трьома сотнями людей у світі; принаймні ні в ко­ го іншого в Німеччині цих трьох сотень впливових знайомих не знайшлось. Ліберальну партію («\folkspartei» — Німецька народна партія, ННП) відно- 309 Генерал- фельдмаршал фон Гінденбурґ 1Див.: ДжоллДж. Ис­ токи первой миро­ вой войны. — Рос­ тов-на-Дону, 1998. — С. 104. Вальтер Ратенау вив і очолював в двадцял роки Ґустав Штреземан, представник буржуазних кіл, орієнтованих на європейську інтег­ рацію. Штреземана, зокрема, високо оцінив після розмов із ним Ейнштейн. Діяльність лібералів матеріально під­ тримував один із мільйонерів, що розба­ гатіли після війни, — сталевий магнат Стіннес. До лібералів належала також і «Німецька демократична парля» (НДП), перейменована пізніше в «Державну парлю», за яку голосувало вдвоє менше виборців, ніж за лібералів, і яку підтри­ мувала, зокрема, єврейська буржуазія та інтелігенція. Парадокс: ліберали, парля еліти буржуазного суспільства, назива­ ли себе «народною», а парля асимільо­ ваних єврейських інтелектуалів — «дер- жавною», наче на згадку про епоху «придворних євреїв»! Ратенау був убитий антисемітами- націоналістами 1922 року, Стіннес рап­ тово помер 1924 року, після чого більшість його заводів перейшла до кон­ церну, контрольованого Кірдорфом і Тіссеном. Уряд Штреземана був скину­ тий через те, що соціал-демократи в сумнівній ситуації відмовили йому в підтримці, і надалі роль Штреземана зве­ лася до керівництва зовнішньо-політич­ ним відомством. Штреземан помер 1928 року, ледве перейшовши сорокарічний вік. Ліберальна парля, зрештою, і неза­ лежно від цих втрат відчула повоєнну кризу лібералізму — її електорат був вдвоє меншим, ніж консервативний. Праві і помірковано праві сили стабільно мали приблизно такий самий вплив, як і ліві, ліберали самостійно не мали великої ваги, але здатні були істот­ но впливати на долю політичних про­ цесів. Позиції ультралівих — комуніс­ те — були значно сильнішими, ніж по­ зиції ультраправих, але підтримки, не­ обхідної для руйнування режиму, ко­ муністи в народі не мали. Здавалось би, політичні сили, готові розв'язувати свої проблеми в рамках демократії, набагато переважували крайніх, що рвались до тоталітарних методів влади. В політич­ ній серцевині Німеччини — Пруссії з Берліном — соціал-демократи увесь час були при владі в лсному співробіт­ ництві з лібералами. Тим не менш підсумком еволюції республіканського режиму був крах демокралї. В Німецькій республіці після кризи 1923 року, з якої країну вивели лібера­ ли Штреземана та соціал-демократи, правили різні комбінації центристських партій. Практично увесь Ваймарський період Соціал-демократична партія Німеччини, не будучи при владі і не ма­ ючи змоги відповідати за дії урядів, залишалась єдиним відкритим і по­ слідовним захисником республіки. Во­ на взяла на себе захист повсякденних класових інтересів робітництва, але на­ самперед — оборони засад ліберальної демокралї. Це й визначило слабості її позицій, що трагічно вплинули на долю демокралї в Німеччині. В переддень глибокої кризи, яка закінчилася крахом республіки, останній соціал-демокра- тичний уряд Германна Мюллера впав 310 внаслідок повороту вправо його союз­ ників — лібералів (ННП). Республіканський режим ніколи не був у Німеччині популярним. Ваймарську ре­ спубліку не любили. Республіка в Німеч­ чині стала наслідком воєнної поразки і для багатьох німців — символом ганьби. Так звана 0о/с/?5£о55/еделс/е, «легенда про удар в спину», знайшла відгук у багатьох непримиренних німецьких патріолв, які не холли прийняти жодних пояснень по­ разки, крім найпримітивнішого, — зрада. Соціалісти (особливо комуністи) і євреї виявлялись найочевиднішими винуват­ цями розгрому — і не лльки для вчо­ рашніх офіцерів та унтер-офіцерів, що втрачали роботу після Версальського ми­ ру. Ганьба поразки дуже важко перено­ силась найширшими верствами населен­ ня Німеччини, оскільки початок війни сприймався ними як поклик до честі і гідності, а її кінець — як злидні і неспра­ ведливість. Поразка у Великій війні була сприйня­ та як поразка «німецької ідеї», а жор­ стокі покарання всієї нації — визнання її винуватцем Великої війни та приречення на виплату величезних репарацій — по­ значилась і на сприйнятті республіки. До того ж антисемітизм, завжди поширений в нижчих верствах населення, вбачав ви­ нуватців війни — завдяки своєрідній інтерпретації лівої пропаганди — у міжнародних єврейських фінансистах, які нібито уникли відповідальності, зва­ ливши все на німців. Після поразки у Великій війні в Німеч­ чині виник масовий молодіжний рух, цілком аполітичний за безпосередніми спрямуваннями і трохи антиструктурний за своїм характером. Учасники руху ор­ ганізовували туристичні походи по ма­ льовничих місцях Німеччини, збирали старі народні пісні і самі розучували і виконували їх, вивчали і підтримували старовинні ремесла, організовували на­ родні школи і університети, пропагували тверезість і простоту в побуті. Це проти­ стояння офіційному міському життю символізує прагнення до порятунку че­ рез тяжіння до здорових національних джерел. Його можна було б назвати фун- даменталістським, якби воно не було на­ стояним на високій гуманітарній куль­ турі. Великий фізик Вернер Гайзенберґ пізніше згадував: «Коли в епоху мо­ лодіжного руху ми відправлялися з дру­ зями на Остерзее і, сидячи в палатці, чи­ тали вголос «Гіперіона» Гельдерліна, ко­ ли на одній з вершин Фіхтельґебірґе ми ставили «Битву Германна» фон Кляйста, коли вночі біля табірного вогнища ми грали чакону Баха чи менует Моцарта, — щоразу нас щільно обступало те духовне Президент — соціал-демократ Ф. Еберт приймає парад Райхсверу. На задньому плані — організатор Райхсверу генерал Сеект Ґустав Штреземан підписує договір в Локарно 1 Див.: Гейзенберг Вер­ нер. О соотношении гуманитарного об­ разования и запад­ ной культуры / / Гей­ зенберг В. Шаги за горизонт. — М., 1987. — С. 44. 2 Див.: Манн Томас. Письма. — М., 1975. — С. 32. 3 Цит. за: История фашизма в Запад­ ной Европе. — М., 1978. — С. 189— 190. 4 Див.: Миллер С., Потхоф X. Краткая история СДПГ. — М., 1989. — С. 123. повітря Заходу, в яке ввела нас школа і яке стало для нас життєво необхідним елементом»1. На народне життя студен­ ти і гімназисти дивилися з вершини Фіхтельґебірґе крізь марево Кляйста і Гельдерліна, Баха і Моцарта, — але все ж звертались до витоків, бо були віддані цілісному «німецькому духу», духу німецької спільноти-СешеіпзсИаЛ, який війною і революцією ледве не був зруй­ нований разом з державою. Не забуде­ мо, що гімназист Гайзенберґ брав участь у вуличних перестрілках у Мюнхені 1919 року, захищаючи німецьку дер­ жавність від комуністичної революції. І коли Томас Манн 1922 року висту­ пив на підтримку демократії і захищав республіку як «союз держави і культу­ ри», а, отже, політики і інтелігенції, це викликало протести навіть у деяких йо­ го безсумнівно інтелігентних одно­ думців. Відповідаючи на їх критику, Манн писав їд і Бой-Ед: «Я відніс поча­ ток республіки не до 1918, а до 1914 ро­ ку. Тоді, сказав я, в годину честі і без­ оглядної готовності кинутися в бій, ви­ никла вона в серцях молоді. Спроба дати цій жалюгідній державі, у якої не­ має громадян, якусь подобу ідеї, душі, живого духу здавалась мені непоганою залєю, уявлялась мені чимось на зра­ зок доброї справи!»2 «Жалюгідній державі»! Ваймарська республіка мала чи не найдемокра- тичнішу на той час конституцію, вреш- ті-решт, в 1924— 1927 роках реальна заробітна плата зросла на 37 %, а в 1929 році вона перевищила (на 2 %) довоєнний рівень! В одній із приватних бесід Гітлер пізніше ставив в вину «ре­ жиму» (себто республіці) надмірні вит­ рати на робітничий клас: «Впродовж 1925— 1928 років ми з вини проф­ спілок витратили зайвих 18 мрд. марок у вигляді зарплати, соціальних виплат, страхування по безробіттю. Порівняно з цим 2 мрд. щорічних виплат по репа­ раціях значать небагато»3. На со­ ціальні цілі «режим» тратив вдвічі більше, ніж на репарації! Чому ж так незаслужено гірко оцінювали її сучас­ ники? Чому вона не одержала благо- словіння «німецьким духом» спільно- ти-Gemeinschaft? Соціал-демократи програвали вже то­ му, що ототожнювали себе з республікою і брали на себе за неї відповідальність. «І справді, соціал-демократія була храни- телькою Конституції і демократії, — пи­ шуть, підсумовуючи минулий досвід і аналізуючи минулі помилки, соціал-де- мократи Сюзанна Міллер та Гайнріх Пот- гоф. — Однак її концепція демократії за­ лишалась багато в чому обмеженою фор­ мальним функціонуванням демократич­ них інститутів та їх захистом». Позицію тодішнього керівництва Міллер і Потгоф називають «типово оборонною» і зазна­ чають, що вона була спрямована проти загрози реставрації монархії, але не могла протистояти загрозі фюрерської держави4. В політичних баталіях 20—30-х років XX ст. німецька соціал-демократія рад­ ше виступає як прагматична сила, ніж як носій загальних конструктивних ідей. Вона захищає інтереси робітничого кла­ су — і оскільки цей захист був успішним в роки економічної і політичної стабілі­ зації, остільки робітнича маса і значна частина людей найманої праці підтри­ мують СДПН. Соціал-демократія створи­ ла цілу субкультуру в німецькому (як і в австрійському) суспільстві. «Стара соціал-демократія пропонувала своїм членам «отчий дім і смисл життя» (якщо вжити вдалий вислів Отто Бауера) у виг­ ляді ферайнів (нім. Verein — об'єднан­ ня. — М.П.), діяльність яких охоплюва­ ла всі сторони життя — робітничі гімнас­ тичні і спортивні організації, об'єднання любителів туристичних походів, союз вільнодумців, зв'язаний із установами для кремації, робітничий співочий союз, 312 Мітинг комуністів оркестри, різні громади бібліофілів, на­ родні театри, шахові клуби і т. д. — але тим самим ізолювала їх від решти насе­ лення»1. У лівих парлй були також свої військові організації: у соціал-демок- ралв — «Райхсбаннер» («Прапор рай- ху»), у комуністів — «Союз червоних фронтовиків», звідки вітання піднятим кулаком — «Рот фронт». Така субкульту­ ра міцно зв'язувала парлйців та їх елек- торат, але вона не випускала соціал-де- мокралю (як і комуністів) за межі робітничих кварталів. Німецька соціал-демократія мала в цілому дуже раціонально побудовану, функціональну політику, яка базувала­ ся на добре осмислених повсякденних класових інтересах, а в загальних пи­ таннях залишалася на марксистському ідеологічному ґрунл. Щоправда, в марксизмі ідейних вождів німецької соціал-демократії Карла Каутського, Едуарда Бернштайна та Рудольфа Гільфердінґа, уже стариків, — вони пішли з життя напередодні Другої світової війни, — все більш відчутно проступав етичний елемент, що проти­ ставив соціал-демокралю російському тоталітарному комунізму. Але СДПН не сформулювала ані на марксистському, ані на етичному ґрунл великої конст­ руктивної ідеї, здатної об'єднати націю у важкий час. Лише одна невеличка група соціа­ лістів орієнтувалась тоді на високий ідеалізм. Це була група, утворена філо­ софом Леонардом Нельсоном, мати яко­ го — асимільована єврейка з роду відо­ мих Мендельсонів — свого часу була хазяйкою блискучого інтелігентського салону в Берліні. Нельсон, відомий за­ вдяки «парадоксу Нельсона— Ґрел- лінґа» в математичній теорії множин, розвинув гарну теорію моралі. В цій те­ орії всі принципи моралі і політики бу­ ли підпорядковані головному — прин­ ципу захисту гідності людини. Весь соціалізм виводився з гуманістичного принципу людської гідності: суспіль­ ство має бути побудоване в такий спосіб, щоб ані злидні, ані насильство, ані національна та інша спільність не принижували людської гідності жодно­ го його члена. За вірою в марксизм як вище досяг­ нення людської думки стояли переко­ нання, що соціалізм знайшов ту світову силу, той клас, ту об'єктивну не­ обхідність, яка прокладає собі шлях че­ рез історію і до якої треба свідомо приєднатися. Леонард Нельсон не вірив у долю. Життя, в тому числі і велика політика, ближча до гри, де можливі ве­ личезні стратегічні виграші і страшні поразки. Людина може міняти хід історії і на щастя, і на горе іншим людям. 1 Див.: Миллер С., Потхоф X. Краткая история СДПГ. — С. 209— 210. 313 К. Радек 1Див.: Манхейм Карл. Диагноз нашего времени. — М., 1994. — С. 564. 2 Див.: Фауленбах Берндт. Роль тео­ рий тоталитаризма и социал-фашизма в отношениях меж­ ду социал-демокра- тами и коммуниста­ ми в 20-е и начале 30-х гг. / / Истори­ ческий опыт взаи­ модействия россий­ ской и германской социал-демократии. — М., 1998. — С. 189. 3 Там же. — С. 190. Це було індивідуалістичне переко­ нання, і соціалізм Нельсона мав дійсно не революційне і класове, а ліберальне і етичне спрямування. Напружені шукан­ ня гуртка Нельсона були спрямовані не на пошуки об'єктивних тенденцій світо­ вого розвитку, а на наукбве обґрунту­ вання ідеалів, які можуть стати вищими цінностями в політиці, моралі і праві. Про цей епізод можна було б не згаду­ вати — Нельсон і його прихильники були виключені з соціал-демократичної парлї, оскільки були противниками марксизму і взагалі радше лібералами і смішними ідеалістами; проте, саме послідовник по­ мерлого 1927 року Нельсона Айхлер став тим теоретиком, який уже після війни очолив роботу над новою програмою СДПН, прийнятою 1951 року парлйним з'їздом в Ґодесберґу. Дуже показові цифри щодо вікового складу соціал-демократичної парлї порівняно з нацистською. В 1931 році молодь від 18 до 30 років становила в НСДАП 37,6 %, а в СДПН всього лише 19,3 % — майже вполовину менше. Тоді як люди віком 40— 50 років в нацист­ ській парлї становили 19,6 %, а у соціал- демокралв — 26,5 %, члени парлї старші 50 років становили відповідно 14,9 і 26,8 %. Далі тенденція до омолодження нацистів стає ще виразнішою1. В соціал- демокралї більша половина парлї стар­ ша від 40 років, у наці — лише третина. Поповнення в часи Ваймарської рес­ публіки пішло переважно не в парлю, а в профспілки. А профспілкова бюрократа виявилась у вирішальні хвилини навіть схильною до компромісу з наці. У вирішальні для Німеччини роки го­ ловна парля лівоцентристського на­ прямку повільно перетворювалась на парлю пенсіонерів. Ї ї час минав. Для взаємовідносин соціал-демо- кралв з комуністами характерно, що вони вважали одна одну фашистською парлєю. В 1923 році російські комуністи зро­ били останню спробу розпалити світову революцію, і в Німеччині побували не лльки Радек та інші комінтернівські політики, а й червоні генерали Туха- чевський і Примаков. З 1923 року Комінтерн і німецькі комуністи визна­ чають соціал-демокралю як особливий загін фашизму, «соціал-фашизм». Після поразки авантюрного повстання в Гам­ бурзі керівництво КПН заявило, що фа­ шистський генерал Сеект за доручен­ ням фашистської буржуазії розгромив буржуазну демократію в Німеччині. Тоді ж голова Комінтерну Зинов'єв ска­ зав: «Не лльки Сеект, але й Еберт і Нос­ ке являють собою різновиди фашиз­ му»2. Теза про соціал-демокралю як «ліве крило фашизму» зникла з комін­ тернівських документів в роки бухарін- ської «відлиги» і знову відновлена з 1928— 1929 років. Більше того, кому­ ністична газета «Роте фане» 12 квітня 1929 року назвала соціал-демокралю «тараном фашизму і імперіалізму». Навіть після приходу Гітлера до влади, в кінці 1933 року, один із лідерів КПН Фріц Геккерт писав, що СДПН є «голов­ ною опорою капіталістичної диктатури» і розгром ї ї — першочергова задача ко­ муністів3. Ці позиції були залишені Комінтерном лише 1935 року. Але варто зазначити, що і німецька соціал-демокраля в цю епоху не про­ водить ніякої різниці між комунізмом і фашизмом. Голова парлї Отто Вельс на Берлінському партайтаґу 1924 року го­ ворив про наці і комуністів як про «взаємозв'язані ланки одного ланцюга, які роздирають лло Німеччини до крові і врешті задушать її» . Карл Ка- утський, Артур Кріспін і Отто Вельс бу­ ли представниками саме л є ї тенденції до ототожнення комунізму і фашизму, яка посилилася після 1929 року. На відміну від комуністів соціал-демо- краля вважала боротьбу з націонал- 314 соціалізмом першочерговою задачею, але виходила з принципової тотож­ ності фашизму і комунізму. До того ж, як зазначає сучасний соціал-демокра- тичний автор Фауленбах, фашизм ро­ зумівся як «така форма держави чи рух, які на протилежність демократі вищу владу в державі і право на фор­ мування політичної волі визнають не за всією сукупністю рівноправних гро­ мадян, а лише за одним із них або їх представницькою меншістю»1. З цієї точки зору, дійсно, жодної різниці між СРСР, фашистською Італією чи Поль­ щею Пілсудського не було. Наскільки серйозним і небезпечним ворогом демокрал'ї була компартія Німеччини? В тому вигляді, в якому вона перебувала в кінці 20-х років, КПН не­ спроможна була сформулювати ідеї, що повели б за собою більшість нації. Ми вже звикли до фраз про те, що робітни­ чий клас був розколотий між двома парл'ями. Але, власне кажучи, комуністи не були парл'єю робітничого класу. По­ всякденні інтереси робітників захищали в політиці соціал-демократи, в стосунках із підприємцями — некомуністичні профспілки. Робітники лише остільки масово підтримували комуністів, оскіль­ ки радикально вороже ставилися до рес­ публіки, що не могла дати їм бажаного соціального захисту. На відміну від Росії, де царат переслідував профспілки так само, як революціонерів, на заході «тред- юніоністський», за Леніним, робітничий рух так і не з'єднався з «соціалізмом». Потужна соціалістична секта — ком- парля Німеччини — дуже розширила свій вплив на робітництво, але аж ніяк не стала його політичним вождем. Спочатку нечисленні комуністичні гру­ пи об'єднували ультралівих робітників і ліву антиструктурну інтелігенцію. Німе­ цькі ліві інтелектуали керували партією разом з нетерпимими і малоінтелігентни­ ми робітниками подібними до Брандлера, що був усунутий від керма після поразки революційної авантюри 1923 року як «троцькіст» і «опортуніст» і замінений врешл-решт керівником повстання в Гам­ бурзі 1923 року Ернстом Тельманом, твер­ дим віруючим комуністом, вірним крем­ лівському керівництву. Німецькі комуністи 20-х років вияв­ ляють багато спорідненості з німець­ ким експресіонізмом. Мабуть, найви­ разніше репрезентував німецьку ко­ муністичну ультраліву безпартійний Бертольд Брехт, який попри свою близькість до комуністів так і не емігрував до Москви, а обрав Америку. Цей великий художник з відчайдушною непримиренністю викривав капіталізм як суспільство злоби і узаконеного зло­ чину. Його «Тригрошова опера», а полм і «Тригрошовий роман» свідомо побудовані на сюжетній схемі початку XVIII століття, щоб тим самим підняти тематику до загальнолюдських мас­ штабів і апелювати до вічних проблем. Цей сюжет надто простий і грубий, ка­ рикатура надто примітивна, — але та­ кими були і Жорж Ґрос в живопису, і Йоганнес Бехер в поезії, і Ернст Толлер в театрі. М.І. Подвойський і Ернст Тельман на VII пленумі виконкому Комінтерну. Вождь німецьких комуністів — у червоноармійській формі 1 Див.: Фауленбах Берндт. Роль тео­ рий тоталитаризма и социал-фашизма в отношениях меж­ ду социал-демокра­ тами и коммуниста­ ми в 20-е и начале 30-х гг. / / Истори­ ческий опыт взаи­ модействия россий­ ской и германской социал-демократии. — С. 193. 315 Тельман в тюрмі Після комінтернівських чисток і «більшовизації» компартії в ній не за­ лишилось ультралівого інтелігентсько­ го авангарду, а керівництво Тельмана не мало за собою нічого, крім протест- них настроїв та інерції повстання 1923 року. По суті, комуністи мали од­ не гасло — «діяти по-російському», і один ідеал: СРСР, який уявлявся ко­ муністичним віруючим земним раєм для трудящих. Можна думати, ком­ партія зібрала на останніх виборах максимум голосів, на які могла розра­ ховувати. Повстання комуністів в країні з могутніми і добре організова­ ними правими і лівоцентристськими силами було б приречене на провал. Коли ясно вирисувалася загроза на­ цистської диктатури, група Айхлера — Гекмана, послідовників покійного Нельсона, звернулась до лідерів ком­ партії, соціал-демократії та профспілок з пропозицією об'єднати зусилля проти правих екстремістів. Лідер соціал-де- мократів Отто Вельс відповів, що радий би, але ситуація надто складна. Ко­ муніст Тельман не відповів — мужній Тедді, незламний і недалекий, твердо простував назустріч своєму концтабору і крематорію. Фізик за фахом Гекман із його авторитетом в колах науковців, літераторів та митців спромігся на суто моральний акт: він зібрав підписи під закликом чинити опір нацистському насильству в таких відомих діячів куль­ тури, як Альберт Ейнштейн, Генріх Манн, Кете та Карл Кольвіци, Еріх Кест- нер, Арнольд Цвайґ, Ернст Толлер, П'єтро Ненні та багатьох інших. Було вже запізно. Владу над німцями захопили зухвалі і агресивні молоді не­ доуки та злобні консервативні незда­ ри. Але кілька десятків підписів, зібра­ них Гекманом, мали символічне значен­ ня: інша, гуманна і антинацистська, справді велика Німеччина показала світові, що вона існує. Нацистська партія вийшла на полі­ тичну авансцену в переддень кризи, але й тоді, і пізніше не мала більшості. Можна думати, в найкращі для неї часи її прихильники становили близько тре­ тини дорослого населення Німеччини. Голосування 1933 року після підпалу Райхстаґу дало наці майже половину голосів, але слід зважити на обстанов­ ку терору, в якій воно проводилось. Се­ ред тих, хто віддавав свої голоси націонал-соціалістам, чимало було протестного електорату, який з вели­ ким сумнівом можна віднести до людей із нацистськими переконаннями. Чи була депресія вирішальним факто­ ром раптового поправіння Німеччини? Є невелика невідповідність між еко­ номічними та політичними факторами, що сприяли піднесенню нацизму. Пово­ рот у загальній ситуації на користь наці відбувається не з обвалом німецької економіки, а дещо раніше, — 1929 року. Економіка Німеччини зазнала нищівно­ го удару в 1930 році — в березні число 316 безробітних сягало майже 3,5 млн. чо­ ловік, промислові підприємства Німеч­ чини були завантажені наполовину, в липні виробництво сталі впало на 40 7« порівняно з минулим роком. Коли криза потрясла Німеччину з усією силою, а по­ токи кредилв із Сполучених Штатів припинили надходити, депресія набула форми розвалу всієї економічної систе­ ми і закінчилася банкрутством держави. Але 1929 рік ще був стабільним. 1928 року наці внаслідок відсутності коштів навіть не змогли провести пар­ тійного з'їзду, а на виборах до Райхстаґу одержали лише 700 тисяч голосів і 12 депутатських місць. Але в суспільстві відбувався зсув праворуч. 1928 року розпалась лівоцентристська урядова коа­ ліція, і з цього часу при владі знаходять­ ся праві або правоцентристи. Нацисти приходять до влади 1933 ро­ ку не через перемогу на виборах, а рад­ ше внаслідок втрати ними завойованих у попередній період позицій і посилен­ ня позицій комуністів. Переговори лідерів фінансово-промислових кіл з Гітлером та керівним колом його партії привели до того, що було створено коа­ ліцію правих і ультраправих. Поворот в бік нацистів першими здійснюють політики, тісно зв'язані з капіталістами Рейнсько-Вестфальсько- го регіону. Тут, до речі, соціал-демо- кратія в пролетарському середовищі не користувалася загальною підтримкою, більшість робітників віддавали перева­ гу комуністам. 1927 року 15 великих капіталістів, в тому числі Пауль Рейш, управитель Ґаніелів, — другої після Круппів за багатством сім'ї Німеччини, — заснували клуб «Рурляде», що відігравав велику роль в політиці. Рейш був пан-європеїстом, але чимало допоміг Гітлеру. Велику активність роз­ винув симпатик Гітлера, сталевий маг­ нат Тіссен. Клуби підприємців проявля­ ли зростаючий інтерес до наці, яких во­ ни донедавна вважали вульгарними плебеями. Соціальні орієнтації ринкової еко­ номіки, ініційовані соціал-демократами, праві вважали непосильними для Німеч­ чини, що була близькою до колапсу. Канцлером Німеччини з 1928 року був правий центрист, католик Брюнінґ, але уже влітку 1931 року нарада промис­ ловців у Дюссельдорфі дійшла висновку про необхідність його заміни «більш твердою» людиною, а також змін у конс­ титуції та більш жорсткої робітничої політики. В жовтні 1931 року Гітлера прийняв президент Гінденбурґ, а 11 жовт­ ня 1931 року на курорті в Гарцбурзі зібралися представники підприємців та правих організацій, в тому числі Національної партії Гуґенберґа; серед учасників були і нацисти. Розмови про «Гарцбурґський фронт» були перебіль­ шеними; зібралися тут лише другорядні особи, але активність президента Райхс- банку Шахта, що вже минулого року зро­ бив ставку на Гітлера, свідчила про мож­ ливість майбутньої підтримки нацистів консервативно орієнтованими підпри­ ємцями і фінансистами. 27 січня 1932 року в Дюссельдорфі Тіссен представив Гітлера бізнесовій еліті, яка уважно вислухала його до­ повідь. Наступного дня Гітлер, Ґерінґ і Рем були прийняті Тіссеном в його зам­ ку разом з видними промисловцями. Уже тоді в цьому середовищі не було сумнівів, що Гітлера слід використати, але люди великих грошей ще не нава­ жувались думати про те, щоб йому да­ ти владу. На виборах у березні— квітні 1932 ро­ ку Гінденбурґ був знову обраний прези­ дентом, незважаючи на дуже похилий вік, але Гітлер зібрав 11, а в другому турі — 13 млн. голосів. І тільки коли на вибораху Райхстаґ 1932 року стало яс­ но, що пік впливу наці уже позаду, політики правого спрямування і лідери 317 Генерал Сеект (третій ліворуч) фінансово-промислового світу прийняли рішення. Яльмар Шахт, дуже розумний і цинічний політик і фінансист, в червні 1932 року в промові, виголошеній в Ган­ новері, відкрито сказав, що Гітлер очо­ лить уряд через півроку. Так воно і ста­ лося. Характерно, що 1932 року утворе­ но дуже вузький «Гурток друзів райхс- фюрера СС», і Шахт першим став членом цієї фундації. Заумов глибокої економічної і соціаль­ ної кризи Гітлер одержав повноваження сформувати уряд фактично з рук кон­ сервативних політиків та фінансово- промислових кіл. Тутмарксистські істо­ рики абсолютно мають рацію. Аналогічним чином реагував на поси­ лення комунізму райхсвер — збройні сили Німеччини, які після поразки ор­ ганізував і довгий час очолював гене­ рал Сеект. Райхсвер був нечисленний, але у разі потреби на його основі легко можна було розгорнути досить велику армію з добре підготовленим офіцер­ ським та унтер-офіцерським складом. Для підтримки високого професійного і морального рівня війська Сеект культи­ вував аристократизм і відчуття елітар­ ності у офіцерського складу — завдяки йому людей з прізвищами, що почина­ лися з дворянського «фон», в армії рес­ публіканської Німеччини було значно більше, ніж в кайзерівські часи. На кінець 20-х — початок 30-х років XX ст. німецька армійська верхівка являла со­ бою згуртовану елітарну корпорацію, стабільне політичне становище якої до­ сягалося, зокрема, завдяки принципу аполітичності, що його неухильно до­ тримувався Сеект. Проводячи в життя цей принцип, військовий суд в Ляйпціґу 1930 року засудив трьох молодих офіцерів за нацистську пропаганду у війську (сам Сеект, зрештою, був проти публічного суду над військовими). До політики Сеекта лояльно ставився військовий міністр Ґренер, інтелігент­ ний генерал південного і цивільного походження, «єдиний республіканець у Ваймарській республіці», як про нього тоді говорили. Вихованець Ґренера по академії і його колишній ад'ютант гене­ рал фон Шляйхер, прусський аристок­ рат, хитрий політик, завдяки дружнім зв'язкам із сином президента Гінден- бурґа зумів досягти вершин своєї кар'єри, представляючи інтереси райхс- веру; він підтримував Брюнінґа та його парлю, а той обіцяв підтримку на пре­ зидентських виборах генерал-фельд- маршалу Гінденбурґу. Уряд Брюнінґа незабаром пішов у відставку; Брюнінґ рекомендував Гінденбурґу своїм на­ ступником доктора Карла Ґерделера, 318 але президент вибрав фон Папена при військовому міністрі Шляйхері, а полм поставив на чолі уряду і самого генера­ ла фон Шляйхера. Хоча політикана і кар'єриста фон Шляйхера не дуже ша­ нували в середовищі офіцерства, фак­ тично він діяв саме як представник райхсверу, і його активна участь в уря­ дових комбінаціях останнього часу пе­ ред приходом наці до влади означала відмову армійської верхівки від прин­ ципів аполітичності і його відкрито праву, консервативну орієнтацію в пи­ таннях внутрішньої політики. Найкращі лідери генералітету просто були засліп­ лені Гітлером. Навіть у Ґренера після знайомства з Гітлером склалось вра­ ження, що той — симпатична, скромна і самовіддана людина. Консервативно-нацистський уряд фінансово-промислова еліта розгляда­ ла як тимчасову структуру, призначену для політичної стабілізації, а на­ цистські керівники — як проміжний етап у становленні тоталітарного пар- лйно-державного моноліту, що реа­ лізував би ідеї німецької величі. Поведінка Гітлера на посту глави уря­ ду від початку переплутала всі карти правих політиків. Влаштована нациста­ ми провокація — пожежа Райхстаґу — була негайно використана як привід для антикомуністичного терору, а за ним і для встановлення тоталітарного одно­ партійного режиму. Першою була розг­ ромлена компарля, але через півроку така ж доля чекала соціал-демокралв. Поступово наці почали звільнятися і від своїх правих консервативних союз­ ників. В уряді спочатку взяв участь лідер «дойч-націоналістів» Гуґенберґ, але скоро його вже там не було. Влітку «партія стала державою», а 1 грудня 1933 року «Закон про забезпечення єдності партії і держави» закріпив сис­ тему однопартійного керівництва. І праві, і ліберали зробили спробу при­ стосуватись до «нового порядку» або у складі правлячої коаліції, або у вигляді опозиції; проте СДПН була розпущена і репресована так само, як і компарля, а консервативні і ліберальні парлї зму­ шені були оголосити про свій самороз­ пуск, попередньо проголосувавши за довіру уряду Гітлера. Генерал Шляйхер та неформальний старійшина генералітету — генерал фон Рундштедт Право- ультраправий уряд Німеччини. Попереду крокує фон Папен, в центрі Гітлер, на другому плані Ґеббельс 319 Парад штурмовиків на партзізді 1935 року в Нюрнберзі 1 Цит. за: ГинцбергЛ.И. Германский фашизм во второй половине 20-х годов и его при­ ход к власти / / Исто­ рия фашизма в За­ падной Европе.— М., 1979. — С. 194. Праві кола сподівалися, що їм удасться керувати Гітлером через сильного і досвідченого політика, колишнього дип­ ломата і розвідника Франца фон Папена, що увійшов до кабінету Гітлера як його заступник. Однак, скоро Папену довело­ ся піти з уряду, а закони про парл'ю кон­ центрували в руках Гітлера всю владу. Ситуація залишалась, однак, невизна- ченою, оскільки багато залежало від армії та від президента Гінденбурґа з його адміністрацією. А стосунки між ге­ нералами та нацистськими парл'йними вождями зовсім не були безхмарними. Важливою складовою нацистської парлї були частини CA (Sturmabteilungen, «штур­ мовики»). їх чисельність (2,5 млн. чоловік) значно переважала чисельність райхсверу;- вони розміщувались у старих армійських казармах і мали організаційну структуру, що відповідала армійській, від нижчої оди­ ниці «шар» (відповідник відділення) до ви­ щої «ґруппе» (відповідник військового ок­ ругу), з системою звань від «шарфюрерів» до «ґруппенфюрерів» (генералів). Порів­ няно нечисленні «охоронні загони» (Schutzstaffeln — СС) становили частину СА; вони були більш елітними і формували­ ся із заможніших верств, хоча б тому, що уніформу мали придбати за власний раху­ нок. Армія штурмовиків була сформована з представників середніх і нижчих верств, в 320 її середовищі сильним був вплив рево­ люційного крила нацистів, що прагнуло реквізувати не тільки єврейський капітал, але й німецьку велику власність. Бойовики нацистів несли на собі увесь тягар терору і сутичок з військовими організаціями лівих партій, а в міських районам де більшість населення була робітничою, це нерідко бу­ вало для нацистів по-справжньому небез­ печно. Заступник Гітлера по партії — ке­ рівник організаційного відділу Ґреґор Штрассер поділяв радикальні поіляди, а очолював радикально-соціалістичне крило в партії його брагОтто Штрассер. Команду­ ючий СА Пфеффер, колишній піхотний капітан, писав одному своєму підлеглому 1928 року: «Ми стоїмо на л'й точці зору, що штурмові загони як носіїв майбутнього німецького вермахту слід організувати і на­ вчати зараз так, щоб уже поступово ство­ рювалась держава в державі»1. Прораху­ нок Шляйхера полягав саме в тому, що він схилявся до компромісу саме з радикаль­ ними нацистами, яких надто остерігалася військова і промислова верхівка. Після відвертої розмови з Гітлером Отто Штрассер пішов із парл'ї, а після бунту штурмовиків східної Німеччини влітку 1930 року змінено і керівництво СА — пост командуючого взагалі лікві­ довано, а начальником штабу став Ернст Рем, старий колега Гітлера. Восе­ ни 1932 року усунуто і Ґреґора Штрас- сера, якого замінив Рудольф Гесс. Відмежування Гітлера від соціалістич­ ної радикальної течії в партії стало пе­ редумовою його підтримки правими ко­ лами і президентом. Але і під командуванням Рема штур­ мовики залишалися слабо керованою агресивною силою, що загрожувала ве­ ликому капіталу і насамперед армії, яку претендувала замінити. Врешл' 11 квіт­ ня 1934 року військові зустрілися з Гіт­ лером на борту лінкора «Дойчлянд» і висунули ультимативну вимогу лікві­ дації фашистського антиармійського радикалізму. Цю проблему есесівці Гітлера (за підтримки армії) розв'язали по-своєму: в ніч на ЗО червня 1934 ро­ ку було перестріляне все керівництво СА та «ультралівих ультраправих» на чолі з Ернстом Ремом та Ґреґором Штрассером. Щоправда, при цьому уби­ то було також фон Шляйхера з дружи­ ною та ще декого з пристойного кола, а фон Папен вцілів випадково, — але на ці деталі праві політики закрили очі. Як показав дальший розвиток подій, даремно. Перетворення НСДАП на парлю-дер- жаву звело до мінімуму можливості контролю за ситуацією, які ще були у правих кіл у перший рік уряду Гітлера. Тепер все залежало від того, як буде сформульовано заповіт прикованого до ліжка старістю і хворобою президента Гінденбурґа. Президент помер 2 серпня 1934 року, а його спадкоємцем став рейхсканцлер, об'єднавши в своїй особі обидві державні функції. Гітлер став повним диктатором, і всі важелі влади були зосереджені в його руках. Сам Гітлер не виявляв прагнення зай­ матись адміністративними дрібницями. Йому постійно приносили стоси паперів, що їх він повинен був підписувати як райхканцлер-президент, але це його тільки дратувало; папери залишалися непідписаними, і чиновники врешті якось із цим змирилися, — справи пішли самі собою. В ту саму пізню пору, коли в Кремлі або на дачі Сталін збирав «на обід» підлеглих для ретельного обгово­ рення і розв'язання великих і дрібних нагальних державних справ, Гітлер про­ водив години в безглуздій балаканині в колі свого «двору», який включав і ма- шиністок і де, крім окремих запрошених, найвизначнішими постійними учасника­ ми чаювань були його особистий фото­ граф та шофер (не рахуючи начальника канцелярії Бормана,який зробив кар'єру саме своєю запопадливістю і постійною присутністю в інтимному колі Гітлера). Гітлер дуже багато часу витрачав на підготовку різних промов і виступів; не­ природно багато для глави держави він займався проблемами архітектури і будівництва, головним чином із своїм молодим улюбленцем, архітектором і блискучим організатором Шпеером. В цьому знаходила вияв і нереалізована мрія Гітлера стати архітектором, але на­ справді йшлося про щось більше — Гітлер бачив майбутнє світу і Німеччини, що стала великою світовою імперією і створила титанічну цивілізацію. У нього була необхідна архітекторові прекрасна просторова уява, і з такою ж виразністю він уявляв деталі і цілісність майбутньої держави — володаря світу, її колосальні споруди, пам'ятники і навіть романтичні руїни. Керований загальними візіями не менше, ніж точними розрахунками, в гос­ подарській, військовій та зовнішній політиці він ішов на граничний, такий само грандіозний, як його мегалічні будівлі, ризик. Тому його вдовольняли глобальні рішення, вллювати які дозво­ лялося виконавцям. Така ситуація, здавалось би, мусіла влаштовувати закулісних господарів 321 Адольф Гітлер Архітектурні плани Гітлера. Модель берлінського Купольного палацу 1 Див.: Меморандум Гитлера об эконо­ мической подготов­ ке к войне / / Воен­ но-исторический журнал. — 1964. — № 12. — С. 78— 79. країни — фінансово-промислову еліту і верхівку армії та бюрокрал'ї. Щодо капіталу, то Гітлер на націоналізацію промисловості і банків іти не збирався, але закони про організацію економіки (19 червня 1933 року та 27 квітня 1934 року) забезпечували союз бюро­ кралї і бізнесу та певну координацію зу­ силь. Корпоративна побудова життє­ діяльності «імперського промислового стану» і впровадження принципу фюрер- ства в керівництво економікою спочатку навіть відповідало інтересам великого капіталу, бо цим досягалась, по сул, ко­ ординація цінової та технічної політики з державними стратегічними цілями при врахуванні інтересів бізнесу. Певні проб­ леми виникали у зв'язку з розширенням і так досить впливового державного сек­ тору економіки, за яким стояли най­ частіше інтереси нової нацистської бю­ рокралї. У вересні 1936 року на парлй- ному з'їзді в Нюрнберзі Гітлер навіть по­ грожував капіталістам націоналізацією, якщо вони не будуть виконувати держав­ них, насамперед воєнних, завдань. Ці місця з меморандуму Гітлера слід процитувати, оскільки вони еіичерпно характеризують економічну політику 322 нацистів. «Насамперед слід зауважи­ ти, — говорить він, — що ламати собі го­ лову над технологією виробництва не є задачею політичного і господарського керівництва. Це зовсім не справа міністерства економіки. Або ми маємо сьогодні приватне господарство і тоді його завдання полягає в тому, щоб лама­ ти собі голову над технологією вироб­ ництва, або ми вважаємо, що розв'язан­ ня всіх питань технології виробництва є завдання держави і тоді нам непотрібне приватне господарство». Коментуючи суперечки з промисловцями щодо цін на залізо, Гітлер резюмував: «Ціна не має жодного значення... Міністерство економіки мусить ставити лише народ­ ногосподарські задачі, а приватні під­ приємці повинні їх виконувати. Якщо приватні підприємці вважають, що вони неспроможні це зробити, то націонал- соціалістична держава зуміє своїми си­ лами розв'язати цю задачу». І далі ще виразніше: «Німецька економіка або зрозуміє свої завдання, або виявиться нездатною продовжувати своє існуван­ ня в нашу сучасну епоху, коли якась ра­ дянська держава складає гігантський план. Але тоді загине не Німеччина, а загинуть лише окремі промисловці»1. Ця промова була опублікована у нас ли­ ше в часи «відлиги», і коментар, здається, настільки ж щирий, наскільки ідіотичний: публікатори, яким в голову не могла прийти думка про можливість нацистського соціалізму, побачили тут... погрозливий натяк на можливість перемоги комуністів! Політику співробітництва держави і приватної промисловості на засадах стратегічного планування за принципом «ціна не має жодного значення» якраз і мало реалізовувати нове відомство «уповноваженого по чотирьохрічному плану» Германа Ґерінґа, утворене того ж року напередодні з'їзду, який затвер­ див меморандум Гітлера. Насправді ця взаємодія серйозно утруднила еко­ номічну активність приватного госпо­ дарства, нав'язавши йому складні бю­ рократичні процедури узгоджень і доз­ волів, якими користувалися нацистські начальники для одержання «гоно­ рарів». Тим не менш від цього принципу співжиття з капіталістами Гітлер ніколи не відмовлявся, і навіть тоді, коли на нього 1944 року було вчинено замах, він не став переслідувати замішаних у змові «великих людей» фінансів і про­ мисловості, які ще недавно уважно слу­ хали його в Дюссельдорфі. В 1936 році ми бачимо ознаки зміни політичних настроїв капітанів промисло­ вості. Дуже симптоматичною подією ста­ ла демонстративна відставка обербур- гомістра Ляйпціґа доктора Карла Ґерде- лера на знак протесту проти мілітари­ зації економіки. Доктор Ґерделер став після Брюнінґа неформальним лідером правої, консервативної громадськості, що підтримкою цієї відставки заявляла про свою обережну опозиційність до влади наці. До речі, фінансовий радник Брюнінґа банкір Пфердменґес був і тоді людиною, близькою до Аденауера, який належав до цих кіл. Опальний ляйпціґський голова був негайно запрошений на добре оплачу­ вану роботу і Бошем, і Круппом; Гітлер зробив все можливе, щоб Ґерделер не став емісаром Круппа по зовнішньоеко­ номічних зв'язках. В тому ж році Роберт Бош, голова найбільшого в Європі кон­ сорціуму з електрообладнання, органі­ зував свій клуб з європейськими орієн­ таціями; і він, і його брат нерідко висту­ пали з фрондерськими промовами, які дуже дратували нацистське керівни­ цтво. Такими самими настроями відзна­ чався Рейш. Тіссен взагалі емігрував і видрукував книжку «Я платив Гітлеру». В листопаді 1937 року подав у відстав­ ку міністр економіки і уповноважений у справах воєнної економіки Шахт. Він Д^’бїппЬеиЧг 20В ще півтора роки залишався президен- Концтабір том Державного банку, але на початку під охороною 1939 року відмовився кредитувати уряд штурмовиків і був звільнений. Шахт певний час жив у маєтку Рейша; уже 1936 року він знайомив невдоволених із доктором Ґерделером. Як свідчили на Нюрнберзькому про­ цесі панове із довоєнних елітарних клубів, десь 1937 року їм стало ясно, що еони не контролюють ситуацію і повністю залежать від нацистського керівництва. Ще 1934 року праві кола втратили мож­ ливість впливу на поліцію. 1 квітня 1934 року старого начальника поліції Дільса було усунено, і його замінили сам Ґерінґта на посаді начальника державної таємної поліції — (беЬеігтІааІзроІігеі, Ґестапо) — Гіммлер. В таємній поліції у людей, близьких до кола Ґерделера, зали­ шалися Берндт Ґізевіус та в кримінальній поліції — Небе. Зв'язки гуртка правих залишалися сильними у військовій розвідці та контррозвідці — шеф Абверу адмірал Канаріс та його люди постійно тримали Ґерделера у курсі головних новин. Зали­ шалися постійними зв'язки з міністер­ ством закордонних справ і насамперед з армією. Командуючий сухопутними си­ лами барон фон Фріч і особливо началь­ ник штабу сухопутних сил Бек ставилися 323 до нацистів з великою підозрою, і якщо у Фріча перемагав Ґетевський оптимізм («Нічого, добро візьме верх»), то гене­ рал Бек просто був переконаним про­ тивником наці. Армія стерпіла, коли 1934 року на мундирах і в кокардах з'явилася свастика в пазурах орла, але Фріч вважав, що в нацистському прапорі «забагато червоного». Проблеми було розв'язано Гітлером на початку 1938 року. Під гидкими при­ водами було звільнено військового міністра Бломберґа і Фріча, (якого, зрештою, полм реабілітовано, але не відновлено на посаді); подав у відстав­ ку Бек. Міністром закордонних справ Гітлер 1938 року поставив партійного діяча Ріббентропа. Новий начальник штабу сухопутних сил генерал Гальдер залишався люди­ ною консервативних кіл, але він міг ли­ ше інформувати політично близьких людей. Гальдер, Канаріс і заступник міністра закордонних справ Е. фон Вайцзеккер залишилися трійкою в дер­ жавному керівництві Німеччини, яка регулярно влаштовувала таємні наради та конспіративні зустрічі з «доктором» (Ґерделером). Влітку—восени 1938 року супереч­ ності між Гітлером і правими колами до- сягли такої напруженості, що військове керівництво готове було скинути Гітле- ра, про що навіть таємно повідомило анг- ло-французів. Тільки блискавичний успіх Гітлера в Мюнхені усунув загрозу перевороту. Неймовірні удачі нацистів примиряли з Гітлером консервативних політиків, військових та капіталістів, але у випадку політичних розбіжностей з Гітлером олігархи, бюрократи і генерали були просто безсилі. Через шість років, коли стало зрозуміло, що війну програно і треба якомога швидше усунути Гітлера, ці ж ко­ ла організували спробу убивства Гітлера і державного перевороту. Спроба була жалюгідною і показала, що наці спира­ ються на достатньо широку підтримку і міцно тримають важелі влади. Термідор «Пролетарський епізод» — перша опричнина В кінці 20-х років XX сті опозиціонери- троцькісти, і соціал-демократична росій­ ська еміграція багато писали про мож­ ливість термідоріанського перевороту в СРСР. Шукали ознак переродження кла­ сової природи Радянської влади, вказува­ ли на Тухачевського чи Будьонного як на імовірних вождів дрібнобуржуазної вій­ ськової диктатури. Схема переростання якобінської диктатури на владу коруп- ціонерів, а відтак всевладдя червоного Наполеона, буржуазного по суті, видава­ лась найімовірнішою перспективою ево­ люції «соціалізму в окремо взятій країні». Якби впродовж року чи двох Сталін • розстріляв керівництво партії, армії і ЧК — ОГПУ, майже всіх учасників усіх партійних з'їздів, залишивши десяток нешкідливих старих більшовиків; • зламав опір непокірних регіонів, -зокрема України, виморивши голо­ дом декілька мільйонів людей; • повернув відмінені революцією пас­ порти і прописку, заборонив селянам виїжджати із своїх сіл і обіклав їх трудовими повинностями щодо вели­ ких державних латифундій і продо­ вольчими та грошовими податками; • повернув офіцерські та генеральські звання, стару уніформу та золоті по­ гони; • проголосив себе генералісимусом, а народних комісарів — міністрами; • розпустив Комінтерн; 324 • повернув ідеологію російського патріотизму, а євреїв усунув від керівних посад і проголосив бороть­ бу проти сіонізму та космополітизму — то, поза всякими сумнівами, полі­ тичні акції Сталіна були б названі пе­ реворотом. І все це Сталін зробив. Але реалізо­ вано все це не одразу, а впродовж ба­ гатьох років. Чи це й був той термідор, про який стільки писалося і говорилося? Можна відзначити кілька крутих політичних поворотів, супроводжува­ них радикальними кадровими змінами. Перший із них абсолютно не схожий на той «дрібнобуржуазний термідор», який пророчили і Троцький, і Дан, яко­ го очікували праві і ліві політики Захо­ ду від непівської Росії. Цілу епоху 1928— 1933 років після усунення останніх представників ста­ рої ленінської гвардії із Політбюро і різкої зміни курсу справедливо було б назвати «великим переламом», як на­ звав Сталін 1929 рік. Це був час першої п'ятирічки, в ході якої здійснено «шо­ кову хірургію». Подібний період передбачався ульт­ ралівими партійними літераторами за­ довго до 1929 року. За аналогією з «первісним капіталістичним нагрома­ дженням» (Маркс) епоху, що мала за­ безпечити соціалістичний стрибок до бурхливого розвитку продуктивних сил шляхом пограбування і пауперизації селянської «дрібної і середньої буржуа­ зії», назвав «епохою первісного соціа­ лістичного нагромадження» Євгеній Преображенський. Сталін впродовж першої п'ятирічки круто повернув від ленінсько-бухарінського реформізму до «первісного соціалістичного нагро­ мадження», але з непередбачуваною жорстокістю і радикальністю. Поворот почався в січні 1928 року введенням за рішенням Політбюро ре­ жиму «надзвичайних заходів» на селі, тобто повернення до політики насиль­ ницького вилучення «хлібних лишків» особливими продовольчими загонами замість нормальної закупівлі зерна. Се­ лян, які відмовлялися «продавати» та­ ким чином хліб, «судили» як за спеку­ ляцію. Неминучість цих «тимчасових» за­ ходів аргументувалась тоді кризою сільськогосподарського ринку, пато- вою ситуацією в товарообміні між містом і селом тощо. Селяни «не холли» продавати хліб за встановле­ ними державою цінами, бо це було їм вкрай невигідно. Для того, щоб закупи­ ти потрібну кількість хліба, треба було затратити «зайвих» 131,5 млн. крб., чо­ го Сталін робити не хотів, бо це б зни­ жувало темпи індустріального розвит­ ку. В результаті за передбачуваного хлібного дефіциту в 2,16 млн. тонн бу­ ло через ОГПУ «заготовлено» навіть більше — 2,5 млн. тонн, і проблему бу­ ло «розв'язано»1. Але це було тільки грубим насильст­ вом в рамках нормальної системи «дик­ татури пролетаріату». Далі почався жах. Наступним кроком було проголошення Сталіним 29 грудня 1929 року політики «ліквідації куркульства як класу», закріплене постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 року «Про заходи по Хліб державі 1 Див.: Конквест Р. Жнива скорботи. — К., 1993. — С. 99 і далі. 325 Виселення сім'ї «куркуля» 1 Див.: Шаповал Ю., Пристайно ВЗоло- тарьов В. ЧК — Г П У - НКВД в Ук­ раїні. — С. 99. 2 Див.: Там же. — С. 134— 135. 3 Див.: Там же. — С. 135. 4 Див.: Там же. ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». До складу створеної Політбюро 15 січня 1930 року комісії для вироблення за­ ходів «проти куркульства» на чолі з Мо­ лотовим увійшло 20 чоловік, першими в списку названі від уряду Яковлєв і від ОГПУ — Ягода1. Суть справи полягала в тому, що масовим репресіям підлягали зовсім не куркулі. Визначення куркуля, щоправда, передбачалось законом, але від введення нових дефініцій Сталін відмовився, бо поняття «куркуль» стало не економічними політичним. Вважало­ ся, що «куркуль» так маскує свою «кла­ сову суть», що його розпізнати часом не можуть не те що економісти, а навіть кращі активісти2. «Розкуркулювали» на­ самперед заможних; мета колективізації полягала в знищенні «середнього кла­ су», незалежних виробників, які могли б опиратися терористичному режиму. Але цьому служила вся колективізація, а не акція «ліквідації куркульства». Під ос­ таннім гаслом крилася не ліквідація яко­ гось економічно визначеного прошарку, а нещадний і масовий терор щодо селян­ ства в цілому, метою якого було посіяти жах і назавжди зламати волю до опору мільйонних мас населення, зму­ сивши якомога ширше коло активістів вмочити свої руки в крові, щоб ніхто не мав шляхів до відступу. 326 Основною і найнапруженішою «пар- лйною роботою» на селі стало, таким чином, зовсім не утворення колектив­ них господарств і залучення до них мак­ симуму селян. Головне було в репре­ сивній діяльності ОДПУ та сотень тисяч підключених до політичної поліції ак­ тивістів, яка мала на мел фізичне вини- щення величезної кількості ні в чому не повинних чоловіків і жінок, стариків і дітей. Це був плановий геноцид. На фоні організованого жаху і стало мож­ ливим і навіть легким «створення колек­ тивних господарств». Ця «робота» велася згідно з планами, розробленими в ОДПУ під парлйним керівництвом. Парлйна комісія К. Бау­ мана запропонувала поділ «куркуль­ ства» на три категорії. Перша категорія підлягала розстрілу або ув'язненню у віддалених концтаборах. До другої ка­ тегорії віднесено було сім'ї розстріля­ них або ув'язнених; вони підлягали де­ портації. До третьої категорії входили політично лояльні, але потенційно не­ безпечні елементи, яких планувалося переселяти до інших місцевостей під контроль держави з залученням до праці «в трудових загонах і колоніях в лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель» тощо3. Л Г П У визначило і заплановану кіль­ кість жертв. Вже в грудні 1929 року на Політбюро називалась цифра в 5— 6 млн. «розкуркулених» усіх трьох категорій4. Перші намітки щодо «пер­ шої категорії» передбачали близько 63 тис., з поправками ОГПУ ця цифра зросла до 100 тисяч. Черчіллю 1942 ро­ ку Сталін назвав цифру 10 млн. «кур­ кулів», з якими нібито боролись самі се­ ляни, виганяючи їх із сіл. Третина цих «куркулів», за словами Сталіна, опини­ лася в таборах. За іншими даними, в та­ борах 1933— 1935 років перебувало 3,5 млн. селян, що становило 70 % всіх ув'язнених. Ці дані можна співставити з даними про кількість ув'язнених у табо­ рах1. В таборах перебувало: 1928 ро­ ку — ЗО тис., 1930 року — 600 тис., 1931—1932 року — близько 2 млн., 1933—1935 року — близько 5 млн. і 1935—1937 року — близько 6 млн.чо- ловік. Контингент після 1935 року вже був, очевидно, переважно не селян­ ський — почався інший етап, «Великий терор». Таким чином, близько десяти мільйонів чоловіків, жінок і дітей були вигнані з рідних домівок без речей і запасів їжі, їх гнали серед зими на мо­ розі, навесні і восени під дощами по коліно в болол, викидали з підвід де попало серед поля; бувало й зовсім по- садистському — годували в вагонах со­ лоною рибою і не давали пити, мертвих і помираючих викидали просто під залізничний насип. Частину чоловіків одразу розстріляли. Приблизно трети­ ну відправили в табори. Виселених на Урал і в Сибір вивантажували просто неба на землях, непридатних для госпо­ дарювання. Скільки маленьких дітей і немічних стариків, виснажених і хво­ рих селян і селянок померло на тих страшних верстах, ніхто не лічив. Наступним кроком було створення хлібного резерву, використане для ор­ ганізації голодомору в Україні, Сибіру, козачих регіонах, Поволжі, Казахстані, Середній Азії. Хліб забирали у селян по­ части і для експорту, хоча за умов де­ пресії на заході в ці роки продавати зер­ но було дуже невигідно. Але, вивчаючи обсяги експорту і резервного фонду, Конквест дійшов висновку, що саме в 1932— 1933 роки експорт хліба був мінімальний. Основні запаси пішли на створення резерву. В 1932 році це було безумним вибором: забирати було нічо­ го, колективізація призвела до різкого падіння сільськогосподарського вироб­ ництва. Утворення державного хлібного резерву передбачене ще рішенням ЦК 1928 року, а з 1933 року заголвля хліба зросла до 1,2—1,4 млн. пудів щороку (порівняно з 0,5—0,6 млн. пудів до 1928 року і обсягом товарного зерна в 1,28 млн. пудів в найврожайнішому 1913 році)2. В жовтні 1931 року було ут­ ворено Комітет резервів при Раді праці і оборони на чолі з Куйбишевим і при заступнику голови Ягоді; іншими слова­ ми, утворення хлібного резерву теж бу­ ло покладено на 0ГПУ. Вилучали не лльки хліб — забирали все, що було можна з'їсти, часто навіть сяку-таку юшку з горщиків у печі. Тепер виробництво зосередилося в колгос­ пах, і село повинне було знати, що про­ дуктами вільно торгувати не буде — державне завдання тверде і непоруш­ не. Завдання давались в кінці літа 1932 року по регіонах, Україна отрима­ ла цифру в 7,7 млн. тонн, на всеук­ раїнській партконференції в липні 1932 року в присутніх на ній Молотова і Кагановича виторгували невеличке зменшення завдань, але й ці зменшені завдання, до того ж не до кінця вико­ нані, означали смертний, нищівний го­ лод. Рішення будь-що взяти хліб було підкріплене постановою ЦК від 7 серп­ ня 1932 року, яка прирівнювала кол­ госпну власність до державної і вста- Новоприбулі ув'язнені на Соловках 1 Див.: Конквест Р. Большой террор / / Нева. — 1990. — № 7. — С. 131. 2 Див.: Казаков Е.Д. Государственные продовольственные резервы СССР. — М., 1956. — С. 152— 155. 327 Жертви голодомору 1 Цит. за: Конквест Р. Жнива скорботи. — С. 274— 275. 2 Див.: Там же. — С. 165. Помирали від голоду просто на вулицях міст новлювала страшні кари за крадіжки хоча б десятка колосків. Щоб не допус­ тити масової втечі з села і зберегти державний контроль за «міграціями робочої сили», введено в грудні 1932 року паспортну систему з пропис­ кою і запроваджено «чорні дошки»; за­ несення села на «чорну дошку» озна­ чало, що виїзд із нього буде забороне­ ний, воно буде оточене військами і ГПУ, позбавлене всякого постачання і при­ речене на вимирання з голоду. Варили і їли все, що нагадувало їжу. Скиглили діти, уже не плакали мами. Люди почали висихати або пухнути з голоду, пальці опухали і репалися, витікала із смородом сукровиця. Моло­ денькі дівчатка за місяць—два пере­ творювались на старих хворих бабусь^ Вимирали сім'ями і селами. Першими помирали діти і мужчини, полм стари­ ки, потім жінки. У декого починалися психози із каннібалізмом. Число жертв можна оцінити тільки дуже приблиз­ но — але це були мільйони. Убивці і кати — провідники цієї політики — жодним словом ніколи не прохопилися про голод, але достатньо ясно сформулювали партійні позиції. Офіційне ставлення до «труднощів» висловив нарком землеробства СРСР А. Яковлєв на «з'їзді колгоспників- ударників» у лютому 1933 року. За його словами, українські колгоспники не впоралися з посівними роботами 1932 року і «наробили шкоди урядові і самим собі». «Своєю поганою працею вони покарали себе та уряд. І з цього, товариші українські колгоспники, зро­ бимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому»1. В цьому ж дусі висловлювався один із найенер- гійніших колективізаторів Хатаєвич, ор­ ганізатор терору на Поволжі, а потім — секретар ЦК КП(б)У: «Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте, як більшовики, гідні товариша Сталіна Куркулі і навіть деякі серед­ няки та бідняки не віддають свого зер­ на. Вони саботують політику партії. А місцева влада інколи вагається і пока­ зує слабкість. ...Через вас, партійні ~бригади, села повинні збагнути значен­ ня більшовицької твердості. Ви мусите знайти зерно і ви знайдете його. Це виклик вашій ініціативі та вашому чекістському духові»2. Генеральний се­ кретар ЦК КП(б)У Ст.В. Косіор говорив про закон про охорону колгоспної влас­ ності, на підставі якого тисячі помираю­ чих від голоду матерів були засуджені за крадіжку буряка чи колоска для по­ рятунку своїх дітей: «Адже ж багато хто навіть із керівних районних праців­ ників не розумів, що не можна припус­ кати створення бодай найменшої не­ довіри до цього закону. Ставка контр- 328 революції саме й була розрахована на те, що ми в цій справі зірвемося, а вони це зможуть використати»1. Відомий чекіст Судоплатов, що в гі ча­ си працював в Україні і завдяки старим партійним зв'язкам своєї дружини з Ха- таєвичем зустрічався з ним і Косіором в домашній обстановці, згадує: «Особли­ ве враження на мене справляло, як обидва керівники дивились на майбутнє України. Економічні проблеми і тра­ гедію колективізації вони розглядали як тимчасові труднощі, які слід долати всіма можливими засобами. За їх слова­ ми, необхідно було виховати нове по­ коління, абсолютно віддане справі ко­ мунізму і вільне від усяких обов'язків перед старою мораллю»2. Фанатична го­ товність переступити через гори трупів, через трупи цілих поколінь, зв'язаних із минулим і тому не гідних жити, пояснює виняткову жорстокість тих людей старо­ го більшовицького гарту, які стали ак­ тивними провідниками сталінської політики. Деякі молоді виконавці навіть відчу­ вали особливе піднесення від участі в масових знущаннях. Один із провідних діячів РАПП тридцятип'ятилітній тоді журналісті. Жига (Смирнов) писав Горь- кому 23 листопада 1930 року: «Був ко­ мандиром станцій, брав куркулів з їх сім'ями з хат і доставляв їх до станцій. Це була така чудова праця (великолепная робота), таке революційне піднесення, така перевірка нашої (радянської) сили, що краще цього бути не може»3. Чи створила колективізація сільсько­ го господарства передумови для вико­ нання планів індустріалізації країни? По-перше, незрозуміло, які плани слід мати на увазі. П'ятирічний план, розра­ хований з урахуванням вимог утриман­ ня економічної рівноваги, був відкину­ тий і кілька разів замінявся все більши­ ми і більшими контрольними цифрами. Порівняння навіть офіційних даних про підсумки п'ятирічки з численними намітками показує, що план, — який завгодно, і первісний, і так званий «оп­ тимальний», — не був виконаний ані в чотири, ані в п'ять років4. Держплан, на чолі якого з 1930 року замість Кржижановського поставлено Куйбишева, перестав бути штабом на­ родного господарства; Сталін взагалі штабів не любив. Місце копітких обра­ хунків зайняли вольові рішення. Про які обрахунки могло йтися, якщо сталінське керівництво принципово відмовилося від балансу як такого! По­ казова дискусія між Куйбишевим і тодішнім головою уряду Риковим 4 лис­ топада 1928 року на засіданні Ради праці і оборони. Куйбишев виступав за вкладення всього, що можна, у вироб­ ництво засобів виробництва, яке має бути «центром прикладання нових вкладень у промисловість». Риков уточнив: «Воно має бути центром за умов збереження ринкової рівноваги». Куйбишев заперечив: «Невідповідність між попитом і пропозицією... штовхає промисловість на швидкий розвиток, вона свідчить про ріст добробуту насе­ лення, будучи стимулюючим фактором для індустріалізації»5. І коли інженера за освітою Г.М. Кржи­ жановського, колишнього члена Петер­ бурзького «Союзу боротьби за визволен­ ня робітничого класу», замінили в Держ- плані Куйбишевим, він сказав своєму співробітнику Флаксерману: «Мабуть, ми надто інтелігентні, багато розмірко­ вуємо. Тепер потрібні люди іншого по­ рядку, з вужчим лобом, які можуть тільки рапортувати: «Ваш наказ виконано! Які будуть ще доручення?»6 Виконання планів, укладених і пере* укладених на таких підставах, насамперед призвело до інфляції. На 1929/1930 фі­ нансовий рік планувалась емісія в 600 млн. крб., емісія насправді станови­ ла 1,621 млн. крб. План будівництва ви* 1 Див.: Правда. — 1933. — 2 дек. 2 Див.: Судоплатов Павел. Спецопера- ции. — М., 1997. — С. 21. 3 Цит. за: Нике М. К истории роспуска РАПП / / Минувшее. — М.;СПб., 1993. — № 12. — С. 366. 4 Детальний аналіз див.: Лацис 0.Р. Пе­ релом. Опыт про­ чтения несекретных документов. — М., 1990. 5 Цит. эа: Правда. — 1936. — 25янв. 6 Див.: Флаксер- ман Ю.М. Кржижа­ новский Г.М. — М., 1964. — С. 245. 329 В. В. Куйбишев у робочому кабінеті 1 Див.: Сайгушкин М. К оценке денежного обращения в СССР / / Финансовые пробле­ мы. — 1931. — № 11— 12; Эльс- нер Н.К. Имеется ли инфляция в СССР? / / Там же. — С. 82. 2 Див.: Конквест Р. Жнива скорботи. — С. 190. конано на 61 %, план фінансування — на 89 %. За кордоном карбованець упав в 10 разів. Впродовж 1931 року емісія зросла на 1,162 млн. крб.1, далі дані були засекречені. Карбованець 1932 року ко­ штував 20 коп. 1926— 1927 року, тобто 10 царських копійок, зарплата робітника 1933 року — десяту частину зарплати 1926— 1927 року2. Можна показати, якою неефектив­ ною виявилася економіка після завер­ шення п'ятирічки, скільки диспро­ порцій тоді було закладено. Промис­ лові гіганти були не стільки побудовані, скільки закладені, їх ніяк не могли за­ пустити; енергетична база і транспорт не забезпечували потреб машино­ будівної промисловості, виявилось безліч проріх — і все досягнуте можна було розглядати радше як простір для майбутнього розвитку. Насамперед сільське господарство; воно ніколи 5гГ життя Сталіна не досягло показників, що їх мало напередодні колективізації. Тим не менш нова індустрія на кістках мільйонів була побудована, що справляло враження особливо на фоні Великої депресії в країнах ринкової економіки. Головний результат утворення кол­ госпної системи — не економічний, а політичний. Знищено неконтрольова- ний і некерований середній клас, на­ 330 томість всі селяни посаджені на нічий­ ну землю (державну землю у «вічне» користування) і під страхом безжаль­ ної і безмірної кари, приголомшуючий досвід якої тут же одержали, мусять ви­ конувати державні накази. Утворено державне господарство, тоталітарнішо- го від якого не знала історія. Зворотною стороною «великого пе­ реламу» було встановлення воєнізова­ ного режиму в партії і країні. В політичному житті 1928 року головне було навіть не в усуненні Бухаріна та йо­ го групи, а в «уточненні функцій органів Державного політичного управління і прокурорського нагляду в справах, що перебувають у судочинстві органів полі­ тичного управління». З 1928 року ОГПУ мало право порушувати кримінальні справи, вести дізнання і попереднє слід­ ство, вживати «запобіжних заходів» до осіб, щодо яких порушено справу, вино­ сити вироки колегії ОГПУ аж до розстрі­ лу; права ОГПУ все більше розширювали­ ся аж до відомої постанови Політбюро 1 грудня 1934 року. Слідство і суд здій­ снювались ОГПУ в співробітництві з партійною контрольною комісією — ЦКК, до секретаря якої Ємельяна Ярославсь­ кого надходили таємні матеріали ОГПУ і який вирішував долі безпарлйних інтелі­ гентів в ході репресій 1928— 1933 років так само, як і долі парлйців (у ЦКК була власна «парлйна» тюрма для вищих парлйних та чекістських чиновників — відома нині «Матросская тишина»). Сталін створив на базі свого секре­ таріату Особливий сектор ЦК на чолі з Поскрьобишевим. Особливий сектор мав свої відділення в усіх обкомах парлї, зв'язані з Москвою фельд'єгер­ ською поштою в обхід обкомів. Ця служба таємно інформувала Сталіна про кожен крок місцевої парлйної вла­ ди. Сталін створив власний орган по плануванню і здійсненню кадрових пе­ реміщень. З 1930 року відділом кадрів «Шахтинська справа» — початок терору проти інтелігенції Підсудних ведуть на засідання суду ЦК ВКП(б) керував нікому не відомий Єжов. З 30-х років починається епоха «кадровиків», сіреньких могутніх чи­ новників партії, лсно зв'язаних із таємною політичною поліцією. Парлю різко збільшили чисельно: якщо за Леніна число членів РКП коли­ валось близько півмільйона і він цю кількість вважав надміру великою, то до початку 1932 року число членів і кандидалв виросло до 2 млн. На 1 лип­ ня 1931 року ВКП(б) на 40 % склада­ лась із кандидалв в члени парлї. Масова політична парля як головний засіб маніпулювання народом — одна з головних ознак тоталітаризму XX сто­ ліття. Перетворення ВКП(б) на масову парлю було частиною «організаційного плану», задуманого, за словами Кагано­ вича на одному з пленумів ЦК того часу, 1929 року. А в кінці 1930 року Сталін поставив перед секретаріатом ЦК нову задачу: перейти від керівництва політичними кампаніями до повсякден­ ного оперативного зв'язку з районами; щоденно підмічаючи всі факти і керую­ чи всіма проявами життя суспільства. Нова масова парля покликана була ви­ конувати накази і тотально керувати повсякденним життям мільйонів. Головним ворогом, якого переслідува­ ли на процесах і поза процесами, в по- засудовому порядку, була «буржуазна інтелігенція». Політико-ідеологічні рамки репре­ сивного повороту визначені були «Шах­ тинською справою» в червні—липні 1928 року, «процесом СВУ» в березні— квітні 1930 року (арешти проведено ще в кінці 1928 року), «процесом Пром- парлї» (пізня осінь 1930 року) і «про­ цесом меншовиків-інтервенціоніслв» (1931 року), а також серією закритих «судів» і адміністративних розправ. Найвідоміші інтелігенти опинилися в політізоляторах; в ці роки «сиділи» істо­ рик Є.В. Тарле, економісти М.Д. Кон- дратьєв, В.Г. Громан, фізик П.П. Лазарев, гуманітарії С.Ф. Платонов, В.В. Виногра­ дов, С.В. Бахрушин, М.М. Бахлн, о. Павло Флоренський, О.Ф. Лосєв, авіаконструк­ тори Д.П. Григорович, H.H. Полікарпов і багато, багато інших. Операція «Весна» привела в тюрми і табори велику кіль­ кість військових із колишніх офіцерів. Пафос терору початку 30-х років XX ст. спрямований проти ідеї Росії, носіями якої і були згадані інтелігенти. З 28 грудня 1928 року по 4 січня 1929 року проходила перша Всесоюзна 331 «Шахтинська справа». Судове засідання веде Вишинський 1 Див.: Нечкина М. Россия / / МСЭ. — М., 1930. — Т. 7. — С. 427— 428. 2 Нечкина М. История народов Союза ССР// МСЭ. - М., 1931. — Т. 8. — С. 393. 3 Див.: Там же. — С. 394. конференція істориків-марксистів, що прийняла ряд важливих ідеологічних рішень під свіжим враженням від Шах­ тинської справи. Найзручніше послатися на статті відомого радянського історика М. Нєчкіної в «Малій радянській енцикло­ педії» (МСЗ) 1930—1931 років, оскільки там все сформульовано лаконічно і в роз­ рахунку на найширшого читача. «Росія — кол, назва країни, на тери­ торії якої утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік. ...В історич­ них працях часто вживається термін Росія для позначення сукупності розрізнених і ворогуючих між собою^ феодальних князівств, областей і т. д., що існували на території майбутньої Росії з 8—9 ст. Всі ці соціально- політичні утворення дворянсько-бур- жуазна історіографія штучно об'єднала в єдине національно-державне ціле і ви­ тягувала в одну еволюційну лінію; така схема обслуговувала класові цілі дво­ рянства і буржуазії, які прагнули довес­ ти «вічність» і «непорушність» основ са­ модержавної Росії. Вживані в такому сенсі вирази «історія Росії», «російська 332 історія» крім того прикривають і виправ­ довують колоніальну політику пригноб­ лення і насильства російського самодер­ жавства щодо неросійських народнос­ тей; тому сама назва «російська історія» насичена великодержавним шовінізмом і не може бути прийнята марксистською історіографією. «Термін російська істо­ рія є контрреволюційний термін, одного видання з трикольоровим прапором» (М.М. Покровський)»1. Той же автор у статті про історію народів СРСР, знову з посиланням на наведену цитату з По- кровського, зазначає, що, згідно з рішен­ нями конференції істориків-марксистів, контрреволюційні слова «російська історія» мають бути замінені марксист­ ськими «історія народів СРСР». «Жовт­ нева революція і одне з її найбільших завоювань — утворення СРСР — є цент­ ром вивчуваного історичного процесу. Кожен народ СРСР входить в цей процес не з того моменту, коли колоніальна політика царської Росії шляхом насиль­ ства і загарбання вела його 8 межі крі­ посницької російської держави, а з по­ чаткового моменту своєї історії. Розгля­ даючи всі ці історії як щось сукупне, об'єднуване в майбутньому (курсив мій. — М./7.) історичному процесі ство­ ренням соціалістичного союзу, ми при­ ходимо до необхідності встановлення особливої схеми «історії народів СРСР», заповненої іншими темами і набагато ^багатшим класовим змістом, ніж давніша «російська історія»2. «Історія народів СРСР повинна початися історією най­ давніших народів, що входять в даний момент до складу Радянського Союзу, то­ му не Подніпров'я, а Кавказ е місцем по­ чаткової історії народів СРСР (курсив мій. — М.П.). Однією з найдавніших країн цього району є Грузія, історія якої заходить далеко в глиб часів»3. Не так вражає підлабузництво, як уся в цілому дебільність писань, що від них віє якимось шизоїдним кошмаром. Говорити про русинів часів Володими­ ра або грузин часів Саакадзе як про «народи СРСР» може гільки бо­ жевільний або повний ідіот. Не хво­ роблива «зверхідея», а безмежний примітивізм найбільше характеризу­ ють «духовне життя» епохи «великого переламу». Може видатись, що цей політичний на­ прям не суміщається з явно антина­ ціональним, зокрема антиукраїнським, напрямом репресивної політики цього періоду в національних регіонах. Дійс­ но, недарма після успішного завершення «справи СВУ» голова Українського ДПУ Балицький був переведений в Москву і увійшов до керівної трійки ОГПУ (Мен- жинський, Ягода, Балицький), що готува­ ла всі головні чекістські розправи на зламі 20—30-х років. За сценарієм і ме­ тодикою підготовки основні процеси були повторенням Харківського. Чекіст­ ська операція «Весна» була організова­ на Менжинським і начальником Особли­ вого відділу ОГПУ Ольським, а продовже­ на його наступником Леплевським, якого Балицький привіз із собою з Харкова в Москву. Проте із засудженням Єфремова та провідних українських інтелігентів, роз­ громом Всеукраїнської академії наук та ліквідацією автокефальної української церкви не закінчилася політика «ук­ раїнізації» — кінець її припадає на 1933 рік, рік відставки та самогубства Скрипника, рік великого голодомору. До цього часу продовжували писати — згідно з рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У — «лямпа» і «кляса», вимагали від чиновників знання української мови і викладали українською мовою в шко­ лах і вищих навчальних закладах. Біль­ шовицька партія не відмовилася від ви­ димості захисту «народів СРСР» від пе­ режитків російської «колоніальної ек­ сплуатації». Радикально змінився «тіль­ ки» рівень і характер культурного руху. Якщо в 1923— 1927 роках на наукову і гуманітарну сферу вирішальний вплив справляють високі інтелігенти націонал- демократичної орієнтації Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Микола Ва- силенко, Микола Зеров та інші, в термінології ОГПУ, «монархісти», яким в Москві покровительствував В .І. Вер- надський, а також радикальні націонал- демократи кола Михайла Грушевського; якщо в літературі безграмотним «проле­ тарським» групкам активно чинить опір ВАПЛІТЕ Хвильового — Куліша, що об'єднує найсильніших письменників, — то тепер, в роки «великого переламу», приходить черга Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) Івана Микитенка та «критиків-марк- систів», радше політичних доносчиків і погромників. Настає пора перевірок нау­ кової роботи Академії наук бригадами робітників заводу «Арсенал», чисток і покаянь, — публічних і таємних, і в міському саду при випадковій публіці, привабленій духовим оркестром, і в гісній компанії слідчих ОГПУ. Тепер відчувається в «українізації» щось не­ справжнє і тимчасове, але вона поки що продовжується як прикриття нової політики. В Росії іде, по суті, той самий процес нівелювання свідомості до рівня Булга- ковських Швондерів і Шарикових. В купу невиразних абревіатур вривається «без­ класовий» термін народ, забутий більшо- виками-марксистами. «Народ» чітко про­ тиставлять «дворянсько-буржуазним класам», насамперед інтелігенції з її оку­ лярами, краватками і капелюхами, витон­ ченою «формалістичною» поезією, опе­ рою та балетом і різними абстрактними математиками. Саме в ці роки найго- лосніше лають теорію відносності Ейн­ штейна, математику теорії множин, стати­ стику, генетику і все, що виявилось недо­ сяжним пролетарському інтелекту. Критикується «так звана московська 333 В. Балицький 3. Райх та В. Мейерхольд .* * 0. Мандельштам 1Див.: КольманЭ. Бое­ математична школа», Лузін, що «надру­ кував... книгу з теорії аналітичних мно­ жин, книгу, яка не має жодного застосу­ вання до дійсності, яка трактує про абсо­ лютно неперервне»1. Критикується так само нещадно «так звана «ленінградська школа» (Гамов, Ландау, Бронштейн, Іва- ненко)»2 (автор теорії «великого вибуху Всесвіту» фізик Г.А. Гамов, майбутній Но­ белівський лауреат економіст В. Леонть­ ев, один із провідних гуманітаріїв світу Р. Якобсон, родоначальник генетики Ти- мофеєв-Ресовський опинилися в ці роки за кордоном). Палко критикується Вер­ надский, що очолив бунт ВУАН проти Скрипника та інших комуністів, а 1928 року став ініціатором провалу Де- боріна та інших марксистів на виборах до Академії наук. Підсумовуючи ці на­ падки, один із найосвіченіших серед тих погромників комінтернівець Ернст Коль­ ман писав у цитованій статті, що класо­ вий ворог «переходить до нової області боротьби — до боротьби в питаннях на­ уки. В питаннях підготовки кадрів він бере рівняння на таланти»3. Керів­ ництво партії бере рівняння на посеред- ньості. реклади, в травні 1928 року вийшли його «Стихотворения», а полм знову — мов­ чання, він навіть надовго перестав писа­ ти. За проханням Бухаріна 1929 року йо­ го влаштували на роботу в Вірменії, 1931 року він повернувся до Москви, жив у знайомих, часто міняючи квартири, 1933 ро­ ку за підтримкою Бухаріна намагався ви­ дати збірку; його публікація «Подорожів по Вірменії» того ж року викликала ша­ лену бурю злобної критики в «Правде», «Литературной газете», «Звезде». Восе­ ни 1933 року Мандельштам написав ан- тисталінського вірша «Мы живем, под со­ бою не чуя страны», а в травні 1934 року був відправлений у Чердинське заслан­ ня. Цькування Замялна і Пильняка почи­ нається в серпні 1929 року виступом «Литературной газеты». Починаючи з 1929 року Замялн намагався передати через Горького і Ягоду заяву про виїзд з СРСР; після листа до Сталіна він, врешл, 1931 року одержав дозвіл на виїзд. В 1929 році «Дні Турбіних» Михайла Булгакова були заборонені до постанов­ ки, як і «Багряний острів» та «Зойкина квартира». Булгаков став повністю без­ вые вопросы естест­ 1930 року організовано під керів­ робітним. Після листовного звертання вознания и техники в реконструктивный период / / Под зна­ менем марксизма. — 1931. — № 3. — С. 61. 2 Див.: Кольман Э. Письмо тов. Сталина и задачи фронта ес­ тествознания и ме­ дицины / / Под зна­ менем марксизма. — 1931. — № 9— 10. — С. 165. 3 Див.: Под знаменем марксизма. — 1931. — № 3. — С. 60. 4 Див.: Пашуканис Е.Б. Больше внимания набору в Институт красной профессу­ ры / / Правда. — 1930. — 7 янв. ництвом Покровського Інститут черво­ ної професури, що мав комплектуватися насамперед із «робітників, які пройшли школу великого виробництва, яке дає справжній пролетарський гарт... Треба у всіх галузях покінчити до решти з за­ лишками і пережитками буржуазних і дрібнобуржуазних течій»4. Ситуація в літературі була особливо красномовна. Найсильніші російські письменники в СРСР були політично неблагонадійними і не мали можливості друкуватися. Анна Ахматова чергову збірку поезій після 1923 року видала через 17 років, і рішен­ ням за підписом секретарів ЦК ВКП(б) ця невинна збірка була заборонена. Осип Мандельштам час від часу друкував пе­ письменника до Сталіна вождь зателе­ фонував йому у відповідь і «допоміг влаштуватися» — на якийсь час Булга­ ков одержав роботу у МХАТі. До самої смерті в 1940 році Булгаков залишався в повній ізоляції. В трагічній ситуації опинилися в кінці 20-х років Михайло Чехов та Всеволод Мейерхольд. Племінник знаменитого письменника, видатний режисер і актор Михайло Чехов змушений був покинути МХАТ-ІІ, де він був директором і вико­ навцем головних ролей, і виїхати за кор­ дон. Мало не залишився за кордоном і Всеволод Мейерхольд. 1928 року за до­ помогою 0.1. Рикова він добився дозво­ лу на постановку п'єси М. Ердмана «Са­ могубство», засудженої як наклепниць- 334 ка; в результат театр Мейерхольда того ж року був розформований. Діяч Голо- вреперткому Блюм заявив з приводу обох режисерів: «Це криза буржуазного театру в оточенні пролетарської рево­ люції»1. Того ж 1928 року Головреперт- ком, очолюваний тоді Ф.Ф. Раскольни- ковим, прийняв класифікаційну систе­ му, де для зручності літерами алфавіту було позначено ступінь ідеологічної прийнятності п'єс до постановки. A.B. Луначарський робив усе можли­ ве, щоб врятувати для країни Чехова і Мейерхольда; останнього вдалось умо­ вити повернутися. Натомість 1929 року самого Луначарського звільнено з по­ сади наркома; його наступником став A.A. Бубнов, до того — начальник Політуправління армії. Про Бубнова найкраще говорить його реакція на наб­ лиження власного арешту в 1937 році. «Коло 12 ночі чергова по секретаріату прибігла до Бубнова, розгублена, обу­ рена. «Ви чули, щойно передали по радіо... Вас зняли з роботи... Як тако­ го, що не справився... Що ж це таке?» Андрій Сергійович встав, нервово пройшовся по кабінету. «Значить, так і треба! Партія знає, що робить, — сухо сказав він, — ідіть і спокійно працюй­ те». І сам, ніби нічого з ним не сталося, сів за стіл, заглибився в справи, про­ довжував працювати»2. На засіданні комуністичного керів­ ництва утвореної 1928 року РАПП («Ро­ сійська асоціація пролетарських пись­ менників») її лідер Леопольд Авербах повідомив, що РАПП «названа партією «осередком ЦК в літературі»3. В 1928— 1932 року так воно й було. 28 грудня 1928 року прийнято постанову ЦК ВКП(б) «Про обслуговування книгою масового читача», яка впродовж 1928—1932 років визначала літературну політику партії. Американський дослідник Браун назвав цю епоху «пролетарським епізодом в російській літературі»4. Група Авербаха завжди претендувала на пролетарську монополію влітературі; з утворенням РАПП між ЦК і «проле­ тарськими письменниками» виникла ор- ганізація-посередник, претензійний і нахабний керівник якої уперто рвався до влади. Леопольд Авербах — ко­ лишній комсомольський працівник, і, до речі, чоловік сестри Я.М. Свердлова, тоб­ то свояк Ягоди. РАПП не була сильною письменницьким складом: із людей старшого покоління до неї увійшов посе­ редній письменник А. Серафимович, з відомих тоді молодших літераторів — Ф. Панфьоров, 0. Безименський, Артем Веселий, комсомольські поети 0. Жаров і М. Свєтлов, енергійний і здібний літера­ турний діяч Олександр Фадєєв, що пода­ вав тоді великі надії своєю повістю «Розгром», та Михайло Шолохов, який уже дебютував із «Тихим Доном». Всере­ дині РАППа одразу стався розкол на гру­ пу Фадєєва і групу Панфьорова, дещо ра- дикальнішу і значно бездарнішу; пред­ ставник останньої, дуже слабкий і пла­ катний парлйний драматург, колишній матрос Білль-Білоцерковський, звернув­ ся із листом-доносом до Сталіна, і Сталін відповів — спочатку йому особисто, а полм і «письменникам-комуністам із РАПП». Сталін, по сутіг висловлював солідарність не тільки з РАППом вза­ галі’ а і — насамперед — з її най- примітивнішими радикалами. Після сталі «Правди» від 4 грудня 1929 року «За консолідацію комуністич­ них сил пролетарських письменників» ліві поети Маяковський, Багрицький, Лу- говськой, офіційно визначені як «попут­ ники», вступають в РАПП, повіривши в можливість співпраці. Однак, атмосфера задухи була непереносною. У Маяковсь- кого після читання «Бані» в Будинку пре­ си 23 жовтня 1929 року стався справжній приступ відчаю від тупості публіки, і він втік з зібрання. 21 січня 1930 року Мая­ ковський читав поему «Ленін» на уро- А.С. Бубнов 1 Див.: Нинов А. Мас­ тер и прокуратор / / Знамя. — 1990. — № 1. — С. 193. 2 Див.: БиневичА., Се- ребрянский 3. Анд­ рей Бубнов. — M., 1964. — C. 78. 3 Цит. за: Нике M. К истории роспуска РАППа / / Минув­ шее. — М.; СПб., 1993. — № 12. — С. 367. 4 Brown E.J. The Proletarian Episode in Russian Litera­ ture, 1928— 1932 / N.Y., Columbia UP, 1953. 335 В. Московський * Користуюсь свід­ ченнями їх учас­ ників, зібраними О.Г. Спіркіним під час його роботи в 60-х роках над від­ повідними статтями «Філософської ен­ циклопедії», і 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 1998. — № 1— 2. — С. 102. чисто-траурних зборах; після читання стоячи аплодувало Політбюро на чолі із Сталіним. Але ті дрібні вияви повного не­ розуміння, які дошкуляли і раніше, по­ вчання бездарних, чужих літературі парлйних керівників РАПП тепер стали зовсім нестерпними. День, коли застре­ лився Маяковський, — 12 квітня 1930 ро­ ку — став символічною межею, що відділяла час романтичних надій лівих інтелектуалів і митців від часу повного інтелектуального і емоційного маразму. Культурно-політичний сенс «проле­ тарського епізоду» епохи «великого переламу» яскраво ілюструють події «на філософському фронті»*. В 1929— 1930 роки в Інституті чер­ воної професури та Комакадемії роз­ горнулись «філософські дискусії», ініційовані парл'йцями — майбутніми червоними професорами, які через свою малописьменність нічого не ро­ зуміли в тих лекціях, що їх читали філо- софи-марксисти Деборін, Карєв та інші. Ревносні партпрацівники, яких щойно відірвали від активної боротьби з класовим ворогом на далекій глухій периферії, шукали собі місця в за­ гальній парлйній справі і виступили на партзборах та сторінках стінгазети з критикою «формалізму» і «абстракт­ ності» своїх лекторів. Несподівано ці виступи були підтримані, і «Правда» в передовій стаггї процитувала стінгазе­ ту. Терміново учасники кампанії, серед яких — майбутні академіки-філософи, абсолютно безграмотні Мітін і Юдін, були запрошені в Кремль на зустріч із Сталіним і членами Політбюро. Там Сталін підтримав їх, порадивши вчити­ ся у Деборіна та інших і водночас кри­ тикувати їх — тільки не за абст­ рактність і формалізм, а за «меншови- куючий (меньшевиствующий) ідеа­ лізм», який, згідно з вождем, проявляв­ ся у відриві філософії від політики і ігноруванні ленінського етапу. Новий, 336 вигаданий Сталіним термін був узако­ нений постановою ЦК ВКП(б) «Про журнал «Под знаменем марксизма» від 25 січня 1931 року, яка розпочала справжнє полювання за відьмами. «Вик­ риті» були провідні філософи обох конкуруючих груп — «гегельянської» (на чолі з А.М. Деборіним) та «ме­ ханістичної». Отже, в цілому чекістський і ідеоло­ гічний терор періоду 1928— 1933 років має виразно «пролетарське» і антиін- телігентське спрямування, спирається на найпримітивніші партійні сили і ви­ користовує вкрай радикальну ліву ри­ торику. Характеристика літературної політики цих років як «пролетарсько­ го епізоду» відповідає всій політичній риториці цього часу. Можна сказати й інакше. Епоха «ве­ ликого переламу» — це епоха оприч­ нини, коли найрадикальнішим, най- темнішим, безумним «висуванцям» бу­ ло віддано на поталу всю неозору «Країну Рад». Але щось у всьому цьому не грає. Агресивні терористичні заходи проти інтелігенції нібито не доведено до кінця. Багато хто з видних представ­ ників культурної еліти врешті вийшов із «зони» на волю. В кінці цього періоду готувався грандіозний процес уявної селянської «Трудової селянської парлї» (ТКП, Кондратьєв — Чаянов), було про­ ведено арешти, але справа заглухла. О.В. Чаянов, центральна фігура «Трудо­ вої селянської парлї», був звільнений з арешту і відправлений в Казахстан, де працював викладачем в Алматинсько­ му сільгоспінститугі; його пора прийшла л'льки 1937 року. Багато арештованих у справі ТКП було звільнено. Кондратьєв пізніше помер в таборах1. Сталін, безумовно, орієнтувався не стільки на старих «спеціалістів», скільки на нових висуванців, що їх він намагав­ ся навчити також і досвідові «ко- лишніх». Але Сталін ніколи не піддавав­ ся «пролетарській» демагогії, він радше часом охоче її використовував. А 1931 року була декларована Сталіним відмова від цькування інтелігенції. В промові на нараді господарників 23 червня 1931 року «Нова обстанов­ ка — нові задачі господарського будів­ ництва» Сталін сказав: «Якщо в період розпалу шкідництва наше ставлення до старої технічної інтелігенції виража­ лось, головним чином, в політиці розг­ рому, то тепер, в період повороту цієї інтелігенції в бік радянської влади, на­ ше ставлення до неї повинне виражати­ ся, головним чином, в політиці залучен­ ня і турботи про неї»1. Тепер нам відомо, що самі процеси над інтелігенцією були фальсифіковані. Свідчення тих, хто вижив (меншовик Яку- бович, український письменник Остап Вишня та інші), говорять про широке за­ стосування «єжовських» тортур уже тоді, в часи белетриста і поліглота Менжинсь- кого. Культурна еліта Росії не любила більшовиків і вела антикомуністичні роз­ мови, але шкідництво старої інтеліген­ ції Сталін спочаткувигадав, а потім «по­ долав» з одному йому зрозумілою метою. Серед незрозумілих маневрів Сталіна що­ до окремих неформальних лідерів російської інтелігенції, його телефонних дзвінків і задушевних розмов, його гру­ бих розносів — зрештою, не особистих, а через своїх чиновників — і несподіваних помилувань варто відзначити листи до керівників РАПП та особливо крутих раппівців. Сталін заохочує і провокує діячів «пролетарського епізоду», але ніколи не ототожнює себе з ними. Він знаходить позицію ніби понад битвою, і це передвіщувало якісь нові повороти. За кулісами ГПУ Згідно із свідченням Орлова (Ніколь- ського, справжнє прізвище — Фельд- бін), тодішнього працівника економіч­ ного відділу ОГПУ, що в роки «єжовщи­ ни» вл'к на захід, ініціатива «викриття» інтелігенлв-шкідників в м. Шахти на­ лежала начальнику ГПУ Північно-Кав- казького краю Є.Г. Евдокимову, який привіз із Ростова матеріали голові ОГПУ Менжинському. Той поставився до них критично, і Евдокимов сказав, що привезені ним перлюстровані лис­ ти, мабуть, зашифровані і тому недо­ статньо переконливі. Евдокимов нібито звернувся за підтримкою безпосеред­ ньо до Сталіна; конфлікт було винесено на Політбюро, а тим часом Евдокимов одержав від арештованих «визнання». В центральному апарал ОГПУ Евдоки­ мова активно підтримував начальник економічного відділу Г.Е. Прокоф'єв, якого пізніше називали одним із найб­ лижчих людей Ягоди. Переведення Евдокимова з Ростова в Москву на посаду начальника секретно- оперативного управління ОГПУ 26 жовт­ ня 1929 року було політичною подією, тоді нікому не відомою, але дуже значу­ щою. Ініціатор Шахтинської провокації Евдокимов очолив відділ, в якому зосе­ реджувалась основна робота по «вик­ риттю» інтелігентського «шкідництва». Після смерл Дзержинського ОГПУ очолював Вячеслав Рудольфович Мен- жинський; раніше він був представни­ ком парлї в ЧК, працював в Особливому відділі (де почалась кар'єра Евдокимо­ ва) і був заступником Дзержинського. Дзержинський в роки війни був полі­ тично ближчий до Троцького. Можливо, тому свого часу Менжинський намагав­ ся попередити Троцького, що Сталін проти нього інтригує, але Троцький, як­ що йому вірити, різко обірвав розмову. В листі до Я. Ґанецького з приводу смерл Дзержинського, опублікованому 11 серпня 1926 року в «Правді», Горь­ кий, сказавши, що Дзержинського він «і любив, і поважав», зазначив, що Мен- В.Р. Менжинський 1 Див.: Сталин И. Воп­ росы ленинизма: Изд. одиннадцатое. — М., 1952. — С. 378. 337 В. Р. Менжинський. Останній знімок жинський — людина «зовсім іншого ти­ пу». Менжинський був людиною са­ мовідданою, жорсткою і закритою. Бу­ дучи головою ОГПУ, він ночами вчив хімію та китайську, японську, турецьку і персидську мови. Неможливо уявити Дзержинського, що вчить хімію і фарсі. Мабуть, потреба розбиратися в справах Китаю та Ірану стимулювали лінгвіс­ тичні інтереси Менжинського, а інтерес до хімії може свідчити і про її застосу­ вання в, таємних службах. Проте, ду­ мається, головне було все-таки в тому, що інтелігент, белетрист-невдаха Мен­ жинський потребував якоїсь дистанції від реальності, що її і давали йому нічні заняття, зовсім не схожі на нічні турбо­ ти його наступників. Як можна судити з матеріалів проце­ су 1938 року, важкий приступ грудної жаби і астми у Менжинського стався в жовтні 1931 року. Лікарі констатували тромбоз однієї з гілок артерій. Мен­ жинський переніс також обширний інфаркт, а травма після автокатастрофи змушувала його нерідко приймати відвідувачів, лежачи на дивані. В квітні 1$32 року Менжинський піднявся після лікування і приступив до роботи, а 5 бе­ резня 1933 року після грипу почався хроніо-сепсис. В кінці липня 1933 він знову приступив до роботи, в серпні— вересні був у Кисловодську, в жовтні— знову на робол; 10 травня 1934 року Менжинський помер» Отже, в 1927— 1931 роках він, хоч і хворий, хоч нерідко і лежачи на дивані, нормально 338 працював на посаді голови ОГПУ, а пізніше займався справами епізодично. З 1931 року, коли стан здоров'я Мен­ жинського різко погіршав, фактично очолює ОГПУ Ягода. Зміну курсу 1931 року символізує утворення Сек- ретно-політичного відділу (СПО) для боротьби з троцькізмом. 1930 року Ягода обраний кандидатом у члени ЦК ВКП(б), а 1934 року — членом ЦК. Дивно, що безнадійно хворого Мен­ жинського не відправили на пенсію чи яку-небудь синекуру, де давно перебу­ вали найближчі співробітники Дзер­ жинського, а тримали на посаді аж до смерті, тоді як реальний керівник ОГПУ Ягода, будучи кандидатом в члени ЦК і організатором також процесів «шкід- ників»-інтелігентів, і терору проти се­ лянства, залишався формально одним із заступників. Та ще й у підвішеному стані — один час його серйозним кон­ курентом був Балицький. Генріх Григорович Ягода вийшов на видні ролі в ЧК — ОГПУ ще в часи Дзержинського. Членом колегії ВЧК Ягода став 1920 року, коли йому було 29 років, а в 1924 році, після призна­ чення Дзержинського водночас голо­ вою ВРНГ, — заступником голови ОГПУ поряд з Менжинським. Кажуть, що Дзержинський називав Ягоду і Аграно­ ва найсвітлішими головами в ЧК. Він належав до чекістської аристократії, що продовжувала традиції бойової ор­ ганізації парлї. Бойова організація бу­ ла відновлена в Петрограді після Лют­ невої революції; центром її діяльності стала квартира Ягоди, близького роди­ ча Свердлова і доброго знайомого Под- войського, Кедрова, Невського, Мен­ жинського та інших діячів старої бойо­ вої організації більшовиків. Варто на­ гадати, що в інших революційних парлях, наприклад у ірландців і по­ ляків, бойові організації або фактично керували політичними, або принаймні все більше виокремлювалися аж до виділення в самостійну паргію. Це був середнього зросту сутулуватий чоловік, вузьколиций, з маленькою го­ ловою, до якої щільно прилягало негус­ те волосся, з модними тоді прямокутни­ ми вусиками, в чоботях неймовірно ве­ ликого розміру. Ягода — професійний політичний поліцейський, майстер дізнання, допигів і організації тієї ру­ тинної справи, яка в Росії називалася «сыском». Але йому насамперед власти­ вий широкий ідеологічний розмах. Яго­ да — організатор рекламного «трудово­ го перевиховання» (перековки), зокре­ ма на будівництві Біломорканалу, де чекістським начальником Френкелем, колишнім зеком, розроблено виснажую­ чу систему колективної відповідаль­ ності; Ягода — людина, особисто близь­ ка до Горького і високо ним поціновува­ на. Горький, міцно зв'язаний з сім'єю Свердлових ще з Нижнього Новгорода, прийомний батько старшого брата Свердлова, генерала французької служ­ би Зиновія Пешкова, до Ягоди, одруженого з сестрою Я.М. Свердлова, ставився дуже тепло. До речі, це на дачі Ягоди під час зустрічі з письменниками Сталіним була сказана знаменита фраза про «інженерів людських душ». На цій харіну більш серйозно. В усякому разі Сталін його не любив («не любить він Генріха», зітхав Горький). Не любив Сталін і Свердлова. Вони, до речі, разом із Свердловим були на засланні в Туру- ханському краї і так терпіти не могли один одного, що навіть не розмовляли. Начальник іноземного відділу ОГПУ Тріліссер відкрито підтримав Бухаріна і був негайно звільнений з чекістських служб. Начальник Особливого відділу ОГПУ Ольський, що проводив в життя політику репресій в армії, жертвами якої стали 3 тис. колишніх офіцерів, висловлювався проти продовження те­ рору в армії. Польський комуніст Ольський належав до кола людей, близьких до Уншліхта, якого усунули з армії 1930 року і перевели на госпо­ Г.Г. Ягода дачі були розкішні оранжереї; на почат­ ку тридцятих, в голодні роки, Ягода по­ силав звідси до Горького, в невістку яко­ го був закоханий, чудові квіти, а також прекрасне французьке вино і своє улюблене віскі «Білий кінь». В усій репресивній політиці 1928— 1936 років Ягода відіграє головну роль. Однак, навряд чи Ягоду можна вважати сліпим виконавцем волі Сталіна. 1928 року Ягода висловлював на Політбюро сумніви з приводу над­ звичайних заходів на селі, але «визнав свої помилки» і більше ніколи відкрито не заперечував Сталіну. 6 дані про те, що Ягода певний час співчував Бу- дарську роботу. В часи Єжова було Ягода з чекістами створено цілу справу про «польську на будівництві агентуру в ВКП(б)», керівником якої Біломорканалу 339 Л.П. Берія 1 Цит. за: Попов B.C., Оппоков В.Т. Бе­ риевщина (По мате­ риалам следствия) // Берия: конец ка­ рьеры. — М., 1991. — С. 312. був начебто Уншліхт і до якої начебто входив Ольський; схоже на те, що Сталін вважав Уншліхта найбільшим ав­ торитетом у польських комуністичних колах. Характерно, що участь у цій групі була інкримінована пізніше і са­ мому Єжову; він у передсмертному листі все визнавав, але шалено відме­ жовувався саме від «польських» зв'яз­ ків, хоча прекрасно розумів, що треба щось «взяти на себе» і що розстрілу йо­ му не уникнути. Треба думати, «поль­ ські зв'язки» дійсно були достатнім ар­ гументом для знищення колишнього чекіста (звинувачений у них був і Ленінградський чекіст Медвідь), але виводили вони не на Уншліхта, що був фактичним головою ГПУ деякий час в останні роки життя Дзержинського, а на самого «залізного Фелікса». Вивчаючи за скупими уривчастими да­ ними, які нам сьогодні лишилися, внут­ рішню історію Чека двадцятих-тридцятих років, надибуємо не стільки на якісь політичні групування в цьому по-військо- вому дисциплінованому і по суті партій­ ному органі, скільки на «команди», або, краще сказати, зграї, згуртовані навколо сильних і жорстоких лідерів. Класичний приклад зграї в органах ЧК — ОГПУ — так звана «банда Берія». В епоху «вели­ кого переламу» групування Берія набуло великої сили і захопило керівні позиції в партійній організації Закавказзя. 1926 року Лаврентій Берія став голо­ вою ГПУ Грузії і заступником голови ЗакГПУ. 1927 року головою Закавказь­ кого ГПУ призначено С.Ф. Реденса, чо­ ловіка Анни, старшої сестри дружини Сталіна Надії Алілуєвої. Місцеві чекісти при Реденсі називали Берію між собою «Беренс»: Берія запобігав перед своя­ ком Сталіна, але з властивими йому цинізмом і хитрістю шукав нагоди, щоб сісти на його місце. Така нагода тра­ пилася 1931 року: після своїх іменин смертельно п'яний Реденс ломився в чужий дім і скандалив. «Беренс», що, кажуть, сам і напоїв Реденса, тут же подзвонив Сталіну «порадитися», і Ре­ денс опинився в Україні, а Берія — на його місці в ЗакЧК. Це було в березні, а в листопаді Берія перейшов на партійну роботу — спочатку другим, потім пер­ шим секретарем ЦК Заккрайкому. Про характер взаємовідносин у коман­ ді Берія свідчить вилучений у нього при арешті 1953 року лист його підлег­ лого Меркулова, свого часу — міністра держбезпеки СРСР. Ось уривки з цього листа, написаного 1930 року, коли Мер- кулов був заступником голови ГПУ Ад­ жарії: «Дорогий Лаврентій! Тут у нас поширились чутки про нібито очікува­ ний твій від'їзд з Тбілісі. ...У випадку якщо ти дійсно вирішив поїхати з За­ кавказзя, я дуже прошу тебе взяти ме- Н&.3 собою туди, де ти будеш працюва­ ти. ...Тебе, у всякому випадку, ніколи ні в чому не підведу. Ручуся тобі в цьо­ му всіма помилками минулого, які зай­ вий раз згадувати мені дуже важко»1. Що ж то був за гріх, в якому так каявся друг і соратник? Про це Меркулов роз­ повів на слідстві таке: 1929 року в Тбілісі приїздив з Особливого відділу ОГПУ Павлуновський, і у відсутність Берія Меркулов звернувся до москвича з проханням допомогти в розв'язанні якогось дрібного питання, що й було Павлуновським зроблено. Дізнавшись 340 про це після повернення, Берія розлю­ тився і довго не забував «зради», зберігши про всяк випадок і листа. їжу можна брати тільки з рук хазяїна. Такі були звичаї зграї. Десятиріччя Грузинської ЧК ЗО бе­ резня 1931 року було відзначено з ве­ ликою урочистістю. В наказі, підписа­ ному Менжинським, говорилося про особливі заслуги Берія: «Колегія ОГПУ з особливим задоволенням відзначає, що вся ця величезна робота в основно­ му пророблена своїми національними кадрами (курсив мій. — М.П.), вироще­ ними, вихованими і загартованими в вогні бойової роботи під незмінним керівництвом тов. Берія...»1 Такого не можна було сказати про жодне з рес­ публіканських ГПУ. До команди Берія входили «особи кавказької національ­ ності», як би зараз сказали. В той час більш впливовою в ОГПУ аж до кінця єжовщини була інша, пів­ нічно-кавказька команда, об'єднана Єфимом Євдокимовим. Євдокимов був суперником і ворогом Берія. Євдокимов приїхав в Україну 1919 ро­ ку разом з другом Дзержинського Ман- цевим з Москви, де він був співробітни­ ком Особливого відділу ВЧК. Родом із Сибіру, син відставного солдата і прач­ ки, освіта — 5 класів, Євдокимов став більшовиком у 1918 році, уже працюю­ чи в московській ЧК; було йому тоді 27 років. Перед революцією він був есером, анархо-синдикалістом — в дальніх сибірських краях це тоді мало відрізнялось від кримінального світу. Людина з кам'яним грубим обличчям, Євдокимов важко пив у компанії своїх підлеглих після операцій та нарад, так що його чекістів знаходили потім на ву­ лицях і по бабах в непотребному стані; в ділі ж він був по-вовчому хитрий і обачливий. Саме він почав ряд опе­ рацій по заманюванню противників у фіктивні провокаційні організації, по- чинаючи з Юрка Тютюнника; все у ньо­ го було продумано до дрібниць. В сере­ довищі своїх Євдокимов був справжнім кримінальним паханом, дуже дбав про підлеглих, але й не терпів подвійної гри. Кліка Євдокимова в основі своїй сформувалася в українській ЧК і особ­ ливо в Криму 1920 року, де він із своїми людьми влаштував криваву різанину решток армії Врангеля. До неї нале­ жали Фріновський, Дукельський, Фомін та інші, з неї виходили основні кадри Єжова. Євдокимов не терпів Берія і збирав на нього компромат. Він доповідав про Берія Ягоді і Сталіну все, що йому вда­ лося зібрати і що потім так гладко пішло на судилищі, влаштованому 1953 року Малєнковим і Хрущовим: тут були і спів­ праця юного Лаврешія з мусаватистами в Баку 1918— 1919 років, і багато іншо­ го. Матеріали проти Берія зосереджува­ лися в Ростові, де Євдокимов спочатку був на чекістській, а потім на партійній роботі. Зокрема, людиною Євдокимова при Берія був голова Грузинської ГПУ (до 1934 року) Тіте (Дмитрій) Лордкі- панідзе, сусід Берія по тбіліській квар­ тирі, пізніше розстріляний. Євдокимов Є.Г. Євдокимов 1 Цит. за: Попов B.C., Оппоков В.Т. Бе­ риевщина (По мате­ риалам следствия) / / Берия: конец ка­ рьеры. — С. 354. 341 1 Цит. за: Попов Б.С., Оппоков В.Т. Бери­ евщина (По матери­ алам следствия) / / Берия: конец карье­ ры. — С. 338. 2 Див.: Сталин И. Во­ просы ленинизма. — С. 393. 3 Д и в ВышинскийА.Я. Угроза интервенции и итоги процесса «Промпартии» / / Правда. — 1930. — 1 янв. нібито планувався на місце Ягоди, але Сталін не міг пробачити йому дружбу сім'ями з «Заїкою»-Лівшицем, теж ко­ лишнім українським чекістом, один час — троцькістом. До речі, з «Заїкою» дуже дружним був командарм Якір. Смертна ворожнеча Євдокимова і Берія стала особливо гострою пізніше, в роки Єжова. Один із ростовських ен- каведисгів Єршов-Лур'є говорив сво­ єму випадково вцілілому співробітни­ ку, що після книги Берія «До питання про історію більшовицьких організацій Закавказзя» останній «зовсім став не­ доторканою особою... Я доповідав Ежову, і ми нічого зробити з ним не мо­ жемо. .. В цьому весь наш жах» (курсив мій. — М.П.)1. Якщо вціліє Берія, ми загинули — так мислили люди пахана Євдокимова, так мислив і Єжов. Конкурентами Євдокимов і Берія ста­ ли вже остільки, оскільки обоє були ма­ жордомами Сталіна і всіх вождів парлї. Євдокимов забезпечував охорону і гос­ тинність на курортах Північного Кавказу, Берія — те саме в Закавказзі; обоє були собутыльниками Сталіна, при чому Євдокимов краще пив, а Берія був кра­ щим господарем столу. Збирання взаємного компромату в обох супер­ ників набуло смертельно небезпечного характеру і вилилося в «мокру справу». Який був дальній приціл чекістсько­ го терору епохи «пролетарського епізоду»? Судячи з багатьох даних, політичною метою антиінтелігентських репресій було переростання репресій проти інтелігенції на терор проти ста­ рої партійної еліти. Так, в тому ж 1931 році, коли Сталін проголошує поворот у ставленні до ста­ рої інтелігенції, в кінці жовтня опублі­ ковано в журналах «Большевик» і «Про­ летарская революция» лист Сталіна «Про деякі питання історії більшовиз­ му», де, до речі, говориться: «Деякі більшовики думають, що троцькізм є фракція комунізму, щоправда, яка поми­ ляється, робить чимало дурниць, іноді навіть антирадянська, але все ж фракція комунізму. Звідси — деякий лібералізм щодо троцькістів і троцькістськи-мисля- чих людей Насправді троцькізм є пе­ редовий загін контрреволюційної бур­ жуазії, яка веде боротьбу проти кому­ нізму, проти Радянської влади, проти будівництва соціалізму в СРСР»2. Подіб­ ні «теоретичні» висновки формулювали також і репресивну політику: віднині те­ рор ОГПУ повинен був спрямовуватися проти «троцькістів і троцькістськи-мис- лячих людей». Загальна атмосфера психозу, виклика­ на репресіями проти інженерів, офіцерів старої служби, професорів-економістів тощо, мала зламати також опір всіх тих парлйців, які здатні були самостійно мислити, і перерости в надзвичайно ши­ рокий розгром «троцькістів» і особливо «правих». А.Я. Вишинський, голова спеціального суду, який розглядав спра­ ву «Промпартії», писав тоді: «Весь курс на мінімалістські показники (7 млн. тонн чавуну замість 17 млн. тонн і т. д.) «Промпарлї» був, по суті, найлснішим чином пов'язаний з курсом на всемірну підтримку правих і на зміцнення їх впли­ ву (курсив мій. — М.П.), щоб таким шля­ хом в результал скористатися в своїх контрреволюційних цілях штучно викли­ каними у відповідних випадках прорива­ ми»3. Пізніше було сказано, що парля запізнилася з масовими репресіями, і навіть визначено час, коли ці репресії слід було розгорнути. В листі Сталіна і Жданова до Політбюро 25 вересня 1936 року, в якому рекомендувалося замінити на посту наркома внутрішніх справ Ягоду Єжовим, говорилось, що ре­ пресії запізнилися на чотири роки. Ця формула повторена в постанові лютнево- березневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 ро­ ку. Отже, за задумом Сталіна перехід до широких внутріпартійних репресій мав 342 бути здійснений десь в 1932 чи 1933 ро­ ці. З якихось причин Сталін змушений був нову хвилю терору відкласти. Уже 1931 року Сталін міняє політичні напрями ударів, що не було правильно оцінено його оточенням. Утворений 1931 року Секретно-політичний відділ ОГПУ зосередився на боротьбі з «троцькізмом». Але актив не зрозумів глибинного смислу повороту. Лише ко­ ли «троцькістами» виявилися всі керівники партії і держави, можна бу­ ло б здогадатися, що жупел «троцькіз- му» потрібен був зовсім не для бороть­ би з Троцьким. Вислання Троцького з СРСР можна розглядати як свідчення далекосяжних планів по розгортанню масового теро­ ру в парлї, виношуваних Сталіним. На­ передодні прийняття рішення про вислання Сталін підсилав до Троцького свого агента, пропонуючи мирову, але Троцький все розумів і прямо сказав, що така «мирова» закінчиться «мокрою справою». Сталін знав, що Троцького не злякає ніщо і що він не повірить, ніби Сталін збереже життя його дітям і ону­ кам. Залишалось або стерегти Троцько­ го в Алма-Ал чи в іншому місці, щільно оточивши явними і неявними чекіста­ ми, або спровокувати «нещасний випа­ док», або вислати з СРСР, що розгляда­ лось як кара, рівноцінна розстрілу. Сталін обрав останнє, тому що Троцький потрібен був йому — до певного ча­ су — як живий ворог, уособлення зла, антибільшовицький диявол, головний агент буржуазії і організатор диверсій, убивств і шкідництва. Після статей Сталіна «Запаморочення від успіхів» (2 березня 1930 року) та слідом за нею — «Відповідь товари­ шам колгоспникам» (3 квітня 1930 ро­ ку) почався відплив селян із колгоспів, куди вони були насильно зігнані. В Центрально-чорноземну область, де сек­ ретарем обкому був Варейкіс, приїхав Каганович і влаштовував розноси керівництву на партактиві за втрату пильності і принциповості, що призве­ ла до відпливу з колгоспів і зниження цифр колективізації. Всі спроби, зок­ рема самого Варейкіса, послатися на сталі товариша Сталіна для обґрунту­ вання поміркованої політики на селі, демонстративно ігнорувалися Кагано- вичем: цифра колективізації мала бути справною, незважаючи на публічні ви­ правдання великого вождя перед това­ ришами колгоспниками. Сталін майже відверто компромету­ вав регіональних лідерів, звалюючи на них вину і відповідальність за увесь «беспредел» цього періоду і тим самим готуючись все це покоління керівників принести в жертву. Можна не сумніва­ тися, що більшість його близьких співробітників уже були для нього мер­ цями, хоча ходили ще по землі. Утворення СПО й історико-парлйні вправи Сталіна мали б символізувати розширення терору на парлйні кола. Од­ нак, в ситуації 1931—1932 років назріва­ ли радше протилежні настрої. Сталін­ ський актив відчував, що в надміру за­ гостреній внутрішньополітичній ситуації він може стати офірним козлом. В малозначущій на перший погляд справі Рюлна виявилось, що парлйне керівництво не піде на розв'язування терору і радше готове на компроміси, що можуть навіть закінчитися зміщен­ ням Сталіна або принаймні втратою ним ключових владних позицій. Мартем'ян Микитович Рютін належав до середнього рівня і середнього віку парлйних керівників: він був секрета­ рем одного з міських райкомів Москви, 1930 року йому виповнилось сорок. Сек­ ретарі міських московських райкомів були помітними фігурами в парлї, вони брали участь у засіданнях Політбюро. Рклін був звільнений з роботи в період великої і поголовної чистки москов- 343 Командарм Тухачевский 1 Публікацію мате­ ріалів про Рютіна (Платформа Союза марксистов-ленин- цев) див.: Известия ЦК КПСС. - 1990. — № 8 ,9 . ської парлйної верхівки від «правих», але виключений з партії пізніше, 1930 року, за доносом про приватні ан- тисталінські розмови. Не виступаючи з підтримкою Бухаріна і взагалі не дуже довіряючи старим вождям, Рюлн три­ мав себе досить твердо, опирався осо­ бисто Сталіну на Політбюро, а в розмо­ вах, які в ті часи тут же ставали відоми­ ми ОГПУ, доходив до думки про усунен­ ня Сталіна. Рютін був сибіряк, селянський син, здібний самоук; воював на Далекому Сході, сам вивчав Гегеля і «класиків марксизму» і сам формулював свою «марксистсько-ленінську позицію». В березні 1932 року він підготував ггроек* ти «Сталін і криза пролетарської дикта­ тури» і звернення до всіх членів ВКП(б), а 21 серпня за його ініціативою в підмосковному селі на конспіратив­ ній квартирі утворено «Союз марк- систів-ленінців1». Негайно хтось стук­ нув, і уже у вересні пішли арешти. Групка Рюлна була розчавлена маши­ ною парл'ї і ОГПУ легко, але поява за­ родків цілком нової опозиції дуже стур­ бувала Сталіна. З'ясувалося, що про плат­ форму Рютіна знали Зинов'єв і люди з оточення Бухаріна, аналогічні настрої виявив голова уряду російської феде­ рації, кандидат у члени Політбюро Сир- цов, подібні розмови Сирцов вів з ко­ лишнім керівником компарлї Грузії, відо­ мим комуністом Ломінадзе, що працював на той час на господарській робол. Але ще більше турбувала Сталіна інша обставина. ЦКК, яку тоді очолював Руд- зутак, одноголосно прийняла рішення Рюлна розстріляти. На Політбюро пи­ тання про міру покарання Рюлна було винесене Сталіним. Відомо, що на пропо­ зицію Кірова було вирішено обмежитись 10-річним ув'язненням, щоб не створю­ вати враження, ніби парля застосовує смертну кару за розходження в політич­ них поглядах і програмах. Характерно, що однією з перших дій нового наркома Єжова вже в жовтні 1936 року став перегляд справи Рюлна. Рюлн був один із небагатьох, хто в своїй камері-одиночці чинив відчайдушний опір катам, які прийшли по нього. Конфлікт із армією? Ще одним свідченням відступу Сталіна в справі, життєво важливій для нього, був конфлікт з Тухачевським. Розглядаючи історію трагедії еліти Червоної Армії напередодні війни, можна легко збитись на особисті сто- - сунки, в тому числі старі порахунки між Сталіним і Тухачевським. Як відомо, во­ ни починаються з 1920 року. Сталін, тоді — член Реввійськради Південного фронту, зірвав план польської кам­ панії, не підкорившись наказам Голов­ нокомандуючого С.С. Каменєва і не відпустивши через самолюбство і упертість 1 Кінну армію Будьонного в розпорядження командуючого Захід­ ним фронтом Тухачевського. В резуль­ тат Пілсудському вдалось без пере­ шкод нанести сильний контрудар по лівому флангу наступаючих червоних, 344 оточити й розгромити фронт Тухачев- ськогб і здійснити історичну польську мрію — виграти війну Польщі з Росією. Сталін і його прихильники в армії не­ впинно доводили, що винен в усьому Тухачевський, а починаючи з «Коротко­ го курсу історії ВКП(б)» — Троцький і Тухачевський, які повернули на Варша­ ву замість того, щоб іти на Польщу че­ рез Львів. Тухачевський в оцінці польської кам­ панії не пішов на жодні компроміси, незважаючи на все сильніший натиск Сталіна і керівництва армії. Для нього військова історія була джерелом прин­ ципового і непоправного конфлікту, що зовсім не зводився до боротьби често­ любств. Ситуація була настільки гос­ трою, що Сталін давно мусив би усунути Тухачевського уже з «польських» при­ чин. Однак Тухачевський робить велику кар'єру — щоправда, з падіннями і зле­ тами. Варто зауважити, що серед роз­ стріляних в роки, терору червоних ге­ нералів і офіцерів були й головні при­ хильники сталінської інтерпретації польської кампанії, — Єгоров, Ме- женінов, Меліков та інші автори чис­ ленних просталінських публікацій. Сьогодні стало відомо, які події відбу­ валися навколо Тухачевського за куліса­ ми, в ОГПУ. Коли в ОГПУ почалися ігри з білими закордонними центрами (опе­ рація «Трест»), в них було включене ім'я Тухачевського; білоемігрантські політи­ ки настирливо пропонували втягнути в «антирадянський центр» Тухачевського, С.С. Каменева, Лебедєва, і їм говорили, що всіх цих осіб підключено до діяль­ ності. В 1923 — на початку 1924 року Ту­ хачевського «вивели» з цієї гри, оскільки він ненароком міг бути скомп­ рометованим. Зате того ж 1924 року ОГПУ під величезним секретом «взяло на оперативний облік» колишніх офіцерів і генералів — Тухачевського, С.С. Каме- нєва, М.Д. Бонч-Бруєвича, Вацетіса, Хвєчина і Снєсарева. Цене мало політич­ них наслідків, але Менжинський і Ягода мали якісь таємні вказівки Сталіна. На призначенні Тухачевського на по­ саду начальника штабу РСЧА, а його од­ нодумця Роберта Ейдемана — началь­ ника Академії РСЧА наполіг Фрунзе (го­ лова РСВР та наркомвоєнмор Фрунзе займав тоді за сумісництвом обидві ці посади). Начальником штабу Червоної Армії Тухачевський був призначений уже після смерл Фрунзе, 13 листопада 1925 року. З прибулими в Москву на похорон Фрунзе командуючими округами члени Політбюро радились, хто має бути на­ ступником наркома. Тухачевський назвав прізвище Орджонікідзе. Із Орджонікідзе Тухачевський разом служив: в 1920 році він командував Південним фронтом, Орджонікідзе був у нього членом Реввійськради. Тоді і почався конфлікт Тухачевського з 1 Кінною армією, — Бу- дьонний не виконав наказу командуючо­ го фронтом, і біла армія зуміла пробити­ ся через Батайськ і вийти в Крим. Наркомом призначили Ворошилова. Спочатку служба під началом Воро­ шилова ішла без проблем: Тухачев­ ський готував доповіді за підсумками річних навчань, на їх основі нарком віддавав написані Тухачевським нака­ зи, конфлікти не виникали. В грудні М.Н. Тухачевський та Т.К. Орджонікідзе на Південному фронті. 1920 рік 345 Б.М. Шапошніков 1 Див.: Захаров М.В. Ученый и воин. — М., 1974. — С. 66— 67. 1927 року Тухачевський звернувся до Сталіна з доповідною запискою про не­ обхідність рішучого переозброєння Червоної Армії. Сталін охарактеризу­ вав позицію Тухачевського як «черво­ ний мілітаризм». Коли почалися ре­ пресії проти інтелігенції, а згодом — чекістська операція «Весна», в ході якої було арештовано 3 тисячі коман­ дирів — колишніх офіцерів, Тухачев­ ський незмінно був серед агресивних червоних ентузіастів і грубо критику­ вав старих військових спеціалістів. Із старих «воєнспеців» Сталін захис­ тив тихого і скромного, зовсім не не­ безпечного Щапошникова: він в роз- - палі репресій, 1930 року, демонстра­ тивно був прийнятий до ВКП(б). Ша- пошников був одним із воєнних теоре­ тиків, які доводили, що в поразці 1920 року винен Тухачевський. Сталін незмінно надавав підтримку Шапошникову — єдиній людині, яку він дозволяв в своїй присутності називати по-батькові, Борисом Михайловичем; Шапошников був в кінці трагедії і чле­ ном суду над «групою Тухачевського». Але стосунки з керівництвом армії по­ чали приносити несподіванки; це сто­ сувалося і лояльного Шапошникова. 346 1927 року вийшла в світ перша, 1929 року — друга і третя книги дослі­ дження Б.М. Шапошникова «Мозг ар­ мии» про роботу Генерального штабу. Ця досить нудна для нефахівця книжка мала величезне політичне значення. Справа в тому, що в Червоній Армії не було Гене­ рального штабу. Так званий «штаб РСЧА» лише дуже віддалено нагадував звичайні генеральні штаби; з його повноважень була вилучена навіть мобілізаційна ро­ бота, не кажучи вже про безпосереднє керівництво військами, яке здійснюва­ лось наркоматом через Головне уп­ равління РСЧА. Щоб штаб РСЧА став дійсно «мозком армії», його повноважен­ ня необхідно було різко збільшити, він повинен був стати центром і стратегічно­ го мислення держави, і безпосереднього керівництва військовою роботою. Тухачевський підтримав ідею Шапош­ никова про реорганізацію штабної робо­ ти в РСЧА. Але якщо Шапошников висло­ вив її інакомовно, лише показавши прик­ лад нормального генштабу, то Тухачев­ ський звернувся до Ворошилова з листом про розширення повноважень штабу РСЧА. Одночасно проти ідеї Генштабу ви­ ступили спочатку заступник наркома по озброєнню Уншліхт, що побачив небезпе­ ку концентрації влади в руках військових, а погім — командуючий військами Біло­ руської округи 0.1. Егоров, начальник по­ стачання РСЧА П.Ю. Дибенко і інспектор кавалерії РСЧА С.М. Будьонний. В їх листі від 16 квітня 1928 року, явно інспірова­ ному Сталіним і Ворошиловим, говори­ лось зокрема: «Штаб РСЧА має в собі тен­ денції, якщо не сказати гірше, цільову на­ станову, замінити собою, або вірніше взя­ ти в свої руки керівну роль у всіх питан­ нях будівництва і оперативного керівництва РСЧА». Прийняття ідеї гене­ рального штабу означало б, що «буде один доповідач, який і планує, і прово­ дить, і інспектує, отже, має всі критерії в своїх руках. В руках же керівництва май- же нічого: або погоджуйся, або йди на по­ водуу штабу». Автори листа пропонували замінити Тухачевського людиною «з більш високими організаційними здібно­ стями, а рівно і з більшим досвідом бойо­ вої практичної роботи»1. Після цього листа Тухачевський по­ дав у відставку і був переведений на округу в Ленінград, до Кірова. Як з'ясувалося, конфлікт мав продов­ ження. 26 серпня 1930 року арештований в ході операції «Весна» комкор Н.Є. Ка- курін дав на допил показання про те, що нібито він брав участь у антирадянських змовницьких зібраннях у Тухачевського в Ленінграді і в Москві. Аналогічні свідчення, тепер про зв'язок Тухачев­ ського з «правими», було добуто у ареш­ тованого військового Троїцького. Ма­ теріали Менжинський направив Сталіну в Сочі. Сталін направив ці матеріали Орд- жонікідзе і просив познайомити з ними Молотова і Ворошилова. 5 жовтня Ка- курін уже дав свідчення про підготовку Тухачевським терористичного акту проти Сталіна. Тухачевському було зроблено очну ставку з Какуріним. Реакція Орд- жонікідзе невідома. Вирішено було спи­ тати думку Дубового, Якіра і Гамарника. Всі одностайно заявили, що не вірять у вину Тухачевського1. Немає жодного сумніву, що свідчення проти Тухачевського були «організо­ вані» слідчими. Немає сумнівів і в тому, що Сталін робив розвідку щодо настроїв Орджонікідзе і військових. І, побачив­ ши, що арешт Тухачевського викличе різкий опір, відступив. Це сталося 1930— 1931 року. «Польська проблема» була «розв'яза­ на» силовим методом. В очні 1932 року Тухачевський звернувся до Сталіна з лис­ том про невірні оцінки польської кампанії 1920 року. У відповідь було організовано на початку року «дискусію». Тухачевсько­ го на неї навіть не запросили. Тухачевський продовжував розробля­ ти ідеї активного ведення війни, не вда­ ючись до інтриг, і в цьому була його си­ ла як політика. В Ленінграді була база Баллйського флоту, тут знаходилась по­ ловина військової промисловості краї­ ни, військових наукових центрів; тут Ту­ хачевський зацікавився ракетною технікою, роботами в галузі радіоло­ кації. В січні 1930 року Тухачевський написав листа К.С. Ворошилову, наполя­ гаючи на збільшенні кількості кадрових дивізій, посиленні артилерії, авіації, танкових сил. Конкретні обрахунки Ту­ хачевського знаходилися відповідно до постанови ЦК ВКП(б) «Про стан оборо­ ни країни», прийнятої влітку 1929 року, але Сталін продовжував різко засуджу­ вати позиції Тухачевського. В листі від 30 грудня 1930 року Тухачевський писав Сталіну:« ... формулювання Вашого лис­ та, оголошеного тов. Ворошиловим на розширеному засіданні РВР СРСР, пов­ ністю виключає для мене винесення на широке обговорення ряду питань, що стосуються нашої обороноздатності, на­ приклад, я виключений як керівник по стратегії з воєнної академії РСЧА, де вів цей предмет впродовж ряду років. І вза­ галі позиція моя в цих питаннях стала вкрай двозначною. Між тим я так же Голова РВР СРСР і Наркомвоєнмор К.С. Ворошилов. 1926 рік 1 Див.: Соколов Б. Ми­ хаил Тухачевский. — Смоленск, 1999. — С. 357— 368. 347 1 Цит. за: Бирюзов C. Предисловие / / Ту­ хачевский М.Н. Из­ бранные произве­ дения. — Т. 1. — С. 12— 13. г Див.: Мороз 0. Пос­ ле диагноза / / Ли­ тературная газе­ та. — 28 сент. 1988. — № 39. 3 Див.: Леонгард К. Акцентуированные личности. — К., 1961. 4 Див.: Ганнушкин П.Б. Клиника психопа­ тий, их статика, ди­ намика и система­ тика. — М., 1933. рішуче, як і раніше, тверджу, що штаб РСЧА (тобто Шапошников. — М.П.) без­ принципно викривив положення моєї записки...»1 Але відбувається щось несподіване. 19 червня 1931 року Тухачевського призначено заступником голови РВР СРСР і народного комісара військових і морських справ, начальником озброєнь РСЧА. В травні 1932 року Сталін напи­ сав йомулиста з перепросинами за зви­ нувачення в «червоному мілітаризмі». 21 лютого 1933 року у зв'язку з соро­ каріччям (ось який він був ще тоді мо­ лодий!) Тухачевського нагороджено орденом Леніна, 7 листопада того ж ро­ ку він приймав парад на Червоній площі. Сталін відступився і терпляче чекав. Сталін Проблема психічного здоров'я Сталіна була піднята в нашій перебу- довній пресі2; підставою для гіпотези про захворювання Сталіна стали відо­ мості про діагноз, нібито поставлений йому В.М. Бехтерєвим, — паранойя. Не­ вдовзі після діагнозу, в грудні 1927 ро­ ку, Бехтерев помер за не зовсім зро­ зумілих обставин. Прізвище цього над­ звичайно популярного у свій час вчено­ го і лікаря-психіатра, директора Інсти­ туту мозку і психічної діяльності, прак­ тично зникло із сторінок радянської преси аж до 60-х років. Якщо чутки про діагноз, поставлений Бехтерєвим, і вірні, то це ще не означає, що Сталін дійсно хворів на паранойю. Не раз відзначалося, що його дії, зокре­ ма в час війни як Верховного Головноко­ мандуючого, аж ніяк не свідчать про глибокий психічний розлад. Радше слід говорити про «акцентуйовану осо­ бистість» (Карл Леонгард3) з пара- ноїдальними рисами психіки. Подібні ідеї «прикордонної психіатрії» розвива­ лися і в СРСР; книга ленінградського психіатра П.Б. Ганнушкіна вийшла через кілька років після смерті Бехтерєва4. В термінології Ганнушкіна треба було б го­ ворити про латентну або компенсовану психопатію; Бехтерєв би, можливо, цьо­ го від хвороби не відрізняв. Психологічний портрет Сталіна мож­ на побудувати досить надійно. Чим більше «кремлівський затворник» при­ ховував свою людську натуру з усіма її слабкостями, тим більшою була загаль­ на цікавість, і гострий інтерес до най­ менших дрібниць у тих, хто удостоєний був зустрічей з ним, дав можливість зберегти багато деталей. Людям, які вперше бачили Сталіна, ки­ далася в вічі невідповідність його зовнішності офіційним зображенням. Виявлялося, що він був радше малого зросту, негарний, з поритим віспою об­ личчям, одна рука коротша другої. Зреш­ тою, Сталін був доброї статури, досить міцний, а розумні, недовірливо примру­ жені майже жовті очі і вольове помітно роздвоєне підборіддя робили його зовнішність незаурядною. Сталін був скупий на слова і жести, на засіданнях майже постійно неспішно походжав по кабінету, зрідка ставлячи питання і роб­ лячи зауваження, іноді характерним жес­ том руки з витягнутим вказівним паль­ цем спокійно і категорично підкреслю­ ючи сказане. В такт ході він сильно ру­ хав корпусом — то лівим, то правим плечем; манери його були повільні і ніби скрадливі. Не раз описана проце­ дура розпалювання Сталіним люльки: він діставав коробку цигарок, довго ви­ бирав одну, потім другу цигарку, розла­ мував їх, набивав тютюном люльку, роз­ палював її і повільним, повільним жес­ том гасив сірника. Ці спокійні, неспішні рухи обманю­ вали людей, що його погано знали. Сталін видавався дуже врівноваженим, 348 навіть флегматичним типом. Таким був імідж, що він його старанно створював. Насправді спокій давався йому дуже дорогою ціною. Це добре відчув Джілас, що в поведінці Сталіна побачив навіть метушливість. Під машкарою спокійно? впевненості перебігало напружене емоційне життя. Сталіна захлистували спалахи пекучого гніву, які лише зрідка одержували вихід. Звичайно приступ люті виявляв­ ся в особливій блідості обличчя і спо­ пеляючому погляді, що його небагато хто був здатний витримати. Сталін був дратливий, але не дратливістю холери­ ка з його швидкоплинною реакцією. Дратливість такого типу, якщо її можна виявити лише з міміки, свідчить зви­ чайно про те, що людина не стільки збуджена, скільки зосереджена на афекті; спалах роздратування ніяк не проходить. Така людина в стресовому стані схильна до гніву, відбірної лайки, розрядки через насильство, але не до необачності. Людям цього психічного типу властива важка незграбність мис­ лення, уповільненість інтелектуальних процесів і сприйняття чужих думок, надмірна ґрунтовність, слабкість мо­ ральних та інших вищих мотивацій. Все це дуже схоже на Сталіна, хоча слід за­ уважити, що уповільненість і важку­ ватість мислительних реакцій не озна­ чала тупості — Сталін був, безумовно, здібною людиною, здатною схоплювати ціле, хоч і ціною граничного спрощен­ ня картини. Сталін терпіти не міг демонстративних особистостей з їх потребою в увазі до себе, нестримними розмовами і фанта­ зуванням, легкістю рішень, що межує зі схильністю до авантюризму; «базіка» («болтун») — чи не найбільш нищівна характеристика, яку він давав працівни­ кам. Сталіну властива радше протилеж­ на риса — уповільненість витіснення емоційної пам'яті в підсвідомість. Осо­ бистість такого типу постійно стурбова­ на, ретельна в робол, її переслідує страх, що щось лишилось незробленим, від чого робота часто виконується вечо­ рами; Сталін працював до глибокої ночі, і вся бюрократія країни засинала, зне­ силена, на світанку. Позірно твердий і рішучий, Сталін, очевидно, приймав рішення важко, в стресових ситуаціях виявляв підвищену самокритичність аж до відмови від діяльності, як це було в перші години, а, може, й дні війни. Сталіну дуже важко було відмовитись від вірувань і настанов, що здавались непорушними, і в таких випадках спере­ чатися з ним не мало сенсу, хоча б ішло­ ся лише про якісь деталі; зате там, де у нього не було власної думки, заохочува­ лися дискусії, і Сталін мовчав, вагався і не раз відкладав остаточне рішення. Сталіну властива патологічна стійкість афекту: ні гнів, ні страх не проходили, афект підтримували не нові переживан­ ня, а простий спогад — особливо тоді, коли зачіпалися його особисті інтереси і самолюбство. Параноїдальна підозріли­ вість Сталіна свідчить про високий рі­ вень «застрявання особистості»; напру­ жене політичне життя з високою мірою 349 Й.В. Сталін. 30-ті роки. За портретом художника Й. Бродського ризику, з тривалим чергуванням успіхів і провалів сприяло розвитку параноїдаль- них рис. Це може призвести до пара- ноїдапьної маячні; однак, немає жодних підстав твердити, що Сталін переживав щось близьке до галюцинацій. Безсумнів­ но, щоб грати роль твердої, завжди упев­ неної в собі і вищою мірою скромної лю­ дини, йому доводилося долати почуття, про які більшість людей не має уявлення. Весь самітницький спосіб життя Сталі­ на свідчить не лише про його хворобливу обережність, але й про відсутність потре­ би в безпосередньому спілкуванні з дійсністю, граничну інтровертованість. Як ідеолог він ніколи не мав смаку до фактів, статистики; в його творах схема­ тичний виклад різних «розстановок кла­ сових сил» може несподівано обірватися на «висновку»: «таковьі фактьі». Сталін жив у своєму внутрішньому світі, в який реальність вторгалась, час від часу руй­ нуючи некритично прийнял настанови і викликаючи болісні процеси подолання невпевненості. Зосередженість інтро­ верта на своїх переживаннях і уявленнях не сприяла розвитку тверезої самокри­ тичності, оскільки рял'вна підозріливість завжди підсовувала «пояснення» пора­ зок інтригами ворогів і посилювала пот­ ребу в помсті. Розвиток патологічних рис у характері Сталіна призводив не до психічного роз­ ладу, не до масйвного маніакального мая­ чіння і появи «надцінних ідей», а до за­ гострення жорстокості і садизму. Сказа­ ти, що Сталін був злопам'ятний і жорсто­ кий, — це ще нічого не сказати. Потреба в убивстві, осмислювана ним як потреба в помсті, вдовольнялась не садистською насолодою від спостереження чужих страждань, — Фромм характеризує са­ дизм Сталіна як інтелектуальний: йому було достатньо свідомості поверженості ворога, свідомості підкорення чужого життя своїй волі. Тоді на його обличчі з'являлась понура вдоволена посмішка. Можна було б чекати, що Сталін вия­ виться типовим параноїдальним догма­ тиком, застряваючою особистістю, вико­ навцем революції, нездатним до аван­ тюрних рішень і безоглядного нав'язу­ вання своєї волі навколишній реаль­ ності. Безумовно, він неспроможний був налагодити взаємодію власної інтелек­ туальної, емоційної та вольової діяль­ ності і сполучати почуття реальності, сво­ боду самовираження і упевненість у прийняпі та проведенні в життя само­ стійних рішень. Такі люди виявляють відданість догмам раз прийнятої релігії і ревність в боротьбі з єретиками, непоміт­ но для себе самого ототожнюючи влас­ ний нестримний індивідуалізм з орто­ доксальною відданістю вищим цінностям віри. Вони вірують, але для них віра — це Я, а єретиком може виявитись кожен інший. Все це Сталіну властиве. Але його психопаля, залишаючись компенсова­ ною, була все ж надміру глибокою, а са­ дизм зовсім не життєрадісний і надто близький до некрофілії. Якщо зверну­ тись до схеми Фромма, то ортодоксаль­ ний догматик Сталін радше зміщений «вниз», до розкладу особистості в на­ прямку волюнтаризму, як і розгнузда­ ний суб'єктивіст Гітлер. Сталін належав до революціонерів-не- легалів, що вели найнебезпечнішу пар- лйну роботу. Відомий терористі майстер експропріацій «Камо» (Тер-Петросян) — його земляк і приятель ще по рідному ма­ ленькому Ґорі. Сталін-«Коба» сам брав участь у «ексах» і, здається, особисто убивав. Професійний революціонер мусів мати тверді переконання, навіть вірування, якщо він не був безоглядним авантюристом, для якого життя без гост­ рого відчуття небезпеки просто не має сенсу. Параноїдальний спрощений дог­ матизм Коби створював, так би мовити, низьку стелю упертих вірувань, що нави­ сала над областю вільних рішень та інте- 350 лектуальної активності; розум його був спрямований насамперед на комбіна­ торні задачі, на хитромудрі тактичні хо­ ди, — він був здатний на те, щоб, за вис­ ловом дипломата Літвінова, перехитрити пару східних правителів. Чим довільніші його схеми, чим слабіше почуття реаль­ ності, тим упертіше він спирається на догми, на низьке камінне небо переко­ нань. Вся гіркота поразок осідає в люлі до невідомих ворогів, яких він уже ба­ чить мерцями тоді, коли вони про це ще не підозрюють. Ці психопатичні риси знаходять ви­ раз і в його ідеології, при чому з моло­ дих років. Тема помсти віддавна займала особ­ ливе місце в настановах Коби. У вузько­ му колі парлйної верхівки знали про зізнання Сталіна, що якось вирвалось у нього на підмосковній дачі в Зубалово, коли вони з сусідами Каменевим і Дзер- жинським попивали вино: «Найкраща насолода — намітити ворога, підготува­ тися, помститися як слід, а полм піти спати»1. Революцію як помсту він усві­ домлює ще 1905 року: самодержавство, пише молодий Коба в газетній статті під назвою «Робітники Кавказу, пора пом­ ститися!», «нашу людську гідність — на­ шу святая святих — по-звірячому по­ прало і осміяло Пора помститися!»2 Кому помститися? Для Коби від почат­ ку все просто — «картина прийняла та­ кий вигляд: на одному боці армія буржуа на чолі з ліберальною партією, а на іншо­ му — армія пролетарів на чолі з соціал- демократичною парлєю»3. Що ж до інтелігенції, то «так звані представники вільних професій», включаючи учнів, — всього лише «освічена частина буржу­ азії»4, «та ж буржуазія»5.1 в соціал-де- мокралї те ж саме: «в нашій парлї вия­ вились дві тенденції: тенденція проле­ тарської стійкості і тенденція інтелі­ гентської хисткості»6. Отже, буржуазія, в тому числі інтелігенція, — головні воро­ ги, а «...ми хочемо завдати ворогові не радість, а гіркоту, і хочемо зрівняти його з землею»7. В молоді роки Сталін написав вража­ юче примітивний виклад марксизму — брошуру «Анархізм чи соціалізм». Він передрукував її 1946 року в 1 томі своїх «Творів», — за деякими даними, дещо її відредагувавши. Можна сказа­ ти, що це була перша спроба Сталіна викласти філософію марксизму, як він її зрозумів, — спроба, не відкинута, а лише удосконалена відомою працею 1938 року «Про діалектичний та істо­ ричний матеріалізм». Суть філософії, з якої «сам собою випливає пролетарсь­ кий соціалізм Маркса»8, Коба вбачає в діалектиці життя і смерті. Суспільне життя рухається і розвивається. «Тому в житті завжди існує нове і старе, те, що росте, і те, що вмирає, революційне і контрреволюційне»9. Пролетаріат рос­ те, а буржуазія «старішає і іде в моги­ лу». Чому? «Та тому, що вона як клас розкладається, слабшає, старішає і стає зайвим вантажем в житті»10. Не повинен викликати подиву не­ сподіваний, взагалі кажучи, коментар Сталіна до Ленінського «Матеріалізму та емпіріокритицизму». Книга Леніна спрямована проти суб'єктивістського, персоналістського тлумачення марксиз­ му молодшим поколінням революціо­ нерів; вона войовничо ортодоксальна, абсолютно непримиренна до тих, хто не рахується з об'єктивною реальністю. Сталін же на форзаці книги Леніна пи­ ше: «1) слабість, 2) лінощі, 3) дурість єдине, що може бути назване пороком. Все інше — за відсутності вищевказа­ ного — становить, безсумнівно, чесно- ту» 1. Вседозволеність — ось голо­ вний висновок, який зробив Сталін із Ленінської критики суб'єктивізму! Як могло це укластися в голові? Че­ рез вульгарне розуміння матеріалізму, через неприйняття інтелігентського 1 Див.: Троцкий Л. Ссылка, высылка, скитание, смерть / / Знамя. — 1990. — № 8. — С. 177. 2 Див.: Сталин И. Соч. — Т . 1 . - С . 77. 3 Див.: Там же. — С. 63. 4 Див.: Там же. — С. 22. 5 Див.: Там же. — С. 30. 6 Див.: Там же. — С. 130. 7 Див.: Там же. — С. 41. 8 Див.: Там же. — С. 197. 9 Див.: Там же. — С. 298. 10Див.: Там же. — С. 299. п Див.: Симонов Н. Размышления о по­ метках Сталина на полях марксистской литературы / / Ком­ мунист. — 1990. — № 18. — С. 77. 351 Йосиф Джуґашвілі — молодий революціонер- терорист 1 Див.: Огонёк. — 1988. — № 14. — С. 20. 2 Див.: Сталин И.в. Сочинения. — Т. 1. — С. 27,28. 3 Див.: Там же. — С. 41. 4 Див.: Там же. — С. 79. 5 Див.: Там же. — С. 8. 6 Див.: Там же. — С. 67. ідеалізму як віри в ідеали, в пер­ винність моральних норм? Мабуть, все- таки Сталін уже чогось шукав у ленін­ ській філософії, шукав підтвердження свого7бажання будь-що умертвити во­ рога історії, об'єктивно приреченого її законами, —■і принаймні не знайшов у вульгарно сприйнятому матеріалізмі нічого, що б суперечило його філософії смерті. В прагненні помститися буржуазії та інтелігенції, що явно видне в творах молодого Коби, проглядає комплекс не­ повноцінності «куховарчиного сина». Більшість партійних лідерів походила з «освічених класів», він — із «куховар­ чиних дітей» і в прямому, і в образли­ вому переносному сенсі: мати Коби служила куховаркою у горійського свя­ щеника. Сталін навіть вважав чомусь, що цей священик —■його справжній батько. «У вас, товаришу Ляпідевський, батько був піп, і у мене батько був піп», сказав він якось на кремлівському прийомі знаменитому льотчику1. На відміну від своїх колег — дворян, буржуа та інтелігенлв за походженням, зокрема на відміну від Леніна — «ку­ ховарчин син» Коба не мав почуття ви­ ни перед народом, історичного обов'язку, ілюзій щодо особливих місіонерських якостей пролетаріату. В пору його романтичної молодості Кобу радше надихав образ самотнього, ніким не почутого і не підтриманого ре­ волюціонера, що віддає життя за лю­ дей, подібно до Горьківського Данко. В музеї Сталіна в Горі можна прочитати російські переклади його юнацьких віршів, що сподобалися Іллі Чавчава- дзе і були видрукувані в його газел. Серед цих романтичних віршів особли­ во цікавий вірш «Пандурі» (так нази­ вається грузинський музичний інстру­ мент). В ньому розповідається про співця, що грав на пандурі і намагався говорити людям правду, кликати їх на боротьбу, — співця, відкинутого і пе­ реслідуваного людьми. І коли Коба ба­ гато пізніше пише про політичні демон­ страції як школу класової боротьби, за його словами чути і гіркоту, і озлоблен­ ня: «Цим нагайка робить нам велику послугу, прискорюючи революціонізу­ вання «цікавих»... Але ми гадаємо, що куля — засіб не менш збуджуючий не­ вдоволення, ніж нагайка»2. Партійна справа є засіб «вмить поста­ вити на ноги робітників усієї Росії»3, освітити «шлях до «обітуванної землі», яка називається соціалістичним світом»4, і тим самим «звільнити людство і дати щастя світу»5. Але для цього партія по­ винна бути «фортецею, двері якої відкриваються лише для гідних»6. Еліта- ристський і місіонерський характер цієї досить мізантропічної і дуже простодухо і примітивно викладеної життєвої кон­ цепції очевидний. Не диво, що Коба, не­ показний і малоосвічений парлєць із семінаристів, уявляв собі Леніна рослим і могутнім «гірським орлом» і при зустрічі відчув, мабуть, не просто розча­ рування, про яке пізніше писав, а й певне вдоволення від того, що велетень історії може бути невеличким і буденним. 352 У Сталіна небезпечно зближуються критерії прийнятності істини, ефектив­ ності вольової дії та вдоволення від са­ мовираження, — і це наближає його до самопочуття пророка і шамана. Але Сталін не був харизматичним лідером. При особистому спілкуванні він не справляв враження людини, насиченої якоюсь вищою енергією. На відміну, наприклад, від Троцького, якого хтось вдало назвав «людським динамо висо­ кої напруги». Сталін став носієм харизми вождя, не маючи для цього жодних даних. Але він ішов до цього послідовно і цілеспрямо­ вано, проявляючи неймовірну хитрість, настійливість і витримку. В особистому житті Сталіна восени 1932 року сталося нещастя, яке різко змінило його побут. Через день після вечірки з приводу річниці Жовтня — здається, на квартирі Ворошилова — застрелилась його дружина Надія Сергіївна Алілуєва. Можна думати, Сталін любив цю гар­ ну молоду жінку і дуже страждав, гово­ рив, що йому не хочеться жити1, хоча вів себе дивно: постояв коло покійної недовго і, раптом відштовхнувшись від труни, покинув прощання і на похорон не пішов. Сталін явно гнівався на само­ губцю. Чим більше він старішав, тим більше мучився безглуздим питанням: «ХТО?» Говорили про якийсь лист Надії до Сталіна, про політичні звинувачен­ ня; в сім'ї Сталіна дуже любили Бу- харіна, а Єнукідзе був її, Надії, хреще­ ним батьком. Однак якихось серйозних підстав думати, що у Надії були «праві» настрої, немає. Сталін бував дуже гру­ бий і з нею, а вона кохала його і ревну­ вала, — наскільки можна судити, безпідставно. 1926 року вона покинула Сталіна і поїхала до батька в Ленінград, але після його настирливих прохань повернулась. Судячи із спогадів учас­ ників лєї жовтневої вечірки у вузькому колі, нічого особивого тоді не сталося. Скоріше за все у Надії Алілуєвої була нездорова психіка. Вона була схожа на свою бабку з роду Федоренків, що дов­ го жили в Грузії і в сім'ї говорили по- грузинськи: така ж гарна і чорнява. В цьому роду була спадкова шизофренія, важко хворими були її сестра Анна і брат Федір. В кремлівській квартирі Сталін майже не жив, сім'ї вождів освоїли маєтки мільйонерів Зубалових в мальовничих лісах Підмосков'я біля Москви-ріки, на захід від міста, біля невеличкої станції Усово, де тупиком кінчалась залізнична гілка від Кунцево до лісозаводу. Сталін не розумів ані захоплень красою приро­ ди, ані полювання чи збирання ягід та грибів, яких було безліч тут же, в маєтку; він розвів в садибі сад із смородиною, малиною, розводив птаство тощо — зго­ дом його Зубалово перетворилось на звичайний російський панський маєток з консервуваннями і свіжиною. Це було заняття Сталіна; дружина приймала чис­ ленних гостей і займалась навчанням та парлйною роботою в місті. Зрештою, Сталін сам нічого не робив по господар­ ству і садівництву, — він лльки, як зга­ дує його донька, зрізав садовими ножи­ цями сухі гілки. До дітей, коли вони були малими, Сталін ставився любовно, мати була су­ ворою і вимогливою. Сталін і його дружина Надія Алілуєва 1 Див.: Алилуева Свет­ лана. Двадцать пи­ сем к другу. — К., 1991. — С. 82— 87. 353 Надія застрелилася в Зубалово. Після її смерл Сталін змінив квартиру в Кремлі, залишивши старе мешкання дітям, і ніколи більше не з'являвся в Зу­ балово. Через два роки його архітектор Мержанов побудував «ближню» дачу біля Кунцево; було ще й кілька «дальніх», були дачі в Передкавказзі і Закавказзі, в Криму, але головним чином він жив в Кунцево. Тепер дітей він май­ же не бачив, а імітація дружніх сімейних вечірок потроху зникла. В Кунцево приїжджали «обідати», тобто під час нічного застілля обговорювати і роз­ в'язувати поточні справи і напиватися під недремним примруженим поглядом тверезого вождя. Неспокій Сталіна зна­ ходив вияв у потребі постійно щось до­ будовувати і перебудовувати, і врешті дача, задумана як світлий просторий дім, розпластаний серед саду, лісу і квітників, перетворилась на понурий двоповерховий будинок. Він жив тут сам, оточений численною челяддю з кадрових чекістів, і навіть куховарки та прибиральниці мали чекістські звання. Всі задуми архітек­ тора щодо внутрішнього планування будинку, поділи на кабінет, спальню, дитячу тощо пішли нанівець. В домі всі кімнати були однаковими, Сталін постійно працював і спав у найбільшій, але часто міняв кімнату, — зрештою, вони всі були схожі: Сталін працював біля обіднього столу, заваленого папе­ рами, на кутку цього ж столу обідав, як­ що був сам; спав тут же на дивані. Йо­ го потреби в культурі вдовольнялися вирізками ілюстрацій із журналу «Ого- ньок», прикріплюваних ним особисто до стін, зокрема портрелв Горького, Шолохова та інших радянських письмен­ ників роботи Яр-Кравченка та копії «Запорожців» Рєпіна, а також радіолою з набором плалвок із записами росій­ ських, грузинських та українських на­ родних пісень. Сталін дуже любив кіно, улюблені стрічки дивився десятки разів; інтелігента Джіласа вразило, що Сталін сприймав кіно як плебей — вго­ лос і цілком серйозно коментуючи по­ ведінку персонажів. Незважаючи на природний педан­ тизм, Сталін не приділяв уваги побу­ ту, — це було продовження і розвиток іміджу романтичного революціонера, що віддає все людям. Скромність у по­ буті доходила до мазохістських про­ явів, але застілля були все бучнішими, найближчі люди напивались у своєму колі до нестями. Час від часу за його наказом все, що було на столі, згорта­ лось у скатертину і викидалось, стіл тут же знову розкішно сервірувався. Сам він пив і їв мало. Пізніше Сталін мав ко­ ханок — актрис Давидову, Барсову, а полм йому «для здоров'я» приставили жінку на ім'я Валя. Він залишався абсолютно самотній у своїй невеселій «ближній дачі», добу­ дований за його задумом другий по­ верх взагалі стояв порожняком, вико­ ристовувався він за всі роки лише один раз — для прийому китайців 1949 ро­ ку. Дача в Зубалово, завжди повна на­ роду, залишилася в пам'яті його доньки Світлани світлим сонячним спогадом. Мабуть, таким спогадом вона була і для Сталіна. Зважимо на те, що Алілуєви були людьми з групи колишніх кавказьких друзів та співробітників Сталіна, до якої входили Кіров, Орджонікідзе, бра­ ти Єнукідзе та деякі інші, — їх було не так уже й багато. Родина Алілуєвих в роки Великого терору попала в не­ милість разом із ними всіма. «Ліберальний поворот». Горький 1 Сталін Горький радикально змінив свою політичну позицію впродовж 1926— 1928 років і з цього часу почав регу- 354 лярно наїжджати в СРСР, а 1931 року повернувся на батьківщину назавжди. Перший час Горький був дуже близь­ кий до Ходасевича і Берберової — різко антикомуністично настроєного подружжя; вони разом жили під Берліном на початку 1923 року, пол'м в Чехословаччині, а з осені 1924 року — поблизу Сорренто. 7 квітня 1926 року Ходасевич пише в одному з листів про політичний розрив із Горьким, про те, що він «втомився від його дволичності та брехні (політичної!), втомився його викривати»1. Айхенвальду Ходасевич писав: «Я все сподівався посварити йо­ го з Москвою. Це було б корисно в очах іноземців. Іноді здавалося, що ось- ось — і готово. Але в останню хвилину покотився негайно по похилій площині і докотився до знаменитого листа про Дзержинського. Природа взяла своє, а я був наївний, каюсь»2. Конфлікт, який безпосередньо поділяв Леніна і Горького в роки громадянської війни, стосувався долі верхівки росій­ ської інтелігенції. Стосунки між Горьким і Леніним були ґрунтовно зіпсовані ще до війни. Не збереглися листи Леніна до Горького, але з відповідей Горького мож­ на судити, що більш войовничу позицію займав саме він, і Леніну доводилося більше виправдовуватися. Безпарлйний Горький, в роки першої революції близь­ кий до більшовиків, а після її поразки — до ультралівої фракції Богданова — Лу- начарського, в ході війни взагалі відій­ шов від соціал-демократів і найближче був до есерів, з якими його зв'язувала ко­ лишня дружина, есерка Катерина Павлів­ на Пешкова. Тоді Горький виношував плани утворення об'єднаної соціалістич­ ної парлї, був дуже дружний із старим народником Германом Лопалним, що пішов на каторгу за спробу визволити Чернишевського, а також з маніакальним переслідувачем агенлв охранки, марно­ славним Бурцевим і письменником Амфітеатровим, який пізніше зв'язував Савінкова з оточенням Муссоліні. 1917 року Горький намагався залучити до об'єднавчого проекту В.Г. Короленка, який від цього різко відмовився; тоді Горький спробував зробити центром не­ залежноїлівої газету «Новая жизнь», яку заснував почасти за свій гонорар за по­ вне зібрання творів, почасти на позичені гроші. Співробітниками Горького в газел були колишній більшовик Десницький (Строєв), меншовик Суханов (Гіммер) та літературний агент Горького А.Н. Тихонов. Ця газета довго залишалась чи не єдиним легальним органом демократичної опо­ зиції владі більшовиків, Ленін терпів її лише через свій піетет до Горького. На цей час М.Ф. Андреева, більшо­ вичка і навіть Ленінове «око» при Горь­ кому, уже фактично розійшлася з ним, хоча й продовжувала жити з секрета­ рем Горького Крючковим у величезній квартирі Горького, де завжди мешкало безліч людей, кожен із своєю сімейною кличкою. Горького в домі звали «Дука». В домі також жила дружина Тихоно- Максим Горький 1 Див.: Минувшее. — 1993. — № 12. — С. 347. 2 Див.: Там же. — С. 345. 355 МЛ. Закревська- Бенкендорф- Будберг. Портрет роботи А. Білінської- Богданович ва — давня любов Горького — з доч­ кою від першого шлюбу, балериною, що вважалася нешлюбною дочкою Ти­ хонова, але як дві краплі води була схожа на Горького. Зокрема, у них у домі жила в 1919—1921 роках і «Му­ ра» — Марія Закревська на прізвисько «Тітка», аристократка українського по­ ходження, за першим чоловіком — Бенкендорф, за другим — баронеса Будберг, імовірний агент ВЧК і особис­ то Петерса, а свого часу — агент і по­ друга Локкарта, англійського розвідни­ ка. їй пізніше присвятив Горький чи не найкращий свій твір — «Жизнь Клима Самгина». Насправді важко пояснити ставлення Леніна до Горького самими лише праг­ матичними міркуваннями. Очевидно, «буревісник революції» символізував для «вождя світового пролетаріату» ха­ ризму робітничого класу як проле­ тарський письменник і виразник, бодай не дуже свідомий і надто зіпсований інтелігенцією, його класових інтересів. Це дивовижна аберрація, яка гово­ рить про Леніна більше, ніж про Горь­ кого. Олексій Максимович Пешков жод­ ним чином не належав до пролетаріату. Коли Горький після амністії у зв'язку з трьохсотліттям дому Романових 1913 ро­ ку повернувся з еміграції до Росії, він звернувся за паспортом до Нижего- родської ремісничої управи, і вона 1914 року видала йому паспорта на п'ять років як «цеховому Олексію Мак­ симовичу Пешкову». Це повністю від­ повідало його соціальному походжен­ ню і стану. Якщо вже говорити про соціальну належність, Горький походив із досить заможних верств російського «середнього класу» — як тоді говори­ ли, міщанства; рано осироллий, він виріс в Нижньому Новгороді в сім'ї сво­ го діда, цехового старости красиль- ників, мав усі можливості одержати освіту, принаймні почав учитися на кресляра. Дід розорився і став жебра­ ком уже тоді, коли Олексій покинув свій ненависний дім, в жорстокому міщанському світі — особливо жорсто­ кий, міщанський і злий, і почав мандри по Росії як, сказати б,хіппі або бомж. Віра в «історичну місію проле­ таріату» була пізнішим культурно- візіонерським захопленням Горького, а не результатом вихованого співжиттям з «фабричними» класового почуття. Ця віра радше походила з абстрактної життєвої філософії, як і у антипода Горького — Бердяева. До укорінених міщанським середовищем соціальних інстинклв можна віднести хіба що не­ приязнь Горького до селянства. Талановитий письменник-самоук, якого багато чому навчив засланий тоді в Нижній Новгород В.Г. Короленко, він показав Росії не її пролетаріат, а її дно і став шалено популярний. На початку століття до нього в Нижній вже їздили відомі російські письменники «на по­ клон», як іронічно зауважив Бунін, що, зрештою, сам їздив до Горького; так в Росії відвідували тільки Чехова і Толс­ того. Горький і декілька близьких до нього людей, найздібнішим із яких був 356 Леонід Андреев, ввели навіть «народ­ ну» інтелігентську моду: все чорне, крислатий капелюх, сорочка-косово- ротка на випуск, високі чоботи. Попу­ лярність Горького була виразом гостро­ го інтересу російського суспільства до темного «нижнього світу», який ось-ось міг заявити про себе в спалаху рево­ люційної стихії. При цьому менш обда­ рований Леонід Андреев хизувався своєю належністю до світу «темряви», смакував смертні жахи і насильство, водночас демонструючи революцій­ ність, а Горький, органічно і неприми­ ренно лівий, прагнув прорватися через болі і насильства до гуманного майбут­ нього, і йому вірили. Андреев завжди болісно заздрив Горькому; в роки гро­ мадянської війни Андреев безуспішно намагався стати таким самим ідейним лідером білих, яким, на його думку, був у червоних Горький. Горький був високим, худорлявим чо­ лов'ягою, замолоду надзвичайно силь­ ним, змарнілим після туберкульозу ле­ генів, але все ж до старості дуже життєлюбним і міцним. Постійним на­ строєм його була деяка пригніченість і депресія, що легко переходила у збу­ дження і розчуленість. Почуття захоп­ лювали його настільки сильно, що йому і тоді, коли він був уже літньою люди­ ною, важко було утриматися від сліз. Сльозливість Горького була предметом недобрих насмішок. І приступи де­ пресії (один із яких в молодості закінчився тим, що він прострелив собі легеню), і спалахи сентиментальної вразливості не були виявами капризу чи розрядками егоцентрика, що гільки й чекали приводу: реакції Горького на світ були адекватними і щирими. Проте, Горький, як емотивна натура, під впли­ вом важкого ходу подій часом втрачав силу внутрішнього опору. І тоді всту­ пав у дію механізм самозахисту-само- обману, посилюваний розчуленістю аж до сліз. Сили психічного опору черпа­ лися в злості, яка в молодості кидала його в безперервні вуличні бійки і ро­ била часом нечутливим до оточення, готовим до агресивної реакції. Горький, як і подібні жалісливі нату­ ри, знав гостру радість відчуття краси, йому була відкрита «музика» природи і мистецтва, він мав гострий інтерес до людських доль і людських душ. Спів­ чуття його до людей було щирим і не­ втомним. У важких умовах громадян­ ської війни він роздавав усе, що міг, своєму оточенню і тим, хто мав потре­ бу. Люди, що розійшлися з Горьким з ідейних міркувань і мали підстави зви­ нувачувати його в деяких гріхах, як-от Ходасевич, зберегли до нього вдячність за його безкорисливість. Всі ці риси утруднювали йомужиття, але без них він не стався б як письменник. Якщо говорити про той соціальний світ, у який прийшов Олексій Пєшков, то справа не в тому, до якого саме кла­ су чи стану він належав, яким способом мав заробляти собі на життя, хто і як його визискував. Горький в силу своїх домашніх обставин і через свою вдачу повністю відчув на собі увесь тягар ди­ кого деспотизму російської глибин­ М. Горький в Нижньому Новгороді. 1903 рік 357 ки — і традиційного сімейного чо­ ловічого деспотизму, і граничної жор­ стокості вулиці, жорстокості стосунків хазяїна і робітників, чиновників і оби­ вателів, сусідів одного до одного — і всіх разом до «чужих». Цей спо­ конвічний російський деспотизм роз­ чавлював особистість, породжував суміш рабської самозневаги з агре­ сивністю і молодецтвом. Мабуть, зла­ мав би цей свинцевий тупий світ і «Олексія — Божого чоловіка», якби не опора, що він її знайшов у світі книг. Книжки, що їх він найбільше любив, на­ лежали не до викривальної реалістич­ ної літератури, — про зло в російсько­ му житті він знав краще від письмен­ ників; він любив літературу романтич­ ну і високу, не завжди ліпшого ґатунку, але таку, яка підносила його над гидо­ тою побуту і переконувала, що є інші люди й інший світ. Згодом неперервне читання в кожну вільну хвилину виро­ било в ньому добрий смак. Олексій Пєшков створив собі той святий, сак­ ральний, ідеальний культурний світ, який він обожнив і захищав усіма сила­ ми впродовж життя. Тупі і корисливі провінційні попики не мали жодних шансів проникнути в цей світ, хоча Горький не мав органічної ворожості до ідеї Бога, ворожості, що була неод­ мінною ознакою вільнодумного росій­ ського студента й інтелектуала. Якщо «богобудівники» з високочолої інтелігенції срібного віку ішли до куль­ тури від неортодоксального, напів- містичного і напівлітературного Бога, то Горький ішов до напівмістичного, напівлітературного Бога від сакралізо- ваного ним культурного простору, який лльки і міг служити опорою людині і людським якостям «на дні» Росії. Символісти будували дім Я «на дні своїх дзеркал», ідучи через внутрішні інтелектуальні й душевні драми і ката­ строфи. Для Горького «дно» було на­ самперед реальним соціальним дном, до якого його нестримно тягнуло. Потяг до каверн асоціальності, до босяка був виразом тяжіння до антиструктури; «босяк» став художнім простором мо­ лодого Горького, джерелом його роман­ тизму і міфотворчості. З «Челкаша» по­ чинається слава 24-літнього нижнього­ родського письменника-самоука, ле­ генда про геніального виразника дум і почуттів простого народу, яка зробила Горького кумиром революційної мо­ лоді. Відважна поведінка молодого письменника в часи революції, його ро­ мантичні «Буревісник» та «Пісня про сокола» закріпили репутацію людини- символа. Якщо від Блаватської і теософів «бо­ гобудівництво» йшло до Блока і Вячес­ лава Іванова на аристократичний мо­ дерністський протест проти пануючої класичної культури, то в свідомості лю­ дей кола Горького людина могла і по­ винна була стати тим героєм, який во­ гонь не крастиме у богів, як Прометей, а здобуде сам, вирвавши з власних гру­ дей, як Данко своє палаюче серце, чим стане рівним Богу. Такою богобудівни- чою поезією стала його «Пісня про бу­ ревісника» (з її «рожденный ползать летать не может») — революційна мо­ литва російської молоді. Для Горького втрата дистанції між безпросвітним повсякденням і святим простором книжного культурного світу була пошлістю і зрадою ідеалам. Пока­ зуючи пошлість світу, Горький зали­ шався на диво цнотливим. Коли в нього прохоплювалось яке-небудь невинне «сучий син», він густо червонів. Так могла тримати себе лльки людина, яка виросла серед матюків і похабного зну­ щання з жінок. Як похабщину сприйняв Горький і спробу переглянути досвід першої російської революції, зроблену Бер- дяєвим, Булгаковим та іншими в 358 збірнику «Вехи» 1909 року. Він лишив­ ся глухим до оцінок і передбачень, які ми сьогодні можемо назвати пророчи­ ми. Знаючи, якою страшною може стати Росія в гніві темних мільйонів, він тим не менш найбільше був вражений сло­ вами одного з авторів, кадета, інте­ лігента і єврея Гершензона, про те, що інтелігенція перебуває під охороною царських багнелв. Політична платформа, яка зближува­ ла Горького з тодішніми більшовицьки­ ми лідерами, найясніше видна в листу­ ванні Горького з Луначарським восени 1907 року, коли обидва були вже в еміграції в Італії. «Найближча катастрофа (а станови­ ще таке, що катастрофа ця буде і швид­ ко) викличе революцію, — пише Луна- чарський Горькому. — Окремі і місцеві енергії, напружені до краю, зімкнуться. Буде щось грандіозне. І з огляду на оз­ лоблення надзвичайне — буде щось руйнівне. Ці «культурні» холуї не ро­ зуміють, що роль революційних парлй буде стримуюча. Якби у них була крап­ ля прозорливості в черепах, вони по­ винні були б всіляко нам сприяти: тому що ми — єдиний міст, що з'єднує куль­ туру з народними масами, які дякуючи їм же не вийшли із стану варварства. Якщо революції не вдасться стримати розмах енергії повсталих мас і ввести її в русло, стануться жахливі речі Але якщо вся ця безумна енергія буде ор­ ганізована? Піде за началами пла­ номірної творчої роботи. Просто дума­ ти — так дух перехоплює!»1 Горький відповідає виразом солідар­ ності: «Ваша думка про рево­ люціонерів, як про міст, єдино спро­ можний поєднати культуру з народни­ ми масами, і про стримуючу роль рево­ люціонера — думка рідна і близька мені, вона мене давно турбує, і я стра­ шенно радий, що ви ставите її так прос­ то і міцно. В «Дітях сонця» я крутився коло цієї думки, але — не зумів форму­ лювати її і — не міг. Бо — хто серед моїх «Дітей сонця» здатен відчувати цю думку і цю задачу? Вона повинна наро­ дитися в розумі і серці пролетаря, по­ винна бути сказана його устами — чи не так? І, звичайно, він її розширить, він її поглибить»2. Саме на цьому Горький сходиться з Луначарським і в «богошуканні». Горький ясно висловив свої богошу- кацькі погляди в журналі «Mercure de France» (15.4.1907), де він говорив про «почуття ...захоплення перед мудрою гармонією духа свого з загальним духом всього життя» як про суть своєї релігії. Підтримуючи цю позицію, в етапі «Май­ бутнє релігії» в журналі «Образование» Луначарський водночас розрізняє космізм і історизм як форми бого­ будівництва. Космізм, на його думку, «є вища форма натуралістичної релі­ гії... є поклоніння гармонії сил приро­ ди»3. Незадовго до смерл Луначар­ ський, каючись у своєму богобудів­ ництві, характеризував його таким чи­ ном: «В період поразки революційного руху 1905 року я, як і всі інші, був свідком релігійних настроїв і шукань. Під словом «богошукання» в той час приховувалася всіляка містика, що не бажала себе компрометувати зв'язком з уже знайденим богом л єї чи іншої офіційної релігії, але шукала в природі й історії цього бога, що без сумніву пра­ вить світом. Я напав на таку думку: зви­ чайно, ми, марксисти, заперечуєм існу­ вання якого б не було бога і шукати йо­ го нічого... Між тим, міркував я, в науко­ вому соціалізмі прихована колосальна етична цінність... Треба лльки зуміти в своєрідній напівпоетичній публіцистиці розкрити внутрішній зміст вчення Марк­ са і Енґельса... Бога не треба шукати, толкував я, його треба дати світові. В світі його немає, але він може бути. Шлях боротьби за соціалізм, тобто за 1 Див.: Архив А.М. Горь­ кого. — М., 1976. — Т. XVI.-С. 17-18. 2 Див.: Там же. — С. 20. 3 Див.: Там же. — С. 22. 359 1 Див.: Литературное наследство. — Т. 82. — С. 497— 498. 2 Луначарский A.B. Очерки по истории русской литерату­ ры. — М., 1976. — С. 396. 3 Див.: Там же. — С. 384. 4 Архив А.М. Горько­ го. - Т. XIV. - М., 1976. — С. 71. 5 Див.: Там же. — С. 292— 293. 6 Див.: Там же. — С. 23. 7 Цит. за: Архив А.М. Горького. — Т. X IV . - С . 24. тріумф людини в природі, це і є бого­ будівництво»1. Луначарський протиставив морально- філософській традиції російської літера­ тури, представленій Достоєвським і Толс­ тим, визвольну, за його словами, філо­ софію Ніцше. Тому ні Луначарського, ні історика Покровського, ні інших видних лівих більшовиків не лякало відкрите якобінство Леніна. Пізніше Луначарсь­ кий писав з приводу «Братів Карамазо- вих»: «Візьміть одну проблему Дос- тоєвського за другою і порівняйте з марксизмом і ленінізмом. Всі проблеми, якими мучився Достоєвський, ми можемо з гордістю сказати, наше світопоглядання ленінське і марксистське розв'язує цілком задовільно, не відкладаючи їх ку­ дись, не подрібнюючи їх, розв'язуючи всі суперечності, в яких борсався Дос­ тоєвський»2. «Люди типу Нечаева малю­ ються нам тепер як підпільні герої, люди величезної сили волі і величезної сили думки. Нам нічого їх сторонитися. Це ре­ волюціонери періоду народництва, але це революціонери»3. Горький приймає активістську по­ зицію лівих, намагаючись протистояти російській масивній традиційності. 1911 року він пише Луначарському: «Вам, як апостолу вчення наскрізь ак­ тивного, добре б розглянути літературу російську під таким кутом зору: про­ повідь якого ставлення до життя пере­ важає в російській літературі, активно­ го чи пасивного. Зважуючи всі явища російської літератури на цій вазі, Ви, мабуть, побачили б, що у кращих пред­ ставників нашої літератури — перева­ жає світовідчуття фаталістичне і що тут такі колоси, як, наприклад, Толстой, — цілком національні. Весь російський фольклор насичений фаталізмом: візьміть вчення про долю, Долі, Горе- Злощастя і спільне, скрізь в казках і піснях виражене переконання в тому, що воля людини — безсила в боротьбі з навколишніми таємничими і непере­ можними волями»4. Горький смертно ненавидів міщан­ ство і з усією силою своєї особистості готовий був долати мертвий опір російської глушини, «городка Окурова» світлоносній волі Данка. В статті «Про цинізм» Горький пише про двійників — двох сестер, життя і смерть. «Життя і смерть вічні подруги, дві сестри рідні, часу безсмертного безсмертні дочки... Творячи — життя шукає, воно хоче творити лльки вели­ ке, міцне, вічне, і коли бачить надли­ шок дрібного, рясноту слабкого, гово­ рить сестрі своїй: — Сильна, допоможи! Це — смертне. Смерть покірно служить справі жит­ тя...» 5 В листі до Луначарського Горький пи­ ше, що планує використати цю картину в продовженні «Матері» — так і не на­ писаній повісті «Син». Тут сцена допов­ нюється словами: «І з посмішкою доб­ рою і покірною (курсив мій. — М.П.) Смерть своєю міцною рукою усуває з дороги Життя все, що заважає її швидкій ході до своєї мрії — їй же бо­ гу це так! Я це бачу — повірте!»6 Луначарський цілком прийняв це обожнення смерл, цю її естетизацію і поширив тему сестринства-двійництва на мистецтво і революцію. «Мис­ тецтво — революція — дві прекрасні сестри, і чудесно, коли грізну голову сліпучої, в криваві доспіхи одягненої Валькірії — її чарівна сестра вінчає яс- кравоквітною короною, коли її клики перекладає вона в гімни, плаче похо­ ронним маршем над її загиблими бійцями, і зірниці далекого ідеалу пе­ ретворює на картини майбутнього, що зміцнюють нашу віру і надію»7. З цієї філософії гімнічної єдності і гар­ монії життя і смерл — програма пере­ творення театру на місце революційного культового дійства, відстоювана бого- 360 будівником-наркомом Луначарським, програма величезних масових рево­ люційних дійств на вулицях і площах, в тому числі і траурно-поховальних, що лишили сліди в Петербурзі на Марсово­ му полі, незрозумілі вже для нащадків. Можна думати, що Сталін цілком щи­ ро написав на подарованій йому Горь­ ким поемі «Дівчина і смерть»: «Це сильніше, ніж «Фауст» Ґете». У нас ба­ гато сміялися з цього, здавалось, без­ глуздого співставлення. Але воно не безглузде. В «Фаусті» вселюдська тра­ гедія розв'язується через боротьбу Фауста із своїм двійником — бісом- спокусником Мефістофелем, посеред­ ником між людиною і світом, вселенсь­ ким злом. Перемога Фауста все ж трагічна, живим і недосяжним для Мефістофеля залишається тільки його дух. У Горького проблему знято ототож­ ненням двійників — смерті і життя. У Сталіна було власне ставлення до смерті, яку він відчував теж як ласкаву і покірну його волі силу. Горький вступив у найважчий кон­ флікт з більшовиками, мабуть, вже після виїзду за кордон, у зв'язку з процесом над лідерами есерів. Він написав тоді листа до заступника голови РНК 0.1. Ри- кова, в якому говорив, що убивство представників інтелігенції (саме так він кваліфікував можливий смертний вирок соціалістам-революціонерам) «в нашій безграмотній і некультурній країні» безглузде і злочинне1. Це був крок безкорисливий і сміливий; до речі, лист написаний 1 липня 1922 ро­ ку, через два тижні після того, як було підписано договір про видання творів письменника в РРФСР і переведення го­ норарів за кордон на його ім'я, тобто коли в Радянській Росії було вирішено, нарешті, питання про фінансові джере­ ла існування Горького за кордоном. Після процесу, на якому лідери есерів одержали смертний вирок, але були згодом амністовані, вийшла в світ брошура Горького «Про російське се­ лянство», в якій викладалась його по­ зиція щодо революції, сформульована раніше в листуванні Горького з Луна­ чарським. Згідно з Горьким, революція можлива як союз інтелігенції, робіт­ ників і капіталістів проти безглуздої деструктивної жорстокості селянської маси. Ця невеличка брошура мала бути політичним коментарем щодо ставлен­ ня Горького до ідеології захисників се­ лянства — есерів. Окремо Горький за­ явив, що його негативне ставлення до диктатури більшовиків не змінилося. Концепція Горького викликала ворожі відгуки як в Радянській Росії, так і в емігрантському середовищі. Спроби Ве­ ронського опублікувати статтю Горького в «Красной Нови» виявились без­ успішними, а Ленін назвав його листа до Рикова «поганым»; за кордоном без­ компромісний правозахисник Мельгу- нов оцінив позицію Горького як спробу виправдати більшовиків і був підтрима­ ний емігрантським загалом. Горькому фактично був оголошений бойкот. Восе­ ни 1922 року 30-літній юбілей творчості Горького був замовчаний як білими, так і червоними; в Москві скромні збори в Домі Мистецтв були зіпсовані обст­ рукцією, яку влаштував Горькому Мая- ковський. Ватажки РАПП, — і Авербах, і старий Серафимович, — і пізніше неод­ норазово ганьблять Горького в пресі. І раптом 1926 року Горький пише, що любив і поважав Дзержинського, а потім Чекістська газета Біломорбуду з виступом Горького 1 Див.: Флейшман Л., Хьюз Р., Раевская- Хьюз 0. Горький и дело эсеров / / Дружба народов. — 1990. — № 2— С. 234. 361 П.П. Крючков, М. Горький і Г. Г. Ягода 1 Див.: Горький М. От­ вет интеллигенту / / Правда. — 1930. — 21 мая. 2 Див'.: Горький М. 0 литературе и про­ чем / / Правда. — 1931. — 9 мая. 3 Див.: Горький М. 0 трудколониях 0ГПУ / / Правда. — 1931.— 14 авг. повертається в СРСР, підтримує судовий терор проти інтелігенції, партію ко­ муністів, ОГПУ і Сталіна в найстрашніші й найжорстокіші роки 1928 — 1933 і вис­ тупає організатором Спілки радянських письменників, що стала органом політи­ чного контролю парл'ї над діяльністю радянської інтелігенції! Чи не було це зрадою, при чому з корисливих мотивів, як про це твердять вороги Горького? Двоїстість і навіть нещирість Горького із самим собою особливо властива, ма­ буть, останньому періоду його життя. Горький, чутливий і м'який, над міру емотивний і скорий на сльозу, явно втрачав силу внутрішнього опору і гото­ вий був, як це часто з ним траплялось, на різкі і жорстокі вчинки, на бурхливий і забіякуватий протест проти емігрантсь­ кої більшості. Чим більше еміграція де­ монструвала свою ворожість до нього, тим сильніші були внутрішні мотиви по­ вернення до більшовиків. Зрештою, йо­ му, «буревіснику революції», нічого бу­ ло робити серед літераторів, все більш правих і радикальних. Зате в СРСР його і нову інтелігенцію чекали невідомі ще можливості. А що ліве богобудівниче нутро Горького приймало радикальний сталінський поворот, в цьому важко сумніватися. Загальну оцінку тому, що відбувалося 362 в СРСР, Горький дав у «Правді» ще 1930 року, коли його приїзди були епізодичними: «В Союзі Рад відбу­ вається боротьба розумно організова­ ної волі трудових мас проти стихійних сил природи і проти лєї «стихійності» в людині, яка по суп своїй є не що інше, як інстинктивний анархізм особистості, ви­ хований віками тиску на неї з боку кла­ сової держави»1. Звідси і ставлення Горького до здійснюваного радянською владою насильства над особою інтелігента: «Літератору здається, що його ґвалтує критика, політика, тоді як, якщо хто-небудь і ґвалтує його, то це — історія і особливо стара історія»2. Одразу після повернення в СРСР 1931 року Горький написав справжній панегірик ОГПУ. «Ніколи ще і ніде не проявилося з такою рушійною силою і в таких героїчних формах велике значен­ ня праці, як це проявляється у нас. Ми недооцінюємо найглибше значення трудколоній, організованих колегією ОГПУ, та й небагато з нас знайомі з ни­ ми»3. 1927 року Ягода, Погребинський і Шанін організують першу трудколонію ОГПУ в Звенигороді, в колишньому Са- винському монастирі; наступного року починається широкий «економічний ек­ сперимент» ОГПУ під керівництвом Яго­ ди. Горький був знайомий з «переков- кою», трудовиховною діяльністю Ягоди та інших чекістів, про що ОГПУ давно по­ турбувалось. ОГПУ невпинно працювало з Горьким увесь час, і ідея визвольної та виховної праці грала тут неабияку роль. Являють інтерес обставини педа­ гогічної діяльності A.C. Макаренка у зв'язку із справою Горького. Ще в 1925— 1928 роки листовно Горький познайомив­ ся з А.С. Макаренком; 1928 року, одразу після приїзду в СРСР, він поїхав до нього під Полтаву, в колонію імені М. Горького. Влітку 1927 року Макаренка викликали в Кремль, і його прийняв сам Сталін. Єдані, що вже тоді йому було запропоновано організувати школу розвідників на ос­ нові своїх вихованців1. Тим не менш Сталін якось «забув» по­ передити українське керівництво про не­ обхідність опікуватися «Антоном», і того ж року Макаренка знімають з роботи, досвід виховної діяльності колонії оголо­ шують шкідливим, а 1928 року під чутли­ вим керівництвом М. Скрипника Нарко- мос України приймає рішення про реор­ ганізацію колонії. Колонія імені Горького розвалилася. Тверді більшовицькі ук- раїнізатори проявляють у справі Мака­ ренка, колишнього есера, брата білого офіцера, свій партійний гарт. Але на допомогу приходять славні чекісти. В листопаді 1927 року Макарен­ ка переводять в Куряж під Харковом, в колонію ОГПУ імені Дзержинського. Ма- каренку присвоюють високе гене­ ральське звання бригадного комісара (в ОГПУ військові звання були на два ран­ ги вищими, ніж відповідні армійські, так що ромб в петлиці Макаренка важив стільки, скільки три ромби в звичайних армійських петлицях). До речі, після «викриття» Ягоди колишньому наркому було інкриміновано також створення особисто відданих йому чекістських за­ гонів із колишніх безпритульників. 1934 року Горький виїхав в експедицію на будівництво Біломорканалу з брига­ дою письменників і своїми очима побачив зону. Результати еспедиції підсумовано в книзі, редакторами якої були О.М. Горь­ кий, Л.Л. Авербах і заступник начальника ГУЛАГу, начальник Біломорбуду С.Г. Фірін. Ось деякі уривки з розділів книги, написа­ них безпосередньо Горьким: «Пролетаріат-диктатор ще раз одер­ жав безспірне право заявити: я не бо­ рюсь для того, щоб убити, як це робить буржуазія, а для того, щоб воскресити людство до нового життя, я вбиваю тоді, коли вже немає можливості витра­ вити з людини її древню звичку харчу­ ватися плоттю і кров'ю людей»2. «Людина вихована історією як істота трудодійна, і, будучи поставлена в умо­ ви вільного розвитку її різноманітних здібностей, вона починає неусвідомлю- вано підпорядковуватися головному своєму призначенню: змінювати фор­ ми і умови життя відповідно до росту його все більш високих вимог, що збуд­ жуються успіхами його ж праці»3. «Людська сировина обробляється незмірно важче, ніж дерево, камінь, ме­ тал. Спотворена тлетворними впливами рознузданого, хворого капіталістичного суспільства, вона підкоряє ріст свого розуму — або що те ж — «духу» — зо­ ологічній силі інстинклв і особливо легко — інстинкту власності — збудни­ ку хижацтва, паразитизму і всієї іншої скверни»4. Богобудівнича філософія прокладає собі дорогу до філософії чекістської «перековки». В творчості Горького доб­ ре видно ваду російського богобудів­ ництва початку століття, відзначену Бердяєвим, — повстання індивідуаль­ ності у ньому набуло рис пошуків собор- 363 Праця на Біломорбуді 1Див Текило А., Келе- берда А. Антон Ма­ каренко — «батька» шпионов / / Вечер­ ние вести. — 1999. — 26 марта. 2 Див.: Беломорско- Балтийский канал имени Сталина. Ис­ тория строитель­ ства. — М., 1934. — С. 12. 3 Див.: Там же. — С. 13. 4 Див.: Там же. — С. 402. Фото з книги про Біломорканал за ред. Горького. Підпис під фото говорить: <гГвинтівку так тримають не для страху, а тому, що так зручніше» 1 Див.: Беломорско- Балтийский канал имени Сталина. Ис­ тория строитель­ ства. — С. 402. 2 Див.: Там же. — С. И . ності, тобто нових форм корпоратив­ ності і колективізму. Для Горького діонісійський колективний духовний порух здійснюється найпростіше в труді, праці, спільній роботі мільйонів, і в цьо­ му колективному морі тонули тоді яск­ раві індивідуальності революціонерів. Не треба думати, що вся чекістська «перековка» в дійсності була величез­ ною липою; так, це була каторжна праця, страждання і великий страх, але табори Ягоди ще не були єжовсько-беріївськими таборами смерті. Для чималого числа примітивних, знедолених людей, особли­ во молодих, для підлітків, вибитих з колії нормального життя розоренням грома­ дянської війни, прості механізми вклю­ чення в невеличкий колектив з його цілком досяжними завдяки напруженій праці невибагливими цілями стали шля­ хом до розширення зацікавленостей і кругозору — в дусі педагогіки праці, втілюваної самовідданим і розумним Ма- каренком, і в дусі каторжної системи ко­ лективної відповідальності, розробленої в таборах Ягоди блискучим чекістом-ор- ганізатором, колишнім міжнародним еко­ номічним злочинцем Н.А. Френкелем. Горьківське захоплення трудовим ен­ тузіазмом виховних установ ОГПУ пере­ носиться на лідерів і ОГПУ, і ВКП(б). «До недоліків книги, мабуть, буде зара­ хований і той факт, що в ній надто ма­ ло сказано про роботу 37 чекістів і про Генріха Ягоду»1. «Так само неперервно і все швидше зростає в світі значення Йосифа Сталі­ на, людини, яка, найбільш глибоко за­ своївши енергію і сміливість учителя, ось уже десять років гідно заміщає йо­ го на найважчому посту вождя паргії. Він глибше всіх інших зрозумів: дійсно і непорушно революційно-творчою мо­ же бути тільки істинна і чисто проле­ тарська, прямолінійна енергія, відкри­ та і запалена Леніним»2. Сталін міг тихо торжествувати. Це бу­ ла перемога не над Горьким — це було щось значно більше: перемога над Леніним. Ленін не приручив Горького, а Сталін приручив. Сталіну вдалося переконати Горького, що в партії більшовиків відбуваються зміни в прийнятному для нього напрям­ ку. Горького зовсім не бентежило усу­ нення від влади старого революційного керівництва, якого Горький не любив (зокрема Троцького і особливо Зи- нов'єва; зрештою, з Каменевим він хотів Сталіна помирити). Світова революція, яка йде до перемоги по трупах інтелігентної еліти Росії, — така світова революція відходила в минуле. Горький не прагнув розгромити малописьмен­ них «пролетарських» діячів культури — він настирливо опирався спробам усу­ нути від підготовки з'їзду письменників колишніх РАППівців, зокрема Авербаха. Горький не міг не бачити насильства, але для нього це було насильницьке пе­ ревиховання темної і страшної Росії. Демократизація суспільства у фор­ мах нової Конституції та «блоку ко­ муністів і безпартійних» — ось що, здавалося, вирисовувалось на політич­ ному горизонті Росії. І здавалося не тільки Горькому, — оптимістами були і близькі до нього представники старшо- 364 го покоління західних гуманістів- інтелігентів: Ромен Роллан, Анатоль Франс, Герберт Уеллс, Стефан Цвайґ, Бернард Шоу. 1932 року Бухарін видав у Москві книжку «Етюди». Там він цитував фра­ зу Енгельса про Ґете: «Існувати в життєвому середовищі, яке він змуше­ ний був зневажати, і все ж бути прико­ ваним до нього, як до єдиного, в якому він міг діяти...»1 Навівши цю цитату, С. Коен зазначає, що Бухарін явно відносив цю ситуацію до себе. Мабуть, щось подібне міг сказати про себе і Горький. Сприйняття Горьким радянської реаль­ ності не могло бути абсолютно некри­ тичним. «Дружба» Сталіна і Горького включала в себе якийсь взаємний комп­ роміс. Безумовно, Горький якось впли­ вав на ситуацію, в тому числі і на рішен­ ня Сталіна. Чого ж добивався Горький ціною політичної підтримки Сталіна, на що він розраховував? Після 1933 року Сталін робить кроки, що виглядали як лібералізація режиму. Зокрема, це знайшло вияв у позірній зміні правової ідеології. В полеміці Ви- шинського проти Криленка 1933 року, яку розцінюють як особисту інтригу май­ бутнього Генерального прокурора проти головного звинувача основних політич­ них процесів 20-х років2, головне все- таки було не в особистих звинувачен­ нях. Вишинський сперечався проти по­ гляду на основи «соціалістичного пра­ ва», який вважався загальноприйнятим після праці офіційного вождя «юридич­ ної науки» Пашуканіса «Основи радян­ ського права» (1924 р.) і який відстою­ вав також і Криленко. Згідно з Пашу- канісом— Криленком, всілякі спроби наперед визначити типові покарання за типові злочини є поверненням до бур­ жуазного принципу абстрактної вар­ тості; радянський суд повинен виносити вирок щоразу залежно від особистих якостей і класової природи звинувачу­ ваного. Вишинський, який при формулю­ ванні звинувачень і винесенні вироків саме з особистих бажань Сталіна і вихо­ див, в теорії повернув до нормального принципу «злочин і кара». Реформа прокуратури і перегляд принципів збігаються з поверненням із політичного заслання колишніх опо­ зиціонерів — і, зокрема, вже після XVII з'зду парлї, з призначенням Бу- харіна на посаду головного редактора другої за значенням після «Правди» га­ зети «Известия». Цьому передувала капітуляція Бухаріна — його покаян­ ний виступ на пленумі ЦК в січні 1933 ро­ ку, де він вперше повністю визнав, що його настанови 1928— 1929 років були Сталін і Горький. 1931 рік 1 Цит. за: Коэн Сти­ вен. Бухарин. — С. 419. 2 Див.: Вайсберг А. Страницы одной жизни / / Знамя. — 1990. — № 5. — С. 173— 174. 365 Горький на І зізді радянських письменників 1 Див.: Флейшман Ла­ зарь. Пастернак и Бухарин в тридца­ тые годы / / Дружба народов. — 1990. — № 2. 2 Див.: Там же. — С. 255. «цілком невірними». Сам Бухарін при цьому посилався на необхідність згур­ тування всіх парлйних сил з огляду на важку внутрішню ситуацію в країні і на наступ фашизму в Німеччині. Очевид­ но, головну роль при цьому відіграла та обставина, що Бухарін відмовився від нереальних замірів повернути керів­ ний вплив у паргії і вирішив підтриму­ вати новий варіант поміркованого кур­ су. Дослідники, насамперед С. Коен, вважають, що Бухарін орієнтувався при цьому на помірковану групу Орд- жонікідзе — Кірова. Аналіз матеріалів з історії літературного процесу в СРСР, здійснений Л. Флейшманом1, дозволяє припустити, що Бухарін розраховував на еволюцію поглядів самого Сталіна. Нові стимули псевдолібералізму Сталіна дає антифашистський рух, на який він орієнтується все більш явно. Стаття Бухаріна в першому ж підписа­ ному ним номері «Известий» (6 берез­ ня 1934 року) «Криза капіталістичної культури і проблеми культури в СРСР» формулює антифашистські позиції, що мали служити справі громадського єднання. Восени 1934 року створено комісію по підготовці проекту консти­ туції СРСР, до якої увійшов і Бухарін — як кажуть, справжній натхненник і го­ 366 ловний автор цього чудового докумен­ та, на жаль, чисто декоративного. У травні 1934 року відбулася заміна головного доповідача з питань ра­ дянської поезії на наміченому на сер­ пень з'їзді радянських письменників: замість планованого раніше М. Асєєва доповідачем призначено Бухаріна (припускають, що на пропозицію Горь­ кого). Це призначення мало надзви­ чайно принциповий характер, оскільки міняло не лише літературну, а й політичну орієнтацію з'їзду. Асєєв представляв ліві, лефівські літературні кола, які планували побудувати літера­ туру на ультралівих орієнтаціях та на спадщині Маяковського. Натомість Бу­ харін був прихильником широких куль­ турно-політичних орієнтацій і надавав особливого значення незалежному і нестандартному поету Пастернаку, яко­ го високо цінувала європейська інтелігенція. Бухарін посилював по­ зиції Горького всупереч ультралівим. Водночас Бухарін намагався створити картину співпраці незалежного і строп­ тивого художника з твердим і жорстким вождем. Саме на прохання Бухаріна Пастернак в новорічному 1936 року но­ мері «Известий» друкує вірші «Я по­ нял: все живо» та «Художник» («Мне по душе строптивый норов...»), де ця ідея є головною2. Не випадково в цей час розігрується Сталіним жорстока і двозначна, дале­ косяжна комбінація з Мандельштамом. Осипа Мандельштама арештовано тоді ж, у травні 1934 року, за антисталін- ський вірш («Мы живем, под собою не чуя страны»), але звільнено з тюрми і відправлено на заслання в Чердинь, де він зробив спробу самогубства. За Мандельштама клопоталися вічно опальна Анна Ахматова, що звернулася до секретаря ВЦВК Єнукідзе, і Бухарін, який у листі до Сталіна послався, до речі, на занепокоєність Пастернака. Сталін відповів телефонним дзвінком до Пастернака, тобто прореагував не на чисто службову акцію секретаря ВЦВК, а на особисте звернення Бухаріна і Пас­ тернака; про цей дзвінок дізнався од­ разу Еренбург, який приїхав на з'їзд письменників разом з Андре Мальро. До речі, незадовго до того Мальро мав зустріч із Троцьким і йому дуже не спо­ добалося ставлення невизнаного ко­ муністичного лідера до Пастернака. Сталін, який уважно стежив за Троць­ ким і дуже боявся його конкуренції в міжнародному комуністичному русі, надавав великого значення подібним дрібним політичним маневрам. Ман­ дельштама скоро звільнили, щоб неза­ баром його доля тихо загубилася в по­ топі кривавих репресій. Всі ці ігри вкладаються в загальну схе­ му Сталінської поведінки напередодні Великого терору — зображення широкої лібералізації режиму, відмови від ліва­ цьких крайнощів і повороту до демокра­ тичної антифашистської Європи. Кінець 1935 року саме й був апогеєм такої «лібералізації». Відміна карткової системи, реабілітація козацтва, лікві­ дація обмежень у зв'язку з соціальним походженням та інституту «лишенцев» (позбавлення в правах), відновлення новорічної ялинки тощо, — вершиною цих сигналів, що подавали нові і нові надії, стала робота над проектом нової Конституції, до якої був залучений Бу- харін. «Блок комуністів і безпарлйних», що став політичним прапором нового повороту, сприймався як передвісник якогось широкого суспільного співробітництва, уособлюваного імена­ ми Сталіна і Горького. Все це уже було грою, яка прикрива­ ла підготовку до Великого терору. Горький помер 18 червня 1936 року. Через два місяці, 19 серпня, відкрив­ ся процес у справі «убивць Кірова» — Каменева, Зинов'єва та інших. Ще че- ■- рез місяць з невеликим, 26 вересня, Ягоду замінили Сжовим. Почався Вели­ кий терор. Переворот — друга опричнина Останнім часом опубліковано достат­ ньо докуменлв, щоб уявити, як діяла машина терору 1936— 1938 років. Візьмемо як приклад Вінницю і Вінницьку область. Жахи «єжовщини» у Вінниці стали відомими всьому світові після того, як 1943 року в центрі окупо­ ваного міста німці відкрили масове по­ ховання жертв НКВД. Було зібрано ав­ торитетну міжнародну комісію, що не­ спростовно датувала масове убивство 9 439 чоловік роками «єжовщини». Ма­ теріали комісії патологоанатомів, чис­ ленні фото було опубліковано. Нещо­ давно опубліковано і документальні матеріали по Вінницькому обласному управлінню НКВД, — розслідування карних справ колишніх керівників уп­ равління, що закінчилося закритим су­ дом Військового трибуналу військ НКВД М.І. Бухарін у жовтні 1936 року, незадовго до арешту 367 Останки з захоронень в Куропатах під Мінськом — свідчення масових розстрілів 1937— 1938 рр. 1 3 архівів ВУЧК— Г П У — н к в д — КГБ.— 1998. — № 1 — 2. — С. 187— 188. 2 Див.: Там же. — С. 201— 202. в Києві 26 квітня — б травня 1941 року (чистка «органів» розпочалася одразу після ліквідації Єжова). Двох найвищих керівників управління НКВД було засу­ джено до розстрілу, але розстріл замінено десятьма роками ув'язнення. У справі рядових катів-виконавців — колишніх слідчих управління слідство усохло в роки війни, і врешті Ново­ сибірський слідчий НКВД спецсправу судочинством припинив. В показаннях звільненого слідчого Ширіна описується система терору. «Як здійснювались арешти. Порядок я застав такий: в районах були організо­ вані опергрупи, які очолювалися опе­ ративними працівниками УНКВД... Ці оперативні групи на місцях складали оперативні листи (листы) на підставі даних, які малися, а якщо не було цих даних, то вироблялася (производилась) відповідна документація. Оперативні листи висилалися в обласне Уп­ равління, причому вони в більшості ви­ падків ішли безпосередньо до началь­ ників відділів, поминаючи начальника Управління. Такий порядок я уже за­ став у них, коли санкції оформлялися на арешти за оперлистами, давалися відділами після того, як ці листи за­ тверджувалися в області, в прокуратурі оформлялися постанови на арешти. В певний період засідала трійка — Ко- рабльов (начальник УНКВД. — М.П.) і Обласний прокурор, а також секретар обкому КП(б)У. ...Вся ця робота ішла швидким темпом. Звичайно до кінця вечора начальнику УНКВД Корабльову доповідалися відомості про кількість тих, що зізнались (сознавшихся). Між відділами існувало як ніби своєрідне змагання, в кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли цифри — 15, 20,25, тобто тих, що зізналися»1. Як добивалися зізнань, добре відо­ мо. Ось одне із свідчень: «Допит про­ довжувався приблизно годин 1,1/2—2 і мене відправили в камеру. Ширін мені заявив, що я поляк, і, відправляю­ чи в камеру, додав: «Іди подумай, ти поляк», коли я сказав йому, що я ук­ раїнець, тоді Ширін крикнув: «націо­ наліст, молись богу», і вимагав, щоб я молився. Але оскільки я молитися не вмію, то Ширін змушував мене співати. Тим часом Редер до мене підходив, на­ ступав ногами на мої носки... В той же день увечері, я був повторно виклика­ ний на допит до Ширіна і Редера, вони були удвох. Вони вимагали дати пока­ зання про мою к.-р. діяльність. Під час допиту до мене підійшов Ширін і кула­ ком ударив в обличчя, я звалився з стільця. За його наказом я встав і знову сів на стілець і Ширін знову наніс мені кулаком 3—4 удари в обличчя... Ширін мене бив кулаком в потилицю, скидав мене зі стільця та ін., саджав мене на ріг стільця і ударами скидав зі стільця... цей біль я не міг витримати і заявив Ширіну, що буду писати все, що вони вимагатимуть»2. Страти виконувалися не масово, — персонально кожного засудженого розстрілював в потилицю комендант НКВД. Іноді такі кати виконували по 200 вироків за ніч. При розстрілах при­ сутні були прокурор і голова суду. Ульріха і Вишинського можна вважати убивцями не тільки в переносному, а й у-прямому сенсі слова, — смертні ви­ роки, винесені за їх участю, виконува­ лись у їх присутності. Чим же керувалися кати з НКВД, скла­ даючи «оперлисти», «производя соот­ ветствующую документацию» і «своє­ рідно змагаючись»? В ході розгортання терору вищі чини НКВД інколи зводили і особисті рахунки, але в масі своїй це були раптово піднесені на високі поса­ ди малоосвічені нижні чини репресив­ них органів; вони працювали як без­ думні механізми, з усіх сил стараючись догодити начальникам. Обласні уп- 368 равління НКВД одержували «ліміти» на засуджених по І категорії (розстріл) і по I I категорії (ув'язнення терміном до 10 років). Плани-«ліміти» перевикону­ валися в порядку «своєрідного змаган­ ня», на що начальники управлінь проси­ ли дозволу у начальника НКВД Єжова. В «лімітах» неявно містилися вказівки на категорії справ: троцькісти і праві, учас­ ники воєнно-фашистської змови, по ру­ мунському, латвійському, чеському, ес­ тонському «к.р. і ш/п», по українській «нац. к.-р. повстанській», по польській «ПОВ», по сіоністах і по бундівцях, по церковниках і сектантах, по «поражен- ческ. к.-р. агитации» — і, звичайно, по «женам изменников родины». Але за ци­ ми рубриками неможливо встановити справжню мету терору: це були офіційні звинувачення, а не дійсні мотиви, бо усіх цих масових організацій «к.-р і ш/п» насправді не існувало. Країна була віддана в руки НКВД, яке давало «ліміти» і організовувало «своє­ рідне змагання», вибиваючи зізнання з тисяч і тисяч людей. Але Великий терор тільки на перший погляд видається хао­ сом, безцільним лютуванням безумців. Після XVII з'їзду ВКП(б), на початку 1935 року, створено Комісію в справах безпеки Політбюро ЦК у складі Сталіна, секретарів ЦК Жданова, Єжова, Малєнкова, прокурора СРСР Вишин- ського і заступника голови Комісії парт- контролю Шкірятова. Одразу після об­ рання секретарем ЦК і головою КПК М.І. Єжов почав писати фундаменталь­ ну працю «Від фракційності до відкри­ тої контрреволюції». Основна ідея цього надсекретного наукового твору полягала в тому, що «праві ухильники» являють собою одне ціле з «троцькіст- сько-зинов'євською опозицією» і мають розгалужене підпілля з терористични­ ми, шпигунськими і диверсійними ціля­ ми. Сталін на прохання Єжова відреда­ гував рукопис і зробив цінні зауважен­ ня, враховані автором1. Це й була «ідео­ логічна платформа» Великого теро­ ру, — одначе, вона, як і всяка ідеологія, прямо не формулювала його приховані цілі. Зрозуміло, що вузька групка сталін­ ських «соратників» лише своїми підписа­ ми санкціонувала діяльність кривавої машини. Основна практична робота по розгортанню терору здійснювалася трьо­ ма людьми — Єжовим, Вишинським і Ульріхом. Микола Іванович Єжов очолював той гігантський апарат НКВД, який здійснював терор; після призначення в НКВД за ним було залишено посади се­ кретаря ЦК і голови КПК. В рік, коли його призначили секретарем ЦК, йому виповнилося лише сорок, але в партії він був із березня 1917 року. Це був крихітний чоловічок, досить приємного виду, з синіми-синіми очима; Єжов не мав зовсім ніякої освіти, але мав здібності і дуже любив співати. 3 14 ро­ ків — пітерський робітник, у війну комісар, потім дрібний провінційний партпрацівник, з 1927 року — в апараті Поскрьобишева в Москві. Дружина йо­ го, руда красуня-єврейка, нібито подо­ балася Сталіну; дітей у Єжових не було, і вони удочерили дівчинку з сім'ї ре­ пресованих. Після загадкової смерті прийомної матері і розстрілу прийом- 369 Сталін поруч із своїми висуванцями епохи Великого терору: в першому ряду — Шкірятов, Берія, Хрущов, в другому ряду — Жданов і Маленков. 1938 рік 1 Див.: О партийности лиц, проходивших по делу так называе­ мого «Антисоветско­ го правотроцкист­ ского блока» / / Из­ вестия ЦК КПСС. — 1989. — № 5. — С. 73; 8ристайко В., Пшенніков 0., Шапо- вал Ю. Шлях на Со­ ловки / / Остання ад­ реса. — К., 1998. — Т. 2. — С. 9. 1Див.: ТабачникДмит­ ро, Сидоренко Олек­ сандр. За стандарт­ ними звинувачення­ ми. — К., 1990. 2 Див.: Пропаганда и агитация в решени­ ях и документах ВКП(б). - М., 1947. — С. 365. ного батька дочка загубилася в спец- прийомниках; полм вона вивчилася грати на баяні чи акордеоні і навіть за­ робляла грою. Від батьків не відрікала­ ся, зберігала про них обох туманні і теплі спогади. Єжов страшенно пив у вільний від роботи час — видно, він знав якісь страждання, але цей недале­ кий і вірнопідданий маленький чоловік чесно прислужився Сталіну навіть своєю смертю: на нього було звалено всю відповідальність за «помилки і перегини». Андрій Януарович Вишинський не тільки пережив часи терору, але й зро­ бив велику кар'єру міністра закордон­ них справ СРСР. Злет його почався із процесів проти інтелігенції, на голов­ них із яких він був суддею, — крім ос­ таннього процесу меншовиків, бо тут була незручність: Вишинський сам був колись меншовиком і навіть як проку­ рор Арбатського району влітку 1917 ро­ ку видав ррдер на арешт Леніна. Ці об­ ставини і забезпечили йому довгі роки життя, бо Сталін міцно тримав його в руках. Сталіна Вишинський знав по Ба­ кинській тюрмі, де вони разом сиділи і де заможний Вишинський ділився з ним своїми передачами з волі. Ви­ шинський, абсолютно безжалісна і мерзенна людина, освічений і розум­ ний юрист, все прекрасно розумів і бо­ явся висуватися на небезпечні високі ролі, знав, що живий л'льки доти, доки, живий Сталін, — але всі заміри вождя вгадував і ретельно виконував. Василь Васильович Ульріх, латиш ро­ дом з Риги, професійний революціонер із сім'ї професійного революціонера, людина з бездоганною партійною біог­ рафією, військовий суддя з часів грома­ дянської війни, мав один ґандж: в роки війни він нещадно карав ворогів рево­ люції, роз'їжджаючи в поїзді Троцького. Цей і чути нічого не холв про якісь сумніви, знаючи, чим вони можуть 370 закінчитися; для свого давнього товари­ ша, голови «трійки» 37 року, який чудом пробився на нічну зустріч з ним, щоб розповісти правду, він зробив одне — вислухав його, і сказав йому «прощай». Увечері Ульріх ходив у театр, на балет, на симфонічний концерт, щоб відпочити, послухати гарну музику, торкнутися ви­ сокого мистецтва, набратися сил і — на роботу на всю ніч, не більше 5—6 хви­ лин на одну розстрільну справу. Ульріх очолював Військову колегію Верховно­ го суду СРСР з 1925 року, був ретельним і надійним виконавцем і прослужив без­ доганно до 1949 року, коли раптом був відправлений на пенсію. Він розжирів і дуже сумував за вищими колами, від яких був відлучений: бував щасливий, коли міг попасти на високий прийом і одягти всі свої ордени1. Політична мета всіх крутих і жорстоких дій Сталінського керівництва чітко про­ глядає в формулюваннях, що їх давав на процесах 1936—1938 років прокурор А.Я, Вишинський. Остаточні формулю­ вання увійшли до «Короткого курсу історії ВКП(б)», проголошеного спеціаль­ ною постановою ЦК партії від 14 листопа­ да 1938 року посібником, «що являє со­ бою офіційне, перевірене ЦК ВКП(б) тлу­ мачення основних питань історії ВКП(б) і марксизму-ленінізму, яке не припускає жодних довільних тлумачень»2. «Офіційне тлумачення» з його вічни- m формулюваннями стало головним ідейним підсумком перевороту, оскіль­ ки створювало, нарешті, умови для то­ тального контролю над вчинками і думками кожного члена суспільства і завершувало конструкцію комуністич­ ного тоталітаризму. Напередодні сталінського переворо­ ту можливі були альтернативні тлума­ чення марксизму, про що свідчать, на­ приклад, такі слова тодішнього нарко­ ма освіти A.B. Луначарського: «Однак, марксизм, — цей єдиний і цілісний, по суті, напрямок, переломлюючись у різних головах, набуває різного харак­ теру, виражаючись по-різному, так що незмінними лишаються лише найза- гальніші, тобто родові ознаки, в той час як в деталях, та й не лише в деталях, ок­ ремі види далеко розійшлися між со­ бою»1. Марксизм, за Луначарським, «...дивиться не назад, а вперед, ми вважаємо істину не готовою, а такою, що формується, ми не відлучаємо тих, хто йде до неї іншими шляхами: наші розбіжності, нашу полеміку ми вва­ жаємо формою співробітництва»2. Слід зазначити, що ці слова Луна- чарського виражають радше його дав­ ню особисту позицію, ніж суто більшо­ вицьку і ленінську. Але в 1927 році, на­ передодні перевороту, виявилось мож­ ливим відстоювати плюралістичну і більш релятивістську позицію. І це був знак еволюції, яку Сталін та його гру­ па перервали. Для того, щоб надати більшовицькій нетерпимості форми державного то­ талітаризму, необхідно було пройти ве­ ликий шлях. Завершальними віхами на цьому шляху були «відкриті» процеси над опозиціонерами-комуністами, в ході яких мінялися і визрівали форму­ ли звинувачення. На процесі Зинов'єва — Каменева 19—24 серпня 1936 року Вишинський говорив: «...Вони валяко намагаються зобразити справу так, ніби вони стоять на якихось, нехай замизганих і затріпа­ них, але все ж політичних позиціях. Ці спроби — брехливе прикриття їх політичної пустоти і безідейності Ці панове визнавали, що у них не було жодної програми, однак, якась «програ­ ма» у них все ж була Внутрішня політика визначалася в їх програмі од­ ним словом: «убити» Ці панове обра­ ли убивство засобом боротьби за владу. (Звертаючись до Зинов'єва.) Ось думка, яка вас переслідувала, — що без вас не можна... Сумний і ганебний кінець че­ кає цих людей, що колись були в наших рядах, хоча ніколи не відзначалися ані стійкістю, ані відданістю справі соціалізму»3 (курсив мій. — М.П.). Отже, це — колишні «наші», хоч во­ ни і не відзначалися «стійкістю» і «від­ даністю». Жага влади зробила їх без­ принципними бандитами, готовими скористатися послугами Гестапо. На процесі П'ятакова— Радека-Со- кольникова (23—30 січня 1937 року) формулювання дещо змінюється: «...По­ чавши з утворення антипартійної фракції, переходячи все більше і більше до загост­ рених методів боротьби проти парлї, ставши, особливо після вигнання з парл*ї, головним рупором усіх антирадянських сил і течій, вони перетворились на пере­ довийзагін фашистів, що діяли за прями­ ми вказівками іноземних розвідок. На всьому протязі своєї ганебної та сумної історії троцькісти старалися бити і били по найчугливіших місцях пролетарської революції і радянського соціалістичного будівництва»4. Отже,'вони ніколи не були «нашими». Але, ставши ворогами уже тоді, коли вони утворили фракцію, троцькісти не­ минуче завершили свій шлях перетво­ ренням на фашистських шпигунів та диверсанлв. Сталін і Ежов 1 Див.: Луначарский A.B. Театр и революция. — М., 1927. — С. 263. 2 Див.: Там же. — С. 264. 3 Див.: Вышинский А.Я. Судебные речи. — М., 1938. — С. 373, 390— 391,405. 4 Див.: Там же. — С. 413. 371 1 Див.: Вышинский А.Я. Судебные речи. — С. 471. 2 Див.: История ВКП(б). Краткий курс. — М., 1938.- С . 342. 3 Див.: Пропаганда и агитация в решени­ ях и документах ВКП(б). — С. 368. І, нарешті, на процесі Бухаріна— Ри- кова— Ягоди (2— 23 березня 1938 ро­ ку) Вишинський дає остаточне форму­ лювання: «Історичне значення цього процесу полягає насамперед в тому, що на цьому процесі з винятковою ре­ тельністю показано, доведено, вста­ новлено, що праві, троцькісти, меншо­ вики, есери, буржуазні націоналісти і так далі є не чим іншим як безпринцип­ ною, безідейною бандою убивць, шпи­ гунів, диверсантів і шкідників»1. Отже, завжди всі «коливання в про­ веденні генеральної лінії партії», «вис­ тупи проти Леніна і Сталіна» були не чим іншим, як актами шпигунства і ди­ версії. Отже, всі «коливання і виступи» мають негайно каратися «ВМН» — «ви­ щою мірою покарання», розстрілом як державна зрада. Це і є корінний поворот в ідеології і практиці комунізму. На матеріалах про­ цесів, сфальсифікованих у кошмарні ночі знущань і катувань у підвалах тю­ рем Луб'янки, Лефортово і Бутирок, на цій кривавій маячні збудовані підвали­ ни режиму, з яких уже неможливо було вийняти жодного каменя. Несміливі спроби наступників сталінської диктату­ ри переглянути хоча б частково неначе вилиті в бронзі формули тягли за собою найнебезпечніші наслідки для всієї спо­ руди СРСР — і відновлення Бухаріна в партії стало одним із передвісників усе- загального розвалу. Без закріпленого поліцейською терористичною машиною однодумства неможливе було існуван­ ня монолітної імперії. В критичних виступах комуністичної преси проти «перекручень», зв'язаних з «культом особи Сталіна», засуджува­ лись переважно високі оцінки особис­ тості і заслуг Сталіна, які створювали новий політичний простір, атмосферу неприхованого холуйства. Але пара­ доксально, що в «Короткому курсі» і постанові з цього приводу більше гово­ риться про перебільшення дотихчасо- вою «партійною пропагандою» ролі осіб в історії і досить скромно виділе­ ний Сталін; у заключних положеннях «Короткого курсу» сказано, що «після смерті Енгельса найбільший теоретик Ленін, а після Леніна — Сталін та інші учні Леніна були єдиними марксистами, які рухали вперед марксистську тео­ рію»2 (курсив мій. — М.П.). Таким чи­ ном, Сталін навіть поставлений в один ряд із — щоправда, анонімними — «іншими учнями Леніна». Головне в но­ вому ідеологічному напрямку — побу­ дова історії парлї так, щоб вона викла­ далась не «навколо історичних осіб», а «на базі розгортання основних ідей марксизму-ленінізму»3. В цьому і полягав головний задум політико-ідеологічного повороту, завер­ шеного Великим терором. Люди повинні були просто зникнути з історії— як ми­ нулої, так і сьогодення. Вороги згадува­ лись в обоймах як символи зла, більшість із них мала зникнути безслідно — згадки про їх прізвища були заборонені, герої перетворювались на прості символи «розгортання основних ідей», а їх життєписи — на житійну літературу. В історії залишалися тільки анонімні сили, ідеї та принципи, «розгортання» яких тьмяно віддзеркалювалося в конкретних людських вчинках. Сталін скромно хо­ вався за «основними ідеями», «розгорта­ ти» які йому випала доля, — але це було лукаве «смирення паче гордості», бо так створювалась харизма влади, свічіння якої заміняло всі особисті чесноти. За­ вдяки абстракції абсолютно прямої «ге­ неральної лінії партії», лінії, що заміняла собою всі можливі системи координат і служила фактично точкою — еквівален­ том міфологічного часу, єдиною точкою відліку, — релятивізм було доведено до кінця. Диктатура партії перетворювалась на особисту диктатуру нечуваної в історії тотальності. 372 Характерно, що Сталін завжди був противником формули «диктатура партії», тоді як і Троцький, і Зинов'єв її часто вживали. Суть заперечень Сталіна важко зрозуміти — він починав говори­ ти про систему різних «важелів», про Ради як форму диктатури пролетаріату тощо. А насправді ця суть проста — Сталін дійсно уже в кінці 20-х років ліквідував диктатуру комуністичної партії і встановив режим своєї особис­ тої диктатури. В результаті «єжовщи­ ни» особиста диктатура Сталіна набула характеру тоталітарного терорис­ тичного режиму. Таким чином, переслідування «троць- кістів і бухарінців» становили лише привід і знакову систему для більш за­ гального завдання — встановлення ре­ жиму тотальної влади. Приховані цілі Сталіна Для осмислення всього, що відбува­ лося в країні в десятиліття 1928— 1938 років, ключове значення має справа Кірова. Версії обставин убивства Кірова Ніко- лаєвим мінялись впродовж Великого те­ рору, аж поки на заключному процесі 1938 року не було сформульовано де­ тективну історію «троцькістсько-бу- харінської змови» 1932 року. Цілком зрозуміло, що головними авторами цієї версії були Сталін і Вишинський. Потім з'явилася Хрущовська історія-натяк, з якої випливало, що убивцею Кірова був Сталін. 4 листопада 1990 року «Правда» опублікувала висновки з вивчення ма­ теріалів КГБ і прокуратури, що були в розпорядженні комісії по розслідуван­ ню справи Кірова; згідно з ними постріл Ніколаєва мав особисте підґрунтя. 28 січня 1991 року в «Правде» виступив колишній голова комісії О.М. Яковлєв, який не погодився з її висновками; Яковлєв, визнаючи, що прямих доказів змови немає, твердив, що непрямі дока­ зи свідчать про організацію убивства Сталіним. Дуже компетентний у справах політичних убивств колишній чекіст Су- доплатов вважає, що причини убивства чисто побутові, а гіпотези Хрущова та упертість Яковлєва мають однакову ос­ нову — прагнення зробити з Кірова ге­ роя, освятити міфічну «лінію Кірова» в партії, нібито розстріляну Сталіним. Та­ ка лінія могла б стати традицією для оновленої КПРС. На думку Судоплатова, реальність була далекою від легенди про святого великомученика Кірова, що на ділі був досить розбещеним владою крутим сталінським прихильником і ви­ конавцем. Варто почати саме з особистості, політичного обличчя і особистих зв'язків Кірова. Сергій Миронович Костріков-«Кіров» належав за віком приблизно до того ж молодшого покоління лідерів, що Ка- менєв, Зинов'єв, Свердлов, Орджоні- кідзе, — сорок років йому виповнилось 1926 року. Саме тоді, порівняно із своїми колегами пізно, він прийшов на вищі посади в партії. Кіров належав до кавказької Сталінської групи, але опи­ нився він на Кавказі випадково; родом він із Вятської губернії, революційну діяльність вів у Сибіру. Рідні, сім'я — це була з дитинства для нього глибока, старанно приховувана рана. Костріко- ви були не такі й бідні: вони жили з власного заїжджого двору і селянсько­ го господарства. Але виріс Сергій в приюті. Батько, честолюбний п'яничка- невдаха, вибився з селян в лісничі, десь подався шукати кращої долі і зник. Мати народила сімох, вижили Сергій і дві сестри; вона померла від туберкульозу, коли сину було сім років. Родичі взяли сестер, а Сергія здали в приют. Ніколи він не міг забути, що ви­ явився зайвим. 373 С.М. Кіров на трибуні останнього в його житті з'їзду партії 1 Киров. — М., 1974. — С. 131. Це був чистенький, акуратненький хлопчик, здібний і серйозний, дещо замкнутий. Позбавлений батьківської ласки, він був оточений увагою і сер­ дечністю самовідданих російських пе­ дагогів, але скрізь відчував прини­ женість свого становища. Його відпра­ вили вчитися в Казань; він жив на квартирах з гімназистами, гімназис­ ти — в кімнатах, а він — на кухні. Із своїм прагненням до знань і справед­ ливості, величезним темпераментом він швидко попав під вплив засланців- політичних. Йому дуже подобалися вірші Скитальця: Я — гулкий медный рев, рожденный жизнью бедной, Злой крик набата я! Груб твердый голос мой, тяжел язык железный, Из меди грудь моя! Я лишь суровые слова и мысли знаю, Я весь, всегда в огне... И песнь моя дика, и слово «проклинаю!» слилося все во мне! Зарахований вільним слухачем при Томському технологічному інституті, Кіров так і не одержав ніякої освіти, — він став нелегалом. Більше того, він в роки революції став бойовиком і мав за собою стільки, що йому загрожував найтяжчий вирок. Та підпільником Кіров був дуже професійним, і властям не вдавалось довести його причетність до найсерйозніших справ. Коли він сидів в Томській загородній тюрмі, в камері порівну ділили пере­ дачі з волі, і якщо хтось не погоджував­ ся ділитися, йому оголошували бойкот. Кіров запротестував проти зрівнялівки, а потім попросився в камеру-одиночку. У Владикавказ він утік від справи про підпільну друкарню і працював там жур­ налістом в газеті «Терек», займався альпінізмом, брав Ельбрус. Там він одру­ жився з Марією Львівною Маркус. Там з'явився і літературний псевдонім з ро­ мантичних революційних персонажів — болгарське «Кіров», що стало згодом йо­ го парлйним псевдо. Кіров пише сла­ бенькі літературні рецензії, але цікаво, що йому подобаються символісти, Лео­ нід Андреєв. «Правда, символізм, та ще такий крайній, мало кому доступний, але ж це не єдина форма, в яку можна одяга­ ти вічні ідеї. Для простака ж «Фауст» — казка, Гамлет — нероба»1. Напружена політична діяльність по­ чинається лльки після Лютневої рево­ люції, і тут Кіров працює з Орджонікідзе та іншими більшовиками-кавказцями. Він і сам ледве не став кілька разів жертвою розлюченого революційного ідіотизму, і розстрілював людей — і поодинці, і масово, як це було під час бунту в Астрахані. Кіров, безумовно, був палкий і самовідданий діяч революції, її гравець і великий актор у найвищому значенні цього слова. Він увесь на виду, про себе не пам'ятає — забув, якого ро­ ку народився, не пам'ятав, чи снідав сьо­ годні, живе все життя напоказ комуною і гуртожитком, хоча терпіти не міг стад­ ності і безликості. «Ребята, вы там на­ шего Кирыча устройте как следует, а то 374 он будет шататься без квартиры и без еды», пише Орджонікідзе з Тбілісі в Ленінград 1926 року, після того, як Кіро­ ва перевели на місце Зинов'єва1. Кіров в роки Громадянської війни носив гал­ стук і чисту сорочку, мав романтичну борідку; в Ленінграді 20-х він одягає парлйну уніформу — гімнастерку з ре­ менем, чоботи, соромиться носити оку­ ляри. Цілими днями він на об'єктах, як господар, а не базіка; на будівельних майданчиках і на парлйних активах по- простяцькому жартує з людьми, живе в новому домі на Кам'яноострівському проспекл по сусідству з простим робітником, не любить охорони, висту­ і і'шЯш -і - 4 ^ - - г * ^ . . й | С.М. Кіров і Г.К. Орджонікідзе. 1927 рік пає на зборах на великому піднесенні, Ж і без папірця, напередодні старанно готу­ і ючись і страшенно, аж до безсоння хви­ люючись. Збереглися кінокадри його виступів — говорить Кіров схвильова­ но, натхненно, високим партійним шти­ лем, але — тривіальні загальні речі. Партійному інтелігенту старого зраз­ ка Зинов'єву Кіров протиставив імідж робітничого ватажка. Життя на виду було захоплюючою грою: Кіров завжди був якщо не індивідуалістом, то індивідуальністю; безпосередність і простота були його роллю в житті, яку він грав захоплено і щиро, зберігаючи своє Я і свої приховані пристрасті. Од­ нак в ньому дійсно не було злоби і мстивості, він пам'ятав людей, з якими зводило його життя, і допомагав навіть тим, хто належав до «чужих». Ось як описала Кірова вдова академіка Лебедева, художниця А.П. Остроумова: «Його зовнішність: середнього зросту, широкоплеча фігура могутнього складу. Обличчя широке, вилицювате, прямий ко­ роткий ніс. Невеликі, глибоко посажені чорні очі. Шкіра на обличчі загрубіла, червонувата, як у матроса або воїна, що багато днів провів на повітрі і в вітер, і в мороз, і на сонячній спеці. Обличчя над­ звичайно розумне. Погляд проникливий і спостережливий. Вся фігура відважна, стрімка, із скованим до слушного моменту темпераментом»2. Якщо додати, що Кіров здався спостережливій художниці муж­ чиною середнього зросту, а насправді був зовсім невеличким, то можна зрозуміти, наскільки притягальною і незаурядною була його зовнішність. Таким був один із найпопулярніших і пристрасних провідників репресивно­ го, антиреформаторського курсу «вели­ кого перелому». Ця людина раптом ста­ ла небезпечною для Сталіна. Самовідданість і безсеребреництво тодішніх керівників парлї і держави, Кірова в тому числі, не виглядало таким уже аскетичним альтруїзмом, як це вима­ галось парлйною етикою двадцятих років. Вожді, як тоді їх називали, не мали абсолютно нічого свого, навіть посуду і посгілі; на всіх меблях і простирадлах стояли інвентарні номери. їм були «поло­ жені» квартири і дачі, машини, шофери, охорона, їх навіть в голодні роки постача­ ли розкішними стравами і вишуканими винами, вони відвідували театри, полюва- 1 Киров. — С. 324. 2 Див.: Там же. — С. 344. 375 Ян Рудзутак ли в заповідниках, влаштовували банкети з модними співачками і юними балерина­ ми — все це негайно зникало, якщо лю­ дина випадала з номенклатури. Коли Во- рошилова, Кагановича та інших викинули з найвищої номенклатури в 60-х роках, вони виявилися жебраками, без копійки грошей у ощадкасі, без ложки і подушки. Кіров, колись дуже давно — мовчаз­ ний стриманий закомплексований хлоп­ чик, старанний і здібний, романтичний юнак з глухої російської провінції, рево­ люціонер, здатний на граничну самопо­ жертву і жорстоке кровопролиття, ор­ ганізатор і оратор, що забував себе перед напруженою людською масою, — цей Кіров, винесений на вершини історично­ го процесу, пізнав смак гріха. Ленін­ градський театр опери і балету недарма став носити його ім'я. У нього були чис­ ленні інтрижки з актрисами, він любив полювання і різні розваги з банкетами, в обслуговуванні яких брали участь офі­ ціантки, що й їх не минала увага енергійного вождя. Однією з них була ла­ тишка Мільда Драуле, офіціантка секре­ таріату Кірова, у якої був параноїдально важкий, хворобливо ревнивий чоловік Ніколаєв, що його пострілом і розпочався обвал репресій. Група партійних діячів, що становила ядро Сталінського політичного керів­ ництва пори «великого перелому», скла­ далася з Молотова, Ворошилова, Кагано­ вича, Орджонікідзе, Кірова, Мікояна, Куйбишева, Рудзутака, Калініна, Анд- реєва, Постишева, Косіора. Ці люди ра­ зом з регіональними керівниками підтримували агресивну терористичну політику Сталіна, давали санкції на суди і безсудні розправи, їздили по регіонах в супроводі чекістів і трибуналів, роз- куркулювали, брутально розносили підлеглих і виконували всі вказівки сво­ го великого вождя. Вони жили далеким майбутнім і готові були заради нього ви­ морити своїх сучасників. В цій групі виявляються і якісь супе­ речності. Першим випав із неї Ян Рудзу­ так. Твердий прихильник жорсткої лінії, Рудзутак, що відповідав вуряді за фінан­ си, мав якісь сумніви щодо фінансової політики уже на початку «великого пере­ ламу» і був переведений в 1931 році на контрольно-інспекційну роботу — голо­ вою ЦКК та наркомом РСІ, а 1934 року його статус знижено — він переведений з членів Політбюро до кандидатів у члени. Його арештували і готували до процесе, де він мав відігравати помітну роль; слідчий пошкодив йому позвонок, і над ранок Рудзутак підписував усе, що йому диктували, але новий день почи­ нався з відмови від показань. Рудзутак розстріляний 1938 року. Поза всяким сумнівом, в опалу попав і Куйбишев. Пізніше підсудні «визна­ ли», що Куйбишев був отруєний чи умисне «залікований» до серцевого на­ паду, особливу вину визнавав за собою його секретар Максимов-Диковський; секретарі, як правило, були агентами ГПУ. В.В. Куйбишев належав до людей, близьких до Фрунзе, у якого був комі­ саром; люди зі Східного фронту мали традиційний конфлікт із Троцьким, хо­ ча часто були ультралівими (Куйбишев був «лівим комуністом» у 1918 році). В роки боротьби з Троцьким Куйбишев був спочатку секретарем ЦК, потім — головою ЦКК — РКІ; на цій посаді 1926 року його замінив Орджонікідзе, а він перейшов на господарську робо­ ту. Валеріан Володимирович Куйбишев був спокійною, навіть флегматичною людиною, його радикалізм — не від ха­ рактеру, а від лівої інтелігентської ро­ мантики і нетерпимості; сибіряк Куй­ бишев походив із офіцерської сім'ї, лю­ бив літературу і сам писав вірші. Він нібито ще 1930 року заперечував проти арештів «шкідників» у Держплані. 1934 року Куйбишеву дісталась мало- значуща Комісія радянського контро­ 376 лю, — реальним паршно-чекістськии контроль був відділений від радян­ ського (Комісію партконтролю очолили Каганович і Єжов в ранзі секретарів ЦК). Куйбишев, його заступник Мєж- лаук, за чутками, були великі любителі юних балерин; після смерті Куйбишева його брат Миколай, видний військовий, брати Мєжлауки і всі його найближчі співробітники були розстріляні. Куйби­ шев помер 25 січня 1935 року від сер­ цевого нападу, сам-один в квартирі, вдень, повернувшись з роботи, де йому стало погано; його секретар чомусь навіть не викликав швидкої. В опалі опинився і Григорій Костян­ тинович («Серго») Орджонікідзе, що застрелився в своїй квартирі 18 лютого 1937 року. Спроби приписати Берія відповідальність за цькування Серго не мають підстав. Орджонікідзе і Кіров давали найкращі характеристики Берія, Берія назвав свого сина Серго, Берія ніколи б не призначили началь­ ником ГрузЧК без згоди Орджонікідзе, коли Серго перевели з Тбілісі в Москву. Арешт брата Серго, Папулія, безумовно, був без вагань здійснений Берія, але не за власною ініціативою, а за вказівкою Сталіна, як і обшуки на квартирі Ор­ джонікідзе, арешти і розстріли його найближчих співробітників. Орджоні­ кідзе мав важкі роздратовані розмови із Сталіним по-грузинськи, незрозумілі для оточення. Після самогубства Ор­ джонікідзе його висуванці, майже всі «командири важкої промисловості», були розстріляні. Орджонікідзе добре співпрацював з П'ятаковим, що згодом став його першим заступником; в сис­ темі ВРНГ — Наркомтяжпрому працю­ вав Бухарін, що став врешл у Серго членом колегії. Орджонікідзе, Кіров, Єнукідзе, Орахе- лашвілі, Мікоян — ці та інші керівники закавказької комуністичної організації становили кістяк Сталінської команди 20—30-х років. З неї вцілів лльки обе­ режний і хитрий Мікоян, і черга його мала прийти на схилі життя Сталіна. Мікояна, треба думати, міцно тримали матеріалами про загибіль 26-ти Бакин­ ських комісарів 1918 року в англійсько­ му полоні — він тоді мав бути двадцять сьомим і чомусь уникнув розстрілу. Цього було достатньо для підозри і зни- Сталінське ядро Політбюро ЦКВКП(б). 1929 р. Зліва направо: Г.К. Орджонікідзе, К.6. Ворошилов, B. В. Куйбишев, Й.В. Сталін, М.І. Калінін, Л.М. Каганович, C.М. Кіров 377 Авель Єнукідзе щення, але було зручно і потримати лю­ дину на прив'язі з таким компроматом. Після самогубства Орджонікідзе Мікоян був призначений (разом з Берія) чле­ ном комісії по прийому архіву Серго. Важко сумніватися, що він здав тоді свого друга агентам Сталіна. Ліквідація кавказької групи почала­ ся після убивства Кірова з усунення 1935 року Авеля Єнукідзе, старого дру­ га сім'ї Сталіна; як секретар ВЦВК він завідував обслуговуванням побуту всіх вождів і керував охороною Кремля. Си­ вий кучерявий красень Енукідзе був особливо відомий своїми подвигами з актрисами, про які йому згадали тоді, коли було виявлено якісь недозволені політичні контакти. Авель знав про Сталіна мало не все, як і Мамія Орахе- лашвілі, права рука Орджонікідзе на Закавказзі, і спогади братів Єнукідзе про Авлабарську підпільну друкарню та інші речі істотно відрізнялись від даних із офіційних біографій Сталіна. Однак, головне було в тому, що Сталін не довіряв більше своїм грузинам. Зок­ рема, Мамія Орахелашвілі виявляв «праві» коливання, за що й був знятий з посади першого секретаря Заккрай- кому 1929 року, а 1932 року переведе­ ний до Москви в ІМЕЛ. Отже, безумовно, Сталінською гру­ пою в Політбюро залишались лльки Молотов, Каганович, Ворошилов, Анд­ реев, з деякими коливаннями Калінін. Ось список членів президії XVII з'їзду ВКП(б): пережили терор — Андреев, Берія, Ворошилов, Жданов, Калінін, Крупська, Манільський, Мікоян, К. Ні- колаєва, Петровський, М. Ульянова, Хрущов, Шверник, Шкірятов — ну, і Сталін; розстріляні — Бауман, Ва- рейкіс, Гамарник, Гикало, Іванов, Ікра- мов, Кабаков, Косіор, Лаврентьєв-Карт- велішвілі, Мірзоян, Носов, Постишев, Птуха, Разумов, Румянцев, Рудзутак, Риндін, Сулимов, Хатаєвич, Чудов, Чу­ бар, Шеболдаєв, Шубриков, Ейхе. Про Кірова, Куйбишева і Орджонікідзе вже говорилось. Із 139 членів ЦК ВКП(б), обраних на з'їзді, арештовано 110* з них розстріляно 98. З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) розстріляно 1108. Члени вищого керівництва, а також майже всі керівники обласних партор- ганізацій, капітани індуСїрії, вищі військові, особливо політпрацівники, а згодом і енкаведисти — всі пішли під ніж в роки терору. Які дані про непокору Сталіну зали­ шилися нам з леї розстріляної пори? Один із дуже нечисленних свідків тих подій, колишній голова ВУЦВК Г.І. Пет­ ровський, розповідав у 1956 році (зок­ рема, студентам Московського універси­ тету, звідки мною взято ці свідчення) про події напередодні XVII з'їзду ВКП(б). З'їзд мав, згідно з статутом партії, відбутися 1932 року, а проведе­ ний був 1934, з запізненням на два роки, і одержав офіційну назву «з'їзд пере­ можців». За словами Петровського, десь напередодні з'їзду вдова Леніна Н.К. Крупська об'їхала деякі обласні центри, читала парлйним керівникам характеристику Сталіна, дану Леніним у листах до з'їзду, і закликала замінити Сталіна Кіровим на посаді Генерального секретаря ЦК. Була вона і &Харкові, і другий секретар ЦК П.П. Постишев нібито увійшов до складу групи старих більшовиків, які мали поговорити з Кіровим. Кіров в ході розмови, за слова­ ми Петровського, категорично відмовив­ ся стати генсеком і пообіцяв поговорити зі Сталіним, вказавши йому на деякі йо­ го «помилки». Така розмова начебто відбулася і продовжувалася кілька го­ дин, і Сталін обіцяв врахувати дружню критику. За це на з'їзді парлї йому була надана підтримка, а після з'їзду Сталін нібито сказав Кірову: «Ты мальчишка». Як свідчить обізнаний Рой Медведев, розмови на тему заміни Сталіна Кіро- 378 вим велися в середовищі делегатів з'їзду на квартирах московських діячів, в них брали участь Орджонікідзе, Пет- ровський, Орахелашвілі, Мікоян. Склав­ ся навіть блок секретарів обкомів та ЦК нацкомпарлй, одним із активних учас­ ників якого називають Варейкіса1. Цей факт непрямим чином підтверджує і офіційна історія КПРС часів Хрущова: «Ненормальна обстановка, що склада­ лась у парлї, викликала тривогу у час­ тини комуністів, особливо у старих ленінських кадрів. Багато делегалв з'їзду, насамперед л з них, хто був знайомий із заповітом Леніна, вважали, що настав час перемістити Сталіна з пос­ та генсека на іншу роботу»2. Непрямим підтвердженням цієї версії є виступи на з'їзді насамперед Кірова, а також гіпотетичних організа­ торів «опозиції» — Крупської, Пости- шева, Орджонікідзе. їх виступи відріз­ няються від інших особливою за­ побігливістю перед Сталіним, особли­ вими лестощами. Крупська згадувала ім'я Леніна два рази, ім'я Сталіна — 12 разів. «Кожен знає, — говорила во­ на, — яку величезну роль в цій пере­ мозі зіграв товариш Сталін (аплодис­ менти), і тому те почуття, яке пережи­ вав з'їзд, вилилось у такі гарячі овації, які з'їзд влаштовував товаришу Сталіну»3. Про «велич і мудрість вели­ кого стратега соціалістичного будів­ ництва —■товариша Сталіна» говорив на з'їзді Постишев. На пропозицію Кірова вперше в історії парлї було прийняте рішення вважати звітну до­ повідь Сталіна також і резолюцією з'їзду по звітній доповіді Сталіна. Саме категорична відмова Кірова від поста вождя парлї стала умовою пере­ моги Сталіна на з'їзді. Стараннями Ка- гановича, який відав організацією з'їзду, кандидатів у список ЦК висували рівно стільки, скільки було передбаче­ но місць членів ЦК. За версією декого з нечисленних учасників з'їзду, що ли­ шилися живими, лічильна комісія вия­ вила, що Сталін набрав найбільше «проти» — 270 голосів. Найменше «проти» — 3 голоси — зібрав Кіров. Голова лічильної комісії Затонський звернувся до Кагановича з питанням, як бути; Каганович звелів залишити Сталіну 3 «проти», решту бюлетенів ви­ лучити. При перевірці цієї версії 1957 року під керівництвом директора ІМЕЛ Поспелова було розкрито пакети з бюлетенями голосування на XVII з'їзді, і виявилось, що там не вис­ тачає 267 бюлетенів4. Є різні думки про опозиційність Кірова та інших сталінських «кав­ казців» сталінській політиці «великого переламу». Одна обставина не залишає сумнівів, хоч на неї ніхто на посилався. Це — запис у послужному списку Є.Г. Евдокимова, роль якого в ЧК сьо­ годні добре відома. Переведений з Ростова в Москву на посаду начальника Секретно-оператив- ного управління ОГПУ 26 жовтня 1929 року, Евдокимов, виконавши всі основні задачі по організації процесів проти інтелігенції і несудових розправ, 26 липня 1931 року призначений пов­ предом ОГПУ по Ленінградській окрузі і вже через два тижні, 8 серпня 1931 ро- 379 Кіров у труні 1 Див.: Медведев Рой. ОСталине и стали­ низме / / Знамя. — 1989. — № 2. — С. 196. 2 Див.: История КПСС/ Под ред. Б.Н. Поно­ марева. — М., 1960. 3 Див.: XVII съезд ВКП(б). Стеногра­ фический отчет. — М., 1934. — С. 252. 4 История КПСС / Под ред. Б.Н. Понома­ рева. — С. 196. 1 Див.: Шаповал Ю„ Пристайно В., Золо- тарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Ук­ раїні. — С. 101, 470. 2 Див.: XVI съезд ВКП(б). Стеногра­ фический отчет. — М., 1993. ку, переведений на аналогічну посаду в Середню Азію, звідки через рік повер­ нений в Ростов на партійну роботу. Можна додати, що 1930 року в Ленін­ град на посаду заступника уповнова­ женого ГПУ по області і військовій ок­ рузі з Ростова був переведений на­ чальник Особливого відділу Ф. Фоиін. Ці обставини підтверджують розповідь чекіста-втікача «Орлова»-«Нікольсько- го»-Фельдбіна про те, що Ягода за вказівкою Сталіна перевів Пилипа Мед­ ведя («польського агента», за пізнішою версією НКВД!) з Ленінграда в Біло­ русію, а на його місце призначив Євдо- кимова. Після телефонного протесту Кірова, за словами Орлова, Медвідь був повернений в Ленінград і Ягода здійсню­ вав контроль за ситуацією в регіоні че­ рез заступника Медведя, Запорожця1. Яка ж була політична позиція при­ хильників Кірова — імовірних против­ ників Сталіна? Матеріали «з'їзду переможців» свідчать, що жодної політичної плат­ форми; відмінної від Сталінської політичної лінії «великого переламу», ні в кого не було. Наявне було лише глухе невдоволення «стилем роботи» Сталіна, «перегинами» тощо. На круті заходи аж до зміщення Сталіна керівні кадри партії, насамперед Кіров, не були готові і психологічно, і тому, що у них не було альтернативної політичної ідеї. В Ленінграді робилося все те саме, що і в інших місцях, але не так різко і грубо. Щоб уявити політичний рівень провідних партійців тієї пори, поверне­ мося до протоколів попереднього, XVI з'їзду ВКП(б) (1930 р.), де «пророб­ ляли» звичувачених у правому ухилі»: «Угланов. Я заявляю, що за останні місяці в березні— квітні, у зв'язку з пе­ регинами в колективізації, у зв'язку з цілим рядом подій на селі, у мене ви­ никли нові коливання, дуже серйозні коливання в правильності лінії партії... Голос. А через місяць що буде? Голос. А завтра що буде? Угланов. Результатом чого і стала розмова з окремими товаришами, де в цих розмовах я сумнівався, чи правиль­ но ми себе ведемо і т. д. Голос. А навіщо вів боротьбу? Угланов. Ніякої, товариші, боротьби я не веду і наперед не збираюся. І заяв­ ляю, що всі зобов'язання, які випада­ ють на більшовика, будуть виконувати­ ся чесно і добросовісно. Голос. А чому фракційною роботою займався? Угланов. Товариші, я прямо скажу. В проміжок часу, в період 1928— 1929 років, ви прекрасно знаєте, ніякої особливої фракційної роботи, як це ро­ били опозиції, ми не організовували. Голос. Що означає особливої? А не особливої? (Шум). Угланов. Ви самі бачите... Ніякої ор­ ганізованої фракції я не організовував і не збирався організовувати. Петерс. А просто не вийшло. Голос. Не вдалось?!»2 Ці голоси належать тим, хто становив кістяк сталінської групи в 1928— 1933 роки і хто почав через пару літ сла­ бо відчувати якийсь непорядок щось не те. На жодну організовану опозицію вони були уже нездатні. Сталін прекрасно знав це, і ще тоді, коли вони перекрикували один одного, накидаючись на «ухильни­ ка», він, треба думати, планував на них звалити все — і голод і колективізацію, і інтелігенцію, і «українізацію». Саме про­ ти них, а не проти уявних «право- троцькістсько-зинов'євських» «ворогів народу», спрямований був терор. Це підтверджує аналіз преси років Великого терору, насамперед керова­ ної Л.З. Мехлісом «Правды». В лютому 1936 року в Москві прохо­ дила нарада працівників тварин­ ництва. Хтось із президії побачив у залі Ленцнера — колишнього редактора 380 «Творів» Троцького. З'ясувалося, що він очолює делегацію Дніпропетровської області як заступник завідуючого зе­ мельним управлінням облвиконкому. Після невеликого розслідування з'ясу­ валось, що в обкомі партії там працює Красний — колишній троцькіст. З квітня в «Правде» була опублікова­ на велика стаття про відставання тва­ ринництва в області. Ленцнер і Крас­ ний були «викриті», але на пленумі об­ кому ані перший секретар обкому Ха- таєвич, ані другий секретар Матвєєв не покаялися у тому, що «покривали троцькістів». Про що й написав у «Правду» велику статтю її кореспон­ дент по області Д. Ортенберг, май­ бутній генерал — головний редактор «Комсомольської правди». В лютому 1937 року «Правда» уже різко критику­ вала прямо Хатаєвича. Завдяки клопо­ танням його особистого друга, Косіора, Хатаєвича перевели в Київ, а арешти в Дніпропетровську тільки почались. Погім прийшла пора і Хатаєвича, і Косіора. В листопаді 1936 року колишній чекіст, секретар Ростовського обкому Євдокимов був підданий нищівній кри­ тиці на секретаріаті ЦК за «бюрокра­ тизм і канцелярщину», а потім в «Правде» — за «покривання троць­ кістів». В лютому 1937 року до перших секретарів, звинувачених у «покри­ ванні», долучили Кабакова з Уралу. Кам­ панія проти «покривання троцькістів» ширилася, в Ростові пішли масові ареш­ ти. На захист арештованого в Ростові Карпова став Постишев; це тоді Сталін суворо глянув йому в очі і спитав: «Кто вы, товарищ Постышев?», — на що той, по-івановськи окаючи, відповів: «Боль­ шевик я, товарищ Сталин, большевик». Треба додати, що особистим другом По- стишева був начальник управління кадрів НКВД Литвин, який разом з Єжо- вим намагався прикрити Євдокимова і Ростов. В передсмертному листі-пока- янні і виправданні Єжов каявся, що ма­ ло чистив чекістів в Москві, Ленінграді і Ростові. Кого шукали комісії з центру, що приїжджали викривати ворогів народу? Нікого вони не шукали. Задача була од­ на: взяти якомога вищих керівників. Комісія С. Гінзбурга і згаданого вище ко­ лишнього чекіста Павлуновського пе­ ревіряла Наркомтяжпром (тобто Ор- джонікідзе) після розстрілу П'ятакова і дійшла висновку: «Ознайомлення з Уралвагонзаводом привело нас до твер­ дого переконання, що шкідницька робо­ та П'ятакова і Мар'ясіна не одержала на будівництві великого розвитку». Потім Орджонікідзе застрелився, а Молотов на Пленумі ЦК з обуренням цитував вис­ новки комісії. 19 березня «Правда» ви­ друкувала велику статтю «Політичне ви­ ховання господарських кадрів», у якій викривалася «негідна система підбору кадрів» в наркоматі. В результаті роз­ стріляні заступник наркома Рухимович, начальники головних управлінь мета­ лургійної промисловості, кольорової ме­ талургії, арештували голову «Главзоло- та», розстріляли керуючих трестами «Сталь», «Руда», «Востокосталь», «Дон- уголь», «Азнефть», керівників найваж­ ливіших будівельних організацій часів п'ятирічки, а заодно і чекіста Павлу­ новського. Безумством було б стріляти їх усіх за зв'язок з П'ятаковим. Але цілком логічно було розстріляти їх за зв'язок з Орджонікідзе. Особливо постраждала від терору армія. Фактично перестріляне було все її керівництво, а особливо політичне, що свідчить про повну недовіру Сталіна до військових« Це змушує ще раз по­ вернутися до «справи Тухачевського». Особистість і кар'єра Тухачевського незвичайні. І його могутня статура, і виразна зовнішність сильної і гарної, 381 розумної і інтелігентної людини нага­ дували про його дворянське походжен­ ня, хоча схожий він був не стільки на батька-дворянина, скільки на малр-се- лянку. Михайло Миколайович Туха- чевський — кар'єрний .російський військовий, після Олександровського училища служив у гвардії підпоручи­ ком, на війні був помічником команди­ ра роти, попав у полон і п'ять разів утікав, що в л часи цінувалося як про­ яв високого героїзму (перебування в полоні рахувалося за службу, офіцерам ішли вислуга і нагороди). Після Жовт­ невого перевороту за порадою колиш­ нього їх сімейного учителя музики Ку- лябка, парлйця-більшовика, і з його рекомендацією поступив у парлю. За іншою версією, Тухачевський випадко­ во на Московському вокзалі познайо­ мився з колишнім офіцером, Миколаєм Куйбишевим, який затягнув його на квартиру до старшого брата, Валеріана, і той умовив Тухачевського піти в Чер­ вону Армію. Так чи інакше з братами Куйбишевими Тухачевський був друж­ ний давно, а в Червону Армію пішов не «воєнруком», а комісаром, що відкри­ вало йому інші перспективи, ніж про­ стим колишнім офіцерам. Кулябко по­ знайомив Тухачевського з Леніним, і той уважно стежив за «поручиком-ко- муністом» і одержував від нього інфор­ мацію про стан Червоної Армії. Як свідчили його співучні, юнкер Туха­ чевський сказав: «В двадцять п'ять років я або буду генералом, або застре­ люсь». В двадцять п'ять років він став командуючим армією на Східному фронл, де й провоював під команду­ ванням Фрунзе до розгрому Колчака. Зауважимо, що В.В. Куйбишев був увесь час комісаром у Фрунзе: «Справа Тухачевського» 1937 року, як відчувалось, не мала такого пригод­ ницького характеру, як це спочатку припускалося. Щоправда, свідчення 382 політиків Леона Блюма та Едуарда Бе­ неша, а також колишніх діячів на­ цистської служби безпеки Шеллен- берґа та Геттля дозволяють твердити, що «червона папка» з фальшивими ма­ теріалами про переговори Тухачевсько­ го із старим керівництвом Райхсверу все-таки була виготовлена в СД і пере­ дана за гроші емісару Ежова. Однак, на «суді» над групою Тухачевського ця папка не фігурувала. Очевидно, не йшлося про неї і на допитах. Блиска­ вична перемога над арештованими бу­ ла досягнена дуже простими метода­ ми — катуваннями, в яких група слідчих на чолі з начальником Особли­ вого відділу НКВД Ізраїлем Леплев- ським уже мала безцінний досвід. Інша обставина привертає увагу: звідки взялася, як сформувалася група Тухачевського? «Група Тухачевського», що предстала перед судом Військової колегії, не явля­ ла собою команди, яку згуртувала спільна служба. В більшості випадків її учасники у війну разом не служили. Ту­ хачевський прийшов із Східного фронту і був близький там лльки з Вітаутасом Путною, що давно вже перейшов на військово-дипломатичну роботу. Убо- ревич (Уборявічюс) воював на Півночі, а під командуванням Тухачевського — тітгьки в Польській кампанії та на Там- бовщині. Якір всю громадянську війну і службу в мирний час провів на Україні. Це стосується й інших — Корка, Ейде- мана, Примакова, Гамарника. Путна і Примаков притягнугі сюди лише тому, що колись підтримували Троцького. Ту­ хачевський разом з Фрунзе, навпаки, виступав проти Троцького на нараді військових делегалв XII партз'їзду. Якір взагалі був найдисципліновані- шим членом парлї. Як парлйці всі вони радше були зв'язані з тими ор­ ганізаціями, в яких вони служили. Для Якіра це було керівництво парт- організації України. Для Тухачевського в 1928— 1932 роки — керівництво парторганізації Ленінграда. «Група Тухачевського» склалася як група однодумців — прихильників військової доктрини, що її розвивав Ту- хачевський, долаючи опір Ворошилова і його оточення. Захоплені новими перс­ пективами, червоні генерали спілкува­ лися з ним, підтримуючи його воєнну ідеологію, а не його амбіції. Так, на­ чальник Автобронетанкового уп­ равління РСЧА А.І. Халепський писав йому 14 вересня 1933 року: «...Ось уже вісім днів, як перебуваю в Тоцьких та­ борах і впритул працюю над основами організації наступального глибокого бою... В проробці своєї теми поклав в основу розроблені Вами тези «глибо­ кого бою». Можу Вас порадувати, Ми- хайле Миколайовичу, що Ваша теоре­ тична розробка, Ваші тези, практично перевірювані на бойовій практиці, повністю і цілком себе виправдову­ ють»1. У військах ідеї Тухачевського намагалися застосовувати Якір, Уборе- вич, Федько, Блюхер та інші вищі ко­ мандири2. Навіть сталінський улюбле­ нець Єгоров підтримував ідеї Туха­ чевського, щоправда, перейменувавши «глибоку операцію» на «просторову операцію». Конфлікти продовжувалися — вигля­ даючи як конфлікти Тухачевського і Во­ рошилова. 7 жовтня 1933 року Туха- чевський написав листа про підсумки проведеного ним навчання з концепції «глибокого бою»; усно Ворошилов усе підтримував, а на Пленумі РСВР раптом різко розкритикував Тухачевського. Той відповів листом Ворошилову, і сталося неминуче: на пленумі РВСР 1934 року ідея глибокого бою була підтримана ба­ гатьма командуючими, зокрема автори­ тетним С.С. Каменєвим. Перед самим за­ криттям пленуму в січні 1934 року піднявся Якір і звернувся до президії з проханням провести кілька навчань з командуючим округами: «Хол'лось би перевірити, як ми будемо керувати арміями в перші дні війни. Від себе осо­ бисто і від імені багатьох інших коман­ дуючих прошу, щоб такі заняття провів Михайло Миколайович Тухачевський — наш найбільший воєнний теоретик і визнаний знавець оперативного мис­ тецтва». Прохання було відхилене з ог­ ляду на зайнялсть Тухачевського3. Насправді, як можна судити з опублі­ кованих матеріалів, «групі Тухачевсько­ го» йшлося про заміну Ворошилова більш розумним і лояльним керівником, можливо, самим Тухачевським. Ось і все. Чи були Кіров і Орджонікідзе поінфор­ мовані про конфліктну ситуацію в армії, як вони ставилися до військових ідей Ту­ хачевського? Карпов у своїй праці про Жукова наводить неймовірний факт. За його даними, в середині 1934 року Туха­ чевський поскаржився на Сталіна Куйби- шеву і Орджонікідзе у зв'язку з тим, що, за даними військової розвідки, Сталін розповів чехословацькій військовій де­ легації про секретні заходи по реор­ ганізації Червоної Армії. Орджонікідзе нібито обізвав Сталіна «ішаком» і обіцяв «поговорити». Питання було винесене на засідання Політбюро в кінці 1934 року, де Сталіну було зроблено серйозні заува­ ження, і лише підтримка Молотова, Калініна і Єнукідзе врятувала Сталіна від формальної догани4. На думку Судоплатова, «Тухачевський та його група в боротьбі за вплив на Сталіна попались на його вудочку. Під час частих зустрічей зі Сталіним Туха­ чевський критикував Ворошилова, і Сталін заохочував цю критику, назива­ ючи її «конструктивною», і любив обго­ ворювати різні варіанти нових призна­ чень і зміщень. Подобалось йому роз­ глядати і різні підходи до воєнних док­ трин. Тухачевський дозволяв собі вільно обговорювати все це не лльки 383 6.П. Уборевич (Уборявічюс) 1 Цит. за: Бирюзов С. Предисловие / / Ту­ хачевский М.Н. Из­ бранные произве­ дения. — Т. 1. — С. 18. 2 Див.: Иссерсон Г. Развитие теории советского опера­ тивного искусства в 30-е годы / / Воен­ но-исторический журнал. — 1965. — №1. 3 Див.: Бирюзов С. Предисловие / / Ту­ хачевский М.Н. Из­ бранные произве­ дения. — Т. 1. — С. 18. 4 Карпов. В. Маршал Жуков, его соратни­ ки и противники в годы войны / / Зна­ мя. — 1989. — № 10. — С. 27. Тухачевський і Кіров на трибуні 1 Судоплтов П. Спец- операции. — С. 136. за закритими дверима, а и поширювати чутки про нібито близькі зміни і пе­ реміщення в керівництві Наркомату оборони. Словом, він і його колеги за; йшли, на думку Сталіна, надто далеко. Після того, як НКВД доповів уряду про чутки, що ходили по столиці, це почало турбувати керівництво країни»1. Версія про «чутки», які нібито ходили по Москві і непокоїли Сталіна, розрахо­ вана на наївних людей. Сталін роздму­ хував інтригу, підтримуючи розмови про некомпетентність Ворошилова, але важко сумніватись, що однодумці Туха­ чевского добивалися зміщення нарко­ ма. За свідченням Судоплатова, — і тут йому можна вірити — Берія і Абакумов говорили про «зарозумілість» Туха- чевського і його оточення, яке бралося судити про речі, що перебували в ком­ петенції Політбюро. В оглядах за­ рубіжної преси, що їх готувало Сталіну відомство Берія, зазначалося, що Сталін контролює ситуацію в армії — це, очевидно, було те, що Сталін найбільше і хол в почути. Сталін був невдоволений тим, що в армії існує еліта із власними стра­ тегічними поглядами і поглядами на доцільність призначень на вищі військові пости — в цьому і полягала причина знищення військової еліти і всіх до неї причетних. Публікація листування Сталіна і Во- рошилова показує також, що обох сво­ го часу дуже непокоїла популярність Будьонного. Великим досягненням досвідченого інтригана Сталіна від по­ чатку стало те, що він роз'єднав Туха- чевського й кіннотників і діяв, спираю­ чись на керівництво Першої Кінної. Розстріляно було вслід за молодими червоними генералами 35 тисяч військо­ вих вищих рангів — як прихильників, так і противників військових ідей Туха- чевського. Що це — надзвичайно продумана чистка армії чи приступ божевілля? У Сталіна був близький парлйний то­ вариш Серго Кавтарадзе, — колись, бу­ дучи студентом-медиком в Петербурзі, він переховував Кобу від охранки. Полм Кавтарадзе був «націонал-ухиль- ником» і навіть «троцькістом», виключе­ ний з парлї, висланий в Казань, а в кінці 1936 року арештований і разом з дру­ жиною після страшних катувань засу­ джений на розстріл. Проте, Буду Мдівані, Окуджаву (дядька поета) та інших «ухильників» розстріляли, а подружжя Кавтарадзе ні. Одного разу смертника Кавтарадзе привезли до кабінету Берія; там уже була якась старенька, — він її не одразу упізнав; це виявилась його 384 дружина. Обох звільнили. Вони жили в Москві, працювали, Сталін запрошував їх на обід в Кремль, а одного разу разом з Берією відвідав їх у комунальній квар­ тирі (одна сусідка знепритомніла, поба­ чивши, як пол'м розказувала, «живий портрет товариша Сталіна»). Якось під час такого кремлівського обіду Сталін в розпалі гостинності і жарлвливого на­ строю сказав Кавтарадзе: «А все-таки ви холли мене убити»1. В безумстві кривавого терору 1936— 1938 років можна відчути сліди Сталін­ ської параної. Такого широкого вини­ щення керівних кадрів партії, держави, армії і держбезпеки ніякими раціональ­ ними мотивами виправдати неможливо. Але не можна не бачити і підстав, на яких діяла кривава машина смерл. ЗОлипня 1937 року нарком Єжов видав «оперативний наказ» за №00447, згідно з яким з 5 серпня було розпочато опе­ рацію «по репресуванню колишніх кур­ кулів, активних антирадянських еле- менл'в та кримінальників». Було перера­ ховано «контингенти, що підлягають ре­ пресії», тобто масовому розстрілу (вклю­ чаючи тих, хто звільнений після відбуття покарання, і тих, хто перебував на цей час у тюрмах та таборах або під слідством). Сюди були віднесені «ко­ лишні куркулі і соціально небезпечні елементи», колишні члени «антирадянсь­ ких партій» і реемігранти, всі колишні білі і всі найважчі кримінальні елементи. Давались «ліміти» по областях (в одній Київській — 2 тис. чоловік!), затвердже­ но «трійки» по областях2. Однак, інтерпретація наказу від ЗО лип­ ня як «початку масових репресій» не має підстав. Це — типова «зачистка», Харак­ терно, що ще за Єжова розстріляні також всі члени «трійок» — секретарі обкомів парлї. Головним об'єктом «Ежовського» те­ рору була стара більшовицька партія. По ходу справи відбувалася «зачистка» на всіх напрямках — від «буржуазних націоналістів» і вцілілих «куркулів» до кримінальих елеменлв. Розгромлено було рештки опозиційних груп в парлї. Але переважна більшість знищених в часи «єжовщини» становили парлйні і радянські активісти, які ні сном ні духом не підозрювали про свій «троцькізм». їх єдина вина полягала в тому, що вони були недостатньо слухняні, зберігали рештки самостійності — а ще були зручним об'єктом для виправдання пе­ ред історією за кривавий і неймовірно хворобливий, але швидкий і, здавалось, ефективний «великий перелам». Сталін здійснив державний перево­ рот. Чи, точніше, довів до кінця те, що розпочав у 1928 році. Це й був той термідор, та велика зрада, якої всі че­ кали, але ніхто не вгадав у світовому хаосі середини тридцятих. Не було соціальної, класової пере­ орієнтації «радянської влади». Була повна зміна парл'йного керівництва. З метою встановлення повної і тотальної влади. Термідор прийшов у тиші, як приходять справжні великі перевороти. Не було ву­ сатих главарів воєнного заколоту, які ви­ махували шаблями на конях. Був терпля­ чий цинічний Вусач, який сидів ночами у своєму кабінеті і понуро всміхався, коли убивство добре виходило. Він взяв парл'ю мовчки і голими руками. К.6. Ворошилов 1 Медведев Рой. 0 Ста­ лине и сталинизме / / Знамя. — 1989. — № 3. — С. 188— 189. 2 Див.: Факты. — 2000. — 29 июля. 385 Сталін на трибуні Ш І з'їзду рад доповідає про проект Конституції CPCP. 1936 р. «Термідор» — переродження і держав­ ний переворот — полягав у тому, що змінився історичний смисл і ціль існуван­ ня державної структури так званого «СРСР». Із знаряддя комуністичної утопії, що, мала реалізувати віковічну мрію бідних і знедолених у суспільстві соціаль­ ної справедливості, жорстока і войовнича держава «диктатури пролетаріату» пере­ творилася на самоціль — Велику Держа­ ву, по суті своїй — історичну Росію, «національний інтерес» якої відтепер повністю ототожнено з інтересами «світового пролетаріату». Все політичне життя, вся культура і увесь побут підкоре­ но Великій Державі і її Великому Вождю. Диктатура Ідеї і Парлї переродилася на диктатуру параноїдальної особистості, що вимагала тотального контролю над жит­ тям кожного громадянина і, як його пере­ думови, неймовірної примітивізації всієї культури, насамперед культури держав­ ного управління. Тотальна влада означа­ ла граничне спрощення мови, ідеології, системи вироблення і циркулювання інформації, неприйняття вищих поверхів культури, інтелігенції і .інтелігентності, падіння суспільства в чорне провалля примітивності. Це було досягнуто коштом багатьох мільйонів людських життів — 386 спочатку жертв «великого переламу», що зламав можливий опір селянства, а потім — жертв Великого терору, що зла­ мав можливий опір решток старої рево­ люційної парлї. Українські комуністичні політики і Сталінський переворот Загальновизнано, що НЕП і «україніза­ ція» різко підірвали шанси правих течій українського політикуму, і значна части­ на лідерів націонал-демократичної еміг­ рації повернулась на Україну, розрахову­ ючи на легальні шляхи розвитку націо­ нальної культури і національної свідо­ мості. В широких колах української інте­ лігенції націонал-демокраля старого ти­ пу втратила вплив; за щоденниками Сер­ гія Єфремова можна бачити, що він на­ магається триматися, але погано знає і розуміє те, що навколо відбувається, і вже втратив ініціативу. У академічній ін­ телігентській еліті керівництво нале­ жить таким особистостям, як Аґатанґел Кримський, до якого прислуховується і Єфремов, а в літературі і мистецтві тон задає модерністська молодь. Варто зазначити, що «розстріляне Відродження» розвивалось на новій ос­ нові — на основі не парламентської де­ мократичної республіки чи національ­ ної автокралї, а комуністичної дикта­ тури, яка намацувала шляхи співжипя з ринком (НЕП), не порвала ще повніс­ тю з демокралєю (парлйні дискусії і плюралізм в культурі) і шукала опору в селянстві і національних рухах (політи­ ка «коренізації» та «українізації»). Іс­ торія не дала Україні — принаймні в тридцял роки — можливості пройти по цьому шляху до лібералізації режиму, розвитку ринкових начал в економіці та утвердження високої національної культури. Варто, однак, оцінити л полі­ тичні сили і тенденції, які вирисовува- лися в процесі, перерваному кривавим Сталінським тоталітаризмом. На початку періоду «українізації», про­ голошеної 1923 р. XII з'їздом РКП(б), в компарл'ї України налічувалось 56 тис. членів і 14 тис. кандидатів, тобто трохи більше ніж десята частина комуністів всього Союзу РСР. Населення України ста­ новило близько п'ятої частини загаль­ носоюзного; отже, питома вага парлйців була в Україні вдвічі нижчою, ніж серед­ ня по Союзу. Ще виразніше порівняну слабкість впливу комуністів в Україні ілюструють дані про національний склад компартії: в 1923 р. українців в КП(б)У було 23%, відсоток цей в роки «україні­ зації» швидко зростав, але в 1926 р. ста­ новив все ще менше половини — 49%. 70% членів партії становили робітники, людей з вищою освітою в 20-л роки се­ ред комуністів було менше 1%, парлйні організації охоплювали передусім кос­ мополітичні великі міста, найбільші орга­ нізації завжди були в Донбасі і Дніпров­ ському промисловому регіоні1. Власних комуністичних кадрів укра­ їнської культури і достатньо високої кваліфікації у парлї не було або було обмаль. Зрозуміло, чому в КП(б)У такий вплив мали колишні українські націо­ нал-комуністи — ліві есери групи «Бо­ ротьба» («боротьбисти»), а також ліві соціал-демократи. Деякі з цих колиш­ ніх «боротьбистів» і лівих винничен- ківців (Річицький, Хвиля та ін.) стано­ вили аж до Великого терору войовничу опору режиму. Але в КП(б)У користу­ вались авторитетом і такі лідери, — в минулому «боротьбисти», — як Олек­ сандр Шумський, Григорій Гринько та інші, що зберігали національні орієнта­ ції і були центром тяжіння націонал- комуністичних елеменлв у парлї. Перш, ніж говорити про національну опозицію «боротьбистського» похо­ дження, необхідно розвіяти деякі упе­ редження щодо «троцькізму» в Україні. Крайня позиція в сучасних оцінках довоєнної української історії вираже­ на, наприклад, в зверненні до україн­ ської нації так званої «Конференції ОУН в Україні»: «Та найбільший терор проти української нації був заподіяний, починаючи з 1918 року, жидо-більшо- виками, метою яких було взагалі повне знищення української нації як етносу заради сіоністської ідеї створення на українській землі — «землі обітова- ної». З цього часу Україна по сул зна­ ходилася під орудою жидів. В ленінські часи Україною керував жидомасон X. Раковський, при Сталіні — один з керівників Всесвітньої сіоністської ор­ ганізації Л. Каганович»2. Далі, природ­ но, «жидами» оголошуються Лаціс (Судрабс, що чомусь видається авторам уже не латиським, а єврейським прізви­ щем), Луначарський (син полтавського поміщика, російський дворянин і інте­ лектуал мав насправді, виявляється, прізвище Абрамович!) і так далі, а Дек­ ларація прав людини створена «жида­ ми для розвалу національних дер­ жав»3. Це писалось не в німецькій окупацій­ ній пресі, а в незалежній і демократич­ ній Україні наших часів; а ще більше го­ ворилось і писалось не так прямо і від­ верто, але в загальному тоні вимог по­ каяння «єврейства» за заподіяні Украї­ ні злочини. Початок легенди про єврейський ха­ рактер «троцькізму» і особливу воро­ жість Троцького до України поклав ста­ лінський режим. В ході Великого теро­ ру численних комуністичних і чекіст­ ських діячів єврейського походження рідко розстрілювали за звинуваченням в сіонізмі; ця пора прийшла пізніше. Найпопулярнішим для арештованого єврея було звинувачення в «троцькіз- мі». Про «україножерство» «Лейби Бронштейна-Троцького» пишуть сьо­ годні як про щось саме собою зрозумі- 1 Див.:/7оловЯ.//.0черк истории КП(б)У. — X., 1929. 2 Нескорена нація. — 1996. — №1 (69). 3 Там же. 387 Христіан Ракоеський ле, тим більше що Троцький як людина, що більш-менш знала Україну і україн­ ську культуру, і як політик ультралівої орієнтації, нестримний на язик, давав більше приводів для таких оцінок, ніж прагматичний і безжальний Ленін та мовчазний Сталін. Але хоч би як ста­ вився до України з її свободолюбними і анархічними традиціями червоний мі­ літарист Троцький, сама ідеологія сві­ тової революції змушувала його і його прихильників розглядати Україну як ланку в низці елементів революційного процесу — поряд із Польщею, Німеч­ чиною, Угорщиною, Румунією тощо. Ключовою особистістю «українсько^ го троцькізму» є Христіан Раковський, названий безграмотними писаками «жидомасоном». Христіан Раковський опинився в Украї­ ні як комісар напівбандитського загону балтійського матроса Желєзнякова-мо- лодшого, а потім як голова «Верховної автономної колегії по боротьбі з контр­ революцією в Румунії і на Україні» (!), врешті-решт залишившись тут аж до 1923 р. як глава уряду червоної України. Сам факт призначення Раковського на країну означав, що в очах Леніна і його Політбюро Україна є проміжним етапом для поширення революції на захід — Подунав'я та Балкани. Батько Раковсько­ го був багатим болгарським купцем і зем­ левласником, мати походила з надзви­ чайно і нині шанованого в Болгарії роду, до якого належали перші керівники ан- титурецьких повстань Мамарчев і Сава Раковський. Він пам'ятав російсько-ту­ рецьку війну (в їх домі жив поранений князь Вяземський з дивізії болгарського ополчення); пол'м Раковські переїхали в свій маєток в Румунію, в Добруджу. Лі­ кар за освітою, непримиренний револю- ціонер-народолюбець за спадкоємністю і покликанням, Раковський став міжна­ родним соціалістичним діячем. Він осо­ бисто знав Енґельса, Плеханова, Засулич (якій він, між іншим, дістав болгарські документи на ім'я Кірової), Ґеда, лідерів німецької і австрійської соціал-демокра- л'ї; одружившись на росянці £. Рябовій, він став своїм у колі петербуржців, до якого належали між іншим О.М. Калми- кова, що на її на гроші почалось видання «Іскри», а також Струве, Туган-Баранов- ський та інші. Раковський брав участь у багатьох конгресах I I Інтернаціоналу, представляючи там румунський болгар­ ських і навіть сербських соціал-демокра- л'в. У 1923 році, коли його забрали з Ук­ раїни, Раковському виповнилось п'ятде­ сят: він належав до старших поколінь єв­ ропейських революціонерів і користу­ вався в Україні і в Комінтерні особливим авторитетом. Кажуть, що під час перего­ ворів Раковського з гетьманом Скоропад­ ським з'ясувалось, що поліглот Раков­ ський краще знає українську мову, ніж його ясновельможність. Неприхильний до більшовиків професор С.П. Тимошен­ ко був у нього на прийомі у зв'язку з арештом свого співробітника; Раков­ ський справив на нього враження дос­ тупної, приємної й інтелігентної людини, але справи з арештом не зумів полагоди- 388 ти (Тимошенко полагодив її дуже просто, вийшовши через якихось молодих знайо­ мих прямо на чекістів). Раковський як го­ лова Раднаркому країни очолював Над­ звичайну комісію по боротьбі з банди­ тизмом, але Чека і у нього самого робило обшук. Пізніше, ставши ентузіастичним і упертим прихильником Троцького, який називав його своїм справжнім старим другом, Раковський писав найгостріші і найглибші аналітичні статті про бюрок­ ратизацію і змертвіння Сталінського ре­ жиму. Він тримався найдовше, але і його зламали кати — можливо, пообіцявши життя синові, що дійсно вижив і в хру- щовські часи повернувся в Харків. На процесі Бухаріна Раковський уже давав всі свідчення і одержав свій розстріл. В той час, коли обговорювались проек­ ти конструкції майбутнього Союзу РСР, якраз «троцькіст» Раковський і висунув концепцію конфедерації республік. Як писав пізніше в своєму покаянному лис- ті-заяві до колегії ОГПУ в'язень Соловків Петро Солодуб, за Раковського керуючий справами Раднаркому, «в той же час в державному будівництві ішло два проце­ си на країні. З одного боку, група ко­ лишніх боротьбистів, а почасти Раков­ ський, Скрипник, Затонський, я і ін., праг­ нулидо розвиткуукраїнської державнос­ ті як економічно незалежного механізму, з іншого боку, центр — підкоряючись необхідності планомірної організації ви­ робництва і розподілу — ішов по шляху централізованого розпорядження еконо­ мічними ресурсами України»1. Проти Ра­ ковського виступили в цьому питанні зрештою і Петровський, і Скрипник. Після Раковського в Україні першою особою — секретарем ЦК — один час був Емануїл Квірінґ, колишній катери­ нославський робітник, за походженням німець із Поволжя. Його разом з секре­ тарем ЦК з ідеології, а пізніше головою ЦКК Дмитром Лебедем усунули від ке­ рівництва 1926 р., а пол'м довго наво­ дили цитати з Лебедя як приклади ве­ ликодержавного шовінізму. А суть справи полягала в тому, що обидва во­ ни підтримали резолюцію ЦК ВКП(б) в справі Троцького з суттєвим застере­ женням — керівники українського ЦК не згодні були з організаційним пере­ слідуванням Троцького та його при­ хильників. Зараз, коли розсекречені чекістські матеріали, зрозуміло, що центральною фігурою серед колишніх українських прихильників Троцького і найбільшою небезпекою для сталінської групи був Юрій Коцюбинський. Популярний військовий і політичний діяч, син знаменитого українського письменника був короткий час членом опозиції Троцького; з середовищем ко­ лишніх «троцькісгів» його пов'язували також давнє знайомство і навіть родин­ ні зв'язки з П'ятаковим — Коцюбин­ ський був одружений з дочкою колиш­ ньої дружини П'ятакова Євгенії Бош, ві­ домої комуністки (до відома «істори­ ків», особливо чутливих до прізвищ во­ на була німецького, а не єврейського походження). Коцюбинський дружив з легендарним військовим діячем Віталі- 389 Юрій Коцюбинський 1 Заява П. Солодуба до колегії ОГПУ СРСР 28 квітня 1934 р. / / Остання адреса. До 60-річчя солове- цькоі трагедії. — К., 1998. — Т. 2. — С. 107. Віталій Примаков 1 Див.: Шаповал Ю., Пристайно ВЗоло- тарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Україні: особи, факти, доку­ менти. — С. 56, 150— 151. єм Примаковим (Приймаком), теж ко­ лись «троцькістом» (Примаков, земляк Коцюбинського — чернігівець, був од­ ружений з сестрою Юрія Оксаною Ко­ цюбинською, яка померла під час поло­ гів). Коцюбинський підтримував друж­ ні стосунки з колишнім «боротьбистом» Панасом Любченком, і в такий спосіб коло замикалось. Юрія Коцюбинського не випускали на дуже високі посади; в Раднаркомі, очолюваному Любченком, він був головою Держплану. Мучити Коцюбинського почали одним із перших. Ще перед ленінградським пострілом, влистопаді 1934 р., його зня­ ли з Держплану і відправили до Москви «в розпорядження ЦК ВКП(б)», там арештували і засудили до заслання за створення «троцькістськоі організації» серед науковців і економістів. Займало­ ся ним українське ГПУ і особисто Ба- лицький. Коцюбинський не заперечу­ вав, що до 1930 р. вів певну опозиційну діяльність, але від нього вимагали біль­ шого. У жовтні 1936 р. Коцюбинський знову був арештований за «терористич­ ну діяльність» і після катувань «визнав» 390 себе винним у створенні організації за дорученням П'ятакова. Однак, на процес П'ятакова його не випустили — чомусь вирішено було вдовольнитись письмо­ вими «свідченнями». За арештом Коцюбинського пішов арешт комкорів Примакова і Путни, що разом працювали радниками у Фин Юй- сяна. Обидва були вкрай потрібними в справі Тухачевського, що готувалася в Особливому відділі НКВД. З призначен­ ням у листопаді 1936 р. Єжовим на по­ саду начальника Особливого відділу Леплевського почались винятково жор­ стокі катування в Лефортівській тюрмі, які Віталій Примаков витримував аж до травня. Потім бойовий комкор зламав­ ся і дав катам-садистам Леплевському і Авсієвичу потрібні свідчення. За кілька тижнів справа про «воєнно-фашистську змову» була зліплена1. Поряд з воєнним відгалуженням «троцькістських зв'язків» Коцюбинсько­ го ішло «вивчення» «прихованого троцькістського центру» на Україні, який був «встановлений» у складі Коцюбин­ ського, Голубенка і Логвинова. Популяр­ ний командир Громадянської війни Ми­ кола Голубенко був колись прихильни­ ком Троцького і після цього переведе­ ний на роботу в Дніпропетровськ; арешт Голубенка потягнув низку арештів по Дніпропетровщині і вивів на його старо­ го друга командарма Якіра. Все це дозволяє по-новому глянути і на процеси в середині 20-х років. Тоді перед Сталіним вимальовувалася заг­ роза об'єднання різних сил в КП(б)У — національно скеровані комуністи, ядро яких становили колишні лідери «бо­ ротьбистів», знаходили спільну мову з ультралівими прихильниками світової пролетарської революції, що вслід за Троцьким і Раковським критично стави­ лися до імперських бюрократичних тенденцій Кремля. Тоді на перший план виходили б такі особистості, як попу- лярні «троцькісти» Юрій Коцюбин­ ський і Віталій Примаков, як «націо- нал-ухильники» — темпераментний і обдарований Олександр Шумський та поміркований і хитрий політик Григорій Гринько. Націонал-комуністичну опо­ зицію підтримували найталановил'ші молоді сили в українській культурі — насамперед письменницька група «ВАПЛІТЕ» на чолі з Миколою Хвильо­ вим, а після його усунення — Миколою Кулішем. «Українізація» проводилася в такий спосіб, щоб відлснити від керівництва її процесами колишніх боротьбистів і колишніх троцькіслв, пересваривши їх. Націонал-комуністи були переведені на другорядну роботу в Москву і Ленін­ град, де відповідно на квартири Гринька і Шумського (пізніше теж переведеного в Москву) завжди заходили приїжджі з Харкова і Києва поговорити і поради­ тись. В числі цих націонал-комуністич- них діячів був, між іншим, і згадуваний вище колишній петлюрівський отаман Волох. А арештований і засланий Ра- ковський скаржився, що політичні дис­ кусії проти «троцькізму» велися на міс­ цях брудно, з антисемітським підтек­ стом. В цей час парторганізацію Украї­ ни очолював Лазар Каганович! Характерно, що ядро просталінського керівництва ЦК КП(б)У і тоді складала Дніпропетровська група лідерів — хо­ ча в л часи таких згуртованих земляць­ ких груп, як пізніше, ще майже не було. З Катеринославщини походив Артем- Сергеєв, донбаський працівник, рано загиблий в катастрофі безоглядний прибічник Леніна, чи не найініціатив- ніший партійний діяч України; під його впливом в юності від есерів до більшо­ виків перейшов Влас Чубар, робітник з Катеринославщини, одна з найбільш приємних постатей серед тогочасних комуністичних керівників; на Катери- нославщині працював і став більшо­ вицьким діячем селянин з-під Х а р к о в а Григорій Петровський, на честь якого і Петровський, був перейменований колишній Катери- ^ ^ ^д^'енко нослав; тут працював Емануїл Квірінґ, звідси родом Дмитро Лебідь, звідси видні чекісти — Балицький, Реденс, Леплевський... Говорячи про керівників КП(б)У тридцятих років, не можна не зазначи­ ти характерної для тих років обстави­ ни. Всі вони — люди, особисто відпо­ відальні за злочини проти людства, що привели до голодної смерл мільйонів українських сімей. Всі вони врешл пе­ ретворили «українізацію» на антикуль- турний рух, а потім і зовсім відмови­ лись від неї. Водночас всі вони виявля­ лись в чомусь особисто вразливими для режиму. Один син Петровського був генералом, що героїчно загинув під час війни, а другий, запеклий «троць- кіст», розстріляний НКВД. Непорядки були і в домі Чубаря — син його мав «зв'язки» з націонал-комуністами. А що стосується Косіора, то з усіх п'ятьох братів-більшовиків найавторитетнішим удома був старший, Володимир, що всіх і залучив до парлї; і цей старший Косі- ор став найтвердішим із троцькіслв, розстріляний був таємно, без жодних процесів, і хоча молодший брат зрікся старшого, все ж Сталін подібних речей 391 П.П. Постишее 1 Див.: Остання адре­ са. — С. 252— 253. 2 Див.: Шаповал Ю., Пристайно В., Золо- тарьовВ. ЧК — ГПУ не забував. Не зовсім ясна і роль Пос­ тишева — він начебто після заклику Крупської скинути Сталіна мав якісь розмови з Кіровим, обговорював проб­ лему заміни Сталіна. Нарешл, Хатаєвич разом з Якіром і Веґером підписував листа до ЦК ВКП(б) з приводу «переги­ нів» у 30-л роки. Осоже, що, в «сталін­ ському ядрі» українських комуністів були якісь коливання. Коли Постишева прислали в Україну другим секретарем ЦК — наглядачем за Косіором та іншими, він швидко знайшов спільну мову з керівником че­ кістів Балицьким. Вони разом брали участь у допитах і підсказували звину­ ваченим у тероризмі, що саме вони обидва мали бути жертвами терору. Зокрема, заменитий гуморист Остап Вишня був засуджений за звинувачен­ ням у підготовці терористичного акту проти Постишева1. Постишев взагалі був лсно зв'язаний з ОГПУ — НКВД, у нього були якісь особливі стосунки з Євдокимовим у Ростові і Єжовим через начальника відділу кадрів НКВД — Михайла Литвина, друга Постишева ще по Далекому Сходу часів Громадянської війни, а пол'м і по Харкову. В свою чер­ гу Косіор сподівався на підтримку Леп- левського, лютого особистого ворога Балицького. Можливо, за цим стояли його з Постишевим напружені стосун­ ки. Все, зрештою, розв'язалось просто і швидко — в підвалах Луб'янки. Повертаючись до теми «єврейського засилля», слід сказати про високий від­ соток євреїв у ЧК — ОГПУ — НКВД в Україні. Всеволод Аполонович Балиць- кий був, всупереч твердженням деяких національно пильних «істориків», ук­ раїнець; із молодого відчайдушного че­ кіста виріс ситий, честолюбний і жор­ стокий барин, що ревниво стежив за конкурентами в змаганнях за владу. два класи ремісничого училища. Іншим заступником — єврей Зиновій Кац- нельсон, співучень Балицького по юр­ факу Московського університету та Ла­ заревських сходознавчих курсах, дво­ юрідний брат чекіста «Орлова»-Фельд- біна, що втік на Захід з Іспанії. А далі список керівних чекістів того часу рясніє єврейськими прізвищами2. Тут немає ані єврейських цадиків, ані сіоністів, ані інтелігенлв-меншовиків чи бундів­ ців, що осіли в Берліні, ані асимільова­ них євреїв-інтелігенлв кадетського кшталту, лікарів, адвокалв і професорів. Як правило, це люди з містечок, з дріб­ нобуржуазних родин, навіть без серед­ ньої освіти, висуванці Громадянської війни, вихідці з досить примітивного в культурному і політичному відношенні середовища. Із зрозумілих причин симпалї єврей­ ського містечка в роки Громадянської війни були на боці червоних так само, як у тридцял роки симпалї євреїв у пе­ реважній більшості — на боці антифа­ шистів. Але в Чека ніхто не вибирав «представників нації» і взагалі ніхто не йшов за своєю охотою. В ЧК відбирала і посилала партія. Всі ці капітани і ко­ місари держбезпеки були не «пред­ ставники» «єврейства» чи «москальс- тва», а кадри. І той факт, що в україн­ ському НКВД довоєнного часу було так багато євреїв і так мало українців, не обтяжує євреїв як націю і не виправдо­ вує як націю українців: він лльки свід­ чить про те, що керівництво ЦК ВКП(б) довіряло українцям ще менше, ніж єв­ реям. Аналогію можемо знайти в після­ воєнній Угорщині та Польщі, де в добу сталінського державного антисемітиз­ му євреї-комінтернівці Ракоші, Реваї, Фаркаш, Берман, Мінц та інші залиша­ лися на ключових постах. Переважна більшість єврейського — НКВД в УкраїЗніа: ступником його був відданий латиш походження діячів парлї, адміністра­ менти. — К., 1997. Карлсон, за фахом друкар з освітою в тивного апарату, ЧК — ОГПУ — НКВД 392 епохи 20-30 років розстріляна спочат­ ку в ході «єжовщини», а потім в ході «ліквідації наслідків єжовщини». Практично повністю «очищений» від євреїв сталінський апарат був тільки після війни. Але й перед війною яки­ хось переваг чи привілеїв, крім — до кінця сталінського термідору — «дові­ ри» партійно-чекістських кадровиків у певних владних структурах, євреї не мали. А про утиски українського чи ро­ сійського населення організованим «єврейством» говорити так само без­ глуздо, як називати Кагановича міжна­ родним сіоністом. Вважати, що утиски з боку євреїв могли стати однією з при­ чин антикомуністичних настроїв в до­ воєннім СРСР, немає підстав; антисемі­ тизм в передвоєнний час був радше супроводжуючим настроєм в колах,уже налаштованих проти комуністів з інших загальних причин. Які були або, краще, були б орієнтації тих українських, в тому числі націо­ нально свідомих, комуністів, що стали жертвами Великого терору? В таборах, а зокрема в Соловках, три­ малися українські громади, в яких де­ хто, особливо з КП Західної України, на­ віть зловтішно очікував, що Сталіну діс­ танеться від німців; але, якщо судити за донесеннями агентури, крім завжди ду­ же радикального Матвія Яворського, ніхто не схильний був приймати бік на­ цистів. Дехто з українців-соловчан уперто не хотів мати нічого спільного з політв'язнями і вважав себе більшови­ ком, помилково засудженим. Більшість була розстріляна, при чому велика гру­ па українських політв'язнів — в числі тих 1111 соловчан, які принесені були в жертву-подарунок товаришу Сталіну до 20-річчя Жовтня і розстріляні впро­ довж жовтня — листопада 1937 р. в урочищі Сандормох біля Медвеж'єгор- ська особисто капітаном М. Матвєєвим, відрядженим з цією метою з Ленінгра­ да. По 200 — 250 чоловік на добу, кож­ ного в потилицю. Хто вцілів і хто зміг, просився на фронт; багато хто воював. Дивом вцілів Олександр Шумський — він лежав пара­ лізований в тюремній лікарні, і про нього наче забули, хоча він нічого не визнавав і вимагав перегляду справи. Розстріляна була його дружина, а син Яр загинув на фронті. 31 березня 1942 року Шумський написав листа до Сталіна і просив вико­ ристати його в боротьбі з фашизмом: «Вважаю себе зобов'язаним знову нага­ дати про себе й запропонувати свої пос­ луги Я старий революціонер і не можу бути спокійним, коли справа, котрій було присвячене все моє життя, під смертель­ ною загрозою Я заявляю про своє ба­ жання бути корисним, а справа Ваша вка­ зати моє місце у боротьбі»1. Сталін зга­ дав про Шумського вже після війни: за поданням Кагановича і Хрущова Шум­ ського 1946 р. було убито в Саратові. Михайло Волобуєв, який обґрунтову­ вав ідеї Шумського в економічній пло­ щині, відсидівши своє, тричі даремно звертався в ЦК ВКП(б) з проханням про реабілітацію, — і в той же час викону­ вав у окупованому німцями Краснодар­ ському краї по лінії військової розвід­ ки спецзавдання НКВД. Олександр Шумський 1 Цит. за: Шаповал Ю. Людина і система. — К,1994.— С.149. 393 1 Див.: Мельтюхов Михаил. Упущенный шанс Сталина. Со­ ветский Союз и борьба за Европу: 1939— 1941. — М., 2000. — С. 419. Війна Захід ліберальний та консервативний В сучасній Росії формується новий, цинічний підхід до поняття «державний інтерес». Його прекрасно ілюструє книга «Упущенньїй шанс Сталина» Михаїла Мельтюхова, серйозного історика, що на відміну від багатьох авторів бестсел- лерів у яскравих обкладинках не прагне до сенсаційних викриттів і радикальних змін оцінок, а максимально використо­ вує документи і факти. При цьому за позірним позитивізмом проглядає єди­ ний спосіб історичної оцінки — оцінки не з позицій «фашизм — демокрагія», «комунізм — лібералізм» тощо, а з по­ зицій Raison d'&at, державного інтересу, єдиних, з погляду цього серйозного авто­ ра, не ілюзорних і не ідеологічних по­ зицій, вартих політика. Слід навести дов­ гу цитату з книги Мельтюхова, що гово­ рить сама за себе. «Або Москва повинна була погодитися із своїм другорядним статусом регіональної держави на світовій арені з перспективою подаль­ шого послаблення радянського впливу, або СРСР повинен був вступити в бороть­ бу за повернення в клуб «великих дер­ жав». Зробивши вибір на користь другої альтернативи, радянське керівництво пішло по шляху будь-якої країни, що прагнула стати «великою державою», чого можна добитися лише шляхом підпорядкування якоїсь частини світу, і використовувала ідею «світової рево­ люції» для обґрунтування цих своїх по­ сягань. Природно, що, як скрізь і завжди, пропаганда говорила про глобальні за­ дачі. І в даному випадку ідея «світової революції» стоїть в одному ряду з та­ кими, наприкладідеями, як «захист культури від варварів» в Давньому Римі, «свобода, рівність і братерство» на межі Ш П —XIX століття у Франції, «тягар білоїлюдини» в епоху колоніаль­ ної експансії європейських країн, «від­ критих дверей» в США кінця XIX — по­ чатку XX століття, «боротьба за життєвий простір» в Німеччині ЗО— 40-х років, «створення Великої Східної Азії» в Японії ЗО—40-х років або «бо­ ротьба за демократію» в сучасних США»1 (курсив мій. — М.П.). Не варто дискутувати з людиною, для якої гасла свободи, рівності і братер­ ства, принципи демокралї — такі ж словеса і не більше, як нацистські і ко­ муністичні гасла. Що відмова від ко­ муністичного революціонаризму, замі­ на його великодержавним принципом і була сутністю термідоріанського пере­ вороту Сталіна, про це йшлося вище. Тепер подивимося, яке значення в європейському політикумі мала для політичної стратегії «права» і «ліва» позиції напередодні війни. Зухвала відмова від принципів Вели­ кої французької революції і великої американської демокралї, проголошена італійськими фашистами, та відверто за­ стосовувана ними практика брутального насильства надихає ультраправих в усіх регіонах європейської цивілізації, а помірковані консерватори виявляють до фашизму дивну терпимість. Власне, ніякої новини в цій конста­ тації немає: вся справа в поясненні. Історики правого напрямку, як правило, досилаються на комуністичну загрозу західній цивілізації. В 20-х — на почат­ ку 30-х років СРСР не був готовий здійснити воєнну інтервенцію в західні країни і не мав, як зараз ми можемо упевнено твердити, відповідних воєнних планів. Радянський Союз становив з точ­ ки зору європейських правих загрозу цивілізації саме тому, що дестабілізував внутрішню ситуацію, підтримуючи їх ра­ дикальну (комуністичну) ліву. Беручи до уваги ту обставину, що Західна Європа і США являли собою більш-менш відособ- 394 лену культурну і політичну зону, — «західний світ», — можемо оцінювати не загрозу західній цивілізаціїз боку СРСР, а внутрішню загрозу їй з боку власних ліворадикальних елементів. Адже саме проти цих елеменл'в були спрямовані репресивні дії консервативних режимів, що зверталися за підтримкою до необ­ меженого насильства ультраправих. Чи становили загрозу для існування західного суспільства основні його ліво­ радикальні сили, об'єднані Комінтерном? Мимоволі згадуються сцени у Вар­ шаві 1920 року, описані італійським журналістом Курціо Малапарте, тоді — учасником безконечних бесід переля­ каних європейських дипломатів, жур­ налістів, військових та польських політиків напередодні вирішальних боїв з арміями Тухачевського. Вони бо­ ялися не лльки робітничих передмість, але й повстання в ґетто, злиденному єврейському ґетто, переповненому дітьми і стариками. Чи не була подібна паніка перед загрозою комунізму дже­ релом величезних помилок, яких при­ пустилися в міжвоєнні роки провідні політичні сили Європи? З розгляду кризи повоєнного італійського суспільства можемо зро­ бити висновок: фашистський терор був спрямований насамперед проти порівняно поміркованої соціалістич­ ної партії — на той час головного за­ хисника італійської демокралї. Теро­ ристичні заходи проти комуністів, парлї радикальної і готової на рево­ люційні дії, але маловпливової, були радше приводом для розгортання ма­ сових репресій. І це зрозуміло: голов­ ною метою італійського фашизму було встановлення тоталітарного режиму, для чого потрібно було ліквідувати де­ мократію, а не комуністичну загрозу. Встановлення тоталітарної расистської диктатури Гітпера стало наслідком домов­ леності політиків-консерваторів, бізнес­ менів і армії з ультраправими радикала­ ми, — домовленості, спрямованої як про­ ти лівих радикалів — комуністів, так і проти лібералів та лівих центристів (соціал-демокралв). В обох випадках правоконсерватив- на лінія поведінки призвела до трагічних наслідків, абсолютно не пе­ редбачуваних її стратегами. Франкен- штейн вийшов з-під контролю і виявив­ ся кровожерним чудовиськом, з яким європейська цивілізація справитися вже не могла. Чому ми все говоримо «Захід не зро­ зумів», «Англія розраховувала», «Фран­ ція не підтримала» тощо — адже в кожній з цих країн діяли політики різних культур і орієнтацій, часто ближчі до своїх однодумців за кордо­ ном, ніж до політичних опоненлв у власній вітчизні? В країнах Заходу пе­ ремагали то праві, то ліві чи лівоцент- ристські орієнтації, і Франція з урядом Поля Фландена — зовсім не те, що Франція Леона Блюма. Чи можна охарактеризувати західну правицю якимись спільними рисами? І так само — лібералів і лівий центр? В літературі часто говорять про «ре­ волюційну праву»1 і ще частіше — про «національну революцію», як називали свої перевороти фашисти і нацисти. Революцією звичайно називають збройний виступ проти тиранії, який, згідно з ліберальними принципами де­ мокралї, вважається одним із невіддільних прав людини. Насправді прихід до влади і Муссоліні, і Гітлера не мав характеру підтриманого народом (нацією) повстання проти існуючого ладу. Тим більше ані італійський фа­ шизм, ані німецький нацизм не проти­ стояли якійсь тиранії. Підставу для то­ го, щоб називати цей крутий поворот в національній історії революцією, дава­ ла одна єдина обставина: застосування насильства як лівими революціонера- 1 Див., напр.: Stern­ hell Zeev. La droite r e v o lut ion n e Ue . 1885— 1914. Les origines francaises du fascisme. — P., Le Seuille, 1978. 395 1 Див.: Sorel George. Reflexions sur la vio­ lence. — P., 1908. ми, так і правими контрреволюціонера­ ми. Недарма французький політичний письменник Жорж Сорель, ідеї якого називають «хімічно чистою формою фашизму», виклав їх у книзі «Роздуми про насильство»1. Сорель симпатизував і Леніну, і — ще більше — Муссоліні. Великою принциповою помилкою Леніна, помилкою, що продовжувала і доводила до абсурду слабкі місця марк­ сизму, було ототожнення держави і права, тобто публічної влади взагалі, з насильством. Насильство є один із спо­ собів здійснення влади, способів підко­ рення чужої волі, встановлення контро­ лю за чужою діяльністю. Насильники ламають чужий опір і чужу волю, ігнору­ ючи всі норми і правила, чужі особисті бажання і життєві настанови. Всі види насильства за своїми цілями егоїстичні. Але насильство не обов'яз­ ково має на мел спричинення комусь зла; є широкий спектр нібито і не злих цілей, які переслідує насильство, — від зґвалтування до насильницького обер­ нення «заблудших» в «істинну віру». Насильство не знає поділу на добро і зло, бо може переслідувати і злі, і добрі для своїх жертв цілі; таким чином, воно є шлях до хаосу. Насильство є зло не за своїми безпосередніми наслідками, а самим фактом свого існування, бо воно принижує гідність. Влада не обов'язково є вияв чи про­ довження насильства. Протилежністю насильству є право і мораль. Демо- краля має масу недоліків, але вона, власне, і означає правову державу. Право і мораль контролюють поведінку особистостей, але не через насильство. Формування правової держави є ве­ личезним завоюванням світової циві­ лізації, здійсненим в європейській культурі. Право — це те, що мусить ма­ ти кожен громадянин, незалежно від його соціального статусу. Звичайно, в суспільстві кожен втрачає частку своєї свободи — на користь всіх. Але в де­ мократичній правовій державі є межа компромісу громадянина і суспільства; це — невіддільні («природні») права і свободи особи. Влада в неправовій державі — завжди чиясь особиста влада, від влади «богоданого» монарха до влади поліцейських чинів. Така влада може бути об'єктивно необхідною, корисною для всіх, але вона залишається насиль­ ством для кожного. В неправовій дер­ жаві влада здійснюється групою осіб, якій вона належить безконтрольно, і якщо навіть люди, причетні до влади, чесно діють на користь свого суспіль­ ства (своєї нації, своєї релігійної гро­ мади тощо), вони діють шляхом насиль­ ства за принципом «нехай навіть зло, аби в ім'я добра». Влада в неправовій державі завжди принижує людську гідність. Як же склалася в Європі ситуація, ко­ ли один із наріжних каменів її політич­ ної структури — консервативні дер­ жавні, суспільні, парлйні сили — вия­ вив таку індиферентність до появи ма­ сового жорстокого насильства на євро­ пейській землі? Чому в міжвоєнний період в Європі так глухо звучить голос ліберального гуманізму? Лібералізм в європейській цивілізації раніше формулює свою ідеологію, ніж консерватизм; власне, консервативна політична ідеологія в історії Європи є відповіддю на декларації і принципи лібералізму. «Лібералізм — творіння західноєвропейської культури і, голов­ ним чином, продукт уже греко-римської середземноморської цивілізації», — пи­ сав блискучий знавець правової історії Росії і Європи В.В. Леонтович. Зазначив­ ши такі античні корені європейського лібералізму, як поняття правової осо­ бистості і суб'єктивного права, насам­ перед на приватну власність, а також ан- 396 тичні інституції, в яких громадяни брали участь в управлінні державою, він вказу­ вав на «два історичних джерела західноєвропейського лібералізму: на феодальну систему і на незалежність ду­ ховних властей від світських в Середні віки»1. Ґрунтуючись на цих засадах, політична і правова ідеологія демокра­ тичної Європи і Америки виробила прин­ ципи прав і свобод людини. Ці витоки дали результати в різних типах політичної практики і політичної ідеології: лібералізмові та консерва­ тизмові. Карл Маннгайм підкреслював, що кон­ серватизм не тотожний традиціона­ лізмові. Консерватизм виникає у разі спроб розв'язати з традиціоналістських позицій проблеми сучасних держав, а са­ ме: «1) досягнення національної єдності, 2) участь народу в правлінні, 3) включен­ ня держави в світовий економічний по­ рядок, 4) розв'язання соціальної пробле­ ми»2. За цих умов, за Маннгаймом, фор­ мується «морфологія консервативної думки», яку він за аналогією з мис­ тецтвом називав консервативним «сти­ лем мислення». Маннгайм описує те, що сьогодні називають дискурсом і що мож­ на розцінювати як умови прийнятності даного рішення для певної суспільної верстви чи суспільства в цілому. З цими поправками аналіз Маннгаймом як «форм консервативного мислення», так «форм мислення ліберального» і «мислення ре­ волюційно-соціалістичного» відповідає сьогоднішнім уявленням. Політичний консерватизм є опозиція революційним способам мислення і дії. Консерватизм не терпить не стільки змін, скільки загальних принципів; йо­ го стратегія — виходити з конкретних цілей в конкретних ситуаціях. Зазна­ чені політичні задачі сучасної держави консерватизм прагне розв'язувати в контексті конкретності, обмежуючи діяльність безпосередньо даним і за умов «відторгнення всього, що попахує спекуляцією або гіпотезою»3. Що ж до ліберально-прогресистської діяль­ ності, орієнтованої на далекосяжні майбутні цілі, то вона спирається не на цілісність і конкретність реальності, а на можливості і «влкає від конкрет­ ності не тому, що холла б замінити її іншою конкретністю, але тому, що вона прагне до створення іншої системної вихідної точки для подальшого розвит­ ку»4. «Консервативний реформізм» ґрунтується на заміні одних одиничних факторів (особистостей чи законів) іншими, тоді як ліберальний реформізм прагне до зміни системи як цілого, ви­ ходячи з певних принципових засад. Якщо прогресивна (ліберальна) думка бачить дійсність у категоріях можли­ вості і норми, то консервативна — в категоріях історії. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що консерватизм в кінцевому ра­ хунку спрямований на збереження тра­ диційного ладу західного соціуму, а, от­ же, і його ліберальних засад. Сьогодні «неоконсерватизм» в стилі Марґарет Тетчер чи Роналда Рейґана називають також «неолібералізмом» — і це є па­ радоксальний синтез двох соціальних програм. Але не двох «стилів мислення». Саме характеристика, дана Маннгаймом кон­ серватизмові як стратегії, дискурсу і «ментальності», залишається справед­ ливою для XX століття. В міжвоєнний період в американ­ ській історії маємо виразні ознаки «ліберального консерватизму». Саме ця політична стратегія і ментальність панувала в Сполучених Штатах впро­ довж 20-х років і зазнала поразки внаслідок Великої депресії. Поразка демокралв після Першої світової війни означала поразку не лльки специфічного Вільсонового бап­ тистського ідеалізму, а й ліберального 1 Див.іЛеонтович В.В. История либерализ­ ма в России. 1762— 1914. — Париж, 1980. — С. 2. 2 Див.: Манхейм Карл. Диагноз нашего вре­ мени. — М., 1994. — С. 598. 3 Див.: Там же. — С. 601. 4 Див.: Там же. 397 Вудро Вільсон ідеалізму взагалі, повернення Америки до ізоляціонізму. Відгородившись від світу високими митними бар'єрами, Сполучені Штати Америки жили за за­ конами вільного капіталізму laissez faire. Переміг консерватизм з лібераль­ ними орієнтаціями в економіці, налаш­ тований на рішучий супротив держав­ ному втручанню в господарські справи. Між 1921 і 1929 роками політику зни­ ження податків надихав міністр фінан­ сів Ендрю Меллон, і всі податкові тягарі на бізнес, введені в роки війни, були рішуче ліквідовані. Президентство рес­ публіканців Гардінґа, Куліджа і Гувера припадає на період надзвичайно швид­ кого економічного зростання, за яким крилися невидимі хвороби суспільства, що прорвалися назовні в роки Великої депресії. Крах месіаністської ідеології Вільсона означав поворот до «старої Америки». Консервативний і навіть реакційний ха­ рактер цієї епохи в історії США виявився, зокрема, в посиленні найчорніших пе­ редсудів, яким інколи надавалося влад­ не підкріплення. Так, у ряді штатів було законодавчо заборонено дарвінівське вчення, а в штал Теннессі відбувся відо­ мий «мавп'ячий процес», що став верши­ ною спроб знизити інтелектуальний рівень Америки до середньовічного. Натхненником і організатором його були не республіканці, а колишній союзник демокралв і віце-президент у Вудро Вільсона, лідер популістів, демагог Уільям Дженнінґс Брайан; це радше свідчить про розвал ідеалістичної демо­ кратичної ідеології пуританського зразка і виродження її втупий обскуран­ тизм. Але Брайан був не один — про­ повідники Кохлін, Таунсенд та інші фун- даменталістські ідеологи-антисеміти створювали задушливу суспільну атмо­ сферу, яка сприяла оформленню право­ го радикалізму. Особливо небезпечним для демокралї був луїзіанський губер­ натор Г'ю Лонґ; якби він не загинув пе­ ред другою президентською кампанією Рузвельта, політична ситуація в країні була б складнішою. До цього треба дода­ ти жахливі наслідки (теж пуританської) заборони на виготовлення, продаж і пе­ ревезення алкогольних напоїв («сухий закон»), прийнятої як вісімнадцята по­ правка до Конституції США ще за Вільсо­ на, 1919 року. В результаті все, пов'язане з алкоголем, перейшло в «гінь», і в США виросли могутні мафіозні структури. А водночас республіканці були готові до репресивних дій проти лівих опозиціо­ нерів, і шеф ФБР Едґар Гувер продовжу­ вав заводити досьє на «радикалів» і «не­ лояльних громадян». В Америці були виразні праві і фор­ мувались ультраправі політичні сили. А удар Великої депресії був настільки могутнім, що суспільство опинилося, здавалося, перед загрозою або повного розвалу, або порятунку ціною втрати демокралї. 398 В кінці жовтня 1929 року сталася ка­ тастрофа на Нью-Йоркській біржі — падіння курсу цінних паперів одразу на 40 %; покотилася хвиля банкрутств, що до кінця 1932 року знищила у США 53 % виробництва і три чверл торгівлі, зупинивши діяльність більше десяти тисяч банківських установ1. В 1932 ро­ ці кожен четвертий американець був безробітним. Страх охопив Америку, і навіть той, хто роками мав постійну ро­ боту, жив у постійному чеканні хвили­ ни, коли опиниться на вулиці. Сотні ти­ сяч людей блукали по Америці без будь-якої надії. Крах суспільної систе­ ми був реальною перспективою. 1 до того ж в США ніколи ке було серйозної організованої ліворадикальної сили, а так звана Комуністична парля являла собою жалюгідний гурток, що не мав істотного впливу на робітничий рух. 1 в ході виборів 1932 року, і в роки президентства Рузвельта позиції пра­ вих були чітко артикульовані і протис­ тавлені ліволіберальному курсові. Ко­ лишній президент Гувер став головним лідером правої консервативної опо­ зиції реформам, випустивши в 1934 ро­ ці книгу «Виклик свободі». Такі кон­ сервативні критики програми Рузвель­ та, як, наприклад, авторитетний еко­ номіст і філософ із університету Чікаґо Френк Найт, енергійно і відверто ви­ ступали проти соціального законодав­ ства Рузвельта, виходячи з принципів старого лібералізму. Аргументи пра­ вих були радше ідеологічні: для них програма «Нового курсу» була блюз­ нірством, бо зачіпала недоторканість власності. І сьогодні не замовкла критика еко­ номічної політики Рузвельта. Через чверть століття після New Deal пра- воліберальний чіказький економіст Мілтон Фрідмен, непримиренний кри­ тик — заднім числом — економічної політики Рузвельта, доводив, що Вели­ ка депресія могла б закінчитися раніше, в 1931 році, якби Федеральна резервна система не скоротила грошо- воїмаси. Це, мабуть, єдиний серйозний аргумент, але він залишається чисто умоглядним і відноситься до сфери сумнівно можливого. Визнають також поспішність, з якою уряд Рузвельта проводив свої реформи. Як би не було, ніхто не спромігся до­ вести, що вся стратегія державного втручання в економіку була хибною за своєю ідеєю чи призвела до обмежен­ ня демокралї. «Нью діл» був перемо- гою демократі! і соціально орієнтова­ ної ринково! економіки. Ідея державного втручання в еко­ номічні процеси в США, класичній країні вільного ринку, приживалась до- Велика депресія. Черга за добродійним супом 1 Див.: Rusinsri Włady­ sław. Zarys historii gospodarczej powszechnej. — Warszawa, 1970. — S. 449. Велика депресія. Черга біля Нью-Йоркського банку 399 Франклін Делано Рузвельт 1 fl,M.:Hansen Alvin Н. The American Eco' nomy. — N.Y., 1957. — P. 23.; Селиг- мен Б. Основные те­ чения современной экономической мыс­ ли. — М., 1968. — С. 450— 454. 2 Цит. за: Мальков В Л «Новый курс» в США. — М., 1973.— С. 285. сить важко. В книзі майбутнього голов­ ного теоретика економічної політики «Нью діл», радника президента Елвіна Гансена «Економічна стабілізація в нестійкому світі», виданій 1932 року, автор ще не наважувався стати повністю на позиції Кейнса і захищати державне втручання. Як і багато інших, Гансен ще писав про корисний процес «конструктивної руйнації», який £ функцією кожної депресії. Розміри і небезпеки руйнації ще не були цілком зрозумілими. Однак згодом Гансен до­ ходить висновку, що американська економіка в 20—30-ті роки, в час розквіту і в час депресії, втратила ди­ намізм. Екстенсивні фактори вичерпа­ ли дію — уповільнився ріст населення, давно була освоєна територія країни; фірми використовували капітал надто економно, державні інвестиції були не­ значними — і давно слід було чекати стагнації. Гансен зазначав, що після війни західні країни почали розвивати­ ся в бік утворення «держави загально­ го добробуту», що базується на поєд­ нанні приватного і державного сек­ торів. Перша світова війна виробила систему державних заходів усунення викривлень у співвідношеннях попиту і пропозиції, і цей досвід можна було ви­ користовувати для досягнення стабіль­ ності, що включала прогрес. Вже після війни Гансен підсумовував досвід аме­ риканських реформ: «Проблема стаг­ нації може бути розв'язана не за допо­ могою догми про автоматичне присто­ сування економіки. Розв'язання поля­ гає у величезному посиленні ролі демократичних урядів, що беруть на се­ бе відповідальність за підтримання по­ вної зайнятості»1. Франклін Делано Рузвельт на початку виборчої кампанії не мав чітких уяв­ лень про програму майбутніх реформ, але відстоював необхідність втручання держави в національне лихо — і на цьому добився нечуваної в політичній історії США перемоги. Загальну полі­ тичну стратегію Рузвельт намітив у своїй промові на передвиборному з'їзді демократичної партії в Чікаґо 2 липня 1932 року, сформулювавши де­ мократичну альтернативу консерва­ тизму. «Протиставити реакцію небез­ пеці радикалізму, — говорив кандидат у президенти, — означає накликати біду. Це було б провокацією. Реальна програма реконструкції служить тим засобом, за допомогою якого можна боротися з цією небезпекою»2. «Новий курс» склався в результаті співробітництва реформаторів досить різних напрямків, об'єднаних в одній президентській команді. Економісти, філософи, політики, журналісти, натх- 400 ненні рішучістю Рузвельта провести всі необхідні реформи, не ламаючи засад західного способу життя, створили не тільки в Білому домі, а й у країні в ціло­ му атфосферу напруженої роботи в по­ шуку розв'язань наболілих проблем. Про політичний напрямок своєї рефор­ маторської діяльності Рузвельт сказав журналістам 1936 року: «Припустимо, що Гувер лишився б президентом до квітня 1936 року, продовжуючи старий політичний курс; іншими словами, не було б зроблено ані кроку в бік програ­ ми соціального страхування, фермери лишились би без допомоги, як і раніше процвітала б дитяча праця, тривалість робочого дня лишалась би давньою і не були б прийняті закони про пенсії по старості. В такому випадку ми в квітні цього року мали б ту ж ситуацію, з якою зіткнувся Леон Блюм, коли прийшов до влади»1. На превеликий жаль, навіть там, де європейський демократичний лібе­ ралізм зумів протиставити реакції такі серйозні політичні сили, як «Народний фронт» на чолі з Леоном Блюмом, він врешті мусів капітулювати перед труд­ нощами, з якими зіткнувся. Опорою європейського консерватиз­ му, силою, що найбільше впливала на політичну атмосферу в демократичній Західній Європі, була в міжвоєнні роки Великобританія. Після війни саме у Великобританії стався величезний політичний зсув — ліберальна партія втратила роль при­ родної альтернативи консерваторам. Зростання впливу робітництва на по­ літичне життя, взагалі демократизація політикуму, вихід на авансцену держав­ ної діяльності робітничих лідерів виве­ ли на роль парламентської альтернати­ ви консервативній партії лейбористів, які на виборах 1923 року добились не­ бачених успіхів. Консерватори залиши­ лися найвпливовішою партією з 258 го­ лосами в парламенл, лейбористи ви­ йшли на друге місце, здобувши 191 го­ лос, ліберали дещо відновили свої по­ зиції, вигравши 158 місць. Вперше в історії Англії було сформовано робітни­ чий уряд Рамсея Макдональда за учас­ тю лібералів, об'єднаний ліберальною платформою laissez faire. Однак вели­ чезне післявоєнне безробіття на цій платформі уряд не зміг ліквідувати, на що й розраховували консерватори. Че­ рез кілька місяців уряд упав внаслідок провокації правих — фальшивого «лис­ та Зинов'єва», сфабрикованого росій­ ськими емігрантами. Антикомуністична пропаганда призвела до відставки Мак­ дональда і нових виборів, в ході яких лейбористи втратили небагато (40 го­ лосів), але ліберали були розгромлені (вони зберегли лише 40 місць у парла­ менті, втративши 118). Повними госпо­ дарями політичного становища стали консерватори (413 місць в парламенті). Так чи інакше торі контролювали си­ туацію аж до кінця війни, до 1945 року. На виборах 1929 року лейбористи про­ вели в парламент навіть більше депу­ татів, ніж консерватори, але 1931 року уряд Макдональда впав під ударами кри­ зи, і в Англії — тепер надовго — до вла­ Рузвельт підписує закон про соціальне забезпечення 1 Цит. за: Мальков ВЛ. «Новый курс» в США. — С 274. 401 Невіл Чемберлен ди прийшов коаліційний уряд, ядро яко­ го становили консерватори. Макдональд залишився прем'єром, але він та його прихильники вийшли з лейбористської парлї, розкололася і ліберальна парля. На чолі уряду до 1940 року перебува­ ли колишній лейборист Макдональд (1931— 1935), консерватори Стенлі Болдвін (1935—1937) і Невіл Чембер- лен (1937—1940). У Великобританії не склалася нова ліберальна демократія — ліберальна парля розвалилася і не мог­ ла сказати нічого нового, лейбористи не витримали тягаря влади і після виходу з парлї лідерів — групи Макдональда — довго не могли відновити втрачених по­ зицій. Саме поміркований консерватизм Стенлі Болдуіна, а перед війною — вкрай обмежений у своїй поміркова­ ності консерватизм Невіла Чемберлена визначають політичну стратегію Бри­ танської імперії. Як зазначив Мангайм, в англійському політичному жилі не склалася така різка протилежність між консерватора­ ми і лібералами, як в німецькому. В цілому зовнішньополітичні орієнтації обох парлй ілюстрували давній афо­ ризм про те, що кожен англієць зокре­ ма — чудова і привітна людина, але англійці як нація — бездушні егоїсти. І консерватори,!* ліберали (лейбористи в тому числі) захищали інтереси Вели­ кобританії, лльки для консерваторівде були інтереси імперії та традиційного англійського ладу, а не абстрактні де­ мократичні принципи. Різниця вийшла на яв досить швидко. Європейська політика англійських консерваторів надихалась ідеями, арти- кульованими впливовим бізнесменом сером Алфредом Мондом («мондізм»). Король англійської хімії і електрики сер Монд перейшов від ліберальної парлї до консервативної і у відкритому листі до лідера лібералів Асквіта сформулю­ вав лінію на співпрацю з робітничим класом для підвищення конкуренто­ спроможності англійських товарів на світовому ринку — лінію, якої дотриму­ валися і лейбористи. Монд виходив із того, що післявоєнна політична рівно­ вага в Європі нетривка, оскільки євро­ пейські нації розвиваються по-різному, і з часом умови, зафіксовані в угодах, перестають відповідати новим реальнос­ тям. Малася на увазі, звичайно, насам­ перед Німеччина, Версальський статус якої не міг тривати вічно. У зв'язку з цим сер Алфред Монд пропонував час від часу переглядати європейські політичні і економічні конструкції і приводити їх у відповідність із новою реальністю. Така стратегія цілком відповідала консервативному «стилю мислення», що готовий був лише на «зміни одиничних факторів». В подаль­ шому з «мондізму» виросла політика «невтручання» і поступок агресії аж до Мюнхенської угоди 1938 року. А в 20-ті роки консервативний «мондізм» збігався у своїх безпосеред­ ніх наслідках із ліберальним «пан-євро- пеїзмом», який особливо активно про­ водив у життя французький політик, ра­ дикал Арістід Бріан і підтримував лідер німецьких лібералів Ґустав Штреземан. Англійські консерватори в добу Локар- но підтримували пан-європейські заду­ ми Бріана, оскільки концепція об'єдна­ ної Європи протистояла концепції Ра- палло — радянсько-німецького союзу, спрямованого проти переможиці-Антан- ти. Узгоджена консервативно-лібераль­ на європеїстська концепція була, ма­ буть, найбільшим досягненням Європи 20-х років, на жаль; не доведеним до логічного завершення. Концепція об'єд­ наної Європи проглядала крізь «дипло- малю Локарно», внаслідок якої в сере­ дині 20-х років Німеччина одержала статус рівноправного європейського ко­ леги ліберальної демокралї Заходу, чле­ на Ліги Націй. 402 З ідеєю європейського «федерального союзу» Бріан, в черговий раз міністр за­ кордонних справ, виступив і 1930 року, однак, пан-Європа залишилася лібераль­ ноюутопією. Міністр закордонних справ Великобританії Осгін Чемберлен не підтримав свого французького колегу, побоюючись посилення ролі Франції на континенл і не бажаючи надто втягува­ тися в європейські справи. Обережність консерваторів щодо пан-європейської ідеї виражає характер консервативного «стилю мислення»: для торі не існувало «принципів європеїзму», що ними керу­ валися ліберали, подібні до Бріана чи Штреземана, — в розв'язанні всіх євро­ пейських проблем англійські консерва­ тори керувалися тільки «принципом конкретності». Ставлення торі до фашизму повністю спростовує версії щодо страху консер­ вативної Англії перед диктатурою і то­ талітаризмом. Ні для кого не була секре­ том непримиренна ворожість фашистів до демокралї, а ганебна справа про убивство депутата Маттеотл, здавалося б, мала повністю закрити перед фашис­ тами двері до пристойного товариства. Однак, англійські консерватори послідов­ но підтримували дуче. Після перемоги Муссоліні консервативна «Тайме» писа­ ла, що фашизм — «здорова реакція на спробу поширення в Італії більшовиз­ му». Остін Чемберлен відвідав Рим у розпал фашистських репресій і сказав про Муссоліні, що це — «чудовий політик, який трудиться на благо і велич своєї країни». В 1927 році Черчілль в Римі на прес-конференції дав вичерпну оцінку фашизму з позиції європейських правих: «Якби я був італійцем, напевне був би всією душею ваш від самого по­ чатку і до закінчення вашої переможної боротьби із звірячими апетитами та пристрастями ленінізму»1. Лінію англійських консерваторів міжвоєнного часу ілюструють оцінки, що їх давали лідери торі уже після по­ чатку війни. В грудні 1939 року в Лон­ доні вийшов політичний памфлет «Британський довід», автор якого, кон­ серватор Ллойд, колишній колоніаль­ ний губернатор, був відомий своїми жорстокостями в Єгипл й Індії. Схваль­ ну передмову до памфлету написав один із архітекторів «політики невтру­ чання» лорд Галіфакс, тоді — міністр закордонних справ Англії. Галіфакс і Ллойд вважали, що Великобританія протистоїть безбожній нацистській Німеччині і безбожній комуністичній Росії, захищаючи християнську цивілі­ зацію. Щодо Італії, то вона, взагалі ка­ жучи, є християнською державою, оскільки Муссоліні діє в союзі з като­ лицькою церквою. Годі шукати пояс­ нення того, що ці люди називали «хри­ стиянською цивілізацією»: консерва­ тори не формулюють загальних прин­ ципів, ішлося просто про звичний стан речей, про те соціально-культурне ото­ чення, яке здавалося «нормальним» і якому загрожували погано виховані радикали і революціонери. Уже після початку німецько-радян­ ської війни, в якій участь брали, зокре­ ма, збройні сили Румунії і Угорщини, Черчілль уперто опирався вимогам Сталіна оголосити війну цим двом країнам, посилаючись на те, що там у Англії «багато друзів». Тільки тоді, коли німці підійшли під Москву, Великобри­ танія оголосила війну потенційним «друзям» на знак повної підтримки Росії. Реакційні режими адмірала Горл і генерала Антонеску дійсно не були фашистськими, а лише дуже правими; в Угорщині вреіші фашисти Салаші при­ йшли до влади в кінці війни, а рух ру­ мунських фашистів — «Залізної гвар­ дії» Кодреану — був придушений кон­ серваторами і погромниками-націона- лістами, військовими генерала Антонес­ ку, ще перед війною. Праві дикта- 1 Див.: Ридли Джас­ пер. Муссолини. — М., 1999. — С. 176, 212, 229. 403 Л.Д. Троцький в еміграції 1 Documents of German Foreign Policy. 1918— 1945. — Washington, 1951. — Series D. Vol Ш . — P. 71. 2 Див.: Cornwell John. Pie X II et Hitler. — P.: Albin Michel, 1999. торські режими на Балканах цілком могли опинитися і в сфері впливу «англійських друзів». Слово «демокраля» не фігурує в обґрунтуванні передвоєнної євро­ пейської стратегії з консервативних позицій — чому, власне, і стали можли­ вими обережна підтримка фашистської Італії, антикомуністична' і антиросій- ська політика навіть за умов війни з Німеччиною при нейтралітеті СРСР. Створюється враження, що якби Гітлер не обмежився конкордатом, а зумів поділитися владою з німецьким кон­ серватизмом, англійські торі шукали б з ним компромісу проти комунізму, не­ зважаючи ні на що. Консервативні лідери Заходу більше боялися рево­ люції, ніж агресії СРСР, більше боялися Троцького, ніж Сталіна. В останні пе­ редвоєнні дні 1939 року, 15 серпня, французький посол Кулондр в розмові з державним секретарем Міністерства закордонних справ Німеччини фон Вайцзеккером попереджував: «Євро­ пейська війна закінчиться поразкою всіх, навіть сьогоднішньої Росії, і пере­ може не Сталін, а Троцький»1. Це був останній аргумент для взаємного при­ мирення, який міг висунути консерва­ тор консерватору. В Європі сталося те, чого прагнув у жодному випадку не допустити Руз­ вельт в Америці: альтернативою комуністичному хаосу стала не лібе­ ральна демократія, а консервативна реакція. Консервативні сили Європи з вели­ ким запізненням відчули, що для фа­ шизму і нацизму йдеться не про більш чи менш брутальне відстоювання цінностей «християнської цивілізації», а про цілком новий, нечувано кривавий і нелюдський соціальний проект, в яко­ му немає місця найменшій подобі хрис­ тиянського гуманізму. Треба віддати належне Уінстону Черчіллю і його не­ численним прихильникам, які зуміли повернути в інший бік політичне мис­ лення консервативної Англії. Але й тут торі керувалися не якимись загально­ демократичними принципами, а ясним усвідомленням того, що для «христи­ янської цивілізації» та насамперед національних інтересів Британської імперії за даних конкретних умов ре­ жим Сталіна становить значно меншу загрозу, ніж режим Гітлера. Незважаючи на величезну дистанцію між англійськими торі-протестантами і європейськими католиками, позицію перших краще можна зрозуміти з ура­ хуванням позиції Ватикану. Останнім часом проблема «Ватикан і фашизм» стала менш дратливою у зв'язку з рішенням папи Йоанна Павла II, який просив пробачення у Бога за гріхи і помилки, вчинені Церквою впродовж її історії. До таких гріхів і помилок належать і стосунки Ватикану з нацистами і фашистами, а особливо діяльність Еудженіо Пачеллі, що з 1929 року був державним секретарем Ватикану і правою рукою папи Пія XI, а з 2 березня 1939 року — папою Пієм XII. Останнім часом негативну роль Пія XII дослідив і показав дуже повно і відверто Джон Корнвелл2. Майбутній папа належав до римської буржуазної католицької сім'ї, мав пре­ красну юридичну освіту. Людина гли­ боко релігійна і особисто чесна, Па­ челлі служив Церкві з самовідданістю і самозреченням, в стані постійної внутрішньої екзальтації. Авторитарний і самотній за своїм характером, — роз­ повідали, що він, всупереч звичаям, завжди обідав один, — Пій XII не мав близьких друзів і соратників і після смерті 1958 року залишив курію майже порожньою. Урочистість у повсяк­ денній поведінці демонструвала його прагнення утвердити Царство Христове майже в буквальному розумінні слова. 404 Католицька Церква в міжвоєнний час ставить перед собою завдання підтри­ мати традиційні інституції суспільства, відвоювати світ, розбещений індустрі­ альною революцією, боротися проти матеріалізму, за апостолічне і духовне відродження1. Пій XII, який ще в двад­ цяті роки мав величезний вплив на керівні кола Ватикану, був увесь відда­ ний цій суто консервативній задачі. Світогляд Пія XII складався під важ­ ким враженням від революції, яку він спостерігав у Мюнхені в 1919 році. На­ весні 1917 року молодий юрист Еудже- ніо Пачеллі почав редагувати канонічне право, а потім папа Бенедикт XV послав його в Німеччину на переговори про конкордат (угоду із світськими властя­ ми). В листі від 18 травня 1919 року Па­ челлі так передає свої враження від німецького революційного середовища: «Зграя молодих жінок сумнівної зовнішності, єврейки і інші, з хтивими манерами і спокусливими посмішками втяглася до бюро. Ватажком цього на­ товпу жінок була господиня Левіне, мо­ лода розлучена єврейка з Росії. Сам Левіне — також російський єврей. Блідий, брудний, з витріщеними очима, вульгарний, огидний, з обличчям водно­ час розумним і нещирим»2. Євгеній Левіне, син єврейського купця з Росії, колишній есер, деякий час — робітник- емігрант в Німеччині і «спартаківець», того ж року був розстріляний карателя­ ми. Але це не зменшило неприйняття гидливим аскетом Пачеллі людей «зіпсованого покоління», серед яких йому ввижалися скрізь євреї і хтиві жінки, ніби інкуби і сукуби. До речі, обізнаний Корнвелл сумнівається, чи був Пій XII і за своїми умонастроями, і емоційно антисемітом; можна упевнено говорити про його глибоку ворожість до лівих різного кшталту і терпимість до найбрутальніших насильницьких форм антикомуністичної правої. Пачеллі не зумів домовитися з Вай- марською республікою відносно кон­ кордату, але з Гітлером угода була ук­ ладена уже 1933 року. За рік перед цим німецький єпископат засудив нацизм, але Пачеллі поправив синів церкви. Згідно з угодою, німецькі католики відмовилися від політичної діяльності. Конкордат з італійськими фашистами був підписаний ще 1929 року, коли Па­ челлі став правою рукою Пія XI; пере­ говори з Муссоліні вів брат Пачеллі, теж ватиканський юрист. Треба зазначити, що позиція Церкви все ж ніколи повністю не збігалася з позицією ультраправих. Радіо Ватикану контролювали єзуїти, воно допускало критичні зауваження на адресу уряду, продавати на вулицях Рима католицьку газету «Оссерваторе Романо», яка ви­ ходила без цензури, було небезпечно. Папа Пій XII не підтримав акції по ви­ нищенню євреїв у Римі 1943 року, але і не протестував проти неї. Зрештою, він не протестував і проти поневолення і винищення католиків-поляків. Ватикан усі роки аж до кінця війни вів складну політику умовної підтримки режимів Папа Пій ХП 1 Див.: Cointe Michel. L'eglise sous Vichy. 1940— 1945. Le re- petence en question. — P., 1998. 2 Див.: Cornwell John. Pie XII et Hitler. — P., Albin Michel 1999. — P. 70. 405 Мадрід, 1936 р. Гітпера і Муссоліні проти комуністичної загрози, хоча не солідаризувався з їх найстрахітливішими заходами. Ватикан підтримував консервативні режими Горл в Угорщині, профашистсь­ кий католицький рух Дольфуса в Австрії, Тісо в Словаччині, а також особливо «брудну», за висловом Корн- велла, католицьку церкву Хорвалї, де націоналісти-усташі Анте Павеліча здійснювали кривавий терор, жертва­ ми якого, зокрема, стали 1934 року югославський король Олександр та французький міністр закордонних справ Варту. В роки війни Курціо Мала- парте був свідком того, як командири усташів дарували Павелічу кошики, на­ повнені, як устрицями, вийнятими очи­ ма убитих партизан. До війни усташі У штабі Народної діяли за майже відкритої підтримки міліції Барселони Італії і Угорщини. А особливо показовою була позиція всієї європейської правиці щодо гене­ ральського заколоту проти демокралї в Іспанії 1936— 1939 років. Під тиском англійських консерва­ торів та правих сил у всіх західних країнах демократична Європа пішла на політику так званого «невтручання» — нейтралітету щодо громадянської війни в Іспанії, тоді як Гітлер і Муссоліні без­ перешкодно постачали генеральській хунл зброю і «добровольців». Лише Сталін, майже не ховаючись, посилав в Іспанію — всупереч рішенням Ліги Націй про «невтручання» — зброю, військову техніку і людей, але це не могло змінити співвідношення сил. Трагічна історія боротьби іспанських республіканців проти заколотників та їх фашистських союзників загалом доб­ ре відома. Лише частина правди в тому, що мужні захисники республіки про­ грали війну, бо не могли встояти проти чисельно і особливо технічно перева­ жаючого ворога і насамперед — за­ рубіжної інтервенції. Республіка в Іспанії терпіла поразки і навіть, мож­ ливо, була приречена в силу своєї внутрішньої слабості. Хоча план рішу­ чого і швидкого військового переворо­ ту провалився і війна мимо болі змов­ ників набула затяжного характеру, Франко міг роздушити демократів значно раніше, він умисне діяв повільно і ґрунтовно. У республікан­ ського уряду спочатку майже не було організованої воєнної сили, він спи­ рався головним чином на міста з їх ліберальною інтелігенцією, освіченою молоддю та робітничим класом, а найбільш урбанізованими і промисло­ во розвиненими місцевостями країни були неіспанські Каталонія і Басконія. Шансів на перемогу у лівої демокралї, проти якої згуртувалася вся націо­ налістична і консервативна католицька Іспанія, від початку практично не було. 406 Однак, якою огидною була ця гене­ ральська хунта! Наскільки морально нижчою від республіканців виявилася стара Іспанія! Надамо слово об'єктив­ ному історику: «Участь Франко в ас- турійській кампанії 1934 року (по при­ душенню руху шахтарів. — М.П.) дозво­ ляла припустити, що він буде ставитися до робітничої міліції, яка чинитиме опір його просуванню на Мадрід, як до марокканських племен, які він усмиряв з 1912 по 1925 рік. На першій стадії він вестиме себе так, ніби воює не з іспан­ цями, а з расовонеповноцінним воро­ гом. Скрізь, де пройдуть його марок­ канські найманці, вони будуть"сіяти страх і жах, грабувати взял міста і села, хапати і ґвалтувати жінок, убивати по­ лонених і знущатися з трупів. Франко припускав, що так і буде, і написав кни­ гу, в якій ясно висловлював своє схва­ лення подібних дій»1.1 на другій, і на інших стадіях було все те саме і ще страшніше. Тому Франко і не поспішав з радикальними операціями, — він праг­ нув якомога довше протримати вій­ ськовий стан і винищити фізично всіх, хто опирався заколоту. Навіть Гіммлер, що приїжджав до Франко давати пора­ ди, рекомендував йому пом'якшити ка­ ральну політику, але генерал був не­ вмолимий у своїй холодній лютості. Британський фельдмаршал сер Філіп Четуод, який займався в Іспанії про­ блемою обміну військовополоненими, писав 1938 року лорду Галіфаксу: «На­ вряд чи в моїх силах передати той жах, який я відчув після зустрічі з Франко три дні тому. Він гірший, ніж червоні. Я так і не переконав його припинити страти нещасних полонених»2. Виняткова жорстокість від початку відзначала заколотників, а особливо Франко — тоді ще лльки одного з керівників, відомого як організатор жахливого Іноземного легіону в Ма­ рокко. Франко повторював, що рятує Іспанію і Католицьку Церкву від ма- сонів, більшовиків і євреїв. І Церква перейшла від доброзичливого нейт­ ралітету до відкритої підтримки зако­ лотників. У липні—жовтні 1937 року 1 Франко — майор Іноземного легіону. 1929 р. Ж Франсіско Франко Баамонде. 1937 р. 1 Див.: Престон Пол. Франко. — М., 1999. — С. 119. 2 Див.: Там же. — С. 242. Франко і кардинал Сеґура. Севілья; 1939 р. 407 Долина загиблих стосунки між Франко і Ватиканом були нормалізовані, до заколотників прибув тимчасовий представник папи. 14 ве­ ресня 1938 року папа у пастирському благословенні назвав вчинки рес­ публіканців диким варварством, а дії націоналістів — християнським ге­ роїзмом. Через два тижні Церква в пас­ тирському посланні «Два міста», напи­ саному єпископом Саламанки, порівня­ ла демокралю з градом земним, де па-' нують ненависть, анархія і комунізм, а заколотників — з градом небесним, в якому правлять любов Господня, ге­ роїзм і мучеництво. Тут вперше були сказані слова «хрестовий похід». Наростаючі репресії змусили Церкву спробувати зупинити хвилю жорсто­ кості; у серпні 1939 року, уже після пе­ ремоги, кардинал Ґома в пастирському посланні «Уроки війни і обов'язки ми­ ру» закликав до соціальної справедли- вості, реформ і прощення, засудив зве­ личення держави. Особливо мужньо тримав себе архієпископ Андалусії кар­ динал Педро Сеґура, що в своєму кафед­ ральному соборі в Севільї систематич­ но виступав проти звірств націона­ лістів. Франко ці виступи святих отців привели в такий же шал, як і дії «ма- сонів, лібералів і соціалістів». Понуру безнадійну консервативність переможного іспанського націоналізму ілюструє відомий пам'ятник загиблим, який дехто трактував як знак лояль­ ності до всіх жертв громадянської війни. Насправді Франко задумав цю колосальну архітектурну споруду як виключний за своїми масштабами пам'ятник «хрестовому походу» і «ге­ роїчним жертвам, принесеним в ім'я перемоги». Франко сам зробив кілька ескізів і поставив перед архітектором задачу пов'язати сучасність з епохою 408 Карла V і Філіппа I I . Місце для ме­ моріалу Франко обрав у долині на північний схід від Мадріда, оточеній величними гранітними горами Сьєрра- де-Ґвадаррама. Будівництво продов­ жувалось двадцять років; воно захоп­ лювало Франко майже так, як і улюбле­ не його полювання. Для роботи над спорудженням пам'ятника було залуче­ но рештки полонених республіканців, всього двадцять тисяч чоловік, з яких під час робіт померло чотирнадцять ти­ сяч. В скелях було вирубано величезну базиліку, побудовано монастир і зведе­ но хрест заввишки 150 метрів. Кошту­ вала споруда стільки ж, скільки за часів Філіппа I I Ескоріал1. Асоціації з часами Великої армади не випадкові: іспанський націоналізм вступив в XX століття в атмосфері нос­ тальгічної туги по великій імперії — в кінці попереднього століття Іспанія втратила у війні із США Філіппіни і Ку­ бу, останні заокеанські володіння, і те­ пер могла лшитися тільки північною Африкою. Іспанська традиція знає оспівану і оплакану ще Сервантесом дитячу доброту і дитячу жорстокість її лицарів; гордих, войовничих і жорсто­ ких іспанців в давній Європі нена­ виділи, але від леї доби конкістадорів в Іспанії лишилися сліди справжньої величі. Той жах, який навівали легіоне­ ри Франко своїм безмежним не- крофільством, своїм традиційним ре­ вом «Viva el muerte!» — «Хай живе смерть!», не мав тепер за собою ніяких історичних цінностей. І сам Франко, схильний до повноти лисіючий чо­ ловічок, радше нагадував Санчо Пансу, що з усіх сил зображав із себе дон Кіхота. В оточенні Франко були і фа­ шистського зразка політики, послідов­ ники Гітлера, і консерватори, яких більше тягнуло в бік Англії. Сам хитрий і недалекий каудільйо (провідник) орієнтувався на Гітлера і Муссоліні, але розумів, що військова слабкість Іспанії не дозволить їй вести серйозних опе­ рацій проти Гібралтару, і до кінця війни так і залишився нейтральним, підтримуючи контакти з Англією і лльки пославши в Росію добровольців. А ворогами франкістів були насампе­ ред іспанські ліберали і соціалісти; лльки в кінці громадянської війни ко­ муністи відігравали значну політичну роль в республіці, — вони сформували найнадійніші військові частини і «їх» СРСР був єдиним джерелом військово- технічної допомоги. На європейському континенті після краху Ваймарської республіки демо- Андре Тардьє і інженер Андре Мажіо — творець «лінії Мажіно» Див.: Престон Пол. Франко. — С. 148, 270. Петен і Гітлер 409 Де Ґолль повертається у Францію з перемогою 1 Див.: СоЫеЬ М ІМ . ІЕдІІБе боііб УісИу. 1940— 1945. — Р., 1998. — Р. 9. кратія, по суті, трималася лише у Франції, Іспанії, Австрії та Чехословач- чині. Скандинавські країни тоді були надто бідними і маловпливовими. Політичним центром і військовою опо­ рою європейського ліберального демо­ кратизму залишалась Франція; її го­ ловні союзники, насамперед Польща, були державами більш чи менш авто­ кратичними. З 1924 по 1928 рік у Франції біль­ шість в парламенті мали ліві і центрис­ ти, а уряди очолювали Ерріо, Пенлеве, Бріан; в 1928 році невелику більшість вибороли праві, і кабінети очолювали Пуанкаре, Бріан з Тардьє, сам Тардьє, виразно правий політик, що добивався обмежень прав парламенту і посилення виконавчої влади. Вибори 1932 року дали перевагу лівим (парлї «лівого блоку» радикалів і соціалістів — 335 місць, праві — 254 місця. Кому­ ністи не входили в блок; вони мали всього 10 місць). Після перемоги лівих уряди часто мінялись (за один рік, 1932— 1933, — 9 урядів), а на початку 1934 року у зв'язку з приголомшуючими викриттями корупції урядових кіл («афера Стависького») демокраля була близькою до падіння. Саме тоді й виник сильний об'єднавчий рух «знизу», що охопив, зокрема, широкі верстви фран­ цузької інтелігенції. На мітингах висту­ пали і дуже ліві фізики (Перрєн, Лан- жевен, Жоліо-Кюрі), але тоді більше прислухалися не до вчених, а до письменників. Це була пора, коли до СРСР їздили Андре Жід, Андре Мальро та інші, а в Парижі за активною участю Іллі Еренбурга готувався антифа­ шистський конгрес письменників. За­ мах правих на демокралю було зірвано. Час правих прийшов тільки після воєнного розгрому 1940 року. Про на­ строї цих кіл можна судити з щоденни- кових записів великого поета Франції Поля Клоделя, щирого католика і кон­ серватора. Так, 5—7 липня 1940 року він пише: «Франція визволена після шістдесяти років іга радикальної і ан- тикатолицької парлї (професори, адво­ кати, євреї, франк-масони). Новий у[ряд] закликає Бога і повертає Шартр- ський монастир віруючим. Надія на звільнення від загального виборчого права і парламентаризму: так само як на те, що зле і слабоумне панування фундаторів вкрило себе ганьбою в час цієї війни»1. Сприйняти розгром Франції як «виз­ волення» можна було лише від великої злоби на лібералів. Про комуністів тут, по суп, і не йдеться. Франція не просто взяла на себе обов'язки перед окупан­ тами, підписавши перемир'я, — маршал Петен здійснив державний переворот, проголосивши курс на патріархально- консервативну авторитарну державу, засновану на повазі до Праці, Сім'ї та Батьківщини. На відміну від генерала Вшіґана та таких членів уряду, як Поль Бодуен і його друг, французький баск Жан Ібернеґарай, як масон Пейрутон, що для них перемир'я було лише виз­ нанням неминучості поразки, Петен і його оточення дивилися на 1940 рік як на те саме «звільнення», що на нього вони чекали принаймні з 1934 року. При цьому церква була опорою режиму Петена більшою мірою, ніж «Аксьйон франсез»та інші праві організації. Що­ правда, сам Петен не був полум'яним католиком, але він користувався особ- 410 ливою підтримкою паризького карди­ нала Сюара, що гаряче схвалював його соціальні проекти. Франція після поразки демонструє нам особливо огидний різновид пра­ вих — колишні ліві і ультраліві, які від своєї лівизни зберегли тільки го­ товність на все. Таким був колишній соціаліст П'єр Лаваль, шустрий і без­ принципний політик, фантастично ма­ локультурний і обмежений, такими бу­ ли колишні комуністи Деа і Доріо, що пройшли весь ганебний шлях колабо­ раціонізму. Треба сказати, що французький кон­ серватизм — це зовсім не обов'язково шлях до Петена і Лаваля. Де Ґолль теж належав до правих кіл Франції. Батько Шарля де Ґолля, історик Александр де Ґолль, був близький до «Аксьйон фран- сез»; його учнями були Жорж Бернанос і Марсель Прево, генерали де Латтр і Лек- лерк та багато інших відомих людей Франції. В цьому гуртку культивувалося відчуття «французької тяглосгі» (сопИ- пиі№ ІгапдаІ5Є), націоналістичний ро­ мантизм в дусі Шатобріана і особлива ненависть до революції як до диявольсь­ кої справи1. Полковник Шарль де Ґолль не знайшов підтримки своїх воєнних по­ глядів і планів у правих політиків і гене­ ралів. Певне розуміння де Ґолль знахо­ див у Леона Блюма і особливо у мужньо­ гоі енергійного радикального лідера По­ ля Рейно. Але демократичні керівники Франції не могли прийняти і реалізувати доктрини де Ґолля. Де Ґолль був надзвичайно яскравою особистістю і харизматичним лідером, що в роки війни став символом вільної Франції. Треба сказати, що і лівоцент- ристська Франція висунула чимало блис­ кучих лідерів, можливо, не дуже вдалих політиків, але, безперечно, інтелігентних і порядних діячів із широким гуманіс­ тичним кругозором. Таким був лідер ра­ дикальної парлї Едуард Ерріо, бага- П'єр Лаваль Едуард Даладьє толітній мер Ліона, музикознавець і зна­ вець провансальської кухні; йому не по­ везло з учнями, серед яких були і Да­ ладьє, і Лаваль. Ерудованим літератором був загиблий від рук хорватських фа­ шистів Барту. А Леон Блюм, лідер фран­ цузьких соціалістів, чарував співрозмов­ ників своєю особливою м'якою переко­ наністю і гуманізмом, сполученим із пре­ красним знанням світової культури. Проте, він був повністю позбавлений рис народного трибуна, робітничого ва­ тажка, а обставини, про які говорив Руз­ вельт, не дозволили йому і його парлї ут­ вердити переконливу програму демо­ кратичного соціалізму. Японія у світовій катастрофі Японія ще в кінці XIX строліття пройшла через радикальну модерніза­ цію. Внаслідок реформ Мейдзі Японія стала конституційною монархією за прусським зразком. В країні з'явився двопалатний парламент, політичні пар­ лї, кримінальний, цивільний і торго­ вельний кодекси. Проте, за надзвичай­ ної близькості японської конституції до конституції кайзерівської Німеччини система державного правління Японії зберегла традиційні риси, незрозумілі європейцю. Імператор залишався верховним пра­ вителем країни, як і в кайзерівській *< І і Поль Рейно Едуард Ерріо 1 Див.: іасоіїигеЗеап. Ре Єаиііе. Тот І. іа І*еЬеІІе. — Р., 1984. 411 Генерал Тодзіо з сиротами війни * В Японії і в Китаї спочатку пишуть прізвище, а погім — ім'я. Німеччині. Зокрема, він приймав рішен­ ня про використання військ і оголошення війни; уряд не мав до цієї вищої політики ніякого відношення. Але в конституції було розписано сфери дій імператора і вищих урядових кіл таким чином, щоб імператор не ніс відповідальності за конкретні політичні рішення. За всі дер­ жавні політичні справи відповідальність ніс прем'єр-міністр. Верховне керів­ ництво армією і військово-морським флотом було вилучене з повноважень уряду і повністю зосереджене в гене­ ральному штабі армії та морському гене­ ральному штабі флоту. При близькості цієї схеми до німець­ кої в Японії фактично зберігалась стара китайська система двох бюрокралй — військової та цивільної. Широко відомі японські дзайбацу — це не тільки і не стільки фінансово-промислові магнати, але й уся цивільна бюрократія (л, що в Китаї носили халати із зображеннями птахів). Вплив імператора на прийняття відпо­ відальних рішень виявлявся в тому, що на влаштовувані цивільними і військо­ вими наради іноді запрошувався імпера­ тор, що надавало особливого значення їх рішенням, хоча б імператор не прохо­ пився на них жодним словом. Особливу роль відігравали посадові особи, що за статусом мали право давати поради імператору, тобто виступати з ініціати­ вою в певній сфері політики. Це були на­ самперед генро, позаконституційні рад­ ники імператора з кланів Цьосю і Сацу- ма, що відзначилися в революції Мейдзі особливою відданістю імператору; уже на початку 30-х років з них залишився живим лльки Сайондзі Кіммото* (помер 1940 року) Генро мали право радити імператору, кого призначити главоюуря­ ду. Далі, це право належало найвищим представникам бюрократії — дзюсінам, колишнім прем'єр-міністрам. Уряд був позбавлений права ініціативи у сфері загальної військової політики, але військовий і морський міністри — люди цивільні, представники дзайбацу — після роз'яснень 12-ї сталі конституції Іто Хіробумі офіційно одержали право давати імператору поради щодо ор­ ганізації і чисельності армії і флоту. От­ же, фактично на верхівці державної політики знаходилися три постаті, що час від часу зверталися до імператора з вірнопідданими доповідями на теми державної політики, — глава уряду і на­ чальники генерального та генерального морського штабів. За ними відповідно стояли бюрократія, армія і флот. Нетрив­ ка рівновага між цими силами і регулю­ валась імператором та його найближчим оточенням. До останнього, крім дзюсінів та генро, входив канцлер — міністр хра- нитель печаті, в 30—40 роки — маркіз Кідо. Через нього здійснювався вихід на імператора з усіх урядових питань. Таким чином, нічого спільного з фа­ шизмом японська політична система не мала. Чисто зовнішньо нагадувала во­ на і систему кайзерівської Німеччини. Щоправда, напередодні і в ході війни система управління суспільством все більше централізувалась і ставала ав­ торитарною; 1937 року, при уряді принца Коное, було введено положен­ ня, згідно з яким військовий і морський міністри обов'язково мусили перебува- 412 ти на дійсній військовій службі, а 1940 року, за ініціативою того ж Коное, політичні партії були розпущені та ре­ організовані в так звану Асоціацію до­ помоги трону, що перетворило систему Японії на однопарл'йну. Однак Асоціа­ ція допомоги трону не мала і тіні того впливу на державні справи, що фа­ шистські парл'ї в Європі. В Японії все більше країною правила воєнщина, ге­ неральські та адміральські клани, і врешл'-решт все політичне життя зве­ лося до постійних конфліклв між армією і флотом. При цьому цей режим не був ані абсолютистською монархією, ані особистою диктатурою. Такий потворний кентавр в Японії утворився внаслідок процесів глобалі­ зації європейської системи — сполу­ чення модернізації економіки і соціаль­ них технологій з традиціями жорсто­ кого самурайського минулого. Найбільшу владу мала воєнщина в ча­ си, коли прем'єр-міністром був генерал Тодзіо Хідекі, який у жовтні 1940 року став прем'єром, військовим міністром і міністром внутрішніх справ, а через чо­ тири роки — ще й начальником гене­ рального штабу. Під тиском дзюсінів і насамперед князя Коное Фумімаро, підтриманого маркізом Кідо, в липні 1944 року Тодзіо був усунутий від влади, оскільки «не міг стримувати генералів». Нелюдськість, жорстокість, садизм, культивовані в японській армії в роки війни, були не наслідком фашистського провалу в «культуру терору», а пере­ житком підтримуваної воєнщиною тра­ диційної агресивності архаїчної, по­ рослої шерстю самурайської Японії. Відрубати полоненому ворогові голову мечем, «красивим» ударом шаблею по діагоналі розрубати ворога так, щоб відкрилася печінка, і з'їсти її, поки він ще живий, зґвалтувати «ворожу» дівчи­ ну чи жінку і «зробити все, як слід», тобто убити її після ґвалту, — всі ці і подібні жорстокості були радше кон­ сервативним військовим побутом дикої давнини, ніж чимось з арсеналу моралі новітніх «надлюдей». Недарма в ро­ мані Ое Кендзабуро «Футбол в 1860 ро­ ці» пара «молодший брат — старший брат» з воєнної епохи характери­ зується несподівано для європейських очікувань: наджорстокість виявляється ознакою не молодшого агресивного по­ коління, а традиційного і конформіст­ ського старшого. Старший, випускник університету, мобілізований до армії поза власним бажанням, бере участь у всіх насильствах на чужій землі, «ро­ бить все, як слід»; молодший, доброво­ лець — льотчик-курсант, після війни організує жорстокі набіги демобілізо­ ваної молоді на селище корейських робітників, де він і загинув не то від рук корейців, не то від рук своїх, — але він рветься до дій, керований самогуб- чим комплексом вини і відданості. Са­ ме ці молоді люди ішли в смертники- камікадзе, саме вони поривалися 1945 року скинути уряд, що погодився на капітуляцію. Деякі провідні військові діячі зроби­ ли собі тоді харакірі в знак скорботи — багатолітній начальник генерального штабу маршал Суґіяма Ґен, його висува­ Камікадзе віддають перед вильотом останню шану імператору 413 нець генерал Анамі Корегіка, військо­ вий міністр останнього періоду війни, та багато інших вищих офіцерів. Це був акт швидше не злету ідеологічного фа­ натизму, а того ж упертого і бездумного архаїчного і конформного консерва­ тизму з мертвими очима, що спонукав генерала Анамі до останніх днів, до прямих вказівок імператора обстоюва­ ти війну без компромісів і капітуляцій, до кінця, переможного чи ні. Японія вийшла на світову політичну арену війною з Китаєм 1895 року, доби­ лась привілеїв у Маньчжурії, 1910 року захопила підвладну Китаю Корею, 1931 року почала військовий конфлікт з Китаєм. Однак, головним противником Японії залишалася Росія. Японія запізни­ лася на десяток-другий років із своїми планами щодо колонізації півночі Дале­ кого Сходу. Тоді, коли американські і європейські купці під охороною гармат стукалися в двері японського дому, Росія починала колоніальне освоєння Приа- мур'я і Примор'я. Ми вже забули, наскільки молода російська присутність у Сибіру і на Да­ лекому Сході. Адмірал Невельской гіль- ки 1849 року відкрив, що гирло Амуру судноплавне і що Сахалін — це острів. Тоді ще Росія тільки колонізувала Сибір, переселивши туди протягом XIX століття 1 млн. злочинців і освоїв­ ши вузьку, близько 200 км завширшки, смугу вздовж Сибірського тракту, потім — Транссибірської залізниці. 1914 року з 134-мільйонного населен­ ня Росії гільки 10 млн. припадало на Сибір разом з Далеким Сходом, але ос­ танній був ще майже неосвоєний. Не- вельськой засновував «військові пос­ ти», які не скоро виростали в сякі-такі міста: Благовіщенськ став постом 1855, містом 1858 року, Хабаровськ постом 1858, містом 1880 року, Владивосток — військовий пост з I860, порт з 1862, місто з 1880, центр Приморської об­ ласті з 1888 року. Японія вимагала собі від Росії «прав» на Сахалін, і Росія відкупилася Курильськими островами, проте, після поразки 1905 року віддала Японії південь острова. Сьогоднішні суперечки між Росією та Японією щодо всіх цих територій однаково колоніаль­ ні з обох сторін. Захід використовував Японію для тис­ ку на Росію і підтримував її домагання доти, доки вони не стали для світової рівноваги небезпечними. Піком про- японської політики Заходу була угода 1917 року Японії і США, яка визнавала особливі інтереси Японії в Китаї. Внаслідок поразки «боксерського пов­ стання» Японія одержала право трима­ ти військові гарнізони в Пекіні і Тяньцзіні («гарнізонну армію в Китаї»). Після розвалу ціньського Китаю і Пер­ шої світової війни англо-японську уго­ ду було розірвано, Вашінгтонська кон­ ференція встановила обмеження на обсяги японського військово-морсько- го флоту, американці відмовилися від визнання особливих прав Японії в Ки­ таї і Маньчжурії, а Росія — уже черво­ на — повернула свої позиції на Дале­ кому Сході, викинувши звідси японську армію, і посилювала свій вплив у Китаї. Керівництво Японії поставило перед собою складну військово-політичну за­ дачу: встановити контроль над Китаєм і спрямувати основні воєнні зусилля на захоплення півночі Тихоокеанського басейну та прилеглих континентальних областей. Військова і економічна при­ сутність Японії в Маньчжурії викликала постійне напруження між Японією та Китаєм. В переговорах Японії з СРСР ви­ явилась її далекосяжна і нереалістична стратегія щодо Далекого Сходу: Японія вимагала від СРСР відвести війська до Байкалу, ліквідувати базу у Владивос­ тоці, продати Японії Сахалін і все При­ мор'я. Це й були справжні цілі японської політики щодо Росії Конфлікт СРСР 414 та Японії був завжди чисто міжнаціо­ нальним (міждержавним) і нічого спіль­ ного не мав з Комінтерном чи Анти- комінтерном. Розквартирована в Маньчжурії для охорони 1 млн. японських резидентів японська Квантунська армія на початку 30-х років була нечисленною: вона складалася з частин однієї дивізії і ок­ ремого охоронного загону і налічувала близько 10 тис. солдатів1. Проте, саме ця нечисленна військова одиниця, згідно з японськими політичними нор­ мами, визначала хід подій на Далекому Сході в передвоєнні роки. 18 вересня 1931 року на Південно- Маньчжурській залізниці біля Мукдену стався вибух, а за ним — військова су­ тичка між китайцями і японцями. Рішення про розгортання серйозних військових дій проти китайської армії було прийняте командуванням Кван- тунської армії (командуючий генерал- лейтенант Хондзьо, начальник штабу генерал-майор Міяке) самостійно, і це була та особливість японської системи ведення політики, яка залишалася не­ зрозумілою європейцям. Вищі японські армійські кола прагну­ ли локалізувати військові дії, щоб підпорядкувати їх головній мегі — за­ безпеченню флангу в основному кон­ флікті, конфлікті з СРСР за Примор'я. Вище армійське командування не від­ повідало за дії Квантунської армії та «гарнізонної армії в Китаї», але пригля­ далося і готове було у випадку успіху використати їх для дальшого наступу на Китай. Так поступово Японія втягнулася у затяжну і безперспективну війну з Ки­ таєм, яку офіційно було названо спочат­ ку «маньчжурським інцидентом», а 1937 року офіційно «перейменовано» японською стороною на «північноки- тайський інцидент». Незважаючи на колосальну чисельну перевагу китайської армії в Маньчжурії (Північно-Східна армія Китаю налічу­ вала 448 тис. чоловік, в тому числі ре­ гулярних військ — 268 тис., нерегуляр­ них — 180 тис.), впродовж осені—зи­ ми 1931— 1932 року Квантунська армія зайняла всю Маньчжурію, а в кінці січня 1932 року сухопутні війська зай­ няли також і Шанхай. Японія наполяга­ ла на тому, що це «інцидент», і намага­ лася «розв'язати» його шляхом прямих переговорів з Чан Кайші і навіть з ки­ тайськими армійськими командування­ ми. Китай поскаржився в Лігу Націй, Японія 27 березня 1933 року вийшла з Ліги Націй і утворила незалежну дер­ жаву Маньчжоу-го на чолі з колишнім імператором Китаю Пу І. Згідно з япо- но-маньчжурським протоколом обов'язки командуючого армією «неза­ лежної» Маньчжурії виконував коман­ дуючий Квантунської армії. Для керівних кіл японської армії, для її генерального штабу Маньчжурія була насамперед військовим плацдармом проти Росії. Сталін 1932 року почав пе­ реговори з Японією про продаж їй Ки- тайсько-Східної залізниці (КВЖД) і водночас почав нарощувати збройні сили на Далекому Сході СРСР. З почат­ ком агресивних зовнішньополітичних виступів Німеччини, її заявою про пе­ реозброєння в березні 1935 року всі політичні сили Японії взяли курс на со­ юз із Гітлером, наслідком чого була уго­ да про спільну оборону в жовтні 1936 року, а погім і утворення осі Рим— Берлін—Токіо. Вночі 7 липня 1937 року поблизу Пекіна, біля мосту Луґоуцзяо, сталася су­ тичка між солдатами японської «гарні­ зонної армії в Китаї» та підрозділами ки­ тайських військ. Але цього разу вищі армійські кола не були зацікавлені в роз­ гортанні конфлікту, оскільки це загрожу­ вало відтягнути сили Японії від Росії. Армія узгодила з політиками свою по­ зицію і передала директиви командуван- 1 Див.: Танусиро Хат- тори. Япония в вой­ не 1941— 1945. — М., 1973. — С. 24. 415 ню гарнізонної армії. Почалися перего­ вори між командуванням гарнізонної армії в Китаї та 29 китайської армії. Конфлікт тим не менш розгортався, і японці перекидали в Китай свої війська з Кореї та Маньчжурії. Оскільки бойові дії приносили японцям успіх за успіхом, вищі військові кола очікували розвитку подій. До кінця липня японці зайняли увесь район Пекіна і Тяньцзіня, а в серпні китайці були розгромлені під Шанхаєм, японці зайняли Нанкін і почали окупацію Центрального Китаю. 2 вересня 1937 ро­ ку конфлікт урядом Японії офіційно пе- реіменовано з «північнокитайського» на «китайський», однак, він все ще вважався «інцидентом». Командування армії наполягало на переговорах з урядом Чан Кайші, вихо­ дячи із концепції Росії як головного во­ рога. Однак уряд 16 січня 1938 року опублікував заяву про те, що він відмов­ ляється розглядати «ґомінданівський уряд» як партнера. В бойових діях на­ ступило затишшя, а влітку японці доби­ лися нових значних успіхів: їх армія окупувала Центральний Китай з Уханем і Кантоном. Тепер уряд Японії вирішив визнати «ґомінданівський уряд» своїм партне­ ром. Це було проголошено ЗО листопа­ да 1938 року на нараді в присутності імператора. Нарада пропонувала Ки­ таю об'єднатися з Японією та Мань- чжоу-го у «вісь», що стабілізувала б Східну Азію і була спрямована проти СРСР. 18 грудня 1938 року в Японії встановлено Палату в справах процві­ тання Азії як орган для контролю за політикою щодо Китаю, 22 грудня цілі щодо Китаю роз'яснено в «декларації Коное», а 29 грудня стало зрозуміло, що реально мається на уразі: в Ханої (Французький Індокитай) виступив Ван Цзінвей, влкач із Чунціна, де знахо­ дився уряд Чан Кайші, і заявив про зго­ ду вести переговори на основі декла­ рації Коное. 8 травня 1939 року Ван Цзінвей, колись остання надія Комін­ терну, прибув в окупований японцями Шанхай, і ЗО березня 1940 року в Нан­ кіні утворено ним «національний уряд» Китайської республіки. 12 вересня 1939 року створено штаб головноко­ мандуючого експедиційною армією в Китаї. Військові дії в Китаї набули глибокого і затяжного характеру. Після 1937 року армія посилила свої позиції в країні, закріпивши за собою пост військового міністра, але, по суті, програла політичну боротьбу з флотом та цивільними. Армійський, континентальний варіант — «удар на північ» — став набагато менш привабливим, ніж морський, «удар на південь». Реалізації континентального антиросійського варіанта мало переду­ вати врегулювання «китайського інци­ денту», а як це зробити, було абсолютно неясно. Водночас морський варіант, спрямований проти Заходу, виводив Японію на ідеологічні позиції вождя націоналістів Азії в їх боротьбі проти західного, насамперед англо-французь- кого, колоніалізму. «Похід світового села» проти «світо­ вого міста» набував несподіваного ха­ рактеру. До якої війни готувався світ За десяток років до початку війни в керівних військових колах найбільших європейських країн точилися гострі дискусії щодо характеру майбутньої війни, а, отже, організаційних і військово-технічних планів її підготов­ ки. В кінці 20-х років сформувалися «модерністські» воєнні доктрини, які по-різному були сприйнял в різних арміях світу. Як відомо, перші такі док­ трини формулюються англійськими військовими письменниками Фуллером і Ліддел-Гартом. У Франції воєнним тео- 416 ретиком-модерністом був молодий де Ґолль, а в Німеччині розвинув нові ідеї і успішно втілював іх у життя генерал Гайнц Ґудеріан. Всі подібні ідеї ґрунту­ валися на визначенні провідної ролі танків і механізованих військ у май­ бутній війні. Основою системи європейської воєнної рівноваги була французька армія. Система національної оборони Франції розроблена була 1927 року на­ чальником Генерального штабу генера­ лом Дебенеєм. Де Ґолль характеризу­ вав її в своїх мемуарах таким чином: «Ідея позиційної війни становила ос­ нову стратегії, якою збиралися керува­ тися в майбутній війні. Вважалося, що у випадку війни Франція мобілізує свої, резерви і сформує з них максимальну кількість дивізій, призначених не для маневрування, а для того, щоб утримати оборонні ділянки»1. Нові технічні за­ соби «збиралися використати лише для посилення оборони або, у випадку не­ обхідності, для відновлення лінії фрон­ ту за допомогою місцевих контратак». Звідси орієнтація на тихохідні танки з малокаліберними гарматами, призна­ чені для безпосередньої підтримки піхоти, на винищувальну авіацію, звід­ си гіпноз оборонної «лінії Мажіно». «Таким чином, мислилось, що озброєна нація, заховавшись за цим бар'єром, буде утримувати противника в чеканні, коли він, виснажений боротьбою, по­ терпить крах під натиском вільного світу»2. Безумовно, насамперед це була політична стратегія, яка виходила з чисто оборонних цілей Франції в євро­ пейській політиці. Водночас вона ґрун­ тувалась на певному розумінні досвіду Великої війни. Війна привела до по­ тужного розвитку засобів вогню, що посилили можливості оборони і відповідно послабили маневр. Жоффр і Фош, а в тридцял роки — колишній помічник Фоша генерал Вейґан (на­ чальник Генерального штабу в 1930— 1934 роки) і його наступник генерал Ґамелен були носіями стратегії насту­ пального пориву, що, вреилі, зводилася до словечок Жоффра: «Не давайте противнику ні відпочинку, ні часу», «Я їх вимотаю» тощо. Петен, якого вони обидва не любили, представляв більш раціональну позицію, що враховувала сумний досвід безглуздих кривавих атак. Його консерватизм у загальних питаннях воєнної ідеології спирався на виявлену в попередній війні перевагу вогню перед маневром. Філіпп Петен, після смерл Франше д'Еспере — єди­ ний маршал Франції, глибокий старик (полковнику Петену було 60 ще напе­ редодні Першої світової війни!), зберіг міцне здоров'я, ясний розум і прекрас­ ні манери, перейшовши восьмий деся­ ток, але був абсолютно неспроможний шукати маневреного виходу із позицій­ ного глухого кута. Де Ґолля, який бачив вихід у самостійних танкових арміях, висміяли і генерали Дебеней та Вейґан на сторінках журналу «Ревю де де монд», і маршал Петен в передмові до книги генерала Шовіно «Чи можливе ще вторгнення?». Настрій пересічного француза не створював умов для підтримки ідей воєнного модернізму. Де Ґолль писав з цього приводу, що оборонна доктрина «грала роль обнадійливої панацеї і настільки відповідала умонастрою в країні, що будь-який діяч, який доби­ вався свого обрання, аплодисментів на свою адресу в пресі, мусив публічно визнати її високі якості»3. В Німеччині ідею нової маневреної війни обґрунтував генерал Ґудеріан. У «Спогадах солдата» він писав про суть своєї доктрини: «В 1929 році я дійшов висновку, що танки, діючи самостійно або разом з піхотою, не зуміють добити­ ся вирішальної ролі Танки лльки тоді 1 Див.: Шарль де Голль. Мемуары. — М., 1957. — Т. I. - С. 34. 2 Див.: Там же. — С. 35. 3 Див.: Там же. 417 Генерал-полковник Гайнц Ґудеріан 1 Див.: Guderian Heinz. Erinnerungen eines Soldates. Heidelberg. — 1951. — S. 18. 2 Див.: Там же. — C. 29. зуміють проявити свою повну силу, коли інші роди військ, на чию підтримку їм не­ минуче доведеться спиратися, будуть ма­ ти однакову з ними швидкість і прохід­ ність. У з'єднанні, яке складається з усіх родів військ, танки повинні грати голов­ ну роль, а інші роди військ — діяти в їх інтересах. Тому необхідно не вводити танки до складу піхотних дивізій, а ство­ рювати танкові дивізії, які включали б усі роди військ, що забезпечують ефек­ тивність дій танків»1. Це, власне, і була суть виходу з по­ зиційної війни. Ідея Ґудеріана поляга­ ла не в самому по собі збільшенні кількості танків та покращенні їх такти- ко-технічних характеристик, а в такій комбінації танків з традиційними вида­ ми збройних сил, в якій останні — на­ самперед піхота — будуть підпорядко­ вані танкам з їх рухливістю, бронеза- хистом та вогневою потугою. В цьому полягав увесь сенс великих танкових та моторизованих з'єднань. Манев­ реність таких збройних сил мала бути закріпленою перевагою в повітрі авіа­ ції, націленої насамперед на поле бою на землі, а також широким використан­ ням повітряних десанлв. Ґудеріану нелегко вдалося перекона­ ти армійське керівництво в своїй пра- вол, тим більше, що Німеччина не могла мати танкових та інших наступальних військ згідно з умовами Версальського миру. Він був уже немолодою люди­ ною — в 1938 році йому виповнилося п'ятдесят. Честолюбство у Ґудеріана було безмежне, характер впертий і схильний до конфліклв. Керівництво старого Райхсверу ставилося до його ідей скептично. Головним противником Ґудеріана була кавалерійська інспекція (генерали Кнохенгауер, Гіршберґ), не всі були з ним згодні і в автоінсекції Райхсверу, де він працював (в 1931 ро­ ці Ґудеріан очолив штаб командування моторизованих військ), активним про­ тивником танкової доктрини був на­ чальник штабу сухопутних сил, опо­ зиційний до наці генерал Бек. Статус Ґудеріана і доля його доктри­ ни рішуче змінилися з приходом Гітле- ра до влади. Відвідавши його школу в Кунерсдорфі, Гітлер вигукнув: «Це я можу використати! Це я хочу мати!»2. Нове керівництво Вермахту загалом ставилося прихильно до танкової кон­ цепції Ґудеріана, але опір воєнного консерватизму не був цілком подола­ ний. Генерал Франц Гальдер, начальник штабу сухопутних сил і один із нефор­ мальних лідерів консервативного політичного угруповання, був досить рішучим прихильником енергійних дій, але до надмірного, на його думку, мане- вреного авантюризму ставився обе­ режно. В ході операцій проти Франції влітку 1940 року Гальдер констатував у щоденнику, що Лееб «все ще дотриму­ ється поглядів позиційної війни 1918 ро­ ку» і тому доручив генерал-квартир- мейстеру «потурбуватися про те, щоб Лееб і його люди вивчили досвід нашо­ го наступу через р. Маас і побували в 418 групі армій «Б» і штабі 6-ї армії (тобто у Рундштедта і Паулюса. — М.П )» г. А міжтим Гальдер виношував плани вису­ нення саме генерала Лееба спад­ коємцем Браухіча на посту командую­ чого сухопутними силами. Навіть гене­ рал фон Рундштедт, найбільш автори­ тетний серед старих генералів, осте­ рігався агресивності Ґудеріана. Так чи інакше активістська доктрина все ж пе­ реважила в керівництві Вермахту, хоча Ґудеріан залишався всього лише одним із корпусних командирів і ніколи не формував загальних планів великих кампаній, як це іноді виглядає в жур­ налістському викладі. Лише в останній період війни, коли ішли чисто оборонні бої і ідеї його вже були мало варл, він очолив штаб сухопутних сил. Політичне підґрунтя успіху «танкового модернізму» в Німеччині очевидне. Німеччина, як завжди, могла виграти тільки високоманеврену війну. Але сек­ рет в тому, що до «клубу великих дер­ жав» Німеччина швидко могла увійти, чи радше вскочити, лльки шляхом ради­ кальної і насильницької зміни ситуації, лльки внаслідок війни. А на ображеній національній гідності, на прагненні се- редньостатистичного німця повернути втрачену державну велич була побудова­ на вся політична стратегія нацистів. От­ же, обираючи ризик війни, наці обирали і ризик блискавичної маневреної війни. В СРСР в 60-х роках заговорили про втрачені можливості Червоної Армії, про блискучу групу Тухачевського, розстріл якої звів нанівець досягнення радян­ ської військової теорії і практики. Сьо­ годні, здається, переважає протилежна тенденція — Тухачевський, Уборевич та інші зображаються насамперед як без­ сердечні червоні командири, що воюва­ ли із селянськими повстаннями і нічим не заявили про свою готовність до справжньої великої війни. Врешті зали­ шиться назавжди відкритим питання, що було б, якби армією 1941 року команду­ вали не Тимошенко, Ворошилов, Шапош- ников, Жуков та інші, а Тухачевський, Якір, Уборевич та розстріляні разом з ни­ ми втравні 1937 року командарми. Зреш­ тою, на всіх відповідальних постах в армії періоду Великої Вітчизняної війни були генерали нової ґенерації — ви­ пускники довоєнної Академії Генштабу. Проте, в коментарях до трагічного кінця кар'єри наймолодших червоних генералів, як і в аналізі дій радянського командування в роки Вітчизняної війни, бракує оцінки головного: військових доктрин, покладених в основу підготов­ ки армій до війни. В двадцял роки в Червоній Армії ішло бурхливе ідейне життя, центром якого була Військова академія РСЧА. Тут читав стратегію колишній генерал A.A. Свєчин. Варто навести характерис­ тику, дану йому 1924 року комісаром академії Ромуальдом Муклевичем, мо­ ряком, польським комуністом: «Вельми талановита людина, дотепний профе­ сор, Свєчин є найціннішим професором у Військовій академії. Його заняття по стратегії, завдяки незмінній оригіналь­ ності задуму, завжди простого і дотеп­ ного, були в даному навчальному році одним із великих досягнень на стар­ шому курсі (прикладні заняття по стра­ тегії — звітна робота комкора). Пара­ доксальний за своєю натурою, надзви­ чайно ядучий в гуртожитку, він не втра­ чає можливості підпустити шпильку з будь-якого приводу. Однак, працює надзвичайно плідно. Монархіст, зви­ чайно, за своїми переконаннями, він, будучи тверезим політиком, врахував обстановку і пристосувався. Але не так грубо, як Зайончковський («співчуває комуністичній партії»), і не так солод­ каво, як Верховський, а з гідністю, з по­ чуттям критичного ставлення до політичних питань, з котрих по кожно­ му у нього є своя думка, що її він вира- А.А. Свєчин 1 Див.: Гальдер Ф. Военный дневник. — M., 1968. — C. 409. 419 А.І. Верховський 1 Див.: Кокошин А.А., Лобов В.Н. Предви­ дение (Генерал Све- чин об эволюции военного искусства) / / Знамя. — 1990. — № 2. — С. 170— 171. жає. Особливо цінний як борець проти рутинерства і консерватизму своїх то­ варишів по старій армії (нинішніх ви­ кладачів академії), слабкі сторони яких він знає краще кого б не було»1. Як бачимо, з особистих чи теоретич­ них мотивів комісар Академії був рад­ ше на боці Свєчина, ніж модерністів Верховського і Зайончковського. Свєчин не терпів безграмотного авантюризму в військовій справі. Ви­ сокоосвічений військовий у розквіті сил (йому було всього сорок шість, ко­ ли писалася наведена характеристика), Свєчин тверезо розглядав становище, шанси і наступальні можливості черво­ ної Росії за умов стабілізації перемож­ ної західної демократії. Тоді як ко­ муністичні політики, а за ними дипло­ мати і військові розглядали міжнарод­ ну ситуацію як «передишку»-відпочи- нок, як непорозуміння в розвитку світової пролетарської революції, Свєчин розцінював можливу воєнну су­ тичку як нормальну війну, в ході якої противники СРСР будуть мати більш- менш стабільний тил, а не суцільну пролетарську революцію. Уже це одне протиставило колишнього генерала червоній військовій елігі, упевненій у тому, що війна з буржуазною Європою буде такою самою, як громадянська. (Тухачевський так само вірив у проле­ тарську революцію, але вважав, що ба­ зою її стане відвойована Червоною Армією ворожа територія). Слід диву-^ ватися, що Свєчина взагалі слухали як стратега: стратегія Червоної Армії бу­ дувалася на стратегії Комінтерну, вожді і теоретики якого пророкували з року в рік кінець «тимчасової стабілізації» і пролетарську революцію в Європі. Свєчин ретельно розбирав систему, що склалася в Європі на базі Вер- сальського договору, показував роль Франції як центру континентальної рівноваги, в постійному відновленні якої вона кровно зацікавлена; Польщі як основної сили санітарного кордону проти СРСР; оперував геополітичними і військово-стратегічними аргументами, визначаючи сильні і слабкі сторони си­ туації червоної Росії. Бойовий генерал з багатим досвідом штабної роботи, Свєчин до деталей бачив реальність вою­ ючих людських масивів, а природжена іронічність загострювала відчуття во­ рожості до нахрапистосгі і демагогії, що їх щедро демонстрували бритого­ лові комбриги з церковно-приход- ською освітою. Але слід віддати належне і червоним командирам епохи громадянської війни — вони були молоді і по-своєму здібні, серед них були справжні само­ родки, здатні до безоглядно сміливої ініціативи; принаймні кар'єри їх роби­ лися не інтригами, а на полі бою з шаб­ лею в руці. Середовище дружних і ве­ селих військових курсантів сприяло чи могло сприяти розвитку нових, мо­ дерністських поглядів на ведення війни. Верховський і Зайончковський саме й належали до тих колишніх генералів, що підтримували військовий мо­ дернізм. Верховський, молодий гене­ рал, військовий міністр у Керенського, був полум'яним прихильником євро­ пейських воєнних доктрин активного зразка і щиро вірив у те, що не обтя- жені консервативними традиціями ко­ мандири Червоної Армії зможуть реа­ лізувати їх у новій Росії. А Андрій Ме- дардович Зайончковський був воєнним істориком і вивчав ті помилки німець­ кого командування в 1914 році, які, за його переконанням, привели Німеччи­ ну до втрати ініціативи і можливостей виграти війну. Сама по собі це була крамольна дум­ ка. Чи можуть такі великі повороти в історії, як поразки й перемоги в грандіозних світових війнах, бути ре- 420 зультатом вірних чи невірних рішень окремих наділених владою людей? Чи схожа історія на гру? З точки зору ре­ алістичної філософії історії, що вірить у причини і наслідки, з точки зору істо­ ричного матеріалізму, що вчить про визначальну роль економічних фак­ торів у історії, необхідність завжди прокладає собі дорогу через натовп ви­ падковостей, і марні надії на те, що ви­ падок у вигляді геніального здогаду во­ льового і повновладного полководця вирішить долю війни. Але проблема помилок у веденні війни та окремих операцій не може ігноруватися військовими істориками та теоретиками, бо їх професія — вчи­ тися і вчити інших на помилках минуло­ го. З іншого боку, визнання масивних історичних обставин вирішальними факторами радше відповідає консерва­ тивним політикам, а не радикальним прихильникам соціального прогресу і тим більше — революціонерам. Після громадянської війни Туха- чевський став одним із найбільш впли­ вових учасників обговорення воєнної доктрини майбутньої війни. Природно, він був на боці тих, кого Свєчин оцінював як авантюристів. Він вважав, що воювати якомога спокійніше може собі дозволити економічно сильна сторона, а СРСР, як і Німеччина в Першій світовій війні, повинен піти по шляху швидких та ініціативних дій з метою роз­ грому живої сили противника, не рахую­ чись навіть «із здобуттям або збережен­ ням території» (тобто з недоторканістю «кожної п'яді нашої землі», як це твер­ дила офіційна ідеологія)1. Подібно до Зайончковського та інших істориків 1914 року, він аналізував свої і чужі по­ милки 1920 року як втрачені можливості перемоги. Для Тухачевського визнання об'єктивних соціальних обставин пер­ винними щодо стратегії було б визнан­ ням марності всієї його військової кон­ цепції. І червоні командири, повні ен­ тузіазму, упевнені в перемозі ініціативи і маневру, могли його підтримати в пошу­ ках стратегії і тактики, здатних розв'яза­ ти всі гордієві вузли політики. Тухачевський в кінці 20-х чи на по­ чатку 30-х років формулює воєнну док­ трину, що в головних своїх рисах збігається з доктриною Ґудеріана. Говорячи про доктрину Тухачевського, можна сміливо вживати термін «модер­ нізм». Основні психологічні настанови на рішучу і маневрену війну у Тухачевського формуються ще тоді, коли він сидів у німецькому таборі для військовополоне­ них офіцерів. 1928 року у Франції вийш­ ла книга про Тухачевського, написана «Ферваном» (псевдонім Ремі Рура), ко­ лишнім війсковополоненим французьким офіцером, що вів у таборі в Інґольштадті з Тухачевським нескінченні розмови. Тоді вони сперечалися на ґрунті дилеми До- стоєвського, який вихід можливий з глу­ хого кута деспотизму: Ремі Рур був за соціалізм, анархію і бездержавність, Туха­ чевський — за «російську ідею». «Ми ви­ метемо прах європейської цивілізації, що запорошив Росію, ми струсимо її, як запи­ лений килимок, а полм ми струсонемо увесь світ!», вигукував юний Тухачев- Af.Af. Тухачевський 1 Див.: Тухачевский М.Н. Избранные произведе­ ния. — T. 1. — C. 185. 421 Командарм С.М. Будьонний 1 Див.: Соколов Б. Ми­ хаил Тухачевский. — Смоленск, 1999. — С. 44. 2 Див.: Шапошни­ ков Б.М. Свержение богов / / Военный вестник. — 1923. — № 7. — С. 7. 3 Див.: Маршал Туха­ чевский. — М., 1965. — С. 171. 4 Военный вестник. — 1924. — № 15. ський1. При цьому поручик називав себе футуристом, що пізніше викликало у нього найбільше ніяковості: через багато років при зустрічі Тухачевский переко­ нував Рура, що він не футурист, бо нова радянська соцреалістична література повністю зняла проблему футуризму. В таборі ентузіастів 20-х років об'єдна­ лися і бездумні романтики громадянсь­ кої війни, і орієнтовані на європейські військові доктрини високопрофесійні те- оретики-модерністи на чолі з Тухачевс­ ким. Загальний настрій останніх визна­ чала віра в «машинізацію» армій, як тоді говорили. В свою чергу консерватори- реалісти трималися за визначальну роль людини-виконавця, а на полі бою — піхоти і кінноти. Відроджувалася Субо- ровсько-Драгомировська віра отця-ко- мандира в «святу ару скотинку». І ко­ лишній підполковник, у громадянську війну — начальник оперативного уп­ равління Польового штабу Червоної Армії Б.М. Шапошников із сумом писав, що техніка «зводиться в культ, і такі модні в наші дні слова, як «машинізація» і «автоматизація», не сходять з вуст і сторінок в наші дні. Бідна«людина» — що лишилося їй? Здається, нічого!»2 Серед тих, хто був, за словами Шапош­ никова, «між Уеллсом і Жюль Верном», в перших шеренгах перебував Тухачевс­ кий. І перший удар він прийняв від черво­ них кавалеристів, що сприймали розмови про «машинізацію» як особисту образу. З усуненням Троцького від керівництва армією в квітні 1924 року Тухачевский і Шапошников були призначені помічника­ ми начальника штабу РСЧА, тобто М.В. Фрунзе, але через 10 місяців Тухачевс­ кого повернули на округ. Будьонний став начальником інспекції кавалерії, Щаден- ко — його комісаром, і дуже швидко на округ Тухачевского направлено комісію Щаденка. На підсумковій нараді Щаден- ко говорив: «Війна моторів, механізація, авіація і хімія вигадані военспецами. По­ ки головне — конячка. Вирішальну роль у майбутній війні буде грати кіннота. їй належить проникати в тили і там крушити ворога»3. В 1924 р. кавалерійська секція Воєнної академії прийняла рішення книгу колишнього генерала від кавалерії С.М. Шейдемана «Тактика кінноти» «ви­ лучити з обігу і знищити» за те, що вона «має тяжіння до «над-машинізації», що перетворює кінноту на придаток до технічних засобів»4. 1930 року вийшла в світ книга В.К. Тріандафіллова «Характер операцій сучасних армій». Тріандафіллов, ко­ лишній офіцер, був начальником Опера­ тивного управління штабу РККА і один час обстоював правоту Тухачевского в Польській кампанії, але йому хтось пора­ див не втручатися, і з того часу він ніколи не розмовляв на цю тему. Книга Тріан­ дафіллова начебто посилювала аргумен­ ти Свєчина та інших консерваторів: в ній аналізувалися труднощі, які розвиток техніки породжує для наступаючої сторо­ ни, і було зроблено сумний для прихиль­ ників маневреної стратегії і тактики вис­ новок про невелику глибину операцій у майбутній війні. Тим не менш Тухачевс­ кий рішуче підтримав книгу Тріан­ дафіллова, а прихильники «особливої ма­ невреності» Червоної Армії з люттю на- 422 кинулись на неї. До оцінки книги Тріан- дафіллова Тухачевський повертається і незадовго до арешту, в останній своїй га­ зетній публікації, підтримуючи покійного уже автора проти ідеологів «особливої маневреності Червоної Армії», визначе­ ної нібито її богатирським народним ха­ рактером1. Книга Тріандафіллова чітко формулювала аргументи противників ма- невреної війни і стимулювала пошуки розв'язань, які і знайшов, за власним пе­ реконанням, Тухачевський. Тухачевський розробляв «теорію гли­ бокого бою», тобто вивчав можливості прив'язування піхоти до механізованих частин, а не навпаки, і в такий спосіб здійснення військових операцій на ве­ лику глибину, до 200—300 кілометрів. Ще з 1931 року Тухачевський почав ро­ боту над книгою «Нові питання війни», де він переходив від тактики і оператив­ ного мистецтва до стратегії. Суть кон­ цепції Ґудеріана — підпорядкування всіх інших родів військ рухливим ме­ ханізованим з'єднанням знаходила про­ сто інші словесні формулювання. Не­ дарма німецькі учасники радянських військових маневрів, спостерігаючи за діями механізованих корпусів та повітряно-десантних військ, одностайно зазначали, що Червона Армія шукає розв'язань там само, де Вермахт. Ще в 1926 році в брошурі «Вопросьі военной стратегии» Тухачевський, виз­ наючи, що війна матиме грандіозний розмах за економічними засобами і людськими ресурсами й затягнеться «на роки», виділяв як вирішальний перший період війни і знову посилався на досвід Німеччини: «Якщо вона впродовж пер­ шого періоду війни не добивалась вирішальних результалв, то подальший розвиток війни неминуче мусів вести Німеччину по шляху все більшого падіння, бо все більше ставив її в без­ вихідне становище»2. Тут Тухачевський виступав проти «стратегічного нігіліз­ му», «який заперечує можливість воєнним шляхом змінити співвідношен­ ня сил, що складається в наш час»3. З цих позицій Тухачевський полемізує з французьким воєнним істориком Дель­ брюком та концепцією Свєчина в перед­ мові до перекладу книги Дельбрюка (М., 1930), підтримує загальний задум манев- реної стратегії Фуллера (в передмові до книги Фуллера, виданої 1931 року за йо­ го редакцією). В 1931—1932 роках у праці «Новые вопросы войны» Туха­ чевський наполягає: «Велика кількість сучасних танків високої якості вносить на поле битви порівняно з методами тан­ кових боїв 1918 року те нове, що бій тан­ кових засобів розгорнеться одразу на великій глибині внутріоборонного роз­ ташування противника... Супровід, про­ штовхування піхоти танками буде лише однією з складових частин загальної сис­ теми нового виду глибокого бою»4. Нова ідеологія знайшла вираз і в ор­ ганізаційних заходах. В 1935—1938 ро­ ках бронетанкові сили РККА складалися з чотирьох дуже великих з'єднань — ме­ ханізованих (з 1936 року — танкових) корпусів, а також 21 окремої танкової бригади резерву головного командуван­ ня (РГК); крім того, кожна стрілецька дивізія мала танковий батальйон, кава­ лерійська дивізія — танковий полк. Чи­ сельність цієї армади була величезна. Влітку 1939 року в Червоній Армії було 21 тис. танків. В арміях Німеччини, Італії, Японії, Англії і Франції разом взя­ тих було тоді 19,5 тис. танків5. У спогадах колишнього викладача ака­ демії, прихильника Тухачевського Г. Іссерсона описується офіційне обго­ ворення книги Тріандафіллова на почат­ ку 1930 року. Обговорення книги відбу­ валося в Центральному будинку РСЧА під головуванням начальника Політуправ- ління РСЧА Я.Б. Гамарника. Головну до­ повідь зробив начальник кафедри опе­ ративного мистецтва Військової академії 423 М.Н. Тухачевський 1 Див.: Тухачевский М.Н. 0 новом Полевом уста­ ве РККА // Красная звезда. — 1937. — б мая. 2 Див.: Тухачевский М.Н. Избранные произве­ дения. — Т. 1. — С. 251. 3 Див.: Там же. — С. 257. 4 Див.: Тухачевский М.Н. Избранные произве­ дения. — М., 1964. — Т. 2.- С . 185-186. 5 Див.: Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. — С. 83. Комкор М. В. Куйбишев 1 Див.: Иссерсон Г. Судьба полковод­ ца / / Дружба наро­ дов. — 1989. — №. 8. — С. 189. 2 Див.: Там же. — С. 164. М.Є. Варфоломеев, який дав високу оцінку книзі. Після ряду виступів в цьо­ му ж дусі слово взяв Будьонний, який під веселий шум залу звинуватив автора книги у приниженні ролі кінноти. Дійсно, Тріандафіллов вважав, що роль кінноти буде у війні зведена до мініму­ му. Цю позицію підтримав Тухачевський; він не зупинився на песимістичних оцінках маневрених можливостей в новій війні, а шукав у техніці способів подолання оборонної потуги нових армій. Будьонний в президії кинув репліку, що Тухачевский «гробить всю Червону Армію», а той ввічливо — під сміх залу — відповів: «Ведь Вам, Семен Михайлович, и не всё объяснить мож­ но!» Тоді встав Т. (Іссерсон не назвав прізвища, посилаючись лльки на те, що після реабілітації Т. постійно виступав із спогадами про Тухачевского) і проголо­ сив промову на захист кінноти, яку закінчив, піднісши руки до небес, вигу­ ком: «Вас за 1920 год вешать надо!!»1 В залі настала тиша, Гамарник оголосив пе­ рерву, після якої збори були закрил. Обговорення військової ідеології упи­ ралося в роль кінноти, що для наркома бу­ ло проблемою майже релігійною, і все тут же поверталося до Польської кампанії. З розстрілом Тухачевского похована була і його концепція. Останні публікації, які мають на собі сліди ідей «глибокої операції» («глибо­ кого бою»), — це дві публікації коман­ дарма М.В. Куйбишева в журналі «Більшовик» в 1938 році. Полм Куйби- шев-молодший був ростріляний. Дивно сьогодні читати, що життя підтвердило правоту оборонної кон­ цепції радянських стратегів. Так, напри­ клад, Б. Соколов пише: «Лінія Троцького і Свєчина на первинність для Червоної Армії стратегічної оборони була ошель­ мована і пущена в непам'ять. Практика Великої Вітчизняної війни довела, що Ту­ хачевский помилявся. Більше року 424 Червоній Армії довелося оборонятися по всьому фронту»2. Якраз війна довела зворотнє. Між Свєчиним, Троцьким і Ту- хачевським не було суперечностей щодо того, чи можна в інтересах стратегічного виграшу оборонятися і жертвувати тери­ торією. Йшлося не про наступ чи оборо­ ну, а про те, чи буде війна неодмінно по­ зиційною, а якщо ні, то як можна виграти маневрену війну за могутнього розвитку вогневих і інженерних засобів оборони. Ідеї, артикульовані Фуллером, Ліддел Гартом, Ґудеріаном, Тухачевським, де Ґоллем, носилися в повітрі й з різних причин або одержували, або не одержу­ вали підтримку політичного і військово­ го керівництва. В СРСР вони на початку були підтримані більшістю керівників армії і флоту незважаючи на опір Сталіна і Ворошилова, а полм були «ошельмовані і пущені в непам'ять». З боїв в Іспанії радянські військові зробили радикальні висновки лльки в сфері, що стосувалася озброєнь. Слід за­ значити, що війна в Іспанії велася з боку технічно відсталої армії націоналістів надзвичайно консервативними метода­ ми, і лльки в повітряних боях німці й італійці випробовували найновішу техніку. Про досвід республіканської армії і міліції не доводиться і говорити. Стало зрозуміло, що колосальний повітряний флот СРСР, і насамперед ви­ нищувальна авіація, морально застарів. На початку 1939 року Сталін поставив пе­ ред авіаконструкторами задачу створен­ ня машин, здатних конкурувати з новими «Мессершмідтами»; ця задача була розв'язана неповністю, оскільки нові ви­ нищувачі, побудовані згідно з принци­ пом «літати вище всіх, далі всіх, швидше всіх», на середніх висотах аж до 1943 ро­ ку поступалися німецьким. Танковими частинами в Іспанії зай­ мався військовий радник Д.Г. Павлов, єдиним висновком якого була пропо­ зиція заміни легких танків середніми і важкими. Наслідком була після довгих вагань організація виробництва Т-34 — машини, яка не мала собі рівних серед крейсерських танків Другої світової війни. Однак, в головному — застосу­ ванні танків — керівництво радянських збройних сил демонструє рідкий кон­ серватизм. 1938 року в СРСР видавництвом Нарко­ мату оборони опубліковано російський переклад книги офіцера Гельмута Клотца, колишнього штурмовика, який став анти­ фашистом. У книзі вміщено коротку анонімну передмову. Редакція поділяла думку Клотца про те, що танк є до­ поміжним засобом бою, результат якого вирішує піхота. Редакція підтримувала автора — противника доктрини, «згідно з якою моторизація, нібито, є стовпом всякого наступу». Висновки автори пе­ редмови формулюють таким чином: 1) «піхота і зараз залишається царицею полів»; 2) ані танк, ані літак «не компен­ сують посилення оборони, яке сталося завдяки розвиткові автоматичної зброї» (тобто кулемета — автоматів в Іспанії не було); 3) на початку війни величезну роль відіграватимуть укріпрайони і час­ тини прикриття, які «забезпечать прове­ дення підготовки і мобілізації країни до війни»; 4) найважливіша машина авіації — винищувач; 5) найефективні­ ший танк — важкий танк1. Вся подальша історія з розформу- ваннями і переформуваннями танкових і механізованих корпусів може бути зрозуміла в світлі гієї невизначеності поглядів і переважання обережного консерватизму, яка настала після роз­ грому воєнної ідеології Тухачевського. Тільки в січневому числі журналу «Воєнная мысль» за 1941 рік з'яв­ ляється перша модерністська публіка­ ція — стаття полковника H.A. Ернеста. Автор закликав переглянути погляди на використання танків і авіації, заперечу­ вав зведення ролі танків до підтримки піхоти і пропонував використовувати їх масовано для досягнення самостійних цілей. «Адже не можна значно більш рухливий, ніж піхота, самостійний рід військ — танки — прив'язати до піхоти, подібно артилерії». В цьому місці ре­ дакція зробила багатозначне зауважен­ ня: «Не можна і відривати зовсім танки від піхоти. Головна задача танків поля­ гає в безпосередній підтримці піхоти і в прокладанні їй шляху при наступі (курсив мій. — М.П.). Залежно від об­ ставин танки можуть бути застосовані і для самостійних дій в масі спільно з мо­ торизованою піхотою і авіацією». В час, коли вже було продемонстровано успішність модерністської танкової до­ ктрини в бліцкріґу у Франції 1940 року, більшого консерватизму, ніж його про­ являє керівництво воєнно-теоретично- го органу Червоної Армії, не можна бу­ ло й уявити. Головний висновок, який зробило керівництво армії з фінської війни, по­ лягав в тому, що в РККА панує благо­ душність і невимогливість. Ворошило- ва було знято з роботи і переведено в уряд на координацію армії з військо­ вою промисловістю, на чолі наркомату оборони поставлено С.К. Тимошенка. Коли Ворошилов 1930 року надсилав Сталіну листа Тухачевського, він супро­ водив його таким коментарем: «Туха- чевський хоче бути оригінальним і . . . «радикальним». Погано, що в Червоній Армії є порода людей, які цей «ради­ калізм» приймають за чисту монету». Сталін повністю погодився з цією оцінкою: « ...Я думаю, що «план» т. Ту­ хачевського є результатом модного за­ хоплення .паперовим, канцелярським максималізмом. Тому-то аналіз заміне­ но в ньому «грою в цифірі», а марк­ систська перспектива росту Червоної Армії — фантастикою»2. Сталін і Воро­ шилов розцінювали ідеї Тухачевського не просто як претензії амбітного «ро- 1 Див.: Клотц Гель­ мут. Уроки граж­ данской войны в Испании. — М., 1938. — С. 3 — 4. 2 Див.: Соколов В. Ис­ требленные марша­ лы. — Смоленск, 2000. — С. 167. 425 1 Див.: Сталин И. Со­ чинения. — М., 1947. — Т. 4. — С. 151. 2 Див.: Кавтарадзе А.Г. Военные специали­ сты на службе Рес­ публики Советов 1917— 1920 гг. — М., 1988. — С. 176— 177,207— 208. 3 Див.: Малая совет­ ская энциклопе­ дия. — М., 1931. — Т. 6. - С. 208. 4 Див.: Большая совет­ ская энциклопедия. — М., 1939. — Т. 43. — С. 674. зумника», а як прояв ворожого «ради­ калізму», що знаходиться «між Уеллсом і Жюль Верном». Глибоке роздратування модернізмом («радикалізмом») Тухачевського, яке зрозуміло читається в цьому обміні враженнями, мало не лльки психо­ логічну і суто особисту підставу. Нагадаємо, що Ворошилов і Сталін один-єдиний раз були у відкрилй опо­ зиції до Леніна — у так званій «воєнній опозиції» 1918 року, що запе­ речувала проти співпраці з колишніми офіцерами. Цей факт ретельно прихо­ вувався парлйними істориками, і дов­ гий час всі протоколи воєнної секції VIII з'їзду РКП(б) залишалися під пиль­ ною охороною ідеологічних нагля­ дачів. А там Ленін критикував Вороши- лова за невміле керівництво бойовими діями, за великі втрати (Ворошилов ви­ гукував при цьому: «А скількох ми вби­ ли?»), Сталін відмовчувався, але явно підтримував свого ставленика. Але по­ зиції Сталіна не були таємницею. В «Правді» від ЗО жовтня 1918 року він відзначав переваги Червоної Армії, які забезпечували їй перемоги над білими. Першою з них є «свідомість і дис­ ципліна» червоноармійців, які відріз­ няють їх від «вражаючої тупості і невігластва» білих. Третя перевага — «міцний тил» Червоної Армії. А от ска­ зане про «другу перевагу» варто про­ цитувати: «Не менш важливе значення - має поява цілого кадру червоних офіцерів з колишніх солдатів, що одер­ жали бойове хрещення в ряді битв. Ці червоні офіцери становлять головний цемент нашої армії, що скріплює її в єдиний дисциплінований організм»1 (курсив мій. — М.П.). Ця тирада має велике значення для розуміння і ранніх, і пізніших настанов Сталіна. За підрахунками А.Г. Кавтарадзе2, із старого офіцерства близько 40 % пішло в білі армії, близько ЗО % — в Червону і майже 30 % не брали участь у Грома­ дянській війні. На грудень 1920 року в Червоній Армії налічувалося 130 тис. ко­ мандирів, з яких близько 73 тис. (56 %) були колишніми офіцерами (в тому числі 12 тис. раніше служили у білих). З 20 ко­ мандуючих фронтами громадянської війни 17, тобто 85 %, були колишніми справжніми, кадровими офіцерами, із 100 командуючими арміями — 62 ко­ лишніх кадрових офіцери і 20 офіцерів воєнного часу. Такі були наслідки політи­ ки залучення «воєнспеців», що її прово­ дили Ленін і Троцький. Майже всі колишні офіцери, що вхо­ дили до керівного складу Червоної Армії, були розстріляні Сталіним. В «Малой советской энциклопедии» (1931. — Т. 6.) російське офіцерство ха­ рактеризувалось виключно негативно, стаття закінчувалася словами: «Сметены Октябрьской революцией»3. Можна по­ думати, що негативне сприйняття старого кадрового офіцерства було відлунням операції «Весна», але в 1939 році у Ве­ ликій радянській енциклопедії всі харак­ теристики 1931 року було повторено, хо­ ча крізь зуби визнавалося, що викорис­ тання «воєнних спеціалістів з колишніх офіцерів ...відіграло певну позитивну роль»4. Російське офіцерство було не найви­ щих професійних якостей. Особливо це слід сказати про офіцерів воєного часу і особливо про прапорщиків, які стано­ вили головну масу тих, хто прийшов до червоних добровільно і посідав ос­ новні командні посади в ротах, ба­ тальйонах і полках, а то і в дивізіях й арміях. Та головні командні кадри, на які Сталін робив ставку, були вихідця­ ми з солдатського та унтер-офіцер- ського складу старої російської армії. Навіть прапорщики не завжди закінчували якісь школи: в російській армії перше офіцерське звання при- 426 своювалося і солдатам за хоробрість в бою. А освітній ценз для школи пра­ порщиків був усього 4 класи. Що ж ска­ зати про російського унтер-офіцера! Унтер-офіцерами були і Будьонний, і Жуков, і багато інших керівників Чер­ воної Армії, з якими вона зустріла 1941 рік. Російські офіцери рідко з'яв­ лялися у взводах і перекладали на ун­ терів та фельдфебелів свою повсяк­ денну роботу. Це створювало узаконе­ ну «дідівщину», де самодурство чи ро­ зумна жорстокість унтер-офіцерів до­ повнювали вакуум, утворюваний тра­ диційною становою відділеністю обер- офіцереького корпусу від унтер-офіцер- ського. Офіційно в російській армії не передбачалися ллесні покарання, але унтери били солдалв нещадно. Будьон­ ний — колишній вахмістр — міг уда­ ром кулака звалити солдата з ніг. Жорстока солдатська «наука» була продовженням російської побутової і сімейної виховної традиції. Жуков зга­ дував у своїх мемуарах, як його важко били в сім'ї з дитинства. Це було нор­ мою в російській селянській і міщан­ ській сім'ї; так само били і Горького, — так жив увесь російський «городок Оку- ров». До війни ще трималася створена громадянською війною і парлйно-ко- мандирським ядром Червоної Армії егалітарна атмосфера близькості «ком­ состава» до червоноармійців. Але вже в другій половині війни в радянському офіцерському корпусі утверджуються плебейські звичаї — з побоями, матом, пияцтвом і безглуздою жорстокістю. Ми впізнаємо тут ту саму недовіру до інтелігенції й інтелігентності, яка ха­ рактеризує сталінський стиль і яка була абсолютно несумісна з нравами «нової школи» Тухачевського, Уборевича, Якіра та їм подібних, молодих коман­ дирів, що походили переважно із ко­ лишніх офіцерів. Сталін орієнтувався на верхівку колишньої Першої кінної армії — але не просто як на старих знайомих, а як на висуванців із самого низу, простих і грубих, зате прозорих і зобов'язаних усім. Уявлення про воєнну ідеологію Тимо- шенка можуть дати вже його спогади про громадянську війну. В грудні 1920 року делегати VIII з'їзду Рад Во­ рошилов, Будьонний і начдив Тимошен­ ко були запрошені до Леніна на вече­ рю. Слід думати, Сталін показував Леніну свої кадри. Присутні були Сталін, Орджонікідзе і Калі нін. «Володимир Ілліч розпитав мене про наших чудових бійців, — згадував С.К. Тимошенко. — Я сказав йому, що мені бійці багато разів підказували пра­ вильне рішення складних бойових за­ дач. Володимиру Іллічу ця фраза дуже сподобалась. Він сказав: «Саме так, спи­ райтесь на них, вони завжди підкажуть. Головне — бути серед бійців, в масі». Трохи помовчавши, Володимир Ілліч запитав: «А були випадки, щоб бійці не слухались? Ну, скажімо, не хотіли б на­ ступати?» Я відповів Володимиру Іллічу, що та­ ких факлв не знаю. Якщо, кажу, коман­ дир не дав би бійцям наказу про на­ ступ, вони самі пішли б на ворога, зали­ шивши позаду свого командира. Всі засміялись. В.І. Ленін потиснув мені руку: «Доб­ ре, що у нас такі бійці, що самі ідуть на ворога. Таких якостей не має жодна імперіалістична армія»1. Здається, що стара людина, яка писа­ ла ці рядки, переживала л ж самі почут­ тя, які володіли нею в той вечір: тоді здоровань Семен не знав, мабуть, куди дівати свої величезні руки, покривався потом від несмілості і напруження, шу­ кав слова, які треба сказати великому вождю. Але в цих примітивних словах була вся суть його, з дозволу сказати, доктрини: та чи знаєте ви, які у нас бійці? Вони і пораду командиру дадуть, 1 Див.: Тимошенко C.K. Встреча с вождем // Воспоминания о Ле­ нине. — М., 1957. — Т. 2. - С. 598. 427 1 Див.: Штеменко С.М. Генеральный штаб в годы войны. — М., 1972. — С. 282. і наступати хочуть без кінця, так що спробуй не дай їм наказу про наступ! Генералові Штеменку, якого напра­ вили разом з Тимошенком представни­ ком Ставки 1944 року, старий уже мар­ шал під час вечері роздратовано бур­ чав: «Академії позакінчували і думаєте, що Бога за бороду тримаєте... Скільки тобі було літ, коли почалась рево­ люція?»1 В його оточенні тих, хто по- закінчував академії і думав, що Бога за бороду тримає, не було. Керівництво Червоної Армії напере­ додні війни становили висуванці Тимо- шенка і Будьонного, переважно кавале­ ристи і головним чином колишні солдати й унтер-офіцери з Першої кінної армії. Ось склад Головної військової ради: го­ лова — нарком оборони С.К. Тимошенко, колишній солдат: члени ГВС — Сталін, се­ кретар ЦК Жданов, начальник Генштабу Г.К. Жуков (унтер-офіцер, кавалерист, загальна освіта — 4 класи екстерном при окружних курсах в 20-ті роки), перший заступник наркома — С.М. Будьонний (колишній вахмістр), заступник наркома, відповідальний за артилерію Г.І. Кулик (колишній солдат-артилерист, служив в Першій кінній армії, відповідальний за артилерію і хімію в РККА), заступник наркома Б.М. Шапошников, заступник наркома К.А. Мерецков (відповідальний за військові навчальні заклади та інспекцію; колишній солдат, служив в Першій кінній армії), начальник ГУ ВВС П.Б. Ричагов, після його арешту влютому 1941 року — П.В. Жигарєв; заступник наркома, начальник ГУ Політпропаганди Запорожець, з травня — Л.З. Мехліс. До цього можна додати ще начальника Розвідупру Ф.І. Голікова — колишнього червоноармійця з І Кінної, начальника Автобронетанкового управління Я.М. Фе- доренка, колишнього бійця І Кінної і на­ чальника АБТУ Київської округи при Ти- мошенкові, командуючого Московською округою генерала армії І.В. Тюленева — колишнього червоноармійця з І Кінної, і так далі. Заступник начальника Генераль­ ного штабу, начальник оперативного уп­ равління М.Ф. Ватутін — теж із солдатів, закінчив Академію РККА і Академію Ген­ штабу, служив у Києві у Тимошенка на­ чальником штабу округи. Лише в ході Великої Вітчизняної війни на командні посади вийшли такі колишні російські офіцери воєнного часу, як A.І. Антонов, I X Баграмян, О.М. Васи- левський, Л.О. Говоров, І.Є. Петров, М.А. Пуркаєв, Ф.І. Толбухін, Д.Н. Гусєв, Н.Д. Захватаєв, В.І. Кузнецов, Ф.І. Кузнецов, В.В. Курасов, П.А. Ку- рочкін, М.Ф. Лукін, Ф.І. Перхорович, Н.П. Пухов, М.С. Хозін, В.Д. Цветаев, B.А. Юшкевич та багато інших. Але війну воєнних ідеологій у тридцяті роки інтелігентні офіцери програли ма­ лоінтелігентнимунтер-офіцерам. Вибір стратегічних рішень П'ятиріччя 1928— 1933 готує ту ради­ кальну зміну європейської рівноваги, яка настала після краху німецької демо­ кратії. В СРСР в цей час в оцінках міжна­ родної ситуації панує надзвичайно агресивна, можна сказати, лараноїдаль- на риторика, створювана Комінтерном і ОГПУ — головним організатором різ­ них «шкідницьких» процесів. У Радянському Союзі двадцятих років взагалі панувала атмосфера очікування близької збройної інтервенції Заходу. Під час дискусії 1925 року песимісти Радек і Преображенський, які запере­ чували факт стабілізації Європи, перед­ рікали антирадянську інтервенцію не пізніше 1926— 1928 років, їм заперечу­ вав оптиміст Лозовський, який чекав війни десь 1930 року. Кінець періоду стабілізації проголошено Комінтерном 1927 року. Через півтора роки Д.З. Ма­ нільський писав: «Світ іде до таких 428 соціальних конфліюів і потрясінь, порівняно з якими перша революційна хвиля... буде здаватися лише епізо­ дом»1. Про безпосередню загрозу інтер­ венції говорили всі процеси над інте­ лігентами; англо-франко-румунсько- польське вторгнення ось-ось повинне було перервати мирну творчу працю ра­ дянських людей. Офіційний експерт Комінтерну і ЦК ВКП(б), автор матеріалів до до­ повідей Сталіна на парл'йних з'їздах в частині, де йшлося про світовий еко­ номічний розвиток, угорський марк- сист-емігрант Єне Варґа писав: «Харак­ терної для прогресуючого капіталізму зміни кризи, депресії, піднесення, ви­ сокої кон'юнктури і знову кризи в да­ ний час стосовно значних частин світо­ вого господарства уже більш не існує: тепер періоди хронічної депресії і більш гострі хронічні фазиси змінюють один одного»2. Теза Варґи щодо оста­ точного «загнивання» і депресії без піднесень увійшла в доповідь Сталіна на XVI з'їзді парлї, і тепер її неможли­ во було піддавати сумніву. З цього часу і до смерл Сталіна теза про «депресію особливого роду», яка не має шансів перерости на піднесення, стає догмою, незважаючи на очевидну суперечність із фактами — уже в середині тридця­ тих років західний світ оправився від Великої депресії. Зрештою, Варґа прогнозував настання останньої і вирішальної економічної кри­ зи щороку, крім того 1929-го, коли дійсно наступила Велика депресія. Але неза­ лежно від економічних прогнозів після усунення Бухаріна, 1928 року, проголо­ шено початок «другого туру війн і рево­ люцій» і відповідно тактику «клас проти класу». Головною задачею комуністів визнано ізоляцію «угодовців» — соціал- демокралв. Звідси ставлення до фашиз­ му як заурядного явища в політичному житті, що нічим в принципі не відрізняється від «соціал-фашизму». Щоправда, навесні 1931 року XI пленум Виконкому Комінтерну критикував Ерн- ста Тельмана, який розглядав фашизм як побічний продукт комуністичного руху, як щабель* що його проходить дрібна буржуазія на шляху до комунізму3. Але загалом з ультралівими Комінтерн пого­ джувався в тому, що успішна боротьба проти фашизму «вимагає швидкого і рішучого виправлення помилок, які голов­ ним чином зводяться до ліберального протиставлення фашизму буржуазній де­ мократа і парламентських форм диктату­ ри її відкрито фашистським формам, що було відображенням соціал-демократич- них впливів у комуністичних лавах»4. Звідси і рішуча ворожість до всіх коа­ ліцій з демократами. Спростовуючи чут­ ки, ніби комуністи готові на блок з керівниками соціал-демокралї, німець­ кий комуністичний лідер Вільгельм Флорін іронічно запитував: «Може, до то­ го ж прийняти умови соціал-демокралї і поширити коаліцію: в Німеччині — на парлю Центру, у Франції — на парлю Ерріо, в Австрії — на парлю соціалістів, в Чехословаччині — на парлю Бене- ша?»5 Саме це й зробив Сталін через два роки. Однак, всі ці вкрай ліві демонстрації революційної пильності служили димо­ вою завісою для задумів Сталіна, які він здійснював у внутрішній політиці. Насправді ультраліва риторика парлї і Комінтерну прикривала глибокий ізо­ ляціонізм, що наступив з розгромом Троцького і Бухаріна. Сталін уже не ду­ мав про світову революцію — він ду­ мав про Велику Державу. Всі помисли Сталіна спрямовані на те, щоб руками своїх агресивних висуванців швидко і жорстоко зламати опір селянського «середнього класу», під приводом бо­ ротьби з агентурою інтервентів розгор­ нути терор, що мав би поглинути насам­ перед його політичних противників у Д.З. Манільський 1 Див.: МануильскийДЗ. Вопросы Пленума ИККИ / / Правда. - 1929. — 14 июня. 2 Див.: Варга Е.С. Ос­ новные проблемы мирового экономи­ ческого кризиса / / Мировое хозяйство и мировая полити­ ка. — 1930. — № 5. — С. 4. 3 Див.: Коммунисти­ ческий Интернацио­ нал. — 1932. — № 5. — С. 14. 4 Див.: Компартии и кризис капитализ­ ма. XI Пленум ИККИ. Стенографи­ ческий отчет. — М., 1932. — С. 626. 5 Див.: Коммунисти­ ческий Интернацио­ нал. — 1932. — № 24. — С. 35. 429 Гітлер — автор «Mein Kampf» парлї, а полм звалити вину за жорсто­ кості «первісного соціалістичного на­ громадження» на підлеглих і карди­ нально «обновити кадри». В цей час мала бути закладена індустріально- технічна основа для нової цивілізації, створено військово-промисловий комп­ лекс і переозброєно армію і флот. Чи вірив Сталін в можливість здійсни­ ти революцію в Німеччині, яка з вісім­ надцятого року була, здавалось, такою близькою? Можливо, він серйозно роз­ раховував і на такий варіант подій. При­ наймні максимальна дестабілізація об­ становки в Німеччині могла відволікти увагу західних демокралй від СРСР. А західні демокралї дійсно зайняті^ ці роки внутрішніми проблемами, які заго­ стрилися в зв'язку з економічною кри­ зою, і особливо — німецькими пробле­ мами, оскільки Німеччина найболісніше сприйняла удари Великої депресії. Падіння демократії в Німеччині і встановлення диктатури нацистів повністю змінило ситуацію в Європі. З цього моменту світ рухається до війни. Нацистське керівництво постійно твердило, що його мета — знищення комунізму, а не територіальні завою­ 430 вання. Але дії Гітлера були непередба- чувані. Вже 14 жовтня 1933 року Німеччина вслід за Японією вийшла з Ліги Націй, показавши світу, що не має наміру рахуватися з міжнародними зо­ бов'язаннями. Гітлер відкрито говорив про ліквідацію обмежень, встановле­ них Версальським договором, і воз­ з'єднання німців в єдиній державі. Не­ офіційно він багато базікав з різними людьми на теми майбутньої великої германської імперії, окреслював її вра­ жаючі географічні контури, малював страшні і криваві картини майбутнього панування «германської раси». Погля­ ди Гітлера були відверто викладені в його книзі «Моя боротьба» («Mein Kampf»), опублікованій 1924 року. Гітлер заборонив її перекладати на французьку мову, й інтелігентний міністр закордонних справ Барту гово­ рив напівжартома, що він один у Франції прочитав її. Знайомі з ра­ систськими проектами Гітлера були, звичайно, численні політики Заходу, але більшість із них вважала все це легковажною і безвідповідальною ма­ ячнею. Серед консерваторів переважа­ ла упевненість у тому, що серйозні лю­ ди з оточення Гітлера, такі, як Папен чи Шахт, зуміють стримати неврівноваже- ного правого радикала. Сталін реагував негайно. Вже у травні 1933 року було припинено таємне співробітництво збройних сил Німеччи­ ни та Росії. В 1933 році почалися розмо­ ви Літвінова з французькими дипломата­ ми про можливість приєднання СРСР до європейської демокралї. На основі виз­ нання пакту Бріана — Келлоґа про забо­ рону агресії 3 липня 1933 року в Лондоні укладено багатосторонню угоду СРСР із сусідами від Фінляндії до Афганістану. В лютому 1934 року після вечері в ра­ дянському посольстві в Парижі посол Довгалевський попросив залишитися міністра Ерріо. Особисто і конфіденційно Довгалевський передав через нього про­ позицію Кремля: СРСР підписує пакти про взаємодопомогу з Францією, Чехо- словаччиною, державами Баллї, а також вступає до Ліги Націй. Ерріо запитував себе після цієї розмови: «Чи буде зро­ зуміло, коли це стане відомо, значення того факту, що величезна країна, яка дов­ гий час перебувала в стані революційної ізоляції, погоджується тепер співробіт­ ничати з іншими країнами?»1. Справді, поворот, здійснений Сталі­ ним після приходу Гітлера до влади, мав стратегічне значення. Він був наслідком здійснення ним термідоріанського дер­ жавного перевороту, але антифашист­ ського політичного характеру набув під тиском народжуваного міжнародного лівого руху, що був зародком пізнішого «єврокомунізму». Ще восени 1934 року Варґа твердив по-старому: «Майбутній історик, можли­ во, дійде висновку, що китайська рево­ люція, іспанська революція і бої в Відні означають уже початок другого туру ре­ волюцій»2. Але іспанці, китайці і австрій­ ці думали зовсім про інше. В листопаді 1933 року іспанські ко­ муністи без санкції Комінтерну і всупе­ реч його настановам уклали виборчий блок в Малазі з соціалістами і рес­ публіканцями — «Народний фронт». Керівник КП Іспанії Хосе Діас був підданий суворій критиці в Москві, але продовжував наполягати на ще шир­ ших угодах з лівим центром. В лютому 1934 року французькі ко­ муністи виступили спільно з соціа­ лістами і радикалами проти загрози фашистського путчу у Франції. Москва мовчала. 27 липня 1934 року Ком- парл'я Франції уклала пакт про єдність дій з соціалістами Леона Блюма, а ком- парля Іспанії запропонувала створити Народний фронт по всій країні і в жовтні дружно брала участь у загаль­ ному страйку разом з «соціал-фашис- тами». Нарешл, 24 жовтня в Нанл лідер Компарлї Франції Моріс Торез за­ пропонував всім лівоцентристам ор­ ганізувати Народний фронт. Виконком Комінтерйу попросив Тореза відмови­ тися від цієї пропозиції, але Торез не послухався. Коли з Берліна до Москви приїхав визволений з нацистського ув'язнення Георгій Дімітров, він почав із критики «сектантських помилок» керівництва Комінтерну щодо боротьби з «соціал- фашизмом» і «недооцінки буржуазного парламентаризму». Розумний і само­ стійний болгарський комуніст, що вир­ вався з лап наці, мав моральне право голосно говорити про те, що думали ти­ сячі комуністів Європи, яких у випадку фашистських переворолв першими ве­ ли на розстріл. Керівництво Комінтерну розкололось. Бела Кун, Варґа, Кнорін, Лозовський відстоювали старі позиції. Дімітрова підтримали Тольятті, Маніль­ ський, Куусінен. Суперечки в червні— серпні 1934 року ні до чого не привели, але термін «соціал-фашизм» був зня­ тий. В другій половині 1934 року мав відбутися VII конгрес Комінтерну, але 5 вересня його перенесли на наступний рік. Сталін запросив у Москву на бесіду про антифашистський письменницький рух у Франції Іллю Еренбурґа, що був паризьким кореспондентом газети «Из- вестия». Щоправда, розмова так і не відбулася у зв'язку із убивством Кірова. Конгрес Комінтерну відбувся 25 лип­ ня — 21 серпня 1935 року і підтри­ мав — з санкції Сталіна, природно, — лінію Дімітрова, Тореза, Тольяпі, Діаса, Манільського. 1938 року, коли прийшла пора «роз­ биратися» з керівництвом Комінтерну, Манільський звітував на Політбюро. Як він полм розповідав, після погромного виступу Кагановича Сталін встав, про­ йшовся по кабінету, посмоктав погаслу люльку і сказав: «У вас там, в Коминтер- 1 Див.: Эррио Э. Из прошлого. — М., 1958. — Т. И. — С. 476— 477. 2 Див.: Варга Е.С. От первого тура рево­ люций ко второ­ м у// Мировое хо­ зяйство и мировая политика. — 1934. — № 8— 9. — С. 22. 431 Ґеорґій Дінітров на «судовому процесі» з приводу підпалу Райхстаґу не, все предатели». Манільський по­ прощався з життям. Помовчавши і гля­ нувши на Манільського, Сталін додав: «Кроме тебя». На другий день старе керівництво було арештоване і потім, «зізнавшись», розстріляне. Сталін висо­ ко цінував розум і досвід Манільського і особливо Дімітрова, але справа була не в цьому: ліві ентузіасти, що виконували його волю в добу «рішучих атак на капітал», стали «козлами відпущення». Насправді Сталін не так уже й безпо­ воротно прийняв антифашистську стратегію. 2 вересня 1933 року було ук­ ладено радянсько-італійський договір про дружбу, взаємодопомогу і нейт­ ралітет. Сталін ніби демонстрував свою готовність до союзу з тоталітарними державами на певних умовах. Окремі натяки нацистам на те, що двері зали­ шаються відкритими, подибуємо в ра­ дянській дипломатії і надалі. Але в цілому вибір було зроблено Сталіним досить радикальний. Йшлося не зовсім про те, про що пи­ сав Ерріо, — не про відмову від ізоляції. Ізоляціонізм революційної Росії стосу­ вався тільки «буржуазних урядів», бо 432 вся зовнішня політика червоної Росії була намацуванням оптимальних марш­ рутів світової пролетарської революції. В ленінсько-бухарінській стратегії такі маршрути пролягали через Схід тобто Китай, Індію і Туреччину. Дивним чином це має аналогії з далекосхідними орієн­ таціями російського царизму, тільки те­ пер ішлося не про Жовторосію в Маньч­ журії, а про червоний Китай. Сутичка з Японією стала повторенням старих ко­ лоніальних суперечностей. Зовнішньополітична переорієнтація Сталіна завершувала його термідоріан­ ський переворот: для нього тепер не існує інтересів світового пролетаріату і пролетарської революції — є тільки державний інтерес СРСР, він же — гео- політичний інтерес Росії, і диктатору доводиться обирати між двома орієнта­ ціями — або з Німеччиною проти «ан- тантівської» демократії, або з демо­ кратіями проти Німеччини. Перший проект радше глобалістський, другий континентальний і радше європей­ ський. Все як раніше. Якою ж була реакція Заходу на про­ стягнуту руку Сталіна? 15 вересня 1934 року за ініціативою уряду Франції до уряду СРСР звернули­ ся ЗОдержав — членів Ліги Націй із за­ прошенням вступити до Ліги. СРСР по­ годився і через три дні був прийнятий до Ліги Націй. Але це ще не було реаль­ ною відповіддю. Відповідь Англії збігалася з першою реакцією Муссоліні. Дуче відчув у Гітлері суперника в майбутній боротьбі за консервативні режими Балкан і По- дунав'я, а насамперед за Австрію. Осо­ биста зустріч з Гітлером 1934 року, вла­ штована фон Папеном, не принесла по­ розуміння. Треба сказати, що Гітлер ставився до Муссоліні з щирим пієте­ том як до провісника світового фашиз­ му, але це не міняло його божевільних великонімецьких планів, які відводили Італії другорядну роль. З ініціативи Муссоліні 1933 року почалися перего­ вори про укладення пакту чотирьох держав; Німеччина, Італія, Франція і Англія мали утворити директорію, яка правила б Європою. Пропозиція Муссоліні була зустрінута позитивно урядом Макдональда, тобто в кінцевому рахунку консерваторами, і сам англійський прем'єр поїхав у Рим для узгодження позицій. Тут вперше різко засудив запопадливість свого уря­ ду Черчілль, з погано прихованим пре­ зирством порадивши колишньому робітничому лідеру довірити зовнішню політику досвідченим дипломатам. Звідси починається історія численних спроб англійської дипломалї не «умови­ ти агресора», як це не раз характеризу­ валось радикальними комуністичними і антикомуністичний політиками й істори­ ками, а використати нацистську Німеч­ чину як буфер проти Сталінського дер­ жавного комунізму, нейтралізувавши не­ реалістичний нацистський «футуризм». Права, італо-англійська пропозиція не мала шансів — і через опір фран­ цузької сторони, і через те, що Гітлер не збирався зв'язувати себе жодними зо­ бов'язаннями. Коли Гітлер прийшов до влади, у Франції якраз мінялися один за одним уряди лівої чи центристської орієнтації. Одразу після одержання звістки про призначення нового райхсканцлера тодішній прем'єр-міністр Едуард Да- ладьє викликав до себе начальника Ге­ нерального штабу, заступника голови Вищої ради оборони Франції генерала Вейґана. Вейґан розвіяв сумніви прем'єра. На його думку, німецька армія зможе досягти рівня кайзерівської не раніше ніж через 10 років, а вже 1934 року має бути готова «лінія Ма- жіно» — оборонна надія Франції. У Франції слабкі у воєнному відношенні союзники, крім досить сильної армії Че- хословаччини. Вирішальну роль у війні відіграє найсильніший у світі англій­ ський флот. Вейґан схилявся до воєнно­ го союзу з СРСР, але після 1934 року змінив своє ставлення. Його, людину глибоко консервативну, налякало поси­ лення лівих елеменлв у Франції. Тим не менш франко-радянський договір про взаємодопомогу підписано 2 травня, а аналогічний радянсько-чехословацький договір — 16 травня 1935 року. Впродовж 1934—1935 років склала­ ся європейська розстановка сил, що могла б знайти подальший розвиток і попередити воєнну катастрофу. Однак, європейська демокраля втрачала одну позицію за другою і врешл віддала ініціативу Гітлеру і Сталіну. За три-чотири роки своєї диктатури Гітлеру вдалося методами державного втручання в економіку зупинити її роз­ вал, практично ліквідувати безробіття і добитися зовнішньополітичних успіхів, які зміцнили внутрішнє і зовнішнє ста­ новище його режиму. Ремілітаризація Рейнської області, повернення Саару внаслідок успіху наці на плебісциті, відкрита відмова Німеччини від воєн­ них статтей Версальської угоди, прого­ лошена 16 березня 1935 року, і вели­ чезні успіхи в реальному, не рекламо­ ваному переозброєнні Вермахту, як відтепер називалися збройні сили Ні­ меччини, змінили не тільки позиції Німеччини в Європі, а й співвідношен­ ня сил в таборі тоталітарної правиці. Віднині Гітлер, а не Муссоліні, був провідною силою фашизму. Вуличні бої у Відні 1934 року, які ста­ рим комінтернівцям здавались пе­ редвісником світової революції, були результатом конфлікту рештки імперії — величезного європейського міста, де жи­ ла чверть Австрії, де була зосереджена більшість австрійського робітництва, буржуазії та інтелігенції і де найбільший вплив мала соціал-демокраля, — і като- 433 1 Мл5£ол СЬигсМи. Біер Ьу БІер, 1936— 1939. — АІ.-У., 1939. — Р. 248. лицької селянської Австрії, переважно тоді дуже бідної гірської країни. Консер­ вативна Австрія 1934 року підтримала Дольфуса, союзника Муссоліні, але в то­ му ж році канцлер був убитий місцевими нацистами. З того часу австро-німецькі націоналістичні сили контролюються Берліном; Австрія була захоплена Гітле- ром 1938 року, але демокралї прийшов кінець раніше. Катастрофа в Іспанії означала втрату останнього в латинському світі плац­ дарму демокралї. За іронією долі, уду­ шення іспанської демокралї шляхом політики невтручання випало на уряд Народного фронту. Народний фронт тріумфально переміг на виборах 1936 року і сформував уряд з соціалістів і радикалів на чолі з Лео- ном Блюмом. Страх перед комуністич­ ною загрозою не мав підстав — ко­ муністи одержали всього 72 мандати із 381, що завоював Народний фронт. Соціалісти мали вдвоє більше — 146 мандалв. Франція, як зазначав Рузвельт, опинилася перед необхідністю розв'язати всі застарілі соціальні про­ блеми, до того ж за вкрай несприятли­ вих економічних умов. Уряд Леона Блю­ ма провів закони про колективні дого­ вори, які гарантували певні норми за­ робітної плати, про визнання вільних профспілок, про інститут уповноваже­ них, нарешті, про оплачувану відпустку (до Народного фронту Франція знала лльки відпустки за власний рахунок!) і 40-годинний робочий тиждень, а також про регулювання цін на зерно, реор­ ганізацію державного банку, націо­ налізацію воєнних заводів і підвищення вчетверо платні солдатам. Це було все, на що держава була спроможна. Для підтримання бюджету потрібні були за­ ходи суворої економії, проти яких, зви­ чайно, виступили комуністи. Фактично це й розвалило Народний фронт і вик­ ликало відставку лівого уряду. Про серйозну реорганізацію збройних сил, в необхідності якої де Ґолль переконав Леона Блюма і лідера радикалів Поля Рейно, не могло бути й мови. В результал різних урядових комбі­ націй вирішальні кроки напередодні війни випало робити правому лідеру радикальної парлї Даладьє. Він не мав інших союзників, крім консервативного уряду Англії, і не витримував тиску своїх і англійських правих. За таких умов влітку 1938 року роз­ горівся конфлікт навколо судетських німців, нібито переслідуваних властя­ ми Чехословаччини. Європа опинилася перед загрозою війни. «Якщо Великобританія, Франція і Росія спільно звернуться до Гітлера з нотою, — писав тоді Черчілль, — даю­ чи йому зрозуміти, що напад на Чехо- словаччину потягне за собою їх негай­ ний спільний виступ; якщо в той же час і Рузвельт заявить, що ця нота має за собою моральну підтримку США... то можна сподіватися, що цивілізований світ не буде втягнутий в катастрофу»1. Черчілль знав більше, ніж говорив: до англійців зверталися керівники Вер­ махту, перелякані перспективою війни і готові на військовий переворот. В змові брали участь генерал-полковник Бек і полковник Остер — особистий друг Канаріса, а також командуючий I I I військовою округою (Берлін— Бранденбурґ), його помічник, коман­ дир розташованої там танкової дивізії... 18 серпня учасник змови Евальд Кляйст-Шменцін приїхав до Лондона і мав розмову з Вансіттартом з міністерства закордонних справ і Черчіллем, в ніч на 7 вересня лорд Галіфакс таємно прийняв іншого змов­ ника — радника посольства Тео Корд- та. Кордт виклав позиції змовників: як­ що Англія підтримає Чехословаччину, війни не буде, а якщо й буде, опозиція скине Гітлера. 434 У відповідь Чемберлен взяв свою па­ расольку і вперше в житті сів у літак, щоб полети до Гітлера в Берх- тесґаден. В результаті народилася Мюнхенська угода. Треба сказати, що Сталін тоді був серйозно сповнений рішучості піти на ризик воєнного конфлікту. Про це свідчать заходи по приведенню армії в стан бойової готовності, здійснені во­ сени 1938 року. Можливо, чималою мірою ця рішучість підтримувалася тим, що ненависний йому польський режим брав, на свою ганьбу, участь у поділі Чехословаччини на боці «держав осі», і виникала можливість помститися Польщі за поразку 1920 року. Так чи інакше проблема полягала в тому, чи вірно вгадали демократичні уряди справжні цілі нацистів. Якщо Гітлер вдовольниться возз'єднанням німців в єдиній державі і залишить Чехословач- чину в спокої після територіальних по­ ступок, отже, консервативна стратегія вірна. Змінена реальна ситуація приве­ дена у відповідність із правовими міжнародними угодами, і з нацизмом можна співробітничати проти ко­ мунізму. Якщо ж виявиться, що Гітлер проковтне і рештки Чехословаччи­ ни, — отже, скоєно фатальні помилки. В березні 1939 року виявилось, що скоєно фатальні помилки. Чехословач- чину було окуповано. Історія переговорів між англо-фран- цузами та СРСР, підготовки та реалізації альтернативного варіанта — змови між Гітлером та Сталіним добре відома. Слід зазначити лльки загальнополітичний характер цього стратегічного повороту. Публікації того періоду свідчать про те, що Сталін серйозно обрав союз з Німеччиною проти європейських демо- кралй як засіб досягнення власних стратегічних цілей. Голова Комінтерну Георгій Дімітров писав тепер: «Якщо раніше вказані європейські держави ділились на агре­ сивні і неагресивні, ...то тепер цей поділ уже не відповідає дійсності. Ця різниця зникла. Більш того — якраз англійські і французькі імперіалісти виступають в ролі найревнісніших при­ хильників продовження і дальшого розпалювання війни»1. З роз'ясненнями виступив, нарешл, і сам Сталін. «Але як би не брехали панове з агентства Ґавас, вони не можуть запе­ речувати, що: а) не Німеччина напала на Францію і Англію, а Франція і Англія напали на Німеччину, взявши на себе відповідаль­ ність за нинішню війну; б) після відкриття воєнних дій Німеччина звернулася до Франції і Англії з мирними пропозиціями, і Ра­ дянський Союз відкрито підтримав мирні пропозиції Німеччини, бо він вважав і продовжує вважати, що най­ швидше закінчення війни докорінним чином полегшило б становище всіх країн і народів; в) правлячі кола Англії і Франції гру­ бо відхилили як мирну пропозицію Німеччини, так і спроби Радянського Союзу добитися якнайшвидшого закін­ чення війни»2. Звичайно, політичний перехід на бік тоталітарних держав виключав тактику Гітлер і Чемберлен у Мюнхені 1 Див.: Коммунисти­ ческий Интернаци­ онал. — 1939. — № 8— 9. — С. 36. 2 Правда. — 1939. — 30 нояб. 435 1939. Німецькі війська входять у Прагу 1 Див.: Коммунисти­ ческий Интерна­ ционал. — 1939. — № 8— 9. — С. 6. Народного фронту. В зверненні Ко­ мінтерну до робітників світу говори­ лось: «Більше ніж будь-коли вам потрібна тепер єдність сил для боротьби проти війни, реакцї, наступу капіталу. Але ця єдність можлива нині тільки по- мимо і проти лідерів соціал-демократії, що цілком і повністю перейшли на служ­ бу до імперіалістів. З ними, рівно як і з лідерами інших дрібнобуржуазних партій, не може бути ні єдиного робітни­ чого, ні народного фронту»1. Подібні оцінки важать, мабуть, більше, ніж поділ територій Сходу Європи між Німеччиною та СРСР, сам факт підписання угоди, яка відкрила нацистам шлях на Польщу і на Захід, і економічна підтримка воєнної машини Німеччини напередодні її нападу на СРСР. Ліва громадськість Європи сприйня­ ла угоду СРСР з Німеччиною як зраду і комунізму, і демократії. Чи можна вва­ жати політичну лінію, обрану Сталіним у серпні 1939 року, зрадою чи хоча б помилкою? З точки зору інтересів сталінського тоталітаризму, сталінської 436 Великої Держави вона була просто іншою лінією, альтернативною антифа­ шистському курсу 1933— 1938 років. Обидва варіанти політики уже слід розцінювати не з позицій міжнародно­ го комунізму чи ідеалів соціалізму, — для Сталіна всього цього не існувало, всі ідеали самі розцінювалися з точки зору національних, великодержавних інтересів імперії — СРСР. Можна запи­ тувати тільки, чи допустився Сталін прорахунків, чи не надто він розрахо­ вував на лояльність фашизму. Викорис­ товуючи класичні зразки, можна сказа­ ти, що це було гірше, ніж підлота, — це була помилка. Істотна інша обставина: вибір стра­ тегії союзу з Німеччиною — Сталіну бу­ ло байдуже, нацистська вона чи соціал- демократична — означав повернення до глобальної стратегії, а, отже, і до словника світової революції! Вся ево­ люція в напрямі до європеїзму, нібито пророблена комуністами Росії, вияви­ лась парою фраз перед заманливою перспективою зростання впливу Вели­ кої Держави на планеті. Сталін нама- гався використати конфлікт між демо­ кратіями і тоталітаризмом для того, щоб набрати ваги і виступити суддею тоді, коли обидві сторони будуть знеси­ лені. Ту задачу, яку раніше покладали на світову пролетарську революцію, те­ пер мали виконати танки. Історія, здавалось, зробила все, щоб об'єднати в одному таборі фашист­ ський і комуністичний тоталітаризм. І все-таки цей варіант виявився не­ можливим. Комуністичній Росії судило­ ся увійти в війну в союзі з західними демократіями. Німеччина проти світу Феномен масової підтримки гітлерів­ ського режиму багато обговорювався в літературі, особливо гостро — у зв'язку з відповідальністю німців за винищення євреїв. Німецька держава виплачує компенсації, її лідери — як консерватор Аденауер, що прожив роки нацизму в Німеччині, так і соціал-демократ Віллі Брандт, що боровся проти нацистів в еміграції, — від імені Німеччини проси­ ли прощення у євреїв. В поясненнях феномену нацизму на- початку панували посилання на таку нібито характерну рису німців, як авто­ ритарна особистість. Виходячи з цього, аналізували ситуацію в Німеччині Фромм, Адорно та інші1. Пізніше пере­ важає аналіз німецького тоталітаризму як культурного явища2. В цьому ж на­ прямку аналізує особливості німецької культури засобами теорії «культурних універсалій» Анна Вєжбіцка3. Зрештою в масовій літературі пере­ важила концепція «тонкої патини цивілізації», за висловом сучасного історика Ганса Моммзена, згідно з якою звіра можна знайти, злегка пошкрябав­ ши пересічну людину кожної націо­ нальної культури. До цього близькі міркування Ганни Арендт щодо «ба­ нальності зла», викладені в її звіті про процес Айхмана в Єрусалимі. За Ганною АрендТ'Носіями зла є не якісь особливі кати, а прості пересічні люди, які, не за­ мислюючись, роблять свою маленьку роботу в сірій рутині бюрократичної буденності. Зло банальне — не баналь­ на ідеологія, яка концентрує зло в лю­ дях і використовує його. Такий компроміс продовжувався до 80-х років; 1980 року вийшла книга консервативного німецького історика Ернста Нольте, який намагався частко­ во виправдати гітлерівське «остаточне рішення єврейського питання». Згідно з Нольте, фактично після 1938 року євреї й німці як спільноти були в стані війни — адже голова Єврейського агентства Хаїм Вейцман після погрому 1938 року («кришталевої ночі») закли­ кав до бойкоту німецьких товарів, тоб­ то фактично від імені євреїв оголосив німцям війну. Дискусії серед істориків закінчилися засудженням позиції Нольте, який зрештою поновно висунув подібні концепції після краху СРСР; але час від часу спалахують нові дискусії навколо невгасимо болючої проблеми відповідальності за фашизм. Нові су­ перечки викликала книжка амери­ канського історика Деніела Ґольд- гаґена «Добровільні кати Гітлера». Ґольдгаґен на матеріалах одного поліцейського батальйону доводив, що злочини творили не якісь особливі на­ цисти і фанатики, а нормальні ре­ зервісти, мобілізовані в загальному порядку4. Варто підкреслити, що проблема по­ лягає не тільки в Голокості. З особли­ вою, нечуваною жорстокістю нацизм ставився до більшості своїх сусідів. Го- локост євреїв і винищення циган у 1943 році займають надзвичайне місце, тому що йшлося про масове убивство всіх, від немічних стариків до малень- 1 Adorno Th„ Frenkel- Brunswik E., Levin­ son O.J., Sanford R.N. The autoritari- an personnality. — N.Y., 1950. Fromm E. The fear of free­ dom. — L.,1960. 2 Dahrendorf Ralf. Gesellschaft und De­ mokratie. — Muen- chen, 1968; Jack M. Weatherford. Deutsche Kultur, amerikanisch betra­ chtet. — Berlin, 1978; Nuss Bernard. Das Faust Syndrom. Ein Versuch ueber die Mentalitaet der Deutschen. — Bonn, 1993. 3Див.: Вежбицкая Ан­ на. Семантические универсалии и опи­ сание языков. — М., 1999. 4 Див.; Нудельман Ра­ фаил. Возвращение в ад / / Окна. — 1996. — 5, 12 и 19 дек. 437 Af. Робінзонова. Освєнцім ких дітей, «винних» лише в одному — в належності до певної нації. Але зло­ чинність нацистського режиму не ви­ черпується цими найстрашнішими його діями. Досить згадати, що в Німеччині працювало 2,7 млн. рабів, набраних з населення колишнього СРСР, зокрема з українців. До них слід було ставитися як до робочої худоби. Так само як до скотини ставилися до слов'ян на окупо­ ваних територіях; в Райхскомісаріал «Україна» не дозволено було жодної освіти для місцевого населення, розстрілювали польських дітей в Гене­ рал-Губернаторстві, якщо викривали заняття в підпільних школах. Загалом нацизм в Німеччині був таким провал­ лям в її цивілізаційному розвитку, що його слід вважати соціально-психо- логічною аномалією на зразок масової параної. Це не лльки не знімає відпо­ відальності з тих, хто цю параною підтримував, будучи нормальною втям- ною людиною, а й підвищує її, бо ма­ сові психози творяться здоровими і втямними людьми. Чи можна в світлі яких би не було страхітливих фаюів відновлювати ко­ лективну відповідальність, зокрема цілих націй? Констатуємо різницю по­ став у цьому питанні: з ліберальної точки зору, з точки зору європейських правових принципів відповідати може тільки особистість, яка вчинила зло­ чин або до нього причетна. З консерва­ тивної точки зору можна говорити про цілісність нації-Gemeinschaft як суб'єкт історичного чину, а, отже, і про істо­ ричну відповідальність народу, але ос­ тання така ж невизначена, як і той чин, що приписується нації як цілому. Пока­ рані учасники поліцейських акцій чи ні, чи були вони ентузіастами катувань і убивств, а чи просто боялися репресій за непослух, вони — кожен особис­ то — є військовими злочинцями, і якісь взаємні прощення чи порозуміння їх з колишніми жертвами були б проявами хворобливої фантазії. Інакше стоїть справа з моральною відповідальністю людини, що належить д6~певної спільноти і приймає її історію, в якій є криваві плями. Тут залишається спадкоємність — насамперед політич­ на, оскільки громадянин даної «нації- держави» сьогодні вільно і відповідаль­ но обирає свої політичні орієнтації. Але коли йдеться про такі великі речі, як історична доля нації, в рахунок бе­ руться так звані культурні архетипи. А у їх виборі, можливо, людина не вільна: архетип якраз і є те буття, те культур­ не a priori, яке не осмислюється — або осмислюється лише заднім числом. 438 Існує чимало культурних фактів, які можуть бути витлумачені як свідчення особливої покори німців наказам і пре- скрипціям1. Так, Анна Вєжбіцка досліди­ ла німецькі надписи-заборони і показала їх командний, імперативний характер порівняно не лише з англійськими, а й з австрійськими відповідниками. В культу­ рологічних дослідженнях Дарендорфа, Нусса, Везерфорда, Вєжбіцкої порядок, die Ordnung розглядається як ключове по­ няття німецької національної культури. Однак, це не те саме, що стандарт автори­ тарної особистості. Уже Фромм розглядав схильність до Ordnung'y як наслідок «страху перед свободою». Вєжбіцка підводить до більш широкого погляду: до визначення несвідомого страху (Angst) як джерела прагнення до порядку. Наскільки переконлива така онто­ логія зла? Передусім можна вказати на більш прозаїчні мотиви німецького прагнення до порядку, ніж містичні страхи. Аку­ ратність і порядок у германській куль­ турі з'являються раніше, ніж протес­ тантська етика; можна послатися вже на матеріали давньої германської архео­ логії. Можливо, протестантська етика тому і лягла так зручно на німецький побут, що вже мала історичні передумо­ ви. Подолання хаосу німецька культур­ на традиція починала з осередку поряд­ ку — власного дому, Heim, поняття яко­ го розширювалося до Heimat — батьківщини. Батьківщина, або «рідна сторона», розглядалась як місце, де лю­ дина виросла і де вона могла почувати себе в безпеці2. «Найгірше, що може статися з німцем, — це втрата бать­ ківщини»3. Батьківщина мислиться тут як звичний порядок речей, в якому кож­ на людина легко знаходить своє місце. Зрештою, у всіх народів поділ світу на «свій» і «чужий» базується на уявленні про власний дім як максимально «свій» світ. В німецькому варіанл, можливо, відлунює варварська воєнно-демокра- тична давнина, часи, коли німці ко­ лонізували простори Центральної Євро­ пи і жили як напіввоєнна громада, здат­ на за найменшим сигналом привести се­ бе в готовність до дії в загальній військовій організації. Кожен знає своє місце і знаходить його сам — це і є мо­ дель німецького Ordnung'y, яка походить з бойових порядків. І тут не така вже ве­ лика відстань до англо-саксонського і ндивідуалі зму: адже і ндивідуал ьне рішення і індивідуальна відповідаль­ ність лежали в основі також і англій­ ського порядку і громадського побуту, що завжди був побутом колонізаторів чужих, кельтських островів. Чіткість, з якою цей давній морський народ реагує на катастрофу, проявляючи глибоко укорінену здатність спокійно рятувати спершу слабших, полм сильніших, най­ менше шансів залишаючи капітану і керівникам, є проявом не просто альт­ руїстичної самовідданості, а прекрасно організованого і упорядкованого інди­ відуалізму. Індивідуалізм есквайрів спускається в міську англійську культу­ ру, але спочатку індивідуалізм утвер­ джується в побуті феодалів — організа­ торів внутрішньої колонізації Британ­ ських островів, що добилися рівноваги з королем і створили парламент на базі давніх інститутів. Ordnung по-німецьки теж означає не лльки послушенство, але й розподіл обов'язків і відповідальнос- тей; характерно, що німецьке суспіль­ ство грубувато-егалітарне порівняно, скажімо, з більш аристократичним авс- тро-німецьким. Завоювання нових зе­ мель було перетворенням їх на Heimat і насадження Ordnung'y. Нагадаємо, що в німецькому феодалізмі завжди було чітко розподілено права і обов'язки фе­ одала, його суверена і його підлеглих. Але все-таки несвідомий страх, без­ адресна тривога Angst — чисто німе­ цька культурна, літературна, мовна Жертви концтабору 1 Див.: von Henting Hartmut Vortschrtftsu. Ordnungs-Ethos. — B., 1996. 2 Див.: Вежбицкая Ан­ на. Семантические универсалии и опи­ сание языков. — C. 601. 3 Див.: Nuss Bernard. Das Faust Syndrom. Ein Versuch ueber die Mentalitaet der Deutschen. — Bonn, 1993. — C. 178. 439 1Д и в Вежбицкая Ан­ на. Семантические универсалии и опи­ сание языков. особливість. І не виключено, що тут ми маємо рештки трагічного і «некрофіль- ського» світогляду, властивого гер­ манській міфології. Слово Angst означає страх, але не чітко визначений страх перед чимось конкретним (нім. Furcht), а безадрес­ ний страх як почуття взагалі. Початко­ во латинське (літературне!) angustia означало «горе», «розлад», — тобто де­ пресію. В сучасному розумінні «не­ свідомого страху» це слово почав вжи­ вати Марлн Лютер, що відіграв вели­ чезну роль у становленні сучасної літе­ ратурної німецької мови1. Можна було б говорити про «революцію страху», здійснену Лютером, як у нас говорять про «революцію сміху» Петра Першого (О.М. Панченко). І, що істотно, це дає можливість по-новому побачити Фа- устівську проблему. Адже Фауст у Ґете рятується від дия­ вола і перемагає його не в порядку- Ordnung'y, а в безмежній і безконечній силі особистості! Оптимістичний про­ гресизм Ґете перемагає диявола як лнь людську і як страждання-Дшрґ, як вічну загрозу нормальному життєут- вердженню. Це — напівмістичний по­ рив. Німецька містика взагалі постає як засіб боротьби з дияволом через співжиття з ним, це християнська лнь диявола, що виражає лютеровий не­ спокій духу. Демонізація неспокою — спосіб подолання метафізичного Стра­ ху — чорнильниця, кинута Лютером в кут його келії, де він побачив сатану. І немає потреби в якихось дуже склад­ них і вразливих аналогіях: адже Шо- пенгауер — це лнь Ґете, його Мефісто- фель, а як з Шопенгаура виростає пе­ симістична і трагічна культура німе­ цького індивідуалізму від Ваґнера до Ніцше, немає потреби розписувати в деталях. Такі культурологічні побудови прекрасно узгоджуються із спостере­ женнями про демонізацію єврея, який набуває рис Мефістофеля і на ділі ви­ ступає як двійник і доповнення німе­ цької сутності. Подібні конструкції можна підтверди­ ти матеріалами історії культури, але во­ ни недостатньо переконливо обґрунто­ вують конкретні історичні відповіді. Ад­ же згаданий Деніел Ґольдгаґен свою концепцію особливого німецького анти­ семітизму, нібито на відміну від інших антисемітизмі в знищувального, легко — і абсолютно непереконливо — аргумен­ тує численними посиланнями на німецькі та австрійські радикальні анти­ семітські книжки і організації. І що з то­ го? В Німеччині століття асиміляції євреїв — XIX століття — не знало масо­ вих агресивно-антисемітських рухів з погромами, кривавими навітами тощо, а в Росії знало. І в імперії кайзера, і в Ав­ стро-Угорщині становище євреїв було більш захищене, ніж у Франції. Та й справа не тільки в антисемітизмі — вза­ галі факт достатньо масової підтримки безмежно жорстокого режиму вимагає пояснення. Зрештою, а чи була така підтримка? З того часу, коли на виборах 1932 року наці одержали свою третину голосів, жодним результатам «волевиявлення» вірити не можна, а соціологічних опи­ тувань, природно, нацистська Німеччи­ на не знала. Аналіз соціального складу і масової поведінки поліцейських ба­ тальйонів не може бути заміною доброї соціологічної виборки — ми не знаємо достеменно, як формувалися ці части­ ни і чи було можливо вільно їх покину­ ти. Щодо відсутності масових про­ тестів, то треба бути дуже заанґажова- ним, щоб очікувати за умов тоталітар­ ного режиму будь-яких демонстрацій непокори. Посилання Ґольдгаґена на «масовий рух» протесту проти лікві­ дації психічно хворих німців просто не­ серйозне: йшлося про відмови від участі в «евтаназії» частини порядних 440 лікарів, і «масовий рух» цей не мав ви­ разно політично опозиційного характе­ ру і не виходив за межі лікарень. Реальність полягала в тому, що лібе­ ральна частина німецького політикуму була розгромлена, інтелігентна еліта нації або перебувала в еміграції, або була під суворим контролем, радикаль­ на антифашистська ліва була фізично винищена або сиділа в таборах. Для то­ го, щоб паралізувати волю нації до опо­ ру, достатньо — при добре поставлено­ му репресивному апарал — по одному активному доносчику на сотню грома­ дян. А загальний настрій ентузіазму може створити і третина народу, якщо вона добре організована і корис­ тується повною підтримкою тоталітар­ ної держави. Можна говорити про активну під­ тримку гітлерівського режиму великою частиною середніх верств, охоплених національним ентузіазмом і сліпо від­ даних харизматичному лідеру, та вій- ськово-бюрократичними колами, які були позбавлені бездумного ентузіазму і ставилися до наці та їх фюрера радше іронічно, але діяли як правоконсерва- тивні союзники нацизму. За умов війни чи її передодня ці кола представляла армія. Фінансова та промислова еліта Німеччини радше поділяла настрої обережного союзника нацистів, влас­ тиві вищому генералітетові та офіцер­ ству, — але, треба сказати, в силу свого «фахового» власницького егоїзму мак­ симально користувалися можливос­ тями, які їм надавали перемоги нацист­ ської держави, не зупиняючись перед участю у військових злочинах. Позиція армії заслуговує на найбіль­ шу увагу. Насамперед можна твердити, що німецька армія в Другій світовій війні проявила найвищі професійні якості. Це варто ще і ще раз підкреслити тому, що противники всіляко намагались її фаховий рівень применшити, виходячи з благородних міркувань піднесення власного бойового духу. Про німецьку армію говорили, що вона є бездумним механізмом, заснованим на сліпій по­ корі, що вона душить ініціативу підлег­ лих штабним педантизмом, що в ній па­ нують станова виключність прусської вояччини з її кийковою дисципліною. Незважаючи на очевидні факти, запе­ речувалась навіть та обставина, що німецька армія всупереч природному консерватизму своєї аристократичної еліти зуміла найкраще використати можливості найновішої техніки і пока­ зувала зразки високої організації опе­ рацій у складній маневровій війні. Не доводиться говорити про те, що агре­ сивність Вермахту ототожнювалася з нацизмом, і армія розглядалась як сила суто нацистська. Насамперед Вермахт не був систе­ мою, що ґрунтувалась на бездумному послушенстві. Цілком слушно зауважу­ вав фон Манштайн, що характерною рисою Вермахту була «самостійність, яка такою мірою не надавалась коман­ дирам жодної іншої армії»1. Фахова ав­ тократична ієрархія будувалась так, щоб якомога ефективніше забезпечити відповідальність кожного за своє коло обов'язків,]' щоб начальник не втручав­ ся в деталі виконання наказів своїми підлеглими. Ця настанова набула і суто політичного характеру, оскільки армія увесь час боролася за автономію в на­ цистській державі, а, отже, добивалася невтручання парлйної верхівки з Гітле- ром на чолі в оперативну діяльність го­ ловного командування. Як складалася доля цієї боротьби — справа окрема. В німецькій армії існувала висока культура штабної роботи і високий престиж штабного офіцера, що знахо­ дило вияв у переходах офіцерів та ге­ нералів з штабної роботи на командну і навпаки. З армією політичне керів- 1 Див.: фон Ман- штейн Э. Утерян­ ные победы. — Смоленск, 1999. — С. 69. 441 «Чистка» Брно (Чехія) від «комуністичних та єврейських елементів» Г ~1 Щ Г - 1і ШШШШ ■ищ L.#і , 1 Див.: фон Ман- штейн Э. Утерянные победы. — C. 87. ництво рахувалось як із цілим — саме тому в армії існували неформальні ав­ торитети, до яких Гітлер звертався не­ залежно від їх офіційної позиції. Прусський елемент був у німецькій армії дійсно дуже сильним — і, до речі, саме прусською традицією була різка відокремленість офіцерів ВІД НИЖНІХ чинів, сухість і офіційність поведінки щодо підлеглих. Але вже в кайзерів­ ській Німеччині офіцерство в масі своїй не було прусським. Позиції офіцер­ ської еліти сильно мінялися в ході війни. Генерал випалював сигаретку з танковим екіпажем, і це було демонст­ рацією солдатської єдності. Все більше переважала ідеологія фронтової солідарності (Kameradenschaft) аж до появи категорії, яку старі офіцери пре­ зирливо називали V0MAK — Volksofizier mit Arbeiterkopf «народний офіцер з головою робітника». В німецькій армії був надійний і жорстокий унтер- офіцерський склад, в училищах панува­ ла «дідівщина», але офіцер залишався офіцером, військовим аристократом; він міг зверхньо образити і навіть 442 розстріляти, але йому не личило хамити і рукоприкладствувати. Не можна не зазначити й іншого боку справи: командування армії зовсім не обов'язково було здатне подолати кон­ сервативні передсуди і вже зовсім не було спроможне на самостійні політич­ ні рішення, особливо такі, які вимагали рішучості аж до авантюризму. Напере­ додні великих подій, в час, коли Гітлер вирішував, чи наважитися на реміліта­ ризацію Рейнської області, армія не підтримала його — міністр, генерал Бломберґ, порадив після проголошення Францією мобілізації відступити і відве­ сти війська, і Гітлер відвів би їх, якби не наполягання дипломатів (фон Нойрата). З того часу Гітлер постійно звалював ви­ ну на нерішучість Вермахту і докоряв «генералам, які вічно сумніваються»1. Як говорилося, криза в зв'язку з Чехо- словаччиною у вересні 1938 року ледве не призвела до військового перевороту, але приголомшуючий дипломатичний успіх Гітлера остаточно примирив армію з нацистами. Стабільність режиму наці і підтримку його з боку консервативно- генеральських кіл забезпечила політика поступок нацизмові, уперто здійснюва­ на європейською правицею. «Ми були з кожним разом все більш вражені тим, яке неймовірне везіння супроводжува­ ло досі Гітлера при досягненні ним до­ сить прозорих і прихованих цілей без застосування зброї, — писав генерал фон Манштайн. — Здавалося, що ця лю­ дина діє за майже безпомилковим інстинктом»1. Підтримка Гітлера значною частиною населення була зумовлена подібними мотивами. Для середнього німця, який ще пам'ятав часи кайзера, довоєнна Німеччина була кращою, ніж рес­ публіка. Він не почував вини за Першу світову війну — солдати першої війни пішли на фронт по мобілізації, так са­ мо, як французи чи росіяни, — і не ба­ чив у своїй культурі нічого низького і агресивного. Поразка і все, що було після неї, штовхало його до відчуття національної солідарності, і цей пе­ ресічний німець зневажав поляків та росіян і не любив французів та євреїв. «Середній німець» кінця 30-х не хол в воювати, але він не холв і миритися з національним приниженням — завдя­ ки почуттю гідності, притаманному бюрґеру. Такий «середній німець» не схвалював «крайнощів» нацизму і, можливо, йому були противні наці, але він визнавав, що їм вдавалось багато. До нацистських політзанять і нацист­ ської демагогії солдат чи офіцер з та­ кою ментальністю ставився з насмішка­ ми, але воював він так само старанно і дисципліновано, як працював. Саме така Німеччина, опортуністич­ на і наче пристойна, воювала і давала масового дисциплінованого вояка. А не нацистська, фанатична і агресивна. Ця, пересічна Німеччина була націо­ налістичною принаймні в одному ро­ зумінні: вона вірна традиції і націо­ нальним інститутам. Для цієї Німеччи­ ни багато важить присяга. У ставленні до присяги чітко виявляється різниця між лібералізмом і консерватизмом: згідно з ліберально-демократичними принципами, громадянин має право на протест проти деспотизму аж до зброй­ ного опору владі, згідно з неписаною традицією консерваторів, вірність при­ сязі (тобто вірність державі) вища будь-якого критицизму щодо влади. Посилання німецьких генералів на те, що вони давали присягу, говорить лльки про їх антидемократичну са­ мосвідомість. Нацизм своєю не­ людськістю звільняв німців від усякої присяги. Але люди демократичної тра­ диції і просто люди інтелігентні були віднесені в Німеччині Гітлера мало не до статусу євреїв. Величезний деструктивний вплив на суспільство справляла і та нацистська «еліта», якій належала безконтрольна влада. Належала не скрізь, не в кожній царині — наці не контролювали роботу промисловості так само, як і оперативну діяльність армії, що мовчки визнавала політичну домінацію людей Гітлера, але сама розв'язувала свої проблеми. Наці безконтрольно правили в системі дер­ жавної безпеки, контролювали все ду­ ховне життя і державну бюрократію, зок­ рема регіональну. Смішно говорити, як це робили прихильники Ґольдгаґена, про прогітлерівські німецькі еліти; інтелек­ туальної еліти в часи гітлеризму просто не існувало. Вона була придушена і роз­ громлена, нацизм взагалі замінив еліти псевдоелітами. Лідери нацистів були, як правило, дуже молоді люди, вискочки без доброї освіти, грубі і примітивні виходці з найрізноманітніших верств на­ селення. Нацизм, як і італійський фа­ шизм, виріс на ідеології елітаризму та ієрархії. Однак, насправді нічого елітар­ ного в ядрі нацистської парлї не було. Рух Гітлера і Муссоліні орієнтувався на маленьку людину, на того самого чо- 1 Див.: фон Ман- штейн Э. Утерян­ ные победы. — С. 20. 443 Партійний з'їзд наці в Нюрнберзі — чергова театральна процедура ловічка в кургузому піджачку і широких штанях, прикрашеного безглуздими вуси­ ками, якого так жалів і так вдало зобра­ жав Чарлі Чаплін. Фашизм у широкому сена слова запропонував маленькій лю­ дині століття найпростіший шлях до виви­ щення: шлях приєднання до величі Нації, належність до якої не вимагає труда, бо дана йому з народженням. Гітлер пре­ красно відчував цю потребу в звеличенні маленької людини: він постійно виношу­ вав мегалічні архітектурні проекти для майбутнього Берліна і майбутньої Німеч­ чини, де колосальність споруд так умисне контрастувала з малістю людини, що не давила на неї, а створювала ілюзію при­ четності пігмея до чогось гігантського. Нацизм приніс «Новий Порядок», але це був все ж Порядок, Ordnung. Цей По­ 444 рядок ґрунтувався на найпростішій особистісній ієрархії і протистояв Ста­ рому Порядку, Порядку консервативно­ го авторитаризму, заснованому не на особистісній, а на твердій соціальній, майже становій структурі взаємоза- лежностей. Особиста влада маленьких фюрерів над підлеглими — згідно з «приципом фюрерства», РОНгеиргіп- гір — створювала передумови нової соціальної мобільності. Основою «Но­ вого Порядку» стала ієрархія, що ґрун­ тувалась на примітивній силі, безправ­ ності і сваволі. Примітивність його випливала з того, що нацизм насиль­ ством намагався розрубати всі гордієві вузли суспільного розвитку, надбудову­ ючи владну ієрархію над традиційною бюрократичною і економічною струк­ турою. Маленька людина не могла про­ скочити в світ великих грошей, але во­ на могла одержати колосальну владу— а з нею або гроші, або доступ до їх еквівалента в суспільному багатстві — через свою нацистську ієрархію, ком­ пенсуючи нею безсилля в суспільних відносинах. Людина в цій системі оди­ нока і позбавлена опори, вона є ніщо без жорстокої системи взаємозалеж- ностей. «Новий Порядок» відновлював глибоко захований страх-Апдй і вод­ ночас реставрував архаїчну некрофіль- ську жорстокість. В середовищі примітивних людей, від яких вимагалась лише хитрість і неймовірна жорстокість, була утвер­ джена міфологія і містика давньогер­ манської язичницької релігії, сполуче­ на дивним чином з технічними реа­ ліями сьогодення. Так, керівники наці вірили, що небо — згідно з давньогер­ манською міфологією — камінне, і то­ му їх ракети «Фау» будуть відбиватися від нього при нальотах на Англію. Тут можна побачити і некрофільську при­ роду германського міфу, поставленого на службу техніці і радикальному націоналізму. Але до чого тут міф і культурні схеми, до чого тут взагалі будь-яка культура! Це була просто на­ бундючена войовнича безграмотність, протиставлена елементарній вихова­ ності, знанням, інтелігентності, що були прирівняні до «єврейства» і «масон­ ства». Маячня, вигадана чи затвердже­ на Райхсфюрером СС Пммлером, колиш­ нім посереднім, жорстоким і педантич­ ним шкільним учителем, мала прикра­ шати «чорний орден» і протиставити його саме культурі, якою б вона не бу­ ла! Оті здорові міцні чоловіки з по­ рожніми очима, одягнені в добре при­ пасовані мундири з претензією на європейську елегантність, — це ж просто нікчеми, які бракові інтелекту прагнули надати героїчного вигляду! Потужний апарат насильства, створе­ ний нацистами, став організатором про­ стору смерті в самому серці цивілізо­ ваної Європи. Жах полягав не лльки в тому, що наці розбудували систему та­ борів для економного і продуктивного знищення мільйонів людей, хоча й ці структури не могли знаходитися в інформаційній «чорній дірці» і не отру­ ювати німецької суспільної атмосфери. Може, ще страшнішим було втягнення тисяч і тисяч рядових німців у криваві злочини нацизму, зокрема через л самі поліцейські батальйони. В цих батальй­ онах служило 131 тис. чоловік перед війною і 310 тис. а 1943 році. Солдати і офіцери поліцейських батальйонів бра­ ли участь у знищенні євреїв, в караль­ них операціях, в усіх тих садистських жорстокостях, які здійснював режим наці, — і стали військовими злочинця­ ми. Декому з них постійний контакт із смертною мукою припав до душі, тут розквітли справжні садистські таланти багатьох непомітних у цивільному житті людців. А були й такі, які пристосували­ ся до «простору смерл» з його відсутністю критеріїв добра і зла, жили * . _ % , * 4 Л А міШ ґ \ ' * '■ V, V - - Г ; ; • ' Ч *V • і > г * N1 * Гі ' ф • % • * 1 с • іІ і в ньому так, ніби це життя — зовсім ок- СС— «чорні реме, якесь несправжнє, нереальне, лицарі» Гітлера відділене від нормального, де б вони не могли і помислити чогось подібного. Зовсім як мирні обивателі на службі калв у джунглях Амазонки чи Конґо на початку століття. Це — не банальність зла, а свідома баналізація зла. Баналізація, тобто звикання егоїстичних натур до зла як спосіб вижити і пристосуватися до та­ кого жаху, який вони раніше і уявити не могли, а тепер чинили як буденну роботу, що і забувається так само лег­ ко, як інша банальність. Ми знаємо такі каверни в інших цивілізаціях, і куль­ турні німці в цьому відношенні, на жаль, не становили винятку. Щоб нація впала в стан варварства і отупіння, занурилася в простір смерл, зовсім не обов'язково, щоб втратили людську подобу всі і навіть більшість. 22 червня 1941 року — попереджуючий удар? Проблема можливої агресії СРСР про­ ти Німеччини і нападу Німеччини на СРСР як оборонного заходу чи упере­ джуючого удару виникла в літературі після публікацій «В. Суворова»-Різуна. 445 1 Див.: Гот Г. Танко­ вые операции. — Смоленск, 1999. — С. 21. Незважаючи не відсутність якихось пе­ реконливих докум ент припущення про те, що Сталін збирався напасти на Німеччину на кілька місяців чи тижнів пізніше 22 червня, одразу набуло над­ звичайного поширення. При цьому зберігається ставлення до договору Сталіна з Гітлером 1939 року як змови двох тоталітарних режимів, і можливий напад Червоної Армії на Німеччину просто посилює негативне ставлення до комуністичної диктатури, яка готувала­ ся поневолити Європу, а виявилася до всього ще й зрадницькою і віроломною. Пікантність проблеми полягає в тому, що розв'язання її в дусі Суворова збіга­ лося б із твердженням Гітлера про обо­ ронний характер війни проти Росії, нібито викликаної інтересами захисту Європи від більшовизму. Таким чином неявно приймається теза про охоронну роль нацистської Німеччини щодо євро­ пейської цивілізації або принаймні про рівноцінність обох загроз — нацист­ ської і комуністичної. Але якщо у ви­ кладі нацистів теза про захист Вермах­ том європейської цивілізації від біль­ шовиків не одержала підтримки, то в но­ вому варіаші твердження про упере­ дження більшовицької агресії нібито не має тих самих неприємних конотацій. Тут є проблема власне для істориків — проблема пошуку і аналізу відповідних докуменлв. Можливо, проблема ця не­ розв'язна, бо про радянські плани війни можна сказати те, що сказав генерал Гот про німецьку сторону: «Як це майже завжди буває (наскільки ми могли вста­ новити), план війни не був зафіксований в письмовому вигляді. Він обговорював­ ся у Гітлера за участю вищих військових керівників»1. Плани складаються гене­ ральними штабами на випадок кон­ флікту, але прийняття рішення про вве­ дення їх в дію має політичний характер і в таких режимах, як у Гітлера і Сталіна, могло бути таємним і особистим. Проте, суперечки навколо теми «на­ пад чи упереджуючий удар» мають і принциповий, правовий і морально- політичний характер, з погляду якого історичні деталі неістотні. Розглянемо дві різних сторони спра­ ви: (1) який історичний смисл мав вступ СРСР у війну незалежно від того, хто був ініціатором радянсько-німе- цького збройного конфлікту, і (2) чи був удар Вермахту 22 червня упереджу­ ючим, а поворот у світовій війні — наслідком вибору Сталіним курсу на вторгнення в Європу. Щодо першого питання, то відповідь на нього досить проста. Очевидно, що демокраля — неістотно, консерватив­ ної чи ліберальної орієнтації — першу стадію війни з нацизмом на континенл Європи влітку 1940 року програла і у неї не було іншого вибору, крім ставки на російсько-німецький конфлікт. Спо­ лучені Штати були далеко, Рузвельта зв'язував закон про нейтралітет 1936 року; хто знає, як би розвивалися події, коли б не напад Японії на Перл- Гарбор. Нейтралітет Росії не міг бути тривалим. Вступ СРСР у війну на боці Німеччини був би трагедією для Європи як цивілізації. Участь СРСР у війні на боці демократичних держав таїла в собі певні небезпеки — порівняно лег­ ка і рішуча перемога Червоної Армії над Вермахтом могла привести до тор­ жества комуністичного режиму в усій Європі. Та це був певний ризик, але не конечність. Зрештою, саме за таких умов війна закінчилася перемогою де- мокралї. Доцільна аналогія з Першою світо­ вою війною. Знову Росія виявилася не­ обхідним компонентом ліберально-де­ мократичного союзу проти очолювано­ го Німеччиною блоку держав. Знову Росія опинилася перед вибором — лльки тепер, здавалося, шлях Бьєрке, шлях антианглійського союзу з Німеч- 446 чиною відкривав більш певні і заман­ ливі перспективи. Німеччина вже зав'язла у війні з Англією, а Росія зали­ шалася нейтральною і мала розв'язані руки. Геополітичні інтереси Росії як Ве­ ликої Держави — а інших інтересів після Термідора 1928— 1938 років Сталін уже не мав — відкривали перед нею дві, здавалось би, рівноцінні аль­ тернативи. Якщо Микола I I неохоче йшов на воєнний союз з демократами, то Сталін уникнув би цього союзу ще охочіше — щоб диктувати волю всім учасникам конфлікту. Як реалізувалися вказані можли­ вості? Ініціатива в 1939— 1941 роках нале­ жала Гітлеру. Він у серпні обрав таємний союз із Сталіним, поділивши з ним Східну Європу на сфери впливу, віддавши Росії Фінляндію і країни Баллї, домовившись про поділ Польщі і спільне переслідування польського опору. Це був політичний, військовий і економічний союз двох тоталітарних держав, супроводжуваний відмовою Сталіна від ідеології антифашизму. Нейтралітет Росії дозволив Гітлеру піти на ризик світової війни. Підписання Пакту з Гітлером постави­ ло СРСР в стан агресора і союзника іні­ ціаторів європейської війни, що створи­ ло небезпечну для нього ситуацію, вкрай вигідну правим антикомуністич­ ним силам. В результал різкий поворот праворуч здійснюють л політичні сили Франції, які ще недавно були схильні до союзу з СРСР проти Гітлера. Коли поча­ лися військові дії в Польщі, ані Англія, ані Франція не помишляли про активне військове втручання в конфлікт, хоча в цей час на західному фронл не було жодного німецького танка. Даремно поляки добивалися від Франції хоча б авіаційної активності; навіть військо­ вим спорядженням та боєприпасами со­ юзники Польщі не допомогли, хоч і обіцяли. В середині вересня 1939 року генерал Ґамелен записував у щоденни­ ку, що Франція зможе допомогти Польщі лльки в 1940 році, а наступати на широ­ кому фронл — лльки в 1942 році. Що Польща впаде після двох тижнів відчай­ душної оборони, про це ніхто не думав. Проте взимку 1939— 1940 років со­ юзники ледве не втрутилися у вій­ ськові дії на боці Фінляндії. Серйозно обговорювалися плани захоплення Петсамо і полм — Мурманська і бом­ бардувань Баку й Батумі. Немає сумніву в тому, що праві політи­ ки англо-французької коаліції розгляда­ ли la drdle de guerre («дивну війну») як демонстрацію, що мала на мел змусити Гітлера «одуматися» і повернути зброю проти спільного європейського воро­ га — комунізму. У всякому разі війна демократа проти нацистсько-ко- муністичного блоку уявлялася з політич­ ної точки зору більш прийнятною, ніж союз демократа з комуністами. Кінець ілюзіям поклав травень—червень 1940 року, коли в результал блискавич­ ної кампанії німецькі війська вщент роз­ громили французьку армію, і Франція капітулювала. Яка ж була в цей час позиція СРСР? Увесь цей час був для Росії зайнятий реалізацією серпневого Пакту — ово- 447 Гітлер на фронті Сталін і Ріббентроп 1 Див.: Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. — С. 270. лодінням західною Україною та Біло­ русією, спочатку окупацією, а пол'м (влітку 1940 року) повним захоплен­ ням держав Баллї, невдалою війною в Фінляндії, походом на Буковину, а та­ кож реорганізацією армії відповідно до тих висновків з досвіду військових дій, які керівництво спроможне було зробити. Крім загальновідомих акцій, красномовна історія таємної співпраці СРСР і нацистської Німеччини в мор­ ських операціях. Сталін в листопаді 1939 року передав німцям базу на захід від Мурманська (в бухл Західна Ліца), де було споруджено базу «Nord». З цієї бази німці організували захоп­ лення норвезького порту Тронгейм. Після окупації Норвегії база перенесе­ на на схід від Мурманська. Звідси через Північний морський шляху Тихий океан відправлено було німецький військо­ вий транспорт, який потопив за 17 мі­ сяців 9 суден і захопив голландське судно з вантажем каучуку і олова. Транспорт провели криголами «Ленін», «Сталін» і «Каганович»1. Водночас Генеральний штаб РККА роз­ робляє варіанти планів на випадок війни проти Німеччини. Перший варіант розпо­ чатий вже 28 вересня, активна робота над ним пішла після Фінської війни, в другій половині березня 1940 року. Пра­ цювали над планом заступник начальни­ ка Оперативного управління Генштабу ге- нерал-майор О.М. Василевський та працівник управління генерал-майор А.Ф. Анісов. 18 вересня підготовлено но­ вий варіант, 5 жовтня його доповіли Сталіну і Молотову, затверджено з по­ правками 14 жовтня. Восени 1940 і взим­ ку 1941 року проходили оперативно- стратегічні ігри, на яких відпрацьовува­ лися різні варіанти плану війни — «південний» і «північний». Новий на­ чальник Генштабу Г.К. Жуков доводить цюроботу до кінця, в березні готовий но­ вий варіант, 10 квітня 1941 року підго­ товлено директиву на розробку плану оперативного розгортання військ при­ кордонних округів. А пол'м — уже в травні — зроблено принципово нові кроки, які і стали приводом для вис­ новків про підготовку радянського вторг­ нення в Європу. Таким чином, Сталінське керівництво поставилося до перспективи «радян­ сько-німецької дружби» досить тверезо і враховувало евентуальність війни з Німеччиною, хоча про конкретні полі­ тичні рішення впродовж 1939—1940 ро­ ків не йшлося. Тим часом плани Німеччини змінюва­ лися. Ще в кінці весняної кампанії 1940 ро­ ку Гітлер радився із своїм офіційним на­ ступником Ґерінґом, чи не повернути йому на схід, проти Росії. Ґерінґ не ра­ див починати війну з Росією до розгро­ му Англії. 16 липня 1940 року була підписана директива «Бееібууе» («Морський лев»), що передбачала висадку десанту в Англії. 19 липня Гітлер запропонував Англії мир без жодних умов, 22 липня Англія відмовилась. Водночас в червні чи липні 1940 року відділ зарубіжних 448 армій Сходу розпочав підготовку плану війни проти СРСР. Другою людиною, з якою радився Гітлер щодо війни з СРСР, був начальник штабу Верховного коман­ дування збройних сил (Oberkomando der Wehrmacht — 0KW) Вільгельм Кайтель, тоді вже генерал-фельдмаршал. Кай­ тель — посередній генерал, але, будучи прихильником нацистів і водночас чле­ ном військової еліти (ще й свояком ко­ лишнього міністра Бломберга), влашто­ вував і наці, і генералітет як посередник між ними. Він не проявив ентузіазму і радив Гітлеру ще подумати, принаймні починати війну не восени, а не раніше весни 1941 року. В кінці липня Гітлер доручив зайня­ тися планом війни начальнику штабу однієї з армій генерал-майору Е. Марк­ су, якому він чомусь дуже довіряв. Про виношувані Гітлером плани командую­ чий сухопутними силами (Oberkomando des Heeres — ОКН) фон Браухіч дізнав­ ся в липні. Він був третьою людиною, з якою Гітлер з цього приводу радився. ЗО липня Гітлер і Браухіч домовилися про те, що спочатку треба довести до кінця війну з Англією, а потім іти на Росію (перспективи цієї війни Браухіч оцінював досить оптимістично). 31 липня Гітлер на нараді накреслив попередній термін початку операції «Морський лев» — 15 вересня і при цьому сформулював також і такий варіант: «Ми не будемо нападати на Англію, а розіб'ємо гі ілюзії, які дають Англії волю до опору... Надія Англії — Росія і Америка. Якщо впадуть надії на Росію, Америка також відпаде від Англії, оскільки розгром Росії буде означати неймовірне посилення Японії в Східній Азії... Якщо Росія буде розгромлена, Англія втратить останню надію. Тоді па­ нувати в Європі і на Балканах буде Німеччина. Висновок: відповідно до цих міркувань Росія має бути ліквідована. Термін — весна 1941 року»1. Все зале­ жало від того, чи закінчиться перемогою повітряна війна проти Англії, розпочата в серпні. В цей період одночасно готувався план війни з Росією і здійснювалися за­ ходи по плану «Морський лев», від якого німці відмовилися тільки після вересня, констатувавши, що повітряну битву з Англією поки що Німеччина виграти не­ спроможна. У вересні проект плану війни з СРСР був уже в штабі Команду­ вання збройних сил (ОКУУ), почалися учення, перегрупування військ; 5 грудня генерал Гальдер доповів результати по­ передньої роботи, а 18 грудня директи­ ва № 21 («План Барбаросса») була підписана. В «Плані Барбаросса» зро­ зуміло було сказано, що його реалізація має передувати закінченню війни проти Англії. Це вже було і політичним вибо­ ром. Тепер від Гітлера залежало визна­ чення точної дати і пряма команда на відкриття воєнних дій. Мотиви агресії не мали жодного ідео­ логічного підґрунтя. Герман Ґврінґ 1 Див.: Гальдер Ф. Военный днев­ ник. — М., 1969. — Т. 2. — C. 80— 81. 449 В окупованій Варшаві. Зліва направо: Браухіч, Гітлер, А1ільх, Рундштедт, Кайтель Довгий час німецькі і радянські керівники обговорювали пропозицію Гітлера про вступ СРСР до пакту фашист­ ських держав. 25 жовтня 1940 року Мо­ лотов і його заступник Деканозов при­ йняли німецького посла Шуленбурґа і повідомили його, що СРСР готовий всту­ пити в пакт трьох держав, якщо: 1) Німеччина виведе свої війська з Фінляндії: 2) буде підписано пакт СРСР — Болгарія; 3) район «південніше від Батума і Баку в загальному напрямі до Персидської затоки» буде визнано ра­ дянським; 4) Японія відмовиться від прав на вугільну та нафтову концесії на північному Сахаліні. Крім того, Сталін просив згоди Гітлера на радянські бази на Босфорі і Дарданелах. Це приблизно окреслює Сталінські плани територіаль­ них придбань: контроль на Близькому Сході через бази на Протоках та шляхом приєднання до СРСР колишньої Турецьке! Вірменії та Іранського Азербайджану, вихід до Перської затоки, проникнення на Балкани через Болгарію і, звичайно, Югославію. Радянські владні органи підтримують стосунки, до речі, з л'єю ж організацією «Црна рука» (через Сіміча). Приєднання Баллї і Фінляндії не було кінцевим пунктом — є свідчення про плани оволодіння Швецією та перетво- Він — холоднокровний шантажист. Німецька перемога непереносна для Росії. Отже, вона має бути поставлена на коліна якомога швидше»1. Таким чином, Німеччина опинилася влітку 1940 року в ситуації, аналогічній до 1914— 1915 року — з лєю істотною різницею, що Франція була розгромле­ на, і на Заході лишалася одна Англія. Так само, як і тридцять п'ять років тому, Німеччина повинна була вирішити «російську проблему», бо інакше не могла вийти з війни переможницею. Щодо розв'язання радянсько-німе- цької війни, не може бути жодних сумнівів, що ініціатива належала німецькій стороні і особисто Гітлеру, і що при цьому він абсолютно не керу­ вався жодними побоюваннями щодо можливої агресії СРСР. Розгром СРСР був потрібен як передумова розгрому Англії. Як і в 1914 році, Німеччина і в 1939, і в 1941 році була відповідальною за розв'язання збройного конфлікту і повністю несла за це моральну і полі­ тичну відповідальність. На стратегічні вибори обох сторін впливали оцінки сил противника. В діях сторін є одна загадкова обста­ вина: грандіозне применшення можли­ востей радянських збройних сил німецькою стороною і майже таке ж са­ ме перебільшення можливостей Вер­ махту — радянською стороною. До то­ го ж перебільшення сил Німеччини не заважало Сталіну робити висновки про те, що Німеччина ще не готова воювати проти СРСР. Ось як оцінювала чисельність Черво­ ної Армії німецька розвідка. Загальну чи­ сельність стрілецьких дивізій на 11 черв­ ня німці оцінили в 175, тоді як їх було 198; до того ж кількість дивізій на заході ----- ------ рення Балтики на внутрішнє море СРСР. 1shi™ ^ LrT,he Після одержання пропозицій Сталіна and Fall of the third r . r „ . . Reich. — N.Y., Гітлер сказав: «Сталін хитрии і підступ- 1965. — P. 1062. ний. Він вимагає все більше і більше. вони навіть переоцінили (150 замість реальних 113). Проте німці вважали, що в Червоній Армії зовсім немає моторизо­ ваних дивізій, коли їх насправді було 31 450 Погляди в бік Англії. Гітлер і його штаб перевіряють підготовку плану «Морський лев» (в тому числі на заході — 22), а число танкових дивізій оцінили в 7, тоді як їх налічувалось 61 (44 на заході). Німці вважали, що у нас є лльки танкові брига­ ди (загальним числом 43)1. Ще дивовижніша аберація розвідки Генштабу РККА. За його оцінками, на 1 червня 1941 рокуу Вермахту на кордоні з СРСР було 94 піхотних дивізії (насправді 79), танкових — 14 (насправді 3), мото­ ризованих — 13 (насправді одна)2. В реальному співвідношенні сил у бойовій техніці перевага СРСР була вра­ жаючою: в Червоній Армії налічувалось 24 тис. танків, в тому числі на заході країни — 13 718 танків. Самих лише танків Т-34 налічувалось 892. В цей час в розпорядженні Вермахту було всього 5008 танків! Співвідношення сил в авіа­ ції було не менш вражаючим: 17846 ра­ дянських літаків проти 5259 німецьких! Навіть завищені оцінки Розвідувального управління (11—12 тис. німецьких тан­ ків і 20700 літаків) давали загальну пе­ ревагу РККА або принаймні невелике відставання Червоної Армії3. Виникає питання: чому, під впливом яких чинників Розвідувальне управління так завищувало дані і чому це не позбав­ ляло оптимізму Сталіна, а, навпаки, підвищувало його? Відповідь може бути лльки одна: Сталінське керівництво не могло пояс­ нити блискавичних перемог німецької армії нічим іншим, крім фантастичної переваги над Польщею і Францією в танках і літаках. Звідси підрахунки наших штабістів, скільки потрібно сил мати Гітлеру, щоб наважитися на війну з СРСР. В радян­ ських документах від липня і вересня 1940 року зазначалося, що імовірна чи­ сельність німецьких військ для війни з СРСР становитиме близько 170 дивізій, а в докуменл від 11 березня 1941 ро­ ку — близько 180 дивізій, в тому числі 165 піхотних, 20 танкових, 15 мотори­ зованих^ кавалерійські і 5 авіадесант­ них. Як зазначає М. Мельтюхов, на­ справді ці розрахунки були надзвичай­ но завищеними4. Але справа в тому, що і ці завищені оцінки не відповідали уявленням Сталіна і керівництва РККА про ті мінімальні переваги, які не­ обхідні німцям для нападу на СРСР. Як насправді були досягнугі Вермах­ том такі блискучі успіхи у Франції? Первісний план війни — «Gelb» («Жовтий») — був побудований як погіршена копія старого плану Шліффе- на. Погіршена тому, що, використовую­ чи всі принципи прориву через Бельгію і навіть доповнивши їх проривом через Голландію, план «Жовтий» не був, по суп, планом війни — він обмежувався частковими задачами: німецькі війська 1 Див.: Мельтю­ хов М. Упущенный шанс Сталина. — С. 316. 2 Див.: Там же. — С. 304. 3 Див.: Там же. — С. 302,352. 4 Див.: Там же. — С. 307. 451 Генерал Манштайн повинні були вийти на узбережжя Па- де-Кале і захопити північ Франції, за­ грожуючи Англії вторгненням і нависа­ ючи над центром Франції. Залишалося незрозумілим, як буде досягнута пере­ мога: це залишалося справою ініціати­ ви, справою використання створених операціями переваг. Альтернативний план запропонував начальник штабу групи армій «В» Еріх фон Манштайн. Опускаючи деталі, мож­ на сказати, що в цьому плані всі окремі операції були підпорядковані л'й оста­ точній конфігурації сторін перед Пари­ жем, де рештки розтерзаної і дезор­ ганізованої французької армії маліг протистояти німцям без жодної надії на перемогу. Ліддел-Гарт вважав план Манштайна зразком «стратегії непря­ мих дій», тобто послідовності операцій, кожна з яких має не безпосередню, а дальню мету — і так далі, доки ситуація ворога не стане безвихідною. Пізніше, коли план Манштайна врешл було прийнято, командуючий групою армій «А» генерал Федор фон Бок гово­ рив головнокомандуючому сухопутними силами фон Браухічу, що йому цей опе­ ративний план не дає спокою: німці ма­ ли рухатися в 15 км вздовж «лінії Мажіно» і сподіватися, що французи бу­ дуть спостерігати це спокійно, головна маса танків буде зосереджена на кількох дорогах в горах Арденн, командування сподівається форсувати ріку Маас по­ близу французьких позицій, і взагалі операція не матиме сенсу, якщо францу­ зи не увійдуть в Бельгію... «Ви граєте ва-банк!», закінчив старий пруссак. Можна було б висунути й інші аргумен­ ти. Німецький наступ можна було зірва­ ти — для цього у Франції вистачало сил і техніки. Але зірвати план Манштайна можна було лльки маневровою оборо­ ною, використовуючи проти танкових кулаків німців такі ж самі рухливі і сильні танкові кулаки, як це робив Ман­ штайн в степах Передкавказзя та Пів­ денної України взимку 1942—1943 року. Але саме цього не вміли робити ні фран­ цузи, що відсижувалися за «лінією Мажіно», ні Червона Армія 1941— 1942 року. Дуже характерна історія зміни первіс­ них начерків плану «Жовтий». Манштайн був уже немолодий чоловік і обіймав до­ сить високі пости в армії, доки його кар'єрі не зашкодила близькість до на­ чальника штабу ОКН генерала Бека. Ман­ штайн був усунутий разом з оточенням Бека і в 1939 році очолював штаб групи армій Рундштедта. Через опір Гальдера фон Манштайн був врешл звільнений і направлений у Мюнстер командувати корпусом. Згідно із порядками, Ман­ штайн мав бути прийнятий перед новим призначенням верховним головнокоман­ дуючим — Гітлером. Другом Манштайна був генерал фон Тресков, красень-арис- тократ, зять колишнього головнокоман­ дуючого Фалькенгайна, пізніше, 1944 ро­ ку, страчений за участь у змові проти Гітлера. А другом Трескова був ад'ютант Гітлера полковник Шмундт, через якого після офіційного прийому Манштайну 6у- 452 ла призначена таємна аудієнція у Гітлера. Впродовж кількох хвилин Гітлер схопив головну ідею генерала і вреіші наполіг на тому, щоб штаб ОКН (Гальдер) перебу­ дував плани в напрямі, продиктованому Манштайном. Гітлер і стежив, щоб операції у Франції розвивалися у строгій відповідності з планом Манштайна. Єдина корекція тор­ калася долі англійського експедиційного корпусу, притиснутого до моря разом з рештками французьких військ. Його можна було добити або втопити в морі, але Гітлер несподівано наказав зупини­ ти наступ танкових військ — ніби для то_- го, щоб їх підтягнути і перегрупувати. Кількох днів англійцям вистачило, щоб евакуювати війська через Дюнкерк. Досі незрозуміло, чи це була помилка Гітлера, чи свідомий крок, — адже побоїще біля Дюнкерка назавжди відрізало б шляхи для порозуміння між Англією та Німеч­ чиною. Манштайн у післявоєнних мемуарах дорікає Черчіллю, що той після евакуації не замирився з Гітлером. Можна твердо сказати, що Англія, очолювана Черчіллем, уже ні за що не пішла б на мир з нациз­ мом, який оволодів Європейським конти­ нентом, і надії Гітлера на союз із консер­ вативним антикомунізмом, якщо вони й були, в будь-якому випадку виявились би марними. З цього моменту, моменту роз­ грому і капітуляції Франції, починається новий етап в європейській політиці: Англія намагається розлагодити німець­ ко-радянський союз і починає пошуки контаклв з СРСР, Сталін, вражений легкістю розгрому французької армії, яку він вважав дуже сильною, відчуває не­ спокій і починає рахуватися з загрозою німецької агресії. Саме тоді грандіозний планпобудови «флотуп'яти морів та оке­ анів» поступово іде в забуття, починає переважати континентальна стратегія. Зміни в оцінці можливостей воєнного конфлікту особливо відчуваються з пер­ ших днів травня 1941 року. 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій. В цьому виступі (а, точніше, в тості, проголошеному Ста­ ліним) він вперше ясно сказав, що Ра­ дянський Союз не буде чекати нападу, а першим почне війну. Реакцією Уп­ равління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б) і підпорядкованого йому Головного уп­ равління політичної пропаганди РККА стали кілька матеріалів, вяких ця ідея бу­ ла втілена. Реагувало негайно і військо­ ве керівництво. За ініціативою наркома Тимошенка та начальника Генерального штабу Жукова заступник начальника Оперативного управління Василевський підготував проект директиви про напад на Німеччину. Цей проект опублікова­ ний; він датований 15 травня і ніким не підписаний. Проте, ряд російських ав­ торів вважає, що Сталін і вище Британські і французькі війська чекають евакуації на побережжі біля Дюнкерка 453 У. Черчілль — прем'єр-міністр Великобританії 1 Див.: Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. — С. 499. 2 Див.: Большевик. — 1941. — N-1. — С. 34. 3 Див.: фон Ман- штейн Э. Утерян­ ные победы. — С. 197,198. керівництво його затвердили. Датою за­ твердження — і, отже, політичного рішення почати війну — вважається або якесь із засідань Політбюро, або нарада в Кремлі 24 травня за участю Сталіна, Мо­ лотова, Тимошенка, Ватугіна, головноко­ мандуючого військово-повітряними си­ лами (ВВС) Жигарєва, командуючими військами прикордонних округ, членів військових рад та командуючих окруж­ ними ВВС (так вважає М. Мельтюхов). Як орієнтовна дата нападу називається 15 липня — день, коли мало завершити­ ся повне зосередження і розгортання Червоної Армії на західному театрі воєн­ них дій (ТВД)1. При цьому всі мемуарні матеріали, зокрема Жукова, повністю ігноруються як свідомо брехливі. Як зазначає і сам Мельтюхов, підготов­ кою можливого зіткнення з Німеччиною радянські пропагандистські органи зай­ нялися з зими 1940—1941 року. Точніше скажемо, про Німеччину як можливого противника в матеріалах ніколи не йшлося, але теза про радянську воєнну ініціативу відкрито прозвучала значно раніше від Сталінського тосту 5 травня. Так, орган ЦК журнал «Большевик» пи­ сав у січні 1941 року: «Не виключена можливість такої міжнародної ситуації, коли самим ходом історичного процесу робітничий клас змушений буде взяти на себе ініціативу воєнних дій... Наша принципова мирна політика зовсім не виключає наступальних дій Червоної Армії в воєнно-тактичному смислі»2. Немає сенсу перераховувати всі захо­ ди по стратегічному розгортанню військ в прикордонних округах — дійсно, вони вллювалися в життя у травні—червні 1941 року. Проте, не було зроблено вирішально важливих речей: (1) авіація не була розосереджена по польових аеродромах (за винятком Південного округу, де це було зроблено за ініціати­ вою начальника штабу округу генерала Захарова, майбутнього маршала, на­ чальника Генерального штабу), внаслі­ док чого в перший день війни на аеро­ дромах німці знищили близько п'ятої ча­ стини всіх літаків; (2) не проведена бу­ ла часткова мобілізація, без якої не можна було довести до штатного розпи­ су дивізії другого ешелону; (3) головне, диспозиція військ не відповідала насту­ пальним намірам. На цю останню обставину — розгор­ тання військ — давно звертали увагу німецькі генерали. Чи не найавтори­ тетнішим є свідчення Еріха фон Ман- штайна: «За числом зосереджених у західних областях Радянського Союзу ^ил і на основі зосередження великих мас танків як в районі Білостоку, так і в районі Львова можна було припусти­ ти — у всякому разі, Гітлер так мотиву­ вав прийняття ним рішення на нас­ туп, — що рано чи пізно Радянський Союз перейде в наступ. З іншого боку, групування радянських сил на 22 черв­ ня не говорило на користь наміру най­ ближчим часом почати наступ Най­ більше буде відповідати правді твер­ дження про те, що розгортання ра­ дянських військ було «розгортанням на всяк випадок»3. 454 Стосовно наради в Кремлі, то л'льки ду­ же велике прагнення видати бажане за дійсне дозволяє припустити, ніби на на­ раді за участю окружного командування Сталін міг приймати якісь політичні рішення. До речі, після таємної наради в Кремлі командуючі військами округів інформували своїх підлеглих, а ті - своїх підлеглих, і щось до нас дійшло у спогадах. Командуючий 4 армією Західної особливого військового округу генерал A.A. Коробков (розстріляний у липні 1941 року разом із своїм команду­ ючим округу, генералом Павловим) оцінював обстановку таким чином: «— А як розцінює командування ок­ ругу продовження зосередження німе­ цьких військ на нашому кордоні? — за­ питав начальник відділу політичної про­ паганди бригадний комісар С.С. Рож­ ков. — Так само, як і старші начальники в Москві, — відпарирував Коробков. — Німеччина не посміє порушити договір про ненапад. Вона стягує свої війська до нашого кордону головним чином тому, що побоюється нас. Ви ж знаєте, в якому світлі подавалися буржуазною пресою перевезення по залізниці деяких вій­ ськових частин з глибини країни в при­ кордонні округи, що мали у нас місце, а також перевезення до кордону робіт­ ників і будівельних частин, нарешл, зви­ чайні перевезення тимчасового складу на навчальні збори... З іншого боку, — продовжував командуючий після хви­ линної паузи, — можна припустити, що зосередження німецьких військ на на­ шому кордоні повинне посилити «аргу­ менти» Німеччини при розв'язанні з на­ ми якихось політичних питань»1. Тут представлено стандартний набір «пояснень» німецьких віськових підго­ тувань, що ними користувалися тоді в Кремлі. Важко сумніватися, що генера­ лам на черговій нараді запропонували щось інше. Що ж сталося в травні—червні доле­ носного, що змусило Кремль прийняти такі загрозливі формулювання про «перший удар»? Щоб відповісти на це питання, слід розмежувати політичний і військовий його аспекти. З військового боку, перед РККА стояла традиційна російська проблема мобілі­ зації і стратегічного розгортання. Знач­ ною мірою вирішення її було полегшено розвитком залізничного та автомобіль­ ного транспорту в передвоєнні роки, але все ж німецька сторона мала більше шансів, особливо враховуючи ту обста­ вину, що Німеччина уже вела війну. Червона Армія на навчаннях 1 Див.: Сандалов Л.И. Пережитое. — M., 1966. — C. 74— 75. 455 Маршал Б. М. Шапошников Мобілізаційна проблема і проблема стратегічного розгортання розв'язува­ лась радянськими планами, починаючи з 1939 року, на основі ідеї прихованого мобілізаційного розгортання збройних сил. Там, де мобілізаційні заходи немож­ ливо було приховати, вони проводились відкрито. В результал новий мобілізацій­ ний план, затверджений урядом 12 люто­ го 1941 року, передбачав створення армії воєнного часу з фронтовими, армійськими, дивізійними та іншими уп­ равліннями, розгорнутими там, де намічалася дислокація частин для насту­ пальних дій. Армія після мобілізації по­ винна була становити 8,9 млн. чоловік при 106,7 тис. гарматі міномелв, близько 17 тис. танків, 22,2 тис. бойових літаків, 10,7 тис. бронеавтомобілів, 91 тис. трак­ торів і 595 тис. автомашин. Завдяки прихованій мобілізації війська армій прикриля повинні були швидко мобілізовуватися в два ешелони. Перший ешелон мав для завершення мобілізації 2—6 годин, мобілізаційні заходи торка­ лися найближчих районів; другий еше­ лон використовував приписний склад з усієї території округу та з глибини країни і мав у своєму розпорядженні 2—4 доби. Решта військ завершувала мобілізацію на 8—15 добу і пізніше. Таким чином плану­ валося вирішити проблему, яка робила стару російську армію неповороткою і маломаневреною. Другою проблемою залишалося при- криття мобілізаційних заходів та стра­ тегічного розгортання. В старих планах ця задача покладалась на невеликі «гру­ пи вторгнення», які повинні були діяти на території противника і не допускати його ефективних наступальних дій. В 1940—1941 роках стало зрозуміло, що такі «групи вторгнення» будуть німцями негайно розбил. Тому зрештою задачі «груп вторгнення» було покладено на перший ешелон армії прикриття, до яко­ го входили 114 дивізій, укріпрайони на новому кордоні, 85 % військ ПВО, повітряно-десантні війська, 75 % ВВС і 34 полки артилерії РГК. Отже, через 2— 4 години з моменту мобілізації перший ешелон — тобто більшість збройних сил, що знаходилась на західному ТВД — по­ винен був розпочати справжню велику наступальну маневрену війну. Звідси така дивовижна дислокація го­ ловних сил, яку Манштайн назвав дисло­ кацією «на всякий випадок». «І оборона, і наступ» виявились насправді ні оборо­ ною, ні наступом. Бо операції, які на них покладались, були операціями прикрит­ тя і водночас операціями з далекими на­ ступальними стратегічними цілями. Які ж стратегічні задачі було покладе­ но на Червону Армію в перші тижні війни? Коротко кажучи, був обраний «південний варіант», тобто не удар на Варшаву—Берлін з нейтралізацією Схід­ ної Пруссії, а наступ Південно-Західним фронтом на Кельци, Краків для того, щоб відрізати німецьку армію від Балкан з їх нафтою та іншими сировинними запаса­ ми, нависати над Подунав'єм та загрожу­ вати німецьким військам у центрі. А полм, коли буде введено в дію всі війська, шукати нових можливостей і оперативно-тактичних переваг. Якщо порівняти плани Генштабу РККА з планами дореволюційної російської армії, то насамперед виникає питання, наскільки реальним був неймовірно при­ 456 скорений темп мобілізації збройних сил у «прихованому» варіанл. Звівши до мінімуму всі мобілізаційні заходи, не­ обхідні для приведення в повну бойову готовність військ першого ешелону, ра­ дянські генштабісти розраховували нате, що все детально розписано і за умов ре­ пресивного режиму під страхом роз­ стрілу швидко і акуратно буде виконано. Але все ж термін в 2—4 години, та й то після оголошення загальної мобілізації, був явно нереальний. Стара російська армія не розраховува­ ла на подібні чудеса і тому планувала віддати в боях (шляхом «активної оборо­ ни», як у нас пізніше говорилося) всю Польщу до Вісли, а стратегічне розгор­ тання здійснити в районі далі на схід. Як­ що вірити А.М. Некричу1, аналогічний варіант запропонував маршал Шапошни- ков, лльки цього разу зосередження ма­ ло здійснюватися в районі старого кор­ дону, де були побудовані ще Якіром укріпрайони. Цей варіант був відкинутий з ідеологічних міркувань. Оборона не пе­ редбачалась як спосіб дій, гідний Черво­ ної Армії. Натомість перший ешелон армії прикриття повинен був в якийсь спосіб розгромити німецькі війська, щоб потім здійснити те, що планував великий князь Микола Миколайович, — вийти в Сілезію, на Одер, «загрожуючи» і «нави­ саючи». Тільки тоді ясно розуміли, що для цього доведеться влізти в Східну Пруссію, а тепер «північний варіант» відкидався. По суті, старий сценарій «прикордон­ ної битви» був трансформований у план наступальних дій першого ешелону армії прикриття. Всі дослідники відзначали дивовижну рису цього плану: повну відсутність передбачуваних дій против­ ника і розрахунків співвідношення сил. Це розцінюється прихильниками гіпоте­ зи запланованого радянського вторгнен­ ня як доказ агресивності плану. На­ справді в плані просто не було видно, яким чином буде розбитий противник і виграна війна. Якщо план «Жовтий» з погляду найагресивніших і наймодер- ніших німецьких військових був не пла­ ном війни, а планом важливого воєнного епізоду, то тим більше подібне можна сказати про радянське воєнне плануван­ ня 1939—1941 років. Таким чином, в чисто військовому плані розв'язання, запропоновані керів­ ництвом збройних сил СРСР, по суті, базу­ валися на ідеології Першої світової війни, відкидаючи оборону, трансформу- ючи стару концепцію прикриття і розгор­ тання в нереалістичному агресивному дусі і розраховуючи на високий насту­ пальний дух армії, швидкість і організо­ ваність військової машини завдяки жорсткій дисципліні і централізації дій. Якщо ці зауваження мають рацію, то не являє труднощів пояснення політич­ ного боку справи. Жодного політичного рішення про напад на Німеччину, жодної пере­ орієнтації на війну проти країн Пакту не було і не могло бути. В уяві Сталіна саме він володів стратегічною ініціати­ вою після серпня 1939 року. Чим більше він відчував, що насправді ініціатива належить Гітлеру,тим більше черв невпевненості точив його закомп­ лексовану душу, і з тим більшою пара- ноїдальною уперлстю він чіплявся за Нарком С.К. Тимошенко і начальник Генерального штабу Г.К. Жуков оглядають зразки нової зброї 1 Див.: Некрич А. 22 июня 1941 го­ да. — М., 1965. 457 1 Див.: Мерецков К.А. На службе наро­ ду. — М., 1968. — С. 202. 2 Див.: Военно-исто- рический жур­ нал. — 1995. — № 3. — С. 41. 3 Див.: Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. — С. 299. свої ілюзії. А ілюзії полягали в тому, що він зможе протриматися поза війною і виторговувати все нові землі доти, до­ ки сам не вирішить, що момент для вступу в війну найкращий. Сталін вва­ жав, що до війни СРСР готовий. Однак, разом з мобілізаційним планом та пла­ ном стратегічного розгортання існува­ ли й інші плани і програми. Так, на 1942 рік було заплановано закінчити формування 20 механізованих кор­ пусів, половина яких в 1941 році існу­ вала л'льки на папері або принаймні була готова наполовину. Аналогічні програми організації великого повітря­ ного флоту повинні були теж закінчи­ тися в 1942 році. Характерне свідчення К.А. Мерецко­ ва, якого замінив Жуков на посаді на­ чальника Генштабу. Жуков запропону­ вав різко збільшити число механізова­ них корпусів, і Сталін захолв послухати думку Мерецкова. Той сказав, що про­ позиція Жукова може бути виконана десь до 1943 року. «В ході подальшої бесіди Й.В. Сталін зазначив, що бути поза війною до 1943 року ми, звичайно, не зуміємо. Нас втягнуть мимоволі. Але не виключено, що до 1942 року ми за­ лишимося поза війною»1. Однак, це не означає, що Сталін плану­ вав війну на 1942 рік. Справа не вточних термінах, а в загальній оцінці ситуації. Як свідчив Жуков2, 11 червня 1941 ро­ ку він з Тимошенком прийшов до Сталіна з пропозицією привести війська західних прикордонних округів у повну бойову го­ товність. Сталін не дав дозволу, оскільки був певен, що німці не будуть воювати. «...Для ведення великої війни з нами німцям, по-перше, потрібна нафта і вони повинні спочатку завоювати її, а по-дру- ге, їм необхідно ліквідувати Західний фронт, висадитися в Англії або укласти з нею угоду». Сталін підійшов до карти і, показавши на Близький Схід, сказав: «Ось куди вони підуть». Сталін розраховував на те, що балан­ сування між Англією і Німеччиною ще продовжиться доти, доки Німеччина не зав'язне або в Англії, або на Близькому Сході. Яким чином почнеться війна, чи буде організовано провокацію на зразок лєї, в Ґлівіце, якою німці почали війну з Польщею, чи на зразок лєї, в Майнілі, якою СРСР розпочав війну з Фінляндією, а чи СРСР дочекається нападу Німеччи­ ни, щоб з виглядом незаплямованої не­ винності відповісти «потрійним ударом на удар паліїв війни», що сумнівно, але якнайкраще відповідало б ідеології «чу­ жой земли мы не хотим ни пяди, но и своей вершка не отдадим», — це вже аб­ солютно неістотно, бо зовсім не визна­ чало природи сталінського режиму. Головна військова рада (ГВС) Наркома­ ту оборони, головою якої був Тимошенко, не мала політичних повноважень. Політ- бюро було єдиною інстанцією, яка могла приймати подібне рішення, — тоді, коли Сталін вже фактично мав його і скликав усіх для проформи. Сталін любив радити­ ся — доти, доки не мав в голові готового рішення; він подовгу зважував усі «за» і «проти» і дозволяв говорити вам і все. Коли ж рішення було прийняте, Сталін не дозволяв нікому і рота розкрити. Чи радився з ким-небудь Сталін, по­ чинати чи не починати війну? Всі найсекретніші документи розвідки ішли Сталіну, Молотову, Ворошилову, -Берія, Тимошенку і Жукову3. Щоправда, Жуков говорив історику В.А. Анфілову, який показав йому доповідь Розвіду­ вального управління, що цей документ бачить вперше і що звичайно Голіков надсилав матеріали безпосередньо Ста­ ліну. У всякому разі ніхто з перерахова­ них осіб, за винятком, можливо, Молото­ ва, не годився у співрозмовники Сталіну на серйозні теми. До цих людей слід до­ дати ще Жданова, який у передвоєнні ро­ ки був дуже близьким до Сталіна і як се­ кретар ЦК з ідеології був членом Голов- 458 ної військової та Головної морської рад. Які у них були розмови, ми ніколи не дізнаємося, але Жданов ніколи не спере­ чався із Сталіним навіть з таких питань, як доля 76-мм гармати чи будівництво лінкорів, якщо у Сталіна була вже сфор­ мована своя думка. У Сталіна було стійке, уперте, пара- ноїдальне переконання в тому, що він обдурив Гітлера і Англію і війну почне тоді, коли захоче, — якщо захоче. Звідси випливало, що всі воєнні приго­ тування Німеччини є або результатом провокацій німецьких самураїв, або за* собом тиску Гітлера на Сталіна для досягнення якихось політичних цілей, або, нарешті, англійською інтригою. Саме тому всі доповіді Голікова, як і доповіді морської розвідки, підписані адміралом Кузнєцовим, незалежно від їх змісту, закінчувалися висновком про те, що воєнні приготування Німеччини приховують її справжні антианглійські цілі і що Німеччина воювати з СРСР не збирається. Що ж було, зрештою, в травні? А нічо­ го не було. Пояснення, яке дав Жуков і яке з порогу відкидають і захисники великодержавної Сталінської політики, і викривачі комуністично-нацистської агресії, — всі новоявлені правоконсер- вативні російські історики, — зали­ шається найбільш вірогідним. «Ідея попередити напад Німеччини з'явилася у нас із Тимошенко у зв'язку з промовою Сталіна 5 травня 1941 року перед випускниками воєнних академій, в якій він говорив про можливість діяти наступальним чином. Цей виступ в обстановці, коли ворог зосереджував сили біля наших кордонів, переконав нас у необхідності розробити директи­ ву, що передбачала б упереджуючий удар. Конкретна задача була поставле­ на О.М. Василевському. 15 травня він доповів проект директиви наркому і мені. Однак, ми цього документа не підписали, вирішили попередньо до­ повісти його Сталіну. Але він прямо-та- ки закипів, почувши про упереджую­ чий удар по німецьких військах. «Ви що, з глузду з'їхали, німців хочете спро­ вокувати», роздратовано кинув Сталін. Ми послалися на обстановку, що скла­ далася біля кордонів СРСР, на ідеї, які містилися в його виступі 5 травня... «Так я сказав це, щоб підбадьорити присутніх, щоб вони думали про пере­ могу, а не про непереможність німець­ кої армії, про що трублять газети всьо­ го світу», проревів Сталін. Так була по­ хована наша ідея про упереджуючий удар...»1 Сталін ніколи не добивався, щоб підлеглі розуміли його далекосяжні стратегічні задуми. Він вимагав від них абсолютного послушенства, і більше нічого. Сталінський «поворот до актив­ ної і агресивної політики» не містив у собі переорієнтації на антифашистську і антинімецьку пропаганду — він готу­ вав армію та її політичне керівництво до будь-яких несподіванок. Все інше виходило за межі компетенції вико­ навців, в тому числі армії, і Сталін жод­ ної стратегічної ініціативи не терпів. Саме тому поруч уживалися і агресивні заяви про те, що СРСР нанесе перший удар, з запопадливістю щодо німців і показним миролюбством горезвісної заяви ТАРС від 16 червня 1941 року. Радянські люди від рядового червоно- армійця, робітника, селянина і трудово­ го інтелігента до генералів і наркомів повинні були спокійно, упевнено і без паніки виконувати негайно і чітко все те, що їм наказано. А висока політи­ ка — не їх розуму справа. В поворотах Сталінської стратегії після 1939 року найголовніше не те, що Сталін вибрав агресію проти Німеччи­ ни. Це ще вилами по воді писано, що він там мав вибрати, — стратегічна ініціатива була не за ним. Най- Нарком оборони маршал С.К. Тимошенко Начальник Генерального штабу генерал армії Г.К. Жуков Заступник начальника Оперативного управління Генерального штабу генерал-майор О.М. Василевський 1 Див.: Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. — С. 299. 459 На світанку 22 червня 1941 р. Німецький командний пункт 1 Див.: Мерецков К.А. На службе наро­ да. — М., 1968. — С. 207— 208. суттєвіше з точки зору історичного смислу Сталінської диктатури — це те, що її заносило на антифашистську і антинімецьку позицію, хотів Сталін цього, чи не хотів. Воєнні уроки поразок Війна почалася на світанку в неділю, 22 червня, бомбардуванням великих міст та воєнних об'єктів і вторгненням розгорнутої на кордонах німецької та союзних армій. Багато червоноармій- ців і командирів зустріли війну в ліжку. Сам процес реакції на агресію під­ тверджує припущення про те, що Сталін перебував у полоні власних уявлень про розвиток подій, не чекав справж­ ньої великої війни і не холв рахувати­ ся з реальністю, яка брутально вторга­ лася в створену ним картину світу і руйнувала відчуття власної переваги над усіма ворогами. Незважаючи на недостовірність і де­ який різнобій спогадів, необ'єктивність їх авторів — дійових осіб 22 червня, постарілих і дещо наляканих можливіс­ тю відповідальності, — можна реконст­ руювати головні події суботнього дня і ночі. Нарком Тимошенко і начальник Ген­ штабу Жуков «увечері», як пише Жу­ ков, одержали повідомлення начальни­ ка штабу Київського округу про те, що, за словами німця-перебіжчика, війна почнеться о 4 годині ранку, зателефо­ нували Сталіну і були викликані у 460 Кремль. Дорогою домовилися наполя­ гати на приведенні військ в повну бо­ йову готовність. Це означало «якомога швидше оповістити війська і вивести їх з-під удару, перебазувати авіацію на запасні аеродроми, зайняти військами першого ешелону рубежі, вигідні для відсічі агресора, почати виведення у відповідні райони других ешелонів і резервів, а також вивести в намічені райони окружні і військові штаби, на­ лагодивши управління військами. Слід було провести ще ряд заходів по підви­ щенню бойової готовності військ»1. Адже артилерія була на полігонах, бо­ єприпаси на складах, війська в таборах і на будовах. Залишається незрозумілим, що озна­ чає «увечері». Адмірал М.Г. Кузнецов писав, що, наскільки йому відомо, це було близько 17 години. Затримали Альфреда Ліскоффа прикордонники близько 9 години вечора. Так чи інакше Сталін погодився привести війська в бойову готовність. Далі свідчення роз­ ходяться. Згідно з Жуковим, директива наркома оборони №1 була підготовле­ на ним і Ватулним тут же, в сусідній кімнал, Сталін її прочитав, поправив і дав Тимошенкові підписати. Наркома військово-морського флоту адмірала М.Г. Кузнецова викликали до Тимошен- ка об 11 вечора, і, за його словами, в цей час Тимошенко ходив по кабінету і диктував, а Жуков писав; нарком ска­ зав, що можливий напад Німеччини вранці, а Жуков показав адміралу проект радіограми у війська на трьох сторінках блокнота. Можна припустити, що у Сталіна в кабінел Тимошенко не підписав тут же швиденько написану директиву, а вони з Жуковим врахову­ вали якісь зауваження Сталіна уже в Наркомал. Невідомо, що і як довго во­ ни там творили, але директива наді­ йшла на телеграф лльки в 23 години 45 хвилин, передача її в округи була закінчена в 0 годин ЗО хвилин, а через півтори години командуючі військами округів направили в армії свої накази, підготовлені на основі директиви. З флотом було простіше: начальника штабу ВМС адмірала Алафузова Кузне­ цов миттю відправив у свій наркомат, і той в своєму білому кітелі побіг вули­ цями вечірньої Москви, щоб дати ко­ роткий наказ — «готовність №1». Флот не втратив того ранку жодного бойово­ го корабля. В директиві № 1 Наркома оборони СРСР говорилось: «Впродовж 22— 23 червня 1941 року можливий неспо­ діваний напад (внезапное нападение) німців. Задача наших військ — не під­ даватися ні на які провокаційні дії, що можуть викликати великі ускладнення. Одночасно військам бути в повній го­ товності і зустріти несподіваний удар німців». Залишалося незрозумілим навіть, що означає «зустріти». Усно Тимошенко від­ повів Кузнецову, що стріляти можна. За свідченнями заступника командуючого військами Західного округу генерала Болдіна, Тимошенко на світанку говорив йому по телефону, що товариш Сталін не дозволяє відкривати артилерійського вогню по німцях. Болдін кричав в труб­ ку, що горять міста, гинуть люди, але чув від Тимошенка: «Жодних заходів не вживати, крім розвідки в глибину тери­ торії противника на 60 кілометрів». Перший удар прийняла база флоту в Севастополі. Найдивовижніше, що Ста­ лін в цей вечір поїхав, як ніби нічого не сталося, на дачу, і додзвонитися до нього адмірал Кузнецов не зміг. Він знайшов тільки Маленкова, і той пере- провірив його повідомлення, сам по­ дзвонивши у Севастополь. Коли коман­ дуючий протиповітряною обороною ге­ нерал Воронов доповідав Тимошенкові про нальоти на міста Радянського Сою­ зу та військові об'єкти, йому запропо­ нували написати повідомлення на па­ пері, і начальник ГППУ Мехліс стежив, стоячи у Воронова за спиною, щоб письмовий текст збігався із сказаним усно. Воронова відпустили без жодних вказівок. Жуков зателефонував Сталіну прямо на дачу лльки тоді, коли одержав дзвінки з Мінська, Києва і — без двад­ цяти чотири — з Риги. Генерал охорони покликав Сталіна. «Я доповів обстановку і просив доз­ волу почати дії у відповідь. Й.В. Сталін мовчить. Я чую лише його дихання. — Ви мене зрозуміли? Знову мовчання. Нарешл, Й.В. Сталін спитав: — Де нарком? — Говорить з Київською округою по ВЧ. — Приїжджайте в Кремль з Тимошен- ком. Скажіть Поскрьобишеву, щоб він викликав усіх членів Політбюро»1. Тут і було прийняте те політичне рі­ шення про війну, якого так уперто шу­ кають для підтвердження тези про «упущений шанс Сталіна». Однак, і це рішення було половинчастим і виходи- Адмірал М.Г. Кузнецов 1 Див.: Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. — М., 1970. — С. 255. 461 Дорогами України 1Див. таблиці в: Мель- тюхов М. Упущен­ ный шанс Стали­ на. — С. 480— 481. 2 Див.: Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. — С. 65. ло з припущення, ЩО, МОЖЛИВО, все якось «розсмокчеться». Доба 21—22 червня залишається га­ небною в історії сталінського режиму. Але все не зводиться до «моменту не­ сподіваності» і, врешгі, до особистої нездатності Сталіна оцінити характер і розміри воєнної небезпеки. Подальші місяці війни показали більше, ніж сла­ бості диктатора: вони продемонструва­ ли загальний низький рівень команду­ вання Червоною Армією, завдяки чому перший період війни був програний. Незважаючи на те, що всі заходи по мобілізації та стратегічному розгортан­ ню так і не були здійснені, на всьому протязі кордону співвідношення сил було на користь Червоної Армії. Німці обрали «північний варіант» і завдали головних ударів не на Україні, де їх че­ кали, а на північ від Прип'яті. В центрі (німецька група «Центр», радянський Західний особливий військовий округ) співвідношення сил в дивізіях було рів­ не, але з огляду на неповну мобілізова- ність Червоної Армії німці в особовому 462 складі мали майже подвійну перевагу. Тим не менш в артилерії співвідношен­ ня сил було рівне, в танках перевага Червоної Армії була майже подвійна і в літаках — 1,2:1. На вирішальних ділян­ ках, де німці завдали головних ударів, вони мали чисельну перевагу в особо­ вому складі і в танках в 6—7 разів. На півдні ж, де планувалося розгорнути наступ радянських військ на Краків і Кєльце, співвідношення сил в людях бу­ ло рівне, в танках в 7 разів, в літаках в 2,6 раза, в артилерії в 1,7 раза на ко­ ристь Червоної Армії1. Причини програшу відверто сформу­ лював Жуков: «Ні нарком, ні я, ні мої попередники Б.М. Шапошников, К.А. Мерецков і керівний склад Гене­ рального штабу не розраховували, що противник зосередить таку масу броне­ танкових і моторизованих військ і кине їх в перший же день потужними ком­ пактними групуваннями на всіх страте­ гічних напрямах з метою завдання ни­ щівних розсікаючих ударів»2. Є в цій фразі, щоправда, деякі невиз­ наченості. Не чекали чого — величез­ ної кількості німецької бойової техніки чи її масованого зосередження? Сталін говорив через кілька місяців представ­ никові Рузвельта Гопкінсу, що у німців близько 30 тис. танків. Це була почасти фантазія людини, що, оглушена пораз­ ками, нічого не зрозуміла, почасти сві­ доме перебільшення. Коли Жуков пи­ сав мемуари, потрібні цифрові дані, без сумніву, він уже знав. І ще одна не­ визначеність: не чекали такої концент­ рації — чи не чекали взагалі концент­ рованих масованих ударів танкових та механізованих військ, здатних розсікти оборону на головних, найбільш небез­ печних напрямах і замкнути кільця оточення? Суть справи полягала в тому, що ко­ мандування Червоної Армії не чекало такої війни. Тому, коли з'ясувалося, що це — не «провокація вояччини», а справжня війна, відповідь командування була безглуздою і найменш відповідною до обстановки. Нарком оборони увечері 22 червня, о 9 годині 15 хвилин, дав на­ каз наступати — всіма силами наки­ нутися на противника, розгромити і відкинути його за межі радянської зем­ лі. Ще 26 червня командуючий Півден- но-Західним фронтом Кирпонос просив відмінити наказ про наступ,! йому було відмовлено. Подальший хід воєнних дій можна оцінити за умов, коли будуть співстав­ лені стратегії обох сторін і відповідні організаційні засоби їх досягнення. Начальник штабу командування су­ хопутних сил Гальдер в щоденниковому записі від 3 липня оцінював ситуацію надзвичайно оптимістично: він вважав, що головні сухопутні сили Червоної Армії розгромлені перед ріками Захід­ на Двіна і Дніпро, і далі можливий ли­ ше опір розрізнених груп, — і, отже, «не буде перебільшенням сказати, що кампанія проти Росії була виграна впродовж 14 днів». Незважаючи на те, що безпосередніх цілей Вермахт нібито досяг впродовж червня—липня, ситуа­ ція залишалася незрозумілою, і вже в кінці липня це призвело до сутичок між Гітлером і командуванням сухопутних сил. Ці обставини добре висвітлені в літературі, особливо німецькій. Війна проти СРСР була для Німеччини підпорядкована задачам ведення світо­ вої війни, тобто насамперед глобальної війни проти Британської імперії. Тому влітку 1940 року Гітлер поставив перед розробниками планів війни обмежену задачу «розбити російську армію або, принаймні, просунутися в глибину ро­ сійської території настільки, щоб ви­ ключити можливість нальолв авіації противника на Берлін і Сілезький про­ мисловий район»1. 31 липня 1940 року Гітлер говорив, що слід «розгромити ро­ сійську державу одним ударом» і в зв'язку з цим ставив задачу знищення живої сили противника, наполягаючи на тому, що для розгрому держави недос­ татньо захопити будь-яку частину росій­ ської території. В плані «Барбаросса» передбачалося вийти на лінію «ААА» — Архангельськ, Арзамас, Астрахань, тобто по Волзі до Каспію. Характерно, що на­ віть з цієї лінії тодішні бомбардувальни­ ки не могли долітати до Уралу з його промисловими центрами, не кажучи вже про Сибір; але нацистське керівництво проявило непростиме невігластво, ігно­ руючи військово-промисловий комп­ лекс на сході СРСР і можливості евакуа­ ції військових підприємств на схід. У зв'язку з тим, що війна проти Росії розглядалась, по суті, як сукупність опе­ рацій чи одна велика складна операція, керівництво діями на східному театрі во­ єнних дій (ТВД) було покладене на Вер­ ховне командування сухопутними сила­ ми (Oberkommando des Heeres — ОКН, да­ лі «ОКГ»; командуючий — генерал- фельдмаршал фон Браухіч, начальник штабу — генерал-полковник Гальдер), тоді як стратегічні проблеми ведення війни були у віданні Верховного коман­ дування збройних сил (Oberkommando des Wehrmachts — 0KW, далі «0KB»), пер­ сонально Гітлера як головнокомандую­ чого, генерал-фельдмаршала Кайтеля як начальника штабу ОКВ і генерал-полков- ника Йодля як начальника оперативного штабу. Таким чином, Німеччина відмови­ лась від традиційного принципу органі­ зації збройних сил, коли ними керував мозок армії — Генеральний штаб. ОКВ було не колишнім Генеральним штабом, а ніби особистим штабом Гітлера, а най­ більш схожий на Генштаб орган — ОКГ з його штабом — розпоряджався лльки сухопутними силами. На початку така система влаштовува­ ла генералітет, оскільки вона залишала 1 Див.: Гот Г., Гуде- риан Г. Танковые операции. «Танки, вперёд!». — Смо­ ленск, 1999. — С. 22. 463 Командування ОКҐ: праворуч — генерал Браухіч, ліворуч — генерал Гальдер 1 Див.: Э. фон Ман- штайн. Утерянные победы. 2 Див.: Гот Г., Гудери- ан Г. Танковые опе­ рации. «Танки, впе­ рёд!». — С. 27. Полонені червоноармійці під Уманню в його компетенції реальні оперативні питання керівництва війною, що ішла насамперед на головному, східному ТВД. Але поділ ТВД на східний, нібито локального і оперативного характеру, і всі інші, нібито глобального і стратегіч­ ного характеру, був непослідовний і в ході війни і зростання ролі східного фронту ставав все безглуздішим. Від­ повідно втручання особисто Гітлера в оперативні питання східного фронту ставало все непереноснішим. З 1943 року Вермахт почав тиху боротьбу за концентрацію всього керівництва вій­ ною в руках відновленого Генерального штабу, бажано на чолі з фон Манштай- ном, тоді уже генерал-фельдмаршалом, але все закінчилось усуненням Ман- штайна з діючої армії і повним зосе­ редженням влади в руках Гітлера та близьких до нього генералів. Звідси стратегічні вади планування війни проти Росії. План війни проти СРСР страждав тими самими недоліка­ ми, що й плани війни проти Росії в Пер­ шу світову війну. Ще більше, ніж пер­ ший варіант плану війни проти Франції, план «Барбаросса» залишав відкритим питання, яким шляхом буде забезпече­ но вирішальний воєнний успіх1. Мета розгрому Червоної Армії в «західній Росії» була сформульована надто за­ гальним чином, і реальні операції дик­ тувались можливостями, які відкрива­ лися внаслідок тих чи інших успіхів. Загальний задум формулювався дуже абстрактно: «Фронт противника розри­ вається танковими клинами, будь-який опір противника на новому рубежі лік­ відується»2. У зв'язку з цим уже під час складання плану почалися неузгодженості між Гітлером і ОКГ в самому баченні війни. Гітлер з його прагненням знищити живу силу, не захоплюючись територіальни­ ми цілями незважаючи на їх політичну привабливість, ігнорував Москву як стратегічну ціль і бачив головну мету в тому, щоб розгромити Червону Армію в центрі, в Білорусії, і полм повернути 464 танки на фланги, на північ (Прибалти­ ка — Ленінград) і південь (Україна). Гітлер погоджувався йти після Білору­ сії одразу на Москву лише у випадку, «якщо російська армія швидко розпа­ деться»3. Аргументи, які висував Гітлер у суперечках з Браухічем і Гальдером, яскраво характеризують його ставлен­ ня до реальності: він вигадував що зав­ годно, аж до проголошення Москви «чисто географічним поняттям», аби лльки відстояти смутно побачену ним перспективу масового винищення ро­ сійської живої сили — єдиний, за його внутрішнім відчуттям війни, спосіб по­ кінчити з Російською державою. Колишній танковий генерал Гот вже заднім числом, в післявоєнній книзі про танкові операції, вбачав єдиний вихід кампанії 1941 року в тому, щоб взяти Москву і змусити Сталіна піти на переговори. Хоч би якими далекими були генерали Вермахту від політичної стратегії, вони так чи інакше тягнули до подібного рішення і тоді, в 1941 році. Для Гітлера ж, природно, ні про які роз­ мови з переможеним Сталіним не могло бути мови. Він добивався повного роз­ грому Російської держави, але кон­ кретних шляхів до цього не бачив. Незважаючи на величезні успіхи ні­ мецької армії влітку 1941 року, залиша­ лося, як і раніше, незрозумілим, яким чином буде досягнута воєнна перемога. Радянська стратегія теж буде краще зрозумілою, якщо почати з організації армії і держави. Організація керування війною відтво­ рювала систему «диктатури пролетаріа­ ту» часів громадянської війни: на місце Ради робітничо-селянської оборони (СРКО, полм СТО на чолі з Леніним) прийшов Державний комітет оборони (ГКО), на місце Реввійськради республі­ ки (РВСР на чолі з Троцьким) — Ставка Головного командування, як у царя або Чінгісхана. Уряд і Політбюро залишили­ ся при своїй ролі. Ставку Головного командування ут­ ворено 23 червня 1941 року у складі: нарком Тимошенко — Головнокоманду­ ючий, Сталін, Молотов, Ворошилов, Жу­ ков, Будьонний, адмірал М.Г. Кузнецов. 10 липня 1941 року Ставку Головного командування було перетворено на Ставку Верховного командування у зв'язку з тим, що створено було три Го­ ловних командування напрямів на чолі з Ворошиловим, Тимошенком і Будьон- ним (при членах Військових рад Жда- нові, Булганіну та Хрущові). 1 лльки 8 серпня її було перетворено на Ставку Останній окоп 3 Див.: Гот Г., Гуде- риан Г. Танковые операции. «Танки, вперёд!». — С. ЗО. 465 Сталін на трибуні Мавзолею 7 листопада 1941 року Верховного Головнокомандування, а Сталіна призначено Верховним Голов­ нокомандуючим. Наркомат оборони очолений безпо­ середньо Сталіним 19 липня 1941 року. Наркомат виконував приблизно л мо- білізаційно-організаційні функції в ти­ лу, які виконував у роки громадянської війни Всеросглавштаб. Крім того, до його складу переведено з НКВД — НКГБ контррозвідку, яка одержала наз­ ву СМЕРШ («смерть шпионам»). ГКО створений рішенням Політбюро ЗО червня 1941 року як найвищий орган влади. В його складі були на початку Сталін — голова, Молотов — заступник, члени: Ворошилов, Малєнков, Берія. З лютого 1942 року до складу ГКО введе­ ні Мікоян, Вознесенський, 22 лютого — Каганович. 22 листопада 1944 року Бе­ рія став заступником голови ГКО. Важливі урядові директиви проводи­ лися рішеннями ГКО, який засідав і обго­ ворював проблеми оборони, як годиться колегіальному органу. Але із Ставкою щось незрозуміло. Чи може керівництво війною здійснювати колегіальний орган? Яка була процедура прийняття стратегіч­ них і оперативних рішень — шляхом го­ лосування? Досить поставити ці питання, щоб зрозуміти всю безглуздість ситуації. Насправді жоден з перерахованих органів влади не був чітко окресленою і відповідальною державною інституці­ єю. Просто перераховані особи — Мо­ лотов, Берія, Малєнков, Вознесенський, Каганович, Мікоян, Жуков, адмірал Куз­ нецов, на початку війни — Ворошилов, Тимошенко, Будьонний, в кінці війни — Булганін, Василевський, Антонов — мали найвищі ранги як члени керівних органів, що додавало їм особистої ва­ ги. Використовувалась ця вага насам­ перед для реалізації рішень «вищесто­ ящих органів» на місцях. Члени Політ­ бюро, Ставки і ГКО мали прямий доступ до Сталіна, сиділи у нього в кабінел на засіданнях, їздили на «ближню дачу» на нічні «обіди» і виконували його до­ ручення. На засідання запрошувались різні, великі й малі, військові і цивільні начальники, і Сталін неспішно похо­ джав за спинами учасників засідань, уважно слухаючи, задаючи питання, посмоктуючи свою люльку і, як завжди, з труднощами доходячи якогось вис­ новку. Сталін ніколи нікуди з Москви не виїжджав, а всі інші, включаючи на­ чальника Генерального штабу та його підлеглих, постійно — особливо в пер­ ший період війни — сиділи у військах. Точнісінько так само, як усі інші «штов- хачі» — «уповноважені». Майже цілий місяць, найвідповідаль­ ніший місяць війни, Сталін уникав голо­ вування в Ставці, пол'м було вигадано комбінацію з трьох «головнокомандую­ чих». І тільки через півтора місяці вій­ ни, коли те, що мислилось на зразок «прикордонної битви», було остаточно програно, Західний фронт був розгром­ лений двічі — в Білорусії і під Смолен­ ськом, фронт в Україні тримався з остан­ ніх сил, — лльки тоді Сталін наважився стати Верховним Головнокомандуючим! В кінці війни, 17 лютого 1945 року, склад Ставки перезатверджено: Ста­ лін — Верховний Головнокомандую­ чий, Жуков — його заступник (із серп­ ня 1942 року), Василевський, Антонов, 466 Булганін, адмірал Кузнецов (маршал Василевський був начальником Гене­ рального штабу до 19 лютого 1945 ро­ ку, а полм його заступив генерал Анто­ нов. За Василевським і Антоновим сто­ яв потужний апарат Генштабу — фак­ тична основа Ставки. Політичний гене­ рал М.О. Булганін 1944 року замінив маршала Ворошилова в Ставці і Дер­ жавному комітел оборони; обидва зай­ малися резервами). В такому вигляді Ставка і фактично була робочим орга­ ном керівництва воєнним діями. Саме цього уникав Сталін в 1941 році. Найпростіше було б все пояснити не­ бажанням Сталіна взяти не себе відпо­ відальність за поразки. Але питання про утворення Ставки на випадок війни розглядалося ще в травні; Тимошенко і Жуков пропонували Головнокомандую­ чим призначити Сталіна і, крім вище­ згаданих осіб, ввести до складу Ставки заступника начальника Генерального штабу і начальника Оперативного уп­ равління, генерал-лейтенанта М.Ф. Ва- тугіна. Це й був би робочий орган для керівництва воєнними діями. Однак, Сталін пропозицій військових не при­ йняв. Це відбувалося ще до війни, тоб­ то тоді, коли структура влади диктува­ лась не бажанням уникнути відпові­ дальності за приголомшуючі поразки, а принциповими політичними міркуван­ нями. Взяв же Сталін на себе відпові­ дальність глави уряду, щоб мати мож­ ливість вести переговори з Гітлером! Сталін ще до поразок не хотів грати ролі глави Ставки — вищої військової ради. Його роль мала бути більшою — роллю харизматичного Вождя; органі- затора і натхненника наших перемог. Такий вождь має сидіти в куточку біля столу засідань і давати вказівки, розв'язуючи тим самим всі спірні проб­ леми. Після його простих останніх слів, сказаних скромно і тихо, наступала дія, уже цілком невідворотна. Відмова від цього принципу означала відступ від м. Альперт. суп тоталітарного управління — щоб Комбат. 1941 р. бути цілком тотальною, влада мала бути духовною і анонімною. «Мы тут посове­ товались, и есть такое мнение» — кла­ сична формула сталінського режиму. Формальна структура була відмовою від принципу, що лежав в основі тота­ літарного режиму, — принципу двійни­ ків, де лньова влада парлї абсолютна, анонімна, нічим і жодною відповідаль­ ністю не обмежена і контролює відпо­ відальну за все державну владу. Сталін почав переповзати на державну, вико­ навчу, імперську владу і став відкритим імператором, що й було початком кінця імперії. Бо з імператором необхідно обговорювати прагматичні і технічні проблеми управління, отже, з ним тре­ ба сперечатися. Коли із Сталіним спе­ речалися з технічних проблем як з Ге­ неральним секретарем ЦК, то була інша річ: він за техніку, деталі, оргдрібниці, в тому числі військові операції, не від­ повідав. Його участь у вирішенні цих детальних проблем просто зайвий раз свідчила про його геніальність. Зовсім інша річ, коли геніальність ставала йо­ го службовим обов'язком. 467 /1.3. Мехліс Командування Південно-Західним фронтом: справа наліво: генерал М.П. Кирпонос, комісар Є.П. Риков, член Військово7 ради М.А. Бурмистренко На початку всі ці структурні зміни ре­ жиму нічого не міняли в організації ро­ боти по суті. Сталін і був, і залишився безконтрольним господарем ситуації. Нарком Тимошенко, «головнокоманду­ ючий», не мав ніяких прав і авторите­ ту — він не був навіть кандидатом у члени Політбюро. Жуков, герой війни в Монголії, начальник Генштабу, був ви­ соко оцінений і обласканий насампе­ ред як винятково жорстокий і рішучий, швидкий і на оперативні рішення, і на розстрільну розправу командир; від нього Сталін не чекав стратегічних іні­ ціатив і штабної розбробки оператив­ них рішень, йому належала роль по­ жежника, як німецьким генералам Мо- делю чи Шернеру в кінці війни. Нечу- вана річ — начальник Генерального штабу, «мозку армії», був відправлений в Україну на фронт і сидів у військах, ніби уповноважений по хлібозагогів- лях — в колгоспі! Лише в другій поло­ вині війни ситуація змінилась по суп. Від початку війни в війська були від­ правлені і замнаркома маршал Кулик, який вийшов з Білорусії з оточення пішки в обносках, чудом уникнувши по­ лону, і начальник оперативного управ­ ління Генштабу Ватугін, і сам нарком Тимошенко. Вони намагались «налаго­ дити управління військами» і примуси­ ти війська контратаками поправити втрачені позиції. Вища стратегія зводи­ лась до двох гасел-наказів: «Вперед!» і «Куди?!! Назад!!!» Про характер керівництва війною можна судити за інститутом воєнних комісарів, відновленим 16 липня 1941 року. В положенні про воєнних комісарів до речі говорилося: «Воєн­ ний комісар зобов'язаний своєчасно сигналізувати Верховному команду­ ванню і Уряду про командирів і політ- працівників, які не гідні звання коман­ дира і політпрацівника і ганьблять сво­ єю поведінкою честь РККА. Воєнний комісар зобов'язаний... вести нещадну боротьбу з панікерами і дезертирами, насаджуючи твердою рукою револю­ ційний порядок і військову дисциплі­ ну. Координуючи свої дії з органами безпеки НКО, воєнний комісар зо­ бов'язаний знищувати в корені всяку зраду». Таким чином, воєнні комісари задумані були як додаток до репресив­ них органів, як доносчики, судді і кати. Очолив цей інститут Лев Мехліс, одна з найзловісніших постатей 1937 року, — хам і доносчик, безстрашний на полі бою, бо більше смерл боявся прогніви­ ти товариша Сталіна. Він був настільки ненависний абсолютно всім, що Сталін йому повністю довіряв. Що виходило в результал, неважко уявити. На Південно-Західному фронгі Жуков і Кирпонос, спираючись на недосяжне для танків болотисте Полісся, організу­ ють контрудари за контрударами по нас­ тупаючих танкових корпусах і піхогі фон Рундштедта. Гальдер у своєму воєнному щоденнику зверхньо визнає дії коман­ дування фронту правильними, але тут же зневажливо називає удари «шпиль­ ковими уколами». Як жахливо організо­ вано ці дії! П'ять механізованих корпу­ сів фронту Кирпоноса кинуто в бій не­ гайно після того, як вони пройшли по 200—400 км, без підготовки. Розгорну­ лась вирішальна танкова битва в районі 468 Дубно—Рівне—Луцьк— Броди. Тут про­ ти Першої танкової групи Кляйста задія- но три корпуси Кирпоноса. В бій спочат­ ку було введено 8 ми (механізований корпус) генерала Рябишева, що прой­ шов перед цим 500 кілометрів. Смер­ тельно втомлених танкістів кинули в атаку з ходу, з усіма поламками машин. Вихідні позиції вибрати не встигли, і по­ переду виявилась заболочена місце­ вість. До речі, карт місцевості у коман­ дирів, в тому числі артилерійських, не було, бо війна на нашій території не бу­ ла передбачена. Обіцяних винищувачів немає, зенітчиків забрали чомусь прик­ ривати Броди, хоча там уже не було нія­ ких військ. Наказ підганяв — наступати негайно! Зовсім поруч стояла якась пі­ хота, про яку нічого не знали танкісти і яка нічого не знала про танкістів. Не за­ вершивши розгортання, корпус вранці 26 червня вв'язався в бій. І раптом Ря- бишев одержує наказ командування фронтом — вийти з бою, відірватися від противника! Рябишев у відчаї, він виво­ дить з бою одну дивізію, намагається вивести другу — пізно! Дві дивізії кор­ пусу покинуті на з'їдання німцям, — і все тому, що штаб фронту не мав відо­ мостей від корпусу Рябишева і вирішив, що корпус розбитий. І лльки-но корпус виконав наказ про вихід із бою, прихо­ дить новий наказ — наступати, розгро­ мити ворога, взяти Дубно! Ледве корпус одержав наказ про нас­ туп, в штаб приїхав член воєнної ради фронту, чорновусий корпусний комісар Вашугін. Він не став вислуховувати Ря­ бишева, а з люттю запитав: «за скільки продався, іуда?» Генерал сполотнів, по- лм спробував говорити: «Ви б вислуха­ ли, товариш корпусний...» Вашугін пе­ ребив: «Тебе, зрадника, польовий суд слухати буде. Тут, коло сосни, вислухає­ мо і біля сосни розстріляємо...» Вряту­ вав справу замполіт Рябишева Попель, зіславшись на «підозрілий» наказ Кирпо­ носа про відступ. Вашугін засумнівався, а полм звелів через 20 хвилин доповіс­ ти про готовність до наступу. Рябишев намагався виторгувати час хоча б до ранку, але Вашугін був невмолимий: «Займете до вечора Дубно, одержите нагороду. Не займете — виключимо з партії і розстріляємо»1. Корпус Дубно відбив, але скоро знов втратив. Комісар Вашугін сам, здається, став жертвою репресивної системи — його сліди губляться в «органах» після роз­ грому фронту. 4 липня викликали в Москву і арештували командуючого За­ хідним фронтом Д.Г. Павлова. Суд був скорий і неправий. 22 липня розстріля­ ні «за зраду» він, начальник штабу фронту B.C. Клімовскіх, член військо­ вої ради А.Я. Фоміних, командуючий 4 армією A.A. Коробков. В арміях за лі­ то—осінь 1941 року змінилося по З— 4, а то й по 5—7 командуючих. На ЗО червня Південно-Західний фронт втратив дві третини танків, а до 9 липня — всі танки. Війська танкової групи Кляйста прорвались через Но- воград-Волинський на Житомир — Бердичів і поставили під загрозу увесь фронт Кирпоноса. Згодом під Уманню оточено дві армії, і німці взяли в полон Скорбота. Фото Дм. Бальтерманца 1 Див.: Попель В.И. В тяжкую годи­ ну. - М., 1968. - С. 137— 141. 469 1 Див.: Тюленев И.В. Через три вой­ ны. — М., 1960. — С. 244. понад 100 тис. червоноармійців. На­ зрівала грандіозна катастрофа Півден- но-Західного фронту. Впродовж червня—липня фронти одержують великі підкріплення, які пе­ реважно кидаються в бій по частинах і гинуть без толку. За тодішніми прави­ лами, що передбачали граничну цент­ ралізацію і секретність всіх дій, коман­ дуючі дивізіями знали лльки серію своїх ешелонів, але не мали поняття, де вони і куди направлені. В результал ко­ мандування мало в розпорядженні ли­ ше невелику частину своєї дивізії, ра­ зом з якою їхало в ешелоні, і кидало її в бій негайно. Решта частин дивізій, що надходила з тилових районів, змішува­ лася з відступаючими рештками військ, і доводилось, по сул, формувати на місці якісь нові з'єднання. Про одного з типових командуючих 1941—1942 ро­ ку, героя Ростовського зимового насту­ пу генерала Черевиченка, що ухитрив­ ся потрапити в полон вже в 1943 року і безслідно зник, колишній командую­ чий Закавказьким фронтом Тюленєв згадував: «Його тактика, якщо так мож­ на висловитися, грішила «лобовими рі­ шеннями». Нерідко траплялося й так, що стрілецькі дивізії і бригади, які при­ бували в його розпорядження, без гост­ рої необхідності вводилися в бій з хо­ ду, і не компактно, а частинами. Щоб уникнути цього, одного разу нам навіть довелося застосувати «хитрість». На посилення Закавказького фронту при­ була стрілецька дивізія з Середньої Азії. Побоюючись, що командуючий Чорноморською групою кине її в бій без підготовки, штаб фронту розробив особливий графік перекидання цієї ди­ візії з Баку в Туапсе. За цим графіком, в першому ешелоні слідував командир дивізії полковник Лучинський, його штаб, артилерія, а полм — матеріальні засоби і обози і, нарешл, стрілецькі полки. Це, звичайно, було порушенням загальноприйнятого порядку переве­ зення військ. Але в даному випадку ми пішли на таку справу свідомо...»1 Це було вже в 1942 році, а в перший рік війни подібне використання ресурсів і резервів було правилом. Управління військами і керівництво війною з боку Сталіна та його оточення демонструє не просто некомпетент­ ність, нерозумність і жорстокість. Це — система, на порядок примітивні­ ша з погляду обробки інформації і ор­ ганізації дії, ніж її противник. Про якусь автономність військової машини в загальній владній системі комуніс­ тичної Росії не доводиться і говорити. Сталінський режим прагне керувати кожним рухом свого імперського тіла, а для цього система має бути гранично примітивізована. Термідоріанський пе­ реворот різко знизив інтелектуальний рівень керівництва. В армії все дово­ дилося починати з того рівня, на якому перебувала військова думка кінця двадцятих років. На цей раз прорив здійснювала інтуїція малоосвіченого і грубого, проте дуже активного, прямо­ лінійного і надзвичайно талановитого командуючого Г.К. Жукова, з одного боку, і школа консервативного і вкрай опортуністичного, однак оперативно і тактично дуже грамотного штабіста Б.М. Шапошникова, з якої вийшли «плановики» і організатори війни О.М. Василевський, 0.1. Антонов і вся машина Генштабу, що дуже компетент­ но керувала другою половиною війни. Уже впродовж липня Сталін змуше­ ний був відмовитись від спроб припи­ нити відступ жорстокими репресіями. Розстріл командування Західного фронту не дав результалв — поразки продовжувались, і репресії могли ви­ кликати невдоволення армійської вер­ хівки, небезпечне за умов війни. А 29 липня, як пізніше твердив Жуков, він запропонував Київ здати і зміцнити 470 Центральний фронт, який з боку Гомеля прикривав правий фланг Кирпоноса. Це була ініціатива нечувана, бо торка­ лась загальних методів ведення війни. Щоправда, придирливий у дрібницях Б. Соколов вважає ці спогади колиш­ нього начальника Генштабу безсовіс­ ною брехнею1, але принаймні в серпні Жуков, безсумнівно, пише доповідну про небезпеку для Південно-Західного фронту, яка виходить із міркувань, на­ віяних досвідом двох місяців війни. Підтвердженням правдивості маршала є факт заміни його Шапошниковим на посаді начальника Генштабу і перемі­ щення спочатку на Резервний фронт, звідки у вересні Жукова кинуто «по­ жежником» на Ленінград. Пізніше, в грудні, був, здається, епізод, коли Жу­ ков, командуючий фронтом під Моск­ вою, у відповідь на якісь вимоги Сталі­ на виматюкався і кинув трубку. І цей факт, який той самий автор вважає брехнею, має своєрідне підтверджен­ ня: підготовка знищення Жукова поча­ лась уже через півроку. Як свідчить Судоплатов, за прямим наказом Сталіна заступник Наркома внутрішніх справ Богдан Кобулов вста­ новив телефонний підслух у Жукова, Ворошилова і Будьонного ще 1942 ро­ ку2. Вибір Ворошилова і Будьонного пояснюється тим, що це були генерали поразки, і Сталін, попри їх повну полі­ тичну ницість і залежність від нього, побоювався їх можливої помсти за усу­ нення від керівної ролі в армії. Жуков же був генералом перших перемог, не­ безпечним у майбутньому. В серпні 1942 він призначений заступником Верховного, а незадовго до цього, на­ весні 1942 року, був арештований на­ чальник оперативного відділу штабу Західного фронту, прямий підлеглий Жукова — генерал-майор B.C. Голуш- кевич, з якого почали поступово виби­ вати свідчення проти Жукова «на всяк випадок», як водилося в сталінські ча­ си3. Справа тоді не одержала розвитку, і удар по Жукову Сталін спробував на­ нести лише після війни. Уявлення Гітлера про наступ на Мос­ кву були зовсім фантастичними: він певний час вважав, що розгром Черво­ ної Армії тут здійснять піхота і авіація. В Прибалтиці і на Ленінградському напрямку не було досягнуто таких ра­ дикальних успіхів, як планувалося. Впродовж липня тричі складалась ситу­ ація, коли можна було вийти танковими групами десь між Ільменем і Чудським озером, десь біля Вишнього Волочка, щоб відрізати Ленінград від Москви, — але різні обставини не дозволяли це зробити; танки Гота надовго зав'язли під Смоленськом, а після липня було вже пізно. За оцінкою Гота, весь липень пройшов, по суті, «в припущеннях і ко­ ливаннях», і мета кампанії лишалася незрозумілою4. Москва могла впасти в серпні, як планував штаб ОКГ, але зава­ жали невирішені проблеми: для цього треба було зосередити війська на Вал- даї, але тоді не було б оточення Ленін­ граду; треба було направити на Москву Ґудеріана, але тоді залишалась небез­ пека його правому флангу з боку укра­ їнського групування Червоної Армії. Директива № 34, яка націлювала Гота на Валдай, на вихідні позиції для стрибка на Москву, а Ґудеріана після виконання завдань на півдні — теж з півдня на Москву, могла бути виконана лише після забезпечення флангів, що неминуче зривало темпи. В серпні—вересні 1941 року в керів­ ництві Червоної Армії визрівала ідеоло­ гія маневреної оборони, що вимагала відмови від сакралізації території і кон­ кретно виражалася у настійливій вимозі відійти на лівий берег Дніпра і залишити Київ. Цю думку намагався провести в життя Жуков, небезпеку грандіозної ка­ тастрофи відчувало все командування Піхота на марші 1 Див.: Соколов Б. Не­ известный Жуков: портрет без ретуши. — Минск, 2000. — С. 245— 247. 2 Див.: Судоплатов Павел. Спецопера- ции. Лубянка и Кремль. — М., 1997. — С. 519. 3 Див.: Табачник Д., Сидоренко 0. За стандартними зви­ нуваченнями. — К., 1990. — С. 240. 4 Див.: Гот Г., Гуде- риан Г. Танковые операции. «Танки, вперёд!». — С. 141. 471 1 Цит. за: Багра­ мян И.Х. Город- воин на Днепре. — М., 1965. — С. 104. 2 Див.: Там же. — С. 124. 3 Див.: Советские во­ енно-воздушные си­ лы в Великой Оте­ чественной войне 1941 — 1945 гг. — М., 1968. українською дільницею — головноко­ мандуючий напрямком Будьонний, ко­ мандуючий фронтом Кирпонос, началь­ ник штабу фронту Тупиков, начальник оперативного відділу штабу Баграмян. Сталін мислив політичними, а не військо­ вими категоріями і очікував удару на Москву, у зв'язку з чим резерви віддавав не під Гомель генералу Ефремову, а пів­ нічніше, на Брянський фронт генералу Єременку. До того ж він обіцяв Єременку додаткові резерви, якщо той пообіцяє розбити «этого подлеца Гудериана». По­ дякувавши, Єременко відповів: «А нас­ чёт этого подлеца Гудериана безусловно постараємся задачу, поставленную Вами перед нами, выполнить, то есть разбить его»1. Генерал Тупіков 10 вересня переко­ нував Кирпоноса, що необхідно вивес­ ти війська з правого берега і зміцнити північний танконебезпечний напря­ мок. Після паузи Кирпонос тихо відпо­ вів: «Все, що ви, Василю Івановичу, до­ повідаєте, правильно. Мені нічого за­ перечити проти ваших пропозицій. Од­ нак, біда полягає в тому, що на їх здійс­ нення ми навряд чи одержимо дозвіл. Ставка не дозволить відхід. Можна собі уявити, як маршал Шапошников допо­ вість тов. Сталіну останню обстановку на нашому фронті: по-академічномуі скрупульозно зважить всі «за» і «про­ ти» і у висновку, не роблячи конкрет­ ної пропозиції, що відповідала б обста­ новці, яка склалася, запитає: «Як нака­ жете, товариш Сталін, дозволити їм від­ хід?» У відповідь Сталін, безумовно, скаже: «Треба думати не про відступ, а про те, як утримати за собою Київ і ру­ біж Дніпра»2. Все так і сталося. Подлец Ґудеріан ударом з півночі, подлец Кляйст — з півдня прорвали фронт і замкнули клі­ щі, в оточенні опинився увесь фронт, Кирпонос і Тупіков разом з усім штабом фронту загинули, дезорганізовані вій­ ська — 670 тис. червоноармійців і ко­ мандирів — загинули або здалися в по­ лон. А маршала Єременка совість не мучила ніколи: він писав в мемуарах, що своє завдання виконав, подлеца Ґу- деріана на Москву не пустив, а що той пішов не на Москву, а на південь, за це він не відповідає. За різними даними можна зробити висновок, що обвал, який назрівав з пер­ ших тижнів війни, наступав у серпні—ве­ ресні. Так, на серпень, точніше, на період з 10 липня по 1 вересня 1941 року припа­ дає 62,5 % літаковильотів, зроблених за майже шість місяців війни, — і, отже, майже дві третини втрату повітряних бо­ ях (які в радянських військах 1941 року становили 1 збитий літак на 32 літакови- льоти)3. Потужність радянської авіації була зломлена десь до 10-х чисел липня, а в липні—серпні авіація була розгром­ лена, перевага німецької армії в повітрі міцно завойована. Аналогічною була картина в інших родах військ. В серпні почалося формування 22-х танкових бригад по 60—70 танків — на більші з'єднання у командування поки що не бу­ ло ні танкістів, ні техніки. Між тим стратегічних завдань Вер­ махт так і не розв'язав, і удар від центру по флангах — поворот танкової групи Ґудеріана на південь, танкової групи Гота на північ — не наближав їх розв'язання. Боротьба між 0КГ і 0КВ, між Браухі- чем — Гальдером і Гітлером розгоріла­ ся навколо наступу на Москву. Блиску­ чий успіх під Києвом призвів до окупа­ ції лівобережної України і розв'язував певні економічні проблеми, але не ви­ рішував долі війни в цілому. Для Гітле- ра, зрештою, важливість економічних проблем полягала в тому, що тепер це був, як йому здавалось, головний спо­ сіб знищити живу силу Червоної Армії. Однак, він фатальним для нього чином помилявся. Поразка за поразкою по- 472 слаблювали Червону Армію, але вона так і не почала розвалюватися. Звичайно, ніколи не можна розрахо­ вувати на вірогідність пропагандист­ ських матеріалів, але принаймні за ними можна судити, які стратегічні цілі ставив Сталін перед оборонною війною 1941 року. Виступаючи по радіо 3 липня 1941 року, Сталін сказав, що німці втра­ тили близько 1 млн. чоловік, 2 300 літа­ ків, 3 000 танків. У липні заступник на­ чальника Совінформбюро С.А. Лозов- ський говорив, що «Німеччина на фрон- л і в тилу приходить до своєї межі»1. Через якийсь час начальник Совінформ­ бюро О.С. Щербаков навів нові дані ні­ мецьких втрат: 3 млн. убитими, 22 тис. гармат, 18 тис. танків, 14 тис. літаків. В кінці 1941 року Совінформбюро повідо­ мило, що німці втратили 6 млн., РККА — 2,122 млн. чоловік, німці — 15 тис. тан­ ків, РККА — 7,9 тис. танків, німці — 13 тис., РККА — 6,4 тис. літаків. В дійс­ ності такої безумної кількості техніки у німців просто ніколи не було, а людські втрати Вермахту від початку війни до 10 грудня 1941 року становили всього 775 тис. чоловік, у тому числі убити­ ми — 163 тисячі! Через кілька років після війни, в дні святкувань сімдесятиріччя Сталіна, Во­ рошилов писав: «Радянське Верховне Командування активною обороною, що сполучалася з контратаками і контрнас­ тупами на найважливіших стратегічних напрямках, підірвало в цей період удар­ ну силу фашистської армії і поховало ні­ мецьку стратегію «блискавичної» війни. Геніальне керівництво Сталіна і безприк­ ладна доблесть наших військ змінили за цей час співвідношення сил в нашу ко­ ристь і створили, таким чином, сприятли­ ву обстановку для переходу наших військ в рішучий наступ»2. «Активна оборона», тобто неперервні контратаки і контрнаступи на напрямах наступів нім­ ців, мала на мел знекровлення наступа­ ючих і зміну співвідношення сил на ко­ ристь Червоної Армії. Сталін і керована ним Ставка не лльки не виконали цієї за­ дачі, але добились прямо протилежного результату. Можна сказати, що і Сталін в своїх оцінках вимотування, знекровлен­ ня і виснаження німецької армії так само фатально помилявся, як і 0КВ і 0КГ. Кад­ рова Червона Армія була розбита, і її в ході боїв відновлювали заново. Втрат Червоної Армії оцінити немож­ ливо досі, оскільки вірогідної статисти­ ки не було тоді, як і в 1914 році. Пові­ домлення німецької пропагандистської служби так само фантастичні, як і на­ шої. Але є і точні дані: це — дані табо­ рів військовополонених, де кількість в'язнів фіксувалася. За цими даними, протягом 1941 року через табори про­ йшло 3,9 млн. радянських військовопо­ лонених, з яких залишилося живими в таборах на 1 січня 1,6 млн. чоловік. Подоба стратегії Жоффра, тільки більш груба і безсердечна, не змогла зірвати наступального маневру німець­ кої армії і втопити всю агресивну енер­ гію в позиційній війні уже десь на по­ чатку осені, але через великі ресурси, в тому числі територіальні, і несподівано упертий опір червоноармійців і коман­ дирів Москві вдалося стабілізувати фронт перед осінньою непогодою. Ос­ танній наступ кампанії 1941 року, нас­ туп на Москву, розпочався такою ж грандіозною катастрофою під Вязьмою, якою була катастрофа під Києвом; в оточенні опинилися 600 тис. чоловік. Шлях на Москву був відкритий. Зірвали всі плани не просто осіння розквась і бездоріжжя, а полм і нечу- вано сильні морози. Посилання на «ге­ нерала Зиму» ігнорують відчайдушний опір Червоної Армії. Погодні умови да­ ли можливість Жукову жалюгідними силами, якимись батальйонами курсан- лв і групами ополченців, рештками розбитих дивізій і резервами з тилових 1Див.: Лозовский С.А. К первым итогам германо-советской войны // Больше­ вик. — 1941. — № 14. — Июль. 2 Див.: Ворошилов К.Е. Сталин и Вооружен­ ные силы СССР. — М., 1951. — С. 61. 473 округів перекривати нечисленні шляхи, якими могли пройти танки, і завдяки самовідданості бійців стабілізувати фронт, а пол'м і перейти в наступ. Наступ взимку 1941—1942 року був заключним етапом стратегії «активної оборони», увесь цілком в її ідеології. Незважаючи на заперечення Жукова, ще перед початком німецького жовтне­ вого наступу Сталін («мы с товарищем Шапошниковым считаем») наполіг на «попереджуючих ударах» слабких і не- підготовлених військ оборони Москви по групуваннях німців, що готувалися до наступу. Це призвело лльки до без­ глуздих жертв і знекровлення оборони. Як свідчать тодішні співрозмовники Шапошникова, зокрема П.І. Батов, на­ чальник Генштабу розумів, що до кризи ще далеко, досвід війни ще доведеться освоювати, і долю війни перемога під Москвою не вирішує. Однак, як завжди, Шапошников промовчав, коли Сталін дав вказівку готувати загальний наступ по всьому фронту. На нараді в Ставці 5 січня 1942 року проти загального наступу заперечував один Жуков, про­ понуючи зосередити всі сили західніше від Москви; непрямо підтримав його Вознесенський, зазначивши, що про­ мисловість не справиться із забезпе­ ченням загального наступу. Однак, Ста­ лін був невмолимий. Наступ видихнув­ ся уже під кінець січня — фронт ли­ шився зовсім без снарядів. На початку лютого армія Ефремова і кінний корпус Бєлова потрапили в оточення, з якого вийшла лльки частина кіннотників. У відповідь на численні прохання коман­ дуючих про закріплення на завойова­ них позиціях Сталін 20 березня видав нову директиву про наступ по всьому фронту. А на початку квітня вже ніяки­ ми силами не можна було змусити вій­ ська наступати. Жорстокий і малоталановитий ва­ ріант французької стратегії Першої сві­ тової війни продовжується в Червоній Армії до зими 1942—1943 року, до операції під Сталінградом. Варіант цей полягав у так званих «часткових опера­ ціях» (частных операциях), кривавих і малоперспективних наступальних діях з локальними і обмеженими цілями, які за задумом повинні були знесилювати і знекровлювати ворога, але дорожче коштували Червоній Армії. Одна з та­ ких операцій навесні 1942 року, Хар­ ківська, закінчилася важкими втрата­ ми, що створили передумову для ні­ мецького прориву на цьому фронті в напрямі на Сталінград і Кавказ. Воєнна машина Німеччини попри важ­ кі бої на Східному фронл й невпинні бомбардування німецьких міст союзни­ ками не втратила здатності до регенера­ ції Вермахту. В 1942 році якість німець­ ких поповнень фронту знизилась, але до 1944 року чергові мобілізації відновлю­ вали нормальну чисельність дивізій, не відчувалось нестачі офіцерів, розширю­ валось виробництво бойової техніки. За­ лишалося лльки відкритим питання, в який спосіб ця могутня машина зламає опір російського ведмедя і принаймні нейтралізує його, щоб розгромити англо­ саксонський блок і розв'язати свої гло­ бальні проблеми. Стабілізувавши фронт після невдач у зимовій кампанії і нанісши Червоній Армії декілька відчутних втрат, Вермахт здійснив влітку 1942 року прорив на Кавказ, який мав також виразно близь­ косхідні, антианглійські цілі. Ударом по Червоній Армії прорив на Кавказ мав бути лише остільки, оскільки, на думку Гітлера, позбавляв її азербайджанської нафти і тим самим паралізував танкові та механізовані сили і авіацію. Хоча в розпорядженні ГКО залишалася при­ уральська нафта, втрата Баку була б, безумовно, єдиним із можливих серйоз­ них ударів, що знову поставили б Чер­ вону Армію на грань катастрофи. 474 Хоча розміщення резервів виходило з хибного припущення Сталіна, що влітку 1942 року німці наступатимуть на Мос­ кву, співвідношення сил на ділянці від Курська до Таганрога навіть після жорс­ токого уроку під Харковом саме по собі не вирішувало справи на користь Вер­ махту. Маючи невелику перевагу в чи­ сельності, німецькі сухопутні сили налі­ чували тут близько 1 260 танків проти радянських 740 і близько 1 640 літаків проти тисячі радянських1. Але були ще й резерви у сусідніх фротів. Цілком пра­ вий був Сталін, телеграфуючи тоді ко­ мандуючому Воронезьким фронтом Го- лікову: «Запам'ятайте гарненько, у вас тепер на фронл більш ніж 1 000 танків, а у противника немає і 500 танків. Це перше. Друге — на фронл дії трьох тан­ кових дивізій у вас зібралося понад 500 танків, а у противника 300—400 тан­ ків щонайбільше. Все тепер залежить від вашого уміння використати ці сили і управляти ними по-людськи»2. Сталін помилявся в одному: проти фронту Голі- кова діяла лльки одна дивізія 40 тк німців, тобто 200—250 танків. Тим не менш цей корпус розгромив танкові си­ ли фронту і висунуту йому назустріч 5 танкову армію генерала А.1. Лізюкова, героїчного захисника Москви, що абсо­ лютно не був спроможний організувати бойові дії своєї армії і сам загинув у бою. Командування Червоної Армії і тут не зуміло організувати маневрену обо­ рону з використанням створених впро­ довж зими сильних танкових з'єднань. Відступ через степи Передкавказзя Сталін намагався зупинити насамперед тими самими репресивними методами. 28 липня він видав відомий «Наказ №227», який роз'яснював трагізм ситуа­ ції і обґрунтовував необхідність стояти на смерть. «Ми втратили понад 70 млн населення, більше 600 млн. пудів хліба на рік і понад 10 млн. тонн металу на рік. У нас немає тепер переваги ні в людських резервах, ні в запасах хліба. Відступати далі — означає загубити се­ бе і загубити водночас нашу Батьків­ щину»3. Це було святою гіркою правдою, і бій­ ці так і сприймали ці слова — але від­ ступ продовжувався ще не один місяць, хоча полонених німці взяли всього 80 тисяч. «Чого нам бракує? — питав Сталін у «наказі № 227». — Бракує по­ рядку і дисципліни в ротах, полках, диві- . Сталінград 1 Див.: Самсонов A.M. Сталинградская бит­ ва. — М., 1965. 2 Цит. за: Казаков М.И. Над картой былых сражений. — С. 118. 3 Цит. за: Самсонов А.М. Сталинградская бит­ ва. - С. 129. 475 Генерал І.Ю. Петров 1 Цит. за: Самсо­ нов А. М. Сталин­ градская битва. — С. 130. 2 Див.: Карпов В. Пол­ ководец // Новый мир. — 1982. — №5, б, 11, 1 2 . — 1984. — №8,9. 3 Протоколы допроса Кейтеля // Военно­ исторический жур­ нал. — 1961. — № 9. — С. 84. зіях, в авіаескадрильях. В цьому тепер наш головний недолік. Ми повинні вста­ новити в нашій армії найстрогіший по­ рядок і дисципліну, якщо ми хочемо врятувати становище і відстояти нашу Батьківщину... Панікери і боягузи по­ винні винищуватися на місці»1.1 за спи­ нами червоноармійців з'явилися заград- отряды, що нещадно відкривали куле­ метний вогонь по тих, хто злякався і по­ біг, а в тилу особісти вишукували тих, хто вибрався групами чи поодинці до своїх, щоб продовжувати війну, і «вини­ щували» їх, як «панікерів і боягузів». Якийсь ефект ця жорстокість, можли­ во, і давала, але більше досягли оборон­ ці Кавказу всупереч «наказу №227». Як показав В.В. Карпов у документальній повісті про генерала I.E. Петрова2, обо­ рону Північного Кавказу вдалося орга­ нізувати саме тому, що командуючий Чорноморською групою армій (призна­ чений на місце Черевиченка) І.Є. Пет­ ров ігнорував наказ про «панікерів і бо­ ягузів». Тих, хто вирвався з оточення і прийшов на збірні пункти, Петров роз­ порядився нагодувати і зарахувати в формовані тут частини. Люди з сякою- такою військовою освітою та досвідом, переважно росіяни та українці, попов­ нювали командний склад, селяни-кав- казці — рядовий. Як показав Карпов, більшість серед захисників Кавказу ста­ новили саме бійці «кавказької націо­ нальності», а не росіяни. Головним чи­ ном цими силами Петров і зупинив ні­ мецький наступ на Передкавказзі. Вермахту не вистачило сил на висо- команеврену війну в Передкавказзі. Запланований гігантський котел під Ростовом не вийшов — війська вчасно відійшли, удар був завданий по пустому місцю. Незважаючи на великі втрати, Червона Армія була далека від катаст­ рофи. Головні сили Східного фронту були розкидані і втягнуті в бої на вели­ чезній території. До того ж вони зав'яз­ ли в Сталінграді, який мав надійно за­ хищати на Волзі лівий фланг армії, що проривалась через Кавказ, а перетво­ рився на відкриту рану, яка все більше кровоточила. Кайтель свідчив на суді у Нюрнберзі: «Зараз можна сказати, що німецьке командування не розрахува­ ло ні сил, ні часу, ні здатностей військ. Однак, на той час Сталінград був на­ стільки спокусливою метою, що здава­ лось неможливим відмовитись від ньо­ го. Думали, що якщо кинути ще одну дивізію, ще один артполк РГК, ще один саперний батальйон, ще один міномет­ ний дивізіон, ще одну артилерійську бригаду, то ось-ось місто буде в наших руках. В сукупності з недооцінкою і незнанням противника все це призвело до Сталінградського оточення»3. У свідченнях Кайтеля яскраво видно психологію бездумної упертості, яка загрожує армії завжди, а особливо в час оборонної війни. Після Сталінграда пос­ тупово вона запанувала в керівництві німецькими збройними силами. А після перших же успіхів Червоної Армії в нас­ тупальних боях для неї почався період поступового освоєння мистецтва манев- реної наступальної війни. Якщо уперта оборона сприяє окостенінню воєнної думки і організаційних структур, то ма- неврені наступальні дії спонукають ар­ мію до гнучкості думки і організації, а, отже, до перерозподілу компетенцій і все більшої незалежності — тобто сво­ боди і відповідальності — в рамках чіт­ ко визначених прав і обов'язків. Навіть в рамках авторитарної струк­ тури, якою є завжди всяка армія, мож­ ливий дрейф до свободи. Наслідки перемог — як воєнні, так і воєнно-політичні Наступ Червоної Армії під Сталінгра- дом не гільки зірвав далекосяжні намі­ ри ОКВ на Східному фронгі, але й став 476 Бій справжнім початком оволодіння її вій­ ськовим керівництвом тим високим стратегічним і оперативно-тактичним ремеслом, яке відповідало умовам і тех­ ніці Другої світової війни. Період після Сталінграда, особливо з другої полови­ ни 1943 до першої половини 1944 року, був не просто періодом наступальних дій Червоної Армії — він був перелом­ ним в її методах ведення війни. Жуков у своїх мемуарах дивується, чому Ставка не використала наступу його Західного фронту в липні—серпні 1942 року під Ржевом для досягнення серйознішого успіху; він до кінця своїх днів не знав, що Ржев служив прикрит­ тям для планованої під Сталінградом невеликої наступальної операції1. Прикривав він всього лише контрнас­ туп однієї армії, запланований на поча­ ток вересня. Цей типовий для початку війни контрудар — засекречена «част­ кова операція» — так, по суті, і не був здійснений. Жуков і Василевський запропонували стратегічне рішення, — «Канни» під Сталінградом. Сталін прийняв цю пропозицію. Операція «Уран» мала шанси пере­ рости у справжню катастрофу німе­ цької армії. Відстань між Сталінградом і Ростовом невелика, і закрити горло­ вину, через яку мусили вийти з Перед- кавказзя головні сили німецької групи армій «А», було цілком можливо. Ман- штайн пізніше писав, що таку операцію росіяни в кінці листопада — на почат­ ку грудня просто проґавили2. Для цього потрібно було поставити задачу більш глибоку, ніж навіть захоплення Росто­ ва, — задачу вийти до Дніпра на ділян­ ці Дніпропетровськ — Запоріжжя і да­ лі на Херсон. Тоді Ростовський прохід був би надійно перекритий. Але такий план існував, хоч і не був детально опрацьований. Називався він «Великий Сатурн» і передбачав удар з півночі на Ростов. Однак, Сталін не на­ важився на «суперсталінград» і замі­ нив «Великий Сатурн» «Малим», здійс­ нення якого принесло лише розгром італійської армії. І, можна думати, Сталін мав рацію. Аналіз дій командуючих арміями та ко­ мандуючого Сталінградським фронтом Єременка показує, що їх дії не були достатньо осмисленими, енергійними і сміливими, за ними «не було видно яс­ ного оперативного задуму»3. Що ж до 1 Див.: Судоплатов Павел. Спецопера- ции. Лубянка и Кремль. — С. 248. 2 Див.: фон Ман- штейн Э. Утерян­ ные победы. — С. 382. 3 Див.: Дерр Г. Поход на Сталинград. — М., 1957. — С. 111. 477 дій командуючого групою військ Закав­ казького фронту генерала Масленніко- ва, колишнього начальника Управління прикордонної охорони НКВД, елемен­ тарно некомпетентного у військових справах, проте грубого і «рішучого» по- сталінськи, то вони створили таку не- розбериху, що танкам Кляйста вдалося відірватися і з'явитися в полі зору ро­ сіян уже під Ростовим. До того ж пере­ можні реляції командуючих у чотири рази перебільшили втрати німців у Ста­ лінграді і біля нього, і 1 гвардійську ар­ мію Малиновського, призначену спо­ чатку для «Сатурна», довелось переда­ ти під Сталінград для протидії спробам Манштайна деблокувати оточення. Не наважившись на перекриття Ростов­ ського проходу, Ставка зосередила зу­ силля на Сталінграді і ціною великих жертв добилась першого дуже велико­ го успіху; німці зазнали втрату (близь­ ко 300 тис. чоловік), сумірну з нашими втратами 1941 року, і хоча це не підір­ вало сили Вермахту, політична і страте­ гічна поразка була непоправною. Гострі суперечності другої половини 1942 року, коли генерал Гальдер був за­ мінений Цайцлером на посту начальника штабу ОКГ, а з Йодлем та Кайтелем фю­ рер не вітався, відступили перед пробле­ мами, викликаними Сталінградом. Вермахту вдалося з мінімальними втратами вийти з Північного Кавказу і зупинити наступ Червоної Армії перед Донбасом, на річці Міус, завдяки умін­ ню командуючого групою армій фон Манштайна маневрувати рухливими си­ лами і обирати найбільш чутливі місця для масованих ударів. Був драматич­ ний момент, коли Червона Армія про­ рвалась на Синельниково, між Синель- никово і Запоріжжям не було німець­ ких військ, а в Запоріжжі сидів без сер­ йозної охорони Гітлер. Але наступ че­ рез Харків на Дніпро був імпровізацією за ініціативою Хрущова і Тимошенка, використанням шансів для успіху, на­ самперед політичного, які відкривали­ ся в ході просування вперед, а не доб­ ре підготовленою реалізацією задуму на зразок «Великого Сатурну». Ман- штайн завдав удару по основі клину, і Харків знову став трагедією Червоної Армії. Перед літньою кампанією 1943 року німці утримували величезні території на сході, але саме утримували, бо про якесь використання їх із стратегічними цілями уже не могло бути мови. Операція «Цита­ дель» вже не могла вирішити долі війни, але розбіжностей у поглядах на її доціль­ ність у німецького командування не бу­ ло. Більшість уже бачила неминучість во­ єнної поразки, Кайтель пізніше зізнавав­ ся, що розрахунки були уже радше на по­ літичний вихід з війни, але нанесення ро­ сіянам серйозного літнього удару вида­ валось єдиним розумним аргументом для майбутнього. У випадку успіху Вермахт нейтралізував Росію і мав розв'язані ру­ ки на Заході і в Африці, щоб закінчити війну прийнятним способом. Влітку 1943 року радянське команду­ вання проявляє тверезість в оцінці ситуа­ ції, витримку і здоровий глузд. На літо 1943 року була добре налагоджена вій­ ськова розвідка, і загальний задум опе­ рації Вермахту був Ставці відомий. Ди­ ректива про проведення операції «Цита­ дель» підписана Гітлером 15 квітня 1943 року, а доповідна записка Жукова, яка головним чином правильно характе­ ризувала задум німецького командуван­ ня, — на тиждень раніше, 8 квітня. Обго­ ворення стратегічної проблеми, що дуже характерно, велось на рівні штабів та їх оперативних відділів. Оперативне управ­ ління Генштабу тут же після доповідної Жукова запитало думку штабів Централь­ ного та Воронізького фронгів, і началь­ ник штабу Рокоссовського генерал Малі- нін 10 квітня запропонував Антонову по­ переджуючий наступ Західного, Брян­ 478 ського і свого Центрального фронтів на Орел. А 12 квітня Ватугін, Хрущов і на­ чальник штабу Воронізького фронту ге­ нерал Корженевич направили Василев- ському свої міркування, в яких теж прог­ нозували наступ німців або з метою роз­ грому Курського групування, або на пів­ нічний схід, на Москву, утримуючись від пропозицій щодо власних дій. Сталін прийняв варіант дій, запропо­ нований Жуковим. Уже після цього чес­ толюбний і непосидючий Ватугін заго­ рівся ідеею попереджуючого наступу і за підтримкою Хрущова настійливо пропо­ нував Сталіну розгромити німецькі вій­ ська, не чекаючи, поки вони почнуть літ­ ню кампанію. Сталін коливався, оскільки не рахував своїх убитих і не полишив ідеології попереджуючих ударів, але й боявся чергового пролому нашої оборо­ ни і постійно думав про долю Москви. Однак, внаслідок умовлянь Жукова, Ва- силевського та Антонова, а також, мож­ ливо, пам'ятаючи про провал ініційова­ ного Хрущовим наступу під Харковом, він врешгі відмовився від тактики попере­ джуючих ударів, щоб в ході оборонних боїв винищити німецькі танки і знекро­ вити живу силу противника. Це був перший випадок, коли рішен­ ня диктувалось підрахунками можли­ вих втрат, і, як показав подальший хід подій, ще не означав рішучої зміни стратегічного мислення Сталіна. В результагі на напрямку очікуваного літнього наступу було зосереджено вели­ чезні сили, що не менш ніж вдвоє пере­ вищували ударне групування наступаю­ чих німців. Тільки в одному Ставка поми­ лилась: більші резерви вона направила не на південь, Ватугіну, а на північ, Ро- коссовському, — можливо, тому, що тут було ближче до Москви. Між тим Гітлеру було потрібно насамперед знищити вій­ ська, а не добиватись територіального ус­ піху, і з цих міркувань з півдня, під осно­ ву Курського виступу був нанесений сильніший удар, ніж з півночі. Військам афронту Ватугіна прийшлось дуже важко. 12 липня Червона Армія перейшла в контрнаступ і до 23 серпня відгіснила німців на обох виступах — в напрямі на Брянськ і на Харків, втретє оволодів­ ши індустріальною столицею України. Щоправда, як з'ясувалося нещодавно після нескладних обрахунків, танкову битву під Прохорівкою Червона Армія радше програла, ніж виграла, але пере­ мога німців була Піррова. Втрати Вер­ махту в безперспективних наступаль­ них боях з добре озброєним, значно переважаючим противником були дуже значні, лінія фронту вирівнялась, змен­ шивши можливості для маневру з обох сторін. Як розповідав слідчим Нюрнбер­ зького суду колишній начальник штабу ОКВ генерал-полковник Йодль, після поразки під Курськом почався постій­ ний конфлікт між Гітлером та началь­ ником Генерального штабу сухопутних сил генералом Цайцлером. «Цайцлер вимагав швидкого відходу на тилові ру­ бежі. Гітлер, вказуючи на приклад Чер­ воної Армії в 1941 році, вважав, що не­ обхідно битися за кожен метр терито­ рії. В цьому конфлікгі я був на боці Цайцлера. Ще в 1942 році я доповідав фюреру, що вважаю за необхідне заз­ далегідь підготувати «Східний вал» по Курська битва. Представник Ставки маршал Василевський М.Ф. Ватутін 479 Курська битва. Представник Ставки маршал Жуков і генерал авіації Голованов 1 Военно-историчес- кий журнал. — 1961. — № 4. — С. 90. лінії р. Дніпра, щоб мати можливість протиставити росіянам могутній обо­ ронний рубіж. Моя пропозиція не була прийнята»1. Така ситуація в німецькому команду­ ванні була подарунком для радянської Ставки. Але Сталін не зумів нею ско­ ристатись. Жуков був направлений на фронт Ро- коссовського, а Василевський — до Ва- тутіна, і це свідчило, що пора стратегій^ них рішень для Ставки закінчилася. Уповноважені Верховного сиділи у вій­ ськах, контролюючи командуючих фронтами, тиснучи, вимагаючи і напо­ лягаючи. Від рубежів Курська, Орла і Бєлгорода до Дніпра фронти не одер­ жували інших задач, ніж «гнати про­ тивника з нашої землі». Ішов фрон­ тальний наступ, і, вже відступивши з Донбасу, на річці Молочній німці заче­ пилися і завдали Червоній Армії істот­ них втрат. У фронтальному наступі з «нависан­ нями» і «загрозами» була своя логіка: радянське командування холло захо­ пити індустріальні центри Лівобереж­ ної України якомога менш зруйновани­ ми, і тому давало можливість німцям вийти з загрозливої ситуації і відступи­ ти. Але Гітлер наполягав на захисті кожного метра землі, а Сталін, як і рані­ ше, не економив на людях. Особливо на тих чоловіках, які мобілізовувались на звільнених від окупанлв територіях; їх кидали в бій ненавченими, інколи не­ озброєними, необмундированими і на­ віть непереписаними. Під кінець осені сили наступаючих вичерпалися, але Сталін, як і в поперед­ ні роки, гнав і гнав фронти в наступ, ке­ рований однією ідеєю, — «не дати про­ тивнику зачепитись і зупинитись». З ходу форсувавши Дніпро в районі Бук- рина, захопивши плацдарм, який мож­ на було використати для наступу на Ки­ їв, і зустрівши шалений опір німців, ра­ дянське командування, нарешл, почало наполягати на відпочинку і перегрупу­ ванні військ. Після тривалих умовлянь Сталін погодився використати Букрин- ський плацдарм як місце для дезінфор­ муючої активності і перекинути танкові сили на північ, в район Лютежа, що бу­ ло зроблено з великою майстерністю і залишилося не поміченим і не оціне­ ним німцями. Київ було взято 7 листо­ пада 1943 року. Знекровлення власних військ було таким важким, що під Жи­ томиром німцям вдалося, нарешл, зав­ дати серйозний контрудар, після якого наступ ще все-таки продовжувався аж до Західної Волині, але вже з останніх сил. В кампанії 1944 року, яку пропаганда тих часів називала «десятьма Сталін­ ськими ударами», наступальні дії буду­ ються за нормами Другої світової війни і приносять тим більший успіх, що чер­ говість наступів на величезному протя­ зі радянсько-німецького фронту була для німців майже непередбачуваною. 480 Великих поразок, порівняльних з по­ разками Червоної Армії 1941 року, нім­ ці майже не зазнали, — Корсунь-Шев- ченківська битва мала обмежені ре­ зультати, але розгром німецьких військ у Білорусії влітку 1944 року був дійсно приголомшуючим, і організований він був за всіма правилами дій великих фронлв. Ще важливіші наслідки мала Яссько-Кишинівська операція. Зрештою, і тут має бути взяте до ува­ ги прагнення Ставки керувати всім до дрібниць. Це знайшло прояв у невели­ ких суперечках між генералами різних рангів, що мала місце в пресі в післяво­ єнні часи. У своїх спогадах1 колишній командую­ чий 1-м Білоруським фронтом маршал Рокоссовський описував драматичний момент, коли він висунув пропозицію щодо «двох головних ударів» фронту; Сталін не погодився і двічі пропонував йому вийти в іншу кімнату і обдумати свою пропозицію ще раз, а він, Рокос­ совський, наполягав на своєму. Нарешті, Молотов і Маленков вийшли разом з ним і умовляли його не впиратися і послуха­ тися Верховного, але генерал все напо­ лягав, і Сталін здався. Досить зверхньо і неввічливо запе­ речив Рокоссовському Жуков. Жуков вважав «не зайвим відзначити», що «в радянській військовій теорії ніколи не передбачалось одним фронтом двох го­ ловних ударів, а якщо обидва удари за своєю силою і значенням були рівно­ цінними, то їх звичайно називали «мо­ гутніми (мощными) ударами» або «ударними групуваннями»2. План, шо передбачав два «могутніх удари», на пропозицію Жукова був затверджений Ставкою задовго перед нарадою у Ста­ ліна 22 травня 1944 року, в якій взяли участь Жуков, Василевський, Антонов, Рокоссовський і Баграмян. Важко відновити тепер деталі тієї су­ перечки, і видається неймовірним, що все це Рокоссовський вигадав. Але та­ ємниця, як уявляється, зовсім не в тер­ мінології і тим більше не в «радянській військовій теорії». Прагнення Рокоссовського завдати «два головних удари» означало праг­ нення самостійно силами фронту про­ водити глибоку операцію, з цілями, що нагадували хоча б невеликі «Канни». «Два могутні удари» кількох фронлв, за Сталіним і Жуковим, означали допо­ міжну і несамостійну роль фронту в за­ гальному задумі, зведення його функ­ цій до функцій оперативно-тактичного з'єднання, яким за нормальних умов була армія. Рокоссовський холв здій­ снити значну операцію з самостійними цілями, а Сталін обмежував оперативну самостійність фронлв, — і Ставка, тоб­ то Жуков, Василевський, Антонов і на­ чальник оперативного управління Ште- менко, його в цьому повністю підтриму­ вали, оскільки були причетні до плану­ вання і здійснення операцій в цілому, в рамках груп фронлв, і дивилися на претензії командуючих фронтами зверх­ ньо. Всі плани в повному обсязі знали всього 5—6 чоловік: Сталін, Жуков, Ва­ силевський, Антонов, Штеменко, — а та­ кож, можливо, один із його заступників по оперативному управлінню (як прави­ ло, генерал Гризлов). Всі вони і лльки вони були облагодіяні вищою довірою. Подібні суперечності виявила неве­ лика полеміка між генералами Пок- Генерал К.К. Рокоссовський 1 Рокоссовский К.К. Два главных удара// Военно-историчес- кий журнал. — 1964. — №6. 2 Жуков Г. К. Воспо­ минания и размыш­ ления. — С. 554. 481 Генерали Антонов (сидить) і Штеменко 1 Покровский А. На ровським і Штеменком в 60-х роках. Колишній начальник штабу 1-го При­ балтійського фронту генерал-полков- ник Покровський звинувачував Ген­ штаб у тому, що операції планувалися надто обережно, 2-му і 3-му Білорусь­ ким фронтам давались дуже малі сили, задуми ставились лише на тактичну глибину1. Штеменко радше не виправ­ довувався, а пояснював, що плани бу­ дувались до певних рубежів, після до­ сягнення яких слід було приймати по­ дальші рішення, що цілісність операції була у відомі представників Ставки, які координували дії фронлв2. За всім цим стоїть горде і самовпевнене генераль­ ське і парлйне «кожен знає те, що йо­ ням Верховного: «Коли знову на фронт?» Діяльність на фронл як їх, так і інших представників Ставки не обмежувалась «координацією дій» командуючих фрон­ тами: слово представника Ставки не було просто порадою, особливо слово Жукова чи Василевського. Представників Ставки не можна вва­ жати фактичними командуючими гру­ пами фронлв, бо вони не мали права приймати оперативно-стратегічних рі­ шень і віддавати відповідні накази, а, головне, не мали в своєму розпоря­ дженні власних резервів і матеріальних ресурсів. Навіть Жуков і Василевський доповідали Верховному, і той приймав рішення. Такого інституту не знала жод­ на армія світу. Представник Ставки — структура, що відповідала такому ха­ рактерному персонажу тоталітарної системи, як уповноважений із центру. На картах, які приносили Антонбв і Штеменко щоночі в кремлівський кабі­ нет Сталіна, були позначені дивізії і полки (Сталін називав армії за прізви­ щами їх командуючих, дивізії за номе­ рами, хоча він знав і багатьох команди­ рів дивізій). Верховний контролював воєнні дії принаймні на рівні армій (тобто фактично армійських корпусів), 3-м Белорусском му положено». а то й дивізій. фронте / / Военно­ исторический жур­ нал. — 1964. — № 6; Покровский А. На Кенигсбергском направлении / / Во- енно-исторический журнал. — 1965. — № 2. 2 Штеменко С. Перед ударом в Белорус­ сии / / Военно-ис­ торический жур­ нал. — 1965. — № 9; Штеменко С. Как планировалась последняя кампа­ ния по разгрому Германии / / Военно­ исторический жур­ нал.— 1965.— №5. Відчувається тут і певна неповага Ста­ ліна до штабів і штабної роботи. Зокрема, в нарадах у Ставці перед Білоруською операцією 1944 року брали участь ко­ мандуючі фронтами і члени військових рад, але не начальники штабів фронлв. Почасти цю їх образу за те, що цінували їх менше, ніж політичних генералів, вис­ ловлював генерал Покровський. Харак­ терно, що і заступник Верховного Жуков, і начальник Генштабу Василевський сво­ їх прямих обов'язків фактично не могли виконувати — вони постійно перебували на фронл як представники Ставки, і їх розмова із Сталіним після повернення до Москви звичайно закінчувалася питан­ 482 В той час як німці намагались до­ укомплектовувати свої з'єднання до штатного складу, в Червоній Армії диві­ зія штатною чисельністю в 10 тис. чоло­ вік була винятком, її реальний склад в 5—6 тис., а то й в 2—3 тис. бійців став поступово нормою. Дрібнота і недоу- комплектованість в організаційних структурах почасти була маленькою хит­ рістю Сталіна: він вважав це одним із заходів по дезінформації противника. Але, по суп, це був нормальний стан для армії, яка не довіряє своїм генералам. Тільки в кінці 1944 — на початку 1945 року, на заключному етапі війни, військово-організаційна структура на- буває завершеного вигляду (зокрема, у зв'язку з призначенням Жукова і Васи- левського командуючими фронтами і ліквідацією практики представників Ставки). На цей час обороноздатність Німеччини була остаточно підірвана, її збройні сили уже не відновлювалися після поразок і неспроможні були ста­ вити перед собою інших стратегічних задач, крім затягування війни з туман­ ними надіями на чудо; війна велася уже на двох фронтах, союзники капіту­ лювали один за одним, перевага Чер­ воної Армії в людях і техніці була абсо­ лютною. Операції Червоної Армії, зок­ рема такі грандіозні, як Берлінська або Празька, планувалися швидко і компе­ тентно, здійснювалися на високому рівні організації і виявляли зрослий рі­ вень професіоналізму таких обдарова­ них і здатних до самостійного команду­ вання маршалів — воєнних висуванців Сталіна, як Рокоссовський, Конєв, Гово­ ров, Малиновський, Толбухін. Зрештою, говорячи про висуванців другого періо­ ду війни, не можна не відзначити і при­ родної обмеженості їх воєнного круго­ зору. В післявоєнних мемуарах гільки Жуков, Василевський та Штеменко пи­ сали з якимось баченням війни в ціло­ му, в її стратегічних перспективах. Спо­ гади і міркування таких видних сталін­ ських воєначальників, як Конєв та Ро­ коссовський, не виходять за межі фронтових операцій. Характерна для ситуації в армії Ста­ ліна кар'єра генерала Петрова. Можли­ во, В.В. Карпов дещо переоцінював заслуги І.Е . Петрова, але не можна не визнати, що Сталін не любив цього ро­ зумного і зваженого генерала, що вда­ ло керував обороною Одеси і Криму, тричі призначав його командувати дру­ горядним фронтом, даючи «в допов­ нення» членом Військової ради безум­ ного Мехліса, — і тричі Мехліс звинува­ чував Петрова у невимогливості і не­ здатності командувати і писав на нього Сталіну в ЦК ВКП(б) доноси, за якими тут же слідували зняття Петрова з ко­ мандування і заміна його одним і тим самим генералом — Еременком. Такі малоталановил, але грубі і жорстокі генерали, як А .І. Еременко, І .І . Мас- ленніков, Г.Ф. Захаров, користувалися незмінною прихильністю Сталіна. Генерал Петров закінчив війну на­ чальником штабу фронту у Конєва. Про те, що Петров дійсно виділявся серед вищого генералітету, свідчить хоча б той факт, що Жуков, ставши після смер- л Сталіна заступником міністра оборо­ ни, тут же призначив Петрова своїм зас­ тупником по ядерній зброї. Костянтин Симонов, що добре знав Петрова як вій­ ськовий кореспондент, у своїх щоден- никових записах висловлює сумніви, чи на часі таке гуманне ставлення до під­ леглих, яке проявляє цей генерал. Жу­ ков і Петров були організаторами тих єдиних в історії маневрів з реальним вибухом атомної бомби і кидком піхоти через епіцентр вибуху, які були здійс­ нені в СРСР, що навряд чи свідчить про якийсь особливий генеральський гума­ нізм. Але нормальна жорстка розваж­ ливість була не до смаку Сталіну. Вся Червона Армія і насамперед її вище керівництво за роки війни про­ йшли прискорений курс тактики, опе­ ративного мистецтва і стратегії, а вчи­ тель — Вермахт —- був суворий і не­ вмолимий. Від Верховного Головноко­ мандуючого вимагалось насамперед зрозуміти хід і перспективи війни і від­ бирати кращих учнів на вирішальні пости. І хоча старий спосіб мислення і манера керівництва залишалися прита­ манними Сталіну у всі часи, він десь до 1944 року навчився виконувати роль Верховного, а військова машина його тоталітарного режиму вийшла на якісь майже автономні параметри, що дозво­ лили збройним силам СРСР з трудноща­ 483 Берлін, 26 квітня 1945 р. ми засвоїти досвід Другої світової вій­ ни і перемагати противника не тільки числом, але й якістю. Засвоєння досвіду війни було б, зви­ чайно, просто неможливе, якби збройні сили СРСР не одержували необхідної бойової техніки і військового майна, а насамперед — нових і нових військо­ вих формувань. Ситуація, яка склалась впродовж 1941— 1942 років, була критичною, і СРСР був близький до поразки. Сталін в кінці літньо-осінньої кампанії 1941 ро­ ку подумував про можливості замирен­ ня з Німеччиною. Радянський Союз втратив величезну кількість людей, бо­ йової техніки, військового майна, тери­ торію, на якій проживало 45 % насе­ лення, тобто 88 млн. чоловік, де вироб­ лялось 33 % валової продукції промис­ ловості і знаходилось 47 % посівних площ країни. Росія в період Першої світової війни виробляла 40 % тієї кількості сталі, що її виробляла Німеч­ чина, 23 % загальної кількості німе­ цького вугілля, 30 % німецької нафти. Не враховуючи захоплених Німеччи­ ною в Другій світовій війні європей­ ських ресурсів, виробництво в СРСР в 1942 років порівняно з німецьким ста­ новило: сталі — 39 %, вугілля — 24 %, електроенергії — 41 % і т. д. Таким чи­ ном, розрив між СРСР і Німеччиною, значною мірою подоланий в роки п'ятирічок, після втрат першого періоду війни різко збільшився і в відносних цифрах практично відкинув комуніс­ тичну Росію до рівня царської Росії. Всі матеріальні переваги, такими по­ том і кров'ю здобуті в роки тоталі­ тарного повороту, було втрачено за один рік через притаманні тоталіта­ ризму вади. Невеликі підрахунки можуть проілюст­ рувати драматизм ситуації. На 1 листо­ пада 1942 року в Червоній Армії було трохи більше як 3 тис. літаків, за рік і два місяці вироблено близько 40 тис., на 1 січня 1944 року в ВВС налічувалося 8,5 тис. машин, втрати за 1943 рік, отже, становили 31,5 тис., середньомісячні — близько 2 250 машин. Втрати німців бу­ ли в 1943 року меншими — 24 тис. ма­ шин на всіх фронтах, близько 16 тис. на Східному фронті. Для того, щоб доби­ тись переваги в повітрі, радянським збройним силам необхідно було вироб­ ляти значно більше літаків, ніж нім- 484 цям, — радянська авіапромисловість змота відновлювати перевагу BBC в по­ вітрі, тільки виробляючи щомісяця на 500 літаків більше, ніж німецька. При щоденному виробництві 91—92 літаки скорочення випуску на 16—17 машин зірвало б усю повітряну війну! Керівництво оборонною промисло­ вістю зуміло здійснити евакуацію най­ важливіших підприємств на схід; інже­ нери і техніки, робітництво військово- промислового комплексу працювали з величезною самовідданістю нерідко в немислимо важких умовах. Жінки замі­ няли мобілізованих до армії мужчин навіть у шахтах (до кінця 1942 року більше третини працівників вугільної промисловості становили жінки). На січень 1942 року евакуйовані робітни­ ки становили 30—40 % загальної чи­ сельності евакуйованих підприємств, а для відновлення і пуску цих останніх не вистачало півмільйона робітників. І за цих умов військова промисловість пра­ цювала безперебійно! Армія вигрібала всі людські ресурси. Як це виглядало в реальності, описує один із командуючих тилових військо­ вих округів. Ось заинаркома оборони, начальник Главупраформа Щаденко те­ лефонує командуючому: «Що у вас го­ тово до відправки на фронт?» На це пи­ тання у командуючого завжди є готова відповідь. «Скільки в найближчі дні можете дати нових дивізій?» Тут уже командуючий з великими труднощами може зробити приблизні підрахунки і відповісти, що буде сформовано, на­ приклад, вісім дивізій. «Мало, — чує він у відповідь. — Треба не вісім, а п'ятнадцять дивізій». Командуючого охоплює відчай. Він запевняє, що взяти людей немає звідки, таке число дивізій з ресурсів округу сформувати немож­ ливо. «Шукайте гарненько, знайде­ те, — закінчує розмову Щаденко. — Вам краще знати резерви, які є в окру­ зі». От і все планування, всі обрахунки. І знов починаються пошуки, перетру­ шування штатів, заміна чоловіків жін­ ками, скорочення робітників, — діяль­ ність, в яку включався обком, облви­ конком, міськком, профком і так далі, і найдивовижніше, що округ збирав таки п'ятнадцять дивізій!1 Досі історики не вивчили як слід най­ головніший процес війни — поповнення розбитих частин і формування нових. Як це відбувалось, можна судити із спогадів генерала, потім маршала Ф .І. Голікова2. Колишній начальник військової розвідки Червоної Армії в кінці 1941 року очолив управління 10-ї армії в районі Пензи. Го­ ловна маса солдатів була 30—40 років і старша; тільки чверть особового складу була молодшою від 30 років. Дві третини командного, політичного та іншого керів­ ництва складалося з резервістів цивіль­ них професій; кадрові командири пере­ важали тільки в ланці командування ди­ візій. Із сорока двох командирів полків більшість закінчила курси вдосконален­ ня старшого начскладу, деякі мали почат­ кову освіту — початкову або навіть цер­ ковнопарафіяльну школу. Більшістю ба­ тальйонів і навіть артилерійських дивізі­ онів командували офіцери запасу. І ця армія успішно діяла в боях під Москвою. Можна вважати, що в Червоній Армії організаторами бою (а ними в армії є командири ланки полк-батальйон) уже Партизанка 1 Див.: Калинин С.А. Размышляя о ми­ нувшем. — М., 1963. — С. 195. 2 Див.: Голиков Ф.И. В Московской бит­ ве. — М., 1967. 485 Відправляють в кінці 1941 року були не кадрові вій- у Німеччину ськові, а цивільні, по сул, люди, запас­ ники. Пол'м на цю ланку приходять мо­ лоді хлопці, випускники військових училищ, яким пощастило вижити після перших випробувань. Ми виграли війну двадцятирічними капітанами і майора­ ми військового виробництва, сорока­ літніми колгоспними бухгалтерами, вчителями і агрономами, що проходили різні перепідготовки і несподівано одягли кубики в петлиці. 250 тис. офіцерів було потрібно ро­ сійській армії в «германську» війну, і це був максимум того, що вона зуміла під­ готувати, давши перше офіцерське зван­ ня всім, хто мав хоч якусь освіту. Тільки в 1942 році у військових училищах і на армійських та фронтових курсах підго7 товлено 564 тис. офіцерів, повернулися в стрій після поранень 180 тис. і приз­ вано з запасу 42 тис. офіцерів. Академії і академічні курси випустили 26,5 тис. офіцерів. Більше, ніж півмільйона офі­ церів за один критичний рік — ось на що виявилася спроможною система. Ці цифри говорять не лише про спро­ можність армії до відновлення сил за умов тоталітарної влади. Вони характе­ ризують також і політичний бік справи. В 1914 році вищі навчальні заклади Росії закінчило 12,2 тис. чоловік, в 1940 році — 126,1 тис. чоловік, в де­ 486 сять разів більше. В усіх загальноосвіт­ ніх школах в 1914 — 1915 навчальному році вчилося 9,7 млн. учнів, в 1940— 1941 — 35,6 млн. учнів, в чотири рази більше. В 1913 році в Росії було 300 тис. те­ лефонів, в 1940 — 1 млн. 200 тис., тоб­ то в чотири рази більше. В 1913 році в Росії було 23 тис. ци­ вільних лікарів (крім зубних), тобто 1,5 на 10 тис. населення; в 1940 році — 142 тис., тобто 7 на 10 тис. населення, або в чотири з половиною рази більше. В Росії було 13 лікарняних ліжок на 10 тис. населення, в СРСР — 40 на 10 тис., тобто в три рази більше. При­ родно, в російській армії в Першу світо­ ву війну загинуло 50 % поранених, у Віт­ чизняну — 17—18 % поранених, тобто приблизно в три рази менше. Цифри тут не дуже ясно говорять про якісний бік справи — і в освіті, і в охо­ роні здоров'я, і в повсякденній побуто­ вій культурі, і в технічній озброєності. Але цифра «в три — чотири рази», яка постійно повторюється, мала б грубо характеризувати якийсь дуже різкий стрибок в цивілізаційному рівні. Це не вповні говорить про нові здатності дер­ жави до опору противникам, але більш- менш характеризує нові можливості життєвого вибору, які втрачали грома­ дяни СРСР із підкоренням своєї країни нацистській Німеччині. Величезна кількість військовополо­ нених 1941 року свідчить про масову здачу в полон, а, отже, про серйозну внутрішню слабкість радянського ре­ жиму. Слід зауважити, що масова здача червоноармійців в полон починається не відразу після перших катастроф на фронл, що змусило Гальдера з триво­ гою записувати в щоденнику в липні 1941 року, що кількість військовополо­ нених дивно невелика. Можна вбачати тут не лльки поступове назрівання ка­ тастрофи, втрату страху перед нелюбою державою 1 поширення поразнйцьких настроїв. Певне значення мало різне ставлення старшого і молодшого поко­ лінь до радянської влади. Молодші були дітьми в роки колекти­ візації і голоду, Великий терор взагалі не дуже зачепив нижчі соціальні про­ шарки населення — його жертвами бу­ ли якраз л , хто організовував голод і колективізацію. Проте перед молодими людьми відкрилися певні перспективи. Режим не був соціально чужим. В села приїжджали на відпустки свої різних родів військ «командири», як називали тоді офіцерів, льотчики в розкішній си­ ній формі, свої інженери, вчителі, і — нехай не дуже високі — державні і партійні чиновники. Соціальна мобіль­ ність в тоталітарному режимі була до­ сить високою, і він мав свої суспільно- політичні ресурси. Після призову мобілізованих, особли­ во селян старшого віку, загальні настрої червоноармійців змінилися. Коли осно­ ву армії вже становили дядьки старших поколінь, колгоспники, які ще пам'ятали, де була їх земля і котра з колгоспних ко­ рів була раніше їхньою власною, коли перші поразки похитнули упевненість в силі і непорушності режиму, політична ситуація в армії стала нестабільною. Проте, це швидко минуло. Вже восени по обидва боки фронту зрозуміло всім, що німці полонених виморюють голодом, а колгоспи і не думають розпускати. Ті не­ великі політичні ресурси, які знаходили прояв у доброзичливо очікувальному ставленні селянства і частини міського населення до окупантів, Німеччина швидко втратила. В оцінках окупаційних властей чим далі, тим більше, а в спогадах і історич­ них дослідженнях повоєнного часу особливо факти посилення опору оку­ пантам тлумачаться як прояв патріотиз­ му, насамперед російського. Порівню­ ють ситуацію лєї війни навіть із ситуа­ цією часів Наполеона, коли російські селяни-кріпаки в силу патріотичних пе­ редсудів будь-що підтримували своїх господ. Чималою мірою цьому пояснен­ ню сприяла офіційна сталінська ідеоло­ гія, яка одразу провела аналогію між 1812 та 1941 роком, назвавши війну Ве­ ликою Вітчизняною. Насправді такі аналогії неправомір­ ні. Громадяни СРСР, що опинились на окупованій території або боялись по­ пасти під окупацію, не віддавали пере­ вагу «своєму» голодомору або «своїй» єжовщині. Нацистський режим був аб­ солютно чужим і — для окупованих на­ родів — набагато страшнішим, ніж ко­ муністичний. Саме цим викликані зміни ідеологіч­ них орієнтирів сталінського режиму майже одразу після початку війни. Ста­ ліну було зрозуміло, що люди не будуть умирати за «соціалістичні перетворен­ ня» — ані за колгоспи, ані за державну власність на знаряддя та засоби вироб­ ництва. Вони будуть умирати за право жити і не бути робочою худобою заво­ йовника. Це просте, але не дуже зрозу­ міле світовідчуття і було позначене як «моя Батьківщина», що означало те мі­ німально необхідне середовище життя і надій, яке люди мали до війни. Згодом доповненнями до цієї ідеології ставали все більше російські національні цін­ ності, що знаходило прояв і в поновлен­ ні терміна «офіцер», і в мундирах з по­ гонами, які були схожими на мундири старої російської армії; ці та інші росій­ ські патріотичні цінності досить нез­ грабно доповнювались панславізмом, який, зрештою, не прижився як ідеоло­ гія, залишивши в армійському побугі лльки напівжартівливе звертання «братья-славяне». Проте, російський націоналізм не міг бути головним всео- хоплюючим почуттям солдатської маси хоча б тому, що росіяни становили не більше двох третин армії. Насправді 487 Африка. Британська піхота в атаці У . ' " і «радянський патріотизм» був пережи­ ванням захисної реакції проти загрози втрати основних життєвих цінностей внаслідок нацистського поневолення. Радянський тоталітаризм у політичній системі «Великої коаліції» Війна поєднала лідерів дуже різного політичного і особистого зразка: Сталі­ на — жорстокого і підступного прагма­ тичного диктатора-комуніста; Рузвель­ та — лівого ліберала і масона, добре вихованого джентльмена із старого ша­ нованого роду і незаперечного вольо­ вого лідера американської нації; Чер- чілля — консервативного політика, ци­ нічного, твердого і розумного, прем'єра уряду невеликої демократичної євро­ пейської держави і водночас найбіль­ шої і найстарішої імперії планети. Ок­ рім спільної небезпеки і спільних воро­ гів, їх, здавалось, нічого не поєднува­ ло — навіть в парі англомовних демок­ ратів не було повної єдності в поглядах на характер війни і миру. Якщо Руз­ вельта до «Великої коаліції» штовхали ідеологічні міркування не менше, ніж національні інтереси Сполучених Шта­ тів, то і Сталіна, і Черчілля в антифа­ шистський союз привели перипетії іс­ торії. Принаймні Сталін до останнього шукав інших виходів, щоб не долучити­ ся до англосаксів, а виступити їх рялв- ником у боротьбі проти Німеччини і очолюваного нею блоку і диктувати свої політичні й ідеологічні умови всьому світові. Та сталося так, що комуністична дер­ жава, граючи першу силову роль у во­ єнному об'єднанні, не наклала відбитку своєї ідеології на союз противників то­ талітаризму, а приєдналася до тих га­ сел і постулатів, які були проголошені ліберальною демократією. В 1940— 1941 роках, коли Сталін чи­ гав за «залізною завісою» (цього ви­ слову ще тоді Черчілль не вигадав), а Англія одна в Європі чинила опір насту­ пу нацизму, світова ситуація складала­ ся для західної цивілізації найбільш тривожно. Італійські та німецькі вій­ ська воювали проти англійців тільки на кордонах італійської африканської ко­ лонії — Лівії, здавалось, в далеких пус­ тельних околицях цивілізованого світу. Проте, насправді йшлося про інші мас­ штаби. Війна ішла в арабському Магрі- бі, на підступах до Єгипту і до Суецько- го каналу. Падіння Франції означало чи могло означати німецький контроль над французьким Марокко, над Алжи­ ром і Тунісом, над Сірією — тобто прак­ тично над більшою частиною арабсько­ го світу. Найбільш гарячою точкою арабського Сходу і тоді вже була Па­ лестина, де в 1922, 1929 і 1936 роках спалахували антиєврейські хвилюван­ ня. їх організатор, непримиренний во­ рог єврейства і симпатик нацизму, муф­ тій Єрусалима Хаджі Амін ель-Гусейн, після придушення повстання 1936 року улаштувався в Берліні. Британська Ко­ ролівська Комісія наступного року ді­ йшла висновку, що євреї і араби не мо­ жуть жити в одній державі, і рекомен­ дувала розділити Палестину на єврей- 488 ську та арабську частини (віддавши ос­ танню Трансіорданії) та підмандатну територію — місто Єрусалим. Євреї го­ тові були до переговорів, араби, під­ тримувані Німеччиною, не йшли на жо­ ден компроміс. За таких обставин почалася війна. Великобританія з величезними трудно­ щами підтримувала рівновагу на Бли­ зькому Сході, намагаючись якомога менше іти на поступки євреям. ЗО тис. палестинських євреїв пішли добро­ вольцями в англійську армію, але деякі сіоністські організації — радикальні послідовники Жаботинського, «Ірґун цваі леумі» та «Лохамей Херут Ісра- ель», або «група Штерна» (лідера, уби­ того англійцями 1942 року) — вели збройну боротьбу за незалежність Із­ раїлю проти всіх, включаючи англійців. 1941 року під контролем нацистської Німеччини опинились Ірак, де була встановлена пронімецька диктатура Рашіда аль-Ґайлані, та Іран, шах якого Реза Пехлеві мав відверто німецькі орієнтації. Тільки після початку радян­ сько-німецької війни англійці вернули владу в Іраку прозахідному Нурі ес-Са- їду, а Іран в серпні 1941 року був оку­ пований англійськими та радянськими військами. Реза-шах Пехлеві зрікся престолу на користь свого 22-річного сина, настроєного прозахідницьки, і виїхав у почесне заслання, де й помер. У складній ситуації опинилася Туреч­ чина. Підписання радянсько-німецько- го договору 23 серпня 1939 року поста­ вило її перед загрозою тиску з боку СРСР, тим більше що проарабська полі­ тика Німеччини створювала додаткову небезпеку з півдня. За цих умов спад­ коємці диктатури Кемаля Ататюрка піш­ ли на зміцнення стосунків з Англією. Однак, перемоги Німеччини на Балка­ нах явно посилювали почуття дружби до нового балканського сусіда, резуль­ татом чого став відповідний договір. підписаний Туреччиною і Німеччиною Ш нці захопили напередодні 22 червня. Невизначене Філіппіни положення нейтралітету з проанглій- ськими умонастроями продовжувалось, по суп, всю війну. Чималий вплив мали нацисти в краї­ нах Латинської Америки. Найбільші держави Південної Америки — Брази­ лія, Арґентина та Чілі — перебували під владою диктатур, відкрито налаш­ тованих пронімецьки. Японський фактор у світовій війні також слід брати до уваги в сукупності з антизахідними чинниками в широко­ му азіатському регіоні. Японія вирішила взяти курс на Пів­ день на нараді за участю імператора, 489 що відбулася б вересня 1941 року. Це означало війну проти Англії і США при тимчасовому нейтралітет' щодо СРСР, доки послаблення Радянського Союзу у війні з Німеччиною та вирішальні успі­ хи в басейні Тихого океану не підготу­ ють умов для легкого розгрому росіян. Боротьба між північним та південним варіантами відображала суперництво армії і флоту, Генерального та Морсько­ го Генерального штабів, яка велася в ут­ вореній 1937 року Ставці, підлеглій безпосередньо імператору. Як і у ви­ падку з Росією, морська стратегія мала глобальний характер, армійська — континентальний і більш обмежений безпосередніми інтересами імперії. Однак, на цей раз рішення було прий­ няте генералами і адміралами одно­ стайно; характерно, що прем'єром з майже диктаторськими повноваження­ ми в цей період війни був військовий міністр і начальник Генерального штабу Тодзіо Гідекі. Генерал Тодзіо та інші ке­ рівники армії рахувалися з тим, що ве­ лика війна вимагатиме ресурсів, які бідна на сировину Японія мусила віді­ брати у сусідів. Насамперед це була Голландська Індія (Індонезія), де видо­ буток нафти в 20 разів був вищий, ніж в Японії (а японська нафта забезпечу­ вала ледве 10 % потреб країни). Конти­ нентальна стратегія і перемога над Ро­ сією очевидних економічних результа­ те не давала. Рішення про початок війни було прийняте о 14 годині 1 грудня 1941 ро­ ку в імператорському палаці імперато­ ром на нараді в його присутності і при­ сутності всього кабінету. Японія в ре­ зультаті розгромила американський флот на базі Перл-Гарбор на Гавайських островах і захопила Філіппінські остро­ ви, о. Ґуам, Ґонконґ, Британську Мала­ йю з Сінґапуром, Бірму, острови Ява, Суматра, Борнео, Сулавесі (Целебес) та інші острови Тихого океану, що забез­ печували контроль японського флоту над величезною акваторією. Агресія в Тихоокеанському басейні дала Японії економічні та стратегічні переваги і мала в Азії великий політич­ ний резонанс. Насамперед в Таїланді Японія зміцнила диктатуру уряду Пібу- на Сонґрама, давно прояпонського, але перед перемогами над західними краї­ нами надто обережного. Далі, 1 серпня 1942 року в Бірмі було створено адмі­ ністративне управління на чолі з Ба Мо, який згодом став главою уряду Бірми, проголошеної 1 серпня 1943 року неза­ лежною. В кінці 1942 року було прий­ нято «Основний курс щодо Китаю в ім'я успішного завершення війни в Великій Східній Азії», наслідком якого були пе­ реговори генерала Тодзіо в Нанкіні з главою прояпонського уряду Китаю Ван Цзінвеєм і ряд угод. В жовтні 1943 року незалежність була проголо­ шена Філіппінами, що тут же підписали договір про союз з Японією. 5—6 лис­ топада 1943 року відбулась конферен­ ція країн Великої Східної Азії, в якій взяли участь представники урядів Япо­ нії, Китаю (тобто Нанкінського уряду Ван Цзінвея), Маньчжоу-Ґо, Філіппін і Бірми. У прийнялй конференцією дек­ ларації, до речі, говорилося: «Всі краї­ ни Великої Східної Азії, взаємодіючи, успішно завершать війну, звільняться від Сполучених Шталв та Англії, забез­ печать собі свободу і самооборону, по­ будують Велику Східну Азію і зроблять свій внесок у справу встановлення ми­ ру в усьому свіл. Всі країни Великої Східної Азії, співпрацюючи, забезпе­ чать її стабільність і створять ґрунтова­ ний на моралі режим співіснування і співпроцвітання; взаємно поважаючи свободу і незалежність, вллять в життя дух взаємодопомоги і згоди і встанов­ лять дружні відносини; лсно співпра­ цюючи, потурбуються про економічний розвиток; будуть кріпити дружбу з усі- 490 ма країнами, ліквідують расову дискри­ мінацію, будуть відкривати нові ресур­ си і тим самим зроблять внесок у спра­ ву світового прогресу»1. Звичайно, це — пропагандистський документ, але в даному випадку являє інтерес саме політична риторика япон­ ської сторони. Ми бачимо, що захоп­ лення Японією величезних просторів східної Азії ідеологічно оформляється як варіант походу пригноблених коло­ ніальних народів («світового села») проти західної цивілізації, як похід азіатських націоналізмів проти пану­ вання Англії і Америки. У згаданій конференції взяв участь як спостерігач також прем'єр-міністр «тимчасового уряду вільної Індії» Суб- гас Чандра Бос. Чандра Бос, лідер ін­ дійських націоналістів пронімецької орієнтації, жив у Берліні. Він був від­ правлений на підводному човні в Япо­ нію і виступив 4 липня 1943 року в Сін­ гапурі на з'їзді Ліги індійської неза­ лежності з декларацією про створення тимчасового уряду вільної Індії. З'їзд прийняв рішення про створення індій­ ської національної армії. Уряд Чандри Боса утворено 21 листопада, а 24 лис­ топада він оголосив війну США і Англії. Канцелярія уряду переїхала в Бірму, в Ранґун. До речі, в сьогоднішній неза­ лежній Індії Чандра Боса подекуди ша­ нують і називають його іменем вулиці. Проблема Індії і арабського світу об­ говорювалась таємно між партнерами по антидемократичному блоку давно. Головна мета, яка була «основним сти­ мулом військового керівництва з само­ го початку війни в Великій Східній Азії»2, полягала в капітуляції Англії. Висадка на Британські острови відкла­ далася у зв'язку з тим, що затягувалася війна Німеччини на Східному фронл, і безпосередньою задачею ставала на­ самперед поразка Англії в Індії, де ан- тианглійські настрої були надзвичайно сильними. В січні 1942 року «відпові­ дальність за проведення політики щодо Індії» японська Ставка поклала на во­ єнний відділ, тобто адмірали перекла­ ли індійську проблему на генералів. Але сил для воєнних дій в Індії япон­ ська армія не мала, і тому вона розра­ ховувала на «політичні рішення». 18 січня 1942 року було укладено «Японсько-німецько-італійську воєнну угоду», згідно з якою Індія входила в сферу дій Японії — за винятком регіо­ ну нижньої течії Інду і прилеглих тере­ нів, що примикали до південних кордо­ нів Афганістану та Іраку. їх німці та італійці залишали за собою. 15 лютого 1942 року японці завершили захоплен­ ня Сінґапуру, а наступного дня Тодзіо в парламенл зробив заяву з приводу Ін­ дії, де, до речі, сказав: «Настав зручний момент: Індія, що має тисячолітню іс­ торію і багал культурні традиції, по­ винна звільнитися від тиранічного гні­ ту Англії і почати будівництво в сфері співпроцвітання Великої Східної Азії. Японська імперія розраховує, що Індія відновить своє давнє становище — стане Індією індусів; Японія буде нада­ вати всіляку допомогу патріотичним силам цієї країни. Якщо ж Індія не звернеться до своєї історії і традицій, буде піддаватися обману солодких про­ мов і подачок з боку Англії, вона надов­ го втратить зручний привід відродити індійську націю»3. Заклики до «Відродження нації» не були почул індійцями, хоча індійська сторона скористалася японською загро­ зою цілісності Британській імперії і роз­ почала важкі переговори про зміну ста­ тусу Індії. Характерно, що всі згадані кроки по встановленню «співдружнос- л» в широких межах «Великої Східної Азії» Японія зробила лльки восени 1943 року, коли вже почався наступ американців — ще в червні 1942 року японський флот при невдалій спробі за- 1 Цит. за: Танусиро Хаттори. Япония в войне 1941— 1945. — М., 1973. — С. 324. 2 Див.: Там же. — С. 284. 3 Див.: Там же. — С. 286. 491 Ахмет Сукарно Солдати індійської армії які перейшли в організовану японцями «Індійську національну армію» хопити о. Мідуей зазнав важкої поразки, розміри якої старанно приховувалися від населення; з червня Японія на морі перейшла до оборони, в серпні 1942 ро­ ку зазнала поразки на Соломонових ост­ ровах, в листопаді на о. Ґуадалканал. Характерно, що, незважаючи на під­ тримку японців індонезійськими націо­ налістами (Сукарно та ін.), Японія так і не наважилася дати Індонезії хоча б примарну незалежність. Насправді всі широкі жести Японської імперії щодо сусідніх народів були досить прозорими політичними маневрами. Японський окупаційний режим, зокрема в Китаї, був вкрай жорстокий, і панування «сво­ го» молодого хижака вреіші сприймало­ ся «Великою Східною Азією» як військо­ ва агресія і криваве насильство. Країни «Осі» прагнули кожна створи­ ти власну велику імперію, ґрунтовану на насильстві, і все більше еволюціоні- зували в бік звірячого расистського на­ ціоналізму. Як і нацисти в Європі, іта­ лійські фашисти в Африці, японці в Азії не зуміли скористатися націоналістич­ ними рухами, спрямованими проти За­ ходу, і перетворили гасла солідарності народів колоній на чисту пропаган­ дистську риторику. Націоналістичні єв­ ропейські лідери, які одержали з рук Гітлера ерзац незалежності, практично грали роль колабораціоністської адмі­ ністрації. Це стосується, зокрема, ліде­ рів Словаччини з радикально правої партії о. Андрея Глінки і його наступни­ ка о. Йозефа Тісо, що відіграв ганебну роль в дні розправи над демократич­ ною Чехословаччиною і не менш ганеб­ но проводив політику співпраці з на­ цизмом у війні, а також радикально-на- ціоналістичного диктатора Хорвагії Ан- те Павеліча, який із садистською жорс­ токістю реалізував усташівський ва­ ріант фашизму. Всупереч традиції, згідно з якою цілі війни в ході воєнних дій не проголошу­ вались принаймні відкрито, президент Рузвельт серйозно працював над фор­ мулюванням загальних цілей війни ще перед вступом до неї Сполучених Шта- лв. У січні 1941 року він виступив у Конгресі з промовою, яка одержала пізніше назву «Звернення чотирьох свобод». В цій промові Рузвельт, зок­ рема, сказав: «Головні речі, яких чекає наш народ від своєї політичної та економічної системи, прості. Це: Рівність у можливостях для молоді та інших вікових груп. Робота для тих, хто може працювати. Допомога тим, хто її потребує. Покладення краю привілеям для не­ багатьох. Збереження громадянських свобод для всіх. Використання надбань науково-тех­ нічного прогресу для розширення і не­ ухильного підвищення рівня життя. Це прості, але надзвичайно важливі завдання, яких не можна випускати з 492 поля зору у вирі неймовірних складно­ щів сучасного життя. Внутрішня міць і стійкість економічної і політичної сис­ теми залежатиме від того, якою мірою вона виправдає ці очікування... У майбутньому, яке ми прагнемо зро­ бити безпечним, ми сподіваємося на встановлення світового порядку на за­ садах чотирьох наріжних людських свобод. Перша — свобода слова і висловлю­ вання — повсюди в світі. Друга — свобода кожної особи вша­ новувати Бога у притаманний їй спо­ сіб — повсюди в світі. Третя — свобода від нестатків, що у світовому контексті означає економіч­ не порозуміння, яке забезпечить за­ можне і мирне життя громадян усіх деркав світу. Четверте — свобода від страху, що у світовому контексті означає повсюдне скорочення роззброєнь до такого рівня і у такий ретельно вивірений спосіб, що жодна держава не буде спроможна на здійснення акіу фізичної агресії проти будь-якого свого сусіда — будь-де у світі. Це не є перспективою далекого тися­ чоліття. Це чітко окреслена основа для моделі світу, якої можна досягти у наш час, за нашого покоління. Така модель світу є відвертим запереченням так званого порядку тиранії, який диктато­ ри намагаються запровадити за допо­ могою ббмбових вибухів. Такому новому порядку ми протиста­ вимо вищу концепцію — лад, що ґрун­ тується на моралі. Здорове суспільство здатне однаково безстрашно протисто­ яти планам світового панування і за­ кордонним революціям». ході конференції досить поверхово об­ говорювались деталі військового спів­ робітництва, проте — несподівано і для самого Черчілля — багато уваги прези­ дент присвятив загальним ідеологічним питанням. Пізніше історики з країн ра­ дянського блоку старанно обходили ці загальні питання, звертаючи увагу на­ самперед на приховані практичні кон­ тексти декларацій. Головним докумен­ том, однак, стала так звана Атлантична харля, в якій знайшли втілення ідеї, викладені Рузвельтом в Конгресі. Черчілль теж поставився до Атлан­ тичної хартії стримано. В доповіді сво­ єму уряду 11 серпня він говорив: «Пре­ зидент... надає великого значення спільній декларації, яка, на його думку, вплине на формування громадської думки в Сполучених Штатах... Мусимо Президент Рузвельт підписе оголошення війни Японії 9 серпня 1941 року Рузвельт і Чер- трактувати це як минущу і часткову чілль зустрілися біля берегів Ньюфаун­ дленду, куди вони прибули на військо­ вих кораблях. Це була перша зустріч лі­ дерів обох держав після 1919 року, — так звана Атлантична конференція. В декларацію про воєнні цілі, розрахова­ ну на те, щоб запевнити всі країни в слушності наших цілей, а не на викінче­ ну будівлю, яку спорудимо тільки по пе­ ремозі»1. Професійний парламент- 493 1 Włodzimierz Т. Kowal­ ski. Wielka koalicja 1941 — 19 4 5 . — Warszawa, 1980. — T. 1. — S. 75. «Велика трійка» — Сталін, Рузвельт і Черчілль. Тегеран, 1943 р. 1 Див.: Kowabki ИЫ - zimierz T. Wielka ko­ alicja 1941— 1945. — Warszawa, 1980. — Т. 1. — C. 160— 161. ський промовець, консерватор, чужий звичці будувати політику під принципи, Черчілль не сприймав загальну ритори­ ку як формулювання цілей війни. А між тим для Рузвельта це були справжні, реальні, не утопічні (подібно до кому­ ністично-революційних) цілі, яким ма­ ла бути підпорядкована повоєнна спо­ руда миру. 22 грудня 1941 року, вже по нападі Японії на Перл-Гарбор і вступі США у війну, Рузвельт зустрічав Черчілля на аеродромі в Вашінґтоні. Вашінґтонська конференція була надзвичайно важли­ вою з точки зору формування спільної стратегії війни — незважаючи на япон­ ську агресію і загрозу в басейні Тихого океану, США прийняли курс на розгром Німеччини як на першочергову задачу. Але й тут Рузвельт наполіг на формулю­ ванні загальних цілей війни. Побою­ вання Черчілля тепер були більш вираз­ ні: він відчував у загальних формулах демокрал'ї і лібералізму небезпеку для Британської імперії. Тим не менш з дея­ кими невинними на перший погляд уточненнями, що могли бути використа­ ні в конфліюі з колоніями, текст був обома сторонами опрацьований. Проте він викликав переляк у нового радян­ ського посла в США М.М. Літвінова. Ко­ лишній нарком закордонних справ, непримиренний антифашист, демонст­ ративно усунутий Сталіним в часи «дружби» з Гітлером навіть із ЦК (ра­ зом з дружиною Молотова, теж, як і Літ- вінов, єврейкою), старий більшовик Літвінов розгубився від преамбули і особливо від «свободи віровизнання». Рузвельт запросив його на Різдво до Бі­ лого дому і кілька годин розмовляв на теологічні теми, розповідаючи йому, як пізніше з гумором говорив Черчіллю, про страшний суд і пекельні вогні. Літ­ вінов запросив інструкцій в Кремлі, але виявилось, що Сталін сприймає всі ці християнські формули як щось «саме собою зрозуміле»1. Вранці 1 січня Руз­ вельт витягнув Черчілля з ванни, щоб повідомити, що він замість вислову «со­ юз держав» придумав назву «об'єднані нації». 1 і 2 січня 1942 року представ­ ники 22 держав підписали Декларацію Об'єднаних Націй. З того часу загальна гуманістична і демократична риторика входить до під- ставових докуменлв, якими мають ке­ руватися всі держави — члени спіль­ ноти Об'єднаних Націй. Після смерті Рузвельта роботу над виробленням ос­ новного документа 00Н про невід'ємні свободи і права людини продовжувала його вдова Елеонора Рузвельт — член делегації США в 00Н і перший голова Комісії 00Н з прав людини. За її актив­ ною участю була підготовлена Універ­ сальна Декларація прав людини, прий­ нята 00Н 1948 року. Звичайно, Сталін розглядав ці загаль­ ні слова про права і свободи як христи­ янську демагогію, якої його безуспішно вчили в Тбіліській семінарії. Але він му­ сив підписати такі, наприклад, поло­ ження Тегеранської декларації 1 грудня 1943 року: «Ми будемо прагнути до співробітництва і активної участі всіх країн, великих і малих, народи яких серцем і розумом присвятили себе, по­ дібно до наших народів, задачі усунен­ ня тиранії, рабства, гніту і нетерпи­ мості (курсив мій. — М.П.). Закін­ чивши наші дружні наради, ми упевне- 494 но чекаємо на той день, коли всі народи світу будуть жити вільно, не піддаючись дії тиранії, і відповідно до своїх різних устремлінь і своєї совісті». Хоч би як іронічно ставився Сталін до слів політи­ ків про тиранію і совість, подібні фрази створювали політичний простір, в яко­ му після війни діяли Організація Об'єд­ наних Націй, Нюрнберзький трибунал, що вперше в історії судив за злочини проти людства, дипломати і журналісти повоєнного часу. Навіть вислів «тоталі­ тарний режим» проник у свідомість тих, хто читав протоколи Нюрнберзького процесу. Ніхто ще не досліджував, який вплив все це справило на визрівання і підготовку Перебудови. Чи був дійсно Рузвельт таким собі прекраснодушним ідеалістом, чи дійсно він надто вірив Сталіну і йшов на непри­ пустимі поступки комунізму? 0, ні, в практичній політиці не тільки Черчілль, але й Рузвельт нерідко проявляли жорс­ токий і двоєдушний маккіавелізм. Чого варгі переслідування японців — висе­ лення 120 тис. громадян США японсько­ го походження в табори для інтернова­ них без пред'явлення жодних звинува­ чень. Щоправда, 1944 року Верховний суд США розв'язав справу «Коремацу проти Сполучених Шталв» на користь позивача-японця, і жертви етнічних пе­ реслідувань були повернуті в свою Калі­ форнію, але офіційне перепрошення з виплатою компенсації настало лльки майже через сорок років. Досить згада­ ти безглузді з військового боку, вкрай жорстокі бомбардування мирного насе­ лення Німеччини з метою демонстрації сили і придушення волі до опору, а особ­ ливо — страшне і безсенсовне бомбар­ дування Дрездена в кінці війни, що де­ монструвало силу не стільки німцям, скільки Радянському Союзу. Нарешл, прикладом безсердечного маккіавелізму стали атомні бомбардування Хіросіми і Наґасакі — уже Америкою Трумена. Відома виразна фраза «мерзотник, але наш мерзотник», сказана американським президентом на адресу типового латино­ американського диктатора. Зрештою, і до Сталіна Рузвельт і Черчілль ставилися як до «нашого мерзотника», — і Сталін дій­ сно був «нашим мерзотником» в демок­ ратичному, антитоталітарному таборі! Під час зустрічей вожді Великої трій­ ки проголошували тости один за одного, і супутник Черчілля в Ялтинській кон­ ференції Вільсон, який його добре знав, свідчив, що Черчілль був щиро, наскіль­ ки це було можливо, зворушений Сталі­ ним. Спокійні манери, твердість і надій­ ність Сталіна, його природний розум і гумор справляли неабияке враження. Проте, говорити про якусь зачарованість і короткозорість Рузвельта чи Черчілля немає жодних підстав. 3 1943 року голова Об'єднаного комі­ тету начальників штабів США адмірал Леті, найближчий стратегічнй порадник Рузвельта, а пізніше і Трумена, у вузько­ му колі іменував СРСР не інакше як «новим агресором». В серпні 1943 року до конференції Рузвельта і Черчілля в Квебеку Управління Стратегічної Служ­ би (американська розвідка) представи­ ло документ, в якому обговорювались три можливих варіанти розвитку подій: а) буде максимально урегульовано всі проблеми з СРСР; б) будуть урегульова­ ні деякі проблеми, але США і Великоб­ ританія будуть вести самостійну стра­ тегічну лінію, спрямовану на розгром Німеччини і подальше зміцнення своїх позицій; в) «спробувати повернути проти Росії всю потугу переможеної Ні­ меччини, поки що керованої нацистами або генералами». Проблему детально обговорювали в Квебеку генерали Маршалл і Арнольд, Брук, Паунд і Пор­ тал; варіант підтримки режиму в Німеч­ чині проти СРСР було відхилено. В жовтні 1943 року відомий англій­ ський військовий письменник полков­ 495 Сталін — Маршал Радянського Союзу ник Ліддел Гарт написав Черчіллю сек­ ретну доповідну записку, в якій заува­ жував, що за іронією долі Захід зараз докладає всіх зусиль для знищення ос­ новної опори західноєвропейської бу­ дівлі — Німеччини, і слід подумати про завтрашні загрози, що вирисовуються на горизонті. Черчілль був готовий озброїти німецьких військовополоне­ них їх же, трофейною зброєю, щоб пус­ тити їх проти Радянської Армії у випад­ ку її агресії на Рейн. Проблема підго­ товки до можливої третьої світової вій­ ни постала реально в 1944 році, і деякі політичні і військові діячі не виключа­ ли можливості безпосереднього пере­ ростання Другої світової війни в третю. Проте, керівники Заходу розуміли, що з багатьох причин такий різкий поворот неможливий. Приблизно з 1943 року Сталін теж та­ ємно готує стратегічний поворот, розра­ хований на післявоєнний час. Це почи­ нається одразу після Сталінграда, з по­ верненням золотих погонів і слова «офі­ цер». Влітку приймається рішення про розпуск Комінтерну — його перетворю­ 496 ють на відділ зарубіжних компартій ЦК ВКП(б), голова ВКК1 Георгій Дімітров стає завідуючим відділом, перший порад­ ник Сталіна в питаннях міжнародного ко­ мунізму Мануїльський — його засіупни- ком. Того ж 1943 року Сталін відновлює патріархію Російської православної церк­ ви, а таємна постанова про післявоєнну орієнтацію зарубіжної розвідки перед­ бачає варіант Москви як «третього Ри­ му». СРСР ідеологічно все більше пере­ творюється на Росію. Черчілль і Рузвельт в листуванні із Сталіним постійно вжива­ ють слова «Росія», «російські армії», «ро­ сіяни», і Сталін приймає гру, все частіше говорячи «мм, русские». Однак, в офіцій­ них документах він вживає неприємні за­ хідним союзникам слова «Радянський Союз» і «Червона Армія». Сталін опирався ідейному наступу гу­ маністичної демократії, спираючись на масову психологію, настрій якої можна б висловити фразою: «ми тут кров про­ ливаємо, а вони...» Та обставина, що СРСР став реально головною силою збройного опору нацистсько-тоталі- тарному блоку і ніс в силу цього — і в силу незграбності і жорстокості влас­ ного тоталітаризму — неймовірні жерт­ ви, стала джерелом своєрідного радян­ ського месіанізму. Цей настрій вира­ жався, зокрема, в настійливих вимогах Сталіна щодо відкриття «другого фрон­ ту» з перших же днів Вітчизняної війни, коли союзники дійсно не могли і дума­ ти про десант в Європі. Вимоги негай­ ного відкриття другого фронту повто­ рювались у всіх публічних виступах Сталіна. Після відкриття другого фрон­ ту в червні 1944 року ненав'язливо під­ креслювалось, що основні дії німці продовжують вести все ж проти Черво­ ної Армії, — що, до речі, цілком відпо­ відало дійсності. Апогеєм цієї антисоюзницької про­ пагандистської лінії були звинувачен­ ня союзників у підготовці сепаратної мирної угоди з німцями, що знайшло вияв у історії з переговорами генерала СС Вольфа з шефом американської роз­ відки Алленом Даллесом. Навіть після того, як пройшло чверть століття, ця іс­ торія ожила у фантастичній кінострічці про Штірліца, яка набула надзвичайної народної популярності. Радянський розвідник, який нібито зірвав зрад­ ницькі плани США і Англії укласти таєм­ ний сепаратний мир з нацистами шля­ хом змови між реакційними елемента­ ми західних держав та есесівцями Гім- млера, — не просто повторення сенса­ ційних «викриттів» радянської пропа­ ганди 1948 року, але й відголос сканда­ лу, який учинив Сталін Рузвельту і Чер- чіллю в 1945 році. Насправді йшлося про переговори Аллена Даллеса з представниками командуючого німець­ кими силами в Італії Кессельрінґа про капітуляцію німецьких військ в Італії. Переговори були використані обома сторонами для загального зондажу і ні до чого не привели. Сталін спочатку був вкрай підозріливим і агресивним, а полм сам дав у листуванні задній хід і мирно закінчив скандал. Певна зверхність щодо бойових здат­ ностей західних союзників і невдово­ лення їх відсиджуванням в теплі і безпе­ ці тоді, як радянські люди несуть такі неймовірні втрати в спільній війні — ось по суті все, що Кремль міг протиставити ідеологічно лй загальній ідеології після­ воєнного миру, яку сформулювали де­ мократичні уряди противників тоталі­ тарного режиму. Старий могутній поклик «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» уже зовам не діяв, бо нацистам протистояв не російський і міжнародний пролетарі­ ат, а держави, в тому числі така могутня мілітаризована держава, як Радянська Росія. І реальною антитезою тоталіта­ ризмові Німеччини та її союзників стала демократична державність, а не «привид комунізму», комуністична утопія. І це було не гільки ідеологічним ос­ мисленням реальності війни. Така була справжня суть лєї страшної світової катастрофи. Перемога «держав Осі» — за участю комуністичної Росії, чи без — була б падінням європейської цивілізації в та­ ку безодню «простору смерл», з якої вона могла б і не вибратися взагалі. Перемога Об'єднаних Націй над ра­ систсько-тоталітарним блоком була до­ сягнута насамперед завдяки жертвен- ності і зусиллям народів Радянського Союзу. Жертв могло бути не двадцять п'ять чи й набагато більше мільйонів, а незрівнянно менше, якби не Сталін­ ський переворот, і сама по собі виз­ вольна мігія Червоної Армії не виправ­ довує лєї безлічі братських могил, яки­ ми вкрита наша і чужа земля. Але хоч би яким жорстоким і бездушним був той режим, що вів війну проти гітлерів­ ської Німеччини, його єдиною історич­ ною заслугою — «історичною місі­ єю» — було те, що він цю війну виграв. То не була «радянсько-німецька» чи «російсько-німецька» війна, щодо якої могли залишатися байдужими люди на Землі. То була дійсно Вітчизняна війна для всіх народів з різними вітчизнами, які опиралися прагненню нацистів пе­ ретворити їх на гній для «вищої раси». То була війна за визволення від кошма­ ру, який раптом став реальністю на ве­ личезних просторах цивілізованого світу. Україна по обидва боки фронту Незважаючи на те, що у великому поспіху НКВД все ж не забув розстріля­ ти свої тюрми і вивезти всіх видних культурних діячів кого в евакуацію, ко­ го в тюрми і табори, в окупованій нім­ цями Україні залишалося чимало відо­ мих особистостей, які ненавиділи ко­ 497 муністичний режим і за інших умов могли б стати осердям якоїсь україн­ ської громадської організації. Ще пе­ ред війною у Кракові створено Україн­ ський Центральний Комітет (УЦК) на чолі з доцентом Яґєллонського універ­ ситету, географом і етнографом Воло­ димиром Кубійовичем, що організував мережу українських допомогових комі- телв в Галичині. У зайнятому німцями Львові було утворено Українську націо­ нальну раду на чолі з старим націонал- демократом Костем Левицьким, анало­ гічну раду в Києві очолив колишній ректор Політехніки економіст М. Ве- личковський (є дані, що на цей пост емігрантські кола планували А. Крим­ ського). В зборах громадськості, на яких було засновано Українську націо­ нальну раду, брали участь, до речі, сест­ ри Лесі Українки Ольга Косач-Криви- нюкта Ісидора Косач-Борисова,які по­ вернулися перед війною з заслання. Ситуації бували дуже драматичні: стар­ ший син Франка, Петро, колишній стар­ шина УГА, депутат Верховної Ради УРСР в 1939 році, був вивезений і убитий НКВД, тоді як молодший Тарас був в евакуації; один син Василя Стефаника, Семен, був видним комуністичним дія­ чем, другий, Юрій, працював в окупа­ ційні часи у Львові в Українському ви­ давництві; великий український поет Микола Зеров, лідер літературної групи неокласиків, до якої входив і Риль­ ський, був розстріляний у Соловках, йо­ го брат Михайло, теж поет-неокласик, залишався у Києві в окупації, ще один брат, Дмитро, академік-ботанік, працю­ вав в Академії наук в евакуації. В оку­ пованій Україні різною мірою виявляли активність письменники Аркадій Люб- ченко, Анатолій Гак, Тодрсь Осьмачка, Іван Багряний, актори Володимир Бла- вацький, Йосип Гірняк, художники бра­ ти Василь і Федір Кричевські (Федір повернувся в Радянську Україну після війни) та багато інших. Та нацистам не були потрібні жодні вияви самостій­ ності українців у громадському житті, крім прямої колаборації. Більшість українців призовного віку пройшла через війну або загинула в ря­ дах Червоної Армії. В евакуацію з Укра­ їни поїхало 3,5 млн. кваліфікованих працівників господарства та адміністра­ ції. Українські культурні острівці утво­ рилися на Уралі, в Казахстані, в Сибіру. Таким центром була Уфа, де зосередили­ ся і Академія наук України, і Спілка пись­ менників, що її перший за час війни пле­ нум відбувся в грудні 1942 року. Саме тоді Рильський прийняв рішення про вступ до ВКП(б); його і Тичину 1943 ро­ ку прийняли в парл'ю на пропозицію Хрущова без кандидатського стажу. Рильський, що його готували до арешту в часи терору і вже вибили у арештова­ них досить свідчень на нього, міг би по­ їхати в евакуацію і так, як, наприклад, Аґатанґел Кримський, Петро Франко, Людмила Старицька-Черняхівська або академік Студинський — їх вивезли, щоб вони не потрапили в руки німцям і не були використані, а полм хто помер у в'язничному вагоні, хто в таборі, хто був десь застрелений, вже ніхто не дізнаєть­ ся — пропали безвісти. Рильський став головою Спілки радянських письменни­ ків України, Смолич — редактором жур­ налу «Україна»; їх перевезли в Москву, і вони працювали там влсному контакті з Штабом партизанського руху України, очолюваним комісаром держбезпеки Т. Строкачем, майбутнім міністром внут­ рішніх справ України, організатором ви­ нищення бандерівського руху. Україна воювала з окупантами. В землю лягло п'ять мільйонів її синів і дочок. Більше двох мільйонів було ви­ везено в рабство в Німеччину. Вибір України на користь «радянської влади», «совілв», якою б ця влада не була, був визначений природою нацизму. 498 В грудні 1940 року ОУН прийняла Ма­ ніфест, в якому писалось: «Кличемо всіх Шумськісгів, Хвильо- вісгів, УКАПістів, Кличемо всіх українських комуністів, членів і прихильників націоналістичної опозиції, Кличемо всіх комсомольців-націона- лісгів, Кличемо членів і прихильників усіх колишніх українських паргій. Кличемо всіх українців-самосгійни- ків стати в одному революційному фронл до боротьби за самостійність і соборність України та за самостійність усіх народів, поневолених Москвою, — яку організує й веде ОУН під проводом Степана Бандери»1. Не було в 1940 році уже ні шумськіс- гів, ні хвильовістів. А л , хто пройшов тернистий шлях України і вцілів, в жод­ ному випадку не хогів, щоб його ім'я асоціювалось не гільки з ОУН — навіть з ідеєю самостійної України. Навесні 1945 року письменники Юрій Яновський та Юрій Смолич були у від­ рядженні на Закарпатті; вони кіньми їхали з Хусту до Ужгорода, і до них на віз попросився юнак років сімнадцяти — місцевий гімназист. «Довідавшись, що ми «радянці», він одразу перейшов у наступ, висловлюючи свій жаль, що йо­ му не привелося за волошинщини «піти до рідної закарпатської Січі». Янов­ ський зразу почав заперечувати, дово­ дячи, що сама ідея «самостійної» Украї­ ни — безглузда, бо той «самостійни­ цький» шлях одразу ж заведе україн­ ську державу в лабети німецьких чи угорських реакціонерів чи капіталістів. Він намагався довести хлопцеві, що це ідея антинародна, бо є витвором купки контрреволюційно настроєної інтелі­ генції, а в народі не має підтримки. Всі ці аргументи не вплинули на гімназис­ та...» 2 Розгніваний Яновський зупинив воза і звелів хлопцю злізти. А це ж був Юрій Яновський, роман­ тик і палкий український патріот, неод­ норазово битий комуністичною крити­ кою за «націоналістичні помилки»! І український письменник Смолич повто­ рював «аргументи» проти власної націо­ нальної самостійності уже на старості літ, підсумовуючи життя! Зрештою, в його словах був і щирий страх перед національною самостійніс­ тю, успадкований українською інтелі­ генцією в передвоєнні і воєнні роки: виступ за політичну самостійність Ук­ раїни сприймався навіть кращими її людьми з радянського табору як виступ проти СРСР і, отже, за фашизм, — і на­ віть в 1945 році, коли фашизму при­ йшов кінець. Слід зазначити, що політичне життя Західної України перед 1939 роком було дуже різноманітним, і ОУН як терорис­ тична організація не мала переважного впливу на українську громадськість. Монопольним став вплив ОУН в Західній Україні в роки війни, і то чималою мірою завдяки НКВД. Повністю розгро­ мивши всю політичну і громадську структуру західноукраїнського сус­ пільства, сталінський режим залишив тільки підпілля, а воно було, природно, оунівським. ОУН зберегла законспіро­ вану мережу й систему зв'язків і успад­ кувала те, що лишилося від напівспор- тивних, напіввійськових організацій «Луг», культурницьких «Просвіт» з їх бібліотеками і клубами, драмгуртками і хорами, нарешті, зв'язки з греко-като- лицькими священиками у Львові і в сільських парохіях. Все, що було колись просто українським національним гро­ мадським життям і що не змогли зруй­ нувати одразу радянські окупанти, пе­ ретворилось на опору воєнізованої те­ рористичної Організації Українських Націоналістів і діяло під девізом «По­ будуєш незалежну українську державу або згинеш в боротьбі за неї». 1 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. — Львів, 1997. — С. 62. 2 Смолич Юрій. Мої сучасники. — К., 1978. — С. 369. 499 Розстріли в тюрмах НКВД. Червень 1941 року 1 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спо­ гади. — С. 448. Надзвичайно показовий спогад од­ ного волинського селянина про свого дядька: «Мій дядько Іван, простий сіль­ ський хлопець, неодружений, не був ні в яких організаціях. Живучи в примі­ ському селі Теремно часто ходив до Луцька, щоб побачити, почути, які ті со- вєти, що нас визволили. Своїми очима бачив, що то за червона армія, як одяг­ нуті, солдати, як червоноармійці за без- цінь скуповували різні промтоварні ре­ чі і відправляли в Росію. Одного разу в нього відбулася словесна суперечка з офіцером червоної армії, в якій дядько Іван сказав: «Ви голі й босі, у вас нічо­ го немає, а ви хвалитесь, що у вас всьо­ го багато». За це його заарештували і кинули у Луцьку тюрму. Ніхто не знає, чи був суд чи ні. 23 червня всіх, хто був у тюрмі, енкаведисти розстріляли»1. Тут, у цій простій житейській історії, відображено суть процесів на західних землях України, що закріпили вплив ОУН напередодні війни. Зустрічали Червону Армію в 1939 році з більшою чи меншою обережністю, але все ж як визволительку від ненависного поль­ ського панування. Півтора роки було достатньо, щоб радянська влада пов­ ністю втратила політичний кредит. Визволителі прийшли в бідну за євро­ пейськими стандартами Польщу як з го­ лодного краю, скоро все винісши з ма­ газинів і познайомивши місцевих жи­ телів з «очереддю» (яку на Волині ви­ разно назвали затилок). Але почалися і страшніші речі: за польськими «осад- никами»-колоністами та лісниками прийшла черга місцевої української політичної, громадської і культурної верхівки, яку без розбору на всяк випа­ док пересаджали в тюрми, а полм при відступі разом з випадковими затрима­ ними по-звірячому повбивали. Сталін­ ський режим зробив усе, щоб на чолі опору червоному тоталітаризмові став тоталітаризм червоно-чорний. Не слід, однак, вбачати в цьому якусь «помилку» комуністичного режиму: ви­ нищення нормальної, легальної полі­ тичної сфери і виживання добре закон­ спірованого непримиренного підпіл­ ля — природний процес для тоталітар­ ного ладу, який знає тільки вкрай полі­ тично поляризоване суспільство. Яким було ідейно-політичне обличчя довоєнного і воєнного українського на­ ціоналізму? Дуже важливе зауваження Лисяка- Рудницького щодо політичної та духовної спорідненості українського націоналіз­ му: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німе­ цькому нацизмі чи італійському фашиз­ мі — продуктах індустріяльних і урбані- зованих громадянств, як скорше серед парлй цього типу в аграрних економічно відсталих народів СхідньоТ Європи: хор­ ватські усташі, румунська Залізна Гвар­ дія, словацькі глінківці, польський ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо. Україн­ ський націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Симво­ лічне значення мало запозичення укра­ їнським націоналізмом деяких парафер- налій руху (наприклад, форма привітан­ ня). Расизм і антисемітизм не були істот­ но притаманні українському інтеґрально- 500 му націоналізмові, але в 1930-х роках пи­ сання деяких націоналістичних публі­ цистів не були позбавлені антисеміт­ ських мотивів, у той час як інші автори, близькі до націоналізму, розробляли проблематику «української раси»1. Дослідники феномена українського націоналізму чомусь не згадують його безпосереднього зразка — терористич­ ної організації Пілсудського, бойового крила «ППС-правіци». У поляків «вий­ шло» те, про що мріяло українське са- мостійництво — в момент розвалу ні­ мецької окупаційної системи 1918 року невелика військова організація Пілсуд­ ського змогла створити владний осере­ док, наростивши потім на проголошену майже фіктивну «польську державу» військово-політичну структуру. Специ­ фічно галицька оцінка причин загибелі української державності в результаті «визвольних змагань» полягала в тому, що причина поразок вбачалася в схід- няцькій «отаманщині». З погляду дис­ циплінованих галичан одвічна степова анархічна спадщина, нерішучість і тра­ диційна українська м'якість спричини­ лися до чергової руїни. Поляки ж були рішучі і дисципліновані, вони не роз­ мовляли, а діяли, і у них «вийшло». Тут ми стоїмо перед феноменом теро­ ристичної організації, яка і сьогодні є фактором світової історії. В структурах на зразок ірландської ІРА або іслам­ ських терористів є військове і політич­ не крило, причому військове має тен­ денцію підпорядкувати собі політичне, легальне. В Польщі дійшло до розко­ лу — легальна надбудова ППС, «ліви­ ця», значною мірою інтелігентська, не прийняла націоналістичної диктатури і навіть пішла до КПП, тоді як боївка- «правиця» свідомо шукала опертя в чу­ жоземних військових структурах. Але якщо продовжити аналогії і по­ рівнювати ОУН з ППС-правицею, то чо­ му б не піти далі і не згадати росій­ ських есерів з їх боївкою Азефа — Са- вінкова? Чи не схожі українські націо­ налісти навіть не на глінківців та уста- шів, а на російських есерів? Порівняння з есерами дозволяє по­ бачити різницю між терористичною лі­ вою і терористичною правою. Есери як політики були лівими, парлєю демок­ ратії — еґалітарною і соціалістичною. Шлях Савінкова від соціалізму і демок­ ратії до фашизму і до Муссоліні був ще не цілком ним перейдений за його не­ довгого життя. Войовничий націоналізм із ідеологією елітаризму, одноосібної диктатури та ієрархії — ось та ідей­ но-політична межа, яку слід перейти колишнім радикальним народникам і соціалістам, щоб опинитися в таборі партій фашистського типу. Українські націоналісти сформувалися уже «по цей бік» межі, бо як політична органі­ зація походили з правоконсервативних кіл, а не з лівиці, з якою ніколи не мали нічого спільного. Щоправда, в програ­ мах ОУН були вимоги націоналізації ве­ ликого виробництва, банків і великої торгівлі, але цей соціалізм радше мав пропагандистський характер, як і націо­ нал-соціалізм Гітлера. Про якісь сер­ йозні економічні настанови ОУН взага­ лі не доводиться говорити — ця партія в політичній практиці ніколи не дохо­ дила до реальних державних проблем. У 20—30-х роках ідеологи україн­ ського націоналізму не соромилися на­ зивати себе фашистами, а ОУН офіційно мала представника при «фашистському Інтернаціоналі» в Римі (ним був Євген Онацький). Сам Олег Ольжич, поет і іде­ олог ОУН Коновальця — Мельника, під­ креслював, що позиція ОУН в питаннях культури і ідеології ближча до німець- ко-нацистської, ніж до італійсько-фа­ шистської. При всій своїй своєрідності ОУНяк політична організація належала до того кшталту організацій, які нази­ вають фашистськими. 1Лисяк-Рудницышй І. Націоналізм / / Іс­ торичні ессе. 2. — К., 1994. — С. 252. 501 ввген Коновалець 1 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм / / Істо­ ричні ессе. — С. 249. 2 Див.: Motyl 0. The Turn to the Right: the ideological ori­ gins and develop­ ment of Ukrainian nationalism. 1919— 1929. — N.-Y., 1980. Справжня глибока різниця між євро­ пейськими фашистськими паргіями і ОУН полягала в тому, що всі вони існу­ вали в національних державах і боро­ лися з демократичними режимами, а ОУН виборювала національну держав­ ну незалежність. Щоправда, ОУН і тут діяла насильницькими методами і по­ ширювала терор на незгодних з нею ді­ ячів національного табору (убивство директора Львівської Академічної гім­ назії християнського демократа Івана Бабія 1934 року, а пізніше — численні убивства діячів ОУН(М) бандерівцями і часом пряма війна з мельниківцями за контроль над лісовими територіями^' а кривава розправа з мирним польським населенням в 1943— 1944 рр. зайвий раз свідчить про близьку спорідненість ОУН(Б) з політичними формаціями фа­ шистського типу. Однак, без сумніву ці тенденції могли б по-справжньому реа­ лізуватися лльки тоді, коли б ОУН мала державну владу. Та обставина, що ОУН боролася з владними структурами — польськими, німецькими, радянськими, — оточувала її ореолом романтики і посилювала, особливо у молоді, почуття жертовності і героїчного служіння. До того ж важко погодитися з характеристикою Лися- ком-Рудницьким етики націоналістич­ ного світогляду як «етичного ідеаліз­ му», оскільки український націоналізм не визнавав абсолютності і самостій­ ності етичних чеснот. Як зазначає сам Лисяк-Рудницький, традиційні моральні цінності були саме релятивізовані наці­ оналістами, які прагнули підпорядкува­ ти їх політичній доцільності. Це — рад­ ше політичний ідеалізм в етиці. Готов­ ність жертвувати для політичних цілей собою та іншими за принципом «мета виправдовує засоби» сполучалася у лі­ дерів та ідеологів націоналізму з во­ люнтаризмом: «націоналізм проголо­ шував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією»1. Ідео­ логія українського націоналізму — це такий собі націонал-ірраціоналізм. Настанова на чин, на ігнорування «об'єктивних обставин», переконання в тому, що лльки майбутні результати дії слід брати до уваги, знаходили вираз у суто поетичному світосприйнятті кра­ щих націоналістичних лідерів, рваному і фрагментарному мисленні їх як політи­ ків і переважанні яскравих і піднесених фраз в їх текстах, — водночас у твер­ дості і упертості характерів та неспро­ можності і небажанні виробити далеко­ сяжну продуману стратегію. Слід також мати на увазі, що спочатку виникає не політична, а бойова організація — УВО (Українська військова організація), до якої її творець Євген Коновалець невда­ ло намагається прибудувати легальну структуру — так звану «Українську пар- гію національної роботи» (Паліїв, Дон- цов); вже полм створюється ОУН як орі­ єнтована на терор підпільна політична паргія з бойовою субструктурою — Кра­ йовою екзекутивою2. НКВД, побачивши в конфлікті між політиками і бойовика­ ми великі перспективи для себе, 1938 року організує убивство автори­ тетного Коновальця. І невдовзі настає 502 розкол ОУН, за яким стояли не л'льки особисті амбіції Мельника і Бандери, але й суперечність ідеологій чи політич­ них психологій політиків і бойовиків. Спільним у обох групувань — політично більш виваженої ОУН(М) і більш ради­ кальної ОУН(Б) (чи «революційної ОУН») — було визнання первинності чину над політичною думкою. Це озна­ чало, що обидві фракції покладались на політику з позиції сили. Різниця поляга­ ла в тому, що ОУН(Б) покладалась вик­ лючно на власний чин — тобто на полі­ тику з позиції власної сили. ОУН піддавали критиці західноукра­ їнські політики поміркованого консер­ вативно-націоналістичного штибу, такі як пов'язаний з колами церкви колиш­ ній радикал-франківець Остап Назарук, Василь Кучабський, діячі «творчого на­ ціоналізму» — «Фронту національної єдності» (ФНЄ) Дмитро Паліїв і філо­ соф Микола Шлемкевич та інші. ОУН, що не визнавала парламентаризму і ба- гатопарлйності, ставилася до всіх них із властивою їй нетерпимістю (одного із лідерів ФНЄ В. Кохана терорист-оуні- вець важко поранив ножем в плечі). Тим не менш у зовнішньополітичних настановах ОУН виходила з тих самих традиційних орієнтацій, що й історична галицька правиця і правий центр. Це були орієнтації на Німеччину — і в жодному разі не на західні демокралї, які підтримували Польщу. В уявленні правих політиків Німеччина залиша­ лась тією культурно-політичною силою, на яку українці мали покладати надії. Співробітництво з німцями аж до утво­ рення українських збройних сил, укра­ їнської адміністрації та української по­ ліції уявлялось консервативним полі­ тичним силам генеральною лінією під­ готовки до «розбудови держави». Не дивно, що колишній лідер поміркова­ ного ФНЄ Дмитро Паліїв став одним із організаторів дивізії СС «Галичина» і закінчив життєвий шлях під Бродами, де ця дивізія була розбита Червоною Армією. Такою ж була політика УЦК на чолі з Кубійовичем, що добився особливого режиму для українського населення Га­ личини: так, ні польські діти в Генерал- Губернаторстві, ні українські діти в Райхс- комісаріал не мали права на освіту, тоді як в дистрикл «Галичина» працювали ук­ раїнські гімназії. Губернатор Галичини ґруппенфюрер СС Отто Вехтер їздив по місцях боїв Першої світової війни разом із своїм батьком, колишнім австрійським генералом, який розчулено згадував із старими селянами, як стійко трималися галицькі «усуси», коли «зрадили» чехи1. Саме 0. Вехтеру прийшла думка створи­ ти дивізію українських легіонерів, що врешл одержала назву «СС-Галичина», і цю ідею з ентузіазмом підтримав і УЦК Кубійовича, і Андрій Мельник. Мрією га­ лицьких консерваторів була автономія Галичини під німецькою орудою з пер­ спективою переростання її на самостій­ ну українську державу. Провінційно об­ межені політики повністю ігнорували реальну природу нацистського «нового порядку», — для них Берлін сорокових років принципово не відрізняється від Андрій Мельник 1 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. — С. 468— 469. 503 Степан Бандера цісарського Відня. З дивовижною корот­ козорістю вони добиваються утворення українських формацій у складі Вермахту аж в останні дні його існування і безмір­ но щасливі утворенню української диві­ зії на початку 1945 року, коли для неї відкривався тільки один шлях — в бе­ зодню воєнної катастрофи. З німецького боку з українськими на­ ціоналістами готовий був співробітни­ чати Вермахт і насамперед військова розвідка — Абвер, але не політичні структури нацистів. Канаріс мав справу з Коновальцем, а наці не бажали зв'язу­ вати себе з будь-якими політичними формуваннями на терені СРСР; до того ж офіційний керівник східної політики партії, маловпливовий в нацистському керівництві Розенберґ підтримував гру­ пу колишнього гетьмана Скоропадсько­ го. Гітлер і його оточення не хотіли і чу­ ти, щоб на захід від Уралу хтось, крім німців, мав право носити зброю. Наприкінці війни на залученні до вій­ ськової служби Hiwi {Hilfswillige, добро­ вольців) погоджуються спочатку Гім- млер, а потім Гітлер. Із 1943 року почи­ нається утворення ряду дивізій СС із добровольців зі Східної Європи, в тому числі дивізії СС «Галичина». Ані ОУН(М), ані ОУН(Б) не були кола­ бораціоністами в прямому розумінні слова. Від початку вони ставили певні умови свого співробітництва з німець­ кою владою — Мельник м'якші, Банде­ ра жорсткіші, — і коли ці умови врешті не були виконані, пішли на опір окупа­ ційним властям. Проте, беззастережні заяви про те, що керівництво ОУН очо­ лило боротьбу проти обох загарбни­ ків — коричневого і червоного тоталі­ таризму, далекі від істини. І ОУН(М), і ОУН(Б) прагнули викорис­ тати всі можливості для того, щоб Укра­ їна одержала такий самий статус неза­ лежної держави, який одержали Слова- кія і Хорватія, — статус української держави, союзної нацистській Німеччи­ ні і тоталітарно організованої. Але ці спроби не одержали підтримки у на­ цистського керівництва. Тоді кожна з ОУН спробувала здійснити певні кроки в цьому напрямі явочним шляхом, щоб розмовляти з німцями з позиції сили. Першою такою спробою, здійсненою ще до розколу ОУН, була спроба прого­ лосити самостійність Карпатської Укра­ їни в період між підписанням Мюнхен­ ської угоди і окупацією Чехії. ЗО верес­ ня укладено Мюнхенську угоду, 1 жовт­ ня Німеччина ввела війська в Судетську область, 10 жовтня Чехословаччина пе­ ретворена на федерацію трьох наро­ дів — чехів, словаків та українців. Прем'єром Карпатської України став о. Августин Волошин, прем'єром Слова- кії — о. Йозеф Тісо. Якби такий статус Чехословаччини був збережений, здійс­ нилась би мрія європейської прави­ ці — на кордоні з СРСР виникло б дже­ рело вічного неспокою для комуністич­ ного керівництва, напівнезалежна ук­ раїнська територія, можлива опора для сепаратистських тенденцій в Україні. Однак, як відомо, Гітлер пішов іншим шляхом — Чехію перетворено на «про­ текторат Богемія і Моравія», Закарпат­ тя віддано Угорщині. 14 березня під ке­ рівництвом ОУН (там перебував тоді 504 Ольжич) проведено авантюрну опера­ цію: 14 березня в Хусгі проголошено самостійність Карпатської України, в Закарпатті було зібрано Карпатську Січ — повстанське військо в 10— 12 тисяч бійців, за п'ять днів регулярна угорська армія розбила його (рештки Карпатської Січі трималися в горах ще тижнів три), живими залишилося близько 5 тис. українських «січови­ ків». Більше половини бійців було уби­ то. Так закінчився перший героїчний чин, і інакше він закінчитися не міг. В лютому—квітні 1940 року відбувся повний розрив між політичним і вій­ ськовим крилами ОУН, які з того часу ма­ ють різну тактику. Мельник діє легально — веде переговори з німцями, пише ме­ морандуми в Райхсканцелярію і реально не отримує жодних відповідей, але все ж розраховує на якийсь варіант 1914 року. Бандера теж веде переговори, теж нап­ равляє меморандум в Райхсканцелярію (за тиждень до війни), але і має справу безпосередньо з Абвером. В результаті компромісу утворено два батальйони ОУН-бандерівців, в уявленні Проводу ОУН — «українські легіони» (дружини українських націоналістів), що в вій­ ськовому відношенні були підпорядко­ вані командуванню полку «Бранден­ бург, але мали власні номери і кодові назви: «Організація Ролянд» та «Спеці­ альний відділ «Нахтіґаль» (нім. №с!іїідаІ — «соловейко»). Батальйоном «Нахтіґаль» командував керівник вій­ ськового сектору ОУН(Б) Роман Шухе- вич. Точніше, він був лише його політич­ ним керівником. «В усьому, що стосува­ лося бойових дій, його заміняв коман­ дир першого батальйону Бранден- бурґського полку»1, тобто Шухевич ко­ мандував гільки «охоронними» і караль­ ними діями. В завдання підрозділів вхо­ дило «встановлювати безпеку просуван­ ня німецьких військ» і «роззброювати росіян», що означає, звичайно, поліцей­ ські функції. Батальйон «Нахл’ґаль» увійшов у Львів з німецькими військами о 4 годині ранку 30 квітня і виведений зі Львова 7 липня. За цей період в місті бу­ ло жорстоко замордовано близько 70 чоловік — представників польської ін­ телігенції, списки яких було (кимось) складено зазделегідь, почались криваві розправи з євреями. Участь батальйону «Нахтіґаль» в цих акціях не доведена, і взагалі нібито невідомо, хто їх чинив (хоча в перший час після війни радян­ ські джерела писали про ці звірства як про справу рук батальйону). 30 червня 1941 року на зборах «пред­ ставників українського національного життя» в приміщенні Львівської «Просві­ ти» було оприлюднено заяву про те, що «волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлен­ ня Української Держави». Було створено уряд — «Українське Державне Правлін­ ня» — на чолі з першим заступником Бандери Ярославом Стецьком. Сам Бан­ дера знаходився в цей час у Кракові. Німецьке керівництво категорично спротивилося утворенню «Українсько­ го Державного Правління», але Банде­ ра і Стецько уперто стояли на своєму і вреиггі були арештовані. Всі українські угруповання у Львові, включаючи Мель- Ярослав Стецько 1 Див.: Косик В. Укра­ їна і Німеччина у другій світовій вій­ ні. — Париж; Нью- Йорк; Львів, 1993. — С. 122. 505 1 Див.: Косик В. Укра­ їна і Німеччина у другій світовій вій­ ні. — С. 123. 2 Цит. за: Кокін С. Анотований покаж­ чик докуменгів з іс­ торії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — К., 2000. — Вип. І. — С. 14. 3 Там же. — С. 14— 15. ника, під тиском окупанл'в відмежува­ лись від акції ЗО червня і заявили про свою готовність співробітничати з нім­ цями. Мельник писав Гітлеру: «Ми, старі бійці, просимо честі для нас і для нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства...»1 Гітлер, однак, честі не дав. У лютому 1942 року Українська Національна Рада уЛьвові (почесний голова — митропо­ лит Шептицький) була розпущена, УЦК у Кракові зберігався. Як бандерівські, так і мельниківські «похідні групи» на­ магалися створити свої структури в окупованій Україні. Спроби мельників- ців використати легальні можливості для прихованого оволодіння адміні­ страцією, поліцією та ідеологічними установами закінчилися арештами і розстрілами ОУНівців, в тому числі за­ гибеллю в Києві Олени Теліги. Проголошення «явочним порядком» Української Держави мало бути таким же чином, як і проголошення Україн­ ської Держави в Закарпатті, лльки те­ пер для ліквідації «держави» достат­ ньо було кількох десятків арешлв. Бан- дера і Стецько були врешл відправлені в табір, звідки вийшли на волю лльки після прийняття нацистами рішення про утворення «Українського комітету» у вересні 1944 р. Почалися репресії проти обох ОУН, спрямовані на розгром націоналістичних структур. Батальйон «Ролянд» був розпущений, батальйон «Нахл'ґаль» зрештою теж, але більшість вояків виявили бажання служити далі і, на чолі з Шухевичем підписавши 1 грудня річний контракт, сформували 201 батальйон охоронної поліції. Ба­ тальйон ніс службу в Білорусії. Чим займались подібні поліцейські баталь­ йони, добре відомо. Врешл через рік батальйон був розформований, офіце­ ри арештовані, Шухевич уник арешту і разом з частиною поліцаїв приєднався до партизанського руху на Волині. З осені 1941 року ОУН(Б) веде під­ пільну діяльність і переслідується ні­ мецькими властями. Тим не менш керів­ ництво ОУН уникає відкритого конфлік­ ту з німцями, розраховуючи на можливі компроміси з ними на якомусь етапі. 1 конференція ОУН (кінець вересня — початок жовтня 1941 р.) ухвалила: «1) Перебудувати ОУН і перевести ос­ новну її частину на нелегальне станови­ ще і нелегальні форми роботи; 2) не вступати з німцями у конфлікти і не вес­ ти відкрито протинімецької пропаганди; 3) використовувати всі можливості ле­ гальної роботи, проникаючи в установи, організації та відомства, в міста та ро­ бітничі центри»2. Засадою політики ОУН(Б) залишалося переконання в тому, що німці переможуть у війні і треба збе­ рігати сили, щоб скористатися знекров­ ленням Вермахту і добитися поступок. В тому ж дусі витримане і рішення 2 конференції ОУН(Б) (березень 1942 р.). Конференція ухвалила «1) не заважати Німеччині вести боротьбу проти СРСР, але для залучення на свій бік мас українського народу розгорнути протинімецьку пропаганду; 2) в основу всієї практичної діяльності ОУН поклас­ ти антирадянську боротьбу; 3) створити «Союз поневолених народів СРСР»; 4) домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їх нейтра­ літет у боротьбі ОУН проти СРСР»3. Однак, реальна ситуація підпілля спонукала обидві ОУН до антинімець- ких акцій. У зв'язку з тим, що через багато років почали широко обговорюватися події на Волині 1943 р., які польська сторона на­ зиває «Волинською різаниною», а симпа- тики українських націоналістів — «укра- їнсько-польською війною», особливий інтерес викликає зміна орієнтацій ОУН(Б) після поразки Вермахту під Ста- лінградом, що супроводжувалась зміною керівництва організації. 506 Степан Бандера був практично відсто­ ронений від керівництва аж до останніх місяців війни. Головний провід ОУН міс­ тився у Львові: його очолювали другий заступник Бандери Микола Лебедь («Максим Рубан»), «урядуючий провід­ ник» (виконуючий обов'язки голови проводу) ОУН(Б), та заступник Лебедя Іван Климів («Легенда»). В листопаді 1942 р. сталася серія провалів підпілля у Львові, пішли арешти і розстріли. Ледве влкіз засідки на конспіративній кварти­ рі, відстрілюючись, член Центрального Проводу, референт з пропаганди «Тарас Косар» — Дм. Маївський. 4 грудня ареш­ товано Івана Климова і провідника за­ хідної округи Ярослава Старуха. Климо­ ва в тюрмі закатував відомий садист — слідчий РСГА оберштурмфюрер СС Вір- зінґ, той самий, що пізніше замучив Оль- жича. У березні 1943 р. німці арештува­ ли військового референта Проводу — Дмитра Грицая («Дуб», «Перебийніс», «Палій»). Оунівці провели успішну опе­ рацію по визволенню з тюрем Грицая та його заступника. Задум проводу ОУН(Б), керованого Ми­ колою Лебедем, полягав у тому, щоб, якомога менше дратуючи німців, підготу­ вати бази і військові школи в лісистому районі західної Волині і Полісся для роз­ гортання там в потрібний момент парти­ занського руху. На Волинь для керівниц­ тва підпіллям було направлено багато га­ личан, зокрема для допомоги у створенні збройних груп самооборони. Створюва­ лися склади зброї, велася агітація за са­ ботаж постачання німецької адміністра­ ції продовольством, Провід закликав не вступати до поліції. Водночас в німецькій адміністрації і в поліції посилювався та­ ємний вплив ОУН(Б). В Галичині створено дві школи старшин (першу очолював вій­ ськовий референт Проводу Дм. Грицай), на Волині у Кпевані під прикриттям кур­ се німецької поліції — школа підстар- шин (Василь Івахів — «Рос», «Сом», «Со- нар»). Німцям було відомо про кроки ОУН по підготовці партизанської війни. Арешти в Клевані почалися ще в січні 1942 року. У жовтні 1942 р. з'явилися значні партизанські групи ОУН на Волині, в ра­ йоні Сарн (два військові відділи ОУН, Сергія Качинського — «Остапа» і Івана Перегійняка — «Довбешки», «Короб­ ки»). Було зроблено спроби вилснити німців з їх опорних пункл'в, у ході яких загинули і «Довбешка», і «Остап». Провід ОУН звернувся з відозвою до волинських керівників, висловлюю­ чись проти розгортання масового руху, протиставляючи партизанці сотень чи тисяч~бійців «революцію мільйонів». В 1942 р. такі ж позиції займав провід­ ник ОУН на Волині Дм. Клячківський, що в інструкції закликав «не дати себе спровокувати до відкритої боротьби». Після поразки Вермахту під Сталін- градом виникла нагальна необхідність перегляду загальної концепції військо­ вого чину. І тут зіткнулися не тільки особисті претензії, але і політичні пог­ ляди двох «сильних людей» ОУН(Б) — Лебедя і Шухевича. Напочатку конфлікт виник між Лебе­ дем і керівником Волинського Крайо­ вого проводу ОУН(Б) Дмитром Клячків- ським («Охрім»,«Клим Савур»). Колиш­ ній студент-юрист Львівського універ­ ситету родом із Збаража, давній оуні- вець, направлений на Волинь в січні 1942 р., Клячківський влітку 1943 р. об'єднав окремі партизанські загони в Українську Повстанську Армію і прого­ лосив себе її командуючим. В першому наказі він заявив, що найвищою вла­ дою в Україні є УПА, тим самим підко­ ривши війську всі осередки ОУН на Во­ лині. Лебедь спробував ввести своїх представників до' командування УПА, але Клячківський не погодився. В 1943 р. Лебедь був прибічником глибокої конспірації і підготовки кад- 507 Микола Лебедь 1 Цит. за: Іяюшин 1.1. Волинська трагедія 1943— 1944 рр. — К.,2003.— С.185. рів для майбутньої затяжної боротьби проти «совєтів». На німців Лебедь не дуже покладався; він їх не любив по­ части і з особистих мотивів. Свого часу Микола Лебедь, зв'язківець між крайо­ вою екзекугивою ОУН та зарубіжним проводом, як учасник терористичного акту проти міністра Пєрацького був ви­ даний німцями полякам і засуджений до страти, що була замінена в'язницею. Тому він був обережніший, ніж інші бандерівські керівники. Галичани з проводу ОУН(Б) були занепокоєні дія­ ми «Клима Савура», вважаючи розгор­ тання партизанки передчасним і небез­ печним. В свою чергу волиняки доріка­ ли галичанам, що л дозволили вивезти в Німеччину стільки людей. Невдово­ лення Лебедем було особливо сильним серед колишніх офіцерів «Нахгігаля». Роман Шухевич приєднався до про­ воду ОУН на початку 1943 р., очоливши після розформування шуцманшафту і втечі військовий сектор Проводу. 17— 23 (21?) лютого 1943 р. в с. Теребера (Валуйки), під Олеськом, відбулася I I I Конференція ОУН. В ній взяли участь Микола Лебедь, Роман Шухевич, референт з пропаганди Дмитро Маїв- ський, давній член Проводу Зеновій Мата, крайові провідники Василь Ох- рімович, Роман Кравчук, Михайло Сте- паняк, Дмитро Клячківський. Доповідь про міжнародне становище зробив Степаняк. Вперше він висловив припущення, що совєти можуть і пере­ могти. Ідея Степаняка полягала в тому, щоб визволити Україну силами самостій­ ницького руху перед приходом Червоної Армії і поставити більшовиків перед фактом. В цьому план Степаняка був аналогічним польському плану «Буря» — з тією, однак, істотною різницею, що польська Армія Крайова формально за­ лишалася союзницею Червоної Армії, а УПА вела з нею нещадну війну як з го­ ловним ворогом. Степаняк пропонував змінити назву ОУН з огляду на те, що Схід України сприймає організацію як проні- мецьку. На розвиток цієї ідеї на пропо­ зицію Лебедя офіційно організація бан­ дерівців стала називатися «ОУН(СД)» («самосгійників-державників»). Згадуваний у зв'язку з поліцейською школою в Клевані Василь Івахів («Со­ нар», «Сом») закликав створити пов­ станську армію, щоб українців боялися не лише поляки, а й німці. Зрештою, всі учасники конференції підтримували ідею створення армії. В ухвалах конфе­ ренції немає жодних свідчень про рі­ шучі наміри щодо поляків. Про радикальні наміри принаймні частини бандерівського керівництва що­ до поляків свідчать уже деякі його кроки одразу після конференції. 22 лютого і 9 квітня 1943 р. відбулися переговори між незалежною Головною командою УПА «Поліська січ» «Бульби»*Боровця, що був орієнтований радше на політиків колишньої УНР, УНДО та мельниківців, і представником Проводу ОУН(Б) Івахо- вим («Сонар»). «Сонар» пропонував Бульбі очистити район від поляків, але Боровець не погодився. У відозві, що з'явилася після початку масових убивств поляків. Бульба писав: «Чи правдивий революціонер-державник може підпо­ рядковуватися проводові парлї, яка по­ чинає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого па­ лення їх сіл?»1 У червні Бульба навіть звертався до поляків з пропозицією про співпрацю. Наприкінці березня 1943 р. близько 5 тис. поліцаїв-українців утекло в ліс до бандерівців. Можливо, після дезер- ції поліції Клячківський*«Савур» і вирі­ шив винищити польське населення. 13 квітня 1943 р. від керівництва бан­ дерівською організацією усунутий Ле­ бедь, головою бюро Центрального Про­ воду обрано Шухевича. 13 травня 1943 р. членів ОУН офіційно повідомлено про 508 резигнацію Лебедя і створення керів­ ництва у складі 3. Матли, Дм. Маївського та Р. Шухевича. В керівництві ОУН набу­ вають великої ваги військовики з УПА — Шухевич, Клячківський, командуючий 1 групою УПА Іван Литвинчук («Дубо­ вий»), колишній семінарист із Кременця, та інші. Саме з березня-квітня починається сплеск антипольського терору на Волині. Владислав і Ева Сємашко зібрали і систематизували величезний матеріал по «Волинській різанині». В книзі цих дослідників є неточності, автори не прагнуть розбиратися в деталях і виріз­ няти в середовищі українських націо­ налістів окремі групи і особистості за мірою їх участі і відповідальності, всіх убивць і ґвалтівників називають просто «українці». Проте, матеріал, наведений батьком і донькою Сємашками, в цілому незаперечний, їх відданість справі і працьовитість гідна подиву і поваги. За підрахунками В. і Е. Сємашко, число по­ ляків — жертв українських поліцаїв, невідомих осіб та партизан-націона- лістів у 1943 р. приблизно в десять ра­ зів перевищує число жертв поперед­ нього року і становить більше 33 тисяч. В 1943 році число жертв різко зростає з березня, в квітні — червні щомісяця перевищує 2 тис., а в липні значно пе­ ревищує 10 тис. і іде на спад в наступ­ ні два місяці1. За липень-серпень заги­ нуло більше поляків, ніж за попередні півроку. Звичайно, дані неповні, до то­ го ж змішано в купу бойовиків УПА з поліцією, що підлягала німецькій владі, та вульгарними погромниками. Однак, тенденція настільки виразно видна, що не можна сумніватися у втручанні доб­ ре організованого чинника. До того ж українська поліція на Волині з квітня уже діяла в складі боївок УПА. Перші масові акції проти польського населення вчинено в с. Паросль під керівництвом Івахова («Сонар») та Яно­ ва Долина під керівництвом Івана Лит- винчука («Дубовий»). В ніч з 21 на 22 квітня (за добу до Великодної ночі) відділи 1 групи УПА на чолі з Дубовим здійснили напад на с. Янову Долину (ни­ ні с. Іванова Долина Костопільсткого ра­ йону Рівненської обл.). Загинуло від 500 до 800 осіб, в тому числі старих, жінок і дітей. 29—30 червня в польських селах завдано чергових ударів УПА, а 11 липня здійснено небаченого розмаху акцію. Як і командування німецьких айнзатц- командо в антиєврейських акціях, коман­ дири волинських частин УПА давали кон­ кретні накази усно. Дійшли відомості про наказ «Савура», даний у червні 1943 р. Зате (знову ж таки як в айнзатцкомандо) залишилися звіти виконавців. Ці звіти вивчені І .І . Ілюшиним за архівними ма­ теріалами. 27 липня «Дубовий» (Литвин­ чук) доповідав про виконання операції: вбито 500 поляків; при цьому загинуло тільки 18 бандерівців2. Ілюшин цитує звіт про проведення акції в селах Гірка Полонська і Городище Луцького району в червні 1943 р.: «Одержав я наказ знищи­ ти два фільварки Гірку Полонку й Горо­ дище... Без жодного стрілу всуваємося в середину фільварку. Зпід конюшні падає стріл вартового. У відповідь відгукнулися і наші стріли. Почався короткий, але зав­ зятий бій. Поляки відстрілювалися з му­ рів. Щоб краще зорієнтуватися, звідкіль б'є ворог, запалили ми солому. Ляхи по­ чали тікати з фільварку. Повстанці здо­ бували будинок за будинком. З під бу­ динків витягали ляхів і різали кажучи: «Це вам за наші села і родини, які ви по­ палили». Поляки викручуючись на дов­ гих совітських штиках благали: «На мі- лосць Бога, даруйте нам жицє, я ніц нє ві- нен і нє вінна». А ззаду чотовий 0 ., з роз­ битою головою, відзивається: «Наші діти, наші старці, чи були винні, що ви їх кида­ ли живцем в огонь?» І робота йде далі... По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли»3. Роман Шухевич 1Див.: Siemaszko Wła­ dysław, Siemaszko Ewa. Ludobójstwo dokonane przez nac­ jonalistów ukraiń­ skich na ludności polskiej Wołynia. 1939— 1945. — Tom П. — S. 1038, 1045. 2 Цит. за: Ілюшин I. I. Волинська трагедія 1943— 1944 рр. — С. 193. 3 Там же. — С. 194— 195 509 1 Цит. за: Ілюшин І.І. Волинська трагедія 1943— 1944 рр. — С. 194. 2 Див.: Мотика Ґже- ґож. Антипольска акція ОУН— УПА / / 2003. — № 28. — С. 42 3 Цит. за: Ілюшин І.І. Волинська трагедія 1943— 1944 рр. До­ датки. — К., 2003. — С. 300. У звігі Служби Безпеки ОУН району Млинів за першу декаду вересня 1943 р. говорилося: «Терен в загально­ му очищений. Ляхів чистокровних не­ має. Справа мішаних подружжів роз­ глядається»1. Після акції на Волийі поляки провели антиукраїнські акції на Люблінщині, які стали пропагандистським приводом для перенесення антипольских акцій ОУН на Галичину. «Акції відплати» з ма­ совими жертвами українського насе­ лення проводилися підрозділами АК і на Волині. Чия була ініціатива кривавих етнічних чисток, здійснюваних під орудою волин­ ських Служб Безпеки ОУН? Поза сумні­ вом ініціативна роль Дмитра Клячків- ського — «Клима Савура», командувача УПА на Волині. В своїх показаннях в по­ лоні в НКВД (в серпні 1944 р.) Михайло Степаняк говорив, що Шухевич відійшов від рішень I I I конференції ОУН відразу, вступивши в контакт з Клячківським. Мирослав Прокоп твердить, що Шухевич не погоджувався з Клячківським аж до жовтня, коли здійснив інспекцію Волині і в принципі погодився з «Савуром». Можна краще зрозуміти особливості політики Шухевича, якщо ми візьмемо до уваги відмінність антипольської ак­ ції в Галичині від аналогічних подій на Волині. Акція винищення поляків у Галичині не була такою короткою і страшною, як на Волині: її розтягли в часі і закамуф­ лювали під ультиматум полякам, хоча ви­ моги про негайний виїзд на захід поляки просто не могли виконати. Вказувалося також на необхідність убивати лльки мужчин від 16 до 60 років, не чіпаючи жінок і дітей (що, однак, на ділі не вико­ нувалося). Відгуки директив Шухевича можна бачити в наказі командуючого Військовою округою «Буг» від 9 червня 1944 р., де заборонялося вбивати: а) жі­ нок, дітей і старших, б) змішані поль­ сько-українські сім'ї, в) українців — ри- мо-католиків2. Таким чином, Шухевич після жовтне­ вої інспекції дещо пом'якшив і, так би мовити, цивілізував рамки ґеноциду польского населення, від чого кривава бійня і на Галичині не перестала бути ґеноцидом. Можливо, відповідні зви­ нувачення були висунуті «Савуру» і після жовтневої інспекції Шухевича. Реально ж результатом інспекції було усунення Клячківського від команду­ вання усією УПА: він залишився коман­ дуючим «УПА —- Північ».Не можна не зважати на те, що антипольські акції ОУН(Б) викликали гостру критику з бо­ ку впливових українських кіл; з осудом у серпні виступили голова УЦК Кубійо- вич і митрополит Андрій Шептицький. Провід ОУН(Б) був змушений у жовтні заявити: «Ні український нарід, ні Ор­ ганізація нічого спільного з тими масо­ вими убивствами не мають»3. Цілком очевидно, що це була свідома брехня. Серйозні розходження викликала по­ літика Шухевича в старому керівниц­ тві. Лебедь і Степаняк вважали, що ОУН і УПА себе скомпрометували коллабо- рантством і геноцидом поляків. В грудні 1943 р. Шухевич арештував Степаняка уЛьвові і відправив його на Волинь. Як свідчив в НКВД командуючий УПА- Захід Луцький, Степаняк, «Гармаш» (Охрімович) і «Галина» вирішили там створити «Народно-Визвольну Револю­ ційну Організацію» (НВРО). Пізніше розходження вилилися в остаточний розкол, і в повоєнній еміграції Закор­ донні Частини ОУН (бандерівці) уже протистояли Закордонному проводу УГВР (прихильники Лебедя) як окремі ворогуючі організації. Який же був тепер стратегічний план ОУН, керованої Шухевичем? Бойові дії УПА вела як проти німців, так і проти радянських партизан. Так, у жовтні—листопаді 1943 року УПА прове- 510 ла 47 боїв проти німців і 54 бої проти ра­ дянських партизан. Восени—взимку 1943—1944 року УПА встановила конт­ роль над Карпатами, знищивши до кінця березня там німецькі опорні точки1. Про­ те, слід зазначити, що УПА не вела такої активної антинімецької війни, зокрема «рейкової війни» проти Вермахту та те­ рористичної діяльності проти німецької адміністрації, як радянські партизани (і як пізніше УПА — проти радянської адміністрації та війська). Задачі УПА об­ межувались добуванням зброї та контро­ лем над територією для майбутніх справ­ ді широких дій проти Червоної Армії. Тому керівництво ОУН готове було як­ що не до широко.ї угоди з німцями, то до часткових угод. Так, у квітні почалися переговори УПА з 6 корпусом угорської армії, які закінчились угодою про нейт­ ралітет. З червня почались переговори УПА з Вермахтом у Львові; УПА погоджу­ валась не чіпати німців, якщо німці не втручатимуться в навчання загонів УПА на своїх базах та у військові операції УПА проти Червоної Армії. Переговори ішли важко, однак 18 серпня начальник штабу групи «Норд» передав текст угоди «УПА — Вермахт» у війська. У вересні 1944 року почались переговори на ви­ щому рівні про утворення якогось Ук­ раїнського комітету, у зв'язку з чим звільнено було і Бандеру з Стецьком, і Мельника (арештованого на початку ро­ ку). Торгівля з коливаннями німців між українцями і Власовим тяглася до почат­ ку 1945 року, але все це вже не мало значення — війна кінчалася. Офіційна позиція ОУН — УПА щодо німців та їх противників у світовій вій­ ні виражена у комунікал Краєвого про­ воду ОУН, де спростовувались чутки про співпрацю ОУН з німцями: «ОУН і УПА не мають союзу з жодною імперіа­ лістичною державою. Нашими союзни­ ками є гільки поневолені народи, що спільно з нами борються за визволення власного народу. Захищаємо лльки ін­ тереси власного народу і тому нікому з наших ворогів не помагаємо, ані з ними не співпрацюємо»2. В «політичних постановах» I I I Над­ звичайного Великого Збору ОУН (сер­ пень 1943 року) стратегія нового керів­ ництва формулюється таким чином: «Незалежно від розбіжностей, які існу­ ють між аліянтами, ведуть вони війну за знищення своїх конкуренційних про­ тивників, в першу чергу німецького ім­ періалізму... Для знищення отих про­ тивників аліянти використовують і бу­ дуть старатися якнайдовше використо­ вувати московський імперіалізм»3. Як сила фашистського зразка, невизнаний послідовник і союзник нацистської Ні­ меччини, ОУН не сприймає політичної ідеології антифашистського, демокра­ тичного табору («аліянлв») і бачить в ньому лише імперіалістичних конку­ ренте Німеччини. Хто ж їх союзники у світовій війні? «Поневолені народи та їх визвольна боротьба — це один із найважливіших елеменлв у дальшому розвою сучасної політичної ситуації. Мілітарна перевага імперіалізмі^ у сучасний момент ще га­ мує повний вияв сил поневолених наро­ дів. Але в момент поглиблювання кризи війни міцніють сили поневолених наро­ дів і зближається момент національних і с о ц іа л ь н и х революцій, а поневолені на­ роди стають новим вирішальним полі­ тичним чинником. ...Україна стоїть в центрі сучасної імперіалістичної війни. Стежа УПА 1 Див.: Косик В. Укра­ їна і Німеччина у другій світовій вій­ ні. 2 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. — С. 131— 132. 3 Там же. — С. 106. 511 Голова УГВР Кирило Осьмак 1 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. — С. 107. 2 Див.: ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конферен­ цій та інших доку­ ментів з боротьби 1929 -1955 рр.: Вид. 34 ОУН. - 1955. — С. 6,28. ...Рівночасно Україна як носій прогре­ сивних ідей серед поневолених народів стає вирішальним чинником у підготов­ ці революцій на Сході. Україна є пер­ шою, яка піднесла на Сході прапор рішу­ чої боротьби поневолених народів про­ ти імперіалістів, і вона почне період на­ ціональних і с о ц і а л ь н и х революцій. Тільки у спільній боротьбі українського народу з іншими поневоленими народа­ ми Сходу може бути розбитий більшо­ визм. Відбудова Української Самостійної Соборної Держави забезпечить відбудо­ ву і тривале існування національних держав інших народів Східньої, Півден­ но-Східної та Північної Європи та поне­ волених народів Азії»1. Як оцінка і програма діяльності в сві­ товому масштабі процитовані рядки виглядають безумством. Але як симп­ том вони вкрай виразні: український радикальний націоналізм у війні праг­ нув стати таким самим союзником тота­ літарних режимів фашистського типу, яким були східноєвропейські націона­ лістичні рухи (усташі, глінківці тощо) або азіатські радикальні антизахід- ницькі націоналізми (арабський, індій­ ський, індонезійський чи бірман­ ський). Коли справа була остаточно програна, останні надії він покладав на послаблення всіх протидіючих сил у війні і піднесення східних націоналіз­ мів, що якимось дивом мало сприяти «позиціям сили» бандерівського ОУН. Зрештою, все це були не стільки реа­ лістичні розрахунки, скільки спроби завоювати сильні позиції, з яких голос керівників ОУН звучав би переконливі­ ше. А для того, щоб відкрити двері для розмов з майбутніми переможцями, не­ обхідно було дещо змінити політичний екстер'єр української держави, прого­ лошеної ЗО червня 1941 року під гас­ лом «Heil Hitler!» Цій мел служило утворення Україн­ ської Головної Визвольної Ради (УГВР) в червні 1944 року в Карпатах. На чолі УГВР було поставлено Бюро, голова якого Кирило Осьмак був нікому не ві­ домою фігурою, а один заступник, Ва­ силь Мудрий, колишній голова УНДО, символізував собою «багатопарлй- ність». Серед членів були і Роман Шухе- вич як голова генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ, і Микола Лебедь як генеральний секретар закордонних справ. Щодо ідеї багатопарійного представ­ ництва, то УГВР в принципі не відрізня­ лась від «уряду» ЗО червня. В опубліко­ ваних в Торонто 1967 року спогадах голо­ ва «Українського Державного Правлін­ ня», перший заступник Бандери Ярослав Стецько наполягає на тому, що це був коа­ ліційний, себто багатопартійний уряд, оскільки в його складі були члени і УНДО, і ФНЄ, і соціал-радикали, і безпарлйні, а старий генерал Всеволод Петрів, остан­ ній військовий міністр Петлюри, взагалі рахувався «соціял-революціонером». «Багатопарлйність» «уряду» ЗО червня так само, як і «багатопарлйність» пізні­ шої УГВР, до болю нагадує «блок кому­ ністів і безпартійних». У всіх програмо­ вих документах ОУН 1929,1939 і 1941 ро- ків-писалося, що ОУН побудована на за­ садах «всеукраїнства, надпартійносгі і монократизму» і бореться за державу на основі «одної політичної організації про­ відного національного активу»2. В полеміці між угврівцем М. Проко­ пом та І . Лисяком-Рудницьким пере­ конливіший Лисяк: «В кінцевій фазі війни постала Українська Головна Виз­ вольна Рада, що була подумана як полі­ тична надбудова УПА та зав'язок під­ пільного руху. У Плятформі УГВР, про­ голошеній у липні 1944, знаходиться низка демократичних гасел щодо полі­ тичного й соціяльно-економічного уст­ рою в майбутній українській державі. Це був відрадний симптом ідейного ре­ візіонізму, що проходив серед частини 512 бандерівського табору. Але програмові кличі легше міняти, ніж організаційну структуру, а реально остання, мабуть, важить більше. Проголошувана пропа- гандивно понадпартійність УГВР була сконструйована за рецептою «бльоку партії з безпартійними». Крім цього, в руках однієї людини, Романа Шухевича, сконцентровано три функції: лідера партії, командира збройних сил і шефа «уряду»1. Реально йшлося не просто про «орга­ нізаційну структуру», що ніяк не підда­ валася змінам, а про сам принцип без­ контрольного панування ОУН та її Служ­ би безпеки (СБ) у владній структурі пов­ станського руху. Уже в серпні 1943 року Шухевич-«Тур» обраний Головою Бюра Проводу ОУН, і Головний штаб відділе­ ний від Центрального Проводу ОУН. Во­ сени Шухевич призначений Головним Командиром УПА; після Збору УГВР в липні 1944 року став Головою Генераль­ ного Секретаріату УГВР і «затверджений Президентом УГВР» Осьмаком на постах Генерального Секретаря військових справ та Головного Командира УПА. Ле­ бедь, призначений в УГВР генеральним секретарем закордонних справ, скоро виїхав за кордон для налагодження зв'язків з «аліянтами», в чому і полягала, по суті, задача «демократичної ревізії». До смерті в бою 1950 року Роман Шухе­ вич був військовим диктатором, в руках якого сходилися всі нитки реальної вла­ ди. Бандера після визволення з німець­ кого концтабору не визнав рішень УГВР, і угврівці залишилися в таборі націона­ лістів опозиційними «двійкарями». Як стара партія тоталітарного і ради­ кально-націоналістичного типу ОУН про­ довжувала ту війну, яку вона розпочала в союзі з фашизмом, — продовжувала, на­ магаючись завоювати силою якнайвигід- ніші позиції, що з них можна було б вести якусь самостійну політику. В 1943 році УПА розпочала нову війну — третю світо­ ву, війну за визволення України від кому­ ністичного панування. Так, як розпочина­ ла вона війну за незалежність Карпат­ ської країни і як утверджувала вона Українську Державу зразка ЗО червня 1941 року. У цій війні ОУН не мала жодних шансів. На цьому можна було б закінчити по­ літичну характеристику тієї України, що була по той бік фронту. Але тоді поза полем зору залишилось би головне — десятки тисяч вояків бої- вок і ще більше простих людей, які їх го­ дували, ховали і допомагали як могли. Націоналістичний рух на західних землях України набув надзвичайно ма­ сового характеру. В списках арештова­ них і розстріляних — молодь і старші люди, дівчата, діти до 13— 12 і навіть 10 років. Зброю взяли всі, хто міг, і це був захист своїх домівок, своїх елемен­ тарних прав на життя і своєї людської гідності від німців і «совєтів», від загарбників-«чужс/нфв». Масовий характер націоналістичного руху опору на західних землях України міняє його політичні характеристики. Що там думали в Проводі, хлопцям, які пішли в ліс, було невідомо. їх політична освіта не обмежувалась сільськими клубами «Просвіти», початковими шкільними знаннями про Шевченка та Франка та хо­ ром і драмгуртком, — політиці їх вчили набори на роботу в Німеччину, німецькі реквізиції, довоєнні польські «пацифіка­ ції» з брутальними погромами в домівках та арештами близьких, радянські масові депортації, розстріли тюрем та страх пе- Члени і симпатини ОУН із Славшого на Львівщині. Більшість загинула 1 Лисяк-Рудницький Іван. Націоналізм і тоталітаризм. Від­ повідь М. Прокопо­ ві // Діалоги. — 19 8 « . — Ч . 1 7 — 18 . — С. 13 7 — 138. 513 Хлопці з УПА 1 Див.: Шаповал Ю. Людина і система. - С. 52— 69. 2 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. — С. 335. ред колгоспами. Вони боронили життя і свободу своїх близьких 1 своєї спільноти. Боронили не лльки проти німецьких оку­ панте, а й проти окупангів радянських, комуністичних, ворожість і жорстокість яких вони добре відчули уже в часи «перших совєл в», в 1939 — 1941 роках, і ще краще — в ході бойових дій. Це дійс­ но була чужа їм влада. Зрештою, по мірі послаблення ні­ мецької адміністрації — а чим далі, тим влада німців була примарнішою — розвалювалися всі структури держав­ ності, і виживало найпростіше само­ врядування роз'єднаних в лісах Волині і Полісся сіл. Єдиною суспільною структурою, яка спроможна була ту ук­ раїнську спільноту об'єднати, була УПА. Від анархії і розвалу цю землю ряту­ вала національна солідарність, яка да­ вала просту, але дуже сильну ідею жер­ товності в ім'я України. Ідею вічно жи­ вої України, що чекає рятунку від само^ відданих бійців, готових заради неї на смерть. Простий хлопець освячувався харизмою величі, ставав героєм. На­ цистські параферналії втрачали ієрар- хічно-фюрерський характер і перетво­ рювались на піднесення буденної осо­ бистості через культ героїв до горньої України. Традиційне для Галичини ві­ тання «Слава Ісусу Христу! — Навіки слава!», зберігаючи характер сакраль­ ного благословення, перетворилося на «Слава Україні! — Героям слава!» Тільки це просте і сильне почуття могло дати таку твердість юнакам і дів­ чатам, що попадали в кал вні МГБ— МВД, витримували всі тортури і, якщо не вмирали від пострілу в потилицю, ішли на каторжні роботи в лиховісні табори, і там трималися і зберігали гід­ ність завдяки своїй солідарності. Чим далі партизанська війна пере­ творювалась на полювання терористів на тих «своїх», хто співробітничав із владою, на поодиноких радянських функціонерів, в тому числі вчителів та дівчаток-піонервожатих, тим більше вироджувалось підпілля і тим частіши­ ми були воєнні злочини. Воєнний зло­ чинець є воєнний злочинець і заслуго­ вує не на розуміння, а лльки на кару, незважаючи на те, по який бік лінії фронту він чинив злочини. Але воєнні злочини особливо страшні і огидні, ко­ ли вони благословляються владою. Серед документів, що були оприлюд­ нені останніми роками, найстрашніші, мабуть, матеріали про «спецгрупи» МГБ УРСР, створювані для того, щоб викли­ кати у населення ворожість до банде­ рівців. Діяльність «спецгруп» полягала в тому, що вони видавали себе за бан­ дерівців і катували та убивали мирне населення. Жахи, які творили провока­ тори — криваві садисти з МГБ з метою «скорейшего выкорчевывания остат­ ков бандистского подполья», неможли­ во переказувати. Волосся стає дибом від матеріалів про діяльність, що відно­ сяться до 1948 року, — наприклад, до­ повідна записка воєнного прокурора військ МВД Української округи на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Хрущова, числен­ ні доповідні на ім'я одного з секретарів ЦК Кириченка1. Сам Хрущов направив 13 липня 1949 року листа Сталіну2 з проханням звільнити з місць ув'язнення України 161 в'язня (в їх числі 131 дівчину) із 176 юнаків і 232 дівчат, що одержали в 1944—1946 роки сроки «за принадлеж­ ность к организации украинско-немец- ких националистов или за пособничест­ во им» від 5 до 25 років. Ці перераховані 514 в листі Хрущова в'язні — головним чи­ ном дівчатка — від 1929 до 1933 року народження, тобто мали вони в 1944 році від 15 до 11 років. Чи повернеться у когось язик сказати, що люди, які підняли зброю проти такої влади, — злочинці? Воєнні злочини, вчинені бандерівця­ ми, так само як воєнні злочини, вчинені представниками радянської влади і Червоної Армії, мають бути виявлені і засуджені. Але це є особиста кримі­ нальна відповідальність злочинців-ін- дивідів, а не колективна відповідаль­ ність членів організацій. Відповідаль­ ність організацій є відповідальність по- літична. Політика ОУН і політична від­ повідальність її лідерів має бути окре­ мим і морально-політичним питанням. Згідно з морально-політичними прин­ ципами ліберальної демократії, якщо вла­ да є тиранічною, народ має право на опір цій владі із зброєю в руках. Учасники бо­ йових дій УПА проти радянської влади і Червоної Армії, не кажучи вже про учас­ ників бойових дій УПА проти німецьких військ, мають право вважатися ветерана­ ми боротьби за свободу України. Але от перед нами підписаний началь­ ником Українського штабу партизан­ ського руху комісаром держбезпеки Т. Строкачем у березні 1944 року план ліквідації УПА в Житомирській, Рівнен­ ській, Тернопільській, Кам'янець-Поділь- ській областях1. План передбачав залу­ чення до ліквідації УПА партизанських з'єднань і загонів Олексенка, Одухи, Ко­ та, Міщенка, Нирка, Федорова, Кизі за­ гальною чисельністю близько 8 тис. чо­ ловік. Ці загони і з'єднання були справж­ ньою народною українською армією. Вони йшли вліс так само добровільно, як і хлопці з-за Збруча. І виявляли в боях з німецькими окупантами таку саму твер­ дість духу, як і партизани УПА в боях з ними і червоноармійцями. Більше того, не вони відкрили вогонь по бандерів­ цях — всі радянські партизани винищу­ вались вояками УПА як вороги, коли лльки вони з'являлись на контрольова­ них УПА теренах. У спогадах колишніх вояків УПА знаходимо моторошні за ци­ нізмом згадки про те, як радянських де­ сантників разом з радисткою обманом завели в ліс, і більше про них ніхто нічо­ го не чув. Для упівських підпільників і партизан всі вони були «озвірілі, здича­ вілі на фронтах москалі»2. А це були наші хлопці, для яких війна з бандерівцями у волинських і карпат­ ських лісах була прямим продовжен­ ням антифашистської народної, свя­ щенної війни. Без лапок. ...« І ось 1989 рік. Повіяло духом волі. Коли я вперше у Львові побачила синьо- жовл прапори в руках молодих, думала, що серце моє не витримає. Вони йшли й співали «Червону Калину», а я плакала, як мала дитина. Хіба ж я, стоячи в кам'яному вибої «Надежды», могла мріяти про такий щасливий день? Це було диво...»3 Незалежність України прийшла — здійснилося те, що ветерани не споді­ валися побачити за свого життя. Але свобода прийшла зовсім не тими шля­ хами, які ввижалися провідникам націо­ нально-визвольної боротьби тих дале­ ких воєнних років. І здійснили їх мрії радше спадкоємці тих червоних, ніж людей із боївок. Для людей, які пішли в кам'яні вибої молодими, а повернулися на свободу Українки- політв'язні в Норильську 1 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. — С. 133— 134. 2 Див.: Там же. — С. 473. 3 Див.: Там же. — С. 559. 515 через цілу епоху, все це було як диво, їх можна зрозуміти. Інша справа — по­ літики. Тим, хто сприйняв жовто-сині прапори на Хрещатику так, наче це пря­ ме продовження пострілів у волин­ ських лісах, здається, ніби залишається тільки до кінця привести світ у відпо­ відність із !х уявленнями. Це — глибо­ ка помилка, наслідок глухоти до історії. Друга криза XX століття: підсумки Оцінювати сьогодення і минуле з точки зору «кінця історії» неможливо. Але це не означає, що неможливо встановити коор­ динати, вяких рухається людський світ, — інколи хаотично, з проваллями в варвар­ ство і здичавіння, інколи з героїчними проривами до кращого майбутнього. Такі координати можна шукати для кожної з культур чи цивілізацій окре­ мо: що краще одній, не обов'язково краще іншій. Тоді всі національні спільноти і культурні суспільства про­ сто несумірні, людський космос розва­ люється на великі чи не дуже великі шматки або поля, які протистоять одне одному. Те, що є прогресом в одному культурно-політичному (зокрема націо­ нальному) полі чи хоча б одному вимірі, оцінюється як реакція в іншому, — світ людських спільнот релятивний. Такий підхід, що відповідає антиево- люціоністській, цивілізаційній концепції історії, принаймні дозволяє виявити в політиці більш-менш стабільні геополітич- ні інтереси державних (національних) структур, що зберігаються при всіх змінах в економічному та соціально-політично- му ладі і науково-технічній культурі спільнот. Звичайно, можна погодитися з тим, що поняття «національний інтерес» залежне від історичних обставин, а все ж існують певні віковічні прагнення, вигоди і неможливості, які залишаются ре­ альністю незалежно від культурно- політичних новацій. Росія залишається Росією незалежно від кольору її прапора, і Босфор з Дарданелами, Балкани і Поль­ ща, Україна і Кавказ в різні епохи мати­ муть для неї схожий історичний сенс. Ці стабільні культурно-політичні структури в історії можна б уподібнити інваріантам історичних перетворень, і від них можна утворювати виміри чи системи координат для оцінки — в кожній культурі окремо — сенсу історичних подій та діяльності особистостей. Так з'являються великі російські, французькі, німецькі, китайські, монгольські тощо історичні події і діячі. Важко заперечувати проти можли­ вості такої характеристики. Але необ­ грунтовано і навіть цинічно було б відкидати прості критерії добра і зла. Той, хто твердить, що все відносно, що, наприклад, середньовічні люди були щасливішими, бо знали межі своїх мож­ ливостей, нехай би пожив у вчорашньо­ му талібському Афганістані, де віднов­ лювалося ісламське Середньовіччя. Пам'ять Чінгіз-хана вшановують в Мон­ голії і ніколи не будуть вшановувати в Україні. Але Чінгіз-хан був давно; зате недавно були Гітлер і Сталін. Чи й тут оцінки мають бути релятивними: в Мюнхені одні, в Тбілісі інші? Історії поділити не можна. Чи не можна знайти якісь дуже прості, але за- гальнозначні оцінки для всіх її великих особистостей? Іншими словами, чи існують такі прості цінності, які можна використовувати для виміру скрізь в людському просторі і часі? Міжвоєнну історію ми розглядаємо під двома різними кутами зору, не віддаючи собі в тому звіту. Завдання полягає в тому, щоб неявні зміни вимірів зробити явними. Коли ми описуємо воєнно-диплома- тичну передісторію й історію Другої світової війни, ми, як правило, прий­ маємо цивілізаційний підхід і підходи- 516 ио до історії як продовження розвитку окремих цивілізаційних організмів, політико-економічних культур: німець­ кої, французької, російської, амери­ канської тощо. З цієї точки зору хід подій в тридцятих-сорокових роках, а особливо хід воєнних дій, в чомусь ду­ же істотному дивовижно нагадують першу кризу західної цивілізації і Пер­ шу світову війну. Лідери європейських держав ніби намагалися ще раз пере­ грати історію, виправивши помилки, до­ пущені першого разу, за чверть століття до того. Німеччина Гітлера виглядає не більше ніж варіантом історичної Німеч­ чини, як і Німеччина кайзера Вільгель- ма; Росія Сталіна — так само варіантом Росії взагалі, як і Росія Миколи I I . Найважливішим фактом, не одразу усвідомленим російськими революцій­ ними комуністами, була та обставина, що хаос Громадянської війни улігся в рам­ ках старої імперії з деякими тери­ торіальними втратами на заході. Нове, «радянське» російське керівництво ду­ же повільно осягало ту істину, що СРСР у певному відношенні залишився Росією. Сталін твердив, що абсолютна вірність Союзові РСР є критерієм пролетарського інтернаціоналізму. Це вже було визнан­ ням не тотожності державного й ідео­ логічно-партійного начал, а первинності державних («національних») інтересів СРСР щодо ідеологічних інтересів партії і Комінтерну. Розбудова СРСР, який по- старому мислився як «країна обітуван- на» світового пролетаріату, червоний Ізраїль, на ділі все більше перетворюва­ лася на відродження Російськоїімперії з гарячого попелу історії. Реабілітація ви­ разу «Росія» була тепер питанням часу. З цієї точки зору міжвоєнна і воєнна історія РРФСР — СРСР дійсно виглядає як історія боротьби Росії за повернення в «клуб великих лержав», висловлюючись сучасною термінологією, і боротьби до­ сить успішної. Якщо не зважати на втра­ ти мільйонів людей, «святої сірої скотин­ ки», то на відміну від першої світової кризи друга закінчилася для Росії щасли­ во: вона була вирішальним чинником в світовій війні, виграла війну, а після війни стала грізною великою державою, що на всіх континентах навіювала кому страх, а кому надію. Ностальгія за епо­ хою Генералісимуса Сталіна і за величчю тієї держави ще довго буде відчутною на просторах колишньої імперії. Але можливий і підхід з точки зору «прогрес — регрес». Він мимоволі вривається в «цивілізаційні» розмірко­ вування і плутає всі карти. Зокрема, сьогодні це приводить до ототожнення червоного і чорного, Сталінського і Гітлерівського тоталітаризму. З точки зору еволюційної (з вимірами по шкалі «прогрес — регрес») і то­ талітарні держави Заходу, і тоталітарна Росія були величезним проваллям в своїх національних історіях. Але Німеччина по­ вернулася назад до нечуваного сполучен­ ня новітньої технології з архаїчним духов­ ним здичавінням, Росія ж насильницьки­ ми методами реалізувала утопічні плани прориву в майбутнє з таким же результа­ том. Якщо провести аналогію з Великою французькою революцією, то нацизм був страшною карикатурою на найчорніші си­ ли монархічної реакції, а більшовизм — на якобінців з ебертистами. Ми повертаємося до питання: чи пе­ режила революційно-романтична Росія свою реакцію, свій очікуваний лівими опозиціонерами та правими соціал-де­ мократами Термідор? Іншими словами, чи повернення Росії до «клубу великих держав» не привело до соціального пе­ реродження «революційної диктатури пролетаріату»? З відстані часу, намагаючись по мож­ ливості зберегти об'єктивність, мусимо сказати, що принаймні того Термідору, про який писали і Троцький, і Каутський, в Росії не сталося. В державі не відбувся 517 перехід влади з рук одного класу до рук іншого. Внаслідок соціальних перетво­ рень 1928— 1938 років, здійснених із варварською жорстокістю, в Росії — СРСР було сформоване суспільство, в якому практично не було майнової різниці між соціальними групами. Власність перестала бути виміром соціальних дистанцій. Якщо соціалізм — це суспільство без приватної власності на знаряддя та засоби виобництва, то проголошення перемоги соціалізму в одній окремо взялй країні — СРСР — під час прийняття нової Конституції 1936 ро­ ку було чистою правдою. Більше того, можна твердити, що пого­ ловна експропріація всіх середніх і вели­ ких власностей стала передумовою рішу­ чої модернізації колишньої імперії, що відкрило доступ її найнижчим соціаль­ ним верствам до освіти і кар'єри і в ко­ роткий термін дозволило за основними показниками в декілька разів підвищити культурний потенціал країни. Це відігра­ ло вирішальну роль у війні, збільшивши можливості регенерації воєнної системи, яка була, здавалось, смертельно поране­ на в перший період війни. Разом з тим уже той факт, що при вели­ ких перевагах в людській силі (зокрема, достатньо кваліфікованій для того, щоб вести сучасну війну) і в сучасній техніці СРСР поніс неймовірно важкі втратиГста- вить під сумнів вирішальну роль техніко- економічного чинника. Історія продемон­ струвала, що владний, потестарний вимір доволі незалежний від інших і істотно впливає на долю системи. В гротескному вигляді ця ідея була виражена в памфлел «Скотинячий хулр», написаному в розпалі війни одним із лівих інтелектуалів Англії, що пройшов іспанську трагедію і був дуже критично налаштований щодо Сталінсько­ го режиму, — Джорджем Оруеллом. Там гасло «всі тварини рівні» врешл удоско­ налюється додатком: «...але деякі з них рівніші, ніж інші». Через багато років Мішель Фуко продемонструє незалежність і вагомість владного виміру навіть в таких чисто духовних виявах людської актив­ ності, як наукове пізнання. Наївне гасло Великої французької ре­ волюції «свобода, рівність, братерство» можна розглядати і як вираз тих вимірів чи координат, за допомогою яких оцінюється шлях людства до прогресу. Прогрес є зростання свободи і людської рівності. Але виявилось, що встановлен­ ня майнової рівності не означало тор­ жества принципу рівності взагалі, оскільки одні люди не завдяки влас­ ності, а завдяки владі стали «рівнішими, ніж інші». До уваги слід взяти критерій свободи особистості як істотну характе­ ристику соціальної системи. Якщо в оцінці ролі Сталінського ре­ жиму в російській історії ми виходимо із різниці між суспільствами за мірою свободи і характером відповідальності індивіда, то сподіваний «стрибок із царства необхідності в царство свобо­ ди» (Енґельс) на ділі виявляється не проривом в майбутнє, а падінням в провалля деспотизму, якого не знала історія. Тотальний контроль терорис­ тичної держави над життям кожного члена суспільства набув потворних і надзвичайно жорстоких форм. І з цієї точки зору еволюція режиму російських комуністів впродовж деся­ тиліття 1928 — 1938 рр. все-таки може бути охарактеризована як зрада первіс­ ним ідеалам і «термідоріанський перево­ рот», але в іншому значенні цього вира­ зу. Йшлося не про збагачення вчорашніх революціонерів і повернення власниць­ кого індивідуалізму. Керівна верхівка парлї відмовилася від ідеї свободи як відмирання держави — ідеї, треба сказа­ ти, утопічної, але саме вона була основою комуністичного революціонаризму. Це було неминучим наслідком посилення прагматизму в парлї, яка взяла владу. На місце напіванархічної утопії могло б 518 прийти визнання цінностей демократич­ ної держави, а прийшло цинічне відрод­ ження нещадних великодержавних ме­ ханізмів, виправдуваних тепер «класови­ ми цілями». Деградація комуністичного проекту супроводжувалась загальною деградацією інтелектуальних засад Ве­ ликої Утопії XX століття і неймовірним спрощенням духовної, політичної та еко­ номічної системи. Початок Сталінського перевороту — «великий перелам» — відзначався зрос­ лою агресивною активністю найменш цивілізованих елеменлв парлї і суспільства, що надавало культурі та іде­ ології характеру торжества вселенсько­ го хамства. Революційний політичний і культурно-мистецький авангард нама? гався використати невігласів-фундамен- талістів для реалізації своїх програм, але швидко був відтіснений від керівництва процесами. Із завершенням власне Сталінського «термідору» почалась пора формування нової еліти, що проявилося в новому ставленні до «трудової інтелігенції». Але нова еліта формува­ лась на базі «унтер-офіцерської культу­ ри» в переносному і прямому значенні слова. Вульгарність і хамство у вико­ навській діяльності сполучається у псев- доеліти цієї культури з відсутністю за­ гальної перспективи. Ідеальний керів­ ник такої формації здатний виконати всі директиви за будь-яку ціну, може прояв­ ляти ініціативу лише у вузьких рамках дозволеного і нездатний мати судження у справах, що на кілька щаблів вищі від рівня його компетенції. Як показала війна, примітивізація сис­ теми мислення і управління в Сталінсько­ му СРСР була настільки глибокою, що суспільство втратило л переваги, які були наслідком його модернізації. І у сфері воєнної стратегії, і у сфері техніко-ор- ганізаційній воно було відкинуте назад, до рівня специфічно-російського імпер­ ського консерватизму, до ідеології пере­ моги за рахунок «святої сірої скотинки». Втрата територій і людських ресурсів бу­ ла настільки значною, що змагання з Німеччиною доводилося починати з тих же співвідношень, що й тридцять років тому. Таким чином, система терористич­ ного соціалізму, вибудована клікою Сталіна, виявилася не л'льки амораль­ ною, але й неефективною. Однак у певному відношенні Росії ще навіть повезло. Її безпосереднім про­ тивником був блок держав, що знаходи­ лися під контролем ультраправих ради­ калів — націонал-соціалістів, фашистів і споріднених з ними гранично націо­ налістичних та расистських організацій в інших країнах. Сталінське керівниц­ тво, не обмежене жодними моральними зобов'язаннями, могло вибирати орієн­ тацію як на ліберально-демократичні сили Заходу, так і на молодих хижаків фашистського типу. Союз з Гітлером та його блоком проти демокралї Заходу був цілком можливим, і це означало б трагедію як для Заходу, що був би тоді беззахисним перед світовим тоталіта­ ризмом, так і для народів СРСР. Сама по собі подібність обох режимів за їх терористичними методами і то­ тальністю контролю означає не більше, ніж подібність ворожих армій на полі бою: по обидва боки — люди вуніформі, які нещадно стріляють одні в одних, не зважаючи на страждання мирного насе­ лення. Німецький нацизм і типологічно близькі до нього режими за своїми вито­ ками становлять повну протилежність комуністичному режиму. Перші ґрунту­ ються на крайньому націоналізмі, ідеї об- раності «вождів нації» (елітаризмі) та ієрархічної будови суспільства. Другий ґрунтується на інтернаціональній кла­ совій солідарності найбідніших («проле­ тарів усіх країн») проти багатих і просто забезпечених класів і націй, егалітаризмі (ідеї загальної рівності) завдяки лікві­ дації приватної власності, необмеженого 519 контролю диктатора над усім суспіль­ ством через правлячу партію. Перший тип режимів виростає з ультраправих — найагресивніших консервативних течій суспільства, другий тип — з ультралівих послідовників революційних утопічних вчень. Проблема полягає в тому, що «пролетарський інтернаціоналізм» утопічного комунізму починає переро­ стати на великодержавний націоналізм, коли в руках утопістів виявляється влада, і вчорашні щиросерді рялвники людства перетворюються на національно обме­ жених тупих диктаторів. Відкривається перспектива перетворення ультралівої на ультраправу. Звичайно, російський патріотизм як ідеологія «старшого брата» в імперській багатонаціональній системі ще далекаий від расистського утвердження німецької «надлюдини» над усіма іншими націями- «недолюдьми». Депортація кримських татар та народів Кавказу, державний ан­ тисемітизм сорокових — п'ятдесятих років — це ще не Бабин Яр. Але ме­ ханізм кривавого «класового» насильст­ ва уже відпрацьований спочатку через розстріли заручників, а потім через голо­ домор і масову депортацію мільйонів, через всесилля каральної системи. Зближення комуністичної ультралівої з нацистсько-фашистською ультрапра­ вою значною мірою було наслідком зовнішньополітичних маневрів «країни переможного соціалізму», що в чомусь істотному повторювали стратегічні шу­ кання царської Росії. Коли світова і насамперед європей­ ська пролетарська революція виявилася ілюзією, а держава Росія — єдиною ре­ альністю, її керівники знову постали пе­ ред старою геополітичною проблемою Росії: або слід вийти на простори плане­ тарної політики, насамперед через Азію, — і тоді потрібен союз з Німеччиною проти європейської ліберальної демо- кратії, або переважати має інтерес до Східної Європи і Близького Сходу — тоді на часі пошуки контаюів з Англією і Францією проти німців і Туреччини. Росія Леніна і Троцького обрала макси­ малістську планетарну альтернативу, тільки тепер не в військово-морському «дредноутному», а в революційному варіанті; при цьому вона уклала таємну воєнну угоду з переможеною Німеччи­ ною, дуже розраховувала на «рево­ люційні ресурси» націоналістичної Ту­ реччини і — єдина з великих держав — не визнавала Версальської системи і Ліги Націй, провокуючи опір переможених. На шлях союзу СРСР з Німеччиною штовхали і пошуки вирішення «росій­ ського питання» консервативними політичними силами Заходу. У двадцяті роки закладаються стартові позиції європейської великої політики, формулюються альтернативи, що обме­ жують політичні маневри справа і зліва. Консервативні політики готові до манев­ ру з відкритим до союзів правим флан­ гом, спроможні, відповідно до засад кон­ сервативного реформізму, на окремі часткові зміни системи рівноваги. Ліво- ліберальний центр не має чіткої програ­ ми і втратив ініціативу, але бачить не­ безпеку праворадикальних диктатур. В цих рамках коливається європейська політика залежно від того, які сили пере­ важають у лй чи іншій країні. Небезпека короткозорого консерва­ тизму була очевидною уже в двадцял роки, коли праві кола європейських де­ мократичних держав підтримали італійський фашизм, вітаючи його рішучість у придушенні комуністичної й некомуністичної лівої. Перемога на­ цизму в Німеччині стала реальним наслідком політики консерваторів, спрямованої на підтримку радикальної правиці проти лівих і центристів. Союз консерваторів (зокрема армії) з нацис­ тами все більше переростав на то­ талітарне домінування парлї Гітлера, 520 що стало очевидним у 1936 — 1937 рр. Слабкість європейської лівої і лівого центру, що не замінили лібералів і не сформулювали лівої альтернативи, по­ силили позиції не просто консерватиз­ му, а реакції. Ліберально-демократич­ на альтернатива комунізму утвер­ джується лльки в США з приходом до президентської влади Рузвельта. Після перемоги Гітлера в лівих і цент­ ристських колах європейських країн поси­ люється прагнення створити єдиний анти­ фашистський політичний блок, безпосе­ редньою метою якого було б врятування демократії. Всупереч позиції кремлівсько­ го комінтернівського керівництва до ідей «народного фронту» схиляються ко­ муністи Франції, Італії, Іспанії. Європей­ ське ліве і комуністичне середовище сподівалося від СРСР активної антифа­ шистської політики, оскільки комуністи і інші ліві ставали першими жертвами фа­ шистського і нацистського терору. Сталін вреіші вибрав орієнтацію на ан­ тифашистські демократичні сили Заходу. Вибір між антидемократичною стра­ тегією, що включала угоду з фашизмом, та підтримкою західної демокралї і відповідно світових антифашистських сил значною мірою був пов'язаний з внутрішньополітичними маневрами Сталіна. Тоталітарний переворот здійснено Сталіним у два етапи. На першому етапі (1928 — 1933) при опорі на рево- люційно-фундаменталістські комуністи­ чні сили був ліквідований ринок і вся економіка, включаючи селянську, по­ ставлена під централізований плановий контроль. У ході цього перевороту була тероризована інтелігенція і ліквідований будь-який можливий опір владі у масах, передусім селянських, та в національних осередках, передусім в Україні. На друго­ му етапі, що планувався з 1932 р., терор мав поширитися на виконавців першого етапу насильства і закінчитись винищен­ ням «винуватців перегинів», а за ними ленінського керівництва вищої і серед­ ньої ланки, утвердженням ідеології ко­ мунізму як державної політичної релігії і встановленням повного (тотального) контроліанад професійним духовним ви­ робництвом і повсякденним життям кож­ ного. Але безпосередній перехід до но­ вої хвилі терору був зірваний глухим опором партійного керівництва, яке все менше довіряло Сталіну і його найближ­ чому оточенню і поставило парлю перед можливістю внутріпартійного переворо­ ту і зміни Сталінського керівництва. За цих умов Сталін змушений був відкласти завершення своїх планів і піти на лібе­ ральні маневри. З 1932 р. поступово припиняється те­ рор проти старої інтелігенції, в 1934 р. амністовано частину колишньої опо­ зиції, зокрема на досить високе стано­ вище повернений Бухарін. Готується но­ ва Конституція СРСР, набагато більш де­ мократична, ніж попередні, піддається критиці прийнятий в Ленінські часи «класовий» принцип «революційної доцільності» в діяльності силових структур офіційно заміняється «буржу­ азним» принципом «однакова кара за однакові злочини». Горький організує Спілку радянських письменників, на «блок комуністів і безпартійних» покла­ даються надії як на варіант відроджен­ ня громадянського суспільства. Одним із таких ліберальних маневрів була і зміна позиції Комінтерну щодо ан­ тифашистського руху. Сталін відмовився від радикального наступу на західну де­ мократію, в якому намічалися перспек­ тиви порозуміння з фашистами, і підтри­ мав «тактику Народного фронту», а пізніше і іспанську демократію, за яку вболівала демократична громадськість світу. Вступ СРСР до ліги Націй, укладен­ ня договорів з Францією та Чехословач- чиною знаменували радикальну зміну в загальних орієнтаціях Кремля. 521 За кулісами цих ідеологічних і дипло­ матичних актів розгортається найкри- вавіший в історії Росії масовий терор, що закінчується практично повним ви­ нищенням старої парлї, побудовою кон­ струкції тоталітарної влади, ідеологічно вивершеної «Коротким курсом історії ВКП(б)». «Великий терор», що завершу­ вав тоталітарний переворот, був сприй­ нятий Заходом не цілком адекватно. Більшість політиків і, мабуть, гро­ мадськість Заходу в цілому повірила Сталіну, ніби «великий терор» був вик­ ликаний змовою старого революційного комунізму Троцького-Бухаріна. Тоталітарний переворот вводить Росію в число держав з раціонально осяжними цілями («національними інтересами»), хоча б вони були і вкрай небезпечними та агресивними. Сталін обертається для ліберального Заходу на «нашого мерзот­ ника» на зразок латиноамериканських дикт?торів, тільки колосальних розмірів. Але Сталін так само, як і західні демо­ краті, коливався між «лівим» і «правим» варіантами політичного вибору. Різкий поворот до «континентальної» політики в 1934 — 1938 роках з відмовою від ре­ волюційної агресії на Сході змінився пе­ ред самим початком війни ще різкішим маневром — спілкою з гітлеризмом про­ ти європейської демокралї з планетар­ ними зовнішньополітичними пріорите­ тами. Ентузіазм світової революції набув- карикатурних форм. Втративши енергію «світової проле­ тарської революції», СРСР втратив і власну світову функцію. Його політичне обличчя тепер залежало від того, на чиєму боці бу­ дуть його воєнно-економічні ресурси. Повертаючись до часто обговорюва­ ного питання, який режим гірший — ко­ муністичний чи фашистський, варто від початку зазначити його безглуздість. Гірший для кого? Гітлерівський режим був не такий страшний для німців, як Сталінський — для народів СРСР, вклю­ чаючи росіян. Але німецький нацизм був незрівнянно страшніший для підко­ рених народів, включаючи українців, ніж російський комунізм. Воєнно-політичний союз між ко­ муністичною тоталітарною диктатурою Росії та ліберальною демокралєю Заходу був єдиним способом розгромити захід­ ноєвропейський тоталітаризм, оскільки ДЛЯ досягнення ЦІЄЇ ЦІЛІ ВОЄННИХ СИЛ За­ ходу — навіть за умови залучення потуж­ ностей США — не вистачало. Перемога нацизму в Європі була набагато небез­ печніша, ніж л переваги, що їх одержував СРСР внаслідок відтворення Антанти. Во­ на означала утворення в центрі Європи «чорної діри», цивілізаційного провалля, для якого слово «реакція» було б солод­ кавим евфемізмом. Ірраціональне сполу­ чення моральної дикості з технічними до­ сягненнями цивілізації, персоніфіковане гітлеризмом, знайшло опору в інтеграль­ них націоналізмах фашистського типу від Іспанії до Балкан і глибоко реакційному консерватизмі виниклих на руїнах лібе­ ральної демокралї режимів на зразок Віші, що готувало докорінний поворот у розвитку Заходу, а разом з тим і реальну загрозу основам світової цивілізації. Са­ ме в такому випадку єдиною надією цивілізації став би режим Сталіна, і дове­ лось би починати все з початку. Свідомі того, що союз із тоталітарною Росією оз­ начатиме важкі жертви, керівники Заходу металися між спробами спертися на Гітлера проти Сталіна і на Сталіна проти Гітлера. І тоді, в 1939 — 1940 рр., коли, здавалося, жереб було кинуто і союз чор­ них і червоного тоталітарних режимів Європи проти ліберальної демокралї бу­ ло укладено, цей найнебезпечніший політичний варіант виявився нездійсни­ мим, і життя вирішило драматичні про­ блеми європейської політики на користь антигітлерівської коаліції. 522 Розділ З Третя криза західної цивілізації — «холодна війна» Сполучені Штати спроможні гігантською мірою наростити навантаження, які будуть обтяжувати радянську політику, нав’язувати Кремлю набагато більшу поміркованість і обережність, ніж властива останнім рокам; таким чином можуть бути заохочені тенденції, які врешті-решт приведуть або до розвалу, або до поступового розмивання Радянської влади. Джордж Кеннан, 1946 На жаль, всупереч тому, що тепер говорять про легендарну незалежність мислителів, жодна людська спроможність не є такою вразливою, як здатність мислити, тому набагато легше діяти вумовах тиранії, ніж мислити. Ганна Арендт Кожен народ має такий комунізм, на який він заслуговує. Казімєж Мєтєльскі, 1958 Черчілль, Рузвельт і Сталін. Ялта; 1945 р. Радянський тоталітаризм — головний ворог демократії «Холодна війна» У післявоєнний мир імперія Сталіна увійшла як потенційний військовий противник світової демократії і захід­ ної цивілізації. Переможців не судять, і керівники режиму намагались забути про відповідальність за поразки пер­ шого періоду війни та за ціну перемо­ ги. Армія була овіяна славою Великої Перемоги, безглузда загибель мільйо­ нів людей і страждання упосліджених рядових трудівників фронту, тилу і «зо­ ни» набули вищого історичного сенсу. Сталінський режим, історичною місією якого стала вирішальна роль у війні з найнебезпечнішим ворогом цивіліза­ ції — фашизмом, тепер опинився на чолі всіх противників західної еконо­ мічної, політичної та духовної культу­ ри. Вимальовувалася нова світова вій­ на, найнищівніша і найнебезпечніша. Сталін не дуже крився з оцінками її перспективи. В присутності Джіласа він ще 1945 року оцінював можливу тривалість миру в 10— 15 років; війна, отже, повинна була спалахнути десь в 1955—1960 роках. Визначальною обставиною післяво­ єнної епохи була антикомуністична «хо­ лодна війна», що почалася ще до закін­ чення антифашистської Другої світової. Сьогодні набуває чисто негативного значення вислів «Ялтинський світ», що символізує оцінку відомої зустрічі Ве­ ликої трійки як поділ світу між супер­ державами і як капітуляцію Заходу пе­ ред Сталіним. Це чисто пропагандист­ ська й ідеологічна оцінка, що ігнорує тодішню реальність. Ідея укладення подібної угоди з СРСР виникла на само­ му початку історії Великої коаліції, в 1941 році, у лідерів англійських кон­ серваторів; альтернативою була б ко­ ординація зусиль без планів післявоєн­ ного устрою, в розрахунку на те, що в кінці війни все залежатиме від воєнної долі. Однак, Черчілль дійшов цілком правильного висновку, що краще напе­ ред спільно зі Сталіним зумовити деякі позиції, на яких можна буде намагатися зупинити комуністів в разі їх перемож­ ного наступу. Передусім це стосувало­ ся Польщі, уряд якої не капітулював 1939 року, продовжував опір (маршал Ридз-Сміґли залишився в підпіллі і по­ мер у Варшаві) і мав офіційне місцепе­ ребування в Лондоні. Англія, прекрас­ но розуміючи, що Сталіна ніщо не зупи­ нить, якщо Червона Армія вступить на польську територію, мала проте всі юридичні підстави для захисту прав за­ конного польського уряду. Драматична історія утвердження комунізму в Поль- 524 щі аж ніяк не є свідченням хибності англо-американської «ялтинської» по­ літики — Захід зробив усе можливе, щоб принаймні зберегти за парлями польської демокралї якісь міністерські портфелі. Однак, Центральна і Східна Європа, визволена радянськими вій­ ськами від панування Німеччини, впро­ довж 1946—1948 років повністю опи­ нилася під контролем Кремля, що не­ важко було передбачити від початку Великої коаліції. У всякому разі Англії ціною великих зусиль вдалося відстоя­ ти Грецію, щоб зберегти хоча б плац­ дарм на Балканах; Сталін робив спроби всупереч домовленостям оволодіти си­ туацією і тут, але проковтнув поразку комуністичного партизанського руху генерала Маркоса — саме завдяки по­ переднім домовленостям. В 1945— 1947 роках Англія надавала Греції і Ту­ реччині велику матеріальну допомогу. Тільки коли вона виявилася неспро­ можною нести цей тягар, президент Трумен оприлюднив свою доктрину, проголосивши обидві країни опорою демокралї на південно-західних кор­ донах сфери впливу СРСР і зобов'язав­ шись від імені Сполучених Шталв до­ помагати їм. Захід активно готувався до можливо­ го військового конфлікту з СРСР1. Ще 6 січня 1945 року, тобто під час війни і за життя Рузвельта, Об'єднаний розві­ дувальний комітет (ОРК) — підрозділ Об'єднаного комітету начальників шта­ бів (ОКНШ), очолюваного адміралом Легі, — представив аналітичний доку­ мент «Можливості і наміри СРСР в піс­ лявоєнний період», в якому прогнозу­ вав, що СРСР буде віддавати вищий прі­ оритет економічним проблемам і обме­ житься класичною метою створення поясу безпеки навколо своїх кордонів, по можливості уникаючи міжнародних конфліклв (документ ОРК 80). В доку- менл ОРК 250/1 від 31 січня 1945 року підтверджується погляд, що СРСР приб­ лизно до 1952 року буде уникати кон­ флікту з Великобританією і США, ос­ кільки у нього немає ресурсів і можли­ востей вести авантюристичну політику і навіть гонку озброєнь з країнами За­ ходу. Однак, в докуменл ОКНШ 1545 від 9 жовтня 1945 року говориться, що СРСР має можливість захопити всю Єв­ ропу «зараз або до 1948 року» силами 40 дивізій, а також включити в свою сферу впливу Туреччину й Іран. В Азії СРСР має можливість захопити Китай. Всі ці оцінки можна вважати слушни­ ми. Щоправда, вторгнення в Європу в Кремлі не планувалось, але у військо­ вому відношенні було цілком можли­ вим, і Заходу тоді нічого було б проти­ ставити Радянській Армії. Експерти адмірала Легі оцінювали перспективи подолання Радянським Союзом свого відставання в такий спо­ сіб: а) втрати в людських ресурсах та руйнація промислового потенціалу потребуватимуть 15 років відбудови, б) відсутність сучасних технічних сил можна буде подолати за 5— 10 років, в) відсутність стратегічних військово- повітряних сил — за такий самий час, г) відсутність військово-морського флоту — за час ще довший, 15—20 ро­ ків, ґ) поганий стан транспорту — за 10 років, д) вразливість нафтових дже­ рел та військово-промислових центрів СРСР для авіації залишиться назавжди, е) на підготовку атомної бомби СРСР давалось 5—10 років, припускалось, Президент Трумен проголошує по радіо свою історичну промову («доктрину Трумена») 1 Цитовані нижче опубліковані в США документи стали ві­ домі в СРСР завдяки публікації Л. Бези- менського і В. Фалі- на «Кто развязал «холодную вой­ ну»...» // Прав­ да. — 1988. — 29 серп. 525 Американські солдати спостерігають за вибухом атомної бомби. Лас Веґас, 1945 р. правда, і менше, є) опір в окупованих країнах буде подолано за 5 років, ж) чисельна воєнна слабкість на Дале­ кому Сході, особливо щодо ВМС, може бути подолана за 15—20 років. Як вид­ но, у великому наближенні розрахунки були вірними, але можливості Сталін­ ського тоталітарного режиму амери­ канські експерти недооцінили. 5 березня 1946 року Черчілль висту­ пив із своєю відомою промовою в м. Фултоні (США), де вперше сказав про «залізну завісу». Більш ґрунтовним, ніж яскрава пропагандистська промова колишнього прем'єра Великобританії, був аналіз ситуації Дж. Кеннаном. По­ сол США в Москві, знавець Росії Джордж Кеннан надіслав 22 лютого 1946 року до Білого дому телеграму в 8 тис. слів. Кеннан наполягав на тому, що СРСР прагне «зруйнувати гармонію нашого суспільства», спираючись на «глибокий і потужний полк російсько­ го націоналізму». Він закликав показу­ вати справжнє обличчя тоталітарного режиму і звести всілякі стосунки з ним до мінімуму. Згодом, після повернення ^діо США, Кеннан опублікував під псев­ донімом «містер X» статтю в журналі «Форін афферс», де виклав стратегію «холодної війни». Ще раз процитуємо передбачення Кеннана: «Сполучені Штати спроможні гігантською мірою наростити навантаження, які будуть об­ тяжувати радянську політику, нав'язу­ вати Кремлю набагато більшу помірко­ ваність і обережність, ніж властива останнім рокам; таким чином можуть бути заохочені тенденції, які врешл- решт приведуть або до розвалу, або до поступового розмивання Радянської влади». Наведений план-прогноз Кен­ нана можна вважати найбільш глибо­ ким формулюванням антикомуністич­ ної стратегії американської демокралї, але він абсолютно не бачить конкрет­ них шляхів «розмивання» і «розвалу». Здавалося, єдиним способом подо­ лання загрози російського тоталітариз­ му залишається війна. Війна проти світового комунізму і йо­ го оплоту — СРСР визначалась як «війна з ідеологічних мотивів» (документ ОКНШ від 9 квітня 1947 року). Меморан­ дум РНБ 7 (березень 1948 року) говорив про керівну роль США в «організації всесвітнього контрнаступу в ім'я мобілі­ зації і зміцнення наших власних сил і антикомуністичних сил нерадянського світу, а також підриву могутності кому­ ністичних сил». Директива РНБ 20/1 від 18 серпня 1948 року рекомендувала шляхом «балансування на грані війни» досягти «відкидання радянської влади», перетворення СРСР на утворення, «слаб­ ке в політичному, воєнному і психоло­ гічному відношенні порівняно з зовніш­ німи силами, що знаходяться поза межа­ ми його контролю». У випадку, коли ко­ муністична влада все ж уціліє на знач­ ній території, директива планувала пред'явити їй вимоги воєнно-політично- го характеру, які забезпечили б її трива­ лу військову «безпомічність», і вимоги економічного характеру, які викликали б істотну економічну залежність. «Всі умови мають бути жорсткими і приниз­ ливими для комуністичного режиму. Во­ 526 ни можуть нагадувати Бресг-Литов- ський мир 1918 року». З часом постало питання і про полі­ тичне рішення з приводу застосування 4 вересня 1945 року ОРК в меморанду­ атомної бомби. ЗО вересня 1950 року мі за № 329 ставив завдання відібрати 20 найважливіших цілей для атомного бомбардування на території СРСР. 19 ве­ ресня 1945 року ОКНШ дійшов висновку про неминучість вибору стратегії першо­ го, превентивного, випереджуючогоуда­ ру. Впродовж 1946—1949 років буду­ ються конкретні плани з визначенням все нових баз, із яких наносяться все по­ тужніші атомні удари, — «Пінчер» (1946), «Бройлер» (1947), «Граббер», «Еразер», «Даблстар», «Гафмун», «Фро- лік», «Інтермеццо», «Флітвуд», «Сіззл» (1948), «Дропшот» та «Оффтекл» (1949). В плані «Дропшот» атомному удару під­ лягає вже 200 цілей в 100 містах, на що планується витратити 300 атомних і 29 тис. тонн звичайних авіаційних бомб, щоб знищити 85 % промисловості, та ще 75—100 атомних бомб для знищення ра­ дянської авіації на аеродромах. Повна готовність до такої великої війни перед­ бачалась планом «Дропшот» на початок 1957 року, а до того йшлося про вико­ ристання підривних елементів, таємну організацію масових хвилювань і зброй­ них заворушень. Істотно, що ідея превентивного атом­ ного удару по СРСР впродовж післяво­ єнного десятиліття була відкрито прий­ нята в Сполучених Штатах. Згаданий Джордж Кеннан говорив: «Ми базуємо нашу оборонну структуру на атомній зброї і маємо намір першими викорис­ тати її» 1. США завжди були готові пер­ шими використати атомний удар для досягнення перемоги на ранньому ета­ пі війни проти СРСР, як говорилось в директиві Ради Національної Безпеки 68 від 14 квітня 1950 року. А, отже, бу­ ли політичні сили і військові кола, які цілком серйозно планували атомний апокаліпсис, не уявляючи, що це було б кінцем і світової цивілізації. президент Трумен відкрито заявив, що розглядається питання про нанесення атомного удару в Кореї. Хвилювання, що почалося в свігі після цієї заяви, змусило США відступити, але проблема залишалась відкритою. Генеральські плани чисто військово­ го характеру можуть сьогодні виклика­ ти хіба що сміх. В документі об'єднано­ го командування 496/1 визначаються окупаційні сили на випадок війни: для їїриборкання Москви — дві дивізії і дві авіагрупи, в Ленінград, Київ, Архан­ гельськ, Мурманськ, Горький і т. д. — по одній дивізії, всього 22 дивізії і 22 авіагрупи. Плани військових та радикальних по­ літиків, на превелике щастя для людства, не були реалізовані, хоча важко оцінити, наскільки ризикованими були реальні ситуації балансування демократичного і тоталітарного світів на грані війни. Го­ товність військово-політичних лідерів західних демократій до масового убивс­ тва 65 мільйонів людей — а саме так визначались можливі жертви Радян­ ського Союзу після превентивного атом­ ного удару — сама по собі є ганьбою для Заходу, оскільки немає такої мети, яка б виправдовувала подібні засоби. Враховуючи надзвичайно великий ступінь ризику, президент США вимагав переваги в атомній зброї не менш ніж 10:1. Такої переваги НАТ0 добитися ніко­ ли не вдавалось, і це було головним фак­ тором, який стримав збройний конфлікт. В перше повоєнне десятиріччя у вій­ ськовому керівництві Сполучених Шта- гів — основного воєнно-політичного гаранта західної цивілізаційної систе­ ми — головні посади обіймають вій­ ськові діячі Другої світової війни: ад­ мірал Легі, генерали Маршалл, Ейзенга- уер, Макартур, Бредлі та інші. Саме Джордж Кетлетт Маршалл 1 Цит. за: Иванов Р.Ф. Дуайт Эйзенхауэр. — М., 1983. — С. 151. 527 БійціНОАК входять в Пекін Джордж Кетлетт Маршалл був правою рукою Рузвельта у військових справах як начальник об'єднаного комітету штабів, і президент виявив певний его­ їзм, не його, а Ейзенгауера призначив­ ши командуючим збройними силами вторгнення. Маршаллу належить і най­ важливіша післявоєнна ініціатива в зовнішній політиці США, в час його пе­ ребування на посту державного секре­ таря, — відомий «план Маршалла», проведений в життя в 1947— 1952 ро­ ках. Вплив Ейзенгауера у військово-по­ літичних колах був дуже значним, і ще перед виборами 1948 року Трумен про­ понував йому виставити свою кандида­ туру в президенти від демократичної партії. Якщо колишній начальник Ей­ зенгауера, командуючий військами США в Тихому океані генерал Макартур був відомим «яструбом» і прихильни­ ком використання атомно! зброї за перших же ускладнень, то «Айк» не ві­ рив у реальність небезпеки глобально­ го російського нападу і був дуже обе­ режний щодо превентивного атомного удару. Крім політичного реалізму тут діяв і чистий розрахунок: у Сполучених Штатів тоді не було атомного арсеналу, достатнього для того, щоб швидко ви­ грати війну. Стримана і скептична оцін­ ка Ейзенгауером загрози, створюваної воєнною імперією Сталіна, особливо показова в світлі тієї паніки, яка охопи­ ла Захід після звісток про те, що СРСР з 1949 року має атомну зброю. Чи плани Сталіна були розраховані в рамках малої, європейсько-континен­ тальної стратегії, чи вони мали максима­ лістське, глобальне спрямування? Маєть­ ся на увазі аналогія з двома стратегіями Російської імперії та двома стратегіями, між якими вибирав Сталін у передвоєнні роки. Чи така аналогія взагалі припусти­ ма, якщо йдеться про післявоєнне деся­ тиріччя? Оскільки в «холодну війну» світ вступив уже в атомну еру і оскільки СРСР створив власну атомну зброю і працю­ вав над водневою бомбою, можна дума­ ти, що питання тим самим зняте: третя світова війна мусила використовувати всю найновітнішу техніку і мати глобаль­ ний характер. Сталін в останні роки свого життя ста­ вився до глобальної термоядерної війни лише як до віддаленої перспективи. В 1946—1949 роках могло здаватися, що СРСР зосереджений на часткових конти­ нентальних задачах, серед яких, крім зак­ ріплення в Центральній Європі і на Бал­ канах можна виділити Іран, Туреччину, Китай. Найбільше нагніталася обстанов­ ка саме в Європі і саме навколо Берліна і Німеччини в цілому. Найвищого рівня напруження в Європі досягло в часи бло­ кади Берліна з 24 червня 1948 року по 4 травня 1949 року. Здавалося, в серці Європи ось-ось спалахне воєнний кон­ флікт. Утворення НАТО 4 квітня 1949 ро­ ку було найважливішою реакцією Заходу на це нагнітання воєнної напруженості. Однак, це був блеф. Удар Сталін наніс не в Європі. В ті дні жовтня 1949 року, 528 коли комуністичний блок урочисто про­ голосив утворення Німецької Демокра­ тичної Республіки, набагато важливі­ шим було майже одночасне проголо­ шення Китайської Народної Республі­ ки. Сталін в Берліні погрожував війною, щоб відволікти увагу Заходу від Китаю. Завдяки розвідці Сталін знав, що Захід не має сил для нанесення атомного уда­ ру в двох місцях одночасно. Розгром режиму Чан Кайші і перемо­ га комуністів у Китаї були колосальним успіхом СРСР. А 24 червня наступного року почалася війна в Кореї, озброєні і навчені СРСР війська Корейської На- родно-Демократичної Республіки втор- глися на територію Корейської Респуб­ ліки, війна ледве не переросла у світо­ вий ядерний конфлікт. Армія Кім Ір Се­ на дійшла до південних берегів пів­ острова, потім війська США врятували Південну Корею від повного рзгрому і дійшли до річки Ялу на півночі, потім китайські «добровольці» відновили status quo. Світ повернувся до вихідної точки, на якій він тепер, користуючись термінологією Джона Фостера Даллеса, «балансував на грані війни». Перемога комуністів в Китаї і наступ КНДР в Кореї змусили по-новому поди­ витись на ситуацію в Азії. Одразу за кор­ донами Китаю починалися території, де постріли не змовкали з часів Другої сві­ тової війни. В Філіппінах, яким США на­ дали незалежність, війна керованої ко­ муністами партизанської армії Хукбала- хап проти уряду закінчилась поразкою комуністів тільки 1954 року. В Індонезії повстання комуністів проти націоналіс­ тичного уряду, який ще 1945 року вибо­ ров (діючи разом з комуністами) неза­ лежність від Голландії, продовжувалось до кінця 1948 року, але і після загибелі вождів комуністичної армії ситуація за­ лишалась нестабільною. Нарешті, пов­ стання комуністів у В'єтнамі закінчи­ лось 1954 року поразкою французів у Дьєн Б'єнфу, після чого у війну поступо­ во вступають Сполучені Штати Америки. Характерно, що в цей, Сталінський період комуністи у всьому азійському регіоні не розчиняються в місцевих на­ ціоналістичних рухах і не полишають прагнень відтіснити націоналістів від керівництва боротьбою за національну незалежність. Ця політика заповідана Сталіним ще за двадцять років до того. «...Жовтнева революція відкрила нову епоху, епоху колоніальних революцій, що проводяться в пригноблених краї­ нах світу в союзі з пролетаріатом, під керівництвом пролетаріату Раніше «прийнято було» думати, що єдиним методом звільнення пригноблених на­ родів є метод буржуазного націоналіз­ му... Тепер цю легенду слід вважати спростованою»1. Як і в часи боротьби проти «правого ухилу», Сталін не зби­ рався віддавати справу «визволення пригноблених народів» в руки «буржу­ азного націоналізму». Стратегія Сталіна в колоніальній пери­ ферії світу спирається на малоперспек- тивні, як виявилося згодом, комуністич­ ні сили і тому залишається обмеженою частковими задачами. Вона може доби­ тися успіхів там, де раптом будуть зосе­ реджені всі воєнні зусилля; але це вже не стратегія «світової революції», навіть в обмеженому Азією гігантському регіо­ ні планети. Це — серія конкретних опе­ рацій російської комуністичної Великої Держави, кожна з яких спирається на матеріальну військову силу, використо­ вуючи, звичайно, ідеологічний револю­ ційний ентузіазм. Орієнтуючись на перспективу тор­ жества російського комунізму у світо­ вому масштабі, Сталін здійснював ха­ рактерну для цього обережного хижака стратегію «часткових операцій» в най- слабших для Заходу ланках, щоб знек­ ровити і послабити противника в його вразливих місцях. 1 Див.: Сталин И.В. Вопросы лениниз­ ма: 11-е изд. — М., 1952. — С. 186. 529 Дуайт Ейзенгауер 1 Див.: Сталин И.В. Вопросы лениниз­ ма. 11-е изд. — С. 56. 2 Див.: Сталин И.В. Сочинения. — М., 1947. — Т. 6. — С. 405. 3 Цит. за: Иванов Р.Ф. Дуайт Эйзенхау­ эр. — М., 1983. — С. 144. Стратегію чи тактику? З точки зору самого Сталіна, принаймні його погля­ дів 1924 року, — тактику. Стратегія з жовтневого перевороту вважалась не­ змінною. Ось як визначав її Сталін в лекціях, прочитаних у Свердловському університел і опублікованих у квітні— травні 1924 року в «Правді»: «Наша ре­ волюція пережила вже два етапи і вступила після Жовтневого перевороту в трелй етап. Відповідно до цього мі­ нялася стратегія Трелй етап. Почав­ ся він після Жовтневого перевороту. Мета — зміцнити диктатуру пролетарі­ ату в одній країні, використовуючи її для подолання імперіалізму в усіх кра­ їнах. Революція виходить за рамки од­ нієї країни, почалась епоха світової ре­ волюції. Основні сили революції: дик­ татура пролетаріату в одній країні, ре­ волюційний рух пролетаріату в усіх країнах. Головні резерви: пролетарські і дрібноселянські маси в розвинутих країнах, визвольний рух в колоніях і залежних країнах. Напрямок основно­ го удару: ізоляція дрібнобуржуазної демокралї, ізоляція парл'й I I Інтерна­ ціоналу, що являють собою основну опору політики угоди з імперіалізмом. План розташування сил: союз проле­ тарської революції з визвольним рухом колоній і залежних країн»1. Працею «Про основи ленінізму» відкривалися всі 11 видань збірника «Питання лені­ нізму», що підкреслювалося і при пере­ виданні її в б томі «Творів» Сталіна2. Те, що було насправді дуже крутими по­ воротами в політичному курсі, самому Сталіну видавалося лише зміною тактики. Головним ворогом для нього залишалася демократія і її політична опора в ма­ сах — соціал-демократичні партії. Проте, серйозних надій на «пролетарську рево­ люцію» в Західній Європі він уже давно не покладав. Реальні розрахунки можна було ґрунтувати лише на «світовому се­ лі», і глобальна стратегія обережного про­ сування до світового панування будува­ лась на окремих проривах на культурно- політичній периферії світу. Китайський варіант мав бути зразковим, оскільки він сполучав «визвольний рух колоній та за­ лежних країн» з комуністичним, а не наці­ оналістичним керівництвом. Як і тоді, так і в вісімдесят' роки люди на Заході, що планували «холодну війну», мали рацію в одному: лльки згубне для економіки СРСР військово-технічне зма­ гання призвело за сорок шість років до краху комунізму. Але сталося це, на щас­ тя, зовсім не так, як ввижалося тодішнім політикам і військовим Заходу. І великий радянський дисидент Андрій Сахаров не покаявся з приводу того, що сприяв ство­ ренню могутнього ядерного потенціалу СРСР. Тому що воєнна перемога США над комунізмом була б такою ж згубною для цивілізації, як і перемога комуністичного тоталітаризму; вона породила б не тільки «ядерну зиму», але й нечуване поправін­ ня й озлоблення Заходу, що звело б нані­ вець плоди перемоги демократії. Яскра­ во висловив це один із найрозумніших генералів і найрадикальніших антикому- ністів Америки Дуайт Ейзенгауер в пер­ ший рік свого президентства, в промові 4 вересня 1952 року в Філадельфії: «Тільки поразка, понесена в сучасній війні, може бути жахливішою, ніж одер­ жана в ній перемога. Єдиний шлях до перемоги в третій світовій війні — це її попередження»3. Якщо визначати координати прогресу, то, хоч як це парадоксально, все відчутні­ ший військовий баланс сил демократії і тоталітаризму виявився гарантією ви- живання людства, і робота радянських вчених і гуманітаріїв на військовий по­ тенціал тоталітарної держави — СРСР — об'єктивно не була зрадою ні їх націо­ нальних зобов'язань, ні їх загальнолюд­ ських гуманістичних переконань, хоча й повинна була породжувати глибоку внут­ рішню роздвоєність. 530 Драматизм ситуації особливо яскра­ во виявився в робол вчених різних країн над ядерною зброєю. Частина вчених-атомників ще в роки війни на­ магалася поставити роботу над атом­ ною бомбою під фактичний міжнарод­ ний контроль наукового співтоварис­ тва. Цим зокрема пояснюється позиція Нільса Бора, Лео Сілларда, Енріко Фер­ мі, самого Альберта Ейнштейна та ін­ ших фізиків, що значною мірою умож­ ливила проникнення істотних наукових таємниць в середовище радянських атомників. Згадані вчені були катего­ ричними противниками чиєї б не було монополії на секрети атомної зброї, а деякі з фізиків пішли — з ідейних мір­ кувань! — на співробітництво з радян­ ською розвідкою і крадіжку військових таємниць. Протилежну позицію займав, наприклад, Теллер. В СРСР такі ініціатори розробки атом­ ної зброї, як В .І. Вернадський, А.Ф. Йоф- фе, П.Л. Капіца, належали саме до тих вчених, які — можливо, наївно за тих умов — прагнули залишити атомну зброю під контролем наукової громад­ ськості, тоді як молодий Курчатов не мав жодних гуманістичних ілюзій і був гаря­ чим прихильником комуністичної бом­ би. Саме в цьому була засада супереч­ ностей між науковим керівником атом­ ного проекту Капіцею та державним контролером та організатором робіт по проекту Берією. Характерно, що Сталін, приймаючи відставку Капіци, попередив Берію, що опального фізика він йому «не віддасть». Сталін відчував, що неприєм­ ність із Капіцею може перерости на сер­ йозне протистояння з науковою елітою, значущість якої в атомному проеюі він оцінив цілком адекватно. Зрештою, Бе- рія був дбайливим господарем «проекту № 1» і добре опікувався зайнятими в ньому інженерами і вченими. Цей потаємний конфлікт пізніше знайшов продовження в конфлікті Са- харова з Хрущовим, а пол'м і з усім ко­ муністичним керівництвом, що відіграв значну роль уже у формуванні політич­ ної опозиції в СРСР. Як історичний курйоз можна відзна­ чити, що в створенні радянської атом­ ної бомби велику роль відіграв украї­ нець В .І. Вернадський, а американ­ ської — українець Джордж (Георгій) Кістяківський, син Богдана Кістяків- ського, доброго знайомого, колеги і од­ нодумця Вернадського. На Джорджа Кістяківського намагалися вплинути радянські розвідники, але з цього нічо­ го не вийшло. Син самого Вернадсько­ го, теж Джордж (Георгій) і теж профе­ сор одного з американських універси­ тете, був відомим істориком, євразій­ цем і антикомуністом. Рівновага в можливостях знищити цивілізацію —■вкрай небезпечна і хис­ тка умова мирного співіснування, а ко­ ли параноїдальним диктаторам нале­ жить безконтрольна влада в супердер­ жаві, все щохвилі висить на волоску. Без перебільшень можна сказати, що людство чудом пережило середину XX століття. Метафізика часу Західноєвропейські філософи вияв­ ляють певну самонадіяність в оцінці загального значення своєї діяльності. Обговорення в університетських ауди­ торіях, у своїй фаховій спільнол, в кни­ гах, статтях, на багатолюдних міжна­ родних конгресах і вузьких семінарах філософської проблематики сучасності для них є справжнім рухом епохи, — рухом філософської свідомості сус­ пільства, а, отже, і самого суспільного буття, оскільки свідомість від буття не­ віддільна і є його концентрованим ви­ разом. Так уявляв собі справу Геґель, так уявляв її і Гуссерль. Враховуючи, П.Л. Капіца 531 1 Дерріда Жак. Цілі людини І І Після фі­ лософії: кінець чи трансформація? — К., 2000. — С. 126. що обидва вони залишалися мислите­ лями, які формували філософський дискурс століття, можна зрозуміти сло­ ва Жака Дерріда: «Для Гуссерля, як і для Геґеля, розум є історією і не існує іншої історії, крім історії розуму»1 (курсив мій. — М.П.). А, зрештою, чи й справді це вже така самонадіяність? Так уявляється нам, в «совковій» підсвідомості яких міцно сидить уявлення про інтелігенцію як «прошарок», що має історичну провину перед трудовим народом і обов'язок спокутувати цю вину своєю жертовніс­ тю. З західної точки зору інтелектуаль­ на еліта просто краще від інших розу­ міє те, що навколо відбувається, бо та­ кий її фах і така її робота. Те, що інші роблять неусвідомлено, еліта повинна обдумувати і виносити на поверхню громадського самопочуття. Так витво­ рюється те, що Гайдеґґер називав мета- фізикою часу. У всякому разі саме в фі­ лософії треба шукати сліди тих загаль­ них ідей, задумів і цілей, настроїв і по­ ч уте , що визначали напрямок шукань Заходу в усіх сферах ж и т т я . Філософські отці європейської цивілі­ зації XX с т о л іт т я , на яких посилаються сьогодні як на класиків, в більшості сво­ їй формувалися в 20-х роках, а писали в 30-х. їх не чули перед війною, особливо в Німеччині, і почали перечитувати в со­ рокових — п'ятдесятих; виникає проб­ лема, чи не були вони вже тоді, після війни, анахронізмом. Самосвідомість Європи залишалася ретроспективною. Можливо, це й так, якщо говорити про цінність філософських діагнозів стану суспільства. Але концепції Zeit- geist'y («духу часу») 40—60-х років ми можемо розглядати й інакше — не як діагнози, а як симптоми' стану євро­ пейського духу. Характерною рисою панівних світо­ глядних концепцій була їх сконцентро- ваність на суб'єктивності. Когнітивні виміри з їх обов'язковою загальнозна- чущістю все менше цікавлять інтеліген­ тного європейця, він все більше перей­ мається ціннісними і особливо владни­ ми вимірами буття. Цим самосвідомість Європи XX століття відрізняється від традиційного духу Просвітництва, яке насамперед покладало надії на розум, істину і практичну раціональність. Зрештою, увага до суб'єктивних вимірів людської життєдіяльності сама по собі не виводить із просвітницької парадиг­ ми, оскільки, як це стало зрозумілим з деяким запізненням, навіть для Геґе­ ля — автора «Феноменології духу» — суб'єктивність є відправною точкою. Але про Розум і Прогрес важко стало говорити після Освєнціма, і це визна­ чає різницю між ідеологією Просвіт­ ництва і «духом часу» другої половини XX століття. Розвиток освіти, науки і техніки не дає жодних гарангій проти вселюдських катастроф і провалля в такі безодні жаху, про які навіть в кри­ ваві часи якобінської гільйотини не можна було й подумати. Пам'ять про крематорії не дає можливості безжур­ но повторювати: «Нічого, добро візьме гору»; сучасний образ сатанинських сил зла безмірно далекий від образу оперного Мефістофеля. Свідомість За­ ходу спрямована на осмислення при­ роди людини, витоків добра і зла в світлі трагічного досвіду ЗО—40-х ро­ ків, що перекреслював оптимістичні надії Просвітництва. Дивовижно, але всі сучасні антропо­ логічні концепції природи людини ма­ ють витоки в суто сцієнтистській і пози­ тивістській європейській традиції. Дже­ рела «філософії розуміння» XX століття не стільки в філософії релігії Шляєрма- хера і протестантській герменевтиці, скільки — через Гуссерля — в надзви­ чайно раціоналістичній теорії значення і смислу німецького математика кінця XIX століття Ґотлоба Фреґе. 532 Вже XIX століття знаменувалося емансипацією природничих наук від філософії та їх спробами покладатися насамперед на філософське значення своїх власних загальнотеоретичних до­ сягнень. Філософськи осмислена пози­ тивна наука розглядається як єдино на­ дійний репрезентант «духу часу». Це стосується фізики і такої знакової фі­ гури в ній, як Ернст Мах, це стосується і математики, що вийшла на філософську авансцену дослідженнями безконеч­ ності і неперервності в теорії множин та її логічних реконструкціях. Фреґе був мислителем-математиком і запо­ чаткував емансипацію логіко-матема- тичного аналізу від традиційної філо­ софії, зробивши спробу перекласти вічні проблеми на точну мову дедук­ тивних наук. Уже в теорії Фреґе приймалась ду­ альність доказу і розуміння, оскільки «значення» роздвоїлось на «смисл» і власне «значення» (das Sinn та die Be­ deutung). Фреґе надав цим поняттям точного формулювання, зручного для математичних теорій. Значення змін­ ної, як і результат математичної опера­ ції (дії), є об'єкт (наприклад, число), тоді як сама дія чи операція є смисл на­ писаних на папері знаків. З цих ідей виходили і Рассел, і Гуссерль, але ви­ значені ними шляхи розійшлись. Про­ довжуючи працю Фреґе по логічному аналізові основ математики, Рассел, логіки-математики і філософи логічно­ го позитивізму явно чи неявно виходи­ ли з уявлення про значення як сукуп­ ність позначених об'єктів. Справа в тому, що логіка і математика по можли­ вості спирається на екстенсіональні (об'ємні) характеристики виразів. Для неї, зокрема, «істина» є не метафізичне поняття, а просто множина всіх істин-* них тверджень; відповідно «визначити поняття істини» означає прозаїчну річ — вказати якимось чином сукуп­ ність усіх істин (тобто об'ємів, що на­ зиваються «істинними реченнями»). На цьому шляху вдалося створити прекрасну теорію доказу. Гуссерль, феноменологія, а потім і екзистенціалізм відправлялися від ту­ манної ідеї смислу як суб'єктивної да- ності, як репрезентації світу в людсько­ му дусі й інтелекті. Феноменологію Гус- серля цікавить саме інтенсіональний (змістовний) бік мислення, мислитель- ний процес як розуміння і оперування смислами. Філософія логічного позитивізму, за­ сади якої сформувалися в міжвоєнній Австрії («Віденське коло»), стала над­ звичайно авторитетною в науковому середовищі в 40— 50-ті роки, насампе­ ред в США, куди переважно емігрували австро-німецькі та польські ліберальні вчені. Вона добре узгоджувалася з формалістичним трактуванням матема­ тики та емпіристським і чисто інстру­ ментальним тлумаченням здобутків но­ вітньої фізики, розвинутим, зокрема, Копенгагенською школою. Погляд на наукову теорію як на всього лише зна­ ряддя для передбачення результалв спостереження і експерименту не за­ довольняє багатьох вчених, але має свої практичні переваги. Розвиток ма­ тематичної фізики такий бурхливий, що упевненість в істинності її побудов зав­ дяки все тоншим математичним дока­ зам та все винахідливішим експери­ ментам досягається набагато раніше, ніж розуміння смислу наукових від­ криттів. В емпіричних науках взагалі в цей період все ширшого застосування набуває поняття імовірності, а в кван­ товій механіці передбачення імовір­ ності результалв експерименту просто вилсняє класичне причинне пояснен­ ня. Місце непорушної об'єктивної при­ чини займає математичне очікування, а відтак руйнується вся звична схема на­ укового пояснення природних явищ. 533 Для визначення того, прийнятна фізич­ на теорія чи ні, достатньо обчислювань, математичних доказів та експеримен­ тальної перевірки. Фізика прагне вза­ галі відмовитися від таємничого «смис­ лу», обмежившись так званим «фізич­ ним смислом» формул'як результатом їх співвіднесення з досвідним матеріа­ лом через шерег проміжних гіпотез та обчислень. Головне ж — зміст того, що розповідає нам про реальний світ абс­ трактна теорія мовою математики, — залишається при цьому (принаймні на перших стадіях розвитку теорії) за ме­ жами розуміння. Колись кардинал Бел- лармін був готовий погодитися з Галіле- єм, аби лльки вчений визнав свою гелі­ оцентричну гіпотезу не більше ніж ма­ тематичним інструментом для обчис­ лень. Сьогодні, здається, сама наука для зручності обирає погляди інквізиції. Що приховувалося за релятивістською «відмовою від об'єктивної істини» в ма­ тематизованому природознавстві? Наука XX століття, по суті, ні на хвилину не від­ мовлялась від максималізму своїх давніх борців за істину. Найрадикальніший ре­ лятивізм і конвенціоналізм не віддав скептикам жодної формули. Однак, неп­ римиренним залишився захист істини лльки як захист наукової обґрунтованос­ ті обстоюваних тез процедурами доказу, верифікації та фальсифікації гіпотез. Що ж до смислу наукових тверджень, то тут точні науки готові були визнати безмеж­ ну готовність до компромісів. Теоретичне природознавство вирвалося на безмеж­ ний простір таких високих абстракцій, що їм неможливо знайти відповідників в нашому чулєвому досвіді, як неможливо уявити безконечність чи ультрафіолето­ вий колір. Старовірський «діалектичний матеріалізм» уперто намагався тримати­ ся за наочно уявлювані предмети, але вмістити свої абстракції в світі речей, які можна побачити, помацати і лизнути, на­ ука давно не може. В цьому і полягала відмова позити- вістськи налаштованої науки від уні­ версальності та об'єктивності істини. І джерела такої пізнавальної настано­ ви — в природі наукового прогресу, що мусив звільнити мислення теорети­ ка від пут хибної «наочності» і «оче­ видності». А альтернативу «дійсного смислу» і «правильного розуміння» по­ за світом безпосередньо спостережу­ ваних або хоча б уявлюваних речей знайти не вдавалося. Пов'язаність логіко-математичного та структурно-лінгвістичного формалізму з обчислювальною технікою, що почала бурхливо розвиватися в 50-х роках, під­ тримувала авторитет аналітичної філо­ софії. Однак, розвиток досліджень та подальша їх технічна спеціалізація не привели до утвердження раціоналізму в новітній логіко-позитивістській фор­ мі. Зосереджуючись на екстенсіональ- них характеристиках світу, втрачаючи контакт із смисловими його характе­ ристиками, раціоналізм у формі аналі­ тичної філософії науки опинився в ролі філософсько-логічної секти і в другій половині століття втратив серйозний вплив на духовну історію. Впродовж 30—60-х років реалізація програми логічного аналізу дедуктив­ них наук принесла видатні результати і дозволила принаймні сказати, які зада­ чі проекту є розв'язними. В цілому спроба відобразити всю конструкцію науки в стрункій системі дедуктивних побудов виявилася максималістською і нездійсненною. Але для гуманітарії, мабуть, найістотніше не відкриття принципової неповноти дедуктивних побудов, а відмова від спроб радикаль­ ного усунення «абстрактних об'єклв». Первісний задум Рассела полягав у то­ му, щоб будь-яку розмову про класи або множини перевести в розмову про індивідуальні речі та їх властивості. Немає абстрактної сутності «солод- 534 кість», а є множина солодких речей. Немає класу «пролетаріат», а є кон­ кретні робітники, які заробляють на хліб своїми руками. Звичайно, побудо­ ва зручної математичної моделі, що об­ ходилась би без таких абстрактних об'єклв, як класи, не доводила б спра­ ведливості ліберального індивідуаліз­ му, бо життя не є математика. Але все ж із перемогою номіналізму ліберальний світогляд одержав би певну підтримку. Проте, інтенсивні пошуки номіналіс­ тичних розв'язань в логіці і метамате- матиці в 40—50-х роках закінчились врешл невдачею. Найістотніше для європейської сві­ домості питання полягає в тому, чи ідеї і цілі, які є безконечними і вллюються в інтелектуальних, моральних та право­ вих нормах, належать до сукупної гро­ мадської свідомості, зокрема реалізу­ ються в цілях нації і держави, — чи ці­ лі мають переслідуватися лльки окре­ мими людьми, а справа держави та ін­ ших загальнонаціональних інститу­ цій — стежити за дотриманням норм, і не більше. Пріоритет національно-дер­ жавницької ідеології означав би також прийняття за вихідний принцип потре­ би не окремих індивідів, а «суспільства в цілому» чи «соціальних класів в ціло­ му», тобто абстрактних об'єклв, — со­ ціальних фантомів, що протистоять ре­ альним людям. Віддаленим відповідником тих номі­ налістичних концепцій філософії нау­ ки, які прагнули усунути абстрактні сут­ ності і мати справу винятково з реаль­ ними спостережуваними об'єктами чи подіями та їх передбачуваною поведін­ кою, в соціальних науках XX століття залишались економічні теорії австрій­ ської школи, що пустила глибоке корін­ ня в Америці. Львів'янин за народжен­ ням Людвіґ фон Мізес, твердий консер­ ватор в політиці і радикальний ліберал в економіці, став професором універ­ ситету Нью-Йорка, а його молодший ві­ денський колега Фрідріх фон Гаєк вже після війни переїхав з Лондона до уні­ верситету Чікаґо. Тут, в Чікаґо, панував ліберально-консервативний напрям економічної .науки, представники якого ставилися непримиренно вороже до «Нового курсу» Рузвельта. Пізніше ви­ датний представник цієї школи Мілтон Фрідмен став натхненником, ідеологом і практиком неоконсервативного лібе­ ралізму. Як Біблію сучасного лібера­ лізму світ досі сприймає книгу фон Гає- ка, що підбивала підсумок його плідної прагматичної й ідеологічної діяльності. Лауреат Нобелівської премії з економі­ ки, Гаєк в кінці 60-х років почав працю­ вати над узагальнюючою підсумковою працею з політичної і соціальної філо­ софії — «Право, законодавство і сво­ бода», яка стала чи не найпослідовні­ шим викладом філософії сучасного лі­ бералізму. Гаєк категорично твердить, що будь- яка спроба визнати цілі людської ді­ яльності також і цілями суспільства і держави неминуче призводить до тота­ літаризму. Цілі можуть бути лльки ін­ дивідуальними, і задача суспільства полягає в тому, щоб узаконити такі норми, які б дозволяли жити і конкуру­ вати людям з різними цілями. «Отож правила поведінки, що існують у «ве­ ликому суспільстві», призначені не для того, аби призводити до окремих пе­ редбачуваних результалв для окремих людей; вони є багатоцільовими інстру­ ментами, що розвинулися внаслідок пристосування до певних типів навко­ лишнього середовища, бо допомагали впоратися з певними типами ситуа­ цій»1. Приблизно в тому ж напрямку рухалася думка'англійського лібераль­ ного мислителя Джона Роулса (його «Теорія справедливості» вийшла в Окс­ форді 1972 року); Гаєк, однак, більш радикальний, тому що для нього будь- 1 Див.: Хайєк Ф.А. Право, законодавс­ тво та свобода. — К., 1999. — Т. 2. — С. 15. 535 1 Див.: Дерріда Жак. Цілі людини // Піс­ ля філософії: кі­ нець чи трансфор­ мація? — С. 16. яка ідея соціальної справедливості є міражем, оскільки ґрунтується на фан­ томі — загальнонаціональній цілі. Ці пізні публікації підсумовували ідейний досвід багатьох років і десятиліть кон­ сервативного лібералізму. Концепція Роулза піддавалась крити­ ці Полем Рікером, і ця критика цілком відноситься також і до Гаєка; Рікер за­ значає, що відбір норм неявним чином ґрунтований на загальноідеологічних цільових пріоритетах і тим самим при­ ховано приймає поняття загальнонаці­ ональної мети, якій ці норми мають в майбутньому служити. Аргументи про­ ти такої критики містяться уже у Гаєка і свідчать про глибоко консервативний характер неоліберальної концепції свободи. На відміну від окремих норм чи правил, за Гаєком, неможливо «від­ творити всю систему норм, бо нам бра­ кує знань про весь той досвід, що брав участь в її формуванні. Тому систему норм загалом ніколи не можна звести до якоїсь свідомої конструкції, спрямо­ ваної на відомі цілі; вона має залиша­ тися для нас успадкованою системою цінностей, яка керує даним суспільс­ твом»1. Отже, систему норм ми не виби­ раємо, як не вибирають батьків і бать­ ківщину, — як цілісність вона дана тра­ дицією. Така традиційна система норм не піддається раціональній перевірці, бо її міняти не можна навіть тоді, коли вона нерозумна. Без усякої гаранлї якості ми приймаємо цю даність, як консерватори, а далі вже можемо ре­ формувати суспільство по частинках в ліберальному напрямку. По суті те, що говорить Гаєк, повністю відповідає консервативному реформа­ торству, як його охарактеризував Карл Маннгайм. Але у вченні про соціальні і індивідуальні цілі та норми Гаєк — пос­ лідовний ліберал. Можливо, це ілюзія або недосяжний ідеал, але саме так, як у Гаєка, мало б виглядати послідовно лі­ беральне суспільство: жодного приму­ су у виборі цілей, вільна боротьба плат­ форм і проекл'в, — при строгому дот­ риманні норм, не тільки формально закріплених у праві, а й не виражених явним чином у будь-яких текстах. Європейська і американська реаль­ ність після війни виявляє все більшу схильність до подібного раціоналістич­ ного консервативного прагматизму, а філософія схиляється до альтернатив­ ного способу мислення. Взагалі праг­ нення до володіння світом речей пов'язується із споживацьким суспільс­ твом і американізмом. Надзвичайна по­ пулярність в повоєнні роки такої важкої для сприйняття літератури, як твори Гус- серля чи Гайдеґґера, пояснюється при­ вабливістю саме вихідного принципу їх філософії — прагнення поглянути на світ людини не через речі, що її оточу­ ють, а зсередини, з її духовного єства. Європейська свідомість повоєнного часу не приймала послідовно індивіду­ алістичного лібералізму — в ній від­ чутна гостра потреба в нетоталітарному колективізмі, християнському або наці­ ональному. Найяскравішою правою політичною опозицією ліберальному американізму в післявоєнній Європі був націоналізм харизматичного лідера Франції де Ґол- ля, що послідовно боровся проти «ат­ лантичної» лінії, виходячи з горніх прі­ оритетів величі нації і держави. Ідео­ логію ґоллізму глибоко обґрунтовував письменник, інтелектуал і політик Анд- ре Мальро, що в тридцяті роки був над­ звичайно лівим і зберіг свій ентузіазм, трансформувавши його в патріотичні ґоллістські форми. 5 березня 1948 року в залі Плейель Мальро виголосив своє «Звернення до інтелігентів». Він почав з того, що дра­ ма XX століття полягає в одночасній агонії міфу про Інтернаціонал і беспре- цедентній інтернаціоналізації культу- 536 ри. Після Мішле і Жореса вважалось, що ти тим більше людина, чим менше зв'язаний з батьківщиною, і Гюго мріяв про Сполучені Штати Європи як прелю­ дію до Сполучених Штатів Світу. Росія, зробивши «Інтернаціонал» своїм гім­ ном, привласнила мрії XIX століття. Андре Мальро говорив про три цен­ три світової цивілізації — СІНА, Європу та Росію. Вибір його був на користь Єв­ ропи як культури і політичного тіла ци­ вілізації. Однак, Мальро почував якусь порожнечу в європейському домі. Він говорив про драму сучасної Європи і визначав її як «смерть людини». Євро­ па, що залишається для світової цивілі­ зації вищою цінністю, втрачала, на дум­ ку Мальро, ентузіазм визволення, який охоплював її в давні революційні часи і який вона знову пережила в роки вій­ ни з фашизмом. Вона не знаходила тієї сили прагнення людини до величі, яка одна допомагає їй вистояти перед ли­ цем всесильної смерті. Вихід письменник вбачав у повер­ ненні назад до національного дому. На­ вівши факти взаємопроникнення націо­ нальних культур через видання і перек­ лади, а передовсім через кіно, Мальро протиставить торжеству транснаціо- нальності той рух, який «відкидає» нас в наші батьківщини. Ми, говорив Маль­ ро, не можемо без батьківщин і хочемо бачити Європу такою, яка підносилась би над ними, але не заміняла їх. Це по­ вернення в національний дім гарантує повноцінний розвиток культури, бо «тільки в спадкоємцеві відбувається метаморфоза, що народжує життя». В цій апологетиці «ентузіазму визво­ лення» відчутне прагнення до величі і сили, персоніфікованих у національній державності, і такий варіант самосві­ домості Європи все менше був здатний володіти умами її культурної еліти. В повоєнній Європі агресивному фашист­ ському націоналізмові та ідеології «ді­ алектичного матеріалізму», виродже­ ного в безсердечну схоластичну догма­ тику, протиставиться і християнського, і атеїстичного ґатунку гуманізм, що на­ буває нових, персоналістських і суб'єк­ тивістських рис. Підбиваючи в згаданій вище статті підсумки духовного розвитку Європи XX століття, Жак Дерріда говорив про перехід від довоєнного інтелектуаліст- ського або спіритуалістського гуманіз­ му Брюншвіґа і Берґсона до екзистен- ціалістських концепцій «людино-ре- альності» і Геґелівсько— Гуссерлів- сько— Гайдеґґерівської антропології. «Визначені так, гуманізм і антрополо­ гізм протягом цього періоду мали спільний ґрунт християнського чи ате­ їстичного екзистенціалізму (правого і лівого), марксизму у класичному стилі. А якщо брати гасла з ґрунту політичних ідеологій, антропологізм залишається непоміченою і, безперечно, спільною основою марксистського і соціально- демократичного чи християнсько-де­ мократичного дискурсу. Ця глибока згода була уповноважена у своєму фі­ лософському вираженні антропологіч­ ними читаннями Геґеля (інтерес до «Феноменології духу», як вона була прочитана Кожевим), Маркса (приві­ лей, наданий «Рукописам 1844 р.»), Гуссерля (чия дескриптивна і регіо­ нальна праця підкреслювалася, але трансцендентальні питання якої ігно­ рувалися) і Гайдеґґера, чиї проекти фі­ лософської антропології або екзистен­ ціальної аналітики були відомі чи пам'яталися («Буття і час»)»1. Так ши­ роко зрозумілий (від Геґеля і Маркса до Гуссерля і Гайдеґґера) «антропологізм» не сприймає ідеології об'єктивної істо­ ричної сили чи місії, що протистоїть ін­ дивідуальним потугам як фатум. Перевідкриття Маркса завдяки дос­ лідженням «Філософсько-економічних рукописів 1844 року» на тлі нового ін- 1 Див.: Дерріда Жак. Цілі людини //Піс­ ля філософі!: кі­ нець чи трансфор­ мація? — С. 120— 121 537 1 Див.: Габермас Юр- ген. Філософський дискурс Модерну. — K., 2001. - С. 53. тересу до «Феноменології духа» Геґеля до певної міри відроджувало старий європейський (і особливо німецький) романтизм. Маркс виходив із тези про відчужен­ ня людини від її власної сутності в гро­ мадянському суспільстві, яке він харак­ теризує як царство грошей і розрахун­ ку. Як показав Юрґен Габермас, вони майже л'єю ж мовою спочатку сформу­ льовані німецькими романтиками епо­ хи Просвітництва і знайшли ясний ви­ раз у «Листах про естетичне вихован­ ня» Шіллера, написаних ще 1793 року. «Його вибір слів нагадує нам молодого Маркса. Винайдений годинниковий ме­ ханізм править йому за модель як для уречевленого економічного процесу, що відмежовує задоволення працею від самої праці, засоби від цілей, зусил­ ля від нагороди, ...та к і для автономі- зованого державного апарату, який відчужує себе від громадян, «класифі­ куючи їх як об'єкти державного управ­ ління і підпорядковуючи бездушним законам»... На тому самому подиху, на якому він критикує відчужену працю та бюрокралю, Шіллер виступає проти ін­ телектуалізованої і вузько-спеціалізо- ваної науки, що віддаляється від проб­ лем повсякденності...»1 Перед філо­ софським поглядом повоєнної Європи постав новий, антитоталітаршії Маркс — Маркс-романтик з його кон­ цепцією відчуження, що була уже тоді основою історичного оптимізму. Маркс врешл дійшов висновку, що сутністю людини є сукупність суспіль­ них відносин. Спочатку ці слова були спрямовані проти тих, хто шукав сус­ пільні відносини десь поза людиною; Маркс і Енґельс наполягали, що нічого поза конкретними людьми, їх реальною життєдіяльністю не існує, і всі пошуки соціальних структур повинні виходити з цього найважливішого пункту — не­ має «суспільства» і «структур» його, а є люди, які діють, сподіваються, радіють і страждають. Мірою того, як Маркс за­ глиблювався в аналіз соціальних — пе­ редусім економічних — структур, люди якось зникали з горизонту. Залишалося те, що не зникає, коли щезають кон­ кретні люди, — соціально-економічні структури. 1 тоді у вченні Маркса проб­ лема виначення «сутності» або «при­ роди» людини непомітно переросла на проблему об'єктивної і раціональної наукової характеристики соціальних структур як сукупності (системи) сус­ пільних відносин. Стара проблема сутності й існування, яка надихала і раннього Маркса, набула в «дозрілому» марксизмі форм співвід­ ношення «буття і свідомості», де до буття вже залічували щось зовсім інше, ніж просте людське «бути», — а саме сукупність економічних форм. Первіс­ ний афоризм «das Bewusstsein ist das bewusste Sein» («свідомість є усвідом­ лене буття») перетворився на догмати­ ку «суспільного буття», що визначає «суспільну свідомість». Неприйнятність об'єктивізму для Гус- серля, його учнів і продовжувачів — «екзистенціальних аналітиків» Гайдеґ- ґера, Ясперса, Сартра викликана, зок­ рема, постійною плутаниною побутової свідомості між духовними та речовими явищами, спробами раціонального мислення завжди репрезентувати пред­ метом духовні явища, — або, як сказав би логік, плутаниною між інтенсіона- лом та екстенсіоналом. Гайдеґґер ілюс­ трує це прикладом: ренесансний ху­ дожник домальовував у куточку карти­ ни серед зображуваних персонажів та­ кож і себе самого (хоча його Я має бу­ ти репрезентоване духом і смислом картини, способом бачення світу, а не одним із об'єктів, намальованих на ній). Додамо до цього, що ренесансне тлумачення людини як істоти, створе­ ної за образом і продобою Бога, озна- 538 чає перетворення на предмет також і Бога, що набуває в зображеннях рене­ сансних художників рис античного чи біблійного старця. Як і Гуссерль, і Гайдеґґер, Жан-Поль Сартр виходив із того, що людина у сво­ єму людському світі не є «річ серед ре­ чей». В лекції 1946 року про екзистен­ ціалізм, що одразу принесла уже відо­ мому письменнику-філософу надзви­ чайну популярність, він говорив: «Лю­ дина — то передовсім проект, який здійснюється суб'єктивно, а не мох, не пліснява і не цвітна капуста... Насам­ перед екзистенціалізм віддає у воло­ діння кожній людині її буття і покладає на неї повну відповідальність за існу­ вання». Кожна людина проектує себе на плин буття, оцінюючи його, надаючи йому смисл відповідно до того, як вона мислить саму себе і якою міркою міряє свою власну сутність. І якщо вона не хоче осмислювати своє буття, якщо во­ на звіряється на його нерозпитану і не- осмислену звичність, на його мутний і невиразний плин, то це не звільняє її від відповідальності. Гуманізм набуває індивідуалістичних вимірів. Тема нудоти, «закинутості в бут­ тя» з його липкою пересічністю, мерзо- тами і тривогою (Сартр), що настійливо звучить у європейській повоєнній куль­ турі і самосвідомості, може здатися оз­ накою духовної хвороби західної циві­ лізації. Проте, насправді вона свідчила про загострену самокритичність і готов­ ність до радикальних змін. В цьому сенс новітньої суб'єктивності. В цьому, власне, сенс і туманної ме­ тафізики Гайдеґґера. Тією рисою ново­ європейської культури, яку Гайдеґґер вважає відповідальною за всі катастро­ фічні наслідки, є орієнтація на пред­ ставлення, репрезентацію, по-німецьки І/ог-БІеІІипд, тобто на «постановку пе­ ред собою» всього, в чому живе люди­ на, у вигляді речей, об'єктів, сутностей, сущого (як отой ренесансний худож­ ник, що вміщує свій автопортрет на картині як «річ серед речей»). Перек­ ладач і послідовник Гайдеґґера В.В. Бі- біхін вводить для виразу цієї ідеї в ро­ сійську мову неологізм постав (від поставлять, постачати) як назву ді­ яльності по перетворенню всього, з чим має справу дух людський, на низку об'єклв, на наявне майно. Таким чином створюється картина світу, в якій роз­ ташовані та в різний спосіб упорядко­ вані об'єкти, що в сукупності являють собою суще. Поза сущим залишається те, що власне і є головним і забуваєть­ ся метафізикою новоєвропейської культури — Буття. Забути, за-бути означає залишити бути десь «за». Критично переглянувши теорію вла­ ди і взявши за основу поняття техніки як «остову», Гайдеґґер, за словами Га- бермаса, став «здатний розглядати фа­ шизм безпосередньо як симптом і кла­ сифікувати його в одному ряду з аме- риканізмом та комунізмом, як прояв метафізичного домінування техніки. Лише після цього повороту, фашизм, подібно до ніцшевської філософії, за­ раховується до об'єктивно амбівален­ тної фази подолання метафізики. Ра­ зом із цим смисловим зрушенням, акти- візм та децизіонізм самоствердженого тут-буття втрачає — в обох його версіях, як екзистенціалістській, так і націонал-революційній — його буттє- ворозкриваючу функцію; лльки тепер його пафос самоствердження сягає підвалин домінуючої в Модерні суб'єк­ тивності»1. Це, власне, було головною ідеєю уже у Гуссерля: «натуралізм» і «об'єкти­ візм» неприйнятні, бо позбавляють ро­ зум його безконечної інтенції і роблять «картину світу» сукупністю речей, а не безконечним смислом. А смисл і істина є не предметом, а ніби променем, наці­ леним людиною назовні. «Навколиш- 1 Див.: Габермас Юр­ ген. Філософський дискурс Модер­ ну. — K., 2001. — С. 158. 539 1 Див.: Гуссерль Эд­ мунд. Философия как строгая нау­ ка. т - Новочер­ касск, 1994. — С. 105. 2 Див.: Там же. — С. 108. 3 Див.: Там же. — С. 109. 4 Див.: Там же. — С. 122. 5 Див.: Там же. — С. 126. ній світ — це поняття, притаманне вик- лючно духовній сфері. Що ми живемо в нашому нинішньому світі, яким визна­ чаються всі наші труди і турботи, — це факт, що звершується чисто в дусі. Нав­ колишній світ — це духовне явище на­ шого особистого і історичного життя1. Світ — це спосіб бачити світ, це смисл побаченого, а не купа речей. Звідси і Гайдеґґерове: істина — не «відповід­ ність речі і інтелекту», а щось подібне до світла. Ми бачимо річ, якщо вона ос­ вітлена; але коли ми намагаємося замі­ нити ідею світла-істини аналізом кри­ теріїв прийнятності істини, доказів, ми заміняємо світло речами, освітлени­ ми ним. Велика зневага до всієї проб­ лематики теорії доказу відчувається у вислові Гайдеґґера «подія істини»: фі­ лософу абсолютно нецікаво, як відріз­ нити істину від хиби, — йому достатньо знати, що істина «відбувається», як і ін­ ші духовні події. Гуссерль вбачав особливість євро­ пейського мислення і Європи як духу і культури в появі — ще в античності — філософі! як особливого способу свідо­ мого творення норми життєвої та інте­ лектуальної діяльності. Саме абстрак­ тна норма несе в собі вимогу безконеч­ ності — на відміну від плиткого «уза­ гальнення досвіду» або від мертвої і неусвідомленої традиції. «Постійна спрямованість на норму внутрішньо притаманна інтенсіональному життю окремої особистості, а звідси і націям з їх особливими спільностями і, нарешті, всьому організму об'єднаних Європою націй»2. «Одночасно формується но­ вий спосіб суспільних об'єднань і нова форма постійно діючих спільнот, ду­ ховне життя яких несе в собі завдяки любові до ідей, виготовленню ідей і ідеальному нормуванню життя* безко­ нечність в горизонті майбутнього: без­ конечність поколінь, що оновлюються під дією ідей»3. В цій характеристиці античності поєднано аналіз гуманітарії і аналіз наукової свідомості Європи: «Древність подала приклад: одночасно з математикою були вперше відкриті безконечні ідеали і безконечні задачі. Це стало на всі пізніші часи дорого­ вказною зорею науки»4. Задум Гуссерля, сформульований на схилі його життя і за умов нацистсько­ го «присмерку Європи», був грандіоз­ ний. «Щоб осягнути протиприродність сучасної «кризи», треба виробити по­ няття Європи як історичної телеоло­ гії безконечної мети розуму; треба по­ казати, як європейський «світ» був по­ роджений з ідеї розуму, тобто з духу філософії. Потім «криза» має бути по­ яснена як уявний розвал раціоналізму. Причина утруднень раціональної куль­ тури полягає, як було сказано, не в суті самого раціоналізму, але лише в його озовнішненні, в його перекрученні «натуралізмом» і «об'єктивізмом». Є два виходи з кризи європейського іс­ нування: присмерк Європи у відчужен­ ні її раціонального життєвого смислу, ненависть до духу і впадіння в вар­ варство, або ж відродження Європи в дусі філософії завдяки подоланню на­ туралізму героїзмом розуму»5. В оптимістичному проекті Гуссерля відчутне прагнення відродити на новій основі віру в розум і прогрес, прита­ манну Просвітництву. Неймовірно, але це писалося мислителем тогочасної Ні­ меччини, переслідуваним як єврей і ін­ телігент, за два роки до смерті, в глупу ніч безпросвітної реакції. Дещо пізні­ ше, 1943 року, в американській емігра­ ції великий німецький письменник То- мас Манн в доповіді про свій роман на біблійні теми «Йосиф та його браття» пояснював свій задум: «Я розповідав про народження «я» з первісного ко­ лективу, — Авраамове «я», яке не вдо- вольняється малим і вважає, що люди­ на має право служити лише вищому — 540 прагнення, яке приводить його до від­ криття Бога. Притязания людського «я» на роль центру світобудови є переду­ мовою відкриття Бога, і пафос високо­ го призначення «я» від самого початку пов'язаний з пафосом високого при­ значення людства»1. Варто навести довгу цитату з цієї до­ повіді Томаса Манна, прочитаної в най­ тяжчі і підсумкові для нього і для Ні­ меччини часи. «Шлях від землі Ханаа- нейської в Нове Єгипетське царство — це шлях від благочестивої примітив­ ності, від праотців, що ідилічно твори­ ли і споглядали Бога, до високого сту­ пеня цивілізації з її спокусами і снобіз­ мом, що доходять до абсурду, в країну онуків, де Йосифу саме тому так добре і дихається, що він сам — один із ону­ ків, і душа його відкрита для майбут­ нього. Шлях, що веде вдалину, зміна, розвиток дуже сильно відчуваються в цій книзі, вся її теологія зв'язана з роз­ витком і виводиться з нього, точніше, з трактуванням притаманної Старому за­ повітові ідеї союзу між Богом і люди­ ною, тобто думки про те, що Богу не обійтись без людини, людині — без Бо­ га і що прагнення того й другого пере­ плітаються між собою. Адже й Богові властивий розвиток, він теж змінюєть­ ся і йде вперед; від демонізму волода­ ря пустельного космосу до одухотворе­ ності і святості; і подібно до того, як він не може пройти цей шлях без допомоги людського розуму, так і розум людини не може розвиватися без Бога. Якби мене попросили визначити, що особис­ то я розумію під релігійністю, я сказав би: релігійність — це уважність та пос­ лух; уважність до внутрішніх змін, які відбуваються в світі, до мінливої кар­ тини уявлень про істину і справедли­ вість; послух, який негайно пристосо­ вує життя і дійсність до цих змін, до цих нових уявлень і слідує таким чином ве­ лінням розуму. Жити в гріху — означає жити не так, як цього хоче розум, з неу­ важності чи непослуху чіплятися за застаріле і відстале і продовжувати жити в цьому заблудженні «Турбу­ ватися про Бога» — означає всіма си­ лами своєї душі слухати веління світо­ вого розуму, прислуховуватися до но­ вої істини і необхідності, і звідси ви­ пливає особливе, релігійне поняття про глупоту: глупоту перед Богом, яка не відає цієї турботи або намагається від­ дати їй данину, але робить це так незграбно, як батьки Полфара »2 Бог, що знаходиться в становлен­ ні, — чи не чистий це Геґель з його сві­ товим духом, який вічно.розвивається? Краще сказати, що це Ґете, який дійсно становив літературний і філософський простір творчості Томаса Манна (Ґете належить також ідея роману на старо- заповітні сюжети). Світовий розум — це також з арсеналу Просвітництва. Однак, тут є ідеї, покликані до життя найновітнішими тенденціями. Адже Бог Томаса Манна — це той Бог, який відкривається в свідомості і житті кож­ ній людині, і у кожної людини, а, разом з тим для кожного історичного етапу розвитку людства Бог свій і неоднако­ вий для всіх. Згідно з Томасом Манном, вихід людини за межі власного гори­ зонту буття, до свого Бога починається тоді, коли вона починає питати себе, хто вона є. Буття взагалі — це «незапи­ тане» буття, за Гайдеґґером, апріорна передумова життя, a priori не в розу­ мінні Канта, не як формальні переду­ мови пізнання, а як той життєвий плин, що в нього ми «закинул» (Сартр) і який ми сприймаємо некритично. Пошуки «я» є в такому розумінні пошуками шляху від «я» до «над-Я», а через цю трансцендентність — до «іншого». Мі­ фологія книги Танах — Старого запові­ ту — перетворюється на модель безко­ нечної подорожі людини в пошуках своєї ідентичності. 1 Див.: Манн Томас. Иосиф и его бра­ тья. — М., 1968. — Ч. 2. — С. 911. 2 Див.: Там же. — С. 912— 913. 541 1 Див.: Габермас Юр­ ген. Філософський дискурс Модерну. — С. 157— 158. Хід думки Гуссерля про «історичну телеологію безконечного розуму» як «поняття Європи» виявляє спільність із літературно-міфологічними конструк­ ціями Томаса Манна. Бог Старого запо­ віту в уявленні німецького письменни­ ка потребує опредметнення і відчужен­ ня в людині, в людському Я, що вибо­ рює в історії свободу духу, а не просто грається людськими долями. «Безко­ нечний розум» не може бути стабіль­ ним і окресленим ідеалом, як того ви­ магав би класицизм, що вміщував цю ідеальну норму в античності. Філософ­ ський розум, сформований античністю для всієї європейської історії, може бу­ ти безконечним лльки тому, що вима­ гає розвитку і становлення, «уважності і послуху» щодо історії. Таке нестандартне тлумачення Бога і віри зовсім не настільки далеке від християнської теології, як це може зда­ тися на перший погляд. Томас Манн по­ ходив з ганзейського бюрґерства, яке своє почуття гідності ґрунтувало на протестантській етиці. З школи протес­ тантської теології вийшли мало не всі німецькі філософи-класики, а протес­ тантські вчені були з часів Лессінґа і Гердера зайнял так званою «синоптич­ ною проблемою». Євангеліє вони вив­ чали як філологи вивчають рукотвор­ ний текст; сакральний текст у протес­ тантській теології розглядається як Сповіщення, але не як реальна історія, а як рукотворний текст з усіма філоло­ гічними наслідками. Від Шляєрмахера осередком істини вважають ту точку, яка називається особистість. Міст між індивідами і справжнє середовище ві­ ри є чуттєва єдність, єдність «релігій­ ного досвіду». Положення Гуссерля про безконеч­ ність цілі і норми висуває перед духов­ ною Європою, що перебудовувала свою ментальність на персоналістських заса­ дах, найскладнішу проблему: як зберег­ ти індивідуалізм і персональну волю, якщо цілі належать не індивіду, а гру­ пі — нації, класу, державі? В персона- лістському «екзистенціальному аналі­ зі» Гайдеґґера було слабке місце: він, абстрактно кажучи, допускав тракту­ вання волі і вибору як колективної волі і колективного вибору — і це стало та­ кож і його особистим вразливим пун­ ктом: Гайдеґґер послизнувся на некон- трольованому індивідуалізмі в 1933 ро­ ці, непомітно перейшовши межу між особистим і колективним Я, що вияви­ лося в його підтримці нацистів. Незва­ жаючи на всю самовіддану публіцис­ тичну роботу його колишньої студентки і коханої, єврейки Ганни Арендт, що зу­ міла переконати громадськість у його філософській і особистій лояльності, деякі сумніви не лльки політичний, а й філософський світогляд Гайдеґґера за­ лишає. Як писав пізніше Габермас, «Гай­ деґґер обробляє свій історичний досвід відносин із націонал-соціалізмом у спосіб, який не піддає сумніву його елі­ тарну претензію на привілейований доступ до істини. ...У Гайдеґґерівських лекціях з філософії історії саме загаль­ ний рух світу мусив був взяти на себе відповідальність за власне авторство, причому, авторство не конкретної, а сублімованої історії, що здіймається до умоглядних висот онтології»1. Окреслена Гуссерлем орієнтація на ро­ зум і філософію як особливість європей­ ської цивілізації у філософа і психіатра (і навіть класика психіатрії) Карла Яс- перса набуває характеристик, що опису­ ють світ особистості. За Ясперсом, люди­ на здатна осмислити своє буття тоді, ко­ ли вона опиняється в пограничних ситу­ аціях перед абсурдом, — як, наприклад, перед лицем смерл, — не абстрактної, а смерл своєї або близьких, — а також пе­ ред лицем страждання чи переживання вини. Тоді перед людиною відкривається прірва того, що не має назви і не має 542 смислу, — і це може бути поіменоване як трансцендентність. Шлях до тран­ сцендентності через міфологічний екс­ таз або через релігійно-спіритуалістич­ ну співпричетність до сакрального світу закритий — без участі розуму ніяке єд­ нання людей неможливе. Релігійна не­ терпимість не раз перекривала людям шляхи до взаєморозуміння. Тільки через розум, «філософську віру» — осмислену констатацію трансцендентного — мож­ ливе поєднання людей. І саме на цьому шляху можна знайти смисл історії — по­ єднання духовного життя народів перед лицем абсурдних ситуацій створює спільне духовне життя людства і надає історії смисл. Всі ці апеляції таких несхожих між собою філософів і письменників до ро­ зуму (у Томаса Манна навіть відверто до «світового розуму») поєднує з ран­ нім Просвітництвом той раціоналізм, який в останні десятиліття прийнято вважати характерною рисою так звано­ го Модерну. Істотною рисою Модерну (Нового ча­ су) є розрив європейської цивілізації з принципами, характерними для тради­ ційного суспільства, — поворот, не пов­ торений жодною іншою цивілізацією. Маркс в рукописах 1857 року називав це переходом від традиційного суспільства до суспільства свободи. Іншими слова­ ми, умовою прийнятності новацій більше не була можливість узгодження їх з ка­ нонічними нормами минулого. Підстави для прийняття (відповідно відкидання) новацій європейське суспільство Модер­ ну, буржуазне суспільство мусіло знайти в сучасності. Особливе відчуття цінності Сучасного, відкрите колись Бодлером, надихало Вальтера Беньяміна, загиблого 1940 року німецького філософа, що ці­ кавився марксизмом в дусі близької йо­ му Франкфуртської школи, містикою тал­ муду та естетикою (і написав, зокрема, книгу про Бодлера). Сучасне, «тепер- час» в епоху Модерну для Беньяміна є зупинка перебігу часу, яка припиняє і кристалізує події і завдяки якій «кожна мить стає вузькими воротами, через які міг би увійти Месія». В добу традиційно­ го суспільства в Минулому людина почу­ вала себе найзатишніше — воно не мо­ же бути ні кращим, ні гіршим, ніж воно є. Майбутнє ж може бути і значно гіршим, ніж Сучасне, і тому завжди є джерелом тривог. Р. Козеллек в книзі «Простір досвіду та горизонт очікування» (1979) сфор­ мулював проблему значущості сучас­ ного («модерну» з малої літери) в та­ ким спосіб: «Моя теза полягає в тому, що в новий час диференціація між дос­ відом та очікуванням значно зросла, а точніше, що Новий час почав себе усві­ домлювати новим часом лише тоді, ко­ ли очікування стали дедалі більше дис- танціюватися від усього, вже здійсне­ ного, досвіду»1. Перехід до нетради­ ційного суспільства виглядає як зрос­ тання дистанції між «простором досві­ ду» та «горизонтом очікування», і різ­ ниця між Просвітництвом та XX століт­ тям — лише в кількісних характеристи­ ках цієї дистанції. Суть справи в тому, на чому в рамках сучасності тепер має базуватися вибір прийнятного майбут­ нього? Яким шляхом суспільство має вибирати свої цілі і яка роль раціо­ нальності у їх виборі та реалізації? Ця проблема залишається в серцевині європейської цивілізації, починаючи з епохи Просвітництва. Суспільство епохи Просвітництва надихалося ідеєю Прогре­ су. Можна додати, Прогресу за умов Сво­ боди. В найрадикальнішому ліберально­ му варіанті — Прогресу як наближенні до суспільства Свободи, Рівності і Бра­ терства. Що не відповідало ідеалам Прогресу, мало бути відкинуте. А крите­ рії Прогресу знаходяться в Майбутньому, богільки Майбутнім можуть бути виправ­ дані будь-які принципи. 1 Цит. за: Габермас Юрген. Філософ­ ський дискурс Мо­ дерну. — С. 23. 543 1 Див.: Хайдеггер Мар­ тин. Время и бы­ тие. — М., 1993. — С. 98. Буття для раціоналістичної традиції Модерну (Нового часу) є розвиток, то­ му що альтернативою було б розміщен­ ня канону і норми в Минулому. Пафос «Фауста» полягає в неможливості до­ сягнення безкінечної цілі розуму, зу­ пинки «прекрасної миттєвості». Ідея становлення, однак, неминуче набуває трансформації, коли буття сприймаєть­ ся в персоналістських вимірах, як буття особистості. У Ніцше становленню від­ повідає воля до влади. Ніцше говорив про те, що його філософія «волі до вла­ ди» є філософія цінностей, бо саме на цінностях і оцінці наявного збудовані умови зберігання і зростання влади над світом. Щось близьке до цього мав на увазі Гайдеґґер: «"Цінності" є умови, з якими мусить рахуватися влада як та­ ка. Розрахунок на зростання влади, на оволодіння щоразу черговим щаблем влади є сутністю волі до влади Во­ ля до влади в метафізиці Ніцше є більш наповнене ім'я для залапаного і порож­ нього титулу "становлення"»1. Пафос становлення виявляється пафосом вла­ ди над світом. Небезпеки цієї сторони раціоналізму розкриваються вже в критиці Просвіт­ ництва філософами Франкфуртської школи Горкгаймером і Адорно, що 1948 року опублікували свої розмови [ розмірковування часів еміграції в кни­ зі «Діалектика Просвітництва». На пе­ симістичному баченні проблем Гор­ кгаймером і Адорно позначилося роз­ чарування німецьких лівих інтелектуа­ лів — крах надій на світову революцію, віри в революційну Росію, пригніче­ ність самим фактом торжества нацизму на їх батьківщині. Автори проводять паралель між подорожами Одіссея та «Феноменологією духу», щоб показати спільну рису емансипації античного Логосу від міфів і переборення філосо­ фією Просвітництва породжуваних нею ж духовних перешкод — обидва, і Геґель, і Одіссей, щоб позбутися міфів, знову і знову повертаються до них. Таке вільне тлумачення міфу про Одіс­ сея — не кажучи вже про «Феномено­ логію духу» — мусило б викликати за­ перечення у вчених-структуралістів, які резонно зазначили б, що нічого по­ дібного ні Гомер, ні виконавці давньо­ грецьких міфів про Одіссея не мали на увазі. Але ж дослідники міфів мають справу з нікчемними доказами, а не із світлом істини-події. Полишивши іро­ нію, можна сейозно запитати: а чи була історія взагалі, чи були пошуки люди­ ною своєї ідентичності від Авраама до наших днів, чи переміг Одіссей сили, що знаходилися за горизонтом його Я і за обрієм його життя, чи повернення в свій дім, на Ітаку, принесло йому ви­ зволення від тривог і ту миттєвість, яку варто зупинити? І, можливо, античний і біблійний первні в європейській куль­ турі не можуть зустрітися саме тому, що жодних подорожей, жодних пошуків і знахідок не було й немає? Щоб відповісти на ці питання, треба мати координати моральнісного прог­ ресу людства і ясне розуміння природи добра і зла. В повоєнній літературі сформульовано дві альтернативні від­ повіді, кожна з яких спиралася насам­ перед на узагальнення досвіду жахів нацистського ґеноциду. Не випадково висунули їх німецько-американські мислителі єврейського походження — Еріх Фромм та Ганна Арендт. Найцікавіша схема психологічних па­ раметрів людської особистості запропо­ нована німецько-американським філо­ софом і психоаналітиком Еріхом Фрей­ мом. Співробітник Франкфуртської шко­ ли, в 50-х роках в американській емігра­ ції Фромм займає самостійні позиції і в 70-х, уже будучи зовсім літньою люди­ ною, створює оглядові фундаментальні праці, в яких емпірична обґрунтова­ ність, в тому числі власною клінічною 544 практикою, сполучається з філософ­ ською широтою світобачення. Згідно з Фроммом, нормальним ста­ ном індивідуальної психіки є багатови­ мірний стан, якому властиві: 1) критич­ ність і почуття реальності; 2) нормаль­ не прагнення до влади при здатності поступитися своїми інтересами; 3) здатність до любові. Порушення норми можливі як «вгору» (в напрямку «святості» або, як зараз у нас кажуть, «пасіонарності») так і «вниз», в нап­ рямку розкладу і деградації особистос- л . При деградації втрата критичності призводить до посилення егоїзму аж до граничної самозакоханості —■нарци- сизму, де відсутнє усвідомлення різни­ ці між бажаним і дійсним; ненормаль­ не прагнення до влади розвивається до садизму і граничних проявів задово­ лення від чужого страждання — некро- філії, потреби в мертвому оточенні; розвиток егоїзму в сексуальному плані веде до синдрому інцесту, так детально розписаному в психоаналітичній літе­ ратурі. «Точка розпаду» — це мінімум відмови від свого Я, максимум егоцен­ тризму, що означає ототожнення бажа­ ного з дійсним, некрофілію, втрату най­ глибших заборон, в тому числі синдром інцесту. Фромм особливо підкреслює ту обставину, що в патологічному стані особистості всі виміри збігаються, і не­ має сенсу питати про кожен із станів окремо. Аналіз Фроммом психіки Гітле- ра, що ним користалися в роки війни американські спецслужби, є класичним прикладом аналізу деградованої осо­ бистості. Таким чином, в персоналістському плані абсолютне зло представлене дег- радованою особистістю, яка суттєво відрізняється від норми тим, що діє з метою причинення зла іншим. Ганна Арендт стала відомою не стіль­ ки як учениця Гайдеґґера, скільки як дослідниця природи тоталітаризму. Погляди її на природу зла найповніше викладені нею в репортажах з процесу над нацистським катом Айхманом, без­ посереднім організатором голокосту. На думку Арендт, масові злочини не потребують масової сатанинської сві­ домості. Зло банальне. Виконавці кри­ вавих жахів роблять свою маленьку чи­ новницьку справу, не замислюючись, вони, як правило, не демонічні постал, а сіренькі людці, що добросовісно і старанно виконують свої обов'язки. Ці­ лі людського чину можуть бути і не зло­ вісно-криваві — для досягнення про­ стої і банальної егоїстичної мети люди можуть, нічого не відчуваючи, пересту­ пати через трупи. Але вони можуть і не бачити своїх жертв, діючи за чужими вказівками. У Фромма зло — це панування чітко окресленого зла над чітко окресленим добром. У Арендт весь жах у нерозріз- нюваносл добра і зла, хаос. Чи є тут альтернатива? Класична система тоталітарного контролю і і! перші тріщини Вся внутрішня політика тоталітарного режиму здійснювалася в глибокій таєм­ ниці. На поверхні залишалися лльки деякі персональні переміщення, в ході яких деякі прізвища зникали надовго або назавжди, регулярні (1 квітня) зни­ ження цін на 1—2 %, кампанії підписки на державні позики та гучні ідеологічні кампанії, спрямовані проти різних «гру­ бих ідейних помилок». Під цією неви­ разною поверхнею крилися нові й нові секретні задуми геніального вождя, а також напружені сутички в підкилимній боротьбі різних груп і кланів. Післявоєнний час для СРСР був часом найповнішої реалізації тих тоталітарних потенцій, які закладено в комуністичній однопарлйній диктатурі. Це — пора більш класичного тоталітаризму, ніж 545 епоха «великого переламу» з колективі­ зацією чи приснопам'ятні «тридцять сьомі роки». Диктатура 40—50-х років здійснювалась ближчедо Ленінського ідеалу, — не стільки шляхом страхітли­ вого масового терору, скільки порухами «диригентської палички», за якими чу­ лася мовчазна погроза. Сморід від «зо­ ни», «нижнього світу» ГУЛАГу і незлічен­ них СІЗО чути було навіть в кремлів­ ських палатах; але все, що відбувалося в підвалах МГБ та закинутих в безвість та­ борах, було закутане глухою непроник­ ливою секретністю так само, як таємни­ ці найвищих владних кабінел'в. Зате контроль над суспільством був майже абсолютним, він охоплював всю науку і культуру, включаючи повсякденну пове­ дінку; терор був мінімально публічним і максимально ефективним. Економіка, відгороджена від світового ринку, була врешл збалансована, як більше ніколи за роки комуністичної влади. Вплив ко­ мунізму на світові процеси, контроль над значною частиною території плане­ ти був найбільший в його історії. Все це створило засади злету 60—70-х років, але водночас містило в собі всі супереч­ ності «развитого социализма» і тенден­ ції, що призвели до краху комунізму. Звичайно, перед світовою демократі єю поставало питання про внутрішні політичні сили, які могли б стати опо­ рою нової Росії. Наявні на той час ан­ тикомуністичні збройні та політичні структури могли розглядатися як пе­ редбачені планами вищих штабів «під­ ривні елементи», здатні лише на «таєм­ ну організацію масових хвилювань і збройних заворушень». Наскільки їх можна розглядати як серйозну політич­ ну опозицію комуністичному режимо­ ві, — про це військові і політичні ліде­ ри Заходу не замислювалися. В згаданій директиві РНБ від 18 сер­ пня 1948 року говорилось: «В даний час є шерег цікавих російських емігрант­ ських групувань... Будь-яке з них куди більше підходить, з нашої точки зору, для керівництва Росією, ніж Радянський уряд». Очевидно, серед таких емігрант­ ських групувань були не лльки колабо­ раціоністський НТС («Національний тру­ довий союз»), а й люди, близькі до Ке- ренського або Чернова. Принаймні як­ що не визнавати Радянського уряду за­ конним, то найкращим кандидатом був би Тимчасовий уряд 1917 року, глава якого був тоді ще живий, або керівниц­ тво Установчих зборів (Чернов був їх го­ ловою), законно обраних 1917 року. Не­ безпеку переорієнтації союзників на Керенського або Чернова у випадку по­ разки СРСР у війні мали на увазі радян­ ські керівники ще 1941 року, як згадує Судоплатов. З чутками про те, що на чолі створеного ОУН «Антибільшовицького блоку народів» має стати не Ярослав Стецько, а Керенський, зв'язані плани убивства колишнього прем'єр-міністра Тимчасового уряду Росії, виношувані Сталіним в останні роки життя. Так чи інакше, готовність Заходу підтримати кого б не було, аби не комуністів, орієн­ тація на збройне протистояння з СРСР, ставка на колишніх колаборанлв та на військовий опір праворадикальних на­ ціоналістичних групувань були позбав­ лені шансів на розуміння і широку під­ тримку в радянському суспільстві. Говорячи про повоєнний Сталінський тоталітаризм, можемо вирізняти в ньому 546 два періоди: до 1949—1950 років, коли відбудовувалося зруйноване війною господарство, і останні роки життя Ста­ ліна, коли СРСР стабілізував економічне і фінансове становище, утвердився в єв­ ропейських «країнах народної демокра­ т у створив атомну зброю і вийшов на нові азіатські плацдарми. Увесь цей час діяли і л чинники, які підтримували ста­ більність режиму, і л , які становили для нього серйозну внутрішню небезпеку. Стабільності режиму надавала інер­ ція війни і перемоги, яка підтримувала солідарність суспільства. Йшлося, зрештою, більше ніж про традицію вій­ ськового братства. Невдовзі після капітуляції Німеччини, в червні 1945 року, Ейзенгауер мав з маршалом Жуковим відверті розмови, про які пізніше розповідав син генерала Мілтон. «Звертаючись до Ейзенгауера, Жуков запитав: «Генерал, поясніть мені, в чому сенс американського світогля­ ду». Головнокомандуючий почав розпо­ відати про утворення США, про Деклара­ цію незалежності й інші події ранньої американської історії. Жуков перебив співбесідника: «Я розумію те, про що ви говорите. Але мені неясно, чому ви віри­ те в усе це. В Америці кожен бореться сам за себе, кожен прагне поліпшити своє матеріальне становище. Яке ж зна­ чення за подібних умов мали всі ці абс­ трактні істини про добро?»1 Жукова, типову радянську людину, не влаштовувало суспільство, яке не визначало б громадянам спільних да­ леких цілей, обмежуючись нормами співжиття, і по-ліберальному полишало б подібні проблеми кожному окремому індивіду або політичним, релігійним тощо групам. Норми, закладені в де- мокралю, — «абстрактні істини про добро», — були нецікаві вже тому, що все це відбувалося в «ранній амери­ канській історії». В Америці не було то­ го, що Мальро назвав «ентузіазмом визволення». А в Росії війна посилила і підживила відчуття жертовного ентузі­ азму, що вже згасало навіть у по­ лум'яних комуністів двадцятих — трид­ цятих років. Повертаючись до психології радян­ ських людей тієї бідної і голодної пори, коли вони були абсолютно безборонни­ ми перед системою тотальної влади від Кремля до голови колгоспу, дивуєшся не стільки гидотним проявам насильс­ тва, скільки отому щирому ентузіазму. Бездумна відданість, що не пережила девальвації цінностей навіть внаслідок очевидної нездатності Сталіна органі­ зувати захист країни, читається і у тих, хто, по сугі, був чужерідним ллом в ко­ муністичній системі. Так, Костянтин Сі- монов, один із найближчих до кремлів­ ських верхів політик-письменник, безу­ мовно відданий парлї і Сталіну, нале­ жав до сім'ї «колишніх»: і батько, і віт­ чим його були російськими офіцерами, при чому вітчим навіть «сидів»; мати — княжна Оболенська, її сестри-ленін- градки — тітки письменника — опини­ лися на засланні після убивства Кірова. Сімонов починав з ремісничої освіти, але ця псевдоробітнича кар'єра не була Під сонцем Сталінської конституції 1 Див.: Иванов Р.Ф. Дуайт Эйзенхау­ эр. — М., 1983. — С. 117. 547 Костянтин Сімонов Валентин Овечкін 1 Див.: Черниченко Ю. Поднявшийся пер­ вым / / Новый мир. — 1989. — № 9. — С. 191. для нього просто мімікрією — поет і журналіст щиро віддав Радянській вла­ ді свій не дуже великий, але справжній талант. В чому ж сила тих ідей, що нас­ нажували людей, подібних до Сімоно- ва? Перечитуючи сьогодні його роздуми про прожил роки, відчуваєш те, що бу­ ло тлом всіх його переконань: це — по­ чуття особливої історичної місії Радян­ ського Союзу, Росії. Так все-таки — Радянського Союзу чи Росії? В роки війни склалася ідеологія не лльки російського великодержавного патріотизму, а й російської етнічної ксе­ нофобії. Не кажучи про ставлення до нім­ ця взагалі, зневажливо поіменованого «фріцом», не кажучи про переслідування осіб німецької національності, в 1944 ро­ ці було здійснено акти геноциду — етніч­ ну чистку на Кавказі і в Криму. Віднов­ лення Московського патріархату під пиль­ ним наглядом НКГБ мислилось як початок нової ери російської історії. Однак, після­ воєнна реальність змусила Сталіна та йо­ го ідеологів дещо змінити напрямок полі­ тичної активності. Зберегти патріотичне — російське чи радянське, однаково — почуття історич­ ної місії, підкріплене реальними спогада­ ми людей, що, не шкодуючи життя, її у війні виконували, було не просто. Адже радянські люди, яких переконували, що вони живуть у соціалістичному раю, пе­ ретнули з боями — без усяких митниць і контролів — кордони своєї держави і на власні очі побачили, наскільки злиденне їх життя порівняно з життям німців і на­ віть небагатих безпосередніх сусідів. За­ лізна завіса опустилася, але вже було піз­ но. І насамперед непокоїла совість люд­ ську та система кріпосницьких злигоднів, яку називали колгоспним ладом. Смутне невдоволення комуністичною політикою, викликане контактами з за­ хідними реаліями і колгоспною дійсніс­ тю, яку неможливо приховати, набувало подекуди форм зародків політичної опо­ зиції. Так, 1947 року в Воронежі було створено «Комуністичну парл'ю молоді», антисталінське підпілля з марксистсько- ленінською платформою. Створили її уч­ ні 9 класу, налічувала «парля» 53 чоло­ віки, а на чолі її стояв син другого секре­ таря обкому парлї Борис Батуєв. Група вирішила боротися за «відновлення справжнього ленінізму»; вона проісну­ вала вісім місяців і була розгромлена МГБ в 1949 році. В 1953—1954 роках її учасники були амністовані. Були і зовсім дорослі люди з більщ чи менш радикальними протестними настроями. Капітан Овечкін повернув­ ся з фронту з власним поглядом на світ і на радянські проблеми. Він мав вели­ кий досвід — зовсім молодим комуніс­ том у 1932 році Валентин Овечкін був головою колгоспу, що знаходився на «чорній дошці» і був таким чином при­ речений на вимирання; Овечкін з ризи­ ком для життя підгодовував людей. Він воював в Криму і називав Мехліса кри­ вавим собакою. В Києві після демобілі­ зації він залишив повість «С фронто­ вым приветом», яка заслужила на роз­ громну рецензію: «Писанина т. Овечкі- на — явище, що лежить поза межами художньої літератури. Це наскрізь шкідлива і ворожа писанина, незалеж­ но від намірів автора. Вона підлягає забороні і не може бути надрукова­ на»1. 1952 року, напередодні XIX з'їзду парлї, Овечкін закінчив серію нари­ сів — відомі пізніше «Районні будні»; перший примірник він надіслав Сталі­ ну, другий перед відходом поїзда від­ ніс до редакції «Нового мира» і віддав прибиральниці. Так почалася історія «колгоспної тематики» в радянській лі­ тературі, критичних роздумів, що вели уже в хрущовські часи до прямої «но- вомировської» опозиції. Був і ще один капітан-фронтовик: Олександр Солженіцин, який теж холв 548 «оновленого ленінізму» т через наївну віру в таємницю листування поїхав з армії просто в каторжні табори. А були й генерали. В січні 1947 року арештовано коман­ дуючого Приволзьким військовим окру­ гом генерала В.М. Гордова з дружиною, його заступника, колишнього маршала Г.І. Кулика та начальника штабу генера­ ла Ф.Т. Рибальченка. «Органи» зберегли звукозаписи підслуханих ними нічних розмов подружжя Гордових, в ході яких генерал до речі сказав: «Значить, я му­ сів тремтіти, по-рабськи тремтіти, щоб вони дали мені посаду командуючого, щоб хліб дали мені і сім'ї? Не можу я! Що мене згубило — те, що мене обрали депутатом. Ось у чому моя погибіль. Я поїхав по районах, і коли все побачив, все це страшне, — тут я зовам переро­ дився. Не міг я дивитись на це. Звідси в мене пішли настрої, розмірковування, я став їх висловлювати тобі, ще декому, і це пішло як платформа. Я зараз говорю: у мене такі переконання, що, якщо сьо­ годні знімуть колгоспи, завтра буде по­ рядок, буде ринок, буде все. Дайте лю­ дям жити, вони мають право на життя, вони завоювали собі життя, відстоюва­ ли його!»1 В розмовах згадувався з матірною лайкою Сталін, що відіграло вирішальну роль у долі генерала. Згадувався і Жу­ ков. «Коли Жукова зняли, ти мені одразу сказав: все загинуло», нагадала Гордову дружина. Про надії, які покладали гене­ рали на Жукова, свідчили і розмови Гри­ горія Кулика з генералами 1.6. Петровим і Г.Ф. Захаровим ще 1945 року. Обидва генерали письмово покаялися в тому, що не донесли своєчасно на Кулика, який вів сумнівні розмови по-сусідськи за чаркою і піднімав тост за Жукова. До речі, Кулик разом з братом дружи­ ни Сталіна Павлом Аллілуєвим та гене­ ралом Д.Г. Павловим у серпні 1938 ро­ ку направили листа Сталіну, де писали про згубність терору, розгорнутого в армії Єжовим. 24 серпня 1950 року Військова коле­ гія Верховного суду СРСР засудила Гор­ дова, Кулика і Рибальченка до розстрі­ лу. Нехай воєнні історики скажуть, яки­ ми вони були генералами. Але і без то­ го можемо віддати їм шану як першим, хто почав підніматися з колін. Масштаби і характер невдоволення не були зрозумілі комуністичному керів­ ництву, але різні сигнали — від листів щирих і наївних комуністів до матеріа­ лів НКВД — НКГБ та СМЕРШу - надхо­ дили і до найвищого рівня. І особливу небезпеку становила, звичайно, армія. Армія після поразок або розвалюєть­ ся, або здатна на переворот проти не­ щасливого лідера. В ході переможної війни вона ще ніколи не здійснювала перевороту, а після перемоги армію завжди важко заспокоїти. «Втрачене покоління» є неминучим супутником не тільки програної, а й переможної війни. Репресії в збройних силах почалися з льотчиків. 14 грудня 1945 року заа­ рештовано командуючого ВПС на Дале­ кому Сході маршала авіації С.О. Худяко- ва. Справжнє ім'я його — Арменак Хан- ферянц, він назвав себе Сергієм Олек­ сандровичем Худяковим 1919 року, ко­ ли справжній С.О. Худяков, його коман­ дир і друг, загинув у бою. Худяков-Хан- ферянц був прекрасний командуючий, висуванець Жукова, у якого він коман­ дував 1 Повітряною армією на Західно­ му фронті; на пропозицію Жукова і ко­ мандуючого ВПС Новікова в травні 1942 року його призначено начальни­ ком Головного штабу ВПС — заступни­ ком командуючого ВПС, він супрово­ джував Жукова на Курській дузі. Досі незрозуміло, чим було виклика­ но ліквідацію Худякова. Його 22 серпня 1946 року офіційно звинуватили і 18 квітня 1950 року розстріляли як англійського шпигуна і учасника розс- Маршал авіації С.О. Худяков (Арменак Ханферянц) 1 Цит. за: Соколов Бо­ рис. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши. — Минск, 2000. — С. 544. 549 Адмірал M. Г. Кузнецов трілу 26 бакинських комісарів. Справу зліпили Абакумов і кати-слідчі Гераси­ мов і Ліхачов. Звичайно, ініціював усе Сталін. Припускають, що це був матері­ ал на всях випадок проти Берія і Міко- яна. Дуже імовірно, що через льотчиків Сталін планував вийти на Жукова. Ха­ рактерно, що на зустріч з Рузвельтом і Черчіллем в Ялту Сталін взяв з собою як військових експерл'в генерала Анто­ нова (одразу після повернення в Мос­ кву призначеного начальником геншта­ бу), адмірала Кузнецова і маршала аві­ ації Худякова — блискучих представ­ ників воєнного покоління. Всі вони по-різному потрапили в його немилість. Основним звинуваченням проти ке­ рівників військово-повітряних сил та авіаційної промисловості послужила та обставина, що численні аварії літаків були наслідком заводського браку, про який авіаційні начальники помовчува­ ли. До скарги на головкома ВПС 0 .0. Но- вікова та наркома авіапромисловості А .І. Шахуріна був причетний син Сталі­ на Василій, якому головнокомандуючий ВПС Новіков нібито відмовився присво­ ювати генеральське звання. В липні 1946 року почалися масові арешти командного складу авіації та ке­ рівництва наркомату авіапромисловості: в табори пішли командуючий ВПС Голов­ ний маршал авіації 0.0« Новіков, його заступники — перший заступник маршал авіації Г.О. Ворожейкін, командуючий авіацією дальньої дії Головний маршал авіації О.Є. Голованов; генерал-полков- ники О.В. Нікіл'н, І.Л . Туркель, головний інженер ВПС інженер-генерал-полков- ник O.K. Рєпін, головний штурман ВПС — начальник Штурманської служби гене- рал-лейтенант Б.В. Стерлігов, начальник Військово-Повітряної академії генерал- лейтенант П.П. Іонов та багато інших. Кого не арештували, того відправили у відставку або понизили на посаді. На­ чальника Штабу ВПС маршала авіації Ф.Я. Фалалєєва врятував важкий сердеч­ ний нападі реанімація. Не минули навіть уславлених довоєнних Героїв Радянсько­ го Союзу М.М. Громова та А.Б. Юмашева. «Сіли» нарком Шахурін та увесь його ке­ рівний апарат. Постраждав від справи ВПС також Малєнков, який відповідав за авіапромисловість. У справі Шахуріна був невеликий не­ давній підтекст. 1943 року недалеко від Кремля, на Камінному мосту, його син Володя застрелив однокласницю Ніну — дочку дипломата Уманського, призначе­ ного послом в Мексику, і застрелився сам. Під час обшуку було знайдено зо­ шит, де описаний був майбутній «пере­ ворот» і розподілено ролі в «уряді» Во­ лоді. Два сини Мікояна виявились там «міністрами». Арештовано було 26 хлоп­ чаків, ніхто з яких нічого не знав ні сном ні духом; всі опинилися в недовгому, але справжньому засланні. Серед засудже­ них були сини Мікояна, син начальника тилу Червоної Армії Хрульова, син Хмельницького (багатолітнього ад'ютан­ та Ворошилова) — школа була для висо­ кої номенклатури. Звичайно, справа ди­ тячого «перевороту» в душі Сталіна за­ родила якісь підозри. Навесні 1946 року Сталіну прийшла в голову ідея поділити Баллйський флот на два флоти, і міністр ВМФ адмірал Кузнецов цю ідею не підтримав. На­ чальник штабу ВМФ адмірал Ісаков, з яким за дорученням Сталіна на цю тему говорив Молотов, дізнавшись, кому на­ лежить ідея поділу флоту, підтримав її. Виник конфлікт, який було розв'язано на користь Кузнецова, але з важкими для адмірала наслідками. Через два роки, 1948 року, за доносом чиновника виникла справа про видачу англійцям таємниці парашутної торпеди. Торпеда давно була розсекречена, але було ви­ рішено провести розслідування і «суд честі». На чолі суду поставлено марша­ ла Л.О. Говорова, і цей прекрасний вій- 550 ськовий покірно виконав ганебне до­ ручення (сам він, колишній колчаків- ський офіцер, ледве уникнув розстрілу в 1941 році). «Суд честі» виніс рішення передати справу у Військову колегію Верховного суду, що могло означати і розстріл. Чотири адмірали були засу­ джені: двоє на 10 років таборів, один, начальник Штабу ВМФ Л.М. Галлер, — на чотири роки (він помер у тюрмі 1950 року), Кузнецов засуджений умовно — його відправлено на Тихий океан, в Хабаровськ, заступником Го­ ловнокомандуючого по Далекому Схо­ ду маршала Р.Я. Малиновського. Адмі­ рал Кузнецов залишався членом ЦК, і при зустрічі в Кремлі Молотов сказав йому мимохідь: «Доведеться на деякий час з'їздити туди». Влітку 1951 року Сталін повернув його в Москву і приз­ начив знову міністром ВМФ. Одного ра­ зу на ближній дачі за обідом Сталін розповів адміралу, що Абакумов про­ понував йому арештувати Кузнецова, і тоді МГБ доведе, що той — ворог наро­ ду, але він, Сталін, заперечив: «Не вірю, що Кузнецов ворог народу». Абакумов на час розмови уже був арештований. Основним фігурантом конфлікту з армією був колишній член Ставки і зас­ тупник Верховного Головнокомандую­ чого маршал Жуков, після війни — Го­ ловнокомандуючий окупаційними вій­ ськами в Німеччині і Головноначаль- ствуючий військовою адміністрацією. Жукова на Заході розцінювали як «лю­ дину №2» в Радянському Союзі і мож­ ливого наступника Сталіна, що не було секретом для вождя. Жуков на білому коні приймав парад перемоги, яким командував Рокоссов- ський. Сталін збирався прийняти парад сам, але гарячий арабський скакун ски­ нув його в манежі під час тренувань1, Ста­ лін боляче забився і зрозумів, що вже й справді старіє і взагалі не надається для героїчних поз. Під час параду перемоги Сталін на мавзолеї в колі обраних сказав, що йому пора вже на спокій. Зрозуміло, це була провокація. Всі одностайно заре­ петували, що про таке і помислити не­ можливо. На виставці в Колонному залі під час святкового концерту, присвячено­ го перемозі, був показаний портрет Жуко­ ва, написаний художником В.М. Яковле- вим під враженнями параду перемоги. Жуков був зображений на здибленому коні, що попирає німецькі знамена2. Це цілком явно був уже не тільки Георгій Жу­ ков, а й Георгій Побідоносець. На одній з велелюдних нарад в Крем­ лі в кінці 1945 року Сталін звинуватив Жукова в тому, що він приписує собі всі перемоги у війні. Щоб роз'яснити зібранню свою роль в перемозі, Сталін докладно розповідав, як була організо­ вана робота Ставки по підготовці і про­ веденню операцій в роки війни. Жуко­ ва на нараді не було. В серпні 1945 року начальник Голов­ ного управління СМЕРШ Групи радян­ ських окупаційних військ в Німеччині генерал A.A. Вадіс направив рапорт про Худ. В. Яковлев. Портрет маршала Г. Жукова 1 Див.: Соколов Бо­ рис. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши. — С. 492— 496. 2 Див.: Семенов IМ. Судьба картина / / Советская культу­ ра. — 198*. — 23 июля. / 551 Маршал Жуков приймає капітуляцію німецьких збройних сил. 9 травня 1945 року Сталін і Булганін на трибуні мавзолею 1 Див.: Соколов Бо­ рис. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши. — С. 538. 2 Див.: Жуков Г.К. Ко­ ротко о Сталине// Правда. — 1989. — 20 янв. спроби Жукова і уповноваженого НКВД в Німеччині 1.0. Серова підпорядкувати собі парл'йно-політичні органи Радян­ ської військової адміністрації1. Навесні 1946 року підлеглий безпосередньо Сталінові начальник СМЕРШ генерал- полковник B.C. Абакумов приїхав до Ні­ меччини для розслідування поведінки офіцерів і генералів і провів декілька арештів без санкцій маршала Жукова. Жуков розповідав, що викликав до себе Абакумова і суворо запитав його, чому він не представився після прибуття і на якій підставі провадить арешти. Він в різкій формі зажадав негайно відпусти­ ти арештованих і відбути до Москви, а в противному разі заарештованих звіль­ нить він, маршал, своєю владою і від­ править Абакумова в Москву під конво­ єм. Абакумов, що не мовчав самому Бе- рія, тут поки що стерпів і підкорився. Пізніше Сєров вступив у важкий кон­ флікт із Абакумовим, і обидва писали Сталіну листи-доноси один на одного. В березні Сталін подзвонив Жукову в Берлін і сказав: «Булганін представив мені проект післявоєнного перевлаш­ тування керівництва нашими збройни­ ми силами. Вас немає в числі основних керівників Збройних Сил. Я вважаю це неправильним. Яку б ви хол'ли обійня­ ти посаду? Василевський висловив ба­ жання зайняти пост начальника Гене­ рального штабу. Чи не хочете ви зайня­ ти пост Головнокомандуючого сухопут­ ними силами, вони у нас найчисленні- ші»2. Це було схоже на радянське ОКГ, і Жуков погодився. Жуков приїхав до Москви і почав ро­ боту на новій посаді з підготовки про­ екту наказу Головнокомандуючого су­ хопутними силами. Робота ішла важко; вгадуючи настрої Сталіна, Булганін якось сказав: «Жуков хоче під владу Головкома забрати навіть всі резерви Толовного командування, а нас залиши­ ти з голими руками». Жуков відповів, що це дитяче лепетання. Василевський роз'яснив йому наодинці, що «Сталін хоче видати наказ наркома, а не Голов­ кома». Жуков переробив свій наказ на наказ наркома, і Сталін з усім погодив­ ся. Характерно, що в матеріалах до ви­ борів у Верховну Раду СРСР Жуков офі­ ційно характеризувався як «видатний полководець Сталінської школи, вихо­ ванець партії Леніна — Сталіна», який завжди «наполегливо, блискуче і май- 552 стерно виконував задуми Верховного Головнокомандуючого»1. 1 червня 1946 року Сталін зібрав за­ сідання Головної Військової Ради, на яке були запрошені члени Політбюро, маршали і військові керівники. На за­ сідання Сталін прийшов понурий і гріз­ ний, дістав з кишені листки паперу і дав секретареві ГВР генералу Штемен- ку. Штеменко прочитав свідчення арештованого Головного маршала авіа­ ції 0 .0 . Новікова та колишнього ад'ютанта Жукова, підполковника Сьо- мочкіна, в яких Жуков звинувачувався в антисталінських розмовах і змов­ ницькій організації групи відданих со­ бі людей. На нараді виступили з різкою критикою на адресу Жукова члени По­ літбюро, але реакція військових була неочікуваною. Ніхто Жукова не захищав, проте ли­ ше заступник міністра генерал Голіков повністю підтримав членів Політбюро. Навіть Конєв, що особливо заздрив Жу- кову і найбільш плазував перед Сталі­ ним, відзначивши грубість і зарозумі­ лість маршала, висловив переконання в його чесності. Той же Конєв через де­ сяток років підтримав всі безглузді звинувачення проти Жукова, висунуті Хрущовим. А тоді, одразу після війни, Конєв проявив генеральську солідар­ ність. Особливо різко виступив маршал бронетанкових військ Рибалко: він сказав, що пора перестати довіряти «показанням, витягнутим насильством в тюрмах». Сам Конєв пізніше розпові­ дав: «Після всіх виступав Сталін. Він знову говорив різко, але вже дещо по- іншому. Видно, у нього спочатку був план арешту Жукова після цієї Військо­ вої ради. Але, відчувши наш внутріш­ ній, та й не тільки внутрішній, опір, со­ лідарність військових стосовно Жукова і оцінки його діяльності, він, видно, зо­ рієнтувався і відступив від початкового наміру. Так мені здалось»2. 9 червня міністр збройних сил Сталін підписав підготовлений Булганіним і Василевським та відредагований ним наказ про зняття Жукова, в якому, зок­ рема, зазначалось, що маршал «втратив всяку скромність і, будучи захоплений почуттям особистої амбіції, вважав, що його заслуги недостатньо оцінені»3. Жу­ кова зняли з керівних посад в Мініс­ терстві збройних сил і відправили на Одеський округ. На посту командуючого Сухопутними силами його замістив Ко­ нєв, що займав цю посаду,до 1951 року. Але справа Жукова лльки починалася. Ще в серпні 1946 року Булганін до­ повідав Сталіну, що в митниці біля Ко­ веля затримано сім вагонів з німецьки­ ми меблями, призначеними для Жуко­ ва. «Трофейна справа» розгорталася і охоплювала широкі генеральські кола (в тому числі торкнулася і Абакумова, і Сєрова, — а, може, і почалася з них). Стосовно Жукова вона набула нових стимулів пізніше. 1947 року був арештований колиш­ ній командуючий кавалерійською диві­ зією і корпусом, полм — кінно-механі- зованою групою Герой Радяського Сою­ зу генерал-лейтенант В.В. Крюков, який ще до війни в дивізії Жукова ко­ мандував полком. Найбільш сенсацій­ ним був навіть не арешт Крюкова, а арешт його дружини, відомої актриси Лідії Русланової. Надзвичайно попу- ■V % ш Жуков і Булганін в штабі Західного фронту. 1941 рік Генерал Ф.І. Голіков 1 Див.: Правда. — 1946. — 3 янв. 2 Див.: Тяжелый шаг «триумфатора» / / Советская культу­ ра. — 1988. — 23 авг. 3 Цит. за: Соколов Бо­ рце. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши. — С. 524. 553 Маршал бронетанкових військ П.С. Рибалко 1 Цит. за: Соколов Бо­ рис. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши. — С. 534. лярна співачка, виконавиця російських пісень в неповторному народному сти­ лі, що постійно давала фронтові кон­ церти і придбала на свої кошти бойову техніку для мінометної батареї, була нагороджена орденом Червоної зірки наказом маршала Жукова як команду­ ючого 1 Білоруським фронтом. їх зви­ нуватили в шпигунстві, антирадянських розмовах та настроях. Крім того, у квартирі генерала і актриси було знай­ дено багато коштовностей і 132 полот­ на російських художників, більшість з яких було придбано в голодному бло­ кадному Ленінграді за посередництвом академіка Ігоря Грабаря. Зрештою, Гра­ бар допомагав в аналогічній справі Нєждановій, Утьосову, Любові Орловій, Дунаєвському... Нагородження орде­ ном за наказом Жукова та рішенням Військової ради фронту було оцінено як грубе порушення повноважень, хоча за фронтових умов ордени роздавали фактично і набагато нижчі командири. Арештоване подружжя одержало по 20 років ув'язнення кожен і провело останні сталінські роки в кошмарних колимських таборах. В червні 1947 року начальник Голов­ ного управління кадрів Міністерства збройних сил Ф .І. Голіков викликав ко­ лишнього члена Військової ради Захід­ ного, полм 1-го Білоруського фронту К.Ф. Тєлєгіна і оголосив йому, що він звільнений з армії за помилку — наго­ родження орденом Лідії Русланової. 22 червня їх викликали в ЦКуже вдвох із Жуковим, і Жукову оголосили догану з занесенням в особову справу, а Тєлє­ гіна виключили з партії. 24 січня 1948 року Тєлєгін був арештований і перевезений у внутрішню в'язницю МГБ. Сам Абакумов почав з ним «слідчу роботу», а полм пішли страшні кату­ вання, в ході яких від Тєлєгіна вимага­ ли даних про змову Жукова, Тєлєгіна і генерала 1.0. Сєрова. Останній в той час був заступником міністра внутріш­ ніх справ — начальником ГУЛАГу і слав Сталіну листи про негідну поведінку Абакумова під час і після війни. 26 лю­ того Тєлєгіна перевели до Лефорлв- ської тюрми, де тортури були невимов­ но важкими. Генерал Тєлєгін, тривалий час — парлйний комісар у Жукова, опинився в руках у одного з найстраш­ ніших слідчих-калв МГБ садиста Соко­ лова. Він врешл' став майже божевіль­ ним і підписував усе, але полм почав відмовлятися від показань. Тєлєгін си­ дів у таборах аж до смерл Сталіна. Жуков був виведений із складу ЦК ВКП(б), причому Жданов сказав: «Жуков ще молодий і не дозрів до ЦК». Пізніше він був переміщений на Ураль­ ську округу. Тим часом 5 січня 1948 ро­ ку МГБ провів таємний обшук на мос­ ковській квартирі Жукова. Сумно і гид­ ко читати про підсумки обшуку: було знайдено 4000 метрів шерстяних тка­ нин, 323 шкурки дорогих хутр, 35 шев­ рових шкір, 8 акордеонів, 2 ящики сріб­ них столових гарнітурів та чайних при­ борів і так далі — всього 51 скриня і чемодан, «а також лежить навалом...»1 Сталін врешл вирішив Жукова не чі­ пати. У випадку чого він був скомпро­ метований як мародер. Підслух пока­ зав, що Жуков ображається, але нез­ датний на опозиційні розмови. Можна точно визначити час фактич­ ного закриття «справи Жукова». На по­ чатку 1951 року нарешл справи гене­ ралів Тєлєгіна, Крюкова, Терентьева і Мінюка були розглянул Воєнною коле­ гією Верховного суду СРСР, і на засідан­ ні колегії звинувачення в керованій Жуковим змові не фігурувало. Генера­ ли пішли в табори. Отже, вони були вже не потрібні як можливі свідки для справи Жукова. А в кінці 1952 року Сталін уже запропонував включити Жу­ кова до складу кандидалв у члени ЦК КПРС. 554 Сам опальний маршал розповідав про ці епізоди в фрагментах спогадів, які не увійшли до його опублікованих мемуарів: «В 1947 році була арештова­ на велика група генералів і офіцерів і головним чином л , хто колись працю­ вав зі мною... Всіх їх фізично змушува­ ли признатися в підготовці «військової змови» проти сталінського керівниц­ тва, організованої маршалом Жуковим. Цією «справою» керували Абакумов і Берія. їх зусилля зводились до того, щоб арештувати мене. Але Сталін не ві­ рив, що я ніби намагаюсь організувати військову змову, і не давав згоди на мій арешт. Як полм мені розповідав Хру­ щов, Сталін ніби говорив Берії: «Не ві­ рю нікому, щоб Жуков міг піти на цю справу. Я його добре знаю. Він людина прямолінійна, різка і може будь-кому сказати в очі неприємність, але проти ЦК він не піде». І Сталін не дав арешту­ вати мене. А коли арештували самого Абакумова, то вияснилось, що він умис­ не заляв всю цю історію так само, як він творив їх в понурі 1937—1939 ро­ ки. Абакумова розстріляли, а мене зно­ ву на XIX з'їзді парлї Сталін особисто рекомендував ввести до складу ЦК КПРС. За весь цей несприятливий час Сталін ніде не сказав про мене жодно­ го поганого слова. І я був, звичайно, вдячний йому за таку об'єктивність»1. Як кажуть, no comments. Версія про криваві інтриги Абакумо­ ва пущена після його арешту 1951 року Сталіним, після розстрілу Берія вона переросла на версію про криваві інтри­ ги Берія і Абакумова, полм доповнена міркуваннями про болісну реакцію Ста­ ліна на чужу славу. Згодом історики відкрили кабінетну війну між Ждано- вим і Малєнковим2, і картина злочинів «банди Берія» була доповнена інтрига­ ми, що охопили уже майже все Політ- бюро. Як завжди, особистими рисами («недоліками») Сталіна і капостями йо­ го клеврелв пояснювалися всі його дії, а в часи демокралї і антикомунізму де­ талі історії потонули в мороку. Які були глибинні мотиви Сталін­ ських інтриг, що їх найважливішим зна­ ряддям завжди були «органи»? В роки війни військова контррозвід­ ка (СМЕРШ — «смерть шпионам») була переведена під безпосереднє керів­ ництво Сталіна, і начальником її на пропозицію Берія призначено B.C. Аба­ кумова. Абакумов був енкаведистським катом єжовського призову, надзвичай­ но вульгарним, жорстоким і грубим, але не примітивним, — він мав тверду вда­ чу, природний селянський розум і ве­ лике честолюбство. З 1943 року поча­ лася конкуренція між ним і Берія, і по­ зиції Абакумова були досить міцними, оскільки як заступник наркома, тобто Сталіна, він не був підпорядкований Берія. Найважливіші радіоігри велися під керівництвом Берія, Меркулова і Кобулова, оскільки агентура була за­ вербована через секретно-політичний відділ НКВД, і Абакумов безуспішно до­ бивався переведення всіх операцій під контроль армійської контррозвідки. Абакумов почав і арешти співробітни­ ків НКГБ без санкцій Берія чи Меркуло­ ва, що було початком відкритої війни проти них. Але Абакумов твердо засво­ їв найважливіше правило кремлівсько­ го царедворця: не проявляти ініціативи в справах, які виходять за межі його компетенції. Сталін був душевно нездоровою лю­ диною, і параноїдальні риси його пси­ хіки загострювалися з віком. Але в іс­ торії з Жуковим та іншими генералами, як і в подібних історіях останніх років його життя, вражає більше не його хво­ роблива підозріливість, а його феноме­ нальна витримка і хиже уміння чекати. Власне кажучи, маніакальні підозри Сталіна були не шизофренічною маяч­ нею, а цинічним прогнозуванням ціл- В. Абакумов 1 Див.: Жуков Г.К. Ко­ ротко о Сталине / / Правда. — 1989. — 20 янв. 2 Див.: Бабиченко Де­ нис. Писатели и цен­ зоры: Советская ли­ тература 1940-х го­ дов под политиче­ ским контролем ЦК. — М., 1994. 555 Худ. П. Соколов- Скаля. І. В. Сталін на фронті під Москвою. Грудень 1941 року. Епізодякого ніколи не було ком нормальної і за інших умов, в іншій системі, у інших людей очікуваної ре­ акції його підлеглих. Боротьба між кліками — чи, як зараз говорять, «холдинґами» — Жданова і Малєнкова розгорталась на фоні цієї повоєнної реальності. Предметом бо­ ротьби стали не лише особисті долі, а й принципи організації тоталітаризму, принципи і механізми парлйного і дер­ жавного керівництва. Наслідки її важ­ ко переоцінити. В Ленінській моделі «диктатури про­ летаріату», як неодноразово говорилось вище, роль партійного Gemeinschaft на­ лежала парлї як цілому і проявлялася в дискусіях, боротьбі платформ, утвер­ дженні догматики та агітаційній діяль­ ності. Роль структурованого суспіль­ ства, Gesellschaft, виконував комуніс­ тичний апарат— державний і партійний. І завжди існувала проблема їх взаємо­ відносин. Ми знаємо, як розв'язав цю проблему Сталін до кінця 20-х років. Він все пос­ тупово перетягнув у парлю, керівниц­ тво якої стало лньовим диктатором країни. Ідеологія стала повністю дог­ матизованою. Парлйний апарат, який забезпечував діяльність парлйної ве­ гетативної нервової системи, тепер за сумісництвом став виконувати функції головного мозку. Проблема набула специфічної органі­ заційної форми взаємозалежності тери­ торіальних, тобто горизонтальних, і ві­ домчих, вертикальних структур. Теокра­ тична структура завжди орієнтована на територіальний принцип, бо вона праг­ не контролювати життя кожного індиві­ да від народження до смерл. Але побу­ дувати партію згори донизу за територі­ альним принципом — означає втратити контроль над вирішальним локусом життя сучасної людини, над її виробни­ чим чи управлінським колективом. Тоталітарний підхід комбінував обид­ ва принципи. Силові структури і велика промисловість не були поставлені під керівництво територіальних партійних структур, але до певної міри від них все ж залежали. Чим нижчим був рівень іє­ рархії, тим більшою була роль територі­ альних, парлйних структур. За роки війни різко змінилося спів­ відношення вертикальних і горизон­ тальних (територіальних) структур у владній парлйно-державній системі. Військова орієнтація державно-парлй- ної системи вимагала винятково верти­ кальної організації суспільства, і партія виявлялась зайвою або чимось при дер- жавно-мілітарній владі. До війни на ви­ щому рівні переважали вертикальні структури, але керівники Ленінграда та України, тобто Жданов і Хрущов, входи­ ли до членів Політбюро. Війна відтісни­ ла і їх на скромні ролі членів Військо­ вих рад фронлв. Лише після 1944 року ситуація змінюється: Хрущов залиша­ ється на звільненій Україні, а Жданова Сталін забирає в Москву. Післявоєнний період починається з реорганізації парлйного і державного апарату. Сталін не наважився проводи­ ти партійний з'їзд: звітувати довелося б і про перемогу, і про поразки, та й са­ ма ідея звіту перед парлєю про керів­ ництво воєнними операціями вигляда­ ла б безглуздо. У війні керувала не пар­ тія, керували Ставка і Г0К0. Партії вис­ тачало «комуністи, вперед!» 556 Однак, якийсь еквівалент партійного з'їзду все ж був. Це були «вибори» до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 ро­ ку, в ході яких 12 лютого Сталін висту­ пив з промовою перед виборцями, що за своїми функціями заміняла звіт пе­ ред з'їздом. Це був також Пленум ЦК 19 березня 1946 року, який сформував нове партійне керівництво, і перша се­ сія нової Верховної Ради, яка сформу­ вала керівництво держави. Власне, на виборах до Верховної Ради СРСР депу­ татські мандати одержали ті номенкла­ турні діячі, в тому числі перші секрета­ рі обкомів, які мали за посадами бути членами ЦК, і відповідно не одержали ті, яких хоч і було обрано до ЦК на до­ воєнних XVIII парлйному з'їзді та XVIII партійній конференції, але потім знято з високих посад. Тепер люди в рангах, які давали членство в ЦК, були фактич­ но призначені Сталіним, але поперед­ ньо відібрані в депутати апаратом ЦК. Керував цим відбором скромний пар­ тійний чиновник ЦК в ранзі секретаря Центральної виборчої комісії. Ним був на виборах 1946 року H.H. Шаталін, зас­ тупник начальника Управління кадрів ЦК Маленкова, дядько майбутнього пе- ребудовногоекономіста-реформатора. До Політбюро тепер увійшли, крім до­ воєнних членів — Андреева, Ворошило­ ва, Жданова, Кагановича, Мікояна, Мо­ лотова і Хрущова, — переведені з кан­ дидатів у члени Берія і Маленков; в кан­ дидатах залишився Шверник (який зай­ няв посаду померлого Калініна) та Воз- несенський (переведений до членів По­ літбюро наступного року), до кандидатів введено також Булганіна та Косигіна. Майже всі члени та кандидати в члени Політбюро, за винятком Малєнкова, Жданова, Хрущова та Шверника, уві­ йшли до Президії Ради Міністрів СРСР як заступники Голови Ради Міністрів. Це було надзвичайно важливою обс­ тавиною. Враховуючи, що кожен зас­ тупник Сталіна вів у Раді Міністрів якісь міністерства, можна вважати усіх їх Великими міністрами, а Президію Ра­ ди Міністрів — Вузькою або Великою Радою Міністрів. Отже, Політбюро збі­ галося тепер з урядом Держави. За ви­ нятком двох членів Політбюро — сек­ ретарів ЦК, які, власне, тепер і були ре­ альними першими особами при Хазяїні: Малєнкова і Жданова, та «територіаль­ ного» Хрущова. Сталін посадив основний склад пар­ тійного уряду — Політбюро на урядову, державну вертикаль. Особливого значення тепер набувало Оргбюро ЦК ВКП(б), яке розглядало по­ точні справи, що не мали особливого політичного значення, в тому числі і — переважно — «кадрові питання», зат­ верджуючи більшість посадових осіб. Ось склад Оргбюро, затвердженого Пленумом ЦК, в тому порядку, в якому прізвища наводилися е повідомленні про Пленум: 1. Сталін Й.В. — Генеральний секре­ тар ЦК і Голова Ради Міністрів СРСР. 2. Маленков Г.М. — секретар ЦК. 3. Жданов А.О. — секретар ЦК. 4. Кузнецов 0 .0 . — секретар ЦК. 5. Попов Г.М. — секретар ЦК і Мос- 557 Сталінська демократія Булганін, Сталін і Маленков на трибуні мавзолею 1 Див.: Правда. — 1946. — 16 янв. ковського комітету партії. 6. Булганін М.О. — заступник Мініс­ тра збройних сил СРСР. 7. Михайлов М.О. — секретар ЦК ВЛКСМ. 8. Мехліс Л.З. — міністр Держконтро­ лю. 9. Патолічев М.С. — з травня 1946 ро­ ку секретар ЦК. 10. Андріанов В.М. — секретар Сверд­ ловского ОК. 11. Александров Г.Ф. — начальник Уп­ равління пропаганди і агітації ЦК. 12. Шаталін М.М. — заступник началь­ ника Управління кадрів ЦК. 13. Кузнецов В.В. — голова ВЦРПС. 14. Родіонов М.І. — голова Ради мініс­ трів РРФСР. 15. Суслов М.А. — завідуючий Інозем­ ним відділом ЦК, з наступного ро^ ку — секретар ЦК. Наведений список членів Оргбю­ ро — це склад вищого апаратного пар- лйного органу і вищого кадрового ре­ зерву парлї. Серед членів Оргбюро до осіб, що явно чи неявно належали до сфери впливу Малєнкова, можна від­ нести лише його заступника Шаталіна, можливо, також, секретаря Свердлов- ського обкому партії Андріанова, в майбутньому (саме тоді, коли Малєнко­ ва понизили до рівня керівництва сіль­ ським господарством) голову комісії в справах колгоспів, першого секретаря МК і ОК Ленінграда в часи «Ленінград­ ської справи». Малєнков зарубіжними совєтологами оцінюється як парлйний технократ, ос­ кільки ще перед війною реалізував кадрову політику, спрямовану на під­ бір керівників із інженерів-партійців. До його висуванців можна віднести Са­ бурова, Первухіна, Малишева та інших діячів індустрії і особливо військово- промислового комплексу, що відноси­ лись, природно, до управлінської вер­ тикалі. Серед перспективних молодих діячів, намічених пунктирно 1946 року, її представників не було, і це відобра­ жало нові орієнтації Сталіна на парлй- но-територіальну еліту. Особливо помітний удар по держав­ ницькій «вертикалі» нанесений перемі­ щеннями в силових структурах. Висува­ нець Жданова ленінградець 0.0. Кузнє- цов, призначений в березні секретарем ЦК, став куратором силових структур. 15 січня 1946 року Берія, якому було присвоєне звання маршала, звільнений з посади наркома внутрішніх справ «у зв'язку з перевантаженістю його іншою центральною роботою»1. Наркомом, згодом міністром внутрішніх справ став С.Н. Круглов — людина з парлйного апарату Малєнкова. Міністром зброй­ них сил було призначено невдовзі Бул- ганіна, тобто цивільну людину, політич­ ного генерала, а невдовзі навіть і мар­ шала. Сталін перестав безпосередньо очолювати військове міністерство, і в червні 1946 року контррозвідку було повернено з військового відомства до МГБ, а Абакумова призначено першим заступником міністра (Меркулова). Несподівано Сталін змінив керівниц­ тво МГБ. На засіданні Політбюро, на якому було вирішено питання про контр­ розвідку, раптом Сталін піддав роботу Меркулова нищівній критиці (негайно з ходу підтриманій Берія) і запропонував 558 замінити Меркулова провінційним ге- бістом Огольцовим, незадовго до цього переведеним з Куйбишева на пост пер­ шого заступника міністра. Переляканий Огольцов заявив, що не має досвіду і знань, і тут же Сталін запропонував на цю посаду Абакумова. Берія і Молотов промовчали, а Жданов гаряче підтри­ мав пропозицію. Мабуть, кандидатура Огольцова була запропонована Сталіну Ждановим і Кузнєцовим, секретарем ЦК, що відав «органами». Берія тут же здав Меркулова, розраховуючи вряту­ вати його від гіршої долі. Коли не про­ йшла операція Жданова — Кузнецова з Огольцовим, Сталін висунув свого улюб­ ленця Абакумова, і Жданову дове/юся зробити хорошу міну при поганій грі. Зрештою, Абакумов в перші роки війни працював у Жданова в Ленінграді, а стосунки його з Берія і Жуковим були дуже напружені. Таким чином Берію відл'снили від ке­ рівництва «органами», хоча там залиша­ лися його люди; після цього Берія, всу­ переч поширеним гадкам, уже ніколи не мав монопольного впливу на силові структури. В Політбюро — Раді Міністрів Берія лишився керівником робіт над атомним проектом. Діяльність МГБ поча­ ла перевіряти комісія на чолі з секрета­ рем ЦК 0.0 . Кузнєцовим. А в Грузії вірна людина Берії Рапава був переведений з МГБ на другорядну посаду і замінений Рухадзе, старим ворогом Берії. Зовнішня розвідка перейшла в кінці 1947 року до відома Молотова як міністра закордон­ них справ та голови Комітету інформації, якому були підпорядковані 1 управління МГБ та Головне розвідувальне управлін­ ня (ГРУ) Міністерства збройних сил. Цей крок викликав мовчазне невдоволення професіоналів-силовиків1. На початку 1946 року досвідченим кремлівським політиканам уже, оче­ видно, стало зрозуміло, що позиції Ма­ ленкова і Берія слабшають під натис­ ком молодих енергійних співробітни­ ків Жданова. Жданов ще до війни привіз із собою з Ленінграда М.О. Вознесенського, який з Ленінградського облплану пере­ сів на Держплан СРСР, ряд господарни­ ків, в тому числі Косигіна і Устинова, а з ідеологів — О.С. Щербакова, який ще до війни став секретарем Московського комітету і кандидатом в члени Політбю­ ро (помер 1945 року), і філософа Г.Ф. Александрова, що став його зас­ тупником в Управлінні агітації і пропа­ ганди ЦК. Як колишній секретар Ниж­ ньогородського обкому парлї Жданов залишався покровителем Горьковської області; звідти походили деякі його ви­ суванці, в тому числі Родіонов, голова уряду Російської федерації. До того ж Жданов мав особливе відношення до РРФСР як голова Верховної Ради Росій­ ської Федерації, що мало також і особ­ ливе політичне значення. Про Олексія Олександровича Кузне­ цова, поміченого свого часу ще Кіро- вим комсомольського працівника, що виріс під уважним оком Жданова в ке­ рівника Ленінградської парторганіза- ції і був посаджений ним на найбільш больову точку в парлї — парлйного куратора силових структур, сказано свого часу багато добрих слів. Очевид­ но, це був відданий парлєць, який щи­ ро домагався здійснення неясних мрій — парлйної справедливості, пе­ ремоги над корупцією, торжества, як стали говорити пізніше, «ленінських норм і принципів парлйного життя». Сам Жданов найменше пасував до ролі борця за справедливість; цей товстун ніколи ні в чому собі не відмовляв і в найтяжчі дні блокади ласував вишука­ ними стравами. Але чистка верхів «вертикалі» проводилась під гаслами скромності і парлйності в поведінці. Під цим приводом в ході «трофейної справи» було усунуто надто самостій- В. М. Меркулов 0.0. Кузнецов М.О.Вознесенський 1 Див.: Судоплатов П. Спецоперации. — М., 1997. — С. 386, 390— 391. 559 Особисто близький. Жданов в кінці 30-х років в колі сім'ї Сталіна: Василій Сталін, Жданов; Світлана Сталіна, Сталін, ЯківДжугашвілі Анна Ахматова них генералів, обережно було посунуто навіть чекістське керівництво. Малєн- ков підсовував Сталіну матеріали про непорядок в ленінградському письмен­ ницькому середовищі — і Жданов зо­ середжував свій удар на ленінградцях Анні Ахматовій і Зощенку. Малєнков компрометував висуванця Жданова, філософа Г.Ф. Александрова — і Жда­ нов громив його у «філософській дис­ кусії», замінивши на посаді завідуючо­ го відділом агітації і пропаганди секре­ тарем ЦК Сусловим. Особливо помітних успіхів добилась група Жданова 1947 року, коли їй май­ же вдалося звалити самого Малєнкова: той був звільнений з посади секретаря сандров (після 1946 року Управління реорганізоване в скромний Відділ), людина розумна, з легким парлйним пером, страшенно розпусна і дуже брехлива, спокусився академічними лаврами і «згорів на робол»; ще довго колеги по парлї добре його пам'ятали, побоювались як серйозного конкурен­ та і добили вже в ранньохрущовські ча­ си, зловивши на сексуальних розвагах (разом з Кружковим). Коло ідеологіч­ них працівників, наближених до Жда­ нова, — Федосеев, Іовчук, Кружков, Шепілов, Ільїчов та інші, — полснило старше, довоєнне покоління (Мітін, Юдін); із діячів епохи чисток 30-х ро­ ків лише надійний Поспєлов залишив­ ся головним редактором «Правди». Більшості з Ждановських підлеглих не можна відмовити в енергії, надзвичай­ ній працьовитості, умінню готувати до­ кументи і л «марксистські» статті, що в них десятки сторінок заповнювали ка­ нонічні правильно побудовані форму­ ли без видимого змісту. Майстри мис­ тецтва догматики і не холли, і не могли творити нічого, крім формулювань. їх полснили наступні висуванці. Цікаво, що вже в хрущовсько-брежнівський період більшість із них підтримувала прогресивних ідеологічних діячів, та­ ких, як П.В. Копнін або І.Т . Фролов, — ЦК, переведений в Раду Міністрів на— -на відміну від стариків Мілна та Юдіна Дмитрій Шостакович провальну посаду відповідального за сільське господарство і навіть один час був уповноваженим ЦК в Центральній Азії. Але з далекосяжних планів моло­ дих ждановських висуванців нічого не виходило, парлйний з'їзд і нова прог­ рама відсувалися в невизначену дале­ чінь, а боротьба проти державницько- бюрократичної вертикалі набувала не­ передбачених форм. Жданов очолював ідеологічну служ­ бу парлї. Його заступник, а полм і нас­ тупник на посаді начальника Управлін­ ня агітації і пропаганди ЦК Г.Ф. Алек- або сталінісгів Чеснокова та Констан­ тинова. Всі люди з команди Жданова претендували на позиції у вченому сві­ ті і скористалися своїми посадами для якомога швидшого одержання звань академіків або хоча б членів-корес- понденлв. Щодо людини, яка ішла в списку Орг­ бюро останнім номером, — М.А. Сусло­ ва, — то він виявився найбільшою по­ середністю, зате й найбільш обереж­ ним, не вплутувався ні в які інтриги, що були вище його рівня, не рвався писати пустопорожні монографії і одержувати 560 про всяк випадок академічні звання — і виграв найбільше. Берія вважав його бездарністю, Маленков теж не любив, але він не постраждав від кремлівських підкилимних битв і наприкінці сталін­ ської ери писав з приводу «порочної книжки Вознесенського» у «Правде» грізну статтю «Товарищ Федосеев хит­ рит». Берія, очевидно, не просто пра­ вильно визначив рівень здібностей Суслова — Суслов працював недовгий час в Ростові у Евдокимова, колишньо­ го чекіста-єжовця, який збирав на Бе­ рія матеріал. Як ідеологічний працівник Жданов, безумовно, був на кілька голів вищотг своїх підлеглих. Річ не тільки в тому, що він сам писав свої виступи, — ру­ хався він у певному, обраному ним культурному просторі. Аналіз його до­ повідей 1946—1949 років показав, що «в доповідях і документах є своя логі­ ка, є строго витриманий метод, запози­ чений у Пісарєва, є, нарешті, маса літе­ ратурних алюзій. Інакше кажучи, ми маємо справу з погромом, який викона­ ний засобами, що містяться в самій ро­ сійській культурі. Засоби розправи об­ рані Ждановим саме культурні»1. Аналіз численних промов і доповідей Жданова показує, що безсумнівний ро­ сійський націоналізм його ніде не зв'язаний з антисемітськими алюзіями. Російський патріотизм сполучається тут із «класовим підходом», послідовно проводиться теза про «дві культури в кожній культурі». І все. Крім добре відомих ідеологічних погромів, організованих Ждановим за вказівкою Сталіна в 1946— 1948 роках, під безпосереднім керівництвом Жда­ нова велась таємна робота по підготов­ ці чергового з'їзду парл'ї та перегляду Програми ВКП(б). Найбільш радикаль­ ні і «перебудовні» економічні пропози­ ції списувались в архів із позначкою «вредные взгляды». Але нова Програма планувала і деякі рішучі політичні но­ вації. «В начерках нової Програми пар- л’ї, що її планувалося підготувати до кінця 1947 року, мали місце пункти, що передбачали обмеження перебування на керівних виборних партійних поса­ дах, змагання кандидал’в у депутати при виборах на всіх щаблях Союзу, неприпустимість підміни політичного парл'йного керівництва адміністратив­ ним та інші положення, що ведуть до демократизації партії і суспільства»2. Ми не знаємо обставин, за яких була заморожена робота над проектом Прог­ рами, але характерно, що Сталін спочат­ ку припускав можливість досить ради­ кальної «боротьби з бюрократизмом» в партії і державі. Слід сказати, що і в ді­ ючому Статуя’ ВКП(б) передбачено було механізми контролю над нижчими верс­ твами партбюрократії. Так, на виборах парткомів можна було вносити кандида­ тур більше, ніж передбачалось місць у комітел*, і не проходили у виборний ор­ ган ті, хто зібрав більше «проти». Най­ більше шансів провалу мали проектова­ ні секретар парткому та керівник уста­ нови чи підприємства. Щоправда/ пред­ ставникові вищого органу, який привіз узгоджений список парткому і не зумів А.А. Жданов 1 Див.: Золотоносое Михаил. Милый, ми­ лый Бармалей... / / Московские новос­ ти. — 1998. — 23— 30 авг. 2 Див.: Аксенов Юрий, Зубкова Елена. Пред­ вестие перемен / / Литературная газе­ та. — 1989. — 24 июня. 561 МІШ і' £ л Щ ? : .. , -.К ' „ ■ :■:; .лчг мшШш Біля труни иого провести в життя, загрожувало Жданова: виключення з парлї. Тим не менш ці ста- Маленков, Сталін, тутні норми дуже дратували партійну Молотов, Берія бюрокралю і були ліквідовані за часів Хрущова. Отже, сталінська тоталітарна система не приймала чогось подібного до «принципу фюрерства» і допускала певний механізм контролю «знизу» над керівними кадрами. Але зміни в нап­ рямку свободи вибору, що про них як панацею від «бюрократизації» марили аж до Перебудови, виявились зайвими, коли було досягнуто стабілізації. Тим самим пройшла пора ленінградських мрійників. В протистоянні державно-парлйної вертикалі та парлйно-державної гори­ зонталі з її територіальним принципом влади війна привела до рішучої пере­ ваги вертикалі, повоєнний час породив коливання в бік горизонталі, але через пару років з кривавими судомами вста­ новилася знову імперська вертикаль. Так звана «груповщина», що мала тенденцію переростати на фракцій­ ність, завжди жорстоко переслідувала­ ся в тоталітарній партії-державі. Од­ нак, вважалося природним, що новий начальник тягне за собою якихось ста­ рих своїх співпрацівників, свою коман­ ду, як зараз кажуть, — без команд не буває політики. Але одна справа, коли із своєю командою приходить новий командуючий фронтом, директор заво­ ду, нарешл, міністр, а зовсім інша спра­ ва, коли це — перший секретар обкому н и ^ ш н и н чи, не дай Бог, ЦК нацкомпартії. Тут зв'язки по земляцькій горизонталі мо­ жуть виявитися сильнішими, ніж верти­ кальне підпорядкування, і якщо це пе­ реросте в кланове об'єднання за націо­ нальним принципом, імперії кінець. Проти групи Жданова одразу, очевид­ но, можна було виставити те звинувачен­ ня, що вони «ленінградці», що в очах Ста­ ліна мало бути особливо небезпечно. Але за неї говорило те, що це були ста­ ранно підібрані російські національні кадри нової формації, переважно з ро­ бітничих сімей, а не довоєнні інтернаціо­ налісти, серед яких було багато євреїв. В перші повоєнні роки вони служать спра­ ві подолання автономії «вертикальних» галузевиків-профі, особливо з силових структур. За умов зрослого соціального розшарування, — швидкого виділення «нового класу» в особливу страту з влас­ тивими тільки їй манерами одягатися чи навіть уніформами, рівнем «спецобслу- говувань» та матеріальної забезпеченос­ ті, можливостями впливу та зв'язками, — силі адміністративних структур мала бути протиставлена ледве не антиструктурна, по сул, фундаменталістська ідеологія «справжнього комунізму». Вже тоді цей «справжній комунізм» поєднується з мо­ гутнім російським націоналізмом, про який з тривогою писав Кеннан. Це й ста­ ло джерелом слабкості Ждановського «комуністичного Ренесансу». В кінці 1947 року батько й син Жда- нови (син Юрій завідував відділом нау- 562 ки ЦК) зазнали невдачі в боротьбі про­ ти Лисенка, на початку 1948 року Ма- лєнков повернувся на посаду секретаря ЦК. Жданов, як пишуть, намагався вга­ мувати стреси алкоголем, серце підво­ дило все більше. Жданов страждав ате­ росклерозом з порушеннями серцевих судин. 13 липня 1948 року він поїхав у санаторій «Валдай», 23 липня йому по­ дзвонив новий завідуючий відділом агітації і пропаганди Шепілов, який уже переметнувся на бік Маленкова, і відбу­ лася якась вкрай неприємна для Жда­ нова розмова. Вночі у нього стався сер­ цевий напад. Лікарі констатували «функціональний розлад», але завідую­ ча лабораторією ЕКГ Л. Тимашук дійшла висновку, що це інфаркт. Після третьо­ го нападу з набряком легенів Тимашук 29 серпня написала листа начальникові охорони генералу Власику, що Жданова невірно лікують. ЗО серпня лист прочи­ тав Сталін, але Жданов його уже не ці­ кавив. На супровідному листі міністра Абакумова Сталін написав: «В архів»1. 31 серпня 1948 року перед світанком Жданов умер. Після смерл Жданова почалася під­ готовка до винищення його команди. За кулісами кривавої інтриги були Ма- лєнков і Берія. «Ленінградську справу» пущено в хід в лютому 1949 року. Як ві­ домо, були розстріляні Кузнєцов, Воз- несенський, його брат — ректор ЛДУ, Родіонов та інші. Вознесенський був розстріляний негайно після одержання санкції Сталіна, ЗО вересня 1949 року, кажуть, просто десь у пересильному ва­ гоні. Вся процедура «ліплення ленін­ градської справи» лягла на Абакумова, що мав великий досвід у цих речах ще за Єжова. Показовими були звинувачення на ад­ ресу московського керівника Г.М. Попо­ ва, який, зрештою, не дуже постраж­ дав — його пересунули на посаду мініс­ тра будівництва, На Москві Жданов ви­ пробовував механізм партійного контро­ лю над державою: користуючись тим, що міністри знаходились на обліку в МК як комуністи, через апаратні парторганіза- ції московська міська територіальна парторганізація прагнула контролювати державну міністерську вертикаль. Що ж так злякало Сталіна в «ленін­ градській справі»? 1949 року, перед своїм сімдесятиліт­ тям, Сталін переніс другий інсульт. Після одужання він став більше боятися смер- л і таємних ворогів. В тому ж 1949 році Сталін вирішив змінити склад редколегії «Правди»; один із мотивів, який він на­ вів, — роздмухування старою редколегі­ єю його, Сталіна, культу особи(!). Похо­ джаючи по кабінету, Сталін називав прізвища завідуючих відділами нової редакції. В кабінел панувала мертва ти­ ша. Всі ці журналісти були давно розстріляні2. Сталін жив у свіл покійни­ ків. Закінчилося призначенням на поса­ ду головного редактора секретаря ЦК М.А. Суслова. Живого трупа. В подібних ситуаціях попри параної- дальність психіки у Сталіна врешл зав­ жди проглядав жорстокий здоровий глузд. Якщо ми переберемо всі пред'яв­ лені фігурантам у справі звинувачення, то найбільш серйозними слід визнати ті, які здавалися найбільш анекдотич- Худ. А. Герасимов. Сталін біля труни Жданова 1 Фотокопія листа Абакумова з резо­ люцією Сталіна див.: Судоплатов П. Спе- цоперации. — М., 1997. — С. 545. 2 Див.: Аджубей А. Те десять лет / / Зна­ мя. — 1988. — №7. 563 ними і навіть шизоїдними. Розмови про перенесення столиці в Ленінград, про виділення партійної організації Росій­ ської Федерації в окрему нацкомпартію відображають не стільки ті звинува­ чення, які були реально тоді представ­ лені, скільки те, чого Сталін найбільш боявся: протистояння центральної ім­ перської влади і Росії як'територіаль­ ної та етно-національної одиниці. Що, зрештою, і розвалило Союз. Наближення комуністичного режиму до нацистської моделі В 1949— 1950 роках відбуваються зміни в міжнародній і внутрішній ситу­ ації СРСР, які негайно позначилися і на боротьбі павуків у вищій номенклатур­ ній банці, і на загальному стані кому­ ністичної системи, зумовивши її швид­ ку еволюцію в напрямку до фашизму і нацизму. 29 серпня 1949 року СРСР успішно провів випробування своєї атомної бомби. Точніше, свою бомбу СРСР вип­ робував дещо пізніше, а тоді в Семипа­ латинську було зірвано копію амери­ канського «виробу» — бомбу, зробле­ ну радянськими атомниками на основі даних розвідки і навіть таємних порад Бора та інших фізиків-пацифістів. По­ чалися роботи над водневою бомбою. Не було ще необхідних засобів достав­ ки, але Корольов, Глушко і той колек­ тив, що лишився від ГІРДу, на базі ні­ мецьких досягнень в галузі ракетної техніки та власних довоєнних результа­ тів розпочали роботу над міжконтинен­ тальними та космічними ракетами. В перспективі уже маячіла ядерна рівно­ вага супердержав. Наслідком успіху для кремлівської кабінетної політики було зміцнення по­ зицій голови Спецкомітету з атомної проблеми Берія. Список вчених, інже­ нерів, військових та працівників служб безпеки, заготовлений Берія для наго­ род, мав стати списком для розстрілів та відправлення в табори, якби випро­ бування провалились. Не зносить би тоді голови і самому Лаврентію. Але все обійшлось, і Берія очолив список переможців. Другою подією, що мала також і внут­ рішньополітичні наслідки для режиму, стало утворення Єврейської держави Ізраїль та перемога євреїв у війні з арабами. В перший повоєнний час демонстра­ тивна підтримка керівництвом СРСР єв­ рейської справи була зв'язана із загаль­ нополітичними міркуваннями. Йшлося і про традиційні зв'язки з тими антифа­ шистськими колами, лівою інтелігенці­ єю Заходу, серед яких було чимало єв­ реїв і принципових противників антисе­ мітизму; йшлося також і про міждер­ жавні стосунки з Заходом. Сталін в роки війни прагнув забезпечити собі серйоз­ ну фінансову підтримку Заходу для від­ будови країни. Цій меті, зокрема, була підпорядкована єврейська політика Ста­ ліна. Через Молотова, через його дру­ жину, єврейку Жемчужину, через Єврей­ ський антифашистський комітет Міхоел- са велися переговори про можливе ут­ ворення єврейської автономії на тери­ торії Криму, звідки було депортоване татарське населення. Під цю акцію Спо­ лучені Штати обіцяли велику фінансову допомогу. Однак, кримські проекти не були реалізовані. Велику роль у зовнішньополітичних орієнтаціях Сталіна відігравала близь­ косхідна політика. Позиції СРСР на Близькому Сході обмежувалися союзом із курдами, спрямованим проти проза- хідницьки орієнтованих урядів Туреч­ чини, Ірану та Іраку, і підтримкою се­ паратистського руху азербайджанців в Ірані, розгромленого шахом 1947 року. Конфлікт арабських держав з Англією та США з приводу прагнень сіоністів ут- 564 ворити єврейську державу в Палестині відкривав широкі можливості для інт­ риг. Вимоги сіоністів були зустрінуті непримиренно вороже в арабському світі, і для заходу, а особливо для Анг­ лії це створювало море проблем. Опір, який чинили араби утворенню Ізраїлю, призвів врешті до відмови Великобри­ танії надати євреям, що вижили в Євро­ пі, можливість іммігрувати в Палести­ ну. Радикальні єврейські націоналісти вели збройну боротьбу і з арабами, і з англійцями; свої антиарабські оборон­ ні зусилля приховували від англійців і помірковані соціалістичні лідери Єв­ рейського агентства. Всі ці конфлікти і були дійсною причиною підтримки ра­ дянською дипломатією сіоністських політиків. За словами колишнього помічника Молотова Вєтрова, Сталін висловлю­ вався з цього приводу таким чином: «Давайте погодимося з утворенням Із­ раїлю. Це буде як шило в сідниці для арабських держав і змусить їх поверну­ тися спиною до Британії. Зрештою бри­ танський вплив буде повністю підірва­ но в Єгипті, Сірії, Туреччині і Іраку»1. Ці розрахунки пояснюють глибоке спів­ чуття, яке раптом виявив СРСР сіоніст­ ській ідеї. Не хто інший як А.А. Громи- ко, майбутній член Політбюро і міністр закордонних справ СРСР, що уперто проводив антиєврейську політику на Близькому Сході, на Генеральній Асам­ блеї 00Н 14 травня 1947 року говорив; «Величезна кількість єврейського на­ селення Європи, що вціліло, виявилась позбавленою своєї батьківщини... Та обставина, що жодна західноєвропей­ ська держава не виявилася спромож­ ною забезпечити захист елементарних прав єврейського народу, пояснює прагнення євреїв до створення своєї держави. Було б несправедливо не ра­ хуватися з цим і заперечувати право єврейського народу на здійснення та­ кого прагнення»2. Згідно з заявою Анг­ лії і за енергійною підтримкою СРСР, сесія 00Н 29 листопада 1947 року прийняла резолюцію про анулювання мандату Великобританії на Палестину і утворення в цій країні єврейської та арабської держав. Почалася війна арабських країн про­ ти Ізраїлю. Хоча в ході війни СРСР на­ дав через Чехословаччину допомогу військам Ізраїлю, на швидку перемогу євреїв ніхто не розраховував. За рік відчайдушного і розумно керованого єврейського опору араби були повніс­ тю розбиті. В результаті сподівання Сталіна не виправдалися. Держава Із­ раїль існувала, арабський світ з цим не погодився, але реальність змушувала його рахуватися з Ізраїлем так само, як і з Великобританією та із США. Ізраїль ані трохи не був схожий на «країну на­ родної демокралї», і Росія залишилась ні з чим. І, нарешті, нові політичні проблеми принесло утвердження комуністичного тоталітарного режиму на територіях Центральної і Східної Європи, контро­ льованих СРСР. Спочатку, в часи і Ялтинської, і Пот­ сдамської конференції, в плани радян­ ського керівництва не входило вста­ новлення комуністичних режимів в цих країнах. Так, наприкінці війни експерти з розвідувальних служб обговорювали цю проблему під керівництвом заступ­ ника голови ГКО Берія і замнаркома оборони, відповідального за кадри і за розвідку, генерала Голікова. Як свід­ чить Судоплатов, «Берія і Голіков взага­ лі не згадували про перспективи соціа­ лістичного розвитку Польщі, Чехосло- ваччини, Угорщини, Румунії. Соціаліс­ тичний вибір як реальність для нас в країнах Європи був більш чи менш яс­ ний тільки для Югославії. Ми виходили з того, що Тіто як керівник держави і компартії спирався на реальну воєнну 1 Див.: Судоплатов П. Спецоперации. — С. 476. 2 Цит. за: Мировое хозяйство и миро­ вая политика. — 1947. — № 12. — C. 75. 565 Маршал Тіто Тіто-убивця і шпигун. Карикатура Л. Сойфертіса 1 Див.: Судоплатов П. Спецоперации. — С. 268— 269. силу. В інших же країнах ситуація була іншою. Разом з тим ми сходилися в то­ му, що наша воєнна присутність і сим- палї до Радянського Союзу широких мас населення забезпечать стабільне перебування при владі в Польщі, Че- хословаччині і Угорщині урядів, які бу­ дуть орієнтуватися на л'сний союз і співробітництво з нами»1. Сталося якраз навпаки. Статус кон­ трольованого нейтралітету, який пла­ нувався для європейських держав-су- сідів, фактично дістався лльки Фінлян­ дії. Від первісної орієнтації на політич­ но невизначені режими-сателіти зали­ шилася сама лише конструкція системи незалежних держав. В контрольованих СРСР країнах утвердилися соціалістич­ ні режими з великою мірою національ­ ної різноманітності, що саме по собі було принципово небезпечним для то­ талітаризму. А найбільш своєрідний, незалежний і виразно комуністичний режим Тіто вивалився з червоної «спів­ дружності» і вступив у гострий кон­ флікт з материнською системою. Утвердження комуністичної влади під виглядом режиму «народної демок- ралї», обов'язковою ознакою якого бу­ ла ліквідація виборів за партійними списками і перехід до «виборів» за єдиним списком «народного фронту» чи подібних об'єднань, означало утвер­ дження влади саме Росії, СРСР. В кон­ ституції «країн народної демокралї» вносилися сталі, де говорилося про звільнення народів Радянською Армі­ єю. Отже, влада походила не від Бога і не від Народу, а від СРСР та його армії. Таким чином, уже встановлення кон­ тролю над Східною Європою було тор­ жеством державницької вертикалі і на­ самперед силових структур. З ідеями світової революції це не мало нічого спільного. Комунізм мав бути принесе­ ний на багнетах російських солдат. Ще в роки війни, як згадує Джілас, виникли перші конфлікти між Югосла­ вією і СРСР з приводу окремих факлв безчинств радянських військових на визволеній території. Судячи з даних, які наводить Джілас, цих ф атів було не так багато. Це були поодинокі, неми­ нучі на війні випадки грабунків, на­ сильств і зґвалтувань. Але абсолютно незрозумілою для керівництва Тіто бу­ ла позиція радянського командування в цьому питанні. Радянські представ­ ники і слухати не холли про якісь захо­ ди проти насильників і мародерів. Всі заяви про подібні факти з порога від­ міталися як наклеп на переможну Чер­ вону Армію. Можна бути впевненим, що хоча Ста­ лін і не схвалював масового насильства на звільнених територіях, він нічого не мав проти того, щоб певний страх навіть у пам'ял визволених народів Червона Армія по собі залишила. Росію повинні були поважати і боятися. Що ж до Ні­ меччини, то вона була до певного часу віддана армії на розтерзання. Про гра­ біж, убивства, а особливо про масові колективні зґвалтування розповідали тоді пошепки страшні речі. Відбій на­ сильницькій стихії офіційно дала стаття Александрова «Товарищ Зренбургупро- щает». Виходило, що гасло «Папа, убей немца», популярне в роки війни, вига­ 566 дане Еренбургом, який сильно все спро­ щує і до того ж, до речі, єврей. Після утвердження силовими мето­ дами влади комуністів головним воро­ гом виявилася Югославія, де влада ут­ вердилася насамперед завдяки кому­ ністичному підпіллю і партизанському руху і де радянської окупації по війні не було. Не лльки керівництво Тіто, а й його уявні чи справжні однодумці в «краї­ нах народної демокралї» в роки ні­ мецької окупації належали до партизан або підпільників. їм протистояли — і Кремлем були підтримані — еміграцій­ ні комінтернівські діячі, що прийшли з Москви в обозі радянських військ. З'ясування стосунків між ними викли­ кало проблеми, які загострювались завдяки підозріливості Сталіна. Підпільником був перший секретар ЦК ППР Ґомулка, що майже увесь час провів у окупованій німцями Польщі. Його суперник Болеслав Бєрут очолю­ вав Польський Комітет Народного Виз­ волення в тилу радянських військ. 1948 року Ґомулка був арештований, Бєрут став першим секретарем ЦК. Дімітров з Червенковим приїхали з Москви, а Трайчо Костов, розстріляний як агент лтоїзму, перебував у підпіллі в Болгарії. Ласло Райк, Янош Кадар та ін­ ші угорські комуністи-підпільники були повністю ізольовані від московського керівництва; Кадар намагався навіть пробратися в Югославію на визволені комуністами райони, щоб встановити зв'язки з Москвою. Група Ракоші очо­ лювала радше московську комінтернів­ ську організацію угорських емігранлв, ніж реальні сили на батьківщині. Всі ці люди мусили якось порозумітися і по­ ділити владу. Тіто та його товариші, як згадує Джі- лас, дуже дивувалися, чому Москва не визнає встановлену ними владу в парти­ занських районах «диктатурою пролета­ ріату», чом вони для Сталіна якісь ніби­ то «не свої». А справа була проста: Ста­ лін не довіряв тим, хто хоча б на якийсь час вирвався з-під його контролю. Це була не лльки параноя. Партизанська боротьба, підпілля, незалежна від Ко­ мінтерну політична діяльність — це ко­ муністична Gemeinschaft, некерована спільнота, стихія, яку Сталін ненавидів і якої боявся. Освоєння її і перетворення на структуровану Gesellschaft доручало­ ся насамперед органам безпеки і кон­ трольованим нею та ЦК ВКП(б) еміг­ рантським комінтернівським групам. Єврейське питання тут було вторин­ ним, але воно відігравало свою роль: природно, що в окупаційному підпіллі залишилися насамперед не євреї, а лю­ ди «корінних національностей». В Польщі до керівництва поряд із твер­ дим і надійним комінтернівським поля­ ком Бєрутом та російським поляком, радянським маршалом Рокоссовським (якому підпорядковувалась військова служба безпеки, що через неї і здій­ снювався силовий контроль) входили євреї Мінц (ідеологія) та Берман (еко­ номіка). Керівна верхівка угорськйх комуністів — генеральний секретар Ракоші, відповідальний за економіку і уряд Ґере, «силовик» Фаркаш, ідеолог Реваї, так звана «єврейська квадрига» (всі вони четверо були євреї за націо- Владислав Ґомулка Тіто — партизанський маршал 567 V Анна Паукер 1 Див.: О культе лич­ ности Сталина и его последствиях: Док­ лад секретаря ЦК КПСС Н.С. Хруще­ ва / / Неделя. — 1989. — № И . — С. 11. нальністю) — мали підтримку Сталіна, Жданова, пізніше Суслова; цікаво, що Берія обізвав їх 1953 року «сіоніст­ ським гніздом». Саме Ракоші та його група стали ініціаторами серії процесів проти «агентів Тіто», пустивши під ніж або посадивши в тюрму керівництво комуністичним підпіллям. Сталін, як уже говорилось, довіряв мадярам і по­ лякам ще менше, ніж євреям. Проте, вже дещо пізніше в Румунії комінтернівська група єврейки Анни Паукер виявилась «шпигунською» і «ті- тоїстською». Права рука і спадкоємець Ґотвальда єврей Рудольф Сланський, що керував всіма акціями по встанов­ ленню диктатури комуністів 1948 року, був знищений разом із вдовою Яна Шверми, керівника словацького пов­ стання, а інші керівники словацького підпілля — Гусак, Клементіс та інші — були посаджені в тюрму. Антисемітська орієнтація виявилася сильнішою, ніж ворожість щодо підпільників і парти­ зан, або, принаймні, рівноцінною. Аналогічні процеси проходили і в СРСР. Одразу після війни на визволеній території бували випадки, коли секрета­ рями райкомів парлї працювали не тіль­ ки люди, що втратили в хаосі окупації партквитки, а й взагалі безпартійні пар­ тизанські діячі. Прислані «зверху» сек­ ретарі обкомів нерідко вступали в Украї­ ні у важкі конфлікти з підпільними керів­ никами. Один із таких конфліктів охопив Вінничину, де позиції підпільного обкому парлї були досить сильними — тут була ставка Гітлера і діяв зв'язаний з підпіль­ ним обкомом розвідник, старий енкаве- дист Медведєв. Присланий «згори» «пра­ вильний» обком просто заперечував, що існувало якесь підпілля, і ця справа тяг­ лася і після смерті Сталіна. Увесь черво­ ний партизанський рух, який не був без­ посередньо створений центром з Москви і не знаходився під його невсипущим контролем, був поставлений під сумнів. До речі, ця ситуація була відображена і в літературному житті. Олександр Фа- дєєв написав роман «Молода гвардія» про самочинно виниклу в Краснодоні юнацьку підпільну організацію. Роман став офіційно визнаним класичним літе­ ратурним твором і увійшов у шкільні під­ ручники. І раптом виявилось, що Фадєєв припустився «грубих ідейних поми­ лок»— не було показано, що комсо­ мольське підпілля виникло за вказівка­ ми і під керівництвом підпілля організо­ ваного, парл'йного, керованого з Москви. Почались дописування і переписування роману, — а оскільки він претендував на документальність, то і пряма фальсифі­ кація дійсної історії. І це нікого не бен­ тежило: історія мала бути схожа на художній образ, а не художній образ на історію. Як в іконопису. Для Сталіна у внутрішньополітичному плані не було речей страшніших, ніж привид «ленінградської опозиції» та ук­ раїнського сепаратизму. А Україна була окупована і на кілька років випала з-під контролю. Українці були гіршими від ле­ нінградців — як нація вони опинилися під підозрою, як і всі, хто «перебував на тимчасово окупованій території» і вва­ жався людиною другого сорту. Мало ва­ жило те, що на Україні було стотисячне підпілля і півмільйонна партизанська армія. Мало важило й те, що Україна бу­ ла вщент зруйнована і розорена окупан­ тами і воєнними діями, зазнала тортур і вбивств без ліку. Пізніше Хрущов гово­ рив з приводу сталінської політики ма­ сових переселень народів СРСР: «Україн­ ці уникли цієї долі тому, що їх надто ба­ гато і нікуди було вислати. А то він би і їх виселив»1. Можна думати, що це не жарт. Проблеми масового переселення українців, очевидно, в Кремлі серйозно обговорювалися. Принаймні мобілізація чоловіків на звільнених від окупантів те­ риторіях проводилась не так, як звичай­ но, — нерідко їх тут же кидали в бій май- 568 же беззбройними і навіть не переписа­ ними, використання «приймаків» не від­ різнялося від використання штрафних батальйонів. У важкі перші роки війни Україні доз­ волялося мати власний патріотизм, поставлений на службу Вітчизняній війні. Зокрема, ці мотиви звучали в публікаціях дуже партійного М.Н. Пет- ровського, директора Інституту історії АН УРСР, «Незламний дух великого ук­ раїнського народу» (1943), «Возз'єд­ нання українського народу в єдиній ук­ раїнській державі» (1944). В ті роки в евакуації в нечисленних центрах укра­ їнської еліти панував настрій щирої відданості Україні, і час той згадувався пізніше як роки світлі і навіть вільні. В далекій евакуації Україна ставала ще ближчою і ріднішою. Тоді пише Сосюра вірша «Любіть Україну», пише схвильо­ ваний поетичний цикл «Україно моя!» Андрій Малишко, пише сповнені туги за рідною землею поезії Леонід Перво- майський, а Максим Рильський починає поетичну «Мандрівку в молодість», прокладаючи нетривкі містки між наці­ ональним сучасним і минулим. І, на­ решті, Олександр Довженко пише кіно­ повість «Україна в вогні» та п'єсу «На­ щадки запорожців», сповнені палкого національного почуття. Всі чи майже всі ці твори швидко бу­ ли прокляті режимом за «серйозні по­ милки і перекручення буржуазно-наці- оналістичного характеру». Десь 1942 року Олександр Довженко в приватній розмові сказав: «Таки до­ гадалися: пересіли з брязкотливого ін­ тернаціонально-космополітичного ша­ рабана на вірних коней доброго старо­ го патріотизму»1. 1944 року засідання Політбюро було присвячене тому, щоб показати Довженкові та іншим україн­ ським діячам, що оті вірні коні — не для України, якій судився брязкотливий шарабан. На засіданні з різкими звину­ ваченнями на адресу Довженка в наці­ оналізмі виступав Сталін, все закінчи­ лося бадьорим резюме Берія: «Будем вправлять мозги!» Довженко був фак­ тично ізольований від української культури, і жити на території України йому буЛЬ заборонено, як колись Шев­ ченкові, Драгоманову, Чубинському, а потім Шумському та іншим «націонал- ухильникам». 1946 року серія постанов ЦК КП(б)У — «Про перекручення та хиби в "Нарис іс­ торії української літератури"», «Про жур­ нали "Перець" та "Вітчизна"», «Про ре­ пертуар драматичних та інших театрів Ук­ раїни» тощо — створили той тюремний духовний простір, в якому дозволено бу­ ло живол'ти українській національній СВІДОМОСТІ. В Кремлі не вгасав страх перед укра­ їнським комуністичним самостійниц- твом. 1946 року Каганович і Хрущов поставили перед Сталіним питання про страшну небезпеку, яку нібито являє собою ув'язнений паралізований Олек­ сандр Шумський, і за вказівкою Сталіна Шумський був убитий МГБ. Для керів­ ництва операцією Кагановйч особисто був відряджений до Саратова, де зна­ ходився Шумський. Це, треба думати, підготувало призначення Кагановича в Україну 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У (Хрущов зали­ шився головою уряду). Каганович за­ думав грандіозну чистку парторганіза- ції України в дусі 1937 року. Це була б боротьба проти місцевого комуністич­ ного «націоналізму». Відрядження Сталіним Кагановича на Україну зв'язане з голодом, що охопив республіку 1946— 1947 років. В січні— червні 1947 року в Україні зафіксовано 130 випадків людоїдства і 189 випадків трупоїдства. Тільки ЗАГСами зареєстро­ вано 282 тис. голодних смертей 1946 і 520 тис. — 1947 року1. Спроби Хрущова пояснити Сталіну небезпеку ситуації Л.М. Каганович 1 Цит. за: Новичен- коЛ. Поетичний світ Максима Рильського (1941 — 1964). — К., 1993. — С. 11. 569 Соломон Міхоелс 1 Див.: Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Го­ лод на Україні у 1946— 1947 рр. / / Український істо­ ричний журнал. — 1990.— № 8. — С. 29; Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої іс­ торії. — К., 2001. - С. 389— 391. викликала у того тільки лють. В лютому 1947 року Каганович став першим сек­ ретарем ЦК Компартії України, Хрущов залишився головою уряду. З приїздом Кагановича ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні по­ милки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук України», готував новий ідеологічний погром у літературі. 22 серпня 1947 року літературні крити­ ки Є. Адельгейм та І . Стебун написали листа до Кагановича, де звинуватили ке­ рівників письменницької організації Ук­ раїни А. Малишка та І. Неходу, а також шерег письменників, у тому числі стар­ шого покоління (П. Панч,І. Сенченко)гв^ українському націоналізмі та антисемі­ тизмі. Можна припустити, що мирний лі­ тературознавець Ілля Стебун (Кацнель- сон) і хоробрий фронтовик-кореспон- дент Євген Адельгейм мали якісь підста­ ви говорити про антисемітські настрої у собратів-письменників і зверталися до Кагановича не як до єврея, а як до пред­ ставника довоєнних інтернаціоналіс­ тичних часів. Але це суті справи не мі­ няло. З заяви Адельгейма і Стебуна Ка­ ганович почав «ліпити» справу про на­ ціоналістичне підпілля в Україні. За до­ помогою антиукраїнської провокації він хотів поправити своє становище і про­ демонструвати, що у нього є ще порох у порохівницях. Помічник Кагановича вже почав складати список членів «під­ пільної організації», очолений М. Риль­ ським. До нього входили і колишні «хви- льовісти» — Ю. Яновський, П. Панч, І. Сенченко. У вересні було скликано пленум правління Спілки радянських письмен­ ників України, на якому з доповіддю виступив голова Спілки Олександр Кор­ нійчук. Каганович вигукував з президії різні лайки й погрози. В них уже були всі політичні оцінки, необхідні для ве­ ликої розстрільної справи, включаючи «націонал-ухильництво». Готувався пленум ЦК з порядком денним про «на­ ціоналістичний ухил» в КП(б)У. На чер­ зі були арешти, нічні допити з тортура­ ми, суди, досвітні розстріли, смердюча «зона» з терором кримінальних і для кожного українця — тавро підозрілого. Це була саме та надмірна політична ініціатива, якої Сталін у підлеглих не любив. Хрущову вдалося через Жданова зір­ вати інтригу Кагановича. Завдяки Жда- нову Сталін прийняв Хрущова з його скаргами і виправданнями, і нібито став на його бік, сказавши, що Кагано­ вич хоче посварити його, Сталіна, з ук­ раїнським народом. В грудні 1947 року Каганович був повернений в Москву. Сталіна не влаштовував в Україні ані варіант 1937 року, ані варіант Ракоші. Зваживши складність української проблеми, він вирішив не робити з Хру­ щова Тіто. Сталін перевів напруження на новий напрямок, — боротьба проти українського націоналізму переросла на боротьбу проти «сіонізму», на пер­ ших порах — проти «космополітизму». Восени 1948 року було розпущено Єврейський антифашистський комітет. А уже 18 жовтня 1948 року орган ЦК 570 КП(б)У газета «Радянська Україна» не­ мов би озвалась на цю подію: стаття «За високу ідейність, художню зрілість образотворчого мистецтва» (за підпи­ сом «А. Пащенко») почала кампанію критики «формалістичних» та «ідейно хибних» творів. Дуже скоро вияснило­ ся, що головні «естетствуючі формаліс­ ти» є водночас «безрідними космополі­ тами», а з часом дедалі більше з'ясову­ валась їх єврейська сутність. В кінці року на I I з'їзді Спілки письменників України Корнійчук в доповіді піддав нещадній критиці І . Стебуна, /І. Санова (Лазаря Смульсона — теж кореспон- дента-фронтовика) та Є. Адельгейма, розкриваючи їх літературні псевдоніми та називаючи справжні єврейські пріз­ вища. Українському красному пись­ менству кинули на поталу їх учорашніх обвинувачів. Одразу після зняття Кага- новича з'являються таємничі знаки ні­ бито співчуття українським інтеліген­ там. Сталін сам візує забуте прохання Рильського про виділення йому ділян­ ки під побудову особистого будинку в Голосієво. Юрію Яновському дають Ста­ лінську премію за другорядну збірку оповідань. Проте, жодне з формулю­ вань не переглядається, а 1951 року по­ чинається нова серія викриття націо­ налістичних ідейних помилок — крити­ ка в «Правді» опери «Богдан Хмель­ ницький» (музика Данькевича, лібретто Корнійчука), люта і нещадна критика вірша Сосюри «Любіть Україну». Що було справжнім: ненависть до «естетствуючих формалістів», інтелі­ гентних письменників незалежно від походження — чи печерна антисеміт­ ська лють? Антисемітські настрої неявно стали ознакою доброго тону в Сталінському керівництві особливо з 1946 року. Ан­ тисемітизм не декларувався, як не дек­ ларувались матюки і пияцтво, але він став такою ж прихованою для непосвя- чених нормою. Уже 12 жовтня 1946 ро­ ку міністр держбезпеки Абакумов на­ писав листа Сталіну про націоналістич­ ну діяльність€врейського антифашист­ ського комітету, який виступає в ролі захисника всіх євреїв в СРСР і за рубе­ жем. 26 листопада 1946 року аналогіч­ ний лист направив Сталіну секретар ЦК Суслов. 1946 року міністр Абакумов підписав наказ про обмеження для прийому євреїв на офіцерські посади в МГБ. Уже в 1947 року була задумана, а в ніч на 13 січня 1948 року здійснена операція по убивству в Мінську голови САК Міхоелса (операцією керував осо­ бисто перший заступник міністра Держ­ безпеки, згадуваний вище Огольцов). «Ленінградська справа» почалася в лютому 1949 року. А 3 січня 1949 року Малєнков і голова Комісії парлйного контролю Шкірятов підписали доку­ мент на ім'я Сталіна про діяльність Єв­ рейського антифашистського комітету. Тут було назване ім'я головного таємно­ го космополіта. Ним виявився старий парлйний працівник, колишній меншо- вик-інтернаціоналіст, заступник мініс­ тра закордонних справ за часів Моло­ това С.А. Лозовський {Соломон Дрі- дзо). Серед арештованих була дружина Молотова. Поліна (Перл) Семенівна Карповська, парлйний псевдонім — Жемчужина, єв­ рейка, родом з леї самої станції Пологи біля того самого Гуляй-Поля, людина ду­ же амбітна і владна, була надзвичайно віддана сім'ї, любила Молотова — жили вони дружно, ніколи не сварилися і на­ віть не підвищували голосу; помираючи, вона кликала Вячеслава, і він, помираю­ чи, кликав: «Поля, Поля...» Пізніше Мо­ лотов розповідав: «А вона мені сказала: «Якщо це потрібно для парлї, ми розій­ демося». В кінці 1948-го ми розійшлися. А в 1949-му, в лютому, її арештували»1. Коли після смерл Сталіна Поліну Жем­ чужину звільнили з тюрми, її ввели до С.А. Лозовський (Дрідзо) 571 Поліна Жемчужина С.Д. Ігнатьєв 1 Див.: Васильева Ла­ риса. Кремлевские жены. — М., 1992. — С. 322. 2 Див.: Там же. — С. 324. 3 Див.: Судоплатов П. Спецоперации. — С. 482. кабінету Берія. Там знаходився і Моло­ тов. Берія вигукнув: «Героїня!» — і простягнув до неї руки. Відвівши обійми Берія, Жемчужина запитала: «Як Ста­ лін?» І, дізнавшись про смерть Вождя, знепритомніла2. У слідчій частині з особливо важли­ вих справ МГБ працював такий собі підполковник Рюмін, дуже скомпроме­ тований тим, що приховав від партії факт свого куркульського походження і служби тестя у Колчака. Такі речі в МГБ не прощалися, але Рюміна терпіли з ог­ ляду на його широко відомий серед «своїх» зоологічний антисемітизм. Скоро Рюмін став заступником мініс­ тра, і безконтрольний судовий орган — Особлива нарада при міністрі держбез­ пеки — складалася з Абакумова, Рюмі­ на та секретаря ЦК Ігнатьєва. За цим усім стояв Сталін, але були й інші приватні інтереси. 1951 року через свого помічника Суханова Маленков ор­ ганізував лист Рюміна до Сталіна із зви­ нуваченнями Абакумова у змові з сіо­ ністами і підготовці перевороту. Текст листа малописьменний Рюмін перепи­ сував 11 разів3. Тут і було використано листа Лідії Тимашук про неправильне лікування Жданова, про якого знали всі члени Політбюро. Абакумов, правильно побоюючись ініціативи в такому вели­ кому питанні, відповідно до резолюцій Сталіна не дав листу ходу. Справа по­ трапила під контроль секретаря ЦК Іг­ натьєва— партійного куратора «орга­ нів», Рюмін побував на прийомі у Сталі­ на, і закінчилося все арештом Абакумо­ ва і повальними арештами євреїв з ЄАК, апарату МГБ та МЗС. Малєнков посадив у крісло міністра держбезпеки свою людину — С.Д. Ігнатьєва. Рюмін ініціював справу єврейських «лікарів-убивць», що починала епоху «боротьби з сіонізмом» — політику майже відкритого державного антисе­ мітизму. В центрі репресій мали опини­ тися євреї-«сіоністи», планувалися на­ чебто навіть і стихійні погроми як ви­ раз народного гніву, що мав спалахну­ ти після процесу лікарів-убивць. Сталін уважно стежив за роботою Рюміна, хо­ дом допитів і характером показань, як і в часи Єжова. Всі сценарії, як завжди, розроблялись ним. Коли справу було розкручено, Сталін усунув Рюміна як фігуру надто одіозну. Полум'яний слідчий сам став кандида­ том в покійники. Одночасно 1951 року Сталін попере­ див Малєнкова, щоб той добре стежив за Берія. Ставленник Берія Чарквіані був знятий з посади першого секретаря ЦК КП(б) Грузії, і на цей пост Сталін ви­ сунув ворога Берія комсомольського діяча Мґеладзе. Мґеладзе і міністра держбезпеки Грузії Рухадзе викликали в Москву, де Сталін обговорював з ни­ ми таємні плани дій проти Берія. В квітні 1952 року зліплено було «мін­ грельську справу», і люди мінгрела Бе­ рія (Рапава, Шарія, Шонія, Барамія та інші) опинилися в тюрмі. Тут і виникла версія про приховане єврейство Берія, що діяла на Сталіна безпомилково, нез­ важаючи на абсолютну безпідстав­ ність. Для початку Берія направили в Тбілісі для «викриття» своїх ставленни- ків: він сам мусів накинути собі на шию петлю. Сталін замінив на своїй дачі пе­ ревірену грузинську обслугу росій­ ською і арештував багатолітнього на­ чальника особистої охорони генерала Власика. Берія був не єдиним членом вищого керівництва, якого чекала опала, а най­ імовірніше й смерть. Мікоян був прире­ чений як останній кремлівський кавка­ зець, зв'язаний і з Орджонікідзе, і з Бе­ рія, і з винищеними «ленінградцями». А безпосередньою метою Сталіна стали старі кадри — Молотов, Ворошилов, Андреев, одружені з єврейками, та єв­ рей Каганович. 572 Протягом 1951—1953 років всі вони були фактично усунуті від влади/а на XIX з'їзді партії у секретному виступі на Пле­ нумі ЦК Сталін дав нищівну характерис­ тику Молотову і Мікояну (Ворошилова він запідозрив у шпигунстві на користь англійців. Нібито під час прогулянки у човні Сталін так прямо і сказав Вороши­ лову про цеі у відповідь одержав ляпаса. До речі, все життя особистим ад'ютантом і найближчим співробітником Вороши­ лова був єврей Рафаїл Хмельницький, той самий, чий син потрапив у заслання разом з синами Мікояна). Сталін знову «попросився у відставку» і знову легко погодився залишитися вождем партії і народу. З'їзд обрав величезну Президію ЦК, в якій тонуло невеличке таємне «бю­ ро Президії», — все це було прелюдією до грандіозної чистки і формування но­ вого вищого керівництва на базі широ­ ких і невиразних Президії і Секретаріату. В усій цій потворній метушні відчува­ ється загострення параноїдальних рис психіки Сталіна. Здоров'я його все по­ гіршувалось, і підозріливість набувала все більш хворобливих рис. Він, оче­ видно, і справді подумував про шпигун­ ську діяльність своїх найближчих і вір­ них соратників, таких як Молотов чи Во­ рошилов, відданих йому по-собачому. Недовіра Сталіна до лікарів загострю­ вала його хвороби і наближала смерть. Можна сказати, що останні пару років життя Сталін вже не був психічно нор­ мальною людиною і абсолютно не міг критично ставитися до своїх божевіль­ них страхів. Країна стала заложником в руках безумця. Однак, як це часто бу­ ває, в певних практичних межах хворий розум диктатора зберіг і навіть загос­ трив хижацьку обачливіть і хитрість. Не можна сумніватися в непідроб­ ності антисемітського озлоблення Ста­ ліна, яке з роками в ньому все більше наростало і сполучалося з загальною параноїдальною тривожністю. Але не можна не бачити і тієї риси Сталін сталінської політики, яка споріднює ке- і Ворошилов ровані ним ідейно-політичні погроми з 3 дружинами довоєнним винищенням інтелігентного середовища в комуністичній верхівці і, зокрема в армії. В особистому, культурно-психологіч­ ному плані тут можна вбачати все пов­ ніше торжество хамства. Серед інтелігентних людей, що за примхою долі потрапляли в середови­ ще Сталіна, був китаєзнавець, дипломат і перекладач розмов Сталіна з Мао Цзе- дуном, — М.Т. Федоренко. Ось як він описує соратників Сталіна: «Коли ж Сталіна не було в кімнаті, виникала іно­ ді стихійна розмова людей, що сиділи за столом, наділених фактично нічим не обмеженою владою, немислимими правами. Вищий елітарний симбіоз де­ монстрував у відсутність хазяїна безза- вітну йому відданість. Вони, здавалось, все знають, але все знають невірно. Во­ ни рідко тримаються природно, ніби бояться, що людина в них виявиться нижче крісла, яке вони займають. В спілкуванні з людьми вони, на жаль, виявляються куди менш значними, ніж в кремлівських їх кабінетах за величез­ ними казенними столами, в нерухомих дубових кріслах. Безсторонньої неупе- реджено спостерігав я ці персонажі вищої номенклатури, вдивлявся в них 573 зблизька і з дистанції. На сеансі, який тривав не один рік. Словом, люди ці в моїх очах являли собою зразки супе­ речливості і непослідовності людських істот. Досить було вже одного того, що виступали вони, як правило, з папір­ цем, читаючи чужі писання, притому не без труднощів, нерідко ігноруючи всякі правила граматики і розділові знаки. Вони звикли порушувати всі правила, включаючи дорожній рух в своїх бага­ тометрових лімузинах. Спочатку дово­ дилось дивуватись, що багато з них майже нічого не читали. Вітчизняної літератури не знали. Про письменників судили часто за плітками про них та різного роду скабрезними чутками. Про іноземних авторів не мали наймен­ шого уявлення. Але невігластво не здатне миритися з тим, що воно чогось не схоплює. Обмеженість інстинктивно зневажає предмет свого нерозуміння, малюючи його ворогом»1. Можливо, Федоренко писав під впли­ вом враження контрасту між здібним і інформованим Сталіним і жалюгідними діадохами, старанно ним же підібрани­ ми; можливо, дався взнаки історичний російський комлекс презирства і нена­ висті до злих бояр при доброму царі. Але він не просто мав рацію — він го­ ливо небезпечних. Сталін не тримав у своєму оточенні людей вищого за себе інтелектуального рівня, а його рівень не був надто високим. Попри свою без­ сумнівну особисту обдарованість, ко­ лишній підпільник Сталін був радше тюремний пахан, ніж революційний ли­ цар без страху і докору. Сталін був над­ звичайно цинічний. Його оточення постійно і багато пило, і навіть могут­ нього в цьому відношенні Молотова ви­ носили інколи смертельно п'яним, а ви­ ховані на винах кавказці, Берія і особ­ ливо Мікоян, п'яніли потворно. Маючи своєрідне відчуття гумору, він був схильний до жарлв і розіграшів гру­ бих, вульгарних і жорстоких. Сталін лю­ бив спостерігати перетворення людей на тварин; сам він багато пив лльки в тридцял роки. Російську людину не треба змушува­ ти пити. Пило все офіцерство, пили солдати, безбожно пили генерали. До війни цього не було — Першотравневі свята з чаєм за спільними на всю ка­ зарму столами залишились сентимен­ тальним спогадом. Після війни уже не били підлеглих, але хамство залишило­ ся скрізь. Гучний, з матом рознос став стилем державної і парлйної роботи так само, як не дуже потаємні примі- ворить про саму суть справи. Характер- - тивні розваги з бабами і горілкою 1Див.: Федоренко Ни­ колай. Ночные бе­ седы / / Правда. — 1988. — 23 окт. 2 Див.: Трифонов Юрий. Записки со­ седа / / Дружба на­ родов. — 1989. — № 10. — С. 39. і хід політичної боротьби в комуністич­ ній Росії визначався рівнем культури її учасників, у тому числі й рівнем їх по­ літичної культури. Цей рівень був над­ звичайно примітивний. Сталін культивував хамство. Він, зви­ чайно, підбирав не ідіолв, хоча йому були потрібні також і недалекі «штов- хачі». Його помічники і наближені, як правило, мали волю і характер, меткий розум і хижацьку хитрість. їх витримці можна позаздрити — сама по собі ро­ бота з Сталіним, капризним непрогно- зованим грубіяном, щохвилинна непев­ ність у власній долі належала до особ­ Зрештою, нам мало відомо про харак­ тер цього всюдисущого хамства. Олек­ сандр Твардовський відпочивав колись у Барвисі разом з колишнім секретарем Сталіна Поскрьобишевим і запропону­ вав йому написати мемуари для «Нового мира». Поскрьобишев несподівано зап­ лакав. «Ах, не можу я про нього писати, Олександре Трифоновичу! Адже він ме­ не бив! Схопить за волосся ось так і б'є головою об стіл!»2 В офіційних стосун­ ках з широким колом фахівців, що бува­ ли у нього час від часу, Сталін бував уважним і стриманим, і вони не здогаду­ вались, що там діється за кулісами. 574 Світлана Алілуева Василій Сталін Неприязнь Сталіна до інтелігентних кіл посилювалася особистими обстави­ нами. В колі його дітей — сина Василія, льотчика, безпутного п'янички, і дочки Світлани, дівчини з непередбачуваним характером, знаходилися люди, що їх сміливо можна назвати тодішньою елі­ тою: в Зубалово на дачі Сталіна, де жили старики Алілуєви, збиралися сценарист Олександр Каплер, оператор Роман Кар­ мен і його дружина Ніна, поети Костян­ тин Сімонов, Михаїл Слуцький, балетмей­ стер А. Мессерер з сестрою Суламіф, кі­ нозірки Валентина Серова (за романом якої з Сімоновим стежила тоді вся Мос­ ква) і Людмила Целіковська та інші. В цьому бомонді читалися Ахматова, Гумі- льов, Ходасевич, «Мати і не мати» та «По кому дзвонить дзвін» Гемінґуея, «Всі лю­ ди — вороги» Річарда Олдінґгона1. Ніну Кармен Василь відбив у чоловіка, але після втручання Сталіна вона повернула­ ся в сім'ю; палкий платонічний роман Світлани з Каплером закінчився його ув'язненням як «англійського шпигуна» за наказом розгніваного батька, а Світла­ на, як на зло, вийшла заміж за Григорія Морозова з оточення брата; обидва єв­ реї, Каплер і Морозов, уособлювали для Сталіна міжнародні єврейські сили. Проте, справа і не в особистому хамстві Сталіна та його оточення. Ми бачимо в розриві з довоєнним комін­ тернівським інтернаціоналізмом, в «пе­ реведенні стрілки» на антисемітизм тенденцію до подальшої ідейної та по­ літичної примітивізації комуністичної диктатури. Сталін написав за цей час «теоретич­ ні праці» з мовознавства і політичної економії, а також фактично був співав­ тором чи принаймні редактором допо­ віді Трохима Лисенка на сесії ВАСГНІЛ про стан біологічної науки. Сталінське «мовознавство» з теоретичної точки зо­ ру було глибокою реакцією, воно по­ вертало лінгвістику до молодограмати­ ків початку XIX століття. Щоправда, і повержене Сталіним мовознавство Марра було провінційною марксист­ ською карикатурою на науку. Але суть Сталінського «відкриття» молодограма­ тики полягала не у лінгвістичних сим­ патіях і антипалях, а у відмові від тра­ диційного марксистського розуміння нації як продукту економічної інтегра­ ції. Замість концепції злиття діалеюів у національну мову на основі ринкового спілкування прийшла концепція розга­ луження первісної мовно-етнічної єд- 1 Див.: Васильєва Ла­ риса. Кремлевские жены. — С. 217— 226. 575 Трохим Лисенио ності на «буржуазні нації» з їх націо­ нальними мовами. Це створювало ідео­ логічну основу для російського націо­ налізму, бо повністю поривало з тради­ ційною марксистською концепцією «формування націй» на економічних засадах, відкинутою, зрештою, уже ра­ зом з ідеями Покровського. Тепер мож­ на було говорити про вічну Росію, що як «народність» передувала «нації». Але це були осмислені і раціональну погляду державної ідеології кроки. У відносинах же Сталіна і Лисенка ми ба­ чимо дивовижні речі. Трохим Денисо­ вич Лисенко був сином досить замож­ ного селянина і українцем, і навіть скомпрометованим окупацією — його рідний брат залишався в Харкові і був колаборантом. Нікому б Сталін такого не простив, а от Лисенкові прощалося все. Лисенко був ДОНОЩИ.К і мерзотник, він купував прихильність Сталіна різ­ ними проектами типу гіллястої пшени­ ці, якій уже дав ім'я вождя. Все це так, але Сталін купувався охоче. Шаманство Лисенка заражало Сталіна, зачіпало в ньому струни, приглушені технічною культурою епохи: Сталін відчував у со­ бі самому діалектико-матеріалістично- го пророка чи шамана, який може ро­ бити чудесні відкриття тому, що він є класиком марксизму. Лисенко був хитрий кар'єрист і непо­ рядний як агроном-селекціонер з пре­ тензіями на вченість, здатний без коли­ вань фальсифікувати емпіричний мате­ ріал. Але при цьому він був фанатик і шаман. Лисенкова «наука» була прос­ тою. Вона протистояла «формалістич­ ній» генетиці, яка возилася з мушкою- дрозофілою, такою дрібненькою і ві­ дірваною від життя, що про неї сором і говорити. Інтелігентна і інтелігентська наука повинна була загинути і дати міс­ це науці народній, простій і ясній, в якій істини досягаються не шляхом до­ казу, а діалектико-матеріалістичним шляхом, щоб узгодитися з простими і ясними принципами, і на абсурд можна не зважати, бо де суперечності, там ді­ алектика. Така наука мила серцю кому­ ніста, як і народне і просте партійне мистецтво, вороже всілякому «естетс­ твуючому формалізму», відірваному від життя, як жалюгідна дрозофіла. Грегор Мендель був католицьким ченцем, але «менделізм» і «вейсма­ нізм» звучало якось дуже по-єврей- ському. В сталінські часи з'явилася ка­ тегорія «прихованих євреїв», що рів­ нозначне «жидомасонам» сучасних ан­ тисемітів. По суті, всі ці «естетствуючі формалісти»-інтелігенти сприймалися Сталіним як «приховані євреї». Джере­ лом неприйняття була не стільки анти­ семітська озлобленість, скільки нена­ висть до інтелігента та інтелігентності. Органічна ворожість Сталіна і його ко­ ла до людей типу Ейзенштейна, Шоста­ ковича, Прокоф'єва, Кольцова, Четве­ рикова, Тимофєєва-Ресовського, Фаль­ ка чи Філонова, Ахматової, Пастернака 576 чи Гумільова — це ненависть не до єв­ реїв, справжніх чи «прихованих», а до рівня інтелектуальності, недосяжного для розуміння, а тим самим для керу­ вання. Сталіну кортіло викрити реляти­ вістську фізику, і лише шалений опір президента Академії наук С. Вавілова та французького фізика-комуніста Жо- ліо-Кюрі утримав геніального марк­ систсько-ленінського мислителя від вирішальних кроків в боротьбі проти Ейнштейнівської єврейської скверни. На порядку денному був також розгром ідейно порочної математичної теорії множин і математичної логіки. В 50-ті роки починається новий похід не тільки на євреїв — на інтелектуаль­ ну еліту радянського суспільства, нове обвальне зниження духовного рівня його офіційно визнаного політичного і культурного проводу. Ідеологія тоталі­ таризму втрачає останні рештки інтер­ національного чи космополітичного світогляду раннього комунізму і набу­ ває все більше російсько-великодер- жавницьких і ксенофобських рис. Ан­ тисемітизм, в основі якого була тепер не застаріла релігійна та етнічна во­ рожнеча до «чужого», а ненависть до надто хитрих розумників, обирається як головний засіб зміцнення солідар­ ності суспільства, в тому числі засіб розв'язання української проблеми. Ко­ мунізм набуває расистських рис. Російський комунізм не породив та­ кого масового руху духовного плебейс­ тва, як фашизм чи нацизм: його опорою залишалися апаратні силові структури, а не стихія натовпу. «Народну стихію» сталінський режим терпів тільки в доб­ ре відрепетированому вигляді як «во- левияв» мітингів трудящих або кампанії партійних зборів. Те, що англійською мовою називається mob і може бути пе­ рекладене як чернь, підпирало режим своєю ненавистю до етнічно і культурно чужоі системи західного світу. Комуніс­ тичний тоталітаризм пізніше викорис­ тав подібний механізм в Китаї, в русі хунвейбінів. Але чиновники, подібні Рюміну, і «академіки», подібні Лисенку, — це та ж чернь-mob, тільки старанно відібрана через кадрову й ідеологічну політику. Якби події розвивались згід­ но з планами Сталіна, хвиля виступів mob могла б досягти рівня «народних» за характером погромів. У всякому разі опора на найнижчі інстинкти черні ста­ вала все більш властивою режиму ко­ муністичної диктатури. Мао Цзедун, як і Тіто, був партизаном і революціонером, але дістати його в Китаї і замінити на слухняного клевре­ та з Москви було неможливо — тут по­ разку одержав уже Комінтерн на по­ чатку 30-х років. Москва пішла на ком­ проміс. Визнання Сталіним сувереніте­ ту Китаю, запрошення Мао Цзедуна в Москву та помпезне підписання дого­ вору про «дружбу», демонстрації пова­ ги до незалежності комуністичного Ки­ таю і Компартії Китаю у всіх сферах та­ їли в собі всі ті небезпеки, які, здава­ лось, подолані з остракізмом Тіто. Тому Лисенко виступає на сесії ВАСГНІЛ 577 Сталін (останній парадний фотопортрет) 1 УСЕ (універсальний словник-енцикло- педія). — К., 1999. — С. 1357. 2 Arendt Hannah. The origins of Totalitari­ anism. San Fiego — N.Y. - London, 1979. паралельно йде загострення стосунків з Югославією, кульмінацією якого були організація підпільного «ЦК» та підго­ товка убивства Тіто. Сталін прийняв неминучість певного різноманіття і пішов вивіреним шляхом об'єднання своїх на основі ненависті до чужих. Такими чужими мали стати аген­ ти міжнародного імперіалізму, насам­ перед в особі Тіто та його «кліки», і зрозумілий і «природний» ворог — єв­ реї. За цими карнавальними ворогами вгадувався образ справжнього непри­ миренного ворога — європеїстських інтелігентних сил, народжуваних у власному середовищі культурним і нау­ ково-технічним прогресом. І тут несподівано помер Хазяїн. Так що ж таке тоталітарний режим Італійські фашисти назвали своє сус­ пільство тоталітарним радше від хвас­ тощів і для епатажу, ніби граючи м'яза­ ми, ніж з філософсько-правових моти­ вів. Що вони мали на увазі, важко ска­ зати з упевненістю, але термін виявив­ ся вдалим. Слід зазначити, що дещо ра­ ніше з'явилися слова «тотальна вій­ на» — так назвали підводну війну, проголошену Німеччиною в 1917 році, війну без правил і без пощади. Можна сказати, що тоталітарний режим є ре­ жим тотального контролю держави над нацією без правил і пощади. В демократичному таборі вислів «то­ талітаризм» вживався передусім як лайка; спроби ввести його в строгі рам­ ки політико-юридичної лексики не надто успішні. Але існує певний кон­ сенсус щодо його змісту. Читаємо в міжнародному енциклопедичному слов­ нику: «Тоталітаризм, характерна для диктаторських режимів XX століття сис­ тема управління, яка прагнула до ціл­ ковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою монополії на ін­ формацію та пропаганду офіційної державної ідеології, обов'язкової для громадян, терору таємних служб, масо­ вих монопарлй; творці теорії тоталіта­ ризму (Г. Арендт, 3. Бжезінський) під­ креслювали структурну подібність фа­ шистських і комуністичних держав»1. Першою і досі найглибшою фундамен­ тальною працею про природу тоталіта­ ризму була уславлена книга Ганни Арендт (1950), що витримала багато видань2. Які більш прагматичні політо­ логічні праці Збіґнєва Бжезінського, книга Арендт виходить із структурної близькості комуністичного і фашист­ сько-нацистського тоталітаризму, — можна сказати, описує і аналізує їх спільні риси. Насамперед це, згідно з Ганною Арендт, — тотальна пропаганда і терористична організація. У Желю Желєва, болгарського дисидента-філо- софа і майбутнього президента, в книзі про фашизм аналізується неявним чи­ ном також і комуністична диктатура; Желєв відзначає такі риси тоталітариз­ му, як монопарлйність, злиття парлї і держави, масовий терор (у зв'язку з чим — обов'язкова наявність поряд з 578 тюрмами таборів масового ув'язнення) і тотальний ідеологічний контроль. Противники такого ототожнення зав­ жди можуть заперечити: з таким же ус­ піхом можна знайти не менше рис, які протиставлять комунізм, тоталітарний чи ні, фашизму і нацизму у всіх його різновидах — як ліве і червоне завжди можна протиставити правому і чорно­ му. Проблема тут не в дефініціях, а у ви­ борі історичого матеріалу для порів­ няльного аналізу. Чому лльки комунізм і фашизм? Тоталітаризм означає тоталь­ ний контроль; але чи диктатури XX сто­ ліття були єдиними режимами, що прак­ тикували тотальний контроль над інди­ відом і суспільством? Такий владний ре­ жим, який створила Китайська імперія, або такі режими контролю, які вироби­ ли деякі давні теократичні держави в мусульманському світі, безумовно, най­ повнішим чином здійснювали обидві функції тоталітаризму — пропаганду і терористичну організацію (якщо дуже сучасним словом «пропаганда» можна назвати релігійний ідеологічний кон­ троль). Витоки тоталітаризму можна вбачати в теократичних державах се­ редньовіччя, а можна навіть і раніше — в трибальних організаціях суспільства, в яких контроль за поведінкою і думка­ ми кожного члена суспільства на основі традиційних норм досягав найбільшої повноти. Тим не менш ми сьогодні не називає­ мо тоталітарними ні секти на зразок ранньохристиянських чи кумранських громад, що лишили нам опис звичаїв, надзвичайно схожих на пізніші тоталі­ тарні комуни, ні агресивну державу іс­ маїлітів, ні касти індійського суспільс­ тва, в яких контроль за поведінкою ін­ дивіда охоплював навіть його фізичні відправи. Щоправда, нерідко ми гово­ римо про сучасні «тоталітарні релігійні секти», намагаючись визначити їх юри­ дично для того, щоб заборонити явно бузувірські форми духовного контро­ лю, не порушуючи при цьому принципи свободи совісті. Однак, тут уже йдеться про сучасну добу, добу засобів масової інформації та розвинутої системи полі­ тичного життя. Мабуть, в цьому суть справи і поля­ гає. Саме в такий спосіб будемо розріз­ няти суспільства тотального контро- лю і тоталітарні суспільства. Тотальний духовний і організаційний контроль є явище, що має в історії люд­ ського суспільства глибокі корені. Як спосіб організації суспільства він неми­ нуче використовує фізичне і духовне насильство, тобто доправові та позапра- вові механізми, оскільки право не лльки змушує до послушенства, а й забезпечує індивідові можливості захисту своїх прав. Де можливості правового самоза­ хисту є фікцією, зокрема в боротьбі ін­ дивіда з владою, там суспільство не є правовим — і там панує сила і насильс­ тво, а не справедливість і право. Тотальний контроль може панувати в трибальному («родо-племінному») сус­ пільстві, використовуючи владу, ґрун­ товану на міфології як нерозчленованій системі знань-вірувань, норм-традицій та мистецтва-обрядів, — системі, що базується на стихійному відчутті єднос- л своїх і ворожості до чужих. Сліпа три­ бальна солідарність і сліпа ксенофо­ бія — явища, з якими цивілізоване людство увійшло і в XXI століття. Але коли ми говоримо про тоталітарне су­ спільство в Росії чи Німеччині XX сто­ ліття, ми маємо на увазі суспільство з диференційованими і розгалуженими соціальними структурами, здатними до автономного функціонування і взаємо­ дії, суспільство з політичними парлями, автономією знань від вірувань, віднос­ ною незалежністю економічної діяль­ ності від держави, різноманітністю ідео­ логій, яке повертається до спрощених форм, звалюється на примітивну струк­ 579 туру. Таке суспільство має риси, спільні з архаїчним трибальним ладом: в ньому проблеми вирішуються «просто», та це вже насильницьке втручання терорис­ тичного ножа в тонку спеціалізовану суспільну тканину. Відповідно інфор­ маційна бідність — чи краще убо­ гість — структур приходить на місце ін­ формаційного багатоманіття, оскільки тепер для управлінських рішень не ви­ магається великої і детальної інформа­ ції. Управлінські цілі й ідеали ставлять­ ся перед суспільством згори, без враху­ вання можливих результалв, без само­ керування, і гігантські монстри ламають кості історії, поки не гинуть під дією не- передбачуваних факторів. Різниця між власне тоталітарним сус­ пільством та архаїчними суспільствами тотального контролю знаходить вияв у тому, що тоталітарне суспільство XX сто­ ліття будується на руїнах більш склад­ ного й інформаційно багатого поперед­ ника, якого воно мусить умертвити. Культ убивства і жертви є неминучим супутником провалу модерного сус­ пільства в тоталітаризм. Це різко від­ різняється від життєрадісного садизму трибального суспільства первісних зем­ леробів, скотарів та мисливців. Тоталі­ тарний режим залишає від цивілізації, по сул, лише техніку та те, що для неї необхідне. Позбавлена гуманітарного підґрунтя, технічна культура перетво­ рюється на мертве техносередовище некрофільської цивілізації. Пославшись на силу і насильство як засіб спрощеного і примітивізованого вирішення проблем, ми мусимо встано­ вити різницю між тоталітарним і авто­ ритарним суспільством. Авторитарним є всякий лад, що вживає насильство за­ мість права і моралі. Якщо «силою» вважати силу впливу, тобто кожен ре­ гулятор життя індивіда в суспільстві, в тому числі традицію, звичку, покору ав­ торитетові, передсуди, страх перед осу­ дом оточення, раціональні міркування про ефективність чи неефективність планованої дії тощо, не кажучи вже про послушенство перед законом та норма­ ми моралі, — то при такому розшире­ ному розумінні сили всяке суспільство авторитарне. Однак, ототожнення пра­ ва і сили — не просто вибір дефініцій. Що різниця між правовим і неправовим ладом насправді вкрай важлива, — в цьому людство не раз мало нагоду пе­ реконатися. Авторитаризм є шлях до тоталітариз­ му, оскільки він вдовольняється замі­ ною моралі і права насильством, — за­ міною вільного рішення, оцінюваного згідно з нормами моралі і права, байду­ жим до справедливості наказом, під­ твердженим загрозою фізичної роз­ прави. Найкращим прикладом може бути диктатура військових з властивим їй поширенням командної системи уп­ равління на л галузі суспільного життя, які регулюються звичайно правом, представницькими інститутами, нареш- л, міркуваннями ефективності, вигоди чи моральності: все заміняє наказ і послушенство. Але це ще не тоталітарна форма орга­ нізації, оскільки авторитаризм не пося­ гає на л життєві сфери, які зазвичай знаходяться поза владними і взагалі спонукальними вимірами. Коли наказ поширюється за межі спонукальної сфе­ ри, в області, де важливі знання та здат­ ності, вираз і утвердження людського Я в найрізноманітніших формах, — тоді авторитаризм деградує в тоталітаризм. Приймаючи такі характеристики, ми уже користуємося туманними аналогія­ ми між схемою людської особистості, запропонованою Фроммом, та схемою організації суспільного організму. В суспільстві ми таким чином виділяємо структури, відповідальні за «почуття ре­ альності» (уміння відділити знання від віри), за відносини влади і послушенс­ тва, за зв'язану з почуттєвою сферою експресивну активність індивіда. Якщо суспільну психологію і можна розгляда­ ти з точки зору схеми Фромма, то у вся­ кому разі слід при цьому пам'ятати, що приймаються якісь — може, досить гру­ бі — припущення. Адже «суспільний організм» не схожий на помноженого і збільшеного індивіда. В суспільстві, що піднялося над трибальним рівнем орга­ нізації, існує взаємодія і рівновага різ­ них соціальних груп з різними функція­ ми і дуже відмінною психологією та цін­ нісними орієнтаціями, і завжди йдеться лише про переважаючі соціально-пси­ хологічні типи. А не про «типовий», «се­ редній» менталітет, не про «пересічного українця» тощо з властивими йому ста­ тистично усередненими рисами мен­ тальності, так що всі конкретні українці є лише недосконалими представниками загального типу. У спільнол є переважання певних груп, і саме вони сприймаються як її «типові представники». «Переважан­ ня» може бути не кількісним, а соціаль- но-політичним — переважаючий тип може бути в меншості, зате «просто» мати владу в країні. Він може її мати — в демократичному варіанті — в резуль­ тат тиску «знизу», від мас-тоЬ з їх прі­ оритетами та симпалями, а може мати і наслідком панування певних «еліт» завдяки владі, грошам або знанням чи віруванням. Говорячи про «агресивне суспільство», ми мусимо мати на увазі, що агресивною є лише група, не завжди найчисленніша, яка має важелі суспіль­ ного впливу і якусь підтримку знизу — можливо, внаслідок дезінформованості чи браку політичної культури. Решта груп може бути індиферентна або й во­ рожа, проте, в спільнол існують зв'язки, які об'єднують навіть ворогів — хоча б почуттями взаємної ненависті. В нормальному суспільстві достатньо високого ступеня складності життя більшості людей проходить у просторі оцінок і дискурсів, які можна віднести до широкого «поясу норми». Іншими словами, нормальне суспільство бага­ товимірне. Наприклад, в нормі проек­ ти, які потребують оцінки на їх істин­ ність чи хибність, мають обговорювати­ ся раціонально, в пізнавальному дис­ курсі — незалежно від того, чи подоба­ ються вони з ідеологічних міркувань. Поведінка і вирази експресії оціню­ ються за нормами припустимого в сус­ пільстві і приймаються, якщо не зачіпа­ ють якісь норми, звичаї, почуття міри чи чиєсь самолюбство. Людина може плакати і сміятися залежно від того, які почуття її переповнюють, і співрозмов­ ники сприймуть і підтримають ці жести. Вияви людського Я в різних вимірах комунікації, в різних дискурсах авто­ номні і можуть бути прийнятними для учасників спілкування, якщо вони при­ наймні не взаємовиключні. В суспіль­ стві ж тотального контролю кожен дис­ курс має бути узгодженим із загальни­ ми критеріями, нав'язаними владою. Індивід є ненормальним, якщо він опускається нижче норми в егоцен­ тричну сферу розпаду особи або підні­ мається над своїм егоїзмом до екзаль­ тованої пасіонарності та святості. Чи є тоталітарне суспільство, за аналогією з індивідом, «ненормальним»? Чи підні­ мається воно вище норми, а чи опуска­ ється нижче? Все повністю підпорядкувати тоталь­ ному контролю неможливо. Жоден то­ тальний контроль не може повністю охопити всі сфери діяльності, хоча б сферу безпосередніх практичних дій, — робітник забиває цвяхи, керуючись ра­ ціональними мірками здорового глузду, а не ідеологією чи міфологічними пара­ лелями. «Пояс норми» залишається і в тоталітарному суспільстві. Нормальна поведінка потрібна навіть там, де в ціло­ му переважає аномалія: так, впадали в 581 транс і неначе втрачали контроль свідо­ мості воїн племені масаї чи давньогер­ манський воїн-берсеґр, що кусав у шалі бою свого щита, але билися вони «нор­ мально», по-хижацьки притомно, цілком тверезо використовуючи всі помилки ворога. З іншого боку, і в нормальному сус­ пільстві у кожної людини сфера осо­ бистих знань упирається в речі, які во­ на приймає на віру, — адже найбіль­ ший вчений не перевіряє всіх знань, які він отримав у школах і університетах, не передоводить усіх теорем і не ставить сам експерименти для підтвердження чи відкидання пропонованих йому іс­ тин. Кожна нормальна людина мусить бути здатною на «ненормальну» само­ пожертву заради близьких, а також мо­ же бути здатною на дуже егоїстичний вчинок. Ані в особистій психіці, ані в психіці спільноти як цілого не можна обійтись «поясом норми» — завжди є якісь аномалії, викиди в бік надмірної некритичної віри або в бік несамовитих претензій, зриви або до невиправданої жорстокості, або аж до самознищення, явища відмови від свободи у вигляді імітації смерл — аскези, або волюнта­ ризм аж до порушення елементарних, вже ледве не інстинктивних заборон. В суспільній організації паралель цим му­ таціям поведінки нормального індивіда можна вбачати в існуванні антиструк- тур, що суперечать фундаментальним принципам суспільства. Так, в суспільс­ твах, де короткозорий приземлений егоїзм панує в повсякденній побутовій практиці, діє як противага аскеза, чи­ мось приваблива; в грубому середньо­ вічному корисливому суспільстві утво­ рюються спільноти аскелв-ченців *— монастирі, що немов би компенсує за­ гальний баланс добра і зла. В тоталітарних суспільствах влада і насильство вторгаються в позавладні сфери, до дискурсів, у яких за нормаль­ них умов є свої власні, несилові крите­ рії прийняття та відкидання пропози­ цій. Сфера нормальної — інтелектуаль­ ної, вольової та чуттєвої — діяльності в тоталітарному суспільстві існує, але во­ на невиправдано і неприродно звуже­ на. Тоталітарне суспільство знає не лльки диктат у інформаційній сфері, а й економіку, збудовану і керовану за ідеологічними принципами. Таке сус­ пільство погано структуроване. Щора­ зу воно змушене апелювати не до нор­ ми, а до доцільності, і вживати для до­ сягнення своїх цілей насильницьких засобів. Таким чином, тоталітарне сус­ пільство нестабільне. Але відсутність внутрішньої рівноваги саме й потрібна йому для того, щоб завжди були можли­ вими спрощені силові рішення. Тоталі­ тарне суспільство утворюється, щоб концентрувати всі зусилля навколо певної мети і зробити можливим не­ можливе. І іноді йому це вдається. Які ж групи втоталітарному суспільстві переважають? Нормальні чи ненормаль­ ні? Пасіонарії чи виродки-егоцентристи? Чи так ставити питання невірно — мо- рально-психологічні якості групи лідерів не залежать від того, чи суспільство тота­ літарне, чи демократичне? Ми повертаємося до проблеми еліти, бо йдеться про те, чи переважаючі гру­ пи тоталітарного суспільства дійсно є елітами, а чи лльки привласнюють собі видимість елітарності, утискуючи справді елітарні особистості і групи. Що таке еліта? З чим ми її співставля- ємо, що таке протилежність еліти — маса? натовп? чернь (mob)? Це питання має різні відповіді залеж­ но від типів суспільства. В становому суспільстві і такій його граничній фор­ мі, як кастове суспільство, соціальні групи ізольовані спадково, і «вищі» групи — воїни, жерці, — є «елітою» за визначенням і за народженням, як ниж­ чі є від народження «черню». І це має 582 підстави, тому що нижчим стратам — «черні» — недосяжні вищі щаблі куль­ тури, монополізовані «вищими стана­ ми», — хоча при цьому «чернь» куль­ турно може бути не нижча, а інша, хоча б тому, що створює невичерпну культу­ ру фольклору. Двозначність протиставлення особли­ во виразна в класових суспільствах, де — на відміну від станових — формуван­ ня соціальних груп відбувається більш- менш вільно, на основі власницьких від­ носин, різних форм влади, освіти, доходу і багатства, і де належність до соціально­ го класу не співвідноситься ані з похо­ дженням, ані навіть з освітою і культур­ ністю. Над класовою структурою тяжіє спадщина станової. На перших етапах формування класового суспільства, коли діють ще станові критерії, так званий «третій стан» насправді являє собою надзвичайно строкату в класовому, куль­ турному і майновому відношенні спіль­ ноту,.та й дворянство дуже різниться за походженням, освітою і багатством (у Франції, наприклад «дворянство шпаги» почувало себе елітою стосовно нобіліто- ваного чиновницького «дворянства ман- гії»). Жерці та священики, кажучи точні­ ше, не є елітою суспільства, бо вони по­ винні бути поза суспільством і вище за нього, що символізується гією чи іншою мірою аксези в кожній релігії і церкві. Реально вони — чи їх частина — вхо­ дять до еліти остільки, оскільки релігій­ на структура (наприклад церква) бере активну участь у суспільному житті. Дер­ віші чи члени чернецьких орденів в пев­ ному і дуже умовному сена все-таки є суспільною елітою. Вчені і взагалі інте­ лігенція, безумовно, належать до еліти в буквальному розумінні слова, але реаль­ но вони можуть бути вкрай упослідже­ ними і маловпливовими «прошарками» («прослойками»). В класовому суспільстві панує більш чи менш висока соціальна мобільність, оскільки соціальні координати визна­ чаються відносинами власності. В Єв­ ропі середини XX століття з цієї точки зору клас працедавців (по-марксист- ськи це означає буржуазія) налічував близько 5— 7 % населення, клас само- зайнятих («дрібна буржуазія») — май­ же 7—10 %, а від 80 до 90 % населен­ ня належало до найманих працівників; серед них на заході виділяють мене­ джерів (управителів), супервізорів (контролерів-наглядачів) та виконав- ців. Звичайно, в інтуїтивному розумінні менеджери радше становлять один клас з працедавцями («буржуазією») в культурно-політичному вимірі. Оголо­ сити по-марксистському всіх найманих пролетарями було б безглуздо тому, що саме менеджери реально управляють власністю буржуазії і за всіма критері­ ями належать до «буржуазної» еліти. За способом життя менеджери майже не відрізняються від працедавців і ду­ же далекі від нижчих прошарків най­ маних працівників. Але якщо еліта — це просто вища група свого класу, сво­ го стану, своєї професійної спільноти тощо, яка вирізняється своєю освітою, професійною та загальною культурою чи життєвим досвідом, впливом на масу своєї суспільної групи, то цілком зрозу­ міло, що можна говорити про робітничу еліту, селянську (фермерську) еліту, фінансову еліту, релігійну (церковну) еліту, політичні еліти і так далі. Еліта може бути охарактеризована в термінах філософії Гайдеґґера як сукуп­ ність таких людей, для яких сфера «за­ питаного» буття є найширшою в її класі чи групі. Більшість сприймає світ як да- ність, що не будить сумнівів і запитань; даність a priori для цих людей — це не якісь вроджені форми світосприйняття, як за Кантом, а просто те, що плине крізь людину, не викликаючи спротиву і не будячи проблем. Зразковим елітарним інтелектуалом XX століття з цієї точки 583 зору був Ейнштейн, який жартома гово­ рив про себе, що він просто не знав ба­ гатьох загальновідомих речей у фізиці і тому вони становили для нього відкрите питання, на яке він самостійно шукав відповіді. Насправді він прекрасно знав ці речі, але вони не були для нього «не­ запитаними», апріорними і без пояс­ нень прийнятними. Геніальний фізик ставить питань до реальності набагато більше, ніж посередній, — от і вся різ­ ниця. Якщо ж питання правильно пос­ тавлене, то гостроту проблеми раптом починають відчувати маси. В тому числі «маси» фізиків. А наукова чернь (серед ворогів Ейнштейна були і Нобелівські лауреати) — це не просто ті, хто не зро­ зумів питання, а, отже, і не шукає мож­ ливих відповідей; наукова чернь — це л, хто своє нерозуміння нового перетво­ рює на чесноту, щоб виправдати і виви­ щити себе у власних очах, хто агресивно настановлений проти незрозумілого і об'єднується з собі подібними на ґрунл спільного неприйняття наукового прог­ ресу, керуючись позанауковими крите­ ріями і міркуваннями. Якщо поширити сказане на всі види дискурсу, то буде йтися не лльки про не­ розуміння, а про всі інші види неприй­ няття культурних явищ, специфічні для різних дискурсів, — агресивне неприй­ няття цінності і норми, просьби чи нака^ зу, поезії, музики чи просто жесту, — ви­ ходячи з резонів, що сформовані поза даним дискурсом. Групи, об'єднані на ос­ нові цього неприйняття, можна характе­ ризувати як чернь (mob). На відміну від концепцій соціальних класів (Маркс, Вебер, Маннгайм, Соро- кін), концепції еліти протиставлять ниж­ чі і вищі рівні компетенції і уже як наслі­ док — соціальні позиції. Такий вимір цілком правомірний, але тут виникає можливість змішування понять. Рух бід­ них класів суспільства — це не те саме, що рух черні. «Нижчі класи» не є чернь. Вони мають свої еліти, в історії на бік знедолених часто переходили кращі па- сіонарії з вищих класів, що мали прек­ расну освіту і керувалися високими цін­ ностями. Комуністичні рухи виникали не як рухи черні, а як рухи бідних класів; вони нерідко захоплювали шляхетних молодих людей з вищих класів, різні прошарки суспільної еліти. В Росії кінця XIX — початку XX століття еліти різних класів суспільства переходили переваж­ но до опозиційних або революційних ру­ хів, в тому числі і до ліворадикального більшовицького. Таким чином, маємо класифікації со­ ціальних груп принаймні за трьома принципами: 1) за принципом соціально-еконо- мічних позицій (стани, касти, класи); 2) за принципом культурної компе­ тентності (в рамках своєї групи або в рамках суспільства в цілому) — еліти, маси, агресивна чернь; 3) за принципом соціальної психоло­ гії та патопсихології (нормальні групи, групи альтруїслв-пасіонаріїв, групи егоцентриків). Залишається відкритим питання, на­ скільки можуть збігатися групи, виділе­ ні за різними ознаками (принципами). Залишимо в спокої це загальне питан­ ня. Поглянемо з цієї точки зору на тота­ літарне суспільство. Тоталітарне суспільство може бути різним з точки зору його класових ха­ рактеристик: з диктатом заможних кла­ сів і суспільних верств, з диктатом бід­ них класів. Воно може виділяти прав­ лячу верхівку і не за класовими, стано­ вими тощо критеріями: до неї відбира­ тимуть з еліт, з сіреньких пересічних, соціально невиразних людців, що імпо­ нують масам, з агресивної черні. Воно може культивувати пристрасний альт­ руїзм і самопожертву першопроходців до раю на землі, а може кидати вуль­ гарні егоїстичні гасла і ґрунтуватися на 584 безмежно жорстокому кар'єризмі. Не­ змінним буде лише грубе насильницьке придушення суперників при опорі на байдужість черні або її злобну недоб­ розичливість до «спільного ворога». Важливо, що тоталітарне суспільство виділяє безконтрольну верхівку, наді­ лену засобами тотального контролю над думками і поведінкою величезних мас. Якщо панує егалітарна ідеологія, верхівка владарює «від імені і за дору­ ченням» мас, робить вигляд, що джере­ лом її владних повноважень є не над­ звичайна природа еліти, а її певний ідейний багаж, що приймається з релі­ гійним ентузіазмом. Якщо панує ідео­ логія елітаризму і ієрархії, право на владу дає нібито надзвичайна природа еліти — расова, національно-духовна, релігійна тощо. В обох випадках місце суспільних еліт швидко заповнює чернь, більш пристосована до абсолют­ ного панування і підкорення. Тоталітарне суспільство нагадує гра­ ничного егоцентрика, який позбавле­ ний почуття реальності, обмежень будь- якими нормами і цінностями, що їх тво­ рить за власними прихотями, рознузда- ного і розкладеного диктатора. Якому необхідне доповнення — підвладна і підпорядкована маса-чернь. Підпоряд­ кована сліпо, — чи внаслідок того, що повірила у свою елітарність і вищість, чи внаслідок того, що покоряється дог­ матизованим мертвим віруванням. І, от­ же, тоталітарне суспільство можна роз­ глядати за аналогією з індивідом, що знаходиться нижче норми, десь близько до стану розпаду, — і водночас вище норми, десь ближче до самовідданої па- сіонарності. Іншими словами, в тоталі­ тарному суспільстві немає засобів роз­ різнити високе і низьке, безкорисливу пасіонарність і її протилежність — безмежно егоцентричну претенціоз- ність. Тоталітарне суспільство несе в собі віруси хаосу і смерл. В цьому розумінні тоталітарне сус­ пільство нагадує ненормального інди­ віда. Бо воно є хворе суспільство. Антикомунізм як ідеологія і політика: підсумки першого десятиліття З нашої точки відліку перший післяво­ єнний період закінчується смертю Сталі­ на. Безумовно, це була дата, знакова не тільки для колишнього СРСР, а й для всьо­ го світу; але навіть з погляду стосунків «Захід— Схід» десь до 1955— 1956 років Сталінський період продовжується без істотних змін. Це виявилось, зокрема, в тому, що після кризи 1950 року на Дале­ кому Сході, коли США вирішували, чи ки­ дати на китайців атомну бомбу, чи ні, настали тривожні дні 1955 року, коли американці розв'язували питання, чи на­ лежать два невеликі китайські острови до Тайваня, чи до континентального Ки­ таю, і чи слід відповідати на захоплення червоними цих островів як на агресію комунізму проти вільного світу — атом­ ним ударом. Людство знаходилося на грані атомної війни і пізніше, під час Ку­ бинської кризи, але то вже була інша епоха з іншими проблемами. Для Сполучених Штатів симптомом ве­ ликих змін, що закінчили повоєнний пе­ ріод, був прихід в Білий Дім в 1960 році Джона Кеннеді. Це стосувалося не тіль­ ки ідеології і політики американського лібералізму, а й тонких механізмів сві­ тової фінансової та економічної політи­ ки Америки. Основи американської та світової мо­ нетарної політики формувалися в 1944— 1945 роках на переговорах, що закінчилися угодою в Бреттон-Вудсі. Бреттон-Вудська система діяла до 1973 року, а перші кроки до її перегляду зробив Кеннеді. Суть системи полягала в тому, що варлсть національних валют її 585 Джон Кеннеді 1 Див.: Арон Реймон. Мир і війна між наці­ ями. — К., 2000. — С. 13— 19. учасників визначалась одночасно в зо­ лоті і доларах відповідно до письмового зобов'язання уряду США підтримувати конвертованість долара в золол, даного ним в лисп до Міжнародного Валютного Фонду. У разі дефіциту балансу своїх зовнішніх витрат Сполучені Штати зо­ бов'язувалися не вживати жодних обме­ жувальних заходів і, таким чином, не дія­ ти на шкоду європейським валютам. От­ же, неявним чином всі труднощі в захід­ ному світі, які могли виникнути у фінан­ совій сфері, США брали на себе. Спочатку в Європі певні націоналіс­ тичні кола протестували проти позірної переваги США, зв'язаної із статусом до­ лара як міжнародної валюти, рівної зо­ лоту. Насправді ж Бреттон-Вудська система була безпосередньо вигідною європейцям і невигідною Сполученим Штатам. Долари використовувались єв­ ропейськими і японськими банками на­ рівні з золотом (а також національни­ ми валютами і фунтом стерлінгів) для створення резервів. Долари потекли за кордон, утворився дефіцит зовнішньо­ го балансу США, який досяг в 50-х ро­ ках близько мільярда доларів на рік; долари надходили до європейських банків, які за них купували американ­ ські цінні папери. У зв'язку з особли­ вою роллю долара попит на нього був підвищений, завищеною в результал виявлялась оцінка долара, і американ­ ські експортери опинялися в програші; природна в подібному випадкові де­ вальвація долара була виключена че­ рез те, що американський уряд зо­ бов'язався її не допускати1. Пізніше жваво обговорювалося пи­ тання, чи була ця система приреченою з самого початку. Але суть справи по­ лягала в тому, що американська еконо­ міка була незрівнянно могутніша і ди- намічніша ніж європейська, і амери­ канська фінансово-кредитна система могла взяти на себе тягар зобов'язань, подібний Бреттон-Вудському. Завдяки цьому світова монетарна система уник­ ла обвалів, які зруйнували її в 30-х ро­ ках, 3 1947 року Європа і Японія наро­ щують експорт і переживають невпин­ не піднесення, істотно зменшуючи роз­ рив із США у життєвому рівні. Якщо в 30-х роках серія девальвацій європей­ ських національних валют виражала прагнення поліпшити умови для екс­ порту і перекласти тягар безробіття на сусідів, то тепер знаходився партнер, 'що своєю відмовою від девальвацій брав всі проблеми на себе. Спільною проблемою виявилась лише інфляція, що супроводжувала економічне про­ цвітання. Американці, які своєю Великою деп­ ресією спричинилися до європейсько­ го хаосу в 30-ті роки, тепер допомагали Європі уникнути голоду, безробіття і фінансових криз. Діялося це не лльки через пряму допомогу в системі плану Маршалла, але й монетарною політи­ кою, що відігравала ще більшу роль. Завищення вартості долара сприяло експорту, особливо Японії і Німеччини, 586 а також заохочувало американські компанії до інвестицій в Європу. Таким чином, відбувалась санація європей­ ської економіки; слабкі та збанкрутілі фірми купувались американцями, що збагачували європейців новими техно­ логіями. В свою чергу монетарна сис­ тема сприяла європейським інвестиці­ ям в Америку, полк яких ставав все по­ тужнішим і, врешл, перевищив полк американських інвестицій в Європу. Можна сказати, що така ситуація в кінцевому рахунку була вигідна і Сполу­ ченим Штатам, оскільки наростання ха­ осу в Європі сприяло б деструктивним тенденціям також і в здоровій амери­ канській економіці. Підтримуючи євро­ пейських партнерів насамперед як сили демокралї і антикомунізму, США зміц­ нювали підвалини європейської цивілі­ зації і непрямим чином вигравали самі. Тільки на початку 70-х років зрослі фі- нансово-економічні труднощі США та зросла потужність Європи привели до істотних змін у світовій системі. Період 1944—1971 років приніс за­ хідному суспільству досвід міжнарод­ ної організації економіки, що не вико­ ристовував насильницького втручання в фінансово-економічну діяльність, але істотно включав впливи владних фак­ торів — адже основою Бреттон-Вуд- ської системи були письмові зо­ бов'язання уряду США, тобто втручання американської держави. Система, що істотно сприяла економічному процві­ танню Європи і врешл також Америки, була зв'язана з участю держави в регу­ люванні економічних процесів. Це бу­ ла остання акція адміністрації Рузвель­ та і водночас — остання велика справа видатного економіста XX століття Джо- на Мейнарда Кейнса, який .остаточно підірвав здоров'я саме в Бреттон-Вудсі і помер 1946 року. Щоправда, Кейнс відстоював не прийнятий варіант уго­ ди, а більш вигідний для Англії, але по своїй суп політика Бреттон-Вудса була близька до кейнсіанської ідеології. Справа в тому, що Кейнс наполегливо вчив ставитися до грошей не як до простої лні відносин вартості, що реа­ лізуються в товарному обміні, а як до елеменлв складного і важливого, від­ носно самостійного грошового госпо- дарства. Монетарна політика, або вплив на економічні процеси через грошове господарство, може виявитися важливішим стимулом, ніж пряме дер­ жавне регулювання. Підтримуючи міжнародні механізми монетарного регулювання, керівництво Сполучених Шталв рішуче відмовилося від спроб державного регулювання економіки і повернулося до політики необмеженого лібералізму вільної кон­ куренції. Це послаблювало позиції прихильників соціальних реформ, і американська історія 40—50-х років не надто багата прикладами акцій сві­ тового значення, спрямованими на по­ дальшу демократизацію суспільства. Винятками можуть бути дуже істотні кроки в напрямку расової десегрегації, що робилися як демократом Труменом, так і республіканцем Ейзенгауером. Долаючи опір консерваторів у своїй парлї, Трумен після спеціального пос­ лання конгресу 2 лютого 1948 року вжив ряд заходів, що посилювали фе­ деральний контроль за справедливими умовами найму на роботу і рівними можливостями в освіті та службі в збройних силах. На той час в армії ще були допоміжні підрозділи, укомплек­ товані виключно чорними американця­ ми; на початку президентства Ейзенгау- ера невелике число таких підрозділів збереглося лльки у військах, розташо­ ваних у Західній Європі. В агітаційній кампанії Ейзенгауера на президент­ ських виборах 1952 року вимога рів­ ності прав і можливостей американців незалежно від раси займала перше міс­ 587 6.Н. Зарубіна це. Велику роль відіграло рішення Вер­ ховного суду про десегрегацію в шко­ лах, прийняте 1954 року. Боротьба ад­ міністрації обох президетів та судо­ вих влад США проти агресивної расист­ ської білої черні була важкою і драма­ тичною, тим більше що негритянські маси реально були далекі від матері­ ального і культурно-політичного рівня білої більшості, а рівні можливості не можна просто декларувати. Зрештою, це специфічно американська пробле­ ма, що дісталася демократичному сус­ пільству в спадщину від рабовласниц­ тва, і вона досі далека від вирішення. Позиція Америки як військового і по­ літичного лідера ліберальної цивіліза­ ції породжувала небезпечні тенденції. Керівництво Сполучених ІІІталв мало перед собою і ліберальну, і реакційну альтернативу комунізму, і надто багато сил штовхало його на шлях реакції. Показова у зв'язку з цим історія з викраденням 1945 року радянською розвідкою секрелв атомної зброї, що опинилася в центрі уваги американців впродовж 1950— 1953 років. Паніка у зв'язку з випробуваннями атомної зброї в СРСР спалахнула на фоні Берлінської кризи і особливо війни в Кореї. Пара­ доксально, що переслідування тих, хто сприяв передачі секрелв американ­ ської атомної бомби Радянському Сою­ зу, здійснювалося одночасно і в США, і в СРСР. В 1950 році в США було арешто­ вано подружжя Розенбергів — кур'єрів радянської розвідки, що працювала на атомному напрямку, і через два з лиш- нім роки відбувся гучний процес над ними, який закінчився стратою обох. Водночас організаторів радянської роз­ відувальної мережі в США Хейфеца, Се- менова, Етлнгона та інших одного за одним арештовували в СРСР за звинува­ ченням у «сіоністській змові» або, як подружжя Зарубіних, Василевського та інших, тихо звільняли з «органів». Про кожного з цих радянських розвід­ ників можна писати пригодницькі рома­ ни. Василій Зарубін, професійний неле- гал, як секретар посольства в США був резидентом розвідки, йому задачі ставив особисто Сталін. Його дружина Єлизаве­ та, родичка румунської комуністки Анни Паукер, єврейка, працівниця секретаріа­ ту Дзержинського, була замужем за че­ кістом Блюмкіним, донесла в «органи», що чоловік привіз таємного листа Радеку від Троцького, що коштувало Блюмкіну життя, працювала з другим чоловіком- нелегапом в нацистській Німеччині. Хей- фец був секретарем Крупської, дядько його, комінтернівець, був одним із орга­ нізаторів компарлї США; Хейфец працю­ вав нелегалом в Німеччині, закінчив у Йені університет. Він був сильною і при­ вабливою особистістю і завдяки своєму впливу на лівих інтелектуалів — чи не ключовою фігурою в радянській розві­ дувальній мережі в США. Після успішно­ го завершення операцій в США Хейфец працював керівником відділу зарубіж­ них зв'язків Єврейського антифашист­ ського комітету і не був розстріляний ра­ зом з Лозовським та іншими тільки тому, що його тримали для «справи Молото­ ва». Семьонов (Тауберг) закінчив (за завданням радянської розвідки) Мас- сач'юзетський технологічний інститут, після США працював нелегалом у радян­ ській мережі в Палестині. Це були фана­ тики комуністичної ідеї, життя яких було неперервним ризиком, професіонали високого класу, люди, здатні своєю осо­ бистою привабливістю, культурою (всі говорили вільно кількома мовами), так­ том завойовувати симпатії інтелектуаль­ ної еліти. А до того ж серед них було ба­ гато євреїв, що полегшувало контакти і з американськими євреями, і просто з людьми антифашистського світогляду. Розвідники-комуністи мали широкі зв'язки з американськими комуністами (керівник проекту Оппенгеймер був та­ 588 ємним членом Компарл'ї США) і з лівими за своїм світоглядом провідними фізика­ ми, серед яких були навіть Гамов, Бор і Ейнштейн, що свідомо допомагали виті­ канню секрел'в суперзброї. За свідчен­ нями керівника радянської атомної роз­ відки Судоплатова, ФБР провела слідство в справі Розенбергів поспішно і неквалі- фіковано, в дусі гірших традицій НКВД, і більшість зв'язків радянських розвідни­ ків залишилась нерозкритими. Але арештовано було близько 200 чоловік, другорядні фігури мережі — кур'єри Ро- зенберги — після відмови дати показан­ ня проти своїх спільників були 19 червня 1953 року страчені на електричному стільці, а в країні розгорнулась шалена антикомуністична кампанія, яка дорого коштувала американцям. І американські праві, і Сталінська диктатура були ворогами довоєнних, комінтернівських «червоних». Героєм Америки став зловісний сена- тор-республіканець Джозеф Маккарл, який був найбільш агресивним правим противником уряду Трумена і завдяки своїм шаленим нападкам на демокралв посів високе становище, а тепер став організатором і натхненником справ­ жньої інквізиції. Викриттям Маккарл не було кінця, лльки апарат ЦРУ зали­ шався недосяжним для його перевірок; полювання за відьмами дійшло до вар­ варських демонстрацій — спалення «прокомуністичних» книг перед бібліо­ теками. Маккарл боялися всі. Інсинуа­ ції його були просто божевільними, Маккарл навіть адміністрацію Ейзен- гауера звинуватив у тому, що вона на­ дає допомогу лейбористській Англії, «червоній» тому, що торгує з Китаєм. Врешл діяльність Маккарті 2 грудня 1954 року була засуджена сенатом США, а невдовзі він остаточно спився і помер; однак, його глибоко реакційна постать не була випадковим і винятко­ вим явищем в еру Ейзенгауера. 24 сер­ пня 1954 року президент Ейзенгауер підписав закон про контроль над кому­ ністичною діяльністю, згідно з яким компарля позбавлялась всіх прав, що згідно з законами надаються організа­ ціям в США. Комісія Конгресу по розслі­ дуванню антиамериканської діяльності не опускалась до рівня маккартизму, але про її діяльність зараз намагаються згадувати менше. Антикомунізм епохи правління республіканців був саме лєю реакційною альтернативою комунізму, проти якої застерігав Рузвельт. Показником настроїв в американсько­ му та європейському політикумі було ставлення до Іспанії. Рузвельт дотриму­ вався погляду, що Франко не місце в єв­ ропейській спільнол, але й американці не збиралися після війни втручатися у внутрішні справи Іспанії. Першим сиг­ нал до перегляду ставлення до Франко подав Черчілль, який ще в травні 1944 року, виступаючи перед Конгре­ сом США, похвалив Іспанію за рішучість залишитися поза війною (йому дове­ лось потім вибачатися перед Рузвель­ том). Франко до кінця надіявся на пере­ могу Німеччини і тримав на столі портре­ ти Гітлера і Муссоліні (їх полм замінили портрети папи Пія XII і португальського президента Кармони). Умонастрої іс­ панської верхівки висловив міністр Кар- реро Бланко в листі до Франко у верес­ ні 1944 року; він писав, що Англія поми­ лилася у виборі ворога, їй потрібно було воювати з німцями проти Росії, а тепер на світ чекає катастрофа — американ­ ське панування, євреї і масони; єдиний рятунок від яких — вісь Англія — Іспа­ нія, що її має збудувати Франко. Впро­ довж усього періоду своєї диктатури Франко під псевдонімом публікував сталі про світову єврейсько-масонську змову. І пізніше, коли при владі в Англії були ліві, Франко твердив, що немає різ­ ниці між «соціалістичним імперіалізмом Лондона» і «комуністичним імперіаліз- С.М. Семьонов — головний організатор викрадення секретів американської атомної бомби 589 Сенатор Маккарті показує своєму противнику Велчу, що комуністи уже захопили США 1 Див.: Престон Пол. Франко. — М., 1999. — С. 453. 2 Див.: Там же. — С. 447. мом Москви», і уперто наполягав на об'єднанні зусиль Англії та Іспанії для оборони західної цивілізації1. Спроби Франко дійти згоди з Черчіл- лем закінчилися невдачею, а невдовзі великий консерватор надовго відійшов від керма Британської імперії. 1946 ро­ ку 00Н прийняла різко антифранкіст- ську резолюцію, запропоновану Мекси­ кою, а лейбористський уряд зайняв неп­ римиренну антифранкістську позицію. Черчілль іронізував з цього приводу: «Немислимо: мати посла в Москві і не мати в Мадриді. Життя кожного окремо­ го іспанця набагато щасливіше і вільні­ ше ніж життя окремого росіянина, поля­ ка або чеха»2. Хоча він, може, й мав ра­ цію, але це не було підставою для реабі­ літації фашизму і «наших мерзотників» з табору ультраправого радикалізму. Всупереч наполяганням лейбористів на їх антифашистських оцінках в березні 1950 року Трумен заявив, що не бачить різниці між СРСР, нацистською Німеччи­ ною і франкістською Іспанією, оскільки всі вони — «поліцейські держави». Франко обурювався, але по суті вислов­ лення Трумена і Черчілля заднім числом реабілітували саме довоєнний європей­ ський консерватизм. Провінційний по­ літик, винесений на вищий державний пост передвиборними комбінаціями Рузвельта, Трумен відтворював у своїх концепціях антикомунізму ідею, з наїв­ ною і образною простодухістю вислов­ лену ним в час війни: «якщо перемагати буде Німеччина, нам слід допомагати Росії, а якщо перемагатиме Росія, слід допомагати Німеччині, і нехай вони та­ ким чином убивають якомога більше». Прихід Ейзенгауера до влади за умов загострення суперечностей з комуністич­ ним блоком поклав кінець коливанням Заходу. Восени 1953 року укладено кон­ кордат Ватикану з Іспанією, і папа Пій XII нагородив Франко вищою нагородою Ва­ тикану — Вищим орденом Христа. 26 ве­ ресня 1953 року Ейзенгауер підписав до­ говори про оборону між Іспанією та США, чим була офіційно оформлена інтеграція напівфашистської Іспанії в західне спів­ товариство. Інші альтернативи комунізму в 40— 50-ті роки висуває європейський розви­ ток, оскільки в провідних європейських державах відбувся поворот вліво. В Англії консерватори 1945 року на ви­ борах зазнали поразки, і до влади при­ йшов лейбористський уряд Еттлі—Беві- на. У Франції парля Леона Блюма — Ґі Молле мала досить сильні позиції, і соці­ алісти не раз входили до урядових коалі­ цій або й очолювали уряд. В Німеччині соціал-демократична партія мала багато прихильників, хоча й поступалася впли­ вом перед християнськими демократами. Сильні позиції мали у Франції і особливо в Італії комуністи. В ідейно-політичному житті Європи все більшу вагу набувала Швеція, в якій соціал-демократи очолю­ вали уряд (в час війни коаліційний) впродовж сорока років, з 1936 по 1976. Увагу привертала також соціалістична політика правлячої партії в новій єврей­ ській державі, а після розриву з Москвою на нові форми соціалістичного урядуван­ ня все більше претендує Югославія. Які ж нові ідеї висуває некомуністич- на європейська ліва? Найбільше можна було очікувати від англійських лейбористів, що почали після приходу до влади реалізовувати ідеї «демократичного соціалізму», аль­ тернативного тоталітарному. Було про- 590 ведено серію націоналізацій галузей промисловості, які найбільше вимагали оновлення. В планах лейбористів прин­ ципи соціалістичного керування націо­ налізованою економікою мали більше значення, ніж проблеми ефективності. В так званих Working groops — «робо­ чих групах» — на націоналізованих підприємствах зводили представників промисловців, інженерів та профспілок для узгодження взаємних претензій та вироблення спільних позицій. Реально, однак, роль націоналізацій звелась до використання державних ресурсів для модернізації відсталих галузей, після чого, в 70-х настала пора масових при­ ватизацій. Характерно, що «шведський соціа­ лізм» ніколи не прагнув до будь-яких форм націоналізації виробництва чи банків. Початком «шведського соціа­ лізму» можна вважати угоду між Кон­ федерацією працедавців та Конфеде­ рацією профспілок 1938 року, яка на багато років виключила з практики та­ кий вид неявного насильства, як страй­ ки. Домовленості і компроміси між працею та капіталом стали елементом національної політики, якої дотримува­ лися організації всіх класів шведського суспільства. Хоч би якими гострими бу­ ли суперечності між парлями і класа­ ми, шведи досягали порозуміння в то­ му, що стосувалося національного інте­ ресу, — насамперед в питаннях зов­ нішньої політики. Це було дуже непрос­ то, бо в передвоєнний і воєнний час Швеція проводила політику нейтралі­ тету, врешл вигідну нацистській Німеч­ чині, оскільки без шведської стратегіч­ ної сировини вона не могла вести вій­ ну. Ліві і праві шведські політики про­ водили в життя політику нейтралітету, оскільки альтернативою була б війна з німцями, в якій Швеція неминуче про­ грала б. Проблему шведської сировини союзники мали вирішувати самі. Після війни Швеція продовжувала політику нейтралітету в конфлікл демократії і комунізму, що теж не викликало про­ тестів ні зліва, ні справа. Випробуван­ ням для національної єдності стала ідея власної атомної зброї як гаранлї нейтралітету, висунута впливовим мі­ ністром оборони Пером Едвіном Шель- дом 1954 року. Ідея Шельда зустріла і рішучий опір в соціал-демократичній парлї, і підтримку у деяких її керівни­ ків і була остаточно засуджена соціал- демократами тільки 1959 року. Сферою, де діяли принципи «швед­ ського соціалізму», стала насамперед політика на ринку праці, а найбільше за­ гострення суперечностей принесли про­ екти пенсійної реформи, винесені на ре­ ферендум 1957 року. На цей час окрес­ лилися різні платформи — робітників або «синіх комірців», що підтримували Конфедерацію профспілок, профспілки «білих комірців», профспілки вищої ін­ телігенції, об'єднання самостійних пра­ цівників (не працедавців і не найманих робітників) — парлї аграріїв, перетво­ реної на парлю центру, а також консер­ ваторів та лібералів, що представляли працедавців та вищу інтелігенцію. Пере­ могли «сині комірці»; пенсійна система стала одним із елеменлв перерозподілу національного доходу на користь бідні­ ших класів, що забезпечував вирівню­ вання соціальних можливостей. В Шве­ ції існувала власна дуже цікава школа економістів; Ґуннар Мюрдаль, один із видних шведських вчених і соціал-де- мократичний міністр, пізніше — відомий діяч 00Н, сформулював важливі ідеоло­ гічні принципи, які можна вважати соці- ал-демократичною альтернативою філо­ софії лібералізму фон Гаєка. Мюрдаль розрізняв у соціальних теоріях ціннісні орієнтації і об'єктивний науковий зміст, незалежний від ідеології. Ціннісними орієнтаціями економічної теорії гума­ ністичного характеру Мюрдаль вважав 591 Шарль де Ґолль захист демократії та принцип рівних можливостей. В соціальній практиці єврейської держави Ізраїль особливу увагу при­ вертали сільські колективні господарс­ тва — кібуци різних форм. Правляча соціалістична Парля праці підтримува­ ла рух кібуців з ідеологічних мірку­ вань: ще в XIX столітті соціалісти в сіо­ ністському русі найбільшу небезпеку для відродження єврейської держави вбачали в тому, що в суспільстві Ізраї­ лю не буде власного робітничого класу і власного селянства. Освоєння нових земель руками найманих арабських ро­ бітників, що було типовим для перших хвиль колонізації, лідери сіоністів слі­ дом за Мозесом Гессом вважали згуб­ ним для майбутнього. Колективні гос­ подарства в Ізраїлі не лише реалізува­ ли соціалістичні ідеї, а й стали спосо­ бом ефективного ведення сільського господарства колишніми городянами, що приїхали освоювати напівпустельні землі засушливої країни. За умов про­ тистояння демократій Заходу і тоталі­ тарного режиму Сходу єврейський кі­ буц набував символічного характеру антитези радянському колгоспові. Німеччина 40—50-х років не наро­ джує якоїсь плідної соціалістичної аль­ тернативи тоталітарному комунізму. Лі­ дер соціал-демокралї Курт Шумахер в перші повоєнні роки мав найбільший- особистий авторитет: він не був емігран­ том, а сидів у концтаборі, руку втратив ще на першій війні, особисто був прис­ трасним і навіть злим критиком влади і полум'яним антикомуністом, а на дода­ ток міг собі дозволити таку міру німець­ кого патріотизму, яка була недосяжна для буржуазних політиків, що мирно пе­ режили диктатуру. Стосовно соціаліс­ тичних ідеалів, то Шумахер, який крити­ кував перед війною соціал-демократич- не керівництво з правих позицій, в ціло­ му зберіг ставлення німецької соціал-де­ мокралї до традиційних високих прин­ ципів: віддаючи «недільну» шану мар­ ксизму як політичній релігії соціал-де- мокралї, в «буденних» справах Шумахер більше покладався на особистий досвід і здоровий глузд. В результал палкий кри­ тичний заряд соціал-демокралї був спрямований проти «чотирьох К» — ка­ піталізму, консерватизму, клерикалізму і картелів, — а водночас проти європей­ ської політики Аденауера. Хоч як це парадоксально, саме німець­ кі консерватори підтримують в ці роки найпередовіші реформаторські почи­ нання, ініціаторами яких були французи. У Франції, як і в Англії, пройшла серія націоналізацій, здійснена ще під керів­ ництвом націоналіста і державника де Ґолля (він подав у відставку з поста прем'єр-міністра на початку 1946 року і згодом очолив праву і націоналістичну опозицію). Однак націоналізації у фран­ цузькому варіанті були лише одним із елеменлв політики планової модерніза­ ції, народженої зовсім не в лівих колах. Ініціатором нових підходів був давній прихильник європейської інтеграції, ціл­ ковито «буржуазний» діяч Жан Монне. Монне, за походженням і фахом винотор­ гівець із міста Коньяк і за покликанням майстер широких комерційних угод і компромісів, служив і ідеї Сполучених Шталв Європи як способу узгодження взаємних інтересів національних євро­ пейських бізнесів. Саме в руслі ідей «буржуазного» європеїзму народжується та ідеологія і політика, яка сьогодні слу­ гує лівопрогресистським цілям європей­ ських соціалістів. Насамперед Монне з групою своїх співробітників здійснив компетентний аналіз стану французької економіки. Результати були плачевні. Франція, неймовірно ослаблена двома війнами, давно страждала від слабості інвести­ цій у виробництво та модернізацію. Виявилося, що найсучасніше металур­ 592 гійне підприємство побудоване 1906 ро­ ку, та й то в Лотарингії, тобто ще за нім­ ців. Середній вік машин у Франції ста­ новив 25 років, в США — 5—6, в Анг­ лії — 8—9. Французам була потрібна перспектива рішучої модернізації, і група Монне виробила такий перспек­ тивний план, розрахований до 1952 ро­ ку. Важелями, використовуваними в реалізації цього плану, був не коман- дно-адміністративний режим, а пере­ важно кредитна політика та інші засо­ би непрямої дії. Кредити й інші види американської допомоги завдяки чітко сформульованим перспективам були використані не для латання вузьких місць, а для розв'язання далекосяжних задач реконструкції з модернізацією. В кожній галузі було створено асоційо­ вані групи, що складалися з членів ад­ міністрації, експертів і представників профспілок. До 1947 року в цій системі охоче і плідно працювали і комуністи. Наступною акцією було об'єднання зу­ силь Франції і Німеччини, що реалізува­ лося в Європейському об'єднанні вугілля і сталі (ЄОВС) за ініціативою того ж Мон­ не. До інтеграції і німців, і французів штовхали діаметрально протилежні по­ воєнні обставини, що мали тим не менш однаковий результат. Французька про­ мисловість не могла конкурувати з більш динамічною німецькою, німці, особливо за умов холодної війни, не могли дозво­ лити собі виступати на світовій і євро­ пейській арені самостійно. ЄОВС багатьма політиками сприймало­ ся спочатку як черговий картель і тому було зустрінуте в багнети державним секретарем США Діном Ачесоном так са­ мо, як і соціал-демократом Куртом Шума- хером. На ділі для Монне, підтриманого міністром закордонних справ Робером Шуманом, йшлося про зародок загально­ європейської державності, але держав­ ності нового, небаченого характеру. Єв­ ропа як держава виникала з «суспільно­ го договору» — з правного узгодження економічних інтересе, а не з силових структур. Тим не менш центральне прав­ ління ЄОВС не гільки називалося офіцій­ но «Владним центром», але і мало фун­ кції державної влади в тому обмеженому обсязі, який був необхідний для розв'я­ зання економічних проблем. З цієї нетрадиційної наддержавної і міждержавної структури, яка була най­ більш ліберальною як продукт вільної угоди сторін, що виключає будь-який си­ ловий тиск, і водночас недостатньо лібе­ ральною, оскільки спиралася не на пар­ ламентські форми народної волі і народ­ ного контролю, починається історія но­ вого зразка європейської державності. На жаль, дуже швидко європейська структура набула форм звичайного між­ національного договору, оскільки на перший план вийшла проблема військо­ вого союзу європейських держав на чолі з Америкою — проблема НАТО і німець­ кої участі в цьому військовому об'єднан­ ні. Задача побудови європейської дер­ жавності відійшла на другий план, і це спричинилося до відставки Монне 1955 року і створення ним Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи. Підсумовуючи досвід європейських ін­ теграційних процесів та реформування суспільства на гуманістичній основі, мож­ на сказати, що процеси усуспільнення ви­ робництва в них мали місце, але не зав­ жди і не як самоціль, а всього лише як один із засобів для підвищення ефектив­ ності та модернізації. Там, де націоналіза­ цій можна було уникнути, західні соціа­ лісти їх уникали, одержуючи бажаний го­ ловний ефект — підвищення життєвого рівня бідніших класів населення і насам­ перед «синіх комірців». В інших випадках соціалісти ішли навіть далі, ніж націона­ лізація великих підприємств, — аж до на­ ціоналізації землі і утворення колектив­ них сільських господарств (Ізраїль). Ви- рисовувалась перспектива різних, не 593 К. Аденауер обов'язково через колективну власність, шляхів для досягнення великих гумані­ тарних цілей, що формулювалися як полі­ тична демокраля, суспільство рівних можливостей і наднаціональна державна організація «націй-держав». Розклад радянського тоталітаризму Диктатура Хрущова Процес розкладу і загибелі тоталі­ тарного режиму в СРСР, що йшов майже півстоліття і закінчився розвалом ко­ муністичної імперії, становить винят­ ковий інтерес. Перспективи і механіз­ ми краху диктатури не були ясні ані її прихильникам, ані її ворогам. Під кі­ нець століття існував лише досвід тран­ сформації режиму Франко в іспанську демократію, якщо не брати до уваги та­ кі силові варіанти, як падіння фашист­ ських режимів внаслідок воєнної по­ разки. Серпень 1991 року звалився на голови фахівців-совєтологів і простих громадян як грім з ясного неба. Аргу­ ментована відповідь на всі питання потребує об'єктивного аналізу історич­ ного процесу, починаючи з того удару по тоталітаризму, який був нанесений Микитою Сергійовичем Хрущовим. Зараз забуте тодішнє офіційне визна­ Всенародне горе чення пеРІ°ДУ- зв'язаного з іменем Хру- щова: «велике десятиліття». Воно з'яви­ лось у пресі десь на початку 1964 року. Не пройшло і півроку, як ця назва була викреслена з історичної пам'ял. Тим часом хрущовське десятиліття дійсно стало початком процесів, які розв'язали грандіозні — конструктивні чи деструктивні — сили, що врешті роз­ валили комуністичну імперію. Велике воно і трагічне, чи безтолкове і смішне; чи відкривало воно можливості онов­ лення соціалізму, чи стало початком йо­ го неминучого історичного кінця; які си­ ли штовхали Кремль до ревізії сталініз­ му, якою мірою особисті прозріння чи помилки Хрущова спричинили обвальні для долі комунізму наслідки? Смерть Сталіна відкрила еру двірце- вих переворолв, як завжди бувало в деспотичній Російській імперії. Необ­ межена влада верховного правителя простиралася і на правила престоло- наслідування, так що кожен монарх на­ магався визначати наступника сам і при тому якомога пізніше. Власне кажучи, таким наступником Сталін неявно при­ значив Георгія Малєнкова, хоча і не хо- лв писати «заповіту», — посилаючись на те, що ось Ленін написав і в резуль­ тат «всіх пересварив». Але незалежно від наявності чи відсутності «заповіту» брак правових механізмів в системі диктатури перекреслював саму ідею спадковості, і неминучою була тривала і жорстока боротьба за престол. Вона продовжувалася з 1953 до 1957 року. На відміну від боротьби за місце Лені­ на, що набула переважно ідеологічного забарвлення, битви спадкоємців Сталі­ на мали головним чином «підкилим- ний» характер — ніхто не холв заяви­ ти, що він є «Сталін сьогодні». Мільйони радянських людей, в тому числі і безправні та пограбовані колгос­ пники, щиро ридали в ті березневі дні 1953 року, а Москва в день похорону Ста­ ліна перетворилась на Ходинку днів ко­ ронації Миколи I I : натовп, так же охопле­ 594 ний ейфорією відданості і бездарно ор­ ганізований, як і шістдесят років тому, затоптував слабших. 16 березня в редак­ ційній статті «Литературной газеты», на­ писаній головним чином її редактором К. Сімоновим, перед радянськими письмен­ никами ставилась як головна на роки і десятиліття задача — відобразити велич діянь безсмертного Сталіна. Стаття вик­ ликала лють у секретаря ЦК Хрущова, який намірився негайно зняти Сімонова з посади, що було абсолютно несподіва­ ним і незрозумілим для парл'йно-пись- менницької верхівки. Сімонова залиши­ ли, але одна за одною пішли охолоджую­ чі поправки до ідеології полум'яної ста­ лінської вірнопідданосгі. Поступово виявлялося, що Кремль Сталіна не любив. Для народу Сталін був синонімом порядку, його смерл бо­ ялися, як бояться невідомості і хаосу. А люди, близькі до найінтимніших меха­ нізмів влади, знали, що від Сталіна віє певністю і спокоєм могили. Хоч як це дивно, оцінити загальну кремлівську ситуацію дозволяють саме деталі «єврейської справи». Якби Сталін помер на пару років раніше, двірцеві перевороти, можливо, не потребували б крутих ідеологічних рішень. Якби Сталін помер пізніше і встиг замордувати стар­ ше покоління своїх соратників, офор­ млення нового курсу теж не потребува­ ло б великих політико-ідеологічних но­ вацій. Але Сталін покинув цей світу мо­ мент, коли всі його соратники були охоплені найбільшим жахом перед приступами його параної. Готувалась ве­ лика чистка і велике оновлення кадрів. Євреї або одружені з єврейками — Мо­ лотов, Каганович, Ворошилов, Андреєв — чекали арешту і смерл. Кавказці, що знали забагато — Берія і Мікоян — теж усвідомлювали, що прийшла їх черга. Як в глибині душі ставився до Сталіна його обранець Малєнков, ми не знаємо, але можна припустити, що дуже тверезо- критично, з тим же загальним страхом. Булганін Сталіна панічно боявся, а Хру­ щов просто ненавидів. Атмосфера світу, обмеженого «ближньою дачею» в Кун­ цево та кремлівським кабінетом на Іва- нівській площі, була нестерпною і нае­ лектризованою до краю. Окремо слід сказати про мотиви для ненависті до Сталіна у Хрущова. Сталін мав на Микиту компромат, як і на кож­ ного. Цим компроматом була загибель старшого сина Хрущова від першого шлюбу, Леоніда. Він був льотчиком і за­ гинув у повітряному бою, але, як часто бувало, лло загиблого не було знайде­ не, і офіційно Леонід Хрущов вважався пропалим безвісти. Як водиться, пішли чутки, що він у полоні, говорилось .на­ віть про те, що нібито його бачили в складі якоїсь німецької каральної екс­ педиції. Сталін поклав справі Хрущова- молодшого (насправді справі Микити) кінець, розпорядившись вважати його загиблим; можливо, він навіть почував щось на кшталт солідарності — адже його син від першого шлюбу Яків Джу- ґашвілі таки дійсно попав у полон, тоб­ то за законами тоталітарної країни вва­ жався зрадником батьківщини. Більше нікого з Політбюро така доля не спітка­ ла. Проте, на всяк випадок вдова Леоні­ да Хрущова була відправлена в табір. Онуку .Юлію Микита Сергійович забрав до себе в сім'ю і удочерив, але з нею практично не спілкувався. І лльки піс­ ля відставки він передав їй, що мама її ні в чому не винна. Г.М. Малєнков виступає з доповіддю на XIX з'їзді КПРС Леонід Хрущов 595 Ховають Сталіна Жах і протиприродність ситуації не потребують коментарів. Хрущов цього Сталіну не простив, може, більше, ніж постійний страх і приниження по роботі. Сталін як абсолютний владика неза­ лежно від офіційного статусу його поса­ ди не тільки розпоряджався грішми і ре­ сурсами, а й мав можливість безпосе­ редньо керувати силовими структурами і розписувати своїм заплечних справ майстрам сценарії політичних процесів, арештів, катувань, визнань і страт. Після його смерл постало головне питання — хто і як буде здійснювати терор. Відповідь на це питання прозвучала не так уже й несподівано: ніхто і ніяк. Під кінець Сталінської епохи влада остаточно переїхала з парл’ї в держав­ ні органи імперії. Вже після війни По- літбюро фактично збігається з Бюро Президії Ради Міністрів. Всі директиви, в тому числі партійні, Сталін підпису­ вав як Голова Ради Міністрів СРСР. Пост Генерального секретаря ЦК був після XIX з'їзду парл'ї (1952) ліквідований, хоча Сталін лишався першим в списку членів секретаріату. Власне парл'йний секретар, керівник парл'йного апарату, став чимось при главі державної вико­ навчої влади — вона ж законодавча, вона ж судова. Як Гесс чи Борман при райхсканцлері Гітлері. Дуже чутливий до Сталінських нова­ цій Кавказ відреагував швидко: фак­ тичний хазяїн Азербайджану Багіров віддав посаду першого секретаря ЦК своїй людині, Якубову, а сам залишив­ ся головою Ради міністрів республіки. В останні роки Сталіна Маленков як друга людина в державі виступав на­ самперед в ролі першого заступника глави уряду. Після смерті Сталіна він став Головою Ради Міністрів СРСР і при цьому головував на засіданнях Прези­ дії ЦК КПРС. Коли в 1953 році змістили Ракоші, це виявилося просто в тому, що Ракоші залишився на своєму партійно­ му посту, а главою уряду Угорщини став Імре Надь. У вересні 1953 року офіцій­ но Першим секретарем ЦК обрано Хру­ щова, але це ще не було переворотом і кінцем «колективного керівництва». Лише зняття Малєнкова з посади глави уряду та заміна його Булганіним у січні 1955 року означали переміщення влад­ ного центру в партійні структури. Це було наслідком «міні-переворо- ту», що виглядав як «викриття Берія», а насправді був усуненням чекістів від перших позицій і першою чисткою Ста­ лінського ядра МГБ—МВД. Після смерті Сталіна на політичній авансцені перебував тріумвірат Малєн- ков— Берія— Молотов. Несподіваний арешт одного з членів тріумвірату від­ бувся за всіма правилами сталінської епохи, і восени Берія був розстріляний як нібито іноземний агент, що готував державний переворот і, викритий, у всьому зізнався. Рушійною силою арешту був Хрущов, а здійснили його військові — повернений до влади Жу­ ков і люди командуючого військами столичної округи генерала Москаленка, близького до Хрущова. Важливо під­ креслити обставину, що досі залиша­ ється в тіні: зграя чекістів на чолі з Бе­ рія дійсно існувала, але арештовані бу­ ли зовсім не самі лише «беріївці». Учасниками «змови Берія» стали Су- доплатов, що довгі роки був організа­ тором таємних політичних убивств, Майрановський, багатолітній керівник 596 лабораторії що займалась отрутами, Огольцов, перший заступник МГБ, що вів «єврейську справу» і особисто ке­ рував убивством Міхоелса, Ейтінґон, Серебрянський та інші організатори те­ рористичних акцій, зокрема убивства Троцького; багато керівників радян­ ської розвідки та контррозвідки були відправлені дослужувати до пенсії ку­ дись у систему ГУЛАГ або взагалі звіль­ нені з «органів». Як зізнавався пізніше і сам Хрущов, кремлівські керівники хотіли звалити на Берія гріхи Сталін­ ського правління, які не можна було за­ мовчувати. Поставимо питання, на перший пог­ ляд наївне: чи були спадкоємці Сталіна, люди з його найближчого оточення, щирими і чесними в своїх переконан­ нях комуністами, а чи це була зграя злочинців і убивць, яка використовува­ ла ідеологічну догматику комунізму для маніпулювання свідомістю мас у власних кар'єрних цілях? На це питання одразу можна дати ціл­ ком упевнену відповідь. Життєвий шлях кожного з кремлівських керівників вик­ лючав будь-яку некомуністичну альтер­ нативу. Перехід влади до противників комунізму для кожного з них неминуче означав би особисту загибель. їх життєві успіхи з молодих літ цілком і повністю за­ лежали від того, що потужна політична сила — її називали «радянська вла­ да» — підняла їх над ницим середови­ щем, з якого вони вийшли. Кров сталін­ ського терору міцно прив'язала їх до свя­ щенних ідеологічних формул, що симво­ лізували для них «радянську владу» і їх особисту долю. Щодо цього цинічний Берія був таким же відданим комуністом, як і твердокамінний фанатик Молотов чи неспокійний ентузіаст Хрущов. Але перспектива падіння «радян­ ської влади» була все примарнішою, а загинути дуже просто можна було і без контрреволюції — від капризу Сталіна та інтриг співбратів по Кремлю. Кар'єра в атмосфері терору не раз проходила по лезу-ножа. І тоді ідеологічна кому­ ністична символіка цінностей не допо­ магала вибрати рішення, виявлялась неефективною. Малєнков, Берія, Хрущов, Булганін, Суслов та деякі інші належали до поко­ ління комуністичних керівників, яких Сталін заздалегідь почав підбирати ще в епоху «великого переламу». Малєнков належав до наймолодших (йому в рік смерті Сталіна виповнилось 52), але в Сталінських придворних колах він посів позиції найраніше і найнадійніше — в кабінетах кремлівських штабів-секре- таріатів, будучи відзначеним увагою вождя ще як студент і секретар партко­ му Московського Вищого Технічного Училища ім. Баумана. На нього практич­ но не було компромату — так, дрібнич­ ка у Берія, нібито він приховав службу в оренбурзьких козаках. Не те, що у Ма­ ленкова було на Берія — всі матеріали, накопичені ростовськими чекістами, починаючи з праці юного Лаврентія в мусаватистській контррозвідці нібито за дорученням підпільної парторганіза- 597 Г.М. Маленков Л. П. Берія ції Баку. Щоправда, усі ці справи розби­ ралися в 1938 році, і результати слідс­ тва задовольнили Сталіна, але вреіші папка була у кадровика Малєнкова, що дружив з Лавренл'єм Берія так само, як перед цим — з Миколою Ежовим. Ко­ ротка опала Малєнкова в 1949 році змі­ нилася на міцну позицію кронпринца. Біля труни Сталіна спадкоємці уклали угоду, розподіливши владу так, що тан­ дем Берія—Малєнков залишив біля ке­ рівництва стару когорту, неформальним лідером якої був Молотов. Ініціатива в тандемі віддавна належа­ ла Берія, більш розумному, вольовому і цинічному політикові. Величезною по­ милкою Малєнкова було те, що він послу­ хався умовлянь Хрущова і погодився на арешт і убивство свого давнього «друга». Особисто Берія був абсолютно нешкідли­ вий для Малєнкова. Як грузин (власне, мінгрел) він не мав шансів стати після грузина Сталіна «вождем радянського народу». Вождем мав бути слабший пар­ тнер з бездоганним російським анкетним екстер'єром — Георгій Максиміліанович Малєнков, а Лавренлй розраховував правити за його спиною. Крові на руках у Берія було дуже густо, але важко сказати, у кого її було більше, — молодий Малєн­ ков був одним із таємних організаторів Великого терору поряд із Ждановим, Шкірятовим, Вишинським, Ульріхом і че­ кістами. Старанно і щедро вимазані кров'ю були абсолютно всі інші — їх ‘ре- золюції на «справах» колишніх підлеглих і колег пізніше потроху демонструвалися публіці. Сам Хрущов приїхав на Україну 1938 року в парі з єжовцем Успенським і провів тут основну масову чистку, сліди якої впродовж «великого десятиліття» старанно усувалися. Берія сам особисто катував і був абсолютно розтлінним че- кістсько-партійним вельможею, але якіс­ ної різниці між ним і іншими сталінцями немає. Йшлося тоді не про Берія, а про всемогутнє МГБ—МВД. Як державна людина Берія був рад­ ше технократом; він був прекрасним організатором і добре знав оборонну промисловість і нафтову справу, а про ядерну проблему нічого і говорити. В одній із «золотих кліток» Берія спокій­ но працював сам Тимофєєв-Ресовський («Зубр»), вивчаючи генетичні наслідки використання атомної зброї. Душа спільноти фізиків П.Л. Капіца, против­ ник Берія і попередник Сахарова, в 1955 року наважився випустити леген­ дарного «Зубра» з доповіддю на свій «капічник» в Московському універси- тел, що викликало шалений опір ли- сенківців. Це було б неможливо, якби свого часу не було таємного покрови- тельства Берія генетиці. Берія взагалі намагався бути покровителем на всяк випадок. Молотову він при зустрічах шеполв: «Поліна жива». Він навіть зус­ трівся з вдовою Бухаріна, викликавши її до себе з камери, пригощав її і досить мило з нею розмовляв, чого вона, безу­ мовно, оцінити не змогла. Берія був ци­ нічний, але ж він пройшов через ЧК, всілякі розвідки і контррозвідки, калв- ні і партійні інтриги з двадцяти років, від самого початку радянської влади. Інколи він тужив за мольбертом і кис­ тями, як свого часу Тухачевський за скрипкою. Берія і Малєнков знали все, і це формувало з них, технокралв, тве­ резих політичних прагматиків. Напрямки реформації комуністичної політики чітко визначилися уже з пер­ ших кроків Малєнкова — Берія. Насам­ перед було дано відбій «єврейській справі». «Лікарів-убивць» негайно ви­ пустили, у Лідії Тимашук відібрали ор­ ден Леніна, виданий їй за донос, відшу­ кали і кудись поділи Рюміна. Країна бу­ ла підведена до світової ядерної війни, і необхідність покласти кінець кон­ флікту в Кореї та В'єтнамі стала нагаль­ ною вимогою часу. Берія, підтримува­ ний Малєнковим, наполягав на об'єд­ 598 нанні Німеччини (як і Австрії) на осно­ ві статусу нейтральної держави. Щодо Німеччини цю ідею публічно висунув Сталін, переконаний в тому, що це — найкращий шлях до утвердження в Ні­ меччині комунізму, оскільки супереч­ ності між імперіалістичними держава­ ми ведуть Захід до імперіалістичних війн між собою (ці безумні ідеї він виклав у «Економічних проблемах со­ ціалізму»). У варіанл Берія — Малєн- кова концепція нейтральної Німеччини мала кардинально розв'язати європей­ ський вузол суперечностей і підтрима­ ти німецький «національно-визволь­ ний рух» проти союзників. Пізніше, на початку 1954 року, Малєнков у промові перед виборцями в Ленінграді заявив, що ядерна війна буде означати заги­ бель світової цивілізації. У внутрішній політиці Берія ініціював курс на різке підвищення статусу націо­ нальних республік і зокрема України, де після його поїздки в Київ і на Галичину почалось щось таке, що дуже нагадува­ ло українізацію 20-х років. Першим секретарем ЦК Компарлї вперше став українець за національністю, 0.1. Кири- ченко. Ця політика закінчилася так са­ мо раптово, як почалася, але стійкіши­ ми виявились інші новації, — звільнено було присадибні ділянки і сади колгосп­ ників від гніту сталінських податків, пожвавились базари, почалось щось схоже на неп. Велика амністія, щоправ­ да, була зірвана і перетворена на амні­ стію для важких і дрібних кримінальних злочинців, що принесла хвилю грабун­ ків і убивств, але курс на зменшення ролі репресій все ж ясно позначився. Коротше кажучи, Берія і Малєнков по­ чали лібералізацію режиму. Як мала б виглядати «перебудова» по- берієвськи і по-малєнковськи, можна су­ дити з досвіду Угорщини 1953—1954 ро­ ків. Імре Надь, «угорський Малєнков», був висунутий навіть не Малєнковим, а Берія, — в комінтернівські часи Надь був сексотом з кличкою «Володя», що не завадило йому щиро ненавидіти тоталі­ тарні порядки і не відступити перед смертельно небезпечним натиском мос­ ковських зверхників, які так розрахову­ вали на його страх перед компроматом. Варто нагадати, що одна з площ Буда­ пешта сьогодні носить його ім'я. Рефор­ ми Надя були досить радикальними, але не мали характеру «шокової терапії». Як і Малєнков, Імре Надь був більше схиль­ ний до «оксамитової» тактики, поволі попускаючи поводки і прагнучи будити радше не критику, а надії. 1955 року, після падіння Малєнкова, Імре Надь був знятий з посади, і на своє місце Хрущов і Суслов повернули сталініста Ракоші. Лібералізація комуністичного режи­ му, затіяна Малєнковим спочатку разом з Берія, має всі риси консервативного реформізму, класично охарактеризова­ ного Маннгаймом. Малєнков не виходив із якоїсь наперед прийнятої схеми ба­ жаного устрою, він намагався усувати одна по одній л перешкоди розвитку, які здавалися найбільш очевидними. Це відповідає «морфології консервативно­ го мислення» за Маннгаймом: «Неро- мантичний консерватизм завжди вихо­ дить із конкретного випадку і ніколи не виходить за горизонт, окреслений кон­ кретним оточенням. Він займається без­ посередньою діяльністю, зміною кон­ кретних частковостей і в результал не утруднює себе тим, щоб займатися структурою світу, в якому живе... Кон­ сервативний реформізм ґрунтується на заміні одних одиничних факторів інши­ ми одиничними факторами («покращен­ ні»)»1. В цьому полягає і сильна, і слаб­ ка сторони консервативного реформіз­ му: він спроможний на л і лльки л ре­ форми, що підтримують стабільність. Але хрущовський спосіб мислення несхожий на альтернативу консерва­ тивному реформізму, окреслену Манн- В. М. Молотов 1Див.: Манхейм Карл. Диагноз нашего вре­ мени. — М., 1994. — С. 601. 599 Імре Надь 1 Див.: Манхейм Карл. Диагноз нашего вре­ мени. — С. 601— 602. 2 ХрущевС. Пенсионер союзного значения / / Никита Сергеевич Хрущев: Материалы к биографии. — М., 1989. — С. 282. гаймом. «З іншого боку, кожна прогре- систська діяльність користується сві­ домістю того, що можливе Вона уті­ кає від конкретності не тому, що холла б замінити її іншою конкретністю, а то­ му, що прагне до створення іншої сис­ темної вихідної точки для подальшого розвитку. ...Таким чином, прогресив­ ний реформізм прагне до зміни систе­ ми як цілого, в той час як консерватив­ ний реформізм займається окремими деталями»1. Що ж являв собою хрущовський ре­ формізм? Хрущов був лєю відповіддю на смерть тирана, яка найбільше влашто­ вувала всіх. Цю відповідь можна визна­ чити як «комунізм без Сталіна» або «марксизм-ленінізм без Сталіна». Слаб­ кість політичної позиції Хрущова іноді вбачають у тому, що він зводив усе до - особистості Сталіна. Це не зовсім так. Суть формули в тому, що це мав бути тоталітаризм без масового терору. Коли в жовтні 1964 року Пленум ЦК звільняв Хрущова з усіх посад, він спо­ чатку не холв подавати заяви і припи­ няти боротьбу, а полм врешл передав через Мікояна: «Я вже старий і втомив­ ся. Нехай тепер справляються самі. Го­ ловне я зробив. Стосунки між нами, стиль керівництва помінялися в корені. Хіба кому-небудь могло примаритися, що ми зможемо сказати Сталіну, що він нас не влаштовує, і запропонувати йо­ му піти у відставку? Від нас і мокрого місця не лишилось би. Тепер все інак­ ше. Зник страх, і розмова іде на рівних. В цьому моя заслуга. А боротись я не буду»2. Ця фраза тлумачиться звичайно як свідчення антитоталітарного спряму­ вання політичного курсу Хрущова. Для такого тлумачення немає підстав. Хру­ щов дійсно не приймав терористичних методів комуністичної влади, він дій­ сно холв би викреслити ім'я Сталіна з історії партії, в крайньому разі зали­ шивши покійному тирану якесь скром­ не місце серед тих перемог комунізму, які йому самому видавалися безспір- ними. При цьому у визначенні місця чимало залежало від кон'юнктури — під тиском обставин Хрущов інколи на­ віть заявляв, що «ми не віддамо нашого Сталіна». Але і особиста ненависть, яка в результаті все ж проступала крізь усі декларації, і небажаність кривавих ме­ тодів для Хрущова як комуністичного політика і як особистості не виключа­ ють іншої сторони справи: Хрущов ні­ коли не відмовлявся від спроб утрима­ ти систему тотального контролю над усім економічним, політичним і духов­ ним життям суспільства. Як і його попередник Малєнков, Хру­ щов не мав на мел реалізацію якоїсь бажаної системи як цілого, і його аж ні­ як не можна назвати «прогресистським реформатором» в тому значенні слова, яке мав на увазі Маннгайм. Радше мож­ на було б говорити про «романтичний консерватизм» Хрущова, або, як це за­ раз прийнято називати, комуністичний фундаменталізм. Роздування культу особистості Леніна, що почалося в роки «великого десятиліття», відображало претензії Хрущова на «очищену від Ста­ лінської скверни» спадщину «справ­ жнього (Ленінського) комунізму». Хру- 600 щов робив вигляд, ніби, викинувши Ста­ ліна з мавзолею і, бажано, історичної пам'яті, «партія» без будь-яких трудно­ щів «відновила ленінські принципи і норми партійного життя». Аналогії Хру- щовської критики комуністичної реаль­ ності можна знайти саме в історії ісла­ му в фундаменталістських течіях, що критикували пануючі корумповані ре­ жими за відступи від «справжньої дав­ ньої віри» і завжди були глибоко кон­ сервативними в своїй ідеологічній час­ тині. Повернення Ракоші не було ви­ падком: кілька інтерв'ю зарубіжній пресі, даних Хрущовим після усунення Малєнкова, такі ж агресивні, як і його виступи і вся «черевична» хуліганська поведінка на сесії 00Н восени 1960 ро­ ку і як його «спілкування з інтелігенці­ єю» в 60-х роках. І тим не менш він по­ вертається знову і знову до критики «культу особи Сталіна», доходячи аж до несміливих задумів реабілітувати Буха- ріна та його товаришів. Епоху правління Хрущова сміливо можна назвати епохою його особистої диктатури. Хрущов втручався в усі дрібниці життя суспільства, від косміч­ ної техніки до джазової музики, не тер­ пів заперечень, переставляв «кадри», як хотів, в міру можливостей своєї фан­ тазії міняв усе, що йому не подобалося, створивши, нарешті, таку атмосферу хаосу і нестабільності, що став жер­ твою двірцевого перевороту (бо без втручання кагебістських «лейб-гвар- дійців» «демократичне звільнення» йо­ го жовтневим пленумом Центрального Комітету партії 1964 року було б не­ можливим). За правління Хрущова ак­ тивно переслідувались політичні про­ тивники режиму, хоча ним було прого­ лошено, що в СРСР немає політичних в'язнів — непокірних «судили» як кри­ мінальних злочинців або саджали в бу­ динки божевільних. Саме він запрова­ див і не посоромився «обґрунтувати» в газеті «Правда» систему безстрокового ув'язнення через «психушки». На Хру­ щові кров Угорщини 1956 року, Хрущов наполіг на розстрілі Імре Надя і його товаришів, на його совісті Берлінська «стіна» з усіма наслідками, а фактично і розстріл російських робітників у Но­ вочеркаську. Це були «нештатні» ситу­ ації, коли, на думку Хрущова, терору не можна було уникнути. Він пишався не тим, що ввів демократичні порядки. Він пишався тим, що десять років здійсню­ вав комуністичне правління, в нор­ мальних (як кажуть в армії, «штатних») ситуаціях не застосовуючи терору — і принаймні не застосовуючи масового терору. І диктатура Хрущова дійсно не була кривавою диктатурою. Оскільки тоталі­ тарний режим пов'язується саме з масо­ вим терором, таборами смерті, страхом, що паралізує розумові зусилля нації, вельми сумнівно, чи можна вважати ко­ муністичний режим ери Хрущова тоталі­ тарним. Якщо не переглядати звичних дефініцій тоталітаризму, то уже ре­ жим Хрущова можна вважати постто- талітарним. Систему Хрущовського «тотального контролю» низи терпіли — роздратовано, під анекдоти, але терпіли саме тому, що тотального контролю він так і не встановив. Хрущова не боялись. Як переміг Хрущов у змаганні з дос­ відченими кремлівськими кар'єриста­ ми? Хрущов з грудня 1949 року фактич­ но став партійним секретарем при Хазя- їні. Він мав чималі важелі влади. Так, ке­ рували міністерствами держбезпеки та внутрішніх справ ставленики Малєнкова Ігнатьєв і Круглов, але в МГБ три заступ­ ники міністра — Єпішев, Рясний і Сав­ ченко — були людьми Хрущова, а в МВД першим заступником залишався зв'яза­ ний з Хрущовим ще довоєнною службою в Києві Сєров. Проте, справа не стільки в подібних апаратних зв'язках. І провін­ ційна кар'єра, і особиста вдача Хрущова 601 були такими, що він — на відміну від старої кремлівської аристократії — мав важливі особисті зв'язки саме в парлї. Консервативна реформація сталініз­ му технократами-прагматиками Берія і Малєнковим була зірвана старими ста- ліністами на чолі з Молотовим разом з Хрущовим через два роки. Оскільки ре­ жим більше не спирався на масовий те­ рор МГБ—МВД, насамперед терорис­ тичний контроль над самою парлєю, його основою, як і в двадцял роки, ста­ ли парлйні структури; реформи здій­ снювалися відповідно до психології й уявлень не державницької «вертикалі», а територіально-парлйної «горизонта­ лі». Микиту Хрущова парлйна номен­ клатура спочатку з ентузіазмом підтри­ мує як кремлівське вллення кращих рис пересічного провінційного парлй- ного працівника, щоб під кінець його кар'єри зненавидіти його як символ ни­ цості і безталанності того ж таки пере­ січного провінційного партійного пра­ цівника, що замірився на зависоку для його харизми бюрократичну посаду. Багато писалося про «природний се­ лянський розум» Хрущова, який він ні­ бито ховав під машкарою «Іванушки- дурачка». Треба сказати, що «селян­ ського розуму» не буває — так само, як не буває розуму шевського, кравецько­ го, шахтарського і так далі. Просто є ро-^ зумні селяни і є дурні, — як бувають також дурні дворяни, генерали і про­ фесори. А всякий розум, як і дурість, — від малнки-природи. Хрущов був розумний, обдарований і нестандартний чоловік. Він мав прек­ расну пам'ять, живу уяву, різноманітні здібності, знав невідомо звідки, не ма­ ючи фактично ніякої освіти, дуже бага­ то речей, необхідних керівникові, був повний задумів і ідей, освоїв мистецтво дипломатичних хитрощів і інтриг — як малих, кабінетних, так і великих, між­ народних. Якщо вживати слово «еліта», то Хрущов не належав ні до робітничої, ні до селянської еліти. Селянином Хру­ щов давно не був, із села він молодим пішов працювати на шахту і все життя пишався, що заробляв до революції ду­ же добре — ЗО крб. золотом. І робіт­ ничим лідером він ніколи не був — ко­ лишній червоноармієць, Микита був провінційним парлйним працівником, що його доля винесла на самий дер- жавно-партійний верх. Його давні «зв'язки з масами» аж ніяк не могли зберегтися в тому номенклатурному побуті, в який він попав. Це були май­ же забуті спогади далекої молодості. З цієї точки зору і в цьому, «елітному», вимірі радше слід говорити про Хрущова як про представника не мас, а парлйної черні. З її вульгарністю, неосвіченістю, комплексом неповноцінності, ворожістю до інтелігенції і «розумників» взагалі. З її прагненням перетворити свої недоліки і свою ницість і невихованість на якісь особливі «народні» чесноти. «Твори» Хрущова, щедро видані його лакеями і безслідно зниклі після його відставки, повні хизування його уявними перемога­ ми над «кабінетною наукою». Час від ча­ су його охоплювала буквально нена­ висть до справжньої науки, культури, ін­ телігенції, він хамив і кричав, втрачаючи гідність. Характерно, що за Хрущова не робилися спроби переглянути «єврей­ ську справу»: політика державного анти­ семітизму, встановлена Сталіним, про­ довжувалась нетерористичними метода­ ми. Відданість чорному Лисенку просто важко пояснити; тут виявлялися безси­ лими і його близькі, що з ними Микита звичайно рахувався, — коли йшлося про Лисенка і генетику, він нічого не чув. Безглуздий конфлікт Хрущова із Сахаро- вим і Академією наук з приводу висуван­ ців Лисенка прискорив його падіння. Він був грубий, але не відчував хво­ робливої потреби в убивстві і навіть приниженні чужої гідності. Хрущов ха- 602 мив підлеглим і вульгарно кричав на поелв і художників, але в його хамстві було більше звичайної базарної свар­ ливості. Коли відкривали в Москві пер­ ший підземний перехід, Хрущов демок­ ратично приїхав на торжество; зібра­ лися люди, і якийсь чоловічок вигукнув «Хінді, русі, бхай, бхай», вітання, попу­ лярне після приїзду Неру. Микита об­ разився і вів себе як сварлива л'тка, трохи не побився з тим чоловіком, ре­ петував, — влаштував вуличний скан­ дал. Цим все, зрештою, і закінчилося. Кінорежисер М. Ромм розповідав про свій виступ на «зустрічі з інтеліген­ цією» в Свердловській залі Кремля, де Хрущов непристойно знущався з куль­ турної еліти: «Стали ми сперечатися. Я слово, він — два, я слово, він — два. Нарешл я йому говорю: — Микита Сергійович, ну будь ласка, не перебивайте мене. Мені і так важко говорити. Дайте я закінчу, мені ж треба висловитися! Він говорить: — Що я, не людина, — таким обра­ женим дитячим голосом, — що я, не людина, своєї думки не можу вислови­ ти?»1 Тоді ж він сказав Андрію Вознесен- ському: «Ви це на носі собі зарубайте: ви — ніщо»2. Грубий крик мав упокори­ ти підлеглих свідомістю, що всі вони — ніщо: така природа тотального контро­ лю, цього добивався і Хрущов. Але гру­ бий крик Хрущова не служив натяком на можливу таємну розправу в підвалі на Луб'янці: Микита кричав не симво­ лічно, а просто дозволяв собі «базар­ не» хамство і навіть збуджував себе, — словесна сварка мала бути настільки образливою, щоб повністю замінити всі поліцейські види покарання. Розумний, хитрий і вольовий політик, Хрущов був неосвіченим самоуком, змо­ лоду зіпсованим більшовицькою звер­ хністю щодо «буржуазної науки» і «бур­ жуазної інтелігенції». Парадокс полягав утому, що його домашні, насамперед син Сергій, дочка Рада та її чоловік Олексій Аджубей, справді належали до москов­ ської інтелігенції. Потрібні були крах честолюбних задумів і перегляд всіх життєвих позицій, щоб в душі визнати свою обмеженість і малописьменність. Хрущов не вдавав при Сталіні «Іва­ нушку-дурачка» — він ним був. Казко­ вий Іван-дурень — найчастіше молод­ ший син, себто «гірший», нижчий за со­ ціальним рангом, а, отже, ближчий не до норми, а до «нижнього світу», «дур­ ний» дурістю блазня,, шута, близькою до священного безумства. Він робить заборонені, табуйовані речі «з дурос­ ті», нібито не знаючи, що їх не можна робити, — і сміхова близькість до таєм­ ничого «нижнього світу» обертається чудодійними здатностями героя-блаз- ня, який посоромлює «нормальних», «вищих» і «старших» бралв. Звичайно, жодної казкової містики в кремлівській реальності не було. Та в статусі Хрущова при Сталінському дворі було саме це, блазнівське. Для Сталіна він був мужичком-«народником»,та ще й «хохлом» у вишиваній сорочці (він завжди називав Хрущова по-україн­ ському, не «Никитой» а «Микитой»). Сталіну приємно було бачити коло себе Санчо Пансу, щоб відчувати себе ро­ мантичним ідальґо. Це була ілюзія, але риси Санчо Панси — «Іванушки» в Хру­ щові Сталін любив. Таке зверхнє став­ лення засвоїли і псевдоаристократи із сталінського оточення. Хрущов під­ тверджував їх оцінки не з особливої хитрості, а тому, що плебейство було для нього органічне. І тут він виявився сильнішим від сво­ їх противників. В цьому відношенні Хрущов парадоксально ближчий до еліти, ніж до маси і тим більше до чер­ ні: як блазень, він нон-конформіст, йо- 1Див.: Ромм М. Четы­ ре встречи с Н.С. Хрущевым / / Никита Сергеевич Хрущев. — М., 1989. — С. 151. 2 Див.: Там же. — С. 150. 603 Хрущов викриває го все цікавить, у нього вкрай широке абстракціонізм П0ле «запитаного буття». Тільки люди­ на з наукової еліти Ейнштейн прики­ дався, ніби він «не знає» в фізиці ос­ новного, а людина з паргійної черні Хрущов дійсно не знав і тому, беручись за усе, був хоробрішим від суперників. Протиставлення раціонального мис­ лення, ефективної роботи, науково- технічної грамотності, простої настир­ ливої праці — одноразовим осяянням, відкриттям надзвичайного характеру, що ними людина зобов'язана своїм надприродним властивостям, тобто комплекс «Іванушки-дурника», типоло­ гічно є надія на чудо. Марксизм як практико-політична філософія сполу­ чає холодний прагматизм з надією на чудо, на відкриття наукових істин не завдяки науці, а всупереч їй — завдяки діалектико-матеріалістичному прозрін­ ню. Сподівання чуда займало велике місце в діяльності Хрущова. В його час на заході вже говорили про «економіч­ ні чуда» — німецьке, японське. Зараз забутий апологетичний фільм Торндай- ка про еру Хрущова, який так і називав­ ся: «Русское чудо». Хрущов покладався не на своє виняткове володіння шаман­ ською «діалектико-матеріалістичною методологією», як більшовики попе­ редніх поколінь і насамперед Сталін, а на своє «виняткове практичне чуття», свій практичний політичний досвід. З його точки зору, всі кремлівські кабі­ нетні вожді, і Сталін насамперед, не ма­ ли харизми відкривачів чуда, бо були «відірвані від життя». Вульгарна пле­ бейська заздрість до «очкариків» реф­ лектувала і на світ кремлівських лжеін- телектуалів. Комунізм і марксизм у Хрущова перетворився з самовдоволе- ної догматики на енергійну практичну діяльність методом проб і (приховува­ них) помилок. Цим він, партійний «де­ мократ», протиставив себе кремлів­ ським партійним «аристократам». І треба сказати, що такий вульгарний практицизм набагато симпатичніший від надутого безмозклого догматизму. Влада Хрущова, як говорилось, була диктаторською. На відміну від комуніс­ тичного режиму двадцятих років, що і за Леніна, і перші роки після Леніна був диктатурою партії, режим Хрущова ніколи не був диктатурою партії, бо не допускав жодного обговорення дій ке­ рівника партії і держави. Повернення до «справжнього комунізму» і диктату­ ри партії вимагало б визнання право­ мірності опозиції і перегляду оцінок партійних дискусій, на що Хрущов як диктатор, що прагнув зберегти тоталь­ ний контроль без терористичного тота­ літаризму, піти не міг. Вся історія епо­ хи Хрущова є історією шукань і ініціа­ тив в рамках його особистої диктатури, завдяки чому вона у всіх політичних деталях несе на собі печать його осо­ бистості і навіть просто є його особис­ тою історією. За своєю вдачею Микита Хрущов був людиною неспокійною, непосидючою, дуже живою й енергійною. Він не терпів самотності і мовчання. Балакучість і на­ віть нестримність мовлення стали пред­ метом жартів, пізніше дуже недобрих. Та­ кий психологічний тип досить пошире­ ний і, якщо він не виходить за межі нор­ ми або перебуває під контролем оточен­ ня, може бути дуже корисним і навіть приємним для колег і близьких. У люди­ ни цього типу завжди піднесений нас­ трій, велика жадоба діяльності і підвище- 604 на балакливість з тенденцією постійно відхилятися від теми розмови. Навіть ця незручна риса нерідко оберталася пози­ тивно — Хрущов розкидався, але був завжди сповнений несподіваними асоці­ аціями і завдяки цьому — новими і нови­ ми ідеями. Оптимізм і природна весе­ лість Хрущова легко обманювали — він здавався доброзичливим; але у людей такого типу, взагалі кажучи, слабкі соці­ альні інстинкти, вони надто егоцентричні і мають слабке почуття справедливості і відповідальності, а веселість їх, натрап­ ляючи на опір оточення, легко перехо­ дить у роздратування і спалахи гніву. Будучи всевладним, Хрущов, звичай- но, жодного контролю оточення не від­ чував — всі, хто його пізніше зрадив, заглядали йому в рот. Коли його від­ правили на пенсію, він різко змінився: любив бути один і міг за цілий день не сказати й слова. Це була депресія, і в такому стані Хрущов прожив сім років, до семидесяти семи. Оточення зрадило його, і він переживав це дуже важко, наважився піти на відкритий конфлікт з керівництвом парлї — передав мему­ ари на Захід, як якийсь дисидент. Після важкої розмови з головою Комісії парт- контролю Пельше про свої мемуари він пережив перший інфаркт, після такої ж повторної розмови з іншим своїм вису­ ванцем, секретарем ЦК Кириленком, — другий інфаркт; трелй інфаркт у ве­ ресні 1971 року забрав у нього життя. Депресія повністю вибила його з сідла, але й будучи вороже налаштованим до керівництва КПРС, Хрущов не набагато просунувся в розумінні навколишньої реальності. Хрущов сам був просто хворий на іні­ ціативність і любив ініціативних під­ леглих. Ця ініціатива розкриває приро­ ду не лльки його натури, а й усієї «ра­ дянської влади». Ініціатива для активіста радянських часів була ерзацем вільної дії, ерзацем свободи. Одержавши завдання, акти­ віст мусив творчо і натхненно шукати способів його якнайкращого і якнай­ швидшого виконання. Але бюрократич­ ний режим не переносить жодної ви­ гадки, жодної ініціативи, він ґрунтуєть­ ся на виконанні скрупульозному і точ­ ному. Ініціатива є не бюрократичний, а харизматичний спосіб виконавчої ді­ яльності. Формально тоталітарна бю- рокраля вимагає «творчого підходу» до виконання наказів і розпоряджень, але за творчість легко заплатити голо­ вою. На війні найменшу ініціативу доз­ волено найвищим генералам, найбіль­ шу ініціативу має солдат. Хороші бю­ рократи з кремлівського оточення Ста­ ліна знали, що ініціатива підлягає по­ каранню, знали межі, за якими ініціати­ ви проявляти в жодному разі не слід. У провінційних працівників поле вияву ініціативи було ширше, бо ініціатива була дозволена в справах нижчого рів­ ня. Хрущов був провінційним керівни­ ком, в своїх провінційних дрібницях він менше залежав від недремного ока, у нього могло виходити там, де не вихо­ дило у його колег з інших регіонів, — таке змагання Сталін любив. Взагалі кажучи, Хрущов не знав міри і через свої ініціативи легко міг попас- М.С. Хрущов з онуком Альошею 605 Хрущов і Сталін. 1 травня 1932 р. ти — і попадав — в дурне становище. Ві­ домо, що генерал Ватутін заборонив йо­ му, члену Військової ради фронту і члену Політбюро, приходити на оперативні на­ ради і написав з цього приводу доповід­ ну записку Сталіну. Він пояснював Вер­ ховному, що Хрущов постійно вносить некомпетентні пропозиції, а крім того, «обладая болтливым характером», нерід­ ко розголошує військові таємниці. «Пос­ тупайте как командующий фронтом», відповів Сталін. Після смерті Ватугіна фронт прийняв Жуков, але він не став ри­ тися в архівах. Після Жукова командува­ ти фронтом призначили Конєва, і цей не­ добрий і хитрий генерал записочку на всяк випадок вилучив і зберіг. Ініціатива не була приводом для по­ карання, якщо вона стосувалась гільки технології справи, технічних деталей. Широкий простір для ініціативи і екс­ периментів відкривався в сільському господарстві, де він виявився більш- менш компетентною людиною. Хрущов взагалі любив землю і всякі експери­ менти на землі. Вся «антикульгівська» політика Хру­ щова має на собі сліди гієї самої непо- літичної, чисто технологічної ініціати­ 606 ви, «свободи мислення», яка здатна привести до появи торфоперегнійних горщиків, чотириразового або дворазо­ вого доїння чи вибору кукурудзи на шкоду чорним парам і травам, але не більше. Альтернативою Сталінському тоталітарному масовому терору у вико­ нанні Хрущова виступали масові посіви кукурудзи до полярного кола та зливи надоїв молока на гектар угідь. Перераховувати історію реформатор­ ських шукань епохи «великого десятиліт­ тя» просто нецікаво, бо вона така ж плу­ тана і безсистемна, як багатогодинні про­ мови чи бесіди Хрущова. Характерно, що мінялися не самі лише проекти, а й точки зору і підходи. Проголосивши на перших порах — ще в Малєнковські часи — пра­ во колгоспів самим планувати посіви і збут, Хрущов ніколи не повертався до цього глибоко ринкового способу мис­ лення, бо ініціативи його були саме тех­ нологічними і вимагали постійного втру­ чання в повсякденне життя колгоспів. Хрущов відмінив кріпосницьке обмежен­ ня прав на паспорти для колгоспників, яке прив'язувало їх до землі, він продав машинно-тракторні станції колгоспам, що мало б зміцнити незалежність їх від держави, — всі ці заходи можна вважати ринковими за напрямком. Водночас, ко­ ли стагнація сільськогосподарського ви­ робництва проявилася в недостачі хліба, Хрущов почав ліквідовувати присадибні ділянки, на яких нібито і згодовувалося козам і свиням дорогоцінне зерно. Хоча саме за Хрущова почали кристалізувати­ ся проекти реформ ринкового характеру в промисловості і сільському господарс­ тві, немає підстав говорити про його гос­ подарські ініціативи як про спроби ос­ мисленого реформаторства. В своїх ініціативах Хрущов був нес­ тримний і безвідповідальний, найкра­ ще можна б сказати по-російськи бес- печньїй, що має лише приблизні україн­ ські відповідники «недбалий» чи «без- Хрущов в перерві ХХзЬдуКПРС перед доповіддю про «культ особи» Сталіна турботний». До речі, точного відповід­ ника слову «беспечный» немає в євро­ пейських мовах. Ця суто російська, властива психологічному типу Хрущова і російському культурному досвіду бес­ печность, просто-таки неприпустима в серйозних справах безвідповідаль­ ність і легковажність стали джерелом і його найбільших історичних завою­ вань, і його особистих прорахунків. Таким беспечным рішенням був на­ самперед його виступ на XX з'їзді КПРС про «культ особи» Сталіна. Задумува­ лось усе по-серйозному: у Хрущова на­ передодні з'їзду виникла ідея створити комісію по розслідуванню діяльності Сталіна. Цілком зрозуміло, що задум був спрямований проти старої гвардії і уже на той час відставленого Малєнко- ва; Молотов, Каганович, Ворошилов і Мікоян були проти, Булганін, Сабуров, Первухін, Кириченко, Суслов — за. Ке­ рівництво комісією доручили тертому партійному бюрократу-ідеологу Поспе­ лову, тоді — секретарю ЦК з ідеології. До речі, Поспєлов був одним із авторів «короткої біографії» Сталіна, в якій, зокрема, писалось: « І.В . Сталін — гені­ альний вождь і учитель паргії, великий стратег соціалістичної революції, ке­ рівник Радянської держави і полково­ дець. Непримиренність до ворогів со­ ціалізму, найглибша принциповість, по­ єднання в своїй діяльності ясної рево­ люційної перспективи, ясності цілі з виключною твердістю в досягненні ме­ ти, мудрість і конкретність керівництва, нерозривний зв'язок з масами — такі характерні риси сталінського стилю в роботі»1. Тепер духовний раб, що скла­ дав ці формули, мусів писати щось про­ тилежне, і, виконуючи замовлення, представив в Президію ЦК матеріали, які свідчили про жахи Сталінського ре­ жиму і «стилю роботи». Президія, оше­ лешена наведеними фактами* не прий­ шла до якогось рішення. Матеріали за­ лишалися таємницею, але на самому з'їзді під час однієї з перерв Хрущов раптом ультимативно наполіг на опри­ людненні матеріалів комісії Поспелова, добився схвалення своєї ініціативи Президією ЦК і сам зробив майже імп­ ровізовану таємну доповідь, що увіко- вічнила його ім'я. Це була неприпустима легковажність, бо за таку серйозну проблему необду­ мано, експромтом, без багатоденної ро­ боти над текстом цілих бригад ніхто ні­ коли в комуністичному світі не брався. Наслідки, як відомо, були мало не катас­ трофічними, — захитався режим в Польщі, мало не полегів в Угорщині, по­ чала складатися опозиційна атмосфера 1 Див.: Иосиф Висса­ рионович Сталин. Краткая биогра­ фия. — М., 1952. — С. 237— 238. 607 Перед стартом «Зрозумілопане президенте, ми прагнемо переговорів». Англійська карикатура, 1962 р. в СРСР, комуністичний рух затріщав по всіх швах. Вороги Хрущова в Президії ЦК тихо раділи, справа не закінчилась його скиненням наступного року лльки тому, що Микита і його люди проявили прекрасні бійцівські якості — і, треба сказати, коли б Хрущова скинули тоді, могла б не на жарт піднятись хвиля ста- ліністського терору. Відчувши саме це, парлйна бюрокраля рішуче підтримала Хрущова, що й закінчилося переможним для нього «міні-переворотом» 1957 ро­ ку. Сама ідея незгинної і непохитної «генеральної лінії», що залишалася вір­ ною всі роки терору, незважаючи на го­ ри трупів та інші «окремі помилки Сталі­ на», була, м'яко кажучи, ідіотською. Але дороги назад уже не було. Завдяки сво­ їй блазнівській безвідповідальності Хрущов зробив величезний крок кудись у невизначений простір, але вперед від тоталітарного минулого. Іншим беспечньїм кроком Хрущова бу­ ли дипломаля шантажу, яка мало не призвела до ядерного апокаліпсису. Йдеться про Карибську кризу 1962 року. Щоб зрозуміти, як могла справа дійти майже до війни, слід мати на увазі л при­ ховувані тоді перемоги воєнно-промис- лового комплексу, які й підтримували Хрущова в його стані ейфоричного опти­ мізму. Хрущов отримав у спадщину над­ звичайно невигідну для СРСР військову ситуацію: країна була оточена американ­ ськими військовими базами і беззахисна перед можливими атомними ударами бомбардувальної авіації. В 1955 році СРСР утримував колосальну армію 4 5,7 млн. чоловік, але вже корейська вій­ на показала, що американська техніка спроможна компенсувати чисельну пере­ вагу противника. Тільки в травні 1955 ро­ ку почалося спорудження знаменитого нині Байконура, в 1955 році лльки поча­ лася реабілітація кібернетики, і началь­ ника Обчислювального центру Міністерс­ тва оборони Кітова комісія маршала Ро- коссовського по-старовинному рекомен­ дувала виключити з парлї за ідеологічні помилки. В 1957 році СРСР запустив пер­ ший штучний супутник Землі, а навесні I960 року американцям довелося припи­ нити розвідувальні польоти над СРСР піс­ ля того, як 1 травня було збито літак У-2 з льотчиком-розвідником Пауерсом. В цьому ж місяці успішно випробувано перший космічний корабель-супутник; з 19 вересня по 13 жовтня Хрущов сидів у Нью-Йорку і скандалив на сесії 00Н, а 24 жовтня 1960 року відбулися випробу­ вання міжконтинентальної ракети. Випробування були невдалі, — Микита дуже поспішав і підганяв головного конструктора Янгеля і Головкома ракет­ них військ маршала Нєдєліна, бо чекав переможного звіту до Жовтневих свят, ракета вибухнула, в числі загиблих був і маршал (Янгеля врятувало те, що він ві­ дійшов покурити). Проте, справа врешл була зроблена. СРСР мав на 1963 рік всього 300 боєголовок порівняно з аме­ риканськими 5 тисячами, зате тепер у нього були засоби доставки — міжконти­ нентальні ракети Р-16.1 коли Фідель Кас- тро попросив допомоги у зв'язку з запла­ нованою ЦРУ агресією, Хрущов запропо­ нував розмістити на Кубі радянські раке­ ти з ядерними боєголовками. Ця акція була подвійною авантюрою, бо продовжувала непродумані пошуки Хрущовим союзників у «третьому сві­ ті», розпочал ним ще 1955 року. Тоді він наважився допомогти Нассеру, того ж року в СРСР наніс візит Джавахарлал 608 Неру. Сталін не йшов на контакти з та­ кими ідеологічно сумнівними союзни­ ками, Хрущов був рішучий у повернен­ ні до стратегії опори на «світове село». Тоді уже склалася система союзу з трій­ кою Алжир—Египет—Сірія, лідери яких — Нассер, Бен Белла і намісник Нассера в Сірії Амер — стали Героями Радянського Союзу (Хрущов привіз зо- лол зірки, приховавши це від Президії ЦК). Допомога Кубі була продовжен­ ням курсу підтримки походу «світового села» проти західної цивілізації, і це додавало особливої небезпечності грі на грані війни, бо до певної міри стави­ ло СРСР в залежність від непередбачу- ваної політики нових друзів. Але, треба сказати, маневр Хрущова, безсумнівно, наївний в обрахунках нас­ лідків і беспечный, виявився цілком вип­ равданим і приніс в результал не лльки полегшення ситуації для Куби, але й на­ довго привчив Америку до рівноваги сил як довершеного факту. Без Карибського компромісу неможливі були б пізніші домовленості, що мали історичне зна­ чення. Це був останній вкрай ризикова­ ний незграбний маневр на грані ядерної катастрофи, досить цинічний як військо- во-дипломатичний крок, але ефективний і, по сул, виграшний для СРСР. Нарешті, останнім проявом беспечно­ сти Хрущова як політика було його вкрай легковажне ставлення до інфор­ мації про підготовлюваний його оточен­ ням переворот, що й призвело до його усунення. Яку б міну при програній грі він не робив пізніше, у нього були ще ве­ ликі плани. Але терпіння партійно-дер- жавної бюрократії на них не вистачило. Розвиток некомуністичної свідомості в СРСР Сильним імпульсом у розвитку полі­ тичної самосвідомості радянського суспільства стала друга критична хви­ ля, яка була викликана викриттями зло­ чинів Сталіна і прийшла з Заходу, на­ самперед у вигляді «подій в Польщі і Угорщині». Центром політичної само­ свідомості країни залишалась Москва, але безпосередньо польські і угорські події більше впливали на населення Ук­ раїни через сусідську близькість і більш поширене знання обох мов, особливо польської. Польські газети, а найбільше «Штандар млодих», були го­ ловним джерелом інформації для Львова і Києва. «Події в Польщі та Угорщині» 1956 ро­ ку насправді за своїм ходом та наслідка­ ми були зовсім різними подіями. Спіль­ ність між ними полягала хіба що в тому, що і в Польщі, і в Угорщині реакція ши­ роких верств населення на розвінчання комуністами Сталіна була особливо бур­ хливою. Це можна пояснити тим, що спалах антикомуністичних настроїв в обох країнах відповідно до старих тра­ дицій набув антиросійського забар­ влення і супроводжувався загостренням масових національних почуттів. Однак, безпосередньо соціальне напруження не одразу піднімало на поверхню пра- ворадикальні націоналістичні елемен­ ти. Реакція робітничої маси та студент­ ської молоді була спрямована радше на демократичні перетворення і звільнен­ ня суспільства і парлї від влади «бю­ рократе», джерелом якої, зрозуміло, уявлялася російська окупація. На цьому паралель закінчується. В Польщі ситуацією оволоділа комуніс­ тична парля, і після Жовтневого плену­ Герої Радянського Союзу Микита Хрущов і Ґамаль Абдель Нассер підписують спільну заяву. Праворуч — Герой Радянського Союзу Хакім Амер. Каїр; 1964 р. 609 В. Гомулка на 300-тисячному мітингу му ЦК ПОРП 1956 року, який піддав ни­ щівній критиці контрольоване Мос­ квою політичне керівництво групи по­ кійного Бєрута, суспільство більш- менш заспокоїлося аж на чотирнадцять років. В Угорщині, напроти, спроби пар- л ї оволодіти ситуацією від початку бу­ ли безрезультатними, і врешті вулиця виявилась безконтрольною, дружні протести демократичних сил почали супроводжуватися усе частішими акта­ ми насильства. Криза була ліквідована повторною інтервенцією радянських військ, які зламали відчайдушний збройний і не збройний опір мадяр і привели до влади уряд Кадара. Порівняно з Угорщиною в Польщі взагалі не було жодних «подій». Але з точки зору Кремля те, що сталося в Польщі, було ще небезпечнішим, ніж угорський заколот. Справа в тому, що в жовтні 1956 року на своєму пленумі ЦК ПОРП обрав першим секретарем ви­ пущеного з тюрми Владислава Гомулку, не погодивши своє рішення з ЦК КПРС, де колишньому політв'язню Гомулці не довіряли і холли бачити біля керма парлї Едварда Охаба. Майже одразу після того, як Гомулку було звільнено, у нього на квартирі почали збиратися члени Політбюро і секретарі ЦК, він став неформальним лідером парлйно- го керівництва. Напередодні пленуму ЦК ПОРП до Варшави прилелли Хру­ щов, Молотов, Малєнков і Каганович і дуже сердито вимагали покори, погро­ жуючи введенням військ. Але від по­ чатку хвилювань у Варшаві на мітингах на заводах і в університеті Гомулка і реабілітовані разом з ним .колишні «праві», «ревізіоністи», виступали від імені оновленого керівництва ПОРП. Парля пішла на імплантацію деяких югославських новацій, як, наприклад, робітничі ради на підприємствах, але більш дійовими виявилися пізніше такі політичні маневри, як посилення анти­ семітизму (за часів Гомулки Польщу по­ кинули майже всі її євреї), відновлення культу Польської Держави і якщо не культу, то демонстративної пошани до Пілсудського, своєрідний гомулків- ський «самокритичний націоналізм» і при всьому цьому — істотна лібералі­ зація системи. Угорщина, по сул, пішла зворотним шляхом. До керівництва знову було покликано Імре Надя, усунутого всього лише рік тому, але старі лідери не дава­ ли йому реальної влади, — вони намага­ лися будь-що використати авторитет На­ дя для заспокоєння народу і водночас якомога швидше дискредитувати його в очах населення. В результал через кіль­ ка днів після драматичної демонстрації 23 жовтня вулицю вже ніхто не контро­ лював. Радянські танки були введені в дію на другий день після масових де­ монстрацій, одразу після спроб натовпу прорватися до студій угорського радіо, і після першої крові поправити справи уже було майже неможливо. Хоча армія залишилась під контролем Імре Надя і повстанця-полковника Пала Малетера, хоча більшість повстанців вимагала ли­ ше виводу радянських військ, віднов­ лення незалежності і демократизації ре­ жиму, полювання на «жовтоногих» (лю­ дей в мундирах із жовтими черевика­ 610 ми — працівників служби безпеки), са­ дистські знущання з комуністів і пові­ шення на вулицях, штурм міському пар- л'ї та інші акції радикальної правиці сильно скомпрометували угорське пов­ стання. Якщо засудження радянської ін­ тервенції після 24 жовтня було загаль­ ним і захопило також і західні компартії, то виправданість вторгнення 4 листопа­ да визнав навіть Тіто, що на оцінці угор­ ських подій назавжди розійшовся з Москвою, ледь встигнувши помиритися. Головним чином завдяки наполяганням радянського посла в Угорщині Андропо­ ва до влади прийшов уряд Яноша Када­ ра, теж, як і Гомулка, Сталінського по­ літв'язня. Кадар не мав жодних ілюзій щодо політичних здатностей людей із Кремля, але зберіг щирі комуністичні переконання в прагматичному і євро­ пейському варіанті. Епоха реформ Ка­ дара починається лльки з 60-х років, а до того часу режим Кадара асоціюється лише з розправами над повстанцями 1956 року і лицемірними присяганнями та обіцянками. Як же стояла справа з антитоталітар- ною свідомістю в СРСР? Чому ані в Мос­ кві, ані в якомусь робітничому чи уні­ верситетському центрі, ані в жодній із столиць національних республік не піднялося хвилювання мас, хоч якоюсь мірою сумірне з тим, що відбувалося в Варшаві та Будапеилі? Порівнюючи вплив польських та угорських подій на внутрішню політику в СРСР з іншими подібними явищами, можемо одразу констатувати, що нап­ рикінці «великого десятиліття» набага­ то значущішим виявився вплив «китай­ ських подій». 1963 року вже було під­ готовлено пленум ЦК КПРС з ідеологіч­ них питань, ініціатори якого секретар ЦК Л.Ф. Ільїчов та завідуючий Відділом культури ЦК Д.А. Полікарпов планува­ ли найрішучішим чином «навести поря­ док» у ввіреній їм сфері. На перешкоді стала розпочата з ініціативи Мао Цзе- дуна відкрита і дуже ворожа полеміка китайців з «радянськими ревізіоніста­ ми». Консерваторам в ЦК КПРС довело­ ся повністю повернути фронт проти «догматизму», і пленум завис у повітрі. Щоб оцінити характер зрушень у сві­ домості мас, слід взяти до уваги харак­ тер радянської ідеології. Чи дійсно ві­ рили в неї люди, чи ні, чи було це глибо­ ким і щирим переконанням, а чи лльки порожнім ритуалом, пануюча від дитя­ чого садочка до Академії наук ідеологія мала характер політичної релігії. А це означає, що ніхто і ніколи не міг повніс­ тю усвідомлювати, наскільки глибоко проникають в його світогляд некритич- На вулицях Будапешта 611 Вішають комуніста. Будапешт. 1956 р. 1 Див.: Померанц Гри­ горий. Корзина цве­ тов нобелевскому лауреату / / Ок­ тябрь. — 1990. — № И . — С. 144. но сприйнягі загальновизнані догмати. Релігійно виховані люди можуть прак­ тично не відвідувати храму і не молити­ ся, розповідати анекдоти про попів і на­ віть іронізувати з приводу непорочного зачаття, але не наважаться змінити у ві­ ровченні хоча б кілька догм. Повний розрив з усякою релігією може виявити­ ся навіть легшою справою, ніж впадання в єресь, реформування віровчення. «Глибини» догматики, марксистсько- ленінського богослов'я залишалися справою фахівців, як і в церкві. Загаль— ноприйнягі ж норми марксистської віри були досить прості: «там» «вони» жи­ вуть за умов капіталізму; хоч завдяки експлуатації всього світу ці країни і ба­ гатші в цілому, зате вони перебувають на нижчому етапі суспільного розвитку; ми, хоч би як бідували, визволили світ від фашистської загрози і прокладаємо шлях народам до майбутнього. Хто був багатший термінологічно, міг доповню­ вати цю загальну схему з багажу «трьох джерел і трьох складових частин марк­ сизму». В «основному міфі» схема про­ ста, і вона сполучає з месіанською ідеєю особисті спогади про власні жертви, особливо недавні — з часів війни. Месі­ анський характер всенародної жертов­ ності знаходив прояв у вірі в особливий характер пануючої ідеології, нібито спроможної розгадати таємниці буття на відміну від обмежених буржуазними класовими інтересами, «бездуховних» західних «вчень». Така ідеологія забез­ печувала ту духовну опору в безпросвіт­ ному повсякденні, без якої життя було б просто непереносне. І за догми і перед­ суди комуністичної «духовної сивухи» чіплялися її свідомі захисники так само уперто, як і рядові жертви режиму. Ідеологія комунізму тотальна і моно­ літна, вона дійсно, як висловлювався Ленін, немовби вилита з одного шматка сталі, — і, отже, не допускає часткових замін деталей і гнучких реконструкцій. Кожна ремонтна робота дається з вели­ кими труднощами і може принести гли­ бокі і несподівані ускладнення. Історія перетворена ідеологією на сакральну історію, на підготовку кінцевої мети суспільного розвитку — комунізму. З витлумаченої по-марксистському істо­ рії теж не можна вилучити жодного еле­ мента. Тотальна ідейна конструкція крихка і негнучка, вона нетривка, бо розрахована не на конкретний — дов­ гий чи короткий — час, а на вічність чи, краще сказати, позачасся. Відомий літератор-дисидент Григорій Померанц пізніше писав про цю епоху і про своє середовище: «Політика не бу­ ла нашим ремеслом. І, схопившись за неї, ми просто звалили до купи все, що чули тут і там. Якась мішанка з гасел, що промайнули в Угорщині, в Польщі, з деякими домашніми додатками (скоро­ тити терміни військової служби, відно­ вити суд присяжних). Так що, мабуть, можна назвати це анархо-синдикаліз- мом. Але жодного нового духу, жодної нової віри»1. Характерно, що на сус- 612 пільну свідомість в СРСР мало впливали «ревізіоністські» публікації в Югосла­ вії, які тоді не лльки були дуже мало­ доступні для нашої читацької публіки, але й не знаходилися в центрі інтересів політичних, надто московських, опози­ ційних шукань. Тим не менш критичне осмислення комуністичної реальності і елітою, і ма­ сами розпочалося і йшло швидкими темпами. Ще до XX з'їзду КПРС і викривальної доповіді Хрущова політична свідомість еліти радянського суспільства крок за кроком ламала догматичні обмеження політичної релігії комунізму, оскільки навіть скромна критика епізодів мину­ лого породжувала зливу запитань, на які в рамках офіційної доктрини не бу­ ло відповідей. Після того, як — всупе­ реч партійній цензурі — доповідь Хру­ щова стала набутком громадськості, в еліті радянського суспільства запанува­ ла в тій чи іншій формі глибока невдо­ воленість офіційними «поясненнями» історії комуністичного минулого в дусі «легкого відновлення ленінських норм і принципів парлйного життя» завдяки «сміливій критиці партією культу особи Сталіна та його наслідків». Проте, ця невдоволеність породила головним чи­ ном лише масу анекдолв про Сталіна, Хрущова та «вірменське радіо». Ідеоло­ гічно опозиція комуністичній доктрині повсюдна, але абсолютно не локалізо­ вана ані ідейно, ані організаційно. Гуртки різного роду, «семінари», досить лояльні неформальні об'єднання тощо виникають (головним чином в Москві) і ростуть, як гриби, але лльки в наступну, «Брежнєвську» епоху деякі з них ста­ ють чимось подібним до політичної опозиції. Окремі групки і особистості випадають із цієї збудженої, але в ціло­ му лояльної атмосфери: «семінар», ор­ ганізований Володимиром Осіповим, несподівано прийняв гранично ради­ кальний напрямок — його керівники імре~Надь під час вирішили убити Хрущова як «палія сві- оголошення вироку тової війни» і тут же були арештовані. На час заколоту проти Хрущова антито- талітарна громадськість була вже до­ сить різноманітна і по-різному налаш­ тована. Проте, ні нового підпілля, ні ди­ сидентського руху в СРСР до-Брежнєв- ського періоду не існувало. Виразною альтернативою комуністич­ ній ідеї на маргінезі суспільства залиша­ ється радикальний правий антикому- нізм. В Україні, наприклад, продовжують виникати недовговічні молодіжні групи ОУНівського напряму, діяльність яких обмежується рукописним «журналом» тривалістю в одне-два числа, парою лис­ тівок або жовто-блакитним прапором над сільрадою. В російській еміграції та в Росії єдиним претендентом на лідер­ ство в антиурядовій опозиції був еміг­ рантський Національний Трудовий Союз. Однак, впливу на громадські рухи ці і по­ дібні їм безкомпромісні групування не мали. Сам Бандера, як і його противник в ОУН, лідер ревізіоністської групи «двій- карів» Лев Ребет, стали жертвами КГБ — відлунням Угорського повстання. Шелє- пін особисто організував убивство Ребе- 613 та 12 жовтня 1957 року і Бандери — 15 жовтня 1959 року. Можливо, Хрущов не пішов би на зарубіжне політичне убивство, якби в Угорщину під час «по­ дій» не приїхав радикально правий еміг­ рантський лідер, колишній генерал-пол- ковник Ф. Фаркаш де Кішбарнак. Особ­ ливого сліду на перебіг подій генерал не залишив, але він був членом Президії так званого Антибільшовицького блоку на­ родів (АБН), фактично створеного в еміграції бандерівцями і очолюваного Ярославом Стецьком. Акція ліквідації керівників ОУН виражала страх кремлів­ ського керівництва перед радикально- націоналістичним противником, якого воно вважало реальним своїм ворогом, що вийде з-за спин «ревізіоністських» молодиків негайно після того, як вони внесуть сум'яття в суспільство. Панування в антикомуністичному се­ редовищі старих праворадикальних груп з їх неясними стосунками з окупаційни­ ми німецькими властями посилило про­ цеси розмежування в опозиційних ко­ лах. На Осіпова уже в таборі страшне враження справили розповіді націона- ліста-естонця, що в роки війни був доб­ ровольцем у армії Фінляндії і як кулемет­ ник убивав сотні червоноармійців, яких гнали в атаку на фінські доти. Тоді у Осі­ пова сформувалась ідея російського на­ ціоналізму і антисемітизму як захисна форма проти ототожнення «нас» m) населення ста­ новило 1.223,8 млн. чоловік, в Індії — 918,6 млн. чоловік, а разом з Пакистаном та Бангладеш — 1.156 мільйонів. Мимо­ волі згадуються слова Леніна про Росію, Індію та Китай, що разом вирішуватимуть долю людства. Однак, якщо Китай нібито не сходить з шляху, окресленого комуніс­ тичними гаслами, то Індія проголосила разом з незалежністю інший, західниць­ кий варіант соціалістичних цілей, а в юн­ ці століття, здається, втратила довіру і до нього. Кремлівські керівники другої поло­ вини XX століття були цілком свідомі то­ го, що їм необхідно змінити сталінську стратегію і на маргінезі світової цивілі­ зації по-Бухарінськи зробити ставку на націоналістичне і нейтральне «світове село», а не на комуністичні революції, і що шлях до гігантської більшості людс­ тва лежить саме через Індію, — першу із колишніх колоній, що стали після вій- 709 Лідери «неприєднаних» — Нассер, Неру і Тіто. Зустріч на острові Бріоні, 1956 р. Джавагарлал Неру 1 Цит. за: Можей- ко И.В. Западный ветер — ясная по­ года. — М., 2001. — С. 346. ни самостійними державами і не захол- ли вибирати або комуністичну, або ан­ тикомуністичну альтернативу. Захід був невдоволений нейтралізмом Неру тому, що з ланцюга азійських держав, об'єд­ наних пактом оборони Південно-Схід­ ної Азії (1954), а пізніше Багдадським пактом, випадала найзначущіша ланка. Дж.Ф. Даллес називав нейтралітет Індії «аморальним». Для Сталіна незалеж­ ність Індії була неповноцінною, а ней­ тралітет — формою підкорення Заходо­ ві, оскільки відхід від колоніальної сис_-_ теми не завершувався військовим про­ тистоянням з колишньою метрополією. Поворот Хрущовського керівництва 1955 року до Індії, арабського світу, Південно-Східної Азії мав принципове значення для стратегії і навіть ідеології світового комунізму. В цьому поворол була деяка пікан­ тність, зв'язана з позицією лідерів на­ ціоналістичних рухів, пізніших «непри- єднаних», в роки війни. Про арабський націоналізм досить сказати, що на сто­ лі у Насера стояв портрет Гітлера, а що­ до національних рухів Бірми, Філіппін, Індонезії, то вони в роки війни були орієнтовані на Японію. Коли лідер бір­ манських націоналістів Аун Сан напри­ кінці війни з'явився для переговорів в штаб англійських військ у формі япон­ ського генерала, це викликало шок. З Японією тоді співробітничали і У Ну, і Не Він, і інші бірманські лідери. Сукар- но, харизматичний лідер Індонезії, співробітничав з японцями і наважив­ ся проголосити незалежність країни лише після того, як його до цього фак­ тично змусили повсталі солдати індо­ незійських допоміжних військ япон­ ської адміністрації. В колишніх євро­ пейських колоніях, в яких встановила­ ся жорстока японська окупаційна влада, збройний опір окупантам від по­ чатку чинили лльки комуністи. Націо­ налістичні політики так чи інакше пройшли через період надій на держа­ ви Осі, співпраці з ними, що мала збе­ регти національні сили і осередки, і обережного вичікування до останнього моменту. Тільки Індійський Національ­ ний Конгрес (ІНК) всупереч своїм наці­ оналістичним радикалам (С.Ч. Бос, гла­ ва прояпонського і пронімецького «уряду» Індії, був колишнім членом ІНК) зайняв чітко антифашистську і водночас антианглійську позицію. Не­ ру визначив її таким чином: «Поширен­ ня війни на Радянський Союз посилило симпалї індійських народів до прогре­ сивних сил, але не змінило нашого ставлення до політики англійського уряду в Індії, бо вона базується на ін­ ших засадах... Вступ Японії в війну зробив її світовою війною, що набли­ жається до наших кордонів Наші симпалї неодмінно мають бути на боці нефашистських держав. Допомога, яку ми можемо надати їм відповідно до на­ ших власних принципів, була б їм нада­ на, якби ми могли діяти як вільний на­ род»1. Зауважимо, що і тут симпатії до 7 10 СРСР стали відчутним фактором анти­ фашистських орієнтацій. Однак, страте­ гію ІНК визнавали не прагнення упо­ дібнитися до російських комуністів, а радше ліві західницькі традиції і упо­ добання. Якщо Китай Мао Цзедуна свою істо­ ричну великодержавну традицію ховав за марксистськими понялйними вбран­ нями, то Індія Неру свою орієнтова­ ність на західні цінності старанно хо­ вала за національною історичною тра­ дицією. Китайські лідери як один одя­ гали сталінські «тужурки», Неру здиву­ вав нас, з'явившись 1955 року в Москві в легковажній конгресистській шапоч­ ці, якомусь кітелі-сюртуку і в уже-зов­ сім дивовижних вузеньких білих штан­ цях. В тому ж 1955 році радянські люди почули музику і побачили танці, що бу­ ли не просто екзотичними, а абсолютно іншими, як і індійська філософія чи лі­ тература. Коли ж ми звернемося до су- л справи, на хвилину забувши про на­ ціональний колорит, то вождь Індії Джавагарлал Неру з його англійською університетською освітою предстає пе­ ред нами насамперед як ліберальний соціаліст фабіанської школи, лльки практичніший і набагато лівіший від англійських колег. Це відноситься не лльки до Неру і індійських лівих полі­ тиків, а й до багатьох лідерів «неприєд- наних». Американський економіст Джон Ґелбрейт, що був, до речі, в часи Джона Кеннеді послом в Індії і добре знав цю країну, писав: «В Оксфорді, Лондонській школі економіки і Сорбон- ні англійці і французи навчали еліту в дусі глибокої віри в соціалізм»1. Афри­ канська еліта почала заявляти про свій марксизм через кілька років після по­ чатку руху «неприєднання». Лідери не­ залежної Індії висловлювали симпалї до Маркса і Леніна в роки боротьби, а після перемоги більше наголошували на своїй національній своєрідності. Коли Неру став прем'єр-міністром Ін­ дії, перші ж його кроки були спрямова­ ні на створення соціалістичного секто­ ру економіки. Це мало дуже прості по­ яснення. «Чи мусимо ми йти англій­ ським, французьким або американ­ ським шляхом? — запитував Неру. Від­ повідь була очевидною: — Хіба ми ма­ ємо час в 100— 150 років, щоб досягти нашої мети? Це абсолютно неприйнят­ но. В такому випадку ми просто загине­ мо»2. Соціалістичні настанови Неру ма­ ють і загальногуманістичні, і практичні засади, бо як і Ленін, як і Мао Цзедун, Неру не міг чекати. Звідси і симпалї Неру до російського експерименту. «В той час, коли решта світу задихалася в лабетах депресії і в певних відношен­ нях поверталася назад, в радянській країні створювався новий великий світ. Йдучи за заповітами великого Ле­ ніна, Росія заглянула в майбутнє і дума­ ла лльки про те, що повинно бути, тоді як інші країни лежали придушені мер­ твою хваткою минулого і тратили свої сили на те, щоб зберегти непотрібні ре­ ліквії минулої епохи. На мене, зокрема, справили сильне враження повідом­ лення про великі успіхи, досягнул за радянської влади у відсталих районах Середньої Азії. Тому врешл-решт я був цілковито на боці Росії; існування Радянського Союзу було світлим і від­ радним явищем в темному і понурому світі»3. Щоправда, безхмарний образ Росії дещо потьм'янів і занепокоїв Неру в 1937 році, і спроби пояснити самому собі факти Сталінського терору гіпоте­ зами про якусь неймовірну антиурядову змову не до кінця заспокоїли совість лі­ вого інтелектуала. Так, зрештою, було і в Європі, і якщо більшість європейських і американських лівих все ж простила Сталіну розправу з «троцькістською опозицією», то для азіатських учнів Оксфорду та Сорбонни це було тим 1 Див.: Гэлбрейт Дж. Новое индустриаль­ ное общество. — Mv 1969. — С. 145. 2 Див.: 3. Nehru. To­ wards a socialist or­ der. — New Delhi, 1956. — P. 4. 3 Див.: Неру Дж. Ав­ тобиография. — М., 1955. — С. 383. 711 більш природно — для них ще більше, ніж для європейських антифашистів, червона Росія була головною опорою в боротьбі за свободу і незалежність. Звичайно, Сталін не міг вважати «своїм» політика з такими ліберально- інтелігентськими «коливаннями». Од­ нак, в епоху «критики культу особи Ста­ ліна» можна було б знехтувати демок­ ратичними сумнівами Неру щодо 37-го року. Справжня «неповноцінність» Не­ ру з погляду радянських керівників по­ лягала в тому, що він був лівим соціа­ лістом не російської, а європейської школи. А саме, Індія стала парламент­ ською республікою з багатопартійною системою, з вільними виборами, з опо­ зицією і відносно вільною пресою, і тут уже ніякі стратегічні інтереси і соціа­ лістичні гасла не могли викликати дові­ ру у російських комуністів. Звідси — навіть в часи проголошення найніжні- ших братських стосунків, гінді русі бгай бгай, — кислі повчання на адресу «прогресивного індійського лідера» щодо недооцінки ним ролі робітничого класу і небезпеки проімперіалістичної реакції. Легше було примиритися з Нассером, хоча він жорстоко переслі­ дував комуністів: там був зрозумілий твердий режим. Конституція проголосила Індію де­ мократичною державою, сувереном якої є єдина індійська нація. Відразу виникла _ проблема, чи існує насправді індійська нація, чи її ще слід «створити»: подібна проблема, сформульована діячами Італії після перемоги Рісорджіменто, була там набагато менш гострою. Власне, у Неру відповідно до політичної традиції Індій­ ського Національного Конгресу (ІНК) те­ оретичних і юридичних сумнівів не було: проголосивши Індію демократією, Кон­ ституція тим самим вважала народ Індії, суверена цієї держави, «політичною на­ цією». Але реальна ситуація Індії кричу­ ще суперечила європейським уявленням про нації. Сьогодні населення субконти­ ненту, проголошене індійською нацією, не має, по суті, нічого спільного з націо­ нальною структурою в європейському розумінні і з західної точки зору вида­ ється хаотичною сумішшю, в якій годі шукати чогось сталого. Архаїка в кожній цивілізації залиша­ ється архаїкою. Але в Індії ситуація особлива. Чотири п'ятих населення жи­ ве в селах. Чотири п'ятих населення неписьменні. В шістдесятих роках чверть селян мала радіо, 9 % — елек­ трику. І все. Це означає, що село пере­ важно неписьменне і живе обабіч шля­ хів світової і новітньої індійської куль­ тури, в суспільстві тисячолітніх тради­ цій. З року в рік, із століття в століття тими ж знаряддями з тими ж волами обробляються землі, виснаженість яких досягла граничних меж. Села в Ін­ дії являють собою маленькі держави- комунітас, які спілкуються з верхніми поверхами влади тільки через сплату податків. Хто там править, великі Мого­ ли чи англійці, Конгрес чи Бгаратія джаната парті, їх однаково мало обхо­ дило. Відносна самостійність села з йо­ го натуральним господарством і архаїч­ ною культурою — найперша основа застійної стабільності субконтиненту. Другою основою стабільності істо­ рично була не трибальна чи виросла на її основі етнонаціональна, а кастова система. Індія на фоні Китаю видається краї­ ною гранично аморфною. Власне, не­ ясно, чи можна назвати Індію краї­ ною — на відміну від Китаю вона засе­ лена не одним етносом. В Індії основ­ ним поняттям для перепису населення є поняття mother tongue, рідної мови елементарної спільноти, до якої себе опитуваний сам відносить: це може бу­ ти група, що розмовляє якимось варі­ антом однієї з багатьох десятків ін­ дійських мов, — або належних до груп 712 мов (не діалектів!) сіндгі, поширених на північному заході субконтиненту (в тому числі в Пакистані), або до схід­ них груп мов, в тому числі поширеної в долині Брагмапутри бенґалі, або мов груп панджабі, ґуджараті, раджастга- н і... (І це не рахуючи мов дравідій- ських чи тибето-бірманських!). Само- щ т - і Т 4 І ■А рдІІЩ j£ : іІЗ А К 9 & Й Мохенджо-Даро — для чужинців символ Індії, а взагалі це пам'ятник ісламізованої Індії ототожнення з групою на основі мови взагалі індійцям не властиве. Один із опитуваних під час перепису назвав Я своєю «рідною мовою»... сибірську, Щ ' *' і Ц ' Jg**. щ В Щ ■В : але не міг пояснити, що це означає. Ін­ Ш Ь М 1 я р s a f e дієць може вважати себе гінді, тоді як говорить іншою мовою, і може не вва­ жати себе гінді, хоча говорить одним з її діалектів. Та й що таке гінді, коли се­ ляни центрального регіону, регіону довкола міста Делі та східної частини штату Угтар Прадеш, де офіційно вва­ жається поширеною саме ця мова, не розуміють одне одного, якщо живуть в надто віддалених селах! Що таке літе­ ратурна чи офіційна гінді? Діалекти, що їх називали гіндустані, мали варіант, використовуваний в мусульманській лі­ тературі, — адже місто Делі було сто­ лицею імперії Моголів, і саме регіон гінді був центром ісламської держав­ ності і культури. Цей варіант, урду, від­ кинутий пуристами — противниками культури ісламу — тому, що в ньому ба­ гато персидських запозичень; у вигля­ ді, штучно облагородженому індуїст­ ською старовиною, він відомий сьогод­ ні як літературна гінді. Не надто інтелі­ гентна людина з гіндімовного регіону швидше розмовлятиме англійською, ніж літературною гінді. Субконтинент Індостан являв собою надзвичайно строкату сукупність етно­ культурних одиниць, які різнилися не тільки рівнем розвитку і культурними рисами, а й самими принципами орга­ нізації суспільства в цілісні суспільні організми, — тобто різнилися епохами і цивілізаціями. В Індії теж існують етнічні системи, що їх можна вважати універсальними для людства на ранніх щаблях культурного розвитку: це — племінні, трибальні сис­ теми. В Індії вони називаються «зареєс­ трованими племенами» (sheduled tribes). (Частина племен такого типу офіційно не зареєстрована). Архаїчні трибальні утворення з великими труднощами впи­ суються в «єдину індійську націю», але ці труднощі знайомі не лише Індії. В Китаї, як ми бачили, мовна ситуація і етнічні традиції теж не дуже сприяють національній консолідації, але націо­ нальна єдність багатомільйонного насе­ лення на величезних обшарах трима­ лась і тримається на державній системі, що забезпечувала єдині на всій китай­ ській території механізми трансляції культури. Стабільність індійського сус­ пільства забезпечувалась не владною, потестарною, державною системою, а кастовою системою соціального розпо­ ділу функцій. Касти не тільки розділя­ ли індійський соціум, але й гуртували його: адже брагман в будь-якому кінці субконтиненту міг знайти собі подібно­ го, з яким міг поділитися шматком хліба і в сім'ї якого міг знайти собі нарече­ ну, — незалежно не лише від говірки, якою користувалися обоє, але навіть від релігії, що її кожен з них сповідував. А суспільство не могло обходитися без во­ їнів, вчителів, простих трударів різних 713 професій і без всіх різновидів тих фахів і соціальних верств, на які розгалужува­ лися стародавні варни. Але відсутність владних, державних регуляторів тран­ сляції культури призводила до втрати єдності і монолітності культурного ланд­ шафту. Це насамперед стосувалося мов­ них процесів — культурна творчість здійснювалася в етнічно різних центрах і в різні часи. А за цим стояли і різні іде­ ологічні та політичні структури. Іслам утвердив абсолютно інші прин­ ципи об'єднання спільнот — об'єднання людей різних каст і говірок на релігійній основі, на основі певного віровчення. Іслам був принесений в Індію жор­ стокими і дикими завойовниками-аф- ганцями, а завоювання ніколи не зали­ шає по собі доброї пам'ял. Проте, дер­ жава, утворена завойовниками, стала єдиним владним організмом, що якось утримував порядок на субконтиненл, а створена на основі ісламської цивіліза­ ції вишукана культура правлячої вер­ хівки справила великий вплив на Індію і почасти була успішно асимільована навіть індуїстськими колами. При цьому серед населення Індії іслам поширю­ вався переважно в бідних верствах, то­ ді як землевласники-зем/ндарн і лихва- рі-баніа були майже виключно індійця­ ми. Іслам, таким чином, став або арис^ тократичною культурою державної вер­ хівки, або темною і сліпою вірою бідно­ го селянства, ворожого до грошовитого міста, або войовничою солдатською ре­ лігією. Це зумовило особливості сто­ сунків між мусульманським і немусуль- манським населенням півострова. Особливість ісламу і християнства, цих породжень релігійної культури се­ редземноморського регіону; полягає в тому, що вони є віровченнями, і, отже, несумісні з іншими віровченнями. Інду­ їстські релігії не знають догматизованих віровчень, міняють головних і другоряд­ них богів і тримаються насамперед на спільності культово-обрядової сторони. Індійці сприймали іслам як культуру, са­ мі внесли в ісламську культуру чимало елеменлв в одязі (наприклад, знамени­ та мусульманська чалма), літературі (згадаймо хоча б «Тисячу і одну ніч»), музиці, часто асимілювали елементи іс­ ламу на основі власної релігійної тради­ ції, а в літературі створили прекрасну гіндімовну поезію персидської форми. Ісламська, насамперед персидська, літе­ ратурна традиція поширюється в XVII— XVIII століттях на всю Індію, і не гінді- мовний регіон навколо Делі, нинішньої столиці, а консервативний південь суб­ континенту став центром опору іслам­ ським впливам. Врешл-решт Індія не змогла примиритися саме з ісламським культурно-політичним елементом і при одержанні незалежності розкололася на ісламський та неісламський («просто індійський») регіони. Що мало в Індії протистояти Англії і взагалі християнській Європі — і, з іншо­ го боку, ісламській духовній і політичній культурі? Можливими були два варіанти опору: орієнтація на давню індійську традицію і пристосування до європей­ ських культурно-політичних форм. В Індії представлено обидві ці традиції, перша в правих і консервативних націоналіс­ тичних парлях, друга — в ІНК. Індійський Національний Конгрес виник в кінці XIX століття як організа­ ція європейськи і англійськи освічених і орієнтованих елеменлв індійського суспільства. Людей такої освіти потре­ бувала англійська адміністрація, а крім того до англійських культурних норм мусила пристосовуватись індійська буржуазія. Джавагарлал Неру, батько якого був одним із видатних діячів ІНК старшого покоління, лисав про своє ставлення до індійської національної спадщини: «Індія була у мене в крові, і багато що в ній мене інстинктивно гли­ боко хвилювало. І все ж я підходив до 714 неї майже як чужоземний критик, спов­ нений відрази до сучасного і до чис­ ленних пережитків минулого, що їх я спостерігав. Я прийшов до неї певною мірою через Захід і дивився на неї так, як міг би дивитись дружньо налаштова­ ний європеєць»1. В цих словах яскраво виражена ліберально-прогресистська настанова («стиль мислення»), що оці­ нює реальність з позицій певних вихід­ них принципів і можливостей. І не за­ лишає сумнівів основний мотив — мо­ дернізація індійського укладу життя на основі європейського культурно-полі- тичного досвіду. Альтернативний світогляд розвивав­ ся в руслі правого, радикально-консер- вативного індійського націоналізму^ 3 1996 року при владі в Індії перебу­ ває консервативно-націоналістична партія Бгараля Джаната, ворожа Індій­ ському Національному Конгресу (ІНК). Бгарата Джаната Парл (БДжП) є спад­ коємицею руху Ар'я СамадЖг що виник у XIX столітті; на основі Ар'я Самадж ви­ никла Асоціація національних волонте­ рів — Раштрія Сваямсевак Санґг (РСС), а на її основі — Вісва Гінду Парішад і Бгаратія Джаната. Ар'я Самадж був одним із двох рухів, що виникли в дру­ гій половині XIX століття, коли Індія дещо оправилась після шоку, виклика­ ного кривавим антианглійським пов­ станням 1857 року та його ще криваві­ шим придушенням. Обидва рухи Джа- вагарлал Неру називає релігійними2, що не відповідає європейським уяв­ ленням про релігію та релігійний рух. Характерно, що обидві організації ви­ никли в регіонах, де в безпосередньо­ му сусідстві з індуїзмом знаходились великі групи мусульманського населен­ ня і де були особливо загострені прис­ трасті. Перша, дуже нечисленна організація Брагма Самадж була створена в Бенґа- лії англомовною індійською інтеліген­ цією; довгий час її окрасою було сі­ мейство Таґорів, найвідоміший пред­ ставник якого — поет Рабіндранат Та- ґор. Вплив Брагма Самадж обмежувався індуїстським населенням долини Ґанґу. Тут, в Бенґалії, ситуація була найбільш напруженою, і місцеві політичні лідери відзначалися радикалізмом. Друга організація — Ар'я Самадж — виникла в Пенджабі, її створив Свамі Да- янанда Сарасвал. На відміну від Бенґалії, звідки походила більшість індійців-клер- ків англійської адміністрації і де існувала добра англійська освіта, Пенджаб більш відсталий і консервативний, і рух Лр'я Са­ мадж ближчий до релігійних засад. Ос­ новним його гаслом від початку був зак­ лик «Назад, до Вед!». Від Ар'я Самадж до Бгаратія Джаната основною культурно- політичною орієнтацією консервативно­ го релігійно-націоналістичного руху за­ лишається Гіндутва — «індійськість». Оскільки основи Гіндутви консерватори- націоналісти прагнуть знайти не в якійсь конкретній релігії чи міфології, що ними історія Індії надзвичайно багата, а в пра­ давніх основах, у фундаменті індійської релігійної історії, — то лінію, що веде від Ар'я Самадж до нині правлячої партії, можна назвати фундаменталістською. Рух Ар'я Самадж відроджував старовинну систему освіти — упанаяна. Індія — країна комп'ютерів 1 Див.: Неру Джава- харлал. Открытие Индии. — М., 1955. — С. 47. 2 Див.: Неру Джава- харлал. Взгляд на всемирную исто­ рию: В 3 т. — М., 1976. — Т. 2. — С. 231. 715 До вирубаних в скелі давніх храмів приходять паломники трьох релігій — буддисти; індуїсти і джайни Традиційна система навчання в Індії аналогічна китайській в тому розумін­ ні, що в основі навчання там покладено неймовірно старовинні тексти. Тільки не письмові тексти, бо в індійській ци­ вілізації письмо з'явилось пізно і спер­ шу використовувалося лише для праг­ матичних потреб торгівлі та адміністра­ ції. Сакральний корпус загальної куль­ тури залишався століттями справою пам'ял, заучування (зазубрювання) для усного вживання — навіть без ро­ зуміння сенсу завченого. Школи були усними і сакральними: вчилися у браг- мана, вчителя-ґуру, період навчання — упанаяна — прирівнювався до ініціа­ ції. Як сакральний процес посвяти,упа­ наяна ґрунтувалася на особистому спілкуванні вчителя-жерця і учня,.Лі­ сова школа, де навчання в давнину продовжувалось від 12 до 24 років, ма­ ла ту ж мету, що у Китаї, — оволодіння сакральними текстами. З мовою цих стародавніх текстів у лі­ сових школах брагманів були пробле­ ми — санскрит, на якому творилася давньоіндійська культура, так само був уже давно незрозумілий для вчителів і учнів, як і давньокитайська мова. А да­ лі різні долі індійської та китайської культур визначалися різницями в їх со- ціально-політичному статусі. Я к і в Китаї, в Індії духовна спадщи­ на сакралізована і близька до таїнства. Однак, якщо в Китаї ця особливість знань завдячує сакральності государя і держави і тому поширюється на все, що зазубрює нове покоління учнів, то в Індії брагман вчив тільки завідомо сак­ ральним текстам. Запам'ятовували ко­ лосальні обсяги гімнів «Ріґведи» (де­ сять циклів-мвмдал, кожен з яких при­ писується певному роду співців-проро- ків ріші), яка розглядалась як шруті — откровения; доповненням до них була «лісова книга» араньяка, своєрідна тео­ софія обрядів, а «сокровенне вчення» упанішад містило вже кінцеву і оста­ точну мудрість життя. Екстатична про- роцька культура в Індії відділена від «виконавської» жрецької часом: браг- мани не мають тих повноважень глаша­ таїв откровення-шрут/, які мали давні роди ріші, але «вчення», залишене про­ роками, має характер додатків до обря­ дів і таким чином відкриває дорогу для трансу. Тому саме Індія зберегла не­ роздільний зв'язок екстатичного ша­ манства і теософії в сакральній «фіз­ культурі» йогів. В подальшому двори індійських во­ лодарів різних мовно-етнічних груп та релігій стають центрами позасакраль- ної літературної творчості, а різні релі­ гійні вчення і літературні школи творяться різними мовами. Кожна субкультура мала свою мову. Так, близькою до гінді мовою брадж бгаґга склалася крішнаїтська поезія, мовою майтгілі писав в XV столітті свої вішну- їстські поеми знаменитий Відьяпал, в наш час калькуттською говіркою бенґа- лі писав Рабіндранат Таґор. Істотно, що висока література не входила до корпу­ су навчальної мудрості і не транслюва­ лась в обов'язковому порядку. Що ж до традиційної ученості, що транслювалася віками через упанаяну, то суть справи полягає в тому, що це були, власне, не знання, езотеричні чи ні, а обряди і ритуали. Все життя індій­ ця мислилося як посвята і жертва, от- 716 же, як постійне очищення. Жертва очи­ щує, переводить в новий стан — санс- кра, що означає приблизно «висока по­ ведінка» (витонченість, довершеність, очищення, прикрашення і т.д .) Таїнс­ тво, що включало ритуал, називалося санскара. Дієприкметник від санска- ра — санскрит, сакральна мова. Пер­ вісно санксрит був «високою» мовою, зрозумілою всім, близькою до розмов­ ної. Лише пізніше живі мови віддали­ лися, і вчити доводилося спочатку санкскрит в учнівський період санска­ ра відьярамбга, а потім уже гімни в пе­ ріод санскара упанаяна. Санскара ві­ дьярамбга починалася разом з обря­ дом стриження (в п'ять років). В різних кастах санскараупанаяна починалася в різний вік і продовжувалася різний час. Шудри, а пізніше різні нижчі касти, що не належали до «двічінароджених», не мали права виконувати ведійські обряди. Тільки через упанаяну людина ставала «двічі народженою» і могла одружуватися з «двічі народженою». Але повний цикл упанаяни необхідний був лише для брагманів. Можна було взагалі не проходити упанаяни, — та­ кий юнак ставав вратья, що було рів­ ноцінне нижчій касті, шудрам. Можна було, зрештою, повернутися до «двічі народжених» через церемонію врата. У ведійській культурі зображень бо­ гів не існувало, і не було також і хра­ мів. Основною культовою дією було «годування» богів, яджна, — іноді під відкритим небом, іноді на алтарях. Ко­ ли з'явилися зображення богів, місце кормління займають церемонії покло­ ніння богам — пуджа. Величезна і різ­ номанітна сукупність пудж і становить собою, по суті, традиційну релігію (чи традиційні релігії) індуїзму. Обряд, таким чином, був головною формою культури і трансляції культури. «Культуру Ін д ії... можна назвати куль­ турою переважно ритуальною Але головне, практично будь-яка побутова дія являє собою також ритуал — на­ родження сина і наречення імені, прийняття гостя і його пригощання, бе­ сіда царя з брагманами і гра в кості, не кажучи вже про весільні і похоронні церемонії»1.3 ходом історії міфологіч­ но-філософські уявлення, що супро­ воджували обряди та ритуали, вивітрю­ валися з пам'ял, і залишалися лише го­ лі процедури. Основна проблема полягає в тому, що мало б об'єднувати «єдину індійську націю» не лише обрядово, а також і культурно в повному розумінні, за зміс­ том, і що б мало бути тією самою Гін- дутвою («гіндійськістю»), яка для кон­ серваторів становить суть Індії, а для прогресистів водночас і проймає їх єст­ во, і викликає відразу своєю безнадій- Сакральне омовіння в ріці Ґанґ 1 Див.: вигасин A.A. Предисловие / / Пандей P.E. Древ­ неиндийские до­ машние обряды. — М., 1982. — С. 11. 717 Чакра — священне колесо долі) колесо закону, знак дхарми, — зображена і на державному прапорі Індії ною застарілістю. Але оскільки Гіндут- ва як політична ідеологія є лише неп­ рофесійною реконструкцією втраченої старовини, сліди якої в численних пу- джах є лише блідим відбитком втраче­ них смислів, і оскільки та стара система смислів навіть при найточніших відтво­ реннях її не була б життєспроможна в новітньому індійському дискурсі, на ді­ лі прагнення до «індійськості» загро­ жує породити жахливого кентавра мо­ дерну і архаїки. З огляду на надзвичайну архаїчність побутової (в тому числі релігійної) культури індійського села можна було б сподіватись, що антиколоніалістський рух піде під гаслами консервативно-на­ ціоналістичного індуїзму. Однак, саме Індійський Національний Конгрес, ор­ ганізація спочатку ледве не колабора­ ціоністська, очолив рух опору Індії і за­ воював майже неподільний авторитет в найширших колах населення. Почасти це можна пояснити тим, що консерва­ тизм годився для протистояння з ісла­ мом, а не з європейською політичною владою. Почасти різка зміна позицій ІНК в суспільстві визначена була осо­ бистістю Могандаса Карамчанда Ґанді, який став фактичним лідером ІНК з 1919 року, коли він приїхав з Південної Африки, де очолював рух індійської на­ ціональної меншини, і запропонував ІНК свою стратегію громадської непо­ кори. Спочатку з лідерів ІНК лльки один Моллал Неру, батько майбутнього прем'єр-міністра, підтримав Ґанді, але більшість рядових членів та керівників ІНК середнього рівня були, за висловом Неру-молодшого, загіпнотизовані Ґан­ ді. Почасти — і це, мабуть, головне, — «національна солідарність» індійців народжена була спільним опором анг­ лійцям. Антианглійський політичний рух — це й була та гіндутва, що поро­ дила масову готовність до самопожер­ тви в ім'я «матері-Індії». І саме тому не архаїчний націоналізм Ар'я самадж, а симбіоз індійських кіл з англійською адміністрацією — ІНК — став центром опору англійцям. Особистий вплив Ґанді поширювався не лише на вузьке коло лідерів ІНК, які з ним безпосередньо спілкувалися, а й на багатомільйонні маси, що дивовиж­ но з огляду на те, що тоді жодні засоби масової інформації в неписьменній Ін­ дії доходити до провінційних глибин не могли. Отже, поширювалися не полі­ тичні гасла і платформи, а чутки, і жи­ вий відгук на походи Ґанді через весь континент на знак протесту проти соляної монополії англійців, на його го­ лодування в тюрмі тощо може бути по­ яснений лльки особливістю очікувань, експектацій гігантської маси населен­ ня субконтиненту. Для маси, для пере­ січних індійців, що жили традиційними уявленнями, Ґанді був учителем-браг- маном, аскетом, що пройшов усі ашра* ми (життєві етапи) аж до останнього, до статусу бродячого самітника. Полі­ тика ненасильства повністю підходила до умов Індії, яка не мала державни­ цьких і військових традицій і не могла бути піднята на силову революційну акцію, — тим більше, що англійська військова сила завжди була здатна придушити опір. З іншого боку, англій­ ці виявлялися дуже чутливими до гро­ мадської непокори, бо потребували співробітництва з освіченими класами суспільства. Врешл єдиною їх опорою залишилися реакційні феодали-князі і великі землевласники, що й визначило поразку метрополії. З 1927 року ІНК уже вимагав державної незалежності, і після війни ослабіла імперія пішла з Індії, розраховуючи лише на збережен­ ня зв'язків і позицій через Британську Співдружність націй, з якої Індія не вийшла. Але тепер незалежна Індія опинилася в гранично небезпечній ситуації, бо чу­ 718 десне звільнення від англійського коло­ ніального іга не супроводжувалось чу­ десним же піднесенням життєвого рівня. Навпаки, у зв'язку з успіхами медицини і посиленням боротьби цивілізованого світу проти пандемій і епідемій — а жарка Індія була і є одним із вогнищ сві­ тових епідемій, зокрема чуми, прокази, холери — смертність в Індії в 60-х роках різко зменшилась, і національною траге­ дією став демографічний вибух. Індія, країна з традиційно високою народжу­ ваністю (століттями — близько 40 чоло­ вік на тисячу населення), впродовж 1951—1961 років збільшила населення майже на 80 млн. чоловік. Виробництво продовольства катастрофічно відстає від потреб за умов швидкого ростушсе- лення. Переважна більшість жителів цієї країни завжди голодні або напівголодні. Індія, країна з найвищими в Азії по­ казниками народжуваності, має могут­ ню традицію виживання роду і перебо­ рювання наслідків дуже високої смер­ тності виключно завдяки багатодітно­ сті сімей. З глибокої давнини дівчаток видавали заміж у віці нагніка, тобто до семи років, коли вони ще ходили го­ ленькими. «Брагма-пурана» вказувала, що видавати заміж треба в віці від 4-х до 10 років. Уряд незалежної Індії за­ боронив ранні шлюби, але всупереч за­ боронам і досі, як правило, дівчатка ви­ ходять заміж десь у 14 років. 40 % на­ селення становлять діти, а жіноча смертність перевищує чоловічу, — жін­ ки народжують неперервно і не дожи­ вають до старості. Це — лише одна з рис суспільства хронічної і задавненої бідності. На Індії можна демонструвати особ­ ливості слаборозвинених цивілізацій. Внаслідок страшної бідності більшої частини населення внутрішній ринок надзвичайно вузький. Характерна риса таких суспільств — розваленість тери­ торії на порівняно ізольовані клапл з архаїчною «глибинкою» і гігантськими міськими центрами, метрополітен- ськими конурбаціями. В містах збира­ ються мільйони шукачів щастя, злиден­ ні околиці їх контролюються криміна­ лом, життя молоді проходить в мікрос­ вітах своїх кварталів в нехитрих розва­ гах за межею традиційної і новітньої соціальності, без доброї роботи і без надії. Транспортні зв'язки тяжіють до перенаселених портових міст, оскільки •>головну роль відіграє зовнішня, а не внутрішня торгівля. У зв'язку з орієнта­ цією господарства на експорт технічні культури (в Індії — джут) вилсняють продовольчі, що посилює кризові яви­ ща. «Глибинка» зберігає найархаїчніші механізми відтворення культури, до яких належить також прагнення без­ межно збільшувати чисельність роду і етносу, — прагнення, що раніше обме­ жувалося лише війнами та епідеміями. Підтримання роду виростає на головну турботу, якій приноситься в жертву життя індивіда. Ці країни виявились неготовими до сприйняття охорони здоров'я; проте, незважаючи на майже повну відсутність медичного обслуго­ вування для більшості населення, ста­ раннями розвинутих країн різко змен­ шується смертність внаслідок найбільш небезпечних для світу епідемій, лікві­ дуються вогнища пандемій, і настає різкий демографічний вибух. Водночас джерелом гострої небезпеки стають ве­ ликі міста, де концентруються міграції некваліфікованої робочої сили з сіл, головним чином чоловічої стал. Націо­ нальний прибуток проїдається, і через слабкість інвестицій неможливо знай­ ти кардинальні розв'язання. Спроби модернізації, таким чином, виявляють­ ся мало не в безвиході. Великих земельних ресурсів Індія не має. Перші роки незалежності знаме- нувалися «освоєнням цілини», але це не принесло розв'язання проблем. Тиск 719 1 Див.: Гэлбрейт Дж. Новое индустриаль­ ное общество. — М., 1969. — С. 147. 2 Див.: Арон Реймон. Мир і війна між на­ ціями. — С. 460. сільського господарства на землю в Ін­ дії величезний — ця країна характери­ зується найбільшою в Азії мірою осво­ єння придатної до землеробства землі. Неру намагався прорватися через ін­ дустріалізацію країни. Однак, на пе­ решкоді стала неефективність держав­ ної промисловості. Ґелбрейт зазначав, що в Індії «майже всі корпорації, що знаходяться в державній власності, збиткові»1. Вперше перестали бути збитковими вони десь в 70-х роках, але їх рентабельність залишилась надзви­ чайно низькою. Як бути в такій ситуації — радянські радники сказати не могли, крім того, що рекомендували «радикальну реформу земельних відносин» і розширення дер­ жавного сектору промисловості. Найра- дикальнішою була б, звичайно, «колек­ тивізація сільського господарства», але тільки цього ще Індії і бракувало. СРСР в Індії і взагалі в «третьому сві­ ті» опинився перед проблемами, шляхи розв'язання яких були йому абсолютно незрозумілі. Ті спроби прорватися че­ рез державний соціалізм, які робив ре­ жим ІНК на чолі з сім'єю Ґанді — Неру (члени цієї родини пройшли через керівні посади в ІНК та уряді і не­ щодавно знову повернулися до влади),- упиралися в неефективність державно­ го сектору, тим більшу, чим відсталі­ шою і архаїчнішою була «неприєдна- на» держава. Проте, Кремль слабо реагував на по- літико-ідеологічні проблеми, що їх принесла йому роль якщо не лідера, то принаймні впливової сили в націона­ лістичних країнах Сходу і Африки. Най- енергійніше радянські політики нама­ галися взаємодіяти з арабським світом, в п'ятдесятих роках — насамперед з Сі­ рією та Єгиптом. Політика дешевих кредилв, якими країни-боржники мог­ ли б розпоряджатися за власним розсу­ дом, була започаткована ще Сталіним, а з 1955 року вона стає все інтенсивні- шою. На кінець I960 року радянський блок надав близько 5 мрд. доларів кре­ дитів (у 1955 році надано 189 млн. до­ ларів кредитів)2. Зброю продавали, а не давали безкоштовно. Допомога СРСР становила 200 млн. доларів, що порів­ няно з західними, переважно амери­ канськими, 5 мрд. доларів було нічим. Але радянська допомога та кредити ма­ ли свої переваги: комуністи не прагну­ ли використовувати гроші для контро­ лю над бідними родичами уже хоча б тому, що їх у Радянського Союзу було набагато менше, ніж у Америки. Індія, як і Югославія, одержували допомогу та кредити з обох сторін. Парадоксаль­ но, що і США, і СРСР керувались при на­ данні допомоги «неприєднаним» одна­ ковими мотивами: обидві сторони були впевнені, що модернізація наблизить «світове село» до них. При цьому аме­ риканці розраховували на ліберальні інститути, а СРСР — на індустріальний пролетаріат. Боротьба за «третій світ» набула ха­ рактеру боротьби за результати модер­ нізації «неприєднаних». Відособлення «третього світу» в політично нібито ней­ тральний блок держав стало формою глобальних процесів, — процесів пере­ несення і ліберально-демократичних, і авторитарно-соціалістичних структур на ґрунт традиційних суспільств. Латиноамериканський революційний варіант Латинська Америка — культурний континент, оригінальна і новітня іспа- но- та португаломовна цивілізація. Зрештою, говірки Бразилії досить дале­ кі від літературної португальської, і за інших умов місцеві сепаратисти давно проголосили б бразильський діалект окремою національною мовою. Те ж можна сказати про аргентинський та 720 інші латиноамериканські діалекти іс­ панської. Літератори латиноамерикан­ ських країн інколи хизувалися місце­ вими говірками, переходячи навіть на жаргон, щоб підкреслити свою націо­ нальну самобутність. Але взагалі у ла­ тиноамериканців просто немає потре­ би в подібних ідеологічних частковос­ тях. В 20-х роках XIX століття вони не тільки політично порвали родинні сто­ сунки із своїми колишніми європей­ ськими метрополіями, а й відреклися від їх культурного материнства. Пере­ січний бразилець сприймає португаль­ ця зверхньо, як недолугого провінціа­ ла, — так само як мексиканець іспанця. Зрештою, майже так само — і америка­ нець англійця. Майже, але не так. Янкі може стави­ тися зверхньо до англійця, але ніхто в Сполучених Штатах не скаже, що англій­ ська культура провінційна порівняно з американською. Америка створила ви­ соку духовну культуру, та все-таки Вели­ кобританія давала і дає більше імпуль­ сів світовій літературі, філософії, мис­ тецтву. Лише в останні десятиріччя, чи­ малою мірою завдяки шаленому brain- draining, «висмоктуванню мозків» з усього світу, потужність американської культури наближається до потужності американської техніки і економіки, до американського багатства. Досить дов­ го Сполучені Штати були культурною периферією Заходу, та і сьогодні ду­ ховний потенціал Старого світу недо­ сяжний для безсумнівного заокеан­ ського лідера світової цивілізації. Як згадував Хорхе Луіс Борхес, в двад­ цяті роки «аргентинці почали поступово відкривати для себе Іспанію. До гієї по­ ри навіть видатні письменники, як Лео- польдо Луґонес і Рікардо Ґуіральдес, мандруючи по Європі, умисне не відвіду­ вали Іспанію. Це зовсім не було дивац­ твом. В Буенос-Айресі іспанці, як прави­ ло, виконували чорну роботу — домаш­ ня прислуга, сторожі, землероби, — або були дрібними торгівцями, і ми, арген­ тинці, ніколи не вважали себе іспанця­ ми. Дійсно, ми перестали бути іспанцями в 1816 році, коли проголосили свою не­ залежність від Іспанії. Читаючи в ди­ тинстві «Завоювання Перу» Прескотта, я був здивований, що він зображає кон­ кістадорів у романтичному світлі. Мені, нащадку деяких із цих діячів, вони вви­ жалися людьми малоцікавими. Однак, дивлячись очима французів, латиноаме­ риканці побачили в іспанцях мальовни­ чість, стали їх уявляти собі в дусі шабло­ нів Ґарсіа Лорки — цигани, бій биків і мавританська архітектура. Але хоча іс­ панська була нашою рідною мовою і по­ ходили ми в основному з іспанських і португальських родин, моя сім'я ніколи не розглядала поїздку в Іспанію як по­ вернення після трьохвікової відсутнос­ ті»1. Латинська Америка дивиться на свою цивілізаційну праматір очима Єв­ ропи і так по-новому її впізнає — це свідчення великого аргентинського письменника і інтелектуала надзвичай­ но красномовне. В іншому місці він го­ ворить: «...наша спадщина не зводиться до здобутку індіанців, ґаучо та іспан­ ських переселенців, нам належить увібрати в себе західну культуру у всій її повноті і без найменших винятків»2. Скотарі-ґаучо — не просто професія чи соціальна страта, а й майже етнос, вони схожі на індіанців своїм смолис­ тим жорстким волоссям та вузькими очима, бо їх предки — давні іспанські поселенці — брали собі місцевих інді­ анських жінок. Легкість шлюбів з по­ хрещеними «кольоровими» відрізняла колонізаторів-католиків від англосак­ сів. Латиноамериканці не позбулися ксенофобії щодо індіанців, особливо гострої в екваторіальній Америці, але все-таки християнізація більше усува­ ла перегородки між католиками-іспан- цями та католиками-індіанцями, ніж це 1 Див.: Хорхе Луис Борхес. История но­ чи. — М., 2001. — С. 530. 2 Див.: Там же. — С. 393. 721 1 Див.: Хорхе Луис Борхес. История но­ чи. — С. 388. 2 Див.: Там же. — С. 392. сталося в англомовній Північній Аме­ риці. Ї ї культура істотно менш залежна від церкви, принципово світська, і це лльки поглиблювало прірву між білими протестантами та асимільованими ко­ льоровими. Латинська Америка багато­ барвна і різноманітна, вона відчуває як мовчазний вплив індіанського субстра­ ту, так і підтримку старої іспанської чи португальської колоністської традиції, але культурно самостійна і орієнтована на всю Європу. Віддавна на американському конти­ ненті в колишніх колоніях сформува­ лись власні не просто регіональні, а, можна сказати, національні культури, що нічим не поступаються материн­ ським іспанській та португальській, як­ що не перевищують їх. «Правильно він зробив чи ні, — писав Борхес про сто­ лицю Аргентини, — але Буенос-Айрес приглушив в собі все іспанське, віддав­ ши перевагу італійському; італійськи­ ми сталі* відмінні риси його архітекту­ ри: балюстради, пласкі дахи, колони, арки. Наші камінні чаші біля воріт за­ міських особняків — теж італійські»1. З європейських культур Латинська Аме­ рика виявилась, природно, набагато чутливішою до французької, ніж до за­ альпійських германських, але і Англія добре знайома латиноамериканській інтелігенції. Що ж до північноамериканців, то в силу різних причин їх вплив на загаль­ ну латиноамериканську культуру, на культуру господарювання та політично­ го побуту мусить долати сильну уперед­ женість щодо ґрінґо. 313 мільйонів латиноамериканців являють собою іспаномовний, а ще 156 мільйонів — португаломовний світи, всередині яких і між якими існує легке і інтенсивне спілкування, у них є спіль­ ні проблеми і схожі уявлення про спо­ соби їх розв'язання, відчуття спільної історичної долі. Люди тут закінчують університет в Чілі чи Аргентині, а пра­ цю можуть шукати в Колумбії чи Гвате­ малі. В другій половині тридцятих ро­ ків діти гралися у війну в Іспанії і обо­ рону Мадріда, знали імена республі­ канських вождів і генералів. І еконо­ мічні умови, і політичні режими в різ­ них країнах Латинської Америки дуже різні; і все ж у XX столітті більшість ла­ тиноамериканців могла б повторити слова Домінґо Сарм'єнто, аргентин­ ського письменника перших десятиліть незалежності: «Моє життя, життя, яке у відриві від усіх і всупереч всім обста­ винам все-таки рветься до чогось висо­ кого і гідного, не раз нагадувало мені мою злиденну Америку, що, замурована у власній ницості, витрачає непомірні сили, щоб лльки розправити крила, і знову і знову калічить їх об залізне пруття клітки»2. Відчуття в'язниці не покидає Амери­ ку, хоча не цілком ясно, в чому природа отого залізного пруття. Латиноамери­ канська цивілізація створила грандіоз­ ні багатомільйонні мегаполіси, де най- модерніші вишукані архітектурні ком­ плекси сусідять з фавелами — огидни­ ми трущобами з якогось дрантя, де ста­ рі передмістя зберігають затишок ми­ нулого своїми кованими огорожами, низькими будинками з пласкими даха­ ми, внутрішніми двориками-ла/шо, вик­ ладеними шаховою плиткою, фіговими деревами на пустищах, а пишні бароко­ ві собори і фонтани на площах, статуї святих в театральних позах нагадують про часи іспанських віце-королів. Вод­ ночас латиноамериканський конти­ нент, як і російська Євразія, мало засе­ лений і слабо колонізований, тут є така дика провінційна глушина, як у найвід­ сталіших закутках планети. Скинувши іспанську та португальську імперську владу і завоювавши націо­ нальну свободу, Латинська Америка опинилася перед перспективою всев- 722 ладдя скотарських олігархій та постій­ них кривавих зіткнень різних груп, керованих традиційними і для давньої Іспанії, і для її колоній ватажками-/шу- дільйо, військовими і не військовими, сповненими диких амбіцій і невгамов­ ного честолюбства. Республіки Латин­ ської Америки не виробили надійних механізмів, які могли б утримати всі подібні сили в рівновазі і надовго за­ безпечити стабільність без жорстокої диктатури. Вульгарне насильство де­ монструє безправність і беззахисність кожного обивателя і болісно сприйма­ ється нащадками ініціативних і само­ любних іспанських та португальських поселенців, чутливих не стільки до еко­ номічних злиднів, скільки до мораль­ ного знищення особистості. І Америка знову і знову рветься до чогось високо­ го і гідного. Коли в одній латиноамериканській державі відбувається черговий військо­ вий переворот, захисники свободи і де- мокрал'ї емігрують в найбільш вільну на той час республіку. В Мексиці в 50-х ро­ ках можна було зустріти тих, хто влк з Перу від диктатури Мануеля Одріа, з Ве­ несуели — від Маркоса Переса Хімене- са, гватемальських прихильників скину­ того військовими президента Арбенса, нікарагуанців, яких скрізь діставали ка­ ти диктатора Сомоси, домініканців — жертв переслідувань диктатора Леоні- даса Трухільйо і, нарешті, кубинців, що боролися проти деспотичного режиму Фульхенсіо Валети. І саме кубинським революціонерам судилося знайти «чер­ воне» розв'язання соціально-політич- них проблем і стати на певний час зраз­ ком латиноамериканської революції і викликом для всього традиційного ла­ тиноамериканського деспотизму. Кубинська революція — подія часів Хрущова, і її внутрішній розвиток та пік її міжнародного впливу приходиться на кінець 50-х — початок 60-х років. У грудні 1956 року яхта «Гранма» висади­ ла на кубинський берег десант на чолі з Фіделем Кастро, два роки йшла війна, 1 січня 1959 року диктатор Валета влк в Сан-Домінго. В декрел 1 травня 1962 ро­ ку Фідель Кастро вперше назвав Кубу країною соціалізму. ЗО грудня 1963 ро­ ку ЦРУ підготувало для президента США Джонсона меморандум «Значення відновленої Кубою кампанії підбурю­ вання до насильницької революції в Латинській Америці». В другій полови­ ні 60-х — першій половині 70-х років Куба прагне стати не лльки американ­ ським, а й світовим соціалістичним чинником; вона веде активну міжна­ родну революційну політику, зброєю і людьми підтримує визвольні рухи Аф­ рики і Латинської Америки. Але реаль­ но Куба 70-х перестає бути епіцентром революційного вибуху «світового се­ ла» і актуальною загрозою владним ре­ жимам американського континенту. В самому русі революційної війни від героїчного походу «Гранми», що вида­ вався безумством навіть багатьом його організаторам, і до перемоги, порівня­ но швидкої і несподіваної, криються загадки, що нами зараз не відчувають­ ся, бо до історії звикають як до немину­ чості. Чому початок революції — це похід через Мексиканську затоку ста­ ренької, ледве відремонтованої бабусі- 723 Диктатор Батіста (х) Молодий Фідель Кастро — в'язень диктатури. 1953 р. яхти (назва granma — зіпсоване gran­ dma, амер. «бабуся»)? На яхту набило­ ся 82 чоловіки, її тиждень носило по океану, яхта сіла на мілину біля ман­ грових боліт, і повстанці негайно стали мішенню для літаків і військових ко­ раблів диктатора, — на них чекали. Вціліло 12 чоловік, — точніше, в гори Сьєрра Маестра прийшло 17 разом з ти­ ми, хто приєднався, а через півроку у Фіделя Кастро було аж близько 120 бійців. Самої лише озброєної поліції, крім таємних агентів, у Валети було 45 тис., а були й армія з літаками і тан­ ками, і флот. Важко дивуватися невда­ чам — адже десант готувався в Мекси­ ці майже відкрито. Фідель на весь світ оголосив, що в 1956 році повстанці або переможуть, або здобудуть мучени­ цький вінець. Чи не простіше було просто потай переправити з міст і пор­ тів у гори ту саму сотню людей, а яхту використати для перевезення зброї? Ця майже театральна демонстрація намірів і термінів революційного Втор­ гнення була необхідною умовою пере­ моги, як і весь хід і звичаї партизан­ ської війни. Прихильники Фіделя діяли з відкритим забралом. Вони почали з того, що 26 липня 1953 року затіяли безнадійний штурм казарм Монкада, що створив його учасникам і особливо керівнику, молодому адвокату Фіделю Кастро, заслужений ореол героїв. Об­ равши морський десант замість кротя­ чої праці в підпіллі, Кастро та його дру­ зі перетворювали війну на символічне дійство — подобу другого пришестя. Вся війна велась так, що кривавому жаху і бруду військово-поліцейської диктатури протистояла шляхетність і безумна мужність революціонерів. З групи акуратних молодиків з модними зачісками і вусиками виросла армія ро­ мантичних бороданів-барбудос, на пев­ ний час — предметів захвату і насліду­ вання лівої молоді у всьому світі. Полум'я революції розгорається із іскри, але для цього треба, щоб пожежа могла спалахнути від будь-якої іскри. Ворожість більшості людей до диктату­ ри легко звести до економічних чинни­ ків — на Кубі, країні великих цукрових латифундій, 1,5 % населення мало 45 % всієї землі. Але щоб революція пере­ могла, самої лише пожежі мало. Ї ї мож­ на загасити. «Капітани» і «майори» Фі­ деля воювали через півроку-рік уже цілком грамотно, але не Наполеонів­ ській меткості розуму і не особливій класовій тактиці завдячують вони сво­ єю блискучою перемогою. Маючи коло­ сальну військову перевагу над пов­ станцями, режим Батісти програв, тому що революція знайшла його вразливе місце. «Ахіллесовою п'ятою» режиму була цілковита аморальність влади і її повна відчуженість від населення. Повстанці могли розраховувати тільки на підтримку кубинців, більшість яких становили кампесінос, як скрізь у Латин­ ській Америці називають селян. Кампе­ сінос, що для влади були жалюгідними упослідженими селюками, становили ос­ нову війська диктатора Батісти так само, як і війська повстанців. Брутальність щодо полонених була б згубною для пар­ тизан, і вони відпускали солдатів і офі­ церів противника, відібравши у них зброю, а лікувати поранених ворогів ки­ далися негайно після взяття штурмом їх укріплених пунктів. Жменьці відважних романтиків, навколо яких збиралися но­ ві й нові горяни й мешканці міст Рівнини, в тому числі колишні офіцери і солдати диктатури, але насамперед кампесінос, вдалося протиставити світові насильс­ тва, катувань і хабарництва свій лицар­ ський світ, де всі мали різні обов'язки, рівні людські права і ніхто не мав жод­ них привілеїв перед лицем смерті і воєн­ них поневірянь. Після перемоги у революціонерів склалося враження, ніби вся війна ве­ 724 лася там, у горах, у Сьєррі. Але війна і перемога були б неможливими без під­ тримки Рівнини, без взаємодії різних військових та політичних угруповань. Партизани Фіделя були найважливі­ шою військовою силою і — більше то­ го — символом революції. Але вся Ку­ ба становила їх законспірований тил. Природний егоцентризм лідерів став відігравати зловісну роль, коли вони почали планувати стратегію в конти­ нентальному і планетарному масштабі. Бо здавалося, що вистачить сміливих і то «Че» Гевара), і ліве крило не- кастровського «М-26» з Рівнини, і демократи-центристи, і антиба- тістовські праві. Сам Фідель, ро­ зумний харизматичний лідер, намагався триматися вище су­ перечок. Єдине, від чого ніяк не могли утриматися нові керівни­ ки країни, — це радикальна земельна реформа, оскільки її вимагали кампесінос, що ви­ грали війну. З цими політичними рішучих дій невеликої революційної еліти, і вся буржуазна цивілізація, сим­ волом якої для Куби стали Сполучені Штати, обвалиться. Можна твердити, що визначило даль­ ший шлях Куби озлоблення, яке стало головним мотивом політики США щодо Куби і всіх «латінос». Коли Фідель Кас- тро 1963 року атакував США на сесії позиціями амери­ канська де- ШЩ т'ШШ 00Н разом з Хрущовим, він наполегли­ во підкреслював, що самі Сполучені Штати і тільки вони своєю упертою ан- тикубинською політикою зробили Кубу країною соціалізму. І це правда. Фіде­ ля зробили комуністом насамперед то­ дішні політичні лідери американців. Вороги у диктатора Валети були різ­ ні — і ліві, і ліберали, і прибічники звичайного військового перевороту, і просто кубинські кримінальні групи з Майамі, які холли поживитися на рево­ люційному безладді. Люди, які групу­ валися навколо Фіделя, ясно усвідом­ лювали, що їм потрібні ідейні програ­ ми. Але окресленої ідеології не було ані у Фіделя, ані у його оточення. Гово­ рять про марксистські переконання йо­ го молодшого брата Рауля, але насправ­ ді Рауль Кастро був тільки більш ради­ кальним і мав якесь уявлення про мар­ ксистські книжки. В таборі Фіделя опи­ нились і комуністи з так званої Народ- но-соціалістичної партії, і ліва група його «Руху 26 липня» с1е 26 рііо», «М-26») (Рауль Кастро, Ернес- мокраля могла і повинна була змири­ тися. Але на перешкоді стали не лльки традиційна зверхність і агресивність найправіших кіл американських «пат- ріогів», не лльки антикомуністичні настрої великої частини електорату, а й великодержавницькі умонастрої ліде­ рів американського лібералізму. Де­ мократичний прогресизм закінчувався там, де під загрозою виявлялися «наці­ ональні інтереси Сполучених Шталв». Точнісінько так само лідери російсько­ го лібералізму XIX століття добровіль­ но зголосилися піти на службу царю, як лльки під загрозою виявились «націо­ нальні інтереси Росії» в повсталій Польщі. На жаль, мусимо констатувати спільну хворобу громадської думки і громадянського суспільства усіх вели­ ких держав із планетарними чи хоча б континентальними «національними ін­ тересами». Джона Кеннеді важко звинувачувати в тому, що він пішов на воєнне втор­ гнення в Кубу на Плайя Хірон у квітні 1961 року. Це була не його ініціатива. Фідель Кастро в горах Сьерра Маестра 725 Президент Кеннеді лльки прийняв ос­ таточне рішення, яке мало розв'язати «кубинську проблему» раз і назав­ жди, — і провалилось. Кеннеді був об­ раний президентом США в 1960 році, але інаугурація відбулась лльки в січні 1961. Машина, запущена Пентагоном і ЦРУ, вже була на повному ходу, і нав­ ряд чи знайшовся б в Америці прези­ дент, який наважився б за таких умов піти проти течії. Економічна і фінансо­ ва блокада Куби вже діяла, а в січні США розірвали з нею дипломатичні від­ носини. Сполучені Штати за Ейзенгауе- ра до останньої можливості підтриму­ вали диктатуру Валети, спробували ли­ ше в останню хвилину перед падінням режиму замінити кривавого убивцю- диктатора підставною воєнною хунтою, не раз намагались убити Фіделя, а піс­ ля перемоги революції підняли кампа­ нію проти розстрільних вироків катам із політичної поліції Валети і на увесь світ галасували про кривавий режим Кастро. А режим Кастро відкрив світо­ вій громадськості такі таємниці кал- вень Балсти, перед якими бліднули кілька десятків смертних вироків рев­ трибуналів безпосереднім учасникам убивств. Для всієї Латинської Америки йшлося не стільки про те, чи дійсно жорстоким є режим революції, скільки про кричу­ щу нещирість Сполучених Шталв, які «не помічали» катувань, безсудних розстрілів та політичних убивств в дик­ татурах «своїх мерзотників» і продов­ жували підтримку емігранлв Батісти та його найближчого союзника Трухільйо. Для американського посла в Гавані Ерла Сміта молоді барбудос нічим не відріз­ нялись від грабителів з фільміз-вестер- нів чи від гангстерів тридцятих років. В другій половині століття від під­ тримки військового заколоту проти президента Арбенса в Гватемалі до під­ тримки кривавого заколоту генерала Піночета проти лівого президента Альєнде тягнеться історія тупої і упер­ тої закритості американського керів­ ництва до всіх лівих рухів Латинської Америки. Лідери США робили все нена­ че для того, щоб те залізне пруття, об яке впиралися крила Латинської Аме­ рики, ототожнювалося нею з ненавис­ ними ґрінґо. Спочатку Фідель шукав міжнародної підтримки насамперед у «неприєдна- них». За йогодорученням Че Ґевара об'їз­ див Єгипет, Індію, Індонезію, Югославію та інші країни «третього світу». Саме піс­ ля Плайя Хірон Фідель різко пішов на вій­ ськове співробітництво з СРСР. Коли 20 квітня 1962 року Фідель, Рауль, Че і президент Освальдо Дорлкос сіли обго­ ворювати таємну радянську пропозицію про розміщення на Кубі ракет, рішення врешл було одностайним, але всі четверо розуміли при цьому, що, посиливши свої військові позиції, Куба програє в іміджі вождя латиноамериканської революції. Це був початок втрати позицій. Альтернативність державних і рево­ люційних цілей Куби усвідомлювалась чи принаймні відчувалась її керівниц­ твом. Але виходи намічались дуже різ­ ні, і врешл Ернесто Че Ґевара вибрав не лльки власну трагічну долю, а й аль­ тернативну політичну позицію. Хоча між Фіделем і Че не виникло політич­ ного і особистого напруження, їх роз­ ходження дуже нагадує розходження Сталіна і Троцького. Ернесто Ґевара на прізвисько «Че» (іche по-аргентинськи — «хлопче», «чо­ ловіче», «гей, ти», чому в центрально­ американських діалектах відповідає звернення hombre «чоловіче»), по суті, ніякого нового революційного гуманізму чи навіть латиноамериканського різно­ виду лівого неомарксизму не створив. Якщо уважно проаналізувати всі. його критичні зауваження на адресу «радян­ ських товаришів», вивчити всі політичні і 726 економічні симпатії і антипатії, ми знай­ демо л'льки Ленінський «воєнний кому­ нізм» з ідеями добровільної праці («Ве­ ликий почин»), централізованого плану­ вання і розподілу, диктатури та «держа- ви-комуни» («Держава і революція»). Але не варто легковажити цими прости­ ми ідеями на тій підставі, що вони давно зжили себе в комуністичному русі. Че відроджував стару революційну легенду і комуністичну утопію на новій, латиноамериканській основі. Він був лікарем за фахом, чимало працював в лепрозоріях, що свідчить про його самовідданість та мотиви ви­ бору долі, багато бродив по Латинській Америці, яку всю цілком вважав своєю батьківщиною більше, ніж рідну Арген­ тину. Хоча Фідель дуже не хол'в, щоб його загони нагадували іноземний легі­ он, серед барбудос було чимало вихід­ ців з різних країн Латинської Америки, а Че був серед них найяскравішою, най- відважнішою і найбільш самостійною постаттю. Че прагнув зрозуміти латино­ американський світ і — що набагато важче — жити і діяти відповідно до свого світорозуміння. Реально це озна­ чало, що він був приречений все життя, як би сказав Сарм'єнто, «всупереч всім обставинам все-таки рватися до чогось високого і гідного». Будучи з дитинства важко хворий на астму, Ернесто мусив з колосальними зусиллями добиватися того, що іншим давалося легко. Приступ астми у вирішальні хвилини в його ос­ танньому бою, очевидно, і віддав його в руки убивцям. Маломовний і дуже стри­ маний, він був людиною чину, але при цьому несамовито багато читав і багато думав. Правда, «Капітал» Маркса Че сприймав радше не через Гегеля, а че­ рез Сартра, взагалі марксизм він назвав в одному із своїх віршів поемою. Так чи інакше, простота поглядів Че — резуль­ тат не його примітивності, а великої внутрішньої культурної роботи, що при­ вела до фундаменталістських рішень внаслідок врахування всього негатив­ ного досвіду червоних революцій. Ернесто Че Ґевара вважав, що у Троцького є чимало вірних думок. Він виявляв інтерес до маоїзму і китай­ ського досвіду, відвідував Китай і роз­ мовляв з Мао, але маоїзм у нього не викликав захоплення. Ані югослав­ ський досвід, ані «єврокомунізм» не ім­ понували йому абсолютно. Кореспон­ дентові італійської комуністичної газе­ ти «Уніта» Че відмовив в інтерв'ю «то­ му, що він комуніст, італієць і, що най­ гірше, журналіст»1. Ніколи жодних на­ дій на демокралю, вибори, вільну пре­ су тощо Че не покладав. Спочатку Че був зачарований Радянським Союзом, але вже співпраця з радянськими еко­ номічними радниками, а потім і Кариб­ ська криза зробили його більш твере­ зим. Відкрито критично Че висловлю­ вався на адресу «радянських товари­ шів» в останній час свого перебування на Кубі. Будучи 1964 року як представ­ ник Куби в Москві на святкуванні чер­ гової річниці Жовтневого перевороту, тобто вже не при Хрущові, а при Бреж­ нєві, Че відверто сказав, що, на його думку, СРСР знаходиться в економічній безвиході і у владі бюрокралї. Че вважав, що радянські спроби «фі­ нансової незалежності підприємств», тобто намагання поєднати комуністич­ ний принцип планованої добровільної праці на совість з капіталістичним 727 Фідель Кастро і Че Ґевара 1 Див.: Пако Игнасио Тайбо П. Гевара по прозвищу Че. — М., 2000. — С. 472. 1 Цит. за: Пако Игна­ сио Тайбо П. Гевара по прозвищу Че. — С. 471— 472. 2 Там же. — С. 451. принципом грошової оплати за кожну послугу, історично не виправдали себе. Його власний досвід керівника дер­ жавного банку Куби і центрального планового відомства показував, що ра­ дянські товари набагато нижчі за якіс­ тю, виробництво порівняно з приват­ ним неефективне, економіка неконку­ рентоспроможна, і перемогти в бороть­ бі з капіталізмом на основі капіталіс­ тичних же принципів соціалізм не змо­ же. Куба як невелика компактна тери­ торія з добре розвиненими комунікаці­ ями, на думку Че, могла бути керована прямо і безпосередньо з планового центру без імітації товарно-грошового обміну. Щодо влади бюрократії, то починало­ ся з досить смішних речей. Че, будучи вкрай демократичним за своїми звич­ ками і дуже неакуратним у побуті, вперше приїхав на святкування в Мос­ кву, як звичайно, у поношеній військо­ вій формі і визивно контрастував з ро­ сійськими товстими стариканами в од­ номанітних сірих костюмах. Його су­ путник вказав йому на цю невідповід­ ність, і Че щиро покаявся. «Ти правий, Альфонсо», — сказав він товаришу і випустив назовні холоші штанів, зап­ равлених у високі військові черевики. Але справа, звичайно, була не в самій лише простоті побуту. Ернесто Че Ґева- ра вважав, що вся справа — в привіле­ ях для начальства, і вірив, що привілеїв можна уникнути. І в бойовій обстанов­ ці, і в адміністративній діяльності Че ке­ рувався принципом «жодних привіле­ їв» — втіленням егалітаристської ідео­ логії в межах, визначених його життє­ вою практикою. «Привілеями будуть користуватися на Кубі тільки діти» — це його слова. Також і в зовнішній полі­ тиці він відчував всевладдя бюрократії як моральнісну проблему соціалізму. Че глибоко потрясло, коли він дізнався, що тільки на початку 60-х Китай розра­ хувався з СРСР за зброю, продану «ки­ тайським добровольцям» в роки Корей­ ської війни. Те, що Радянський Союз продає навіть зброю і спорядження своїм «братам по антиімперіалістичній боротьбі», він вважав аморальним. Че був за встановлення радянських ракет на Кубі, хоча розумів, який це ко­ лосальний ризик. Але коли Хрущов, не повідомивши кубинців, досяг погодже­ ності з Кеннеді і забрав з «острова сво­ боди» ракети, Че був вражений циніз­ мом радянських лідерів. В промові, ви­ голошеній перед працівниками кубин­ ських органів безпеки, він висловився з цього приводу щиро і різко: «Волосся піднімається сторчма від цього прикла­ ду того, як людей призначили до спа­ лення в атомному котлі заради того, щоб їх попіл можна було використати як основу для нового суспільства. І ко­ ли, навіть не завдавши собі клопоту спитати у цих людей ради, складають договір про те, щоб забрати у них раке­ ти, вони [ці люди] не зітхають з полег­ шенням і не висловлюють вдячності за [досягнуте] перемир'я. Замість цього вони піднімають свій голос, щоб заяви­ ти про готовність до боротьби і про свою рішучість боротися, якщо дове­ деться, наодинці»1. Кубинці в цій ситу­ ації відчули, що їх не захищають сильні друзі, а використовують як пішаків ста­ рі цинічні гравці. Практичної різниці, можливо, і немає, але моральнісний бік справи був нечутливий для радянських лідерів тому, що вони були великодер­ жавною бюрократією. Саме це відчуття моральнісного боку боротьби врешті зробило з Че ікону ла­ тиноамериканської революції. Колись Че сказав: «0 так, ми повинні бути гуманними, наскільки це можли­ во»2. Здавалось би, жодного розход­ ження між Че, Леніним чи Троцьким в цьому пункті немає. Че готовий був іти на жорстокість і навіть сам у Сьєрра Ма- 728 естрі розстріляв зрадника. Справа на­ віть не в тому, як він подібні випадки переживав. Річ у тім, що девізом рево­ люційної практики і життєвою настано­ вою Че обрав принцип «не бути схожим на них». Якщо навіть ранній російський більшовизм не вірить «казочкам про вічну мораль», латиноамериканська ре­ волюція принаймні в особі Че виходить з лицарської моральності як із норми, допускаючи відступи від неї, якщо їх викликає жорстокість ворога. Практич­ ної різниці, може, й немає, але завдяки моральній різниці латиноамериканці ні­ коли не переплутають жорстокого Че із жорстокими військовими диктаторами. Сказане значною мірою відноситься і до Фіделя Кастро, принаймні молодого, і Че ставився до Фіделя з надзвичай­ ною пошаною, якщо не з обожненням. Фідель мав усі дані харизматичного лі­ дера нації, — високий, блідий, нат­ хненний вождь, здатний відповісти на просте питання чотиригодинним моно­ логом, і здатний до дрібниць продумати вихід із неймовірно складного стано­ вища. Але Кастро — державник; може, тому він і здавався Че таким мудрим, що зв'язував перспективу світової ре­ волюції з перспективою Куби. Щоб ут­ римати на плаву кубинську економіку, він змушений був діяти так, як підска- зували йому радянські радники, і ство­ рена на «острові свободи» економіка як дві краплі води виявилася схожою на радянську, тільки — в силу бідності ресурсами і можливостями — набагато слабшою. Егалітарна економічна полі­ тика дозволила різко підвищити рівень життя вчорашньої бідноти, але неефек­ тивність економічної моделі швидко дала про себе знати. Наприкінці 60-х Куба перестала сприйматися Латин­ ською Америкою як острів її світлого майбутнього. А Че вибрав свободу. Він 1966 року перебрався в пустельні гори Болівії, щоб створити там базу партизанського руху, з якої можна було б підняти Перу і Аргентину. Історія цієї спроби трагічна. Че зрозумів її безперспективність, коли його ситуація була вже безвихідною. На відміну від Куби, група сповнених ентузіазму і самовідданості бійців Че діяла в горах без того могутнього тилу, не помітного поверховому погляду бо- йовика-революціонера, який на Кубі через мережу різношерстих організа­ цій і симпатинів постійно живив бойо­ виків людьми, матеріальними засобами і інформацією. Іскра не викликала на­ віть пожежі. Еліту було винищено до того, як вона створила нестерпну ситу­ ацію хоча б в одній із країн регіону. Пополудні 9 жовтня 1967 року в забу­ тому Богом селищі Ла Іґуера взятого в полон Ернесто Ґевара на прізвисько Че за наказом президента Болівії, погодже­ ним з американцями, розстріляли з авто­ мата в класній кімнаті сільської школи. «Військові припустилися ще однієї серйозної помилки, сподіваючись в та­ кий спосіб вигнати із світу дух Че. Вони прагнули довести, що він, безумовно, мертвий, наводячи безпристрасну раці­ ональність фотографій трупа як брехли­ ві докази причини. Страхітливі фотогра­ фії його обличчя, на якому, як не дивно, незважаючи на рік жахливого голоду, тривалих і важких приступів астми, ли­ хоманки, розчарувань, сумнівів, відбив­ ся дивний спокій відпочинку, виявились доступними мільйонам людей по всій земній кулі дякуючи чудесам техніки і агентствам новин. Відповідно до жахли­ вої християнської традиції поклоніння замученому Христу і святим, розтерза­ ним ранами, цей образ неминуче викли­ кав певний ряд асоціацій: Смерть, Ви­ куплення і Воскресіння. Рухомі цими привидами, кампесінос із Вальє-Гранде в страшній тиші суціль­ ними шерегами пройшли повз тіло. Ко­ ли армія спробувала припинити доступ, 729 Че перед стратою 1 Див.: Пако Игнасио Тайбо П. Гевара по прозвищу Че. — С. 735— 736. людська лава прорвала кордон солда- лв. Тієї ночі в маленьких хатинках ма­ ленького містечка вперше запалено свічки в ім'я Че. Народився новий свя­ тий, світський святий з бідноти»1. Жорстокість знищення людей Че вій­ ськовою диктатурою президента Рене Барріентеса за участю американських радників та «консультанта» з кубин­ ських контреволюціонерів-/усаяос не могла нікого здивувати. Че пробрався в саме пекло — в Болівії за два роки до того стався черговий військовий пере­ ворот, було скинуто президента Вікто­ ра Пас Естенсоро, що намагався про­ вести аграрну реформу та націоналіза­ цію гірничо-добувної промисловості. Пас Естенсоро тричі був президентом і врешл 1989 року капітулював перед натиском Міжнародного Валютного Фонду. Правду кажучи, невеличка ґері- лья, яку розпочав загін Че Ґевара, була малозначущим епізодом порівняно з тривалою упертою боротьбою Пас Ес­ тенсоро, який вперше прийшов у пре­ зидентський палац в сорок п'ять років і втретє, переможений, покинув його у вісімдесят два. Поруч, в Перу, 1968 року генерал Ху­ ан Веласко Альвараде вчинив військо­ вий переворот і здійснив націоналіза­ цію банків, шахт і великої власності. Настала повна дезорганізація економі­ ки, країна опустилася в злидні, з 1975 його наступник генерал Моралес Бер­ мудес уперто продовжував курс на на­ ведення державного порядку в госпо­ дарстві, країна була в маразмі; 1980 до влади повернулись цивільні — Белаун- де Террі, полм Алан Ґарсіа, підтрима­ ний Революційним народним амери­ канським альянсом (АПРА); радикали з АПРА зустріли опір і США, і створеної під червоними прапорами «марксизму» бойової організації Зепсіего Іитіп050 («променистий шлях»), що нібито про­ довжила традиції Че. «Святий Че» мав все менше спільно­ го із своїм прообразом. «Марксистські» партизанські загони не гидують нічим в боротьбі проти ворога, широко корис­ туються наркобізнесом для потреб ре­ волюції, розвивається революційний тероризм. Президент Перу Альберто Фухіморі, обраний двічі — 1990 та 1995 років, зумів розгромити партиза­ нів 5е/7сУего \umwoso, можна сказати, під аплодисменти цивілізованого світу, який зазначав його «необмежений лі­ бералізм». І тільки після втрати влади Фухіморі світ дізнався, яку безмежну корупцію і всевладдя правої руки пре­ зидента, начальника Національної роз­ відувальної служби Владіміро Ленін Монтесіно прикривав демократичний фасад. Син марксиста, зобов'язаний батькові своїм комуністичним ім'ям, давній співробітник ЦРУ, Монтесіно при своїй місячній зарплал в 376 дола­ рів платив прокурору 10 тис. доларів щомісяця, платив главі Національної служби виборчих процесів, платив пре­ сі і телебаченню, політикам пропрези­ дентским і опозиційним, брав у нарко- баронів і брав комісійні за сприяння контрактам, в тому числі від росіян за МІГи, нагромадив тисячі відеоплівок на всю політичну еліту і на своїх таємних рахунках в банках світу — не то 274, не то всі 400 млн. доларів. Такі хвороби латиноамериканської демокралї. 730 В цих та інших країнах втручання МВФ, відміна націоналізацій і макси­ мальна лібералізація економіки не принесли бажаних результате. В стані граничної бідності перебуває п'ята час­ тина міського і половина сільського на­ селення Перу. Церква в Болівії визна­ ла, що «неоліберальна модель безсер­ дечна»; більше двох третин населення залишається в безнадійній бідності1. Дуже добрі економічні наслідки впро­ вадження неолібералізму мало в Чілі. Хоч чілійські ліберальні економісти і демократичні діячі це заперечують, на­ магаючись відмежуватися від непопу­ лярного диктатора, успішні реформи економіки розпочато в Чілі саме крива­ вим генералом Ауґусто Піночетом, що правив країною разом з політиками- консерваторами. Під впливом амери­ канських ліберальних економістів Чіказької школи та за підтримки своїх політичних союзників Піночет почав виводити країну з економічної безви­ ході. В Чілі маємо приклад високої ефективності неоконсервативної лібе­ ральної економіки і водночас — праг­ матичної корисності диктатури. Соціаліст Сальвадор Альєнде був об­ раний президентом Чілі в 1970 році, че­ рез три роки після загибелі Че в горах Болівії, і спробував провести ряд націо­ налізацій, що не дали економічного ефекту. Свого часу колишній лікар се­ натор Альєнде мав на Кубі розмови з молодим керівником економіки «остро­ ва свободи» і був зачарований особис­ тістю Че. Програма Альєнде — не прог­ рама латиноамериканських червоних, Сальвадор Альєнде був не комуністом, а соціалістом, більше того, в прагненні до державного контролю і націоналізацій немає нічого специфічного для «черво­ них» — Латинська Америка дає багато прикладів втручання генеральських урядів в економіку аж до крутих націо­ налізацій. Але Альєнде для військових і для Америки був червоним. В червні 1973 року законний уряд Чілі був ски­ нутий військовими на чолі з генералом Ауґусто Піночетом, сам президент Альєнде був убитий заколотниками, за­ хищаючи до останнього патрона і без жодної надії президентський палац — символ демокралї. Через чверть століт­ тя, уже після відставки з президент­ ського поста внаслідок програного пле­ бісциту, втрати командування армією і повного відходу від політики, старик Пі­ ночет був арештований в Англії на ви­ могу іспанського судді за звинувачен­ ням в убивствах і ледве уник важкого покарання у себе на батьківщині. Як би не було, Ауґусто Піночет увійшов в істо­ рію як кат, на совісті якого — десятки тисяч людських житгів. Не зайве зазна­ чити, що переворот Піночета був здій­ снений за активної підтримки Сполуче­ них Шталв Америки. Чи не найбільше невідповідностей з ліберально-просвітницькими уявлен­ нями про добро і зло в націоналізмі, соціалізмі і демокралї, про вічну пра­ воту народу демонструє Аргентина. В Аргентині в 1943 році відбувся вій­ ськовий переворот; в 1946 році підтри­ маний профспілками і правими націо- нал-радикалами популярний член хун­ ти, міністр праці полковник Хуан До­ мінґо Перон обраний президентом і встановив диктатуру «хусгісіалісгів» (/Н5#сш — справедливість). Після пе­ ремоги Перона активними ворогами режиму стали водночас комуністи і консерватори. Комуністи — тому, що Перон симпатизував німецьким фашис­ там, консерватори — тому, що він де­ монстрував ненависть до буржуазії, ін- телігенлв і американців. Знаменитий уже тоді Борхес, що мав жалюгідний заробіток у невеличкій бібліотеці, од­ разу був переведений на посаду інс­ пектора по торгівлі птахами та кроли­ ками на міських ринках і, звичайно, по- Піночет 1 Див.: Bilan economi- que et social. 1992. — Paris, 1993. — P. 94 — 95. 731 Терор на вулицях Сант'яіЬ де Чілі 1 Див.: Хорхе Луис Борхес. История но­ чи. — М., 2001. — С. 551. дав у відставку. «Що ж, — сказав йому чиновник в мерії, — ви ж були при­ хильником союзників, чого ж ви чека­ ли?»1 Борхес вважав себе консервато­ ром, тому що він був «прихильником союзників» і інтелігентною людиною слабкого здоров'я і в окулярах. Дикта­ тура Перона була диктатурою обмеже­ ної черні у військових мундирах, що її об'єднували з вулицею почуття воро­ жості до освічених чистоплюїв та чу­ жинців. Зрештою, диктатура Перона не була такою строгою, як фашистські, — навіть поліцейські агенти признавалися своїм підопічним, що терпіти не можуть пре­ зидента; про його стосунки з другою дружиною — Евою Дуарте (Евітою) — розповідали скабрезні історії, майже не криючись. Евіта була особливо попу­ лярна серед «дескамісадос» («без­ штаньків») — плебсу, що становив ос­ танню опору пероністів; Франко під час її візиту до Іспанії влаштував їй розкіш­ ний прийом. Врешті безплідний дикта­ тор набрид, 1955 року спалахнула рево­ люція, підтримана армією, церквою і американцями, Перон емігрував до Іс­ панії. 1973 року генерал Перон знову переміг на виборах, наступного року помер, передавши владу третій дружи­ ні, Марії Естелі (Ісабель Мартінес). Пероністи були національно-соціаліс­ тичною партією, тобто партією, налашто­ ваною радикально націоналістично і по- пулістськи, але радше недолугою пароді­ єю на справжній тотальний націонал-со­ ціалізм. Щотаке тотальний терор, Арген­ 732 тина дізналася після 1976 року, коли ге­ нерали знову влаштували військовий пе­ реворот. Жах продовжувався невпинно. В час спекотної післяобідньої сієсти, ко­ ли місто спить, до будинку чергового «ворога режиму» під'їжджала машина з військовими, вам голосно забороняли підходити до вікон під загрозою стріль­ би без попередження, і за якийсь час з будинку виводили голого арештованого. Його починали катувати тут же, на ас­ фальті, а потім, закривавленого, заштов­ хували в машину. Жертв хунти було близько тридцяти тисяч. Генерали зазна­ ли поразки від Англії у війні за Мальдів­ ські острови, і до влади повернулися де­ мократи. 1983—1988 — роки метання і шукань президента Рауля Альфонсіна, а в 1989— 1994 президентом обраний Карлос Менем, переобраний на другу ка­ денцію 1995 року. Менем був нібито пе- роністом, але це вже була тільки вивіска. Для США і МВФ Карлос Менем був рес­ тавратором демократії, борцем проти скаженої інфляції і за ринкову економі­ ку. Корупція, яка з торжеством демокра­ тії негайно спалахнула в країні, набувала все більших розмірів і призвела до серії грандіозних скандалів. У другій половині 60-х років більшість країн Південної Америки приблизно на два десятиліття занурюється у важку й трагічну реакцію, коли перемога місце­ вих консерваторів набула форм крива­ вої військової диктатури. На допомогу хунтам консервативних генералів орієн­ тована була адміністрація Ліндона Джонсона, а Річард Ніксон став прямим організатором терору найрадикальні- ших правих режимів. Політичною опорою південноамери­ канської реакції став терористичний ре­ жим диктатора Парагваю генерала Альфредо Стресснера, що правив краї­ ною впродовж тридцяти п'яти років, з 1954 по 1989 рік. Після краху диктатури Стресснер заховався в сусідній Бразилії як політичний втікач. У 1964 році в Бра­ зилії лівий реформаторський уряд пре­ зидента Жоао Гуларта був скинутий вій­ ськовими на чолі з генералом Ґарраста- зо Медічі; того ж року в Болівії до влади прийшла військова хунта в союзі з пре­ зидентом Рене Баррієнтесом (в 1971— 1979 рр. країною правив Уґо Бансер). Діючи спільно з президентом Ніксоном, бразильський диктатор Медічі 1971 р. організував фальсифікацію виборів у сусідньому Уругваї, де перемагали ліві. Підрахунок голосів раптом був припине­ ний, а потім виявилось, що з мінімаль­ ною перевагою (всього в 10 тис. голосів) вперед вийшов правий Хосе Марія Бор- даберрі. Через рік Бордаберрі оголосив стан облоги і передав владу генералам. Ще в грудні 1971 року, за два роки до перевороту в Чілі, Ніксон говорив анг­ лійському консервативному прем'єру Едварду Гіту, що в Чілі «лівиця буде ма­ ти клопіт» і що «певні сили» там вже ді­ ють, а Америка їх підтримує. Це стало відомо після недавньої публікації дер­ жавних архівів у США. «Певні сили» в особі Піночета та його хунти здійснили кривавий переворот в Чілі 1973 року, в 1976 році хунта генерала Хорхе Відела прийшла до влади в Аргентині, але ще 1974 року, коли там правили пероністи, дії контррозвідок цих країн були ско­ ординовані. З ініціативою створення спільної мережі таємних поліцій латино­ американських диктатур виступив шеф таємної поліції Чілі (DINA) полковник Мануель Контрерас («план Кондор»). За зразком таємної поліції генерала Стресснера було створено міжнародну організацію, яка планувала і організо­ вувала убивства, викрадення, катуван­ ня, обмін інформацією та в'язнями, а заодно торгівлю наркотиками та краде­ ними автомобілями, відмивання гро­ шей, організацію мережі власних під­ приємств та публічних будинків. Ба­ зою, на якій проводились навчання та обмін досвідом, стала таємна поліція Парагваю. В 1976 році полковник Кон­ трерас інформував про «план Кондор» заступника директора ЦРУ Вернона Уолтерса. Контрерас був єдиним діячем із оточення Піночета, який постраждав після падіння диктатури: він переви­ щив свої повноваження, організувавши того ж 1976 р. убивство чілійського по­ літика Орландо Летельєра на терито­ рії США. Ніхто не згадав про убивство чілійськими агентами на території Ар­ гентини за допомогою місцевих влас­ тей військового міністра уряду Альенде генерала Карлоса Пратса, масові убивства прихильників Альєнде в Ар­ гентині, Парагваї й Чілі. Ні прямолінійний техасець Ліндон Джонсон, ні вульгарний реакціонер Рі- чард Ніксон не згадували про захист прав і свобод людини, коли йшлося про «національні інтереси» Америки. Під­ тримка південноамериканських теро­ ристичних диктатур лідерами США ля­ гає брудною плямою ганьби на амери­ канську демократію. Борхес із гіркотою зазначав, що Ар­ гентина легко підкоряється. Це можна сказати про всі латиноамериканські країни, в яких захоплення футболом, новим знаменитим боксером та новою мілонґою або.танґо глушило страх пе­ ред черговим приходом військового насильства. Мілонґа — це попередни­ ця танґо, пісня і танець, а також щось схоже на кафе, де проводять вечори молоді і не дуже молоді люди; кілька невеличких кімнат, в кожній з яких гримить свій оркестрик і співають спі­ вачки, де можна запросити до танку або на весь вечір недорогих дівчат, що туляться попід стінами. В своїх постій­ них кафе збиралися і поети і взагалі ін­ телігенти, до ранку обговорюючи абс­ трактні проблеми (в цих країнах нерід­ кі усні мислителі, що були справжніми володарями дум, часом самі відкривали 733 1 Див.: Taussig Micha­ el. Culture of Terror — Space of Death. Roger Casement's Putumayo Report and the Explanation of Torture / / Inter­ pretative Social Sci­ ence. A Second Lo­ ok. Ed. by Paul Rabi­ nów & William Sulli­ van. — Berkeley— Los Angeles— Lon­ don, 1987. 2 Див.: Timerman Ja- cobo. Prisoner wit­ hout a Name, Cell without a Num­ ber. — N.Y., 1982. 3 Див.: Там же. — P. 164. 4 Див.: Taussig Micha­ el. Culture of Terror — Space of Death. Roger Casement's Putumayo Report and the Explanation of Torture //Inter­ pretative Social Sci­ ence. A Second Lo­ ok. Ed. by Paul Fabi- now & William Sulli­ van. — P. 242— 243. філософські велосипеди і якщо писали, то не дуже вдало). В творчості великих письменників Латинської Америки час­ тий сюрреалістичний мотив тотожності 1 переплітання сну і реальності; най­ страшніша і найреалістичніша картина політичної дійсності Латинської Аме­ рики створена Ґабріелем Ґарсіа Марке­ сом в сюрреалістичних романах-гро- тесках, схожих на капріччос Ґойї. Зрештою, і вишукані есеї Борхеса, присвячені таємницям китайської фі­ лософії, арабської поезії чи європей­ ської містики, так само здаються сномі дивовижно переплутаним з дикою і повнокровною реальністю. Латинська Америка XX століття повер­ нула нас до теми колоніального беспре­ дела, порушеної ірландським борцем за справедливість Роджером Кейзментом на початку століття з приводу діяльності каучукових компаній в Бразилії, в лісах Амазонії. В 1984 році опублікована стат­ тя Майкла Тауссіґа «Культура терору — простір смерл. Доповідь Роджера Кей- змента про Путумайо і пояснення тор­ тур»1. Доповідь Кейзмента служить Таус- сіґу багатим матеріалом для аналізу те­ матики влади і жаху; безпосереднім поштовхом для дослідження була книга Хакобо Тімермана «В'язень без імені, ка­ мера без номера»2. Тімерман, який з ди­ тинства пізнав на собі ірраціональну не­ нависть антисемітів, опинився в тюрмі аргентинської військової диктатури і ви­ падково вцілів, пройшовши через каме­ ру смертників. Тауссіґ цитує закінчення книги Тімермана: «Чи дивився хто-небудь із вас в очі іншої людини, на підлозі камери, люди­ ни, яка знає, що мусить умерти, хоча ніхто їй про це не говорив? Вона знає, що має умерти, але чіпляється за своє біологічне бажання жити, хоча ніхто не сказав їй, що вона має бути страчена. Я бачив багато разів такі пильні пог­ ляди, спрямовані на мене... Ці пильні погляди, які я зустрічав очима в підпільних тюрмах Аргентини і які я зберігав одного за одним, були кульмінаційним пунктом, найчистішим моментом моєї трагедії. Вони зі мною і зараз. 1хоча я завжди прагнув змогти це зробити, я не міг і не знав, як поділитися цим з вами»3. Стаття Тауссіґа написана на нібито чисто теоретичну тему: як повідомити про терор і тортури, щоб через оповідь, наррацію донести до слухача і читача невимовний досвід терору. Автор керу­ ється концепцією Мішеля Фуко про си­ лу і насильство як універсальний соці­ альний механізм. Терор він розглядає «як фізіологічний стан і як соціологіч­ ний факт, барокові виміри якого приз­ начені бути медіаторами колоніальної гегемонії par excellence. Простір смер- л є одним із вирішальних просторів, де індіанці, африканці і білі народили Но­ вий світ. Простір смерл має давню і ба­ гату історію. Він був там, де соціальна уява поселила його образи-метамор- фози зла і нижнього світу: в західній традиції — Гомер, Вергілій, Біблія, Дай­ те, Босх, інквізиція, Бодлер, Рембо, «Серце темряви» (тобто Джозеф Кон- рад. — М.П.); в північно-західній ама­ зонській традиції — зона візій, комуні­ кації між земними і супернатуральними істотами, розкладу, смерл, відроджен­ ня, — і розвитку, можливо, викупаного на берегах і в землях материнського молока в невловимому зеленому світлі листя коки. З європейським завоюван­ ням і колонізацією ці простори смерл об'єднуються у в'язку ключових симво­ лів чи титульних заголовків, що єдна­ ють культури завойовників і завойова­ них»4. Злиття культур колонізаторів і аборигенів — це, за Тауссіґом, те саме, що єднає в одне ціле ката і катованого. «Предмети ненависті і страху, що їх слід зневажати, та ще й із трепетом, уре­ чевлена сутність зла в самому єстві їх 734 тіл, ці постагі єврея, чорного, індіанця, і самої жінки, явно є об'єктами культурної конструкції, ведучим кілем зла і секре­ том стабілізації корабля і його курсу — історії Заходу. З холодною війною ми додали ще комуніста. З бомбою уповіль­ неної дії, яка цокає серед свого ядерно­ го сімейства, ми додали феміністок та ґеїв. Військові і нова правиця, як старо­ винні завойовники, відкривають зло, яке вони ставлять за провину цим чу­ жим, і пародіюють ту саму дикість, яку іншим вони ставлять за провину»1. Простір смерл виявляє себе в ша­ манському лел, в подорожі через «той світ», в Одіссеї людського духу, що му­ сить пробитися через невимовний жах для того, щоб жити. Матеріал, наведе­ ний Тауссіґом, підводить до висновку, що основна риса «культури терору» чи «простору смерл» полягає в стиранні різниці між патологією мук і нормаль­ ним життям. Відповідно до загальних уявлень про хаос як альтернативу по­ рядку, в світі терору не панує смерть над життям на відміну від нормального світу, де, навпаки, життя витісняє смерть із повсякденності; «простір смерл» є нерозрізнюваність смерл і життя, страждання і радості. Тому «простір смерл» ніби нереальний і схожий на сон. Думка Маркса про те, що насильство є бабкою-повитухою історії, повторю­ ється в філософії Фуко, але втрачає свою легковажну життєрадісність. В концепції Фуко аналіз «простору смерл» виявляє деякі суперечності. Згід­ но з Фуко, в Класичну добу публічні пока­ рання злочинців і люл тортури є не озна­ кою архаїчності і відсталості моральніс- ної культури, а просто демонстрацією владою своєї безжалісності, яка сприй­ малася народом байдуже. Джерелом те­ атральної жорстокості абсолютистських режимів є ідея суверенності держави і її глави — абсолютного монарха. В добу Модерну (Новий час) заміна демонстра­ тивного катування простим обмеженням свободи — ув'язненням виражає, за Фу­ ко, не прогрес, а прагнення до тілесного виховання в повсякденній поведінці в школах, на фабриках, в будинках трудо­ вого виховання, лікарнях тощо, врешл в перетворенні влади і знань в нерозділь­ ну єдину систему-амальгаму. Тут немає прогресу і немає посилення влади чи су­ веренітету розуму — є просто інший дис­ курс, інша комбінація, «в'язка ключових символів чи титулів-заголовків». Можна додати, що диктаторські режими мають керуватися тими ж міркуваннями симво­ лізації суверенітету держави, що й дав­ ній абсолютизм. Тим не менш Фуко при­ писує різним констеляціям сили різні раціональні мотиви формування. Та в культурах терору, як вони пред­ ставлені в огляді Тауссіґа на латино­ американському матеріалі, не можна знайти раціональних мотивів. Потреби компаній в робочій силі, відсутність у індіанців звичок до оплачуваної праці тощо, як підкреслює Тауссіґ, не можуть раціонально пояснити виникнення ка­ верн насильства і жаху. Якщо ж ми зас­ тосуємо до них критерії хаосу і поряд­ ку, ми можемо говорити про те, що сус­ пільство час від часу провалюється в безодню «простору смерті». Принаймні латиноамериканська істо­ рія показує нам, що дилеми «націоналі­ зація чи ринок», «демокраля чи авто­ ритарна влада», «національна солідар­ ність чи космополітичний елітаризм» в американських практиках ведуть себе дивовижним чином. Ернесто Че Ґевара і Сальвадор Альенде боролись за наці­ оналізації і загинули від рук диктатур, але за програми націоналізації боро­ лись і націоналістичні військові дикта­ тури. Піночет у своїй диктатурі утвер­ див добробут через ринок, але змусив народ Жити в «просторі смерл». Де­ мокраля швидко загниває, і авторитар- 1 Див.: Taussig Micha­ el. Culture of Terror — Space of Death. Roger Casement's Putumayo Report and the Explanation of Torture //Inter­ pretative Social Sci­ ence. A Second Lo­ ok. Ed. by Paul Fabi- now & William Sulli­ van. — Berkeley— Los Angeles— Lon­ don. 1987. — P. 245. 735 ні режими виникали на противагу цій нетривкості, що не викликала довіри. А на Кубі військові тримають необмеже­ ну владу, уникнувши розкладання. Ер- несто Че, один із незліченної кількості убитих з того і з іншого боку, залишив­ ся світлим променем в душах чомусь — не як ілюстрація до «світлих ідей кому­ нізму» чи як втілення ненависті до ґрінґо, а як один із ключових символів тих поривів, завдяки яким людина «всупереч всім обставинам все-таки рветься до чогось високого і гідного». Очевидно, життя має якісь інші кла­ сифікації, що не збігаються із найчасті­ ше нами вживаними цивілізаційними стандартами і штампами. «Світ ісламу» 13ахід: цивілізаційний розлам? В другій половині XX століття «світ ісламу» нібито все більше висувається на авангардну роль як альтернатива за­ хідному світу. Людські ресурси «світу ісламу» величезні — напередодні роз­ валу СРСР (тобто не рахуючи «наших» мусульман) число правовірних приб­ лизно визначалося в 800 млн. чоловік; крім 35 країн, де мусульмани становили переважну більшість населення, ще в 85 країнах світу вони мали впливові громади. Все більше мусульман прожи­ ває в західноєвропейських країнах. В знак протесту проти західної цивіліза­ ції дотримуються ісламу не тільки бідні африканці, а й деякі ліві європейські інтелігенти. Радянські керівники шукали в стані «неприєднаних» союзу спочатку з Єгип­ том та Сірією, а потім з Алжиром та ін­ шими арабськими країнами. Протисто­ яння Ізраїлю з арабським світом стало постійним тлом «ісламської проблеми» і зв'язує її з перспективою війни, яку важко назвати локальною. Після розва­ лу СРСР і у зв'язку з війною в Афганіста­ ні, Таджикістані і Чечні ісламська проб­ лема набула нових загрозливих пара­ метрів, а розвиток міжнародного ісла­ містського тероризму підвів світ до ви­ буху тотального насильства. Для України проблема стосунків з іс­ ламом важлива зокрема ще й остільки, оскільки частина її громадян — тата­ ри — сповідає іслам і перебуває в частих конфліктах з місцевою Крим­ ською владою. Формально з часів перших іслам­ ських завоювань немусульманські на­ роди, які не визнали верховенства іс­ ламу і не уклали з ісламськими волода­ рями договору, що визначав би їх ста­ тус в ісламській державі, вважаються територією дар аль-гарб — «краєм вій­ ни», і відсутність бойових дій вважа­ ється ніби тимчасовим станом пере­ мир'я. Якщо великі світові конфлікти зв'язані з «цивілізаційними розлама­ ми», то на межі ісламської і не-іслам- ських цивілізацій (західної, російської чи «євразійської», єврейської) такий розлам існує, і тоді нічого доброго в наступному столітті чекати не можна. В тому, що ісламська цивілізація існує, важко сумніватися. Цивілізація певного типу характеризується не тільки спіль­ ним основним культурним фондом націй чи етнічних груп, що до неї належать, — фондом імен, книг, архітектурних пам'яток тощо, — але й способом поста­ новки і розв'язання фундаментальних питань про співвідношення індивіда і спільноти, до якої він належить, про цін­ ність свободи, джерела та припустимі об­ сяги влади, про смисл людського життя і людської смерті тощо. Іслам, безумовно, створив таку цілісну основу буття індиві­ дів і спільнот, що відрізняється від ана­ логічних цивілізаційних континентів. Проте, всі подібні культурологічні міркування жодною мірою не доводять несумісності ісламської та не-іслам- 736 ських цивілізацій і тим більше немину­ чості збройного конфлікту між ними. Культура країн ісламу формувалася в V II—XI століттях н.е. під величезним впливом античної культури і раннього християнства; дехто з учених вважає навіть, що на початку іслам був христи­ янською сектою. У всякому разі іслам­ ська цивілізація може бути віднесена до єдиної культури Середземномор'я як її південний фрагмент. Аналізуючи ос­ новні ісламські цінності і філософсько- релігійне переосмислення уявлень про соціальне буття, можемо констатувати їх глибоку відмінність від відповідних європейських (античних і християн­ ських) категорій. Коли ми говоримо про ісламську ци­ вілізацію, мусимо мати на увазі не лль- ки засади мусульманської релігії. Релі­ гія не є ще вся цивілізація. Йдеться про основи всієї, як духовної і державної, так і господарської, життєдіяльності. В ісламі як релігії нерозривно зв'яза­ ні культ, міфологія і те, що у римлян на­ зивалось mores і що охоплювало разом з релігійними обрядами та ритуалами норми поведінки взагалі — ритуали ві­ рувань, норми моральності і норми дер- жавно-правові. Шаріат (аш-шарїа — «прямий, правильний шлях») — це єди­ на область mores, що охоплює як мораль, такі право. В цьому відношенні іслам не відрізняється від ранніх міфологічних систем і від іудаїстського монотеїзму. Синкретизм архаїки має якось компен­ суватися в практиці ісламу, щоб його культура могла вижити в мінливих обс­ тавинах більше ніж тисячоліття. І такі механізми компенсації в ісламі існують. Іслам як релігія є дін, тобто «звичай», «воздаяння» або — і це головне — «вла­ да — підкорення», а саме спосіб підко­ рення волі Аллаха. Якщо в іудаїзмі суво­ рість mores компенсується «мудрістю» як добротою всерозуміння, якщо христи­ янство мириться із зростаючою автоно­ мією права і політики від віри і моралі і виробляє Христову «антимораль» добро­ ти всепрощення, то іслам ідейно буду­ ється на сакралізації ідеї влади і шукає доповнення безкомпромісності і тоталь­ ності влади в плюралізмі форм боротьби за справедливість ('адль). В європейській культурі звернення до владних відносин як серцевини людського буття знаменує модерніст­ ський духовний поворот на рубежі XX століття. В дискурсі ісламу точка зо­ ру влади домінує від початку. Особливість ісламської цивілізації в розумінні принципових питань соціаль­ ного життя можна проілюструвати на прикладі понять власності і влади. І ко- човики-араби, і полм кочовики-тюрки прийшли із своїми наївними і простими звичаями в Передню Азію, край старо­ давньої цивілізації з розвиненими при­ ватновласницькими і грошовими струк­ турами і цивільним правом. Розвиток іс­ ламських правових понять наочно пока­ зує штучність конструкцій економічного матеріалізму, що прагнув вивести стаді­ альний розвиток права і владних сто­ сунків із розвитку економіки. З появою войовничих кочовиків система типу фе­ одів, — умовних наділів за службу, іктсі, — вилсняє поширену в регіоні стадіально вищу систему приватної власності (арабською мовою мульк). Обидві системи, — і мульк, і ікта', — притаманні цьому краю, зокрема іран­ ській доісламській традиції, яка в свою чергу продовжила господарсько-право­ 737 Мекка. Велика мечеть і священний камінь Кааба ву культуру стародавніх деспотичних держав Месопотамії (ще в давньому Ва- вилоні існувала подібна феодальна сис­ тема наділів, що називалися словом, яке в перекладі означає «лук», і надавалися воїнам, які в разі війни повинні були виступати лучниками). І арабська тра­ диція теж знала різні способи одержан­ ня власності — наслідування, купівлю, дарування, створення своїми руками (зокрема освоєння пустищ), нарешл, за­ воювання. Правила поділу воєнної здо­ бичі успадковані від бедуїнів «язич­ ницьких» часів і ретельно розписані в ранньому ісламі. Все складається так, що «феодальний лад» імперії ісламу не виник на засадах попередньої «рабо­ власницької формації», — відбулась примітивізація, спрощення давно відо­ мих структур, вилснення войовничими прибульцями структур індивідуалістич­ них, власницьких, на стародавньому Близькому Сході більш розвинутих. «Повна власність» мульк в ісламі мо­ же бути зрозумілою тоді, коли береться до уваги не лльки побутова норма, але і її релігійно-філософське усвідомлен­ ня. Так, як і в римському праві, в праві ісламу розрізняється власність (мільк — об'єкт власності і мульк — відношення влади-власносл, в тому числі і сам предмет власності), воло­ діння (йад) та розпорядження (тасар- руф). Але різниця між власністю, воло-' дінням і користуванням в римо-євро- пейській правовій свідомості осмислю­ ється не так, як в ісламській. Власність в римському розумінні, як право вико­ ристовувати предмет і його плоди та право знищити предмет, — право иії, / гиі еЬ аЬиії, — на відміну від влади-володіння-користування та роз­ порядження абсолютна. В ісламі ви­ щою і абсолютною є влада', а не влас­ ність. Зрозумілим, як і в римському праві, це стає тоді, коли розглядаються відносини влади і власності на людей. Раб, влас- н\сгь-мільк, міг укласти з своїм господа­ рем угоду про викуп на певних умовах, і з цього моменту він ставав мукатаб, — залишався власністю, але переставав бути предметом, над яким здійснюється влада. Рабиня-мукатаб, залишаючись власністю хазяїна, ставала самостійною особою, тобто хазяїн уже не мав права спати з нею, як з наложницею; діти му- катаба ставали вільними після виконан­ ня нимугоди, але, ставши вільними, вва­ жалися такими з моменту, коли угода підписана і батько став уже не рабом, а мукатабом. Як власність, раб не мав права тримати свого раба і не мідеільно пересуватись. Але мукатаб як людина, над якою уже не здійснюється влада, міг мати у власності речі (тільки не чужу свободу!), вести господарську діяль­ ність і їздити, де хоче. Мульк є (згідно з аль-Газалі) тварна подоба прихованого малакут — мож­ на було б сказати, мульк є царство, ма­ лакут — царствіє. Влада «нагорі» є сутністю трансцендентного світу так само, як влада «внизу» є сутністю світу повсякденності. Відносини в земному світі є низьким дублікатом позачасових і позапросторових відносин у вічності. І влада є та субстанція світу, яка єднає людей з Аллахом. Владне, потестарне відношення ва- Іпа'джівар — «залежний—покровитель» — стоїть над власницькими, економіч­ ними. І увесь іслам будується навколо основного потестарного відношення. Пан-покровитель — по-арабськи маула, множина мавалі (через персидське мол- ла в татарському варіанл мулла це сло­ во прийшло в російську мову). Покро- вительствуваних також називали маула, як і їх покровителів. Обидва мавалі — покровитель і залежний — вільні; раб не є маула — він стане ним тоді, коли буде вільним. У всіх школах і напрямках (неможливо підібрати відповідне «за­ 738 хідне» слово!), де релігійно-юридичні проблеми трактуються по-різному, від­ ношення вала'джівар освячене; скрізь поза питанням поділ громади віруючих на обраних (аль-гасса) і натовп (аль-ам- ма) і ідея абсолютного послушенства натовпу обраним. Згідно з ісламським богослов'ям, віра — дін розумілася, по-перше, як, сказати б, інтелектуальний стан прийняття на віру (аль-іман), по-друге, як вольові практич­ ні дії виконання настанов (власне аль- іслам), по-третє, як психологічний (емо­ ційний) стан — щирість і безпосеред­ ність, навіть несамовилсть віри (аль- іхсан). Такі три критерії справжньої віри, що, неважко помітити, перегукуються з універсальним поділом людського буля на сфери розуму, волі та почуля. Таким є одне з богословських тлума­ чень віри. Але для невибагливого рядо­ вого віруючого іслам вичерпується дуже простими зобов'язаннями («стовпами» ісламу — рукн). їх п'ять: (1) визнання єдинобожжя і пророчої місії Могаммада (Мухаммеда, в ранніх поганих транскрип­ ціях — Магомета), (2) п'ятиразова молит­ ва (ас<алат, по-персидськи намаз), (3) піст (ас-саум), (4) аз-закат —- пода­ ток на користь бідних, (5) аль-хаджж — паломництво в Мекку (біднішим та хво­ рим дозволяється послати замість себе «заступника»). Цими простими ідеями і діями вдовольняється громада віруючих та їх керівники, щоб визнати члена гро­ мади муміном (правовірним). Люди ісламу становлять собою умма ісламійа — ісламську громаду. Світ іс­ ламу — це громада правовірних. Влас­ не, не існує ні церкви, ні держави — є лише громада та її глава, халіфа, світ­ ський «заступник», що заміщає Проро­ ка, посланця Аллаха. Держава в ідеалі має бути тотожна ісламській громаді умма, принаймні якось контрольована громадою вірних, щоб відповідати її су- л . Це надзвичайно архаїчно, але арха­ їчною була вся владна система, прине­ сена войовничими бедуїнами в прогни- лий світ колоній Нового Риму, і проста чесна архаїчність мала певні переваги і для тих, хто приймав іслам, і для тих, кого іслам завойовував. Громада роз­ падалась, халіфів ставало все більше, світські правителі ставали фактично незалежними, але принцип тотожності громади-умма, держави і релігійного інституту зберігався. Цей фундамента- лістський консерватизм був і залиша­ ється противагою переродженню влади на грубе насильство. Усамостійнення деспотичних світ­ ських володарів — явище регулярне в історії ісламу, воно постійно породжу­ вало систему зульм — необмеженого насильства, яка в ідеології ісламу роз­ глядається як аномалія. Опозиція режи­ мові насильства виглядає як повернен­ ня до витоків ісламу, і ідейні платформи опозиції абсолютистській владі набира­ ють традиційного і фундаменталістсько- го вигляду. І навпаки, деспотизм, праг­ нучи до системи «ручного управління», історично орієнтувався на раціоналіс­ тичні тенденції, а реформаторські та мо- дернізаторські сили могли пробити тра- диціоналістську ворожість до нового лльки через необмежену верховну вла­ ду султана (слово султан має той самий смисл, що imperium «влада» від ітрега- Молитва на «горі милості» $ долині Арафат біля Мекки 739 Мечеть Аль Азгар в Каїрі (збудована 972 р.) 1 Див.: Казем-Бек М. Избранные произ­ ведения. — Баку, 1985. — С. 25— 26. ге — «наказувати, веліти»). Іслам склав­ ся в традиціоналістському суспільстві, яке ховало новації за звичними форма­ ми минулого, і протилежністю «правиль­ ного шляху» вважається 6ідс( від ба- да'а — «вводити нове». Всяке нововве­ дення в ісламі оцінюється негативно, і «нове» є синонімом «хибного уявлення» або «помилки». Але в цілому в історії іс­ ламу новаторство через насильство і упертий традиціоналізм доповнювали одне одного, в різний час і в різних міс­ цях створюючи екстремальні ситуації з переважанням крайнощів. І ґрунтува­ лась ця можливість руху і змін на допов- нювальності державного і громадського первнів, ісламського суспільства і іслам­ ської спільноти, Geselbchaft та Gemein­ schaft. Оскільки іслам ґрунтується на ціліс­ ності громади-умма, він виходить із то­ тальності духовної влади — але саме тому він не знає церкви як окремої від громади інституції, що стоїть над гро­ мадою і повноважна утверджувати ре­ лігійну догматику. Це лльки в Росії ім­ перською державою мулла був прирів- нений до християнського священика і закріплений за мечеттю. Священнослу­ житель в ісламі є особа світська, він просто предводительствує (імам — від амма «стояти попереду», «керува­ ти») чи, краще, предстательствує, це не посада, а соціальна роль; імам керує спільною молитвою в мечел і лише ос- л'льки є імамом. Для традиціоналістів імамом може бути кожен згідно з його благочестям, тому в аутентичному тра­ диційному ісламі імам обирається гро­ мадою для завідування світськими справами і охорони релігії. Ніхто не може диктувати догматику ісламу, і іс­ лам розпадається на десятки «шкіл» чи «напрямів», — іноді їх можна вважати сектами, а деякі «секти» настільки да­ леко виходять за межі традиції, що ор­ тодокси навіть не вважають їх іслам­ ськими. В ісламі є легенда про те, що у магів (зороастрійців) 70 напрямів, в іу­ даїзмі напрямів 71, в християнстві — 72, а в ісламі — 73, і це вважається свідченням його вищості. В одному з переказів Могаммаду приписуються слова: «Розбіжності в ученні між моїми послідовниками — справа добра»1. Культура ісламу має очевидні консер­ вативні і традиціоналістські орієнтації. Однак, такі орієнтації і норми містить кожна цивілізація, — без консерватизму взагалі неможлива трансляція культури. Тим не менш сполучення сучасності і ми­ нулого різне в різних культурах і зале­ жить значною мірою від механізмів тран­ сляції культури. За способом трансляції культурні тек­ сти можуть бути адресними або безад­ ресними; безадресні тексти — це те, що у Дерріда називається «письмом». І пи­ сані тексти, і архітектурні твори, і живо­ пис, і музика безадресні і є різновидами «письма». Адресні тексти створюються чи стають такими в безпосередній ко­ мунікації. Вони живуть в інтимному спілкуванні, зокрема учителя і учня, і діють максимально емоційно. Не лльки вірування і релігії, а й взагалі консер- вативно-традиціоналістські культури 740 прагнуть саме до адресних, інтимних способів трансляції і ґрунтуються на ус­ них традиціях. «Наука» (навчання) на­ буває при цьому характеру повчання, виховання і посвяти. Поява книги не одразу означає пере­ хід до безадресної форми трансляції культури: книга сама по собі є лише текст, такий же, як і усний, тільки в ін­ шому знаковому втіленні; в сфері віру­ вань він є кращим способом сакраліза- ції, ніж усний текст, тому що є особли­ вим предметом, повідомленням уособ­ леним і відчуженим. Але оскільки кни­ гу читають усно і спільно, вона, хоч і не повністю, перестає бути безадресним способом трансляції. Коран є книга і як така належить до засобів безадресної трансляції культу­ ри. Але «книгою» (аль-Кітаб) Коран на­ зивають рідко і при цьому пізніші, ме- дінські його частини. Аль-Куран означає «читання вголос» і походить від арій­ ського керівна — «читання священного тексту». Як книга, призначена для чи­ тання вголос, Коран є явище адресне. Але як самостійний текст, що може бути предметом коментарів і тлумачень, він є явище безадресної трансляції. Коран із самого початку був записом откровень пророка Могаммада (згідно з прийнятою гіпотезою, список, прий­ нятий за канонічний, виготовлений за третього халіфа 'Усмана десь між 650 та 656 роками). Зусилля поколінь знавців «ісламської науки» були зосереджені на збиранні хадісів — прикладів з жит­ тя Могаммада, його висловлювань-оці- нок різних вчинків та невисловлених оцінок-схвалень, значущих мовчань. Такі історії-легенди збиралися іслам­ ськими «фольклористами», що їх мож­ на було зустріти в ті часи в заїжджих дворах на дорогах імперії ісламу так само часто, як купців та чиновників у відрядженнях. Запам'ятати треба було не тільки хадіси, а й цілий ланцюг імен інформаторів від першого до останньо­ го. Деякі вчені люди знали (напам'ять!) двадцять і більше тисяч хадісів, згаду­ ється також суддя, що знав двісті тисяч хадісів1. Високо цінувалися також ха­ діси, вигадані збирачем, але вигадані дуже красиво. Сукупність хадісів нази­ вається сунна (що означає «звичай», «приклад»; повна назва — суннах ра- суль Аллах, «приклад посланця Алла­ ха»). Протилежністю сунни вважається бідif — новації. Іслам як mores не мо­ же відкидати новацій, але вимагає ре­ дукції норм повсякденної поведінки вірного до норм поведінки Пророка, виражених у його вчинках, висловлю­ ваннях та мовчазних оцінках. Новації проникають в іслам через тлумачення. Епоха безадресної трансляції іслам­ ської культури починається з Абу Гані- фи. Бфослов і факіх (знавець право­ вих норм) Абу Ганіфа ан-Н/ман ібн Са- біт аль-імам аль-а'зам (699— 747) був не арабом, а персом, багатим купцем і сином багатого купця. Життя Абу Гані- фи приходиться на час, коли халіфат втрачає етнічно-арабські риси і пере­ творюється на власне мамлакат аль- іслам, надетнічну імперію ісламу. Пе­ ретворення культури ісламу на безад­ ресну книжну культуру одразу поставило питання про тлумачення зафіксованих текстів і привело до утворення мазхабу ганіфітів, а потім і інших мазхабів — Головна площа мечеті в Ісфагані. 1088 р. 1 Див.: Мец Адам. Му­ сульманский Ренес­ санс. — М., 1963. — С. 164. 741 1 Див.: Мебде-и ка- нун-и йеничери од- жагы тарихи. — С. 205. 2 Див. Казем-бек М. Избранные произ­ ведения. Баку. — 1985. — С. 257— 258. напрямків ортодоксального ісламу (мазхаб означає «шлях»). З перетво­ ренням ісламу на книжну культуру з без­ адресною трансляцією одразу поряд з уявленням про шаріат як єдиний «пра­ вильний шлях» приходить визнання можливості різних «правильних шля­ хів» — мазхабів. Справа в тому, що визнання тих чи інших письмових дже­ рел права означає визнання різних тлумачень і різних систем права. Це негайно породило в ісламі проб­ леми. Оскільки не існує церкви як інс­ титуції, не існує і можливості диктувати одноманітні норми в галузі культу, пов­ сякденної поведінки і права. Іслам вступив в епоху дискусій і пошуків шляхів освоєння і асиміляції нового. Різниця тлумачень призвела до різних правових систем. Це бурхливе ідейне життя продовжувалось до XI—X III сто­ ліття, відколи «двері ісламу» («ворота іджлгаду») вважаються «закритими». В ісламському праві існує поділ на три ступені самостійності і авторитету осіб, належних до юридичного рішення: безвідносний, відносний та спеціаль­ ний авторитети. Люди найнижчого («спеціального») авторитету можуть приймати конкретні судові рішення, в тому числі в питаннях, які їх законовчи­ тель не передбачив. Але не більше. Се­ редній авторитет дозволяє приймати самостійні рішення щодо законів, — але в рамках, прийнятих його правовою школою. Вищий авторитет має само­ стійність у законовченні, він має право виносити фетву — відповідь-тлума- чення на певні загальні правові питан­ ня, не очевидні в рамках мазхабу. Пред­ ставник стануулемів (вчених), що досяг ученосл рівня мевлієт, одержував звання молли (мулли) і міг бути призна­ чений на державну посаду судді (каді) з високою оплатою. Представляв його на цю посаду муфтій, вчений вищого («безвідносного») авторитету; за Су- 742 леймана І встановлено посаду головно­ го муфл'я — шейх-уль-іслама, що приз­ начав муфл'їв в головні міста і пред­ ставляв султану кандидатури каді. Суд­ дя в Османській імперії підпорядкову­ вався л'льки султану і був також ніби прокурором та нотаріусом, розглядав усі скарги населення і спостерігав за ді­ яльністю цехів1. Згодом муллами поча­ ли називати взагалі ісламську еліту — всіх вчених людей і осіб благородного походження. Після «закриття дверей іджлгаду» в XI столітті жоден богослов і факіх не може мати права виносити самостійні рішення з найважливіших питань фікха і називатись муджтагідом. Тільки інко­ ли найвидатніші вчені і муфлї визна­ ються муджтагідами третього ступеня (муджтагід фі-т-тарджіх), тобто таки­ ми, що мають право виносити рішення з окремих питань, які не були досліджені в його масхабі. Але в шиїзмі «ворота іджлгаду» вважаються відкритими, «прихований» імам керує громадою че­ рез своїх посередників, і муджтагід має право виносити рішення аж до догма­ тичних питань. Муджтагіди не мають рангів, їх положення і авторитет пов­ ністю залежать від їх знань. Найвищі авторитети одержують прозвання айаталлах (перс, аятолла). В Ірані офіційно правлять шиїти-імаміти, що вірять в неперервний ряд імамів. Авторитет у вченості є наслідком ідж- тігаду — «сильного старання, прагнен­ ня, зусилля», від кореня джгд — «сила, напруження останніх зусиль для досяг­ нення мети», звідки і «священна вій­ на» — джігад2. Абу Ганіфа визнав вищий ступінь авторитетності за досить широ­ ким колом правознавців. Засновники ін­ ших мазхабів — всі вони жили і діяли після Абу Ганіфи — так чи інакше звужу­ вали сферу визнаних джерел. Не зупиня­ ючись на деталях, можна зазначити, що найбільш раціоналістичним і вільнодум- ним став мазхаб ганіфітів, а найбільш традиціоналістський мазхаб ганбаліл'в, заснований Агмедом ібн Ганбалом (780—855), обмежує визнане джерело правових рішень спільним судженням лише найближчих сподвижників Могам- мада. Деспотичні режими були більш вільнодумними, ніж масові і опозиційні рухи; османські султани були ганіфітами. Перші дискусії і розлами в ісламі на­ гадують радше філософські полеміки. В IX столітті ніхто не говорив про маз- хаби як правові школи, — розрізняли в ісламі такі напрямки, як сунна, му'тазі- ла, мурджі'а, ші'а і гараджг. Спочатку належність до напрямків-«шляхів» за­ лежала від ставлення до свободи-волФі поняття злочину і кари. В ісламі в силу синкретичності його ідеології, де богослов'я, філософія, культ і право нерозривні, міркування про сво­ боду людини у виборі своїх дій і відпові­ дальність за них, про детермінованість Божою волею подій у людському і при­ родному свіл, про гріх і спокуту, про право вносити новації в людське життя і культуру тощо належали до каламу, тоб­ то способу розв'язання всіх проблем, ґрунтуючись на розумі. При цьому мута- калліми виходили з принципів ісламу, а фаласіфа (філософи) з принципів розу­ му, реально — з античної філософії. Прихильникам каламу протистояли сала- фіти (від салаф «предки») — фунда- менталісти, що шукали порятунку в ран- ньомулсламі, — та містики-д/фн. В теології і особливо в тій частині її, яка ближча до античної філософії, па­ ралелі між ісламськими та християн­ ськими поняттями цілком очевидні. У аль-Ґазалі ми знаходимо філософсько- богословські міркування про два світи і три світи, надзвичайно близькі до не- оплатоністських і ортодоксально-хрис- тиянських. Два світи — це світ видимо­ го і невидимого (прихованого, духов­ ного), а три світи — це світи видимого (в християнській догматиці тварного), невидимого (по-християнськи небесно­ го, тобто духовної сутності тварного, теж створеної Богом) і «прихованого» божественного (по-християнськи — несотворенний і абсолютний світ Бо­ га). В термінології аль-Ґазалі ці світи називаються відповідно мульк, джаба- рут і малакут. На відміну від христи­ янської догматики, в ісламському тео- логічно-філософському мисленні онто­ логія двох і трьох світів безпосередньо зв'язана з правовою практикою через тлумачення свободи волі. Де ж здійснюється вільний вибір? Чи існує він взагалі? Згідно з аль-Ґазалі, божественна детермінація сущого зна­ ходиться в свіл джабарут, духовному (невидимому), але не абсолютному сві­ тові Бога; вибір же здійснюється люди­ ною в свіл мульк. Для школи аль-када- рійа (від слова з цього кореня також каді, «той, що виносить вирок», тобто суддя) людина вільна у виборі своїх вчинків. Опоненти — джабарити (від аль-джабр — «примус») — вважали всі людські' вчинки детермінованими («примушеними») божественною во­ лею. Аль-када ва аль-кадар — наперед встановлене і наперед визначене — це 743 Похорон Хомейні 1 Див.: МецАдам. Му­ сульманский Ренес­ санс. — М., 1963. — С. 162. влада Аллаха, яка як сукупність норм (аль-када) знаходиться в «передвічній волі» чи «першорозумі» і розгортаєть­ ся у просторі і часі як реальність (аль- кадар). Існували й інші концепції. Роз­ хоже уявлення про нібито властивий усьому мусульманству фаталізм не від­ повідає дійсності. Проблеми мають чисто умоглядний характер, поки йдеться про послушенс­ тво предначертанню. Але як оцінити не­ підкорення волі Аллаха? Як ставитися до того, хто чинить гріх? Проблема гріха і кари в ісламі є аналогом проблеми свободи волі в християнстві. Йдеться, зрозуміло, не про іновірців, які належа­ ли до дар аль-гарб, світу «чужих», і ав­ томатично знаходилися в стані (при­ наймні духовної) війни з дар аль-іслам (іджігаду, — бойові епізоди джігаду на­ зивались ґазават, «набіг». Учасник свя­ щенної війни називався ґазі, що стало титулом султанів та інших видатних вої­ нів. Титул ґазі присвоєно Кемалю Ата- тюрку за перемогу 1921 року, але 1934 ро­ ку всі титули в Туреччині ліквідовано). Згідно з деякими богословськими уяв­ леннями, людина природно вірить в Ал­ лаха, і в такому разі безвір'я — а в екс­ тремістських уявленнях навіть гріх пра­ вовірного — автоматично виключає відступника з кола людей. При цьому треба додати, що стан вій­ ни мав свою старовинну бедуїнську етику, що увійшла до правил джігаду; не можна було, наприклад, навіть у вій­ ськових діях убивати немічних, жінок і дітей, і щодо військовополонених муж­ чин теж існували певні правила пове­ дінки. Подібні дії регулювалися тради­ ційними правилами розподілу здобичі. З діяльністю сучасних ісламських теро­ ристів, що розуміють джігад за принци­ пом «з невірними все дозволено», ка­ нонічний старовинний джігад не має нічого спільного. Джігад розуміється різними напрямками по-різному, в то­ му числі і як чисто духовні подвиги, а деякі школи-секти взагалі не визнають джігаду. До того ж у Корані є багато різних і протилежних за змістом вис­ ловлювань про відносини з невірними, так що прозелітизм у мирному співжит- л цілком сумісний з його принципами. Гострота проблеми гріха може бути зрозумілою, якщо візьмемо до уваги, що «чужий» (кафір) був у стані війни або перемир'я, а правовірні мають рів­ ні права і не можуть воювати один з од­ ним. Таджицький письменник Садруд- дін Айні, що добре пам'ятав часи перед російським завоюванням Середньої Азії, описує характерну ситуацію: пра­ вовірні войовничі туркменські племена роблять набіг на правовірні таджицькі села, захоплюють людей для продажу в рабство на базарах Самарканда чи Ко­ канда (правовірним узбекам); але ос­ кільки сунніт не може продати сунніта, полонених таджиків тримали в ямах і вчили шиїтським молитвам, щоб видати їх за персів-шиїтів (розмовляють тад­ жики й іранці однією мовою). Визначення відповідальності за гріх залежить від розуміння віри — дін. Вірного треба судити за тим, що він словесно визнає, з чим він згоден сер­ цем і чому він слідує в своїх справах. Відповідно відступ від віри можливий в кожному з цих вимірів. Гаріджіти були критично налаштовані щодо пізньої традиції і дуже радикальні: вони вимагали неухильного виконання всіх релігійних обов'язків, зокрема учас­ ті у війні проти невірних, і судили вірних тільки за їх діяннями. Природно, гарід­ жіти були абсолютно нетерпимими і вва­ жали невірними (кафірами, тими, хто на­ лежить до куфру) і гідними смерл всіх, хто з ними не згоден. Мурджі'а, напрям найбільш лояльний, закликав вдоволь- нятися лише словесним визнанням віри. Для мурджі'а той, що вчинив куфр, ще не є чужинцем-кафіром. Діла людини, а 744 власне їх наслідки, будуть зрозумілими лише нащадкам, і судження про них слід відкласти до страшного суду (звідси наз­ ва напрямку — від слова «відкласти»), Му'тазіліти теж ставили на перший план дії людини, але не ототожнювали їх з вірою, а розглядали лише як доказ (краще б сказати, аргумент). Реальний стан вірування може бути, згідно з м/та- зіла, раціонально реконструйований на основі поведінки вірного. Відповідно му'тазіліти вважали, що віри може бути більше або менше залежно від того, чи всі частини віри — емоційно-психоло- гічний стан віри, словесне визнання і чин — прийняті вірним. В свою чергу визнання різних ступенів віри зв'язане у му'тазілітів з визнанням свободи волі людини. Якщо мусульманин вчинив важ­ кий гріх (кабіра), він не виходить з чис­ ла віруючих, як вчили гаріджіти, і не за­ лишається вірним до страшного суду, як вчили мурджіїти, а займає проміжне ста­ новище. Природно, му'тазіліти послідов­ но наполягали на світському характері ісламської громади: вони вважали халі­ фа — замісника Пророка на землі — су­ то світською особою, а Коран — рукот­ ворною книгою. До того ж му'тазіліти, як і харіджіти і шиїти, вимагали сприяння «добру» всіма засобами, в тому числі на­ сильницькими («мечем»). Виникає питання, хто може судити вірного від імені Бога. І тут істотне зна­ чення мають уявлення про способи спілкування людини з Аллахом. Арабська міфологія була винятково бідною. Це особливо дивовижно, якщо візьмемо до уваги надзвичайну розвине­ ність і яскравість старовинної арабської поезії. В культовій практиці араби-язич- ники обходились шаманізмом — їх про- рицателі, кахіни, в трансі вступали в кон­ такт або з богами, або з їх помічниками- посередниками. Класичний набір ознак шаманського лету доповнюється хіба що здатністю кахінів продукувати в трансі поряд із бурмотінням поетичні тексти, ритмізовані і римовані. Могаммад був епілептиком і в уяві багатьох сучасників — просто кахіном- шаманом. Однак, він рішуче заперечу­ вав проти того, щоб його вважали кахі- ном. Взагалі звертатися до послуг кахі­ нів іслам суворо заборонив, хоча існу­ вання кахінів і їх здатність проникати в таїну потойбічного за допомогою злих джінів не заперечувалась і Пророком. Тільки Могаммад вважається останнім Пророком, що безпосередньо спілку­ вався з Аллахом і доносив до вірних його волю. Тема спілкування з Аллахом стала од­ нією з найскладніших в ісламі. Принцип єдинобожжя означає, що жодних духовних сил — посередників між Богом і людьми, з якими має справу шаман — іслам як монотеїстична релі­ гія не визнає. Релігійна громада, таким чином, займається світськими, земними справами і тільки дбає про підтримання релігії та релігійного закону життя. Са­ мі лише пророки мали здатності і пов­ новаження безпосередньо одержувати від Аллаха повідомлення-откровення, призначені для людей. Всіляке інше пряме спілкування з богом є для право­ вірного гулуль, безумовно шаманістське і язичницьке блюзнірство. Взагалі іттігад — чудесне єднання з Богом — не може послідовно заперечуватися іс­ ламом, як і будь-якою релігією. Але як гулуль розцінюється в ісламі «поєднан­ ня людської і божественної природи», в тому числі і християнське втілення Бо­ га в Христі. Щоб іттігад був визнаний законним, треба довести, що тут немає гулуля. Такий наслідок антишаманіст- ської спрямованості откровень-пропо- відей Могаммада. У трактуванні самого явища пророц­ тва в ісламі бачимо сліди подвійного розуміння спілкування людини з бога­ ми: як звертання людей до богів, «знизу 745 вгору», і як звертання богів до людей, «згори вниз». Пророк і в іудеїв, і в му­ сульман наділений рисами передавача волі богів «згори вниз». Пророк є од­ ним із видів валі (множина аулійа) — сакральних осіб, «святих»; Валі в Кора­ ні — «покровитель» (людей), пізніше осмислюється як «близький» (до Алла­ ха). Статус валі в ісламі дискусійний, але визнається, що пророк спілкується і з Богом, і з людьми, тоді як валі — лль- ки з Богом (іншими словами, «знизу вгору»). Валі є типовим заступником людей перед Богом; культ святих-аулія є радше народним, неканонічним, але поширений він по всьому ісламському простору, могили аулія вшановуються, сюди приходять вірні просити милості від Аллаха і долі. Аулія — це реальні люди, які мали великий авторитет зав­ дяки своєму благочестю і навіть става­ ли, як Абд аль-Кадір в Алжирі XX ст., вождями народних рухів. Але валі — не пророк і не провідник волі Аллаха в людський світ. Завдяки своїй святості він може наблизитися до Бога і переда­ ти йому моління вірних, але не діє іме­ нем Божим на людей. Однак, в ісламі склалися різні течії, що тлумачили роль імама залежно від того, як розумілося спілкування вірного з Ал­ лахом. Розкол в ісламі в VII столітті між традиціоналістами-суннітами та шиїта- ми — прихильниками 'Алі бен Абі Таліба, четвертого халіфа, кузена Могаммада і чоловіка його дочки Фалми — мав в основі не стільки богословські тонкощі та династійні суперечності, скільки заса- дові уявлення про харизму халіфа. А са­ ме, в уявленні шиїлв (аш-ші'а — «при- верженці», «парля») імам несе успадко­ вану від Могаммада через 'Алі харизму і саме тому має владу над людьми. Ще за життя 'Алі деякі його прихильники гово­ рили про його божественність, про те, що Пророк призначив його своїм духов­ ним спадкоємцем. Щоправда, обожню­ вали 'Алі лльки крайні шиїти, інші гово­ рили лише про «божественну сутність» його, але так чи інакше 'Алі та його спад­ коємці є медіаторами, сакральними по­ середниками між Богом та людьми. Саме за цей відступ від традиційного уявлен­ ня про світськість халіфа 'Алі був убитий терористом-гаріджітом. Через ші'а в іс­ лам увійшла східна містика, настояна на давньому шаманізмі і доповнена після XI століття переосмисленою в ісламсько­ му дусі неоплатоністською філософією. Досягнення духовної близькості до ідей Пророка, іджтігад, є справою люд­ ських зусиль, героїчної боротьби в сфері духа і розуму, подібної до змагань на по­ лі бою з невірними. Щоб набути вищих ступенів іджлгаду, зовсім не треба впа­ дати в транс. Проте, в ісламі від початку існує і практика, і ідеологія шаманського трансу і безпосередньої причетності до духовної сутності світу. Йдеться про екс­ татичний іслам — містико-аскетичну течію суфізму (іат-Тасавуф). Суфійські «ордени»-братства є типовими нефор­ мальними структурами в ісламі. Сам принцип аскетизму неприйнят­ ний для ісламу, який вважає обов'яз­ ком правовірного здобувати світські блага (іктісаб). За цим стоїть невиз­ нання надмірної пасіонарності, розчи­ нення в Богові аж до втрати самовід­ чуття власної особистості (аль-фана' фі-т-таугід) і незаконного іпігаду. Традиційний іслам, таким чином, опи­ рається фанатизму. Проте майже від самого виникнення ісламу складаються і л угруповання особливо ревнісно благочестивих віруючих, нерідко з нео­ фітів, які полм утворюють строго орга­ нізовані, дисципліновані суфійські братства фанатиків-дервішів. Суфізм (ат-Тасавуф) починається з ас­ кетизму, — як зазначалося, взагалі ка­ жучи, не ортодоксального, — а полм розвиває містико-шаманські практики трансу, що утверджують переважання в 746 ньому інтимних, безпосередніх способів взаємного спілкування і спілкування з Богом. Водночас суфізм успадковує дав­ ню філософську античну традицію, що заглухає в ісламському віровченні-кала- мі; в його рамках розвивалася надзви­ чайно висока і інтелектуальна поезія — досить назвати імена Джалаль ад-діна Румі, Са'ді, Ґафіза, Джамі, Ансарі, Нізамі, Насімі та інші. Після того, як Абу [амід аль-Ґазалі на зламі XI та XII століть, ви­ ходячи з засад, близьких до філософії неоплатонізму, обґрунтував прийнят­ ність суфізму з точки зору ідеології ісла­ му, ат-Тасавуф вважається суто іслам­ ським явищем, суффійські ордени існу­ ють по всьому світі ісламу, як у суннітів, так і у шиїлв, а суфійські бродячі дерві­ ші скрізь знаходять притулок у захис- тках-теке. Суфійські ордени виявились надзвичайно придатними для організа­ ції військових дій. В ат-Тасавуф тради­ ційний для ісламу поділ громади на об­ раних і масу набуває форми безоглядної вірності простих «учнів» — мюридів — своєму учителю і наставнику, муршиду. Зокрема, антиросійський рух Шаміля був організований на засадах мюридизму. Легалізація суфізму в ісламі являє собою приклад такого ж історичного парадоксу, як і християнські монастирі та ченецькі ордени, особливо аскетич­ ні. При цьому суфізм поєднує високо- інтелектуальну поезію з фанатизмом неосвічених дервішів. Все це — той са­ мий ідеологічний компроміс, який зав­ жди досягається ціною поступок прин­ ципами і який тим не менш цілком до­ пустимий і необхідний в ірраціональ­ ній свідомості. Після того, як «ворота ісламу» були закрил, подальший роз­ виток іслам одержує в своїх антиструк- турах — суфійських сектах, чим далі, тим більше спрощуючись і втрачаючи містико-екстатичну культуру. Після X III століття живим, хоч і арха­ їчним і ґрунтованим на величезному обсязі пам'ял, елементом ісламської освіти залишається лльки ф/кх-правоз- навство. Епоха співжиття світського і ісламського права (шаріату) в часи ім­ перії Османів вела до все більшого за­ непаду фікху, а в 20-і роки, роки Кема- ля Ататюрка, Туреччина взагалі рішуче відмовилась від ісламського права. Всі арабські країни так чи інакше, принай­ мні частково, зберегли фікх: майже всі користуються правом у сфері статусу особистості, хоча в Тунісі положення сімейно-шлюбного права дещо відко- риговані. Шаріатські суди повністю ліквідовані в Тунісі, Алжирі, Єгипл; як­ що світський режим Алжиру ліквідував також і вакуфні володіння, то світський режим Лівії розширив застосування норм ісламського права як в кримі­ нальній, так і в цивільній і торговельній сфері. Те ж саме стосується Ірану, про­ голошеного 1979 року ісламською рес­ публікою, і Пакистану, де ісламські су­ ди відновлено в кінці 70-х — на почат­ ку 80-х років. Найконсервативніші арабські країни — Саудівська Аравія, Йемен, країни Персидської затоки — зберегли інститути фікху і в криміналь­ ному праві. В Саудівській Аравії, Ірані, Пакистані, Йорданії, Марокко, Лівії то­ що невиконання релігійних обов'язків (п'яти рукн) тягне за собою криміналь­ ну відповідальність1. Іслам вбачає вищу мету діяльності світських володарів і взагалі вищу цін­ ність влади у справедливості. Тема справедливого султана залишається провідною і у ранніх ісламських пись­ менників — ібн Сіни, Нізамі, ібн Халду- на — і у османських ідеологів Кочібея Ґемюрджійського, Кялба Челебі, 'Алі Чауша, Вейсі та інших. Найвиразніше сказав Кочібей: «Від безвір'я світ не зруйнується, а буде стояти собі; від утиску ж він не встоїть. Справедливість є причина довгодення, а благоустрій становища бідняків є шлях падішахам в 1Див.: Ал-Фикх// Ис­ лам. Энциклопеди­ ческий словарь. — М., 1991. — С. 258. 747 1 Див.: Смирнов ВД. Кучибей Гемюрджин- ский и другие осман­ ские писатели XVII века о причинах упадка Турции. — СПб., 1873.— С. 143. 2 Там же. — С. 147. 3 Див.: Вейси. Хаб-на- ме («Книга сновиде­ ний»). Введение. — М., 1976. — С. 17. рай»1. 1 далі: «Словом, могутність і сила верховної влади в війську, військо існує казною; казна збирається з поселян; іс­ нування ж останніх зумовлюється спра­ ведливістю»2. Подібних висловлювань різних авторів можна навести багато3. Пошуки справедливості, протести про­ ти закостеніння державних структур і бо­ ротьба з насильством заповнюють істо­ рію ісламської цивілізації. Ніколи не бу­ ло загальноісламського розв'язання проблем, що її нуртували. Цивілізація взагалі створює лише дискурс тобто спо­ сіб постановки і розв'язання питань* а не самі розв'язання. В дискурсі ісламу так само можливі різні і несумісні розв'язан­ ня, як і в дискурсі християнства. Структура і дискурс ісламської циві­ лізації складалися більше тисячі років тому. З часом іслам все менше регулю­ вав сфери людської активності право­ вірних і все більше ставав особистою справою муміна, як і кожна віра. І дав­ ні тексти стають об'єктами все нових і нових тлумачень, цілком сумісних з єв­ ропейським баченням світу. Цитований нижче текст азербай­ джанського поета-суфія XIV століття Насімі (в російському перекладі Кос­ тянтина Сімонова) пронизаний відчут­ тям містичної єдності з безконечним світом Аллаха, відчуттям іттігад, в якому конечна особистість набуває дивної влади над собою, людьми і сві­ том. Краще продемонструвати без коментарів сучасність і глибину цього суб'єктивістського світобачення, прос­ то запропонувавши кожному відчути по-своєму цей гімн людині: В меня вместятся оба мира, но в этот мир я не вмещусь. Я — суть, я не имею места, и в бытие я не вмещусь. Все то, что было, есть и будет, — все воплощается во мне. Не спрашивай. Иди за мною. Я в объясненья не вмещусь. Вселенная — мой провозвестник, мое начало — жизнь твоя. Узнай меня по этим знакам, но я и в зна­ ки не вмещусь. Предположенья и сомненья — всего лишь путь к тому, чтоб знать. Кто истину узнал, тот знает, — в предпо­ ложенья не вмещусь. Поглубже загляни в мой образ и поста­ райся смысл понять. Являясь телом и душою, я в душу с телом не вмещусь. Я — жемчуг, в раковине скрытый. Я — мост, ведущий в ад и рай. Так знайте, что с таким богатством я в лавки мира не вмещусь. Я — тайный ключ всех тайных вкладов, я — очевидность всех миров. Я — драгоценностей источник — в моря и недра не вмещусь. Хоть я велик и необъятен, но я Адам, я — человек. Хотя я сотворен Вселенной, но и в неё я не вмещусь. Я сразу — время и пространство, мир изнутри и мир извне, — и разве никому не странно, что в них я тоже не вмещусь? Ісламська цивілізація як грандіозна історична цілісність «не вміщується» в жодну з класифікацій сучасних світів. Ісламської солідарності щодо принци­ пових питань світового розвитку та гло­ бальної модернізації, а тим більше щодо конкретних політичних питань, не існує і не може існувати, оскільки не існувало і не існує «ісламських» відпо­ відей на світові питання. Єлише визна­ чені шляхами цивілізації ісламу умови прийнятності чи неприйнятності певного типу відповідей. Умови, що до­ пускали залежно від конкретної ситуа­ ції в свіл ісламу різні і часто альтерна­ тивні, несумісні відповіді. «Ісламські цінності» не являють со­ бою дороговказів на майбутнє, довкола яких можна було б сформулювати пев­ ну соціальну доктрину. Зрештою, так само і в християнстві, що не завадило не раз будувати політико-соціальні 748 доктрини бажаного майбутнього, які виступали від імені християнської ре­ лігії. Як і в інших цивілізаціях, в свіл ісламу соціально-політичні і культурні рішення не з'являються як продовжен­ ня історичної традиції. Спочатку на су­ часному ґрунл визрівають певні проб­ леми, інтереси і орієнтації, а пслім уже вони вміщуються в традиційний прос- лр і шукають собі ідеологічного вип­ равдання. В ісламі, однак, є свої особливості, які видозмінюють цю практику. По- перше, це відкритий поділ громади ві­ руючих на обраних (аль-госса) і натовп (аль-амма) і ідея послушенства натов­ пу обраним. По-друге, це синкретизм віри, звичаїв і права (шаріат), що дає можливість легко переходити з площи­ ни релігії і моралі в площину політики і навпаки. Народжуючись в середовищі аль-гасса, політична ідеологія легко приводила в рух широкі маси аль-амма і не раз перетворювала їх в страшний своїм фанатизмом натовп, якщо зачіпа­ ла віковічні традиції і передсуди. При­ мітивний демократизм ісламської гро­ мади не виробив механізмів контролю спільноти віруючих за політичною елітою, але сприяв народженню анти- структурних екстатичних рухів, опози­ ційних щодо режимів зульму (необме­ женого насильства). Особливістю культури ісламу є не­ роздільність права і моралі в законах шаріату. В державах, які виникли на руїнах колишньої мамлакат аль-іслам, закони шаріату визнаються правовими засадами державності різною мірою. Визначальним, проте, є не сама по собі правова структура, а авторитетність в масах священнослужителів — посе­ редників між Богом і людьми. В ісламі взагалі заперечується безпосереднє поєднання людини з Богом. Імам, релі­ гійний глава, не має надприродних «ко­ мунікативних зв'язків» з Всевишнім, він є світською людиною, яка представ­ ляє громаду-умма і просто виконує ре­ лігійні обов'язки. Останнім, хто мав надприродну властивість безпосеред­ нього спілкування з Богом, був пророк Могаммад. Суфізм як містична течія ор­ ганічно містить ідею безпосреднього спілкування з Богом, і це заважало прийняттю його в ісламі. Парадокс іс­ ламської культури, таким чином, поля­ гає в тому, що більш раціоналістичні її елементи входять до релігійної практи­ ки, тоді як філософська серцевина («вкоріненість-у-бупі») ісламу у виг­ ляді філософії суфізму та суфійської поезії занурена в найтемнішу містику. В ідеї ан, схожого на грецький кай- рос, в зустрічі часу і вічності ми бачимо вияв все тієї ж ідеології «над-часу» або, за Ліхачовим, «острівного часу», яка була досліджена на різноманітних матеріалах Мірчею Еліаде і, треба дума­ ти, є універсальною в людських культу­ рах. Час, позбавлений вимірів, є пер­ шою моделлю вічності. Та обставина, що в суфійському світорозумінні до­ сягнення ан має таке велике значення, єднає суфізм з найархаїчнішими шама- ністськими уявленнями і є наслідком прийняття містичного таріка — осо­ бистого шляху до єднання з абсолютом. Таке єднання індивіда з Богом і віч­ ністю розчиняє «досконалу людину» в абсолютному бутті, перетворює її на символ, книгу-мікрокосм, в якій, як би ми сьогодні сказали, записана вся мож­ лива інформація. Досягнення абсолют­ ного часу, таким чином, виключає будь- яку активність, не тільки європейську «гіперактивність». Масові рухи, які ґрунтуються на найбільш активістській і індивідуалістичній з ісламських тра­ дицій, органічно сполучають психоло­ гію індивідуалістичного бунту з най­ більш конформістською свідомістю, ко- лективізмом/ що породжує фанатиків- самогубцтв. 749 Власне ісламська концепція влади як світської репрезентації громади-умма сумісна з сучасними демократичними структурами влади, тоді як містична концепція влади, на якій ґрунтуються антиструктурні рухи, небезпечно поєд­ нує святого-кутб (буквально «центр», «полюс») із різного роду месіями-мах- ді. Це давало величезної сили поетичні прозріння, але могло і легітимізувати граничну одномірність в напрямі пасіо- нарносгі з мазохізмом і втратою най­ простіших інстинктів самозахисту. Питання, зрештою, зводиться до того, чи дійсно в даній країні ісламу в даний час релігія залишається серцевиною і основною сферою формування і утвер­ дження соціальних, культурних і полі­ тичних цінностей і парадигм. Христи­ янство перестало бути такою сферою досить пізно, в Європі — в добу рефор­ мації і бароко. З кінця XIX століття в країнах ісламу розвиваються модерні культурні і політичні явища, які не ґрунтуються на релігійній традиції, а використовують її. В усякому разі іслам як релігія і як серцевина політичних ідеологій сам по собі не є доктриною непримиренної боротьби «світового села» чи цивілізаційної провінції пла­ нети проти урбаністичної цивілізації Заходу. Використання ісламу в подіб­ ній ідеологічній функції можливе, як-4 пристосування до політичних потреб будь-яких вірувань і світоглядних нас­ танов. Але не неминуче. Арабський світ: національні, релігійні і соціальні орієнтації В такому разі, можливо, лею солідар­ ною силою, яка може очолити опір гло- балістським тенденціям Заходу, «похід світового села» якщо не проти «світо­ вого міста», то принаймні проти урба­ ністичної культури західного типу, — такою культурно-політичною реальніс­ тю є не світ ісламу, а арабський світ — умма арабійа? Політично об'єднаний арабський світ — не ілюзія, а реальність. Її реп­ резентує, наприклад, Арабська Ліга, ут­ ворена 1945 року. До неї тоді увійшли Єгипет, Ірак, Ліван, Сірія, Трансйорда- нія, Саудівська Аравія, Північний Ємен, а зараз входить 21 арабська держава і Організація Визволення Палестини. Іс­ нують і інші форми міждержавної орга­ нізації солідарних дій арабських дер­ жав. Не раз арабські країни виступали єдиним фронтом в міжнародних кон­ фліктах, особливо коли йшлося про Із­ раїль. В конкретних політичних обста­ винах реальна арабська солідарність, як правило, проблематична, але в полі­ тиці так буває завжди, і це не виключає одностайної арабської реакції в ряді кризових ситуацій. Логічно поставити інше питання: що ж розділяє держави арабського світу? І йдеться не про минущі цілі монархів і прем'єрів, президенлв і релігійно-по- літичних лідерів, цілі нерідко егоїстич­ ні, але визначувані ними як «націо­ нальні інтереси» їх арабських держав. Йдеться про реальні життєві інтереси арабських націй як цілісностей, інтере­ си живих комунітас-Сешеш5сЛоД які всього лише репрезентуються фор­ мальними політичними структурами- 6е5ЄІІ5сЬа]і. І тут, можливо, суть справи: чи існу­ ють такі спільноти-комунітас, чи існу­ ють арабські нації, а чи є лише єдина, хоча і слабо консолідована, арабська нація, розчленована на державні клап- л завдяки випадковостям, через які пройшов розпад колишньої ісламської імперії Османів? Неформальну етнокультурну основу кожної зони арабського світу можна пошукати за мовними ознаками. На ве­ личезній території від Атлантичного 750 океану до Месопотамії проживають на­ роди, письменність яких реалізована в єдиній арабській мові. Щоб вивчити цю мову, — і створену на ній дивовижної вишуканості літературу, — колись дав­ но, тисячоліття тому, освічені перси та сірійці, міські араби з давніх осідлих племен та прибульці з далекого Маве- раннахру (Середньої Азії) шукали зна­ йомств із бедуїнами — корінними меш­ канцями Аравійської пустелі, жили біля їх верблюжих базарів, вслухалися в співучі і швидкі гортанні говірки Гіджа- зу та Неджду, вдосконалюючи свою лінгвістичну компетенцію. А добре знати мову бедуїнів пустельного півос­ трова було необхідно, бо в касидах і ґа- зелях, плачах, любовних віриш та пое­ тичних прокльонах-паплюженнях міс­ тяться таємниці арабського повсякден­ ного життя, без яких незрозумілими за­ лишались священні тексти Корану. По­ етична культура кочівницького фоль­ клору сприймалась як супровід іслам­ ської віри, і століттями арабська кла­ сична література використовувалась і арабами, і іноземцями як «служанка богослов'я» і ключ до Корану; та для світу ісламу вона завжди мала самос- лйну естетичну цінність і справила ве­ личезний вплив на всю культуру наро­ дів, що прийняли іслам. Арабська мова проголошена держав­ ною в усіх арабських країнах. Її вивча­ ли вірні поза межами арабського світу насамперед для знайомства з релігій­ ною літературою, але старовинні ма­ нускрипти у відомих книгозбірнях і ма­ леньких приватних скарбницях-бібліо- теках колекціонерів по всьому Близь­ кому Сходу притягували щирих любите­ лів із цілого світу. Друкарський верстат і друкарська машинка з арабським шрифтом — порівняно недавні новації, і ще на початку XX століття в бібліоте­ ках Каїру, Багдаду та Бейруту сиділи фахівці-переписувачі, прекрасні каліг­ рафи і знавці арабської палеографії, що на замовлення виготовлювали чер­ гові списки давніх творів, нерідко не розуміючи тексту. На периферії світу ісламу освічені люди інколи розмовля­ ли літературною арабською мовою; так, видатний російський арабіст І.Ю. Крач- ковський згадував про свої розмови з двома інгушами, які знали лльки ін- гушську та арабську. Парадоксальність ситуації в тому, що власне в арабському світі арабською літературною мовою не розмовляють. Розмовляють місцевими діалектами, які приїжджому чужинцю-арабісту ста­ нуть зрозумілими не одразу. Арабомовний світ розмовляє говірка­ ми сірійського, іракського, єгипетського, аравійського, єменського та магрібін- ського діалектів. До літературної мови найближчі аравійські говірки, якими розмовляють на Аравійському півостро­ ві; найближчою до літературної араб­ ської є, природно, говірка області Гід- жаз, де знаходяться священні міста Ме­ дина і Мекка. Історично це — бедуїнські говірки. Але кочовики-бедуїни сьогодні в арабському свіл становлять не просто меншість. В Ізраїлі до армії не призива­ ють громадян арабського походження, щоб не спокушати долю і в частих кон­ фліктах з арабами не змушувати їх іти брат на брата. Але бедуїнів це не стосу­ ється. На схилах гір під Єрусалимом сто­ ять їх шатри і пасуться їх верблюди так само, як і в арабських країнах, і конфлік­ ти євреїв з арабами їх мало обходять, а військова служба цінується найвище. Бедуїни завжди мають зброю (в Іраку їм не дозволялося носити зброю при виїзді за межі своїх адміністративних округ, але невідомо, як вони з цим рахувалися). В місті вони ведуть себе гордо і незалеж­ но, їх побоюються; особливо вони зне­ важають селян-феллахів. «Справжні араби», які створили і віру, і основи кла­ сичної літератури, сьогодні дуже нечис­ 751 Загін ваххабітів — воїнів еміра Неджду Ібн Сауда. 1911р. ленні і живуть ніби поза світом, який ми називаємо «арабським». Зрештою, не скрізь це так. В Саудів­ ській Аравії кочовики-бедуїни станов­ лять більше половини населення; можна сказати, що саме вони є опорою режиму, саме вони, зробили це королівство дер­ жавою ваххабітів, — найбільш фунда- менталістської секти в найбільш тради- ціоналістському з усіх суннітських маз- хабів. В Саудівській Аравії найвища в арабському світі народжуваність і май­ же найвища смертність, найбільша кіль­ кість (в середньому семеро) дітей на сім'ю, найнижчий рівень письменності і охоплення дітей освітою, — словом, всі риси бідного і відсталого суспільства. Могаммад ібн 'абд аль-Уаггаб (Ваххаб) на початку ХШ І століття тут, в бедуїн­ ській Аравії, підняв джігад за очищення ісламу від «помилок-новацій» бід'а, зви­ нувачуючи у «многобожжі» всіх незгод­ них. Уаггаб (Ваххаб) спирався на ганба- літського правознавця XIV століття, су- фія Такі ад-дін Агмада ібн-Таймійа, при­ хильника єдності держави і релігії; ібн- Тамійа вчив, що держава без шаріату є тиранія, а іслам без держави завжди в небезпеці. Вчення ваххабітів стало пра­ пором роду Аль Сауд за домінування на півострові. Між 1902 і 1934 роками Ібн Сауд встановив владу свого ваххабіт- ського роду — королівство Саудівської Аравії. Між 1953—1995 роками монархи Ібн Сауд IV, Файсал, Калед, Фагд (з 1982 року) активно протистоять як панісла- місти соціалістичному панарабізму. Здавалось би, закономірно, що Усама бін Ладен походить із Саудівської Ара­ вії, а чеченські екстремісти належать до суто аравійської секти ваххабітів. Але бін Ладен ворогує з правлячим до­ мом Саудитів, а ваххабітські керівники Саудівської Аравії підтримують зво­ рушливі стосунки з американцями! Ще з 30-х років, коли було створено компа­ нію АРАМКО, між США і Саудівським до­ мом існують особливі нафтові взаєми­ ни, і безумовний фундаменталізм вах­ хабітів не став їм на перешкоді. За традиційністю побуту, показника­ ми стану освіти і медицини, народжу­ ваності, смертності, багатодітності сі­ мей, а також за кількістю кочовиків — арабів та берберів — у загальному ба­ лансі населення з Саудівською Аравією можна порівняти тільки, за деякими ви­ нятками, країни арабської Північної Африки — Магрібу. Мабуть, з дитинс­ тва всі пам'ятають загадкову постать чаклуна-магрібінця з «Аладіна та ча­ рівної лампи». Можна думати, для ара­ ба з Єгипту чи Азії магрібінець у давни­ ну був особою чужою і таємничою. Спільною рисою магрібінських діалек­ тів є значний субстратний вплив мов тубільного населення, насамперед бер­ берської. В країнах Магрібу (крім Ал­ жиру та Тунісу) кочовики становлять значний відсоток (в Лівії близько тре­ тини, в Марокко більше 10 %, в Маври­ танії в 1965 року дві третини, в кінці 70-х років — третину населення). Ко- човики-бербери, доарабське населен­ ня Магрібу і мовні предки семітів, були серед найбільш ревнісних мусульман і завойовували Іспанію разом з араба­ ми. І саме Марокко за короля Гассана I I стало зразком освіченої монархії, що 752 знайшла підтримку Заходу в модерніза- торських реформах. Ставлення двох ворожих блоків до «світу ісламу» спочатку залежало від ступеня консервативності ісламських режимів. Консервативні ісламські ди­ настії уявлялись комуністам найменш імовірними союзниками, а правим ліде­ рам Заходу — найприроднішими воро­ гами соціалізму. В найдавніших монар­ хічних режимах правили дві гілки роду Пророка, бану Гашім (дому гашімітів). Гашім бен 'Абд Манафа був прадідом Могаммада, його «дім» грав велику роль в русі ісламу. До однієї гілки роду Гаші­ мітів належали королі Марокко (з X сто­ ліття), до другої — йорданські та ірак­ ські (з 1921 року до революції 1958 ро­ ку) королі. Захід найкраще співпрацю­ вав з консервативною, традиціоналіст- ською, навіть фундаменталістською верхівкою арабських держав. Майже вусіх арабських країнах той ко­ човий прошарок народу, який дав колись культурний фундамент для умма ісламійа, сьогодні надзвичайно невеликий в про­ центному відношенні. Засади виділення різних етнокультурних зон в арабському світі можна шукати в субстратному впли­ ві тих народів, які були колись завойова­ ні арабами-бедуїнами. Хто ж ті араби, яких скрізь більшість? Чи це асимільова­ ні арабами-завойовниками місцеві жите­ лі, чи це араби-завойовники, які поміня­ ли триб життя і стали селянами-феллаха- ми або міськими дрібними торгівцями? Очевидно, і те, і друге, — справа тіль­ ки в чисельності і в механізмах асиміля­ ції різних груп. Чи знайдемо ми специ­ фіку окремих «арабських націй» в тому субстратному впливі, який під щільною вуаллю арабо-ісламського культурного нашарування відкриється в колишній великій Сірії, від якої лишилася тільки арамейська мова відправ в нечисленних сіро-християнських храмах, або в Єгипті, колись коптському і християнському? На всі ці питання можна відповісти тільки Дубаїі після складних і комплексних дослід­ жень, і, отже, даймо їм спокій. Констату­ ємо лише той факт, що в арабському сві­ ті виділяються сфери переважання різ­ них релігійних конфесій і напрямків, сфери впливу різних європейських куль­ тур, мовно-культурні зони, здебільшого ширші, ніж державні терени. І ще: в арабському світі особливо безсенсовни- ми є розмови про «спільність крові» — мовна асиміляція прийшлими бедуїнами корінного населення під впливом ісламу ішла незрівнянно швидше, ніж «перемі­ шування крові» в змішаних шлюбах. Країни арабського світу мають своє­ рідну географію, — реальні контури за­ селених земель зовсім не схожі на конту­ ри держав на картах. Більшість земель тут непридатна для осідлого життя, і на­ селення, як правило, концентрується в невеликих за площею регіонах, переваж­ но на узбережжі та в долинах рік. На схо­ ді арабських земель найбільш залюдне­ ним є узбережжя Середземного моря, Ле­ вант, а долі всієї арабської ойкумени з часів Омейядів і Аббасидів залежали від змагання розділених пустелею старих культурних територій — сірійського За­ ходу з Дамаском і месопотамського Сходу з Багдадом. В Магрібі найгусгіше заселе­ не узбережжя від Атлантики до Алжиру і 753 Торгова вулиця Тунісу. Ліван на східному Середземно- в Ель-Кувейті МОр% Алжир на західному були найбільш зв'язані з Заходом і відкрил європей­ ським впливам; новітня сіро-арабська лі­ тература інтенсивно розвивалась в Аме­ риці, а алжирські письменники писали по-французьки і по-арабськи. В геогра­ фічному центрі арабського світу — Єги­ пет; більшість території його пустельна, але вздовж Нілу населення скупчене не менше, ніж в Західній Європі. Споконвіч­ ні терени своєрідного сільського госпо­ дарства, давнє перехрестя торговельних шляхів Півдня і Сходу, країна, половина міського населення якої живе в гігант­ ських Каїрі і Александрії, — Єгипет від­ давна був не тільки географічним, а й певною мірою культурно-політичним центром всіх арабів. Скрізь є свої світи — свої пустелі, свої посіви і сади, свої східні міста з їх базарами і мечетями, старовинними ву­ зенькими вуличками і новітніми кварта­ лами; старий і новий урбаністичний світ, питома вага якого в культурі і еко­ номіці переважає і населення якого ду­ же швидко зростає. Є відповідно і куль­ тури — кочівницька, феллахська, місь­ ка. (В Марокко навіть говірки місцевого магрібінського діалекту діляться на бе­ дуїнську, феллахську та міську.) Можна розглядати пустелю, село і місто як складові арабської культури. Але не менш, а більш вагомими залиша­ ються на арабському Сході етнорелігій- ні складові кожної з «націй-держав». Характеризувати окремі соціокуль- турні та етнорелігійні складові кожної арабської держави легше, ніж її грома- ду-спільноту як цілісність. Створюється враження, що регіони і держави араб­ ського світу різняться радше не етно­ культурними рисами, а різними комбі­ націями одних і тих самих чи дуже близьких елеменлв — соціокультурних світів і етнорелігійних груп. З цієї точки зору найяскравішим прикладом арабської «нації-держави» був Ліван перед тими війнами, що до­ щенту зруйнували цей затишний острі­ вець близькосхідної цивілізації. В Лі­ вані належність до етнорелігійних груп для кожного громадянина формально не фіксувалася, тобто юридично він не був «приписаний» до певної релігійної громади, як колись райя у Османській імперії. Але всі знали, що реально на­ селення поділене на такі громади, і державна структура будувалася відпо­ відно до цього поділу: президент мав бути християнином-уніатом (мароні­ том), прем'єр — мусульманином-сун- нітом, парламент обирався з представ­ ників релігійних та національних спільнот. Мароніти (переважно селяни гірських областей), православні і гре- ко-католики (мелькіти), вірмени-като- лики і вірмени-григоріани, рештки дав­ нього місцевого населення — сіро-ка- толики і сіро-православні, шиїти-імамі- ти, шиїти-нусайріти, друзи південних гір, сунніти Тріполі і півночі, халдеї, — всі вони були неначе живою історією. Вся історія Леванту ніби відклалася пластами в різних громадах, кожна з яких репрезентувала певні етапи і сили історії, і стабільність суспільства дося­ галася урівноваженням їх впливів і ін­ тересів. Етнорелігійна структура була не скрізь настільки строкатою і різноманіт­ ною, як у Лівані, але її елементи знай- 754 демо в усій історичній Сірії і в усьому арабському свігі (хіба що Єгипет де­ монструє дивовижну етнорелігійну одно­ рідність складу населення, за винятком все менш численних ко тів ). Такз система, по суп, була розвитком леї «культурно-національної автономії», яка у вигляді самоврядних «покрови- тельствуваних громад» «народів Книги» існувала в Османській імперії і врешгі виродилася в турецький апартеїд. В арабських країнах вона зберігалася і бу­ ла еквівалентом громадянського сус­ пільства, — гільки на місце представ­ ництва соціальних груп маємо представ­ ництво груп культурно-національних. З точки зору суспільства як цілого по­ дібна мозаїчна система нестабільна, ос­ кільки не забезпечує солідарності на­ селення в рамках «нації-держави». Не тільки греки або вірмени будуть відчу­ вати себе ближчими до своїх «великих вітчизн», ніж до держави проживання, але й шіїти або члени суфійських братств будуть вважати себе між своїми передовсім у власних релігійних грома­ дах, а погім уже — залежно від обста­ вин — в нібито своїй «нації-державі». Стабільність тримається на компромісі, що може виявитися хистким. «Нації- держави» арабського світу є мозаїчні формування, лише в кращому, вдалому випадку вони добиваються з цих окре­ мих елеменлв якогось осмисленого ри­ сунку. Це означає, що, по суп, «нації- держави» в арабському свіл поки що реально не існує, така форма суспільної організації є модерністським уподіб­ ненням до західних соціальних струк­ тур і технологій — подібно до перей­ мання європейської системи озброєння та військової організації. З іншого боку, з боку соціальної пси­ хології, справа виглядає ще більш дра­ матичним чином. Кожна людина шукає додаткового опертя своїй особистості в почути належності до громади, яке ро­ бить індивіда представником певної си­ ли і тому більш значущим. Чим безпо­ мічніший індивід в суспільстві, чим він менш захищений і самостійний, тим більше він потребує такої реальної і психологічної опори і комунітарного за­ хисту. Належність до культурно-полі­ тичної групи посилює почуия вивищен­ ня і надійності. А релігійна спільнота дає йому віру як психологічне опертя в боротьбі з обставинами, що нездолан­ ними страхами нищать його особистість. В локальному «йорданському», «мав­ ританському» чи «сірійському» патріо­ тизмі таке почуття надійності недостат­ ньо сильне, щоб захистити особистість психологічно. І в усьому арабському свіл ми бачимо одну й ту саму рису — гостре почуття «арабськосл», належ­ ності до «арабської нації», яка ще менш реальна, ніж духовна «нація-держава» сірійська чи марокканська. Таких духов­ них центрів «арабськості» і таких тон­ ких механізмів, які б передавали духов­ ні імпульси на увесь арабський світ і підтримували його соціокультурну ціліс­ ність, реально не існує. Керівництво від­ повідних «націй-держав» демонструє, навпаки, гостру чутливість до інтересів своїх «малих вітчизн», не зупиняючись подекуди перед двурушництвом щодо інших «бралв-арабів». Арабська солі­ дарність як військово-політична реаль­ ність не раз виявлялася ефемерною у зіткненнях з противником, що особливо яскраво продемонстрували арабо-ізра- їльські війни. «Арабськість» часто ефективно діє проти «заходу», «Амери­ ки», «сіоністів», — але виявляється ефемерною тоді, коли потрібне конс­ труктивне, націлене на майбутнє за. Але звідси не випливає, ніби «араб­ ськість» і арабська солідарність — іде­ ологічна фікція. В розповідях європейських мандрів­ ників XIX століття по арабському світу не раз цинічно говориться, що араб ро- 755 1 Див.: Крачковсий И.Ю. Над арабскими руко­ писями. — М., 1965. зуміє лише мову сили, кулак, він нахаб- нішає, якщо йому поступатися. Найпрос­ тіше було б оголосити це наклепом. Але той догідливий міський араб, який дій­ сно не знав іншої мови, крім мови на­ сильства, є історичною реальністю; а в глибині душі він був не менш гордий і образливий, ніж самовпевнений євро­ пеєць. Приниження, властиве східній культурі повсякдення, — не через особ­ ливу духовну інертність арабів або тур­ ків, а в силу історичних причин, — ви­ магало внутрішньої компенсації. Нещи­ ра покора змінювалась агресивністю, не завжди спрямованою на справжнього винуватця або просто неадекватною. І.Ю. Крачковський згадує, як він вряту­ вав араба, що спливав кров'ю на вулиці, порізаний ножами; це був шкільний учитель, якому учні за щось помстилися. Для європейського побуїу ситуація нез­ вично жорстока, але знаного арабіста це вже тоді не дуже здивувало1. Арабськість — це ідеологічний фан­ том, що репрезентує горде відчуття власної гідності людини, яка шукає опори своїй особистості в величних іс­ торичних коренях. На відміну від пан­ славізму, пангерманізму, пантюркізму вона не прикриває агресивних замірів політиків, що прагнуть до світової ім­ перії, — такі заміри, щоправда, у дея­ ких арабських лідерів були і є, але вони не виходять за межі політичної утопії. Радше панарабізм породжує конкурен­ цію претензій. Сьогодні в конфліктах різних араб­ ських держав із західним світом апеля­ ція до арабської духовної сутності є, по суті, давнім захисним механізмом при­ ниженого індивіда і може пояснити той несподіваний антиамериканізм, що спа­ лахує сьогодні в світі ісламу, як степова пожежа. Антизахідні і особливо антиа- мериканські настрої, як і спалахи воро­ жості до євреїв, не слід оцінювати як справедливу чи, навпаки, неадекватну реакцію на реальні події: тоді вони за­ лишаться таємницею, оскільки — на відміну від англійців або французів — американці взагалі практично не були присутніми в арабському світі, а євреї Ізраїлю зовсім не схожі на добре зна­ йомих арабам магрибінських чи ємен­ ських євреїв. «Американське» і «єврей­ ське» виступає в масовій свідомості як втілення сатанинської сутності чужого, а загальноарабське — як репрезента­ ція надійного і свого в слабо зв'язаних між собою регіонах арабського світу. З точки зору етнічної солідарності умма арабійа істотно відрізняється від інших ісламських народів. На сході султанату простягалися зем­ лі Ірану, що має власну давню етно­ культурну історію і був усамостійнений релігійно як шіїтська держава. Іслам­ ський Афганістан має виразне етнічне ядро — пуштунів, і навіть строкатий Пакистан різко вирізняється в світі іс­ ламу в окрему цілісність як ісламізова- на Індія. Турецький елемент в султанаті був правлячим і при всій консервативності імперії Османів найбільш здатним до модернізації. На початку XX століття ім­ перія перетворилася з ісламської на ту­ рецьку, а потім серед уламків Порти ли­ шилася авторитарна націоналістична Туреччина Кемаля Ататюрка, що рішуче модернізувала побут і культуру. Після смерті диктатора і вождя Туреччина по­ волі еволюціонізувала в напрямку за­ хідної демокралї, не визнаючи молодо­ турків злочинцями, але й не допускаю­ чи повернення агресивних рецидивів минулого. Ще до Кемаля і ще до моло­ дотурецької революції в Туреччині роз­ вивалася європеїзована освіта і культу­ ра. Сьогодні Туречина політично нале­ жить до Європи, хоча час від часу ба­ лансує між загрозливою перевагою своїх ісламістів та авторитарним прав­ лінням своїх генералів. 756 Арабський же світ залишався колис­ кою ісламської старовини. Араби ста­ новили культурну периферію Осман­ ської імперії як носії найглибших тра­ дицій давньої релігії і поезії — тради­ цій блискучих, але дуже давніх. Це добре видно на арабській освіті. Початкові знання у всьому ісламсько­ му світі давалися муллами в школах при мечетях; середнім навчальним закла­ дом залишалося медресе, де вчили ос­ новам каламу і фікха, але, як згадує Сад- руддін Айні, після медресе він умів чи­ тати Коран тільки по своєму власному примірнику: у всьому світі ісламу фак­ тично все заучувалося арабською мо­ вою напам'ять1. Вся сукупність знань, орієнтована на Коран, залишалась арабською і арабомовною. Поезія країн ісламу, навіть якщо вона була не арабо­ мовною, використовувала форми, вит­ ворені арабською літературою, а в біль­ шості тюркомовних та іраномовних кра­ їн ісламу літературні твори писалися та­ кож і арабською мовою. «Ісламські науки» поділяються на три кола: 1) арабська словесність (аль ара- бій'ат арабіст), 2) науки про віру і зако­ ни (аш-шарі'ат), 3) філософські науки (аль-темій'ат), куди належать також логіка, математика, географія, медицина і природознавство. Аль аробій'ат ара­ біст охоплювала 12 або 13 філологічних наук, включаючи риторику і «науку про читання Корану» — ільму-ль-караат2. Таким чином «ісламська наука» є насам­ перед філологічна арабістика, а також ісламське богослов'я, ісламське право­ знавство (фікх) та асимільована араба­ ми антична філософія і натурфілософія. Вищі ісламські навчальні заклади («університети») розташовані були на­ самперед в арабських еялетах Осман­ ської імперії (в столиці Єгипту Каїрі, в Дамаску і Галебі (Алеппо) в Сірії, в лі­ ванському Тріполі, а також в Магрібі). Єгипетський аль-Джамі аль-Азгар, ком­ плекс мечеті з школою-медресе і свя­ щенний захисток, заснований разом з новою столицею Каїром в X столітті н.е., став з XVIII століття загальному- сульманським центром традиційної ос­ віти і «ісламських наук», а також цен­ тром антизахідницького руху. Результа­ том поступової модернізації ісламської освіти став новий (згідно з законом 1961 року) аль-Азгар — Каїрський уні­ верситет, в якому створені світські фа­ культети. Тепер тут є факультети основ релігії, шаріату, літератури, адміністра­ тивних справ і торгівлі, медичний, пе­ дагогічний і жіночий. Отже, вища осві­ та в Єгипті наближена до європейської, але ще дуже далека від її природничо- наукового та математичного циклу. Закінчення ісламського університету додає людині престижу, інколи дозво­ ляє стати юристом, викладачем, журна­ лістом, а головним чином прирікає на безробіття. Не випадково серед сту­ дентів впливові «безумці аллаха», які свою енергію реалізують в різних екс­ тремістських діях. Таким чином, арабська культура зали­ шалася основою, на якій відбувалася трансляція культури вусій умма ісламійа, але в ісламському культурному просторі не існувало окремої громади — умма арабійа. Неминуче прийшла пора фор­ мування модерної арабської культури, в тому числі арабської літератури новітніх жанрів, а також театру і особливо кіно; цікаво, що європейські арабісти дуже довго не помічали новітньої арабської літератури —• вона уявлялася далеко не таким самобутнім і яскравим явищем, як старовинна арабська культура. Консерватизм арабської культури, зв'язаний з її особливою роллю в ісла­ мі, досі заважає чужинцям розрізняти принципово відмінні напрями в полі­ тичному житті арабського світу. «Іс­ ламським фундаменталізмом» назива­ ють нерідко все неприємне європей- 1 Див.: Айні С. Бухара (Спогади). — К„ 1972. 2 Див.: Казем-Бек М. Избранные произ­ ведения. — С. 245. 757 ському оку і вуху, що з'являється на арабських теренах. Між тим найбільше проблем Заходу досі приносив не стільки консерватизм і навіть фунда- менталізм, скільки арабський політич­ ний модернізм. Той самий Єгипет, який століттями був твердинею ісламського консерва­ тизму, в XX столітті стає центром пошу­ ків нових шляхів для арабського світу, можливостей модернізації ісламських уявлень для їх суміщення з сучасною наукою і технікою та західними соці­ альними технологіями. В XIX столітті старі суфійські братства втрачають свою соціальну енергію, і розвивається чисто антиструктурний рух дервішів, що не зв'язані з певними братствами і живуть подаяннями, закли­ наннями і торгівлею амулетами. Нові братства виникають в Алжирі (аль-ала- війа, створене Агмадом аль-Алаві), в Ту­ нісі (аль-маданійа, створене Мугамма- дом аль-Мадані, помер 1959), в Єгиті (аль-гамідійа аш-шазілійа, створене Са- лама ар-Раді, помер в кінці 50-х). Це все були братства, що дійсно продовжували традицію ат-Тасавуф, і за нових умов во­ ни не стали істотним чинником араб­ ського життя. Арабський енергійний і агресивний модерн виникає на принци­ пово новому ґрунл, хоча і звертається до лєї самої суфійської традиції. Ідеолог оновлення ісламу Могаммад бен Сафдар Джамаль ад-дін Афґані (1839—1897), афганець, що одержав світську освіту в Індії, об'їздив пів-Єв- ропи та пів-Азії і писав арабською, пер­ сидською і французькою мовами, був одним із організаторів єгипетської пе­ ріодичної преси і саме в Єгиті засну­ вав ісламістську «Національну ложу». Його учнем був діяч реформаторського руху, викладач Каїрського ісламського університету аль-Азгар великий зна­ вець Корану Могаммад 'Абдо (помер 1905 року, будучи верховним муфлєм Єгипту). Аль-Афґані був висланий ту­ рецькими властями, жив в Парижі і ви­ давав там разом з 'Абдо газету. Пізніше прах його перепоховано в мавзолеї на батьківщині, в Кабулі. Ідеї ісламізму Афґані і 'Абдо зв'язу­ вали з необхідністю модернізації ісла­ му, доведенням сумісності науки з ісла­ мом, пропагували об'єднання дар аль- іслам проти дар аль-гарб, неісламсько- го світу «імперіалістів». Афґані шукав «праведного правителя» серед різних владців ісламського світу, але вони від­ мовлялись від підтримки панісламізму, бо Афґані був прихильником парла­ ментського обмеження влади монарха, спираючись на традиції контролюумма ісламійа наддержавною владою. Вели­ ке значення мала фетва Могаммада 'Аб­ до 1899 року, яка роз'яснювала, що банківські позики, внески і проценти не є ріба' — заборонене кораном лих­ варство. Ісламські модерністи ішли на підтримку своєї фінансової буржуазії. Ісламізм Афґані — 'Абдо справедливо називають в силу усіх цих обставин лі­ беральним ісламізмом. Гасло модернізації ісламу знайшло і більш радикальних послідовників. Спадкоємцем ісламських модерністів стала «Асоціація братів-мусульман» (аль-Іхван аль-муслімун), створена в Єгиті 1928 року шейхом Гасаном аль- Банна, шкільним учителем і колишнім суфієм. Асоціація будувалася як суфій- ське братство; сам аль-Банна став аль- муршід аль-амм, і всі члени братства, таким чином, були його мюридами. Од­ нак, форми мюридизму були лише сві­ домо використані для організації ціл­ ком сучасного радикального політич­ ного руху. Аль-Банна доповнив модер­ нізацію ісламу новими концепціями джігаду, «ісламської держави» та «іс­ ламського націоналізму». Після пов­ стання мусульман проти євреїв в Па­ лестині 1936 року «брати-мусульмани» 758 з радикальної політико-просвітницької організації перетворились на організа­ цію терористів, утворивши воєнізовані загони. Перші ісламські терористи, та­ ким чином, виникають на ґрунгі модер­ нізації ісламу і пристосування його до потреб арабського націоналізму — чи, по-іншому, на ґрунті спроб певних арабських політичних груп використа­ ти спадок ісламських течій, і зокрема суфізму, для цілком модерної ради- кально-націоналістичної політики. Природно, що ця політична група зай­ няла профашистські позиції і підтрима­ ла зв'язаних з нацистами бойовиків арабської Палестини. Продовжуючи радикалізм аль-Банна, Са'Тд Кутб розвинув ідеї «соціальної справедливості в ісламі», а Мустафа ас- Сіба'ї — принципи «ісламського соціа­ лізму». Програми Кутба і СібаЧ передба­ чали створення — спочатку в Єгипгі, по- гім в усьому ісламському свігі — сус­ пільства, побудованого на «ісламській справедливості» при строгому дотри­ манні ісламських норм, Корану і шаріату. Після смергі аль-Банна в 1949 році «Брати-мусульмани» розпалися на кілька течій, і всі вони виявилися ради- кальнішими, ніж їх попередники. На­ щадки пішли шляхами або «ісламського соціалізму», або правого екстремізму на зразок групи «аль Джігад». Не переповідаючи історії ісламсько­ го і арабського радикального націона­ лізму другої половини XX століття, вар­ то тут зазначити дві обставини. По- перше, в ряді арабських держав вини­ кають модернізаторські (не фундамен- талістські!) авторитарні режими, для яких звернення до арабського націона­ лізму та «ісламського соціалізму» є вторинним явищем і зручним гаслом для політичної мобілізації мас. По-дру- ге, ідеологію і ритм розвиткові подій в арабському свіл задавали воєнні зіт­ кнення з Ізраїлем. Увага світу впродовж другої полови­ ни XX століття була прикута до арабо-із- раїльського конфлікту. Драматизм тих подій очевидний, він знайшов прояв у шерезі війн, що стали потужним каталі­ затором подій в регіоні та за його межа­ ми. В пні цих яскравих подій залишила­ ся драма алжирської арабської націо­ нальної революції, яка, зрештою, більш показова з точки зору внутрішніх не­ безпек, що загрожують арабським мо- дернізаторським режимам. Алжирськими революціонерами-на- ціоналістами в листопаді 1954 року ут­ ворені Фронт національного визволен­ ня (ФЛН — Front de la Liberation natio­ nale) і Армія національного визволен­ ня, які розпочали партизанську війну. Керівниками ФЛН були Ґосін Аїт Ахмет, Ахмет Бен Белла, Могаммед Будіаф та інші; до них приєднався політичний і культурний діяч Фергат Аббас. Війна була жахливо жорстокою, дії фран­ цузьких карателів супроводжувались катуваннями і масовими репресіями. Війна привела до влади у Франції 1958 року генерала де Ґолля, в 1960— 1961 роках його курс на самовизначення Ал­ жиру зустрів шалений опір з боку армії і алжирських поселенців-французів, 1961 року утворено право-радикальну ОАС, яка здійснила 15 замахів на життя президента де Ґолля. Нарешл, в берез­ ні 1962чроку укладено угоди в Евіані, і Алжир став вільним. Від початку з'явилися тривожні сиг­ нали, що свідчили про небезпечні тен- 759 Алжирські політичні лідери; ув'язнені у Франції: Аїт Ахмет, Ахмет Бен Белла, Могаммед Хідер, Мохаммед Будіаф, Рабах Бітат т м'\ ■: Герой Радянського Союзу Агмет Вен Белла Фергат Аббас Алжирець у французькій катівні денці! в розвитку революційного режи­ му. В Алжирі встановилася однопартій­ на диктатура ФЛН, алжирські націона­ лісти вчилися керувати країною у ра­ дянських комуністів. Інтелігент Фергат Аббас, що в 1958— 1961 роках був гла­ вою Тимчасового уряду Алжирської республіки, не схвалював режиму, вий­ шов з ФЛН і емігрував. Інший лідер перших часів опору, Могаммад Будіаф, теж емігрував до Марокко. Диктатор­ ську владу захопив радикальний Агмед Бен Белла, який став 1963 року першим президентом республіки. 1965 року військовий міністр Гуарі Бумедьєн здій­ снив переворот. Бен Белла опинився під арештом, пол'м висланий в Європу, 1990 повернувся, уже маючи 74 роки. Бен Белла в економічній політиці ко­ піював СРСР і провів серію націоналіза­ цій, але ситуація в країні була не най­ гіршою зокрема завдяки розвиткові нафтовидобутку в Сахарі. Гуарі Буме­ дьєн посилив націоналістичні орієнта­ ції режиму. Його надчутливість до наці­ ональних проблем і віра в ефективність сильної влади призвели до тієї суміші авторитаризму, соціалізму радянського типу, націоналізму і прагнення до ав­ таркії, яка врешті загальмувала будь- який рух. Розпочата Бумедьєном «ара- бізація» Алжиру спричинила гостру кризу в культурі. Алжир, принаймні більш цивілізована частина його сус­ пільства, був і залишається двомовним. Бумедьєн взявся рішуче ліквідовувати франкомовність, зокрема запрошуючи на роботу людей арабської культури з- за меж Алжиру, встановлюючи процен­ тне співвідношення між «щирими ара­ бами» і «арабами-франсізанами». Як пише французький політичний історик Гассан, нерозумна арабізація породила дві категорії нещасних: недостатньо кваліфікованих «арабізанів», які обра­ жалися, що всі посади захоплені «франсізанами», і «франсізанів», зму­ шених працювати разом з некомпетен­ тними «арабізанами», випущеними на орбіту влади ідеологічними квотами. Все вийшо на поверхню, коли після смерті Бумедьєна 1979 року новий пре­ зидент полковник Шадлі бен Джедід спробував перейти, за висловом Гасса- на, «від дезорганізованого соціалізму до ліберального аферизму». Лібералі­ зація негайно призвела до такого спа­ лаху корупції і економічного розвалу, повсюдного грабунку і корисливого втручання поліцейської держави, що суспільство впало в глибокий маразм. Алжирці перетворилися на розчарова­ ний, фрустрований народ, еліта якого все частіше емігрувала, а значна части­ на мас готова була проникнутися ісла­ містським безумством. 1988 року Ал­ жир охопив голод. Все міцнішали пози­ ції агресивної правиці — Фронту іс­ ламського порятунку. Під тиском армії 1992 року Шадлі був змушений подати у відставку, створено Вищий держав­ ний комітет на чолі з запрошеним із еміграції Будіафом, якого ісламісти тут же убили. На виборах перемогли ісла­ місти, але армія не допустила їх до вла­ ди, заливши кров'ю передмістя столиці. 760 З того часу Алжир являє собою загроз­ ливо нестабільну країну; терористи Збройної ісламської групи та Іслам­ ської армії порятунку вирізають цілі села, ведуть криваву війну з усім сус­ пільством, намагаючись ввергнути кра­ їну в «простір смерті» і придушити вся­ ку здатність до самостійного мислення і духовного опору. Ситуація стабілізу­ ється дуже повільно, вже було прове­ дено більш-менш демократичні, нас­ кільки це можливо за умов ісламіст­ ського терору і армійської диктатури, вибори президента (переміг генерал Ллямін Зеруаль), полм генерал подав у відставку і був замінений цивільним Бутефліка, — але Алжир залишається кровоточивою раною в арабському сві­ ті, країною, в якій жити просто немож­ ливо, хоча люди якось живуть — на грані «простору смерл». «Ісламський тероризм» бурхливо роз­ вивається насамперед в ісламській арабській країні — Алжирі, і спрямова­ ний він політично проти модернізатор- ського уряду республіки, а реально — проти її мирного ісламського населення, яке стало об'єктом терору. Можемо твер­ дити, що«ісламський тероризм», по-пер- ше, є не релігійне ісламське явище, а явище політичне, не ісламське, а ісла­ містське; воно використовує найтемніші інстинкти і передсуди, в тому числі релі­ гійні, але знаходиться поза межами релі­ гійних течій і антагонізмів. В боротьбі проти єврейської держави, як і в бороть­ бі проти Америки чи СРСР, природа ісла­ містського політичного тероризму при­ хована антиєврейськими, антизахід- ницькими чи антикомуністичними гасла­ ми відповідно до того, хто виступає ос­ новним політичним ворогом терористич­ ного режиму; але головним реальним ворогом тероризму залишаються сили власних народів, які підтримують євро­ пеїзацію і модернізацію суспільного життя, економіки і культури. В центрі і західній частині арабсько- Алжирські го світу життя проходило під знаком паРтизани невпинного і безконечного арабо-ізра- їльського конфлікту. Ще перед Другою світовою війною зіткнення в Палестині арабсько-іслам­ ських націоналістів з єврейськими посе­ ленцями призвели до конфронтації, в ході якої арабський націоналізм пішов на прямий союз із німецькими нациста­ ми. Повстання в Палестині проти єврей­ ських імігранлв піднімав 1922, 1929 і 1936 років муфлй Єрусалиму гаджі Амін ель-Гусейні. Врешл англійська комісія на чолі з Пілем 1937 року дійшла вис­ новку, що араби і євреї не можуть жити в одній державі, і рекомендувала розді­ лити Палестину, віддавши Єрусалим під мандат Ліги Націй. Арабська сторона ка­ тегорично відкинула цю пропозицію, і повстання продовжувалось до 1939 ро­ ку. Зміщений англійцями Амін ель-Гу­ сейні керував повстанням із Сірії, полм 1940 року влк до Іраку, де брав участь у пронімецькому переворол 1941 року і після його провалу влк до Німеччини. В кінці війни він був уже в Каїрі і почав об'єднувати арабів проти євреїв. В 1945 році англійський уряд відки­ нув пропозицію Трумена про іміграцію 100 тис. євреїв у Палестину. Наступно­ го року історія з іміграцією повторила- 761 1 Див.: Герцог Хаим. Арабо-израильские войны. — Лондон, б/г. — Т. 1 . - С. 28, 29. ся. Почалася активна збройна війна єв­ рейських радикальних бойових органі­ зацій проти англійських військ. Євреї Палестини підпорядковувалися Єврей­ ському агентству — виконавчому орга­ ну Всесвітньої сіоністської організації, палестинські араби — муфгію Аміну ель-Гусейні. Нарешгі, Англія відмови­ лась від мандату на Палестину, і 29 лис­ топада 1947 року Генеральна Асамблея 00Н прийняла рішення про поділ Па­ лестини. На середину травня евакуація англійців завершилася, в Єрусалимі ли­ шився невеличкий гарнізон для охоро­ ни верховного комісара. В п'ятницю 14травня 1948 року в Тель-Авіфському музеї голова Єврейського агентства Да- від Бен-Гуріон відкрив збори ста пред­ ставників єврейської громади, які о 4 годині 38 хвилин пополудні прийняли постанову про проголошення Єврей­ ської держави Ізраїль. Ця постанова і резолюція 00Н не бу­ ли визнані арабами. Єгипет, Ліван, Ірак, Йорданія і Сірія вторглися на те­ риторію Палестини з метою знищення єврейської держави. Почалася війна євреїв з арабами, яка наступного року закінчилася повною воєнною перемо­ гою євреїв. На момент початку війни в рядах «Пальмах» — партизанських ударних батальйонів, сформованих організацією єврейської самооборони «Гаґана» з про­ фесійних військових — налічувалось всього 3.000 бійців, з них 2.000 резер­ вістів. Арсенал «Гаґана» налічував тоді 900 гвинлвок, 700 легких і 200 середніх кулемелв з триденним запасом боєпри­ пасів. їм протистояли близько 30.000 військ Єгипту, Йорданії, Сірії, Лівану та добровольців з інших арабських країн, добре споряджених, з артилерією, бро­ нетанковими військами та авіацією1. З палестинського боку участь в проголо­ шеному Аміном ель-Гусейні джігаді бра­ ла «Армія порятунку» — два загони ко­ лишнього пронацистського муфтія на чолі з його двоюрідним братом абд ель- Кадером ель-Гусейні і Гасаном Саламе, що в роки війни пройшов підготовку у німців. В Єгит і було створено загони «Мусульманського братства». Арабська ліга рекомендувала вам арабам взяти участь у війні, і на чолі об'єднаного вій­ ська було поставлено короля Йорданії Абдаллу. В його розпорядженні була найбоєздатніша арабська частина — Арабський легіон на чолі з англійським генералом Ґлабом. 10.000 налічував арабський легіон, 5.000 виставив Єги­ пет, 8.000 — Сірія, 2.000 — Ліван, 10.000 — Ірак (очолюваний проанглій- ським урядом Нурі ес-Саїда). Крім деся­ тикратної переваги арабських форму­ вань, частина яких була добре підготов­ лена англійцями, становище євреїв уск­ ладнювалось розкиданістю їх поселень, комунікації між якими завжди були під загрозою з огляду на ворожість араб­ ського населення Палестини. Надзвичайно тяжка для євреїв війна була виграна Ізраїлем нечувано швид­ ко. В лютому—квітні 1949 року підписа­ но перемир'я спочатку з Єгиптом, полм з Ліваном, Йорданією та Сірією. Через півроку планувалось підписати мирну ушду, але вона так і не була підписана. Розгром арабських військ був пов­ ним, ганьба поразки вкрай дошкуль­ ною, і арабськими землями пройшов цілий ряд політичних землетрусів. В арабських країнах настав період неста­ більності і збудження. Король Йорданії Абдалла підписав таємну угоду з Ізраї­ лем, а в липні 1949 року був убитий людьми муфля Гусейні на східцях хра­ му аль-Акса в Єрусалимі (поруч з ним стояв онук Гусейн, що став королем че­ рез рік). Англійці намагалися втягнути Йорданію в антикомуністичний воєн­ ний пакт, у грудні 1954 року у зв'язку з цим по країні прокотилися хвилюван­ ня, англійського генерала Ґлаба усуну- 762 ли від командування Арабським легіо­ ном, Йорданія здійснила поворот до панарабської політики, проти Заходу. В 1949 році колишній командир сі­ рійської бригади у війні проти Ізраїлю генерал Гусні ес-Заїм скинув уряд Сірії, а через два роки сам став жертвою офі­ церського перевороту. В країну прий­ шла лихоманка воєнних змов. Після поразки був убитий прем'єр Єгипту Нокраші-паша. Король Фарук вже не контролював ситуації, прем'єр- міністри мінялися один за одним. В ніч на 23 липня 1952 року група «Вільних офіцерів» полковника Нассера вчини­ ла воєнний переворот і поставила біля влади популярного генерала Могамма- да Нагіба, що командував бригадою в палестинській кампанії, а в лютому 1953 року внаслідок нового переворо­ ту на чолі хунти — «Керівної револю­ ційної ради» — став Ґамаль Абдель Нассер. Нассер брав участь у війні про­ ти Ізраїлю у званні майора і хоробро бився в оточенні в Фалуджі; як він зга­ дував пізніше, саме там, в Палестині, у нього і його товаришів-офіцерів заро­ дилася ідея взяти владу в свої руки. 1954 року Єгипет став республікою, не­ обмежена влада в якій була зосеред­ жена в руках президента Нассера. Переворот військових був зустріну­ тий в СРСР з великою підозріливістю. Повідомлення радянських газет про прихід до влади генерала Нагіба було сповнене натяків на боротьбу між анг­ лійцями і американцями за вплив на Єгипет. «Правда» писала: «Події в Єгипгі свідчать про те, що американо- англійські імперіалісти не полишили своїх агресивних намірів щодо країн Близького і Середнього Сходу. Колоні­ затори виступають єдиним фронтом проти народів, які ведуть відчайдушну боротьбу за свою незалежність. В той же час імперіалістичні хижаки не мо­ жуть приховати своїх суперечностей в цьому районі, які все посилюються»1. Так само підозріливо поставився Кремль до перевороту Нассера. Рішуча зміна радянських позицій настала гіль- ки 1955 року, з утвердженням влади Микити Хрущова. Цей рік став переломним не гільки в історії Близького і Середнього Сходу. Бандунґська конференція утворила блок «неприєднаних», в якому на чіль­ не місце претендували, зокрема, і Нас­ сер, і Тіто. Керівна роль у «третьому свігі» для такої обдарованої, енергій­ ної і надзвичайно амбітної особистості, якою був Ґамаль Абдель Нассер, озна­ чала першість в арабському свіл, об'єд­ нати який під своїм проводом він мріяв все своє недовге життя. Водночас, під­ вищивши свій авторитет завдяки впли­ ву в блоці «неприєднаних», Нассер рі­ шуче пішов на воєнно-політичний союз із СРСР. В свою чергу Хрущов зробив усе можливе, щоб глибше втягнути Нас­ сера в збройний конфлікт із Заходом. Нассер взяв курс на рішучу воєнну підтримку арабського націоналізму в усіх країнах арабського світу, насампе­ ред на підримку збройної боротьби ал­ жирського Фронту національного виз­ волення за незалежність від Франції, а також на підтримку палестинського збройного опору. Результатом мала стати війна-реванш з повним розгро­ мом єврейської держави і «скиненням євреїв в Середземне море». Водночас у внутрішній політиці Нассер, не порива­ ючи з ісламістами, почав модернізацію суспільства — економічні реформи, на­ ціоналізації, освітну та аграрну рефор­ ми. Тільки 1963 року Нассер створив національно-соціалістичну урядову паргію — Арабський соціалістичний союз. Міркування орієнтації на СРСР ві­ діграли тут певну роль, але у єгипет­ ського соціалізму був власний араб­ ський націоналістичний попередник — паргія «Відродження» («Баас»), утво- Герой Радянського Союзу Гамаль Абдель Нассер 1 Див.: Осипов Г. Пе­ реворот в Єгипте / / Правда. — 1952. — 26 июля. 763 Після першої війни: кордони розділили палестинські поселення. 1949 р. рена в Сірії ще 1947 року. Від початку Баас ставила перед собою завдання створити єдину арабську державу, за­ воювати свободу від колоніалізму та колоніальної психології, тобто колоні­ ального комплексу меншовартості, і по­ будувати єдине арабське соціалістичне суспільство. 1954 року Баас перейме­ новано на «партію арабського соціаліс­ тичного відродження» і того ж року створено в Іраку її філію. Ворожнеча між Дамаском та Багдадом від цього не поменшала. Після першої арабо-єврейської війни ситуація на Близькому Сході надзвичай­ но загострилася. Євреї були вигнані з арабських країн, з Ізраїлю виїхала поло­ вина арабського населення. В.Палестині організовано рух повстанців-ф/даїн/в, бази якого було влаштовано Нассером в Єгипті. Фідаїни — не стільки партизан­ ська, скільки диверсійно-терористична організація воїнів-смертників; фіда'і означає «ті, що жертвують собою», так називали себе колись смертники-ісмаї- літи. З баз у Єгипті фідаїни наносили удари по Ізраїлю, влаштовували дивер­ сії і убивства. Тільки в 1955 році фідаї- нами було убито в Ізраїлі 260 євреїв. Війна за незалежність Ізраїлю не вписувалася в протистояння блоків — спочатку євреям допомагав політично і зброєю Радянський Союз, лейборист­ ський уряд продовжував політику Чер- чілля і більше боявся посваритися з арабами, ніж з євреями. До 1955— 1956 років конфронтація очолюваного Єгиптом арабського світу з Ізраїлем сприймалась як локальна загроза, — всі зусилля Заходу були спрямовані на оборону Сходу від можливого проник­ нення СРСР. Цій меті служив, зокрема, Багдадський пакт, укладений 1955 ро­ ку. З 1955 року єврейсько-арабський антагонізм стає все більш важливим елементом протистояння Заходу і ра­ дянського комунізму. В кінці 1955 року Нассер почав одер­ жувати зброю від Чехословаччини. Ра­ дянський Союз створив Єгипту артиле­ рію, авіацію, бронетанкові сили і флот. В жовтні 1955 року було організовано спільне командування Сірії і Єгипту, а потім і Йорданії. До 1953 року на Си- найському півострові перебував тільки один єгипетський батальйон, а потім Нассер розгорнув тут дві дивізії (од­ на — Палестинська) і бронетанкову бригаду. Назрівала велика «антисеміт­ ська» війна між семітами-арабами і се- мітами-євреями. Допомога Нассера повстанцям Алжи­ ру сприяла Ізраїлю дійти згоди з Фран­ цією. Врешті події почали розвиватися прискореним темпом в напрямку до збройного конфлікту. Нассер заборо­ нив єврейське судоплавство через Су­ ец. США у відповідь не надали Єгипту позики на будівництво Асуанської греблі, і розлючений Нассер націоналі­ зував компанію Суецького каналу. В 1956 році, по суті, велося дві війни проти Єгипту — англо-французька за Суецький канал і ізраїльська за поліп­ шення стратегічних позицій Ізраїля. Спільна акція Англії і Франції політично була агресією, у воєнному відношенні не була узгоджена із Сполученими Шта­ тами і взагалі не мала ясної стратегічної мети, виявившись просто спробою здій­ 764 снити каральну експедицію. Дії англій­ ців і французів були вкрай невдалими, зустріли великий політичний опір у сві­ ті і закінчилися фактично поразкою. Ізраїль наніс превентивний удар в час англо-французького наступу; кампанія почалась 29 жовтня 1956 року з висадки єврейського десанту в глибині Синаю. Війна закінчилася знову блискавичною і повною перемогою євреїв, але наслід­ ки цієї війни психологічно були не таки­ ми болісними для Єгипту, як поперед­ ньої; арабська сторона могла говорити про прразку західних союзників і проте, що своїм успіхам єврейські війська зав­ дячували англо-французькому втручан­ ню. Тим не менш надзвичайно ефектив­ на і ефектна операція військ Ізраїлю на Синайському півострові завдала черго­ вого удару по арабських почуттях. Саме після поразки в Синайській кам­ панії проти Ізраїлю в арабських країнах одна за одною починають приходити до влади військові диктатури. Безпосеред­ нім наслідком загострення антизахід- ницьких і антиєврейських настроїв був переворот 1958 року в Іраку, внаслідок якого Захід безповоротно втратив на­ дійного союзника в арабському світі. Натовп розтерзав прем'єр-міністра Нурі ес-Саїда, король-гашіміт був скинутий, до влади прийшли військові генерала Касема. Через п'ять років військові знову вчинили переворот, і до влади в Іраку прийшла партія Баас на чолі з полковником Арефом. Іншим наслідком воєнної конфрон­ тації стали події в Сірії та Лівані. Єги­ пет спробував взяти під контроль Лі­ ван, але після перших збройних міжет­ нічних конфліктів вслід за зверненням президента Шамуна 1958 року в Ліван вступили американські війська. В лю­ тому 1958 року в Сірії захопили владу баасисти, і Єгипет та Сірія утворили Об'єднану Арабську Республіку — за­ родок вимріяної майбутньої всеараб- ської держави модерністського націо­ нально-соціалістичного характеру. Зрештою, Сірія не витримала братньої любові, і в 1961 році намісник Нассера в Сірії генерал Амер був скинутий, а со­ юз держав розпався. Нассеру лишило­ ся тільки перейменувати Єгипет на Арабську республіку Єгипет. Агенти Нассера убили прем'єра Йор­ данії, король Гусейн ледве вцілів після кількох замахів невідомих терористів і утримався на англійських багнетах. Під прикриттям Єгипту на теренах Із­ раїлю з єгипетських баз діяло кілька бойових організацій палестинських арабів, найбільшими з яких були Фатаг, створена 1959 року Ясіром Арафатом, і Фронт національного визволення Па­ лестини. 1964 року на їх базі та з залу- Бен Гуріон вітає ізраїльських солдат з успіхом операціі-відповіді на сірійському кордоні. 1960 р. Новобранці ОВП у Йорданії. 1970 р. 765 Біля Стіни плачу ченням інших дрібних груп утворено Організацію визволення Палестини (ОВП) на чолі з Агмадом Шукейрі. Розв'язання політичних проблем і досягнення арабської солідарності Нассер знову шукав на дорогах війни. Нова війна спровокована арабською стороною і насамперед Нассером. 1964 року в Каїрі на конференції араб­ ських країн вирішено відвести витоки рі­ ки Йордан, позбавивши Ізраїль води, і визнати ОВП законним урядом Палести­ ни. В Сірію прибув особисто голова Пре­ зидії Верховної Ради СРСР Підгорний з радянськими генералами і обіцяв реор­ ганізацію армії Єгипту і Сірії. 1 вересня 1967 року Конференція арабських країн в Хартумі прийняла три «ні» Ізраїлю: пе­ реговорам, визнанню і миру. Тут керівництвом 00Н була зроблена фатальна помилка — можливо, під впливом антизахідницьких настроїв, що все більше посилювалися в «третьо­ му світі», який мав найбільше голосів Об'єднаних Націй. Генеральний секре­ тар 00Н У Тан на вимогу Нассера вивів війська 00Н із Синаю, де вони перебу­ вали після війни, і 1967 року арабські країни під керівництвом Єгипту розпо­ чали нову війну. Перипелї Шестиденної війни добре відомі. Вона закінчилася новою блис­ кучою перемогою Ізраїлю. Розгром арабських збройних сил був повним, моральна поразка Нассера — абсолют­ ною. Він просився у відставку, був, зви­ чайно, залишений на своєму посту, але через три роки несподівано помер у ві­ ці 52 років. 50—60-л роки були роками найбіль­ шого арабського піднесення і найбіль­ ших надій. В ці роки СРСР надавав арабському націоналізмові найбільшу підтримку; Хрущов вручив золол меда­ лі Героя Радянського Союзу Нассеру, генералу Амеру і Агмеду Вен Белла. Поразка арабських військ 1967 року і смерть Ґамаля Абдель Нассера стали ніби символом провалу модернізації арабського світу через наснажений війною арабський націоналізм. Почав­ ся повільний процес пошуків контаклв окремих арабських лідерів із західною цивілізацією. З іншого боку, в 70-л ро­ ки діяла інерція агресивності. Реван­ шистські настрої не завмерли, а загос­ трилися і набули все більш правої і іс­ ламістської орієнтації; вони постійно підігрівалися новим радянським керів­ ництвом і палестинськими арабськими лідерами і знайшли вираз в новій війні і серії військових переворотів. В Іраку 1968 року стався черговий переворот генерала Агмада Гассан аль- Бакра, що був у Арефа прем'єр-мініс­ тром; новий військовий диктатор про­ вів ряд націоналізацій і взяв рішучий курс на Москву, підписавши 1972 року договір про дружбу з СРСР. Не випад­ ково нова війна проти Ізраїлю спалах­ нула через рік після іраксько-радян- ського договору. В Лівії 1969 року молодий полковник Муаммар аль-Каддафі встановив вій- 766 ськову диктатуру. Це була зміна орієн­ тацій від традиціоналізму до модерніз­ му. Після проголошення 1951 року неза­ лежності Лівії влада перейшла до суфій- ського братства ас-Сануссійа, що вело боротьбу з колонізаторами з початку XX століття. Главою держави став ко­ роль Ідріс, регіональні установи очоли­ ли иіаілхп-мукаддамун, призначувані главою братства. Держава лівійських суфіїв була типовою консервативною теократією. Запроваджено було сувору ізоляцію мусульман від невірних, було проголошено, що правовірний не може жити в країні, де іслам не є пануючою релігією. Екстатичний зікр спочатку бу­ ло заборонено, потім дозволено еле­ менти зікра, запозичені з інших братств. Режим Каддафі був і залишається світ­ ською диктатурою, хоча не протиставить себе ісламу та ісламізму. Після перево­ роту Каддафі почав із пропозицій Нас- серу створити об'єднану арабську дер­ жаву, однак, до цього справа не дійшла. Режим Каддафі вважається одним із найбільш тотальних і диктаторських у світі. Цікаво, що полковник виявив схильність до політичної теорії і написав обґрунтування своєї владної системи («Зелену книгу», або «Третю Всесвітню теорію») в трьох частинах: «Розв'язання проблеми демократії», «Розв'язання еко­ номічної проблеми (соціалізм)» і «Сус­ пільний аспект Третьої Всесвітньої тео­ рії»). Що стосується «проблеми демокра­ т і, то тут Каддафі повторив критику представницької демократії, розвинуту Марксом епохи Паризької комуни і Лені­ ним літа 1917 р., і резюмував свою прог­ раму в такий спосіб: «Народні комітети, що керують галузями громадського гос­ подарства, відповідальні перед первин­ ними народними конгресами, які визна­ чають їх політику і контролюють вико­ нання. Тим самим управління стає народ­ ним, народним стає контроль, втрачаєть­ ся віджиле визначення демократії, яке говорить, що демокраля — це КОНТРОЛЬ НАРОДУ НАД УРЯДОМ, і на його місце стає правильне визначення, яке проголо­ шує, що ДЕМОКРАТІЯ - ЦЕ НАРОДНИЙ САМОКОНТРОЛЬ»1. Формула заміни на­ родного контролю над урядом «народ­ ним самоконтролем» надзвичайно наїв­ на порівняно зі старими європейськими ультралівими доктринами, але вона від­ вертіше, ніж гасла «держави-комуни», усуває народ від контролю над всемогут­ німи силовими органами, промовчуючи про «загальне озброєння народу». Найменш зацікавлений у розвиткові конфлікту з євреями був йорданський король. Він ішов на участь у воєнних діях дуже неохоче, але все ж під тиском антиєврейських настроїв боявся проя­ вити себе «поганим арабом». Початок нової війни був зв'язаний з конфліктом палестинців з властями Йорданії. Внас­ лідок еміграції арабського населення Палестини в Йорданії початку 70-х ро­ ків араби Йорданії становили 44,3 %, араби-біженці з Палестини — 53 % на­ селення2. Палестинські табори стали джерелом неспокою і агресії. В 1970— 1971 роках, спираючись на бедуїнів, король Гусейн безцеремонно вигнав палестинців до Лівану, чим закінчилась антиєврейська йордано-палестинська солідарність. Саме в пам'ять про репре­ сивний акт йорданського короля Ара­ фат назвав терористичну організацію Лівія. Геть парламенти! Демократія — це народний самоконтроль! Полковник Каддафі веде засідання Народного комітету 1 Каддафи Муамар. Зеленая книга. — М., 1989. — С. 46. 2 Див.: Брук С.И. На­ селение мира / Эт- нодемографичес- кий справочник. — М., 1981. — С. 434. 767 Ізраїльські солдати йдуть вулицями старого Єрусалима з портретом переможеного короля Йорданії. 1967 р. «Чорний вересень». Вигнання палес­ тинських біженців до Лівану наочно показало, що справжнім джерелом ан- тиєврейських настроїв в арабському свігі є не співчуття до нещасних втіка- чів-арабів, внаслідок війни позбавле­ них батьківщини і приречених на жа- люгідйе існування в таборах біженців, а загальна і не дуже адресно окреслена ворожість до чужинців, що усвідомлю­ ються винуватцями всіх бід. За підра­ хунками єврейських авторів, розв'язан­ ня проблеми палестинських біженців вимагало б суми, яку арабський світ одержує від продажу нафти впродовж одного дня. Приблизно таку суму знай­ шли власті Ізраїлю для розв'язання проблеми єврейських біженців. Араб­ ські політичні лідери виявилися-дос- татньо черствими і нещирими. Чим пояснюється військова слабкість арабських держав, що так безсумнівно виявилася в трьох війнах? Звичайно, це був конфлікт європейської за культур­ ним рівнем єврейської армії і нації, що вела війну не на життя, а на смерть з ар­ міями нижчого загальнокультурного рівня, лише поверхово модернізовани­ ми і позбавленими таких глибоких сти­ мулів до самопожертви. У війні за неза­ лежність єврейські війська проявляли головним чином тактичні переваги, ос­ кільки бойові дії в основному планува­ лися і здійснювалися лише на рівні ро­ ти — батальйону, тобто в рамках окре­ мого бою (бригадна операція «Нахшон» здійснена за наполяганням Бен Ґуріо- на). На рівні окремого бою ізраїльські війська мали переваги, що були наслід­ ком як кращої загальноосвітньої підго­ товки сержанлв і офіцерів, їх здатності проявляти ініціативу і імпровізувати на полі бою, так і готовності мас іти на найбільшу самопожертву, оскільки по­ разка означала загибель усім. Як ко­ мандири Червоної Армії в роки грома­ дянської війни, єврейські офіцери і сержанти ішли в бій попереду своїх під­ розділів. Араби воювали хоробро, але офіцери, в тому числі вищі, нерідко ви­ являли легковажність і нездатність про­ рахувати наслідки своїх дій, а про сол­ датську масу можна сказати, що далеко не вся вона була охоплена тим націона­ лістичним ентузіазмом, який наснажу­ вав лідерів. Починаючи з 1956 року, єв­ рейське командування реалізує страте­ гічне планування з далекими непрями­ ми цілями, чого арабські командири ро­ бити не вміли. І чи не найважливішою рисою араб­ ського командування, яка уміло вико­ ристовувалася євреями, виявилася пов­ на неузгодженість дій армій «націй-дер- жав», кожна з яких переслідувала свої власні інтереси. Тут виявлялися, звичай­ но, і деякі цивілізаційні особливості, — амбітність і недициплінованість араб­ ських еліт, — але не можна не бачити основного фактора: військово-політич­ ною реальністю виявилася не арабська солідарність, а окремі інтереси єгипет­ ської, йорданської, сірійської, іракської «націй-держав». Це давало можливість Ізраїлю вільно маневрувати і розбивати армії арабських держав поодинці. Війна «Судного дня» 1973 року не бу­ ла такою безумовною перемогою Ізраї­ лю, як Шестиденна війна 1967 року, але євреї все ж продемонстрували здат­ ність протистояти озброєному араб­ 768 ському націоналізму. І тут сталося те, чого найбільше боявся Радянський Со­ юз. З антиізраїльської коаліції випав основний її член — Єгипет. Спадкоємець Нассера Ануар Садат, один із чільних діячів спілки офіцерів, учасник всіх війн проти євреїв, переко­ наний арабський націоналіст із мину­ лим, відзначеним співпрацею з німець­ кими нацистами, зробив рішучий крок до Заходу і миру з Ізраїлем. 1977 року він приїхав до Ізраїлю з місією арабо- єврейського примирення і підписав перший мирний договір, що зробив пролом у арабській «антисемітській» солідарності. За це 1978 року він (ра­ зом з Беґіном) одержав Нобелівську премію миру, а через три роки убитий ісламськими терористами — спадкоєм­ цями єгипетських «Брагів-мусульман». Поворот Єгипту до західних орієнта­ цій і розрив військового співробітниц­ тва з СРСР був важким ударом по араб­ ському націоналізму. ОВП разом із Сі­ рією спробували в Лівані компенсувати цю поразку. Тут 1976 року ОВЛ було зроблено спробу здійснити «націо­ нально-визвольну революцію», спира­ ючись на палестинців, вигнаних сюди з Йорданії. Як ще тоді повідомляли ра­ дянських комуністів закриті матеріали ЦК КПРС, Брежнєв і радянські керівни­ ки до цих планів арабських екстреміс- гів поставилися без ентузіазму, але Арафат (що став лідером 00П у 1964 ро­ ці) і сірійці запевняли, що переворот удасться без великих труднощів. В ре­ зультат* спалахнула тривала і надзви­ чайно кривава міжетнічна війна в Ліва­ ні, яка вщент зруйнувала цю країну і закінчилась протекторатом Сірії. Нас­ лідком війни стала організація баз в Лівані для диверсійно-терористичної діяльності ОВП на терені Ізраїлю і без­ ліч збройних конфліктів з Ізраїлем з цього приводу. Сірія, в якій в результа­ ті безконечних змов військових 1970 року встановилася тверда диктатура колишнього офіцера-льотчика Гафеза Асада, зайнялася переважно своїми власними амбітними національно-дер- жавними планами і більше конкурува­ ла з іракськими баасистськими браття- ми по партії, ніж думала про євреїв. Одночасно від активної антиєврей- ської позиції відмовився король Йор­ данії Гусейн. Це фактично вибивало з рук ворогів Ізраїлю найнебезпечнішу зброю — адже з йорданських позицій біля Єрусалима обстрілювалася вся те­ риторія Ізраїлю аж до Середземного моря, і в час війни далекобійні гармати арабів-йорданців обстрілювали столи­ цю Ізраїлю Тель-Авів. Підбиваючи підсумки цим конспек­ тивним історичним екскурсам, можна окреслити арабську трагедію другої по­ ловини XX століття. Ця трагедія полягає зовсім не в бо­ лісних ударах Ізраїлю, не в американ­ ських чи радянських підступах і не в економічному занепаді регіону, хоча все це мало місце і служило каталізато­ ром подій. Щодо економіки, то, за ви­ нятком Леванту і Сірії, а також західно­ го приатлантичного Магрібу, всі араб­ ські країни більшою чи меншою мірою розробляли нові відкригі родовища нафти і мали від цього величезний зиск. Прибутки від нафтового дощу В таборах біженців Сабра і Шатіла ліванські бойовики- християни на очах у ізраїльських військових убили сотні цивільних палестинців. Шарон подав у відставку з поста міністра. 1982 р. 769 В Палестині поча­ лась інтіфада — повстання підліт­ ків і молоді, озброє­ них камінням. 1987 р. дозволяли утриматися на плаву кон­ сервативним режимам, які за інших умов не витримали б темпів XX століття. Арабська трагедія полягає в невдачі спроб енергійно і швидко прорватися з глухих околиць цивілізації до гідних позицій у світі. Ціна, яку заплачено за успіхи, іноді була незмірно високою, а подекуди настільки несумірною з до­ сягнутим прогресом, що реальною пер­ спективою виявилася повна соціальна катастрофа, падіння в безодню реакції і хаос «простору смергі». В арабських країнах, що одержали державну незалежність після Другої світової війни, прагнення вирватися з середньовіччя і модернізувати політич­ не, економічне і культурне життя стри­ мується насамперед власними традиці- оналістськими силами, міцно прив'яза­ ними до давньої релігійної культури і глибоко укоріненими у масових звичаях повсякденного життя. Подекуди, однак, ці традиціоналістські сили спроможні стати на досить ефективний шлях обе­ режної модернізації та консервативно­ го реформаторства. Загалом модерніст­ ські тенденції утворюють амальгаму з примітивними формами і породжують або сильні життєспроможні конструкції, або дивовижних і жахливих соціальних монстрів. Найстрашніше в історії — це поєднання волохатої моральнісної ди­ кості з новітніми технічними досягнен­ нями і високими соціальними техноло­ гіями. Такі провалля в безодню сучасно організованого «простору смерл» ми бачимо і в європейській, і в ісламській, зокрема в арабській, культурній історії XX століття. Історія арабського націоналізму (чи арабських націоналізмів) демонструє подекуди його безпосередній зв'язок з фашизмом, і виникає спокуса «вивес­ ти» сучасний арабський радикальний рух із нацистсько-фашистських коре­ нів. Хоча взаємні симпалї арабських націоналістів та німецьких нацистів не були випадковими, було б великою по­ милкою ототожнювати ці суспільні фе­ номени. Арабський націоналізм, як ра­ ніше націоналізм індійських чи іран­ ських радикалів, насамперед орієнто­ ваний проти старих колоніальних дер­ жав; він продовжує традиції молодо­ турків та інших національних рухів епохи першої світової війни, що покла­ далися на Німеччину як ворога Англії та Франції. Такою ж мірою його спадко­ ємці в другій половині XX століття орі­ єнтувалися на СРСР як ворога Заходу. Більше того, модерністський араб­ ський націоналізм має протилежні по­ рівняно з нацизмом соціальні орієнта­ ції. Якщо нацизм, італійський фашизм, іспанський радикальний консерватизм Франко, центрально- і східноєвропей­ ські союзники держав Осі глибоко кон­ сервативні і орієнтовані не на модерні­ зацію, а на збереження існуючого ладу через «відродження глибинних праос- нов» національного існування, то ан­ тиклерикальний авторитаризм турець­ кого націоналіста Кемаля Ататюрка, не так виразно і не завжди — авторитарні режими арабських націоналістів XX століття намагаються використати дер­ жавне насильство для рішучої європеї­ зації принаймні певних секторів життя своїх суспільств, хоч би якою антиза- 770 хідницькою і ісламістською ідеологією це прикривалося. Сгівен Дедал у ірландця Джойса гово­ рить: «Історія — це кошмар, від якого я прагну пробудитися». Спроби прорвати­ ся крізь історію інколи приносять ре­ зультат, як вдала хірургічна операція; але ж не забудемо, що це — операція, яку хворий робить над собою сам. В араб­ ській історії більш успішним виявився досвід консервативного реформізму, прикладом чого може бути діяльність ма­ рокканського короля Гассана I I. Загалом на деяку культурну модернізацію пішли навіть традиціоналістські режими Ара­ війського півострова, яким найбільш по­ везло в нафтодобугку, особливо Катар. Радикальна модернізація вимагає авто­ ритарної влади, а вона легко втрачає цілі і орієнтири і перетворюється на одвічно знайомий зульм. Копіювання західних лі­ берально-демократичних технологій на Сході небезпечне, тому що організм мо­ лодої демократії податливий щодо ко­ рупції і розкладу. Врешгі все часто кінча­ ється соціальним колапсом, і стомлене суспільство, не знайшовши розв'язання пекучих проблем, провалюється у фрус­ трацію і бездонний фундаменталізм. Трагедія арабського модернізму поля­ гала в тому, що він не знайшов інших шляхів мобілізації націй і утвердження солідарного суспільства, крім ідеологіч­ но мотивованої війни. Війна з єврей­ ською державою була, здавалося б, най­ простішим засобом піднести національ­ ну активність молодих державних утво­ рень. На перевірку виявилось, що успіш­ ну війну вести вони не можуть, а взагалі ідеологічна антиєврейська війна є ілю­ зорним способом утвердити ілюзорну ідеологію. Не існує таких загальноараб- ських інтересе і цінностей, яким би слу­ жила перемога над Ізраїлем. Практика війни це негайно виявила. Утвердження арабської культури можливе або як «від­ родження арабськості», на ділі — рес­ таврація старовинного культурного ото­ чення ісламу, і тоді це справа не модер­ ністів, а середньовічних ісламістів-тра- диціоналістів; або як новітня і цілком су­ часна реалізація арабських традицій, ближча до «ренесансного» смислу слова «відродження» і спроможна увібрати досвід Заходу; і тоді потрібен розквіт мо­ дерних культур у просторі націй-держав, а не апеляція до коренів арабської спіль­ ноти. Внаслідок амбітних спроб прорва­ тися до історичної величі через віднов­ лення утопічної арабської наддержави було зруйновано л зв'язки з європей­ ським світом, які наснажували культурне піднесення арабських народів, — як че­ рез Левант, так і через Алжир. В сучасному арабському суспільстві існує чимало приводів для відчаю і фрустрації, що обезвладнюють широкі маси людей і перетворюють їх на зна­ ряддя невеликих активних груп. Насам­ перед це, зрозуміло, економічний застій і масове безробіття в багатьох араб­ ських країнах, до того ж безробіття мо­ лоді — в арабському свігі через багато­ дітність сімей молодь, переважно нев- лаштована, становить чи не половину суспільства. Особливо гостро безпер­ спективність відчувають палестинці, що живуть у нелюдських умовах в таборах біженців. Але, як не раз зазначали євро­ пейські спостерігачі, самими лише еко­ номічними чинниками не пояснити того становища, в якому опинився арабський світ, тим більше, що значна частина кра­ їн тут має величезні нафтові доходи. На арабів тисне історія, свідомість то­ го, що колись араби були серцевиною найвищої на той час світової цивілізації, розквітлої в мамлакаталь-іслам. На ара­ бів тисне і новітня історія — недавній провал надій на панарабське відро­ дження в єдиній державі, надій, що ба­ гатьох заворожили в епоху Нассера. Не­ нависть до колоніального минулого спрямовується не лльки на колишніх єв­ 771 1973 р. Війна Судного Дня. Міністр оборони Ізраїлю Моше Даян (з пов'язкою на оці) і генерал Аріель Шарон (із забинтованою головою) вітають переможців Палестинський бойовик Палестинські діти в тренувальних таборах ропейських панів, а й на сам принцип поділу арабського світу державними кордонами, встановленими християн­ ськими державами-завойовниками. Але найбільше на арабів тиснуть влас­ ні державні утворення, що більшою чи меншою мірою мають автократичний і деспотичний характер. Серед десяти країн з найгіршим у світі станом демок­ раті, за результатами моніторингу «Фрі- дом гауз» у грудні 2001 р., знаходились Ірак, Лівія, Саудівська Ааравія, Судан і Сі­ рія. При цьому підсумкова доповідь «Свобода у світі» підкреслила, що порів­ няно з 70-ми роками, коли з'явилися оз­ наки демократичного пожвавлення, за­ гальне становище з демократичними свободами в арабському свігі значно по­ гіршилося. У традиційних суспільних структурах не знайшлося противаги тенденціям до концентрації та посилення влади, — трибальна солідарність гільки полег­ шує конфлікти і надає спалахам нена­ висті особливої легкості. В результаті всі держави, як традиціоналістські, так і модернізаторські, ковзають до стану необмеженої диктатури, що спирається на таємну поліцію (мухабарат) та вій­ ськову силу, всередині якої особливу роль відіграє преторіанська гвардія, згуртована переважно на племінних засадах. Утворюється і все більш роз­ ширюється прірва між народом і авто­ ритарною верхівкою, і її заповнюють консерватори-клерикали. Так, в Єгипл після того, як він став союзником США, з'явилось близько 40000 незареєстро- ваних мечетів. Навіть модернізаторські режими змушені за підтримкою зверта­ тися до найреакційнішого духовенства і закривати очі на його демонстратив­ ний антиамериканізм (в тому ж Єгипл). Чималу роль у духовних орієнтаціях арабського світу відіграє безпринципна політика Заходу, який підтримує «своїх мерзотників» тоді, коли це йому вигід­ но. ЦРУ здійснило переворот проти уря­ ду доктора Мосаддика в Ірані 1953 р., спираючись на реакційних кліриків з Хома, які погім очолили антиамерикан- ську ісламську революцію в 1979 році. Через два роки американці у війні про­ ти Ірану таємно підтримали нового іракського диктатора Саддама Гуссейна. Про підтримку американськими сило­ виками ісламських фундаменталістів, в тому числі «аль-Каіда» Усами бін Ладе­ на, в Афганістані у війні проти Радян­ ської Армії, не варто і говорити. Арабський світ показав, що він може знайти вихід із глухого кута агресивно­ го націоналізму: лідери арабського авангарду — Єгипту — повернули до ліберального реформування суспільс­ тва попри шалений опір фундамента- лістів, готових на все задля традиціона- лістської міфології. Той же арабський світ дав приклади деградації модер­ ністської авторитарної влади до фа­ шистських параметрів. Так можна ок­ реслити іракський режим Саддама Гу­ сейна, що прийшов 1979 року до влади з твердим наміром розв'язати всі проб­ леми на шляхах авантюрного балансу­ вання на грані війни. Війна проти кур­ дів, що повстали 1974 року, стала від­ вертим геноцидом, в якому 1988 року для поголовного звірячого винищення всієї курдської людності від боєздат­ них мужчин до дітей, жінок і стариків Саддам Гусейн використовував усі за­ соби, включаючи хімічну зброю. 772 Жертви теракту 14 лютого 2001 р. на перехресті Азур Війна Іраку проти Ірану, що розпоча­ лася через рік після приходу Саддама Гусейна до влади в Іраку і аятолли Хо- мейні в Ірані і тривала майже десять літ, мала риси сутички арабського мо­ дернізму з ісламським традиціоналіз­ мом: в Іраку, населення якого наполо­ вину суннітське, наполовину шиїтське, солідарність можлива гільки як дер- жавно-національна, а не релігійна, тоді як Іран міг розраховувати на релігійну солідарність свого народу і підтримку іракських шиїтів. Хоча перемога ісла­ містів в Ірані відкрила епоху глухого і реакційного фундаменталізму, його су­ перник був нічим не вищий за своїми засобами, цілями і ідеалами. Повернення на цілі історичні епохи назад задля «очищення» основ іслам­ ської спільноти — це вже не стільки арабська сучасність, скільки дітище глибокої провінції ісламського світу. Такої, як Афганістан, розорений і зруй­ нований вщент, доведений до остан­ ньої межі громадянською війною. Можна твердити, що основна небезпе­ ка людству, найстрашніший монстр, утво­ рений комбінацією примітивної архаїч­ ності з модерними технологіями, — не стільки в арабському модернізмі, навіть виродженому до фашистської екстреми, скільки в агресивних фундаменталіст- ських рухах, сполучених із сучасною тех­ нологією. Тому що саме фундаменталізм здатен привести в рух найтемніші інстин­ кти натовпу, черні. Негативні цінності реалізуються в ненависті до всього «чу­ жого», в шалі, що застилає очі. В недер­ жавному тероризмі ця ненависть навіть сильніша, ніж в державному, тому що ґрунтується на щирих неформальних за­ садах екстатичного антиструктурного ру­ ху. З жахів війни виріс сатанинський кошмар безмежного терору, що звиває свої гнізда в найтемніших закутках арха­ їчних світів і використовує найсильніші і найновітніші механізми убивства. Місце фашизму, подоланого цивілі­ зацією в першій половині століття, зай­ має як загроза життєвим основам су­ часної культури тупий і безжальний глобальний тероризм. Мета терориз­ му — не убивства самі по собі, осмис­ лені як воєнні цілі або безглузді як во­ 773 Вибух на ринку Махане Єгуда в Єрусалимі гонь по площах. Тероризм має на мел руйнування обстановки безпеки і ком­ фортності, яка створюється цивілізаці­ єю. Провал у простір без моральнісних оцінок і правових, освітніх, медичних, господарських гаранлй життєдіяльнос- л кожної особистості — члена спіль­ ноти і суспільства, — є найжахливішим явищем, яке не раз у XX столітл пере­ живало людство в різних місцях плане­ ти, в тому числі дуже цивілізованих. Розвій, цивілізації породжує все вищу комфортність життя, але ціною все більших технічних і соціо-культурних ризиків; він формує надзвичайної сили конструкції, як технічні, так і соціальні, у яких завжди є вразливі місця, «точки найбільшого ризику». І виявляється можливим використовувати ці «точки ризику» для вбивчих і згубних цілей, навіть спираючись не на державну ма­ шину війни, а на індивідуальну «точко­ ву» агресію. У зв'язку з цим особливого значення набуває проблема самопожертви. Уже в перший рік XXI століття пролунали вибухи в Нью-Йорку, що перевернули свідомість усього цивілізованого світу. Реакція помсти якось перешкодила зрозуміти основну проблему: спромож­ ність традиціоналістського світу на ба­ зі ідеології ісламського фанатизму пос­ тачати достатню кількість технічно ос­ вічених і підготовлених молодих лю­ дей, що свідомо йдуть на самогубство в ім'я загибелі урбаністичної західної цивілізації з її ліберальними принци­ пами. Без ідеології камікадзе світу тем­ ряви нічого було б протиставити урба­ ністичній технічній цивілізації — тому що старанно прикрил ризики, створю­ вані неймовірним розвитком науки, можна перевищити лльки діями зовсім без ризику. А за культурними фанати- ками-одинаками, здатними влучити в болючу точку з упевненістю, що заги­ нуть, тобто без ризику, стоять і кричать 774 мільйонні натовпи темних людей, спов­ нених лєї ж озлобленої готовності. Сутичка Заходу і Сходу в критичних точках набула в XX столітл зловісного характеру, виявивши безодні, які роз- верзаються під всякими цивілізація­ ми — як західною, так і ісламською. Звичайно зазначають лише гостроту проблеми припустимих меж радикаль­ ності суспільних перетворень, «проб­ лему Достоєвського» — проблему мо­ ральних меж революційного насильс­ тва. Ісламська цивілізація сьогодні ставить перед людством дві інші спо­ ріднені проблеми: проблему припусти­ мих меж консерватизму і проблему культури смерті і самогубства. Якщо не мати на увазі той спеціаль­ ний смисл слова «консерватизм», який йому надав Карл Маннгайм і який рад­ ше належить до європейського консер­ вативного реформаторства, то слова- характеристики «консервативний» та «традиціоналістський» мають відобра­ жати особливу функцію суспільних структур — функцію забезпечення без­ перебійної трансляції соціально-куль- турної спадщини від покоління до по­ коління. В цьому полягає історичне виправдання консерватизму як умо­ настрою чи політичної сили, що забез­ печує дію традиції, необхідної для існу­ вання суспільства Модерну так само, як і так званих «традиційних суспільств». Однак, консерватизм і традиціоналізм не є просто каналом, що пропускає з минулого в сучасне і майбутнє відпо­ відні цінності. Він є радше цензором чи фільтром, що встановлюється досить довільно і активно вибирає з минулого те, що потрібне сучасним політичним та культурним силам, а то й окремим полі­ тичним лідерам. В тому граничному ви­ падку, який ми називаємо фундамента- лізмом, активний відбір традицій має наслідком такі радикальні соціально- політичні зміни, які можна б назвати революційними, якщо відновлення ста­ ровини можна вважати революцією. Принаймні ми говоримо про ісламіст­ ську революцію в Ірані 1979 року, гли­ боко консервативну за своїми ідеала­ ми. Консерватизм, таким чином, може бути не меншою мірою руйнацією, дес­ трукцією, ніж радикальний революцій­ ний ультралібералізм і соціалізм, за­ лежно від «розмірів» фільтру і його спрямованості в л чи інші закутки ми­ нувшини. Іншою стороною справи є культура смерл, яка притаманна кожному сус­ пільству. Йдеться саме про культуру, а не медичний факт, — культура' смерл в усіх суспільствах лльки ґрунтується на факті конечності індивідуального життя в усьому світі живого і його призначен­ ні для вищої цінності — підтримки віч­ ності роду (популяції) і (біологічного) виду. Цей факт осмислюється в культурі спочатку як міфологія жертви і самопо­ жертви. Кожне суспільство створює свою культуру «жертви в ім 'я...», куль­ туру принесення в жертву як ворогів, так і «своїх» і самого себе. Найпримі- тивніший вияв цієї культури — уявлен­ ня про те, що загибель на полі бою без­ посередньо веде до безсмертного бла­ женства (від Валґалли давніх германців до безсмертя японських камікадзе і раю для ісламських шехідів). Високоін- дивідуалістична культура Західного зразка неспроможна відроджувати ар­ хаїчні уявні перенесення смертного ін­ дивіда в суперіндивідуальний «вічний» життєвий простір. Чим компенсує циві­ лізація втрату найпримітивніших куль­ турних способів стати вище інстинктив­ ного страху смерті, покаже майбутнє. Євреї: в Ізраїлі і поза Ізраїлем 14 травня 1948 року стало однією з дат, що символізують великі події світо­ вої історії. Утворення єврейської дер­ жави на історичних єврейських землях радикально змінило співвідношення на­ цій в країнах європейської цивілізації: євреї перестали бути винятковим і особ­ ливим «народом-космополітом», наро­ дом, позбавленим батьківщини, що жи­ ве, за висловом Маркса, в порах чужого суспільства, — вони стали нацією «як усі». Щоправда, з непомірно численною діаспорою, але все ж із своїм держав­ ним осердям і з соціально різноманіт­ ним складом народу, що крім традицій­ них представників ґетто — лихварів і жебраків, музик і шинкарів, кравців і торгівців голками та подібним дрібним крамом — включав тепер власних селян і робітників, генералів і сержанлв, про­ фесорів і студентів. Створення єврей­ ської держави і єврейського суспільства в Ерец Ісраель є актом історичної твор­ чості, можливим лльки в «епоху модер­ ну», коли великі повороти в історії здій­ снюються поза рамок традиції, волею і розумом, за мірками майбутнього, а не сліпо пристосовуючись до минувшини. Вольовим рішенням, що визріло у вели­ ких масах народу євреїв впродовж бага­ тьох років, було ніби зшито краї порож­ нього, бездержавного періоду ґолуту — двохтисячолітнього проміжку єврей­ ської історії, повернено євреїв до їх втраченої землі, загубленої держави і забутої стародавньої мови. Сьогодні, виходячи з факту уже півві­ кового існування держави Ізраїль, без- Нестабільність на Близькому Сході — відгомін Голокосту 775 Давід Бен Ґуріон проголошує утворення держави Ізраїль. 30 травня 1948 р. глуздо, здавалось би, повертатися до обговорення єврейської дилеми — ви­ окремлення чи асиміляція, «їхати чи не їхати». Антисемітам, для яких стандар­ том образу єврея залишається «затру­ шений» мешканець містечкового ґетто, небезпечний своїм підозрілим багатс­ твом або зневажаний через свої злидні, сухоти і покірливість, тепер треба якось сприйняти єврея — хороброго воїна і працьовитого землероба. Лю­ дям юдофобської породи, правда, нічо­ го не втокмачиш, бо їх злобність ірраці­ ональна, але нікуди дітися: те, що було проголошено в деклараціях на зорі су­ часного європейського суспільства, — рівність євреїв з неєвреями, — оста­ точно набуло рис реальності тоді, коли євреї створили і захистили із зброєю в руках свою власну державу. І все ж проблеми залишаються. Мож­ на навіть твердити, що старі єврейські національні проблеми, такі болючі і так безконечно багато разів дискутовані, постають по-новому і не менш болюче і гостро. Насамперед ілюзією було б вважати, що розв'язана дилема «виокремлення чи асиміляція». Утвердження держави Ізраїль, безу­ мовно, показало, що виокремлення єв­ рейства з європейського суспільства зіграло свою велику прогресивну роль не тільки для євреїв, але й для неєвре- 776 їв. Воно послабило позиції антисемі­ тизму, а антисемітизм — це нещастя для «своїх» націй не менше, якщо не більше, ніж для євреїв. В Ізраїлі пере­ важає навіть позиція, згідно з якою ан­ тисемітизм — це проблема не євреїв, а тих націй, що на нього хворіють. Дій­ сно, тиск антисемітів на здорову части­ ну власного національного суспільства можна порівняти хіба що з деморалізу- ючою роллю полювання на відьом у єв­ ропейському Середньовіччі. Антисемі­ тизм, як ніяка інша ксенофобія, сприяє народженню страхітливих кентаврів, де в єдину амальгаму поєднані сили тех­ нічного розуму із силами ірраціональ­ ного безумства. Але поголовний виїзд євреїв до Ізра­ їлю і неможливий, і небажаний ані для всіх євреїв, ані для їх «країн проживан­ ня», або, краще сказати, батьківщин. В сьогоднішній єврейській літературі, а за нею — в доброзичливо до Ізраїлю налаштованій культурно-політичній лі­ тературі інших націй переважає гнівне і викривальне ставлення до так званих «асиміляторів» — єврейських діячів, що були прихильниками розчинення єв­ реїв у чужому національному середови­ щі. Та утворення єврейської держави не зняло проблеми асиміляції євреїв. Так, наприкінці XX століття в світі жило близько 14 млн. євреїв, в тому числі в Ізраїлі — 4,3 мільйона. В Сполучених Штатах євреїв значно більше, ніж в Із­ раїлі, — 6 мільйонів. Єврейська ситуа­ ція дуже нагадує ірландську. Бідніша і недостатньо інтегрована в американ­ ське суспільство частина євреїв живе своїми єврейськими спільнотами, сот- типііїез, — але заможніша і культурні­ ша, власне американська (якщо до того ж ще й не в першому поколінні) части­ на безперешкодно інтегрована у відпо­ відні соціальні прошарки, найбільш на­ дійно — в еліту. Ці люди можуть давати пожертви на єврейські справи і взагалі більш чутливі до єврейських проблем поза Америкою, ніж інші американці, — але вони залишаються стовідсотковими американцями. Вони не приїдуть жити в Ерец Ісраель. Чи можна говорити в цих випадках про «зраду» американських євреїв-асиміляторів? Негативне ставлення до «асимілято­ рів» суперечить ліберальним приципам західної цивілізації. Засновники сіо­ ністського руху, зокрема Макс Нордау, підкреслювали, що принцип рівності євреїв з неєвреями був проголошений у XVIII столітті французами, а не євре­ ями, які ніколи не боролися у Франції за свою рівноправність: це було пот­ рібно французькому лібералізму з його ІіЬеііб, бдаШ , $гаЬеті№, а не євреям. Але національна рівноправність дійсно необхідна суспільству західного зразка для реалізації принципів свободи, рів­ ності і братерства, бодай в пом'якшено­ му варіанті — свободи, справедливості і солідарності. І єврейський вихід із європейської історії, якби він навіть був можливий, не може і не повинен іти через заперечення основних ідей демокралї. Європейське поняття політичної нації означає однакову і рівноправну інтегра­ цію всіх етнічних груп до політичного процесу, оскільки сувереном держави в демократичному суспільстві є народ як множина всіх її громадян. В тому числі євреїв «за походженням». Чи повинні ми при цьому питати кожного громадя­ нина, хто він «за походженням»? Як і релігія, в демократичному суспільстві залишаються особистою справою гро­ мадянина (тобто члена політичної нації, політичного француза, поляка, українця тощо) світоглядні, культурні і політичні симпатії і антипатії. Отже, французом, поляком і українцем залишається ко­ жен, в тому числі еврей, який вільно об­ рав своє французьке, польське чи укра­ їнське громадянство. Відмова від цих принципів є зрадою ідеалів свободи, а визнання їх є те саме «асиміляторство», проти якого так рішуче протестують єв­ рейські і неєврейські автори. «Асиміляторство» в сучасних демок­ ратіях набуває ще більш витонченого характеру, ніж це задекларовано в лі­ беральних принципах: політична націо­ нальна спільнота неминуче полікуль- турна (в радянській традиції це зву­ чить інакше — народ, в тому числі ук­ раїнський народ, багатонаціональ­ ний). Як показала практика, особливо практика тих європейських держав, що позбулися єврейського населення в ре­ зультаті голокосту і пізніших еміграцій до Ізраїлю, національна монокультур- ність (національна однорідність наро­ ду, в нашій термінології) створює гірші, бідніші передумови для культурного буття, ніж полікультурність. Голландці і австрійці скаржаться, що по війні зник­ ли єврейські анекдоти, і життя стало прісним. Нації європейського культур­ ного кола не зацікавлені ні в ґетто, ні в «національній чистоті і однорідності» — вони схильні підтримувати систему з різних відкритих національних осеред­ ків всередині свого цілого (своєї полі­ тичної нації). Це ще більше заохочує українського громадянина єврейських культурних орієнтацій називати і вва­ жати себе «українцем єврейського по­ ходження». В певному розумінні це — прискорений шлях повної або частко­ вої асиміляції; прискорений, оскільки він не вимагає відмови від «походжен­ ня» і навіть «належності», залишаючи людину інших культурних коренів ін­ тегрованою до вищої, елітарно-профе­ сійної сфери домінуючої національної культури і сфери державно-національ­ них політичних інтересів. Зрештою, справа з моральної точки зору досить проста. В спілкуванні між собою люди можуть бачити один в од­ ному насамперед представників інших 777 1 Сборник междуна­ родных договоров. Универсальные до­ говоры ООН. — Н.-Й.; Женева, 1994. — Т. 1. груп, зокрема тих, яких вони самі собі не вибирали і до яких належать «за по­ ходженням» (від народження). Між особистостями в такому випадкові сто­ ять перегородки у вигляді ознак соці­ альних груп (класів, станів, каст, націй, племен, рас, статі тощо). Така система відносин породжує дискримінацію, яку в загальному випадку називають расо­ вою. В Міжнародній конвенції про лік­ відацію всіх форм расової дискриміна­ ції (прийнята і відкрита для підписання і ратифікації резолюцією 2106 А (XX) Генеральної Асамблеї 00Н від 21 грудня 1965 року) говориться: «...вислів «ра­ сова дискримінація» означає будь-яке розрізнення, виключення, обмеження чи перевагу, засновану на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національно­ го чи етнічного походження, що мають на мегі чи наслідком знищення або при­ меншення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах права лю­ дини і свобод в політичній, економіч­ ній, соціальній, культурній або будь- якій іншій областях громадського жит­ тя»1. Суспільство без расової дискримі­ нації, в «порах» якого живуть євреї, по­ винне відкривати їм всі л культурні го­ ризонти, які відкриті і для інших груп, не може обмежувати їм доступ до жод­ ної із сфер діяльності і взагалі запиту­ вати, єврей ти чи не єврей. В цьому шляхетному розумінні слова асиміляція євреїв в цивілізованому суспільстві не­ минуча і прогресивна. Вихід із ситуації дискримінації може бути різним. Можна будувати систему рівності складових, виходячи з компро­ місу між групами (в числі яких єврей­ ська етнічна група). Можна ліквідувати сам принцип комунікації через групові репрезентації і перегородки, виходячи з того, що кожен індивід оцінюється ви­ нятково за його особистими якостями. Можна спочатку мирити всіх Монтеккі з усіма Капулетл як рід з родом, і погім це дозволить Ромео і Джульєтл кохати одне одного і одружитися. Можна коха­ ти, не питаючи, чи «за походженням» ти з Монтеккі, чи з Капулетл. Це і є ліберальний і європейський принцип. Реально сказане означає, що утво­ рення єврейської національної держа­ ви не розв'язує проблеми «виокрем­ лення чи асиміляція», а створює нове співвідношення — євреї в Ізраїлі і єв­ реї поза Ізраїлем. Підвищивши соці­ альну вагу єврейської спільноти в світі, держава Ізраїль зміцнює позиції євре­ їв в «порах чужого суспільства» і по­ легшує асиміляцію євреїв, що є бажа­ ним процесом з точки зору європей­ ських демократичних суспільств і з точ­ ки зору євреїв, що в них проживають. Звідси ще один параметр проблеми «виокремлення чи асиміляція». Ізраїль, як батьківщина всіх євреїв, «їдуть» вони чи ні, має бути не гільки політичним, а й культурним центром, за своїм рівнем ви­ щим, ніж рівень асимільованого або на- півасимільованого єврейства найбільш цивілізованих країн. Якщо євреї інтелі­ гентних професій, — фізики або мікро­ біологи, математики або історики, поети чи інженери, — залишаються в своїх єв­ ропейських суспільствах і фахових спільнотах, то вони повинні в якийсь ін­ ший спосіб підтримувати фаховий зв'язок з Ерец Ісраель, Країною з вели­ кої літери, як пишуть в Ізраїлі. Для цьо­ го Ізраїлю необхідно мати такий висо­ кий інтелектуальний рівень, якого до­ сягти можна лльки на базі надзвичайно кваліфікованої іміграції. Труднощі тут легко собі уявити. В Ізра­ їль їхали горді патріоти, але також — і все-таки найбільше — люди, що не мог­ ли знайти своєї долі в країнах прожи­ вання. Навряд чи хтось наважиться твердити, що в Ізраїлі живе еліта міжна­ родного єврейства. Напіввоєнний побут не дозволяє створити умови, привабливі 778 для різного роду концерлв, театральних спектаклів, виставок, наукових конгресе і подібних культурних подій. Перед ізра­ їльським суспільством може постати заг­ роза провінціалізації і навіть культурної ізоляції від євреїв поза Ізраїлем, тим більше, що іврит поки що не став мовою більшості в світовій єврейській діаспорі і таким чином відділяє її від культурного життя Ізраїлю. Єврейська держава не може дозволити собі перетворитися на культурне містечко і взагалі законсерву­ вати л риси, що в період ґолуту — діас- пори-вигнання — тримали євреїв в єв­ рействі. Особливо тому, що серед асимі­ льованих чи напівасимільованих євреїв цивілізованих країн нерідко — цвіт най­ вищої світової і місцевої (національної) культури. З проблемами культурних орієнтацій ізраїльського суспільства зв'язані й оцін­ ки різних єврейських політичних груп. Сама по собі ідея відродження єв­ рейської нації як альтернатива ідеї асиміляції єврейства в європейське суспільство є — принаймні на перший погляд — ідеєю глибоко консерватив­ ною. Єврейська діаспора повинна була не просто повернутися на землю пред­ ків, але й заснувати суспільство на за­ садах збережених або відроджених ду­ же давніх традицій. Перші хвилі коло­ нізації Палестини і були пристосуван­ ням діаспорних єврейських громад до умов місцевого арабського культурно- економічного побуту. Просто кажучи, приїжджі євреї зберігали побут і орга­ нізацію, привезені ними з міст Європи і містечок Росії, а для обробітку купле­ ної на місці землі наймали арабських робітників. Це одразу породило проблеми, анта­ гонізми і розколи в сіоністському ке­ рівництві. Всі перераховані вище проблеми концентруються в тих точках напру­ ження, в яких виникають найгостріші суперечності між лівими і правими в політичному житті Ізраїлю. Жар бо­ ротьби не завжди відчутний поза Ізра­ їлем, його приховує та обставина, що і ліві, і праві ведуть однакову війну за виживання єврейської держави і єв­ рейської спільноти на клаптику Святої землі. Зокрема, не досить ясно розумі­ ють напругу у нас в Україні, де великим авторитетом є Володимир (Зеев) Жабо- тинський, колишній одесит, провісник україно-єврейської консолідації. Зеев Жаботинський сприймається в Україні мало не як символ Ізраїлю, і більшості невідомо, що прах Жаботинського піс­ ля проголошення незалежності Ізраїлю чекав 16 років на виконання запові­ ту — лише 1964 року труну Жаботин­ ського перепоховано в Ізраїлі, на горі Герцля, неподалік від могили засновни­ ка сіонізму. Жаботинський утворив ок­ рему організацію сіоністів-«ревізіоніс- лв», яка займала гостро критичну пози­ цію щодо майбутнього керівництва Із­ раїлю. Створені прихильниками Жабо­ тинського військові організації «Наці­ ональна військова рада» (ІрЦн цваіле- умі, або Ецель) та «Борці за свободу Із­ раїлю» (Лохамей Герут Ісраель, або Ле- хі, або «група Штерна») не підпоряд­ ковувалися керівництву Сіоністської організації (Єврейському Агентству) і командуванню Армії оборони Ізраїлю {Ірі^н га-Гаґана). Вони були розпущені урядом Ізраїлю 1948 року після убивс­ тва їх бойовиками представника Ради Безпеки 00Н графа Бернадотта, керів­ ники їх навіть були арештовані. До ре­ чі, майбутні праві прем'єри 70-х — 80-х років належали до групи Жабо­ тинського: генерал Менагем Беґін очо­ лював Ецель, їцхак Шамір був у керів­ ництві Лехі, а батько Бен'яміна Нета- ньягу був особистим секретарем Жабо­ тинського. Суперечності правих і лівих сіоністів зосереджували в собі не лльки кон- 779 1 Див.: Евреи и ев­ рейство: Сборник историко-философ­ ских эссе/Сост. Ра­ фаил Нудельман. — Иерусалим, 1991. — С. 300. кретно-політичні несумісності, а й за* гальносвітоглядні незгоди, — і це були не тільки між'єврейські суперечки, а й розколи загально-цивілізаційного ха­ рактеру. Незважаючи на те, що сама ідея по­ вернення на історичну батьківщину, відмова від асиміляції в духовну Євро­ пу і відродження власної втраченої культури є ідеєю консервативною, сіо­ нізм від початку протистояв єврейсько­ му релігійному традиціоналізму. Сіо­ ністський поворот в єврейському наці­ ональному русі був настільки ради­ кальний і навіть революційний, що ре­ лігійні авторитети в переважній біль­ шості виступали проти відродження єв­ рейської держави в Ерец Ісраель. На­ віть раввіни єврейських поселень Па­ лестини були проти сіонізму. Першим релігійним діячем, який відстоював правомірність сіоністського руху, був перший головний раввін ашкеназької громади Палестини періоду британ­ ського мандату Авраам Іцхак Кук. Однак, в полум'яній апологетиці Кука крилися деякі загрози. Основна небез­ пека сіоністського руху з погляду релі- гійно-традиціоналістського полягала в тому, що єврейська «нація-держава» оз­ начала світське поняття єврейства. Кук обходив цю трудність тиМг-що~ото­ тожнював світське і релігійне поняття єврейства, обстоював думку, що поняття «єврей» релігійне в своїй основі. Таке тлумачення відверто зв'язане з клерикальним поглядом на єврейську державу, що мала б бути підпорядкова­ на іудаїстському духовному керівниц­ тву. Це був би радикально правий варі­ ант, і було б дивно, якби з ним погоди­ лося ізраїльське соціалістичне керів­ ництво. І треба сказати, що відповідь на цей традиціоналістський виклик не­ достатньо виразна. Альтернативою ре­ лігійному поняттю єврейства мало б бу­ ти відповідне світське, секулярне по­ няття. В Ізраїлі проблема секулярного єврейства обговорюється постійно і безрезультатно. В ході обговорення висловлювались не тільки сумніви в можливості окреслити поняття «світ­ ський єврей» («просто єврей»), а й по­ няття «іудаїзм», — адже в іудаїзмі, як і в ісламі, немає «церкви» як інституції, що затверджує канони релігії, і напрям­ ки в іудаїзмі досить різняться один від одного. Може видатися дивною позиція Бердичевського: «Природним... було б визнання того, що будь-яка діяльність євреїв, що усвідомлюють себе такими, в якій би сфері вона не перебігала, є про­ явом справжнього єврейства»1. Така позиція нагадує жартівливе, але цілком правильне «визначення»: «фізика — це те, що роблять фізики». Це цілком вірно, оскільки реальна фізика знахо­ диться не в підручниках і журналах, а в головах і діях людей, які читають і розу­ міють книги і статті з фізики, читають лекції, сперечаються на семінарах, розв'язують задачі і т.п. Реальна нау­ ка — це тексти і мовні акти, а не літери на папері, мертві без людей. Але при цьому ми повинні знати наперед, що та­ ке ті фізики, які «роблять фізику». Так само можна твердити, що єврей- ськість — це те, що роблять євреї; але спочатку треба визначити, хто ж ці єв­ реї, які «роблять єврейство». І у Берди­ чевського є неявна відповідь на це пи­ тання: євреї — це ті, хтоусвідомлює се­ бе євреями. Відповідь абсолютно неза­ довільна, оскільки тут же виникає пи­ тання, хто «справжній єврей», а хто «несправжній» і тільки таким себе на­ зиває, кому про це дано судити і на яких підставах. Аналогічні проблеми виникають і для будь-якої іншої нації. Але якщо нація державна, вона без відповідей може обійтись. Якщо вона за державність бореться або щойно створила її, вона спирається на традиційні уявлення, не 780 дуже замислюючись. А якщо вже існує «нація-держава», вона може спиратися на поняття політично! нації, не дуже турбуючись про наслідки. У випадку єврейської «нації-держави» ситуація набагато гостріша. Оголосити, не питаючись, арабів-палестинців — громадян Ізраїлю «політичними єврея­ ми» було б безглуздо. Виходити з понят­ тя «секулярного єврея» неможливо, але не можна виходити і з поняття «релігій­ ного єврея». В Ізраїль приїхало багато євреїв-атеїстів, разом з євреями часто приїжджають члени їх сімей — неєвреї. Ситуація продовжує залишатися не­ розв'язаною і двоїстою. Проте, це не заважає постійному ви­ никненню суперечності між правицею і лівицею — на іншій, незвичній основі. І тут доводиться згадувати знову про Жаботинського. Жаботинський був противником соціа­ лістичної течії, яка переважала в сіонізмі, оскільки послідовно відстоював принцип національної консолідації єврейства про­ ти принципів класової консолідації, при­ таманних соціалізму. Здавалось би, на цьому можна поставити крапку, — адже практично всі сіоністські лідери виходи­ ли з національного принципу, і ніхто біль­ ше не говорив про обраність єврейського народу, ніж запеклий ворог Жаботин­ ського соціаліст Бен-Ґуріон. Виходячи з того, що на практиці соціалісти нічим не відрізнялися в національних орієнтаціях своєї політики, автор прекрасної книги про Жаботинського і його палкий при­ хильник Ізраїль Клейнер вбачає в антаго­ нізмах навколо його спадщини і особис­ тості переважно суб'єктивні мотиви і явну несправедливість1. Це було б так, якби запропоноване соціалістами рішення стосувалося тіль­ ки конкретних ситуацій Ізраїлю (та й тут «праві» вибори і рішення досить ви­ разно протистоять «лівим» у конкрет­ ній політиці). Але йдеться про принци­ повий вибір, що визначив долі держави Ізраїль. Єврейські соціалістичні ідеоло­ ги від Мозеса Гесса до Сиркіна, Борохо- ва і Бен-Ґуріона наполягали на тому, що єврейське суспільство в Ізраїлі не може бути копією традиційного єврейського суспільства, сформованого за умов ґо- луту — вигнання. Реально це означа­ ло, що в Ерец Ісраель повинні бути свої робітники і свої селяни, а не тільки ті професії і соціальні верстви, які скла­ лися в міському і містечковому єврей­ ському суспільстві Європи. Радикальна соціальна трансформа­ ція єврейської спільноти — такий був напрям політичної думки сіоністів со­ ціалістичного спрямування, і цей нап­ рям переміг і дав ті разючі наслідки, які сьогодні демонструє нова єврейська спільнота держави Ізраїль. В основі цих радикально-реформа­ торських ідей соціалістів-сіоністів, хоч би як дивно це видавалося, лежить гос­ тра і навіть несправедлива національна самокритика таких німецьких соціаліс­ тів — євреїв за походженням, як Карл Маркс і Мозес Гесс. Слова Маркса «еман­ сипація еврейства є емансипація сус­ пільства від еврейства», ототожнення «єврейськості» і «єврейства» з «торга­ шеським духом» були спрямовані не проти євреїв, а проти «світової буржуа­ зії» та її «торгашеського духу». І якщо Маркс послідовно пішов шляхом асимі­ ляції і асиміляторства, то Гесс не зміг за­ бути свого єврейства і сказав у зрілому віці надзвичайні слова: «Ось я повернувся, після двадцяти ро­ ків відчуження, і стою серед свого наро­ ду, беручи участь в його святах, радощах і днях скорботи, в його споминах і наді­ ях, в його духовних війнах, як внутрішніх, так і тих, що ведуться проти культурних народів, між якими він живе, але з якими не може повністю злитися, хоча вже дві тисячі років співіснує і дихає з ними од­ ним повітрям. Одна думка стоїть переді 1 Див.: Ізраїль Клей­ нер. Владімір (Зеев) Жаботинський і ук­ раїнське питання. — К.; Торонто; Едмон­ тон, 1995. 781 1 Диві: Гесс М. Рим і Єрусалим. Останнє національне питан­ ня. 1862. Цит. за: Шломо Авинери. Ос­ новные направле­ ния в еврейской по­ литической мысли. Библиотека Алия. — 1990. — С. 66. 2 Див.: Шломо Авине­ ри. Основные нап­ равления в еврей­ ской политической мысли. Библиотека Алия, 1990. — С. 226— 266. мною, як жива, хоча я думав, що давно і навіки заглушив її в своєму серці: це — думка про мою національність, про єд­ ність, яка невіддільна від спадщини моїх предків, від Святої Землі і Вічного міста, де зародилася віра в Божественну єд­ ність життя і в братський союз, який бу­ де укладено між усіма людьми»1. Справжнє джерело розходжень між цим піднесеним соціалізмом, наснаже­ ним тим же Шіллеровим романтичним «Обнімітесь, міліони», що й соціалізм молодих Маркса і Гесса, з одного боку, і правим радикалізмом не менш роман­ тичного Жаботинського, з іншого, поля­ гає в тому, що емоційний, уразливий, поетичний і талановитий Жаботин- ський, якого приятель його молодості Корній Чуковський порівнював з пуш- кінським Моцартом, — Жаботинський не дозволяв ні собі, ні будь-кому іншо­ му таких критичних закидів на адресу своєї нації, які дозволяли собі Маркс і Гесс. Хоча саме Жаботинський органі­ зував в роки першої світової війни єв­ рейський легіон у британському вій­ ську і зробив більше всіх для психоло­ гічної самокритики сумирного єврейс­ тва і формування воєнної психології, він вимагає погодження між націями не на основі визнання національних вад і взаємних провин, а на основі взаємно­ го визнання націй такими, як вони є. Полеміка навколо ідейної спадщини Жаботинського триває. Жаботинського називають інтегральним націоналіс­ том2, і для цього є підстави. Він був наснажений італійським патріотизмом Рісорджіменто, національним почуттям Мадзіні і Ґарібальді, але торкнувся йо­ го і елітаристський націоналізм Муссо- ліні. І, хоч як це дивно, саме в принци­ пі погодження «нація з нацією», через визнання нації як цілісності з усіма її недоліками і історичними гріхами ле­ жав шлях Жаботинського до угоди з ук­ раїнським націоналізмом. Можливо, Жаботинський, визнаючи аутентич­ ність і безпосередню пристрасність ук­ раїнського націоналізму попри власти­ вий йому антисемітизм, навіть пере­ більшував націоналістичні мотиви в ук­ раїнській культурі і її нібито загальну антисемітську спрямованість. Проте, угода з українським націоналізмом йо­ му видавалась вкрай необхідною. По­ літичний аспект справи полягає в тому, що всебічна угода неможлива була без порозуміння саме між правими політи­ ками обох націй. Лівим і лібералам лег­ ше погодитися між собою, ніж правим націонал-патріотам. Ізраїльська пра­ виця в цьому відношенні має добру проукраїнську традицію, що йде від Жаботинського. Але й соціаліст може прийняти правонаціоналістичний прин­ цип міжнаціонального погодження в тому сенсі, що учасники компромісу мають свідомо переступити через своє історичне минуле, а не перекреслити і забути його. Щоб це було можливим, слід пам'ятати про гінь, яку відкидає власне минуле на сьогодення, і оцінити її як свою, а не чужу історичну лнь. Політичні розходження між правими та лівими сіоністами знайшли вираз і в ставленні до арабської проблеми. Спо­ чатку, перед лицем турецького чинника, і арабські, і єврейські лідери висловлювалися з великим оптимізмом про можливості взаємного компромісу. Серед висловлювань Жаботинського з цього приводу крім виразів легковаж­ ного оптимізму можна знайти і натяки на те, що араби розуміють лише силу. У всякому разі праві сіоністські політики покладалися також і на силу і готували­ ся до воєнних зіткнень з арабами. Най­ більше говорить про справжні глибинні мотиви цієї політики упевненість Жа­ ботинського в тому, що англійці підтри­ мають євреїв Палестини, оскільки ос­ воєння Святої землі є «звичайна коло­ ніальна акція». Іншими словами, єв- 782 рейська колонізація Палестини була, на його погляд, окремим випадком єв­ ропейської —- зокрема англійської — колонізації Азії і Африки. Парадокс по­ лягає в тому, що Англія не мала ніякого бажання колонізувати Палестину за допомогою євреїв, — перед нею поста­ вала щораз гостріше проблема пола­ годження стосунків з арабами. В ара- бо-єврейському конфлікті, що виник, Англія всупереч сподіванням Жаботин- ського все частіше опинялася на боці арабів. Реальність тим не менш більше нагаду­ вала сценарій Жаботинського, ніж лівий сценарій. Єврейська колонізація стала останньою хвилею європейської колоні­ зації територій Середземномор'я, оскіль­ ки на землю Ерец Ісраель переселялися не л євреї, що її покинули під погрози римських легіонерів, а європейці за за­ гальною культурою, люди, тісно пов'язані з усією тканиною економічного, політич­ ного та духовного життя європейської цивілізації. Ці зв'язки виявилися сильні­ шими, ніж кон'юнктура англійської ім-. перської політики, і держава Ізраїль ста­ ла для мусульманського Сходу влленням християнського Заходу, авангардом На­ родів книги. Так сталося, що чи не найболючішою точкою зустрічі західної цивілізації з ар­ хаїкою Сходу наприкінці XX століття в котрий раз стали Свял місця. Історія знову тупцює на цих землях, здається, безсила здолати інерцію віків, що надає всім конфліктам ідеологічного і тому не­ розв'язного характеру. Аж доки не буде знайдено нову ідеологію війни і миру. Постмодерн: метафізика і політика Якщо вірити французькому енцикло­ педичному словнику, слово «постмо­ дернізм» народилося в травні 1980 ро­ ку. Про свою належність до «постмо- дерну» заявили спочатку декілька фі­ лософів, переважно лівих і в недалеко­ му минулому навіть дуже лівих. Чисто камерні дискусії про вік Просвітництва і Постмодерн раптом переросли на за­ хоплення досить широких кіл інтелек­ туальної та митецької еліти найновітні- шою культурою і найновітнішою епо­ хою, осмисленою як духовний кінець буржуазного суспільства і початок Най- новітнішого часу. Що ж таке «постмодерн»? В універ­ сальному європейському енциклопе­ дичному словнику про постмодернізм сказано: «течія катастрофізму, умов­ ність літературних форм, фабули, розпо­ віді, часте використання імітації, цитат, пародії, наслідування (Дж. Барт, С. Руш- ді, У. Еко та ін .); в архітектурі, графіці та промисловому дизайні поєднання істо­ ричних стилів, геометричних форм, час­ то контрасту кольорів; головні пред­ ставники постмодерністської думки: Ж.Ф. Ліотар, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Г. Сілвермен та ін.»1. «Катастрофізм» постмодерну радше слід окреслити як твердження про безглуздість і неосмис- ленність історії і людського буття, що дійсно відтворює в посиленому вигляді безнадію модерністського «декадансу» і не раз проголошувану концепцію аб­ сурдності буття. Дуже схоже в згадано­ му французькому словникові: «художня тенденція кінця XX століття, яка слідує за модернізмом і пориває з його строгіс­ тю за допомогою певної фантазії, як в змісті, так і в формі»2. Це «модерн» з його дадаїзмом чи Сальвадором Далі, виявляється, був надто строгий! Аналіз літературних творів, що нале­ жать сьогодні до найтиповішого пост­ модерну, привів Д.В. Затонського3 до висновку, що класичними зразками «постмодерну» можна вважати також «Дон-Кіхот» Сервантеса, «Гамлет» і ще деякі твори Шекспіра, «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, «Життя і 1 Див.: Універсальний словник-енциклопе- дія. — К., 1999. — С. 1100. 2 Див.: І_е Махісіісо. Есі. сіє Іа СоппаіББап- сє, 1996. — Р. 872. 3 Див.: Затонешї Д. Модернизм и пост­ модернизм. — М.; Харьков, 2000. 783 думки Трістрама Шенді, джентльмена» Лоуренса Стерна. Риси «постмодерну» набуває кожне явище, до якого засто­ совні характеристики «сміхової культу­ ри», дані М.М. Бахтіним. Нервовий сміх, який супроводжує кожну зустріч людства з «нижнім світом» та-його си­ лами, має спільні риси з сьогоднішньою рафіновано-іронічною літературою «постмодерну». Думка Д. Затонського про вічні «коловороти» культури між модерном та постмодерном чи його аналогами в давній історії може бути підтверджена багатьма прикладами. Але тоді слова «модерн» і «постмо­ дерн» втрачають всякий зміст. Треба говорити про якісь інші, більш загальні цикли, припливи і відпливи людських надій. А до того ж при настільки за­ гальному трактуванні «постмодерну» втрачають сенс саме ті його характе­ ристики, в яких їх автори вбачали го­ ловне: відкриття корінного повороту в історії, який ставить крапку на всій епосі «Просвітництва», «Модерну» або «Нового часу». Що ж стоїть за апокаліптичним про­ голошенням кінця цілої історичної епо­ хи — Нового часу, так переконливо ви­ раженим дуже чутливою до соціальних змін частиною європейських та амери­ канських інтелектуалів? Перенесення початку епохи «Модер­ ну» десь до Геґеля чи Д'Аламбера, а то й Кромвеля, Френсіса Бекона і Шекспіра, викликає протест у культурологів, але цілком логічне з точки зору істориків: йдеться про той самий «Новий час», що канонічно починається для Англії з XVII століття, для Франції — з кінця XV III. Йдеться, як говорилось вище, про епоху європейського капіталізму, буржуазного суспільства і «цілераціо- нальної діяльності». Ця епоха принци­ пово інакше, ніж усі інші суспільства, легітимізує свої рішення — не присто­ совуючи їх до минулого, не освячуючи справжньою чи уявною відповідністю до мудрості праотців, виходячи не з ми­ нулого як «золотого віку», а з майбут­ нього як «світлої мети» і, отже, з ідеаль­ них принципів. Відповідно в нетради­ ційному суспільстві «Модерну» мають бути раціонально осмислені і шляхи досягнення майбутнього. Традиціона­ лізм, що в усіх попередніх цивілізаціях не мав серйозного антипода, набуває в Європі Нового часу рис політичного консерватизму, що насправді є консер­ вативним реформізмом — пристосу­ ванням потреби в невпинному прогресі до світу непорушних традицій. І в той час, як консервативні ліберали чи лібе­ ральні консерватори устами найвідчай- душнішого з них Френсіса Фукуями проголошують завершення історії, пост- модерністи проголошують завершення цілераціональної історії і початок чо­ гось цілковито нового. Основний мотив, що рухає ідеолога­ ми постмодерну, — неприйняття тота­ літарності в будь-якому виразі. В тому числі — і чи не найперше — тоталітар­ них претензій розуму. Ідеологи постмодерну більш-менш од­ ностайні в проголошенні своєї солідар­ ності з індивідуалізмом Ніцше і охоче визнають справедливість ніцшеанської критики раціональності і об'єктивної іс­ тини. За цим криється суб'єктивістський радикалізм течії, що дійсно є спадкоєм­ цем тієї європейської радикальноїлівої, яка нерідко так небезпечно близько під­ ходила до радикальної правиці. Як і вся філософія суб'єктивізму, постмодернізм насамперед відмовляє істині в статусі об'єктивного відображення реальності. В центрі уваги опиняється не когнітив- ний вимір, а зв'язані з прийняттям істини силові та інші соціальні наслідки, тобто істина цікавить постмодерністів як соці­ альний інструмент. Ідучи далі своїх по­ передників, постмодерністи заперечу­ ють можливість говорити про цілісного 784 «епістемічного суб'єкта», протиставлячи йому реальність у вигляді необмеженої множини різних і несумірних суб'єктів пізнання і чину. «Дзеркало», що мало б відображати реальність, виявляється розбитим на дрібні шматочки, з яких не зліпити цілого — бо не існує проекту, який би дозволив оглянути всі ці шма­ точки з понадлюдської висоти, щоб роз­ гадати таємниці мозаїки. Існує єдиний механізм сполучення хаосу частинок в ціле — комунікація, в ході якої індивіди- суб'єкти дивляться не зверху, звідкись з недосяжних висот, а один одному в вічі і знаходять порозуміння, а не внутрішню єдність на основі проекту понадособис- тісного і понадчасового раціонального колективного Я. Постмодерн застерігає від раціоналізму, що міститься уже в гас­ лі Роджера Бекона «Знання — сила», — воно стало гаслом використання знання для концентрації сили в руках влади, що завжди прагне до тоталітарного контро­ лю. Єдність суб'єкта пізнання, згідно з постмодерністською епістемологією, тільки прикриває спроби зосередити ін­ формаційну владу в руках тоталітарних структур. Ідеологія постмодерну іде по шляху Ніцше і суб'єктивістської філософії нау­ ки далі, ніж хотів піти Гуссерль. Як при­ гадуємо, Гуссерль, приймаючи суб'єкти­ вістське трактування картини світу як картини суб'єкта пізнання, вбачав не­ безпеку для європейської цивілізації в тому, що віра в об'єктивну істину пород­ жує боротьбу за монополію на істину, а тому — взаємну нетолерантність і агре­ сію. На його думку, раціональний ком­ проміс можливий на ґрунті здорового скепсису і визнання'релятивності вза­ ємних претензій. Це давало йому надію на порятунок європейського раціоналіз­ му з його успадкованим від античності історичним здобутком — безконечністю принципів і ідеалів, досяжних у майбут­ ньому. Власне, близьку концепцію від­ стоював Габермас в полеміці з постмо- дерністами. Постмодерн відкидає саме цю пер­ спективу. Теза про несумісність дискур­ сів, «нарративів», культур з їх парадигма­ ми і є радикальним проголошенням ірра­ ціональності людського світу. Розумний діалог між людьми, що живуть у різних культурних просторах, неможливий, і компроміс треба шукати не в рамках ра­ ціональності, що на ділі є для людства Прокрустовим ложем, а між різними Я і різними спільнотами — незалежно від того, чи досягнуто взаємне розуміння, чи вийде з того угода взаємно глухих і німих. Іншим виразом цієї концепції є відмова від безконечно віддалених соці­ альних цілей (ідеалів «світлого майбут­ нього»), що нібито визначають смисл історичного чину, і орієнтація на сучас­ ність, «тут і тепер». З точки зору нової естетики найвиз­ начнішою подією стала поява 1980 ро­ ку роману Умберто Еко «Ім'я рози». Тут повною мірою втілено принцип, що до­ сить туманно характеризується при ха-. 785 МартінЛютер супроводжує дітей до школи Сутичка поліції з демонстрантами під час з'їзду демократичної партії рактеристиках постмодерну як «часте використання імітації, цитат, пародії». Йдеться про те, що твори постмодерну побудовані в насиченому літературно­ му просторі, вони незрозумілі поза ве­ ликим літературним оточенням, спов­ нені натяків на нього і прихованого ци­ тування, а нерідко і непомітних для не- посвяченого фальсифікацій, тим са­ мим — іронічні за своєю побудовою. Роман високоерудованого гуманітарія Еко — зовсім не пародія на культуру Середньовіччя чи на сучасний детек­ тивний жанр: уподібнення до найпопу- лярнішої масової індустрії для читання має той самий характер сміхової куль­ тури — торкання до «світу навиворіт», що й у Рабле, і у Сервантеса, і у Стерна. Такий прийом дозволяє зберегти ви­ тончену конструкцію твору і тримає ці­ кавість читача. Наближенням до куль­ турного абсурду постмодерн уподібню­ ється до віковічних спроб людства знайти спільну мову з «нижнім світом». Тільки якщо в архаїчних уявленнях це був світ демонічних інфернальних сил, то для постмодерністських інтелектуа­ лів це світ безглуздості, безсенсовності буття і історії. До речі, така двозначність відділяє культуру абсурду від самого абсурду і безглуздя: строгим канонам мистецтва 786 протиставиться не руйнування, деструк­ ція, хаос, а так звана деконструкція, що на ділі є рафінованою естетичною і фі­ лософською побудовою, спрямованою на відкриття істини через артикуляцію гієї реальної абсурдності буття, яка не піддається раціональному осмисленню і поясненню. Поняття деконструкції вве­ дене Дерріда, але чи не всі ідеї цього підходу до реальності закладено фран- ко-румунським письменником Емілем Чораном (Сіораном) (див. його «Нарис декомпозиції», 1949), а класичною літе­ ратурною деконструкцією-декомпозиці- єю можна вважати «Улісс» Джемса Джойса. Термін «постмодерн» народився до­ сить пізно, і народився в Америці, зате був негайно підхоплений європейськи­ ми, насамперед французькими, філосо­ фами і літераторами. Але насправді перші виступи авторів, що стали постмо- дерністськими ідеологами, належать до ранішого часу: початком епохи постмо- дерністської «деконструкції» можна вважати появу в 1967 році одночасно трьох книжок Жака Дерріда — «Мов­ лення і феномени», «Про граматологію» і «Письмо та відмінність» («І-'бсгіїиге еі Іа сИіїбгепсе»). В кінці 70-х уже йдеться про синтез естетичних і соціологічних настанов постмодернізму. —Можна детально аналізувати саму по собі концепцію постмодерністської «нової епохи», але оскільки загальні дискусії про Модерн і Постмодерн ве­ дуться з посиланням на соціально- культурні зміни в західному суспільстві, то варто спочатку пошукати основи від­ чуття кінця Нового часу саме в цій ре­ альності. Що ж відбулося такого за де- сять-двадцять років до вибуху дискусій про постмодерн в західному суспільс­ тві, що б можна було характеризувати як радикальний соціально-культурний перелам, який стимулював шукання в напрямку ідеології постмодерну? Як правило, традиційний соціолог чи культуролог шукав би відповідь в еко­ номічних довідниках. Дійсно, статисти­ ка 60—70-х років минулого століття показала б нам спалахи економічної активності і її спади, що інколи ледве не сягали масштабів економічної кри­ зи. Але треба насамперед констатувати, що до середини шістдесятих років за­ хідне суспільство дуже розбагатіло, в цілому справи у нього і в останній тре­ тині століття ішли дуже непогано. Пев­ ним рубежем стала саме середина шіст­ десятих, коли почав різко змінюватися зовнішній вигляд Америки. Старі по­ чорнілі хмарочоси тридцятих років^їх пожежними драбинами почали нещад­ но зносити і заміняти грандіозними стрункими конструкціями із металу і шкла. Архітектура все сміливіше загля­ нула в майбутнє, але істотно тут інше — суспільство нагромадило великі гроші, і це просто видно неозброєним оком. І тому повною несподіванкою для аме­ риканського, а пол'м і для європейско- го суспільства стали студентські бунти та інші соціальні колізії 1968 року. В 70-х роках в Європі і США почалася епоха нового консерватизму, але важко визначити цю добу просто як посилен­ ня позицій консервативних сил у сус­ пільстві. Радше можна говорити про виступ нових лівих сил, і перемоги кон­ серваторів були реакцією більшості на­ селення на досить агресивний вихід на політичну арену рухів, так чи інакше спрямованих проти загальноприйнятих основ суспільного порядку. На цей раз вибух розпочався в Сполучених Штатах, де рухи студентські, екологічні, фемі­ ністичні, сексуальних меншин тощо по­ єдналися з могутніми рухами чорних і кольорових американців і буквально потрясали країну. Студентські заворушення 1968 року були занесені в Європу з Америки. Во­ ни прокотилися по всьому старому кон­ тиненту, але найбільшої пристрасності набули в травні в Парижі. Коли на міль­ йонному мітингу молоді на Пляс Кон­ корд промовець сказав, що генерал де Ґолль назвав лівого лідера Кона Венді­ та «одним німецьким євреєм», коло­ сальний натовп на площі почав в знак протесту дружно скандувати: «Nous sommes les juifs allemands!» («Ми ні­ мецькі євреї!»). Масовість радикально­ го невизначено гуманістичного протес­ ту вразила не лльки керівні кола, а й традиційну політичну ліву — комуніс­ тів, які не знали, як реагувати на неві­ домо чим народжений протестний рух. В Європі лівий рух 60-х — 70-х набув нових вимірів, оскільки тут, на відміну від Америки, віддавна існувала добре організована політична лівиця. У Франції на лівому фланзі перебувала комуністична парля, яка зберігала ос­ новний вплив на робітництво і почасти утримувала позиції серед інтеліген­ ції — незважаючи на моральні втрати, яких зазнали комуністи після викриття злочинів Сталіна, радянської інтервен­ ції в Угорщині і вульгарних претензій Хрущова на тотальне керівництво літе- ратурно-мистецьким життям. Компар- тія Франції займала не таку виразно КРИТИЧНУ ПОЗИЦІЮ ЩОДО КПРС, ЯК КОМ'* парл'ї Італії або Іспанії, але й вона зро- Молодіжна контркультура: Вудстокський концерт просто неба; що тривав три дні. 1969 р. 787 В Ш Брандт і Еріх Олленгауер під час бесіди, 1954 р. 1Див.: Миллер Сюзан­ на, Поттер Хайн­ рих. Краткая исто­ рия СДПГ. - М., 1999. — С. 223— 224. била внесок в так званий єврокомунізм, відійшовши від бездумної підтримки комуністичної Росії в усіх її починан­ нях. Соціалістична парл'я Франції (СФІО — Section frangaise de I'lnterna- tionale ouvridre, «французька секція робітничого Інтернаціоналу») аж до 80-х років не могла конкурувати з ко­ муністами за своїми можливостями впливу, не мала надійної електораль­ ної ніші в окреслених прошарках насе­ лення, її тверді прихильники становили близько 15 % електорату — стільки ж, як і праві радикали Національного фронту, підтримувані, до речі, части­ ною робітників. СФІО намагалася збе­ регти свої позиції при владі за рахунок компромісів з центром і була втягнута в різні малопристойні політичні комбіна­ ції, зокрема в колоніальну війну в Ал­ жирі. Однак, політичний землетрус, спричинений новими лівими, вимагав не коректив до політичних програм традиційної лівиці чи лівого центру. Рух нових лівих показав, що існує протестна спільнота, не репрезентова­ на в традиційних політичних структу­ рах. Якщо неоформлені і неартикульо- вані суспільні умонастрої і слабо полі- тизовані громадські рухи — це політич­ ні Gemeinschaft-McmnbHoim, а досвід­ чені в боротьбі за участь у владі полі­ тичні парлї із своїми платформами і програмами, платною бюрократією і ви­ борчими технологіями — це політичні бе$е/Ьс/шД-«суспільства», то виявився кричущий розрив між лівими «спільно­ тами» і лівими «суспільствами». Новий лівий рух виявився антиструктурним ут­ воренням, яке відображало якісь нові підходи і нові класифікації суспільних феноменів, що не вкладалися в тради­ ційні системи стандарлв і оцінок. Показовий приклад Німеччини, де соціал-демократія л'льки 1966 року бу­ ла допущена до влади в складі Великої коаліції, а на виборах 1969 року впер­ ше добилася успіху, який дозволив їй сформувати разом з лібералами уряд Брандта — Шееля. Успіх німецьких со­ ціал-демократів був до певної міри від­ гомоном руху нових лівих: багаторічне правління консерваторів Аденауера і Ергарда закінчилося за умов економіч­ ного спаду, зростання безробіття і по­ силення радикально-правої «націо­ нально-демократичної парл'ї» (НДП). Однак, Німеччина зробила величезний ривок в економіці і стала державою добробуту, рецесія тут не була такою вже істотною. Але раптом виявилося, що невдоволені жінки, невдоволена молодь; як пишуть історики СДПН Міл- лер і Поттгоф, «в різних прошарках на­ селення ставились під питання уже ут­ верджені авторитети, розподіл ролей, моделі мислення і образ поведінки. В громадській дискусії піднімалися теми, якими раніше займалися хіба що «вузь­ кі кола спеціалістів» або сторонні спостерігачі. Все більше число грома­ дян Федеративної Республіки приходи­ ло до переконання, що багато слід було б змінити. В політичному плані цей ан- тиконсервативний настрій ішов на ко­ ристь СДПН»1. Партії Віллі Брандта вдалось інтегру­ вати неясні реформістські сподівання під загальним гаслом її лідера «Зважити­ ся на більшу демократію!» Максималь- 788 ного успіху СДПН добилася 1972 року, чималою мірою завдяки особистому ав­ торитету Віллі Брандта. Однак,« подаль­ шому розходження між лівою «спільно­ тою» і соціал-демократичним «суспільс­ твом» ставали все більшими, а розвиток ультралівого тероризму, що легко перей­ шов грані, які його відділяли від правого екстремізму, швидко створив умови, ко­ ли невизначена реформістська ейфорія пройшла. Особливо цьому сприяв прихід раціоналістичного соціал-прагматика Гельмута Шмідта на пост федерального канцлера, який Віллі Брандт 1974 року змушений був покинути внаслідок про­ вокації радянської і НДР-івської розвід­ ки (його співробітник Ґюнтер Ґійом був викритий як шпигун). Зростанню правих настроїв особливо сприяла конфронта­ ція між німцями та іноземцями, які пра­ цюють в Німеччині на непрестижних ро­ ботах. Всього в Німеччині в 1980 року жило 4,5 мли. іноземців, з яких працюва­ ло менше половини — близько 2 мільйо­ нів; основним чином це турки, що упер­ то не бажають інтегруватися в німецьке суспільство і живуть власною замкнутою громадою. Якби суперником соціал-де- мократів на виборах 1980 року був не одіозний Франц-Йозеф Штраус, вони могли б програти вже тоді. Блок соціал- демократів із лібералами розпався 1982 році з ініціативи останніх, і на зміну три­ надцятирічному правлінню соціал-лібе- ралів прийшла шістнадцятирічна пора консерватора Гельмута Коля. Ще один приклад дає класичний реп­ резентант європейської лівоцентрист- ської демократії — Швеція. Соціал-де­ мократи правили тут майже без перерви з 1932 по 1976 рік, 44 роки, за ці роки вони добилися величезних успіхів у пе­ ретворенні шведського суспільства на суспільство демократії, соціального ми­ ру і добробуту. Автор історичного нари­ су про шведську соціал-демократію Стіґ Гаденіус характеризує період 1968— 1976 років як період сум'яття (unrest). Рух нових лівих пререкинувся 1968 ро­ ку і на Швецію. Щоправда, в 1968 році соціал-демократи упевнено перемогли на виборах, але це були останні вибори старого Таґе Ерландера, лідера партії, що здобув визнання як «батько нації»; ще на муніципальних виборах 1966 року соціал-демократи потерпіли поразку, і це був тривожний симптом. Як пише Га­ деніус, соціал-демократи «потребували нової області, яка могла б знову запали­ ти ентузіазм робітничого руху і надихну­ ти нову віру в зміни»1. Такої ідеології соціал-демократи не знайшли, і за умов світової рецесії і фінансової кризи вони втратили владу на шість років. В різних країнах процеси перебігали по-різному — в Іспанії після смерті Франко 1975 року король Хуан Карлос відновлює демократію, і на тривалий час 1982 року до влади приходять соціалісти Феліпе Ґонсалеса; у Франції соціаліст Франсуа Міттеран обирався на два термі­ ни якраз із 1981 по 1995 pp. (хоча прем'єр-міністри у нього були і праві — Шірак, Балладюр); в Англії 1964— 1979 pp. невиразних лейбористів (Віль- сон, Каллаґан) змінюють таю ж невираз­ ні консерватори (Гіт), поки не настала ера Марґарет Тетчер (Thatcher). «Залізна леді» внаслідок перемог консерваторів на виборах обиралася прем'єром тричі (1979,1983 і 1987 pp.) 1990 р. вона піш­ ла у відставку, але її наступник — новий лідер консерваторів Джон Мейджор очо­ лював уряд Об'єднаного королівства до 789 Рейґан і Горбачов 1 Див.: Hadenius Stig. Swedish politics du­ ring the 20th cen- tuiy. — The Swedish Institute, 1990. — P. 125. Тоні Блер 1 Див.: Хольтам Дже­ ральд, Хьюс Роза- лін. Стан соціал-де­ мократії у Британії І І Європейська со­ ціал-демократія. Трансформація у прогресі. — К., 2001. — С. 277. 1997 року. Тільки тоді на виборах кон­ серватори були так само розгромлені, як на виборах вісімдесятих років їх супер­ ники — лейбористи. Вісімдесят’ роки в цілому для Заходу були роками торжества правих; вони символізуються іменами Марґарет Тет­ чер, Роналда Рейґана і Гельмута Коля. Поворот, здійснений Тетчер, найбільш показовий. Це була велика ревізія ці­ лого напрямку соціального розвитку, задекларованого після війни лейбо­ ристами, і велика відплата торі, які заз­ нали тоді, 1945 року, нищівної поразки на виборах. В галузі внутрішньої полі­ тики парл'я Еттлі і Бевіна здійснила програму «демократичного соціалізму» і провела цілу серію націоналізацій. Уряд Тетчер рішуче покінчив із спадщи­ ною «демократичного соціалізму» і не л'льки приватизував майже усе, що ли­ шалося державною власністю, але й зробив усе можливе для реалізації за­ сад необмеженого лібералізму в еко­ номіці. Практичній діяльності консер­ ваторів відповідає політична філосо­ фія лауреата Нобелівської премії з еко­ номіки фон Гаєка і «чікаґських хлоп­ ців», філософія лібералізму Роулса. Англійським консерваторам вдалося добитися видатних економічних успі­ хів, щоправда, ціною зростання безро­ біття. Здавалося, лівий поворот в Захід­ ному світі неможливий. І тим дивовижнішим був крах англій­ ського консерватизму на виборах 1997 року. Повернення лейбористів під проводом Тоні Блера стало не менш зна­ ковим, оскільки це був уже новий лейбо­ ризм, що і гадки не мав про націоналіза­ ції і «державу-провидіння». Нове керів­ ництво скасувало четверту статтю старої парлйної програми, в якій передбачало­ ся передати людям фізичної та розумо­ вої праці у загальне володіння засоби виробництва, право на їх продаж, обмін та справедливий розподіл продукції. Точніше, ця стаття залишилася в настіль­ ки пом'якшеній редакції, що вже не має жодного сенсу. Насправді відновлення впливу лейборизму базується не на ре­ генерації соціалістичних цінностей, а на інших, нових засадах. «Новітнім джерелом натхнення Тоні Блера і Гордона Брауна, а також моло­ дих радників керівництва є не Європа, а Сполучені Штати», — пишуть Дже­ ралд Голтгем та Розалін ґюс з Інститу­ ту досліджень Публічної бібліотеки в Лондоні1. В інтелектуальному аспекл це означає, що лейбористські парлйні експерти, переважно з американською університетською освітою, є, як і Білл Клінтон, послідовниками Роберта Рей­ ха — одного з співробітників і ідеоло­ гів команди американського президен­ та. «Суть його переконань полягає в то­ му, що в сучасній глобальній економіці капітал та інвестиції легко перетина­ ють географічні й політичні кордони. Єдиний специфічний ресурс кожної країни — це її народ. Глобалізація не- 790 минуча; отже, єдиною доречною еко­ номічною політикою є інвестування в людей, тобто в освіту й професійну під­ готовку. Цей вплив визначає два лейт­ мотиви у промовах лейбористських лі­ дерів: щирий песимізм щодо впливу національних урядів на розподіл дохо­ ду, тобто макроекономіку, і акцент на зменшення безробіття шляхом підви­ щення «працездатності». Останнє під­ креслює важливість освіти і підтримку легко регульованого ринку праці... Вплив американських ідей у британ­ ському контексті полягає у концентра­ ції уваги на невеличкій частці найнуж- деннішого населення — не більше 10 %. Зосереджуючись на відносно ма­ лій групі знедолених, можна досягти більшого, відмовившись від загального підходу до перерозподілу у суспільст­ ві»1. Тоні Блер виступив із критикою нестримного егоїзму й економічного ін­ дивідуалізму ери Марґарет Тетчер, але його проект «кращого, чесного і більш змістовного суспільства» не орієнтова­ ний ані на загальну рівність, ані на ви­ раження інтересів бідних соціальних класів. «Його мета полягає у перетво­ ренні нових лейбористів в єдину націо­ нальну партію, яка буде однаково уважно ставитися як до бізнесменів, так і до соціально знедолених»2. Власне, німецька соціал-демокрагія ще в Ґодесберзькій програмі відмовила­ ся від курсу на усуспільнення виробниц­ тва, а поступове зменшення частки ро­ бітничого класу і переорієнтацію на «середні класи», службовців, інтеліген- гів і самостійних виробників вважала своєю заслугою. Проте, так відверто змінити свої соціальні ідентифікації, як це зробили «нові лейбористи», не нава­ жився ніхто з членів Соцінтерну. Амери­ канізований варіант лівої політичної структури спирається, таким чином, не гільки на інші соціально-класові орієн­ тації, а й на інші критерії розрізнення соціальних груп, ніж це було притаманне ранішим соціалістичним ідеологіям. Турбота про бідних залишається не­ від'ємною рисою лівоцентристської програми в будь-якому варіанл, але во­ на позбавляється максималістських рис егалітарної ідеології. Відповідно впер­ ше ліві (Тоні Блер, зрештою, не любить такої самоідентифікації) не вимагали збільшення розмірів державних витрат на бідних за рахунок підвищення подат­ ків; спостерігачі зазначають, що подіб­ на програмова вимога різко зменшила б число відданих Тоні Блеру голосів. Такий поворот, натхненний амери­ канським досвідом і американською, обережно кажучи, неконсервативною ідеологією, змушує звернутися до уро­ ків Америки останньої третини минуло­ го століття. Протестні рухи груп, що раніше, до кінця 60-х, або не вважались джерелом соціального неспокою, як, наприклад, жінки або сексуальні меншини, або не виявляли такої гострої активності, як от афроамериканці, — ці протестні рухи розквітають за умов не погіршення, а покращення загальної економічної си­ туації. Точніше кажучи, реакція на по­ гіршення економічного стану не лльки Білл Клінтон, сорок другий президент США 1 Див.: Хольтам Дже­ ральд, Хьюс Роза- лін. Стан соціал-де­ мократії у Британії І І Європейська со­ ціал-демократія. Трансформація у прогресі. — С. 277. 2 Там же. — С. 280. 791 збереглася, а й стала за нових умов гос­ трішою, оскільки суспільство виявляє менше терпіння і терплячості, ніж, ска­ жімо, в тридцятих роках. Можна припустити, що нові соціальні поділи і соціально-політичні ідентифі­ каціїнабувають особливогозначення са­ ме в постіндустріальному суспільстві. Індустріальне суспільство, значно бідніше, ніж інформаційно-індустріаль- не, знає грубіші поділи й ідентифікації. Для старої Європи і старої Америки виз­ начальною була різниця між багатими і бідними, особливо — бідними індустрі­ альними робітниками, які до того ж поз­ бавлені селянської консервативності і одержали в своєму колективізмі могут­ ню зброю. Ліквідація бідності чи при­ наймні зменшення економічної відстані між багатими і бідними внаслідок нау­ ково-технічного прогресу виявили нові культурні підстави для антагонізмів. Несумісність соціальних груп зовсім не обов'язково випливає з відносної бід­ ності одних і багатства інших; нового сенсу набуває нерівність можливос­ тей, спричинена, наприклад, різницею в освіті і вихованні. Є багато підстав для приниження людської гідності і в суспільствах «загального добробуту». Нові соціально-культурні розмежу­ вання народжують і нові форми асоці- альності, з'являються антиструктурні об'єднання більш чи менш протестного характеру. Симптомом майбутнього усамостійнення молоді дещо раніше стала надзвичайна популярність анг­ лійської групи Бітлз (ВеаЬЬ), вершина якої припадає на 1962— 1970 роки. Група Бітлз не гільки була сигналом для спалаху аналогічних явищ в музичній мас-культурі, але й взагалі стимулюва­ ла розвиток молодіжних субкультур, які демонструють свою самостійність щодо культурного світу старших поколінь. Підготовкою до вибуху студентських та інших молодіжних рухів можна вважа­ ти і антиструктурні рухи: спочатку біт- ніків кінця 50-х років (beatnik — від beat удар, штовхан, а також ритм, такт, розмір, суфікс -пік прийшов з єврей­ ського середовища; спочатку говорили beat generation — досить вульгарне формулювання вислову «пропаще по­ коління»), а потім гіппі (hippies) сере­ дини шістдесятих років (слово народи­ лось 1967 року) з притаманним цій спільноті культом свободи і ненасильс- тва, вільного, соціально несанкціоно­ ваного кохання, демонстративною без­ домністю і неохайністю, орієнтацією на цілі, досяжні «тут і тепер», тяжінням до таємниць східної культури і легкою наркоманією, — своєрідним варіантом гедоністичної аскези молодої західної людини XX століття. В свою чергу стар­ ші покоління не можуть зрозуміти і прийняти антиструктурного протесту і неприйняття традиційних основ сус­ пільного життя, що посилює політичні позиції правих. Для США особливе значення мала вій­ на у В'єтнамі, боротьба проти якої стала надзвичайно важливим не лише амери­ канським, а й світовим політичним чин­ ником. Саме в протестах проти війни у В'єтнамі формуються нові ідеології, спря­ мовані проти правого націоналістичного консерватизму. І дуже важливу роль в наростанні нових напружень відігравали етнокультурні та расові фактори, до яких, зрештою, належав і в'єтнамський. Слід зазначити, що загострення расо­ вих конфліктів в Америці і Європі чима­ лою мірою зумовлене було деколоніза­ цією Африки і появою на її карті неза­ лежних «націй-держав», а з ними і га­ рячих точок, де із застарілими трибаль­ ними антагонізмами перехрещувалися інтереси старих колоніальних держав, міжнародних корпорацій та двох вели­ ких військово-політичних блоків. До 60-х років в африканських країнах склалися еліти з європейською освітою, 792 які рвалися до самостійної політичної діяльності в рідних етнонаціональних рамках і прагнули якомога швидше і простіше подолати величезну культурну відстань до Заходу. Конфлікт у В'єтнамі сприймався як один із світових кон­ фліктів, дійовими особами яких висту­ пали уряди США, СРСР і Китаю та коло­ ніально гноблений в'єтнамський народ. А оскільки військ Китаю чи СРСР в цій країні азійського Південного Сходу не було, а американські з'явилися там неп- рошеними, моральної підтримки уряд Ліндона Джонсона міг шукати тільки у агресивного антикомунізму. Демократи вже вдруге після Кореї потрапляли в безвихідь, втягуючись в невиліковні ситуації через бездумне впровадження ліберальних принципів. До того ж невдовзі привід до інтервенції США — нібито напад на американські кораблі в Тонкінській затоці — виявився провокацією, сфабрикованою амери­ канськими спецслужбами. В'єтнамський конфлікт продовжувався 10 років, з 1965 по 1975 рік. Якщо з Корейського конфлікту Америку витягував правий, республіканський президент Ейзенгауер, то вилізти з В'єтнамського конфлікту вдалося його своякові — правому, рес­ публіканському президентові Ніксону, який укладав угоду про припинення вог­ ню 1973 року. А через два роки проаме- риканський режим у Південному В'єтна­ мі розвалився під ударами комуністів. Про це корисно згадувати, оскільки провал військової інтервенції США у В'єтнамі був провалом спроб силою і грішми насадити демократію в країні, яка цього не хотіла: режим, створений американцями у В'єтнамі, надзвичайно швидко прогнив від корупції і переро­ дився на грубу військову диктатуру «наших мерзотників», яка була легко скинута повстанцями. Треба сказати, що Ліндон Джонсон, спадкоємець Джона Кеннеді, не сприй­ мався американським суспільством як небезпечний ліберал, хоча саме йому вдалося провести через Конгрес ті прог­ рами, які підготував неприйнятний лібе­ рал Кеннеді. Той факт, що Кеннеді був убитий якимись добре організованими радикально правими колами американ­ ського суспільства, не викликає сумніву, хоча механізми змови, мабуть, навіки залишаться таємницею. Джонсон робив те, що не зміг зробити його зверхник, але в ньому не було тієї дратливої інте­ лектуальності, незрозумілих і претен- ційних орієнтацій на вищі цінності, які робили багатого і аристократичного мо­ лодого католика-ірландця непередбачу- ваним для пересічних консервативних американських політиків. Фактично з убивством Кеннеді 1963 року надіям на ліберально-демократичний ренесанс прийшов кінець, а якщо Джонсон був простуватим техасцем, то Ніксон просто вульгарним і безцеремонним політиком, «своїм хлопцем», що продовжував після Джонсона покоління президентів-«ков- боїв». Скандал з «Уотерґейтом», що 1974 року поламав Ніксону кар'єру, заті­ яла газета «Вашінґгон пост», та сама, яка підняла також і скандал навколо провокації адміністрації Джонсона в Тонкінській затоці; газета керувалась почуттям гидливості щодо політичних плебеїв, які прорвалися До верхніх по­ верхів влади, потіснивши аристократію нащадків «Мейфлауера» (першого ко­ рабля європейських колоністів в Амери­ ці, до спадкоємців пасажирів якого на­ лежала зокрема сім'я Рузвельтів). Після Ніксона і його спадкоємця — колишньо­ го віце-президента Джералда Форда на один термін (1976— 1980) президент­ ська посада перейшла до Джіммі Карте­ ра, але цей переконаний демократ, гли­ боко релігійний гуманіст керував краї­ ною саме за умов граничного загострен­ ня суперечностей з СРСР у зв'язку з Аф­ ганістаном та порушеннями прав люди- 793 1 Цмв.іХайєкФА Пра­ во, законодавство та свобода. Нове ви­ кладення широких принципів справед­ ливості та політичної економії. Міраж со­ ціальної справедли­ вості. — К., 1999. — Т.2. — С. 101. 2 Див.: Дерріда Жак. Привиди Маркса. — Харків, 2000. — С. 75. ни і увесь свій гуманізм спрямував на полагодження арабо-єврейського кон­ флікту (угода між Єгиптом та Ізраїлем в Кемп-Девіді 1978 року). 3 1980 року два президентські терміни адміністрацією країни керує Роналд Рейґан, який реалі­ зує програму консервативного лібера­ лізму, максимально усунувши державу від втручання в економіку і забезпечив­ ши корпорації великими військовими замовленнями у зв'язку з розгортанням останнього кола «холодної війни» — змагання на виснаження з радянською військовою економікою за перемогу в віртуальних «зоряних війнах». Повертаючись до соціально-культур- ного повороту 80-х, можемо констатува­ ти, що оформлення самосвідомості пост- модерну припадає на епоху найбільших політичних успіхів того сполучення лібе­ ральної та консервативної ідеології, яка одержала назву «неоконсерватизм». Фі­ лософські засади цієї переможної правої політики найбільш радикально і навіть дещо спрощено артикульовані Ферди- нандом Авґустом фон Гаєком. Як зазнача­ лось, Гаєк заперечує право суспільства і держави брати на себе формулювання загальної суспільної мети; у зв'язку з цим заперечується не л’льки право суспільст­ ва формулювати якісь принципи соціаль­ ної справедливості, але й саме її існуван­ ня. Гаєк не відкидав ані поняття «ціль», ані поняття «справедливість»; з його точ­ ки зору, однак, цілі можуть переслідува­ тися лише індивідами і групами в рамках, обмежених правилами і нормами, а спра­ ведливість існує лише в негативній фор­ мі — тобто як заборона несправедливос- л, порушення «гідних правил поведін­ ки». Варто процитувати його остаточні висновки з цього приводу, оскільки полі­ тична філософія Гаєка визнається майже як енциклопедія сучасної ліберальної демократії: «Я вважаю, що врешл-решт буде визнано: «соціальна справедли­ вість» — це блукаючий вогник, який спо­ кусив людей відмовитися від багатьох цінностей, що в минулому стимулювали розвиток цивілізації; це спроба задо­ вольнити палке прагнення, успадковане від традицій малої групи, але безглузде у «великому суспільстві» вільних людей. На жаль, це розпливчасте бажання, що стало для людей доброї волі однією з найпотужніших спонук до дій, не просто приречене на розчарування (вже це було б досить прикро); як і більшість спроб досягти недосяжної мети, цей потяг може призвести також до вкрай небажаних наслідків, зокрема до знищення тих не­ обхідних умов, у яких лише й можливий розвиток традиційних моральних ціннос­ тей, — умов особистої свободи»1. З цими словами варто співставити по­ зицію найяскравішого філософа Постмо- дерну — Жака Дерріда. Для Дерріда по­ няття справедливості, як і поняття демок­ раті, не піддасться деконструкції, бо ідея справедливості є сама по собі умовою всякої деконструкції. Справедливість, постійно підкреслює Дерріда, нагадує дар, щирий подарунок партнеру після за­ кінчення вигідної справи; він «додаєть­ ся» до комерції, обміну, економічного чи правового акта і тим самим підважує за­ сади безсердечного світу взаємовигід- носгі. Так само, як і даріння — відшару­ вання, справедливість існує «поза пра­ вом, поза розрахунком та комерцією»2. Справедливість, як і подарунок-подя- ка, — кажучи формально, зайвий, але не­ минучий супутник зафіксованої правним чином процедури. Вчинення справедли­ вості, — якщо це розуміти не як помсту, що якраз належить до сфери права, а як вдячність — вривається в формальну структуру, порушує сухий порядок, приз­ водить до того, що у Шекспіра в «Гамлел» визначається як «the time is out ofjoint» (в перекладі Лозинського «порвалась связь времен»). Справедливість не роз­ рахована на майбутнє, вона взагалі не розрахована і належить не до світу «зав- 794 тра», а до світу «тепер». Тому вона плутає всі карти. «Необхідне роз'єднання, де-то- талізуюча умова справедливості, це саме тут її вияв у теперішньому — і відразу ж це й сама умова теперішнього та наяв­ ності теперішнього. Тут завжди виявляла себе деконструкція як думка дару та не- деконструюємої справедливості, неде- конструюєма умова будь-якої деконс- трукції...»1 Переклад надзвичайно темних тек­ стів філософії постмодерну вимагає пояснення: будь-яка деконструкція заснована на ідеї справедливості — ідеї безсенсовного, не розрахованого на наслідки дарування іншому того, що є органічною власністю Я, відторгнен­ ня власності: тому вона, згідно з Деррі- да, сама не може бути піддана нищівній процедурі деконструкції. Дерріда виз­ нає неминучою подібну «месіанську есхатологію», що лишається «непохит­ ною відносно будь-яких деконструк- цій», — «це, можливо, досвід звільню­ ючого обітовання, навіть формальність структурного месіанізму, месіанізму без релігії, ідея справедливості — яку ми завжди відрізняємо від права і на­ віть від прав людини — та ідея демок- ралї — яку ми відрізняємо від її акту­ ального концепту та від її визначених на сьогодні предикалв»2. Ці не дуже прозорі формулювання протиставлять пануючому в західному суспільстві консервативному лібера­ лізму «постмодерністське» бачення кінця «цілераціонального» світу. Іще раз: йдеться про відмову не від засад- ничих принципів ліберальної демокра- л ї, а від розуміння їх саме як «потой­ бічних», трансцендентних принципів, які «живуть» чи «повинні жити» у май­ бутньому і звідти, з прийдешнього, ося- юють смислами життя «тут і тепер». Дерріда свого часу активно протесту­ вав проти війни у В'єтнамі, так само як і проти комуністичного тоталітаризму (в 1981 році він навіть був арештова­ ний властями Чехословаччини). Пос­ тмодернізм — проти ліберального ро­ зуміння свободи і справедливості, але критикує він лібералізм зліва. Мірою того, як утверджувався право- консервативний антикомунізм в про­ відних країнах Заходу, протест постмо- дерну спрямовується проти неоконсер- вативної концепції «кінця історії». Симптоматичною в цьому відношенні була книга Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина», видана 1992 року в Нью-Йорку і того ж року французькою мовою в Парижі. Деріда показує спільність марксистського про­ віденціалізму з телеологією лібералів, цитуючи такі рядки Фукуями: «Гегель, як і Маркс теж, вважали, що еволюція людських суспільств не може бути без­ кінечною, але завершиться того дня, коли людство впровадить таку форму суспільства, яка б задовольнила його найглибші та найнеобхідніші потреби. Обидва мислителі визначили «кінець історії»: для Гегеля це ліберальна дер­ жава; для Маркса ж — комуністичне суспільство»3. «Завершення історії» означає влле- ність ідеалу, перетворення його на по­ дію: «Цей ідеал одночасно безкінечний і закінчений... Ось чому ця книга визна­ чається також як гегельянська та марк­ систська»4. Реальність, як показує Дер­ ріда, далека від завершеного ідеалу і то­ ді, коли йдеться про західну демокра- лю. Досить навести перелік соціальних проблем сучасної цивілізації, які філо­ соф вважає найкращим спростуванням тези про «кінець історії»: (1) безробіття, яке доповнене «теле-роботою» вдома і вводить в нову еру суспільну без-діяль- ність; (2) масове виключення з демок­ ратичної діяльності громадян без при­ тулку; (3) нещадна економічна війна між державами — членами західної спільноти; (4) руйнівний характер сил 1 Див.: Дерріда Жак. Привиди Маркса. — — С. 76. 2 Там же. — С. 117. 3 Там же. — С. 126. 4 Див.: Там же. 795 1 Див.: Дерріда Жак. Привиди Маркса. — С. 144— 148. міжнародного ринку, що викликають протекціоністські та інші бар'єри; (5) по­ гіршення справи економічно слабших народів із зовнішнім боргом і розорен­ ня та голод на цьому тлі; (6) торгівля зброєю; (7) розповзання ядерної зброї; (8) «міжетнічні війни (а чи були вони колись іншими?) множаться, скеровані архаїчними фантазмами та концептами, примітивним концептуальним фантаз- мом спільноти, держави-нації, суверен­ ності, землі та крові»; (9) світова влада мафій та наркобізнесу; (10) внутрішня неузгодженість міжнародного права, що суперечить європейським принципам національного суверенітету і водночас збудоване саме на правових підвалинах західної цивілізації1. Очевидно, перелік проблем можна продовжити, але тут іс­ тотний сам характер неприйняття лібе­ рально-демократичної і ринкової дій­ сності: вона оцінюється і відкидається не з позицій абстрактно встановлених цілей чи ідеалів, а мірою страждань, що приносяться живим реальним людям світу «тут і тепер». Формули Фукуями з їх явними єван­ гельськими коннотаціями (постійними посиланнями на «добру звістку») рад­ ше належать до філософсько-політич­ ного «ширпотребу» і розраховані на певний епатаж широкої публіки. Проте, вони виражають саму сутність претен­ зій переможного неоконсерватизму. Орієнтація на принципи, до реалізації яких нібито свідомо чи несвідомо пря­ мує історія, є суто ліберальною пара­ дигмою і протистоїть консервативному реформізму з його прагненням до усу­ нення окремих вад і пороків і орієнта­ ції на збереження цілісності системи. Однак, наприкінці XX століття це «збе­ реження цілісності» виглядає як збере­ ження ліберальних принципів і засад західної цивілізації. У переконаного консерватора в політиці, ліберала в економіці Гаєка заперечення соціаль­ ної справедливості як мотиву і підста­ ви реформ ґрунтується на тому, що тра­ диційна спадщина вважається органіч­ ним і непорушним цілим, до якого мож­ на щось додавати чи від якого щось (але не підвалини!) можна віднімати. Ліберальні засади радше виявляються заборонами, яких не можна порушува­ ти задля підтримання «гідної поведін­ ки». Суперечність між ліберальною та консервативною трактовкою основних суспільних засад чи то як ідеалів, до яких прагнуть в майбутньому, чи то як традицій минулого, які гільки обмежу­ ють активну творчість, знімається саме тоді, коли приймається есхатологія «кінця історії». Майбутнє стає сучас­ ним і втрачає шкідливі риси «болотно­ го вогника», перетворюється на грубу реальність і надійно, не старіючи вхо­ дить до минулого. Що ж протиставиться цій концепції? В політиці це була ліво-центристська лінія, представлена, з одного боку, європей­ ською соціал-демокрагією, з іншого — поміркованим ліберально-гуманістич- ним центризмом Білла Клінтона і Тоні Блера. У основному пункгі — ставленні до ідеї справедливості — неконсерва- тивний центр відверто пориває з соціа­ лістичною традицією егалітаризму, вба­ чаючи задачу не в ліквідації нерівності, а в ліквідації за допомогою суспільства крайньої бідності. Повністю використо­ вуючи допінгові властивості конкуренції вільного ринку, лівоцентристські політи­ ки переносять соціальну опіку на сферу освіти та інформації, підтримуючи цен­ тральні точки суспільної нервової систе­ ми. Але, як і в правому варіангі, залиша­ ється недоторканим світ принципів і іде­ алів, що формує обличчя Заходу. Ліво- центристський політикум не виходить за межі ліберально-демократичної ідеоло­ гії. Рішучий розрив із ліберально-кон- сервативною есхатологією прокламує постмодерн. 796 Лідери французького Постмодерну в молодості, в кінці 50-х років, пережили ренесанс і кризу марксизму в його но­ вітніх варіантах і не шукають понов­ лення лівих чи комуністичних ідеалів середини століття, навіть у формі євро- комунізму. Дерріда, який ніколи мар­ ксистом чи комуністом не був, написав книжку на захист Маркса уже 1993 ро­ ку, — але Маркса як привида, що вима­ гає справедливості. Щоб зрозуміти природу постмодер- ністського протесту проти торжества неоконсерватизму, варто спершу звер­ нутися до ключових уявлень про люд­ ський взаємозв'язок, поєднання індиві­ да з соціальним цілим. Вище було наведено цитату з Деррі­ да, що характеризує всякі війни (бо для нього всі війни врешл-решт є міжет- ничними конфліктами). Війни керують­ ся «архаїчними фантазмами та концеп­ тами, примітивним концептуальним фантазмом спільноти, держави-нації, суверенності, землі та крові». Щоправ­ да, Дерріда ігнорує війни громадянські, але й вони врешл керуються не менш архаїчними фантазмами спільноти — спільноти бідних проти багатих. Це оз­ начає, що особистість для того, щоб вступити в війну, має розчинитися хоча б почасти в спільноті, прийнявши її фантазми, втратити себе і жити майбут­ нім, сферою ідеального і уявного, що віднині визначає смисл повсякденності і власного життя, яким можна пожер­ твувати. «Вступити в війну» можна трактувати і метафорично, розглядаю­ чи класову чи міжетнічну боротьбу як евентуальність війни чи навіть прелю­ дію до неї. В суспільстві, де всі пробле­ ми зрештою зводяться до змагання двох великих груп населення, — бід­ них і багатих, — відносини між особис­ тостями опосередковані політичними посередниками, як відносини між етно­ сами — посередництвом «націй-дер- жав». Чи не найкращим прикладом та­ кої суспільної організації була система «ферайнів» в соціал-демокралї Вай- марської Німеччини, де все життя ро­ бітника — соціал-демократа від дитя­ чого садочку до поховальної контори проходило в політизованому ґетто. Між тим і великі соціальні рухи, і су­ то індивідуальні переживання соціаль­ ної несправедивості завжди мають ін­ дивідуальні мотивації. Злидні, як пока­ зав ще Гоголь, а за ним Достоєвський, переживаються людьми як принижен­ ня, і боротьба за шматок хліба є бо­ ротьбою проти приниження. Не лльки Леонард Нельсон відкрив фундамен­ тальну роль почуття гідності як рушій­ ну силу суспільного організму — це по­ казав уже Кант. Сучасне суспільство західного зразка обмежило тиск бідності, але не ліквіду­ вало всіх джерел приниження і не га­ рантувало гідного існування кожному. Навпаки, підвищення життєвого рівня нижчих класів населення за умов ін­ формаційної відкритості суспільства загострило потребу в гідності і відчуття соціальної несправедливості. Не стало меншим і прагнення до об'єднань у по­ літичні групи з цілями, що простира­ ються далеко в майбутнє. Однак, смисл історії і моральнісна оцінка теперіш­ нього часу все менше орієнтовані на віддалені цілі, до яких нібито дрейфує суспільство, і все більше апелює до са­ моствердження особистості. Ненасиль­ ницькі рухи, яскравим вождем одного з яких був Мартін Лютер Кінґ, прагнуть бути моральнісними не в силу своїх ці­ лей, а за самою своєю природою. Ставлення до майбутнього — це став­ лення до надлюдського, надіндивіду- ального в теперішньому, сучасному, «модерні». Якщо людина знаходить своє «я» тільки в колективності, лльки відчужуючись у надособиснісну сферу, доступ до якої можливий лише через 797 1 Цит. за: Габермас Юрген. Філософ­ ський дискурс Мо­ дерну. — К., 2001. — С. 110. 2 Див.: Там же. повну довіру до цінностей і рішень спільноти, то тоді життя перетворюєть­ ся на самопожертву і чекання «благої вісті», реалізацію принципів, закладе­ них у «світлому майбутньому». Чи перевернула ця постмодерніст- ська ідеологія світ? Чи стала вона симп­ томом нової ери, яка покінчила як з марксистським, так і з неоконсерватив- ним Другим пришестям? Звертаючись до політичної і еконо­ мічної реальності, можемо сказати, що кардинального перевороту не сталося. Але якщо йдеться про духовний світ людства і механізми цивілізаційного розвитку, то Постмодерн, можна дума­ ти, став важливим симптомом. Постмодерн не створює альтернатив­ ного світу політики чи альтернативної лі­ виці. Він претендує на позицію над усіма політичними світами, зверхньо і іроніч­ но оцінює самі соціальні ідентифікації і оцінки. За цим криється насправді не по­ зиція «над сутичкою», не політична не- заангажованість, а прагнення відділити світ соціальних дій, конформних і полі­ тично оформлених як елементи світово­ го порядку, від світу моральнісних соці­ альних оцінок. Постмодерн не відкидає ідеї прогре­ су: він вимагає осмислення ситуацій розвитку, виходячи з самоцінності інди­ віда. Не з майбутнього, не з ідеалів і принципів, а виходячи з загострених бо-~ льових відчуттів сучасності. Індивід ко­ нечний і смертний. Зв'язок з майбутнім можливий лльки через межу індивіду­ ального існування, через смерть, через Сгікс, Океан, через Левкадську скелю, що на межі «цього» і «того» світу. Критика Модерну розпочата Горкгай- мером і Адорно ще в роки війни, і вони обрали як модель для своїх міркувань «Одіссею». На думку авторів «Діалекти­ ки Просвітництва», Гомерів Одіссей пос- лйно влкає від міфів, рятуючись за до­ помогою нових і нових міфів. «Саме ту­ 798 га за батьківщиною породжує пригоди, за допомогою яких суб'єктивність — чия найдавніша історія представлена в «Одіссеї» — рятується від доісторично­ го світу. У тому, що поняття батьківщини протистоїть міфу — який фашисти брех­ ливо холли видати за батьківщину — полягає найглибший парадокс епосу»1. З цього приводу Габермас зауважує: «Відроджуючі сили, ритуальне повер­ нення до коренів (котре, як показав Дюркгейм, забезпечує соціальну солі­ дарність) є життєво необхідним для ко­ лективної свідомості. Однак такою ж мі­ рою необхідний і чисто ілюзорний ха­ рактер цього повернення до коренів, від яких кожен член родової спільноти — у міру того, як він формує своє Я — пови­ нен постійно позбавлятися»2. Ці тлумачення міфа про Одіссея можна було б звинуватити в довільності і мо­ дернізації — адже існують більш-менш точні і надійні методи аналізу міфів. Сам вислів «істинна інтерпретація» викликав би протести в постмодерністському се­ редовищі, яке не в ладах з поняттям нау­ кової істини. Зрештою, залишимо цю проблему відкритою: приймемо вслід за Гайдеґґером, що існує всього лише «по­ дія істини», а як саме вона відбувається, як відбираються істини і відділяються від помилок, — деталі цієї «події» зали­ шимо поза нашою увагою. Пошуки Теле- махом свого батька і пошуки батьком, Одіссеєм, шляху назад до батьківщини для «постмодерного» Джойса були по­ шуками поєднання в духовній Європі її язичницько-античної та середземномор- сько-єврейської спадщин. Для Горкгай- мера і Адорно, гірких критиків Просвіт­ ництва, Одіссея була іносказанням дра­ матичної історії і античних, і просвіт­ ницьких спроб звільнити особистість на основі проекту раціоналізму — історії, що виявилася безупинним повторенням міфології при спробах знайти коріння особи в «своїй» прадавній спільнол. В невпинній Одіссеї людського духу відбуваються прориви до майбутнього через Сгікс, що відділяє світ мертвих від світу живих, — адже майбутнє відділене від нашого конечного життя Левкад- ською скелею, повз яку безтурботно ман­ друє Одіссей. Епос Гомера поєднує риси фольклорної оповіді про хитрого супер­ ника богів з поетикою «шаманського ле­ ту» через країну богів і мертвих. Мандри Ісуса Христа по людському світу мають риси такої ж священної подорожі, гільки «навиворіт» — в смертному людському свігі подорожує Бог в іпостасі Єгошуа з Назарету. Але якщо Одіссею необхідно знайти врятування у своїй вітчизні че­ рез випробування, то Христу потрібно ви­ пити до дна чашу людських скорбот для вирятування (избавления) людства, для великої сакральної спокути. Найстрашні­ ше, що його чекало на цьому шляху, — навіть не смертна загроза, а позірна лег­ кість, з якою йому в пустині Негев сатана- Мефістофель пропонував обійти всі труднощі. Піддавшись на спокуси в пус­ телі, Христос впав би у великий Фаустів гріх — задля великої мети віддав би без­ смертну душу. Суть диявольских спо­ кус — в прирівнюванні моральної сили, сили духу до земної влади, влади голоду і добровільного рабства на ґрунгі віри в чудеса. Відкидаючи підступні пропозиції нечистого, Христос відстоює незалеж­ ність морального закону в нас самих, що його символізує в Євангелії чиста віра, від корисливих міркувань і раціо­ нальних розрахунків. І не випадково перший післясталінський твір в СРСР, який викликав гнів правителів, нази­ вався цілком в дусі євангельської традиції Достоєвського: «Не хлібом єдиним». Спокушання Боголюдини Христа в пустелі — сусідство Бога з нечистим, що є неодмінною ознакою людського існування і надає останньому характер трагічної боротьби. Пришестя Христа і, зокрема, друге пришестя із великою апокаліптичною катастрофою («страш­ ним судом»), — це християнський ана­ лог повернення Одіссея. Кінець історії мислиться як перевідкриття вічних цін­ ностей, в ході якого неминуче «розпа­ дається зв'язність часу» (the time is out ofjoint). Постмодерн перетворює кожну мить сучасної історії на «кінець світу», оскіль­ ки кожна мить є водночас «початком сві­ ту» — майбутнього немає, його щомигі творять живі з того матеріалу, який дає сучасне. Чи це — риса новітніх часів? Радше ні, — так було завжди, що, власне, і твердять філософи постмодерну, вик­ риваючи традиціоналістську прив'яза­ ність до надчасу як консерваторів, орі­ єнтованих на вічні цінності минулого, так і лібералів, яким диктують поведінку вічні цінності з майбутнього. Це — пози­ ція найрадикальніша, якщо лльки ради­ кальним може бути небезпечне сусідс­ тво з вульгарним «бери від життя все, що можеш». Послідовно захищаючи філо­ софію точковості «тепер», ми дійсно розриваємо зв'язність часу і опиняємося в хаосі окремих воль. Можливо, це єди­ ний шлях, на якому можна переосмисли­ ти все і наново знайти найнадійніші по­ зиції, які зв'яжуть розсипаний час? Трагедія людини полягає в тому, що в цей сучасний світ, світ «тут і тепер», включене минуле з його жахами, «арха­ їчними фантазмами та концептами, при­ мітивним концептуальним фантазмом спільноти, держави-нації, суверенності, землі та крові» (Дерріда). В одному лс- ному глобалізованому суспільстві жи­ вуть минулі і майбутні епохи, і це спов­ нює атмосферу XX століття тим страхом- депресією Angst, який в келії Лютера породжує Люцифера. Це, на жаль, не метафора, бо сьогодні разом і поруч живуть кати-убивці і їх потенціальні жертви. На початку століття в колоні­ альних закутках планети агресивна іні­ 799 ціатива була у «білих» господарів, сьо­ годні вона у тих, хто засвоїв верхівки західної цивілізації і зберіг та примно­ жив ненависть упослідженого і заком­ плексованого. І немає надії на те, що колись yd ці драми будуть вичерпані, а людство повернеться до втраченого «золотого віку» у вигляді віднайденої Ітаки або побудує «світле майбутнє» з принципів і норм, заданих a priori. Nota bene можна зауважити, що до налаштованих в дусі віковічного «пе- ред-постмодерну» справедливо було б віднести не лльки Сервантеса, Рабле і Стерна, Шекспіра, а й Достоєвського. Розчаровані російські ліві-фур'єристи створили антиеволюціоністську соці­ альну і філософську концепцію, поз­ бавлену ліберальної ідеї прогресу як смислу історії і орієнтовану на позача­ сові ^почвенные» цінності. Змиривши- ся з консервативною владою, визнав­ ши, що велика імперія — єдине досяг­ нення російської історії, вони пророку­ вали, що кожна спроба історичного чи­ ну в напрямі до «світлого майбутнього» лльки відродить старі перейдені жахи. І в цьому було зерно віщої правди, яке, на жаль, реалізувалось у практиці біль­ шовицької революції. Російський анти- ліберальний критицизм твердив, що прогрес можливий лльки як моральний прогрес, і тут теж є своя правда, Мірки прогресу моральні, «науково-технічний прогрес» чи соціальний поступ з мо­ ральною деградацією просто не є прог­ ресом. Можна тлумачити євангельську оповідь про спокушання Христа в пус­ телі як притчі про неприпустимість ви­ користання економічних спокус («хлі­ ба»), влади і гіпнозу віри в чудеса для торжества християнської віри. Досто- євський по сул тлумачив спокушання Христа в пустелі як незалежність мора­ лі від світу грошей, влади і сліпої віри. Висока людяність і моральність над усе має торжествувати незалежно від еко­ номічних, владних і супернатуральних чинників. Тому звичні і правильні слова про Дос­ тоєвського й іншого «почвенника» — Данилевського як консерваторів мають бути істотно доповнені. Взагалі кажучи, ці явища знаходяться вище контексту то­ гочасної російської історії і неспівставні з заурядним політичним консерватиз­ мом. Уроки історії XX століття співзвучні з пересторогами великих гуманістів ми­ нулого, якщо навіть вони були неправі як політики. Не випадково до філософії Достоєвського ліві мислителі XX століття звертаються частіше, ніж реакціонери. І серйозне переосмислення теорії і прак­ тики соціалізму, власне, починається в Радянському Союзі з перевідкриття Дос­ тоєвського і, зокрема, з невеличкої етапі Юрія Карякіна «Антикомунізм, Достоєв- ський і достоевщина», опублікованій, хоч як це парадоксально, в міжнародному органі комуністичних парлй — часописі «Проблемы мира и социализма». Привиди Маркса Нерідко говорять про кризу, в якій у 80-х роках опинилася економіка СРСР та його сателілв внаслідок надмірного напруження, викликаного гонитвою озброєнь. Дійсно, маючи в 6—8 разів менші виробничі можливості, за час «застою» СРСР зумів вирівняти співвід­ ношення сил, витрачаючи при цьому на війну безпосередньо близько третини, а з урахуванням непрямих видатків — мабуть, близько половини всього наці­ онального прибутку. Чи була соціаліс­ тична економіка напередодні Перебу­ дови в стані економічної кризи? І в нормальному розвитку сучасність завжди містить множину можливих сві­ тів, про вагу кожного з яких можна гово­ рити лише в термінах імовірностей. Кри­ за означає достатньо високу імовірність 800 краху всієї системи; однак, може з'ясува­ тися, що система, пройшовши через кри­ зову точку, «точку біфуркації», виявить­ ся, за словом Лейбніца, в «кращому з можливих світів», або «звалиться на хо­ рошу структуру», як висловлюються ма­ тематики. Вирішити долю може або ви­ падковість, або ряд розумних чи, навпа­ ки, помилкових стратегічних рішень. Сценарій розвитку кризових подій у ринковій економіці однаковий скрізь: криза фондового ринку, криза ринку валютного, розорення банків і падіння фінансової системи, і, нарешті, хаос і перспектива краху соціально-еконо­ мічної системи в цілому, — можливість, яка покликає до життя кардинальні ря- тівні стратегії. В СРСР, де мали ціни продукти виробництва, але не підпри­ ємства, фондового ринку не було, і можна говорити тільки про динаміку і ефективність виробництва, що не зна­ ходили відображення в грошовій оцін­ ці підприємств у вигляді цін на їх акції. Стагнація виробництва назрівала дав­ но, стала явною в період Перебудови (в Україні ріст припинився в 1990 році), але в напівтоварному, напівдержавному сільському господарстві труднощі були завжди. Загострилися вони в останній Хрущовський рік, коли почався імпорт хліба, а симптоми краху очевидні вже з початку 80-х років, коли сільське госпо­ дарство стало не просто порівняно нее­ фективним, але й збитковим. Загальна криза економіки настала тільки після па­ діння комуністичного режиму, в 1992 ро­ ці, коли гіперінфляція та обвальне ско­ рочення виробництва підвели до краху фінансової системи і в Россії, і в Україні. Можна твердо сказати, що система ви­ робництва в СРСР не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості була неефективною або малоефективною. Всупереч передбаченням Леніна, радян­ ський соціалізм не створив економіки з продуктивністю праці, вищою, ніж рин­ кова. Нам постійно доводилося наздо­ ганяти технологічні досягнення Заходу, концентруючи всі кошти, ресурси і зу­ силля на вибраних напрямках, і чим тон­ ші технології породжував науково-тех­ нічний прогрес, тим більше виявлялася неповороткість і примітивність системи «розвинутого соціалізму». Великі підприємства в СРСР признача­ лись для безумовного виконання напру­ жених і масштабних державних завдань. Якщо врахувати, щодля виготовлення ос­ новної продукції вимагалась іноді тисяча підлриємств-суміжників, то зрозуміло, що промислові підприємства, надіючись передусім на себе, створювали по мож­ ливості більше допоміжних виробництв, нерідко мало не середньовічного техніч­ ного рівня. Директори накопичували про всяк випадок величезні запаси, непри­ пустимо обтяжливі з «капіталістичної» точки зору. Крім того, підприємства не могли надіятися на державне забезпе­ чення своїх співробітників житлом, ме­ дичними, спортивними, дитячими устано­ вами і так далі і обростали величезним вантажем служб соціального призначен­ ня. Подібне підприємство лише близько третини вартості своїх основних фондів використовує для основного виробниц­ тва; близько чверті фондів вимагається для додаткового і непрофільного вироб­ ництва1. Така не тільки структура окремого підприємства — подібні вади мали цілі галузі і вся система. Вся економіка країни будувалася в розрахунку на мобілізацію всіх сил на стратегічно важливих напрямах за будь- яку ціну, незважаючи на які завгодно втрати. Стагнація виробництва в 90-х роках, після приватизації і переходу до ринкових відносин, зв'язана з тим, що неповороткі індустріальні монстри нез­ датні до самостійного ринкового пла­ вання, в яке їх закинула навіть початко­ ва і часткова лібералізація економіки. 1 Див.: Верховодо- ваЛ.Т. Инвестици­ онная привлекатель­ ность крупных пред­ приятий / / Монито­ ринг экономики Ук­ раины. — 1997. — №4(23). 801 1 Українська радян­ ська енциклопе­ дія. — К., 1978. — Т. 2. — С. 127. Аналіз радянської економіки здій­ снено багатьма експертами, і всі пого­ джуються, що система ця не була ефек­ тивною. Але все ж залишається незро­ зумілим, чи можна вважати той стан, в якому вона знаходилася, кризовим: ріст продовжувався аж до спроб її ре­ формувати. Особливо неоднозначні оцінки воєнної промисловості: на дум­ ку її колишніх керівників, не може бути й мови про те, що СРСР програв Заходу змагання в сфері озброєнь. 18 червня 1982 року впродовж семи годин проводилась великомасштабна репетиція ядерної і космічної війни. СРСР начебто був готовий до всього і міг продовжувати боротьбу за перемо­ гу в зоряних війнах. А 1983 року вип­ робування космічних перехватників було припинено, Ю.В. Андропов оголо­ сив про припинення робіт по створен­ ню космічної зброї. СРСР відмовився від продовження гонки озброєнь на найновітніших напрямах. Керівництво СРСР дійшло висновку, що нав'язаної американцями віртуальної війни в кос­ мосі країна не витримає. Чому? Адже продукція нашого воєнно- промислового комплексу була найде­ шевшою в світі. Так, орбітальна ракета «Циклон» коштувала «всього» $2,7 міль­ йона. Звичайно, ця сума могла викликати посмішку; відомо, що все, чого потребу­ вало воєнне підприємство, оцінювалося за умисне заниженими цінами, відома і штучність офіційного курсу долара. Ви­ раження вартості товарів у цінах набуло міфологічного характеру. Це стосується не тільки воєнно-промислового ком­ плексу. Вся економіка трималася на низькому рівні зарплати, а низька зар­ плата трималася на низьких цінах на продукти, а низькі ціни на продукти не відповідали цінам, які держава платила колгоспам — на закупках м'яса і молока держава багато втрачала, бо за Хрущова спроби підняти ціни і хоч трохи набли­ зити до реальності викликали серйозні проблеми. Відчутні доплати за кожен кі­ лограм молочних та м'ясних продуктів держава надолужувала новим і новим підвищенням цін на сільськогосподар­ ську техніку і добрива. В результаті по­ силювався ціновий хаос, і «раціонально заплановані» ціни не відповідалижодній реальності. Але тут виникає чисто абстрактне пи­ тання: а якій реальності повинні відпо­ відати «правильні» ціни? Можна сказа­ ти, що в капіталістичному світі ціни встановлюються хаотично, через рин­ кову стихію, і тому в кінцевому підсум­ ку мусять відповідати своїй вартості, а в соціалістичному свіл ціни встанов­ люються раціонально, з певною соці­ альною метою, і нічому не відповіда­ ють. Але це суперечить теорії Маркса, згідно з якою якщо є ринок, гроші, то­ варообмін, то ми можемо говорити про реальну, справжню варлсть, що відпо­ відає кількості праці, яка міститься в товарі, і вимірюється кількістю затра­ ченого на виробництво товару робочо­ го часу. Ці характеристики вартості врешгі було визнано діючими і за соці­ алізму. «За соціалізму величину сус­ пільно необхідного часу і варлсть то­ вару, а також і його ціну визначають планомірно, на основі свідомого враху­ вання вимог закону вартості та ін. об'єктивних законів економічного роз­ витку»1. Цим об'єктивним законам і мусить відповідати встановлена «на наукових засадах» ціна. Можна скільки завгодно іронізувати з приводу розумності «планомірно виз­ начених» цін, і доводити, що насправді «свідоме» визначення цін не відповіда­ ло реальній вартості і вносило повний хаос. Але подібна критика соціалізму залишається критикою з марксист­ ських позицій, з позицій теорії вартості, розвинутої Марксом на основі класич­ ної теорії Адама Сміта. Але якщо ми ра- 802 зом з сучасною економічною наукою переглянемо підстави класичної політ­ економії, то що залишиться від поняття «справжня варлсть»? Повертаючись до трудової теорії вар­ тості Маркса, можемо відзначити її — з сьогоднішньої точки зору — архаїчний характер, визначений особливостями філософії і наукового мислення XIX сто­ ліття. Теорія Маркса в тому вигляді, якого він їй надав у «Капіталі», була імітацією «Логіки» Геґеля, де з найпростішого по­ няття «буття» в силу його діалектичної суперечливості («єдності бугґя і небут­ тя») поступово народжувався світ духа, а, отже, і реальності. Так само Маркс «виводив» все з «найпростішого» по­ няття економіки — товару як єдності споживної і мінової вартості. Ця обста­ вина не раз підкреслювалась, але май­ же не говорять то про те, що і Геґель не був оригінальним у спробах вивести світобудову з найпростіших понять. А між тим у Геґеля був попередник — Ге­ те, який подібним чином намагався розв'язати проблеми фізики — будував теорію світла, виходячи з «діалектичної єдності» світла і тіні. Натурфілософія Ґете забута як псевдонауковий курйоз, філософія Геґеля увійшла в історико- культурну пам'ять людства як примарне відображення реальної історії духа, а єдиний науковий чи хоча б наукоподіб­ ний фрагмент марксизму — економічна теорія Маркса — залишається предме­ том політизованих суперечок. Основною ідеєю теорії Маркса є под­ воєння природи товару внаслідок роз­ гляду його «з боку якості і з боку кіль­ кості». У Адама Сміта це знайшло відоб­ раження у поділі поняття «варлсть» на «споживну варлсть» та «мінову вар­ лсть», яка знаходить вияв у ціні. У Мар­ кса за чуттєво сприйманою міновою вартістю стоїть її реальна невидима ос­ нова — варлсть як така. (Німецьке der Wert перекладено в офіційних росій­ ських виданнях «Капіталу» спеціальним словом «стоимость», а взагалі воно оз­ начає як вартість, так і цінність, і ціну, так що ранні російські переклади Wert як цінність цілком коректні і навіть краще виражають суть справи, зокрема якщо йдеться про споживну цінність). Річ як цінність — кожна корисна річ — є «сукупність багатьох властивостей і то­ му може бути корисною різними своїми сторонами. Відкрити ці різні сторони, а, отже, і різноманітні способи вживання речей, є справа історичного розвитку» (курсив мій. — М.П.). Отже, цінність речі не створюється, а відкривається. Тут же, посилаючись на економіста XVII століття Барбона, Маркс наводить приклад: «Влас­ тивість магніта притягувати залізо стала корисною лише тоді, коли за її допомогою було відкрито магнітну полярність»1. Ця проста думка була основною філософ­ ською ідеєю молодого Маркса щетоді, ко­ ли він вороже ставився до Сміта і знахо­ дився під впливом матеріалістичного тлу­ мачення Фоєрбахом суб'єктивістської фі­ лософії Фіхте. Порівняно з сороковими роками змінився лльки погляд Маркса на роль праці у визначенні корисності. Маркс продовжує говорити, що корис­ ність речі не створюється; а відкрива­ ється, а відкриття корисності є справою історичного розвитку людства; але тепер, в «Капіталі», він наголошує на тому, що корисною річ робить праця, і саме кон­ кретна праця, що надає продукту визна­ чених, корисних споживачеві властиво­ стей. Зрештою, він не вважає, що корисна річ, в яку не вкладено працю, не має спо­ живної вартості. Але вона не може мати ціни і бути товаром. Адже якщо працю не вкладено, предмет, — наприклад, цілинні землі, ліси чи чиста вода, — не має вар­ тості2. В ранніх філософських рукопи­ сах на першому плані була саме цінність природного світу для людини, що визна­ чається не лише вкладеною у світ навко- 1 Див.: Маркс К. Ка­ питал. — М., 1955. — Т. І. — C. 42. 2 Див.: Там же. — С. 47. 803 1 Див.: Маркс К. и Эн­ гельс Ф. Из ранних произведений. — М., 1956. — С. 631. 2 Див.: Маркс К. Ка­ питал. — М., 1955. — Т. 1. — С. 43— 44. лишніх речей конкретною працею люди- ни, а всіма її сутнісними силами: «Тому... всі предмети стають для неї опредмет- ненням самої себе, ствердженням і здій­ сненням її індивідуальності, /7 предмета­ ми, а це означає, що предмет стає нею са­ мою. Те, як вони стають для неї й предме­ тами, залежить від природи предмета і від природи відповідної йому сутнісної сили; бо саме визначеність цього відно­ шення створює особливий, дійсний спо­ сіб ствердження. Оком предмет сприйма­ ється інакше, ніж вухом, і предмет ока — інший, ніж предмет вуха»1. Це насамперед філософія людини, філософська антропологія, що продов­ жує традицію Канта, — світ являється людині як «річ-для-нас», внаслідок ак­ тивного і вибіркового ставлення люди­ ни до світу, вибору, зумовленого потре­ бами життєдіяльності. В економічній теорії Маркс полишає важливі позиції філософії опредметнення «сутнкних сил», щоб наблизитися до економічної практики, і допускає перші невідповід­ ності з практикою і здоровим глуздом. А от щодо ідеї вартості як втіленої в товарі абстрактної праці, то краще по­ чати з прикладу. «Ілюструємо це простим геометрич­ ним прикладом. Для того, щоб визнача­ ти і порівнювати площі всіх прямоліній­ них фігур, останні розсікають на три­ кутники. Сам трикутник зводять до ви­ разу, повністю відмінного від його ви­ димої фігури, — до половини добутку основи на висоту. Точно так само і міно­ ві властивості товарів необхідно звести до чогось спільного для них, кількісні видозміни чого вони репрезентують. Цим спільним не можуть бути геомет­ ричні, хімічні або якісь інші природні властивості товарів. їх тілесні власти­ вості беруться до уваги «загалі лише остільки, оскільки від них залежить ко­ рисність товару... Якщо абстрагуватися від споживної вартості товарних тіл, то у них лишиться лише одна властивість, а саме те, що вони — продукти праці. ...В ід них нічого не лишилось, крім од­ накової для всіх примарної предметно­ сті, простого згустка позбавленої від­ мінностей людської праці, тобто затрати людської робочої сили безвідносно до форми цієї затрати... Як кристали цієї спільної їм усім суспільної субстанції, вони — вартості, товарні вартості»2, (курсив мій. — М.П.). Істотне тут розуміння вартості як суб­ станції, про що Маркс неодноразово говорить і далі. Якщо 20 аршин полотна прирівнюється 1 сюртукові чи один квартер пшениці — а центнерів заліза, то, отже, кожен із цих товарів зокрема прирівнюється чомусь третьому, а це і є шукана «субстанція». Повертаючись до геометричного прикладу, ми мусили б сказати: якщо дві різні фігури мають однакову площу, то це означає, що кож­ на з них прирівнюється до їх субстан­ ції, «кристалу», що називається «пло­ ща». Половина добутку основи на висо­ ту виявляється «згустком» праці, в да­ ному випадку — інтелектуальної, чи­ мось «третім», що становить собою іс­ тинну природу, субстанцію реальних трикутників. Вони можуть являтися нам в різних координатах (різних місцях і положеннях на дошці чи на папері, різ­ ному вигляді), та їх сутність («річ-у-со- бі» геометричних фігур) — це величина площі як їх абстрактна «кристалізова­ на» субстанція. Міркування про субстанції і акциден­ ції — натурфілософський спосіб мис­ лення, давно пережитий природоз­ навством. Повертаючись до роздумів про «субстанцію» товару, Маркс діяв у стилі численних арістотелістських «На­ чал натуральної філософії», хоча й ви­ дозміненому від Ніколая Кузанського до Геґеля діалектикою, псевдораціо- нальною по формі, містичною по суті. Все, що пов'язане з розмовами про 804 «субстанцію», має викликати у сучас­ ного читача велику підозру. Однак сформульований Марксом під­ хід до «субстанції» має й інші риси, що дозволяють провести аналогії з сучас­ ними математичними методами приро­ дознавства. Великий німецький математик Фелікс Кляйн у своїй відомій «Ерланґенській програмі» в 1871 році, через чотири роки після виходу в світ першого тому «Капіталу», сформулював погляд, згід­ но з яким геометрія вивчає властивості фігур, які зберігаються за певних рухів (перетвореннях координат). Не власти­ вості точок, ліній, трикутників тощо, не «субстанцію» геометричних фігур, а те, що не змінюється за певних змін їх по­ ложень — інваріанти перетворень. Наприклад, евклідова геометрія вивчає ті властивості фігур, які зберігаються при поворотах фігур на кут та при пе­ реміщеннях їх на площині. Такий підхід був поширений на механіку, коли зміну положення тіла в часі почали розгляда­ ти як зміну однієї з координат — часо­ вої — і представили класичну механіку як просторово-часову «геометрію Галі- лея», а теорію відносності Ейнштей­ на — як «псевдоевклідову геометрію Мінковського». 1918 року всім законам збереження було знайдено відповідні інваріанти перетворень (теорема Еммі Нетер). Сьогодні задачі кінематики ус­ пішно зводяться до задач статики і розв'язуються як задачі геометрії (ме­ тоди кінематичних графів), що зробило наочною мову теорії інваріантів. Як повторення спроби Ґете і Геґеля на економічному матеріалі конструкція Маркса така ж фантастична, але як тео­ рія вартості вона побудована як мета­ фора теорії інваріантів, що вгадувало контури теоретичного природознавс­ тва другої половини XIX століття. З точки зору ідеї інваріантів Марксо- ва економічна теорія ставила задачу вивчати не корисні властивості товарів (це — задача товарознавства) і не їх ціни (мінову вартість), а те, що не змі­ нюється за певних змін цін. Іншої еко­ номічної реальності просто не існує. Наведені Марксом приклади могли б бути ілюстрацією до вільного і метафо­ ричного тлумачення вислову «інварі­ ант». А головне — шляхом до вивчення вартості товару як інваріанта мав бути аналіз його «цінової поведінки», в якій за коливаннями мінової вартості — ці­ ни — встановлювалось би те, що зали­ шається сталим при всіх цінових «пе­ ретвореннях». Інваріант перетворень не є ні суб­ станцією, ні «чимось третім» поряд з йо­ го варіантами. Власне, Маркс говорить близькі речі, коли підкреслює суто сус­ пільний характер вартості: «Ви можете обмацувати і розглядати кожен окремий товар, робити з ним що завгодно, він, як вартість, залишається невловимим»1. Але Марксів світ «суспільних субстан­ цій» теж є реальністю, хоча і примар­ ною, і саме в цьому його примарному світі здійснюються всі неспостережува- ні суспільні процеси. Продовжуючи аналогії з теоретичним природознавством, можна сказати, що Марксова політекономія спирається на ідеї, відомі в XIX столітті як «закони збе­ реження матерії і енергії». «Згусток пра­ ці», «витрата людської робочої сили» — це втілення в річ енергії. Маркс залиша­ ється досить архаїчним матеріалістом; для нього в товарі є лише «сума всіх різ­ них корисних робіт» («згусток праці») плюс «певний матеріальний субстрат, який існує від природи, без жодного сприяння людини. Людина в своєму ви­ робництві може діяти лише так, як діє сама природа, тобто може змінювати ли­ ше форми речовин»2.1 Маркс цитує еко­ номіста XVIII століття Пьєтро Веррі: «Всі явища Всесвіту, чи породжені вони ру­ кою людини, чи загальними законами 1 Див.: Маркс К. Капи­ тал. — Т. 1. — С. 54. 2 Там же. — С. 49. 805 1 Див.: Маркс К. Капи­ тал. — Т. 1. — С. 50— 51. 2 Див.: Там же. — С. 54. 3 Див.: Там же. — С. 177. 4 Див.: Там же. 5 Див.: Там же. природи, являють собою не дійсну твор­ чість, а лише перетворення матерії». Тут прихований матеріалістичний консерватизм Маркса, який не залишає йому можливостей вийти за межі сві­ тогляду механіки його часу. Всі види робіт є не вільні творіння людського розуму й уяви, а рекомбінація речови­ ни природи, бо вони «являють собою продуктивну витрату людського мозку, м'язів, нервів, рук і т. д. і в цьому розу­ мінні — одну і ту ж людську працю. ...Вона є витратою простої робочої си­ ли, яку в середньому має ллесний орга­ нізм кожної звичайної людини, що не має жодної спеціальної підготовки»1. Приблизно це в фізиці називається ро­ ботою, а здатність виконати роботу — енергією. Для «роботи» розуму тут просто не лишається місця, бо вона не­ сумірна з матеріальними витратами мозку і нервів. На такому хисткому фундаменл по­ будована концепція «експлуатації лю­ дини людиною», що на ній ґрунтується політична філософія Маркса. Маркс не ігнорує якісної різниці між кваліфікованою розумовою і грубою фізичною працею, але намагається репрезентувати складну працю через просту («менша кількість складної пра­ ці дорівнює більшій кількості про­ стої»)2. «Зведення складної праці-до простої» ілюструє обмеженість теорії Маркса енергетичними вимірами і її повну неспроможність врахувати вимі­ ри інформаційні. Звичайно, безглуздо попрікати його за це. Для теоретико-ін- формаційного підходу час прийшов лльки в другій половині XX століття. В 50-х роках Маркс писав, що капіта­ ліст купує працю робітника, в 60-х, в «Капіталі», — робочу силу. Йому здава­ лося, що це було справжнім науковим переворотом, хоча «купівля робочої си­ ли» означала не більше, ніж купівля л- єї ж праці як можливості («робоча сила існує лльки як здатність живого індиві­ да»)3. Робоча сила — це можливість виконати певну роботу, тобто енергія. Вся теорія полягає в тому, що реаліза­ ція робітником своєї енергії (здатності до праці) не лльки повертає капіталісту гроші, витрачені на найм робітника і ку­ півлю обладнання і сировини, але й приносить додатковий прибуток — «додаткову вартість». З боку робітника «витрачається певна кількість люд­ ських м'язів, нервів, мозку і т. д. — кількість, яка має бути знову відшкодо­ вана»4, тоді як капіталіст без будь-якої праці і затрати «м'язів, нервів, мозку і т. д.» кладе собі в кишеню «додаткову варлсть» лише тому, що є власником приміщення, верстата та сировини. До­ читавши до цього місця (а майже всі чи­ тачі «Капіталу» обмежувалися першими розділами першого тому), робітник по­ винен був грюкнути кулаком по столу і вигукнути: «Отже, власник мою працю просто краде!» Досить визнати, що організаторська й інтелектуальна праця теж є працею, і вся ця концепція летить шкереберть. Тут виникає ще одне питання, на яке Маркс дає вкрай непереконливу відпо­ відь. Що потрібно для того, щоб відшко­ дувати витрати робітником його «м'язів, нервів, мозку і т.д.»? За Марксом, «...варлсть робочої сили є варлсть життєвих засобів, необхідних для під­ тримання життя її власника»5. Як же визначається ця варлсть — кількістю калорій? За мінімумом чи за максиму­ мом? Маркс мусив би сказати, що робіт­ никові платять лише мінімально необ­ хідне для того, щоб він не вмер і вигоду­ вав дітей собі на зміну. Але класик від­ ступає під тиском фактів. «З іншого бо­ ку, розмір так званих необхідних пот­ реб, рівно як і способи їх задоволення, самі являють собою продукт історії і за­ лежать переважно від культурного рів­ ня країни, до речі значною мірою і від 806 того, за яких умов, а, отже, з якими звич­ ками і життєвими домаганнями сформу­ вався клас вільних робітників. Отже, на протилежність іншим товарам ви- значення вартості робочої сили вклю­ чає в себе історичний і моральний еле­ мент»1 (курсив мій. — М.П.). Визначення вартості робочої сили Марксом не лльки включає в себе істо­ ричний і моральний елемент — воно наскрізь є морально-історичним. Адже можна запитати: а що, коли хазяїн пла- титиме робітникові менше, ніж йому треба для відновлення життєвих сил? Робітник раніше помре? Подумаєш! Скільки напівголодних, хворих і висна­ жених робітників на свіл помирає в со­ рок років і раніше, — і що з того? На зміну їм у бідних суспільствах може прийти маса бажаючих! Натовпи лю­ дей, готових кинутися на будь-яку ро­ боту за наймізернішу платню, можна бачити чи не в більшості країн на пери­ ферії сучасної цивілізації. Ми вже має­ мо досвід того, що найманій робочій силі можна місяцями взагалі не плати­ ти зарплати, — і нічого! Заявити, що вартість робочої сили визначається тим, що необхідне для її відтворення, не можна безвідносно від моралі. Так би мало бути по справедли­ вості, але так не обов'язково є. Випла­ чуючи робітникові зарплату, хазяїн не цікавиться тим, чи вистачить це йому і його дітям. Він готовий взагалі не пла­ тити, якщо буде така можливість. Рі­ вень зарплати визначається конкурен­ цією на ринку робочої сили, тобто спів­ відношенням попиту і пропозиції, — більше нічим. На ділі вимога обмежити мінімальну заробітну плату необхідним для виживання робітника і його сім'ї прожитковим мінімумом є моральною нормою, якої Маркс вголос не міг виз­ нати як філософ-матеріаліст, але яку сором'язливо вводив під виглядом еко­ номічної необхідності. Хоча тут необ­ хідності не більше, як в посиланні на відносність «життєвих домагань» ро­ бітника, що дозволяють включити в число необхідного також «звички» до комп'ютера, автомобіля і власного бу­ диночка, пославшись на традиційно ви­ сокий (та ще й зростаючий) «культур­ ний рівень країни». В «Капіталі» ми знайдемо передба­ чення і апокаліпсису капіталізму внас­ лідок вилснення робочої сили маши­ нами, і здешевлення товарів та збіль­ шення їх маси при зменшенні сумарної вартості внаслідок того ж технічного прогресу. Однозначної відповіді на пи­ тання, що чекає капіталістичне сус­ пільство, теорія Маркса не дає, що по­ мітили вже його перші учні і послідов­ ники. Уже вірний учень Маркса Каут- ський змушений був посилатися на те, що життєвий рівень і потреби робітни­ ка зростають разом з культурою сус­ пільства. А це вже було введенням нор­ ми і етики в теорію марксизму, бо явно апелювало до справедливості. Рево­ люціонерам залишалося сподіватися, що кризи перевиробництва ставати­ муть все жорстокішими, і робітничий клас буде підведений до ліквідації при­ ватної власності на знаряддя та засоби виробництва цими періодичними ка- таклізмами. Як ми знаємо, і ці споді­ вання не справдилися. В дискусіях з Каутським і Бернштайном ліві соціаліс­ ти, в тому числі Ленін, просто закрива­ ли очі на факти і твердили, що робітни­ чий клас живе все гірше і гірше і зму­ шений буде піти на світову пролетар­ ську революцію. В середині XX століття в це вже ніхто не вірив навіть у Москві на Старій площі, в ЦК КПРС. От, власне, і вся теорія марксизму. Що ж до «теорії формацій», то вона вза­ галі випадає з загального плину мірку­ вань класиків. Адже експлуатація люди­ ни людиною пояснюється як присвоєн­ ня додаткової вартості, а це має місце 1 І\пв.: Маркс К. Капи­ тал. — Т. 1. — С. 178. 807 лише при перетворенні робочої сили на товар. Якщо ж робоча сила не є това­ ром, то незрозуміло, як можна говорити про присвоєння «додаткової вартості» і про те, що класи феодалів, міщан-бур- жуа чи селян — це групи людей, які мо­ жуть експлуатувати одна одну (вислів належить Леніну, але ідея цілком марк­ систська). Підставою «експлуатації» ра­ ба і кріпака виявляється банальне на­ сильство. В основі «теорії формацій» у Маркса лежала інша ідея — поділу істо­ рії суспільства на три періоди: несвобо­ ди виробника, його формальноі свободи (капіталізм) і реальної свободи (кому­ нізм), але ця ідея залишилася в рукопи­ сах 1857 року, оскільки ґрунтує періо­ дизацію історії не на економічних, а на владних і моральнісних принципах. Спроби визначити «субстанцію вар­ тості» були відкинуті економічною нау­ кою XIX—XX століть, і вона все більше зосереджувалась на «споживній вартос­ т і ? практичних рецептах, що підвищу­ вали ефективність ринкової економіки і грошового господарства. Від «теорії вартості» залишилась лише проста ідея собівартості як рівня затрат на товар, нижче якого не можна опускати ціну то­ вару. В загальнотеоретичному плані найбільший інтерес являли теорії, що їх уже після Другої світової війни назвали маржиналістськими (від marge— край, межа) і які були започатковані ще сучас­ никами Маркса — Джевонсом, Вальра­ сом та іншими. Маржиналісти вивчали поведінку цін на певний товар у погра- ничних ситуаціях — від виходу товару на ринок до насичення ринку. Спочатку марксист, потім один із теоретиків мар- жиналізму, видатний україно-росій- ський економіст М. Туган-Барановський останню свою статтю присвятив пер­ спективам створення загальної теорії цінності на шляхах узагальнення різних конкретних теорій — маржиналістської теорії виникнення і насичення ринку на певний товар, психології сприйняття (де є також процес насичення, описаний за­ коном Вебера—Фехнера) та інших опи­ сах орієнтації людини в цінностях. Але якщо вартість — не більше ніж «річ-в-собі», фантом, привид, теоре­ тичний конструкт, якому в економічно­ му житті не відповідає нічого, то можна встановлювати ціни довільно, навіть до певних меж ігноруючи собівартість чи надолужуючи заниження цін їх підви­ щенням на інші товари! Що, власне, і робили в радянському Держплані! Маржиналізм і споріднені теорії є фе­ номенологічними, оскільки вони фор­ мально описують процеси і дають задо­ вільні передбачення і практичні поради, але відійшли від наївних прагнень роз­ крити «субстанцію вартості». В певному розумінні це наближає їх до того ряду фі­ зичних теорій, які обмежувалися матема­ тичним описом процесів і констатацією інваріантів. Оскільки все ширше в науці застосовувалися теоретико-імовірносні методи, створювалося враження, що скрізь йдеться тільки про прагматичні ус­ піхи в передбаченні результатів, а не про істину як відповідність теорії прихованій сутності реальних процесів. Однак, ситу­ ація змінилася, коли теоретико-імовір- нісній трактовці було поставлено у відпо­ відність теоретико-інформаційну. З теоретико-інформаційної точки зо­ ру в аналізі природи і суспільства з'яв­ ляється новий вимір, що його можна назвати мірою порядку. Інформаційно система тим багатша, чим вона має ви­ щу міру упорядкованості і, відповідно, нижчу ентропію. Відповідно було пока­ зано, що підвищення упорядкованості (зниження ентропії) можливе і в нежи­ вій природі. Інформаційний вимір не еквівалентний енергетичному, упоряд­ кованість системи не виражається в затратах енергії. Інформація, на одер­ жання якої необхідний мінімум енерге­ тичних затрат, може бути вкрай важли­ 808 вою і принести колосальну економію енергії. В сукупності з математичними методами аналізу нелінійних процесів цей напрямок наукового мислення доз­ волив скласти цілісну картину світу, в якій значною мірою одержали пояс­ нення і процеси життя, і механічні та теплові процеси. З інформаційної точки зору робота, здійснювана людиною, є насамперед ре­ алізація не енергії, а інформації, — пла­ нів і розрахунків, свідомо поставлених цілей, проекту. Слово ргодеіег народи­ лося в старофранцузькій мові в кінці XIV століття із слова іеіег — «кидати» і означало буквально «кинути вперед, да­ леко, з силою», а переносно — кинути поглядом, тобто ще далі, ніж це можливо реально і фізично. Проект — це те, що пропонується до реалізації і що існує тільки за обріями сучасного, в майбут­ ньому. Маркс у своїй відомій фразі про різницю між бджолою і архітектором по суті і оцінював працю через свідомо поставлену мету, але йому не вистачало наукового матеріалу для того, щоб зрозу­ міти, наскільки недоречні спроби підій­ ти до аналізу смислу людської роботи гільки з мірками енергетичних затрат. В сучасному складному виробництві, як і в простому виготовленні товару на продаж, головне — підпорядкувати всі трудові дії і затрати енергії осмисленій меті, що включає в себе не лльки орга­ нізацію виробничого процесу, а й зна­ ходження ринку для виробів. Прода­ ються і купуються на перший погляд речі, але по суті — не вони самі по со­ бі, а проекти. Якщо я купую хліб чи че­ ревики, проект їх майбутньої долі до смішного простий, але вже купівля цвя­ хів і дощок є елементом складнішого проекту — будівництва цілого і, отже, виробничого споживання. Проект зав­ жди має стратегію, передбачає здобут­ ки, втрати і ризики. На ринку зустріча­ ються лроекти продавця і покупця і по­ чинається гра, яка не зникає і тоді, ко­ ли вони не торгуються і б'ють шапками об землю, а вичікують, шукають інших продавців і покупців і взагалі грають в гру, що називається конкуренцією і має власні стратегії і близькі та далекі цілі. Видається, ніби на ринку торгують ми­ нулою, витраченою працею; насправді на ринку торгують майбутнім. Простий акт купівлі-продажу віддзер­ калює дуже складні стратегії учасників, далекі інформаційні процеси, приховані за примітивністю матеріальних дій. В гру з обох сторін завжди входять можливос­ ті. Можливостей позбавляється і поку­ пець, віддаючи гроші, і продавець, відда­ ючи товар. Скільки готовий скинути в ці­ ні продавець? Звичайно, у нього є нижня межа — собівартість товару, тобто ціна затрат його виробництва. Але нерідко він готовий продати і нижче цієї ціни. Продавець рахуватиме, коли він більше втратить, — коли продасть задешево чи коли зовсім не продасть. Скільки гото­ вий заплатити покупець? Покупець зап­ латить не більше, ніж він втратить, якщо відмовиться купувати. Акт купівлі—про­ дажу відбувається у віртуальному прос­ торі майбутніх втрат і прибутків, тому що за реальним процесом обміну стоять стратегії, проекти, інформаційні проце­ си, визначені зрештою упорядкованим цілим суспільства. В таких випадкових, стохастичних процесах складаються ці­ ни, що мають характеризувати цінність товарів для суспільства як цілісності. Запропонована Марксом теорія сус­ пільства була неспроможна передбачи­ ти жодного економічного і соціального феномена, тому що вона прагнула бути суворо детерміністською, як вся наука XIX століття. Але суспільна наука не мо­ же бути суто детерміністською, бо вона описує і пояснює імовірносні, неліній­ ні й інформаційні процеси. В ній має бути закладено різницю між минулим і майбутнім, часову асиметрію. Закони 809 збереження і відповідні інваріанти пе­ ретворень залишаються вірними, але вони не пояснюють саме лєї появи но­ вого, творіння порядку із хаосу, яка становить суть життєдіяльності взагалі і людської життєдіяльності зокрема. Майбутня теорія вартості можлива лльки як теорія, лобудована на засадах сучасних синергетичних і інформацій­ них уявлень. Сказати, що Марксова тео­ рія просто не відповідає дійсності, бу­ ло б надто вульгарно: вихідні її прин­ ципи, на яких будується так звана «тео­ рія вартості і додаткової вартості», є цілком правомірними, але дуже груби­ ми припущеннями, на яких можливо побудувати лише теорію із вкрай обме­ женими горизонтами. Феноменологічні теорії економічної поведінки набагато ефективніші, але прагнення створити всеохоплюючу теоретичну картину ринкової економіки вимагає ще вели­ ких наукових зусиль. Найбільш переконлива якраз філо­ софська частина конструкції Маркса, що стосується світу як цінності для лю­ дини. Вона орієнтована на людину як суб'єкта, але по сул альтернативна фі­ лософії Гуссерля і сучасному суб'єкти­ візму, зберігаючи упевненість здоро­ вого глузду в «відповідності думок і ре­ альності» і сполучаючи її з певним ант­ ропоцентризмом. Все те, що говорили філософи про цінність світу для люди­ ни, в наукових термінах говориться сьогодні про об'єктивні процеси як но­ сії інформації. Чи є інформація власти­ вістю самих речей і явищ навколишь- ного світу, чи її відкривають, — а чи інформація знаходиться в нас, і її ство­ рюють зусиллями волі і інтелекту? З одного боку, це об'єктивні природні і суспільні процеси, будучи сприйняті нами, дозволяють нам проникнути в та­ ємниці світу і про щось повідомляють, тобто несуть інформацію, яку нам за­ лишається лльки відкрити. Точнісінь­ ко так, як ми відкриваємо «корисність речей». З іншого боку, всі ці процеси залишились би мертвими і мовчазними, якби ми не нагромаджували в собі са­ мих знань і умінь, якби не навчилися запитувати у природи. Чи створюємо ми тим самим інформацію? Ні, ми пе­ ретворюємо на інформацію незалежні від нас процеси, коли розвиваємо свої базові знання і уміємо ставити навко­ лишньому світові все точніші і розумні­ ші запитання. Що ж залишилось від теорії Маркса сьогодні? Питання не буде таким дра­ матичним, якщо ми проведемо аналогії з іншими науками. Навряд чи Маркса можна порівнювати з Ньютоном чи Ейнштейном, що створили хоч і одно­ бічні, зате гранично загальні теоретич­ ні картини світу. Але те, що він робив, безумовно відноситься до науки, а не ідеологічного шарлатанства, і крім того містить в собі великий моральнісний заряд. Цю останню обставину мав на увазі Дерріда, коли писав, що Маркс став прийнятний після того, як зникли породжені ним режими і він перетво­ рився на привид. Дерріда цитує слова Поля Валері: «Те­ пер, на величезній терас Ельсінора, що пролягла від Базеля до Кельна, яка прос­ тяглася від пісків Ньюпорта до боліт Сом- ми, до крейдових відкладень Шампані, до гранілв Ельзасу — європейський Гамлет вдивляється в тисячі привидів. Але ж він інтелектуальний Гамлет. Він роздумує над життям та смертю істин. Йому слугу­ ють привидіннями — всі предмети на­ ших протиріч; йому соромно за всі пишні назви нашої слави ( ...) . Якщо він і три­ має череп, то це знаменитий череп. — Whose was it? — Колись цей був Леонар­ до. ( ...) А оцей, це Лейбніц, який мріяв про всесвітній мир. А цей, це Кант, який породив Геґеля, який породив Маркса, який породив... Гамлет навіть не знає, що робити з цими черепами. Але якщо він їх 810 відкине? Чи не перестане він бути самим собою?»1 Європейська людина завжди в сумні­ вах, бо розмовляє з великими привида­ ми. Наші предки залишили спадщину не обожнену і, отже, не анонімну, як в традиційних суспільствах, не як пред­ мет віри і поклоніння, а як предмет вільного інтелектуального вибору. Це й мав на увазі Гуссерль, коли писав про філософію як особливий для духовної Європи спосіб постановки ідеальних цілей і нормотворення. Але зауважимо, що у Шекспіра зустрічі його персона­ жів з привидами є містичними діалога­ ми. Спілкування з прибульцями з по­ тойбічного світу так само недозволене, як і подорож через «той світ». Шаман­ ський політ через «країну мертвих» можливий лише в трансі, в екстатично­ му спілкуванні. Але не в роздумах і ва­ ганнях Гамлета. Наукові істини анонімні, хоча саме наука точно фіксує їх авторство. В кон­ тексті науки Маркс залишився так само безособовим, як тисячі інших науков­ ців. Говорячи про рівняння Ґордона— Кляйна чи співвідношення Гайзенберґа, ми думаємо не про тих, хто їх сформу­ лював, а про теоретичний зміст фор­ мул. Дискурс істини анонімний, але анонімний не так, як дискурс священ­ ного письма. Ми маємо чіткі критерії прийнятності для інтелектуальних про­ позицій, що претендують на істинність. Amicus Plato, sed veritas magis. Тут не­ має місця вірі і авторитету, симпагіям і антипалям. І з Марксом-теоретиком ми спілкуємося не як з привидом, а як з його формулами. Але європейський Гамлет не може байдуже відкинути «черепи» своїх ду­ ховних предків, бо перестане бути са­ мим собою. Він подумки постійно по­ вертається до них — без екстазу і ша­ манства, та все ж не у раціональному єднанні. Адже його охоплює спільна з ними пристрасть, однакове переживан­ ня мотивів і надій. І Маркс залишає Гамлету-європейцю безсмертну тугу по справедливості, сильнішу, ніж тлінні останки і знецінені формули. «Лерестройка» Горбачов та інші Кінець комуністичного тоталітаризму настав, на щастя, не внаслідок жахли­ вих катаклізмів з кривавими жертвами і стражданнями скалічених мільйонів. Те, що народи винесли уже після краху компарлйно-радянської влади, радше спричинене невмінням політично мало­ культурних еліт і старого, і нового поко­ ління знайти правильні розв'язання посталих проблем, гострих, нечуваних і грандіозних. Епоха краху спроб рефор­ мування казарменого («командно-адмі- ністративного») соціалізму, що одержа­ ла ім'я Перебудови, досить повно пред­ ставлена документами і описана в чис­ ленних спогадах. Проте, досі не цілком зрозумілою залишається та легкість, з якою розвалився такий фундаменталь­ ний режим. Перебудова залишається в нашій сві­ домості більше особистою драмою її ак­ тивних учасників, ніж боротьбою полі­ тичних сил. Точніше, ми досі, як і тоді, кваліфікуємо ці сили як «консерватив­ ні» і «перебудовні», «партокралв» і «де- мократів». Більш-менш зрозумілі осо- бистісні риси дійових осіб Перебудови. Важко кваліфікувати політичні тенден­ ції, тому що старі класифікації не годять­ ся, а майбутніми позиціями користувати­ ся для характеристики минулого людей Перебудови слід вкрай обережно. Якщо вдуматися, то симптомом зру­ шень в посттоталітарному режимі в СРСР було вже призначення сорокасе- мирічного Михайла Сергійовича Горба- 1 Цит. за: Жак Деррі- да. Привиди Марк­ са. — Харків, 2000. — С. 48. 811 М. С. Горбачов — секретар ЦК КПРС по сільському господарству чова секретарем ЦК КПРС по сільсько­ му господарству. Це сталося в 1978 році після раптової смерті його попередника і на посаді першого секретаря Ставропольського крайкому, і на посаді секретаря ЦК Ку­ лакова. Федір Давидович Кулаков в мо­ лодості за умов «тридцять сьомих ро: ків» був винесений нагору; не маючи належної освіти, зробив успішну кар'єру в міністерському апараті і був направле­ ний в Ставрополь, де став 1960 року першим секретарем крайкому; звідти повернувся в Москву, призначений заві­ дуючим сільськогосподарським відді­ лом ЦК, а через рік, 1965 року, — секре­ тарем ЦК. Кулаков був вольовим адмі­ ністратором, що умів тиснути на підлег­ лих; як секретар курортного крайкому він приймав високих гостей з бучними застіллями і сам багато пив. Помер він в кабінеті від серцевого нападу після чер­ гового перепою. Горбачов значну части­ ну кар'єри зробив при Кулакові, після комсомольської роботи чотири роки за­ відував відділом кадрів крайкому і 1970 року став першим секретарем Ставро­ польського крайкому. Кулаков високо цінував напористість Горбачова, але за стилем роботи молодий, здібний і само­ відданий Горбачов дуже відрізнявся від свого покровителя і як господар Міне­ ральних Вод та Донбаю подобався ін­ шим високим гостям і по-іншому. Обговорювались 1978 року й інші кан­ дидатури на посаду секретаря ЦК КПРС по сільському господарству — самобут­ нього агронома, енергійного партійного діяча з Полтавщини Федора Моргуна та керівника Краснодарського краю С.Ф. Медунова. Перевагу віддали Горбачову. Горбачова не любив його сусід і супер­ ник Медунов, ненавидів і відверто хотів знищити міністр внутрішніх справ Щоло- ков, але обом поламав плани Андропов. Андропов сам був із Ставропільщини, і це було, можливо, одним із мотивів його симпатії; недоброзичливці Горбачова вказують і на іншого «ставропольця» — одіозного Суслова. Суслов із вдячністю ставився до Горбачова за те, що той ор­ ганізував у Ставрополі невеличкий му­ зей Суслова. У Горбачова склалися добрі стосунки з Косигіним, Устіновим, голо­ вою Держплану Байбаковим — більш ін­ телектуальними членами вищого керів­ ництва і хворими людьми, які уникали бурхливих застіль і цінували розумну і приємну бесіду. Проте, коли було треба, Горбачов розіграв невеликий конфлікт із Косигіним, захищаючи не тільки кре­ дити для сільського господарства, а й партапарат від держапарату — і, голов­ не, роблячи приємність Брежнєву. Сло­ вом, Горбачов вільно орієнтувався в придворній обстановці і діяв відповідно до її законів. Але можна помітити і прин­ ципові політичні тенденції в цій системі лавірування серед сильних світу цього. Все-таки і для старців із Політбюро, і для молодших висуванців якесь значен­ ня мали соціалістичні цінності й ідеали. Це нерідко не береться до уваги політо­ логами і істориками, що схильні розгля­ дати комуністичних лідерів як абсолют­ но безпринципних кар'єристів чи навіть політичних бандитів. Такі вульгарні уявлення абсолютно не відповідають дійсності. 812 Комуністична партія по суті була ор­ ганізацією, подібною до церкви. Тільки ця церква займалась також вирощуван­ ням кукурудзи і гороху, добуванням газу і нафти, торгівлею золотом і алмазами, виготовленням балістичних ракет — і, до речі, пошуками єресі в кінофільмах, віршах та дисертаціях, що мало б стано­ вити єдину функцію тоталітарної партії- церкви. В керівних колах будь-якого кліру ми знайдемо різних людей — і хи­ жих фанатиків-аскетів, і жирних цині­ ків, і поміркованих прагматиків; мало серед них наївних і самовідданих прос- тодухих борців за чистоту віри, можли­ во, більше — хитрих і нещадних злих старців і жадних до влади і насолод мо­ лодих кар'єристів. Але це зовсім, не-оз- начає, що всезнаюча і цинічна верхівка кліру — невіруючі чи й атеїсти в душі. Вони повторюють молитви несвідомо, але позбавити їх цих молитов неможли­ во. Для когось Бог є щохвилини тут і те­ пер, для когось — десь там, далеко, про нього згадують лише в критичні момен­ ти; життя вимагає свого, — але воно бу­ ло б неможливе, якби не було опори і ґрунту в вірі. Є речі, які майже не фігу­ рують у повсякденній свідомості, але які зачіпати і піддавати сумніву не можна. Так жила і кремлівська верхівка доби «розвинутого соціалізму». Всі вони бу­ ли настільки практичними, що непри­ миренного аскета виштовхнули б із свого середовища. їм «положено» було віскі і коньяки, держдачі, чорна ікра і чорні машини-«членовози», і наважи­ тися рішуче відмовитися від усього цього міг хіба що який-небудь несамо­ витий Лігачов, та й то вже за певних умов. Той, хто демонстративно не прий­ мав «положеного», не міг розраховува­ ти на кастову солідарність і на кар'єру. Були в ідеологічному тумані боги кому­ нізму, «цінності Жовтня», було Щось, Чого віддавати і заперечувати не годи­ лось і в Що вірили, як вірять у Бога, на­ віть перебираючи масними пальцями одержані від вірних гроші. Це цілком щира віра, бо людина, позбавлена при­ четності до неї і через неї — до церкви, перетворюється в Ніщо. Перед нею розкривається безодня питань, на які необхідно шукати відповіді самому і, можливо, перевертати разом із звични­ ми уявленнями все своє життя. Людина, що відмовлялась від віри, ставала ще більш небезпечною, ніж чесний фанатик, який відмовлявся від повсякденних номенклатурних радо­ щів буття; щирий єретик заслуговував на важче покарання, ніж той, хто прос­ то не витримав спокус і вульгарно ук­ рав. А, отже, потрібна була в певний момент і жертовна самовідданість, вл- ленням якої для цих поколінь керівни­ ків була Велика Вітчизняна війна. Хтось із них воював самовіддано, не зважаючи на загрозу життю, хтось обе­ режно і переважно в штабах і тилу, — зрештою, добрі солдати ніколи не шу­ кають приводу для героїзму, як сала­ ти, — але всі тягнули воза і кожен, як­ що була б потреба, мусив бути готовим втратити все. Тільки що ця самопожер­ тва чим далі, тим більше ставала такою ж далекою і нереальною перспекти­ вою, як і обрії світлого комуністичного майбутнього. Горбачов не був єдиним представни­ ком нового покоління комуністичних керівників, яких відзначив своєю ува­ гою Андропов і які пізніше стали акти­ М Л Суслов в Ставрополі. На другому плані — Горбачов 813 вом Перебудови. Серед них були пер­ ший секретар Томського обкому Є.К. Лі- гачов, з яким Горбачов зблизився під час їх спільної поїздки до Чехословач- чини 1969 року, перший секретар Свер­ дловского обкому Б.М. Єльцин, дирек­ тор Уралмашу М.І. Рйжков, керівники КГБ колишній партпрацівник з Дніпро­ петровська В.М. Чебриков та давній помічник Андропова В.А. Крючков, ко­ лишній виконуючий обов'язки завідую­ чого відділом пропаганди, посол в Ка­ наді О.М. Яковлев, комсомольський працівник з Грузії, полм міністр внут­ рішніх справ республіки Е.А. Шевар­ днадзе та інші. У висуванні цих кадрів Андроповського призову дещо пізніше брали участь сам Горбачов, якого Анд­ ропов зумів просунути на посаду «дру­ гого секретаря» ЦК (спочатку при Брежнєві пару других секретарів ста­ новили Суслов і Кириленко, після смер- гі Суслова — Андропов і, за наполяган­ ням Брежнєва, Черненко, при Андропо- ві — Черненко і Горбачов). Єгора Ліга- чова з подачі Горбачова Андропов призначив завідуючим Оргвідділом ЦК, Рижкова — у відділ машинобудування, Єльцина проводив у будівельний відділ ЦК уже Лігачов, а Яковлева Андропов за порадою Горбачова повернув із Ка­ нади в Москву. Призначення 0. Яковле­ ва на Відділ пропаганди ЦК, А. Лук'яно- ва — на Загальний відділ, Б. Єльцина — на Московський комітет паргії здійсне­ не уже Горбачовим 1985 року і забез­ печувало йому керівні політичні пози­ ції в парлї і державі. Хоча в Брежнєвському керівництві панували звичаї, які Яковлев називав ві- занлйськими, хоча кожен керівник на­ магався оточити себе своїми людьми, а свої люди мали бути відкритими підла­ бузниками, в розподілі людей за групу­ ваннями важили й ідейні міркування. Суслов симпатизував Горбачову не гіль- ки як догідливому ставропольцю, а й як обмежений ідейний аскет із старих пар- гійних кадрів — відданому молодому парлйцю, скромному в життєвих притя- заннях. Приблизно тими ж мотивами по­ яснюються симпалї Андропова до таких дуже різних, але однаково не розкладе­ них корупцією людей, як Горбачов та Лі­ гачов. Особливо характерна симпаля, яку мали до Горбачова Устінов і Громи- ко. В хрущовські часи Президія ЦК складалася майже повністю з секрета­ рів ЦК — представників територіальної парлйної горизонталі. Ввівши до Політ- бюро Громико, Устінова і Андропова, Брежнєв посилив свою еліту вертикал­ лю, фахівцями, здатними, на його пог­ ляд, на кваліфіковані політичні рішен­ ня. Люди з цього кола, а передовсім Андропов, підтримують менш заражених провінційним кумівством і більш фахо­ во підготовлених керівників. Туманне відчуття необхідності очищення «пар- гійних рядів» і пошуку нових розв'язань знаходило вираз у цих скромних потугах на кадрові знахідки. Михайло Сергійович Горбачов — лю­ дина не просто контактна і в середовищі парлйної еліти — повністю своя, але й людина з сильним характером, здоровою психікою і ясним розумом. Подальша іс­ торія достатньо розкрила його особисті риси, які все ще неадекватно оцінюють­ ся внаслідок надзвичайно гострих прис­ трастей, що їх досі викликає його ім'я. За своїм психологічним складом Гор­ бачов, як зараз визнають і вороги, і прихильники, дуже егоцентричний. Він, за висловом колишнього помічника чо­ тирьох генсеків, розумного і цинічного Александрова-Агентова, слухає, але не чує, — вірніше, чує тільки себе. Ця властивість сильних лідерів зовсім не тотожна егоїзмові, індивідуалізмові то­ що. Горбачов налаштований до люд­ ського оточення дуже доброзичливо, здатний на щире співчуття. Він не зам­ кнений за натурою, позбавлений ком­ 814 плексів і знаходиться, як правило, в доброму гуморі, що робить його легким співбесідником. Його Я тим не менш зміщене, за Фроммом, туди, де небез­ печно зближуються оцінки на істин­ ність з оцінками на відповідність щодо власних цілей і прагнень, де послабле­ но самокритичність і здатність до сум­ ніву в несхибності прийнятих припу­ щень, де домінує бажання, що так під­ ступно видається за дійсність. Однак, психіка Горбачова навдивовиж міцна і здорова; духовна рівновага досягаєть­ ся потужною дією протилежного фак­ тора — цінносних орієнтацій альтруїс­ тичного характеру, в тому числі і за­ гальних вірувань, в ту пору — комуніс­ тичних. І в дні критичних випробувань в Форосі, і в період участі в надзвичай­ но важкій і абсолютно безперспектив­ ній президентській кампанії Горбачов продемонстрував непідробну мужність і здатність сам на сам протистояти на­ товпу і переламати його настрої. Не будучи людиною аскези, Горбачов позбавлений тваринної життєрадісності примітивних кар'єристів брежнівської породи, яких він перевищував віднос­ ною чистоплотністю, нормальною осві­ тою і щирою захопленістю справою. На його майбутнього помічника Черняєва справило велике враження те, що в час їх спільного перебування в Бельгії сек­ ретар Савропольського крайкому мало звертав уваги на навколишню зарубіж­ ну реальність і увесь час був поглине­ ний справами і перспективами рідного краю. Вся енергетика особистості, вся інерція волі і чину спрямована на вищу цінність, якою для нього тоді були пер­ спективи надоїв і центнерів. Про ідео­ логію своєї політики він міг говорити безконечно, чим пізніше викликав усе більшу лють членів Політбюро. Та не варто перебільшувати цю глухо­ ту Горбачова. Він — не тривіальний інтроверт, заглиблений в аналіз влас­ них переживань, або демонстратив, що не відчуває грані між Я і реальністю, бо думає лише про те, як виглядає. В Гор­ бачові, як натурі багагій, увесь час ішла внутрішня робота, і він був здатний до ГайДеґґерового «запитування», яке кра­ ще передається російським «вопроша- ние». І тоді, коли він розумів, що йому щось неясно, Горбачов шукав відпові­ дей у реальності і прекрасно «чув». Ха­ рактерно, що за роки свого «генераль­ ного секретарства» Горбачов особисто зблизився з лідерами світової політи­ ки, розгубивши своїх поклонників і прихильників удома, в Росії; до своїх він бував жахливо неуважний і невдяч­ ний, він «чув» їх все менше, а Захід від­ кривався йому невідомими гранями світової політики, і він жадібно ловив усе нове. Відповідно і Захід першим відкрив в ньому політика і людину, то­ ді, коли батьківщина для нього була практично втрачена. Характерною рисою Горбачова стала його самовіддана закоханість у дружи­ ну, Раїсу Максимівну. Просто кажучи, вони любили один одного і були друж­ Михайло і Раїса Горбачови 815 К.У. Черненко. Березень 1985 р. ним і щасливим подружжям. Похабна партійна верхівка не розуміла цього фе­ номена, і навіть тих діячів, які не дозво­ ляли собі розслабитися і зберігали імідж зразкового сім'янина, дратувала манера «тягнути Раїсу Максимівну куди слід і куди не слід». Щербицький ледве стримався, коли Горбачов прийшов з дружиною на українське Політбюро, і було це 1985 року, коли авторитет Ген- сека був для дисциплінованого київ­ ського секретаря ще несхибним. З іншо­ го боку, єдиним другом, з яким він міг відверто поділитися щодня і у важку хвилину, була саме Раїса Максимівна. Але насамперед Горбачов як перший секретар Ставропольського крайкому, а потім секретар ЦК КПРС вирізнявся глибоким знанням справи, сполучен­ ням жорсткості і вимогливості з добро­ зичливістю і незлопам'ятністю (Горба­ чов образливий, але легко забуває об­ рази), здатністю на ходу схоплювати суть практичних проблем, інтересом до високих ідеологічних матерій і умінням грамотно говорити і, що дивовижно для кремлівської і обкомівської верхівки, самому писати тексти. Час від часу Андропов доручав Горбачову вести секретаріат, і тут для всіх розкрилось його уміння швидко зрозуміти пробле­ му і знаходити шляхи її розв'язання, викрити хитрощі підзвітного і дати по­ ради із знанням справи, насамперед сільськогосподарської, бути різким і нікого не образити без толку, весело і швидко вести засідання. Вже будучи секретарем крайкому, Горбачов звернув на себе увагу інте­ лектуального середовища цековських помічників і радників. Горбачова «про­ сували», а для близьких до вищого ке­ рівництва людей, що хотіли змін, він був єдиною надією. Ані столичний вла­ дика, надута нікчема Гришин, ані пре- тенційний педант, п'яничка Романов з Ленінграда не мали ані здібностей, ані зв'язків, щоб конкурувати з Горбачовим як можливим десь у майбутньому ліде­ ром партії. За задумом важко хворого Андропо­ ва саме Горбачов мав бути його наступ­ ником. Власне, це був не тільки його, Андропова, задум, а й ідея трьох найак­ тивніших членів Політбюро — Андро­ пова, Устінова і Громико. їм протистоя­ ла стара Брежнєвська кліка на чолі з главою уряду Тихоновим та секретарем ЦК Черненком. В записці з лікарні Анд­ ропов рекомендував доручити вести засідання Політбюро Горбачову. Це оз­ начало б перестановку Горбачова з міс­ ця «другого другого» на місце «першо­ го другого» і тим самим — престоло- наслідника. Однак, на порушення сакральних норм Політбюро не пішло. Андропов помер 9 лютого 1984 року, а пленум ЦК, що розв'язував проблему наступника, відбувся тільки 14 лютого. Після смер­ ті Андропова Громико і Устінов домови­ лись просувати Горбачова, але на вирі­ шальному засіданні Політбюро все бу­ ло так скомбіновано, що слово з цього приводу одержав Тихонов і запропону­ вав на посаду Генсека К.У. Черненка. Порушити послідовність «других сек­ ретарів» ніхто не наважився з мірку­ вань «збереження стабільності», і без заперечень пройшла кандидатура Чер­ ненка. Зрештою, Устінов признавався 816 потім міністру охорони здоров'я Пазо­ ву, що дуже великої настирливості він не проявляв з інших мотивів. Він від­ чув, що кандидатуру Горбачова можуть відвести кандидатурою Громико, і той легко погодиться, проігнорувавши по­ передню домовленість. Громико дуже хотів бути першим: після смерті Сусло­ ва він просив Андропова підтримати його кандидатуру на пост другого сек­ ретаря. Андропову, який сам готувався зайняти це місце, залишалося тільки сказати, що це справа Брежнєва. Черненко мав грати приблизно ту роль у керівництві, яку грав Брежнєв, — роль центра ваги і організатора ста­ більності системи, тим більше що він був ні на що не здатний, крім пола­ годження конфліктів між членами ви­ щого керіництва як людина м'яка і без­ принципна. Ставка на Черненка була тимчасовою — поки правив цей безна­ дійно хворий, власне, помираючий чо­ ловік, дніпропетровці намагались пере­ формувати ряди і висунути когось сво­ го. Але Черненко все слабшав і врешті помер 10 березня 1985 року о 10 годи­ ні вечора. Країна догадалася про це то­ му, що наступного дня музика Шопена замінила ранішню передачу «Опять двадцать пять». Коли пізніше Лігачов розповідав на XIX партконференції, як вони з Чебрико- вим та Соломенцевим в березні 1985 ро­ ку зробили Горбачова генсеком, це були чисті фантазії. Кандидатура Горбачова тепер не мала альтернативи. Громико ґрунтовно пояснював, чому саме Горба­ чов має бути генеральним секретарем, але тепер і так всі спішили показати свою відданість Горбачову. Щербицький, вір­ ний соратник Брежнєва, терміново виле- тів із США і, кажуть, ще з борта літака пе­ редавав, що голосує за Горбачова. При цьому всі робили це досить щи­ ро. Всім було ясно, що треба вживати енергійних рятувальних заходів, бо система знаходиться в стагнації і близька до катастрофи. Зараз відомо, що Горбачов дуже дру­ жив із студентських років з Млінаржем, одним із найактивніших чехословацьких «ревізіоністів». Однак, це не дає підстав вважати Горбачова «російським Дубче- ком» уже в 60—70-ті роки. Зденек Млі- нарж в роки навчання в МГУ був таким самим переконаним комуністом, як і Мі- ша Горбачов. Щоправда, напередодні «Празької весни» вони бачилися в Став­ рополі і провели разом два дні, але не­ має підстав вважати, що тут у Горбачова «рушив лід» комунізму. Наступного по радянській інтервенції року Горбачов відвідав Чехословаччину разом з Ліга- човим, що був тоді в основному його од­ нодумцем, і не бачився з другом юності, який опинився по той бік барикад. Мож­ на тільки припускати, що свіжий вітер змін хоч трохи торкнувся душі молодого комуністичного лідера і пробудив неви­ разні надії на «соціалізм з людським об­ личчям» в його власному домі. «Перебудова» і «прискорення» Після загального розвалу, яким обер­ нулася Перебудова, і колишніх при­ хильників і соратників, і давніх ворогів Горбачова цікавить кардинальне, як ви­ дається, питання: коли Горбачов поста­ вив перед собою мету зруйнувати Сис­ тему? Відповідь на це питання не очевидна, але вона лежить на поверхні. Мета Горбачова перших місяців його перебування на посту генсека цілком зрозуміла і досить обмежена. Він, щоп­ равда, був завжди готовий зайти дуже далеко («Я пойду далеко», задумливо сказав він якось своєму помічнику Чер- няєву). Але реально це «далеко» на перших порах було дуже недалеким. Час, в який Горбачов прийшов до вла­ 817 ди, вимагав від нього визначення в за­ гальнополітичних питаннях, оскільки ще за Черненка, з осені 1984 року, апарат сидів над підготовкою Програми до очі­ куваного XXVII з'їзду КПРС. Горбачов мусив підключитися до пошуків прог­ рамних формулювань. Так, він двічі по­ вертав завідуючому Міжнародним відді­ лом ЦК секретареві ЦК Пономарьову проект розділу про світовий комуніс­ тичний рух, але ясності все не було ні у нього, ні у апарату. За Горбачова СРСР продовжував таємно фінансувати кому­ ністичні і націоналістичні рухи, але без­ перспективність світового комунізму давно була очевидною. Єдиною кому­ ністичною парл'єю Європи, яка залиша­ лася першорядною за впливом політич­ ною силою, була Компарл'я Італії, але саме з нею у КПРС склалися важкі сто­ сунки. КП Італії фактично зайняла соці- ал-демократичні позиції і різко крити­ кувала антидемократичну політику КПРС. В той час, коли програмні комісії вимучували на держдачах якісь форму­ лювання, лідер КП Італії Натта прямо за­ питував КПРС: до кого вона прямує — до Леніна чи до Каутського? КПРС могла відповісти л'льки в чисто декларативний спосіб — звичайно, до Леніна. І ніщо не говорить про те, що Горбачов мав іншу відповідь. Сам Горбачов взяв участь у парлйній дипломалї з компартією Італії ще за Черненка: 12 червня 1983 року помер лідер КП Італії Енріке Берлінґуер, По- номарьов провів через Політбюро дуже сухе офіційне співчуття італійській компарлї, але помічник Черненка Алек- сандров-Агентов і завідуючий відділом інформації ЦК Загладін за спиною По- номарьова провели рішення послати на похорон вождя італійських комуністів- ревізіоністів делегацію на чолі з Горба­ човим. Горбачов принаймні краще поз­ найомився з «єврокомунізмом». 1985 року минало півстоліття з Дня Пе­ ремоги. Це порушувало сакраментальну для КПРС проблему Сталіна. В етапі мар­ шала Ахрамеєва з приводу Дня Радян­ ської Армії, опублікованій в журналі «Коммунист», Сталіну було дано дуже ви­ соку оцінку. В комісії, створеній для під­ готовки святкування 50-річчя Перемоги, зчепилися догматик-комінтернівець По- номарьов, що Сталіна тим не менш нена­ видів, і сталініст Загладін. Та Горбачова все це ніби не бентежило. Він публічно кидав репліки, повні пошани до Сталіна, і це не було нещирим. Коли зачіпалася сталінська тема, Горбачов і в ближчому оточенні говорив, що треба поважати по- чупя народу, який любив Сталіна і шанує його пам'ять. Горбачов звично ховався за абстракцію Народу, як уст вищі керівники комуністів, наділяючи його тими рисами, якими наділений був їх власний світог­ ляд. Але була тут і особиста мотивація: шанований у селі дід Горбачова був ста­ рий кадровий голова колгоспу, батько вернувся з фронту, сім'я була комуніс­ тичною і радянсько-патріотичною. Ніщо, здавалось, не передвіщувало повторення Хрущовських викриттів Сталіна. Важко перерахувати всі неясності, що мали бути якось хоча б обійдені в рішеннях чергового, XXVII партійного з'їзду. Ці білі плями були очевидні всьому апарату. Але в перший період Горбачов фундаментальними пробле­ мами надто не переймається. Як і кожен керівник, Горбачов почав із кадрового зміцнення тилів. В Політбюро у нього були «чужі», старики Брежнєв- ської формації — Тихонов, Соломенцев, Воротніков, Кунаєв, Щербицький, Рома­ нов, Гришин — і «свої», до яких належа­ ли, зокрема, Лігачов, Рижков, Чебриков, що стали членами Політбюро з квітнево­ го пленуму ЦК, Ніконов, новий секретар ЦК по сільському господарству. В червні на черговому пленумі ЦК Громико був переведений на посаду Голови Президії Верховної Ради, тобто усунутий Горбачо- 818 вим від реального керівництва великою політикою, а в міністерстві його несподі­ вано для всіх замінив Шеварднадзе, пе­ реведений із Тбілісі в Москву і з канди­ д а т у члени Політбюро. Під кінець року до кола «своїх» входили Лігачов, Риж- ков, Яковлев, Шеварднадзе, Медведев, Разумовський (Оргвідділ) і Лук'янов (За­ гальний відділ ЦК). На початку наступ­ ного 1986 року Горбачов замінив Алек- сандрова-Агентова новим першим по­ мічником — Анатолієм Черняєвим, ко­ лишнім працівником Міжнародного від­ ділу, найбільш вірним і рішучим при­ хильником Перебудови. Найбільш політично активні люди кра­ їни поступово починали вірити в серйоз­ ність і далекосяжність намірів Горбачова і співчувати його боротьбі з «правими», як тоді називали паргійних консервато­ рів. Горбачов їздив по країні, намагався у все вникати особисто. Він ходив зап­ росто вулицями Ленінграда і Києва, роз­ мовляв з перехожими. Кадрові переста­ новки досягли небувалого розмаху. В 1985 році вже розпочалося пож­ вавлення політичного життя, лібераль­ но-демократична інтелігенція — поки що насамперед московська — розпоча­ ла тиск в тому ж напрямку, на якому її зупинили після «відлиги»: перегляд іс­ торії, критика Сталіна і сталінізму. Піш­ ли одна за одною публікації економіс­ тів і журналістів на захист ринкових засад в соціалізмі. Почали задавати критичний тон на сторінках журналів і деяких газет «прораби Перебудови» — автори гострих полемічних статей на теми недавньої історії, сучасної політи­ ки і економіки, в яких переосмислюва­ лась уся наша дійсність. Інтелігенти різних, переважно ліберально-демок- ратичних орієнтацій супроводжували Горбачова в його зарубіжних поїздках і вели з ним і Раїсою Максимівною від­ верті розмови за чашкою чаю; тут за 1985—1991 роки перебували дуже різ­ ні люди — Г. Бакланов, Ю. Бєлов, Д. Гранін, Й. Друце, М. Захаров, М. Шат­ ров, В. Биков, Б. Можаєв, 0. Яковлев, В. Коротич, В. Чікін, І . Лаптєв1. Через тиждень після призначення О.М. Яковлєва у відділ пропаганди Чер- няєв, його давній приятель, передав йо­ му машинопис повісті Рибакова «Діти Арбату» — найповнішого і найяскраві­ шого твору про божевільний деспотизм Сталіна в тридцягі роки. Проте, навіть у радикального «перебудовника» Яковлє­ ва не було виразної реакції. Перед з'їз­ дом письменників у грудні 1985 року го­ лова КГБ Чебриков розіслав членам По­ літбюро інформацію, в якій Рибаков, Приставкін, Рощін, Можаєв, Зубов, Окуд­ жава були охарактеризовані як антира- дянські елементи; розпрацьовувані ЦРУ. Яковлев в гніві звернувся до Горбачова; той відправив його до Лігачова; Лігачов теж розгнівався, — але не тому, що Чеб­ риков писав із сталіністських позицій, а тому, що це справа не КГБ, а ЦК. На з'їз­ ді письменників в кімнагі президії сек­ ретар ЦК з ідеології Зимянін з ледве стримуваною люттю заборонив Євту- шенкові згадувати у своєму виступі Ри­ бакова з його повістю. Для Горбачова тоді не існувало всіх цих проблем переосмислення історії з позицій демократ Він виходив з іншої парадигми. Його головна мета — очи­ щення соціалізму, порядок і відносна автономність кадрів, здатних на самос­ тійну ініціативу і відповідальні рішення. Він не відчував принципової різниці між собою і Лігачовим тому, що її тоді і не було. Вся критика «застою», вся програма «перебудови і прискорення» була спочатку чисто фундаменталіст- ською, в дусі Андропова. Першою акцією Горбачова була ганеб­ на антиалкогольна постанова ЦК від 6 квітня 1985 року. Ще настирливіше і безглуздіше, ніж свого часу Андропов, накинулися нові керівники паргії на 1 Див.: Грачев Анд­ рей. Горбачев. — М., 2001. — С. 112. 819 дрібні порушення робочого режиму та велике і мале пияцтво. Це була донкіхо- това битва з вітряними млинами, але по- справжньому кривава. Антиалкогольна кампанія була небезпечна тому, що тор­ калася масового побуту, а такі реформи в історії завжди були особливо болючи­ ми і мали непередбачувані наслідки. Бе­ зумовно, не з цих «ламань людей через коліно», за улюбленим висловом Горба­ чова, слід було починати. Характерно, що сам Горбачов і пізніше якось легковажно поставився до «анти­ алкогольних» помилок. Особисто він ні­ коли не був принциповим абстинентом і не надавав такого значення викоріненню алкоголізму, як, наприклад Лігачов. Ко­ ли пізніше Горбачов говорив, що переб­ рали міру в антиалкогольній кампанії ви­ конавці — другий секретар ЦК Лігачов і голова Комісії партійного контролю Со- ломенцев, то тут була деяка нещирість. Програма боротьби проти алкоголізму не була чисто оздоровчо-профілактичним засобом, тут була політика. Гасла бороть­ би проти ворогів російської нації, які умисне споюють народ, було висунуте близькими до «Пам'яті» націоналістич­ ними колами Росії, зокрема в Сибіру, і з цими фундаменталістами Лігачов загра­ вав також і пізніше. Радикальні «трезве- ники» в Новосибірському Академмістеч­ ку 1985 року створили ДОТ («Доброволь- ное общество «Трезвость»), яке на почат­ ку наступного року перетворене на Істо- рико-патріотичне об'єднання «Пам'ять». Новосибірська «Пам'ять» була тісно зв'язана з московською, відкрито націо­ налістичною і антисемітською. Розгор­ нувши дику антиалкогольну кампанію, Горбачов пішов на поступки консерва­ тивному і фундаменталістському крилу своєї перебудовної команди, але різни­ цям у поглядах серед своїх прибічників він тоді не надавав серйозного значення. «Перебудова» — радянський полі­ тичний неологізм; дореволюційна мова знала лише буквальне «перебудовува­ ти», але не переносне «перебудовува­ тися». Це слово в політичному вжитку одержало метафоричний і риторичний зміст і було розраховане на емоції, і як­ що Горбачов так енергійно ухопився за нього, то радше тому, що воно мало не- визначені дражливі нон-конформіст- ські коннотації. Старики в Політбюро в останні роки «розвинутого соціалізму» навіть домовились викреслювати слово «перебудова» скрізь із проектів пар- лйних документів, де б воно не зустрі­ лось. їм була ближчою «стабільність», проголошена в Брежнєвські часи Тра- пезниковим. Страх і огиду викликало слово «стагнація»; ще в часи Хрущова воно було вжите італійськими комуніс­ тами для характеристики Сталінського режиму, і в радянській пресі в даному контексті було заборонене. Неначе визнаючи факт політичної стагнації ре­ жиму, Горбачов на її протилежність в перших «тронних» промовах проголо­ шує динамізм своєї майбутньої політи­ ки. На противагу умонастроям партій­ них консерваторів, всупереч стабіль­ ності і стагнації, Горбачов після пер­ вісно обіцяного «динамізму» висунув влітку 1986 року на зустрічі з секрета­ рями і завідуючими відділами ЦК гас- ло-формулу: «Перебудова — це рево­ люція». Що саме треба в собі і системі революційно перебудовувати, так ніко­ ли ясно і не стало — аж до розвалу са­ мої системи. Реально ж «динамізм» втілився в ту швидко забуту мету, яка тоді одержала назву «прискорення» («ускорение»). Термін цей, щоправда, теж в дусі кому­ ністичного єзуїтизму нещиро прикри­ вав дійсність: йшлося насправді не про те, що рух кудись уперед (до комуніз­ му?) надто повільний і його треба при­ скорити, а про припинення падіння темпів економічного зростання — про лікування економічних негараздів, які 820 загрожували катастрофою, про вичер- паність ресурсів у змаганні із Заходом та неможливість продовжувати холод­ ну війну. За слівцем «прискорення» хо­ вались пошуки програми рішучого під­ вищення економічної ефективності. І відмовитись від гасла прискорення до­ велось тому, що, крім кадрових пере­ становок, нічого іншого керівники Пе­ ребудови реально не придумали, і жод­ ні кадрові перестановки не давали ефекту. За два роки Перебудови зміни­ лося 60% секретарів обкомів і райко­ мів, а становище країни з року в рік ставало гіршим і гіршим. «Гласність» — знову ж таки евфе­ мізм, запозичений з епохи реформ Олександра II , вислів, що означав дея­ ку свободу слова, обмежену найвищи­ ми дозволами. Про те, що спочатку сер­ йозної «гласності» Горбачов не мав на увазі, свідчить злочинна поведінка Кремля в дні Чорнобильської катастро­ фи. Адже тоді саме Лігачов пропонував відкрито сказати про стан речей, і саме Горбачов, підтриманий, до речі,Яковлє- вим, наполіг на режимі секретності що­ до чорнобильських справ. І це зовсім не було якесь нове оригінальне рішен­ ня: це була традиція, так робилося зав­ жди, не тільки стосовно співставної з Чорнобилем Челябінської катастрофи 1957 року, а й стосовно кожної дрібної дорожної аварії чи кожного криміналь­ ного злочину. Так тримав себе цар Микола I I після Ходинки. Це був по­ стійний оптимістичний вираз обличчя мертвотної системи. Погрожуючи Щер- бицькому виключенням з партії у ви­ падку відміни Першотравневої демон­ страції в Києві та забороняючи евакуа­ цію дітей з міста, Горбачов та його перебудовна команда діяли точнісінь­ ко так само, як це робилося за Брежнє­ ва, за Хрущова і за Сталіна, і їм в голову не приходило, що вони скоюють зло­ чин. Натиск політично заангажованих письменників та інших інтелігентів у напрямку до свободи слова тоді не­ рідко дратував Горбачова так само, як і нездатність і старих, і молодих партійних кадрів ефективно керувати економікою. Треба сказати, що цей період швидко залишився позаду, і вже впродовж 1987 року сталися ті зміни в політич­ них настановах Горбачова, які рішуче відділили його від фундаменталістів, уособлених в його команді Лігачовим. Формування і посилення основного протестного мотиву в масовій свідо­ мості знаходило відповідник в еволю­ ції середовища, в якому невизначені умонастрої суспільних верств набува­ ють вигляду політичних концепцій та породжують політичні структури. В СРСР цієї пори і в політичному ке­ рівництві, і поза ним, і в партії, і поза партією склалося середовище, в якому артикулювалися масові політичні нас­ трої і знаходили формулювання відпо­ відні політичні концепції. В цей процес були втягнуті і певні кола «апарату». З часом у великих містах один за одним створювались різні «клуби» на під­ тримку Перебудови та інші невеличкі групування, переважно інтелігентські і молодіжні, а також групки просто нес­ покійних людей з підвищеною ініціати­ вою і енергією, що шукала виходу. Цей процес, власне кажучи, мав уже тридцятилітню історію. Позаду була бурхлива реакція на доповідь Хрущова про «культ особи» Сталіна, боротьба «Нового мира» проти «Октября», роз­ гром ліберально-ревізіоністської опо­ зиції і тліючий вогонь непримиренного дисидентства, «Наш современник», перші порухи «Пам'яті» тощо, форму­ вання російського трибального націо­ налізму в рамках боротьби проти євре­ їв та масонів, що споюють чистих росі­ ян і плюють їм в нерозгадану російську душу, — словом, була вже велика істо­ 821 рія неокомуністичного ревізіонізму і некомуністичного руху. Крім «нефор­ мального» і антиструктурного середо­ вища, молодіжного і не дуже, в активне політичне життя були втягнені цілком респектабельні і переважно паргійні інтелігентські кола, які, власне, і фор­ мують політичну ідеологію ліберальної ревізії комунізму за чеським та італій­ ським зразками. З 1985 року крок за кроком явочним порядком вони вибо­ рюють у слабнучої влади свободу сло­ ва і зокрема штовхають до економічно­ го лібералізму — «ринкових реформ». Академік Андрій Сахаров та близькі до нього люди, а також Гавриїл Попов, Єгор Яковлев, Юрій Афанасьев, Павло Буніч та інші утворюють московське політич­ не середовище, яке активно продукує нову політичну ідеологію демокрагії. Ще раз варто наголосити, що це сере­ довище було майже виключно москов­ ське, менше зачіпало Ленінград і ще менше — інші культурно-політичні центри, включаючи Київ. В Москві воно групувалось навколо окремих особис­ тостей, а також журналів (літературних, а по сул «громадсько-політичних») та деяких газет. До ідейного життя активно підключа­ ються і люди, що були репресовані або принаймні утримувані в безправному становищі колишнім режимом. Одним із важливих акгів стало повернення Са­ харова в кінці 1986 року. Про це секре­ тар ЦК з ідеології Зимянін дізнався заднім числом, в ході виступу Горбачо­ ва на нараді завідуючих відділами ЦК. Згодом не стало в ЦК і Зимяніна. Ідео­ логією в Політбюро Горбачов доручив займатися Лігачову і Яковлеву, до того ж Лігачов фактично став другим секре­ тарем ЦК, «Сусловим Перебудови». «Політогенне» середовище все біль­ ше зміщувалося в позаапаратні і навіть позапарлйні кола, і концепція Перебу­ дови формувалася радше там, а не в групі діячів, близьких до Горбачова. Ключовим для цієї концепції стало ви­ гадане Гавриїлом Поповим слово «ко- мандно-адміністративна система». По­ долання «командно-адміністративної системи» вимагало політики «гласнос- л» та ринкових реформ. Детальніша характеристика «демократичного соці­ алізму» (термін цей в силу асоціацій з ідеологією соціал-демокралї не вжи­ вався, але мався на увазі) в статтях різ­ них авторів проступала по-різному, але всі в цей ранній період прагнуть збе­ регти «завоювання соціалізму». Можна сказати, що масові політичні умонас­ трої радянської — і насамперед мос­ ковської — інтелігенції в цей час наб­ лижаються до ідеології лівого соціал- демократизму. Було ще одне потужне джерело полі­ тичної еволюції кремлівського керів­ ництва: тиск Заходу. З погляду лідерів Заходу характер змін в СРСР був неясним, а повернення рішучих комуністичних «яструбів» — цілком можливим. СРСР початку Пере­ будови залишався державою, де пору­ шувалися права людини, сиділи в «зо­ ні» дисиденти, сидів у Горькому Саха- ров, не було вільних виборів і легаль­ ної опозиції, незалежних засобів масо­ вої інформації, не дозволявся вільний вибір місця проживання та виїзд із СРСР, антисемітизм залишався держав­ ною політикою. Треба зазначити, що влада в основних країнах Заходу — США, Великобританії, Німеччині, Іта­ лії — належала в цей час неоконсерва- тивним паргіям. Суперечки Горбачова з Маргарет Тетчер, з якою він зблизився по-людськи найперше, та з американ­ ськими лідерами були не просто теоре­ тичними дискусіями — в них йому да­ вали відчути умови, за яких можливе реальне зближення позицій. І ці умови виявлялись не такими вже й неймовір­ ними. 822 Черги Перебудови Просто «перебудова», без «прискорення» Вирішальні кроки були спричинені сумними підсумками 1986 року. Чверть підприємств не виконала плану. 13% підприємств залишалися збитковими. Економіка трималася на горілці, експор- гі нафти і газу, алмазів і золота, на висо­ ких цінах на килими та хутра. Коштів ка­ тастрофічно не вистачало. Стало ясно, що про «прискорення» слід мовчати. На засіданні Політбюро міністр фінан­ сів Ґостєв наводив тривожні цифри: роз­ дрібна ціна масла — 3 крб. 40 коп. за со­ бівартості 8 крб. 20 коп. кілограм, ялови­ чини — 1 крб. 50 коп. за собівартості 5 крб. кілограм. Держава давала коло­ сальні дотації, щоб підтримувати низьку вартість споживацької корзини та низьку зарплату. Сума дотацій на продовольчі товари очікувалась на 1990 рік в розмірі, що перевищував хвору фантазію: 100 мі- ліардів карбованців! Чим це компенсува­ лось, пояснювали журналісти-економіс- ти: держава брала своє з колгоспів і рад­ госпів, піднімаючи понад усяку міру ціни на машини та добрива. Система була іді­ отською і абсолютно неефективною. 4 грудня 1996 року на засіданні По­ літбюро виникли розбіжності щодо ці­ нової політики, які перелякали Горба­ чова. Він запропонував підвищити ці­ ни. Підтримали Горбачова Рижков, Со- ломенцев, Ніконов, Мураховський, Бі- рюкова. Категорично проти виступили Лігачов, Воротніков, Шеварднадзе. В країні, де 50 млн громадян жили з до­ ходами менше 80 крб. на душу в місяць, а половина з них мала і менше 50 крб. душового місячного доходу, півищува- ти ціни було, здавалось, нікуди1. Політ­ бюро нічого не вирішило. Стало оче­ видно, що «генеральної лінії» немає, і спроби вжити радикальних і непопу­ лярних заходів наштовхнуться на неро­ зуміння і шалений опір. Перед комуністичним керівництвом і особисто перед Горбачовим постало принаймні три групи проблем, що ви­ магали ясно окресленого ставлення і невідкладного розв'язання. (1) чи буде держава надалі силою утри­ мувати низьку зарплату через заниже­ ні ціни на продовольство, чи вона буде прагнути до підвищення цін і зарплати завдяки підвищенню ефективності економіки через ринкові реформи? (2) якщо держава буде хоч частково продовжувати політику низьких цін і дотацій ціною ВПК, то як далеко вона готова піти на скорочення воєнних витрат, на роззброєння перед лицем Заходу? (3) якщо держава готова піти на ком­ проміси з Заходом у воєнному зма­ ганні, то як далеко вона готова піти на поступки в політичній ідеології і відновленні політичної свободи? Тут, власне, і починались вопрошания, які торкалися тем, заборонених мислен­ ню комуністичного політика. Ці заборо- 1 Див.: Черняев А.С. Шесть лет с Горба­ чевым. — М., 1993. — С. 145. 823 1 Див.: Франк-Каме- нецкий М.Д. Самая главная молеку­ ла. — М., 1983. — C. 76— 77. нені сюжети окреслювали область соці- ально-політичних a priori, яка утворюва­ ла простір життєдіяльності не лише лі­ дерів, а й пересічної радянської люди­ ни. В масовій свідомості (за винятком Баллї) не могла прижитися ідея виходу національних утворень із СРСР. Про лі­ бералізацію, яка простиралась би до ліквідації державної власності, в ті роки ніхто не насмілювався і думати. Але ринкова рівновага була очевидним шля­ хом для ліквідації «перекосів» радян­ ської економіки. Реформування соціалізму, як і всяке соціальне реформування, можливе по-консервативному і по-ліберально- му. По-консервативному — отже, шля­ хом окремих «точкових» змін в со­ ціальному організмі, включаючи заміну окремих осіб на керівних постах. По- ліберальному — отже, маючи на увазі віддалену мету, окреслений образ май­ бутнього, під який підганяються окремі новації. При цьому можливий і рево­ люційний спосіб: наперед поставлена мета досягається шляхом різких «шоко­ вих» змін, включаючи застосування на­ сильства. І той, і інший шлях породжує свої проблеми, які не мають однаково­ го й універсального розв'язання. Аналогічні проблеми виникають у кож­ ному еволюційному процесі. Характери­ зуючи труднощі узгодження генетики і теорії еволюції, а саме — поєднання тео­ рії окремих («точкових») мутацій і теорії перетворення ферменгів, академік М.Д. Франк-Каменецький писав: «Це те саме, що приробити до автомобіля хвіст від літака. Автомобіль не полетить, але їздити ще буде (правда, трохи гірше). Та­ кою є нейтральна мутація. А якщо приро­ бити до автомобіля праве крило, то він знову-таки не полетить, але і їздити на ньому ви не зможете: будете чіплятися за всі ліхтарні стовпи. Або вам доведеться їздити по лівій стороні дороги, що дуже швидко призведе до катастрофи. До речі, з лівим крилом теж далеко не поїдеш, та й полетіти шансів мало. Ясно, що перет­ ворити автомобіль на літак просто так не вдасться, потрібна радикальна перероб­ ка всієї машини. Те саме з білком. Щоб перетворити один фермент на інший, точковими мутаціями не відможешся — доведеться істотно міняти всю амінокис­ лотну послідовність»1. Здається, що це писалося про Пере­ будову. Пізніше Горбачов вислуховував бага­ то порад західних фахівців, що пропо­ нували лібералізацію цін. Він визна­ вав, що ціни, абсолютно необгрунтова­ но встановлювані в надрах «командно- адміністративної системи» протягом десятиліть, деформують саму ідею рин­ ку, але оскільки безнадійно застаріло і заіржавіло все, не можна нічого чіпати: прожили десятиліття — проживемо ще два-три роки. Спроби порушити систе­ му цін означали б насамперед підви­ щення цін на найнеобхідніші продукти, і цього всі цілком слушно боялися. Але які структурні зміни необхідно було зробити, щоб не прибудовувати хвіст до конструкції, а міняти її сутність, ін­ формаційну структуру, «послідовність амінокислот»? Для перебудовників-фундаменталіс- лв альтернативою була міцна державна дисципліна бодай при економічно не- обґрунтованих цінах. Горбачов спробу­ вав розв'язати проблему інакше. Його відповіддю був «Закон про підприєм­ ство», прийнятий на початку 1987 року. Цей закон надавав великі права дирек­ торату і імітував ринкову свободу. Па­ ралельно січневий 1987 року пленум ЦК прийняв рішення «Про перебудову та кадрову політику». «Закон про підприємство» був трагіч­ но помилковим кроком Горбачова. Цей захід був спрямований на загальне оздо­ ровлення економіки під гаслом «поря­ док і ініціатива», як і попередні кроки. 824 Не маючи ринкового середовища, під­ приємства були позбавлені економічної регуляції з боку ринку; не маючи відпо­ відальності власника, соціалістичні ме­ неджери одержали право на ініціативу, яку все більше почали використовувати для неконтрольованого збагачення. По­ чалося нестримне розкрадання величез­ них понаднормативних запасів, а потім і всього, що погано лежить. Треба було шукати нові способи контролю над дер- жавно-господарською елітою. Демократизація суспільства і була для Горбачова засобом тримати під контро­ лем паргійно-державне «боярство». В процесі реформування соціалізму вималювалися тенденції, які вкрай три­ вожили керівників паргії. При всьому різноманітті проблем, що потребували негайного розв'язання в різних сферах життя, стихійно накреслювалися одно­ типні шляхи, вигідні масовому учасни­ кові процесу, але небезпечні з загаль­ носуспільної точки зору. Парадигмою змін можна вважати, хоч як це пара­ доксально, колгоспні структури. В колгоспах Сталін знайшов спосіб сполучення загальнодержавного і при­ ватного інтересу. І не стільки в системі трудоднів, — бо держава повністю ха­ зяйнувала в усьому колективному госпо­ дарстві і завжди могла обібрати колгосп і колгоспників до нитки, — скільки в системі присадибних ділянок. Врешгі в епоху «розвинутого соціалізму» колгос­ пники жили досить безбідно за принци­ пом «Богу Богове, а кесарю кесареве»: держава розпоряджалася вкрай неефек­ тивними великими сільськогосподар­ ськими підприємствами, селяни жили за рахунок власних присадибних ділянок та ще того, що безкарно «брали» з кол­ госпних ланів ночами, а то й серед біло­ го дня. Споживання на селі в Брежнєв- ські часи дуже виросло, але це не було виробниче споживання — зароблену ко­ пійку селянин витрачав навіть на мари­ новані огірки в магазині, але лльки не на знаряддя виробництва. Для цього був колгосп, в якому на величезних фермах і неозорих полях абияк вирощувалось і вигодовувалося у великих масштабах все для держави. Через присадибну ді­ лянку і просто через торбини колгоспни­ ків в «споживацьку корзину» перегікав почасти і дохід великого аграрного ви­ робництва, бо оралася ділянка колгос­ пним трактором або кіньми. Збитки дер­ жава перекладала на колгоспи через ці­ ни на машини і добрива, все далі руйну­ ючи свій аграрний базис. Щось подібне назрівало в перебу- довний час у промисловості. Організа­ цію кооперативів маса ініціативних людей сприйняла як сигнал до утво­ рення при соціалістичних підприєм­ ствах чогось на взірець присадибних ділянок. Кооперативи спочатку влаш­ товувались на виробничих площах під­ приємств, з використанням їх майна та обладнання, як додаток до основного виробництва, призначений для полег­ шення життя членів колективу. Про та­ ку долю мріяли і прості робітники, але, звичайно, досяжною вона стала лльки для обраних. Це відкривало перспекти­ ву повного захиріння державної вели­ кої промисловості та розкрадання її ресурсів оборотистими менеджерами. Такою ж, по суп, могла стати і рефор­ ма влади. Спочатку про ліквідацію монополії КЛРС ніхто не помишляв ні в керівниц­ тві, ні в широкому загалі. Йшлося лише про контроль виборців над конкретни­ ми представниками влади, реально — про висування кількох кандидатур на одне місце на виборах до Рад різного рівня. Партія мала залишатися єдиною силою* що визначає цілі суспільного розвитку для всієї країни. Як пригадує­ мо, такий проект не завжди був кра­ мольним навіть за Сталіна. На поверхні це виглядало б як увіковічнення керів- 825 Повернення ноі ролі паргії при контролі народу за з Афгану конкретними особистостями, висунути­ ми паргією на керівні посади через ви­ бори. Паргії як цілому відводилася роль великого колгоспу, що продукує щось загальнозначуще політичне і іде­ ологічне для спільного добра держави і народу, а реальні владні посади перет­ ворювалися на «присадибну ділянку» окремих політичних діячів. Комуніс­ тична паргія, таким чином, була б при­ речена на захиріння і розкрадання, як і колгосп чи соціалістичне підприєм­ ство. Реформи виявлялися прироблен­ ням до соціалістичного автомобіля крила, яке могло гільки гальмувати рух. Нарешті, подібна перспектива вирисо- вувалася і для всієї соціалістичної дер­ жави. В ролі «присадибних ділянок» тут виступали регіони і насамперед націо­ нальні республіки, а «єдиному, могутньо­ му» Союзу відводилась роль спільного господарства, що своєю армією, силови­ ми структурами та воєнно-промисловим комплексом створює «дах» для «приса­ дибних ділянок» регіональних еліт. Коли зникла перспектива воєнного зіткнення з НАТО, союзний дах втратив опори. А комуністична ідеологія вже не давала жодних стимулів для подаль­ шого соціального розвитку. 826 Реформування суспільства вимагало коштів. їх можна було взяти лльки в одному місці — у військово-промисло­ вого комплексу та збройних сил. Для цього необхідно було піти на компро­ міс із США і країнами НАТО і припинити холодну війну. Вихід із Афганістану та припинення холодної війни — безсумнівна заслуга Горбачова перед радянськими людьми. Про необхідність «вести справу до вихо­ ду» з Афганістану Політбюро прийняло рішення ще 1981 року, але здійснити йо­ го комуністичні керівники не могли, бо боялися «втратити престиж» в Третьому свіл. 1987 року було прийнято рішення і про припинення війни в Афганістані, і про припинення віртуальної війни з За­ ходом ракетами з ядерними боєголовка­ ми. В грудні Горбачов у Вашингтоні пого­ дився ліквідувати розташовані в Європі 1752 ракети СС-20 в обмін на ліквідацію 859 «Першінгів». Це була мало не капі­ туляція, але саме цей акт, а не чисто сим­ волічне знищення Берлінської стіни, оз­ начав припинення «холодної війни» і перехід до нової, мирної ери. Саме припинення «холодної війни» і нанесло непоправного удару по СРСР. Зникла єдина основа згуртування в мо­ нолітний табір — небезпека воєнної катастрофи. Тьмянів, невиразнішав і врешгі зникав образ Ворога. Зрозуміло, що найвище керівництво парлї і держави лякала надусе перспек­ тива розвалу СРСР. Горбачов пішов на перебудову СРСР з унітарної держави на конфедерацію республік в останній мо­ мент і під величезним тиском. Всупереч своєму політичному правилу, згідно з яким він прагнув випередити події і дати свободу процесам раніше, ніж опинявся під тиском вимог знизу, він до останньої можливості намагався не помічати від­ центрових сил, що почали шматувати СРСР вже з перших років Перебудови. Але коли «капіталістичне оточення» і «світовий імперіалізм» перестали бути реальною загрозою існування і чинни­ ком консолідації «нової історичної спільності — радянського народу», то на весь зріст постало питання, що ж має бу­ ти джерелом і наснагою солідарності ра­ дянських людей, де супердержава СРСР знайде свою легітимацію. Припинення холодної війни означало, що консолідація всіх різнонаціональних елементів неозорої країни вимагає над­ звичайно привабливої позитивної ідеї і великої довіри до лідерів — її провід­ ників у життя. Реформа соціалізму за принципом добудови хвоста і крил до автомобіля означала реально демонтаж радян­ ської соціалістичної системи, на що ані Горбачов, ані консерватори піти не мог­ ли. Консервативне реформування не виходило, що показали перші два роки Перебудови. Потрібне було загальне бачення майбутнього. І Горбачов все більше зосереджувався на загальних питаннях комуністичної догматики, викликаючи наростаюче роздратуван­ ня членів вищого паргійного керівниц­ тва, які змушені були вислуховувати його монологи про марксизм і Леніна тоді, як не було чим заповнити полиці радянських магазинів. 1987 рік був роком 70-річчя Жовтня, і перед керівництвом КПРС постали питан­ ня історії, які не можна було обійти. Гор­ бачов інтенсивно зайнявся історією пар- гії. Він прочитав Солженіцина «Ленін в Цюріху», що справив на нього велике враження виразною характеристикою особистості Леніна — Горбачов відчув в Леніні смертну і грішну людину, як відчув людьми і лідерів капіталістичного світу. Відомості про те, що у Леніна є єврейські предки і він лише на чверть росіянин, ук­ ріпила його в переконанні, що не все можна відкривати людям. Особливо ве­ лику роль зіграла книга Стівена Коєна «Бухарін», подарована йому автором. Горбачов укріпився в думці, що з Бухарі- на треба зняти прокляття. Врешгі з його узагальнюючої доповіді вийшло щось безмежно компромісне і непослідовне. На засіданні Політбюро 31 жовтня, прис­ вяченому обговоренню його доповіді про 70-річчя Жовтневої революції, Гор­ бачов говорив: «Є речі, щодо яких чека­ ють, що скажемо про них більше... Але й менше говорити не можна...» Хтось ска­ зав в залі: «А більше не треба!»1 В цей період Горбачов захоплено чи­ тає Леніна, особливо пізнього; він пов­ ністю перебуває в колі фразеології і політичних ілюзій «справжнього кому­ нізму з людським обличчям», збагаче­ ного дещо цинічним реалізмом. Пере­ будова мислилася як повернення до 1921— 1923 років, до епохи «коопера­ тивного плану», до «нової економічної політики» Леніна і Бухаріна. Горбачовробить спробувідновити про­ цесигперервані Сталінським тоталітар­ ним переворотом 1928 — 1938 років. Цей поворот був не просто політич­ ним поверненням на 50—60 років на­ зад. В юбілейній доповіді Горбачова виразно чути мотиви, яких не могло бу­ ти в ленінському варіанл комунізму. «Ми знову міцно взяли в руки прапор, що на якомусь етапі виявився приспу­ щеним, прапор пріоритету гуманістич­ ної цілі як вищої цінності соціалізму... Все, що працює на людину в економіці, в соціальній та культурній сферах, в механізмах управління і взагалі фун­ кціонування системи, все це — соціа­ лістичне». Тут ще немає визнання пер­ винності загальнолюдських цінностей над класовими і парлйними, але вже є все для того, що скаже Горбачов на Ге­ неральній асамблеї 00Н 1990 року. Принаймні тут уже закладено можли­ вість повернення до приватної влас­ ності в якихось, поки що невизначених, масштабах, — якщо гільки це допомо­ же зменшити «відчуження людини». 1 Див.: Черняев А.С. Шесть лет с Горба­ чевым. — С. 180. 827 Af. Горбачов 1 Див.: Черняев A.C. Шесть лет с Горба­ чевым. — С. 185. Новий підхід до соціалізму ґрунтується на ідеї відчуження, що була давно сфор­ мульована в радянській філософській лі­ тературі й означала повернення вже не до Ленінських витоків, а до молодого Маркса. Головне, говорив Горбачов своє­ му помічнику Черняєву, — «подолання відчуження, тобто розв'язання задачі, як повернути людину в економіку, в політи­ ку, в суспільну практику, в духовне життя суспільства»1. Ця фразеологія підготов­ лена псевдогуманістичною офіційною риторикою часів Хрущова; читач легко міг переплутати її з чимось на зразок гас­ ла «Все для людини, все в ім'я людини», коли ще в ім'я «людини взагалі» можна було посадити конкретну людину в табір або в психушку. Але поворот, який одер­ жала Хрущовська риторика через трид­ цять років, говорить тільки на користь ці­ єї риторики — вона теж була етапом у розкладі посттоталітарної ідеології. Виразні наголоси на вселюдськості соціалізму, на його гуманістичній при­ роді суперечили і Леніну, і Бухаріну. Зникнення «класових оцінок» міняло також і просторові координати соціа­ лізму. Тепер уже не йшлося про «похід світового села проти світового міста». Можна твердити, що задуми Горбачова мали західницьку орієнтацію. Це був головний внутрішньополітичний наслі­ док припинення «холодної війни», і в цьому полягала основна різниця між Ленінсько-Бухарінськими планами і уявним «поверненням до Леніна» Гор­ бачова 1986—1987 років. «Докорінна зміна точки зору на соціа­ лізм» у Леніна полягала в переоцінці ставлення до селянина-товаровиробни- ка, а за умов чисельного переважання се­ лянства в країні — до ринкових механіз­ мів, виходячи з того, що західний проле­ таріат на революцію не піднявся, і мар­ шрути її пролягатимуть через селянський Схід. Тепер же, через 60 років, ішлося зовсім про інше: про те, що ми відстаємо від урбанізованого Заходу з його еконо­ мічною ефективністю і передовими тех­ нологіями, і нам потрібна модернізація при опорі на ринкові механізми. Ленін і в останні роки життя не мав сумнівів щодо необхідності жорсткої і жорстокої диктатури. Неефективності влади і фактові появи ворогуючих кла­ нів в парлї він намагався протиставити не громадянське суспільство, не склад­ ні інфраструктури і механізми політич­ ної демократії, а примітивне пряме по­ єднання владних органів з робітничим класом (через включення до вищих ор­ ганів «робітників від верстата»). Це виявилося ілюзією, і Перебудова по­ вернулася до ідеї політичної демокра­ т і . Назва «демократи» цілком виправ­ дано закріпилася за послідовними при­ хильниками Перебудови. Але демокра- ля Горбачова була непослідовною, ос­ кільки його варіант виходив із одно- парлйної системи. Ленін виявив глибоку наївність, споді­ ваючись, що класовий інстинкт «товари­ шів робітників» зможе заглушити бо­ ротьбу між кланами «молодих» (Троцько- го) і «стариків» (Сталіна) і повернути єд­ ність партійних рядів, буцімто гарантова­ ну єдиною марксистською ідеологією і класовими інтересами пролетаріату. Для нього боротьба між Троцьким і Сталіним все ж залишалася боротьбою в рамках однієї парлї, тобто між політично і кла- 828 сово «своїми» особистостями. Горбачов до 1988 року виявляє ту ж саму «мар­ ксистсько-ленінську» наївність. Установ­ ка на яскраві особистості, а не виразні політичні течії, не могла звести до час­ ткових розбіжностей ті розходження між лідерами Перебудови, які поглиблювали­ ся з кожним її кроком. Фактично в партії було в зародку багато партій. Впродовж 1987—1988 року процес оформлення реальної багатопартійності всередині КПРС дійшов до критичної точки, Горбачов цього періоду залишається комуністичним фундаменталістом — він і гадки не має про приватну власність і про багатопартійність, що й відділяло його від соціал-демократії і навіть «єв- рокомунізму» італійського зразка. Він був переконаний, що ринкове середови­ ще може з однаковим успіхом бути ство­ рене і на базі приватної власності, і на базі загальнодержавної власності, і по­ силався на приклади ринкового життя націоналізованих підприємств Заходу. Горбачов не хотів відмовлятися і від од­ нопартійної системи. Він готовий був мати справу з різними особистостями і різними політичними розв'язаннями, але в рамках однієї оновленої партії. Ось що він говорив про гласність Черняєву: «Це ж бо, врешті-решт, конкуренція, але не політичних партій, а людей (їх здібнос­ тей, розуму, волі, характеру, ідейності, цілеспрямованості)»1. Загальне завдання, яке за цих умов поставив перед партією Горбачов, було єдино можливим виходом із патової по­ літичної ситуації. Генеральний секретар ЦК КПРС спрямував реформи в бік пе­ ретворення держави-партії в правову державу. Це вимагало скасування стат­ ті б Брежнєвської Конституції СРСР, яка закріплювала за КПРС місце «керівної і спрямовуючої сили суспільства». Моно­ полії комуністичної партії, закріпленої законодавчо, не могло бути в правовій державі. Отже, мала бути політична конкуренція і чесна перемога КПРС в цій конкуренції. Конкретно, ідея полягала в тому, що допускалося висунення на виборах по кілька кандидатур на одне місце, і пер­ ші партійні секретарі обов'язково по­ винні були претендувати на відповідне перше місце в державній структурі — районний в районі, обласний в області тощо. Програвши вибори, парл'йний керівник автоматично мусив піти у від­ ставку з партійної посади. Тим самим забезпечувався б контроль народних мас над парлєю та її апаратом. Незважаючи на опір, Горбачов провів цю ідею через XIX партконференцію, що відбулася влітку 1988 року. Конферен­ ція була дуже чорною засвоїм складом, відвертий реакціонер письменник Юрій Бондарев став її героєм, його порівнян­ ня перебудови з літаком, якого підняли та не знають, де і як посадити, виклика­ ло захоплення залу. Демократа Бакла­ нова, редактора журналу «Знамя», ос­ вистали і «захлопали». Горбачов вів конференцію блискуче, створюючи ат­ мосферу вільного і демократичного об­ говорення. Але стосунки його з партією, і без того не безхмарні, значно погірши­ лися. Вже після конференції слухняний Щербицький у вузькому колі кидає реп­ ліки, вкрай ворожі щодо Генсека. До змови було ще далеко, але в керівних партійних колах починають групуватися антигорбачовські елементи. Невдоволе- ними залишалися і прихильники пере- будовних реформ, які не бачили рішу­ чих заходів щодо «правих». «Прораби. Перебудови» — меншість на XIX парт- конференціі: Ю. Афанасьев, Е. Клімов, Є. Яковлев, Г. Бакланов 1 Див.: Черняев А.С. Шесть лет с Горба­ чевым. — С. 185. 829 Ші\т ОФГНі* ОООДОМ Ч Ки*5 Демонстрація Можна б іронізувати з приводу того, в Литві. що партія виявилася не гідною свого Грудень 1989 р. вождя, але це і справді було так. Багато­ мільйонна парля радянських комуністів знаходилася в стані глибокого маразму, її керівництво і більшість рядових чле­ нів, звиклих слухатися Центрального Ко­ мітету та його Генерального секретаря, нічого не розуміли і не бачили, куди пря­ мують лідери. Гігантський корабель ось- ось міг перевернутися з незліченними катастрофічними наслідками. Ідея сполучити парлйні і радянські посади одностайно була засуджена — одними як приниження паргії, другими як закріплення її монополії. Та нас­ правді важко сказати, чи була це тра­ гічна помилка Горбачова, як у випадку з «Законом про підприємство», чи це врятувало країну від хаосу і повної со­ ціальної руйнації. Горбачов висунув гасло «Вся влада Радам», яке мало приховати ленінською вуаллю докорінну зміну політичної си­ туації. Верхівці парлї — «червоній сот­ ні» — Горбачов забезпечив 100 місць у новому парламенл за списком КПРС, до якого увійшов і сам (хоча міг би чесно виграти вибори в якій-небудь окрузі). Парля була кинута у відкрите бурхливе море політичної конкуренції, і у вели­ ких центрах почалася полоса ганебних поразок партійних секретарів. Відсоток комуністів у загальному складі обраних до Верховної Ради СРСР був вищий, ніж в роки «блоку комуністів і безпарлй- них», але це далеко не завжди були ко­ муністи за переконанням. Приниження на виборах парлйні лідери — кістяк КПРС — Горбачову не простили. Перші кроки до перетворення СРСР на правову державу надихалися новим прочитанням політичного заповіту Ле­ ніна. Однак, ситуація була зовсім ін­ шою, ніж в 20-х роках, і «реалізація Ле­ нінських ідей» виявилась просто не­ послідовним кроком до європеїзації країни. Парля втрачала абсолютну владу, на якій, як виявилося, трималося все. І все почало розвалюватися. Вибори делегатів І Всесоюзного з'їз­ ду народних депуталв пройшли в бе­ резні 1989 року, з'їзд зібрався влітку. На з'їзді вже була некомуністична полі­ тична сила — Міжрегіональна група, до якої ще входили члени парлї, але яка вже напередодні з'їзду видрукувала свій власний проект регламенту роботи з'їзду (Політбюро запропонувало свій проект пізніше). З'їзд був апогеєм пе­ ребудови — величним театральним дійством, торжеством ліберальної де­ мократії в рамках комуністичного ре­ жиму, з яким врешгі ця демокраля вия­ вилася абсолютно несумісною. Горбачов мусив вибирати — повер­ татися назад, до «командно-адміністра- тивної системи», чи шукати нових ра­ дикальних рішень. Він вибрав друге, але під натиском подій втратив полі­ тичну ініціативу. Перебудова над прірвою Корінний поворот в перебудовних процесах стався між виборами до Вер­ ховної Ради СРСР навесні 1989 року і виборами до Верховних Рад союзних 830 республік навесні 1990 року. Суспільні рухи радикалізувалися на очах, справи в соціалістичній економіці йшли все гірше, і можна було очікувати, що в парламентах національних республік, обраних за таких обставин, позиції КПРС будуть значно слабшими. Процеси, які перебігали на перифе­ рії імперії і особливо в національних республіках, не просто змінили інтен­ сивність, а набули нової якості. Перший серйозний симптом загос­ трення національної проблеми — полі­ тична криза в Казахстані в грудні 1986 року. Горбачов зняв з посади керівника республіки Кунаєва і замінив його росі­ янином Колбіним, що викликало в Алма- Ата масові заворушення, розгони де­ монстрацій і перші жертви Перебудови. За своїм характером це був, можна ска­ зати, протестний вияв трибальної свідо­ мості, поєднаний з опором консерва­ тивних національних комуністів мос­ ковським перебудовним ініціативам. Команда Кунаєва була, імовірно, ініціа­ тором акцій протесту, але істотним був факт готовності досить великого числа людей, в тому числі молодих, піти на де­ монстрацію солідарності з «своєю» ком­ партійною верхівкою, виходячи з націо­ нальних мотивів. З точки зору націонал- патріотичного розуміння Перебудови слід було б оцінити ці вияви національ­ ної солідарності як рівень самосвідо­ мості, вищий, ніж, скажімо, національна самосвідомість і мотивація протестної поведінки в Україні. Насправді уже по­ рівняння показує, що поділ соціального світу на «своїх» і «чужих» на національ­ ному ґрунл спочатку був найпримітив- нішою формою реакції на політичні змі­ ни. Учасники виступів мало цікавилися демократизацією чи економікою, їх зай­ мала національна належність керівни­ ків. З подій у Казахстані Політбюро зро­ било лльки той висновок, що спиратися треба на національні кадри. Різниця між опором казахів призна­ ченню російського губернатора і опо­ ром Баллї була кардинальною: Литва, Латвія і Естонія підпорядковували на­ ціональний рух демократизації по-за- хідницькому, намагалися прорватися в Європу, повернувшися до довоєнного статусу незалежних держав. Націо­ нальний рух в цих країнах був спрямо­ ваний на європеїзацію режиму і тому поєднував праві і ліві (національно-ко­ муністичні, що швидко еволюціонізува- ли до соціал-демократизму) елементи в єдиних Народних фронтах. Найбільш показовою щодо цього була Литва, на­ ціонально однорідніша; в Латвії справу ускладнювала величезна Рига, більше російська, ніж латвійська, в Естонії — Таллінн і переважно російська промис­ лова східна частина країни. Опір росій­ ському комунізму в Баллї мав широкий політичний спектр — від примітивного націоналізму до ліберальної і соціаліс­ тичної демократії. В перебудовному процесі в СРСР прибаллйські республі­ ки відігравали провідну роль і вплива­ ли на характер національної самосві­ домості в інших регіонах. Праві еле­ менти врешті виявились сильнішими скрізь, але в Литві завдяки тому, що місцева компарля під керівництвом Бразаускаса в більшості своїй підтри­ мала національний рух і прийняла гас­ ла незалежності, ліві сили не були роз­ громлені і вийшли з кризи трансфор­ мованими, живими і здатними до полі­ тичної конкуренції з правими. Це за­ безпечувало рівновагу в суспільстві і демократизм процесів. Інші національні регіони демонстру­ ють проміжні моделі. Трибальна ворож­ неча проривається в Центральній Азії кривавими конфліктами, як, наприклад, між узбеками і киргизами в Ошській об­ ласті або місцевим населенням і зас­ ланцями — турками-месхетинцями. На Закавказзі процеси лібералізації кому- 831 щрщ Баку на ранок ністичної влади були ускладнені задав- 20 січня 1990 р. ненини національними хворобами, пер­ шою з яких був Нагірний Карабах. Це — важка спадщина ще Ленінських ча­ сів, наслідок загравання російських ко­ муністів з Кемалем Ататюрком, на вимо­ гу якого етнічно вірменська територія Карабаху відійшла до Азербайджану. В Карабаху окремі конфлікти завжди на­ бували етнічної інтерпретації і пород­ жували тертя між азербайджанцями і вірменами, а з початком Перебудови народився рух за приєднання Карабаху до Вірменії, пристрасті навколо якого затьмарили проблеми лібералізації ре­ жиму в регіоні. В пору, коли Горбачов міг усе, можна було цілком спокійно розв'язати проблему, передавши Кара­ бах Вірменії, як колись Хрущов передав Україні Крим. Однак, коли почалося за­ гострення, Горбачов цілком слушно пе­ реконував членів Карабахського комі­ тету Сільву Капутікян і Зорія Балаяна, що перехід Карабаху до Вірменії може викликати непередбачувані наслідки — в Азербайджані жило півмільйона вірмен, які могли стати жертвами агре­ сивного натовпу. Так і вийшло в Сумґаї- ті 27—28 лютого 1988 року, коли за офіційними даними по-звірячому убито було азербайджанськими погромника­ ми 32 чоловіки, в тому числі 26 вірмен. Введення прямого московського прав­ ління в Карабаху нічого не розв'язало. На авансцену вийшли кримінальні еле­ менти, вірмени відповіли етнічною чис­ ткою, Азербайджан переповнився бі­ женцями, серед яких агресія знаходила все більшу підтримку, все закінчилося страшними вірменськими погромами в Баку 13—15 січня 1990 року і в подаль­ шому — війною. СРСР з ослабленою державною владою і економічною стаг­ нацією знаходився напередодні соці­ ального Чорнобиля. Ключовим елементом всієї конструкції СРСР була Україна. Вихід її з Союзу руй­ нував Велику Державу. Якби Перебудова набула в Україні такого ж характеру, як в Балтії і, зокрема в Литві, українська про­ вінція радянської імперії могла політич­ но очолити перебудовні процеси в СРСР. Очевидно, що такий поворот подій вири­ вав би ініціативу з рук Москви і повністю міняв би всю модель державності. Тому Горбачов не спішив поширювати Перебу­ дову в Україні і міняти Щербицького, нез­ важаючи на те, що той належав до Дніп­ ропетровського клану Брежнєва. Володимир Васильович Щербицький відзначив 70-ліття в 1988 році, наступ­ ного року подав у відставку і ще через рік помер. Він був, мабуть, найсильні- шим із комуністичних керівників України за всю її історію. Практично все його життя з молодості пройшло в партійній роботі, і він, людина сильних пристрас­ тей, звик тримати себе в узді і оточенню не дозволяв послаблень у роботі і побу­ ті. Щербицький вимагав від апарату від­ критості й солідарності, але діялося це в такий нервовий спосіб, що результат був протилежний. Виразних особистостей в його оточенні було небагато. Україна бу­ ла серед найменш корумпованих рес­ публік Союзу. Так само дисципліновано тримав себе Щербицький як керівник нацкомпартії. Взагалі кажучи, він умів і ризикувати, займаючи принципову пози­ цію, що мало не коштувало йому кар'єри (він виступив проти найдикішої ініціати- 832 ви Хрущова — поділу партії на промис­ лову та сільськогосподарську). Якби Щербицький знайшов свою власну пози­ цію після Чорнобильської катастрофи, т він міг би стати харизматичним націо­ г * Ш'Ч т нальним лідером. Однак, ані загального бачення проблем соціалізму, ані розу­ міння масштабу трагедії, ані здатності на рішучий крок дисциплінованому кому­ ністу Щербицькому не вистачило. В 70-х роках Щербицький слухняно ви­ конував вказівки Суслова і терпів ініціа­ - т / / р ЯК л А і ^ ------ З * V ч --------------- тиви нелюбого йому секретаря ЦК з ідео­ логії Маланчука, сприяючи русифікації України. Проте, в питаннях культури для нього великим авторитетом залишався Олесь Гончар, який свого часу подав у відставку з поста керівника спілки пись­ менників України на знак протесту проти переслідувань національних дисидентів. Перебудову Щербицький сприймав так само, як колись Брежнєв — Косигінські реформи: він був певен, що треба просто «краще працювати». Україна була остан­ нім островом економічної стабільності в СРСР і до 1988 року залишалася Вандеєю Перебудови. Проте, і Щербицький, чималою мірою під впливом 0. Гончара, робить кроки в напрямку, що нагадував «українізацію» двадцятих років. Влітку 1987 року Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко направили листа до Президії Верховної Ради УРСР з пропозиціями щодо консти­ туційного захисту української мови. Піс­ ля 1987 року пожвавлюється інтерес до трагічних сторінок минулого, реабіліта­ ція викреслених з історії українських політичних і культурних діячів. 0. Гон­ чар написав листа до ЦК Компартії Укра­ їни, який був підтриманий доповідною запискою завідуючих відділами ЦК Ю. Єльченка та Л. Кравчука. В записці наводились конкретні дані щодо руси­ фікації України: російською мовою нав­ чається майже половина учнів, фільми йдуть майже виключно російською мо­ вою, книг та брошур видано україн­ ською мовою 24%, російською — 72,5%. Деякі цифри підводили до «п'ятого па­ раграфу», серцевини, як вважалось, на­ ціональної політики: в доповідній заз­ началось, що серед кадрів Мінвузу — українців 53,3%, росіян — 40,9%, в Ака­ демії наук українців — 56,8%, росіян — 36,0%а. Політбюро ЦК Компарлї Украї­ ни в липні 1987 і в жовтні 1988 року розглядало ці питання і приймало рі­ шення, що нагадують парлйні директи­ ви 20-х років про «українізацію». Після засудження статті Ніни Андреєвої реабі­ літації посилилися і в Україні, але Щер­ бицький ставив певні межі: заговорили про Скрипника і Хвильового, але не був реабілітований Василь Стус, не дозволя­ лось міняти оцінки М. Грушевського та інших самостійників. «Національне від­ родження» повинно було залишатися в комуністичних межах. Пізніше, коли позаду був уже ГКЧП, «Матросская тишина» і амністія, ко­ лишній прем'єр Валентин Павлов писав про «троянського коня під назвою «пе­ ребудова»»: «...на місцях виникла си­ туація, коли центр перестав бути опо­ рою, захистом інтересів їх керівників. Навпаки, центр став фактором ризику й загрози. ...Покинуті центром, респуб­ ліканські і місцеві діячі стали спочатку шукати опору у себе на місці. Ізоляціо­ нізм, сепаратизм і націоналізм були взяті більшістю з них на озброєння як Володимир Щербицький 1 Див.: Литвин Воло­ димир. Політична арена України. Ді­ йові особи та вико­ навці. — К., 1994. — С. 83. 833 ігор Лігачов 1 Див.: Павлов Вален­ тин. Горбачев- путч. Август изнут­ ри. — М., 1993. — С. 23. єдиний засіб врятувати себе і свою владу, а погім уже переросли на самос- гійну мету — відділення, вивищення і самоствердження частини на базі руй­ нування і знищення цілого»1. Тут диво­ вижно сплутані реальність і фальсифі­ кація. Правда полягає в тому, що центр далеко обігнав у політичному розвитку периферію, і провінційна, в тому числі національна, компартійна верхівка всі­ ляко намагалася врятуватися від пере- будовних процесів, мобілізуючи проти них передсуди і обмеженість глибинки. Неправда полягає в тому, що відцен­ трові процеси колишній глава Горба- човського уряду відносить до ініціатив національної партноменклатури. Ос­ тання гільки намагалася пристосувати­ ся до відцентрових процесів, керую­ чись мотивами, прекрасно поясненими Павловим. І, що головне, найвиразніше ця плебейська реакція на Перебудову, її сприйняття через націоналізм і ізо­ ляціонізм проходила в Росії; вона Ш стала соціальною і ідеологічною осно­ вою для спроби перевороту ГКЧП. Перші ж кроки Горбачова після XIX партконференції демонструють його прив'язаність до ідеї надфракційності і надпартійносл. Однак, в реальності парлйного життя уже настав розрив між двома політичними групуваннями «перебудовників» — фундаменталістів і лібералів-західників. Розрив стався ще до конференції, навесні 1988 року. Йому передував епізод, що багатьом здався тоді невеличким чисто особис- гісним конфліктом, — скандальний виступ секретаря МК Єльцина проти Лі- 834 гачова на пленумі ЦК у жовтні 1987 ро­ ку і одностайне його засудження і кон­ серваторами і «перебудовниками». Впродовж 1987 року несумісність фун- даменталістської ревізії з прозахідниць- кою, а персонально — Лігачова з Яков- лєвим вкрай загострилась. Звичайно, в упертих намаганнях Горбачова зберегти єдність перебудовної команди була й хитрість царедворця. Як і колись Ленін, Горбачов, здається, дотримувався прин­ ципу «м'який і розумний ініціатор-на- чальник, жорсткий і недалекий викона- вець-заступник». Нестерпний і чесний Лігачов наживав йому ворогів, але він не був, як підтвердило майбутнє, серйозним суперником і небезпечним підступним ворогом. Незважаючи на натиск з боку своїх радників і однодумців, Горбачов тримав Лігачова на місці другої людини в парлї, пояснюючи вам, що Лігачов хоче того ж, що й він, лльки діє «іншими мето­ дами». Самообман, мабуть, сполучався тут із лукавством — можливо, Горбачову здавалось, що він виглядає краще на фо­ ні різкого і непримиренного сибірського воєводи. Дійсно, в Політбюро такі люди, як глава уряду Рижков, довго підтримува­ ли Горбачова, бо ненавиділи Лігачова. Але наскільки глибоко помилявся Горба­ чов у загальних орієнтаціях, він міг пере­ конатися в найближчі місяці. Підбадьорений розгромом Єльцина, Лігачов взяв на себе ініціативу фунда- менталістського наступу. В контрольо­ вану ним газету «Советская Россия» на­ дійшов лист ленінградської сталіністки Ніни Андреєвої, викладача хімії, дружи­ ни викладача марксистсько-ленінської філософії, який надихав і редагував її творіння. Лист через редактора газети Чікіна потрапив до самого Лігачова, який потаємно розпорядився направити до неї в Ленінград цілу бригаду, щоб зробити листа більш обґрунтованим. В результал 13 березня 1988 року вийшла відома стаття Ніни Андреєвої, спрямова- на на захист комуністичних принципів, якими не можна поступатися. Характерно, що Горбачов глянув на статтю перед від'їздом до Югославії, але вона його не зацікавила і він її прочитав після повернення. Прочитавши, Горба­ чов, за його словами, «замислився, але ще до «дозрів», щоб поговорити з коле­ гами»1. В той час, як на масового при­ хильника Перебудови стаття Ніни Анд- реєвої подіяла відразу, як червона ган­ чірка на бика, Горбачов не відреагував негайно. І лише та обставина, що стаття вже була рекомендована місцевим пар- торганізаціям як формулювання офіцій­ ної паргійної позиції, змусила його пе­ речитати статтю і «замислитися». Перечитавши і замислившись, Горба­ чов дійшов цілком правильноТоЛзйс- новку, що сформульовано платформу, абсолютно несумісну з його перебуван­ ням на чолі партії і держави. На Політ- бюро в березні 1988 року він поставив питання руба, і його підтримали Яков­ лев, Рижков, Шеварднадзе, Медведев, Слюньков, Маслюков; на боці «Ніни Андреєвої» виявилися, крім Лігачова, Громико, Воротніков, Ніконов, несподі­ вано для Горбачова — Лук'янов, а та­ кож — невпевнено — новий секретар МК Зайков. Горбачов наполіг на своєму і в три прийоми в квітні провів наради з секретарями обкомів і ЦК нацкомпар- тій, де ідейно знищувалась «Ніна Анд­ реева» і готувалася ідейно-політична база до XIX паргійної конференції. Ідеологічно, таким чином, кораблі були спалені. Але організаційні вис­ новки не свідчили про те, що Горбачов зробив вибір. Лігачова він перевів на керівництво сільським господарством, але й Яковлева не залишив на ідеоло­ гії — Яковлеву доручається Міжнарод­ ний відділ ЦК, а секретарем ЦК з ідео­ логії став Вадим Медведев, «Барклай де Толлі Перебудови», за висловом Черня­ ева, колись — вільнодумний ідеологіч­ ний партпрацівник, сухий і невираз­ ний, але вірний прихильник Горбачова. Після XIX партконференції і особливо після виборів до Верховної Ради СРСР в паргії і поза паргією посилюються нас­ трої комуністичного консерватизму, зв'язані із своєрідним російським ІЗОЛЯ­ ЦІОНІЗМОМ. В середині 1989 року поряд з виклично-сталіністським групуванням «Єдність — за ленінізм і комуністичні ідеали» Ніни Андреєвої виникає опози­ ційний до Горбачова Об'єднаний фронт трудящих (ОФТ) із гаслом утворення республіканської компартії Російської федерації. В 1990 році відбулося кілька Ініціативних з'їздів Російської КП, які не увінчалися успіхом, але ідея виявилася дуже живучою. Рух російських комуніс­ те підтримував Лігачов; врешл-решт Горбачову вдалося знайти компромісне розв'язання — КП РФ було створено, але на чолі з помірковано консерватив­ ним Іваном Кузьмичем Полозковим, ко­ лишнім секретарем сільського райкому, на лояльність якого Горбачов розрахо­ вував, оскільки знав його ще по Ставро­ полю. В Компарлї Росії зібралися пред­ ставники російської провінційної гли- 0. Яковлев 1 Черняев A.C. Шесть лет с Горбачевым. — С. 185. 835 1 Див.: Первый Съезд народных депута­ тов СРСР. Стеногра­ фический отчёт. — М., 1989. — Т. 2. — С. 458— 459. 2 Див.: Национал-пат- риотические орга­ низации в России. — М., 1996. — С. 16. бинки, примітивніші, ніж столичні кон­ сервативно-комуністичні аристократи, і схильні до простих антиінтелігентських, антисемітських і істинно-російських рі­ шень. Тут сходить зоря Зюганова. Настрої ксенофобії'й ізоляціонізму, які незадовго зробили можливим голо­ сування російських комуністів за Біло- везькі рішення, ішли з націоналістичних кіл поза партією. Вперше голосно сказав про бажаність для Росії виходу з СРСР російський націонал-патріотичний пись­ менник Валентин Распугін, надзвичайно активний в той час. Ще в червні 1989 ро­ ку, звертаючись на І з'їзді народних де­ путатів СРСР до представників націо­ нальних республік і насамперед Балтії, він говорив: «А может, России выйти из состава Союза, если во всех своих бедах вы обвиняете её и если её слаборазви- тость и неуклюжесть отягощают ваши прогрессивные устремления?»1 Настрій «образи» на «невдячних» націоналів охоплює і кола націоналістично настро­ єних російських комуністів. Характерно, що ще в червні 1987 року Лігачов, Яковлев і голова КДБ Чебриков очолили комісію Політбюро, якій було доручено розібратися з «Пам'яттю». Ця організація відкрито проголошувала Яковлева жидом і масоном, але він мусив, згнітивши серце, в ім'я партійної єдності підписати доповідну записку, на якій наполягали Лігачов і Чебриков і в якій «Пам'ять» оцінювалась дуже поб­ лажливо. Коли Єльцин був виведений з Політбюро, представники «Пам'яті» запропонували на засіданні клубу «Пе­ рестройка» союз на захист Єльцина і проти «банды, которую вы, демократы, называете коммунистами и номенклату­ рой, а мы, патриоты, — масонами и сио­ нистами, но это одни и те же люди»2. Яке рішення приймає Горбачов у кризовій ситуації 1989— 1990 років? Якщо партія в цілому неспроможна оволодіти ситуацією, то напрошується висновок: треба готувати нову партію. Об'єктивно саме така задача постала пе­ ред командою Горбачова уже на початку 1988 року. Дехто з партійного керівниц­ тва наважувався артикулювати її самому собі, але ніхто не сказав цього вголос. В подальшому Горбачов прийшов до партійної програми, що її з повним пра­ вом можна назвати соціал-демократич- ною. І тому може здатись абсолютно незрозумілим, чому ж Горбачов не об­ рав шляху створення нової, соціал-де- мократичної партії і уперто намагався зберегти політичного монстра, яким бу­ ла КПРС. Напередодні нового 1989 року впли­ вові лідери інтелігенції Ульянов, Бакла- нов, Гельман, Клімов, Гранін, Сагдєєв друкують відкритого листа Горбачову, вимагаючи усунути від керівництва противників перебудови. У Горбачова це викликає лють. На відповідь демок- ратам-інтелігентам Горбачов скликає нараду з «представниками робітничого класу», на якій виразно звучать погроз­ ливі сталіністські нотки. Впродовж 1989—1990 років посилю­ ється напруження між Горбачовим і де­ мократичною московською елітою, Гор­ бачов наче заворожений консерватора­ ми. Велику і зростаючу роль у поправінні Горбачова відігравали, починаючи з 1988 року, події в національних респуб­ ліках, але в Москві нервом політичного життя верхів залишається проблема: но­ ва партія чи спроби зберегти стару. На початку 1990 року Яковлєв запропонував Горбачову повністю зосередитися на президентській владі і покінчити з Політ­ бюро і ЦК, тобто, по суті, з партією. Гор­ бачов, подумавши, врешті відмовився. Горбачову нелегко далася відповідь на питання, чи варто йому зберегти пост генерального секретаря. Адже, залиша­ ючись на посаді партійного вождя, Гор­ бачов прирікав себе на нові і нові ком­ проміси з комуністичною реакцією, які 836 не могли врятувати і не врятували його від розриву з нею і від спроби консер­ вативного комуністичного перевороту. І політологи з табору демократів вва­ жають ці рішення Горбачова величез­ ною і трагічною помилкою, через яку він остаточно втратив вплив на події. Горбачов пережив величезні прини­ ження в липні 1990 року на XXVIII з'їз­ ді партії, на якому він одержав чергову піррову перемогу, а Єльцин вийшов із партії. Ще принизливішою стала його участь у чорносотенному установчому з'їзді Компартії Росії Полозкова—Зю­ ганова. І він все це витримував, щоб зберегти якийсь контроль над процеса­ ми в партії. Характерний склад прези­ дентської Ради Безпеки, запропонова­ ний ним другому з'їзду народних депу­ татів у березні 1991 року: Павлов, Яковлев, Пуґо, Крючков, Язов, Бессмерт­ ник, Примаков, Бакатін, Болдін. П'ятеро з них уже тоді були готові до змови проти нього, четверо — Яковлев, Без­ смертних, Примаков, Бакатін — були прихильниками, за якими, однак, не стояли серйозні політичні сили. І тим не менш в цілому позицію Гор­ бачова можна вважати не лише послі­ довною, але і по-своєму, з його полі­ тичної точки зору, єдино правильною. Починаючи з XIX партконференції, партійне керівництво поступово пере­ лазить із партії в державу. Горбачов по­ дає цьому приклад. Незважаючи на ри­ зикованість цього кроку, на його нес­ хвалення колегами, Горбачов стає спо­ чатку головою Президії Верховної Ради, а потім врешті Президентом СРСР. Переповзання партійного активу з партії в державу, розпочате Горбачо­ вим, зберігає спадковість і поступово усуває партію, її Політбюро й інші ке­ рівні установи від доленосних рішень. В 1990 році Комуністична партія уже не була «керівною і спрямовуючою си­ лою». Реальна влада зосереджувалася в державних інституціях. Президент концентрує величезні владні повнова­ ження, намагаючись лавірувати між по­ літичними групками протилежних полі­ тичних спрямувань, а на чолі ще вчора всевладної компартійної структури ставлячи все жалюгідніші фігури. В цій переорієнтації з партії на дер­ жаву, прикритій нібито Ленінською ідеєю «Вся влада Радам», видно ради­ кальну зміну стратегії і політичних ці­ лей Перебудови. Горбачов відтепер прагне якомога обережніше розвалити систему однопарлйної диктатури, замі­ нивши її досить авторитарною прези­ дентською республікою, допустивши багатопартійність і спираючись на ре­ формовану в соціал-демократичному напрямку партію, від якої повинна була відколотися маловпливова, здавалося б, сталіністська фракція. Напевне, ретроспективно цю страте­ гію можна критикувати. Але вона стала єдино можливим безкровним шляхом від посттоталітаризму до демократії. Що ж до судомного чіпляння Горба­ чова за партійні пости, то тут його намі­ ри були цілком очевидними: Горбачов боявся, що силу паргії, все ще могутню, консерватори використають для того, щоб зірвати демократизацію СРСР. Він цих мотивів і не приховував. Не випад­ ково Лігачов — як і Яковлєв! — запро­ понував Горбачову «зосередитися на роботі президента» і передати роботу генсека «іншому товаришу». Важко оцінити цю лінію боротьби Горбачова Б.М. Єльцин 837 Гавриїл Попов, Борис Ельцин, Андрій Сахаров та ін. на мітингу інакше, ніж трагічний героїзм. Можли­ во, він і не передбачав свого Форосько- го полону, але що ризикує смертель­ но — не міг не бачити. Неважко уяви­ ти, наскільки сильнішими були б пози­ ції гекачепістів, якби на їх чолі стояв новий генеральний секретар ЦК КПРС. Курс Горбачова полягав у тому, щоб врятувати державу СРСР, перетворивши її на конфедерацію незалежних республік, і зберегти КПРС, добившись, щоб твердо­ лобі вийшли з парлї і утворили свою. Яв­ ні ознаки цього курсу бачимо вже на по­ чатку 1990 року, а критична зима 1990— 1991 років, поставивши країну перед ре­ альною загрозою економічного краху, загострила необхідність вибору. Горба­ чов з останніх сил тримався цієї лінії, мовчазно віддавши ініціативу «наведен­ ня порядку» в Прибалтиці і на Закавказзі горилам із армії та силових структур. Він на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК 24 квіт­ ня 1991 року навіть серйозно подав у відставку, насмерть перелякавши кон­ серваторів, які боялися втратити його прикриття і опинитися наодинці перед розлюченим натовпом. Основним політичним опонентом Горбачова в цей час став не Лігачов чи хтось інший із старої Андроповської фундаменталістської команди початку Перебудови, а зневажений ним Єльцин. 838 Борис Єльцин завжди відзначався не­ залежністю і строптивістю. 1 дома, в простій робітничій сім'ї, і в школі він ріс у обстановці деспотизму, його пороли, він був упертий і завжди готовий до виклику. За своїм характером, як і за «ведмежою» зовнішністю, Єльцин нале­ жить до лідерів, які подобаються на Ру­ сі, і не дивно, що його називали росій­ ським національним типом. Єльцин бу­ вав мужній і жорстокий у бійці, але не злобний і не мстивий, — він ніколи не добивав суперників і взагалі втрачав ін­ терес до подій, коли вирисовувалась пе­ ремога. Як у людини крутого норову, здатної до непередбачуваних і навіть авантюрних рішень, за твердістю в кон­ фліктних ситуаціях у Єльцина крилася дещо істерична натура, — він потребу­ вав арени, гучного схвалення публіки і легко впадав у депресію, з якої виходив на чисто російський манер, через нес­ тримне пияцтво. По-людськи Єльцин симпатичний, незважаючи на виразно егоцентричні риси, — тим більше, що він людина дуже здібна, хоч і позбавле­ на доброї освіти. Однак, для такого мас­ штабу, який продиктований грандіоз­ ністю історичної ваги Росії і епохальним характером змін, що випали в цей час на її долю, життєва і політична стратегія Єльцина виглядає надто дрібною. Дуже довго він почувався в кабінетах обкому і ЦК як на будівельному майдан­ чику, де почалось його діяльне життя. Головний прораб країни — завідуючий будівельним відділом ЦК — не одразу почав замислюватися над великими пи­ таннями, що ними давно переймався Горбачов. Тим не менш, увійшовши до перебудовної команди, Єльцин в душі вважав несправедливістю те, що дис­ танція між Генсеком і ним така велика. «Доводилося спілкуватися з генераль­ ним, але лльки по телефону. Чесно признаюсь, мене здивувало, що він не захотів зі мною зустрітися, поговорити. По-перше, все ж у нас були нормальні стосунки, а по-друге, Горбачов прекрас­ но розумів, що він, як і я, теж перейшов до ЦК з посади першого секретаря крайкому. Причому краю, який за еко­ номічним потенціалом значно нижчий, ніж Свердловська область, але він прийшов секретарем ЦК. Я думаю, що Горбачов знав, звичайно, що у мене на душі, але ми обоє виду не подавали»1. Єльцин ухопив ситуацію радше нутром, якимось політичним інстинктом, що доз­ воляв йому напомацки визначати напря­ ми руху до вирішальних точок владної рівноваги. В Москві він правив так само важко і круто, як і на Уралі, з москов* ською інтелігенцією йому було не прості­ ше, ніж Лігачову, але він здатний був до несподіваних різких поворогів, завжди «кадрових». П'ятим чуттям він відчув, яким має бути протест, і пристосував своє провінційне невдоволення високою московською паргійною аристократією до московських же опозиційних настро­ їв. Доповідь Єльцина на міській паргій- ній конференції 26 січня 1986 року була настільки гостро критичною щодо цен­ тральної влади, що її в Москві порівнюва­ ли з доповіддю Хрущова на XX з'їзді КПРС. Незважаючи на заспокоювання Горбачова, який на нього дуже розрахо­ вував, Єльцин пішов на відкритий кон­ флікт з Лігачовим і на урочистому юбі- лейному пленумі ЦК 1987 року рвонув до нечуваного непослуху. Люгість фунда- менталістів, підтриманих роздратованим Горбачовим, не мала меж. Перелякавши інших і перелякавшись сам, Єльцин пе­ рехворів, пересидів, тримав себе досить ганебно, але швидко зрозумів, що став центром тяжіння для протестних кіл в паргії і поза партією. В лисгі-заяві на ім'я Горбачова від 12 вересня 1987 року, де Єльцин подавав у відставку з посади першого секретаря МК парлї та кандидата в члени Політбю- ро, він писав до речі: «...незважаючи на Ваші неймовірні зусилля, боротьба за стабільність призведе до застою, до гієї обстановки (радше подібної), яка вже була. А це неприпустимо»2« Тут, мабуть, щиро сказано про справжні політичні мотиви його вчинків впродовж усієї Пе­ ребудови: Єльцин як діяч був психологіч­ но абсолютно несумісний з «застоєм». В Горбачові він бачив потенційного Бреж­ нєва. І це, мабуть, усе, що можна сказати про його політичну ідеологію. Проявивши твердість в боротьбі за участь у XIX партконференції, за право виступу на ній, за депутатський мандат на виборах до Верховної Ради СРСР 1989 року, Єльцин опинився в парла- менгі і став одним із п'яти співголів Між­ регіональної депутатської групи поряд з Сахаровим і Юрієм Афанасьєвим. Якщо в 1989 році Єльцин був «enfent terrible» перебудовної партійної еліти, то влітку 1990 року він уже — головний конку­ рент Горбачова. На XXVIII з'їзді парлї він урочисто виходить із КПРС, а на І з'їзді народних депугагів Російської Фе- Борис Єльцин покидає партійний з'їзд і партію 1 Див.: Ельцин Борис. Исповедь на задан­ ную тему. — М., 1990. — С. 41. 2 Див.: Там же. — С. 8. 839 1 Див.: Грачев Анд­ рей. Горбачев. — С. 409. дерації обирається президентом Росі!. Російський парламент і президент Росії стають паралельним до Президента СРСР владним центром в країні. Коли, нарешті, Союз був розвалений і Росія стала суверенною державою, для Єльци­ на це означало всього лише, що він ски­ нув владу Горбачова. Його найближчий радник в той час Г. Бурбуліс сказав від­ верто: «Це був найщасливіший день в моєму житті. Адже над нами тепер ніко­ го більше не було»1. Важко сумніватися в тому, що Єльцин переживав подібні почуття. І порівняно з принциповістю Горбачова в реалізації продуманої полі­ тичної концепції, вірної чи ні, поведінка Єльцина попри його особисту мужність і рішучість виглядає егоїстичною і не над­ то принциповою. Які були переконання Єльцина в цей час сум'яття, смутное время? Єльцин вибрав шлях в ліберально-де- мократичному таборі, в Міжрегіональній групі, серед соратників Сахарова і «про- рабів Перебудови». Для них перетворен­ ня російського парламенту на владний центр, що протистоїть Горбачову і кон­ серваторам, було тактичним рішенням, зумовленим тим, що позиції ліберальної демократії в російському парламенті бу­ ли сильнішими, ніж позиції в обраній на рік раніше Верховній Раді СССР. Для Єль­ цина це також було тактичним кроком в боротьбі за владу проти команди Горба­ чова. Але у нього не було тієї політичної програми, яка надихала ліберальних де­ мократів. Щоправда, серед його одно­ думців переважали такі люди, як свер- дловський філософ Геннадій Бурбуліс що з початку 1989 року дуже зблизився з Єльциним і після Біловезької Пущі якийсь час був другою особою в Росій­ ській державі. Але і Бурбуліс був не яки­ мось видатним політичним мислителем, а радше випадковою постаттю, яку Єль­ цин легко здав, — і Єльцин ідейно не орієнтувався на нього аж так серйозно. До найближчого оточення Єльцина вхо­ див тоді Михайло Полторанін, антисеміт і радше російський націоналіст, ніж лі­ берал. Єльцин здав пізніше і Полторані- на. Можна сказати, що по-справжньому близьким до Єльцина був лише його ко­ лишній охоронець, особисто щиро відда­ ний йому Коржаков, з яким президент жив душа в душу і який ростив неабиякі політичні амбіції. Зрештою, здав пізніше Єльцин і Коржакова. Сам Єльцин робив заяви, які можуть бути витлумачені як прояви російського націоналізму і на­ віть антисемітизму— так, він звинувачу­ вав газету «Известия» в сіонізмі. На по­ чатку 1991 року Руслан Хазбулатов, на ту пору — близька до Єльцина людина, зус­ трічався з Янаєвим і промацував обста­ новку. Він доповів про різко антигорба- човські настрої Янаєва Єльцину, але той нічого про це Горбачову не розповів. З іншого боку, націонал-комуністи з партії Зюганова так само голосували за ратифі­ кацію Біловезьких угод, як і їх противни­ ки — ліберали з табору Єльцина. Ідеологія не була, скажемо так, силь­ ним місцем Єльцина-політика. Він став на чолі російського лібералізму, завдяки легкости мысли необыкновенной, зро­ бивши більш радикальний поворот, ніж його колеги по перебудовній команді, і наважившись повністю порвати з кому­ ністичним минулим, коли відчув безпер­ спективність комунізму як засобу бороть­ би за владу. Первісні комуністичні пере­ конання він залишив на уральських буді­ вельних майданчиках і в кабінетах, які високі партійні достойники так грубо змусили його покинути. Лібералізм Єль­ цина виявився врешті так само куцим, як і його православність, і зрештою цей об­ дарований і хоробрий політик увійшов в історію своїм десятилітнім царством, зап­ лямованим нечуваною корупцією його «сім'ї» і своїми нетверезими вибриками. Залишається питання: чому ж все-та- ки з-посеред тодішніх лідерів, висуну- 840 тих Перебудовою, жоден з нових політи­ ків, інтелігентних і яскравих, — таких, як Анатолій Собчак, Єгор Гайдар, Юрій Афанасьев, Гавриіл Попов і так далі, — не висунувся на найвищі державні пос­ ти, а саме Борис Єльцин, вчорашній «партократ», став обранцем і улюблен­ цем російського народу чи бодай най­ більш політично активної його частини? У феномені Єльцина помітні риси старовинного російського самозванс­ тва. Самозванство є там, де живе уяв­ лення про блукаючу харизму, що не мо­ же прижитися в царських палатах тому, що цар «несправжній». Звичайно, це в наш час лише метафора, ніхто не твер­ див, що генсека «підмінили», але оцін­ ки Горбачова як «князя тьми» (Борис Олійник), звинувачення його у зв'язках з таємничими «масонами» чи євреями, німцями і американцями свідчать про саме такого штибу недовіру до нього, якою була в російському народі недо­ віра до монархів аж до епохи Олексан­ дра I I . Так, Єльцин, можна сказати, ук­ рав владну харизму, яка «по закону» мала належати Генеральному секрета­ реві Горбачову. В очах народу він був вигнаний боярами-бюрократами з ке­ рівництва за те, що хогів справедли­ вості і наважився кинути владі виклик. Горбачов чимдалі сприймався як «нес­ правжній» володар, невдачі в госпо­ дарській політиці свідчили про відсут­ ність у нього саме гієї сили, яка має бу­ ти у законного царя. Єльцин, падший ангел Перебудови, і саме він мусив ста­ ти наступником Першої особи імперії. Тому, що він належав до того самого не­ бесного воїнства, до якого належали інші члени Політбюро. Уже в часи протистояння Горбачова і Єльцина повержений московський лідер не раз був осміяний як п'яниця і взагалі несерйозний мужчина, що мусіло б зни­ щити його в очах публічності. Але пе­ ретворення Єльцина на сміхову фігуру, як виявилося, анітрохи не підірвало йо­ го авторитету. Він неначе репрезенту­ вав владний антисвіт, «політбюро на­ виворіт», віддзеркалюючи Кремль в па­ раметрах «нижнього світу», і ставав для мас ще більш «своїм» і привабливим. В зростаючій на той час популярності Єль­ цина є щось спільне із трохи пізнішим спалахом популярності героя-клоуна Жириновського. Затаївши подих, люди певного складу дивилися на вилвки крутих політиків, які не боялися здатися смішними і тим допомагали позбутися підсвідомого страху перед реальністю. Звичайно, це було реакцією не «народ­ них мас», а лише частини електорату, але частини досить впливової і симпто­ мом досить характерним. Проте, не варто обмежуватися психо­ логією лідерів і соціальною психологією мас. За грою особистостей у вирішальні місяці Перебудови вже відчуваються мо­ гутні глибинні течії політичної стихії. В очі насамперед впадає різниця ставлення Горбачова і Єльцина до дезін­ теграції імперії. Саме Єльцин Деклараці­ єю про суверенітет Росії 12 травня 1990 року відкрив смугу декларацій про суве­ ренітет республік і автономій. Де факто Росія ставала все більш незалежною від центральної влади, і Україна та інші рес­ публіки лльки намагалися не відставати від Росії. Горбачов покладав усі надії на «Ковоогарьовський процес», який мав зберегти трансформований на конфеде­ рацію Союз; Єльцин погодився підписа- 841 Французький тижневик «Експресс», вересень 1999 р. Підпис:«Борис Єльцин. Цар, порочний і корумпований» Л.М. Кравчук ти новий Союзний договір, але його пі­ дозріло легко переконали не слухатися імперських консерваторів таємні пора­ ди Бурбуліса та публічні виступи Юрія Афанасьєва і Галини Старовойтової, і, їдучи в Біловезьку Пущу підписувати смертний вирок Союзу СРСР, Єльцин ані слова не сказав Горбачову про наміри учасників зустрічі. Заявивши Кравчуку, що поставить свій підпис л'льки після підпису українського лідера, Єльцин по­ чув бажану відповідь — Україна підпи­ сувати союзний договір не буде. Отже, створюється враження, що вирішальною проблемою стала проблема збереження чи розвалу імперії. Насправді Єльцин і його ліберальне оточення не збиралися відмовлятися від Великої Держави. Закликаючи всіх «націоналів» «брати стільки суверені­ тету, скільки влізе», Єльцин ані на хви­ лину не сумнівався, що влізе в сепара­ тистів небагато, і незабаром усі «самі попросяться». З іншого боку, Горбачов не протистоїть московським лібералам як авторитарний імперський лідер — прихильникам місцевого самовряду­ вання. Горбачов тільки прагнув якомо­ га зменшити впливи національного чинника на процеси реформування со­ ціалізму. Він холв здійснити перебудо­ ву насамперед в російському імпер­ 842 ському центрі, по можливості не чіпаю­ чи національних «околиць», і вже потім якось узгодити «деталі». Саме тому, з великим запізненням усу­ нувши Щербицького від керівництва Компартією України, Горбачов не шукав сильних нових постатей і зупинив свій вибір на В.А. Івашку, людині порядній і поміркованій, але позбавленій будь- яких претензій на самостійну ініціативу. Як голова переобраної 1990 року Вер­ ховної Ради України Івашко виявив здат­ ність погоджувати дії з політичною опо­ зицією і поділився з нею парламент­ ськими портфелями. Але протистояти наступу опозиції він не міг і швидко по­ годився перейти на роботу в Москву — заступником Генсека, де, зрештою, попри свою відданість Горбачову заслужив від нього справедливі докори через свою пасивність під час заколоту ГКЧП. Перед виборами 1990 року значна час­ тина лідерів Руху вийшла з КПРС що ра­ дикально змінило характер цієї політич­ ної організації. Спочатку вона називалася Рухом за підтримку перебудови, що не вповні відображало її справжній харак­ тер, оскільки парля підтримувати себе ні­ кого не просила. Ініціатива створення Ру­ ху виходила від парторганізацій Спілки письменників та Інституту літератури Академії наук України, що надавало Руху специфічно національної орієнтації, але все ж в цілому це була громадська органі­ зація ліберально-демократичного спря­ мування. Після перших кроків організації Руху до нього влилася велика група анти­ комуністичних політиків, очолювана ко­ лишніми дисидентами, і національні орі­ єнтації Руху стали більш виразними. Од­ ночасно оформилася так звана Демокра­ тична платформа в КПРС, яка швидко ево- люціонізувала в соціал-демократичному напрямку. Її учасники нерідко були в складі Руху. Вихід ряду лідерів Руху з КПРС напередодні виборів означав, що Рух зробив вибір: спочатку незалежність України, а потім реформи. В новообраній Верховній Раді Рух і близькі до нього опо­ зиційні кола (в тому числі і з Демплат- форми) створили так звану Народну Ра­ ду. На мітингах і демонстраціях Руху ма­ йоріла безліч жовто-блакитних прапорів, співався гімн УНР «Ще не вмерла Украї­ на», а найрадикальніші групування поча­ ли «відновлення громадянства Україн­ ської Народної Республіки». Утверджен­ ня символіки УНР, спроби відродити її громадянство були не гільки агітаційно- пропагандистськими заходами, хоча теат­ ральності було багато в масових акціях тих днів, — вони реально означал^тен- денцію до розриву спадкоємності з УРСР, встановлення прямої спадкоємності з УНР або й незалежною Україною Степана Бандери зразка червня 1941 року, отже, проголошення УРСР окупаційним режи­ момі Компартії України — злочинною по­ зазаконною організацією. Утворення Народної Ради під жовто-блакитним пра­ пором як опозиційного утворення в чер­ воному парламенті символізувало теоре­ тичну готовність парламентської мен­ шості взяти на себе всю повноту влади і проголосити комуністичну більшість ан­ тиукраїнською і окупаційною владою. Звідси, до речі, така гострота полеміки з приводу національної символіки, тому на перших порах Компартія країни вважала її найскладнішим предметом суперечок. В пізніших викладах історії Біловезь- кого розвалу імперії комуністичні, росій­ ські націоналістичні і просто гекачепіст- ські автори приписують ініціативу вихо­ ду України з СРСР українським націонал- комуністам, маючи на увазі насамперед Леоніда Кравчука. Слід зазначити, що і Декларацію про державний суверенітет України, і — після ГКЧП — Акт проголо­ шення незалежності України дійсно схва­ лювали українські комуністи так само, як російські комуністи голосували за рати­ фікацію Біловезької угоди. Але не кому­ ністи були ініціаторами політичних про­ цесів, що призвели до розвалу СРСР. По­ літична ініціатива виходила уже не від організаторів Перебудови, — саме це слово намагалися уже забути. Йшлося ж насправді про більш істотні для старого режиму речі, ніж незалежність: незалеж­ на Румунія Чаушеску була комуністичною диктатурою, а тут навіть ішлося не про збереження влади Компарлї, а про збе­ реження свободи і, можливо, навіть жит­ тя її активних членів. Несміливі спроби Компарлї України повторити національні ініціативи 20-х років і короткої доби Бе- рія, а потім і майже одностайна підтрим­ ка комуністичною більшістю ідеї неза­ лежності були спробами відібрати від ан­ тикомуністичної опозиції ініціативу в бо­ ротьбі за самостійну Україну. І ця спроба в серпні 1991 року виявилася успішною, а опозиція, неготова до ліберально-де- мократичних і особливо економічних ре­ форм, могла тепер лльки ображатися, що у неї украдено найдорожче. Аналогічна ситуація склалася і в Мос­ кві, і по всій Росії. На перший план вий­ шла проблема суверенітету Росії, але за цією проблемою стояли більш глибокі колізії руху в напрямку до демократич­ ного ринкового суспільства. «Демокра­ ти», тобто прихильники реформ в нап­ рямку демократизації суспільства та лі­ бералізації соціалістичної економіки, розкололися на два табори: поміркова­ них реформаторів на чолі з Горбачовим і радикальних реформаторів на чолі з Єльциним. Помірковані хогіли зберегти і партію, перетворивши її на соціал-де- мократичну, і державу, перетворивши її на конфедерацію. Радикали намагалися довести реформи до ліберальної конди­ ції, не приховуючи орієнтації на неокон- сервативні зразки Тетчер— Рейґана. Горбачов говорив про шведський соціа­ лізм, а Єгор Гайдар став членом керів­ ництва міжнародного об'єднання пра­ вих, яке очолював колишній консерва­ тивний прем'єр Швеції Карл Більдт. 843 1 Цит. за: Грачев Анд­ рей. Горбачев. — С. 361. Повертаючись до російської історії від початку XX століття, можна нагадати про два групування російських національних політиків — глобальної та континенталь­ ної орієнтації. Імперські абсолютистські сили керувалися глобальними (в тому числі морськими) стратегіями, вступали в конфлікт із ліберально-демократичними державами Заходу і шукали союзників серед його ворогів. Найбільш відповіда­ ла цій стратегії великодержавна самосві­ домість. Скромніша і реалістичніша стра­ тегія просування на континенгі дозволя­ ла іти на союзи з Заходом і знаходила підтримку в колах націоналістичних і лі­ беральних. Російський етнічний чи етно- релігійний націоналізм був зручніший для цієї політичної традиції. Шукаючи віддалені аналогії цій тради­ ційній для Російської імперії схемі стра­ тегічних орієнтацій її політиків, мусимо мати на увазі, що в роки розвалу імперії не йшлося про зовнішньополітичні пла­ ни. Як зауважив тоді Річард Чейні, вій­ ськовий міністр у старшого Джорджа Бу- ша і віце-президент у його сина, «основ­ на загроза сусідам СРСР в найближчому майбутньому може виходити більше від нездатності радянського керівництва втримати під контролем події всередині країни, ніж від умисних спроб розширити свій вплив за її межами за допомогою во­ єнної сили»1. Тепер ішлося про два мож­ ливих способи втримати під контролем події всередині країни, історично пов'язаних, однак, із давніми стратегія­ ми. Один спосіб — «консервативне» ре­ формування по частинах і за частковими цілями, «консервативне» за методикою в розумінні Маннгайма і за певною прив'язаністю до комуністичної традиції (звідки її соціал-демократизм). Другий спосіб — ліберальне (без лапок!) ре­ формування за апріорі заданими захід­ ними зразками, радикальне і рішуче («шокова терапія» в економіці, ламка старого політичного апарату, кадрові змі­ ни аж до люстрації, рішучий ідейний роз­ рив). Більш консервативним, як пам'ята­ ємо, був планетарний імперський проект, більш схильним до лібералізму — націо­ налістичний прагматизм. Протистояння ліберальної демокрагії зразка Горбачова і Єльцина до певної міри відтворювало давню традицію російської державності, що й не дивно: Велика Держава була Ро­ сією в двох розуміннях цього терміна, космополітичною імперією з культурою койне і національною державою з куль­ турою старомосковського кореня. Але росіяни, віддавши перевагу Єльци­ ну, обрали не праву ліберальну демокра- гію. Повернувши до ідеї першочергової розбудови («обустройства») Росії і доз­ воливши українцям й іншим «націона­ лам» піти на всі чотири сторони, біль­ шість російського електорату виразила почуття ураженої національної гордості. Голосування парламенту Росії на під­ тримку Біловезької угоди було насампе­ ред голосуванням проти Горбачова і йо­ го Перебудови. Парламент Росії виявив­ ся в своїй більшості правонаціоналістич- ним і консервативно-комуністичним, що не завжди взагалі було можна розрізни­ ти. І ця націонал-патріотична орієнтація призвела до кризи 1993 року, коли Росія по-справжньому опинилася на грані гро­ мадянської війни і коли гільки готовність Єльцина порушити конституційні норми, піти як завгодно далеко в конфлікті з парламентом і пролити кров відвернула небезпеку диктатури націоналістичних і компарлйних горил. В 1991 році, коли реальні важелі вла­ ди ще були в руках компарлйних кон­ серваторів, вони не змогли виявити та­ ку рішучість, як Єльцин і його ліберали два роки по тому. Чому? В реакції Андроповських фундамен- талістів — керівників паргії, що почала Перебудову, — на повороти політики Горбачова ми бачимо саме ту оцінку на «справжність» чи «несправжність», яка 844 лежала в основі політичної інтуїції мас. Можна думати, що першим це відчув найвідданіший член команди Андропо­ ва його давній помічник Крючков, на професійну обмеженість якого Горбачов так розраховував. Це сталося, очевидно, 1990 року, коли він представив Горбачо­ ву підготовлену КГБ довідку на Яковле­ ва. В довідці говорилося, що Яковлев став американським шпигуном під час дипломатичної роботи в Канаді. Горба­ чов на довідку, природно, не відреагу- вав, але КГБ не зупинився, в результал Яковлев в грудні 1990 року був виклю­ чений з КПРС Комісією парлйного кон­ тролю. Зрештою, виключення сили, не набуло, але в ставленні Крючкова й ін­ ших керівних чекістів до Горбачова пе­ релам стався, треба думати, саме тоді. Крючков визнавав пізніше, що КГБ Гор­ бачова «прогавив». Відчуття відкриття і викриття в Горбачові «ворога народу» осяяло Крючкова, треба думати, тоді ж, 1990 року. Саме КГБ почав підготовку змови під виглядом розробки заходів по введенню надзвичайного положення в СРСР, заходів, які влада завжди повинна мати підготовленими на всяк випадок. І лльки 17 серпня 1991 року на нараді на таємній дачі КГБ в Москві був зробле­ ний вирішальний крок. Після провалу путчу його організато­ ри багато писали про те, що ніякої змо­ ви вони не готували і жодних репресій і розстрілів не передбачали. Щоправда, прем'єр Валентин Павлов у перший день перевороту прийшов на засідання Кабі­ нету Міністрів ломітно «під мухою» і гаркнув не то жартома, не то серйозно: «Ну что, мужики, будем сажать или бу­ дем расстреливать?»1 Сумніви прем'єра розв'язались просто — на ґрунл осо­ бистих переживань і надмірного вжи­ вання коньяку у нього виник гіпертоніч­ ний криз, і він опинився в лікарні. А ге­ нерал Варєнніков з Києва писав членам ГКЧП: «Идеалистические рассуждения о «демократии» и о «законности дейс­ твий» могут привести всё к краху с выте­ кающими тяжелыми последствиями для каждого члена ГКЧП и лиц, активно их поддерживающих»2. Керівники ГКЧП не наважились на рішучі репресивні дії, до яких закликав їх генерал, і ганебно про­ валили путч. Про заходи, які могли і повинні були вживати змовники, краще всього гово­ рять не наміри, про які вони намагали­ ся не прохопитися, а оцінки реальної ситуації в країні і дій майбутніх жертв Перевороту — як прихованого соціал- демократа Горбачова, так і демонстра­ тивного ліберала Єльцина. Найяскраві­ ше ці оцінки дані в зверненні, відомому як «Слово до народу», що його пізніше назвали «ідейною платформою ГКЧП». Писав «Слово» Олександр Проханов, на той час — головний редактор чорносо­ тенної газети «День», органу Спілки письменників РСФСР, довірена особа генерала Макашова на президентських виборах в Росії. Підписали «Слово», крім самого Проханова, голова руху «Союз» Юрій Блохін, письменники Юрій Бондарев, Валентин Распугін, скульптор Вячеслав Кликов, співачка Людмила Зи- кіна, журналіст право-націоналістично- го толку Едуард Володін, генерали-«аф- ганці» Борис Громов і Валентин Варєн­ ніков, один із керівників Комуністичної парлї Росії Геннадій Зюґанов, відомий голова колгоспу і погім — голова Се­ лянського союзу Василій Стародубцев і президент Асоціації державних підпри­ ємств і об'єднань (ВПК) Олександр Тізя- ков — обидва пізніше члени ГКЧП. Ха­ рактерно, що ідеологія комуністичного реваншу тепер набула російських вели­ кодержавно-націоналістичних рис і творилася в позапарлйних, колополі- тичних колах озлоблених псевдоінтелі- генгів і горил-військових. Досить навести цитату із «Слова»: «Что с нами сделалось, братья? Почему лука- В.А. Крючков Генерал Варєнніков 0. Проханов 1Див.: Грачев Андрей. Горбачев. — С. 369. 2 Цит. за: Варенников Валентин. Судьба и совесть. — М., 1993. — С. 18. 845 Слово було за ними. Танки на вулицях Москви; серпень 1991 р. 1 Цит. за: Варенников Валентин. Судьба и совесть. — С. 72. 2 Цит. за: Вышин­ ский А.Я. Судебные речи. — М., 1948. — С. 464. 3 Там же. — С. 537. вые и велеречивые правители, умные и хитрые отступники, жадные и богатые стяжатели, издеваясь над нами, глумясь над нашими верованиями, пользуясь на­ шей наивностью, захватили власть, рас­ таскивают богатства, отнимают у народа дома, заводы и земли, режут на части страну, ссорят нас и морочат, отлучают от прошлого, отстраняют от будущего — об­ рекают на жалкое прозябание в рабстве и подчинении у всесильных соседей? Как случилось, что мы на своих оглушающих митингах, в своём раздражении и нетер­ пении, истосковавшись по переменам, желая для страны процветания, допусти­ ли к власти не любящих эту страну, рабо­ лепствующих перед заморскими покро­ вителями, там, за морем, ищущих совета и благословения?»1 Які заходи слід вжити проти лукавих, жадних відступників, що так страшно продали батьківщину, її чесний, але на­ ївний, як діти, народ своїм заморським господарям? Сухою мовою закону за п'ятдесят три роки до того подібні звинувачення бу­ ло сформульовано таким чином: «По заданию разведок враждебных Союзу ССР иностранных государств об­ виняемые по настоящему делу организо­ вали заговорщическую группу..., поста­ вившую своей целью свержение сущес­ твующего в СССР соцалистического об­ щественного и государственного строя, восстановление в СССР капитализма и власти буржуазии, расчленение СССР и отторжение от него Украины, Белорус­ сии, Среднеазиатских республик, Грузии, Армении, Азербайджана и Приморья»2. 846 І, відповідно до цих оцінок, Великий інквізитор вигукував на судовому спек­ таклі: «Народ наш и все честные люди всего мира ждут вашего справедливого приговора. Пусть же ваш приговор прог­ ремит по всей нашей великой стране, как набат, зовущий к новым подвигам и к но­ вым победам! Пусть прогремит ваш при­ говор, как освежающая и всеочищающая гроза справедливого советского наказа­ ния! Вся страна, от малого до старого, ждёт и требует одного: изменников и шпионов, продававших врагу нашу ро­ дину, расстрелять, как поганых псов!»3 0 великий зодчий могутньої радян­ ської держави з її дружбою народів та соціалістичним реалізмом! Спасибі тобі, великий Сталіне, за той страх, яким напо­ їв ти своїх підданих так, що і через пів­ століття вони пам'ятали його, чули голоси звідлля, ніби той апокаліпсис був учора, і ніхто не наважувався першим взяти со­ киру! Пішла б кров ріками, якби не тве­ резе усвідомлення того, що такі страхіття ніколи не кінчаються, аждоки останній із добровільних калв не буде закопаний десь на промерзлих болотах, як здохлий пес, щоб ніхто нічого не дізнався про ос­ вежающую и всеочищающую грозу спра­ ведливого советского наказания. Чи бу­ дуть наслідки для каждого члена ГКЧП и лиц, активно их поддерживающих, таки­ ми вже важкими, — це ще невідомо, і, як виявилось, все для мешканців «Матрос­ ской тишины» обійшлося легким переля­ ком і гонорарами за мемуари. Але якби вони наважилися на круп заходи з ви­ корчовування заморської зарази, врешл всі б потонули в кривавому багні. Пара­ лізував ГКЧП і осіб, що активно його під­ тримували, той самий страх, який не дав 1957 року «антипарлйній групі» скинути Хрущова: страх перед маривом 37 року. 1 Росія зробила врешл той вирішаль­ ний крок до демокралї, який від неї че­ кало людство. Замість епілогу У історії немає ні прологів, ні епілогів. Вона не ділиться на розділи, кожен із своїми вступом і підсумками. Історія не робить перепочинків, щоб замислитися і зробити висновки з прожитого. На етапи і епохи її ділимо ми. Якщо весь плин по­ дій вважати своєрідним текстом, то його з великими труднощами можна поділити на осмислені шматки, схожі бодай на ре­ чення, якщо не на розділи. Тільки кожен з нас окремо у вирішальні години підби­ ває якісь підсумки і може писати для се­ бе самого епілог після перегорнутих сто­ рінок життя. А епілогом життя кожного з нас буде життя наших нащадків. Не ми його пишемо, і незрозуміло, чи має цей епілог закінчення і взагалі осмислені обриси. Він простягнеться кудись у не- визначену далину, гублячися в океані чужих і непередбачуваних дій. Соціальний час неперервний. Але соціальний простір виразно ді­ литься на дискретні ділянки, що їх ми називаємо культурами, націями, цивілі­ заціями. Отже, час неперервний, а простір дискретний? Чи не повторюємо ми помилок авторів давніх апорій, що намагалися дискретний простір спів­ ставити з неперервним часом і всупе­ реч здоровому глузду висновували, що прудконогий Ахіллес не наздожене че­ репахи? Чи не логічніше припустити, що неперервність часу така ж відносна і умовна, як і перервність простору? В такому разі просто зважимо на приблизність і відносність поділів істо­ рії на більш-менш несхожі між собою, відрубні часові «ділянки» і все ж буде­ мо виділяти окремі епохи, що мають кожна свій історичний смисл. Точніше, класифікація прожитого людством на різні частини дозволить запитувати, які події мали сенс, а які були лише інфор­ маційним шумом. Віхами, що виділяють XX століття в окрему смугу в історії, вважаються Перша світова війна і падіння комуніс­ тичного режиму в СРСР. В часі — трохи більше ніж три чверл століття. Мабуть, треба додати ще якийсь час — адже обидві згадані події були всього лише кризами, в ході яких розв'язувалися давно визрілі колізії. Минуле століття можна з певною час­ ткою умовності назвати «червоним» то­ му, що воно пережило могутній порив до радикальної перебудови суспільства, до ламки і знищення всіх національних, класових і психологічних бар'єрів між людьми і повного торжества «царства свободи». Крах комунізму сприймається багатьма його ворогами і колишніми послідовниками як свідчення історичної правоти його противника — суспільства ринкових відносин, парламентської де- мокралї та національних держав. Так, західна демократія історично мала рацію в протистоянні з комунізмом і пе­ ремогла. Той спосіб, у який намагалися «червоні» від Сибіру до В'єтнаму, від Ла­ тинської Америки до Китаю вирішити усі кардинальні проблеми людства, призвів до кривавих жертв і в результаті виявив­ ся ілюзорним. Але було б неприпусти­ мою вузьколобістю звинуватити в усьо­ му якусь «банду міжнародних терорис­ тів» — червону зграю ворогів спокою і сподіватися на те, що відтепер людство спокійно повернеться в свої офіси та біржі, паби та нічні клуби — хто куди мо­ же. Проблеми лишилися, і червоний стяг не раз іще підніматиме людей на різних континентах. Ми пережили «червону смугу» в істо­ рії нашої країни, смугу, що тривала сім­ десят чотири роки. Я кажу «нашу краї­ ну», маючи на увазі не гільки Україну, а й ту величезну євразійську імперію, до 847 складу якої українці входили. Під кінець століття «червоний пояс» комуністичних держав, або контрольованих СРСР, або й недружніх до нього, охоплював величез­ ні території планети, і джерела виник­ нення комуністичної влади в різних регі­ онах світу істотно різнилися, як відпо­ відно і їх історичний досвід і сенс. Про­ те, без перебільшень можна сказати, що серцевиною і опорою всіх комуністич­ них режимів залишався Радянський Со­ юз, і наш історичний досвід матиме вирі­ шальне значення для розуміння проце­ сів, що можуть знову і знову породжува­ ти привид комунізму. І ніхто, крім нас, колишніх радянських, цього досвіду не осмислить. Чи були епохи, часові відтинки в про­ житому нами столітті поступом, еволю­ цією, розвитком, рухом вперед для всього людства, а чи вони просто реалі­ зували можливості, закладені в кожній із культур? Якщо вже ми звертаємося до таких слів, як «еволюція» і «розвиток», то слід обновити набір образів і кліше, взятих із науки про живе. В точних науках другої половини XX століття величезну роль відіграли дослідження так званого морфогенезу. Морфогенез — явище, в якому процеси керуються не зовнішніми щодо системи причинами, а будовою її власного внут­ рішнього середовища, внутрішніми зако­ номірностями, інформацією, записаною в певних її структурах. Так, зовнішні умо­ ви впливають на хід визрівання зародка в яйці, але не є його причиною. Вони ли­ ше відкривають або закривають можли­ вості, закладені в яйці, тобто в системі «запліднена клітина — поживне середо­ вище». З курячого яйця, як би ми на ньо­ го не впливали, не вилупиться крокодил. Початкові умови, що характеризують систему, не визначають її стану —■вони лише певним чином впливають на про­ цес, який відбувається за власними за­ конами. При цьому на хід процесів істот­ но впливають зміни в самому середови­ щі, що відбуваються внаслідок розвитку зародка. Відбувається щось на зразок того, що в хімії називається автокаталі­ зом, — речовини, що сприяють реакції, виробляються внаслідок самої реакції. Таким чином, процеси подібного роду нелінійні, їх чинники нагромаджуються в ході їх розвитку і можуть швидко набу­ ти вирішальної сили. Початок нового етапу в дослідженні нелінійних процесів поклала невелика праця відомого анг­ лійського математика А. Тьюрінґа саме про хімічну основу морфогенезу, опублі­ кована 1952 року. Ця стаття стимулюва­ ла праці Іллі Пригожина та Германа Гане­ на в галузі, що дістала назву синергети­ ка. Теорія інформації і синергетичний підхід створили нові образи і схеми по­ яснення в точних науках, дозволили одержувати відповіді на питання, куди йдуть процеси в різного роду системах. Якщо ми спробуємо застосувати ці образи-парадигми і схеми пояснення до соціального розвитку, то зможемо уточнити, про що йдеться в суперечці між еволюціонізмом та цивілізаційни- ми концепціями. З точки зору, що в Ро­ сії розвивалася ще «почвенником» М.Я. Данилевським, життя національ­ ного соціокультурного цілого є морфо­ генез, процеси в якому керуються не зовнішніми умовами, впливами і тис­ ком обставин, а власною «генетичною» інформацією, записаною в успадкова­ ній культурі, «національній менталь­ ності» в тому числі. Зовнішні поштовхи у вигляді технічних та інших культурних новацій гільки відкривали можливості, закладені в цих цивілізаціях, або, нав­ паки, придушували і змертвлювали те, що вони носили в собі як евентуальне майбутнє, як свої «можливі світи». Сказавши про «можливі світи», ми од­ разу мусимо замислитися. Адже в мор- фогенезі яйця «можливих світів» об­ 848 маль, розвиток зародка йде шляхами, второваними довгою історією видів, там є доля, що тяжіє над процесами, визна­ чаючи їх мету від самого початку, і мож­ на або загинути, або виконати своє при­ родне призначення. Чи так само невмо­ лимо тяжіє над нами, людьми, наша наці­ ональна доля? Чи кожна нація або вели­ ка цивілізація — то всього лише заро­ док, що з нього як з незримого яйця має вилупитися щось гігантське і, можливо, путнє, для чого, власне, ми живемо і страждаємо? Якщо так, то чи можна хоча б зрозуміти, куди нас несе історія? Які риси будучини вгадуються за напрямами силових ліній сьогодення? XX століття почалося за умов, коли здавалось, що західного зразкап(«ат- лантична») цивілізація панує військо- во-політично, економічно і культурно на всій планегі. Сьогодні, коли за всіма параметрами потужність Європи і Аме­ рики незмірно зросла, ми добре розу­ міємо, що людство залишається роз­ членованим на різні культурні зони, кожна із своїми власними, успадкова­ ними від історії неповторними особли­ востями. Взаєморозуміння в інтегрова­ ному процесами глобалізації світовому суспільстві залишається проблемою, що подекуди небезпечно загострюєть­ ся. Але зміни, що викликаються імпуль­ сами, які йдуть від сусідніх цивілізацій, бувають такими раптовими і глибоки­ ми, що порівняння з морфізмами не витримує критики. І з невинного яєчка нерідко вилуплюються страшні кроко­ дили (ніби з Булгаковських «фатальних яєць»). А, з іншого боку, цивілізаційні впливи на найвідсталіші регіони при­ водять і до плідних культурних симбіо­ зів та стрімкого прогресу. Глобальні процеси приносили наро­ дам і визволення від оков мертвих тра­ дицій, бурхливий прогрес із збережен­ ням культурної своєрідності, і потвор­ не, але страшенно сильне і живуче по­ єднання модерних технічних досягнень і соціальних технологій із темрявою і злобою віковічного хижацтва. Самі по собі процеси глобалізації не вирішу­ ють, що переможе — добро чи зло. Оцінка цивілізаційних зрушень в будь-якому випадку — чи приймаємо ми цивілізаційну концепцію історії, а чи еволюціоністську — вимагає визна­ чення культурно-історичних коорди­ нат, які дозволили б ділити історію на періоди і визначати, де рух «вперед і вгору», а де «назад і донизу». Немає сумніву в тому, що за багатьма показниками людство пережило в XX сто­ літті смугу стрімкого прогресу. Не варто наводити цифри видобутку нафти, газу, кам'яного вугілля, виробництва електро­ енергії тощо. Затрати енергії чим далі, тим менш адекватно відображають зрос­ тання влади людини над навколишнім світом. Збільшення можливостей люд­ ського інтелекту навіть приблизно не можна виразити в цифрах, — в кількості комп'ютерів, в обсягах мережі мобільних телефонів чи в розмірах досяжної нашим спостереженням та нашому теоретично­ му знанню частини Всесвіту. Найзрозу- мілішим для людини був би такий крите­ рій, як середня тривалість життя чи захи­ щеність від хвороб, але й він не дає ха­ рактеристики якості життя. Адже щастя не зводиться до кількості спожитих кало­ рій і здоров'я організму. Більш узагальнені виміри прогресу можна шукати в гаслах, — можливо, не­ досяжних, — які віками служили цін­ ностями і орієнтирами і для прагмати­ ків, і для утопістів. Таких, яким, наприк­ лад для Європи, було гасло свободи, рівності і братерства. Навіть відсутність чи недосяжність цих цінностей може бути однією з універсальних оцінок. Девіз Французької революції — сво­ бода, рівність, братерство — так часто піддається нищівній критиці, що скла­ дається враження, ніби він є повним 849 анахронізмом. Особливо нещадно кри­ тикують гасло рівності, яке у войовни­ чих ліберал-консерваторів виглядає го­ ловною диявольською спокусою. Між тим можна сказати, не вагаючись: наше нещастя, трагедія людства полягає в то­ му, що ми не рівні. Йдеться не про те, що люди відрізня­ ються один від одного кольором шкіри чи очей, здібностями, енергією, таланта­ ми, нарешл, радощами і стражданнями, що випадають на долю кожного. Не про те, що одні їдять маніоку, інші — спаґет- л, а ще інші — борщ. І не про те, що у нас різні улюблені актори, письменники і футболісти. Коротше, не про те, що ми різні. А про те, що ми народжуємося і ді­ ємо в різних націях і цивілізаціях, у не­ рівних соціально-культурних умовах, які не дозволяють різним людям прорвати­ ся до рівних можливостей. Можливо, найстрашніше навіть не те, що ми — себто наші життєві умови і способи життя — настільки різні. Гірше те, що ми немовби носимо на собі тавро, ярлик, знак своєї належності до своєї спільноти, і для сусідів залишаємося представниками своєї спільноти з усіма наслідками. Для захисту ураженої гід­ ності залишається, здається, лльки на­ ціональна чи, краще сказати, трибальна, племінна солідарність. Чим слабша спільнота, тим захисна трибальна солі­ дарність бездумніша і сильніша. Кастові і станові суспільства відтіс­ нені цивілізацією в минуле, на зміну їм прийшли класові суспільства, в яких соціальна позиція вже в принципі не залежить від факту народження і є нас­ лідком як нерівності початкових умов, так і різної ефективності індивідуаль­ них зусиль кожного. Але класова нерів­ ність не менше може скалічити індиві­ дуальну долю. А суспільство західної цивілізації залишається класовим. Це означає, крім усього іншого, що влада над обставинами і людьми і мож­ ливості доступу до життєвих благ лише формально однакові для кожного чле­ на суспільства. Зокрема належність до вищих класів дає можливості не просто для невидимої влади — для невидимо­ го насильства над іншими. Насильство не тотожне силі владних соціальних інституцій. Світ насильства в «нормальному» суспільстві гніздить­ ся по його темних кавернах, в асоціаль­ них сферах. Якщо суспільство дотриму­ ється законів і має достатньо засобів підтримувати мораль, то санкції щодо особи, яка порушила засади існування суспільства, сприймаються як справед­ ливі і не ототожнюються з насильс­ твом. Тоді суспільство може досягти високого ступеня консолідації і націо­ нальної солідарності. Але класова структура створює невидимі поля впли­ ву і неписані, неформальні привілеї, що дозволяє стерти непокірного в порох, не порушуючи на позір жодних зако­ нів. І тоді суспільна консолідація вияв­ ляється ілюзорною. За усіма цими соціальними колізіями криються і суто індивідуальні, психоло­ гічні проблеми, які перегороджують людям шляхи до щастя навіть в дуже комфортних цивілізаціях і за умов ве­ ликого життєвого успіху. Цивілізація щодо кожного члена суспільства поси­ лює вимоги ефективності дії, постійно підіймає планку і виснажує людину ду­ ховно. Зростаюча спеціалізація діяль­ ності сприяє втрал відчуття загального смислу дії, зводить всі її оцінки до ефективності і змушує все менше раху­ ватися з жалістю до людей, які від цієї дії постраждають. Тоді солідарність з іншим набуває гротескних форм. Вза­ галі солідарність несумісна з хитрістю і обманом щодо «своїх», немислима без щирості, відкритості почуттів до това­ риша. За умов жорсткого індивідуаліз­ му брак чуттєвої безпосередньосл ком­ пенсується відкритістю примітивізова- 850 них бажань аж до втрати будь-яких внутрішніх заборон, що стали у нор­ мальної людини майже інстинктивними табу. Моральнісний беспредел є кари­ катурою на відвертість і щиру безпосе­ редність, їх «низьким» еквівалентом. В лещатах між крутою діловилстю і ци­ нічним неморальнісним «розвантажен­ ням» людина втрачає контакти із сві­ том і в напруженому бутті страждає від самотності — психологічно найважчо­ го тягаря сучасної цивілізації. Озираючись назад, в прожил людс­ твом роки XX століття, можемо зробити сумний висновок: ці пекучі проблеми цивілізації були ясно відчутні на почат­ ку нової доби і залишилися не менш гострими в її епілозі. Якщо проблема голоду і злиднів найбідніших класів і націй може бути вирішена на шляхах технологічного прогресу, то плата за прогрес може виявитися дуже доро­ гою. Особливо у народів, яких очікує різке духовне «похолодання» у зв'язку з глобальним поширенням основних західних цивілізаційних форм. У всякому разі поділ історії XX століття на етапи чи періоди не можна базувати винятково на техніко-економічних по­ казниках. Суть прогресу, просто кажучи, в тому, що люди живуть краще. А це «краще» має означати не лише кількість спожитого, а й якість духовного життя. Індивідуалістичний оптимізм «віку розуму» мав свої корені в найдавнішій європейській історії. Не випадково об­ раз Одіссея став цивілізаційним симво­ лом в історії європейської культури. Як зазначають історики науки, саме завдя­ ки Гомеровій поетичній редакції міфа про Одіссея слово deiknumi — «пока­ зати словами» — набуває значення пе­ реконати, тоді як первісне значення dike чисто імперативне — «вказання за допомогою незаперечного слова (тобто слова судді. — Af./7.) на те, що повинне мати місце»1. У того ж таки Гомера зна­ ходимо вживання dike в архаїчному значенні незаперечного правила і зви­ чаю, що править долею: коли Одіссей в царстві мертвих питає у матері, чому він не може її обійняти, вона посила­ ється на dike смертних. Від надзвичай­ ного уміння Одіссея «переконати сло­ вами» до логіки Арістотеля (яка, до ре­ чі, у останнього називалась аподейкти- кою, а не логікою) міцніє раціоналіс­ тична традиція, що надає імперативної сили не звичаєвій, традиційній нормі формульного слова-dike, а вільному ін­ телектуальному вибору на основі дове­ дення аподиктичної «неможливості бу­ ти інакше». В мандрах Одіссея шаман­ ський політ через царство мертвих не­ помітно переходить на казкові пригоди в пошуках рідної домівки, світу свого. Горкгаймер і Адорно цілком слушно вбачали тут початок європеїстського індивідуалізму. Це вже — нові, інакші перспективи. І нові перспективи слова- логоса, що стало відтепер не лльки си­ лою примусу-dike, а й знаряддям віль­ ного прийняття раціональних рішень і засобом виразити свій внутрішній світ. Сила імперативного слова-dike зали­ шається повною мірою джерелом нат­ хнення іншої спадщини Середземно­ морської культури — християнства: «спочатку було слово, і слово було Бог». Річ навіть не в лм, що християнство по­ вертало міфології стародавній статус: вік Просвітництва породив величезну скептичну і атеїстичну літературу, і про безумовну владу християнської міфоло­ гії над умами в добу «Модерну» не може бути мови. Йдеться про інше — христи­ янське світовідчуття залишалося осно­ вою психології колективності і солідар­ ності, етичним нормативом безкорисливо­ годаріння-віддарування, що в релігійній чи безрелігійній формі цементувало суспільство Модерну, всупереч його жорсткому індивідуалізму. Саме тому такою проблематичною стала зустріч з 1 Див.: Бенвенист Эмиль. Словарь индо­ европейских соци­ альных терминов. — М., 1970. — С. 304. 851 Христом для Європи XIX і XX століття, що й породило образ «невпізнаного Хрис- та» і тему спокушання Христа в пустелі, а разом з тим і тему сполучення Одіссеє- вого і Біблійного первня в європейській культурі. Тему, яка чи не найвиразніше трактування знайшла в «Уліссі» Джемса Джойса. Європейський гуманістичний індиві­ дуалізм реалізувався в правних форму­ лах невід'ємних прав і свобод людини, що вгілювали принципи свободи, рів­ ності й братерства. Що ж до самого «проекту Модерну» чи духу Просвіт­ ництва, то його філософською суттю була ідеологія безмежного прогресу як зростання влади людини над навко­ лишнім природним і людським світом, прогресу, що досягається, можливо, в союзі з Мефістофелем, але перемагає зло, оскільки прагнення до добра є ви­ рішальним. Історичний оптимізм Прос­ вітництва — це переконання у всемо­ гутності принципу цілераціональності. Але в такому разі оптимістичний прог­ ресизм Просвітництва характеризує не епоху в цілому, а саме ліберально-прог- ресистський і ліберально-революційний «стиль мислення», як його описав Манн- гайм. Антитезою йому є проаналізований тим же видатним соціологом специфіч­ ний європейський консерватизм. Саме консерватизм як доволі гнучкий спосіб реагувати на соціальні зміни і реформу­ вати суспільство обережно і за частина­ ми, а не властива вам культурам догма­ тична традиціоналістська консерватив­ ність. Політична ідеологія і стиль мис­ лення консерваторів Едмунда Берка і Адама Мюллера так само притаманні «ві­ ку розуму», як і революційна і лібераль­ на «Декларація прав людини і громадя­ нина». І, отже, Просвітництву чи Модер­ ну властива не сама по собі цілераціо- нальність і її найадекватніший політич­ ний виразник — лібералізм, а протис­ тояннялібералізму і консерватизму, вір­ ніше, той «люфт», той проміжок куль- турно-політичного простору, в якому протистояння і боротьба ліберальних і консервативних сил були нормою. В останній чверл XIX століття в різ­ них сферах європейської культури явно виступають риси глибокої кризи істо­ ричного оптимізму. В цілому в гумані­ тарії розгортається скептична критика істини, релятивізм змикається з новими течіями в філософії науки і знаходить вираз у потужній нонконформістській критиці моральнісних засад суспільно­ го буття. Ідея союзу людини з дияво­ лом для досягнення великих цілей на­ буває нового характеру: віднині взага­ лі невідомо, де божественне, де дия­ вольське — все відносне, бо «боги вмерли», і все дозволено, бо табу лише оберігають трухляві конструкції буття, що їх давно належить знести. Оскільки подібне світовідчуття є суб'єктивістським, воно пориває з уяв­ леннями про долю, яка несе нас кудись до світлих обріїв, і або схильне до песи­ мізму перед лицем невблаганної смергі, або єдиний шлях подолання песимізму бачить в глибинних структурах психіки, де діє екстатичне прагнення до спіль­ ності з іншим, злиття з ним в життєвому пориві, за термінологією Берґсона, в діо- нігійському колективному сп'янінні, за Ніцше. Було б справедливо саме цей культурний рух, що його прояви захисни­ ки традиційного історичного оптимізму називали декадансом, іменувати модер­ нізмом, оскільки це слово тоді вперше було вжите для характеристики однієї з течій нової культурної свідомості. Мо­ дернізм позначає нові часи в соціаль­ ній психології саме тим, що змушує осо­ бистість покладатися на власні сили, жити і діяти всупереч віковічним стан­ дартам, нонконформістськи. Модернізму в цьому розумінні слова було притаманне почуття влади люди­ ни над своїм природним і соціальним 852 довкіллям, незважаючи на невідділь­ ний від нього песимізм, нездорову ува­ гу до таємниць смерті; і цей духовний рух міг сполучатися з політичним аван­ тюризмом як у лівому, так і в правому варіантах. Недоречними виглядають спроби знайти витоки війни в «цивілізаційних розламах». Найгостріші міжетнічні і міжкультурні суперечності роздирали тоді Балкани і Близький Схід, але спро­ би турецьких радикальних націоналіс- гів знекровити своїх останніх христи­ янських підданих — вірмен і греків — не відіграли помітної ролі в ескалації війни навіть як привід для втручання. Війна була розв'язана тактайо легко, як вона розв'язувалась споконвіку, за тими ж самими сценаріями, що й зав­ жди: як продовження політики іншими засобами, може, менш ввічливими, ніж політичні, проте радикальними, швидки­ ми і ефективними. Величезний цивілі- заційний обвал, що розпочався катас­ трофою літа 1914 року, продемонстру­ вав несумірність традиційної політичної культури Заходу з тими технічними си­ лами і з тим соціальним напруженням, які накопичило суспільство і які вирва­ лися з-під його контролю. В цьому і по­ лягав крах оптимістичних уявлень про цілераціональність західної цивілізації Серйозні і висококваліфіковані добро­ дії, що зробили своєю професією війну і дипломатичний шантаж війною, вигля­ дали після неї як легковажні і безвідпо­ відальні вискочки, оскільки масштаби сил, приведених ними в дію, перевершу­ вали їх фантазію. Через рік ініціатори війни вже не уявляли собі, як можна до­ битися перемоги. Залишалося підрахо­ вувати, хто раніше зійде кров'ю. Інакше було з Другою світовою вій­ ною. Світогляд і мотивацію її ініціаторів можна характеризувати як воєнно-полі­ тичне вллення правого модернізму, хоч і вкрай примітивізованого. Ніцшеанство і ваґнеризм Гітлера чи аналогічні суб'єкти­ вістські богоборчеські погляди Муссолі- ні — радше вульгарність, ніж будь-яка естетика чи філософія. Але все ж у заса­ дах своїх це той таки авантюрний «мо­ дерн», що замістив історичний оптимізм Просвітництва безумним поривом неско­ рених індивідуалістів до життєствер­ дження в чужому і ворожому світі. Радикально і агресивно праві масові політичні рухи 20—30-х років мали псевдоелітарний характер і орієнтува­ лися на психологію черні. Респекта­ бельний консерватизм намагався вико­ ристати їх для протидії комунізму, але у вирішальних ситуаціях правиця фа­ шистського типу виходила з-під їх кон­ тролю. В цьому, власне, і полягала «друга криза» західної цивілізації, яку Європі і Америці вдалося подолати лльки за збройною допомогою кому­ ністичного режиму. Економічним проектом, що відповідав традиціям Просвітництва, в міжвоєнній Європі і Америці був давній лібералізм ІаІББег-Ізіге; заснований на некритичній вірі в«невидиму руку ринку». В міжвоєн­ ному світі лльки Сполучені Штати Амери­ ки знайшли нові ліберально-демократич­ ні і навіть по сул ліберально-соціаліс- тичні альтернативи традиційному істо­ ричному оптимізму. «Новий курс» Руз­ вельта протиставив загрозі революційної катастрофи не реакцію, а реформіст­ ський проект, ідеологічно споріднений з пізнішою гуманістичною програмою Об'єднаних Націй. В решті західного сві­ ту старий лібералізм втратив вплив, і попри всі коливання між ліберально-со- ціалістичним і консервативним вибором вирішальною силою став дуже поправі­ лий консерватизм. Саме за його підтрим­ ки в ряді країн Європи взяла владу «нова права» фашистського зразка, дуже дина­ мічна і здатна на радикальні рішення. Росія — спадкоємець традицій євро­ пейських, але саме східноєвропейських. 853 почасти візашійських. А Візашія і вза­ галі європейський Схід не мали такої поліцентричності владних, економіч­ них і духовних важелів, як Захід. Центр суспільного життя знаходився безпе­ речно у владній структурі. Росія, що після реформ Олександра II швидко розвивалася в напрямі ринкового господарства європейського зразка, сформувала обицество, —- бліду подобу західного громадянського суспільства. Водночас її скелетом залишалась невлас­ тива Європі станово-бюрократична ієрар­ хічна структура з відкритим воєнно-слу- жилим дворянством на чолі, з придвор­ ною камарильєю, з концентрацією земель в руках лендлордів, вчорашніх рабовлас­ ників, що за ідеєю мусили контролювати владу на селі, а насправді за нових ринко­ вих умов швидко вироджувалися і розо­ рялися. Росія зберегла найжахливішу спад­ щину двуглавої Візанл'ї — самодер­ жавний деспотизм, неприйнятний для Заходу. Але з часів Петра І цей воєнний деспотизм має більш західницький чи, може, космополітичний характер, ніж кероване і утискуване ним суспільство. Двоїстість російської ситуації знай­ шла вираз і в геополітичних стратегіях. Геополітичне положення Росії не дик­ тує в однозначний спосіб її світової стратегії. Як самодержавна самодос­ татня сила, ворожа європейському лі­ бералізму, Російська імперська влада мала глобальні притязання і була схильна радше до угод з Німеччиною, бо на обширах планети найбільше вхо­ дила в конфлікти з Британською імпе­ рією. Як континентальна держава з безпосередніми національними інтере­ сами на Балканах і Близькому Сході, Росія була схильна до антинімецьких комбінацій і союзу з ліберально-де- мократичним Заходом. Коливання між цими орієнтаціями особливо притаман­ ні останньому російському монархові. Пізніше Сталінська тоталітарна Росія демонструє ту ж двозначність не лише тактики, а й стратегії. Якщо революцій­ ний комунізм Леніна — Троцького має глобальні орієнтації і протистоїть Ан- танл в союзі з переможеною Німеччи­ ною, то тоталітарна держава Сталіна коливається між обома традиційними для Росії виборами. Перед лицем німецької та японської загрози Сталін обирає антифашистський союз із захід­ ними ліберальними демокрал'ями, але як лльки Німеччина здається безнадій­ но втягнутою в конфлікт на заході, Сталін віддає перевагу глобальним проектам і союзу з фашизмом проти демокралї. Модернізація країни, курс на яку на­ ївно виражено ще в Ленінському гаслі «Коммунизм есть Советская власть плюс электрификация всей страны», була до певної міри продовженням су­ то російської історії. Комуністичні мо­ дернізатори виявляють ту ж рису, яку свого часу великий російський історик Ключевський зазначив у діяльності ім­ ператора Петра І: реформатор Росії на­ магався пересадити на вітчизняний ґрунт усі військові і технічні досягнен­ ня Європи, повністю ігноруючи її соці- ально-політичні досягнення і духовний клімат. Сьогодні, після краху комуністичного режиму в Росії — СРСР, стало немод­ ним протиставлення Сталіна Леніну і, навпаки, охоче говориться і пишеться про ідейну й інституціональну єдність комуністичного режиму від його наро­ дження до кінця. Не заперечуючи гли­ бокого зв'язку ідеології і політики ран­ ньої і пізньої диктатури, я все ж вва­ жаю, що Сталін змінив її природу на­ стільки істотно, що можна говорити про державний переворот, добре замаско­ ваний і розтягнутий у часі. Диктатура комуністичної парлї, авторитарна і на­ сильницька, виродилася в кривавий то­ 854 талітарний режим, знищивши стару партійну еліту і встановивши тоталь­ ний контроль і над народом, і над пар­ тією. Це був «термідор», навіть у соці- ально-економічному смислі диктатури, гільки не такий, якого тоді очікували ліві і праві марксисти. В результат* Сталінського термідору утвердилася така система комуністич­ ної паргії-держави, яка була економіч­ но, соціально і політично вигідна тіль­ ки самій собі і виражала тільки свої власні інтереси. В державах-монстрах тоталітарного зразка влада тримається не на ідейній переконаності, а на догматиці. Ідеї по­ требують, щоб над ними замислювалися. А носії тотальної влади повинні бути або сліпими кар'єристами, що просто живуть в рамках, окреслених догмами, або слі­ пими ж фанатиками, готовими загубити світ і себе заради догм, в які вони вірять некритично і абсолютно. Найзручніше для системи, звичайно, поєднання того і другого. І Сталінський режим був щедро представлений безоглядними кар'єрис­ тами, що відчували священний трепет ідейності в потрібний момент у потріб­ ному місці, і щирими віруючими адепта­ ми режиму, які в момент конвульсивних приступів фанатизму скоса поглядали, чи бачить їх відданість начальство. Тоталітарна держава уже не зв'язана жодними ідеями, вона над усе ставить «національнийвдержавний інтерес», асоціальна і безнаціональна (інтерна­ ціональна) за своєю природою. Парто- кратичний СРСР не був ні пролетар­ ським, ні буржуазним, ні російським, ні єврейським, ні патріотичним, ні інтер­ націоналістичним; його тотальна влада лягала страхітливим тягарем на всіх, йо­ го догматичні вірування створювали за­ душливу атмосферу, в якій нелегко жи­ лося навіть жерцям-догматикам. З ін­ шого боку, перетворення марксистсько­ го світогляду на політичну релігію з добре опрацьованими канонами мов­ лення і дії, відступи від яких каралися смертю так само, як і опозиційність чи шпигунство, не можна нехтувати, харак­ теризуючи Сталінську паргію-державу. Чим далі, тим більше режим у своєму ідейно-догматичному багажі посилю­ вав російський великодержавний шові­ нізм. Але поки слова «пролетарський інтернаціоналізм» вимовлялися з необ­ хідним у цьому випадку трепетом, дово­ дилося рахуватися — хоча б для го­ диться — з наслідками зв'язаної із сло­ вами «культурної стратегії». Її можна було регулювати лише дуже таємними інструкціями для особливо втаємниче­ них. В результал пізньо-Сталінська держава уже радше була кошмарною реалізацією «російської ідеї», але від остаточного перетворення на Російську імперію комуністичної редакції («ізво- ду») її ще відділяла відчутна дистанція. Марксистський світогляд має істотні риси модернізму, — теза про людський світ як реалізацію суб'єктивності була вихідною для молодого Маркса і зали­ шилася значущою в його економічній теорії (в концепції корисності). Однак глибокі філософські здогади в розти­ ражованому Марксі зовсім згасли, а ультралівий ніцшеанський варіант марк­ сизму, зробивши свій внесок в перемо­ гу більшовицької революції, був заду­ шений найпримітивнішими модифіка­ ціями «всесильного вчення». Модерністська ультраліва сила вия­ вилася спроможною на гнучкіше при­ стосування до дійсності. Можемо лльки здогадуватися, як би реалізувався реформістський політич­ ний проект, який Бухарін назвав «коо­ перативним планом Леніна», але він мав шанси. Розрахунки на розгортання світової революції кружним шляхом, через Індію і Китай, швидко виявилися б марними, але це лльки посилило б тенденції до політичних компромісів 855 всередині країни. Село б багагіло за Ту- ган-Барановським і Кондратьєвим, з широким розвитком кооперації. Це оз­ начало б, що націоналізована промис­ ловість живе в ринковому середовищі. Рано чи пізно постало б питання про поглиблення непу, тобто про привати­ зацію тих чи інших ділянок економіки. В місті плюралізм у культурі посилював би тенденції до політичного плюраліз­ му, і всевладдя комуністичної номен­ клатури опинилося б у кризовому ста­ ні. Демократизація суспільства могла іти паралельно з його модернізацією, а монолітний Союз міг би навіть не ви­ никнути — від початку його могла замі­ нити конфедерація республік. Вся нужденна ідеологія «Короткого курсу історії ВКП(б)» критично прив'я­ зана до модернізму. Як Ленінський твір «Матеріалізм чи емпіріокрити­ цизм», так і Сталінський «Про діалек­ тичний та історичний матеріалізм» яв­ но чи неявно спрямовані проти Богда- нова і Бухаріна і модерністської течії, що ними репрезентована. Може здати­ ся дивним, що Сталін в 1946 році, пере­ видаючи і ретельно редагуючи «Анар­ хізм чи соціалізм», — незграбний твір своїх юних років, — ніби реанімував течію, яка давно зійшла зі сцени. Але з точки зору тоталітарного диктатора всі ідейні течії, що не визнавали його аб­ солютної влади, заслуговували на тав­ ро «анархістських»; як ультраліві, так і праві «ухильники» для нього без сумні­ ву були анархістами. Утвердження спо­ чатку Ленінського матеріалізму, який з позиції «здорового глузду» опирався витонченим суб'єктивістським тлума­ ченням результалв поступу, а потім і вкрай вульгарної Сталінської імітації філософії «здорового глузду» було, та­ ким чином, частиною світового інте­ лектуального процесу, що його назива­ ють «проект модерну», а саме — тінню чи антисвітом модернізму. Переживши епоху примітивізації і плебейського переродження, російський комунізм став у духовному сенсі культурою гру­ бою, традиціоналістською і глибоко консервативною. 1 консервативною не в європейському, а в якомусь архаїчно­ му значенні цього слова. Життя в «соціалістичному суспільс­ тві» одержувало в «світлому майбутньо­ му» принципи, з яких осмислювалося все. Такий спосіб спілкування з майбут­ нім властивий ліберальному і індивідуа­ лістичному «стилю мислення»; лльки це було не мислення, а некритичний спосіб бачення і розуміння реальності, спосіб, для якого те, що повинне бути, було ре­ альнішим, ніж факти. Радикальний інди­ відуалізм ранньої революційної пори виродився в псевдореволюційний кон­ формізм, що повністю підпорядковував особу суспільному цілому. Основним завданням нової держав­ ності залишалась модернізація лєї Росії, яку більшовики одержали в спадщину від старого режиму. Це можна сформу­ лювати і по-іншому: через величезний євразійський масив (включаючи Туреч­ чину і Китай) проходить хвиля глобаль­ них культурних процесів, поштовх яким давала європейська цивілізація. Проте асиміляція навіть чистої техніки потребує не самої лише технічної культу­ ри. І російський комуністичний тоталіта­ ризм виявився соціально і організаційно неспроможним освоїти модерні здобут­ ки. Саме тут знайшли вираз глибинні ду­ ховні процеси в системі «диктатури про­ летаріату», які можна окреслити як її культурну деградацію. При цьому культу­ ра західного зразка надзвичайно швид­ ко засвоювалась ушир, проникаючи в суспільні низи і далеку провінційну гли­ бинку, учора ще неписьменні; проте це поширення було поверховим, і вищі культурні форми зазнавали примітивіза­ ції, високе інтелектуальне життя або завмирало, або ледве жевріло, набуваю­ 856 чи хворобливих форм, ніби рослинність під асфальтом. Якщо за початок нової світової епохи взяти середину 60-х років, то слід зазна­ чити, що СРСР увійшов у неї зовам не в тому вигляді, якого йому надала тоталі­ тарна диктатура Сталіна. Диктатура Ста­ ліна очевидно була типово російським жахом, але вона була схожою найбільше на деспотизм Івана Грозного і як така все ж випадала з нормального ходу по­ дій. Із смертю вождя-тирана настала пора серйозних змін, які дозволяють на­ зивати комуністичний режим в другу по­ ловину його існування посттоталі- тарним. Всі потуги Хрущова врешті зводилися до того, щоб розв'язати економічні проб­ леми і нагодувати людей, чудесним чи­ ном підвищивши на гектарі угідь збір зерна — пшеничного, краще кукуру- дзного, а можна й гороху, — а також ви­ робництво молока, м'яса і так далі. Вреіші ці потуги закінчилися нічим. СРСР зав'яз на позиції імпортера сіль­ ськогосподарської продукції аж до епо­ хи «ніжок Буша». На самому початку противладного кри­ тицизму письменник Дудінцев у романі «Не хлебом единым» ніби висунув крите­ рій — не хліб сам по собі нам потрібен, а щось вище від насичення шлунку, «дійсно людські» умови життєдіяльності. Саме цього не прийняв режим, намагаючись вдовольнити невиразну тугу пересічної людини по ураженій гідності кукурудзою до Полярного кола, піднятою цілиною та кільцями дешевої ковбаси. Наприкінці ери «розвинутого соціалізму» один тем­ ний шахтар, приголублений владою, ска­ зав відому фразу про те, що всі вивчили б українську мову, якби через те з'явилася ковбаса. Ця фраза як ознака бездухов­ ності не сходила зі сторінок преси. Пізні­ ше демократи іронічно згадували ковбасу по два двадцять як єдине гасло комуніс­ тичної реакції. В іронії з приводу «хліба єдиного» чуються відгомони перших ро­ ків кризи комуністичної ідеології: ви не дали нам хліба, але не в тому річ, — ми добровільно голодували в роки війни; ви не дали нам обіцяної духовної їжі, а її ні­ чим не замінити. Обезлюділа зона, пішли на пенсію чи перейшли на іншу роботу скромні тру­ дівники політичного розшуку. Але елі­ ти радянського народу не вдовольня- лися тим, що більше не чекають перед світанком стуку в двері людей в уні­ формі. Прагнення зрозуміти, що з нами відбувалося, було найсильнішим чин­ ником політичної і духовної активності молодших поколінь. Привиди зони ні­ коли не покидали наших домівок, і такі поети, як Олександр Галіч, відтворюва­ ли побутові деталі життя зеків настіль­ ки точно, ніби вони самі прожили його від епохи Соловків Дзержинського до пізніх Сталінських таборів. Найсильні- ший твір Солженіцина — «Архіпелаг ГУЛАГ» — відтворює деталі «нижнього світу», описуючи його як «подорож» від арешту через тюрму і табір до спец- поселення. Цю духовну Одіссею подум- ки проходили всі мислячі радянські люди. Пам'ять про Великий терор була такою нав'язливою, що інколи заважа­ ла зосередитися на реальних сьогод­ нішніх і завтрашніх проблемах. Розширення політичного горизонту виглядало як розширення кола жертв аж до включення до нього всіх ворогів чер­ воного режиму. Непомітно увесь час змінювалася система координат, від якої відлічувалися злочини «радянської вла­ ди». Оцінки ставали все радикальніши- ми аж до того, що простір обернувся до­ гори низом. У світлі викриттів злочинності і без­ дарності режиму некритична відда­ ність «парлї Леніна—Сталіна» вияви­ лась найбільшим приниженням люд­ ської гідності для всіх учасників і жертв подій. Тому Сталін назавжди за­ 857 лишився тим «скелетом у шафі», який породжував внутрішні кризи в радян­ ському домі. Недаром духовне визво­ лення («покаяння») у фільмі Тенґіза Абуладзе виглядало як викидання отого скелета. Якщо правда про терор повинна була пояснити, якими цінностями треба по­ жертвувати в тому світогляді, що виправ­ довував жертовність і страждання, то війна була саме тим досвідом, який під­ тримував нашу людську гідність. Не ви­ падково авторові відомої пісні «День Перемоги» ввижався пропахлим поро­ хом мужчиною з сивиною на скронях і сльозами на очах: високий образ гідної людини — Батька піднімав кожного у його власних очах, бо справді нагадував про його невигаданий подвиг. Війна, в реальності якої люди мусили діяти як механізми і гинули, як мухи, все ж вима­ гала від особистості свідомого вивищен­ ня над власною слабістю, індивідуальної героїчної поведінки і високого почуття відповідальності. Кожен радянський громадянин хоч трохи почував себе та­ ким величним солдатом, як той кам'яний у плащ-палатці в Берліні, в Трептов-пар- ку, з врятованою дитинкою-майбугнім на руках. На цьому, власне, трималась людська самоповага попри все, що нас гнітило. Чи була б можлива та самоповага, якби війна насправді виявилася брудною тор­ гівлею кров'юлюдською заради амбіцій і шкурних інтересів купки можновладців? Безумовно, ні! Саме відчуття справедли­ вості жертви й самопожертви давало від­ чуття опори і смислу всієї життєдіяльнос­ ті. Тому зі зростаючим болем сприймали­ ся все нові й нові аналогії між режимами Сталіна і Гітлера, бо якщо то були лльки червоний і коричневий різновиди фа­ шизму, то війна могла б втратити високий смисл і означати повну безглуздість жит­ тя і смерл цілих поколінь. Але війна була справді антифашист­ ською і визвольною. Через неї приходи­ ло усвідомлення належності до світової демократії, приходила нова політична і філософська свідомість. Через обмеже­ ну пиху егоцентриків, що замкнулися в самовдоволеності рялвників людства, здійснювався прорив до вселюдських цінностей. Слушно зазначалося, що нова самосвідомість радянської людини спо­ чатку знаходить вираз у сорокові—п'ят­ десят роки в літературі про «людину в окопі». Врешл, в одному потоці свідо­ мості поєднались духовні мандри через світ тортур і через світ воєнного хаосу. «Облака плывут, облака, облака плывут в Абакан, а я цыпленка ем табака, коньяч­ ку приняв двести грамм» — це подорож сучасника через зону, в якій він ніколи не був, але яку він відчуває і через ком­ фортний кавказький ресторан; «Мы по­ хоронены где-то под Нарвой» — це про­ мовляють уже прямо ті, з царства Аїда: «где в сорок третьем ложилась пехота, напрасно, зазря, — там по пороше гуля­ ет охота, трубят егеря». Опір упертого і немічного комуніс­ тичного консерватизму призводив до все більшої непримиренності суспільс­ тва, до все палкішого протесту. Головне в тому, що протест не йшов через про­ тистояння великих груп людей і масову солідарність. Слабкість непримиренно- протестного дисидентського руху віді­ грала несподівану роль: майбутні акти­ вісти Перебудови визрівали не в щільно згуртованих колективах, а в індивіду­ альній саморефлексії. Нова, посткому­ ністична епоха почалася із старими елі- тами, частина яких пішла в ретроградну опозицію, а більшість пристосувалась до нових умов. Люди, які створювали духовний клімат нової епохи, не почу­ вали себе належними до месіаністських груп: що буде завтра, ніхто не знав. Так, розвал комуністичної владної сис­ теми був насамперед руйнацією і дес­ трукцією, а не творенням нового. Але ж 858 так завжди буває в історії. Романтики думають, що настає «справжній день», а прокидаються всі в сутінках похмурого ранку. Народження нового йшло у нас за європейськими стандартами самостій­ них індивідуальних відкрить і відпові­ дальних вчинків. Тільки якщо для Заходу життя за умов ліберальних свобод і осо­ бистої відповідальності не вимагає под­ вигів і напруження усіх сил, а є повсяк­ денним слідуванням традиційному По­ рядкові, то в посткомуністичному світі пасіонарності вимагав мало не кожен крок духовного розвитку. Суспільство, в якому ми жили в другій половині XX століття, не було суспільс­ твом великих очікувань і хвилюючих можливостей. Соціальна демагогія все більше знижувала інтенсивність вер­ тикальної мобільності. Статус і матері­ альний стан інтелігенції були настільки низькими, що молодь із робітників та се­ лян все частіше обирала кваліфіковану фізичну працю незважаючи на переваги, які вона мала при вступі в інститути. Привілейовані стани, звичайно, мали свої можливості і свої проблеми. Апагія «розвинутого соціалізму» легко пере­ росла у цинізм бізнесменів і політиканів нової доби. Але культурна еліта жила в напруже­ ному шуканні ідентичності і самовиз­ начення. Це була висока пристрасть, що обпалила всіх. І здебільшого випа­ лила людей до решти, бо разом з кому­ нізмом, здавалось, скомпрометований сам спосіб погляду на сучасне з пози­ цій ідеалів, гідних гільки майбутнього. Внутрішній світ генерацій небайду­ жих людей нагадував радше не китай­ ські «сто квігів», а ліс після пожежі. Десь на бологі вціліли і старі сухостої, але найпечальніше те, що вигорів мо­ лодий підлісок. Проте коріння залишилось, і йдуть соки з глибин в живі тканини. Оживуть і крони, спрямовані вгору. І буде ліс, і буде вічне дерево життя. Поки ця книжка готувалася до друку, в Україні сталася Помаранчова революція. Все життя змінилося настільки, що звичні образи для нього не підходять. Ліс, підлісок, світове дерево - все це надто блідо характеризує ту потужну живу і духовну реальність, яка засвідчила себе на майданах України перед усім світом в л дні морозу і сльоти. Помаранчова революція вселяє в нас почуля великого оптимізму - і водночас триво­ гу. Адже "останній і вирішальний бій" не вперше і, на жаль, не востаннє відкриває націям невичерпні можливості - для того, щоб через небагато років стали очевидними труднощі, інколи непереборні. І завойовану нами історичну перспективу ми можемо втратити п ід ти с­ ком обставин і від власної інертності, як це бувало в історії не раз. Можна, однак, надіятися, що в гі сімнадцять днів Україна остаточно увійшла в своє XXI століття. Ми були 13 років незалежними, тепер ми стали незалежними і вільними. І в цьому якщо не гарангія, то реальна можливість великого історичного прориву. Свобода - ось те слово, яке найбільше надихало людей київського Майдану. Не випадко­ во у декого з керівників Помаранчової революції виникла ідея змінити назву Майдану на Площу Свободи. Ця пропозиція, природно, не пройшла - адже Майданом Незалежності наз­ вали в 1991 році цю площу самі люди, назва стала офіційною post factum. Державна неза­ лежність стала передумовою сьогоднішніх демократичних перетворень - адже якби ми за­ лишилися в єдиних державних рамках із сучасною Росією, нам би свободи не бачити. Національна риторика на Майдані була навдивовиж органічною, щирою і хвилюючою саме тому, що вона була наповнена ідеєю свободи. Свобода - це гасло людини, свідомої своєї гідності. Революція сталася тому, що гідність людська була брутально уражена владою. Революція пройде, а гідність залишиться. І відповідати майбутнім президентам і прем'єрам не лльки перед парламентами, а й перед гідністю українського народу - вічним Майданом. 859 Іменний покажчик А Абакумов B.C. 384, 550, 554, 555,558, 559, 571, 572 Аббас Ф. 759, 760 Абд аль-Кадір 746 Абдалла, король Іорданії 762,763 'Абдо М. 758 Абдул Гамід 92 Абе К. 683 Абрамов Ф. 621,622 Абу Ганіфа 741, 743 Авербах Л.Л. 261,335 Авксентьев М.Д. 189,190 Авсієвич, слідчий 390 Агранов Я.С. 263, 338 Адельгейм Є. 570, 571 Аденауер К. 323,437, 592, 593,788 Аджубей 0.1. 603, 615,637 Адлер В. 65, 69, 71, 261 Адлер Ф. 65 Адорно Т. 437, 544, 798 Айні С. 744 Айтматов Ч. 653 Айхенвальд Ю.І. 355 Айхлер В. 314,316 Айхманн К.А. 437, 545 Аїт Ахмет Г. 759 Аксаков І.С. 16,20 Аксельрод П.Б. 228 Алафузов 461 Алеві Д. 48 Александров А.П. 647 Александров Г.Ф. 558,559, 566 Александров-Агентов А.М. 817,818 Алексеев О.М. 625 Алексеев В. 257 Алексеев М.В. 132,136 'Алі бен Абі Таліб 746 Алі Чауша 91 Алієв Г. 677 Апілуєв Ф.С. 353 Алілуєв П.C. 549 Алілуєва A.C. 353 Алілуєва H.C. 353,354, 573 Алілуєва С.Й. 354, 575,655 Алілуєви 354, 575 Алтунян Г. 672 Альберт, король Бельгії 119 Альвараде Х.В. 730 Альенде С. 731, 736 Альтман H. 259 Амер X. 609,766 Амін X. 661 Ампер А.М. 72 Амфітеатров О.В. 182,355 Анамі К. 414 Андреев A.A. 376, 378, 557, 595 Андреев Л. 357,374 Андреева М.Ф. 259,355 Андреева Н. 834 Андріанов В.М. 558 Андрієвський 0. 209 Андропов Ю.В. 611,625,637,645, 649-652, 654,656, 659, 660, 661, 667,668,801,812 - 816,819,844 Анісов А.Ф. 448 д' Аннунціо Ґ. 306 Ансарі 747 Антонеску М. 403 Антонов A.C. 193 Антонов 0.1. 428,466,467,470,478, 481, 550 Антонов O.K. 675 Антонов-Овсієнко В.О 8,11,12,181, 182 Антонович В.Б. 201 Антонович Д.В. 197 Антонюк 3. 673 Анфілов В.А. 458 Апанасенко Й.Р. 187 Арбатов Г. А. 646,648,651 Арбенс 723 Арендт Г. 74,437, 544, 545, 578 Ареф 765 фон Арнім Л.Й. 86 Арнольд Г. 495 Арнольд М. 42 Арон Р. 708 860 Арпад 100 Артем (Сергеев) Ф.А.14,229 Арманд I. 242 Архипов М.І. 259 Асад Г. 669 Асєєв М. 249,366 Асквіт Г.Г. 122,123,402 Астров М.1.189,190 Аун Сан 710 Афанасьев Ю.М. 821,829,839,840,841 аль Афґані 758 Ахмадуліна Б. 616,617 Ахматова A. 15,334,366,560,575, 576 Ахромєєв С.Ф. 661,818 Ачесон Д. 593 Б Ба Мо 490 Бабель 1 .187 Бабій І. 502 Багіров М.Дж.Ф. 596 Баграмян І.Х. 428,481 Багрицький Е. 335 Багров 135 Багряний 1. 498 Байбаков Н.К. 812 Бакалн В.В. 836 Бакланов Г. 622,819,829,836 аль Бакр А.Г. 766 Бакунін М.О. 86 Балабанова А. 300,301 Балаян 3. 831 Балицький Вс.А. 219,333, 338,392 Балладюр Е. 789 Бальбо 305 Бандера С. 499, 503, 504, 506, 511, 513, 613,842 аль Банна Г. 758, 759 Барамія 572 Барановський П.668 Баркашов 0. 669 Барковський П. 616 Баррес М. 48 Барріентес Р. 730, 733 Барсова В.В. 354 Барт Дж.783 Барту Л. 406,411,430 Батіста Ф. 723—725 Батов П.І. 474 Батуєв Б. 548 Батюшков Ф. 257 Бауман К.Я. 326,378 Бауер 0.174, 261,312 Бах Й.С. 312 Бахрушин С.В. 331 Бахтін М.М. 331, 783 Бебель А. 66,67, 69 Бевін Е. 590 Беґін М. 779 Безименський 0. 335 Бейкер С. 35 Бек Л. 323, 324,418,434,452 Бек 0. 622 Беккер Ж.-Ж. 168 Бекон Р. 784 Бекон Ф. 783 Белаунде Террі 730 фон Бем-Баверк Е. 76 Бен Белла А. 609, 759, 760,766 Бен Гуріон Д. 762, 765, 776, 780, 781 Бендіт К. 787 Бенеш Е. 382,429 Беньямін В. 543 Берґсон А. 84,140, 244, 537 Берберова Н. 355 Бердник 0. 672 Бердяев М.О. 194, 235, 238, 261, 266, 356, 358, 363, 624 Березанський Ю. 675 Берзінь 14 Берія Л.П. 340-343, 369, 377, 378, 384, 385,458,466, 531, 555, 558, 559, 561-564, 569, 572, 595, 596 - 599 Берк Е. 39, 75 Берлінґуер Е. 817 Берклі Дж. 39 Берман Я. 392, 567 Бермудес М. 730 Бернадотг Ф. 779 Бернанос Ж. 411 Бернштайн Е. 65,68,313,807 Бертон Р. 35 Берхтольд 124 Бессмертних 0. 836 Бетман-Гольвеґ Ґ. 123 861 ван Бетховен Л. 81,185 Бехаетдін Шакір 97,98 Бехер Й. 315 Бехтерев В.М. 348 Бегун В. 669 Бедний Д. 179, 261, 276, 277 Белий А. 87, 236, 261 Бєлінський В.Г. 236 Белобородов О.Г. 229 Белов В. 670 Белов П.А. 474 Белов Ю. 819 Берут Б. 567, 610 Бжезінський 3. 578 Биков В. 819 Білль-Білоцерковський 335 Бірільов 128 Біркгоф Дж. 72 Бісмарк 75, 76, 118 Блаватська Є. 39,87,134,358 Блавацький В. 498 Блер Т. 789—791, 796 Блейхредер 45 Блок 0.13, 21, 25, 26,87, 257, 259, 261, 264, 358 фон Бломберг В. 324,442,449 Блохін Ю. 845 Блюм Л. 147, 382, 395,401,411,431, 434, 590 Блюм 335 Блюмкін Я.Г. 588 Блюхер В.К. 292, 293, 383 Бо Ґу 296, 297, 298 Бо Ібо 698 Бовін О.Є. 625, 648 Богданов (Малиновський) 0.0.194, 238—242, 260, 261, 355 Богомолов В. 622 Бодлер Ш. 85, 543 Бодуен П. 410 Божко 209 Бойд-Інн І. 312 фон Бок Ф. 452 Болбачан (Болбочан) П. 210, 217 Болдирєв В.Г. 189 Болдін В.І. 836 Болдін І.В. 461 Болдуін С. 402 Бондарев Ю. 670,845 де Боно 305 Бонч-Бруевич В.Д. 8,13,158,178,179 Бонч-Бруевич М.Д. 158,345 Бор Н. 531, 564, 589 Бордаберрі Х.М. 733 Борман М. 321 Борн М. 65 Боровець («Бульба») Т. 508 Бородін Л. 668 Бородін (Ґрузенберг) М.М. 292 Борохов Б. 781 Борхес Х.Л. 721, 733, 734 Бочаров 0. 624 Бош Є. 182,389 Бразаускас A. 831 Брайан У.Дж. 398 Брамсон Л.М. 178 Брандт В. 437,638, 788 Браун Ґ. 790 Браун І.Дж. 335 Браун 0. 297, 298. Браун Ф 257 фон Браухіч 449,450,452,463—465,472 ді Брацца 32 Бредлі 0. 527 Брежнев Л.І. 625, 637—647, 652, 659—662, 812 Брежнева (Денисова) В.П. 638,669 Брежнева Г. 661 Брехт Б. 315 Бріан А. 402,403,410,430 де Бройль Л. 72 Бронштейн, ак. 334 Брук А. 495 Брунеллескі 246, 248, 249 Брусілов A.A. 144 Брюнінґ Г. 317, 318, 323 Брюншвіґ 537 Бубнов A.C. 8,13, 229, 261, 335 Будіаф M. 759, 761 Будьонний C.M. 324, 344, 345, 384,422, 424, 427, 465,466,471,472 Буланже Ж. 118 Булгаков M.O. 276, 334 Булгаков C. M. 234, 358 Булганін M.O. 465,466,467, 552, 557, 597, 607 862 Бумедьєн Г. 760 Бунаков І .1 .189 Бунін 1 .181, 356 Буніч П. 821 Бурбуліс Г. 841 Бурлацький Ф. 625 Бурмистренко М.А. 468 Бурцев В.Л. 355 Буташевич-Петрашевський 17 Бутефліка 761 Бухарін М.І. 229, 233, 234, 238, 239,254, 255, 261, 267, 271, 273— 276, 293, 294, 296, 334, 344, 353, 365, 366, 372, 377, 429, 636, 827 Бухаріна (Ларіна) A.M. 598 Бялиніцький-Біруля В.К. 259 в Вавілов С.І. 577 Ваґнер Р. 70,85,86, 244,440 Вадіс А.А. 552 фон Вайцзеккер Е. 324,404 Валері П. 810 Вальрас Л. 807 Ван Ґуанмей 698 Ван Мін 296, 297 Ван Тунхе 285 Ван Хунвень 702, 707 Ван Цзінвей 293,294,416,490 Ван Цзясянь 296 Вансіттарт Р. 434 Варґа Є. 429,431 Варейкіс Й.М. 343, 378,379 Варенніков В.І. 661,845 Варфоломеев М.Є. 423 Василевський О.М. 428,448,453,459, 466, 470, 477—482, 552 Василенко М.П. 202, 207,333 Васильєв Дм. 669 Васильєв Л.С. 689 Ватугін М.Ф. 428,467,468,479,480 Ваххаб (Могаммад ібн 'абд аль Уаггаб) 752 Вацегіс І .І . 345 Вашугін 469 Вебер М. 70, 73, 76, 77, 246, 584 Веґер Є.І. 392 Вейґан М. 410,417,433 Вейсі 91 Вейцман X. 437 де Веккі 305 Величковський 0. 616 Величковський М. 498 Вельс 0. 314,316 Венда 307 Венізелос Е. 166 Венцлова Т. 677 Вернадський В.І. 153, 202, 262, 263, 264, 265, 333, 334, 531 Вернадський Г.В. 531 Верховський А.І. 419 Веселий А. 335 Веснін A.A. 258 фон Вестарп К. 75 Вехтер 0. 503 Вєжбіцка А. 437,439, 682 Вєтров 565 Винниченко В.К. 199, 200,201, 204, 205, 207, 208—210, 212—214, 216, 219 Виноградов В.В. 331 Виноградов І. 619 Винокуров Є. 616 Висоцький В. 649 Вишинський А.Я. 187, 332, 365, 368, 369, 370—373, 598 Вишня 0. 337, 392 Відела X. 733 Візбор Ю. 649 фон Візер Ф. 76 Віко Дж. 18 Вікулов С. 668 Вільгельм I I 27, 72,109,111,113,114, 120,123, 124, 125,127, 128 Вільгельм Оранський 37, 38 Вільсон В. 153,154,155,157,158,173, 397-398 Вільсон Г.М. 495 Вільсон Дж.Г. 789 Вінграновський М. 674 Вірзінґ 507 Вітге С.Ю 128,134 Вітгґенштайн Л. 65 Владимирський М.Ф. 229 Власик, генерал 563, 572 863 Власов A.A. 511 Вознесенський А. біб Вознесенський М.О. 466, 557, 559, 563 Волинський А. 257 Волков М.І. 651 Волкогонов Д. 223 Волобуєв М. 393 Вологодський П.В. 189 Володимир Олександрович, вел. князь 116 Володін Е. 845 Волох 0. 209, 210, 217, 391 Волошин А. 504 Вольф К. 497 Воробйов К. 622 Воробйов М. 674 Ворожейкін Г.О. 550 Воронков К. 619 Воронов Г.І.644,654 Воронов М.М. 461 Воронський O.K. 266, 267, 276 Воротников B.I. 818,822,834 Ворошилов К.Є. 346, 376, 378, 382,383, 385,425,426,458,465—467,471, 473, 557, 573, 595, 607 Ворошилова К.Д. 573 Восленський М.С. 643 Врангель П.М. 188,190,191,341 Вуле 34 Вучелч Є.В. 653 Г Гаазе Г. 163 Габермас Ю. 538,785 Гаденіус С. 789 фон Гаек Ф.А. 76,535,591,789,793— 794 Гайд Д. 39 Гайдеґґер М. 537,539, 542,544,545 Гайзенберґ В. 311 Гак А. 498 Гакслі 0. 266 Галіфакс E. 403,407,434 Галіч 0. 616 Галлер Л.М. 551 Гальдер Ф. 324,418,419,449,453,463, 464,465,468,472,478 Гамарник Я.Б. 378,382,423 Гамов Г.А. 334,589 ібн Ганбал А. 743 Ганічев В. 670 Ганнушкін П.Б. 348 Гантінґгон С. 16 Гардінг У. Ґ398 Гасан Фехмі 97,98 Гассан II, король Марокко 753,771 Гашіміти 753 Геґель Ґ.В.Ф. 73,76,83,240,261,537, 544,614,795,804 Геккерт Ф. 314 Гекман 316 Гельдерлін Й.К.Ф. 311,312 Гельман 836 фон Гельмгольц Г. 87 Гемінґуей Е. 302, 575 Герасимов 550 Гердер Й. Ґ. 542 Герц Г. 65 Герц К. 45 Герцль Т. 46 Гершензон М.О. 359 Гесс М. 592,781 Гесс Р. 320 Геттль В. 382 Гикало 378 Гілель 63 Гільберт Д. 72 Гільфердіні* Р. 30,65,68,161,261,313 Гіммлер Г. 323, 504 фон Гінденбурґ П. 159,308,317,318, 321 Гінзбург А.М. 273 Гінзбург 0. 668,677 Гінзбург С. 381 Гірняк Й. 498 Гірш 45 Гіршберг 418 Гіт Е. 733, 789 Гітлер А. 111,117,299,306,312,317— 324,395,406,409,415,418,430— 435,442,443,446—453,457,463— 464,472,478—480, 501, 504, 506, 517, 519, 521—522, 545, 589 Гладков Ф. 261 Глазунов 1 .668 Глазунов O.K. 260 864 Глінка A. 492 Глузман C. 672 Глушко В.П. 564 Глушков В.М. 652 Гобсон Дж. 29,35 Говоров Л.О.428,483, 551 Гоголь М.В. 641 Голіков А. В. 645 Голіков Ф.І. 428,553,554,565 Голобородько В. 674 Голованов О.Є. 480,550 Голубенко М. 390 Голушкевич B.C. 471 Гончар І. 674 Гончар О.Т. 675,832 Гопкінс Г.Л. 462 Горбачов М.С. 642,648,789,811—846 Горбачова P.M. 815,819 Гордов В.М. 549 Горкгайнер М. 544,798 Горький О.М. 222,238,241,256—259, 261, 264,334, 337,339, 354—367, 618 Горл (Хорл') М. 298 Горчаков О.М. 19 Гот Ґ. 471 Грабарь І . 554 Гранін Д. 819,836 Гречко A.A. 645,646 Грибачов М. 619,620 Григоренко П.Г. 657,659,672 Григорович Д.П. 331 Гризлов А.О. 481 Гринько Г.Ф. 212,387,391 Грицай Дм. 507 Гришин В.В. 816 Грінченко Б. 198 Громан В.Г. 273 Громико A.A. 565,647,649,650,655, 659,662,814,816,818,834 Громов Б. 845 Громов М.М. 550 Гроссман В. 623,624 Грушевський М.С. 197,198,199,202, 204, 214, 219,333,833 Гувер Г. 398,399,401 Гувер Е. 398 Гуґенберґ А. 319 фон Гумбольдт В. 73 Гумільов М. С. 257,261, 263, 575 Гунчак Т. 207 Гурко В.1 .189 Гусак Ґ. 568 ель-Гусейні Амін 488,761,762 ель-Гусейні абд ель Кадер 762 Гусев Д.Н. 428 Гуссерль Е. 65,532,533, 537— 540,542, 810 Гучков 0.1.130,153 Ґ Ґадамер Х.-Г. 73 аль- Ґазалі 743, 747 аль- Ґайлані Рашід 489 Ґаллієні 142 Ґамелен 417 Ґанді М. К. 298, 718 Ґанді І. 720 Ґанецький (Фюрстенберґ) Я. 167,337 Ґаніелі 317 Ґао Ґан 626, 628 Ґарібальді Дж. 300, 781 Ґарсіа А. 730 Ґафіз 747 Ґдлян Т. 677 Геббельс Й. 319 Ґед Ж. 48, 67 Гелбрейт Дж. 711 Ґельфанд Ґ. 46 Ґеорґ V , король Англії 111 Ґерделер К. 318,323, 324 Гере Е. 567 Ґерінґ Г. 317, 322, 323,448,449 Ґете Й.В. 17, 25, 26, 73, 77, 78,81,440, 802,804 Ґєрек Е. 654 Ґізевіус Г.Б. 323 Ґійом Ґ. 788 Ґладстон У. Е. 122 Ґлабб 762, 763 Ґлоґау Q. 70 Ґольдгаґен Д. 437,440,443 де Ґолль А. 411 де Ґолль Ш. 410,411,417,424,434, 536, 592, 759, 787 865 Тома 408 Гомулка В. 567,610, 611,654,663 Гонсалес Ф. 789 Готвальд К. 568 Гоц А.Р. 178 Грамил А. 304 Гранмезон 141 Грей Е. 120 Тренер В. 318 Гржеб1Н3.1. 257 Гр1фф1*т А. 39 Громан В.Г. 331 Грос Ж. 315 Гуансюй 285 Гудер1'ан Г. 417,418,423,424,471,472 Гу1 ральдес Р. 721 Гуларт Ж. 733 f l Давидов В.Н. 260 Давидова 354 Дай Цзитао 293 Даладье Е. 411,433 Даллес А. 497 Даллес Дж. Ф. 710 Дан ФЛ. 178, 257 Данилевський М.Я. 16,17,18,19, 20, 104, 244 Датель Ю. 653 Данте 247 Данченко 209 Данькевич К.Р. 571 Дауд 661 Даян М. 772 Деа М. 411 Дебеней 417 Деборж А.М. 334,336 Дельбрюк Г. 423 Дельоз Ж. 783 Делянов 265 Дементьев 0. Г. 619, 622, 653 Ден Сяотн 628, 631, 650,697—702, 705, 707 Деншн A.1 .191 Деррща Ж. 239, 537, 783, 786, 794— 796,810 Десницький (Строев) 355 Джамі 747 Джевонс С. 807 Джемаль-паша 165,166 Джілас М. 567 Джойс Дж. 39,40,41,42, 244, 798 Джонсон Л. 656,696, 792, 793 Джотто 246 Джугашвілі Я.Й. 560, 595 Дзержинський Ф.Е. 8,9,10, 13,184, 186, 194, 229, 232, 256, 264, 265, 266, 275, 337, 338, 340, 351, 361, 588 Дзур 645 Дзюба I. 675, 676 Дибенко П. Ю. 13,158,346 Димшіц 277 Діас X. 431 Дізраелі Б. 42 Дільс 323 Дільтей В. 83 Дімітров Г. 431,432,435, 567 Добророльський 132 Довгалевський 430,431 Дмітрієвіч Д. 105 Довженко 0. 219, 569 Долгоруков П.Д. 178 Донцов Д. 199, 502 Доріо Ж. 411 Дорош Є. 619, 622, 653 Достоєвський Ф.М. 16—20,23,24,25, 194, 211, 236, 237, 244, 302, 360, 681 Драгоманов М.П. 104, 201 Драгомиров М.1.133,134 Драуле М. 376 Драч І. 674, 675 Дрейфус А. 41—48,118,154 Дроз Ж. 168 Друніна Ю. 616 Друце Й. 819 Дубчек А. 654 Дугін 0. 669 Дудінцев В. 621 Дудко Дм. 668 Дукельський 341 Дун Біу 628 Дунаєвський 1.0. 554 Духонін М.М. 181 Дюкло Е. 48 866 Дюрінґ 0. 70 Дюрозель Ж.-Б. 168 Дьомічев П.Н. 645, 653 Е Еберт Ф. 159,163,311,314 Едуард VII, король Англії 111,112,128 Ейдеман Р. 345,382 Ейзенштейн С. 576 Ейзенгауер Д. 527, 528, 530, 547, 587, 589, 590, 792 Ейнштейн А. 65, 72,87, 310, 316, 531, 577, 584, 589, 804 Ейтінґон 597 ---- - Ейффель Ґ. 46 Ейхе Р. 378 Еко У. 783 Еліаде М. 41, 53,690 Еллан (Блакитний) В. 212 Енвер-паша 124,143,165,166 Енгельс Ф. 6,48,66,67,70,72,161,164, 165,222,232,270,359,372,388,518, 663 Енджел Н. 153 Ергард Л. 788 Ердман М. 334 Еренберґ А. 301 Еренбург І. 367,410,431,566,567,620, 687 Ерландер Т. 789 Ернест H.A. 425 EppЛ. 48 Ерріо Е. 410,411,429—432 Естергазі 43 Еттлі К. 590 € Євдокимов Ю.М. 188,337,341—342, 379,380,381,392, 561 Євсєєв Є. 669 Євтушенко Є. біб Євшан (Федюшко) М. 199 Єгоричев М.Г. 641 Єжов М 1. 18, 339,340, 342, 369,370— 372,377, 381, 385,392, 572, 598 Єльцин Б.М. 813,834,837—847 Єльченко Ю. 833 Ємельянов В. 668 Єнукідзе А.С. 353,354,366,377,378,383 Єпішев 0.0. 601,645 Єременко А.І. 472,477,483 Єрмілов 623 Ермолова М.М. 260 Єршов-Лур'є А.М. 342 Єфремов С .0 .197, 205,207,209,214, 215, 219, 221, 266, 333 Єфремов М.Г. 472,474 Ж Жаботинський В. (3). 211,489, 779— 781 Жао Шуші 628 Жаров 0. 335 Жданов А.А.369,378,428,458,459, 465, 554—564, 598 Жданов С. 669 Жданов Ю.А. 563 Желєв Ж. 578 Железняков А. 179 Желябов А.І. 46 Жемчужина (Молотова) П. С. 564, 571, 572 Жигарєв П.В. 428,454 ЖІД А. 410 Жоліо-Кюрі П. 410, 577 Жорес Ж. 69,141 Жоффр Ж. 84,139,140,141,142,147, 417 Жуков Г.К. 383,427,428,448,453— 468, 470—474, 477—484, 547, 549—555, 596 Жуков Дм. 668, 670 Жун Лу 286, 287 3 Запр шах 661 Загладін В.В. 817 Зазубрін В. 185,186 Зайков Л.Н. 834 Зайончковський А.М. 419,420 Закревська-Бенкендорф-Будберг М.І. 356 867 Закс-Гладнєв 258 Закс Б. Г. 619,653 Залигін С. 622 Замятін Є. 257,261,266,267,334 Запорожець 380 Зарубін В.М. 588 Зарубіна Є.Н. 588 Засулич В. 228,388 Засядько О.Ф. 625 Затонський В.П. 379,389 Затонський Д.В. 783 Захаров Г.Ф. 483, 549 Захаров Марк 819 Захаров М.В. 454 Захватаєв Н.Д.428 Земцов 677 Зеров Дм. 498 Зеров Микола 333,498 Зеров Михайло 498 Зеруаль Лл. 761 Зикіна Л. 845 Зимянін М.В. 821 Зинов'єв Г.Є. 7,11,13,14,160,229, 232, 238, 258, 263,268, 271,274, 293, 314, 344, 364, 367, 371,401 Золя Е. 48 Зоннеман 69 Зорґе Р. 66 Зорґе Ф. 66 Зощенко М. 560 Зубов 819 Зюганов Г. 670,835,845 І Ібернеґарай Ж. 410 Ібсен Г. 684 Іванов А. 668 Іванов В.І.378 Іванов Вс. 687 Іванов Вяч.І. 87, 236, 261, 358 Іванов Ю. 669 Іванов-Разумник Р.В. 261 Іванов-Скуратов А. 668,670 Іваненко Д.Д. 334 Івахів В. 507, 508, 509 Івашко В.А. 842 Івашулн 660 1гнатьев С.Д. 572,601 Itoeciac X. 68 1звольський А.П. 134 1крамов A. 378 Ьподор 117 Ьлюшин I .I . 509 1лын I.A. 261 1лычов Л.Ф. 560, 611,637 1овчук М.Т. 560 1оанн Кронштадтський 117 I o h o b П.П. 550 I o h o b (Бернштейн) 259 1патьев 263 каков I.C. 550 ксерсон Г. 423, 1то X. 412 И Йейтс У.Б. 39 Йоанн Павел I I 404 Йодль А. 463,478,479 Йоффе A.A. 229 Йоффе А.Ф. 531 к Кабаков 1.Д. 378,381 KaeepiH В. 622 Кавтарадзе А.Г. 426 Кавтарадзе С. 384 Каганович Л.М. 274,327, 376,377,378, 379, 387, 391, 393,466, 557, 569— 573, 595, 607, 610, 641 Кадар Я. 567, 611,614,650, 651 аль-Каддаф! М. 767 Казакова Р. 616 Кайтель В. 449,450,463,476,478 KaKypiH Н.6. 346 Калинець I. 674 Калжж M.I. 230, 271, 376, 377, 378, 383, 557 Каннаган 789 Калмикова О.М. 388 Кальдерон 79 Каменев Л.Б. 7,13,14,227,230,238, 252,258,259, 261, 262,263, 265, 271, 273, 274, 275,351,364, 367, 371 Каменев С.С. 344, 345,383 Каменева О.Д. 259 868 Камерон 32 Камков Б.Д. 8 Камо (Тер-Петросян) 350 Камю А. 234 Кан Шен 296,628,698 Кан Ювей 285,287,289 Канаріс 323,324,434,504 Кандиба I. 672,673 Каннінгем Ґрегем Р.Б.ЗЗ Канті. 73,541,803 Кантор Ґ. 65,72 Канторович Л.В. 651 Капіца П.Л. 531,598 Каплан Д. («Фанні») 256 Каплер О.Я. 575 Капустін 6.1. 651 Капутікян С. 831 -— - Кара Кемаль 98 Карамзін М.М. 16 Караванський П. 672 Кардель Е. 659 Кардін В. 646 Кареєв М.І. 261 Карлсон К.М. 392 Кармона 589 Кармен Р. 575 Кармен Н. 575 Карно Н.Е.С. 72 Карпов 381 Карпов В.В. 383,483 Карреро Бланко 589 Картер Дж. 793 Касем 765 Кассо 265 Кастро Ф. 608,708,723— 729 Кастро Р. 725 Каутський К. 163,184,232,236,240, 261, 270, 313, 517,807 Кафка Ф. 65 Кацнельсон З.Б. 392 Качинський С. 507 Квеців Д. 673 Квірінг Е. 389 Кедров М.С. 185,338 Кейзмент Р. 33,734 Кейнс Дж.М. 587 Кемаль Ататюрк 165,166,489,744,747, 756,831 Кеннан Дж. 526,527 Кеннеді Дж. 585,586,656,726,793 Керенський О.Ф. 7,8,9,13,157,189, 194, 546 Кестнер Е. 316 Кибальчич М. 46 Кизя Л.Є. 515 Кирил Володимирович, вел. князь 116, 156 Кириленко А.П. 646,813 Кириченко 0.1. 607 Кирпонос М.П. 468,469,472 Кідо, маркіз 412,413 Кім Ір Сен 529 Кінг М.Л. 785 Кірдорф 310 Кіров С.М. 273,344,346,354,366,367, 373—379, 383,384, 559,636 Кіссінджер Г. 638,656,659 Кістяківський Б.О. 84,194,202,238, 531 Кістяківський Г. Б. 531 Кітов А.І. 608 Кішкін М.М. 189 фон Клаузевіц К. 146 Клейнер І. 780 Клемансо Ж. 43,47,48,69,154,173 Клементіс В. 568 Кликов В. 845 Климів І. 507 Клімовскіх В.Є. 469 Клімов Е. 829 Клінтон У.Дж. (Білл) 791,796 Клодель П. 410 Клотц Г. 425 фон Клюк А. 142, Кляйн Ф. 72,804 фон Кляйст Г. 311,312 фон Кляйст, генерал 469,472 Кляйст-Шменцін Е. 434 Клячківський Дм («Савур») 507,508, 510 Кнорін В.Г. 431 Кнохенгауер 418 Кобулов Б. 471 Коген Л.А. 265 Кодреану 403 Коен С. 276,366 869 Кожев A. 537 Кожевніков В. 619,623 Кожинов В. 668, 670 Козеллек Р. 543 Коковцов В.Н. 138 Кокошка 0. 65 Кокошкін Ф.Ф. 178 Колбін Г.В. 830 Коллонтай О.М. 13 Коль Г. 788 Кольман Е. 334 Кольцов 576 Колчак О.В. 190 Кольвіц Карл 316 Кольвіц Кете 316 Кондратович А. 619 Кондратьев М.Д. 331,336 Конєв І.С. 483 Коновалець Є. 208, 210, 217,298,501, 504 Коное Ф. 412,413,416 Конрад Дж. 33 Конрад фон Гетцендорф Ф. 71,124 Константин, король Греції 166 Констанлнов Ф.В. 560 Контрерас М. 733 Копнін П.В. 560 Корабльов, чекіст 368 Кордт Т. 434 Кордуба М. 201 Корейко В. 675 Корк А. 382 Корнійчук 0. 571 Корнілов Л.Г. 158 Корнуелл Дж. 404,405 Коробков A.A. 455,469 Короленко В.Г. 263, 355,356 Корольов С.П. 564 Коротич В. 674,819 Косач-Борисова І. 498 Косач-Кривинюк 0. 498 Косигін М.О. 557, 559, 638, 649—652, 812 Косіор В.В. 391 Косіор Ст. В. 328, 376, 381, 391 Костенко Л. 674,675 Костов Т. 567 Кот 515 Кохан В. 503 Кохлін 398 Коц А. 307 Коцюбинська 0. 390 Коцюбинський М. 182 Коцюбинський Ю. 182,389—391 Кочетов Вс. 619 Кочібей Ґемюрджійський 91 Коші 0. 72 Кравчук Л.М. 833,841,842,843 Кравчук Р. 508 Красівський 3. 673 Красін Л.Б. 238, 263 Краснов П. 13 Крачковський І.Ю. 756 Крестинський М.М. 230, 253, 269 Кржижановський Г.М. 233, 275,329 Кривошеїн A.B. 189 Криленко М.В. 187,365 Кримський А. 333,498 Кричевський В. 498 Кричевський Ф. 498 Кріспін А. 314 Кромвел 0. 38 Круглов С.Н. 558,601 Кружков B.C. 560 Крупін В. 669 Круппи 317 Крупська Н.К. 242, 261, 274, 275, 378, 379, 392, 588 Крюков В.В. 553, 554 Крючков В.О. 651,813,836,844,845 Крючков П.П. 355,362 Кубійович В. 498, 503, 510 Кузнецов В.В. 558 Кузнецов В.І. 428 Кузнецов М.Г. 460,461,466, 550 Кузнецов 0.0. 558, 558, 559, 563 Кузнецов Ф.І. 428 Кузьмінов 1.1. 651 Куйбишев В.В. 329,376,377,378,382, 383 Куйбишев М.В. 377, 382,424 Кук В. 673 Кук І. 779 Кулаков Ф.Д. 811 Кулик Г.І. 428,468, 549 Куліш М. 333, 391 870 Кулондр P. 404 Кулябко 382 Кун Б. 431 Кун Сянсі 627 Кун Цзи (Конфуцій) 284, 627,635, 684, 689,690 Кунаев Д.А. 818,830 Куняев Ст 669 Купчинський Р. 658 Курасов В.В. 428 Курнаков М.С. 263 Курочкін П.А. 428 Курський Д.І. 265 Кускова Є.Д. 194, 262, 263------ Кустодієв Б.М. 259 Кутб С. 759 Куусінен О.В. 431, 624—625, 649 Кучабський В. 503 Кшесінська М. 115 Кязим Карабекір 167 Кятіб Челебі 91 Л Лаваль П. 44,411 Лаврентьєв-Картвелішвілі Л.І. 378 де Лаґард П. 70 бін Ладен У. 752 Лазар Б. 48 Лазарев П.П. 263,331 Лакшин В.Я. 619,623,653 Ламанський В.1 .16 Ламанський Є .І .17 Ламанський П.1.17 Ламздорф В.Н. 128 Ландау Л.Д. 334 Ланжевен П. 410 Лао Цзи 635,690 де Лаплас П.С. 72 Лаптев I. 819 Лассаль Ф. 222, 232 де Латтр де Тассіньї Ж. 411 Лафарґ П. 48, 67 Лаціс М.Я. 183,184,185 Лашевич М.М. 8 Лебедев B.C. 615,622 Лебедев П.П. 45 Лебедь М. 507—509, 512, 513 Лебідь Д.З. 389 Левицький А.П. 262 Левицький К. 498 Левіне Є. 405 Левінсон A. 257 Легі У.Д. 495, 525, 527 Ледебур Ґ. 163 фон Лееб 418 Леклерк де Отклок Ф.М. 411 Ленін В.І. 6,7,10,11,13,14, ЗО, 66,68, 158,160—162,165,166,167,177, 180,183,184,185,188, 222 —228, 232, 233, 236,237, 238, 240—244, 251—256, 256—260, 265, 266—274, 277, 278,315,351,355, 356,364, 372, 379,382,426,427,600, 623,630, 711, 827,828 Ленцнер 380 Леонгард К. 348 Леонтович В.В. 396, 671 Леонтьев В. 334 Леонтьев С.М. 189 Леопольд, король Бельгії 32 Леплевський І. М. 333, 382,390 Лєрмонтов М.Ю. 135 де Лессепс Ф. 45,46 Лессінґ Ґ. Е. 78, 82, 542 Лещинський (Ленський) Ю. 9 Лисенко М.В. 201 Лисенко Т.Д. 563, 575, 576, 577, 602, 636 Лисяк-Рудницький І. 500, 502, 512, 675 Литвин М.Й. 381,392 Литвинчук І. 509 Лі Лісань 295 Лі Ляньнянь 698 Лі Фушунь 698 Лі Хунчжан 286, 696 Лі Шаоцю 295 Лібер М.І. 257 Лібкнехт К. 159,163 Лівицький А. 214, 219 Лівінґстон С. 32 Лівшиц Я.А. 342 Лігачов Є.К. 813,816—819,821,822, 834,835,837, 838 Ліддел-Гарт Б.Г. 146,416,424,496 Лізюков А.І. 475 871 Лімонов E. 669 Ліме 72 Лінь Боцюй 628 Лінь Бяо 628, 695, 700, 706 Ліотар Ж.Ф. 783 Ліскофф А. 460 Літвінов М.М. 263,494 Ліхачов, слідчий 550 Ліхачов Д.С. 749 Ллойд 403 Ллойд Джордж Д. 27, 120, 121,131, 154,166, 173,174, 298 Ло Жуйцін 629, 701 Логвинов 390 Лозинський М. 257 Лозовський С.А. 428,473, 571, 588 Локерман А. 181 Локкарт Б. 356 Ломінадзе В.В. 344 Ломов (Оппоков) Г.1.13 Лонґ Г. 398 Лонґе Ш. 48,261 Лопагін Г. 355 Лордкіпанідзе Д. 341 Лорка Ґ. 721 Лосев О.Ф. 331 Лу Дін'і 698, 699,700 Лу Сінь 281 Луговськой В. 335 Луґонес Л. 721 Лукач Д. 83,614 Лукін М.Ф. 428 Лук'яненко Л.'672,673 Лук'янов А.І. 813,818,834 Луначарський A.B. 193, 238, 240, 241, 256—266, 335, 355, 359, 360, 370— 371, 387 Лучинський A.A. 470 Лю Шаоці 628, 631,697—702, 706 Любченко П.П. 212,390,391 Любченко А. 498 Люґер К. 70, 71 Людендорф Е. 159 Люксембург1Р. 66,160,164 Лютер М. 73,440 Ляпідевський A.B. 352 М Маделунг 194 Мадзіні Дж. 85,86, 781 Мажіно А. 409 Мазаччо Т. 248 Мазепа Ісак 207, 214 Мазуров К.Т. 654 Майборода Г. 675 Майборода П. 675 Майзель (Кедрова) 185 Майрановський 596 Маївський («Косар») Дм. 507, 508 Макаренко А. 209 Макаренко A.C. 362,363 Макартур Д. 527, 528 Макашов А. 845 Макдональд Р. 126,194,401,402,433 Маккарл Дж. 589 фон Маккензен А. 143 Макс, принц Баденський 159 Максимов-Диковський В.А. 376 Маланчук В.Ю. 677 Малапарте К. 395,406 Малатеста Е. 303 Малетер П. 610 Маленков Г.М. 341,369,461,466,481, 550, 555, 557, 558, 560, 562, 563, 571, 572, 594—602, 607, 610, 643 Малиновський Р.Я. 478,483, 551,645 Малишев В.О. 558 Малишко А. 570,675 Малінін М.С. 478 Малінкович В.Д. 672 Малявін В.В. 689,691 Мальро А. 151,367, 536, 537 Мамарчев 388 Мандельштам 0. 277,334,366 Манн Г. 72,316 Манн Т. 72, 73, 77,312, 540—543 фон Маннергейм К. 206 Маннгайм К. 70, 75, 246, 397,536, 584, 600, 774 Маннесмани 32 Манільський Д.З. 261, 378,429,431, 432 фон Манштайн Е. 441,442,452,453, 455,478 872 Мао Цзедун 279,294—298, 573,577, 626—636,686,687,693— 708,711 Мао Юаньсінь 702 Марінетті Ф.Т. 306 Маркес Ґ.Ґ. 734 Марков Г. 619 Маркс Е. 449 Маркс К. 6,18,48,66,74,222, 232,240, 243,270,325,359,537,538,584, 614,663, 687, 727, 781, 795,800— 810 Марр В. 70 Марр М.Я. 257,263,575 Мартинов (Пікер) А.С. 228 Мартов Ю.О. 228,257 Мартос Б. 214 Маршак С. 618,623 Маршалл Дж.К. 495,527,528 Масарик Т.Г. 193 Масленніков І .І . 478,483 Маслюков Ю.Д. 834 Матвеев партпрацівник 381 Матвеев М., чекіст 393 Матла 3. 508 Мах Е. 87,244 Махмуд I I 93 Машеров П.М. 654 Маяковський В.В. 236,242,243, 244, 250, 258, 259, 335, 336,361 Мґеладзе А. 572 Мдівані Б. 274,384 Мевлан-заде Ріфат 97 Медакович М. 103 Медведев В.А. 834 Медведев Р. 378,835 Медвідь П. 340,380 Медічі Ґ. 733 Медунов С.Ф. 662,812 Меерхольд В. Е. 258, 259,334,335 Межлаук В.І. 377 Мейджор Дж. 789 Мелкумов 677 Меллон Е. 398 Мельгунов С.П. 184,185,189,361 Мельник А. 208, 210,501,503— 506, 511 Мельтюхов М. 394,451,454 Мендельсони — 313 Менґер К. 76 Мендель Г. 576 Менжинський В.Р. 333,337,338,341, 345,347 Мерецков К.А. 428,458,462 Мержанов 354 Меркулов В.М. 340,555,558, 559 Мессерер А. 575 Метнер М.К. 260 Мехліс Л.З. 380,428,461,468,483,558 Мешко 0. 672 Мещеряков М.Л. 225, 258 Мжаванадзе В.П. 677 Микитенко I. 333 Микола I 77 Микола I I 111,115,117,118,124,125, 126,127,128,134,138,143,144, 155,156,189, 255, 517, 594 Микола Миколаевич, вел князьііб, 117,129,130,132,133,135,142, 143,457 Микола Миколаевич Старший, вел князь 116,117 Михайличенко Г. 212 Михайло Олександрович, вел. князь 156,180,189 Михайлов М.О. 558 фон Мізес Л. 76,535 Мікоян А.І. 376—379,466, 550,557, 572,573,595,600,607,705 Міліца 116 Міллер C. 171,312 Мілюков П.М. 130,153,157 Мілютін В.П. 14, 230 Мільєран А. 173 Мільх 450 Мінковський Г. 804 Мінюк 554 Мінц 392, 567 Мірзоян Л .І. 378 Міл'н М.Б. 560 Міхельс Р. 239 Міхновський М. 199,204,214 Міхоелс С. 564, 570, 571, 597 Мішле Ж. 670 Міщенко 515 Міяке 415 Млінарж Зд. 817 873 Могаммад (Мухаммед, Магомет) 739, 745, 746, 749 Могаммед I I 95 Могилянський М.М.202, 209 Модель 223,468 Можаев Б. 819 Моісеєв Н.Н. 239 Молле ҐІ 590 Молотов В.М. 271, 326, 327, 347, 376, 378, 383,454,466,481, 551, 557, 559, 562, 564, 571—574, 595, 598, 607, 610, 643 фон Мольтке молодший, Г. 123,131, 139,140 фон Мольтке старший, Г. К.Б. 113,139 Моммзен Г. 437 Монд А. 402 Монне Ж. 592, 593 Моно Г. 48 Монтесіно В.Л. 730 Моргун Ф. 812 Мордалевич Ю. 210 Моркотун С. 213 Мороз В. 675, 676 Морозов Г. 575 Моррас Ш. 48 Морріс У. 84 Моцарт В.Т.А. 244, 312 Мудрий В. 512 Муклевич Р. 419 Муравйов М.А. 182,183, 205 Муранов М.К. 14, 230 Мураховський 822 Муссоліні А. 300 Муссоліні Б. 85,111,193, 298 - 301, 395, 396,403,405,406,432,433, 443, 501, 589, 781 Мустафа Решід-паша 93 Мушкетик Ю. 832 Мюллер А. 86 Мюллер Г. 311 Мюрдаль Ґ. 591 Мякопн В.А. 189 Н Нап’б 763 Надь I. 596, 599—601, 610 Назим 97 Назим Кемаль 89 Найт Ф. 399 Наполеон 77, 324 Насімі 747, 748 Нассер Г.А. 608, 708, 709, 712,763—766 Натта 817 Науменко В.П. 202, 207 Не Він 710 Не Жунчжень (Лю Бочен) 297, 706 Не Юаньцзи 700 Небе 323 Невельской 414 Невський В.І. 242, 261, 338 Недєлін М.І. 608,638 Неджет Е. 166 Неер А. 53, 54, 61 Нежданова A.B. 554 Некрасов В.П. 622,675 Некрасов М .0.152 Некрич А.М. 457,655 Нельсон Л. 313, 314, 797 Ненні П. 300, 316 Неру Дж. 608,609, 708, 710—712,715, 718 Неру М. 718 Неруда Я. 71 Нетаньягу Б. 779 Нетер Е. 65,804 Нехода I. 570 Нирко 515 Нізамі 91, 747 Нікітін C. 616 Нікілн O.B. 550 Ніковський А. 198, 207, 215, 217 Ніколаєв Л. 373,376 Ніколаєва К.І. 378 Ніконов 0. 668 Ніконов В.П. 818,822,834 Ніксон Р. 656, 659, 733 Ніцше Ф. 73,85,86,140, 241, 244, 302, 360,440, 784 Но Г. 70 Новгородцев П.1.189 Новіков 0.0. 549, 550 Ногін В.П. 14, 230 фон Нойрат 442 Нольте Е. 437 874 Нордман 677 Носке Г. 314 Носов І.П. 378 Нуждін 615 Нурі ес-Саїд 765 Нусс Б. 439 О Обручов 125,127 Овечкін В. 548, 621, 622 Овчаренко Ф. 668 Огієнко I. (митрополит Ілларіон) 213 Огольцов 559, 571, 597 Одріа М. 723 Одуха А.З. 515 Ое К. 413, 681 О'Коннелл Дж. 38, 39 Окуджава 384 Окуджава Б. 616,617,819 Олдінгтон Р. 575 Олександр, король Югославії 406 Олександр I I 19,46,115,125, 622 Олександр I I I 115,116, 120,125, 126 Олександра Федорівна (Алікс) 115, 116 Олексенко С.А. 515 Олексій Миколайович, наслідник престолу 156 Олексій Олександрович, вел. князь 125,128 Олійник Б. 832,840 Олленгауер Е. 788 Ольденбург С.Ф. 202, 257, 262, 263, 265 Ольжич (Кандиба) 0. 306, 505 Ольський Я.К. 333, 339,340 Омелянович-Павленко М. 217, 218 Онацький Є. 298, 501 Оппенгеймер 588 Орахелашвілі М.Д. 378,379, Орджонікідзе Г.К. 166, 273, 274, 345, 354, 366, 374—379, 381, 572 Орлов Ю. 615, 657, 677 Орлова Л. 554 Ортенберг Д. 381 Оруелл Дж. 266, 518 Осинський Н. (В.В.Оболенський) 251, 252 Осіпов В. 613,614, 668 Оскілко В. 210, 217 Оствальд В.Ф. 87 Остер Г. 434 Островський М. 687 Остроумова А.П. 375 Осьмак К. 512 Осьмачка Т. 498 Отмарштайн Ю. 218, 219 Охаб Е. 610 Охрімович В. 508 п Павеліч А. 174,406,492 Павлик М. 198 Павличко Дм. 832 Павличко С. 85 Павлов Д.Г. 424,455,469, 549 Павлов, комсомольський працівник 623 Павлов В. 833,836,845 Павлуновський І.П. 340, 381 Палієвський П. 668 Паліїв Дм. 502, 503 Паліцин Ф.Ф. 135,136 Паніна С.В. 178,179,180 Панфьоров Ф. 335 Панч П. 570 Панченко О.М. 440 фон Папен Ф. 318,319,320,432 Параджанов С. 674,675 Парвус (Гельфанд) А.Л. 167 Парето В. 85,86, 239 Парнелл Ч. 38,39 Пас Естенсоро В. 730 Пастернак Б. 249, 277, 366, 367, 576, 623 Патолічев М.С. 558 Пауерс 608 Паукер А.568, 588 Паунд Д. 495 Паулюс 419 Пашіч Н. 105 Пашуканіс Є.Б. 365 Пеґі Ш. 48 Пейрутон 410 Пельше А.Я. 654 875 Пенлеве П. 410 Первомайський Л. 569 Первухін М.Г. 558,607 Перегійняк І. 507 Перовська С. 46 Перон Е. (Дуарте) 732 Перон М. Е. (Ісабель Маргінес) 732 Перон Х.Д. 731—732 Перрен Ш. 410 Перхорович Ф.І. 428 Петен Ф. 147,409,410,417 Петерс Я.Х. 356 Петлюра С.В. 198, 200, 204, 207 - 219, 512 Петро Миколайович, вел. князь 116 Петрів Вс. 216, 512 Петров І.Є. 428,476,483,483, 549 Петров-Водкін К.С. 261 Петровський Г.І. 378, 379, 389, 391 Петровський М.Н. 569 Петрункевич 1.1.180, 265 Петрушевич Є. 209 Пєрацький Б. 508 Пєстковський 9 Пєшехонов A.B. 189, 265 Пешков 3. 339 Пешкова К.П. 256, 355 Пин Дехуай 628, 631, 701, 705,706 Пин Чжень 628,697—700 Пібун Сонґрам 490 Підгорний М.В. 637,644, 677 Пій XII (Пачеллі E.) 404—406,408, 589 Пікассо П. 244 Пілсудський Ю. 193, 298,306,315, 610 Піночет А. 731 Планк М. 72 Платонов С.Ф. 331 Плеханов Г.В. 228, 232, 240,388 Плющ Л. 672 Победоносцев К.П. 115,126 Поґожельска 3. 306 Погребинський М.С. 362 Подвойський М.І. 8,11,315, 338 Покровський М.М. 260, 261, 262, 265, 332, 576 Покровський 0. 482 Полевой Б. 618 Полевой Н.А.16 Полікарпов Д.А. 611 Полікарпов H.H. 331 Полозков І.К . 835,836 Померанц Г. 612, 653 Померанцев Н. 621 Пономарьов Б.М. 625,818 Попель М.К. 469 Попов Г.М. 558 Попов Г.Х. 821 Попова Л.С. 258 Пораделов 11, 21 Портал Ч.Ф. 495 Порш М. 200, 209, 213 Поскрьобишев О.М. 330 Поспелов П.М. 560, 607, 617 Постишев П.П. 376, 378, 381, 392 Поттгоф Г. 171, 312 Потресов О.М. 257 Правдухін В. 186 Пратс К. 733 Прево М. 411 Преображенський Є.О. 230,325,428 Примаков В. 182, 292, 314, 382, 390, 391 Примаков Є.М. 836 Принцип Г. 123 Приставкін А. 819 Прімо де Рівера М. 307 Прімо де Рівера Х.А. 307 Прокоп М. 510 Прокопович В. 215, 219 Прокопович С.Н. 262, 263 Прокоф'ев Г.Є. 337 Прокофьев 0. 620 Прокоф'єв С. 576 Протопопов А.Д. 155,156 Проханов 0. 670,845 Птуха 378 Пу І 289, 296,415 Пуанкаре А. 72,84,87 Пуанкаре Р. 128,173,410 Пуассон С.Д. 72 Пуго Б.К. 836 Пуркаєв М.А. 428 Путна В. 292, 382,390 Пухов Н.П. 428 Пушкін О.С. 16,19, 22 Пфеффер 320 876 П'ятаков Г. Л. 160,161,182,188,233, 371, 377,381, 389,390 Р Рабле Ф. 783 Равлюк Б. 673 Радек К.Б. 230,261,314,371,428,588 Радивиловський А. 221 Радко-Дмитркв 143 Разумов 378 Разумовський Г. П. 818 РайкЛ. 567 Райх 3. 334 Раковський С. 388 Раковський X. 230, 232,387,388—390 Ракошт М. 392,567,570,599 Рапава А.Н. 559,572 Раскольников Ф.Ф. 335 Распупн В. 670,835 Распулн Г. 117,155,156 Рассел Б. 523, 534 Ратенау В. 309 Рафаель 247 Рах'я Е. 10 Раилдов Ш. 621,678 Ребет Л. 613 Рева? Й. 392, 568 Реденс С.Ф. 188,340 Редер 368 Реджер А.Ф. 129,133,136 Реза-шах Пехлев! 489 Рейган Р. 789 Рейнак Ж. 45 Рейно П. 411 Рейснер Л.М. 260 Рейснер М.А. 260,261 Рейш П. 317,323 Рем Е. 317,320,321 Ремарк Е.М. 302 Ремизов А.М. 194 Pern Г. 247 Ренненкампф 143 Рентген 72 Ренувен П. 168 Ретн 1.Ю. 354 PeniH O.K. 550 Ржевська £. 622 Рибаков А. 819 Рибалко П.С. 554 Рибальченко Ф.Т. 549 Ридз-Сміґли Е. 524 Рижков М.1.813,818,822,834 Риндін К.В. 378 Риков Є.П. 468 Риков 0.1.14,230,258,263,271,275, 329, 334, 372, 636 Рильський М. 498,569,571 Ричагов П.Б. 428 фон Ріббентроп Й. 324,448 Рід, Джон 11 Рікер П. 536 Ріман Б. 72 Річицький А. 387 Родзянко М.В. 153 Родіонов М.І. 558,563 Родс С. 32,45 Родченко О.М. 259 Рождественський Р. 616,617 Рожков С.С. 455 Розанов В.В. 236 Розенберґ А. 504 Розенберґи 588, 589 Рокоссовський К.К. 478,480,481,483, 567,608 Рокфеллерри 72 Роллан Р. 48,261,309,365 Роллан Ф. 34 Романов Г. В. 660,816,818 Ромм М.І. 603,615 Ротшільди 42,45, 72 Роулс Дж. 535, 536,789 Рубцов М. 669 Руденко М. 672,677 Руденко Р. 677 Рудзутак Я.Е. 230,376,378 Рузвельт Е. 494 Рузвельт Ф.Д. 111,298,398—401,434, 462,488,492—495,521, 524,525, 528, 535, 589, 590 Румі Дж. Ад-дін 747 Румянцев І.П. 378 Румянцев О.М. 625 фон Рундштедт Ґ. 319,419,450,452, 468 Рур Р. 421 877 Русланова Л. 554 Русов М. 199 Рухадзе Н.М. 559, 572 Рухимович М.Л. 381 Рушді С. 783 Рюмін 572, 577, 598 Рютін М.М. 343,344 Рябишев Д.І. 469 Рябова (Раковська) €. 388 Рябокляч Б. 674 Рязанов (Гольдендах) 261 Рясний 601 с Саблін Ю. 181 Сабуров 558,607 Савінков Б.В. 192,193,194, 219, 501 фон СавіньТ Ф.К. 76 Савченко 601 Сагдєєв Р.З. 836 Саддам Гусейн 772 Садирін П.Є. 262, 264 Са'ді 747 Саенко 185 Сазонов С.Д. 134 Сайондзі К. 412 Салаші 403 Самойлов Д. 616 Саліковський 0.198, 215 Сальський В. 217 Самсонов 143 Санов (Смульсон) Л. 571 Сарасвал С.Д. 715 Сарм'енто Д. 722, 727 Сартр Ж.-П. 539, 541, 726 Сарфал М. 305 Сатюков П.Ф. 637 ібн Сауд 752 Сахаров А.Д. 531, 598, 602, 615, 636, 657—659, 821,838,839, Сахаров В.В. 127,129 Сац 1.0. 619 Свердлов Я.М. 8,13,14,180,183, 230, 238,335, 338 Сверстюк Є. 674 Светлов М. 335 Свечин А.А. 345,419—420,422,424 Світличний 1. 674 Сеґура П. 407,408 фон Сеект Г. 311,314,318 Сезанн П. 140, 244, 250 Сейфулліна Л. 687 Семашко М.О. 263 Семичастний В. 637, 644, 652 Семьонов (Тауберг) С.М. 588 Семусенко 210 Сен-Венсен 87 Сенченко I. 570 Серафимович А. 335, 361, 687 Сервантес М. 783 Серебряков Л.П. 231 Серебрянський 597 Серпа Пінту 32 Серпілін Л. 675 Серрано Суньер Р. 307 Сесіл Р. 38 Семашко В. 509 Семашко Е. 509 Серов 1.0. 552, 601 Серова В. 575 Синявський А. 653 Сиркін Н. 781 Сирцов С.І. 344 Ситенко 0. 675 ас-Сібаї М. 759 Сіверс Р.Ф. 181 Сілвермен Г. 783 Сіллард Л. 531 фон Сіменс В. 45 Сіміч 450 Сімонов К. 547, 548, 575, 617, 621, 748 ібн Сіна 91 Скварчинський С. 307 Скворцов-Степанов І .І . 258, 261 Скиталець (Петров) С.Г. 374 Сковорода Г. 221 Скоропадський П. 202, 205, 206, 213, 388, 504 Скороход А. 617 Скрипник М. 182, 333, 334, 389,833 Скурлатов В. 667,669 Славек В. 307 Сланський Р. 568 Слуцький М. 575 Слюньков 834 878 Смирнов B.A. 620 Смирнов I.M. 231 Смирнов І. (Жига) 329 Смілґа I.Т. 181, 231 Сміт A. 803 Сміт E. 726 Смолич Ю. 498,499 Снєсарєв A.C. 345 Соколов Б. 424,471 Соколов М.Д. 619 Соколов, слідчий 554 Сокольников Г.Я. 13, 14, 231, 253, 371 Солженіцин 0.1.186, 549, 622—624, 654, 655, 669, 671, 671 Соловйов В. 236 Солодуб П. 389 Соломенцев М.С. 818,822 Сомоса А. 723 Сорель Ж. 48,396 Сорокін П.А. 261, 584 Сосюра В. 569, 571 Стависький С.А. 410 Сталін В.Й. 550, 575 Сталін Й.В. 8,13,14,111,160, 211, 231, 238, 254, 268—275, 293, 294, 321, 324—331, 334—340, 344 —354, 361—365, 369—373, 377—381, 383—387, 390—393,404,415, 425—429,432,435,436,448,450, 453,454,457—462,465—468, 472—483, 488,494,495—497, 516—525, 528—530, 546—565, 568—578, 588, 594, 597, 599, 600, 604, 606, 609, 613, 617, 620, 626, 631, 636, 640, 653, 664, 712, 818 Станіславський К.С. 263, 276 Старицька-Черняхівська Л. 498 Старицький М. 201 Старк Л.М. 10 Стародубцев В. 845 Старух Я. 507 Стасова Є.Д. 231 Стебун І. 570, 571 Стельмах М. 675 Стенлі Г. 32 Степаняк М. 508, 510 Степун Ф. 193, 265 Стерлігов Б.В. 550 Стерлігов 0. 670 Стерн Л. 783 Стефаник В. 498 Стефаник С. 498 Стефаник Ю. 498 Стецько Я. 505, 506, 511, 512, :614 Стєклов В.А. 262, 263 Стіннес Г. 310 Столипін П.А. 134, 135,138 Страда В. 241 Стресснер А. 733 Строката-Караванська Н. 672 Строкач Т.А. 498, 513 Струве П.Б. 153, 227, 388 Стрюк 210 Студинський 498 Стус В. 674,833 Стучка П.І. 231 Субхі М. 166 Суворов В. (Різун) 445,446 Суґіяма 288 Сугіяма Ґен 413 Судоплатов П.Д. 329, 373,383,471, 565, 596 Суінберн Е. 42 Сукарно А. 492, 710 Сулимов Д.Г. 378 Сун Цзивень 627 Сун Цінлін 280,627 Сунь Ятсен 278—281, 289—293, 627 Сунь Чуаньфан 293 Сурков 0. 617, 620, 621 Суслов М.А. 558, 560, 561, 563, 568, 571, 597, 599, 607, 623, 637, 646, 647 , 649, 652, 659, 677, 812, 813, 814,832 Суханов (Гіммер) Н. 162, 355 Сухомлінов В .0 .129, 133,134, 135, 137 Сюарес А. (І.Ф.) 48 Сюй Цзішень 295 Сян Ін 297 Сьодзабуро К. 680,682, 683 Т Таганцев В.Н. 263,264 Таганцев Н.С. 263,264 Таґор Р. 715 879 Тай Чженьлінь 698 Талаат-паша 97,165,207 ібн Тамійя 752 Tao Чжу 701, 702 Таракі 661 Тарасевич Л.А. 262 Тардьє A. 409,410 Тарле Є.В. 331 Татлін В.Є. 259 Таунсенд 398 Тауссіґ М. 734, 735 Твардовський О.Т. 615,617,618—621, 653, 654 Теллер Е. 531 Теліга 0. 506 Тельман Е. 315,316,429 Тендряков В. 622 Тенніс Ф. 70, 76 Терентьєв 554 Тетчер М. 789, 790 Тєлєгін К.Ф. 554 Тимашук Л. 563, 598 Тимофєєв-Ресовський 334, 576, 598 Тимошенко С.К. 425,427,428,453,454, 457—461,465,466,468,478 Тимошенко С.П. 388 Тихий 0. 672 Тихон, патріарх 262,267 Тихонов А.Н. 257, 355 Тихонов H.A. 818 Тичина П. 498 Тізяков 0. 845 Тіммерман X. 734 фон Тірпіц А. 120,122,123 Тісо Й. 492,504 Тісса 1 .124 Тіссен 310,317,323 Тіто Й. 566, 567, 570,577,708,709 Тодзіо Г. 412,490,491 Тойнбі А. 16,18 Толбухін Ф.І. 428,483 Толлер Е. 315, 316 Толпиго К. 675 Толстой Л.М. 26, 263, 356,360 Толстая О.Л. 263 Тольятті П. 431 Томашівський C. 198 Томський М.П. 231, 271, Тонкое В.Н 262 Торез М. 431. Торндайк 604 Тосканіні А. 298 Трапезніков С.П. 645 фон Тресков 452 Трифонов Е. 182 Тріандафіллов В.К. 422,423,424 Тріліссер М.А. 339 Троєпольський Г. 622 Троїцький 347 Троцький Л.Д. 7,8,10,11,13,66,69,158, 160, 167,183,188, 213, 222—228, 231, 241, 253, 258, 259, 261, 267, 268, 271, 274, 277,293, 294, 337, 343, 344, 364, 367, 376, 381, 382, 387, 389, 390,404,424,426,429, 465, 517, 588, 621, 726, 727 Трумен Г. 495, 525, 587, 590, 762 Трухільйо Л. 723 Трушин 181 Туган-Барановський М. 254, 388,808 Тунчжі 285 Тупіков В.І. 472 Туркель I.Л. 550 Тухачевський М.H. 183, 314,324, 344— 348, 381—384, 390,419,421—427, 598 Тюленєв І.В . 428,470 Тютчев Ф.І. 16,19, 20, 21, 22, 25, 26, 670, 671 Тютюнник Ю. 210,211, 215, 217, 218, 219 У У Ну 710 У Пейфу 291,294 УХань 699 Уборевич (Уборявічюс) Є.П. 382,419, 427 Угланов Н.А. 380 Уеллс Г. 243,365 Українка Леся 198,498 Ульріх В.В. 368,370,598 Ульянов 0.1. 224,265 Ульянов М. 836 Ульянова М.1. 378 880 Ульянова-Єлізарова А.І. 256 Уншліхт Й.С. 264, 266,339,340,346 Урицький М.С. 13,183 Успенський 0.1. 598 Устінов Д.Ф. 559, 646, 647,652, 654, 660,812,814 Угьосов Л. 554 Ф Фадеев 0. 335,568,687 Фадєєви — 134 Фалалєєв Ф.Я. 550 Фальк P.P. 576 Фалькенгайн Е. 452 Фаріначчі 305 Фаркаш М. 392,567 Фаркаш де Кішбарнак Ф. 614 Федерцоні 305 Федін К. 619,687 Федоренко Н.П. 651 Федоренко М.Т. 573 Федоренко Я.М. 428 Федоров М. 236 Федоров 515 Федорчук В.В. 677 Федосеев П.Н. 560, 561 Федотов Г. 624 Федько І.Ф. 383 ді Феліче Р. 299 Фельдбін (Орлов, Нікольський) 337, 380, 392 Ферід-паша 165,166 Фермі Е. 531 Ферсман О.Є. 263 Фин Юйсян 291, 292, 294, 297, 390 Фігнер В. 235, 2*63, 264 Філонов П.М. 576 Філофей 20 Фірін С.Г. 363 Фіхте Й.Ґ. 803 Фішер Дж. 121,131 Флаксерман Ю.М. 329 Фланден П. 395 Флейшман Л. 366 Флоренський П.А. 236, 249,331 Флорін В. 429 Фоербах Л. 803 Фойхтванґер Л. 65 Фомін Ф.Т. 341,380 Фоміних А.Я. 469 Форд Дж. 641,657,793 Фош Ф. 141,147,417 Франк С.Л. 83, 265 Франко 1 .198,498, 513 Франко П. 498 Франко Т. 498 Франко і Баамонде Ф. 307,406—409, 589—590, 594 Франс А. 48, 365 Франц-Йозеф, імператор Австро- Угорщини 99,123 Франц-Фердинанд, ерцгерцог 71,109, 123 Франше д'Еспре Л. 417 Фреґе Ґ. 532, 533 Френель 0. 72 Френкель H.A. 364 Фрідмен M. 399, 535 Фріновський М.П. 341 фон Фріч 323, 324 Фріче В.М. 261 Фройд 3. 65 Фролов І.Т. 560 Фромм Е. 299,437,439, 544, 545, 581 Фрунзе М.В. 188, 275, 345, 382,422 Фуко М. 518, 734, 735 Фукуяма Ф. 784, 795 Фуллер Дж.Ф.С. 416,423,424 Фур'є Ж.Б.Ж. 72 Фур'є Ф.Б.Ш. 17 Фурманов Д. 687 Фухіморі А. 730 X Хадженеслс 166 Хазбулатов Р. 840 ібн Халдун 91 Халепський А.І. 383 Харламов 637 Хатаєвич М.М. 328,329,378,381,392 Хвиля A.A. 387 Хвильовий М. 186,333,391,499,833 Хе Лун 701 Хе Цзичжень 297 881 Хейфец М. 588 Хитров 653 Хлебников В. 249 Хмельницький Р.Я. 550, 573 Ходасевич В.Ф. 355, 575 Хозін М.С. 428 Хондзьо С. 415 Хоткевич Г. 212 Хрульов A.B. 550 Хрущов Л.М. 595 Хрущов М.С. 13, 341, 369, 373, 378, 379, 393, 465, 478,479, 514, 531, 556, 557, 568—570, 594—610, 613, 615, 617, 619, 622, 623, 631, 636, 637, 641, 644, 653, 662, 664, 665, 787 Хрущов С.М. 603 Хрущова (Аджубей) Р. 603 Хрущова Ю.Л. 595 Хуа Ґофен 702, 707 Хуан Кечен 631 Худяков С.О. (Ханферянц) 549, 550 Ц Цайцлер К. 478,479 Цао Кунь 291 Цвайґ А. 65, 316 Цвайґ С. 65, 365 Цветаев В.Д. 428 Цвігун 661 Целіковська Л. 575 Церетелі I.Г. 178 Цзисі 285 - 289 Цзян Шецзи 627 Цзян Цін 698, 699, 702, 704, 705, 708, 709 Цінєв 661 Цінь Шіхуанді 629, 630, 707 Цуканов Г.Е. 645 Ч Чавчавадзе І. 352 Чазов Е.І. 637, 640 Чайковський Н.В. 189 Чаковський 0. 619, 620 Чан Кайші (Цзян Чжунчен) 279, 291, 292—294, 296, 297,415,416, 529, 626, 627 Чандра Бос C.. 491, 710 Чано (Чіано) Ґ. 306 Чаплін Ч. 444 Чарквіані К. 572 Чаушеску Н. 640,843 Чаянов О .В.336 Че (Ґевара) Е. 726—730, 736 Чебриков В. М. 677,813,818,819 Чейні Р. 844 Чемберлен Дж. 38 Чемберлен Н. 111,402,435 Чемберлен 0. 403 Чень Бода 700 Чень Ґофу 627 Чень Дусю 292—295 Чень Ліфу 627 Чень Цзюмін 291 Чень Юнь 628 Червенков В. 567 Черевиченко Я.Т. 470 Черненко К.У. 660,813,816,817 Чернов В.М. 178, 257, 546 Черняев A.C. 625, 814,827, 828 Черчілль P. — 38 Черчілль У. I l l , 131,193, 326,403, 404,434, 454, 488, 493, 494—497, 524, 526, 589, 590 Чесноков Д.1. 560 Четвериков С.С. 576 Четуод Ф. 407 Чехов А.П. 356, 684 Чехов М. 334 Чжан Веньтянь (Ло Фу) 296, 297, 298, 628, 631, 633, 701 Чжан Цзолін 292, 294 Чжан Цзимін 294 Чжан Чуньцяо 702 Чжоу Еньлай 292, 295, 296, 297, 628, 699, 702, 706—707 Чжу Де 295, 628 Чикаленко Є 201 Чичерін Г.В. 261 Чівіліхін В. 669 Чікін Б. 819,834 Чімабуе 246 Чінгіз-хан 273,465, 516 Чоботарів М. 210 Чорновіл В. 673 882 Чубар В.Я. 378,391 Чудновський 11,12 Чудов М.С. 378 Чуєв Ф. 669 Чуйков В.І. 645 Чуковський К. 257 Чурбанов Ю. 661 Ш Шадлі бен Джедід 760, 761 Шайдеман Ф. 159, 163, дю Шайо 35 Шаляпін Ф. 260 Шамай 63 Шаміль 747 Шамір І. 779 Шанін А.М. 362 Шануан 34 Шаповал М. 199,200,201,207,208,212, 219 Шапошников Б.М. 345, 346, 347,422, 456, 457, 462, 463,472,474 Шарія П.А. 572 Шарон А. 772 Шаталін М.М. 558 Шаумян С. 14 Шафаревич І. 614, 624 Шахназаров Г.Х. 625, 648 Шаховський Д .1 .189 Шахт Я. 317,323 Шахурін А.І. 550 Шахурін В. 550 Шверма Я. 568 Швермова М. 568 Шверник М.М. 378, 557 Швець Ф. 209 Шеболдаєв Б.П. 378 Шеварднадзе Е.А. 677,813,818,834 Шевченко Т.Г. 17, 214, 513 Шеель В. 788 Шейдеман С.М. 422 Шеко 187 Шекспір У. 36, 39, 684, 783, 810 Шелест П.Ю. 654, 677 Шелєпін О.М. 613, 637, 643, 644, 645, 653 Шелленберг В. 382 фон Шеллт'нг Ф.В.Й. 17 Шемет С. 214 фон Шемуа Б. 71 Шетлов Д.Т. 560, 563 Шептицький А. 506, 510 Шер1*дан Р.Б. 39 Шиманов Г. 668 Шингарьов 0.1.178 Ширж 368 Шишлтн Н.В. 625 ЦЛллер Ф. 17,81,82, 538 LUiHaci I. 89 Шюрятов М.Ф. 369, 378, 571 Шкловський В.Б. 261 Шлемкевич М. 503 фон Шл1ффен А. 118,119,139,142, 451 Шляермахер Ф. 83, 542 фон Шляйхер 318,319 Шляпников О.Г. 263 Шм1дт Г. 788 фон Шмоллер Г. 76 Шмундт 452 Шолем Г. 62 Шолохов М. 335, 354, 354, 687 Шот'я 572 Шопенгауер А. 85,440 Шостакович Д. 576 Шоу Б. 39, 298, 365 Шпеер А. 321 Шпенглер 0. 244 Шттгоф А. 76 Штайнер Р. 87, 244 Штайнзальц А. 60 Штеменко С.М. 428,481,482, 553 Штеренберг Д.П. 259 Штрассер Г.320,321 Штрассер 0. 320 Штраусс Ф.Й. 788 Штреземан Г. 310,402,403 Шубриков 378 Шульгини 201 Шуман Р. 593 Шумахер К. 592,593 Шумський 0. 387,391,393,499,569 Шухевич Р. 505— 510, 512, 513 883 щ Щаденко Ю.П. 422 Щербаков О.С. 473,559 Щербицький В.В. 677,816,832,833 Щоголєв П.Є. 194 Щолоков М.О. 661,812 ю Юань Шікай 279, 286— 291 Юдін П.Ф. 560 Юмашев А.Б. 550 Юон К.Ф. 259 Юшкевич В.А. 428 Я фон Яґов Ґ. 123 Ягода Г.Г. 326,333,335,338— 339,342, 345,362,363,364 Язов Д.Т. 836 Яків Стюарт 37 Якір Й.Е. 382— 383,390,392,427,457 Якобсон Р. 334 Яковлев В.М. 551 Яковлев Є. 821,829 Яковлев М.М. 669 Яковлев О.М. 373,668,813,819,820, 834,835,837,844 Яковлев Я.А. 326,328 Якубов 596 Якубович 337 Ян Ф.Л. 69 Ян I I I Собєскій 98 Ян Сішань 294 Ян Шанкунь 700 Янаев Г. I. 840 Янгель М.К. 608 Яновський Ю. 498,499,570 Яо Веньюань 699,700,702 Яр-Кравченко 354 Ярославський Є. 261,330 Ясперс К. 76,542 Ященко Л. 674 884 Зміст Замість вступу З Розділ 1. Перша криза західно! цивілізації — світова війна 5 Привид комунізму прийшов 6 Велика Жовтнева соціалістична революція 7 Російська ідея 15 Перша світова війна. 26 Політика як продовження війни іншими засобами 33 Ірландія — загроза «нації-державі» 35 Справа Дрейфуса. 43 Євреї 49 Німецька проблема бб Війна і соціалісти бб Німецький націонал-радикалізм 69 «Німецька духовність»: консерватори і ліберали 72 Фаустівський дух 77 Модерн: виклик особистості 84 Балкани — цивілізаційний розлам 88 Молодотурецька протофашистська держава 88 Між Стамбулом і Віднем 98 Війна перед війною 106 Дещо про семантику історичних дій 106 Монархи і політичні групи, або реальні цілі реальних людей 110 Війна як реальна можливість. Наміри великих держав 118 Дві стратегії Росії: континентальна і морська 124 Реальність війни 139 Та війна, якої ніхто не хотів 139 Криза патріотизму. 147 Кінець війни 155 Російська революція як епізод світової війни 155 885 Росія міняє орієнтири ................................................. .* 160 Перша криза XX століття: підсумки 168 Розділ 2. Друга криза західної цивілізації — комунізм і фашизм 176 «Диктатура пролетаріату» в Росії 177 Терористична диктатура 177 Російська державна традиція і диктатура «білих» 188 Україна: незалежність здобута і втрачена. 195 Ленін і Троцький. 222 «Старик» і молодь 229 «Модернізм» — відродження чи присмерк Європи? 244 Спадщина Леніна, або «докорінна зміна точки зору на соціалізм» 251 Спадщина Леніна: курс на нещадну диктатуру пролетаріату 256 Спадщина Леніна: скільки паргій в одній паргії? 268 Крах нової стратегії «світової революції» 278 Що насправді відбувалося в Китаї 278 Від «повстання боксерів» до «народної демокралї» 289 Фашизм 298 Трагедія німецької демокралї 308 Термідор 324 «Пролетарський епізод» — перша опричнина 324 За кулісами ГПУ. 337 Конфлікт із армією? 344 Сталін 348 «Ліберальний поворот». Горький і Сталін 354 Переворот — друга опричнина 367 Приховані цілі Сталіна 373 Українські комуністичні політики і Сталінський переворот. 386 Війна 394 Захід ліберальний та консервативний 394 Японія в світовій катастрофі. 411 До якої війни готувався св іт 416 Вибір стратегічних рішень 428 Німеччина проти світу 437 22 червня 1941 року — попереджуючий удар? 445 Воєнні уроки поразок 460 Наслідки перемог — як воєнні, так і воєнно-політичні 476 Радянський тоталітаризм в політичній системі «Великої коаліції» 488 Україна по обидві сторони фронту 497 Друга криза XX століття: підсумки 516 Розділ 3. Третя криза західної цивілізації — холодна війна 523 Радянський тоталітаризм — головний ворог демократії 524 «Холодна війна» 524 Метафізика часу 531 886 Класична система тоталітарного контролю і її перші тріщини 545 Наближення комуністичного режиму до нацистської моделі 564 Так що ж таке тоталітарний режим 578 Антикомунізм як ідеологія і політика: підсумки першого десятиліття 585 Розклад радянського тоталітаризму 594 Диктатура Хрущова 594 Розвиток некомуністичної свідомості в СРСР 609 Маоїстська альтернатива російському комунізму. 626 Політична природа епохи Брежнєва — Андропова 636 Національне питання в країні «розвинутого соціалізму». Росія і Україна 662 Похід «світового села» 679 Японія міняє культурні стандарти 679 Марксизм по-китайськи чи Китай по-марксистськи? 686 «Культурна революція» 696 «Неприєднані країни» та Індія 708 Латиноамериканський революційний варіант 721 «Світ ісламу» і Захід: цивілізаційний розлам?. 736 Арабський світ: національні, релігійні і соціальні орієнтації 750 Євреї: в Ізраїлі і поза Ізраїлем 775 Постмодерн: метафізика і політика 783 Привиди Маркса 800 «Перестройка» 811 Горбачов та інші 811 «Перебудова» і «прискорення» 817 Просто «перебудова«, без «прискорення» 822 Перебудова над прірвою 830 Замість епілогу 847 Іменний покажчик. 860 887 Громадсько-політичне видання ПОПОВИЧМирославВолодимирович ЧЕРВОНЕ СТОЛІТТЯ Редактор Н.І. Гриценко Коректори С.П. Барандич, І. В. Кванкевич, М.В. Ролько Художник обкладинки Г. Маслов Комп'ютерна верстка і дизайн О.М. Колосюк Відповідальність за орфографію, насамперед при передачі українською мовою іноземних власних імен і назв, повністю лежить на авторі В оформленні книги використані ілюстрації з власного архіву автора, архіву Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, а також фотоматеріали провідних інформагентств світу, яким автор засвідчує свою повагу та висловлює глибоку вдячність. Підписано до друку 20.09.04. Формат 70 х 1001/16. Папір офсетний. Гарнітура ОШсіпаБа^. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 55,0. Зам. №130. Видавець «Видавництво «АртЕк» Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, вигогівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК, № 157 від 23.08.2000 р. 01133, Київ, вул. І . Кудрі, 38 Б. Тел. (044) 295-29-32, тел./факс (044) 295-71-18. Кольороподіл, виготовлення фотоформ Дизайн-центр «СОВА» 01023, Київ, вул. І . Кудрі, 38 Б. Тел. (044) 295-81-83. Друк Друкарня видавництва «АртЕк» 01013, Київ, вул. Деревообробна, 5. П о п о в и ч М и р о с л а в В о л о д и м и р о в и ч - український філософ, доктор філософських наук, професор, академік Національної Академії наук України. Автор багатьох книг, статей, наукових доповідей на теми логіки і філософії науки, теорії і історії культури. Книга "Нарис історії культури України" (К.: АртЕк, 1999) відзначена Національною премією ім. Т.Г. Шевченка. Громадський діяч, активно бере участь у обговоренні в засобах масової інформації гострих проблем суспільно-політичного життя. Директор Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.