Тарас Мельничук Князь роси(вибрані поезії) * * * сутеніє вечір мій вогнем і журавлем коло криниці козацьке щастя під конем а кінь мій білолиций козацьке щастя під конем а кінь цілує воду напився блискавки з вогнем націлувався крові з броду козацьке серце під конем а на коні сідельце гасіть коня мого вогнем стріляйте в серце козацьке серце під конем а на коні не хоче відай оба ми коню вмрем вже турок шаблю точе * * * тут Сагайдачний в кожнім серці плаче пояничарились козачі юнаки й з дівочих чресел необачних сипляться на діл потурнаки так день так рік і так віки і жовкне Шлях Муравський йдуть печеніги в Печеніжин і голубі хозари сховались за козацькими сльозами у ковил і ждуть і ждуть нових могил Стародавній сонет Бджіл медоносних українські доли… Ян Анджей Морштин(1619–1693) Бджіл медоносних українські доли, Й сама Вкраїна — вулик золотий… Було, було… Та відгуло в світи Й взяло з собою щільники медові. І покриткою попідтинню доля Пішла, розп'ята на штики й хрести. Втіка з Сибіру Кармелюк Устим, Але дарма — нема Вкраїни вдома. Є прах. Є страх… З Софії капле кров, Аж захлинулись Золоті ворота, І жебраком йде до Москви Суботів, А до галер прикований Дніпро Везе своїх братів й сестер в неволю Повз москалем зґвалтовану тополю. * * * живу син риби у пропахлій ароматом чорнобилю і чебреців ріці живу у ріці до мене приходять синьоокі бобри щоб мене налякати живу живу у ріці на Поділлі Волині Покутті раптом хтось мене взяв на приціл: не тікай все одно тебе спалимо щоб твій син не ходив як мікроб як рута — розкутий * * * І ось я на Україні, Звісно, у сні… Бджоли пасуться на полонині, Заробляючи трудодні. Небо лягло на Карпати, Немов на підвалини світові… Корови хрестяться на конюшину І тут же вмирають — живі. * * * болить мене доля від дому до Дону безсмертя болить і сльоза і грона соборів й сто тисяч заборів — й безлиста як воля лоза * * * байдаки личком до моря нахилились ми ж так любились братів не кували синє море визволяли а тепер синє море потопає крізь човен витікає а човен покинув червону калину одним-один на чужині гине * * * візьми мене на цій траві візьми ми ще живі Апокаліпсис І … а я не плачу бо не бачу мої праруки працю б'ють а дачні правнуки невдячні жують собі мандячну жвачку банячать аж вилазить пуп й на всепотопну качку й крячку плюють калину п'ють — під ноги ллють рубінові сердечка сонця крик чи то содом чи то утома а куля з цівки висува язик: — ой здрасці (весело!) ви вдома? II …четвероногії могили по тій Іонії ходили і зупинились у ворот що се за двір? що за народ? чи єсть тут день? чи єсть мужі? хто скаже — встань се — Чоловік кров'ю очищені ножі не заржавіють в сквернь повік що се за дім? що за народ? живого сонця кровотеч і смертоносний ад європ і кротость люблячих заброд і пресмикающийся меч іноплеменная геєна йде суд і мертвих і живих й святая єресь воскресенна спокусить воїнів твоїх * * * я знав що найкраща птаха на світі це жінка я кохав і вона кохала мене а потім їй стало сумно зі мною вона вийшла у сад щоб я не бачив приміряла золоті крила — і полетіла я плакав обіймаючи на ліжку її біле ледь засмагле тіло * * * спить степ спить Італія сплять дівчата а чужина — бездомна і в череві ворушаться зародки рабів * * * вітер верховодить над житами добре йому з нами бо ж ми тихі гей-но гей не приходи Україно ні удень ні вночі закрий очі руками бо нас кидає у жар бо нам себе жаль * * * вітер верховодить над житами добре йому з нами бо ж ми тихі гей-но гей не приходи Україно ні удень ні вночі закрий очі руками бо нас кидає у жар бо нам себе жаль ІСТОРИЧНЕ І Невольничий базаре тут день мій гай мій храм й моє прикуте небо Тут десь старцює моє циганське завтра й пливе крилом з Стамбула мій злотоперий лебідь коли вмира бунчук — встає канчук й кров брата п'є голодний братів меч Туг кожен сам башибузук Що власноруч стина вітчизну з плеч ІІ Степом іду коня убито булану тінь його за срібну вуздечку веду Веду над Трубайлом чи то над Дніпром що вкритий кригою і синюватим церковним склом П'є печеніг вино з черепа Святослава І доки він буде пити кров мою зайда кривава? Свідчення останнього гетьмана 1 Виводять знов на плац мужчин. Дроти. І пси (немов міністри)…. Мовчиш, Росіє?.. І мовчи! Точи, точи на себе вістря! А ви, кати-наглядачі, Всія Росії палачі, Не мучте — краще нас повісьте… Чи розстріляйте! — так простіше! — І єресь випаліть огнем!.. …Десь на Вкраїні квітнуть вишні, Й повстанців — гайдамаків піших Волочить бусурмен конем. 2 Так і живем… І в лелечати Ростуть не крила — рискалі… І навіть лопухи вухаті — І ті пішли у москалі. Дніпро не знає де Дніпро, Дніпро не відає, де Київ. І брата брат за хліб й добро Веде на правду до Батия. * * * і шерсть і гавкіт на тлі неба і місяць наче не один а шерсті треба й собак треба і світу п'яного у дим вікном широким проти сонця всесвітній розклад і розлад на цьому боці й тому боці багато так собачих лап під тими лапами так тихо м'які подушечки і все і чорно-синій неба вихор і нас несе й собак несе а у собаки під пахвою є двоє серць — своє й людське собаки гавкають на волю не знаючи що це таке * * * свистить листок за листком і нас все менше засипаних листям бо миші з'їли тишу з зеленими голодними очима * * * на камені часто сидить пташка або людина пташка думає що вона не людина а людина дивиться в очі пташки * * * в синім озері симбір-деревце то виринає то потопає а де ж тії райськії двори райськії двори з ясними вікнами у море та з тополею і к біленькій зорі зоря по камені і сходилася двори головонькою в морі утопилися * * * дивлюсь крізь грати на Карпати аж то вискочив із зайчика гляденько поклав ушеньки да за пліченьки а з калинового лугу вискочив другий ой рутко моя баламутко тож тебе набито ніжками до жовтого пісочку прибито * * * небо шугнуло — втяло орлові крило чужа земля пойнялась сліпотою і садівник сонця стікає потом в жупан * * * Дніпро чіпляється руками за чагарі і верболіз і гострить хвилю сивий камінь й спить горілнць Чумацькій Віз роса пасе дзвінки і хата хова за пазуху село говорить мовчки з богом м'ята і з вітром гомонить крило піч калачі у вузлик в'яже вуста втопились у вині метелик світ на плечах важить й складає в крильця трудодні * * * це — первозданне: небо і ліс і гори і листя зелене не людьми воно дане й не людьми буде взято у мене * * * Хто вкрав мій сад, мої морелі, Мої собори і віки?.. Страшні мені куфайки, і шинелі, І літаків залізні вітряки. Убите зілля — довге зілля ночі, Убита хата, вбито кров… Де ж мають жити мої очі? Де має жити мій Дніпро?!. * * * сидить дощик у гаї гаї та росу робить крап-крап крап-крап яке тобі росо дати серце щоб не розірвалося дай мені серце зелене як калина а дай мені серце солодке як Україна * * * я кров змиваю і хмари стають червоними і небо стає червоним і білі лебеді — червоні але— це лиш початок Історичне Т. Г. Шевченку попереду копитить морозенко у неволю кінь його сльозою полива метелицю за ним біжить запорожжя по полю темне як темниця …любов і плач і стежка в люди і сльози на підметках нема нема а чи ж буде черлен саф'ян на чоботи гей-но хлопці гей чоботи саф'янці світ у лантушку наточили шанців наварили куль попереду дике поле а позаду яр і життя перекотиполе і брат яничар і таке воно уранці і таке вночі що кінь в ямці козак в ямці а в яру сичі біжить ріка з Запорожжя та горить огнем а в зеленій нехворощі спить козак з конем ой буланий ой буланий винеси на волю і заснула Україна в перекотиполю * * * вийду вранці у сад вийду ввечері в сад а саду наче нема згадаю волю згадаю неволю а мама сама і сама * * * Розлетілись ми, неначе пір'я, Коли вдарить половик крилом. Біле пір'я, біле — на підгір'я, А те сизе — снігом замело. Біле пір'я, біле по долині, А те синє — в море й на Дунай, Наче в світі є дві України, Але нас не любить ні одна. * * * повітря приємне як жіночий голос куля гніздиться в стволі рушниці (хоче відпочити) Чумацький Шлях перестрибнув через окоп і сів на мурашині яйця ми ще існуємо а вже в повітрі вогненні змії і босоногі танки біжать за дівчатами * * * все чомусь мені уявляються скляні птахи ось вони летять хочуть сісти на залізне дерево падають і розбиваються на дрібні атоми і скляні ніжки ще довго тріпаються на ґратах * * * Поплив… Куди ж його занесло, Куди листок той занесло, Що хоч би й золоті мав весла,— Не помогло б… Не помогло… Не помогло!.. А сива плистка На білім камені сидить, І золота її колиска Колише крапельку води. * * * дівчину пустив по Дунаю поламались ярма несмілі об хлопців дівчина діброву крильцем має а зозуля кує у листочок сонце дівчина тулиться сміхом до гусяти з горішка ядерце любить надвоє одну половинку цілує мені на м'яту а другу з гусятком горішать обоє * * * дрімає всесвіт на травині підперши зіркою щоку стоїть по пояс в Україні ромашка в білому вінку і ниць падуть і люди й коси перед ромашкою; — Прости! і гострять зуби жовті оси і золоті свої хвости дівчата дзвонять спідницями гарбуз ногами топче рінь і над вечірніми женцями пітніють тілом комарі XX вік І чоловік просить води а йому дають до рук автомат і посилають убивати чоловік просить вишневого цвіту а для нього вмикають атомний реактор чоловік хоче збудувати ластівці золоту хатку а його волочать в одній сорочці будеш у шахи з шахом грати не на шаховій дошці а на вибитих власних зубах і не вибитих ґратах чоловік хоче махнути стрічним дівчатам чи друзям у лузі зеленим кашкетом а йому дають цілувати вогонь з кулемета — все одно чи тут чи там чи в уральських заметах чоловік просить а воно не варто прохати: раз грати — то грати!