Фабула "Як тільки сонце вечір запалило"


Григорій Сковорода




Як тільки сонце вечір запалило

І небо скрізь прозоро затремтіло,

На ньому зорі блиснули прекрасні,

Як камені коштовнії, алмазні,

Фалес тут крикнув: "Гей-но, бабо люба!"

"Чого,— це баба,— розпустив ти губи?"

"Набридло, бабо, на одному місці,

Хотілося б до зір мені полізти".

Потюпала вперед стара із хати,

А слідом мудрість суне дурнувата.

Зійшли угору, стали на просторі,

Звідкіль дивитись зручно і на зорі.

Та мудрість впала і забила вухо.

"Ой бабо,— вже гукає,— чути туго!"

"Чого тебе понесло туди, діду?

Поліз сюди, то вже тримайся сліду,

Не може і канави розпізнати,

А лізе в небо зорі рахувати".

Додому баба повела старого,

А вуха він таки позбувсь одного.