Архітектурний диптих


Іван Драч




І. Мій смуток



Смертний вирок цигарці.

Очі дихають синню —

Густо сиплеться звідти

волошкова солона печаль.

Я ламаю асфальту

зволожену лінію,

Я шепочу печалі:

"Проклята, відчаль!"

Ось проспект мого Смутку,

вулиця імені Сорому.

Несмаку диктатура

зав'язала на серці вузла.

Зверхньо бридиться небо

з холодними зорями

Над рахітами цегли,

заліза і скла.

Вони плачуть з потворності,

б'ють дверима себе у груди.

Аж на кахлянім лобі

виступає холодний піт.

Вони з тої досади,

з кам'яної крутої огуди

Совість зодчих гризуть,

що спотворила ними світ.

Чи вам в душі ніколи

не сипався вечір,

Чи ви серцем не втямили

золоті логарифми зорі,

Що, завдавши сто ніг

на свої забур'янені плечі,

З жахом тікають од вас

незабудовані пустирі?!



II. Моя радість



Весело-строга, і духмяна,

Проста, і мудра, і легка,

Встає вона, кам'яностанна,

І носить хмари на руках.



Художній синтез вийшов з моди,

Чи смак на цвинтарі живе?!

Мажорні тішаться акорди,

І за живе бере нове.



Сучки обрубані. Світає

В архітектурі. Грає скло.

І вітражів веселі зграї

Блакиті буйній цілять в лоб.



На землю зорі — в шиби, в душі!

І сяде небо за столом.

Бо цвіль підвальну вперто душать

Озон, і сонце, і зело!



Нам треба неба без ліміту,

Землі нам треба й поготів.

Співмірна музика граніту

З архітектурою хребтів,



Негнутих вольових хребтів.