Квіти зла


Шарль Бодлер




ІЗ КНИГИ "КВІТИ ЗЛА"



Лет

Понад плеса пругкі піднебесних рівнин,

Понад гори, ліси, понад хмари і води,

Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,

Де кінчається сонячних променів плин,



О, мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,

Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,

Борозниш неосяжність, і серце безсиле

Осягти насолоду — жага ця без меж,



Ти летиш у світи, де від ніжних гидот

I очистишся в радісне — світлім повітрі,

I нап'єшся вогню, що в божественнім вітрі,

Наче дума струмує з незримих висот.



Ти полишив нудьгу і безмежну журбу,

Що у келих життя наливає утому,

Ти довірився радо крилові міцному

I впливаєш в тіла теплих зоряних бур.



В кого думи, як зграї веселих птахів,

Пориваються в небо у вільному леті,

Хто пливе над життям, той по звичній прикметі

Мову квітів збагне, вчує дерева спів.



Волосся

О руно золоте! Гривасте коливання,

І кучерів тремких пахуче стоголосся!

Щоб заселили мій альков у мить смеркання

П'янливі спомини, що сплять у цім волоссі,

Я підійму їх, мов хустину, в час прощання.



I млосна Азія, і Африка гаряча,

I весь далекий світ, відсутній і незримий,

Живе в глибинах цих, у ароматних хащах.

Немов надбожий дух, що музикою рине,

Пливе в цих запахах душа моя незряча.



I я пливу в той край, де дерево й людина,

Ще повні соку й сил, у дикій спеці мліють:

Я, коси дужі, ваш, я ваш і з вами лину!

Перлинне море це на хвилях мрій леліє

Вітрила і вогні — зкришталені хвилини.



То порт — у нім душа моя жагу вгамує,

У хвилях кольорів, і звуків, і парфумів;

Муаром, золотом там кораблі струмують

Назустріч славі, що в химернім тлумі

Із неба чистого спекотою вирує.



I голова моя, сп'яніла од кохання,

Ув океан оцей бездумно поринає

Душа — тремтливий дух у млосному вмиранні

I лінощі давно минулі відшукає,



Блакитні кучері, мов балдахін темнавий,

Ви неба голубінь мені навік вернули.

Ці пасма, що боги створили вмить забави,

П'янять мене — вітри з них зачерпнули

Єлей оливи й запах мускусу лукавий,



Надовго! Назавжди! Рука моя в цю гриву

Рубіни сіятиме, перли і сапфіри,

То ж будь моїм бажанням незрадлива!

Бо ти — оазис мій, моя одвічна віра!

Святе моє вино, вино жаги п'янливе!



Змія танцює

А тілом ти така зваблива,

Коханко щира! —

Немов тканина мерехтлива,

Заблисне шкіра!



Твоє волосся — хвильне море,

П'янке, невпинне,

I заплелися в хвилі зорі,

I білі, й сині.



Мов корабель, що спав під небом,

Крізь вітру клекіт

Моя душа летить до тебе

У край далекий.



Ні біль, ні радість ще не спали

В очах шовкових,

Ті очі — скарб! У них змішались

I тиша, й слово.



Ритмічна хвиля гралась, билась,

Текла ефірно!

Ти, мов змія, гойднула тілом,

Жезлу покірна.



Ось ти спинилась, ти заснула —

Дитя!.. дитятко!..

Ось ти голівкою хитнула,

Немов зміятко.



Ти раптом тілом стрепенулась,

Ти — дивний човен!

В той човен ласки зачерпнулось,

Він тиші повен.



Зростала тиша... Ніжний дотик —

Хтось кригу вилляв!

I до зубів пливла із рота

Медова хвиля.



Тече!.. Я п'ю вино Богеми Гірке, прозоре,

I щоб померла в серці темінь, Посію зорі!



Дон Жуан у пеклі

Лиш дон Жуан дійшов до чорних вод Харона

I лепту за провіз дав злому жебраку,

Той, наче Антісфен похмурий, водне лоно

Розрізав веслами, гладінь од сліз гірку.



З обвислими грудьми, в прозорих покривалах

Сміялися жінки, аж трясся небозвід,

Ревли, мов жертви ті, що вже згоріти мали

I був той дикий рев холодний, наче лід.



I Сганарель радів — мав на борги надію.

I мовчки дон Луїс лиш палець простягнув —

Він тикав мертвякам усім на лиходія,

Зухвальця, що зганьбив старечу сивину.



Скорботилась худа, цнотлива ще Єльвіра,

I марила, щоб цей підступний чоловік

Подарував хоча би усмішку нещиру,

Які світили їй у той весняний вік.



А збройний командор серед страшного виру

Стояв біля керма, як вправний капітан...

Герой не бачив їх,— опершись на рапіру,

Щось думав про своє наш гордий дон Жуан.



Зречення святого Петра

А з хором цих проклять що Бог робити буде? —

Анафеми течуть рікою в Божий стан!

Він м'яса та вина обжершись, як тиран,

Сном праведника спить під музику огуди,



Страшні ридання жертв, засуджених до страти,

Для ніжних Божих вух — симфонія п'янка.

Купається в крові їх Величі рука —

Жаги господніх рук і кров'ю не здолати!



— Ісусе, пригадай — благав ти на колінах

По щирості своїй в Маслиновім Гаю

Того, хто розважавсь у тихому раю,

Як цвяхи забивав злий кат у тіло сина.



Коли ти відчував гидкі плювки паскудства,

I варти, й натовпу, і не підняв руки;

Коли безжалісно ввіткнулися голки

В той череп, у якім жило велике Людство;



Коли страшний тягар напівживого тіла

Рвав м'язи рук твоїх, прибитих до хреста;

Коли свій піт і кров у спразі ти ковтав;

Коли мішенню був для звірів розлютілих,



Чи ти згадав ті дні, і радісні, і світлі,

Коли, щоб сповнити пророцтво Божих слів,

Ти на покірливій ослиці із полів

Приїхав повідать про небеса розквітлі,



I в серці сповнений відваги та надії,

Із храму батогом прогнав ти гендлярів?

Чи сумнів злий твого сумління не роз'їв,

Перш ніж ввійшов у плоть спис гострий лиходія?



— Я чесно відійду у світі цім жахливім,

Де дія — мрії тінь, хто й як би не почав,

Мерзенний, сам помру од власного меча!

Петро відрікся від Христа... і справедливо!



Авель та Каїн

І

Авеля плем'я бог не забуде —

Мирно їдять вони, п'ють і сплять.



Каїна племені з вічного бруду

Виповзти важко — там і здихать.



Авеля плем'я. Жертву щоденну

Ангел возносить Богу до рук!



Каїна плем'я, діти нужденні,

Скоро кінець ваших лих і мук.



Авеля плем'я, ваші посіви,

Ваша скотина — буйні, гладкі.



Каїна плем'я, псюги паршиві

Вашим же шлункам навіки близькі.



Авеля племені гріє утроби

Юшка домашня, ніжна, мов кал;



Каїна плем'я, в ваших трущобах

З голоду здох би навіть шакал.



Авеля плем'я, в тихій любові

Множтеся — ваші багатства ростуть!



Каїна плем'я, серце без крові,

Присуд господній ти не забудь!



Авеля плем'я, їжте, мов трутні,

Множтеся, мов блощиці лісні!



Каїна плем'я, ваше майбутнє —

Кров'ю запльовані чорні дні.



II

Авеля плем'я, падло із жиру,

Здохнеш — землю угноїш хоч раз!



Каїна плем'я, вам не до миру —

Ваша робота жде ще на вас.



Авеля плем'я, кайся, молися —

Скоро загине неправди тінь!



Каїна плем'я, в рай заберися,

I злого Бога на землю скинь!



Примара



I

Темрява

У склепі невимовної печалі,

Куди зла Доля вислала мене,

Де радісне проміння не сяйне,

Де вічна Ніч трима скрижалі,



Художник, Богом проклятий своїм,

Творю в пітьмі й творінь моїх не видко;

Тут куховарю цвинтарні наїдки,

Тут, скип'ятивши, власне серце їм.



Та враз просвітить, заіскриться, зблисне

Розкішний промінь — марево краси.

Коли ж у нім щось східне й беззахисне



Сягне своїх непереборних сил,

Я пізнаю — ввіходить величава

Вона! Вся — з ночі, та яка яскрава!



II

Рама

Як пишна рама дивно увінчала

Майстерним пензлем зроблену картину,

В якій природа в осяйну хвилину

Незвичне і прекрасне поєднала,



Так меблі, одяг, мідь, разки корала

Несли її чарівності данину;

Здавалося, красу її єдину

Уся та дивовижа обрамляла.



Коханою всіма себе в'являла,

Вчарована ж собою, дозволяла

Принадливість розпещеного тіла



Лиш атласній білизні цілувати,

Та в жоднім русі приховать не вміла

Зрадливу пустотливість мавпеняти.



III

Портрет

Хвороба й Смерть за попелом гірким

Розвіють полум'я, що в нас палало,

Ці ніжні очі з поглядом палким,

Вуста, де серце в щасті потопало,



Цілунки всемогутні, як бальзам,

В нестямності жагучій хміль крилатий,

Що лишать по собі? — Чужим вікам

В три олівці малюнок бліднуватий,



Та й він, як я, на самоті вмирає,

Де сивий Час, байдужий дідуган,

Крилом жорстоким дні мої стирає:..



Життя й Мистецтва винищивши лан,

В душі моїй не вб'є рука лукава

Тієї, хто для мене втіха й слава!