Балада про Кармалюка


Іван Драч




Прив'язали, примоцювали,

гей, мотуззям

Устима, лицаря, гей, Кармалюка

До кобили дубової, до позорища

Три екзекутори та й четвертий кат.



Як один екзекутор шкірив зуби іржаві,

Як другий екзекутор

дрижав у пропасниці,

Як третій — штабс-лікар в пенсне —

похукував,

А кат походжав та бабам підморгував:



"Молодиці та дівоньки,

фартухи підставляйте,

Фартухи підстеляйте

під сльози лайдацькі,

Пригорщі підставляйте та ще й відерця —

Зараз дощ я висічу

із очей та й розбійницьких".



І зойкнув народ,

і сахнулись солдатики,

Як свиснув батіг блискавицею з громом,

І тільки душилась косою чорною

Якась кароока, мабуть, полюбовниця.



І тільки втомився хреститися батюшка

За сотим ударом, сто першим посвистом,

І тілька рука у ката зомліла,

І тільки сонце осліпло від поту,



І тільки в маленького хлопчика русого,

Гей, замурзаного,

гей, засмальцьованого,

Маленька сльоза собі по щоці,

А він її стер кулачком та й порепаним.



Встав Кармалюк. Намочив сорочку.

Сплюнув. На вітрі повів плечима,

Гей, на вітрі, на долішньому,

на подільському,

Гей, на вітрі,

на кривавому та й вітрищі.



Та й натяг Устим на плечі посічені

Тюремну сорочку, в діжі намоклу,

І величезна макова квітка кривава

Зайнялась на плечах, гей, спалахнула.



Та маленьке дитя, найменше, як маківка:

"Мамо, я хочу такої льолі, — сказало. —

Я хочу льолі червоної, мамо,

та й льолі,

Такої льолі, як в того дяді, ой, льолю!"



І простягло рученята замурзані

До побитого сонця, до сонечка,

І рота солдатиків, гей, муштрованих,

Дивилася на Сибір, на схід сонечка.



І стер Кармалюк свою першу сльозу,

Першу сльозу на сто першім ударі.

І тільки замурзаний хлопчик кричав:

"Мамо, я хочу льолю червону,

ой мамо, хочу!"