Виклик ("Ніч яка, Господи, місячна...")


Михайло Старицький




Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!



Сядем укупі ми тут під калиною —

І над панами я пан...

Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться полем туман;



Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить-

Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить;



Небо незміряне всипано зорями —

Що то за божа краса!

Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса.



Ти не лякайся-но, що свої ніженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.



Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

Тепло-ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;



Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала —

Ані шелесне в гаю!



Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх...

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання — за гріх.



1870