А скажи...


Василь Стус




– А скажи – Модільяні був ідіот? –

допитувалась вона,

коли я вправними, як і піаніста, пальцями

вигравав на засмаглих персах.



– Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, –

повчав я, обіймаючи

успокоєні вибухи її сідниць.



– Розумієш, старий, я часто думаю

про незвичайність мистецтва.

Це зайва розкіш.



– Так, мистецтво – то завше надмір, –

відповідав, виціловуючи коліна.



– Але надмір лише й рятує нас від убогості.

Смертним полишається єдине:

бодай маленький надмір –

у вірі,

у звичках,

у смаках,

просто – у примхах.



– Так, моя маленька.

Саме так.

Ти як завжди говориш діло, –

повторював,

клацаючи зубами од пристрасті.



– А коли в нас народиться доня,

ми кластимем їй в узголів'я

тільки троянди, – охриплим

голосом проказувала вона.



– Так. В узголів'я і неодмінно –

троянди, – не своїм голосом

я погоджуюся покірно.



– Яка докучлива муха –

дзижчить і дзижчить.

Убий її, любчику.





1968