Собор Олесь Гончар Перлини украiнськоi класики Подii роману «Собор» розгортаються у серединi ХХ сторiччя у селищi Зачiплянка. Серце Зачiплянки – давнiй собор, який був зведений ще запорiзькими козаками i вiдтодi став мовчазним свiдком змiни епох i владарiв. Собор обертали на склад зброi, на сховище для комбiкорму… Колись величний, а тепер – обшарпаний та вицвiлий, вiн чекае на нову долю. Мiсцевi горе-керiвники жадають знести собор i побудувати на його мiсцi «кафе для трудящих». На захист собору стають студент Микола i дiвчина Єлька, у серцях яких ще живуть справжнi почуття та щирi мрii… Олесь Гончар Собор I У жоднiй енциклопедii свiту не знайти вам цiеi Зачiплянки. А вона е, iснуе в реальностi. Без звички навiть трохи дивно звучить. Зачiплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пiшло. В давнi, в дозаводськi часи було, кажуть, на цьому мiсцi велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Сiч, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отодi, може, котрийсь козак i зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династii. Живуть на Зачiплянцi здебiльшого праведнi люди, або, як Микола-студент сказав би, правильнi. Роботяги. Металурги. Тi, чие життя розбите на змiни, деннi i нiчнi. З одного краю селища сага блищить, з другого – облуплений собор бiлiе. Старовинний, козацький. А перед вiкнами селища, за вишняками, за Днiпром, нiч крiзь нiч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжуеться метал. Небо тремтить i глибшим стае щоразу, коли металургiйний виплiскуе заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлакiв. Буре небо над мiстом, бурi дими. Опiвночi, пiсля того, як промчить, прошурхоче велосипедами нiчна змiна у бiк заводiв, i, зморена денними клопотами, Зачiплянка нарештi поринае в сон, i висне над нею з просторiв неба мiсяць зеленорогий, собор стоiть над селищами в задумi один серед тишi, серед свiтлоi акацiевоi ночi, що бiльше навiть не на нiч схожа, а на якусь, сказати б, антинiч. Вона тут незвичайна, ця антинiч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана нiмоi музики його округлих, гармонiйно поеднаних бань, наростаючих ярусiв, його спiвучих лiнiй. Для неi, зачаеноi в бажаннi розгадати дивнi якiсь загадки, розшифрувати тайнописи вiкiв, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом лiтургiй, перелунюе православними месами, пiснеспiвами, шепоче жагою спокут, вiн ще повен грiхами, в яких тут каялись, i сповiдями, i сльозами, i екстазом людських поривiв, надiй… Заводи дають плавку, i, мов над вулканами пiд час виверження, заграви бурхають у небо, i вся глибiнь його, враз оживши, починае дихати, пульсувати; вiдблиски неба грають ночами на стiнах собору, на його верхах. Якщо о такiй порi повертаеться з iнституту Микола Баглай, студент металургiйного, то вiн, ясна рiч, зупиниться на майданi i за звичкою послухае собор, його мовчання, послухае оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборi плавнева лелека, що вимостила собi гнiздо в риштованнi, обкинутому довкола однiеi з бокових бань. Тiльки став, задер голову – уже занепокоiлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнiзда. Пiдвелася над гнiздом, i мiж плавкими обрисами куполiв вималювався ще один обрис – грацiозний, на високiй нозi силует. Стоiть птаха, поглядае з соборноi висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що вiддалiк поблискуе при мiсяцi плесом, озирае срiблястi шатра акацiй, що окутали Зачiплянку густим медвянистим духом. Материзна все тут, предкiвщина студентова. Вiки промовляють до нього в цей опiвнiчний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода iз шлангiв, i над заколисаною в мiсячнiм сяйвi Зачiплянкою, над ii тихими вуличками пануе тiльки червона сторожкiсть неба та спокiйна яснiсть собору. Вночi собор нiби ще величавiший, нiж удень. І нiколи не набридае студентовi на нього дивитись. Один iз тих велетiв тисячолiтнiх, що розкиданi по всiй планетi, – то мов похмурi цитаделi стоять з щiлинами вiкон-бiйниць, то стрiлчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань вiдтворюють образ неба… Серед людських поколiнь, серед текучих вiкiв височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собi пристрастi епох. І коли тi, далекi, прийдущi, виринувши з глибин всесвiту, наблизяться колись до нашоi планети, перше, що iх здивуе, безсумнiвно, будуть… собори! І вони, iнозорянi, теж стануть дошукуватись тайни пропорцiй, iдеального суголосся думки й матерiалу, шукатимуть нiким досi не розгаданi формули вiчноi краси! Так буде, студент певен цього. Безвiтряно, i коксохiмiвського диму сьогоднi не чути. Медом акацiй пахне зачiплянська вуличка Весела. Шпоришем затяглась пiд парканами, а посерединi пухкий килим пилюки, i по ньому легко пахкають студентськi, розбитi на тренуваннях, кеди. Хоч нiкуди ще хлопець i не лiтав, а йде по зачiплянському килиму, мов космонавт… Для нього, для Баглая-молодшого, тут епiцентр життя. Тут чутнiше, нiж будь-де, промовляе до тебе навколишнiй свiт своею мудрою нiчною тишею, химерною рослинною в’яззю на вiдбiлених мiсяцем шлакових стiнах. Вночi при мiсяцi бiльше, нiж удень, вражае тебе оце розкошисте зачiплянське бароко з кетяжистих акацiй та виноградного буйнолиста. Все змiнилося, розрослось, переплелось, i в усьому, в едностi всього – гармонiя. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрiй злагодi з природою, знати насолоду працi й поезiю людських взаемин? І щоб навчитися цим дорожити, вiдчути потребу все це берегти… Спочивае Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своiх сiрих, канючливих клопотiв. Мiцно спить пiд наркозом акацiй, що аж до вiдчинених вiкон звисають своiм рясним срiблястим суцвiттям. Не видно нi веранд, нi парканiв, нi нужникiв – все повите нiчними фантазiями акацiй, химер’ям тiней. Тиша, сон i цвiт. Щось е чаклунське в таемничостi нiчного цвiтiння, в мiсячнiм маревi й тишi цих свiтлих акацiевих ночей. Все у спочинку, тiльки дихають повно легенi неба та височить над селищем собор, чатуе зачiплянськi сни й сновидiння. Повагом чвалае Баглай-студент у своему трикотажному спортивному костюмi, щось намугикуе йдучи. Запiзнiлий гук чути десь на Клинчику, йому вiдгукнулося на Циганiвцi чи на Колонii, хочеться й студентовi гогокнути на всю горлянку, та, проте, совiсно, люди ж сплять, тому й далi тiльки впiвголоса мугиче щось незрозумiле Зачiплянцi, як i його iнтеграли. Крiм Баглая-молодшого, е ще Баглай-старший, що за свiй темперамент та задерикуватiсть ранiше був знаний на селищах як Іван-дикий, чи Іван-рудий, а з певного часу вiдомий бiльше як «отой Баглай, що в Індii», або просто Вiруньчин Іван. Зiйшлися характерами Іван та Вiрунька. Живуть душа в душу, бiля iхнього двору, нiби знак iдилiчноi згоди в сiмействi, пiд навислим цвiтом акацiй – лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, iсторична. Невдовзi пiсля одруження Іван власноручно змайстрував ii, щоб можна було вийти увечерi й посидiти при тихих зорях з молодою дружиною в парi. Вгадав, видно, Іван вибрати мiсце: якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сидiли на колодках. Бо як вечiр, так i збiговисько бiля лавки, з усiеi вулицi – сюди, наче iм тут каша закопана. Цiлий вечiр товчуться пiд вiкном, на гiтарах бренькають. Доки Іван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зi сну, витрiшкуватий, злий: – Ану, киш менi звiдси, гайдуряки[1 - Розбiйники. (Тут i далi прим. ред.)], варакути![2 - Бунтарi, заколотники.] Як ви менi вбринькались! Пiсля змiни й вiдпочити не дають. Сьогоднi розжене тих бринькачiв, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть пiд вiкнами, нiби навмисне випробовуючи Іванiв терпець та оту його «дикiсть», коли вiд найменшого доторку чоловiк уже завiвся, уже спалахнув, як порох. Здавна вiдомо, що заборонений плiд – найсолодший. Живе за Баглаями, у бiк саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного лiта, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тiльки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ – уже i «есть контакт!», уже деренчить дзвiнок у дiдовiй хатi, – вискакуе розкошланий господар по тривозi. Звичайно, пiсля цього нововведення навiть тi, кого ранiше й не приманював Ягорiв садок, тепер не минали нагоди потрясти кущi – цiлу нiч дзвiнок у хатi не змовкав. Довелося вiдмовитись старому вiд своеi рацiоналiзацii. Те ж саме i з Івановою лавкою. Зараз лавка вiльна, – чи не тому й вiльна, що господаря в хатi нема, що нiкому вискакувати та полохати? Сама наче запрошуе: сядь, студенте, вiдпочинь пiсля трудiв праведних! Навiть можна прилягти на лавцi горiлиць та ще й тут помугикати до нiчних свiтил. Тiльки-но студент розлiгся, вiдчувши себе в блаженствi супокою, як у вiдчиненiм вiкнi з’явилася заспана Вiрунька. Кругловида, повноплеча, злягла на пiдвiконня, бiлою пазухою до мiсяця свiтить. Дивацтва контрактованого студента Вiруньцi добре знайомi, це ж тiльки Микола мае звичку о такiй порi, не добрiвши додому, розлягтися горичерева на чужiй лавцi, щоби знiчев’я помугикати до зiрок… – Ловко ж ти вмостився, – подае Вiрунька голос iз вiкна. – І спiваеш гарно, тiльки якби замовк, було б ще краще… Дiтей менi побудиш. – Мовчу. Спiвати заборонено. А думати? – Нагнала якась уже думок? – Нi, думки моi iншого характеру. – Якого ж саме, коли не секрет? – Обмислюю, Вiрунько: чи не записатися менi в секцiю класовоi боротьби? – Це щось нове. – Об’яву таку в нас бiля деканату вивiшено: «Записуйтесь у секцiю класовоi боротьби»… в розумiннi класичноi тобто. Здорово? Вiрунька тихо смiеться. Бiлi яблука щiк поблискують, i плечi бiлiють, купаючись в мiсячнiм молоцi, i здаеться – пахне вiд неi молочно. Давно не доярка, а й досi вiд Вiруньки молоком наче пахне, як тодi, коли Іван уперше привiв ii на Веселу. Водив та все показував iй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашiй вуличцi анонiмок не пишуть!..» Розкохалась, розповнiла в щасливiм замiжжi, в iдилii шлюбу, хоча на роботi iй доводиться нелегко, в тiй гуркотнявi шихтового двору, де Вiрунька не перший рiк висиджуе змiну за змiною в кабiнi свого крана. В цеху ii називають ас-машинiст. Там Вiруньчине обличчя завжди в респiраторнiй масцi, яку вона не скидае протягом усiеi змiни, щоб не отруюватись iдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсiдае Вiрунька десь аж у пiднебессi цеху, десь там торкае пальчиками залiзну гриву свого велетня-крана, i вiн, покiрний найменшому ii поруховi, пересуваеться куди треба, з гуркотом загрiбае тонни iржавого брухту, переносить в повiтрi i з ще бiльшим гуркотом – у мульди, в мульди![3 - Мульда – металева форма для завантаження в сталеплавильнi печi.] На вiчних протягах, в ядучiй пилюцi, у скреготах залiза – таке ii життя в чорнiй, лiтаючiй над пеклом шихтового двору кабiнi… А тут бiленька кабiна ii хати пливе у пахощах акацiй, i сюркотливий коник десь iз бур’янiв тче i тче передовiй кранiвницi свою нiчну поему… І так цiлу нiч. І зорi галактик iз глибин всесвiту цiлу нiч прислухаються, як зачiплянськi коники цвiрчать… – Чула, Вiрунько, що нiбито одержано сигнали якоiсь далекоi зiрки… Астрономи зафiксували: кожних сто днiв регулярно повторюеться, блимае iз всесвiту таемничий радiомаяк… З якоiсь, може, позаземноi цивiлiзацii… Озиваються, стукають у дверi… – Ще iх нам не вистачало… Хоча це ти, мабуть, вигадав. – Вiрунько, а що тобi собор наш говорить? – Отой облуплений? Не чула, щоб вiн говорив. – А ти вслухайся. Не так вухами, як душею… – Моiй душi е до кого дослухатися: Івана оце знову ввi снi бачила… Наче дно ковша прогорiло! Тiльки пiдняли його, а дно – хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мiй горить, залiзо горить, а Іван стоiть, нi з мiсця!.. Я йому гукаю, щоб тiкав, а догукнути не можу, наче горло менi забили доломiти та магнезити… Згориш, Іване, кричу, рятуйся ж! Вiд скрику свого й прокинулась… До чого б цей сон? – Факiром Іван повернеться, йогом. Босий по розпеченiм шлаку ходитиме. – І нащо я його туди пустила? Нiколи бiльше самого не вiдпущу. На край свiту посилатимуть, i я з ним… Бо так i життя зiйде… Смуток розлуки в голосi Вiруньки, спрага чекання. Весь свiт для неi повитий Іваном. Витворила собi його культ, та так, що нiкому й розвiнчати не вдасться. В iнших чвари бувають та бiйки, по судах та комiтетах бiгають, а в них злагода, доброжиток, неохололе кохання. Вже й дiти школярчата, а вона все викрасовуеться перед своiм Іваном, як дiвчина. Щоразу бiжить у заводський парк, коли вiн там чергуе з дружинниками. Можна подумати, що з ревнощiв бiгае за Іваном назирцi, а вона себе ревнивою не вважае: просто очам любо дивитись, як Іван у парку iз червоною пов’язкою на рукавi, суворий, безстрашний, веде свiй заводський патруль! Хмiль миттю проходить у п’янюг, коли забачать Івана Баглая, рiзнi вишкребки в кущi сахаються, бо сьогоднi чергують мартенiвцi, то ж он рудий Іван iз своiми дружинниками йде!.. Дарма що рудим називають, а серце в нього нiжне, справедливе, за те й покохала. Інодi i вночi кинеться, наче таксi бiля двору загуло, фари сяйнули… Приiхав! Аж нi, то просто плавку дають. Для кого рудий та дикий, а Вiрунька нiяк не шкодуе, що обрала саме його, просто не може приховати гордощiв, коли на заводi мова заходить про Івана: такий майстер сталеварiння! Вiртуоз своеi справи… І нiяких трiщин у душi: який у життi, такий i на роботi – гарячий, нестримний, звiдси i вмiння, сталеварський талант… Я, каже, тiльки до печi пiдходжу i вже грудьми чую, що там i як! Для Вiруньки вiн перший серед усiх чародiйник печей, недаремно саме на ньому зупинилися, коли заводських вiдбирали в Індiю. І хоч не дивина тепер на селищах почути: той на Асуанi, той в Афганiстанi, однак Вiруньцi здаеться, що тiльки ii Івановi випала така честь – украiнських металургiв десь аж у Бхiлаi[4 - Мiсто в Індii.] представляти, в тому жаркому штатi Мадх’я-Прадеш… – Буде ж сюрприз: приiде братуха, а собору нема… – Як це нема? – здивувалась Вiрунька. – Зносити збираються. – Вперше чую. Менi до нього, правда, байдужки, але, щоб отак, людей не спитавшись… Та це вигадки, мабуть. – Не вигадки. Дiло кепське, якщо вже вiн став на завадi чиiйсь кар’ерi. – Носишся ти, Миколо, з своiм собором, як iз писаною торбою… Скажи краще, коли ти матерi невiстку приведеш? Мабуть же, маеш якусь там на шпильках? – Нi, Вiрунько. – Так трудно вибрати? – А думаеш – легко? Наче щоб розсмiшити Вiру, Микола розповiв, як вони пiшли з хлопцями в суботу на танцi, на отi самi твiсти, що iх Вiрунька не визнае. Пiд кiнець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, вiдкликае iхню компанiю вбiк, пропонуе пошепки: «Девочек треба? Можу влаштувати…» – Та не подонок? – ще й зараз обурюеться Микола. – Годилось би йому по тиквi дати, та передумали: чи варто руки бруднити? – Треба було його вiдвести в штаб дружини, – строго зауважила Вiрунька. – Там для таких типiв добра мiтла приготована. Вiруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулi – записалася пiсля того, як провела на Бхiлаi свого Івана, грозу парковоi хулiганви. Дехто, правда, iронiзував з цього приводу: вдома город неполений, дiти на бабинiй шиi, а вона, пiдтримуючи Іванiв престиж, з порушниками громадського порядку бореться. – Кажуть, Вiрунько, ти успiшно отамануеш? – жартуе Микола. – Всi патрулi перед тобою на витяжку? – Смiйся, смiйся. А менi не до смiху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першоi получки причастилося i чiпляеться до людей. Воно там i випило, як горобець, а скiльки йому треба пiсля цеху… Блiде, дохле, валяеться пiд кущем, хiба ж не заболить душа? Та не я тобi мати! Вчора одне з ремiсничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик i давай до дiвчат в’язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану, лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге i – в штаб. А воно ще й дибки стае, лихословить, тiльки в штабi заскиглило: оця, каже, тьотя вухо менi так скрутила, дивiться, аж розпухло… занесiть це в акт! – Справдi, Вiрунько: хiба ти маеш право вiльного громадянина – за вухо? – А хулiганити воно мае право? Теж менi захисник! Сам ти чого досi не в патрулях? Спортсмен, статура яка… Для чого ж ото м’язи нарощуеш? – Спортом захоплюватись i п’яниць по парках пiдбирати – речi рiзнi, Вiрунько. – А хто пiдбиратиме? Усе ми, жiнки? А де ж ви, самбiсти? – Я не майстер руковивертання. Може, менi млостить вiд цього? Може, в мене вiдраза? Чи не единий з культiв, який чогось вартий у наш час сумнiвiв i невизначеностi, культ здорового античного тiла. На човна та по Днiпру – оце дотепно, оце по-моему. Зрештою, що на цiй грiшнiй землi залишаеться людинi, крiм усмiшки неба та ласки сонця? – Усмiшка неба – це гарно. Ти таки в нас поет… – «Днiв моiх золотi бергамоти обшугали, оббили вiтри». Як це тобi? – Теж твое? – Костя-слiпий склав: i слова, i музика його… Пiд баян виконуе. – Анонiмок не пишуть, а хтось i на нього, на Костю, капнув у райраду! Нiбито пiдпiльно постачае Зачiплянку перваком тутешньоi марки «сам жене»… Було менi за нього клопоту… Та як вам, кажу, не соромно незрячу людину вистежувати? Може, й стався коли такий грiх, вигнав до свята, а зараз чесно працюе, роботу вiд артiлi iнвалiдiв додому бере… Кошики з верболозу робить, ними живе… – Вiрунько, не самими кошиками людина живе… «Днiв моiх золотi бергамоти» – оце дае смак життю! – Микола захоплено стрiпуе чубом. – Чари поезii, чари музики – ось у чому людина явила свою унiкальнiсть, хiба нi? – Мистецтво в наш час притягуе найшляхетнiших. Мистецтво, Вiрунько, – це, можливо, останне пристанище свободи!.. – А, всi ви скептики, – вiдмахнулась Вiрунька Івановою примовкою, яку вона часто повторюе влад i невлад. – Багато ти мудракуеш, Миколо… Глянь, яка нiч. Дiвчата божеволiють вiд кохання в такi ночi! Десь за ним, може, сохне яка, а вiн усе язика тренуе… Ми з Іваном, коли познайомились, то справдi мовби чари якi найшли на нас, все життя менi засвiтилось. І люди всi стали гарнiшi, i ферма… Пораем корiв, а я нi ясел, нi силосу не бачу, все поглядаю на шлях, коли вже тi шефи приiдуть, а з ними той рудий-кучерявий, що в нього щось шалене в очах… Дуже, видно, заскучала Вiрунька за Іваном, коли аж про таке заговорила, про iнтими своi, що iх Микола ранiше нiколи б, мабуть, не почув. Захмелена спогадами, затихае, злiгши на лутку, зголоднiло якось всмiхаеться своiм грiхам, своiм любощам… Садки стоять безшелеснi, крiзь них Микола час вiд часу дослухаеться до подвiр’я Ягора Катратого. Гуси там загелготiли. Мабуть, Ягор з Днiпра повернувсь, потривожив своiх пiдлеглих. Вiдтодi, як провели заводчани Катратого на пенсiю, як з оркестром привезли ветерана-горнового аж на Веселу, iнший промисел дiд собi знайшов, не мiг склавши руки сидiти. Спершу ходив по «халтурах», парове опалення забудовникам ставив, дахи вкривав трудно добутим шифером, хоч у самого хата ще й досi по-старосвiтському одна-однiсiнька на все селище соломою вшита. І так жив пiдробiтками, аж поки сягнув давно жаданоi посади – влаштувався бакенщиком на Днiпрi. Завелися в дiда снастi риболовецькi, завелися знайомства з рибiнспекторами, якi часом навiдуються до старого аж iз мiста змивати з себе грiхи. А нещодавно на дiдовiм подвiр’i з’явилась нова таемнича особа. Хiба ж Вiруньцi з ii чисто жiночою проникливiстю важко догадатись, чого Микола раз у раз нашорошуе вухо в той бiк… – Бачив, студенте, яка там у Ягора племiнниця город поливае? Красуня ж! А ви спите! Хоч би коли на танцi дiвчину запросили, скептики нещаснi… Для скептикiв, звiсно, не зосталась непомiченою з’ява за Ягоровим парканом тiеi загадковоi особи, що Єлькою зветься. Однак нiкому поки що не вдалося познайомитися з нею. Не раз найцiкавiшi з хлопцiв прошмигували велосипедами бiля дiдового двору, пригальмовуючи та шиi витягаючи через паркан, але виманити на вулицю жоден не спромiгся. Анi усмiшки на смаглявому личку. Сама суворiсть, неприступнiсть. Тiльки деколи незнайомка зиркне покрадьки через паркан, зсупить брови на задивлених велосипедистiв i знову погляд у землю, до шланга, що булькае водою; пiднiме його сердито, так i жди, що струменем межи очi тобi пужне! Найчастiше бачать ii спиною до вулицi, бачив не раз i Микола ту постать струнку та ноги мiцнi, до мiдного загорiлi, зарошенi по колiна в дiдових полуницях, що вiд щедрого ii поливання повиростають, мабуть, як гарбузи! Хто вона, та порушниця зачiплянського спокою, баламутка юнацьких ночей? Нiчого Миколi про неi не вiдомо. І в дiда не вивудиш, мовчить, як скеля. Тiльки й знае Баглай, що звiдти вона, де степи, де будяки по балках, де смага сарматська на обвiтрених лицях горить! – Може, вона теж поетка? – каже навздогад Вiрунька. – Бо як бiжить до ларка за хлiбом, то, мов намахана, людей жахаеться… Тiльки тодi й вискакуе, коли вуличка безлюдна, щоб нi з ким не зустрiтись. Пробiжить, промайне, та все з озирками, наче за нею женуться… Микола пiдводиться з лавки, робить для розминки кiлька вiльних помахiв руками, потiм каже задумливо: – На добранiч тобi, Вiрунько. Вiтаю твое класичне чекання. Вiтаю в тобi Ярославну, що сумувала колись на валу. – Тобi все жарти. – Нiяких жартiв. Жiнки, по-моему, перевершують чоловiкiв вiдвагою почуття i його красою… Коли я бачу жiнку в любовi, у святостi чекання, менi хочеться вклонитися iй! І Микола справдi вклонився. І здалося Вiруньцi, що зробив це вiн без тiнi жарту. Цiеi ночi Баглая водило щось по Зачiпляннi, мов сновиду. Дома побував, води качнув, напився, потiм бiля Ягорового паркана маячила його постать, i гуси на нього сердито гелготали, – купами снiгу бiлiють вони проти мiсяця в загорожi пiд сараем. Коло саги потiм постояв, коло тiеi рiдноi саги, де наче ще вчора лящало, барложилось, вихлюпувалось та скракогонiв ганяло його смагляве дитинство. Студент-металург уже, а й зараз ще мае звичку бовтатись у сазi, полохати в осоцi карасiв, i щоразу асистентами при ньому всi отi баглайчата, ткаченята, шпаченята, вся ота замурзана зачiплянська гвардiя, що вiддана студентовi безоглядно… Бiля кладовища потiм опинився, з другого боку Ягорового садка, серед забур’янених горбикiв землi, над якими колись темними ночами нiбито вставали фосфоричнi силуети предкiв. Зараз не встають, а колись нiбито вставали, лякали людей. Хто вони були, тi, вставшi? Запорожцi з списами? Першi металурги? І чого вставати iм – тiсно лежати в землi? Чи пiдводило iх бажання подивитись на реальну свою прийдешнiсть? Характерники нiбито мiж ними були, ворожбити, дивовижнi люди. Вiзьме дрiбку рiдноi землi пiд шапку – i в похiд, i земля ця дае йому такi чари, що, коли зiйдеться з ворогом вiч-на-вiч, то ворог його не бачить. Чуе басурманин, як козак смiеться, чуе, як кiнь його iрже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а смiеться! Занедбано цвинтар, лише Великоднiми святами сходяться сюди старенькi бабусi на поминки… Для них тi, що лежать у землi, не тлiн, не розкладена матерiя, а мовби якийсь пiдземельний шпиталь живих, вiдчуваючих… Цiлi династii тут поховано металургiв, тих, що списи постачали на Сiч та гакiвницi[5 - Вид рушниць, що були на озброеннi в запорiзьких козакiв.]. Ще й зараз дещо знаходять. Якось викопали на городi в Кiнебаса ковшик крем’яний, мiркували гуртом, що воно таке, для чого. А потiм дотямили: та це ж ковшик метал розливати! Десь тут, видно, козацькi ливарнi були!.. Баглаi – вихiдцi з такого роду. Слiдом за старшим братом Микола ще пiдлiтком пiшов на завод, уперше крiзь синь окулярiв, крiзь вiчко братовоi печi побачив вируючий, як у надрах сонця, вогонь! Раз побачиш i нiколи, нiде того не забудеш… А коли вийдеш пiсля змiни iз брами, перше, що постае перед тобою над заводським парком, – чорний Титан Працi з розiрваними ланцюгами в руках, вiдлитий з першого металу революцii. Нiби герб заводу. Батько твiй з товаришами його вiдливав. Глянеш – i щоразу тенькне тобi щось у душi… Потiм на велосипед – i гайда Широкою додому. Нагнувшись до керма, натискуеш на педалi, чешеш по брукiвцi, авоська з хлiбиною телiпаеться, десь у кiнцi передмiстя сонця червоний гарбуз котиться в пилюку. Велика вантажiвка поперед тебе мчить з блiдолицими заводськими мадоннами. Сидять пiд брезентовою халабудою в робочому одязi, напрацьованi, неговiркi, стомлено з будки на тебе поглядають. Котрась потiм, видно, смiшне в тобi щось помiтить, кивне подругам на тебе, капловухого фабзайця, i всi дiви з халабуди починають хихикати, i ти iм зуби поскалиш, хiба шкода? Бiля собору звернеш через майдан на свою заповiтну Веселу, i вже ти досяг мети. Вiд закуреноi брами заводськоi до материного порога – оце i вся путь ранньоi юностi твоеi. У ремiсничi та ФЗУ[6 - Фабрично-заводська школа.] Зачiплянка тепер iнших послала, тих, у кого ще й вус не пробився, а ти зрiлим студентом стоiш ось перед нiчним незникаючим видивом собору. Пiд тiнню його минало життя поколiнь. Були, перейшли, тепер ти з’явивсь. І пiсля тебе прийдуть, житимуть на цiй Зачiплянцi люди iншого складу, iнших професiй, кiбернетики якi-небудь, астронавти… Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом’януть? Кажуть, що iнстинкт смертi е нiбито визначальним у життi людини. Нiбито все диктуе страх перед невiдомiстю, перед тайною зникнення… Та чи так це насправдi? Чи не бiльше мусить лякати живущого те, що проiснувати вiн може марно, безцiльно, пройти дорогу життя людиною-авоською, вiдцвiсти своi весни пустоцвiтом? Так у чому все-таки вiн, «конечний змiст всiеi мудростi земноi?» Як бути справжнiм? Як досконалитись? Як маеш повестись, щоб вiдчути себе перед лицем всесвiту справдi вiнцем природи? Ось перед тобою шедевр, поема степового козацького зодчества. Є ритми своi в спорудi собору, е вiльний полiт натхнення, любов висока… Чи створиш ти щось рiвне цьому, щось краще за це? В чому твоя душа увiчнить себе, де вони, поеми твоi? Каже Вiрунька, що дiвчата божеволiють в такi ночi вiд кохання… А де ж та, ради якоi ти збожеволiв би, зустрiвши ii на своему життевiм шляху, де та, яку оспiвав би? Вiдомо, що кохання виникло на пiзнiй стадii розвитку людства, торгом потiм стало, ну, а далi? Розвиватиметься, напевно ж, у бiк прекрасного, а не потворного… Чисте, святе це почуття завжди зостанеться найвищою пiснею i життя, й мистецтва… Тiльки де ж вона, твоя ще не виспiвана пiсня? Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почувае якийсь дивний смуток i щось навiть тривожне. Собор нiби мае в собi щось вiд стихii, навiвае щось таке ж велике, як навiвають на людину степ, або ескадри хмар серед бурi, або окутанi вiчними димами чорнi iндустрiйнi бастiони заводiв. Нiмотна музика собору, музика отих гармонiйно пiднятих у небо бань-куполiв – вона для тебе реально iснуе, ти здатен ii чути, хоча iншi, здаеться, до неi глухi. Не злопам’ятна Зачiплянка, та все ж, мабуть, важко забути, чим був колись цей собор, найбiльший, найпишнiший в епархii. І праведникiв, i грiшникiв – усiх вiн еднав. Пузатi попи ставали тут ще пузатiшими, церковнi старости, стриженi пiд горщик, намащенi оливою, бряжчали горами мiдякiв на тарiллi, злодiювали, наживалися на свiчках, шахраi пiдрядчики одним махом вiдкуповувались тут вiд грiхiв, старцi та старчихи вмирали на папертях, а нещасним калiкам, що звiдусiль тяглися сюди, щоб зцiлитися, добутися чуда, далеко не завжди вдавалось того чуда зазнати… Горiли свiчки, з розмашистих кадил пахощами ладану обдавало людей, сяяли в рушниках iкони, пiвча – аж розлягався собор – переливалася райськими голосами, виспiвуючи людям небесне, вiчне блаженство, а пiсля вiдправ знову iх викидало iз небес у реальний жорстокий свiт хижацтва, здирства, нестаткiв, свiт бельгiйських заводчикiв i «рiдних» мордатих стражникiв, получок i забастовок, пиятик i бiйок до кровi… Але це вiдiйшло, розтануло разом iз ладанними димами, зостався для студента тiльки оцей довершений архiтектурний витвiр, оця симфонiя пластики. Невже знесуть? Вiрунька заспокоюе, нема нiбито причин зносити… Та якщо вже взялись за нього, якщо став вiн комусь на завадi, то причину знайдуть… Ох, важко буде встояти йому!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав? II Шаленiють зенiтки, в небi свист i виття, блиск лiтакiв i сонце кудлате, слiпучо-слiпе, як вибух. Сили вiйни зчепилися на переправах, Днiпро кипить, береги здригаються вiд бомбових ударiв. Тужно, кiнецьсвiтньо горять заводи. У садках робiтничих передмiсть звалища боеприпасiв, кучугури снарядних ящикiв, вони теж горять, снаряди вибухають, самi себе вистрiлюють, свистять урiзнобiч. Спека бою важко плавае по садках обчухраних; падае сажа. Чадiе все. І серед цього пекла, в учадiлому, розчахнутому свiтi, в окопчику серед соняшникiв золоточолих раптом запищало. Солдат саме пробiгав побiля окопчика – лице заюшене кров’ю, i рука його перебита бовтаеться, теж уся у свiжiй кровi… Все ж вiн, оглушений боем, палаючий кров’ю, почув той писк i зупинився над окопом, над породiллею. І дитя ii новонароджене, тiльки оченята розклiпивши, в подивi безтямностi вперше побачило цей свiт, побачило його в суцiльнiм кривавищi: заюшене солдатське лице, нависнувши над окопом, горiло кров’ю й розпливалося все небо, все в небi кипiло червоним, курилось у димах, i сонце було в ореолi кровi. Таким було перше враження новонародженого, першi карби, що ляжуть десь у надрах його пiдсвiдомостi. – Скажiть там, гукнiть кого-небудь… – долинуло з окопу змучене, материнське. Боець стояв ошелешений, забувши, що й сам вiн стiкае кров’ю, не вкладалось, видно, йому в головi, що серед усього цього хаосу нищення можна народитись, здавалося, що тут можна було тiльки вмерти. Було неймовiрнiстю, що наперекiр цьому несамовитому шаловi смертi раптом з’являеться iз надр небуття, вдираеться в цi вибухи, туркоти й чади маленький пагiнчик життя. Дивом див було, що те пискляве, рожеве, безпомiчне – то i е людина. Мале закричало ще дужче, мовби вражене грiзним палаючим вибухом всесвiту, тим криком немовляти з окопу мовби сама земля бунтувалася проти цього кiнецьсвiтнього хаосу з слiпим, моторошним, на скалки розбризканим сонцем. Був свiт – стала безодня руiни й нежиття. Димилися вирви, виритi смердючими бомбами. Валялося свiже гiлля, обсiчене з листям, з плодами. Пiдпаленi снаряди самi вистрiлювались край садка, i чути було, як iз шелестом падають гiльзи по городах, кладовищу. – Гукнiть же, гукнiть кого-небудь! Схаменувшись, солдат позадкував вiд окопчика, шурхнув у соняшники, – услiд йому вони якусь хвилю ще похитували золотими лобами. Кривавий, жеврiючий день був, слiпучий полудень. Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватостi душило ii: нащо народила? Нащо в таке содомище пускае життя? Хотiла б, у свiт квiтiв щоб вiн явився, у свiт запахущий, трояндовий, а свiт, куди воно вдерлося, ii мале, зустрiчае його смородом, вибухами, шаленiнням смертi… Мабуть, це недобра прикмета, що дитя в окопi народжене? І що перша людина, яку побачило немовля, постала у кровi (нiщо, нiщо так не паленiе, як ополуднi людська кров!). А боець все ж не забув там, видно, погукати. Бо Шпачиха, – це була вона, найгаласливiша на всю Зачiплянку особа, яка в цi днi тiльки й торочила всiм про свою полохливiсть, ойкала та зойкала при кожному гуркотi, – тепер, накульгуючи, пригинцем бiгла через огороди серед снарядного свисту, розчавленi помiдори чвiркали iй iз-пiд босих нiг, чорнi бабинi пiдошви обпiкалися на розкиданих всюди ще гарячих гiльзах (розказуватиме пiзнiше, що, наступаючи на них, вона аж пiдскакувала…). Прибiгла i заходилась коло породiллi. – Парубок! – вигукнула, радуючись. – Готуй крижмо, та з тонесенького полотна! Колись, як виросте, може, вiн цiй Шпачисi хоч чарку пiднесе. За те, що бабувала. Що пуп зав’язала серед такого страхiття!.. Так з’явився на свiт ще один Баглай, нащадок металургiв. Оцей самий, що тепер на баглаiвському родинному лiжку не вмiщаеться. Пiд мiкроскопом недавно показував матерi пилюжинку, невидиму простим оком пилюжинку заводських димiв. Глянула мати: ой леле! Каменюка, брила! – В нiй менше двох мiкронiв, – посмiхнувся син. – Таких пилинок безлiч, разом вони – хмара… Оцим дихаемо, мамо, таке вдихаемо… Жити серед розкiшноi природи, на березi однiеi з найкрасивiших рiчок планети i все життя дихати рудним пилом та газом… це нормально, мамо? Легенями фiльтрувати – нормально? – Нормально буде, як повiтря очистите, щоб стало таке, як було. – От-от, саме цього, мамо, й прагнуть кращi уми Зачiплянки… Здружився Микола з Олексою-механiком, захоплюють на цiлий день материн стiл, розкладають креслення та все щось метикують… – Будуть, мамо, уловлювачi. Такi фiльтри поставимо, що й молекула не проскочить. – Бо знаете, як тепер наше мiсто називають? – докидае Олекса, що рано облисiв, – вiн хоч i не набагато старший за Миколу, а череп, мов колiно. – Вчора в автобусi почув: мiсто молодостi й смiху… Молодостi, тому що до старостi дожити в таких димах – це проблема… – А смiху? – Бо всi горожани смiються, коли вiтер вiд заводiв на Зачiплянку подме. Коли ж, навпаки, димами на мiсто вiйне, тодi черга Зачiплянцi смiятись… Спить студент, довгов’язий смаглявець з чорними бровами, усмiшка блукае на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась iз тих, що на спартакiадах iз стрiчками та з обручами вигинаються, – вiн i сам готуеться до спартакiади. Чи, може, увi снi бачить мiсто свое без сажi, без хмаровища рудих заводських димiв, що, мабуть, повернуть сьогоднi на Зачiплянку, окутають ii, – он уже «лисячi хвости» азотнотукового розпушують в цей бiк… А крiзь виноградне листя веранди сонце сходить росяно, червоно. Мати, готуючи снiданок, мимоволi задивилась на ранкове свiтило: нiчого кращого в свiтi за схiд сонця! Даровано людинi, щоб дивилась, а, мабуть, не надивишся й до останнього подиху… Сина будити мати не зважуеться, пiзно лiг, хай ще поспить, одначе будильник виявився рiшучiшим за матiр, загаркотiв зненацька так, що Микола схопився спрожогу, як опечений. «Доброго ранку, мамо!» – гукнув матерi весело, скочив мерщiй у свiй спортивний темно-синiй трикотаж i гайнув iз хати: перед тим як засiсти за ватмани та рейсфедери, вiн мусить ще пробiгтися для зарядки, обкружляти кiлька разiв довкола озеречка, вiн робить це за будь-якоi погоди. Бiгти Миколi до саги мимо Ягоровоi хати, мимо солом’яноi дiдовоi фортецi. Чудом збереглася тут ця старосвiтчина мiж шиферами, мiж шлаковими будинками зачiплянцiв. Як залишок iншоi епохи сприймаеться цей насуплений стрiхою, з пожолобленими стiнами, з глиняною призьбою, нiби ще запорозьких часiв зимiвник. Невiдомо, коли хата востанне i вкривалася, солома вляглася, спресована часом у монолiтну масу, позеленену де-не-де мохом, увiнчану по гребеню мiцними гузирями очеретяних снопiв. Хата допотопна, вiкна покосились, а вiконницi, проте, новiсiнькi, голубi, так само й паркан вiд вулицi голубий, з червоними вкраплинами-вiзерунками. Пiсля смертi Ягорихи нiхто цiеi хати не чепурив, стояла дощами оббита, бо хоч Катратий нiякого дiла не цурався, однак вважав, що братися йому за щiтку й самому бiлити хату незручно, жiноча це, мовляв, робота. І ось за скiльки часу вперше цими днями повеселiшала хата – свiжопобiлена стоiть, i хлiвчик до половини побiлений, вiдро з глиною i щiтку залишено бiля «козлiв», а самоi бiлильницi не видно. Нi дiда, нi бiлильницi, лише моторчик «Кама» бiля колодязя туркоче, вода з шланга булькае – сама собi поливае полуницi. Де ж та, що вчора поливала? Кiнець садиби в Ягора ще збереглась левада, там сiна копичка, очерету кущ i жита смужка, про яке вiн каже: «Житечко». Нiкого, одначе, й там, нiде не майне дiвоча постать. А може, й зовсiм уже попрощалася з Катратим його молода родичка? Погостювала, побiлила хату та й знову подалася туди, звiдки з’явилась, i може статися, що нiколи ти бiльше ii й не зустрiнеш, не вiднайдеш нiде оту дивну сумовиту задуму зеленавих очей. Вiдчув, як одразу падае настрiй. Не загледiв смаглявки в дворi, i вже смуток тебе облягае, – нi, так не годиться, юначе-бурлаче. Згадай, скiльки сам радив друзям – не пiддаватися настроям. Та й взагалi – якi в тебе пiдстави для претензiй? Побачення вона тобi призначила, чи що? Може, дiвчина в iншого до нестями закохана, в якого-небудь тракториста або серцеiда завклубу, а ти для неi величина безконечно мала. Так, але чому ж тодi в душi застряла? Оця таiна першого зацiкавлення, першого збурення почуттiв – як вона зароджуеться? Чому не якийсь iнший, а саме цей тип людини привабив, запав тобi в душу? На сазi мiж осокою наче пеньок здоровенний темнiе: то Ягор Катратий сидить у човнi, терпляче вичiкуе своiх окунцiв та карасiв. Навеснi пiд час розливу, коли днiпровська вода помiж кучугурами добиралася аж сюди, до самоi саги, Катратий рiвчачки струмочкам прокопував, травичку зелену пригортав, заманюючи весняну воду та рибу в сагу. «Ну-бо, iдiть, iдiть, щучки й коропи», – примовляв. А воно як пiшло – в одну нiч вода аж пiд вiкнами стала в Ягора. Смiялася тодi Зачiплянка: «Ну, накликали, дядьку Ягоре, коропiв? У самi вiкна заглядають?» Вiдмовчувався на жарти. І зараз мовчки ловить те, що не ловиться. На плечах жилетка якась зашмульгана, червону латку видно на спинi, голова старого геть сховалась пiд повстяним розтовченим капелюхом з отих бувальцiв-капелюхiв, що iх доношують, вийшовши на пенсiю, заводськi горновi. Залом и? на такому капелюсi крило бравiше, ввiткни зверху пiр’iну, i мiг би ним вимахувати який-небудь середньовiчний кабальеро, церемонно вiтаючи десь на вулицях Верони або Сарагоси своiх середньовiчних дам… Не видно обличчя з-пiд капелюха, звисае з-пiд нього тiльки великий, картоплиною, Ягорiв нiс, червоний, аж синiй. Старий сердиться, коли натякають, вiд чого те посинiння: не вiд чарки посинiв, а вiд полум’я печi! Хто ж мае сумнiв – стань на горно, вiк постiй, тодi переконаешся, вiд чого носи в горнових синiють… Коли не клюе, дiда краще не чiпай, пробiгай мимо нього так, нiби й не помiчаеш. Для балачок iз Катратим вибирай зручнiший час, коли вiн не буде поглинутий оцим своiм ловецьким заняттям, котре великих, правда, втiх йому не вiщуе, бо карасi тут грамотнi, знають, як iм повестись. А щоб розворушити Ягора на розмову, на дискусiю, треба особливоi атмосфери, бувае це найчастiше пiсля чарки, отодi вам, теперiшнiм, старий розповiсть, що означало бути металургом в його часи, яку треба було мiць мати в хребтi, щоб з-помiж тих, якi сотнями валяються на бiржi працi, саме тебе вiдiбрали на завод у гвардiю каталiв. Бути каталем не кожному випадало, тiльки першi кремезняки туди потрапляли… Кiлька рокiв ганяеш вагонетку, i аж пiсля того вiзьмуть тебе на горно, тобто до печi, до святоi святих. Зараз ви йдете на завод, наче в кiно, iди собi навiть у краватцi, бо кожному з вас там шухлядки до послуг (одна для чистого, друга для брудного), пiсля роботи стаеш пiд душ, освiжився, перевдягнувся. А ми тодi вмивались як? Із канави пiд домною! Як ужаришся, пiд фурми голову пiдставиш, обiллешся i, мокрий весь, знов до роботи… Людно було тодi на домнах, бо все вручну, по-дiдiвському. Льотка[7 - Отвiр у доменнiй печi, через який випускають метал або шлак.] якщо зачавуниться, то бiда! Шiсть чоловiк беремось i «бараном» таранимо, б’емо, довбнем, аж iскри з очей сиплються, доки лом стальний заганяемо, щоб льотку проломити. Бо ж лабораторiями нас не балували… Це тепер голос лаборантки на робочому мiсцi в себе почуеш, вона тобi по селектору з лабораторii передасть, що ти там зварив… Декотрi пробують ще й улещувати лаборанток, дай, мовляв, той аналiз, що треба, а вона йому нi! Одержуй, що е! Душею кривити не стану… Тепер ти, поки останнiй кiвш набереш, з першого вже аналiз маеш, а тодi все на око, на око. Зате ж очi були! Тiльки гляну – по скалках, по вiдтiнках, по чомусь невловимому скажу тобi з точнiстю до тисячних доль! Майстри були, секрети своi знали. Ізот Лобода було сокиру як зробить – нiчим ii не пощербиш, бритву треба – вiн тобi й бритву утне, кращу, нiж золлiнгенiвська[8 - Бритва нiмецькоi фiрми «Sollingen».]… Спитаеш його – як, а вiн тiльки усмiшкою вус торкне: гартував ii, каже, в кислому молоцi, а наводив цибулею… А ви? – пошле Ягор на молодих свою примружену зневагу. – Де ваша мудрiсть? Нашi печi хай курiли, але ж по-божому, а пiсля вашого кисневого дуття вдвiчi бiльше кушпелити стали. Дим отой, червоний, залiзний, то ж ваш? І коксохiмiвський смердючий… І азотнотуковий, що й листя на деревах вiд нього жовтiе… Вашi це все, вашi вдосконалення, так само як i води з кислотами, що вiд них риба в Днiпрi одразу пузом догори… По двадцять та по тридцять тисяч вiдвалюють, а що з того? Кому той штраф дошкуляе? З одноi державноi кишенi вийняв, у другу поклав… Димiв бiльшае, Днiпро брудните, вiд гуркоту машин глухнете!.. Правда, дбаючи про людину, заводськi гудки вiдмiнили. А я вас питаю: навiщо? Може, менi без гудка сумно? Гудок – то ж була пiсня заводська!.. Оббiгши тричi круг саги, круг непорушного Ягорового капелюха в осоцi, повертаеться додому студент; Ягорове подвiр’я порожне, щiтка в глинi стирчить, як i ранiш, нiким не торкана, i душу хлопцевi опiкае смуток якоiсь гiркоi непоправноi втрати. Ранок вiтряний, буйний, вiд заводiв захiдний вiтер жене розпатланi дими, небо южить, сонце над садками не такоi ясностi, як учора. Іван, iдучи в Індiю, жартував: «Вернусь – мабуть, не впiзнаю Зачiплянки, нiякого диму нiзвiдкiль, скрiзь Миколинi фiльтроустановки побачу з мiдною табличкою: “Зроблено в Зачiплянцi…”». Поки що ж дими димлять у реальностi, а фiльтри iснують у мрiях ентузiастiв. Микола вважае, що легше винайти, анiж впровадити. Скiльки пропонували рiзних способiв фiльтрування, скiльки тих проектiв, навiть схвалених, лежать по шухлядах, канцелярську пилюку вловлюють… Директоровi цi фiльтри в печiнках, дайте йому щось простiше, дешевше, а поки що вiн давитиме вас димом, сотнi тонн залiзноi пилюки викидатиме на мiсто, i сам нею дихатиме також. І все тiльки тому, що газовловлювачi нiбито не дають видимоi вигоди виробництву. Якби хоч якоюсь часткою процента позначались на планi – давно б вiн iх увiв! А так труйтесь! І сам труiтимусь, рудим пилом та сажею засиплю вашi акацii, смородом «Коксохiму» переб’ю аромати iхнi, бо менi не до лiрики, менi б тiльки швидше! Догнати запорожцiв, перегнати «Азовсталь»[9 - Пiдприемство в Марiуполi.], доповiсти, вiдрапортувати – в цьому смисл мого буття!.. Вдома, на верандi над склянкою чаю сидить Олекса-механiк, скаржиться старiй Баглаiсi. – Нiколи не думав, що стiльки в нас крутiiв. Та ще крутiiв такоi високоi квалiфiкацii. Свободу дав менi наш директор, на два тижнi, товаришу механiк, увiльняю тебе: бери машину, ганяй, скiльки треба, тiльки доведи до кiнця ту справу з вiдстiйником, бо ще одноi комiсii ждемо. Зубами взявся я за це дiло. Кинувся по установах, у всiх кабiнетах пороги пооббивав, усi дозволи одержав, зосталося нiби найпростiше: поiхати в примiський радгосп, щоб конкретно вказали мiсце, де нам дозволяеться збудувати свiй заводський вiдстiйник. Отже, до директора радгоспу, до шанованого на всю область Героя Соцiалiстичноi Працi товариша Бублика. І оце три днi до нього iжджу, три днi ганяюсь за ним по всiх полях i не можу впiймати. Невловимий, як дим! – Вiн просто ховаеться вiд тебе, – каже Микола, присiдаючи до снiданку. – В того Бублика своi мiркування: про що йому з тобою, варваром, говорити? Навiщо йому твоiм смердючим вiдстiйником поганити квiтучi поля? – А в нього вони справдi квiтучi, – згоджуеться механiк. – Самого маку плантацiя… Невже навмисне водить мене за носа? – І дае зрозумiти в такий спосiб: робiть, товаришi, замкнутий цикл! Смокчете прозороi з Днiпра дедалi бiльше, а що повертаете природi? Отруту!.. Потоки мертвих агресивних вод! – Нi, Бублика неодмiнно мушу зловити, – каже Миколин друг. – Завтра поiду до нього о четвертiй ранку. Чатуватиму бiля двору ще до схiд сонця. Будь-що видобуду з того Бублика його вирiшальний пiдпис!.. – Паперiв усяких розвелося – людей живих бюрократи топлять, – каже Баглаiха. – Нашу Ткаченчиху скiльки ось мордують за папiрець, мабуть, до суду дiйде… І тiльки через те, що мишi iй три роки трудового стажу з’iли! – Мамо, досить критики, не очорнюйте нашу свiтлу епоху, – зводить брови Микола. – Звiльняйте нам стiл для цiлком позитивноi дiяльностi… Засядуть вони за столом на цiлi години. Не раз, упершись поглядом у розгорнуте креслення, механiк пошкребе свiй голий загорiлий череп, не раз i студент у задумi погладить потилицю, шукаючи виходу з якогось глухого кута. А садки блищатимуть мускулясто гiллям, вiтер ганятиме iх, i сонце неповним блиском, наче пригашене, блищатиме у вировищi заюженого неба. Перерву зроблять собi зачiплянськi Едiсони, коли згаласуе вуличка дзвiнкими дитячими голосами: – Гляньте! Он вони! Обидва – i Олекса-механiк, i Баглаенко молодий – повискакують з хати на дитяче алалакання i теж стануть дивитись у бiк собору, в небо, де високо вгорi, в буро-оранжевiй хмарi коксохiмiвських димiв, слiпучо зблискують чиiсь, мабуть, Прапiрного-прокатника, голуби. Хтось iх там ганяе, хлопцi чи сам господар, пiдiймае обережно iх над собором, над валування важких димiв, щоб там, у понадхмар’i, на чистих висотах, добули розумнi птахи собi свiжого повiтря ковток. Звiдусiль усiм селищам видно, як птахи то згаснуть, то знову виринуть у тiй буро-оранжевiй повенi i, мов рибки, трепещуть у нiй, ледь помiтно набираючи висоту. Вже ось iх нема, розтанули, зникли, а по якiйсь хвилi знов засрiбляться, схожi на бiленьке листячко, розвiяне вiтром у тiй буро-червонiй хмарi. Задер голову Баглай, стежить, як поволi, але вперто пiдiймаються голуби над собором, як наче i собор витягують за собою, круг за кругом тягнуть у небо разом з його банями та шпилями, виводячи над цим видимим ще свiй, якийсь вищий, невидимий собор. Не байдужа Зачiплянка до такого видовища: навiть хто в нiчнiй був, i той, розбуджений алалаканням голуб’ятникiв, вичвалае на подвiр’я i ще заспано стане дивитися на ту неприродно оранжеву коксохiмiвську хмару, крiзь яку поволi пробиваються вгору бiлоснiжнi голуби Прапiрного. Все глибше у височiнь, щоб хоч там чистого, без ангiдридiв, повiтря ковтнути… Стоiть на подвiр’i серед збудженоi малечi Баглай-студент, погляд невiдривно там, у високостi над собором, де птахи, мов янголи, то згаснуть у коксохiмiвськiй хмарi, то знову срiблясто затрiпочуться, зблиснуть… І весь час хлопець почувае нiби чийсь погляд на собi. Задивлений у небо, спустившись на землю, мiг би зрештою й помiтити, як двое по-дiвочому зiрких небайдужих очей потайки стежать за ним з гущавини Ягорових джунглiв. III Цей старовинний, ще козацьких часiв, собор, був вiн од Єльки в дитинствi захований обрiем Вовчугiв, хоч навшпиньки стань, нiколи не видно його повнiстю. Бачила зi степу лише вершечки, голубi його макiвки. Пасе, бувало, дiвча телят бiля своеi драноi ферми, блукае з ними по рудих, спалених сонцем балках, де тiльки будяки, мов кактуси дикi десь у мексiканськiй пустелi, а зiйдеш на пагорб – i перед тобою в далечi, за маревом сонця, блакитнiе оте високе, вершечок мрii дитячоi. Блакитнi планети твого дитинства. Мати розповiдала, як ще дiвчиною ходила до собору на богомiлля, босими йшли, берегли взувачку i лише там взувалися, перед порогом, перш нiж ступити до того храму святоi краси… Єлька при фермi й виростала. Батька не знала зовсiм: як фронт переходив, нiбито прижито було ii вiд солдата безiменного. Росла, не знаючи, що то воно таке батькiвська ласка. Та й чи багато хто ii знав iз Єльчиних ровесниць? Мати працювала на постiйнiй, свинаркою. Лiто й зиму, будень чи свято, iз свiтку й до ночi тiльки приплоди, опороси, запарки, комбiкорм… І Єлька-Оленка весь час бiля неi, у колi цих iнтересiв. Навiть як до школи пiшла, то й тодi весь позашкiльний ii час минав на фермi, тут були ii Еллади та Вавилони. Бо треба ж було якось жити! Серед повоенних нестаткiв нiкому не було легко, а як уже тiй безмужнiй матерi-одиначцi, що не вмiла з правлiння вимагати, вмiла тiльки працювати чорно! Інша хоч викричить свое право, вибанiтуе бригадира, а голос Єльчиноi матерi звичний був тiльки просити. І то ще добре, як пообiцяе бригадир гарбу соломи на зиму, але навiть обiцяного не завжди дiждешся, бо вiн по-своему перекрутить, бо влада його тут бiльша, нiж у римського цезаря. Що хоче, те й зробить. Не поставиш могорича – не буде й соломи, хай хоч i вода в хатi замерзае. Бери тодi, як стемнiе, мотузок та з матiр’ю покрадьки в поле, до скирти. Отак мимоволi ще й злодiйкою станеш, самi тебе такою зроблять. Смичеш похапцем, озираешся, серце з грудей вискакуе. Нав’юченi в’язанками, йдуть потiм, спотикаючись, вiд скирти, аж до землi iх та солома гне. Нема людини – сама купа соломи по заснiженiм полю сунеться! Задичавленою, вiдлюдкуватою росла. А коли пiдросла, то й бригадири стали помiчати: – Гарне ж дiвча росте! Пiсля високого синього лiта небо осенi обвалюеться на степи важкою мрякою, туманами, i нема бiльше вдалинi твого ясного собору, нема й далини, маленьким стае свiт. Вечори довгi, темрява навкруги непроглядна, в корiвнику «летючими мишами» свiтять, дарма що металевi щогли високовольтноi над самою фермою гудуть. Одного дня з’явився на фермi приiжджий агiтатор з портфелем, блiдолиций, в кепчинi, в червонiм картатiм кашне. – Як тут у вас, дiвчата? Кiно бувае? – бадьоро опитував. – Та бува. – Оплати досить? – Та досить. – То чого ж вам ще не вистачае? – допитувався з щирим подивом. А Галька-переросток, що майже й надiю втратила на замiжжя, тихо йому, знiяковiло: – Хлопцiв… Пирснули разом усi, посмiялись, а воно ж i не до смiху, бо хлопцiв i справдi в селi мало позоставалось – той у ремiсниче пiшов, той в армiю, той на новобудови подавсь. Спитав потiм ще, чи рiчка в них е, щоб улiтку можна було приiхати, загорiти, як вони. І хоч рiчки в них не було, одна з старших свинарок вiдповiла: – Приiздiть, загорите… Ми вiк тут загоряемо. Гiсть не образився, лагiдно сказав iм: – Приходьте, дiвчата, увечерi до клубу, лекцiю читатиму, – i довше, нiж на iнших, затримав свiй погляд на Єльцi. Здалося iй, що насамперед ii це запрошення стосувалось, саме ii вiн кликав до клубу. Очi мав якiсь водянистi, а так нiчого: молодий, непоганий собою, симпатичний в отiм яскравiм кашне. – Про що ж лекцiя? – шарiючись, запитала Єлька. – О, в мене тема особлива: кохання. «Любовь – не вздохи на скамейке…» Чули? Ну, i так далi. Приходьте, не пошкодуете. Увечерi дiвчата були в клубi. Всi фермiвськi гуртом так i посiдали попереду, щоб нiчого не пропустити. Незабаром i вiн вийшов на фанерну трибуну з своiм пузатим портфелем. Помiтивши Єльку, всмiхнувся iй, став розкладати папери. Сама не знае, чого вона так хвилювалась. Ждала нiби якогось вiдкриття, сподiвалась почути слова, до того не чутi, особливi, i все не зводила очей з його бiлого чола, з його яскравого кашне. Мусив вiн сказати тi слова, призначуванi, може, найперше iй, такi, що сколихнули б душу! І вiн почав. Клуб у Вовчугах маленький, тiсний, з глиняною поколупаною долiвкою, з низькою стелею… Тут говори хоч i пошепки, тебе почують, а вiн з тiеi трибуни раптом почав кричати. Наче зовсiм глухi люди перед ним сидять або й зовсiм людей нема, сама пустеча. Розмахував руками, упивався своiм голосом, який то спадав завчено, то верескливо лiз кудись угору, – ось-ось пустить пiвня! Єлька i слiв його не чула, iй аж мурашки бiгали по тiлу вiд його фальшивих нот, все боялась, що вiн таки на пiвня зiрветься, i жарко ставало вiд пекучого сорому за той верескучий крик, соромно перед дiвчатами, перед людьми. «Ну навiщо ти так кричиш? – аж благала його в душi. – Хiба можна так… про кохання?» Хотiлося затулити вуха, втекти, та все ж пересилила себе, досидiла, поки вiн докричав свою лекцiю до кiнця. Нiчогiсiнько не запам’яталось, всi слова просковзнули десь мимо розуму й серця. Коли розходились, вiн наздогнав ii надворi, пiшов поруч, ждав вiд неi, мабуть, похвали, потiм сам запитав: –Ну як? А вона йшла мовчки, похнюплена. Молодий лектор по-своему витлумачив ii мовчанку, вiн, видно, був певен, що зажив сьогоднi успiху, почувався збуджено, став розповiдати Єльцi, скiльки працi доклав вiн, готуючи свою лекцiю, гори лiтератури перелопатив, самих лише цитат навибирав бiльше двохсот! Але й не шкодуе, користь наявна, адже з-помiж лекцiй на iншi теми ця збирае щоразу найбiльшу аудиторiю. Тут не скажеш, що матерiал сухий, нудний, нiкому не цiкавий. Тема кохання кожного розворушить! «Бiдолашний, – думала Єлька в присмутку, – стiльки трудитись, i все намарне. Стараеться, вчить людей кохати, а сам… чи ти кохав коли-небудь? І чи тебе кохали?» Лектор провiв ii до двору, ще й тут балакучо розповiдав про неспокiйне свое кочове життя, про степовi розбагнюченi дороги i як його десь у «глибинцi» трактором витягали, бо люди скрiзь хочуть послухати про любов, про дружбу й кохання… «І це ти по всiх клубах так репетуеш?» – невiдступно муляло Єльцi, яка ще й досi не позбулася почуття сорому за нього. Мжичило того вечора, лектор пiдняв комiр мерзлякувато, проте розставатися не спiшив. Сам признався, що нiкого в життi ще не кохав, вона таки вгадала. – Горять, палають, на стiни деруться вiд переживань… ви вiрите в це? – весело запитував Єльку. І, не дiждавшись вiдповiдi, почав щось про людей атомного вiку, про iхню потребу знайти якусь бодай тимчасову втiху, забуття, про бажання сучасних жити пiд наркозом краси. Дiзнавшись, що перед ним ще школярка, хоча й старшокласниця, вiн сказав iй комплiмент: – Але ж ви зовсiм сформована! Дiвчина такоi яскравоi вроди… Я вас там на фермi одразу запримiтив. – І без усякого вагання перейшов на «ти»: – В тебе краса. Дай напитися твоеi краси! Наблизившись, спробував ii обiйняти. Грубо, негарно якось вийшло, як i в отих розбалуваних дiвчачою увагою механiзаторiв, що сп’яну лiзуть до кожноi з обiймами. Вона його вiдштовхнула, сердито, рiзко, обома руками: – Гетьте! Спершу самi навчiться кохати, а тодi вчiть iнших! Вiдтодi й не бачила бiльше нi його, нi його пiвнячого кашне. Їй хотiлося кохання, але ж хiба це було воно, оте повите таiною, всемогутне почуття? Почувала жагу зустрiти когось, хто на дiвочий твiй поклик вiдповiв би спiвом серця, пристрастю на пристрасть, хто вiдкрив би поезiю зоряних ночей степових, з ким зазнала б щасливого шаленства близькостi… Певне, з таким i цi тумани не були б слiпi, i невилазнi шляхи не були б болотом, i не здавалась би тобi затяжкою твоя завжденна праця. Хто ж вiн мiг бути, ii суджений? Отой шалапутний шофер радгоспiвський, що машиною ганявся за нею по степу та фарами свiтив? А як занесло його в яругу, вiн i звiдти став угору свiтити, дiвчата смiялись на фермi: – Глянь, Єлько, вiн уже тебе на небi шукае. В космосi! Знала, що подобалась ще одному дженджуристому хлопцевi, з механiзаторiв, чи не найвродливiшому з тих розбалуваних дiвчатами, – восени його забрали в армiю. Якось одержала вiд нього листа: «Сiчас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватае, наiдаюся полностью, так що на здоров’я не скаржусь, плюс до цього ще й рижим, i фiззарядка теж здоров’я дасть…» І це вiн писав iй, яка перечитала всiх поетiв у бiблiотецi, захлинаючись читала листи пушкiнськоi нiжностi i потiм ночами не могла заснути вiд хвилювання, вiд рiзних своiх фантазiй… А вiн «какось» там наiдаеться! Проводжала – красень був, танцював як! А зараз тiльки й пише, що гладшае. Уявила гладким, розмордатiлим, i цей уявний – гладкий, самовдоволений – вже не торкав душу, був Єльцi майже чужий. Вiдштовхувала Єльку навiть його жахлива граматика, отой його «рижим», що заслуговував двiйки, а надто ж оте «какось», то це був саме той випадок! Вона йому й словом не вiдповiла. Незабаром змiнили iхнього завфермою, що зовсiм пропився та ще сп’яну розпатякував на фермi вечорами про стирання рiзницi мiж мiстом i селом i який вiн спосiб пропонуе для цього… «Хочете знати який? Затемнити мiста!» А що вiн теревенив це в той час, коли iхню ферму взялися нарештi електрифiкувати, то провина його тiльки побiльшилась, i нiхто за нього не заступився: не стало – i все. Дiвчата теж не шкодували: байдужiсiнький був до них. На людей крiзь коров’ячi роги дивився… Замiсть затемнювача-пропияки прислали на ферму молодшого, завзятого, з iншоi далекоi бригади. Поставили завiдувати фермою, а що ранiше був бригадиром, то так серед дiвчат i зосталось йому iм’я: бригадир. Цей виявився куди дбайливiшим за свого попередника, домiгся перед правлiнням для дiвчат нових куфайок та чобiт гумових, щоб у грязюцi не тонули, радiо з’явилося, i надоi збiльшилися, бо встановив новi рацiони i макухи десь трохи роздобув. Дiвчат забезпечив брошурками по тваринництву – сам вiн у технiкумi вчився заочно, або, як вiн казав жартома, «позаглазно». На вiдмiну вiд свого попередника, думкою доярок не нехтував, радився з ними, як збiльшити надоi молока. Разом обдумували це, вишукували способiв, i одна iз старших вiком доярок навiть запропонувала вдатись до… зоряноi води! Тобто такоi, що нiч простояла в дiйницi при зорях. Є ж бо, мовляв, таке народне повiр’я: коли корова «присушуе», дае мало молока, то набирають води в дiйницю, ставлять ясноi ночi пiд зорями, хай простоiть так цiлу нiч, а тодi корову напувай тiею зоряною водою… – До зоряноi води ще й макухи треба, – злегка висмiяв пропозицiю бригадир. – І я вам гарантую: макуха буде! Пообiцяв, що й комбiкорму виб’е. Показував на далекi макiвки собору: – Бачите? Отам повен собор комбiкорму! Якби наше керiвництво не спало, давно б уже мали наряд… До Єльки бригадир ставився з явною доброзичливiстю: зовсiм юна доярка, треба ж пiдтримати! Коли одна з доярок захворiла i довелось розподiлити ii групу корiв, бригадир вiддав Єльцi рекордистку Княгиню, що було неабиякою честю, ще й пояснив своi намiри: – На виставку Княгиню готуватимем! Як добуду кормiв, окремо ii поставимо, умови створимо, в Москву Княгиня твоя поiде! І ти з нею, Єльцю!.. Веселiшим стало Єльчине життя на фермi. І ходила тепер легко, якось з пiдлетом, в усмiшцi, у рухах з’явилося щось ластiв’яче, i нерiдко можна було почути, як Єлька насамотi наспiвуе десь у тамбурi, набираючи сiчку коровам. Владою своею новий бригадир не зловживав, з ним можна було сперечатись, жартувати, дiвчата при ньому вiдчули себе вiльнiше. Дуже боявся, правда, своеi ревнивоi Варки i признавався одверто: – Три зла не можу терпiти в життi: лютого бугая, стограмового трудодня i ревнивоi жiнки. Вона в нього була таки ревнюща, не раз прибiгала на ферму, тiпаючись вiд пiдозр, вистежувала, шпигувала, особливо коли йому доводилося зоставатись на нiч чергувати пiд час отелення. А вiн, маючи вдачу веселу, був i справдi охочий пожирувати, пощипати дiвчат, покачати iх у тамбурi на соломi. І найчастiше в соломi чомусь опинялася Єлька, i що ж такого в цих жартах? Їй, розсмiшенiй, палаючiй, це навiть подобалось. На iншого, може, образилась би, а тут тiльки лящала та звивалася, коли цупкорукий бригадир з купи дiвчат саме ii вихапував лоскiтно: – Ану, що це тут у пазусi за кавунцята! Навеснi Єльку спiткало тяжке горе: матiр у глинищi привалило. Вiдкопали, та пiзно. Одразу зосталась дочка круглою сиротою. На похорон приiздив дядько Ягор, материн брат, заводчанин, про якого мати якщо бувало й заговорювала iнодi, то майже пошепки, бо тiльки так годилося згадувати дядькову молодiсть, що губилася десь у Гуляйполi. Вiд’iжджаючи, цей малознайомий родич запитав Єльку, чи не мае намiру вона з часом перекочувати до мiста, i хоч вона ще не думала над цим, дядько Ягор зауважив, про всяк випадок, що хата його для неi завжди вiдкрита. В днi, коли вона переживала тугу за матiр’ю i свiт був немилий, вперше Єлька по-справжньому оцiнила вiрнiсть подруг, що приходили до неi ночувати, дiлили ii самотнiсть, i ставлення бригадирове оцiнила, який був тепер ще уважнiший до осиротiлоi дiвчини. Сам привiз соломи, хоч вона й не просила. Повернулась увечерi, а солома вже серед двору: бери, топи… Школу Єльцi довелося кинути, бо якщо досi була тiльки помiчницею матерi, то вiдтепер мусила про все дбати сама. – Переб’ешся, перебудеш, а далi в технiкум, на заочний влаштуемо, – заспокоював бригадир. – Всi ходи й виходи менi там вiдомi, допоможу. Якось цiлим гуртом поiхали до мiста одержувати комбiкорм. День був вiтряний, небо де-не-де проглядало серед хмар блакитними березневими вiкнами. Вiдчутно повертало на весну. Земля вiдтанула, голi посадки серед чорних полiв буйнились, гнули-ламали iх пружистi степовi вiтри. Гнали вiтрами з пiвдня, проте ще холодно було, дiвчата в чоботях та куфайках щулились, затиснувши мiж собою бригадира, закривались од вiтру цупким брезентом. Везли ще й картоплю на базар, насипом насипану в кузовi, на нiй i сидiли. Машина перевальки йшла по розбитих колiях, ледве повзла, i лише коли вибрались з чорноземлi на брукiвку, дорога аж засвистiла. І тi березневi вiкна одразу нiби побiльшали, блакитнiли в небi якось вiльно, пiслязимово, нагадуючи, що весна не за горами. Задумливо дивились дiвчата, як попереду iхньоi тритонки помчав щодуху iнший якийсь студебекер, повен людей, що сидiли у вiдкритому кузовi щiльно, плечем до плеча, мов солдати. – Дiвчата, польова пошта попереду! Коли ж наблизилися, виявилось, що зовсiм не хлопцi то з польовоi пошти, а сiрi газовi балони вишикувались у кузовi тiсно, один бiля одного! – Оце, мабуть, нашi женихи, – гiркувато пожартувала тодi Галька-переросток. Де-не-де вишки було видно по степу – закладались першi шахти Захiдного Донбасу, що вже аж сюди насувавсь. Бригадир зауважив, що хлопцi пiсля армii тепер бiльше на шахти йдуть, i Катря Степанишина, в якоi щоки завжди горять, сказала, що з осенi теж гайне на шахти, годi з неi, мовляв, цього вашого колгоспу, та ще й вiдсталого – найзанехаянiший, мабуть, в областi! Бригадир був нiби аж стурбований Катриними нахвалками, став вiдговорювати Катрю вiд ii намiру, запевняв, що вiн кров з носа, а ферму на той рiк повнiстю механiзуе, буде, мовляв, ще й у них кореспондентiв та рiзних делегацiй, що iх тепер возять тiльки туди, де Героi. Говорив про переваги хлiборобськоi працi, про цiлi днi на свiжiм повiтрi, нагадав, що й Лев Толстой колись за плугом ходив. – Толстой хай собi як хоче, – вiдрiзала Катря, – а я буду на шахтах! І, закутавшись хусткою по самi очi, замовкла. Склад комбiкорму був якраз у тому козацькому соборi, що його ще здалеку видно, коли пiд’iздиш до заводських селищ. Спершу побували на центральнiм ринку, з картоплею спродались без загаяння, а проте, коли пiд’iхали до собору одержувати комбiкорм, то на дверях висiв замок, хоч до кiнця робочого дня було ще далеко. Кладовщика не знали де й шукати. З’явився вiн надвечiр, будучи добре пiд чаркою, сповiстив мимохiдь, що тiльки завтра вранцi почне видавати комбiкорм, бо зараз у нього, мовляв, ще не все оформлено. Бригадир, наздогнавши кладовщика, став про щось шепотiтися з ним, але наслiдкiв це нiяких не дало, – довелося бiля собору й заночувати. Всього один раз Єлька, ще дитиною, була коло цього собору, тодi тут збирався базар, – мати якось взяла ii, коли iхала сюди iз своiми односельцями продавати соняшникову олiю. Ще картки були не вiдмiненi, людям жилося сутужно, Єльцi пригадуеться, як жiнка якась ходила по базару i вiд кожноi з тих, що пiдторговували, збирала «комiрне» – по ложцi олii. – На мiлiцiонера, – пояснювала тихо. Тобто щоб не ганяв, бо олiю тодi було заборонено продавати. І жiнки не скупилися, давали кожна по повнiй ложцi на того худющого безолiйного мiлiцiонера, i був то навiть не хабар, скорiше то була премiя за його неформальнiсть i розумiння трудноi для всiх пори. Собор тодi вразив Єльку тiльки своею суворiстю, холодним i якимось величавим непривiттям. А зараз викликав своею обдертiстю щось схоже на спiвчуття, був чимось ближчий до ii дитячих мрiй, до отих блакитних планет ii дитинства. Грузовик iхнiй став на ночiвлю пiд акацiями неподалiк собору, щоб завтра, коли утвориться черга за комбiкормом, бути до дверей найближче. Згодом стали прибувати ще машини з нарядами на комбiкорм, з накушканими базарянами; приiжджi розбирали своi корзини та клунки, розходились по заводських родичах ночувати. Єльчинi подруги теж цiлим гуртом зiбралися йти до землячки Вiрки iз сусiднiх Погребищ, степовичка, вона вгадала вийти замiж сюди, – рудий та витрiшкуватий ii Іван, а став знатним сталеваром, i Вiрунька тепер ох i живе ж! Кликали i Єльку з собою, але вона сказала, що iй е до кого, дядько ж Ягор Катратий десь тут мешкав неподалiк: солом’яна хата пiд сiмнадцятим номером. Хоч смеркалося, знайшла в кiнцi вулички той 17-й… Хвiртка зачинена наглухо, нема господаря вдома, може, й на цiлу нiч поiхав куди… Позаглядала Єлька та з тим i повернулася на майдан, до машини. Бригадир, зрадiвши, сказав, що зоставляе Єльку стерегти машину, а сам з водiем, в компанii з iншими шоферами, серед яких терся й кладовщик, одразу подався кудись шукати забiгайлiвки. Невдовзi в однiй iз хат селища зринули спiви, Єлька впiзнала вiдчайдушний Катрин голос, що вирiзнявся дзвiнкiстю з-помiж iнших, i улюблену Катрину пiсню впiзнала: «Терен, мати, коло хати…» Спiвали якраз, видно, у хатi тiеi щасливоi Вiрки з Погребищ, що кiлька рокiв тому загнуздала тутешнього сталевара Івана Баглая та тепер «ох i живе ж!..» В нову хату восени ввiйшла, а мазальниць запрошувала все-таки з рiдного свого села, цiлий тиждень бiлили iй хороми, рiвняли iзсередини стiни та наводили мальовки, бо тут, мовляв, i рiвняють не так, i мальовок з пiвнями не вмiють… До жiночих голосiв прилучився й чоловiчий, загудiв улад, добре смикнувши, мабуть, того первака, що дiвчата везли землячцi нову хату кропити… Закортiло i Єльцi бути там, у гуртi з усiма, в теплiй хатi з мальовками, але стримала себе з якоюсь навiть злiстю: дуже тебе ждуть там, у тiеi погребищанки, що нi подруга тобi, нi родичка, дуже приемно було б дивитись, як вона тут купаеться в благополуччi! Єлька сьогоднi чомусь на всiх була зла. Собор похмуро плив у хмарах вечiрнiх. Тужливим чимось, навiть тривожним вiяло вiд нього. Ким вiн вибудуваний? І яким чудом уцiлiв? І яку душу хтось у нього вклав, що й через вiки вона Єльку торкае?.. Двое якихось проходили поблизу, шарпнули за брезент, думаючи, певне, що в кузовi нiкого нема, посмiялись, постояли бiля стовпа, на мiсцi колишньоi дзвiницi, де тепер тiльки уламок рейки висить. Один чимось ударив по рейцi, сказав: – Який звук нiкчемний… Казармений… Звук сiрих буднiв… Посвистiли, ще посмiялись i почвалали далi. Зовсiм споночiло, став накрапати дощ. Єлька глибше забилась пiд брезент, зiбгалась калачиком, щоб швидше зiгрiтись. Бригадир та водiй грузовика вернулися пiзно, принесли оселедцiв у газетi, пляшку й чорну хлiбину. – Маемо комбiкорм, – весело озвався бригадир i запросив Єльку. – Ану, хазяечко, зволь сюди, зараз погрiемось… Тримай хлiб, тримай посудину!.. Не забули i про неi все-таки. Грiлися в темрявi. Розламували хлiб руками на шматки, роздирали оселедцi, напiй у склянки гранчастi наливали, був то нiби якийсь ром, вони його i в темрявi точно подiлили. Єльку теж умовили випити, ковтнула кiлька разiв – обпекло, як вогонь. Потiм пiзнiше стала вона догадуватись, що не випадкове, а заздалегiдь намислене ними було це вгощання, i про себе думала, що теж не випадково зосталася, хоч i намiрiв нiяких не мала, нiякоi думки не складала наперед, i все ж нiби й передчувалось, як воно буде. А було так: шофера десь не стало, бригадир, зiщулившись, курив бiля машини, собор виступав iз темряви неба якось моторошно. Було вже, мабуть, за пiвнiч, вiтер розгулявся, гуркотiв шматом зiрваноi бляхи десь на соборних верхах. Через якийсь час бригадир теж забрався в кузов, опинився пiд халабудою брезенту. – Дозволь до тебе в курiнь… Чуеш, який вiтрюга… Не замерзати ж менi там… І заспокоiв, присунувшись: – Не бiйся, не чiпатиму. І хоч мала б одразу вiдiгнати його, але чомусь не вiдiгнала. І навiть коли почула слова ласки, то теж не обiрвала, хотiлося iй слухати, було щось довiрливе в його скаргах на свою долю, щирiсть чулася у його спiвчуттi до Єльки, розумiе, мовляв, як iй оце зостатись на свiтi без матерi, самiй… Здаеться, зараз для неi навiть бажаною була його близькiсть i його довiра, вiн, видно, вловив Єльчин настрiй i ще ближче присунувся, вона вiдчула мiцне тепло його тiла. Гарячi шепоти-благання хвилювали, ласки, нiколи не знанi, пробуджували чуттевiсть. Вiтер шарпав iхню халабуду, брезент лопотiв, а вона чула бiля себе жагливе, палке: – Єлько, раз живемо! Двiчi нiкому не вдавалось! Стiльки он, мовляв, дiвчат-перестаркiв у селi, нiхто й не гляне! Порозлiтались хлопцi, дiвчатами по селах хоч греблю гати… Про шахти щось гомонiв iй, куди вони удвох махнуть… Про щастя, яке треба ловити… І знову: – Один раз люди кохаються! Двiчi жити ще не вдавалось нiкому! Тож не будь така горда! Не бiйся! Ти ж сама тепер!.. Вiльна! Нiхто тобi не указ! І таки почувала, що вiльна вчинити, як хоче. Може, й справдi свое треба ловити, хапати, не вiдкладаючи на потiм? Іншi самi ладнi йому на шию кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить свого бригадира до безтями… Розпалена, вже не вiдпручувалась, а коли мiцний смак поцiлунку вiдчула, мiцний та гарячий, здалось, що оце й е воно, оцей хмiль i е кохання… Нiч горiла темрявою. Була вона найтемнiша з усiх ночей, ця нiч ii падiння. Не стала вона святом Єльчиного життя. Не принесла нi радостi, нi насолоди. Нiчого, крiм болю. Вранцi пусте було небо, хмари убогi пливли над собором, а вiтер улiгся, на сходi краечок неба холодно, криваво червонiв. Дверi собору були вiдчиненi: починали видавати комбiкорм. Дiвчата перегукувалися в соборi, треба було i Єльцi бути там, але ii чомусь не кликали, не чiпали. І вона не спiшила вибиратися з-пiд брезенту. Голуб темно-сизий, брудний сидiв на карнизi собору, викрасовувавсь, водив грудьми. Пташки цiвкали в голих деревах. Гiлки дерев мокро блищали, зволоженi по-весняному. Життя було, воно брало свое, але ця бадьорiсть ранку, пробудження весни, ясна смужка свiтання, i пташиний цiвкiт, i веселi голоси в глибинi собору – все iснувало якось поза нею, все сприймала Єлька тепер нiби зоддалеки, iз свого знеможеного, дотла спустошеного свiту. Наче повинен був би палити ii сором за те, що сталося, вогонь ганьби, грiха, пороку, але й цього якось не вiдчувала, був тiльки тупий бiль, вiдчуття спустошеностi та безмежний розлив туги. Нарештi встала. Треба ж було таки йти, помагати дiвчатам набирати того комбiкорму. Шофер, що длубався в моторi, обернувся до Єльки, якось негарно осмiхаючись оголенiстю своеi вивернутоi, пiдсмикнутоi вгору заячоi губи. – Як спочивалося, Олено батькiвно? – i пiдморгнув з гидкою iнтимнiстю. – Чи не замерзали пiд брезентом? Бо я в кабiнi замерзав… Вiн, виявляеться, був у кабiнi! Наче ж зникав кудись, а виявляеться, був тут… І видно по ньому, по цiй нахабнiй, змовницькiй посмiшцi, що знае геть усе… Ну, тепер знатимуть i всi Вовчуги! На мить це ошпарило ii, потiм знов накотилась байдужiсть. Побрела до собору i, похнюпившись, по очi закутана хусткою, зупинилась бiля порога, навпроти навстiж вiдчинених у соборну сутiнь дверей. Не зважувалась переступити порiг. Здавалось, тiльки переступить, i станеться щось страшне, земля пiд нею трiсне, все соборне склепiння обвалиться на неi, падшу, осквернену! А там, усерединi, було гомiнко, перелунювались веселi голоси. Видно, як Галька-перестарок стоiть бiля кучугури комбiкорму, тримаючи лантух розкритим, iй хтось насипае, а потiм вона раптом задерла голову й нi сiло нi впало дико галаснула догори: – Ге-е-ей, на високiй полонинi… – І, засмiявшись, сказала: – Оце резонанс! Нiхто на Єльку наче й уваги не звернув, коли вона, силуючи себе, таки переступила порiг собору, нiхто не запитав, чого запiзнилась, чого заспала, ii появу в соборi всi сприйняли нiбито навiть байдуже, але в цiй байдужостi почувалася якась умиснiсть. В соборi було ще холоднiше, нiж надворi, пусткою, мишами смердiло. Вiкна, де ще позоставались шибки, заснованi павутинням, запорошенi дертю. Одразу пiсля вiйни нiбито збирались вiдкрити в цьому соборi антирелiгiйний музей iз куточком мiсцевоi фауни i флори, але чомусь не вийшло, i лише як спомин про тi намiри опудало плавневого шулiки припадало тепер пилюкою над вiвтарем та де-не-де зi стiн, з-помiж облинялих мадонн, шкiрились iклами вовчi та вепрячi морди. Уже й вепрiв у плавнях нема, а тут шкiряться… Посеред собору кучугура комбiкорму, далi зваленi цупкi паперовi мiшки з суперфосфатом, ще далi, в кутку, обгризений, темного дерева iконостас з рiзьбленими гронами та виноградним листям. Колись, кажуть, цей iконостас розпиляли, подiлили мiж музеями, i частина оце й тут зосталась… Все кинуто звалищем, стiни в патьоках, крiзь сiре павутиння темно проглядають сердитi якiсь святi… Вiчнi присмерки стоять на кутках собору. Тiльки вгорi, у височинi центрального купола, було блакитно, як у небi, серед золотих зiрок сяюче бiлiв намальований голуб з розкинутими крилами, цiлком зберiгся й портрет якогось небесного юнака-святого в ясно-червонiй одежi… Там не видно було нi пилюки, нi павутиння, там панувало свiтло небес. Густо-блакитне небо й по ньому золотi зiрки! Нiби оглухнувши, забувши про всi комбiкорми, стояла Єлька серед собору й дивилась туди, в глибiнь найвищоi з бань, де все ще зосталось, як було при перших майстрах. Та глибiнь мовби поглинала ii своею небеснiстю, всю душу Єльчину втягувала, як вир. Очей не можна було вiдвести, памо-рочно ставало, як стае, кажуть, людинi над безоднею, де почуваеш i острах, i непереборне бажання сягнути… «Я опоганена, мене опоганили, я не смiю, не маю тут права стояти!» – волало в нiй каяття. І все ж у якомусь зацiпенiлому напiвзабуттi стояла серед цього захламленого храму, втопивши погляд у той небесно-блакитний вир пiдкупольноi висоти. Згадалось, як мати iнодi так ревно молилась: «Сило небесна, допоможи!..» Чому це зараз тобi згадалось?.. Ясним, не загидженим тiльки й зоставсь отой острiвець собору вгорi, над Єлькою, чистотою та високiстю навiював i на неi чистоту спокути, вiдчуття провини i подмух якихось непевних надiй… Ота краса, що вгорi, – чому вона iй ранiш не вiдкрилась? – Не думай, що ти в планетарiй попала, Єлько! – нарештi окликнули ii. – Годi вистоювати, давай сюди, помагай. Всi закуренi були комбiкормом, дiвчат важко i впiзнати, де яка, i коли Єлька теж взялася нагортати в лантух, то крiзь куряву бачила тепер тiльки запилюженi чоботи чиiсь, що тупо тупцювали в дертi бiля лантуха. Потiм i його побачила, бригадира. Вперше пiсля ночi з’явився з кладовщиком iз якогось закамарка, пiдiйшов ближче, розстебнув пiджак, сказав бадьоро: – Набивайте, набивайте, дiвчата, тугiше. Не завжди попадаеться такий янголячий харч!.. І помiтно було, як очi вiдводить, уникае, щоб не зустрiтися з Єлькою поглядом. Коли смiявся, зовсiм очi його зникали. Усмiшка була, але без очей. Смiеться, а вони геть зникають пiд заборошненими повiками, слiпне людина у своему смiховi. «І оцей безокий куций чоловiчок, з головою, круто вгрузлою межи плечi, з усмiхом блудливим, оце той самий, кому ти вночi в сльозах вiддалась? Той, що так тебе улещував, що палким своiм белькотанням та спiвчуттям душу тобi розколов?» Саму себе Єлька зараз ненавидiла за хвилинне оте потьмарення, за те, що дала себе ошукати. Обранець? В’язистий, круглопикий, а росту був просто мiзерного, особливо зараз, коли сутулився у своему якомусь горбатому, з овечим комiром пiджаку. Коли треба було братися за кiлькапудовi лантухи, виносити комбiкорм iз собору, Єлька з ненавистю кинула бригадировi: –Самi носiть. –А ти? –Я вихiдна. І вiн, винувато поклiпавши вiями, нiчого й не сказав, зацiпило йому. Дiвчата теж вирiшили, що не жiноче дiло тягати лантухи, вiдiйшли до грузовика i стали чепуритись. Єлька, зупинившись осторонь, спiдлоба спостерiгала, як вони вдвох – бригадир та його брат горiлчаний, клишоногий кладовщик – тягнуть комбiкорм iз собору, зiткнулись лантухами в дверях i, обидва маленькi, миршавi, вовтузяться з тими лантухами перед собором, мов жуки, мов шашелi, перед величчю його! Жити для цього? Жити для комбiкорму?.. «Не хочу! Не буду! Якщо не втоплюся десь на Вовчiй, зiйду геть iз села. Не пропишуть – без прописки житиму. Це ж моя земля, мiй свiт!» Єдиним рятунком для неi уявлялось тепер оте безвiсне життя без прописки… Коли йшла, похнюплена, до свого грузовика, шоферня з iнших машин зачiпала ii негарними жартами, але Єлька нiчим не вiдповiдала, загравання не викликало в неi нiчого, крiм огиди. Всi вони були зараз iй ненависнi, всi були для неi бригадирами! Брутальнi, липкi, з брехливими словами, з тваринно-цупкими обiймами… Перед вiд’iздом ще раз навiдалась до дядька Ягора i знов не застала. Повертались додому. Всi були чогось не в настроi, наче пересварилися мiж собою. В дорозi бригадир влаштувався мiж лантухами вiд Єльки подалi, боявся, мабуть, що вона тепер нав’язуватиметься йому, вiдбиватиме вiд жiнки. «Можеш не боятись, – посилала вона в думцi йому свое презирство. – Плювала я на тебе. Нiколи ти менi i в снi не приснишся». Першоi ж ночi вдома собор iй приснився. Наче стоiть вона сама у соборi, дивиться в глибину його купола, а там замiсть струмування свiтла, замiсть блакитного неба з золотими зiрками чомусь присмерк сiрiе, майже темрява, i хтось нiби метушиться в тiй високiй наскрiзнiй темрявi. Навколо неi стiни якось загадково шарудять, i Єлька помiчае, що з сутiнi, зi стiн собору, звiдусiль вилазять щетинястi, iкластi вепрячi голови, i не опудала, а всi ще живi, ворушаться. Прокинувшись, не могла до ранку заснути. Все знов передумувала, як воно складалось: надоi… макуха… зоряна вода… І майже злорадно таврувала себе: «Оце ж тобi зоряна вода!.. Калюжа твоя!» Скрутне настало для Єльки життя. Бригадирова проходу не давала. До клубу не показуйсь – викляне, обкидае багном привселюдно: – Байстрючка! Викурвок военний! Оце вас такого в школi вчили? Як чоловiкiв чужих вiдбивати! І так випоганить, не знаеш, куди дiватись. Хiба поясниш, хiба повiрить, що бригадир ii для Єльки вмер, не iснуе й не iснуватиме бiльше!.. А навiть якби й закохалась? Права не мае, чи що? Скажiть ви, мудрагелi, як все-таки повестися дiвчинi, коли б раптом закохалась у жонатого чоловiка? Ну хай з нею цього не сталось, але з iншою могло б? Бригадир пробував, правда, через якийсь час знов пiдкотитись, ляща вхопив, та на тому й кiнчилася iхня любов. Хоча й бiля своеi крикухи жити не став. Замордований ii ревнощами, змушений був чкурнути десь iз села. Спершу прилаштувався в сусiднiм радгоспi, а звiдти ще далi кудись зринув, зник з горизонту. Згодом чутка пройшла, що бачили його на шахтах Захiдного Донбасу. Бригадирова зовсiм пiсля того знесамовитiла. Таку ославу пустила на Єльку по селу, що й iншi жiнки стали поглядати на неi з пiдозрою. Не того картали, який дiвчину звiв, увесь грiх чомусь падав на Єльку. – Дивiться, он вона йде, та, що жонатих переманюе! – Може, й мого вже приманюеш? А в нього дiти! А в нього я! Так i вистежують Єльку тi очi насторожено-злi, руки крючкуватi, ладнi при найменшiй, хай навiть вигаданiй, пiдозрi в патли iй учепитись. Декотрi з чоловiкiв уявили собi, що вона справдi кожному тепер доступна, який-небудь гультяй алiментний i той вважав, що мае право докучати iй, домагатися взаемностi. – Ловка, ловка пiшла Магдалина, – не раз чула вона вслiд. Знало б чоловiче поголов’я, яке воно все нестерпне було тепер iй, нiчим не краще за того спокусника, що знiвечив Єльчину юнiсть. Зганьблено ii, i за це ж мусить ще сама й розплачуватись, стiльки довелось зазнати принижень, випити кривд… Навiть дiд-сторож якось уночi прикрався пiд вiкно, став шкребтись, як собака: – Єлько, Єлько, пусти перегрiтись… Вiдчинила дверi навстiж, розлючена, крикнула межи очi: – Дiду, щоб ви здохли! Матерi своiх синiв тепер вiд неi стерегли. Один спробував залицятись, син бухгалтерiв, так мати його на все село розрепетувалась: – Оту Чечiльку-байстрючку менi невiсткою? Іншi росу збили, а ти в хату приведеш? І все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який вони там iз собору набирали комбiкорм… А втеклому бригадировi таки, видно, зосталася в серцi скалка якась вiд тiеi соборноi ночi. Через пiвроку листа прислав, кликав i Єльку на шахти. Приiзди. Розвод вiзьму. Почнемо життя спочатку… Подрузi найближчiй, Ганнусi з птахоферми, тiльки й довiрилася з листом. – Якби мене кликав, я б поiхала, – сказала Ганнуся. – А я скорiше вмру, нiж до нього поiду. Бридкий вiн менi. Осоружний. І всi вони такi. Немае, Ганнусю, чистих людей! То в книжках тiльки… І справдi так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пустi, кожен тiльки для себе живе. Всi, як той бригадир з руками залiзними, що таки домiгся свого, зiрвав вiнок, брутально потоптав барвiнок весняний… Подруга не згоджувалась, наводила Єльцi рiзнi приклади, та Єльку це тiльки дужче розпалювало: нi i нi! Спротивився свiт. Знову й знову верталась до думки податись, як iншi, геть iз села, на завод чи на якусь новобудову. – На носилки пiду, цеглу таскатиму, найтяжча робота менi не страшна. Одначе в конторi ставились до цього iнакше. Голова, чоловiк лагiдний, розважливий, що й до Єльки ставився доброзичливо, щоразу стримував ii запал, коли приходила в контору вимагати довiдки на вiд’iзд. – Ми ж тебе цiнуемо, Єлько… Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобi на фермi погано? За скiлькись лiт, може, тебе там орден жде… А що баби плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дiвчина красива, ти ще свою долю знайдеш. Раз урезонив i вдруге, i так тяглось до весни. Можливо б, i зосталась, пригоiлись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнiчка, чоловiк якоi вдома не ночував, прибiгла на ферму й накинулася бiля силосноi ями на ошелешену Єльку з прокльонами, хоч ця сном i духом нiчого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася Єлька в контору з твердим намiром бiльше не вiдступати. Нi голови, нi парторга не було, сам бухгалтер за всiх святих. Сивий, голова довга, як диня, одне око справжне, друге скляне. – Паспорт – це, Єлько, сключаеться, – категорично сказав, вислухавши вимогу. – Дуже розумнi всi поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут матерiальнi блага творитиме? Розлютили Єльку тi «блага»! – Я вам що, припнута до цього мiсця? Чи до сивих кiс крiпачкою бути на цьому вашому смердючому силосi? Пiдписки на невиiзд нiкому не давала! – Ну-ну! – сторопiло вирячився на таку пiсню бухгалтер. – Оце заспiвала… З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечiль? Чим тобi змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли – смачнiшого хочеш! –Свободи хочу! – Он воно що! В нас тобi мало свободи? –Іншоi пошукаю. – Пошукай, може, знайдеш… Звiдтiль не одна вже разом iз свободою й гвардiйця безхозного матерi приносила в пеленi… Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи? – Не вернусь. Нiколи. Ухрюкалась менi ваша ферма! Бухгалтер iронiчно прискалив живе око. – Куди ж помандруете, коли не секрет? Чи не слiдом за дiдом, на шахти? – А там що, не моя краiна? Тiльки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Думаете, плакатиму за нею, за вашими «благами»? – Адресок пришли, хоч де ти будеш… – Буду там, де нiхто мене не падлючитиме! Не обливатимуть брудом такi, як ваша ротата супружниця! – Тихiше, тихiше, – мимоволi прищулився бухгалтер, зиркнувши на вiкна, i перейшов одразу на серйозний тон. – Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав… Їхала б собi десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сiм’i розлад… А то й у мене вдома хаос, колотнеча, переживаем за сина, хоч я й не знаю, чи е для того пiдстави… Ждав, видно, що Єлька щось скаже на це, але вона вiдмовчалась. – Отже, як батько сiм’i, особисто я був би навiть зацiкавлений, щоб дати тобi вiчну командировку… Але ж порядок е порядок. Сама бачиш: не вистачае робочих рук. Чортма охочих мiсити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам твоi руки ой як потрiбнi… Єльку наче батогом цвьохнули. – Вам руки моi потрiбнi? Ось вони, потрiскались вiд ваших благ! – І аж перед носом в бухгалтера змигнули Єльчинi тугi долонi. – Тiльки без цього, – вiдхилився вiн, оберiгаючи свое скляне око. – А в мене не тiльки руки! – розчервонiвшись, нiчого не чуючи, вистрiлювала Єлька. – В мене ще й душа е! Не всю випекли. Не дасте довiдки – так пiду! – Безпачпортною, дiвчино, недалеко зайдеш… Там швидко пiдберуть. А документа… вибачай. Анiяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут iж. І не видав. Увечерi на бухгалтеровiм подвiр’i знову була сварка, знову звiдти на все село розлiталося бухгалтершине дике, шмагаюче: – Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш? Цей викрик став Єльцi замiсть паспорта. З каменем цих слiв на душi – «потоптанка… росу збив!» – вдосвiта подалася до мiста, щоб зникнути в ньому, щоб у вирi iншого життя назавжди загубитись для односельцiв. IV Так опинилась вона в дядька свого по матерi, в Ягора Катратого на Зачiплянцi. Чим могла пояснити йому свое прибуття? Вiдпустили, мовляв, мае думку в технiкум який-небудь вступати або на курси. Дядько наче й повiрив. Раменистий, кремезний, з обиччям грубим, що його життя на глибоку оранку поорало, уважно глянув на неi з-пiд дашка накошланих брiв: – А документи ж як… у порядку? – Не всi ще зiбрала, – зам’ялась племiнниця. – Але будуть. Може, вiн навiть i догадався. А може, й до того щось уже про неi перечув, бо не став далi допитуватись. – Поживи, оговтайся. Та й менi чимось допоможеш. А то як овдовiв, у хатi ладу нiкому дати. До того ж садок, огородець… Без баби й двiр плаче. Повiвши Єльку в садок, став показувати грядки полуниць, старезнi абрикоси та грушу, яка, видно, була його улюбленицею: – Сам оце на нiй нащепив… Дика була, а тепер, бачиш, начiплялись, як рукавицi, висять. Грушi справдi висiли на гiлках здоровезнi, шкарубкi, як у дядьковiй хатi доменницькi його рукавицi. І кишку-шланг показав, i колодязь з «Камою», маленьким моторчиком, що воду жене. Сподобалось тут Єльцi. Селище тихе, в садках, а за садками, за Днiпром день i нiч димлять заводи. Вранцi, коли робiтники поiдуть на змiну, помiтно безлюднiе Зачiплянка, тiльки дiтлашня, заiдена шовковицею, галасае на вулицi та бiля саги. Деколи сусiдка, баба Шпачиха, випроставшись, докине iз свого городу до Єльки словом, дитиною називае. Та ще слiпий танкiст насвистуе у себе в дворi, без кiнця щось там лагодячи, майструючи. Очi випалило на фронтi, а коли йде вулицею, ступае упевнено, нiби зрячий. Стрiчних усiх безпомильно впiзнае. Якось Єлька, бiжучи по хлiб, хотiла прошмигнути мимо нього тихцем, вiн зупинив, аж розсердився: – Ти чия, що не здоровкаешся? І вона, присоромлена, сказала тихо: –Здрастуйте. І зважилась глянути в темнi незрячi його окуляри. Танкiст, дiтвора, зiгнута полiльниця на вгородi… Та ще у баглаiвських садках цiлоденно валяеться в гамаку студент-металург, той, що вранцi бiгае довкола саги, зарядку робить. Набiгаеться i тодi або в хату з тим голомозим механiком на цiлий день, або пiд шовковицею в гамак, затулившись книжками та конспектами вiд усього свiту. Зачiплянка хоч i живе вiд заводу, але й землi не цураеться, не вiдiрвалась од неi. Катратий радiе, дивлячись, як уродило, як рясно понаростало всього: «Дари природи, Єлько… Не поскупилось лiтечко красне: влiтку тiльки жуй, аби рот не лiнувався…» Щойно полуниця вiдходить, а вже бурiють вишнi-петрикiвочки, шовковиця сиплеться, а там зажовтiють абрикоси; бувае, так наспiе полуниця, що жiнкам невправка з нею, тодi оголошуеться загальна мобiлiзацiя, вже й металурги лазять поруч з дiтьми по садках, аж смiшно Єльцi дивитись, як цi люди, що на заводi боги, що вмiють видавати наймiцнiшi сплави, може, й для мiжпланетних ракет, покiрно повзають навкарачки по грiшнiй пiскуватiй землi, по чавких полуницях, змагаючись з дiтьми, слухняно визбируючи дари щедроi зачiплянськоi природи. Перегукуються, висмiюють свое полуничне рабство: – Як там Кашубенкова бригада, норму дае? – долинае десь крiзь садки, а йому вiдгукуються: – Штурмiвщина i тут, хай би iй грець! – А ще й кумi он треба подати соцдопомогу… Всi тут куми, свати, брати. Нi злодiiв, нi лiтунiв. Батьки тут жили, i синiв, поженивши, оселяють бiля себе, розбудовуються: на однiй садибi по двi-три хати втискуеться, поруч iз старими виростають новi будинки, мiцнi, битi зi шлаку. Ранiш, кажуть, жилось тут просторо, зараз тiснiшае, проте Зачiплянка не горюе, весело живе. Життя в цих людей вiдкрите, живуть поокремо, а якось нiби й спiльно, на виднотi. Жiнки знають одна про одну, що яка пекла, що варила, чий не всю получку додому принiс, а хто на лотерею виграв. Дiтей тут густо насiяно, i чомусь дiтвора все липне до того студента Баглая. Всяких жучкiв носять йому пiд шовковицю, трав’яних коникiв, кудись кличуть, i вiн часом хоч i супиться невдоволено, але, вiдклавши конспекти, йде з малечею на сагу або на кладовище… Молодь на Зачiплянцi здебiльшого вишнева, пiвденного типу – живуть тут хлопцi-смаглюки й дiвчата-смаглявки. Десь працюють, десь вчаться, зникають на цiлий день i лише надвечiр повертаються на свою Веселу. О такiй порi гомiнкiшою стае Зачiплянка, радiоли чути, моторчики джмелять, люди перегукуються… Пiсля поливання збираються гуртами, то коло того подвiр’я, то коло iншого, найчастiше в домiно грати, а що вуличка не проiжджа, в сагу впираеться, то виносять столики просто на вулицю, ставлять пiд лiхтарним стовпом, i там цiлий вечiр клацають, спокiйно себе почуваючи: нiхто не проiде, не потривожить. Бiля гравцiв довкола столика i жабенята стрибають, кмiтливi створiння знайшли дотепний спосiб полювання на комашню: помiтили, що, обпiкшись об елекричну лампочку лiхтаря, комашня звiдти сама сиплеться, тiльки лови ii, вже пiдсмажену… Новий, не знайомий для Єльки зачiплянський свiт. Інодi, прокравшись до паркана, непомiчена, подовгу дивиться вона з темряви палiсадника на людей Зачiплянки, на цих упертих крутолобих гравцiв у домiно. Для дядька Ягора домiно не iснуе, вiн вважае цю гру «пустим заняттям, вiд якого людина тупiе», а Єльцi чомусь до вподоби гравецький азарт, отой мiцний перестук кiсточок пiд лiхтарним стовпом. Серед металургiв чимало вродливих облич, гарних не стiльки рисами, скiльки гiднiстю своею, спокоем, незаляканiстю, певнiстю в собi. Коли один дужче другого стукае по столу, б’е з усього розмаху, то гуртом вони наче ворога якого лупцюють, аж зуби зцiплюють, i видно тодi руки iхнi, в декого до самих лiктiв чимось попеченi, у травмах трудових, в рубцях якихось, що давно вже позарубцьовувались, – позаживавши пiсля травм, завузлуватiвши, руки тi стали ще нiби мiцнiшi. В обличчях часом блiдизна проступае, перевтома, але е в них твердiсть, зосередженiсть, думою в кожного повите чоло, хоч i думають металурги в такий час, певне ж, не про Хiросiму та бюрократiв, а про те, як виграти, як зробити «кришку» таку, щоб болiльники ревнули вiд захвату. А молодь частiше юртуеться бiля Баглаевого або ще далi, бiля Орлянченкового двору. Хлопцi такi – мимоволi задивишся. Вдень вони десь по цехах заводських, на водокачках, на кранах та самоскидах, а як вечiр, уже нафранченi, причесанi, в модних чорних черевиках з’являються на Веселiй, ступаючи бiльше по шпоришу, а не по пилюцi, щоб не закушпелити своi гостроносi. Часом i той Баглай-студент з’являеться в цьому товариствi, i уже не в вилинялому спортивному, що його цiлими днями не скидае, а причепурений по-вечiрньому, в бiлiй напрасованiй безрукавцi або в новому сiрому светрi, що так йому до лиця… Довгобразий, високий, ставний… І теж у гостроносих черевиках, до блиску начищених перед танцями – десь вiн з котроюсь танцюватиме сьогоднi… Коли дiтлахи тягнуть його поганяти з ними м’яча, студент вiдмагаеться, показуе iм на черевики, на светр – не для гри, мовляв, виряджався, – але ж хiба iх переконаеш, не вiдстануть, поки вiн таки злегка пiдсмикне рукава свого светра (якимось таким делiкатним красивим жестом пiдсмикне!) i наставить руки пiд м’яч… Ув’язавшись у гру, й про пилюку забуде, вона аж димить iз-пiд нiг, коли вiн кидаеться сюди й туди, випружинюеться в стрибках, полюючи за м’ячем, доки друзi кликнуть, i студент схаменеться: поправить одяг, приставить ногу до лавки, пилюку з черевика обмахне, вiзерунчастi шкарпетки – на лiвiй, потiм на правiй – пiдсмикне акуратно. Тодi знов до товаришiв, i вже веселий iхнiй гурт поплив у бiк собору, мабуть, у парк шлакобетонного заводу на танцi… Дядько Катратий не любить, коли Єлька задивляеться в той бiк. – Доки не прописана, Єлько, побережись… Живи, наче тебе й нема. Так поставив, i так воно йде. За двiр анi ногою. Живе, як i не живе. Люди не докучають своею цiкавiстю, нiби вичiкують, що нова людина сама iм об’явиться. Вранцi-раненько часом степ озиваеться до Єльки мiцним перепiлчиним покликом: десь за садками, на кладовищi, прижилася перепiлочка степова. Щоранку так життерадiсно пiдпадьомкае! Єлька ходила туди, шукала в кладовищенських бур’янах степову свою землячку, хотiла пiдгледiти, але та не далася на очi. Єдина дорога, вiдкрита Єльцi, – це до Днiпра, до бакена, що його обслуговуе Катратий. Через кладовище з духмяними, аж чадними, чебрецями, через безлюднi дюни-кучугури з колючками та чаполоччю, де всупереч антикозячому законовi робiтничi кози безтурботно пасуться, крiзь продерту дiрку в колючому дротi, що ним обплутано територiю водокачки, – i вже ти на березi, коло бакенськоi будки, коло човна. Яка тут воля, яка широчiнь для душi! Моторки деркочуть по дзеркалу рiки, прослизають байдарки, бiлi крила вiтрил пливуть, як увi снi… Протилежний берег – бастiони заводiв, чорнi, в димах, та сiрi шлаковi гори над самим Днiпром, тi, що цiлу нiч текучою лавою палахкотять, а зараз темнiють, мов пригаслi вулкани. Трохи вище по берегу, серед темноi зеленi парку, водна станцiя металургiв, грацiозна, вiзерунчата, блакитно-бiла вся, мов казковий якийсь палац. Стоянки човнiв, кафе з музикою, на островах рiзнi заводськi турбази, профiлакторii. І цим усiм користаеться заводський люд, звичайнi смертнi, такi, як i Єлька. Тут не тiльки витворюють блага, а самi й пожинають iх! Вiдробив змiну i гуляй, ще бiлий день, а вони в кiно, в парки, на Днiпро та на весла… Десь тiльки згодом Єльчинi очi побачать iнше, коли робiтникiв грузовиками розвозять на далекi слободи пiсля змiни, побачить тодi Єлька людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, нiби вичавлених. Заводськi дiвчата, iдучи зi змiни, пiсень не спiвають, як там, у степу, коли повертаються з поля… Там, де тiльки мчить з вечорових полiв грузовик, всюди розпластуе на вiтрi шмаття пiсень… Заводська людина значно довше входить у норму пiсля цеховоi виснаги, Єлька це згодом помiтить. Поки що ж перед нею саме тiльки дозвiлля заводчан, святковiсть лiта, тиха краса днiпровських вод; сюди й туди мчать цiлими родинами, з дiтьми, а де промайне моторним човником тiльки пара – дiвчина i юнак, засмаглявленi сонцем, безжурнi обое, летять, тримаючи курс на ледь мрiючi днiпровськi острови, на призахiдно-розпалахкотiле сонце, на нiчнi багаття з комарами, з пригодами, iз справжнiм коханням… Буйнуе сила життя, димлять заводи, таемничi туркоти долинають з протилежного берега, з цитаделi металургiв, сонце сiдае за повитi млою пагорби, за далекi димарi, днiпрова гладiнь бузковiе, рожевим береться, хвиля, вигинаючись, колишеться пiд гаснучим промiнням важкими переливами-оксамитами. Поступово густiшають, малиновiють оксамити Днiпра. Мов плавучий острiв, пройде бiленький екскурсiйний пароплав iз заводським людом, iз розливом музики, далеко чутноi над водою, пройде, i тiльки по якомусь часi, не скоро докотиться зрушена ним хвиля до берега, лоскiтно плесне на пiсок, на Єльчинi ноги. «Велич!» – так би назвала Єлька отi вежi домен, отi чорнi iндустрiальнi собори. Все повито димами, все в якихось глибинних двиготах, загадкових, нiби пiдземних гулах. – І жiнки там працюють? – запитала якось дядька Ягора. – Тисячi iх там. – Я б теж хотiла туди. Нi, дядько цього iй не бажав би. Не мед iм там у курявi аглофабрики[10 - Аглофабрика – пiдприемство для виготовлення збагачених мiнералами рудних матерiалiв.], ще побачиш, на жаль, жiнок i з ломами на ремонтi колiй заводських, i на кранах, коли вони над самим полум’ям ковшiв пропливають… Хiба ж то жiноча робота? Хiба вона пiсля того дiтей родитиме? Настане час, що зовсiм жiнок у цехах металургiйного не буде, хiба що вiтамiнний квас подаватимуть металургам. Якби краще дбали, то вже й сьогоднi багатьох жiнок могла б повивiльняти вiд шкiдливих робiт уся ота механiзацiя та автоматика, що йде людинi на змiну. Адже тепер усе переiнакшуеться. За його, Ягоровоi, молодостi бiля домни людей було ще, як мурашнi. Щоб отаку домну нагодувати рудою, самих каталiв треба було б тисячу чоловiк, а зараз ii завантажують двое… –Отак-то, Єлько… При заходi сонця сядуть у човна iз дядьком, попливуть засвiчувати бакени, погойдають Єльку бузково-малиновi оксамити днiпровськi. Деколи опиняться аж поблизу тих шлакових гiр: в дядька Ягора вони викликають задуму. – Мабуть, такий вигляд мають вулкани, – задивившись, тихо каже Єлька. – Отi гори, дочко, то все наша праця перекипiла. Димом тут вiчно чадить, сажа падае чорна, лапата. Хто живе там пiд боком у заводу, той бiлого снiгу не бачить, – гомонить дядько Ягор. – Випрану бiлизну не вивiшуй, одразу чорна стане. Колись i я там жив. Наковтався. Вранцi, коли йдеш на роботу, по сажi тiй слiди, як по снiгу, вiдпечатуеш. На лавках, на листях дерев, на всьому сажа. Тонни i тонни ii випадае на мiсто щодоби. Давно балакають про те, щоб уловлювачi поставити, фiльтри, та поки що бiльше язиками фiльтрують. Нi, не для жiночих рук робота на металургiйному, знов перестерiгае племiнницю дядько Ягор, там i чоловiк не кожен витримае. Це ж не випадково, мовляв, серед горнових миршавого не побачиш, усе здоров’яки, там потрiбнi люди при силi. – Нас, коли брали з бiржi, найперше по здоров’ю перевiряли, найперше, було, мусиш лiкарiв пройти, здоров’я свое показати, а тодi вже розмовляй… Єлька ще вiд матерi чула, що дядько Ягор пiсля того, як розламалась пiд ним махновська тачанка, як розкотились з-пiд неi колеса на чотири сторони свiту, пiшов на завод, на роботу найважчу, каталем. Тепер i професii такоi нема, в минулому вся. Дивлячись на зношене тiло старече, важко Єльцi навiть уявити його молодим, а був же колись… – Дядечку Ягоре, а на заводi, пiсля степу… трудно було вам звикати? – Не питай. Першу домну тодi вiдбудовували, тижнями з заводу не виходили, там i ночували. А одного дня якось-таки вигайнув у степ. Як побачив його пiсля розлуки, впав лицем на зелену траву, повiриш, качаюсь i плачу… Смiюся i плачу… З лiтами, правда, обвикся за муром, полюбив завод, дiла пiдладились… –Втомило життя? – Та не прогуляв його. Наробились оцi руки, Єлько, ох, наробилися на вiку! Така вже доля в металурга: все життя лицем до вогню… Самого шлаку ото гори… Метал наш i по морях ходить, i в небесах лiта… Дими зблизька аж душать Єльку, важко стеляться вiд заводу, тепер iй хочеться швидше звiдси; старий, проте, не спiшить, вовтузиться бiля бакена спокiйно, а тодi ще стане давати димам оцiнку: бiлий – то ще нiчого, та й чорний, що клуб’ям валить, теж не найгiрший; найстрашнiший жовто-бурий отой, аж червоний. Бувае, розтягнеться по обрiю на кiлометри i довго стоiть стягою над селищами, робить небо iржавим… Ото вiд такого й зеленi дерева жовкнуть… На однiй iз труб газ горить, немов гiгантський свiтильник, голубе полум’я трiпоче, бiгае квiткою пелюсткатою. – Що то над трубою безперервно горить? – То, Єлько, все нашi грошики горять. Не встигаемо газу використовувати… А над парком, бачиш? На високiй колонi… То ж Титан. Розiрвав кайдани, що ними був прикутий до скелi, i топче орла, який його терзав… Титан Працi розкутий. Прометей труда… Самi заводськi нашi з першого чавуну революцii вiдлили його, самi й поставили. А при нiмцях довелось йому зiйти з п’едесталу, на вiдвалах перебув, у пiдпiллi… Тепер, бач, знову пiдвiвсь над заводами… О, багато вiн бачив! Загадковiстю покрите для Єльки дядькове минуле. Ще змалку чула про двох материних братiв – один пiшов до червоних, i його десь на Перекопi вбито, а другий, зовсiм пiдлiток, у Махна опинився, степова ота вольниця затягла, розгульне тачанкове життя. І якщо перший навiть по смертi через багато лiт був для матерi нiби якоюсь пiдтримкою, захистком, то про другого, живого, мати лише зрiдка зважувалась розповiдати Єльцi. І цим другим був дядько Ягор. І хоч те минуле його давно вiдiйшло у далекiсть, жило, як пригасла грiховна легенда, i давно дядько Ягор, трудяга-металург, був вiд того всього мовби реабiлiтований, але й далi згадувалось про те впiвголоса, стишено, щоб нiхто не чув. Та й сам Катратий теж не любить, коли гуляйпiльську юнiсть йому нагадують. Якось, коли бакени були засвiченi i вони, повернувшись, сидiли на березi бiля човна, Єлька таки набралася духу i запитала, кортiло iй знати, що ж то було за Гуляйполе, що тiнь вiд нього через усе дядькове життя простяглась. Катратий цього разу не розсердився. Покурив, подумав, потiм мовив глухо: – Криваве юрмище то було. –А свобода? – Клаптями кривавими летiла вона з-пiд тачанок. Сльозами та кров’ю тая свобода вмивалася, Єлько… Кiвш чавуну дорожчий за всi отi руiнницькi рейди… Не було зараз нi ляку, нi бентеги в дядьковiм голосi, був тiльки смуток i жаль за чимось. Сидiв згорбившись, тужно дивлячись на темнi потойбережнi своi заводи, на домни та сплески багрових спалахiв, вiд яких все небо час вiд часу дихало, мов велетенськi легенi. – Тi, що Украiну воздвигли, вони у вiках, Єлько… Не мати анархiя ii воздвигла. Батько Прометей… Засидiлись довго того вечора бiля човна. В бузковiй далечi, край мiста, де нiби не було нiчого, замерехтiли вогнi, чистi, незвичайного алмазного блиску, якого iм, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з неi вони, мов iз попелу, народились. Зiбралися були вже додому, коли до них пiдчалила одна iз запiзнiлих днiпровських моторок. Двое вийшли на берег, неквапно стали оглядати бiля будки Ягорове рибальське начиння. – А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? – запитав один iз прибулих. – У Днiпрi, – буркнув Катратий. – Рибу щодня iсти може надоiсти. Прибульцi, сприйнявши спокiйно цей жарт, присiли бiля старого, загомонiли. Єлька сидiла осторонь i чула iхню розмову про якiсь новi правила риболовлi, про те, як учора браконьерiв з капроновими сiтками застукано вночi бiля щогли… Заодно i Ягоровi було пiдкинуто жарт, що е, мовляв, i на нього анонiмка вiд днiпровськоi рибки… Запалили вогнище iз ошмаття газет, що, палахнувши, скоро й погасло. При сплеску полум’я Єлька встигла загледiти, що один iз прибульцiв був моложавий кирпань, вирлоокий, вдачi, видно, веселоi – усмiшка грала на круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник моторки – неголений, худорбастий, в майцi, зашмарованiй мазутою… Стишеними голосами стали дядька Ягора про Єльку розпитувати, чия вона, звiдки. І коли почули у вiдповiдь, що приiхала дiвчина з намiром поступати, то кирпань, одразу ожвавiвши, пiдгукнув Єльку i, хвацько якось випроставшись у своiм розстебнутiм пiджацi з парусини, приязно запитав, куди ж саме вона мае намiр. Єлька була в сум’яттi, iхня цiкавiсть застала ii зненацька. Нiчого певного не могла вiдповiсти, проте вони самi стали жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось, що е в них знайомi i в театральнiм училищi, i в медичному… Ще можна б на курси модельерок… Єлька потiм залишила iх, а вони з дядьком Ягором вели розмову далi, перекидалися жартами, йшлося здебiльшого про юшку з свiжого улову. – Не ловиться? Та ми й своеi привезем, аби тiльки зварили, – казав той молодший, кирпонiс веселоокий. – Бо нiхто ж так не вмiе варити, як ви. Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не гордi… Були, видно, i ранiше знайомi з Катратим, знали бiографiю, бо в розмовi котрийсь кинув нiби ненароком, нiби жартома: – Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу… І хоч кiнець фрази Єлька не розчула, iй чомусь не сподобалось, що вони не до речi нагадують дядьковi про минуле, наче не розумiють, що так невнарок можна ранити людину. А яке ваше дiло торкатись того, що людина давно, може, перепалила в собi, сама, без вас, реабiлiтувала свое життя отими шлаковими горами… Ще потiм про занепад нравiв говорили, осуджували мiських дiвчат, в яких тiльки й думки, мовляв, що про танцi та про ресторани. – Труднощiв не знають, – долинало з сутiнi до Єльки, – на життя, як на розвагу, дивляться… Дев’ятикласницi, а вже аборти роблять! Говорилось про iнших, городських, однак Єльку неприемно кольнуло, вiдчула, що зашарiлася в темрявi. А все ж до Єльчиноi долi, видно, зостались вони не байдужi, бо, прощаючись, молодший кинув Катратому: – І iй допоможемо, коли що. Треба смiливiше давати дорогу отаким трудiвницям з народу. «Знали б ви, крiм дядьковоi, ще й мою бiографiю, якоi б тодi заспiвали», – подумалось Єльцi гiрко. Поверталися додому мовчки. Спотикались по кучугурах – дядько Ягор попереду поважки, Єлька за ним. Дроти високоi напруги весь час над ними гули. Зоряно над селищами було, а там десь у степах хмара заходила i безгрiмно ламалися стебла блискавок. Єлька почувала, як щемить ii душа, сама не знае чому, звiдки той щем. Крякають качки в очеретах на сазi, – чи iх туча тривожить? Повiтря з присмаком чебрецю, по-степовому легке; то лише коли вiтер обернеться вiд заводiв, одразу потягне чадним аж сюди, окутае всю Зачiплянку тим хмаровищем ядучим, рудим, нiби атомним. Все небо тодi смердить. Та це ненадовго. Дмухне вiтерець зi степу, з Єльчиних краiв, i повiтря знову стае чистим, на все передмiстя вiйне запашним духом лiта. Тодi Єлька й тут, на новiм своiм пристанищi, чуе тихий дзвiн колосся, гарячий, сухий дух пшениць засмаглявлених. Щоб не спотикатись уночi по кладовищу, вони йдуть в обхiд, виходять на Широку – головну вулицю Зачiплянки. Пiзно вже, не клацають нiде в домiно, не шелестить вода по садках. Спить трудове передмiстя, повите снами-серпанками теплоi лiтньоi ночi. Та враз ось Широка оживае. З невидимих завулкiв, стежок, дворiв вилiтають на соборний майдан велосипедисти, котять у бiк заводiв – тiльки шини шелестять. Понасувавши кепки, пригинаючись кожен аж до керма, мчать по бруку Широкоi, мчать i по стежинi попiд шатрами дерев, близько прослизаючи мимо Єльки, всi в темному, робочому, легкi, мовчазнi, мов безтiлеснi нiчнi духи цих заводських передмiсть. – Нiчна змiна йде, – якось ваговито, з сумовитою гордiстю каже Катратий iм услiд. А вони й далi хвиля за хвилею, з шурхотом шин, з пружним вiтерцем стрiмкого лету – все на заводськi багровища, пiд свое буре небо, що нiколи над ними не гасне. V Виходило так, що собору вже нiби й нема. На одному важливому засiданнi, де обмiрковувалось майбутне Зачiплянки i розглядались проекти ii забудови, згiдно з генеральним планом, все якось не могли втулити мiсце цьому соборовi; то вiн комусь застував, то його мусили затиснути якiсь ще не iснуючi споруди нового мiкрорайону. Оскiльки засiдання було вузьке i тут дозволялося бути вiдвертим, господар кабiнету – похмурий чоловiк з свiтлими, прозорими очима i землистим кольором обличчя, запитав, зiжмакавши лоба: – А чого йому, власне, стояти? Не було в цiй реплiцi категоричностi. Їi можна було вважати просто роздумом. Внутрiшнiм сумнiвом. Могла вона бути цiлком випадковою i не мати нiякого пiдтексту. Але ж могло бути й iнакше? Могло тлумачитись це, скажiмо, й так: якого сторiччя цей собор? Вiсiмнадцятого? А хiба мало в республiцi архiтектурних пам’яток з вiсiмнадцятого сторiччя? І чи така це буде велика втрата для трудящих, якщо одним об’ектом минувшини буде менше? Здаеться, вiн потребуе ремонту? Асигнувань? Та доки ми тягтимемо на такi речi з бюджету? Чи не доцiльнiше буде передбачити на мiсцi собору будiвництво чогось такого, що справдi необхiдне для населення трудовоi нашоi Зачiплянки? Отже, ця реплiка могла бути вiльним експромтом, який нi до чого не зобов’язував, але могла вона таiти в собi i силу вказiвки. Зачiплянку на цьому засiданнi представляв ii висуванець Лобода Володимир Ізотович, син славетного колись на весь край обер-майстра Ізота Лободи, заслуженого металурга республiки. Лобода-син був Володимиром Ізотовичем для цього кабiнету, а для Зачiплянки вiн i досi Володька, може, тому, що товариський, простий, до людей не гордий. Вилиняв, геть полисiв на комсомольськiй роботi, тiльки рiденький кущик на головi зостався. При нагодi Володька ще сам i кепкуе з того кущика: рештки, мовляв, що вiд запорозького оселедця лишились… Зараз цей молодий, тугощокий, квiтучого здоров’я Лобода вiдае культурою всього заводського району. Якраз на соборi висунувсь. Коли вiдзначалось 300-рiччя Переяславськоi Ради i треба було чепурити пам’ятники старовини, а коштiв для ремонту собору вишукати не вдалося, то Володька iдею подав: – Є вихiд: взяти в риштовання. –А потiм? – А потiм – хай стоiть. Головне – одягти до свята. Йому сказали: –Ти генiй. Собор взяли в риштовання, а «генiй» невдовзi на культуру перейшов. І хоч плавнева лелека не одних лелечат висидiла в тому бутафорському риштованнi, Лободi це не дошкуляе i службовим справам його нiскiльки не зашкодило: скорiше навпаки. Обгнила декорацiя, осунулась, знову оголивши всi банi, вкритi iржею, i Зачiплянка звиклася з таким станом речей; хiба що лелека надто розклацаеться з собору, тодi котрийсь iз металургiв спiдлоба гляне в той бiк: – Вона ще нам не таких генiiв висидить… І тепер от, коли на засiданнi знову зайшлося про собор i було кинуто кудись у жужмо паперiв ту ваговиту реплiку («А чого йому, власне, стояти?»), зачiплянський висуванець одразу вловив, як йому здалося, ii справжню суть i, розвинувши думку, зауважив iз скромнiстю пiдлеглого, що на тому мiсцi дуже, мовляв, доречно ув’язалось би будiвництво зразкового критого ринку для трудящих, вiдчуваеться в цьому гостра потреба. В старi часи на тому майданi влаштовувались ярмарки, був i базарчик пiзнiше, який потiм занепав, отже, варто б вiдновити давню народну традицiю. Вважався Лобода-висуванець знавцем Зачiплянки, ii потреб та настроiв, i тому мiркування його вислухали з увагою. І хоч рiшення остаточного поки що й не було прийнято, але з засiдання Володимир Ізотович вийшов з почуттям, що вiн перемiг. Мине якийсь час, i нiхто не штрикатиме йому очi тим собором, не нарiкатимуть, що iсторичну споруду загиджено, запущено, перетворено в склад комбiкорму (хоч там i комбiкорму тепер нема). Виросте новий комплекс, можна буде вiдкрити навiть шашличну, i все завдяки iнiцiативi Лободи-молодшого, знавця психологii Зачiплянки. Коли пiсля засiдання син знатного металурга йшов вулицею, розстебнувши свiй парусиновий пiджак i по-молодецьки пiдставивши широкi груди вiтерцевi, його хтось зовсiм демократично окликнув: –Володько, стривай! Вiддiлившись од гурту вiдвiдувачiв, якi чогось чекали бiля будинку райсуду-раймiлiцii, переймала Володьку баба Шпачиха, зачiплянська квартальна. Вона, як завжди, трохи накульгуе, те накульгування в неi – наслiдок виробничоi травми, пам’ять про будiвництво знаменитоi ще в тридцятi роки четвертоi домни. Володимиру Ізотовичу зараз не до Шпачихи, але вона смiливо бере його за лiкоть, озираеться: – Маю тобi щось сказати, Володько. Сядьмо он на тiй лавцi. І вони сiдають на лавцi пiд розiмлiлими акацiями, якраз навпроти будинку правосуддя, з вiкна якого подеколи вигляне то кашкет мiлiцiонера, то промайне обличчя знайомого Лободi прокурора, то прозирне ще хтось стривожений, можливо, який-небудь затриманий порушник. Справа в Шпачихи серйозна: йдеться про долю зачiплянських кiз. Як вийшла на тих кiз заборона, постанова така, що треба iх, нещасних, негайно порiзати, бо з’iдають, мовляв, увесь бiлий хлiб мiста, тiльки горохвяники залишаються, з того моменту немае Шпачисi-квартальнiй спокою. Комiсii ходять з райради, з фiнвiддiлу, заглядають у двори, записують, в кого ще тi кози зостались, кому ще за них штрафу припекти. З неi, з квартальноi, раз у раз питають: чи вже покiнчено на Зачiплянцi з козами, чи застосовуе вона надану iй владу? Адже ii обов’язок не тiльки розносити податковi листки по дворах та нагадувати Катратому, щоб прапор у свята вивiшував… А як вона буде чiплятися до людей, коли в самоi коза нелегально в собачiй будцi живе! Квартальна мусила б наче приклад показувати, а вона сама ж i попереджае ввiрене iй населення: – Готуйтеся, людоньки, завтра комiсiя буде! Виганяйте кiз на весь день якнайдалi в кучугури… Аж на Радуту женiть! А до Володьки вона з таким проханням: чи не мiг би вiн, як свiй-таки зачiплянець, зайти з нею до найстаршого тут начальства, щоб видали амнiстiю козам: вони ж дiтям металургiв молоко дають!.. Начальство каже, нiбито паляницями почали кiз годувати, людську норму згодовують, тому й перебоi з бiлим хлiбом… Неправда це! Зачiплянка своiх кiз у кучугурах пасе, можна пiти й перевiрити… – Кози – вони нашi корiвки, робiтнича худiбка, за що е на неi така напасть? Вступися, Володько, хоч ти! Бiле, повнощоке Володьчине лице обволiкаеться похмурiстю, туманом вiдповiдальностi, нiс стае нiби ще кирпатiшим. Холодно зупиняються на Шпачисi його випукло-риб’ячi очi. – На жаль, Оврамiвно, нiчого тут зробити не можу. Закон для всiх закон. Сват чи брат – виняткiв нi для кого нема, i ви мене, Оврамiвно, на приятелiзм не пiдбивайте, – i аж тут ворухнувся на соковитих Володьчиних губах черв’ячок усмiшки. – Зате я вас iншим порадую, – сказав вiн, дивлячись у Шпачишине сухе, загострене увагою обличчя. – Через невеликий перiод часу за молоком не треба буде далеко бiгати. Не будете з корзинами давитись по автобусах, телiпатись до мiста, щоб спродати всяку петрушку, матиме Зачiплянка свiй власний базар… Не ви до мiста, а до вас горожани приiжджатимуть на торг! – Їзда нас не лякае. Як добре вродять абрикоси, нам i Архангельск не далеч. – Нащо вам тодi той Архангельськ? За два кроки вiд вас буде першокласний критий ринок пiд склом, пiд кольоровим синтетичним дахом… – Де ж це вiн буде? – А на майданi… На мiсцi собору. Лице Шпачишине витяглось у подивi: –А собор? Вiдомо було молодому Лободi, що Шпачиха нiколи не належала до прихильникiв собору. В той час, коли закривали собор, вона була в авангардi, особливе завзяття виявила при вигнаннi з Зачiплянки приблудного розстриги-попа, одного з тих швидкiсних окупацiйних попiв, що, як голоднi вовки, кружляли навколо собору та потайки хрестили на селищах дiтей, серед яких часом виявлялися й дiти вiдповiдальних товаришiв… І хоч робилося це без вiдома вiдповiдальних, але були в декого серйознi неприемностi, зокрема i в Петра Петровича, учнем i висуванцем якого Лобода себе вважае. Пiсля одного такого скандалу вирiшено було створити в соборi музей, i Петро Петрович власноручно взявся був тодi набивати опудала з шулiк та диких кабанiв, вiн на це мастак… Наступник його, правда, цю краезнавчу iдею вiдкинув, а жаль, бо вiдтодi собор так i стоiть як безхозний – нi вепрам, нi попам… Шпачиха в тих подiях була прогресивною, до розстриги-попа в неi не було пощади. «Та який з нього пiп, коли в нього пiд рясою галiфе? – кричала вона тодi на всю Зачiплянку. – Нiякоi в того приблуди вiри нема, безвiрко вiн!» І привселюдно присягалась, що онукiв своiх нiзащо до нього не понесе, хай краще нехрещенi ростуть, нiж нести iх до пройдисвiта… Така була, а зараз Лобода ii просто не впiзнавав. – Виходить, я помилявся? Думав, що ви, Оврамiвно, як передова квартальна, як героiня перших п’ятирiчок, могли б навiть iнiцiативу виявити… Соборноi общини нема, але ж можна б комусь зiбрати пiдписи i вiд iменi самих селищ звернутися до райради з листом… Шпачиху так i стрельнула догадка! Очицi ii враз ожили, зблиснули смiшком: – Щоб «iдучи назустрiч побажанням трудящих»? Як iз позикою? Щоб потiм iще на нас i перекласти? Так не буде ж цього, Володимире, – сказала урочисто, нiби присягнула. – Нiзащо не буде. Як на мою волю, то хай стоiть. Вiн iсти не просить. – Так асигнувань просить, – дражливо вiдреагував Лобода. – Навiть вимагае. А з чого? З податку вашого? Чи з пенсii? Люди в комунальних душаться, з пiдвалiв ще не всiх переселено, а ми на ремонт церков будемо кошти з бюджету вгачувати? – І перейшов на спокiйнiший тон: – Звичайно, собор ще не валиться, можна б якось використати його, якби наш ледачий м’ясокомбiнат був повороткiший… Чому б, скажiмо, при певних затратах не зробити з цього собору справжнiй, модернiзований, на тисячi тонн продукцii холодильник? Холодильник-гiгант… Шпачиха пiдвелася: – Звиняй мене, Володимире, але не в той бiк ти думаеш. Ти б краще за гудок подбав. Який це ще бабi гудок? Лобода насупився. Потiм згадав. І батько його, i Катратий, i ще дехто, коли було вiдмiнено гудки, збирались писати кудись заяву, щоб – хоч як виняток – влада повернула iхньому заводовi-ветерановi право давати вранiшнi гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так тодi й не зiбралися написати, забулося нiби, а тепер ось Шпачиха знову порушуе питання. – На цю тему ми ще поговоримо, – пiдвiвшись i вже рушаючи, сказав iй Володька. – Я скоро буду на Веселiй, не думайте, що вiдцурався… Хоч i клопотiв невпрогорт, але на рiдну Веселу мушу заглянути! І ще того ж вечора заглянув. Удвох iз кимось на скромному «Москвичi». Наче щоб не розполохати тишу зачiплянську, «Москвич» проiжджав вуличкою нешвидко, бiля двору Баглаевоi Вiруньки пригальмував. Вiдхиливши дверцята, Володька привiтався з машини до куми, що саме порала квiти коло парканчика, запитав, коли ж нарештi Івана чекати. Дiзнавшись, що вiдрядженець, можливо, вже зараз десь над Гiмалаями летить, Лобода виказав радiсть: – О, приемно! Як приiде, гукайте ж… Вiдзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знiмемо пробу… Все вiн тут знае, цей Лобода, знае, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механiк саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократiвську голову, Володька i його обдарував увагою: – Ну, Олексо, впiймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю пiд вiдстiйник? Олекса ще сумнiшим стае. Пiймав вiн таки того Бублика, дав той землi, та тiльки, виявилось… не свою дав, сусiдську видiлив! Володька розреготався. – Дав, та не свое?.. Будуй багнище, тiльки на сусiдових полях? Ну й Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, – каже вiн у захватi. – Отак вiдкрутитись! Блиск! – Вiдкрутитись вiд нас йому буде не просто, – мовив механiк, – хоча родючу землю втрачати – хто б це хотiв? І пiшов далi понурий, а Лобода, пересмiявшись, знов пожартував до куми, що не дуже, здаеться, вона сохне за чоловiком, розкохалась, нiвроку, наче пiсля курорту… – Два роки, Вiрунько, це треба мати витримку… Може, й забувати стала? Може, й скочити в гречку кортiло? Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання вiдповiла молодиця на його безтактнiсть. Висуванцевi й невтямки, скiльки вона передумала за цей час, скiльки тривог за свого Івана через душу ii перейшло… Десь там, в Азii, епiдемiя спалахне, а iй уже Іван перед очима, бо хоч i щеплення поробив, а все ж таки тропiки, де здавна то чума, то холера… Написав якось, що в Індiйському океанi з товаришем купались, а Вiруньцi й вiд цього тривожно – акули ж в океанi! Внуки колись, може, у вiдпустку на той океан вiльно лiтатимуть, а поки що далеч то яка, крайсвiт, безвiсть!.. Зовсiм в недосяжностi для неi Іван. Десь аж за Гiмалаями, за найвищими горами, наче на небi десь! Стоiть Вiрунька, злiгши грудьми на паркан; задумою повиваеться налите, персиково-туге обличчя… Та не такi це думки, щоб дiлитися ними з кожним мимойдучим. – Коли ти, Володько, оте свое потьомкiнське риштовання обновиш? – кивнула на собор. Володька вловив критику, але не образився. – Скоро, скоро, – каже вiн. – Ітимуть танки переходом, може, завернуть… Їм кивни лише – наскрiзь протаранять! Всiх кажанiв соборних розполохають!.. На мить Вiрунька бачить зовсiм зримо, як руйнують танками собор, горища падають i з них кажани вилiтають завбiльшки, мов лелеки. А Лобода, весело помахавши Вiруньцi рукою, дав водiевi знак рушати. Мимо вчителевого двору «Москвич» прошмигнув швидше, бiля танкiстового мав би, здаеться, зупинитись, але й танкiста минув, i Федора-прокатника теж, – зупинився аж бiля Ягора Катратого. Зупинився надовго. Пiзнiше, коли Вiрунька, повкладавши дiтей, сiла посидiти бiля вiкна у звичнiй своiй позi чекання, «Москвич» все ще стирчав у кiнцi вулички. Останнiм часом почав Володька чогось до Ягора наiздити. Кортiло Вiруньцi знати: чого б то? На юшку? Ранiше до старого тiльки рибiнспектор зрiдка навiдувавсь, а це й «генiя» туди потягло. Та чи тiльки на юшку? Чи не вирiшив ще раз спробувати, як вiн каже, вийти iз парубоцького цейтноту? Таких красунь, як дiдова ота племiнниця, i на проспектi не часто зустрiнеш… Годилось би, правда, кучерявiшим бути жениховi, а то геть облисiв по засiданнях. Однолiтки вони з Іваном, товаришували ранiш, гуляв Володька в них на весiллi, а коли перше дитя народилось, сам напросився до Вiруньки й кумувати. Самому ж йому з женiнням невдало вийшло. Вибрав був, та таку, що й року разом не пожили: вiддала вона перевагу iншiй кандидатурi – майнула свiт за очi з естрадним спiваком заiжджим… Важливо, однак, що встиг висуванець одразу пiсля одруження отримати квартиру в мiстi на проспектi, туди ж незабаром i батька переманив, хоч як упирався старий. А коли невiстки не стало, то й батько невдовзi опинився на Скарбному в Будинку старих металургiв, бо що ж iз ним робити синовi-холостяковi? Там, у Будинку ветеранiв, батьковi догляд, в колективi почувае себе, живе, мов на вiчнiм курортi. Зачiплянки молодий Лобода й тепер не цураеться. Загляне при нагодi провiдати свого двоюрiдного брата, слiпого Костю-танкiста, iнодi й заночуе в нього, як припiзниться. Почувае себе тут у колi своiх, з кожним запанiбрата. В розмовах любить натякнути, що знае набагато бiльше, нiж знають вони, простi смертнi, йому доступне, мовляв, те, про що вони лише згодом почують по радiо чи з газет i матимуть нагоду переконатись, наскiльки точно iхнiй Володька був заздалегiдь поiнформований про яку-небудь iз чергових реорганiзацiй. І хоч угору йде зачiплянець, а не зазнався, дбае, щоб не вiдiрватись вiд мас. Без церемонiй сяде з роботягами навiть i в «козла» кiлька партiй забити, ще й свiжим анекдотом iх почастуе з «вiрменського радiо», про кукурудзу на Мiсяцi абощо. «Не думайте, – каже, – що я вiдiрвався, чорним був, чорним i зостанусь», – себто металургом. Бо таки справдi ж iз заводу життя починав, iз цеху, i е в нього пiдстави похвалитися деколи й на службi своiй теперiшнiй: «Ми, металурги, народ прямий: у нас анонiмок не пишуть». Цiнять його на службi, це правда. Побiльше б нам, кажуть, таких працiвникiв. Чуе нове, в старому не закис. Та й те сказати, завзяття у висуванця ще комсомольське, енергiя з нього б’е, iдеями на ходу так i сипле. Всi отi «кiмнати щастя», вiкторини, карнавали на водi i навiть святковi кольоретки для цукеркових коробок (i слово ж яке вигадав: «кольоретки»!) – все то винаходи iхнього зачiплянського «генiя». І хоч Весела незлобиво пiдсмiюеться з таких винаходiв, але мешканцям ii приемно, що Володька не цураеться своiх, не гордуе нiким, навiть бабою Шпачихою, яка ранiше ночами, мов алхiмiчка, добувала у хлiвчику мiцнющi перваки, за що й погостювала в мiлiцii, а пiсля того порубала апарат, виправилась, i навiть висунули ii квартальною. Володька нiколи не минае нагоди перекинутися з бабою словом бодай через хвiртку, почерпнути, як вiн каже, народноi мудростi. Одного разу вiн аж iз мiста, вiд базару пiдвiз Шпачиху з ii корзинами, пiдкинув легковою до самого двору, що зовсiм розчулило стару, три днi пiсля того тiльки й чути було ii панегiрики на честь Лободи-висуванця. От лише Микола-студент нiяк не дiйде миру з «генiем»-висуванцем, просто терпiти його не може. В Миколи для нього одне тiльки слово: «Батькопродавець!» Хоч як на Вiруньчин погляд, то це, може, й занадто. Адже не вiдкинувся Володька вiд батька, думав, певне, зробити на краще, коли, одержавши в мiстi квартиру, забрав старого до себе. Батько не мав охоти кидати Зачiплянку, але син таки наполiг: «Бiля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас i сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою i менi легше…» Засумував на проспектi старий, особливо коли невiстка втекла i самотнiсть прописалась на iхнiй холостяцькiй квартирi. Старий почав був подумувати, щоб знову на Веселу повернутись, де так добре пiд грушею iз другом Ягором у свята сидiлось, але Володька такоi ганьби, звичайно, допустити не мiг, до того ж треба було назад у циган вiдторговувати подвiр’я. А сам хоч би й рад батька розважити, турботою оточити, так усе по засiданнях, по нарадах, то ти дзвониш, то тобi дзвонять, – посадили ж на культуру, гаряче мiсце! Отодi i вдарила Лободi-синовi iдея: вiдправити старого в Будинок металургiв! Є такий на Скарбному Будинок ветеранiв, у лiсi над рiчкою, серед плавнiв вiкових. «Рибку, тату, ловитимете, повiтря свiже, годують добре, санiтарки, офiцiантки, кiно, газети, санаторний режим! Чого вам ще треба? На Зачiплянку тягне? А може, ми ii переросли з вами, тату? Хто там вас жде? Могила мамина… Їi впорядковано. Тiльки журитись там бiльше будете. І менi можуть на бюро зауважити, що ви ледь не кожного свята чаркуетесь з отим махновцем, розмови невiдомо на якi теми ведете… Раз уже колись голову за нього пiдставляли – хiба вам мало того?» І доживае тепер вiку старий Лобода в Будинку металургiв у товариствi iнших заслужених ветеранiв. Дехто осуджуе Володьку за такий крок. Зачiплянка довго про це гомонiла, для Миколи вiдтодi Лобода-син взагалi тiльки «батькопродавець», а Вiрунька, хоч сама, звичайно, нiколи б так не зробила, але Володьку намагаеться якщо не виправдати, то бодай пояснити собi його вчинок. Однак не знаходить пояснення. Якби хоч квартира тiсна чи жiнка сварлива, а то ж зараз по-холостяцькому живе, по iдальнях та буфетах бiгае, там чаю, там кефiру, бо на роботi коли й до ночi, – час у таких людей не нормований… Стоiть «Москвич», лобом у Ягорiв паркан уперся, фари погасив i жде, майже непомiтний, у затiнку сарая. Довго ж, одначе, вони там бесiдують, чи юшка нiяк не звариться? Зачiплянка з першого приiзду чомусь вiдчула антипатiю до тих нiчних юшкоiдiв. Такi речi тут навiть дiтям передаються, нiби з повiтрям: була вже скарга на малечу, яка минулого разу пальцями розмалювала «Москвича», понаписувала на ньому шовковицею рiзнi неподобнi слова… Нi звуку звiдти, мовчки сьорбають гостi дiдову юшку. А на подвiр’i староi Баглаiхи чути веселощi, i солов’i тьохкають по-весняному, сезоновi наперекiр. Ще навеснi записав iх Микола в лiсi на Скарбному, зiбралось тепер у нього товариство, i зачiплянськi, i якiсь аж iз Колонii та з Кодакiв прийшли, здаеться, iнститутськi його однокурсники, запустили магнiтофонну плiвку з живими солов’ями, i на всю Зачiплянку витьохкують вони повноголосо! Вигадае ж отаке – солов’iв записати! Нiде вже iх не почуеш, вiдспiвали, на гнiздах сидять, а в студента вечiр солов’iний – щебечуть, виляскують з притьохком, аж переляски йдуть, нiби при сходi сонця розщебетались десь на плавневих дубах… За сагою на Солончаковiй радiолу хтось запустив, солов’ям наперекiр, на змагання з ними, але вони не здаються, молодь розгулялася, серед щебету лiсового чийсь радiсно-бешкетний голос чути: – Свобода й кохання – два несучi крила поезii! Все iнше тiльки оздоба! І знову дають волю солов’ям, вдруге iх крутять, ще дужче пiдсиливши звук, щоб, мабуть, дошкулити отим юшкоiдам, що за Ягоровим парканом нишком свою браконьерську юшку iдять! Може, вона, правда, й не зовсiм браконьерська, одначе невесела якась: унадились до старого, певне, засiкши його на якомусь грiшку, i тепер юшкою вичавлюють з нього спокуту… Спитай потiм висуванця, чого в Катратого був, неодмiнно викрутиться, знайде пояснення, ще з якою-небудь i пiдкладкою: iздив, мовляв, як до живого експоната, про життя каталiв розпитувати абощо. Заодно вивiдував про той невiдомо ким вчинений на заводi подвиг пiд час окупацii, коли хтось чавунного заводського Титана з-пiд носа у нiмцiв викрав, i серед брухту, на вiдвалах, було йому знайдено сховок… Зберегли, а хто зберiг, – досi ж бо тих смiливцiв не виявлено, героi зосталися невiдомими… Володьку зачепи – на ходу вигадае сто пояснень, такого в ступi не влучиш… Але й Весела – це ж така, що правди вiд неi не втаiш, тут i мале знае, чого до дiда Ягора час вiд часу рибiнспектор заникуе то з одним, то з другим приятелем… І нiколи вдень – тiльки вночi, мов кажани. Тайною все там покрите, без пiсень, без примовок сьорбають, але по Веселiй мов сорока на хвостi розносить щоразу, яка цього вечора там юшка заварювалась, яку рибу Ягор требушив i якi клалось приправи. І якби знали тi юшкоiди, що про них передумае Зачiплянка, доки вони потай працюють ложками, якби дочули, яким перцем приправляе Весела цю iхню тайну вечерю, то, мабуть, i ложки iм у ротi позастрявали б, кiстками подавились би iдцi! Одного рибiнспектора нiбито замiнено, була дiдовi передишка, а тепер i новий дорогу взнав чи Лобода його навiв. Володька виявився не геть-то вередливим: батька свого, бач, з Ягором розлучив, щоб не чаркувався з махновцем, а собi дозволяе, внадився, хоч i непроханий… І спробуй ти йому завтра зауважити, зустрiвши десь у завкомi, вiн таке тобi крутне, що ти ж i винувата зостанешся, плiткаркою зробить… Всi знають, який вертун: справдi, його i в ступi не влучиш… Одначе спати пора. Вставши, Вiрунька наблизилась до дiтей, що порозкидались на тахтi, аж додолу позвiшували загорiлi ноженята. Обережно поправила тi ноженята: спiть, набiгались за день. Стала й сама роздягатись. Електрики не вмикала, щоб не приманювати мошкару. VI Вночi собор молодiе. Зморщок часу на ньому не видно, вiн мовби повертаеться до тiеi козацькоi молодостi, коли з комишини постав юним виквiтом краси i вперше сяйнув у цих степах небесними пiвкулями своiх бань. Пiд час вiйни на майданi перед собором розводили вогнища iталiйцi, охлялi, обшарпанi пiсля Сталiнграда, щулячись, варили в казанках настрiляних зачiплянських горобцiв. Іншого разу тут зупинився ночувати нiмецький обоз, i вночi на нього був учинений напад селищанською молоддю – членами пiдпiльноi антифашистськоi органiзацii, що дiяла на слободах лiвого берега. Багато було тодi забрано хлопцiв та дiвчат i з Зачiплянки, i з iнших селищ передмiстя; в числi забраних опинився i син Шпачихи, славний, спiвучий юнак, якого вiдтодi й слiд загубивсь – чи в пiдвалах замордували гестапiвцi, чи згорiв, може, десь у печах Освенцiма… Саму Шпачиху теж тягали в полiцiю, ще й досi розповiдають на Зачiплянцi, як шмагав там бабу нагаем один бандюга з Пiдгородньоi, що доводився Шпачисi якимось ще й родичем далеким. Караючи дядину, полiцай затулявся рукавом, а вона йому i з-пiд нагая кричала: «Не затуляйся, не затуляйся, песиголовцю! Я ж тебе однаково впiзнала! Я ж тебе запам’ятала! Залiзом тобi запишеться, як ти свою рiдну дядину катував!..» Страшнi то були часи, жорстоко знекровлювали вони Зачiплянку, вигублювали ii цвiт. Однак стали для неi вони й випробуванням на живучiсть, на душевну мiць, на вiдданiсть тому, що е для людини святим. Були тут явки пiдпiльного обкому партii, сюди приходили з паролями зв’язковi й звiдси ж вирушали шукати шляхiв через фронт. Одна з вулиць на Колонii названа iменем легендарноi такоi зв’язковоi – студентки Майi Прапiрноi, яку ще й досi багато хто пам’ятае. З iмли дитинства Баглай-молодший увiбрав у душу страшнi зачiплянськi розповiдi про лихолiття окупацii з хвилями арештiв, розправ, екзекуцiй, з набором до Нiмеччини, коли вся Широка ставала вулицею ридань i проклять. Микола й сам часом почувався нiби учасником боротьби народу, того повсякденного опору, що його чинила Зачiплянка окупантам. Сама Зачiплянка i всi довколишнi робiтничi селища поставали в тiм трагiчнiм освiтленнi нiби якимись iншими, суворiшими, грiзними, з душею героiчною. Життю тому справдi властива була легендарнiсть, героi тих лiт викликали в Баглая почуття пошани i пробуджували в ньому часом гостру критичнiсть до себе. На цьому майданi, бiля старезних акацiй, де колись землякам твоiм, юним пiдпiльникам, викручували руки полiцаi, де бiля розставлених столiв сортували, як худобу, нахапаних по селищах дiвчат-полонянок, – тут Баглаевi щоразу схмурюеться чоло, тут примовкае навiть балакучий друг Баглаiв Ромця Орлянченко, коли вони, бувае, пiзно повертаються удвох iз заводського парку. Цього вечора вони теж проходили майданом, провiвши до останнього автобуса своiх друзiв, що приiздили до Баглая послухати його солов’iний концерт. Обидва, Микола й Ромця, простували через майдан безмовнi, в задумi. Постояли на тому мiсцi, де колись нiбито була дзвiниця, стояла окремо вiд собору, але вони вже ii не застали, ще до вiйни дзвiниця зникла, дзвони познiмано, язики повиривано, iржава рейка – бездарна замiнниця дзвонiв – вульгарним уламком висить на стовпi як герб догматикiв i юшкоiдiв… Так ii атестуе Ромця, першим порушуючи мовчанку. – Чи, може, так i треба? – вголос роздумуе вiн. – Може, в наш час тiльки такий i потрiбен до всього пiдхiд, грубо утилiтарний? – Його сухе, з гострим пiдборiддям обличчя бiлiе якось трикутно пiд начесаним на лоба чубом; цього разу воно серйозне, без усмiшки. – Скiльки поколiнь тут, як осiнне листя, перегнало вiтром часу… Були, перейшли. Отак i нас вiджене, одвiе у безвiсть… Були такi, проiснували – i в небуття, безслiдно… – Ти гадаеш – вони безслiдно? – поклав йому руку на плече Баглай. – Гадаеш, що в нас iз тобою нiчого й не зосталося вiд них? Звернули на Веселу, всiлися пофiлософствувати на Вiруньчинiй лавцi. – Тi, що пiднiмали дзвони на дзвiницi, отi нашi Бетховени степовi, вони знали, що робили, – знову почав Орлянченко. – Я вже не кажу про таких, як та Майя Прапiрна, що свiдомо пiшла на смерть… А зараз? – І, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв’язку з попереднiм, що переходить на iнший завод. На той, де в цех заходять у бiлих халатах, де спецхарчування одержують… Годi, не бажае вiн бiльше газами отруюватись на металургiйному. – На крутий iдеш поворот, – зауважив Микола. – Тобi це дивно чути? – нахиливсь до нього Орлянченко. – Ти, певне, сподiвавсь i в менi найти iскринку героя? Гай-гай, ii нема. Все менше таких, у кому вона е. Риба шукае, де глибше, а наш брат, де лiпше… Я ж iз тих, кого тiльки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на солiднiшу зарплату та на спецхарчування… – Можна подумати, що ти голодний… – Нi, ситий. Але хочу ще ситiшим бути… І хiба один я такий? Людина – звучить гордо?[11 - Алюзiя на п’есу М. Горького «На дне» (1902).] Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому – «Ти звучиш гордо» – вiн перший розрегочеться, вважатиме, що його розiгрують… – А от на заводi вiн, кажуть, добре починав. – Отож, починав! Але е така штука – наркотик владолюбства, героiн кар’еризму… Його тiльки раз вхопи – i пропав… Жадобою влади – тiльки цим його очi й блищать. Рiдного батька за кар’еру промiняе, собор отой розвалить, аби тiльки на щабель вище пiднятись. Ідеали? Чхати йому на твоi iдеали! Влади йому, побiльше влади! А спитай, для чого? Та щоб iще вище стрибнути! І скiльки iх таких… Сьогоднi вiн начальник цеху, завтра директор, а там уже цiлиться сiсти на главк. Нащо тобi, чоловiче, той главк? Бiльше клопотiв, швидше iнфаркт – i вся пiсня!.. Але ж як воюють! Отам битви – не на життя, а на смерть. Невидимi, кабiнетнi, а втiм такi, де нiкому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва… – Невтiшна картина, – усмiхнувся Баглай. – Тiльки я не так похмуро дивлюся на речi. Є, звичайно, й це. Отрута кар’еризму, самозаслiплення, бажання будь-що керувати собi подiбними… – Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горiхом… – Та не самими ж мавпами населений свiт! І хоч який вiн там е, але згодься: вiн таки красен, цей свiт, i здорово було б у ньому, не старiючи, весен триста провеснувати… –Згоден, свiт прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спiльноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманiзм мене з ним помирить? – Не Батькопродавця я мав на увазi. – Але ж вiн – сила! Не Архiмед, не Галiлей – чиновник iде по свiту, вiн тон задае… Так, так, великий чиновник двадцятого вiку. Ейнштейн нiщо в порiвняннi з ним. Той вiдкривае, а цей вирiшуе. Кнопки натискуе. Кладе резолюцiю на твоiй долi, стипендiю тобi дае. Для нього ми пiддослiднi. Вiн вважае своiм правом i навiть обов’язком будь-що обстругати нас, пiдiгнати пiд свою подобу… Добре ще, коли мае щось у черепку, а то ж часом сидить чмур чмуром, тупий, дрiмучий, однак теж хоче, щоб ти його слухав, думав, як вiн, хоче бачити довкола себе легiони однаково мислячих… На таких, як оце ми з тобою, вiн дивиться лише як на сировину, як на руду, з якоi треба болванку виплавити! – А в тобi, видно, якраз «антиболванка» ворушиться? – Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бiднi, але гордi. Живемо в тiнi, але сонце бачимо. Бачимо, де будiвник справжнiй, а де псевдобудiвник. Комфорт i поряднiсть – це, по-моему, могло б стати девiзом часу. Мiж силами добра i зла зберiгай рiвновагу, крайнощiв уникай… Одне слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гiрким, бо розплюють… Дивний цей Ромця. Теж iз родини металургiв, батько iнженер, шанована в цеху людина, а Ромця… «Якийсь ти не в ту форму вiдлитий», – часом говорить йому Вiрунька. З освiтою хлопець, був у Москвi на курсах по електронних машинах, завод посилав, але оскiльки тих машин поки що не одержано, Ромця при головному енергетиковi зачепивсь. Живе легко, сприймае життя iронiчно, пiдсмiюеться з Миколиних пошукiв вiчних категорiй. «Ми з тобою живемо в цинiчну епоху, – деколи можна вiд нього почути. – Народили нас матерi пiд кривавим знаком зодiака… І, думаеш, це не впливае на наше свiтовiдчування?» Сидять вони зараз на лавцi, спостерiгають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами… Миколi пригадались рядки iнститутського поета, продекламував задумливо: – «І знову днi рудi та бурi, такi щасливi та сумнi…» – Непогано, – схвалюе Ромця. Треба запам’ятати, при нагодi процитую нашiй лiкарцi – новенька з’явилась у заводськiй амбулаторii. Сьогоднi зайшов до неi. «Жучок, – кажу, – у вухо залiз. Можете витягти?» – «Я не отоларинголог». – «А хто ж ви?» – «Читайте, на дверях написано… З того боку!» Отака! Витягнiть, кажу, або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам iз вуха вилiзе… Гадаеш, пiшла назустрiч, повiрила в жучка? Дзуськи! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=40255129&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Розбiйники. (Тут i далi прим. ред.) 2 Бунтарi, заколотники. 3 Мульда – металева форма для завантаження в сталеплавильнi печi. 4 Мiсто в Індii. 5 Вид рушниць, що були на озброеннi в запорiзьких козакiв. 6 Фабрично-заводська школа. 7 Отвiр у доменнiй печi, через який випускають метал або шлак. 8 Бритва нiмецькоi фiрми «Sollingen». 9 Пiдприемство в Марiуполi. 10 Аглофабрика – пiдприемство для виготовлення збагачених мiнералами рудних матерiалiв. 11 Алюзiя на п’есу М. Горького «На дне» (1902).