Розділ 1

  – Тетянко, може, краще я поговорю з твоїм колишнім чоловіком? Він же нормальний мужик і все одразу зрозуміє, – каже Феріт, коли ми під'їжджаємо до залізничного вокзалу.

  – Не варто, – натягнуто посміхаюся, візуалізуючи ситуацію та репрезентуючи вираз обличчя Стаса.

  Якщо Феріт і Стас зустрінуться, то станеться апокаліпсис. Тому що Вербицький буде в сказі й це м'яко сказано!

  – Просто я боюся відпускати тебе одну. Я думав, ми разом поїдемо до твого рідного міста і попросимо Вербицького підписати довіреність, – засмучено зітхає Феріт, а я повертаю голову в його бік і кладу долоню поверх сильної руки, яка лежить на кермі. – Як я буду без тебе, севгілім*?

  – Я ненадовго, ось побачиш. Ти навіть скучити за мною не встигнеш, як я повернуся.

  Феріт посміхається, оголюючи ряд білих красивих зубів. І користуючись моментом, поки ми стоїмо на перехресті червоного кольору світлофора, підносить мою руку до своїх губ, щоб поцілувати. Армія метеликів тремтить у моєму животі в цю секунду, тому що Феріт надзвичайний чоловік. Він унікальне поєднання сили та ніжності. До зустрічі з ним я навіть не підозрювала, що такі чоловіки існують у реальному житті. Після розлучення з Вербицьким я з захопленням дивилася турецькі серіали та мріяла про таке ж неземне кохання, яке показували по телевізору. А потім я зустріла у столиці свого турка і почалось… Наш роман тривав лише три місяці, коли Феріт зробив мені пропозицію вийти заміж.

  Машина гальмує на стоянці. Заглушивши двигун, Феріт розвертається корпусом у мій бік. Довго і пронизливо дивиться мені просто у вічі.

  – Що? Щось не так? – питаю і на автоматі тягнуся до волосся, поспішаю заправити за вухо неслухняне пасмо.

  – Я казав, як сильно тебе кохаю?

  Вдаю, що думаю. А потім хитаю головою:

  – За останню годину жодного разу не сказав.

  – Я люблю тебе, Тетяно, – зізнається Феріт і я ледве не стікаю по сидінню, наче ванільне морозиво, бо у Феріта гарний низький голос із хрипкими нотками. І ледь помітний акцент, який надає ще більшого шарму майбутньому чоловікові. – Ти найкрасивіша квітка, яка тільки є на землі. Ти найяскравіша зірка на небі...

  Затаївши подих, я слухаю компліменти, які каже Феріт. І не можу надихатись цим чоловіком, бо ніхто й ніколи мені не говорив навіть половину того, що встиг сказати Феріт за наші чотири місяці знайомства. Здається, він справді мене любить. І від цього моє серце бентежно стукає у грудях.

  Через пів години Феріт проводжає мене до самого купе. Командує писати йому щогодини та звітувати, як у мене справи. Я тільки посміхаюся на його прохання і киваю у відповідь.

  ***

  Стас

  “Потяг затримується на вісім хвилин”, – слухаю сповіщення рупора та починаю нервувати.

  Незабаром я побачу Таню. І від неминучої зустрічі мене колошматить не по-дитячому. Стою на пероні з величезним букетом півонії. Дивлюся на циферблат наручного годинника. Рахую кожну хвилину.

  Хвилююся неможливо. Побачити її хочу. Аж усередині все перевертається, коли я уявляю нашу зустріч. Ми не бачилися майже три місяці. Востаннє це було на дні народження нашого Вареника. Тоді Таня була зі мною холодна, як ніколи. І на мить мені здалося, що в неї хтось є. Але весь цей час я стежив за її сторінками в соціальних мережах і, не брехатиму, радів, коли не бачив там ніякого натяку на іншого мужика.

  Звичайно, я розумію: рано чи пізно у моєї дівчинки може хтось з'явитися. Але я не можу дозволити цьому трапиться. Тому що люблю її до божевілля. І хрін я кому її віддам. Вона моя! І це навіть не обговорюється.

  Поїзд прибуває із запізненням на десять хвилин. До того моменту, як Таня виходить із вагона, я вже стою навпроти провідниці та посміхаюся у всі тридцять два, помітивши кохану дівчинку.

  Я помічаю Таню набагато раніше, ніж вона помічає мене. Сканую очима її струнку фігуру. Залипаю на глибокому вирізі декольте. І насилу терплю свербіж у долонях – так хочеться проїхатися її гарненькою філейною частиною тіла за те, що одягла цей дуже сексуальний сарафан, який вище колін на двадцять сантиметрів. Ні, я не тиран. Я нормальний чоловік із цивілізованого світу. Але мені реально не все одно, що кожен зустрічний пускає слину, дивлячись на Таню. Я егоїст. І власник! Тому що моя жінка повинна бути красивою тільки для мене та це не обговорюється!

  Поспішаю забрати у Тані дорожню сумку на коліщатках. Ставлю її на асфальт. І простягаю руку Тані, допомагаючи спуститися з невеликих металевих сходів. Відводжу Таню трохи вбік, якомога далі від натовпу. Хвильку дивлюся на кохану дівчинку. І очей не можу відірвати. За той час, що ми не бачилися, Таня ще гарнішою стала. Розквітла.

  – Привіт, – усміхається Таня, а потім махає рукою перед моїм обличчям: – Гей, Стасе! Ти тут, зі мною?

  Вона сміється. І її дзвінкий сміх віддає луною в моїй голові. Як же я сумував за її сміхом, за запахом її шкіри…

  – Привіт, – не втримавшись, обіймаю Таню за талію. Притягую до себе і цілую в щоку. М-м-м… Моя ніжна дівчинка, яка смачно пахне. Так би й з'їв її прямо зараз.

  – Стасе, – Таня поплескує мене по плечу: – Я теж рада тебе бачити, але може якось іншим разом обнімемося?

  – Вибач, – відсуваюся від дівчинки неохоче. Дарую квіти: – Це тобі.

  – Як мило, дякую, – Таня стримано посміхається, але навіть за цю посмішку я готовий подарувати дівчинці цілу крамницю квітів.

  Декілька секунд я продовжую розглядати Таню, ніби все ще не вірю, що вона зараз стоїть переді мною і дихає тим самим повітрям, що і я. А потім я підхоплюю її сумку, і ми йдемо геть із вокзалу.

  Мовчимо доти, доки не опиняємось на стоянці. Я запихаю сумку в багажник. І поспішаю стрибнути за кермо. Засмучено зітхаю, помітивши, що Таня вже пристебнута ременем безпеки. Жаль, я б з великим задоволенням пристебнув кохану дівчинку, як колись.

  “Нічого, ще встигну. Не все відразу”, – заспокоюю себе подумки.

  – Не спекотно? – Запитую у Тані, а вона хитає головою і комусь пише по мобільному.
  
    Укол ревнощів протикає моє розбите серце наскрізь. А на зубах з'являється оскома, коли помічаю усмішку Тані. Сподіваюся, переписується вона з подругою, ну чи, на крайній випадок, з якимось залицяльником, який ще не встиг затягнути її в ліжко.

    – Як Варя? Чому не захотіла взяти доньку із собою? – цікавлюся я, не втрачаючи надії привернути до себе увагу.

    – Вареник чудово. Віддала її до школи раннього розвитку Монтессорі.

    – Монте… Що?

    – Марії Монтессорі, – сміється Тетяна і, хвала богу, ховає в сумку мобільний: – Ти про таке навряд чи чув.

    – Ну якби так. Я більше за всякими там законами та кодексами.

    – Особливо кримінальному, – додає Таня, і ми посміхаємося одночасно. – Варю не стала брати із собою, бо я приїхала ненадовго. Потрібно розв'язати деякі питання. А зараз літо, спека. Сам знаєш, як дочка втомлюється від далеких поїздок.

    – Тиждень на морі пішов би їй тільки на користь. Зателефонувала мені, і я приїхав за вами на машині. Тоді б не довелося тремтіти в задушливому купе з лівими пасажирами.

    У відповідь Таня зітхає, мовляв, це зайве. Так, я ж колишній чоловік, уже цілий рік як офіційно.

    – Як життя, Стасе? – Таня намагається перейти на іншу тему.

    – Та так. Нема чого розповідати.

    – Прям уже нічого? – посміхається Тетяна. – Не вірю!

    – Ну, слухай тоді, сама напросилася, – я починаю нести лабуду, розповідаючи про свій звичний день, який майже завжди нагадує попередній.

    Таня відверто позіхає:

    – Як нудно ви живете, Станіславе Юрійовичу. І це у твої тридцять два. У моїх батьків і те життя цікавіше буде.

    – Та от якось так. Я ж попереджав, нема чого розповідати. А в тебе як справи, Таню? Заміж ще не збираєшся? – Видаю з посмішкою та одразу кажу, що пожартував, коли помічаю, як Таня змінюється в обличчі.

    *Sevgilim (з турець.) - Кохана.
...