Гойдається вечора зламана віть


Василь Стус




Гойдається вечора зламана віть,

Мов костур сліпого, що тичеться в простір

останньої невіді. Жалощів брості

коцюбляться в стінні. А дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть,

туга ніби слива, рудою налита.

О ти всепрощильна, о несамовита!

Осмутами вмита твою неясить.

Поорана чорна дорога кипить —

Нема ні знаку од прадавнього шляху!

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких доторкань. О піддайся покуті

непевности. Господи, дай мені жить.

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколисана в смернім аркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

І стежку твою обдало кушпелою...

...Роздайся, роздайся в двобої з добою!

Прислухайся тільки, чи Всесвіт не спить.

Усесвіт не спить. Він вовтузиться, во-

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів... Луняться кроки.

Це, Господи, сяєво! Це торжество

надій, проминань і наближень і на-

вертань у свої, у забуте й дочасне...

Гойдається невіль. І сонце не гасне.

І грає в пожежах мосяжних сосна.

І сонце твоє простопадне кипить!

І як мені, Господи, як мені жить?!

Клясти і любити, клясти і любити,

канчук цілувати і плетену пліть,

і небо твоє під торосами неб...

...Залізний, із пластику, шкла і бетону,

надибую пісню. Лювлю їх до тону

шовкового голосу. Зацний погреб!

Поорана чорна дорога кипить —

нема ні знаку од прадавнього шляху...

...Сподоб мене, Отче, високого краху.

...Вельможно хитається зламана віть.