Хотів би жити знов у горах


Джордж Гордон Байрон




Хотів би жити знов у горах

Дитям безжурним, як колись,

Блукать між скель, в морях суворих

Між хвиль розбурханих нестись.

Моя ж душа, мов птах прип'ятий,

Що прагне скель і висоти,

Страджае в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.



Дай утекти мені, талане,

На лоно урвищ і горбів,

Забудь всі титули й кайдани,

Лаку з вельможних і рабів.

Веди мене на хмурі скелі,

Де стогне грізний океан,—

Верни в дитинства дні веселі,

Дай серцю відпочить од ран.



Я мало жив, та відчуваю:

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої мела?

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт,—

То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.



Кого любив — давно нема вже,

Та й друзі розійшлись, як дим.

Надію втративши назавше,

Вже й серце стало крижаним.

Хай інколи тамує келих

Скорботу й біль, нехай уста

Сміються між питців веселих,—

Я серцем завжди сирота.



Як слухать ляси разуразні

Не друзів і не ворогів,

Кого у тлум строкатий блазнів

Маєтність або сан привів!

Де ж друзів коло? Чом не склалась

Та приязнь вірна і свята?

Набрид мені вертепний галас

І втіх нещирих марнота.



А ти, о Жінко, світоч вроди,

В тобі розрада і любов,

Та в серці в мене стільки льоду,

Що я й до тебе охолов.

Цей світ лукавства і облуди

Я б промінять на край хотів,

В якому вільно дишуть груди

Між темних урвищ і хребтів:



Туди б, з незлобним серцем, в бурю,

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру,

Таку ж, як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти,

В кочівлю сонця та орла!



1807