Пластунка N


Сергій Жадан




Так відступало твоє дитинство —

ставився голос, губились друзі,

високо в небі міцно і стисло

висло життя, мов сережка у вусі.



Так ми жили — голосні й недолугі,

вплетені в часу стрічку трофейну,

блудні поборники бугі-вугі,

скурвлені діти міцного портвейну.



Ти одягала військові боти,

бігла до школи — пенал, олівчик.

Все ще попереду — перші аборти,

татові джинси, мамин ліфчик.



Ще підіймало звивисту хвилю.

Срібна розгромлена клавіатура

ще формувала основи стилю —

так починалася контркультура.



З теплими гільзами "Біломору",

з ковдрами битих студентських акцій

так наполегливо рвався угору

змучений блюз твоїх менструацій.



Що нас єднало? Загоєні сварки

падали в ніч, як у воду весла.

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли



смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! —

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.



Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

спільного досвіду темні зерна.



Тільки я знаю — між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.



Липне до уст почуття морфеми —

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб'єш на теми.

Так ми кохали. І нам — воздається.