КОЛЛIН ГУВЕР ПОКИНЬ, ЯКЩО КОХА Ш… COLLEEN HOOVER It Ends with Us КОЛЛіН ГУВЕР Покинь, якщо коха ш… Харків 2018 УДК 821.111(73) ББК 84(7Спо) Г93 Перекладено за виданням: Hoover C. / It Ends with Us. Colleen Hoover. — New York : Atria Books, Simon & Schuster, 2016. — 384 p. Переклад з англійської Ірини Гнатковської Дизайнер обкладинки Світлана Кривошей Моєму батькові, який що було сили намагався не бути поганим. І моїй матері, яка робила все можливе, аби ми не бачили його поганим. Гувер К. Г93 Покинь, якщо кохаєш... / Коллін Гувер ; пер. з англ. І. Гнатковської. — Х. : Віват, 2018. — 352 с. ISBN 978-966-942-514-0 (укр.) ISBN 978-1-5011-1036-8 (англ.) Яскравий і дещо мелодраматичний сюжет роману виявляється вдалою ширмою, за якою поміщено міркування про актуальні суспільно-психо- логічні проблеми, одна з яких — насильство в сім’ї. Головна героїня Лілі, прототипом якої частково постає сама авторка, втрачає тата й знову поринає в спогади про непросте дитинство. Будинок її батьків, шанованих і пристойних громадян, ніколи не був затишним сімейним гніздечком, адже Лілі з мамою жили в постійному напруженні через агресивний характер тата. Нарешті дівчина готова ступити на влас- ний шлях і збудувати свою родину. Однак їй не вдасться знайти спокій, поки вона не здолає всіх тіней минулого й не наважиться розірвати зача- роване коло, сплетене з правди, страху, прощення, нерішучості й любові. УДК 821.111(73) ББК 84(7Спо) ISBN 978-966-942-514-0 (укр.) ISBN 978-1-5011-1036-8 (англ.) © Colleen Hoover, 2016 © ТОВ «Видавництво “Віват”», ви- дання українською мовою, 2018 ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ 1 Коли я сиджу на даху, звісивши одну ногу по цей, а другу — по той бік карниза, та дивлюся з висоти дванадцятиповер- хового будинку на бостонські вулиці, не можу не думати про самогубство. Не про своє. Я достатньо сильно люблю своє життя й хо- чу дізнатися, що чекає на мене в майбутньому. Мене більше цікавлять інші люди й те, як вони остаточно вирішують покінчити з життям. Чи жалкують вони про це якоїсь миті? Коли вони відпускають руки, чи виникає в них хоч крихта жалю в той короткий момент вільного падіння, за секунду до того, як ударитися об землю? Яка саме думка посідає їх, коли вони летять униз, наближаючись до землі? Можливо, вони міркують: «От лайно. Це була погана ідея». Так чи інакше. Я не знаю, про що вони думають. А от я часто думаю про смерть. Особливо сьогодні. Адже всього дванадцять годин тому я зачитала найепічнішу траур- ну промову, яку колись доводилось чути мешканцям міста Плетора, штат Мен. Ну, можливо, вона була не найепічні- шою. Але її можна сміливо назвати найбільш провальною. Враження від моєї промови залежатимуть від того, у кого ви про неї запитаєте: у мене чи в моєї матері. Моя мати, найпев- ніше, не розмовлятиме зі мною цілий рік після сьогоднішнього дня. Зрозумійте мене правильно. Просто моя промова була недостатньо проникливою, щоб увійти в історію, як, наприк- лад, промова Брук Шилдс на похороні Майкла Джексона. Або промова сестри Стіва Джобса. Або брата Пета Тіллмана. Але моя промова була по-своєму епічною. Спочатку я нервувала. Урешті-решт, це був похорон над- звичайного Ендрю Блума. Усіма обожнюваного мера мого 9 рідного міста Плетора, штат Мен. Власника найуспішнішої в усьому місті агенції нерухомості. Чоловіка всіма обожню- ваної Дженні Блум, надзвичайно шанованої асистентки вчителя в Плеторі. Та батька Лілі Блум — дивної дівчинки з неслухняним рудим волоссям, яка одного разу закохалась у безхатька, чим жахливо осоромила свою сім’ю. До речі, це я. Я Лілі Блум, а Ендрю був моїм батьком. Виголосивши поминальну промову на батьковій могилі, я одразу ж повернулась до Бостона. Мені треба було підня- тися на дах. Не подумайте, я не планувала вкоротити собі віку. Я не планувала стрибати з даху. Просто хотіла поди- хати свіжим повітрям та побути на самоті. Адже, чорт за- бирай, я не можу зробити цього у своїй квартирі, на третьо- му поверсі. Річ у тім, що там немає можливості піднятися на дах, а ще є сусідка, яка любить співати вголос. І ось я на даху. Не очікувала, що тут буде так прохолод- но. Мені не зовсім затишно, але я вирішила залишитись тут. Звідси можна дивитись на зорі. Мертві татусі, надо- кучливі сусіди та сумнівні поминальні промови не здають- ся такими жахливими, коли нічне небо настільки ясне, що ви в буквальному розумінні відчуваєте велич Всесвіту. Дивлячись на небо, я усвідомлюю свою мізерність. Обож- нюю це відчуття. Мені подобається нинішній вечір. Ну… Дозвольте перефразувати так, щоб точніше описа- ти свої почуття в минулому часі. Мені подобався вечір. Однак, на моє нещастя, двері, що правили за вихід на дах, відчинилися під таким натиском, ніби це сходи виштовхну- ли сюди людину. Двері зачинилися. Я почула швидкі кроки. Навіть не підвела погляду. Хоч би хто це прийшов, малоймо- вірно, що він помітить мене тут, поки я сиджу на поруччі карниза, ліворуч від дверей. Вони зайшли так швидко. Я-бо не винна, що вони вирішили, ніби тут більше нікого немає. Я тихенько зітхнула, заплющила очі та притулилася го- ловою до стіни з ліпниною позаду мене, проклинаючи 10 Всесвіт за те, що цей момент порушено. Момент, коли я хотіла обдумати все, що відбулося за останні кілька днів. Я змирилась із вторгненням, але в мене було єдине прохан- ня до Всесвіту: я хотіла, щоб моїм непроханим гостем вияви- лась жінка, а не чоловік. Якщо вже й миритися з това- риством, то я б воліла, аби це була жінка. Я достатньо сильна як на свій зріст, тому, напевно, зде- більшого я зможу захистити себе. Але наразі мені занадто затишно, і тому я не дуже хочу залишатися на даху наодинці з незнайомим чоловіком просто посеред ночі. Може, мені варто подбати про свою безпеку та піти звідси, але насправ- ді я не хочу покидати це місце. Як я вже сказала… Мені тут затишно. Нарешті я звернула увагу на силует того, хто перехилив- ся через карниз. Як на зло, це хлопець. Попри те, що по- стать перехилена, я бачу, що він високий. Його широкі плечі не вписуються в його нинішній образ: стиснувши голову обома руками, хлопець на вигляд дуже вразливий. Я помічаю, як важко він дихає. Глибоко вбирає повітря та, наче із силою, виштовхує його з грудей. Здається, він на межі зриву. Я вагаюся, чи варто загово- рити з ним, чи повинен хлопець знати, що він тут не сам. Але як делікатніше повідомити йому, що тут є я? Доки думала, як учинити, незнайомець розвернувся та ко`пнув ногою один із садових стільців позаду себе. Я здригнулась: роздався жахливий скрегіт, коли стілець полетів покрівлею. Хлопець навіть не здогадувався, що він тут не сам. Він далі бив по стільцю. Бив знову і знову. Та стілець залишався неушкодженим під грубими ударами, хлопцеві вдалося тільки відсунути його від себе. Поверхня стільця, мабуть, укрита стійким до морської води полімером. Одного разу я бачила, як мій тато врізався на автомобілі в садовий стіл із полімерним покриттям, стійким до мор- ської води. Він пошкодив бампер автомобіля, а на столі 11