Там був міст...


Сергій Жадан




Там був міст, — пригадав один, —

до війни:

старий,

пішохідний.

Патруль проходить що п'ять годин.

Вечір буде сухий і погідний.

Двоє старших, один молодий.

Читав сутінки, ніби книжку,

тішся, — повторював собі, — радій:

ще нині спатимеш

у своєму ліжку.

Ще нині прокинешся в одній із кімнат,

прислухаючись до власного тіла.

Ще нині дивитимешся на комбінат,

що ціле літо стоїть без діла.

Дім, що завжди з тобою, мов гріх.

Батьки, що ніколи не стануть старими.

Ще нині побачиш когось зі своїх,

кого ти там називаєш своїми.

Згадував місто, з якого втік,

згарище, яке розгрібав руками.

Згадував, як ридав чоловік,

врятований силовиками.

Життя буде тихим і нестрашним.

Слід було давно повертатись.

Що може статися саме з ним?

Що може статись?

Патруль пропустить,

і пробачить бог.

Богу — йому взагалі не до того.

Накрили всіх разом: і старших обох,

і молодого.

Тиша між берегів річкових.

Не поясниш нічого нікому.

Міна впала просто між них —

на тому березі,

ближче до дому.

Місяць проступав між хмар,

слухав мелодію комашину.

Тихий заспаний санітар

вантажив тіла в армійську машину.

Сварився з коробкою передач.

В аптечці шукав рештки отрути.

І англомовний спостерігач

навчено дивився на трупи.

Рівна засмага.

Нервовий рот.

Прикрив очі молодому мерцеві.

Думав собі: дивний народ —

місцеві.