Соловейко


Микола Костомаров




Зелений сад, зелений сад,

Зеленая могила!

Зелений сад вдяга весна,

Могила забриніла!



Як гарно слухать, коли вніч

Маленький соловейко

В квітках затлямка, засвистить

Так приязно, любенько!



А тут вони ведуть танок!

Хто гласи їх розлічить?

Хто передом із їх іде?

Хто зорі перелічить?



Той на тополі, ті в кущах,

Ті в вербах, ті в калині…

Один біля могили сам

Співає на ялині.



Щебече він: не то співець

Віршами люб’язними

Кохання й радість розділя

З серцями приязними.



Затьохка він – не то біди

Оплакує людськії;

Жаль ллється в серце, як в квітки

Крапельки дощовії.



От застогнав, і от замовк…

Терликнув – вп’ять залився…

Не то співець в останній раз

Із миром розпростився!



І в небо думкою влетів,

Між зорями співає,

А странний спів його людей

Уже не порушає.



Співає пташка, і ніхто

Не взяв її в примітку!

Співа співець – ніхто йому

З душі не кине квітку!



Одно серденько між всіма

Глас птащин розпізнало;

Одно серденько пісня та

Співцева розрушала.



І цілий день смутна, тиха

Самотняя могила,

А вранці зомнята трава,

Де дівчина сиділа.