Там був міст... Сергій Жадан Там був міст, — пригадав один, — до війни: старий, пішохідний. Патруль проходить що п'ять годин. Вечір буде сухий і погідний. Двоє старших, один молодий. Читав сутінки, ніби книжку, тішся, — повторював собі, — радій: ще нині спатимеш у своєму ліжку. Ще нині прокинешся в одній із кімнат, прислухаючись до власного тіла. Ще нині дивитимешся на комбінат, що ціле літо стоїть без діла. Дім, що завжди з тобою, мов гріх. Батьки, що ніколи не стануть старими. Ще нині побачиш когось зі своїх, кого ти там називаєш своїми. Згадував місто, з якого втік, згарище, яке розгрібав руками. Згадував, як ридав чоловік, врятований силовиками. Життя буде тихим і нестрашним. Слід було давно повертатись. Що може статися саме з ним? Що може статись? Патруль пропустить, і пробачить бог. Богу — йому взагалі не до того. Накрили всіх разом: і старших обох, і молодого. Тиша між берегів річкових. Не поясниш нічого нікому. Міна впала просто між них — на тому березі, ближче до дому. Місяць проступав між хмар, слухав мелодію комашину. Тихий заспаний санітар вантажив тіла в армійську машину. Сварився з коробкою передач. В аптечці шукав рештки отрути. І англомовний спостерігач навчено дивився на трупи. Рівна засмага. Нервовий рот. Прикрив очі молодому мерцеві. Думав собі: дивний народ — місцеві.