Балада про усмішку


Іван Драч




Олесю Гончару





Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,

Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —

Як Ви змогли пронести крізь фронти,

Крізь морози фашистського мору,

Як вберегли її світло дитинне,

Коли слава стріляла в її пелюстки

Зі ста золотих гармат?!

Так, я кажу тут лише про людину

І про знамено людини — про усмішку,

Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.

Стома турботами скупану,

Стома журботами сушену,

Стома скорботами замиловану.

Та усмішка, та дивна дивина

Живе, як пташка, сонцеві підвладна,

В гніздов'ї вуст запечених.

Та усмішка хіба Дніпром рождена,

Слухняна павітру і непокірна вітру.

Ви квити з квітнем — він Вам квіти,

А Ви йому —усмішку з уст в уста...

Сміється сонце. Сміх пече вуста.

Сміється пташка в пташки на долоні.

Сміється слава — очі поверта,

Свої очища в карому полоні.

Сміється сміх. Горить на рукаві.

Сміється так дитинно, стопричинно,

Сміється українно — ми живі,

І карим сміхом двері в світ розчинено.

Хто вмер од ляку, той усе згубив,

В лінійку жаху хай рівняє губи,

А молодість сміється в сто зубів —

Беззубі їй не виб'ють білі зуби.

Сміється розум. Аж пашить крилом.

Сміється дотеп, смутком перешитии,

Добро сміється над горбатим злом.

А доки ми сміємось — будем жити...