РОЗДІЛ І,
який знайомить читачів з героями казки
та з лісовою школою. Бурмило Михайлович
перевіряє здібності

Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні — всього
на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ґанок — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
— Ой мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, а там метелик літає. Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..

5

І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка
та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають,
а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля
перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мамаїжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині
відкривається спеціалізована лісова музична школа з
ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами. — Спеціалізована музична
школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу
чоловікові скажу.

Тато-заєць сидів на ґанку і читав «Лісову газету».
— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це цікаво. Треба й нашого страхополоха записати.
Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то
ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ґанку і все
чуло, здригнулося й заскиглило:
— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь...
— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо, й ходитимеш.
— Ну що ти, синку, — лагідно промовила мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха одразу ж причепурила Косю, вдягла
йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.

7

Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору
мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на
майбутніх учнів.
— Прізвище!
— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.

— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи,
повторив директор.
— Вухань! — знову відмовила мама-зайчиха.
— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав
Бурмило Михайлович.
— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.
8

— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до
неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу!

9

— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
— Так чого ж він мовчить?
— Він... він у мене... дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина:— Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за
мамину спідницю.
— Гм... — насупився Бурмило Михайлович. — Гм...
Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до
ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, «р-р-р» по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
— Ну! — нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з рота не вилетіло ані звуку.
— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!
— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину
зайчик, притискаючись до мами.
— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він
у мене такий вразливий, такий вразливий...
— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. —
Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із
столичного зоопарку. У нас вимоги.
— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите...
10

Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він
не міг сказати «р-р-р» по-ведмежому. Замість «р-р-р»
у нього виходило чогось «хрю». І зі слухом у Колька
було погано, вушка в нього були маленькі, за голками
ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли.
Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав
добре серце.

— Ой, і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою
додому. — Та ще й з ведмежою
мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з
твоєю школою!..
— Мовчи, синку! Мовчи,
дурненький! — казала мамазайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх
дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав,
ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє і що без
знання іноземних мов нікуди
зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня вранці Кося
Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети
лісових квітів і почеберяли на
Велику Галявину.
12

РОЗДІЛ II
Перший урок. Пантера Ягуарівна.
«Хіба можна таке вухо не вкусити!»
«У-у, зрадник!»

Біля школи вже зібралися учні.
Вони скупчилися перед ґанком, попідбирали хвости (в кого такі були) й чекали появи директора.
Що й казати, завжди якось лячно починати у житті
щось нове.
А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів. Жив ти біля
маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала
тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти
тільки їв, спав і розважався. І от раптом мама лиши-

14

лася десь за парканом, а ти сам-один вперше йдеш у
ще не знаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в
тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях
пече, а в животі тенькає і холоне.
Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так
голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся
і злякано спитав:
— Ой, що це?
— З-зуби, — затинаючись, чесно признався зайчик.
— Боїшся? — спитав Колько.
— Б-боюсь, — признався Кося.
— І я боюсь, — сказав Колько. — Давай разом боятися.
— Давай!
І такий він раптом став дорогий, цей їжачок Колько,
що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!).
«От із ким я дружитиму!» — одразу вирішив він.
І йому стало трохи легше.
15

Нарешті на ґанок вийшов
директор Бурмило Михайлович
Ведмідь. За ним вчителі — пантера, жирафа, лисиця, слон,
мавпа і бегемот.
— Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь. — Вітаю
вас із початком навчального
року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним
керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику.

Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна.
Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію, — Жирафа Жирафіївна.
Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо —
Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову
викладатиму я сам... Сподіваюсь, що всі
ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків... А тепер — у клас!
Починаються уроки.
Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий
дзвоник.

17

На першому уроці Пантера
Ягуарівна знайомилася з класом.
Крім зайчика Косі Вуханя та
їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків — лисеня
Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя
Вовчик Вовченко і борсученя
Боря Сук; з дівчаток — рисеня
Раїска Мняу, лісове козеня Зіна
Бебешко, лосеня Соня Лось та
білченя Вірочка Вивірчук.
Кося Вухань, звичайно, сів
за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб
у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете? Познайомившись з учнями, Пантера
Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а
Колька Колючку — з Раїскою
Мняу.

18

Не минуло й п’яти хвилин, як Вовчик Вовченко
вкусив Косю за вухо.
— Т-ти чого?! — сахнувся Кося.
— Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив
Косю за вухо.
— Перестань! — стиха зойкнув Кося.
— Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. —
Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо!
Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!

— Ти що — хуліган?!
— Хуліган! — гордо сказав
Вовчик. — А ти хто — заєць?
— Заєць...
— Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!
— Чого це б-боягуз?. — почервонів
Кося. — Я просто... просто собі заєць.
— А от і не просто! Заєць — значить боягуз.
Усі зайці — боягузи. І ябеди. От я знаю: ти зараз
піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо
вкусив. Скажеш!
19

Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:
— Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімися,
Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.
Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту,
не кажучи ні слова.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — спитала Пантера Ягуарівна. — Ану ти, Вовченко, розкажи, якщо він соромиться.
Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:
— А... а він укусив мене за вухо.
— Що?! От тобі й на! Чого це? — здивувалася Пантера Ягуарівна.

20
20

— Не знаю, — знизав Вовчик плечима. — Я його сам
питав. А він каже: «Просто так. Захотілося — і вкусив». Я йому кажу: «Не можна кусатися на уроках».
А він: «Мовчи, — каже, — бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив». От.
— Це правда? — звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.
— Це... це в-він мене вкусив, —
ледве стримуючи сльози, вимовив
Кося, вражений Вовчиковою підступністю.
— От бачите! Що я казав! — вигукнув Вовчик.
У класі засміялися.
— Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням
спеціалізованої лісової школи, — суворо сказала Пантера
Ягуарівна.

21

На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.
— Що? Що там у вас трапилося?
— Та от... вкусив мене... Ще й ославив на весь клас.
От! — Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. — Як я тепер із ним сидітиму? От
горе!..
І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися.
— От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач,
Косю! Треба зробити так,
щоб нас знову з тобою разом
посадили.
— А як?
— Я зроблю. От побачиш.
Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу,
що сиділа поряд з їжачком,
піднесла вгору лапу.

23

— Пантеро Ягуарівно! Скажіть
йому! Він колеться.
— Колючко! Ти чого колешся?
— Я ненавмисне. Я більше не
буду.
Та минуло кілька хвилин і Раїска знову піднесла лапу:
— Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться!
— Колючко! Припини негайно! — суворо сказала Пантера
Ягуарівна.
— Я ж ненавмисне. Ненавмисне я.
Минуло ще кілька хвилин, і рисеня
вискочило з-за парти:
— Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним
сидіти! Він весь час колеться.
— Колючко! Ти що собі дозволяєш?
— Ну, хіба я винен, що в мене... що в
мене голочки?.. Хіба я винен? — жалібно шморгнув носом їжачок.
— Пантеро Ягуарівно! Пересадіть
мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з
ним сидіти, — загундосила Раїска Мняу.
— Що ж робити? — замислилась класна керівничка. — Всі парти зайняті.
І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати...
— Мене! Мене пересадіть до Колючки! — підскочив з витягнутою лапою
Кося. — Я голочок не боюсь.
— Ну що ж! Для дисципліни це буде
навіть корисно. І з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі... Пересідайте!
24

— У-у, зрадник! Тепер
через тебе я зі спідницею
сидітиму, — просичав Вовчик Вовченко, коли Кося
Вухань забирав з парти свої
речі.
Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь...

25

РОЗДІЛ III
Страждання Косі Вуханя.
Вовчик Вовченко розперізується.
Клятва друзів

Проте Кося Вухань радів передчасно. Тільки-но Раїска Мняу сіла біля Вовчика, як він і її вкусив за вухо.
Але рисеня саме було з хижацького роду. Недовго думаючи, воно так дряпонуло кігтями Вовчика по носі,
що той аж завищав. І всю велику перерву зализував
ніс. Більше він Раїску не чіпав. А увесь свій гнів переніс на Косю, наче то зайчик його подряпав.

26
26

Відтоді Вовчик не давав Косі проходу. Він підстерігав його всюди, де тільки міг, — на перервах, перед
уроками, після уроків, ганявся за ним, кусав його за вуха,
за хвостик, і тільки швидкі
ноги рятували зайчика.
Дома Кося вмивався сльозами.
— Не піду-у я більше у школу-у! Не піду-у! — ридав
він, трагічно мотаючи головою. — Не треба мені того
сольфеджіо-о-о! Не треба мені ведмежої мо-о-ови! Не
піду-у! Не піду-у-у!..
— Та що ти, синку! Що ти кажеш! — вигукувала
мама-зайчиха. — Це ж така школа! Вчителів запросили зі столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й
вечірню школу для дорослих. А ти...
27

І правда... На уроках у школі було
цікаво. Нічого не скажеш.
І викладачка лісознавства Лисавета
Патрикіївна добре розказувала, як треба берегти рідний ліс, які в ньому ростуть дерева, рослини, які живуть звірі
й пташки, чим цікаві...
І Жирафа Жирафіївна захоплююче
розповідала про лісову географію, про
північну тайгу, про південні джунглі
та інше...
А коли бували уроки лісової історії,
всі просто роти роззявляли, слухаючи
оповіді слона Мамонта Африкановича
про прадавні доісторичні праліси, де
жили різні химерні плазуни і велетенські динозаври, шаблезубі тигри і печерні ведмеді, волохаті носороги і літаючі ящери...
А музика!.. Усі в лісі просто показилися на тій музиці.
У кожній норі, у кожному дуплі, у
кожному барлозі тільки й розмов було,
що про музику.
— Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає — ну просто як
соловейко!
— А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло.
— Мій Михайлик такий
здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах!
29

Так! Що й казати! Уроки в
школі були цікаві.
Але що ці уроки, як після
них тебе щодня підстерігає десь
Вовчик Вовченко, і кусає тебе
за хвіст, і зав’язує тобі вуха вузлом на голові, і знущається неймовірно! Гірше за всякого динозавра, хуліган поганий!..
Втім, не лише Косі діставалося від Вовчика. Він до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував.
— Рудий! Руда кандала! Пожежна команда! Море
горить! — кричав він лисеняті Рудикові Лисовенку.
— Щітка! Швабра! Почисть мені черевик! — свистів
він Колькові Колючці.

30

Наш борсук Боря Сук
Неспособний до наук, —
виспівував він, танцюючи і
кривляючись перед борсученям
(хоча сам був ледар і двієчник).

31

Дівчаткам він показував
язик і ганявся за ними, вигукуючи дражнилки:
Вірочка-вивірочка,
В тебе в носі дірочка!

Ой, глядіть,
Щоб Соньку Лось
Нам побить
Не довелось!
Тільки Раїску Мняу він
не зачіпав, наче її й не було в
класі.
32

А до директорового родича Михайлика Ведмеденка, навпаки, пробував під’їжджати з дружбою. Обіймав його плечі й казав:
— Ти, Михайлику, молоток! А вони всі — мурашня.
Я усіх — однією лівою. А за тебе я заступатимусь. Як
тебе хто зачепить — скажи тільки мені!
Але Михайлика й так ніхто не зачіпав. І відмінникові Михайлику не потрібна була дружба розбишаки й
двієчника Вовчика. Він і сам міг за себе постояти.
«Ех! Мені б отакі біцепси!» — зітхав Кося, заздрісно
дивлячись на Михайлика. Але де було зайчикові узяти
ведмежі біцепси?..
— І що його робити? Як його далі жити на світі? —
скрушно хитав головою Кося. — Хоч лягай і вмирай.
— Ох-ох-ох... Кепські наші справи, — і собі хитав
головою Колько. — Слабаки ми з тобою. Слабаки й боягузи. Горе нам! Кожен може нас покривдити, кожен
може зганьбити...

А Вовчик розперізувався що не день
більше й козакував у
класі, як тільки хотів.
— Слухай, Колько, —
сказав якось зайчик їжачкові. — А давай, може, займемося спортом. Га?
— Га? Яким спортом?
— Ну... «яким-яким»!.. Таким, щоб стати — о! — і зайчик випнув груди й зігнув у лікті лапу.
— Наприклад, боксом.
— О! Це — думка! Давай! Щоб Вовчикові тільки — бемц! Він — беркиць
і ногами вкрився. Гайда!

34

Фізкультуру в лісовій школі викладав знаменитий
спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед
мавп Макак Макакович. Два роки тому він залишив
великий спорт і перейшов на тренерську роботу.

35

— Та-ак! Значить, хочете займатися спортом?.. Прекрасно! Прекрасно, мої юні
друзі! Прекрасно! — Макак
Макакович радісно всміхнувся. — Яким видом? Боксом?
О! Чудово! Прекрасний вид
спорту. Справжній бокс — це
мистецтво. Це — краса! Це —
музика! Але боксер, товариші, передусім мусить бути
всебічно розвиненим спортсменом. Ранкову фіззарядку
робите?
Їжачок і зайчик перезирнулися.
— Не... не завжди, — зітхнув Кося.
— Ага, — опустив очі Колько.
Чесно кажучи, ранкової
фіззарядки вони не робили
зовсім. Якось не виходило,
не вистачало часу. Поки встанеш, поки вмиєшся, поснідаєш, вже й до школи час.
— Ану, перевіримо вашу
загальну фізичну підготовку.
Макак Макакович підвів їх
до дерева і сказав:
— Хапайтеся за нижню
гілку і підтягайтеся. Побачу,
скільки разів зможете підтягтися.
36

Кося й Колько вхопилися передніми лапами за
гілку і... повисли, звиваючись черв’яками. Хоч як
вони кректали, хоч як старалися — жодного разу
підтягтися так і не змогли.
— Так... — сказав Макак Макакович. — Фізична підготовочка, самі бачите, кепська... Негодященська підготовочка. М’язи у вас, вибачте, як у
слимаків. Кисіль, а не м’язи. Значить, так... Поки
фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, до
мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить.
«Ага! — подумав Кося. — Вовчик мені буде
вуха вузлом зав’язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!»
І ображено промовив:
— Я у секцію боксу. Тільки!
— І я, — сказав Колько.
— Ну, побачимо, — сказав Макак Макакович.
— Поки що говорити рано.
— Ех, — тяжко зітхнув Кося, виходячи зі спортзалу. — Видно, не судилося нам стати — о! Видно,
ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех!
— Слухай, — сказав Колько. — А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку?
— Не знаю... — здвигнув Кося плечима. —
Може, давай...
— Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня,
обов’язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо.
38

— Ну, давай, — погодився Кося.
— Ти чим будеш клястися? — спитав Колько.
— Не знаю... А чим треба?
— От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є,
найгарніші.
— А ти поклянись голочками.
— Гаразд.
— Клянусь вухами! — урочисто сказав Кося.
— Клянусь голочками! — урочисто сказав Колько.
На тому й розійшлися.

39

РОЗДІЛ IV
Зарядка в лісі. «Ой! Де портфель?»
«Ми ж поклялися виявляти характер!»
«Я — ведмідь, ти — ведмідь,
він — ведмідь…»

Уночі Косі Вуханю наснився сон.
Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко.
«Гей, косоокий, дай закурить!» — хриплим голосом
каже Вовчик.
«Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого», — з гідністю відповідає
Кося.
«Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія!» — визвірюється нього Вовчик та — клац-клац! — зубами біля самісінького Косиного носа.
«Ех!» — розмахується Кося та тільки — бемц! — Вовчика по зубах. Вовчик — беркиць! — і ногами вкрився.
Нокаут!..
Лежить — очі заплющив, язика висолопив, ледве
дише.
Тоді одне око розплющив, скривився жалібно: «Я
більше не бу-у-ду-у!..»

40
40

Підійшов до нього Кося й каже благородно так:
«Вставай! Я тобі прощаю. Вставай!»
— Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся.
Прокинувся Кося — а то мама будить. Приснилося!
А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться!
— Я ще трошки! Ще трошечки!
Так же ж солодко спиться уранці! Та ще такий сон
снився. Ще б надивитися на поверженого Вовченка,
порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з
благородства свого... Так ні ж...
— Вставай, Косю! Вставай!
Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!..
Встав зайчик, потарабанився напівсонний вмиватися, зуби
чистити, снідати, одягатися, до
школи збиратися. Не досипає.
Нарешті мама портфелика
йому в руки — тиць! У щоку —
цмок!
— Біжи, синку!

42

Вибіг Вухань з дому і —
через ліс навпростець до школи...
І тут — ой леле! А фіззарядка?!
Тільки ж учора з Кольком
Колючкою клялися вухами й
голочками — робити її щодня
обов’язково, хоч би там що.
І — на тобі! — першого ж
дня — забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву
порушити.
Поставив Кося портфелика
під кущем і ну фізичні вправи
робити — лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати...
— Раз-два-три-чотири! Раздва-три-чотири!
Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося.
Воно й справді непогана
річ — ота фіззарядка!
Останню вправу зробив,
хокнув.

43

О! — тепер і до школи можна.
Обернувся до куща. Глип! — а портфелика нема! Що
таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під
кущем. І раптом — зник. Як і не було.
Кинувся Вухань туди-сюди. Кущ оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком
злизала.
Розгубився зайчик.
Озирнувся безпорадно.
— Гей! Хто там балується? Віддайте! Я ж у школу
запізнюся.
Та мовчить ліс. Не озивається ніхто.
І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув
зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом
хтось лихий ввижається.

45

Не витримав Кося та
я-ак дремене.
Уроки вже почалися.
Було тихо й моторошно,
як буває завжди, коли
прогулюєш урок. Усі
отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному
коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька
Бобриха.
І така тебе огортає тривожна самотність, наче
ти лишився один на цілому світі.
Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів!
Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі
за спортмайданчиком.
Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли
серце.
Що робити?..
На другому уроці ведмежа мова. Сам
директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит із домашнім завданням
у портфелику лишився. Що казати?
Чим пояснити? Хто ж тобі
повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі,
по дорозі до школи. Ніхто
не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді —
непереконливо... А додому без портфелика як
вертатися?.. Просто безвихідь якась... Хоч сядь та й
плач!..
47

Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом
і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання...
Лісові дівчатка через
скакалки стрибають, у
«класи» грають.
Лісові хлопці у футбола, у квача завелися...
Один тільки їжачок
Колько Колючка сумний
ходить по подвір’ю мов
неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного.
— Колько! — стиха
гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі.
— Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі: — Це ти? Що
таке? Що сталося?
Розказав йому Кося
про свою біду, про свою
пригоду.
— І що мені тепер робити — просто не знаю...
Ні в школу, ні додому.

48

— Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же
на урок!
— Без зошита? На ведмежу? Ти що?
— Ну й що! Я тобі свого дам.
— А ти?
— А я викручусь. Ти ж знаєш!
Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до
мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке
ведмеже «р-р-р», що йому заздрив навіть Михайлик
Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові
найвищі оцінки.
— І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що —
забув?
— Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель
на місці, — зітхнув Кося.
— Та побігли швидше, а то вже дзвоник!

49

Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас.
Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас:
— Хто не виконав завдання, піднесіть лапу!
Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто.
— Гаразд. Починаю викликати.
Кося Вухань ліг на парту грудьми
й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду.
— Вовченко!

50

«Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!»
— А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні.
— Е-е... на сьогодні було... е-е... задано... було на
сьогодні... е-е... — Вовчик енергійно махнув лапою
знизу вгору, що означало: «Підказуйте, чорти, швидше!»
— Провідміняти «ведмідь», — підказала Зіна Бебешко.
— Проведмежати... е-е... о-о... ведмінь... — прохарамаркав Вовчик.
— Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну,
давай, «ведмежай», артист! Тільки не підказуйте! Хай
сам «ведмежає».
Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й
почав:
— Ну... ну... я... е-е... я — ведмідь... ти — ведмідь...
він — ведмідь... Ми... е-е... ведмеді... ви — ведмеді...
вони — ведмеді...
— Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор.
Клас зареготав.
— Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик.
Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків.
— Ану скажи, Вухань, як треба.

51

Останнє «хе» застрягло у Косі в горлі. Коли тебе
отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш,
все у тебе з голови одразу — фіть! — і нема.
— Я... е-е... я... е-е... — забелькотів Кося.
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю... — швидко зашепотів підказуючи Колько Колючка.
— Ведмідь... — механічно повторив Кося і замовк,
від хвилювання не в змозі більше нічого сказати.
— І ти — ведмідь? — здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. — Ну це вже занадто.
Колючко!
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю... — зататакав, як з
кулемета, їжачок...
— Сідайте всі! — Бурмило Михайлович поправив
на носі окуляри і взяв у лапу авторучку. — Значить,
так... Вовченко — одиниця! Вухань — одиниця! Колючка — двійка... за підказку... Переходимо до нового матеріалу.
52

— Пхе! — презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. — Ну й нехай!
Потрібна мені та ведмежа мова! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать!
Кося Вухань та Колько Колючка промовчали.

53

РОЗДІЛ V
Невже Бегемот Гіпопотамович?..
Переполох у класі. Пантера Ягуарівна дає
Косі й Колькові несподіване доручення

Після уроків Колько сказав Косі:
— Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та
пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його
просто погано шукав.
І друзі побігли в ліс.
Портфеля не було.
Але з-за куща раптом долинули звуки:
— Ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля! До-ре-мі-фа-соль-ля!..
Кося й Колько обережно розсунули віти.
За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню.
— Тю! — здивовано прошепотів Кося й подивився
на Колька.
— Тю! — здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.
Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак.
Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво й урочисто — тромбон. Вона сяяла і
вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота, її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович
54

грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали.
Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику.
На першому ж уроці він сказав:
— Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх
предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах,
вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі.
І, широко роззявляючи свого величезного рота, в
якому стирчали тільки два зуби, Бегемот Гіпопотамович заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі... — Прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — І він заграв на тромбоні, потім знову
прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! —
І написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по
нотах! — Він заспівав:
До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!..
Нумо заспіваймо всі!..
56

— До-о! Ре-е!.. — затягнули
учні.
— Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович.
Того, хто співав правильно,
Бегемот Гіпопотамович називав «цяця-ляля» і частував цукеркою. Але то було нечасто.
«Добре знають ноти тільки бегемоти!» — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть,
вважав, що по-справжньому розуміти музику може
тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось
невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи
якась інша комаха, й усміхався блаженно, немов слухав симфонію.
Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича «цяцяляля», а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і
чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав,
що Кося може стати навіть солістом.
Невже це він узяв Косиного
портфеля? Для чого? Дивина!

58

Та підійти і спитати друзі не
насмілилися.
Розгублені й здивовані, поверталися вони додому.
Татові й мамі Кося сказав,
що портфеля просто загубив.
Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового.
І зошити, й підручники теж.
Минуло кілька днів.
І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика
Лисовенка пропав новенький
футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У
Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка.
У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання. У
Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу —
перебивні картинки.
Всі дивувалися, не знаючи,
на кого й думати.
А Колько й Кося з розпачем
позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути
нікому про свої підозри.

60

Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то
тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи.
— Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера
Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко.
Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і
обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці.
— Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як
вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а
вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими!
Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали: «Фу!»
Виходу не було.

61

РОЗДІЛ VI
Зустріч з татом Вовченком.
«Цього він нам не подарує!»
Підслухана розмова. «Який жах!»
Треба діяти!

Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик, і тремтіли.
— Може, не підемо? — тихо сказав Кося.
— Засміють, — зітхнув Колько.
— Засміють, — погодився Кося.
— Та й характери ж домовились гартувати, — скривився Колько.
— Домовились... — зітхнув Кося. — Але як з’їдять
нас разом із нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні...
— Ех!..
Тато-вовк витрушував на подвір’ї дублянку з овечої
шкури.

62

— Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися
Кося й Колько.
— Пррривіт! — прищулив на них хиже око татововк.
— Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля
Колько.
— Як його з-здоров’я? — загукав Кося Вухань.
— А що йому зррробиться? Добре поживає, ледащо.
У школі він.
— У шко-олі? — так і вклякли Кося й Колько.
— А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана?
— Га... — гакнув Кося.
— Бе... — бекнув Колько.
— Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть
правду! — Тато-вовк зробив крок уперед.
Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули.

63

— Ну, тепер Вовчик нам дасть! — із жахом сказав
Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. —
Цього він нам не подарує.
— А ми хіба винні?
— Винні не винні, розбиратися він не буде.
Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої
причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?..
І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси.
Спинилися.
Прислухались.
64

— Ти що — нещастя захотів?! — грізно казав чийсь
хрипкий голос. — Насміхаєшся з мене?! Барахло мені
якесь тягаєш!
— Я... я... Та ви... — друзі навіть не одразу впізнали голос Вовчика Вовченка, такий він був улесливий і
жалюгідний.
— Нащо мені перебивні картинки?! Га?! Перебий їх
собі на лоба! А мені давай цінні речі. Зрозумів?
— Так я ж стараюсь, стараюсь, але...
— Одне слово: якщо сьогодні увечері не принесеш
до печери в Урочище Сивого Беркута щось путнє, я
тобі покажу, хто такий шакал Бацила! Я жартувати не
люблю... Іди!

65

Кося й Колько зіщулились і перестали дихати.
З кущів вийшов Вовчик Вовченко. Похнюплений, з
підібганим хвостом, він був зовсім не схожий на те зухвале вовченя, яке звикли бачити у школі Кося й Колько.
Тягнучи по землі портфеля, він прочовгав повз принишклих у траві друзів і зник за деревами.
Хвилин п’ять зайчик та їжачок не наважувались
ворухнутися.
— Ну?! — нарешті тихо видихнув Колько.
— Ага! — тільки й зміг вимовити Кося.
Що там казати. Все було зрозуміло без слів. Вовчик
Вовченко зв’язався з дорослим злодієм — шакалом Бацилою, і той тепер примушує його красти.
Ой! Ой! І ще раз — ой!
У Колька від страху ворушилися колючки, а в Косі
дрібно тремтів хвостик.
Справжній страшний дорослий хуліган був десь зовсім близько, за два кроки від них, у заростях.
Довго ще лежали їжачок і зайчик у траві, прислухаючись до найменшого звуку.
І лише коли пересвідчились, що шакал Бацила давно вже пішов, одважились нарешті підвестися.
Додому вони бігли так, що
серця у них мало не вискакували з грудей. І тільки біля воріт
почули себе у безпеці.

— Ну?! — сказав тепер уже Кося.
— Ага! — видихнув Колько.
— Що ж робити? — розгублено спитав Кося.
— Не знаю, — безпорадно розвів лапами Колько.
Становище й справді було важке.
Завтра у школі Пантера Ягуарівна спитає: «Ну, як
здоров’я Вовченка?» Що казати? Правду? Все розкриється, і ніхто не знає, як поведе себе шакал Бацила.
Справжні злодії не зупиняються ні перед чим.
Не говорити правди?
По-перше, вони просто не вміють брехати, ще не навчилися.
По-друге, після їхніх відвідин тато-вовк може прийти до школи і...
Ой! Ой!
І ще раз — ой!
Сумні роздуми друзів раптом були перервані.

67

З лісу несподівано вийшли Раїска Мняу і Зіна Бебешко.
— О! Ви вже дома? — сказало рисеня. — А ми прийшли дізнатися, як там Вовченко, як його здоров’я.
Від несподіванки їжачок і зайчик тільки роти пороззявляли.
— Що сталося? Чого це ви такі? — збентежено спитало лісове козеня.
— Що — він серйозно хворий? Йому погано? Ну, кажіть же, кажіть! — накинулась на них Раїска Мняу.
Кося й Колько розгублено перезирнулися і мовчали.
Але від дівчаток хіба одчепишся?
І друзі врешті не витримали й усе їм розказали.
І про зустріч із татом-вовком, і про випадково підслухану розмову, про шакала Бацилу, про все-все. Рисеня й козеня тільки охали й ахали. Очі в них зробилися
круглі й великі.
— Який жах! — сказала Раїска Мняу.
— Який кошмар! — сказала Зіна Бебешко.
— Треба щось робити! — сказала Раїска Мняу.
— Бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко.
— А що робити? Що? — сказали Кося й Колько, кліпаючи очима.
— Треба якось виручати Вовченка! — вигукнула Раїса Мняу.
— А то він загине! — вигукнула Зіна Бебешко.
У Косі й Колька похололи кінцівки.
— А як ми можемо його виручити? Як?
— Мені здається, — сказала Зіна Бебешко, — треба
піти сьогодні вночі до Урочища Сивого Бе-беркута і...
— І налякати шакала Бацилу так, щоб він на все
життя зарікся чіпати неповнолітніх! — підхопила Раїса Мняу.
68

Ой! Кося й Колько відчули, як у них щось тенькнуло й обірвалося всередині.
Ме-мене мама не пустить! — сказав Кося Вухань.
— І ме-мене! — сказав Колько Колючка.
— Ну, знаєте! — обурено сказала Раїска Мняу. — В
таких випадках дозволу не питають. Просто ідуть, і все!
— Бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко.
— Так! — рішуче сказала Раїска Мняу. — Як усі поснуть, ми тихенько вилазимо і йдемо в Урочище Сивого Беркута.
Кося зітхнув.
Колько подумав і теж зітхнув.
Якби все це їм говорили хлопці, вони б не вагаючись відмовилися. Знайшли б причину і відмовилися.
Але перед дівчатками їм було незручно. Соромно і незручно. Все ж вони були хлопцями. До того ж вони згадали свою клятву.
— Гаразд, — зітхнули вони.
— Зустріч біля кривої бе-берези, — сказала Зіна Бебешко.
— Не забудьте захопити світлячкові ліхтарики, —
сказала Раїска Мняу. — Пароль: «Ви не бачили грушу?» Відгук: «На березі груші не ростуть!» Чао!
Раїска Мняу та Зіна Бебешко, як усі дівчатка, страшенно любили таємниці і змагалися у вигадках з хлопцями.

71

РОЗДІЛ VII
Шакал Бацила. «З тебе, здається, буде толк».
Як корисно вивчати іноземні мови.
Ще мить і…

«А що, як просто заснути, — лежачи в ліжку, думав
Кося Вухань. — Скажу завтра, що ненароком заснув,
та й усе».
Але заснути він не встиг. Тільки-но почав дрімати,
як його щось боляче шпигонуло в бік.
— Вставай, сплюх нещасний! — зашепотів Колько
Колючка. — Вставай!
Довелося вставати і йти.
У лісі було темно й страшно.
У Косі не попадав зуб на зуб.
— Па-пароль! — почувся біля кривої берези переляканий голос Раїски Мняу.
— Та йди ти зі своїм паролем! — прошепотів Колько.

72

— А що це у вас цокотить? — тривожно спитала Зіна
Бебешко.
— То в мене. З-зуби. Не бійтесь. То від холоду. З-замерз трохи, — ніяковіючи, прошепотів Кося Вухань.
— І я... чогось, — призналася Зіна Бебешко.
— З-значить, так, — прошепотіла Раїска Мняу. —
Вриваємося в печеру, світимо з чотирьох боків світлячковими ліхтариками і кричимо: «Лапи вгору!» Мій
тато каже, що під час нападу головне — це раптовість.
Кося й Колько промовчали. Вони собі просто не уявляли, як це воно все буде.
Ой! Ой! І ще раз — ой!

73

Урочище Сивого Беркута мало в лісі недобру славу.
То була скеляста гора, поросла колючим чагарником, на вершині якої колись звив гніздо Сивий Беркут. Колючий чагарник прикривав вхід у велику темну печеру. І саме через ту печеру про Урочище ходила
недобра слава. Старі мешканці лісу казали, що кожен,
хто пробував жити в печері, зазнавав лиха. І ніхто не
наважувався тепер зазирати в неї, особливо після заходу сонця.
Чим ближче підходили вони до Урочища Сивого
Беркута, тим менше їм хотілося туди йти. Вони вже не
перемовлялися навіть пошепки.
Та от уже й вхід у печеру.
Спинилися в нерішучості.
Прислухалися.
— Тихо, — ледь чутно прошепотів Колько.
— Нема нікого, — прошепотів Кося. — Ходімо назад.
— А може, все ж за... зазирнути? — невпевнено
шепнула Раїска Мняу.
— Мабуть, ходім-таки назад, — шепнув Колько.
І вони збиралися вже повертати, аж раптом...
Аж раптом з печери залунали звуки... золотого
тромбона.
— Не треба-ба, — шепнула Зіна Бебешко. — Не-бебезпечно.
Хоч як костричилися дівчатка, а переляк зборов і їх.
— Ой! Там Бегемот Гіпопотамович! — стиха зойкнула Раїска Мняу. — Ану ходімо! Подивимося!
І перша рушила до печери.
Кося й Колько перезирнулися. Бегемот Гіпопотамович! Невже?! Але відступати було пізно.
Вони розсунули колючий чагарник і... завмерли.
75

Посеред печери з
тромбоном у лапах стояв шакал Бацила. Облізла шерсть клаптями
висіла на ньому. У роті
блищав золотий зуб.
Перед ним з підібганим хвостом і опущеною головою стояв Вовчик Вовченко.
— О! Це я люблю! —
криво щирився шакал
Бацила. — Золотий,
кажеш, тромбон. Капітально!.. З тебе, здається, буде толк. Я тебе
залишаю. Житимеш зі
мною. А то мені нудно
самому.
Вовчик підвів голову
і жалібно скривився:
— Пустіть мене! Будь
ласка! Я хочу додому...
— Мовчи, щеня! Радій, що сам шакал Бацила тебе усиновити хоче.
— Не треба-а! — заплакав Вовчик. — Пустіть ме-не-е!.. Я хочу
додому. Ви ж обіцяли, що, коли я принесу
щось хороше, ви мене
одпустите. Я піду додому! Я піду...
77

Вовчик
зробив рух у
бік виходу, але
шакал Бацила ловко схопив його зубами за
карк і швиргонув у куток печери.
Там, у кутку, серед купи награбованого лежало, між іншим, і все, що колись
пропало: і футбольний м’яч Рудика Лисовенка,
і дзеркальце Зіни Бебешко, і шовкова хусточка Соні
Лось, і портфель Косі Вуханя...
— Від мене не втечеш!.. Одпустити? Чого захотів!
Щоб ти мене виказав? Ніхто ж не знає, де я ховаюсь. Усі бояться цієї печери. Тут мене ніхто
не шукатиме. Або ти будеш зі мною,
або... — шакал так клацнув зубами, що аж іскри посипались.

78

— Хлопчики! Дорогі! Зробіть що-небудь! — мало не
плачучи, прошепотіла Раїска Мняу.
— Ви ж хлопці! Ви ж хоробрі! — благально зашепотіла Зіна Бебешко.
Колько Колючка відчув, як щось ніби підхопило
його й одірвало від землі. І раптом зривистим голосом несподівано для самого себе він вигукнув по-ведмежому:
— Ану пусти його!
Вигукнув, ні про що не думаючи, чесно кажучи,
просто від страху.
79

І враз шакал
Бацила випустив з
лап тромбон, присів і
підібгав хвоста.
— Та що ви... що ви,
дядьку Ведмідь! Я ж... нічого... Просто так... Пожартував.
Будь ласка... хай іде... — улесливо
залепетав він. І одразу став схожий не
на дорослого шакала, а на маленьке жалюгідне вовченя, яке щойно плакало перед
ним. І зробився зовсім не страшний, а просто
огидний. Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він
сам починає боятися, він уже не хуліган, а щеня.
І раптом Колько Колючка вперше у житті відчув, як це не страшно — бути сміливим. Страшно бути боягузом, а сміливим бути — зовсім
не страшно!.. Кося Вухань теж це відчув.
І таке охопило їх радісне почуття,
що вони весело-весело засміялися, —
звичайно, вже не по-ведмежому,
а по-заячому і по-їжачиному...

80

Шакал Бацила схопив світлячковий ліхтар, одним
стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою.
І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку,
Раїску Мняу і Зіну Бебешко — маленьких лісових дитинчат.
— У-у-у-у! — люто завив шакал Бацила.
Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися.
— Ану одпусти Вовчика! — вигукнув Кося.
— Не боїмось ми тебе! — вигукнув Колько.
— Одпусти! Не боїмось! — підхопили Раїска Мняу
та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки
шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і...

81

РОЗДІЛ VIII
Єдиний у житті випадок,
коли серед ночі раптом сходить сонце

І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і
пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
— А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і
шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка,
Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзиґою закрутився на місці.
Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і
наступив шакалові на хвіст.
— Ой-йой-ой! — пронизливо завищав шакал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пустіть!.. Пустіть!..

82

— Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! — скривився Бегемот Гіпопотамович. — Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою.
— Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до
нашого лісу.
Шакал Бацила з вереском сторчголов покотився
у чагарі й одразу зник.
— Ой, спасибі! — загукали в один голос Зіна Бебешко
і Раїска Мняу. — Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?!

84

— А це ось він мене покликав, — сказав Бегемот
Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. — Я почув його голос і одразу прибіг
сюди. От що значить музика!..
Кося й Колько перезирнулися і почервоніли — як
вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович
узяв портфель...

85

А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю.
— Покарайте мене... Що хочете, робіть! Але я... я
більше не буду... Слово честі... — ледь чутно схлипнув
він. І такий він став нещасний, що боляче було дивитися на нього.
«Ех, Вовчику, Вовчику! Дурненький ти, дурненький!..» — подумали всі.
Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в
усьому, що якби він по-іншому поводився, то...
Але він і сам це розумів.
Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі
хвилини...
І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими — і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович.

86

— Ну, а тепер ходімо додому! — сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв.
І вони рушили.
І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і
був «цяця-ляля») заспівав пісню, а всі підхопили:

Дуже нас колись лякали
Хулігани і шакали.
Ми боялися, тремтіли,
Слова їм сказать не сміли.
А тепер, а тепер
Ми не боїмося —
З хуліганів ми тепер
Дружно сміємося.
Гей! Гоп! Тру-ля-ля!
До-ре-мі-фа-соль-ля!

88

А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися
в школі і вивчати іноземні мови, і музику, і математику, і все-все інше.
Вони йшли і співали.
І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце.
І освітило землю.
І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота
Гіпопотамовича.
І заспівали-защебетали в лісі пташки.
І по-ранковому запахли квіти.
— Що? Серед ночі зійшло сонце? — здивовано скажеш ти. — Так не буває. Навіть у казках.
Що ж, я згоден з тобою. То було справжнє диво!..
Але спробуй, друже мій дорогий, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ти зрозумієш, що нічого дивного в цьому немає.
Ти побачиш, як серед ночі зійде для тебе сонце.
І я від щирого серця бажаю тобі цього!..

89

РОЗДІЛ І
У ньому нагадується про лісову школу,
про її учнів та вчителів. Новенька.
Неприємні несподіванки

І знову ми з тобою, друже мій дорогий, у лісовій
школі.
Давай-но зазирнемо у клас.
Онде за першою партою сидять вони — вірні нерозлучні друзі зайчик Кося Вухань та їжачок Колько Колючка.
За ними — рисеня Раїска Мняу та козеня Зіна Бебешко. Далі — ведмежа Михайлик Ведмеденко та борсученя Боря Сук.
Потім лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
А за останньою партою, як майже у кожному класі, сидять — хто? — авжеж, сидять зривщики дисципліни, ледарі й двієчники вовченя Вовчик Вовченко та
лисеня Рудик Лисовенко, які останнім часом подружилися.

93

Зараз саме урок музики, і вчитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович розучує зі школярами нову спортивну пісню.
От послухай.
Диригуючи своєю мідною трубою, яка називається
красиво й урочисто — тромбон, Бегемот Гіпопотамович виводить:
Якщо хочеш
Бути скорим,
Дужим, спритним
І бадьорим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!

94

І всі дружно підхоплюють:
Стань спортсме-ено-ом!..
А Кося Вухань, який має абсолютний слух (ще б
пак, такі вуха!), далі тягне соло:
Якщо хочеш
Бути добрим,
Благородним
І хоробрим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
І всі підхоплюють:
Стань спортсме-ено-ом!..
Вовчик Вовченко і Рудик Лисовенко навмисне фальшивлять, але хіба вони
в силі зіпсувати пісню!
Їхні голоси тонуть у дружному хорі.

95

Проте класна керівничка Пантера Ягуарівна, сидячи в учительській і перевіряючи зошити (контрольну з
математики), чує це і скрушно хитає головою:
— От шибеники! І коли вони врешті виправляться!

Тут же в учительській сидять інші вчителі — і викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна, і вчитель лісової історії Мамонт Африканович, і вчителька
лісової географії Жирафа Жирафіївна, і фізкультурник, знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і
джунглів серед мавп Макак Макакович.
96

А директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь
замкнувся у себе в кабінеті і пише звіт за перше півріччя.
На вигляд він суворий і непривітний, але насправді — добряга й дуже любить дітей. От і зараз, пишучи
звіт, він згадує кожного учня і сам до себе лагідно усміхається. Він дозволяє собі це тільки на самоті. А от вийде з кабінету і знову насупиться. Він вважає, що лагідним бути непедагогічно. Хіба з ними можна? Вони
ж на голову сядуть. Той же Вовчик Вовченко, дай йому
волю, хвоста тобі одгризе...
Бурмило Михайлович зітхає і, по-учнівському схиливши голову набік, продовжує писати.
Що б там не було, нарікати не слід. Справи у школі йдуть непогано. І успішність, слава Богу, досить висока, і дисципліна не така вже й низька. А колись?..
І згадувати не хочеться. Ще трохи — і довелося б Вовченка у звірячу колонію відправляти — неповнолітнім
правопорушником зробився. Подумати тільки — у Бегемота Гіпопотамовича, викладача сольфеджіо, тромбона поцупив!.. Зв’язався з дорослим бандитом-рецидивістом шакалом Бацилою і, заляканий ним, трохи
сам злодієм не став.
Добре, що Кося Вухань і Колько Колючка виявилися справжніми молодцями. Не злякалися шакала Бацили, допомогли викрити його і вигнати з лісу.
А якими ж боягузами прийшли вони до школи! Тіні
власної боялися. Тепер зовсім не те — приємно на них
дивитися.
Вовченко, правда, зразковим учнем не став, потроху порушує дисципліну, ще й на Лисовенка погано
впливає, але що ви хочете, де ви бачили, щоб порушники дисципліни одразу стали зразковими? Так навіть
у казках не буває...
97

— Ні! Непогано йдуть
справи у школі. Непогано!
Бурмило Михайлович
усміхається.
А учні у класі співають, а учні заливаються:
Якщо хочеш
Бути добрим,
Благородним
І хоробрим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
Стань спортсме-ено-ом!

99

І хто знає, як усе б склалося, коли б на другий день
після того, як ми з тобою, друже мій дорогий, зазирали
до класу, не з’явилась новенька.
Одчинилися двері, і Пантера Ягуарівна ввела до
класу товстеньке дике порося у смугастому платтячку
і з великим смугастим бантом на голові. Ввела і сказала, як завжди кажуть учителі в таких випадках:
— Знайомтеся, діти, це наша нова учениця. Хрюша
Кабанюк.
— Хрю... хрювіт! — сказала новенька, сіла за вільну парту й одразу почала щось їсти.

100

— Яка симпатичненька! Правда? Яке в неї платтячко! — зашепотіла Соня Лось.
— Ага! — закивала Зіна Бебешко. — А бе-бе-бантик
який! Мені так подобається!
— І меніу! І меніу! — підхопила Раїска Мняу.
— Пхе! Подумаєш! Звичайнісінька свиня, та й
усе! — скривився Вовчик Вовченко. — Чортзна-що і
збоку бантик.
— Плавильно! — сказав Рудик Лисовенко (він не вимовляє літери «р» і замість «правильно» говорить «плавильно»).
Кося Вухань і Колько Колючка промовчали.
Хрюша їм теж не дуже
сподобалась, але підтакувати Вовченку й Лисовенку
вони не захотіли.
Хоча після пригоди з
шакалом Бацилою Вовчик
до них більше не чіплявся,
але й дружби поки що не
виходило.

101

На першому уроці була
лісова історія.
Мамонт
Африканович
дуже цікаво розповідав про
древніх шаблезубих тигрів,
але слухали його неуважно,
як то кажуть, у піввуха.
Усі раз у раз позирали на
парту, де сиділа, щось хрумкаючи, новенька.
А коли продзвенів дзвоник на перерву й учні вибігли у двір, Кося Вухань перший загукав:
— Цур не квач!
— Цур не квач! Цур не
квач! Цур не квач! — загукали всі, розбігаючись.
— Хрюшо! Ти — квач! —
одбігаючи останньою, крикнула Соня Лось.
— А я-а не гра-аюся! —
мляво сказала новенька, повільно щось жуючи.
Всі розгублено завмерли.
— Чого?
— Не-е хо-очу-у...
І так вона якось це сказала, що всім одразу стало
нудно й нецікаво, ніхто не
побіг, і ніхто не став нікого
доганяти, і гра у квача розладналася.
102

Потинялися вони по шкільному подвір’ю, дочекалися
дзвоника і пішли на урок.
— Ну й маруда ця Хрюша! —
скривився Вовчик Вовченко.
— Плавильно! — підтакнув Рудик Лисовенко. І хоч як
не хотілося Косі й Колькові з
ними погоджуватися, заперечити було нічого. З цього все й
почалося. Яку б гру діти не заводили, Хрюша нудно тягла:
— Не-е хо-очу-у! Мені не-еціка-аво-о!
І всім чогось теж одразу ставало нецікаво, і жодна
гра не клеїлася.
На перервах усі тепер нудилися, вештаючись по
шкільному подвір’ю.
І взагалі з ними діялися якісь дивні речі.

104

Наприклад, одного разу Соня
Лось і Вірочка Вивірчук поверталися додому. По дорозі їм трапилося
пташеня, яке випало з гнізда і жалібно
пищало в траві. Соня й
Вірочка були найдобрішими у класі, завжди всім
співчували, допомагали, жаліли всіх. Вірочка до того ще й
дружила з пташками, — стрибаючи по деревах, часто гостювала у
гніздах.
А тут вони мовчки одвернулися і прочовгали
мимо. Соромилися глянути одна одній у вічі, але не
могли примусити себе зупинитися і допомогти бідному
пташеняті.
Їм було ліньки...

105

Іншого разу Вовчик Вовченко і Рудик
Лисовенко
провалилися ненароком у яму.
І хоч яма була неглибока і з неї досить легко
було вилізти, ставши
один одному на плечі,
вони лежали й не вилазили, їм було ліньки
це робити. А всі стояли навколо ями і дивилися. І ніхто не робив
навіть спроби витягти Вовчика й Рудика.
Всім теж було ліньки.
І якби не вчитель фізкультури Макак Макакович, Вовчик і Рудик,
мабуть, досі лежали б
у ямі.

107

Ну, і, звичайно, не лише гратися, а й вчитися їм тепер стало нецікаво. На уроках вони сиділи байдужі й
неуважні, і дома ніхто з них не міг примусити себе робити домашні завдання.
Навіть відмінники Михайлик Ведмеденко і Раїска
Мняу вперше у житті почали хапати двійки.
Пантера Ягуарівна була у розпачі.
— Що це робиться?!. Жах!.. Кошмар!.. Треба негайно скликати батьківські збори. Увага! Увага! Завтра
батьківські збори. Запам’ятайте усі! Завтра після уроків батьківські збори!.. Запишіть і передайте батькам
обов’язково. Завтра батьківські збори!

108

РОЗДІЛ II
Батьківські збори. «Дивина та й годі!»
Домашні неприємності

І от — батьківські збори.
Пантера Ягуарівна зробила нову зачіску, напудрила ніс, помітно хвилюється.
— Діти, додому! Всі — додому! Уроки закінчено! Додому! — вже вкотре говорить вона тремтячим незнайомим голосом.
Але хто це коли йшов додому, коли батьківські збори?
Ніхто додому не йде.
Хоч і ліньки, але треба ж побачити, піддивитися,
підслухати, про що ж воно там балакатиметься, на тих
батьківських зборах.
Увесь клас причаївся в кущах під вікном.
Завмерли.
Слухають.

109

Позаяк Косин тато Косятин Косятинович Вухань,
співробітник Науково-дослідного інституту капусти, писав дисертацію, від Косиних батьків прийшла
мама.
Зате від Колькових батьків прийшов тато — Коляй
Коляйович Колючка, завідувач відділу критики «Лісової газети». Він завжди ходив на всякі збори, взагалі
любив активно втручатися в життя, така вже була його
професія.
Від Вірочки Вивірчук теж прийшов тато Білобіл Білобілович Вивірчук, верхолаз-висотник. Він дуже любив донечку і завжди сам ходив на батьківські збори.
Від Бебешків прийшла бабуся. Зінині батьки розлучилися. Тато Козел Козлович Бебешко завів сім’ю в
іншому лісі, а мама, солістка лісової опери та балету,
заслужена артистка Козулія Бебешко, цілими днями
була на репетиціях, а вечорами на спектаклях.
І від Раїски Мняу прийшла бабуся. Батько поїхав на
полювання, а мама була на курорті.
Рудана Микитівна Лисовенко, товарознавець магазину «Птахи-яйця», прислала замість себе свою дочку,
старшу Рудикову сестру, молоденьку лисичку Лізу,
студентку лісового технікуму легкої промисловості.
Від Соні Лось прийшов дідусь, пенсіонер Сохат Сохатович.
Від Борі Сука прийшов тато, інженер Борис Борисович Сук.
Від Хрюші прийшло аж двоє — мама Хавронія Вепріївна, домогосподарка, і дідусь Вепрій Кнурович Кабанюк, старий копач.
Від Вовченків не прийшов ніхто. Вовченки на батьківські збори не ходили.

110

Нарешті Пантера Ягуарівна відкрила збори.
— Дорогі батьки! — сказала вона. — Я дуже схвильована. У нашому класі діється щось незрозуміле!
Щось незбагненне! Щось неймовірне! Я просто у розпачі. За останній час успішність так різко погіршилася,
що я просто не знаю... Домашніх завдань систематично не виконують. На уроках неуважні, байдужі. Ніби й
слухають, а очі якісь відсутні. Мовби сплять. На якій я
тільки козі до них не під’їжджала!.. Пробачте, бабусю
Бебешко, це я в переносному розумінні, образно... Я
просто не знаю, що робити. Я скликала вас, щоб порадитися. Давайте разом, спільними зусиллями рятувати клас. І ви знаєте, пробачте, мамо Кабанюк, але все
це почалося з появою у класі вашої Хрюші.

— Ах-хрю-хрю! Ах! — сказала мама Кабанюк, Хавронія Вепріївна. — Що ви таке кажете! Наша Хрюшечка така дівчинка! Така дівчинка!.. Чемна, ви-хрю-хована!
— Еге ж! Це, хрю-хрю, хтось у школі впливає на
неї! — підхопив дідусь Кабанюк, Вепрій Кнурович. —
Це, хрю-хрю, хтось із учнів.
— Ну, знаєте! Це вже, знаєте, занадто! — вигукнув
Білобіл Білобілович Вивірчук. — Валити з хворої голови на здорову — це, вибачте, свинство. Моя Вірочка...
— Перш ніж інших звинувачувати, обе-берніться,
як то кажуть, на задні колеса, — аж підскочила за партою бабуся Бебешко. — На себе-бе подивіться! На себебе!.. Наша Зіночка ніколи... ніколи... А от ваша, справді...
— «На себе-бе»! «Бе-бе-бе»! — перекривила Хавронія Вепріївна. — Забебекали! Розумні які! Одна моя
Хрюшечка весь клас їм псує!
— Це не тільки моя думка, — вигукнула бабуся Бебешко, — думка...
— Хрюкала я на вашу думку! І свою дочку не дозволю...
— Не дуже хрюкайте! — прошипіла бабуся Мняу. —
Я за свою Раїску очі видряпати можу!
— А я... А я...
— Батьки! Батьки! Ну, що це ви! Що це ви! — замахала на них лапами Пантера Ягуарівна. — Не робіть
базару з батьківських зборів! Як вам не соромно!

113

— Плавильно! — писнула
Ліза Лисовенко, яка так само,
як і брат, не вимовляла літеру
«р» (вперше на батьківських
зборах лаяли не її Рудика, а
когось іншого).
— Треба не сваритися, а
проаналізувати, розібратися
як слід, — сказав Борис Борисович Сук.
— Так, треба по-серйозному, — підтримав його Сохат
Сохатович Лось. — Справді, я
помічаю, що наша Соня останнім часом дуже перемінилась.
І уроків не готує, і дома нічого допомогти не хоче — ні за
холодну воду не береться. Мабуть, щось таки треба робити.
— Так-так! І Кося якийсь
не такий став, — сказала мама
Вухань.
— Правильно! І Колько мій
теж, — погодився Коляй Коляйович Колючка. — Я думав, що
це випадково, а тепер бачу...
Треба вжити найрішучіших заходів. Треба, звірі добрі, якнайсерйознішим чином взятися
за... це саме... за виховання!..
А у вихованні підростаючого
покоління критика — найперше... це саме... діло. От!
114

«Підростаюче покоління» сиділо у кущах під вікном і все чуло.
Але, дивна річ, найсерйозніші заходи, яких збиралися вжити щодо них батьки, анітрішечки їх не схвилювали.
Якась сонна лінива байдужість огортала всіх.
У повітрі літало сіре павутиння, схоже на бабине
літо, але тонкіше, прозоріше, ледь помітне.
Коли це павутиння торкалося повік, очі самі собою
заплющувались і страшенно хотілося спати.
Соня Лось заснула одразу ж після виступу Коляя
Коляйовича Колючки. За нею захропла Хрюша Кабанюк. За нею поснули Вірочка Вивірчук та Зіна Бебешко. Раїска Мняу довго боролася, але незабаром і її здолав сон. Заснули й хлопці.
Під кінець батьківських зборів весь клас у повному
складі спав під вікном. І так ніхто й не дізнався, яких
саме рішучих заходів домовилися вжити щодо них
батьки.

116

...Першим прокинувся Кося Вухань. Якась муханабридуха залізла йому у вухо і дзижчала так, що хочне-хоч, а довелося прокидатися.
Кося труснув головою, виганяючи муху, і здивовано закліпав очима. Весь клас солодко спав під вікном
школи. У школі було тихо. Батьківські збори давно закінчилися.

117

— Агов! Вставайте! Ви що?! — загукав Кося, розштовхуючи однокласників.
Це було не так-то й легко. Якби не Колько Колючка,
якого Кося розштовхав першим, хтозна, чи пощастило
б добудитися інших (так міцно вони спали). Довелося
Колькові пустити в хід свої голочки.
Нарешті всі попрокидалися і стали перезиратися.
— Тю!
— Чого це ми поснули?
— Га?
— Дивина та й годі!
— Плавильно!
Але навіть здивуватися по-справжньому вони не
здивувалися. Ліньки було дивуватися...
...А дома на них чекали неприємності.

РОЗДІЛ III
Несподівані результати рішучих заходів.
Таємне зникнення Хрюші Кабанюк.
Переполох у школі. Пошуки.
«І нащо я їм ставила двійки!»
«Гей! Гальоу! Слухайте сюди!»

Проминемо, друже мій дорогий, цю сторінку. Не
будемо того описувати. Ти б теж, мабуть, не хотів, щоб
хтось дивився, як батьки вживають щодо тебе рішучих
заходів. Отож не будемо й ми дивитися!..
Скажу тільки одне — жодні рішучі заходи аніякісіньких результатів не дали. Крім суму і сліз.
Весь клас ходив тепер заплаканий і зарюмсаний.
Причому плакали вони зовсім не від рішучих заходів. А просто тому, що весь час чогось хотілося плакати. Навіть без будь-якої причини. А батьки, не розуміючи цього, ще з більшим завзяттям продовжували
вживати рішучих заходів.
Але успішність так з місця й не зрушила.

119

У щоденниках рясніли самі двійки.
— Не діти, а хтозна-що! — обурено казав
Мамонт Африканович. — Нічого запам’ятати не можуть.
Пантера Ягуарівна з кожним днем ставала дедалі лютішою.
Уроки тепер перетворилися на якесь суцільне ревище.
Як не дивно, менше від інших плакали
Кося Вухань і Колько Колючка, колишні боягузи.
І ніхто навіть не думав, що такими страшенними плаксіями виявляться Вовчик
Вовченко та Рудик Лисовенко. Кося дивився, як вони без кінця рюмсають, і не міг повірити, що це оті горлохвати, яких він колись так боявся. Косі навіть здалося, що
вони якось поменшали, стали зовсім маленькі й жалюгідні. Та й інші учні, здавалося, поменшали. Особливо Хрюша Кабанюк.
Вона, до речі, найбільше плакала і ридала.
— Ох-хрю-хрю, нещасна я!.. Ох-хрю-хрю,
нещасна я! — примовляла вона, шморгаючи
своїм п’ятачком.
Не можна було без сліз дивитися на неї.
Та от одного разу...
120

Кося і Колько йшли зранку до школи. Попереду, хитаючись від ридань і причитуючи:
«Ох-хрю-хрю! Нещасна я», дибуляла Хрюша.
І хоч вони наближалися до
Хрюші, голос її чогось слабшав,
тихішав.
Стежка, якою вони йшли,
завертала за кущ. Хрюша на
якусь мить зникла за кущем.

122

Кося й Колько, наздоганяючи її, теж завернули за
кущ і... здивовано перезирнулися.
Хрюші на стежці не було.
— Тю! — сказав Кося й подивився на Колька.
— Тю! — сказав Колько й подивився на Косю.
Щойно вони бачили Хрюшу, щойно чули її голос:
«Ох-хрю-хрю! Нещасна я», — і враз вона зникла. Як
булька на воді. І ніде ж сховатися не могла — кущ був
густий і колючий, не залізеш, а далі все добре проглядалося: рідкі деревця і низенька трава. Сховатися було
ніде.

123

— Хрюшо! — гукнув Кося.
— Не балуйся! — гукнув
Колько.
Але ніхто не відповів.
— Хрюшо, де ти?
— Відгукнись!
Кося й Колько оббігли все
навколо, Хрюша як крізь землю провалилася.
Шукали вони її, шукали,
а тоді Колько й каже:
— Може, вона вже в школі давно, а ми, як дурні,
шукаємо.
— Гайда!
Побігли в школу. Але й у школі Хрюші не було.
Хрюша загадково зникла, — наче розчинилася у повітрі.
— Що робити? — розгублено
опустив одне вухо Кося.
— Не знаю, — почухав задньою ногою потилицю Колько.
Думали вони спершу розказати Пантері Ягуарівні,
але потім Кося сказав:
— А як у Хрюші через те, що вона зникла,
ще більші неприємності будуть?.. Хтозна, яких рішучих заходів вживе тоді тато
Кабанюк.
— Правда, — погодився
Колько. — Поки що мовчатимемо.
124

Але довго мовчати їм не довелось.
Бо в школу взагалі ніхто в цей день не прийшов.
Зранку всі діти, як завжди, пішли до школи. Але до
школи чогось не дійшли. Зникли по дорозі.
Всі. Крім Косі й Колька.
Пантера Ягуарівна від розпачу не знаходила собі
місця.
— Ой! Що скоїлося?! Що сталося?! Що трапилося?!
Ой! Ой! Ой! — заламувала вона лапи.

125

Вчителі з директором Бурмилом Михайловичем на
чолі обступили Косю й Колька і вимагали ще й ще раз
повторювати, як зникла Хрюша.
— Неймовірно! — розводив лапами Бурмило Михайлович.
— Неймовірно! — точнісінько так само розводив лапами Макак Макакович (він дуже поважав директора і
завжди наслідував його).
— Неможливо! — голосно зітхав Мамонт Африканович.
— Фантастика! — тоненько зойкувала Лисавета Патрикіївна.
— М-да!.. — широко роззявляв рота Бегемот Гіпопотамович.
— Кошмар!.. Жах!.. —
хапала себе за голову Пантера Ягуарівна.
— Ах! — луною одзивалася десь високо вгорі
Жирафа Жирафіївна.
— Треба оголошувати
загальнолісовий розшук!
Треба піднімати на ноги
весь ліс! — рішуче сказав
директор.
— Нема питань! — одностайно підхопили вчителі.

126

— Макак Макакович! Біжіть до Дятленка! Хай б’є
телеграму-блискавку! — наказав Ведмідь.
— Слухаюсь! — Учитель фізкультури підскочив,
ухопився за гілку і зник у кроні дуба.
128

Через якусь хвилину телеграфіст Дятленко вже відстукував носом телеграму з найвищої сосни:
— «Всім!.. Всім!.. Всім!.. Звірі й
птахи! Земноводні й комахи! Ссавці й плазуни!.. Всі мешканці лісу!
Увага! Увага! Увага!.. Несподівано і вкрай загадково зникли школярі. Допоможіть знайти! Особливі
прикмети: Хрюша Кабанюк — товстенька, у смугастому платтячку,
хвостик бубликом; Раїска Мняу —
вушка з китицями, на лівій щоці
подряпина; Зіна Бебешко...»
У найвіддаленіші кінці лісу полетіли особливі прикмети зниклих.
129

І зашумів, зарухався, завирував ліс.
Усі лісові мешканці вдалися до пошуків. Шукали і на землі, і в повітрі, і навіть
під землею.
Наземними пошуками керував сам директор школи Бурмило Михайлович
Ведмідь.
Пошуки у повітрі
організували сорока
Скрекекулія та сойка
Зоя Зойківна.
А підземний загін
очолив бригадир прохідників Кріт Кротович.
Цілий день вони
шукали, увесь ліс
прочесали, що називається, згори донизу, але дарма. Не було
їх — ні на землі, ні у
повітрі, ні під землею.

— Ой! — голосила, хитаючись від горя, Пантера
Ягуарівна. — Ой, як же я їх любила! Ой, вони ж були
мені дорожчі за власних дітей! Ой! Ой! Ой!
— Бідні, бідні дітки... — розмазував сльози по щоках Бегемот Гіпопотамович.
—Такі ж були здібні! Все на льоту хапали! — шморгав хоботом Мамонт Африканович.
— І нащо я їм двійки ставила! — била себе ногою в
груди Жирафа Жирафіївна.
Уроки, звичайно, було відмінено.

131

Після марних пошуків Кося з Кольком
сиділи край галявини під
дубом, позирали на спорожнілу, оповиту незвичною тишею школу і зітхали. Як усі на
світі школярі, вони завжди раділи, коли щось таке траплялося
і уроки відмінялись. А тепер чомусь навпаки: їм було сумно і
порожньо. І уроки згадувалися
зі щемливою ніжністю.
— Гей! Гальоу! Слухайте
сюди! — почулося раптом
десь ізнизу, з землі.

132

РОЗДІЛ IV
Лісовичок Боровичок. «А не побоїтесь?»
Кося і Колько виявляють рішучість.
«Треба плакати!»
Загадковий медовий голос

— Гей! Гальоу! — знову тоненько, ледь чутно залунало знизу.
Кося й Колько спершу не зрозуміли, хто це їх кличе. Почали роздивлятися і раптом бачать — з-під торішнього листя визирає маленький, схожий на гриб
дідок. Якби не голос, вони б і подумали, що то гриб.
Кругла, руда, як у гриба, шапка, біла борідка і біла, до
п’ят, сорочка. Зелені очі суворо на них мружаться.

133

— О! — здивовано перезирнулися Кося й Колько.
Вони ніколи в житті не бачили таких маленьких дідусів.
— Та нахиліться нижче! — роздратовано загукав дідусь. — Кричу, кричу, а вони... Мені ж важко кричати. А зрушити з місця я не можу.
Справді — ніг не видно, прямо з землі дідусь росте.
Кося й Колько низько нахилилися.
— Ой! А ви хто, діду?
— «Хто, хто»... Лісовичок Боровичок. Не знаєте?
— Не знаємо.
— Ото, значить, багато чого ви ще не знаєте. Бо малі
та ще й ледарі до того. Лісовичок Боровичок я. Лісу вашого охоронець.
І дідусь гордо виструнчився.
— А-а-а...
— От вам і «а-а-а»... Ви нічого не знаєте, а я все
знаю, що у лісі робиться.
— Ой! То, може, ви знаєте, і де наші однокласники
поділися?
— Знаю.
Стрепенулися Кося й Колько:
— Ой! Серйозно? То скажіть же!
— «Скажіть-скажіть...» Сказати можна, а потім
що? Їх же виручати треба.
— Авжеж! Авжеж!
— А не побоїтесь?
— Ми? — Кося й Колько перезирнулися.
— Та ви ж, ви! А хто? Тільки ви й можете їх виручити. Ніхто більше. Тому я вас і погукав. А то дуже ви
мені потрібні були б. Ледарі! — Лісовичок Боровичок
сердито чмихнув.

134

Глянули Кося й Колько один на одного. На якусь
мить задумались. Хто його зна, що на них чекає. Може,
й страшне щось. Може, краще було б і не вплутуватися. Може, й краще, якби вони боягузами були. Безпечніше. Але ж вони уже не боягузи тепер!.. Отже...
Зітхнули Кося й Колько в один голос:
— Кажіть швидше! Не побоїмося!
— Ну, глядіть же, — суворо насупив брови лісовичок Боровичок. — Щоб потім не відмовлялись. Вороття не буде.
— Кажіть! — рішуче повторили Кося й Колько.
Ще раз уважно подивився на них лісовичок Боровичок і почав:

136

— Так-от... З’явився у нашому лісі заморський чаклун, злий марудник Ледарило Дурандас. Маленький,
як комашка, але дуже-дуже небезпечний. Вибирає він
серед наших лісових дітей найледачіших, заражає їх
чарівним вірусом-ледачирусом. А ті всіх інших своїх
однокласників уражають. І починається епідемія. Вірус-ледачирус робить дітей страшенними плаксіями
і марудами (бо ж ледарі, як ви знаєте, дуже марудні),
діти починають плакати, від сліз меншають, меншають, потім враз стають зовсім маленькими, такими,
що й оком не побачиш. Тоді Ледарило збирає їх у чарівну торбу і відносить у Павутинію — країну ледарства і нудьги, що розташована у морі-океані на острові
Ледаряні. Саме отам зараз ваші однокласники.

137

— Ой! — сказали Кося і Колько.
— От вам і «ой»!
— А... а чому ж ми тоді не той... не потрапили у Павутинію?
— Бо виявилися стійкішими проти вірусу-ледачирусу, духом здоровіші та вдачею веселіші, ніж інші. І
саме тому вся й надія на вас. Адже у Павутинію можуть
пробратися тільки діти. Дорослим туди ходу нема.
— А... а як же ми проберемося туди?
— «Як-як»... Треба плакати. День і ніч. Станете
меншати, меншати, зробитеся нарешті зовсім маленькими, Ледарило Дурандас забере вас у чарівну торбу і
віднесе в Павутинію.
— А якщо він догадається, що ми... це саме... спеціально... що ми спеціально плачемо?
— «Спеціально-спеціально»... Не догадається!
Який же дурень спеціально плаче день і ніч? От іще радість — спеціально плакати!
— Ну гаразд! Проберемося ми у Павутинію. А потім
що? Як ми зможемо виручити своїх однокласників?
— «Як-як»!.. От іще! — сердито хмикнув лісовичок
Боровичок. — І де я доп’яв таких пустопорожніх балакунів?! Як будете такі, то, звичайно, нічого не зможете. Я ж кажу — грайлик вам допоможе, Трататоля Сміюнець.
— Грайлик? А хто це такий?
— Ви не знаєте, хто такі грайлики? Отже ж!.. Та це
ж такі чарівні хлопчики з родини цікавунів. Роблять
так, щоб було цікаво. Ви думаєте, коли ви у щось граєтесь, то самі граєтесь? Пхе! Багато ви про себе думаєте!
Це грайлики вам допомагають. Тільки ви їх не помічаєте. Бо вони дуже маленькі. Простим оком і не побачиш.
138

— Ти ба! — сказав Кося.
— А ми й не знали! — сказав Колько.
— «Не знали — не знали»!.. Тепер знатимете. Але
знову ж таки попереджаю. Востаннє. Хоч і допомагатиме вам грайлик Трататоля Сміюнець, проте справа
ця важка й небезпечна. І вороття вже не буде. Або до
кінця будете боротися і врятуєте однокласників, або
самі в Павутинії залишитесь назавжди. От! Можете ще
відмовитись. Подумайте.
Перезирнулися Кося й Колько.
Останній шанс ще лишився.
Ще можна відмовитися.
Ще...
— Ні! Не відмовимося! Згодні.
І — наче вищі обидва стали.
З гордістю один на одного позирають.
— Ну що ж! Молодці! — вперше усміхнувся й одразу подобрішав лісовичок Боровичок. — Так я й думав.
А тепер прощавайте. Як усе буде гаразд, може, ще й зустрінемося. Привіт!
Підморгнув їм лісовичок Боровичок.
Прикрився торішнім листям і зник.

139

— Ну? — подивився Кося на
Колька. — Що? Треба плакати?
— Треба.
— Не хочеться щось.
— А думаєш, мені хочеться?
— Ну, починай! А я за тобою.
— Ні, давай ти перший.
— От який! Ну давай разом.
П’ять, чотири, три, два, один...
У-у-у!..
— У-у-у!..
Дружно заголосили Кося й
Колько.
Голосять, а на очах — ні сльозинки.
Що ти зробиш!
Коли не хочеться плакати, не
так просто сльозу видушити. Як
не треба — самі по собі ллються, а
як треба — хоч ти лусни!..
— Знаєш, згадай-но щось сумне, щось таке, від чого ти колись
уже плакав, — порадив Кося Колькові. — А я собі згадувати буду.
Згадували вони, згадували,
жалісливили один одного…
Не помагає.
Кінчилося тим, що Колько боляче вколов Косю голкою, а Кося
влупив Колька лапою по носі.
Нарешті допомогло — заплакали обоє. Спершу тихенько, потім
розохотилися, заревли на повний
голос.
140

І пішло.
У цій справі головне почати, а там, як увійти в смак,
можна й три дні плакати. Особливо, як є компанія.
Плачуть вони, плачуть, притомляться, вколють,
вдарять один одного — і знову.
Нарешті...
— Знаєш, а ти вже менший став, — прошепотів
Кося, крадькома озираючись.
— І ти. Мало не вдвічі зменшився. Отой пеньочок тобі по груди був, а зараз вище вух.
— Ох, бідні ми, бідні, — зітхнув Кося і тепер уже щиро заплакав, жаліючи себе.
І Колько щиро заплакав.
Та й ти б, мабуть, заплакав, якби раптом меншати
став. Це ж таки неприємно. І неприємно, і страшнувато; чогось більшати,
рости — приємно, радісно. А меншати — навпаки, страшно. Так уже в
природі заведено.

142

Плакали Кося й Колько, плакали. Зменшувалися,
зменшувалися.
І раптом — наче стрімголов полетіли кудись униз.
А навколо них почали стрімко більшати і рости дивовижні зелені дерева, які не мали віт, а тільки величезні
соковито-зелені стовбури. А десь високо-високо в небі
бовваніла якась чудернацька велетенська гора.
По одному стовбуру повзло якесь неймовірне страховисько, велике, як автобус, яскраво-червоне, з чорними кружалами.
По другому стовбуру сунуло інше страховисько з
величезними розчепіреними ногами.
Кося й Колько не одразу збагнули, що то ж вони
стали такі маленькі, а деревами й страховиськами здаються їм звичайнісінька трава і комахи — сонечко та
мурашка. А чудернацька гора — то дуб, під яким вони
сиділи.
Хоч і знали, чекали вони цього, але таке воно все
було незвично страшне, що Кося й Колько заціпеніли
від жаху.
Та й не дивно.
Думаю, що й ти б злякався, якби раптом став меншим за комаху.
Мовчки озиралися вони навколо, не в змозі вимовити й слова.

143

— А-а, здрастуйте, здрастуйте, дорогі гості! — почувся раптом лагідний сонно-медовий голос.
144

РОЗДІЛ V
Злий марудник Ледарило Дурандас. Павутинія.
Перша зустріч із грайликом. «Тра-та-та за Зіну!
Тра-та-та за Раю!» Де Хрюша?

Кося й Колько обернулися на голос.
З-за дерева-травини визирала голова — сіре скуйовджене волосся, сіра патлата борода, великий ніс, схожий на гриб-мухомор, яскраво-червоний з білими цятками, одне око заплющене, друге примружене.
— Здра-а-а-астуйте! Дуже приє-є-ємно! Нарешті вас
тут ба-а-ачу! А моя сестра Хропулія запевняла, що нічого у мене з вами не вийде. Будьте ласкаві осюди! —
з-за дерева-травини висунулась довга пазуриста лапа, в
якій була затиснута велика торба, схожа на портфель.

145

Кося й Колько відчули, що якась владна сила мимохіть потягла їх у торбу, наче
пилинки в пилосос.
Ж-ж-жух! — і вони
вже в торбі.
Шморг! — зашморгнулася торба.
Ву-у-у! — наче реактивний літак, завило щось, засвистіло,
загуло.

І знову — шморг! —
розкрилася торба.
І потягло їх із торби
назад.
Вилетіли вони.
І — прямісінько у
м’якеньке павутиння,
наче у гамак, потрапили. Загойдались легко
й приємно.
146

— Вітаю вас, цюці
мої, у прекрасній країні
Павутинії! — схилився
над ними Ледарило Дурандас.
Бачать — у палаці
вони казковому. Колони,
люстри, дзеркала, меблі
розкішні. Тільки все у
безладді і геть павутинням сірим засновано.

147

— Лягайте, відпочивайте і не бійтеся. Нічого страшного у моїй Павутинії немає. Зовсім навпаки. От мене
чогось називають злим марудником. Яка дурниця! Ну,
який же я злий!.. Я ж добрий. Найдобріший у світі. От
самі подумайте! Я ж ніколи нікого не примушую нічого робити. Нічогісінько. У мене ж ні вмиватися навіть не треба, ні зубів чистити, ні зарядки робити, ні
уроків, ні домашніх завдань ніяких. Ну, хіба це погано?.. Ви думаєте, хтось щось хоче, хтось щось любить
робити? Та ніколи в світі. Всі тільки придурюються,
бо перед іншими незручно. А насправді ніхто б нічого
не робив, якби можна було. А у мене в Павутинії можна. — І Ледарило Дурандас заспівав-замугикав:
Люблять
Всі на світі
Байдики бити!
Люблять
Всі на світі
Нічого не робити!
Ой, як гарно,
Ой, як гарно
Солодко дрімати!
Ой, як гарно,
Ой, як гарно
Клопоту не мати!
Все покинь,
Одпочинь,
Прошу тебе дуже!
Засинай,
Засинай,
Засинай, мій друже!
148

Співаючи, Ледарило Дурандас робив своїми довгими,
розчепіреними, павукастими
пальцями кругові рухи над
Косею і Кольком, і вони побачили, що з кожного пальця
Ледарила снується павутиння. Це павутиння обплутувало їх з голови до ніг. Усе тіло
огортала солодка млявість,
очі самі собою заплющувалися, і кидало в сон.
— Тільки не спіть! Не спіть! Заснете —
ніколи звідси не виберетеся! Вдавайте, що
заснули, але не спіть, — почули вони раптом тихий голос.
Кося й Колько так і зробили. Склепили
повіки, удаючи, ніби сплять, а самі напружили всі сили, щоб не заснути.
— Ну все! Готові! Хе-хе-хе! Порядок! —
промовив над ними Ледарило Дурандас. —
Тепер можна й одпочити.

149

Через якусь хвилю Кося й Колько почули:
— Ну, все. Пішов Ледарило спати.
Кося й Колько розплющили очі.
Бачать — гойдається перед ними на павутинці, як на гойдалці, маленький чудернацький хлопчик, вп’ятеро менший за
них самих. Вони зрозуміли, що це й є грайлик Трататоля Сміюнець. Він наче зійшов
з якогось дитячого малюнка. Ти сам, друже мій дорогий, не раз малював таких
хлопчиків, я певен. Провів лінію — тулуб. Ще дві лінії — ручки, ще дві —
ніжки. Кружальце — голова. Два маленьких сонечка з промінцями — очі.
Кирпочка — ніс. Дужка — усміхнений рот від вуха до вуха. Кілька волосин на голові у кумедний чубчик
закручуються.
От тобі й грайлик. Трататоля Сміюнець. Глянеш на нього і мимохіть усміхнешся.
Такий симпатичний.

150

— Привіт, хлопці! — підморгнув грайлик Косі й
Колькові. — Н³чого розлежуватись. Треба діло робити.
— Привіт! — сказали Кося і Колько. — А яке діло?
Що треба робити?
— Перш за все виплутайтеся з того павутиння, хай
йому грець!
І грайлик заспівав:
Лапками, лапками —
Луп! Луп! Луп!
Ніжками, ніжками —
Туп! Туп! Туп!
Підхопилися Кося й Колько, під ту пісеньку лапками залупотіли, ніжками затупотіли — скинули з себе
павутиння. А разом з ним і сонну млявість.
— Тепер все гаразд! — сказав грайлик. — Добре, що
ви нарешті з’явились. Я вже давно чекаю. Вся надія,
друзі, на вас. Без вас я ну нічого зробити не можу. Зовсім безсилий.
Перезирнулися здивовано Кося й Колько — чарівний казковий хлопчик, а на звичайних лісових звірят
усю надію покладає. Дивина!
Помітив грайлик їхнє здивування і каже:
— Не дивуйтеся. Річ у тім, що я, хоч і чарівний, хоч
і казковий і для Ледарила через це невидимий, але сам
боротися з ним не можу. Треба, щоб хтось обов’язково мені допомагав, щоб не казковим, а живим голосом слова мої повторював, тільки тоді вони подіяти
можуть. Така вже моя чарівна властивість... Ледарило Дурандас усіх ваших однокласників приспав, а це
дуже й дуже небезпечно. Від вас, можна сказати, їхнє
життя залежить.
151

Вислухали Кося й Колько.
Мимохіть гордо перезирнулися, — ич, які вони, виходить, потрібні!
— Що ж, ми готові, — поважно сказав Кося.
— Усе зробимо, що треба, — солідно сказав Колько.
— А що ж треба, кажіть! — це вже вони удвох.
— Нічого особливого, — сказав грайлик. — У піжмурки будемо грати. Однокласників ваших шукати.
І будити їх. Значить, так... Коли знайдемо, я їх застукаю, крикну: «Тра-та-та...» — а ви підхоплюйте. Добре?
— Добре, — погодилися Кося й Колько. І відразу повеселішали.
Вони думали, щось справді важке робити доведеться, а тут їх у піжмурки грати запрошують.
Здорово!
— Ну, гайда! — вигукнув Трататоля Сміюнець і махнув рукою.

152

Кинулися Кося й Колько за грайликом по палацу.
Нишпорили, нишпорили, бачать — лежить у кутку
під кріслом Зіна Бебешко, геть уся павутинням заснована, мовби хтозна-скільки тут спить.
— Тра-та-та за Зіну! — вигукнув грайлик.
— Тра-та-та за Зіну! — підхопили Кося й Колько.
Розплющила Зіна Бебешко очі, закліпала
й одразу скривилася, зарюмсала, перелякана. Видно, щось їй страшне наснилося.
— Не плач, дурненька! —
вигукнув Кося.
— Це ми! Рятувати тебе
прийшли! — вигукнув
Колько.

153

А грайлик скакалку їй подав і каже:
— На ось тобі скакалку, — і заспівав:
Скік! Скік!
В один бік.
Скік! Скік!
В другий бік.
Той, хто добре
Скаче, —
Ніколи
Не плаче!

Грайся, співай, нас отут чекай. Тільки не спи. Бо
навіки у Павутинії залишишся.
Підхопилася Зіна, почала співати, почала через скакалку стрибати.
А вони далі побігли.
154

Шукали, шукали, бачать — під столом, сірою павутиною засновані, сплять Михайлик Ведмеденко та
Боря Сук.
— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — загукав грайлик.
— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! —
підхопили Кося й Колько.
Прочумалися Боря і Михайлик, дивляться перелякано.
— Не бійтеся, хлопці! — вигукнув Кося.
— Це ми! Рятувати вас прийшли! — вигукнув Колько.

155

А грайлик шахи їм подав і каже:
— Нате ось вам шахи, — і заспівав:
Ми у шахи
Граємо,
Весело
Співаємо:
Тра-ля-ля!
Тру-лю-лю!
Шах дамо
Ми королю!
Грайтеся, співайте, нас отут чекайте! Тільки не
спіть. Бо навіки в Павутинії залишитесь.
Підхопилися Михайлик і Боря, почали у шахи грати, ще й пісеньку співати.
А вони далі побігли.
156

Шукали, шукали...
Відшукали під диваном Раїску Мняу, Соню Лось та
Вірочку Вивірчук.
Розбудили, у ляльки бавитися їх залишили, а самі
далі побігли шукати.

157

Шукали, шукали...
У коридорі, у темному кутку, натрапили на Вовчика Вовченка та Рудика Лисовенка.
І їх розбудили. Грайлик в одному кінці коридору
ворота павутинням замість сітки напнув, у другому...
Футбольного м’яча їм дав і заспівав:
Футбол! Футбол! —
Найкраща гра!
Фізкульт-ура!
Фізкульт-ура!
Підхопилися Вовчик і Рудик та й ну м’яча по коридору ганяти.

158

А Кося, Колько і грайлик побігли далі.
Одна Хрюша їм лишилася.
Шукали, шукали.
Шукали, шукали...
Нема Хрюші.
Нема ніде...
— Тю! — аж розгубився грайлик. — За все моє казкове життя такого в мене ще не було. Де ж це вона?
Кося й Колько тільки перезирнулися: звідки ж вони
знати можуть? Якщо сам грайлик не знає, то вони й
поготів.
— Доведеться будити Ледарила, — зітхнув грайлик. — Без нього не знайдемо. Я вже бачу.

160

РОЗДІЛ VI
«Тра-та-та за Дурандаса!» «Я не граюся!
Одпустіть!» У палаці Хропулії

— А може, краще не будити? — скривився Кося.
— Хто його зна, що він утне! — скривився Колько.
— Та воно так, але іншого виходу нема. Тільки від
Ледарила ми можемо дізнатися, де Хрюша. Тут, у палаці, Хрюші немає. Точно. Бо я неодмінно б її знайшов.
— То, може, хоч гуртом зібратися всім, — сказав
Кося.
— Все-таки якось воно безпечніше, — сказав Колько, почервонів і додав: — Я кажу про них, тих, що граються...
— Ні. Навпаки. Поки вони граються, Ледарило їм
не страшний. Проти гри він безсилий... Та й великим
гуртом шукати Хрюшу тільки важче буде. Повірте
мені. Ходімо швидше!
І вони пішли у спальню Ледарила.
Продираючись крізь павутиння, вони йшли довгими-довгими коридорами, захаращеними різним мотлохом, і нарешті дісталися до спальні.

161

У спальні теж був такий розгардіяш, що вони не одразу й побачили господаря. Не було його
ні на ліжку, ні під ліжком, ні на
підлозі серед розкиданих подушок.
І лише почувши якесь шарудіння за шафою, вони зазирнули туди і побачили нарешті Ледарила, — він спав там серед купи
сміття.
— Тра-та-та за Дурандаса! —
вигукнув грайлик.
— Тра-та-та за Дурандаса! —
підхопили Кося й Колько.
— Га?! — здивовано прохопився Ледарило.
— Цур не квач! — вигукнув
грайлик.
— Цур не квач! — вигукнув
Колько.
— Ледарило — квач! — закричав грайлик.
— Що-о?! От я вас! — засичав
Ледарило, виповзаючи з-за
шафи і намагаючись вхопити когось із них своїми чіпкими павукастими пальцями. Але дарма.

162

І Кося, і Колько, і грайлик були меткі й спритні, а
Ледарило був неповороткий і незграбний. Вони легко
прослизали в нього між руками. І, тікаючи, весело співали:
Ледарило Дурандас!
Ледарило Дурандас!
Не спіймаєш,
Не спіймаєш,
Не спіймаєш, лежню, нас!

Ледарило безпорадно крутився, перечіпався, падав,
вставав, знову падав, та нікого
впіймати не міг.
164

— Ай! Ну вас! Не хочу! — загундосив він нарешті. —
Я більше не граюся! Я не граюся!
Але все одно він мусив продовжувати. Якщо грайлик заводив якусь гру, ніхто не міг припинити її без
його дозволу, без його волі. Така вже чарівна властивість усіх грайликів.
Для Дурандаса, який любив лише спати і лінувався
навіть рухатися, то була пекельна мука. Він зовсім захекався і зрештою застогнав-зарепетував:
— Ги-и-и!.. Не мо-ожу більше! Одпустіть! Припиніть! Я не граюся-а-а! Ги-и-и!..
— Скажи, де Хрюша, тоді припинимо грати. Тільки
так, — сказав грайлик.
— Ху-ху!.. Хропулії віддав, сестрі своїй. Для... хуху!.. хору хропунів...
— А де живе Хропулія?
— У... ху-ху!.. У палаці своєму, у... у протилежному кінці Павутинії, за... за Дрімучим Лісом, за Кам’яною Пустелею... Ху-у-у...
— Ну, гаразд, — мовив грайлик. — Гру припиняємо, тебе звільняємо. Підемо до палацу Хропулії.

165

І вирушили грайлик, Кося і Колько у путь.
А Ледарило Дурандас перед тим, як знову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку
попередити. Зняв трубку чарифону та:
— Алло! Алло! Хропо! Хропочко! Хропушечко! Алло!
Але в трубці тільки гуде. Ніхто не бере трубку.
— Алло! Хропочко!.. Спить, бісова душа!.. Не додзвонишся. Спить, щоб її муха вбрикнула... муха...
ха... ху... хру... хріу-ау... хра-а...
І Ледарило сам засопів, захропів, заснув.
166

А грайлик, Кося й Колько до
палацу Хропулії йдуть. Крізь
Дрімучий Ліс продираються.
От уже де павутиння! Весь ліс
ним заснований. Тільки й дмухай, щоб у ніс не набилося. Ні
пташка не заспіває, ні джміль
не загуде. Лише дерева десь
угорі дрімотно листям шепочуться. Та соньки-дрімки легкими метеликами нечутно пурхають, сон навівають. Тільки й
знай той сон одганяй.

Продерлися вони крізь Дрімучий Ліс. Вийшли на узлісся.
Кам’яна Пустеля перед
ними. Мертва, похмура. Сіре
чудернацьке каміння на ній
громадиться, на різних живих істот схоже. Тут і заєць,
і їжак, і ведмідь кам’яний, і
вовк, і лисиця, і що тільки
хочеш...
У Косі й Колька очі здивовано бігають, та нема
часу роздивлятися, поспішати треба.
Аж ген край Пустелі
й палац височить, такий
же сірий та похмурий, як
і Пустеля.
Ще здалеку чути могутнє хропіння — аж
дерева гнуться. Такий
вітер дме від того хропіння з розчинених вікон і дверей палацу.

169

— Е-е, хлопці, — каже грайлик, — я у палац, мабуть, зайти не зможу. Здує мене, легенький я дуже, бачите.
— А ми тебе триматимемо, — сказав Кося.
— Ага, — підхопив Колько.
— Не вдержите, — похитав головою грайлик.
— То що ж буде? — розгублено питає Кося.
— Доведеться вам самим у палац пробиватися.
— А що ж ми без тебе там робитимемо? — розгублено питає Колько.
— Те, що й зі мною. «Тра-та-та за Хрюшу!» — гукнете, та й усе.
— А грати ж їй у що?
— І пісеньку яку співати?
— Нічого не треба. Хрюша остання. Забирайте її і
швидше сюди. Ще ж вам усім і з Павутинії вибиратися
треба. Не думайте, що це так просто.
— Що ж, ходімо, — зітхнув Кося.
— Ходімо, — зітхнув Колько.
І пішли вони.
Кілька разів їх відкидало од дверей, але все ж, пригнувшись до
самісінької землі, просунулися вони нарешті у палац.

170

Просунулися і завмерли.
Ну й картина! Зроду такої не бачили.
У величезному залі, серед сміття і розгардіяшу, чи
не більшого, ніж у Ледариловому палаці, лежить на
ліжку Хропулія Дурандас. Ох і Хропулія!.. Брудна,
скуйовджена, сіре волосся жужмом на голові, ніс такий же, як у брата, — здоровеннецький, на мухомора схожий — червоний, з білими цятками. І тим носом
так хропе, що й слів не вистачить, щоб описати те хропіння. А навколо неї лежать у ліжках і хропуть химерні носаті й губаті створіння — хропуни.
Хріу-у-у... урррр-хррр-ирр-арр-орр-ірр... ав-ав-ав...
сю-у-у... хрррру-у-у...
Якась дика симфонія.
І диригував нею диригент хору хропунів маестро
Губус. Неймовірно губатий маестро Губус стоячи спав
за диригентським пультом і крізь сон вимахував диригентською паличкою, раз у раз торкаючись нею хропунячих носів. Причому паличка то видовжувалась
(якщо хропун лежав далеко від пульта), то вкорочувалась (якщо хропун лежав близько).
Під ліжком Хропулії побачили вони й Хрюшу, яка
теж підхрюкувала хропунам.
Ледве встигли Кося й Колько вигукнути: «Тра-та-та
за Хрюшу!» — як раптом один з хропунів, Позіхайло,
широко роззявив позіхаючи свій величезний рот і...
несподівано гамкнув Колька Колючку.

Але їжачки — не галушки.
Гамкати їх небезпечно.
— Уе-е-е! — несамовито заволав від болю Позіхайло
і підскочив аж до стелі. При цьому, дриґнувши ногою,
так підфутболив Косю, що той, як м’яч, вилетів через
двері палацу.
174

— Ай! — зойкнув Кося, падаючи на землю біля грайлика.
— Що сталося?
— Хропун Позіхайло гамкнув Колька! — ледве вимовив Кося.
Хропіння у палаці враз увірвалося, а разом з ним і
вітер. Натомість знявся страшний ґвалт.
— Біжімо туди! — рішуче вигукнув грайлик. — Треба їх усіх негайно приспати.

175

Кинулися вони у палац.
Хропуни посхоплювалися з ліжок і щось белькотіли, ревіли і метушилися.
Хропулія, солопіючи зі сну, люто плямкала губами.
Маестро Губус безладно вимахував диригентською паличкою.
— Граємо в «дочки-матері», граємо в «дочки-матері»!.. — загукав грайлик і заспівав:
Граємо-граємо!
Спати всіх вкладаємо!
Граємо-граємо!
Спати всіх вкладаємо!
Маестро Губус влад йому замахав диригентською
паличкою, хропуни одразу знову захропли. Хропулія
відкинулася на подушки і теж захропла.
— Ой! А де ж Позіхайло? І Колько Колючка? І Хрюша? — озираючись, промовив Кося.
Ні хропуна Позіхайла, ні Колька, ні Хрюші в палаці не було.

176

РОЗДІЛ VII
«Гори-гори ясно!» Знову в палаці Ледарила.
«Гуси-гуси! — Га-га-га». Герої танцюють.
Кррррекк!

— Боюсь, чи не... — почав грайлик, але далі сказати вже не встиг, бо його враз видмухнуло з палацу.
Кося вискочив слідом за ним.
— Боюсь, чи не провалились вони крізь землю, —
сказав грайлик, обтрушуючись від павутиння у кущах
під вікном.
— Як це — провалились крізь землю? — здивувався Кося.
— Дуже просто. Як усі в казках крізь землю провалюються. Бо на землі я їх одразу б знайшов. Я ж у
піжмурки найграйливіший грайлик з усіх грайликів
на світі. Недарма мене Трататоля звуть.
— То що ж це тепер буде? — розгубився Кося. — Це
я тепер свого друга Колька вже й не побачу?
— Якщо вони під землею, їх тільки одна гра врятувати може.
— Яка?
— «Гори-гори ясно!», тобто «Горюдуб». Там, під
землею, цієї гри страшенно не люблять, просто жах.
Там же зовсім темно. І навіть згадка про всяке світло
для підземних чаклунів — сверблячка в носі.

177

— То давай швидше!
— Давай! Але ти мені
допоможеш. Будемо з тобою дірки у землі шукати
й гукати туди.
— Гаразд, — погодився Кося.
І побігли вони з грайликом дірки у землі шукати.
Де яку дірку знайдуть,
нору, промивину чи ще
щось, нахиляються і гукають:
Гори-гори ясно,
Щоби не погасло!
Гори-гори ясно,
Щоби не погасло!
Бігали-бігали, гукалигукали, Кося вже й надію
втрачати почав.
Аж тут несподівано
з-під землі, з нори якоїсь — жух! — як з гармати, вилетіли Хрюша
й Колько. Тричі у повітрі
перевернулися і на землю — геп!
Добре, що у м’якеньку, засновану павутинням траву впали. Не забилися навіть.
178

Кося до них радісно:
— Ой! Живі! А я вже зовсім духом занепав. Де ж це
ви були?
— Та під землею ж, — скривився Колько. — Отож
як гамкнув мене Позіхайло, то заволав на все горло і
ротяку знову широко роззявив. Я й вискочив одразу. А
Позіхайло до стелі підстрибнув і — гурр-гурр! — провалився під землю. І ми з Хрюшею разом з ним. Ох, і
темно ж там, під землею! Ох, і гидко!.. Якісь химери
на нас одразу посунули, холодом мокрим огорнуло...
Брррр!.. Спасибі, що ви нас визволили.
— Спасибі, — жалібно шморгнула п’ятачком Хрюша. — Це я... в усьому винна.
— Ну, не будемо баритися, — сказав грайлик. —
Ходімо мерщій у палац Ледарила. Треба ж вам тепер
швидше у живе життя повертатися.
І грайлик чогось зітхнув, і на мить в очах його згасла усмішка.
І Косі раптом здалося, що грайлик став наче менший, ніж був.
Чи то, може, навпаки, Кося збільшився?
Хто його зна...

180

Н³коли було про це думати. Треба було назад у палац Ледарила поспішати.
І от знову перед ними похмура, непривітна Кам’яна
Пустеля.
Химерне каміння, схоже на живих істот, громадиться.
— Ще трохи — і залишилися б ви всі навіки у цій
Пустелі, — сказав грайлик. — Щоб ви знали, сон, яким
присипляє Ледарило, не простий, а чарівний. Мертвий
сон. Той, хто три тижні таким сном проспить, — обертається на каміння. І в хропунів теж доля така. Через
кожних три тижні Хропулія нових хропунів набирає.
Оце каміння — ті, кого приспав Ледарило...
Глянули Кося, Хрюша і Колько на заснованих павутинням сірих мертвих кам’яних істот і аж похололи.
Яка ж то небезпека на них чатувала!..

181

Швидше, швидше з цієї
страшної Пустелі!..
Незчулися вони, як і Пустелю, і Ліс Дрімучий пробігли.
Аж от нарешті і палац Ледарила.
Ще здаля пісні вони почули.
Граються їхні однокласники, не сплять.
Зайшли вони до палацу.

182

У коридорі в повітрі павутиння літає — Вовчик і Рудик дев’яносто сьомий тайм футбольного матчу на першість палацу грають. Рахунок: триста тринадцять —
двісті шістдесят дев’ять на користь Вовчика.
Коли вони зайшли, Рудик саме одне очко відквитав — двісті сімдесятого гола забив.
— Урра-а! Шту-ука-а!. — підскочив він і побіг, лапи
догори здійнявши, як усі тепер, гола забивши, роблять.

183

І тут раптом...
Хрясссь!..
Темно стало.
Хоч в око стрель.
Усі віконниці на вікнах палацу враз автоматично
зачинились.
І двері зачинилися. І весь палац суцільна темрява
огорнула.
Ой! Ой! Ой!..

— Ха! Ха! Ха!.. — луною
прокотилося по палацу. — Думали обдурити мене — Дурандаса!..
Тепер з палацу не вийдете і світу білого не побачите! Все одно моє зверху буде.
І «Гори-гори ясно!» тепер вам не допоможе.
Бо за казковими правилами не можна повторюватися, не можна двічі в одну й ту саму гру грати.
От! А темряви усі бояться. І ви не витримаєте. І підкоритеся мені... Ха! Ха! Ха! — І Ледарило заспівав:
Недарма, недарма,
Недарма я Дурандас!
Я завжди, я завжди
Обдурити можу вас.
Всі чесноти, які є,
Ледарство обдурює!
Хай знає всяк —
Он воно як!..
184

Стривай, скажеш ти, але ж ми залишили Ледарила, коли він солодко спав. Як же так сталося, що він
прокинувся, зумів підготуватися й обдурити грайлика
і наших героїв?..
Ні! Це ти стривай, скажу я тобі. Мабуть, забув ти, друже мій дорогий, про хропуна Позіхайла. Він же, пам’ятаєш, провалився крізь землю.
Так-от, провалився він, через підземний хід пробрався у Дурандасів палац і розштовхав, збудив
Ледарила.
У скрутне становище потрапили наші герої.
Що й казати!

185

— Тільки, хоч як залякуватиме вас Ледарило, не
підписуйте жодних казкових угод і не давайте чарівних клятв, — попередив грайлик. — Бо тоді вже нічого не допоможе.
— Ми-то не будемо, — сказав Кося. — А от інші —
Зіна Бебешко, Михайлик Ведмеденко, Боря Сук та й
дівчатка, що у ляльки гралися? Вони ж десь там, вони
ж не знають.
— Треба їх якось попередити, — сказав Колько.
— Обов’язково, — сказала Хрюша.
— Треба, — сказав Вовчик.
— Плавильно, — підхопив Рудик.
— Молодці, — сказав грайлик. — Добре, що ви про
інших турбуєтеся. Це ми зараз зробимо. — І загукав: —
Граємо у «Гуси»! Граємо у «Гуси»!
— Граємо у «Гуси»! — підхопили Кося, Колько,
Хрюша, Вовчик і Рудик.
— Гуси-гуси! — загукав грайлик, а всі інші підхопили.
— Га-га-га! — почулося у темряві з різних кінців палацу.
— Вас пастух оберіга! — загукав грайлик.
Гей, мерщій усі сюди,
Щоб не трапилось біди!
Вовк за горою!
186

Затупало-загупало у темряві, наближаючись.
— Гуси-гуси! — знову загукав грайлик.
— Га-га-га! — захекано почулося зовсім близько.
— Вас пастух оберіга! — загукав грайлик.
Зараз буду рахувати,
Чи усі прийшли до хати.
— Зіна!
— Га!
— Михайлик!
— Га!
— Боря!
— Га!
— Вірочка!
— Га!
— Соня!
— Га!
— Раїска!
— Га!
І грайлик заспівав:
Всі зібралися до хати.
Можемо тепер співати.
Га-га-га! Га-га-га!
Не злякались ворога!
Проти всіх жахів
На світі,
Проти всіх страхів
На світі
Є один чарівний засіб —
Це дзвінкий веселий сміх!
Ха! Ха!
Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха!
І ще раз — ха!
187

І всі підхопили:
Тож не будемо
Боятись, —
Будем весело
Сміятись.
Танцювати
Будемо —
І про страх
Забудемо.
Ха! Ха!
Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха!
І ще раз — ха!
Співаючи, вони побралися у темряві за лапи і почали підтанцьовувати. Спершу потроху, потроху, а тоді
розтанцювалися так, що аж виляски пішли.
І співали спершу не дуже, а тоді як розспівалися —
весь палац ходором заходив.
У темряві вони наштовхувалися один на одного, падали, перекидалися... Не знаючи, хто де, хапали один
одного за ноги, за хвости, за носи, за вуха...
І так їм стало весело, такий їх розібрав сміх, що вони
аж захлиналися.
Ти сам знаєш, друже мій дорогий, що коли гуртом
починаєш сміятися, то, бува, так розійдешся, так розійдешся — впину нема.
Гуртом воно завжди веселіше сміятися. Сам уже б,
може, й не сміявся, а у гурті регочеш, аж у животі тенькає.
І зовсім їм уже були не страшні ані темрява, ані Павутинія, ані сам Ледарило Дурандас...
Співали вони, танцювали вони, реготали вони...
І раптом... Кррррекккк!..
Щось тріснуло, блиснуло, захиталося і...
188

РОЗДІЛ VIII
Усі радіють, а грайлик сумує.
«Ми хочемо в школу!..»

Розплющив Кося очі, дивиться — лежать вони у
лісі, під дубом край галявини, неподалік від школи.
— Ой!
— От вам і «ой»!.. Привіт! — почувся знайомий голос.
Дивляться вони — а з-під торішнього листя лісовичок Боровичок визирає, усміхається.
— Ой, здрастуйте! Так це ми додому повернулися?!
Як же... як же це сталося? — радісно Кося до нього.
— «Як-як»!.. Дуже просто. Маленькими ви зробилися, тому що плакали (від сліз усі меншають). А щоб
знову стати великими, треба вам було сміятися (від
сміху більшають усі). Тільки сміх врятувати вас міг,
назад з Павутинії повернути, чарів Ледарила позбутися, вірус-ледачирус вигнати.
— Ой, а де ж це грайлик? — стрепенувся Кося, а за
ним і всі інші.
— «Де-де»!.. Там. Маленьким лишився. Я ж казав — грайлики маленькі,
простим оком їх і не побачиш...

189

І тут Кося раптом
згадав... Згадав, як зітхнув тоді грайлик, коли
вони залишали палац Хропулії. І зрозумів зараз Кося,
чого то він зітхнув. Грайлик
знав, що вони вже збільшуються і скоро знову стануть великими. А він залишиться маленьким. І йому сумно було
розлучатися, бо він подружився з
ними. Грався, як з рівними. А тепер знову вони його не бачитимуть
ніколи.
Виходить, і казковим хлопчикам,
навіть таким, як грайлик Трататоля
Сміюнець, буває іноді сумно. Бо і в них
живе серце...
— Ну, здорові бувайте, пригоди цієї не забувайте, — сказав
лісовичок Боровичок. — Онде
вас уже побачили, біжать

сюди. — І лісовичок Боровичок торішнім листям накрився, зник.
А від школи вже бігли, помітивши їх, — першою
класна керівничка Пантера Ягуарівна, за нею директор
Бурмило Михайлович, а за ними усі вчителі — і Бегемот
Гіпопотамович, і Жирафа Жирафіївна, і Мамонт Африканович, і Лисавета Патрикіївна, і Макак Макакович...
— Ой звіроньки! Ой, це ж вони! Ой, це ж вони, школярики наші дорогі! Знайшлися!.. — заплакала від радості Пантера Ягуарівна, кидаючись обіймати їх.
— Знайшлися! Знайшлися! Знайшлися! — радісно закричали всі вчителі з самим директором на чолі.
І теж кинулися обіймати їх. А Жирафа Жирафіївна на
радощах обняла ще Мамонта Африкановича і поцілувала його у хобот.
А Мамонт Африканович обняв її хоботом за довгу
шию і заплакав.
І директор Бурмило Михайлович Ведмідь заплакав.
І Лисавета Патрикіївна теж. Дорослі люблять плакати
від радості.
191

А Бегемот Гіпопотамович забубукав у свою трубу, яка називалася красиво
й урочисто — тромбон.
І вчителі зірвалися танцювати.
Мамонт Африканович
танцював із Жирафою
Жирафіївною і гупав так,
що з дерев опадало листя.
А Жирафа Жирафіївна
підкидала свої довгі ноги
так, що їх не було видно
за хмарами.
Пантера Ягуарівна та Лисавета Патрикіївна вшкварили
навприсядки гопака.
А вчитель фізкультури
Макак Макакович виробляв таке, що якби суддівська колегія здумала зафіксувати його показники,
то виявилося б, що він побив усі лісові рекорди — і
зі стрибків угору, і з акробатики, і з художньої гімнастики.
Звідусюди вже бігли
батьки й родичі, друзі і знайомі і весь лісовий народ.
Бо телеграфіст Дятленко з найвищої сосни
вже давно відстукав носом телегра192

му-блискавку, що
складалася з одного лише слова «Знайшлися!».
— Знайшлися!.. Знайшлися!.. Знайшлися!.. —
лунало по всьому лісі.
— Ну, де ж це ви були, хорти б вас узяли? —
забувши про педагогіку, вигукнув нарешті крізь сльози Бурмило Михайлович Ведмідь.
І тоді виступили наперед відмінники Михайлик
Ведмеденко і Раїска Мняу (вчителі завжди чогось більше вірять, коли виступають відмінники) і коротко розказали про всі їхні пригоди.
— Ах! Ах! — ахали і зітхали батьки й вчителі, родичі і знайомі, друзі й товариші
і весь лісовий народ.
І тоді, витираючи
сльози, директор Бурмило Михайлович Ведмідь сказав:
— Ну, добре, відпочивайте, дорогі наші
знайди, гуляйте, сил
набирайтеся. Оголошую канікули на
три дні!

194

Але тут Кося Вухань подивився на Колька Колючку, Вовчик Вовченко на Рудика Лисовенка, Боря Сук
на Михайлика Ведмеденка, Раїска Мняу на Зіну Бебешко, Вірочка Вивірчук на Соню Лось, Хрюша Кабанюк на Косю Вуханя...
Подивилися вони один на одного, очі опустили і
тихо сказали:
— Ми хочемо в школу...
Бо справді, коли вони побачили школу, вчителів, то
раптом зрозуміли, як же вони скучили за школою, за
уроками.
Я думаю, друже мій дорогий, ти зможеш їх зрозуміти.

195

Так же завжди буває: коли ти у школі, то так мрієш
про ті канікули, так радієш, як не прийде іноді вчителька, і урок зривається, і можна погуляти... А коли
влітку ти на канікулах, три місяці й не брався за ті підручники, гуляв, аж гай шумів, то так тобі чогось потім
хочеться до школи, що й передати не можна, і не дочекаєшся ти того дня, коли задзвонить дзвінок і гостинно розчиняться двері класу, запрошуючи тебе...
Отож і не дивно, що нашим героям захотілося у
школу.
Директор Бурмило Михайлович Ведмідь скривився, струшуючи сльозу, і розчулено махнув лапою: «От
розбійники!»
І того ж таки дня відновилися уроки в школі.
Так старанно, так сумлінно узялися вони за навчання, що вчителі тільки лапами розводили. Дивина та й
годі!
Невтямки їм було, вчителям, що, може, в декого з
учнів у глибині душі й ворушилася думка: «А Ледарило ж Дурандас лишився там, у своїй Павутинії, і,
либонь, знову не спить, вийшов полювати, причаївся
десь і чекає на ледарів — маленький, невидимий, але
такий небезпечний зі своїм вірусом-ледачирусом! Краще подалі від нього!» І така була тиша на уроках, така
тиша, що чути було, як десь за вікном дзижчить у небі
комар.
196

Але як тільки деренчав дзвінок на перерву, такий
одразу вибухав галас, крики і сміх, що хиталися стіни.
З таким запалом, з таким захопленням гралися вони
у дворі, бігаючи у квача, стрибаючи у довгої лози, ганяючи у футбола, що вчителів аж завидки брали. І думали собі вчителі: «Ех, шкода, що минуло дитинство і
незручно вже отак гратися... А то б...»
І не бачили вони, що на шкільному подвір’ї, маленький, не видимий нікому, бігав грайлик Трататоля Сміюнець. І весело сміявся, і грався, і радів разом з усіма.
А під дубом край галявини з-під торішнього листя визирав лісовичок Боровичок. І теж усміхався, радіючи.
Він-бо дуже любив свій ліс і його мешканців.
І завжди дбав, щоб усі в лісі жили дружно,
весело і щасливо.

ВСЕВОЛОД ЗІНОВІЙОВИЧ

НЕСТАЙКО

Життєвий і творчий шлях
будь-якого митця складається по-різному. І починається у
кожного по-своєму.
Видатний український дитячий письменник В. З. Нестайко
може вважати початком свого творчого шляху той день,
коли його перший твір, написаний у восьмирічному віці, дістав схвальну рецензію — відгук
мами — вчительки мови й літератури. Мама-критик не була
надто прискіпливою: вади у творі юного письменника знайшла, але не дуже серйозні, синові нагадала, що
Бенгалія знаходиться не в Африці, а в Індії.
З цього часу хлопчик не мав сумнівів, ким бути.
Хоч іноді, як і всім його одноліткам, йому хотілося
стати то співаком, то регулювальником, то директором кондитерської фабрики або капітаном далекого
плавання...
...Народився Всеволод Зіновійович Нестайко в сім’ї
службовців, 1930 року, в місті Бердичеві на Житомирщині. Мати вчителювала, батько працював на цукровому заводі. 1933 року, після його арешту як «ворога
народу», маленька сім’я переїхала до родичів у Київ.
Недовге дитинство хлопчика, на жаль, обірвала війна.
У школі вчився охоче, відмінників не шанував, але
знань набирався. Роки були нелегкі, голодні. Хлопчи199

кові доводилося підробляти репетиторством, аби поповнити своїм внеском сімейний бюджет.
Перше оповідання «Шурка і Шурко» побачило світ,
коли його автор, закінчивши університет, вже працював
у журналі «Барвінок». А через десять років вийшла друком перша частина книги про «тореадорів» — «Пригоди
Робінзона Кукурузо». Ніхто, і менше за всіх молодий автор, не знав тоді, що «Тореадори з Васюківки» стануть
українським підлітковим бестселером для школярів усієї величезної країни. Книги письменника перекладено
двадцятьма мовами світу. А за всі роки своєї творчої діяльності письменник написав понад тридцять книг, виданих загальним накладом кілька мільйонів примірників. Це й такі твори, як «В Країні Сонячних Зайчиків»,
«Одиниця з обманом», «Пригоди Грицька Половинки»,
і багато-багато інших, цікавих і повчальних водночас.
Окреме місце у творчому здобутку майстра посідає
серія казкових оповідань «Дивовижні пригоди в лісовій школі», які увійшли до списку літератури, рекомендованої Міністерством освіти і науки України для
читання учням молодшої школи.
Герої «Пригод» — дуже цікаві й симпатичні. Це
учні спеціалізованої музичної лісової школи з ведмежою мовою викладання. Тут навчаються рисеня Раїска Мняу і ведмежа Михайлик Ведмеденко — відмінники, дві турботливі подружки — лосеня Соня Лось і
білченя Вірочка Вивірчук. Не обійшлося й без порушувачів шкільної дисципліни — завзятих Вовчика
Вовченка і Рудика Лисовенка, які не вельми переймаються навчанням. А веселі, дотепні пригоди найкращих учнів школи — хоробрих друзів зайчика Косі
Вуханя, їжачка Колька Колючки — не можуть не захоплювати юних читачів і не залишають байдужими
їхніх батьків.
200

Звідки ж черпає свої неповторні сюжети Всеволод
Нестайко? Де набирають вони такого гумору, безтурботності, життєрадісності?
Відповідь на це дає сам автор — у його власному дитинстві, розповідях друзів, у численних зустрічах із
маленькими читачами…
Творчий шлях талановитого митця продовжується
і нині. Захопленням читачів торується цей шлях, очікуванням наступних зустрічей зі знайомими і новими
героями, їхньою вдячністю до письменника (понад 50
років у дитячій літературі!) — метра, класика, справжнього Лицаря своєї справи, яскравої особистості з невичерпним почуттям гумору, просто доброї, талановитої Людини.

202

203

204

Всеволод Зіновійович Нестайко
ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ В ЛІСОВІЙ ШКОЛІ
Сонце серед ночі
Пригоди в Павутинії
Для дітей молодшого
та середнього шкільного віку
Ілюстрації Валерія Харченка

Редактор Р. Дерев’янченко
Коректори Н. Косенко, Т. Вакуленко
Дизайн Т. Осадчук
Макет С. Бирюков

© В. З. Нестайко, 2008
© В. Харченко, ілюстрації, 2008
© ВД «ШКОЛА», 2008