За золотими вікнами зірок


Ірина Жиленко




В земному Києві нема для мене весен.

По осені — мій кожен день і крок.

А як у вас там, в Києві небеснім,

В земному Києві така стара я стала!

А вам Господь років не добавля.

Така ж яскрава посмішка у Алли!

Такий же чорний чуб у Василя!

В земному Києві — безмірність самоти

Куди піти, коли нема Івана?

А там, за тим віконцем золотим,

де є Іван,— там дім обітований.

Там вірші, чай і дим од сигарет.

Куди спішить? їм вічність вікувати.

Зарецький знов малює мій портрет.

А Стусові і вічність тіснувата...

Про щось земне замислився Кушнір.

Здригнулась чашка з недопитим чаєм.

Вони нам смерті не бажають, ні,

але їм дуже нас не вистачає!

Як там Лукаш? Все грає в доміно?

Було в нім щось розгублено-дитяче.

А ти, Валерик? Чи тобі чутно, як мама плаче?

Хоч уві сні для неї оживи...

В земному Києві, повитому в жалобу,

тепер уже нема таких, як ви, —

о лицарі печальної подоби!

Нема весни. Ніщо не процвіта —

крім лицарів неситої утроби.

І, хоч потилиця у них крута, —

я не зроблюсь ніколи мізантропом.

Бо ви були! А отже, все було:

любов і подвиг,

хрест і воскресіння...

Хай вічно світить лампа над столом

в небеснім Києві,

в небесній Україні.

Хай береже спочинок ваш Господь

всю довгу-довгу, всю небесну вічність.

А я віршую...

Бо казав Світличний:

"Іриночко, без віршів не приходь..."