КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА Лексикологія Фонетика Підручник Затвердж ено М ініст ерст вом освіт и і н а у к и У країни Київ "ЗНАННЯ" 2010 УДК 811.161.2(075.8) ББК 81.2.У К Р-9я73 С89 А в т о р и — викладачі кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевчен­ ка: доктори філологічних наук: А.К. Мойсієнко, завідувач кафедри, про­ фесор (кер. авт. кол., вступ); Ю.Л. Мосенкіс, доцент (Лексикологія: § 17); кандидати філологічних наук, доценти: О.В. Бас-Кононенко (Фонетика: § 9, 16); В.В. Бондаренко (Фонетика: § 10, 17); О.А. Гапченко (Лексико­ логія: § 1—16); Л.О. Кравченко (Лексикологія: § 18—20, 23—25); О.М. Мацько (Фразеологія); Н.П. Плющ (Фонетика: § 1—8, 17—18); О.М. Сидоренко (Лексикологія: § 21—22, 26; Лексикографія) Затверджено М ініст ерст вом освіти і науки У країни (лист № 1/11-8023 від 25 вересня 2009 р.) Р е ц е н з е н т и : Л.І. Мацько — академік АПН України, доктор фі­ лологічних наук, професор, завідувач кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова; Н.В. Гуйванюк — доктор філологічних наук, професор, завідувач кафе­ дри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; В.В. Жайворонок — доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України Сучасна українська літературна мова: Лексикологія. ФонеС89 т и к а : підручник / А.К. Мойсієнко, О.В. Бас-Кононенко, В.В. Бон­ даренко та ін. — К . : Знання, 2010. — 270 с. І 8ВМ 978-966-346-826-6 У підручнику висвітлено найважливіші питання лексикології, фра­ зеології, фонетики сучасної української мови. Зокрема подано системносемасіологічну характеристику словникового складу української мови, опис основних системних зв’язків у лексиці, розглянуто природу і струк­ туру лексичного значення слова, проблему типології лексичних значень, смислову структуру слова, види семантичної деривації, актуальні питан­ ня української фразеології, а також сучасної української лексикографії. Опис одиниць фонетики здійснено в артикуляційному, акустичному і власне лінгвістичному (функціональному) вимірах. При цьому автори спиралися на здобутки фонетичної теорії, власний досвід викладання, а також на дослідження звукової системи української літературної мови, здійснені в лабораторіях експериментальної фонетики Інституту філо­ логії Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України. Для студентів філологічних факультетів, аспірантів, викладачів ви­ щих навчальних закладів, науковців. Книга буде корисною також усім, кого цікавить сучасна українська літературна мова. УДК 811.161.2(075.8) ББК 81.2.УКР-9я73 © А.К. Мойсієнко, О.В. Бас-Кононенко, В.В. Бон­ даренко, Л.О. Кравченко та ін. автори, 2010 І8ВМ 978-966-346-826-6 © Видавництво “Знання”, 2010 ЗМІСТ Вступ. Українська мова — національна мова українського народу............................................................................................. 7 ЛЕКСИКОЛОГІЯ........................................................................ ..................15 § 1. Лексикологія я к розділ мовознавства. Предмет і завдання лекси кології........................................................... 15 § 2. Лексико-семантична система м о в и ................................... 18 Розділ І. Лексична сем антика..............................................................24 § 3. Одиниці лексики. Слово я к основна лексична одиниця. П оняття лексем и.................................................... 24 § 4. Слово й поняття. Значення слова....................................... 27 § 5. Лексичне значення слова ............... 29 § 6 . Аспекти лексичного значен ня............................................. 32 § 7. Основні типи лексичних зн ачен ь.... ............................... 34 § 8 . Ономасіологія й семасіологія — основні аспекти лексичної сем ан ти к и ............................................................... 39 § 9. Семна структура слова. Типологія сем. М етодика компонентного аналізу лексичних о д и н и ц ь ....................40 § 10. Однозначні і багатозначні слова. Лексична полісемія. Типи лексичної п о л ісем ії.... ..................................................47 З § 1 1 . Смислова структура слова. П оняття внутріш ньої форми с л о в а ........................................................ ......................58 § 12. Омонімія. К ласиф ікація і ф ункції ом онім ів.................. 64 § 13. Явищ е паронімії в українській л е к с и ц і........................... 68 § 14. Синонімія. Місце синонімів у лексико-семантичній системі. К ласиф ікація синонім ів.........................................69 § 15. Лексична конверсія. Типи конверсивів та їхні функції 76 § 16. А нтонімія. Антоніми, їхн і типи й роль у лексикосемантичній си стем і................................................................. 79 Розділ II. К л аси ф ікац ія лексики української м о в и ......................... 85 § 17. Л ексика української мови за п о х о д ж ен н я м ....................85 § 18. Л ексика української мови за сферою вж ивання. Загальновж ивана лексика. Л ексика обмеженого вж и ванн я......................................................................................87 § 19. Територіально обмежена л е к с и к а ...................................... 88 § 20. К ласиф ікація д іа л е к т и зм ів ................................................. 89 § 21. Соціальні д іа л е к т и .................................................................. 94 § 2 2 . Науково-термінологічна л е к с и к а .................................. 104 § 23. А ктивний і пасивний склад лексики української м ови............................................................................................ 112 § 24. Застарілі слова в лексичній системі української мови 114 § 25. Місце неологізмів у лексичній системі української м ови........................................................................................... 117 § 26. Н ейтральна, емоційно забарвлена та стилістично маркована л ек си к а............................................................... 119 Л іт ер ат у р а ........................................................................ С ловн и ки .............................................................................................. 128 Ф РА ЗЕ О Л О ГІЯ ............................................................................................ 129 § 1. Ф разеологія як розділ мовознавства. Основні напрям ки фразеологічних д о сл ід ж ен ь......................... 129 § 2. Ф разеологічне значення. Системні відношення у ф разео л о гії........................................................................... 132 § 3 . К ласиф ікації ф разеологізм ів.......................................... 134 § 4 . Д ж ерела ф разеології........................................................... 138 § 5 . Експресивно-стилістичні властивості ф разеології_ 143 Л ітература.......................................................................................... 144 С л о в н и к и ........................................................................................... 145 Л Е К С И К О ГРА Ф ІЯ ..................................................................................... 146 § 1. Л ексикограф ія я к розділ м овознавства......................... 146 § 2. З історії української лексикограф ії................................. 147 4 § 3 . Загальна типологія словн иків.......................................... 152 § 4. Типи лінгвістичних сл о вн и к ів......................................... 154 § 5. П ерспективи української лексикограф ії...................... 163 Л ітература....... ............................................ 164 Ф ОНЕТИКА.......................................... ............. ......................................... 165 Р о зд іл і. Загальн і питання ф о н е ти к и ............................................. 165 § 1. Предмет і завдання ф о н е ти к и .......................................... 165 § 2. Субстанціальна та функціональна ф о н е ти к а.............. 167 § 3 . Сегментна та надсегментна ф онети ка............................ 168 § 4. Загальна фонетика і фонетика окремої м о в и .............. 169 § 5. Описова (синхронна) та історична (діахронна) ф о н е ти к а ................................................................................. 171 § 6 . Теоретична й прикладна фонетика. З в ’язок фоне­ тики з інш ими мовознавчими й немовознавчими дисциплінам и......................................................................... 171 § 7 . Ф оносемантика і ф оности лістика................................... 173 § 8 . Науково-лінгвістична тр ан ск р и п ц ія.............. 174 Розділ II. Сегментна ф онети ка............................................................ 178 Аспект и вивчення мовних з в у к ів ................................ 178 § 9. А ртикуляційно-акустичний аспект вивчення мовних з в у к ів ......................................................................... 178 1. Анатомо-фізіологічні передумови творення мовних звуків. Будова мовного апарату л ю д и н и ....................... 178 2 . Інструментальне дослідження звуків українського м о вл ен н я................................................................................. 184 3. А ртикуляційно-акустичні умови творення голосних звуків. А ртикуляційна класи ф ікац ія го л о сн и х ......... 189 4. А ртикуляційно-акустичні умови творення приголос­ них звуків. А ртикуляційна класифікація приголосних 191 § 10. Зміни звуків у мовному п о то ц і......................................... 194 1. А ртикуляційно-акустичні передумови змін звуків у мовному потоці................................................................... 194 2. Типи змін з в у к ів ................................................................... 195 3. Комбінаторні зміни (якісні та к іл ьк існ і)....................... 195 4. П озиційні зм ін и ..................................................................... 213 § 1 1 . Власне лінгвістичний (функціональний) аспект вивчення звукових одиниць. Ф онологія. Основні п о н я т т я ...................................................................................... 215 1. П оняття фонеми. Фонологічні ш к о л и .............................216 2. Фонема й алофон. Різновиди ал о ф о н ів........................... 220 3. П ринципи виділення фонем у м о в і.................................. 220 5 Система фонем сучасної української літ ерат урної мови 222 § 12. Система голосних фонем сучасної української мови. Дискусійні питання щодо складу голосних фонем. К л а си ф ік ац ія ........................................................................... 223 § 13. Система приголосних фонем сучасної української мови. Д искусійні питання щодо складу приголосних фонем. К л аси ф ікац ія............................................................. 225 § 14. Ф онологічна інтерпретація змін звуків у мовному потоці.......................................................................................... 231 1. М одифікації ф о н е м .............................................................. 232 2. Чергування фонем................................................................. 234 Розділ III. Надсегментна фонетика.... ............................................... 242 Одиниці і засоби надсегм ент ної ф он ет и ки .......................... 242 § 15. П оняття просодії.................................................................... 243 § 16. Склад я к сегментно-надсегментна (просодична) одиниця, носій просодичних характеристик мовлення 244 § 17. Н аго л о с................................................................................... 248 § 18. Ін т о н а ц ія ................................................................................ 252 Л іт е р а т у р а ....................................... 265 Про авторів..................................................................................... 268 Вступ УКРАЇНСЬКА МОВА - НАЦІОНАЛЬНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Я к гул ст оліть, я к шум віків, Я к бурі подих — рідна мова, В и ш неви х ніж ність пелю ст ків, Сурма походу світ анкова, Н еволі стогін, волі спів, Ж и т т я духовного основа. Так висловився видатний поет-академік М аксим Рильський про наш у мову. Сягаючи у своєму історичному розвитку глибин віків, українська мова ввібрала безцінні надбання народу, що стосуються його трудового і суспільного досвіду, його духовного ж иття. Сьогод­ ні українська мова є однією з найбільш пош ирених і розвинених мов у світі. З а свідченням перепису 1991 року, з-поміж 48,5 млн осіб, що меш каю ть в У країні, українську мову вважаю ть рідною близько 33 млн. Вона є державною мовою в У країні. Загалом у світі мовою української нації нині розмовляє до 45 млн осіб. Крім У країни, на­ шою мовою послуговуються численні групи населення в багатьох за­ рубіж них країнах, нею користуються в ряді наукових та навчальних закладів, у видавничо-інформаційній сфері в Польщ і і Румунії, Ч е­ хії і Словаччині, Сербії і Х орватії, М акедонії і Угорщині, СІЛА і К а­ наді, Б разилії і А ргентині, Ф ранції і А встралії, на теренах колиш ­ нього Радянського Союзу — в Росії і Білорусі, Молдові і Казахстані, республіках П рибалтики і К авказу... Н аціональна українська мова охоплює систему виробленої наро­ дом і вдосконаленої видатними діячами культури літературної мови, а також систему загальнонародної мови включно з територіальними діалектами, професійними і соціальними субмовами. Літературна мова — це унормована загальнонаціональна мова, що існує в писемній і усній формах, обслуговуючи всі сфери вироб­ 7 ничого, суспільного і культурного ж иття народу, відзначається роз­ галуженою системою функціонально-стильових різновидів. Н орма­ тивність — одна з основних ознак літературної мови. “Н орматив­ ність мовного явищ а, ■ — писав академ ік А. Грищенко, — ґрунтуєть­ ся на взаємодії щ онайменш е таких трьох ознак: 1 ) відповідності того або іншого явищ а структурі мови; 2 ) регулярної відтворюваності від­ повідного явищ а в процесі ком унікації; 3) суспільного схвалення і визнання відповідного явищ а я к нормативного”1. Л ітературна нор­ ма отримує вираж ення на всіх мовних рівнях — існують лексичні, морфологічні, синтаксичні, правописні (орфографічні), вимовні (орфоепічні) норми тощо. Кодифіковані мовні норми відображені в законодавчих документах, правописі, словниках, підручниках. Нормативність, однак, не означає незмінності, застиглості в істо­ ричному, функціональному процесі. Літературна мова, характеризу­ ючись такими ознаками, як стійкість і традиційність, дуже чутлива до оновлень, пов’язаних із суспільно-культурним ж иттям народу, з естетичними засадами, культивованими сучасним розвитком нації. Сучасна українська літературна мова є предметом однойменного курсу, який пропонується студентам вищ их навчальних закладів і передбачає вивчення звукової системи мови, особливостей ф ункціо­ нування звуків та їх вимови (фонетика, фонологія, орфоепія), зако­ номірностей передачі звукової будови мови на письмі (граф іка і орфографія), словникового складу мови, фразеологічних багатств, їх реєстрацію (лексикологія і фразеологія, лексикограф ія), способів творення слів, внутріш ньої структури слова (словотвір і морфеміка), частиномовних характеристик слів, словосполучень і речень (грама­ тика: морфологія, синтаксис). Терміном “сучасна українська літературна мова” прийнято озна­ чувати наш у мову в пром іж ку від Котляревського — Ш евченка до сьогодні. З ’ява нової української літературної мови на живомовній народ­ ній основі, що пов’язується з появою друком “Енеїди” І. Котлярев­ ського 1798 року, сприяла становленню єдиної літературної мови, характерної я к для книжного, так і для усного вж итку, мови, що з часів поетів-романтиків, а особливо Ш евченка (його справедливо вважаю ть основоположником сучасної української літературної мови), постала в усій різноманітності граматичних і стилістичних форм. Основу української літературної мови становить південно-східне наріччя, яке нерідко обмежують середньонаддніпрянським (переяславо-київським , або полтавсько-київським) діалектом. Однак, як 1 Сучасна українська літературна мова / А.П. Грищенко, Л.І. Мацько М.Я. Плющ, Н.І. Тоцька, І.М. Уздиган ; заред. А.П. Грищенка. — К., 1993. — С. 4. 8 справедливо зазначаю ть дослідники1, діалектна основа сучасної української літературної мови значно ш ирш а, її слід визначати середньонаддніпрянським і слобожанським діалектам и південносхідного наріччя, бо у виробленні літературної норми наш ої мови, у пробудженні національної самосвідомості народу важ ливу роль віді­ грали не тільки І. Котляревський, Т. Ш евченко, а й ціла плеяда письменників Слобожанщини, як-от: Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-А ртемовський, поети-романтики М. Костомаров, А. Метлинський, Л. Боровиковський, М. Петренко та ін. Звичайно, українська літературна мова на різних етапах ф ункці­ онування зазнавала впливу й інш их діалектних стихій — поліського наріччя (охоплює території сьогоднішніх Чернігівської, Ж итом ир­ ської областей, північних частин Київської та Волинської областей), південно-західного наріччя (Львівська, Тернопільська, Івано-Ф ран­ ківська, Чернівецька, Закарпатська області, південна частина Во­ линської області). У своєму ж історичному розвитку українська мова сягає прасло­ в’янської, праіндоєвропейської мовної єдності. З праіндоєвропейською мовою-основою пов’язуємо сім ’ю сучас­ них індоєвропейських мов, що об’єднані в іранську, індійську (індоарійську), італійську, кельтську, германську, балтійську, слов’я н ­ ську та інш і групи, окремі мови — албанську, вірменську, грецьку, атак о ж мови, давно вимерлі, відомі нині лиш е з пам ’яток, — хетськолувійські (анатолійські), тохарські тощо. Розпад праіндоєвропейської єдності, десь за дві тисячі років до Різдва Христова, не спричинився до суттєвих втрат старого індоєв­ ропейського словника чи особливих новацій, я к і б спостерігалися у слов’янському мовному континуумі. А. Мейє 12 вваж ав, що слов’я н ­ ський мовний ареал тривалий час не зазнавав активних запозичень, і саме це, на його думку, є характерною ознакою праслов’янської мови, оскільки, наприклад, грецька чи латинська мови, рано всту­ пивш и у стосунки із середземноморською цивілізацією , втратили значну частину свого індоєвропейського словника. Якщ о час існування спільнослов’янської мови означити трьома періодами: раннім (II—І тис. до н. е.), середнім (до III—IV ст. н. е.), пізнім (V—VI ст. н. е.), то слід зауваж ити: найбільш активно діалек­ тна диференціація відбувається в останньому періоді, що пов’язано з міграційними процесами у слов’янському світі. Дискусійність пи­ тання щодо території, яку займ ала спільнослов’янська єдність (осо­ бливо ж на початку її формування) навряд чи мож на вваж ати вичер1 Л исиченко Л А . Українська мова: становлення та функціонування / Л.А. Лисиченко / / Вивчаймо українську мову та літературу. — 2004. — № 28. — Вин. 7. — С. 5. 2 М ей еА . Общеславянский язьік / А. Мейе. — М., 1951. — С. 12, 14. 9 даною — з огляду на рухомість слов’янського ареалу, на наявність різних етносів навіть усередині цього ареалу. І все ж , не м ож на ігно­ рувати численних ф актів порівняльно-історичної лексикології, лінгвогеографії, археології, що наводяться на користь середньонаддніпрянської гіпотези в дослідженнях таких відомих мовознавців, я к Л . Нідерле, М. Фасмер, Ф. Ф ілій. Так, Ф. Ф ілій на підставі спо­ стережень над взаєм озв’язкам и спільнослов’янської мови із сусідні­ ми приходить до висновку, що “давньослов’янські племена в останні віки до н. е. і на початку н. е. посідали територію приблизно м іж З а ­ хідним Бугом і середньою течією Д ніпра”1. П орівняймо також твер­ дж ення історика: академ ік М. Груш евський підсумовує свої студії таким чином: “Отже, правітчизну нашого народу можемо з найбіль­ шою правдоподібністю вказати в середнім Подніпров’ю, де він міг бути автохтоном у тім значінню , що сидів тут з таких часів, у я к і н і­ я к а історія не сягає”12. Слов’янське плем ’я, яке з самих початків не було однорідною м а­ сою, і його мова явл ял а собою систему близькоспоріднених діалек­ тів, у другій половині тисячоліття по Христі займає гігантські тери­ торії — від Д ніпра до Ельби на захід, до Оки на схід, до Ільм еня на північ, до Греції на південь; відповідно відбуваються контакти з ін ­ ш ими племенами і народностями — іранськими, тю ркськими, бал­ тійськими, германським и... Все це приводить до значної диференціації на мовному ґрунті все­ редині слов’янства, до активізації окремих діалектних стихій. Та­ ким чином, у V—VII ст. праслов’янська мовна єдність перестає іс­ нувати, на її місці виникаю ть утворення, що оформлюються згодом у сучасні південнослов’янську, західнослов’янську та східносло­ в’янську групи, я к і обіймають відповідно болгарську, македонську, сербську, хорватську, словенську мови; польську, чеську, словаць­ ку, полабську, верхньо- і ниж ньолуж ицьку мови; українську, росій­ ську, білоруську мови. Отже, сучасна українська мова є однією зі спадкоємниць спіль­ нослов’янської мови на історичних теренах. Початковий літопис називає такі праукраїнські племена: поля­ ни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, бужани (волиняни), хорва­ ти, дуліби, а також племена, що пізніш е започаткували російську і білоруську народності: драговині, новгородці, полочани, кривичі. Певне, йдеться про їхню мовну близькість, зрозумілість при спілку­ ванні, бо далі перелічуються племена, “я к і данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям , литва, зи1 Ф илин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского язьїков / Ф. Филин. — Л ., 1972. — С. 11. 2 Груш евський М . Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. — К„ 1991. — Т. 1. — С. 81. 10 мигола, корсь, нарова, ліб”, про яки х сказано: “се — інш і народи”, “ці мають свою мову”1. Починаючи з X ст., весь цей мовний конгломерат потрапляє у сферу ж иттєдіяльності великої К иївської держави, що швидко об’єднує довкола себе все нові землі і князівства. Я к зазначав О. Ш ахматов, після розпаду праслов’янської мови, ще в доісторичну добу, “об’єднання всіх племен у одній державі не мало привести до утворення спільної народної мови”12. “На нашу думку, — пише сучасний дослідник, — давньоруської народності, а отже, й спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було, правильніш е було б говорити про давньоруське суспільство не я к про єдину давньоруську народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов’янських етномовних груп в одній державі з єди­ ною офіційною ідеологією і релігією. Та єдність Русі, про яку ми зна­ ємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, до єдності за­ кликали), — це, швидш е, явищ е, поширене в державному ж итті ба­ гатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли прав­ л яч і кола прагнуть злити це розмаїття в одну безлику масу за прин­ ципом “в одній державі — один народ”, а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в К иївській Русі, так було протягом усієї історії Російської імперії з її постійно актуальною проблемою “обрусения инородцев” , це саме тривало і в Радянському Союзі (згадай­ мо горезвісний постулат про нову історичну спільність людей — ра­ дянський народ, хоч сьогодні вже навряд чи хто сумнівається, що це був чистісінький міф)”3. Разом із тим Г. П івторак вваж ає, що термін “давньоруська мова” має право на існування, але вживати його пра­ вомірно лиш е щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із цер­ ковнослов’янською (мовою православної церкви), обслуговувала всі сфери державного ж иття і була справді спільною для всієї території Київської Русі4. Отже, на думку ряду дослідників, на Русі в X —XII ст. існувало дві літературні мови. Старослов’янська (чи церковнослов’янська), що принесена сюди разом із християнством і церковно-релігійною літературою ще в X ст., і руська, значною мірою насичена церков­ нослов’янськими фонетичними, граматичними і лексичними еле­ ментами. Хоч, треба зауваж ити, насиченість ця, залежно від ж ан ­ рово-стильових, функціональних особливостей, була далеко неодна­ 1Літопис руський / за іпатським списком переклав Л. Махновець. — К., 1989. — С. 6. 2 Ш ахм ат ов А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) язьїка / А. Шахматов / / Украинский народ в его пропілом и настящем. — Петроград, 1916. — С. 681. 3 П івт орак Г. Коли ж виникла українська мова? / Г. Півторак / / Украї­ нознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. — К., 1993. — С. 48. 4 Там само. 11 ковою. Два типи літературної мови за давньоруської доби загалом були представлені різними ж анрам и тодішньої літератури: цер­ ковнослов’янською писалися (перекладалися) передусім богослуж­ бові книги, повчання, “ізборники”, також оригінальні твори — ж и ­ тія святих, проповіді; оригінальні твори світської літератури (літо­ писи, художні твори, юридичні документи) складалися переважно давньоруською літературною мовою з народнорозмовною основою. Проте нерідко процес взаємовпливу однієї мови на інш у відбувався таким чином, що сучасному дослідникові часто дуже важ ко безпо­ мильно визначити, я к а мова на я к у впливала. Скажімо, одні й ті ж пам ’ятки руської культури — договори з греками X ст. — такі відомі лінгвісти, я к Л. Я кубинський і Б. Л арін, характеризую ть абсолютно по-різному: “Мова всіх трьох договорів церковнослов’янська, хоч у їхньому словниковому складі натрапляємо на окремі давньоруські елементи”1; “Ми повинні вваж ати, що мова договору 9 1 1 р ., так само, я к і мова договору 944 р., не є ні чисто руською, ні давньоболгарською, хоч має бути визнана у своїй основі руською мовою. Таке по­ яснення стосується всіх відомих договорів — 911, 944 і 971 р. В осно­ ві це мова руська; у тих статтях, я к і записані з уст руських послів, вона чисто руська, а там, де подано переклад промов грецьких по­ слів, у ній більше болгаризмів”12. Договори, що укладалися м іж греками і руськими, я к правило, двома мовами, по суті, спростовують думку, я к а тривалий час зна­ ходила пош ирення, про те, нібито літературно-писемна мова при­ йш ла на Русь лиш е з прийняттям християнства. Відомо, що Кирило і Мефодій переклали слов’янською мовою найваж ливіш і християнські книги, проте відомо і те, що окремі пред­ ставники верхівки, я к і прийняли християнство ще задовго до офі­ ційного хрещ ення Русі, зверталися до перекладів святого письма3. Про давність і самобутність руського письма маємо свідчення ще з XV ст. Відомий український учений, професор Московського уні­ верситету О. Бодянський, досліджуючи ж итіє К ирила за хроногра­ фом 1494 року, звернув увагу на приписку, в як ій , зокрема, говори­ лося, що грамота руська явилася, Богом дана, в Корсуні русину, “от нея ж е научился философ Константин, и оттуду сложив'ь и написавь к н и ги русскимт> язьїком ь”4. 1 Я кубинский Л.П. История древнерусского язьїка / Л.П. Якубинский. — М., 1953. — С. 89. 2 Л арин Б А . Лекции по истории русского литературного язьїка (X — се­ редина XVIII в.) / Б.А. Ларин. — М., 1975. — С. 35. 3 Р ибаков Б А . Древняя Русь. Сказання. Бьілиньї. Летописи / Б.А. Рьібаков. — М., 1963. — С. 160— 168. 4 Чтение в обществе истории и древностей российских при Московском ун-те : повременное издание. — М., 1863. — Кн. 2. — С. 31—32. І. Срезнєвський висловив припущ ення, що слов’янський алфавіт Кирило і Мефодій створили на основі удосконаленого греко-слов’янського письма, як е існувало на Русі приблизно в V—VII ст .1 Констатуючи той факт, що договори, свящ енні книги у Візантії писалися уставом, від якого походить і кирилиця, сучасні дослідни­ ки так само роблять висновок, що десь у VII—VIII ст. східні слов’яни вже мали свою досить розвинену азбуку, я к а була близькою до грець­ кого уставу і за допомогою якої легко спілкуватися з греками. Ц я азбука, з усією ймовірністю, і стала основою для майбутньої кири ли­ ці12. Це, зокрема, випливає і зі знахідки 1969 року на одній зі стін Софії Київської, де була виявлена незвичайна азбука з 27 літер — 23 грецьких і 4 слов’янських (Б, Ж , ПІ, Щ ), я к а, за словами С. Висоцького, відбиває “якийсь ранній етап розвитку слов’янської кири­ лівської писемності” , позначений періодом IX — початку X ст .3 Про наявність письма в К иївській Русі ще в дохристиянський період свідчить і глиняна корчага з Гнєздовського м огильника IX —X ст. з кириличним написом “горуш на”, я к а “є, по суті, першим свідком за­ стосування кириличної азбуки простими лю дьми”, я к справедливо зазначає П. Охріменко, бо “якби кирилиця їм стала відомою тільки після “винайдення” К ирила, то вона не змогла б за такий короткий період стати доступною ремісникам, тим більше ремісникамязичникам , я к і не цікавилися кириличним и релігійно-християн­ ськими книгам и”4. Зрештою, про писемність на Русі у дохристиянські часи свідчать також іноземні джерела. Так, болгарський письменник X ст. Чорно­ ризець Храбр про слов’ян-язичників говорить, що вони писали “чрчьтами и р іза м и ” . Н а думку М. Бойчука, “саме техніку давньо­ руського письма на бересті (вдавлю вання, прорізування букв) нази­ ває Чорноризець Храбр “чр'ьтами и р іза м и ” , на відміну від техніки письма (рисування букв фарбою) чорнилом (на пергаменті), якою, я к і греки, користувалися Кирило і Мефодій”5. У дохристиянський період — VI—VII ст., — на думку Ю. Шевельова6, відбуваються перш і індивідуалізаційні процеси, я к і свідчать про відхід нашої мови від праслов’янської спадщини (рефлексія зву­ 1 Трудьі І Археологического сьезда. — М. — Т. І. — 1871. — С. СХУ, С. XVIII. 2 Охрименко П .П . К истории создания нашей азбуки (кириллицьі) / П.П. Охрименко. — Сумьі, 1979. — С. 6. 3 Висоцький С.О. Азбуки з Софійського собору в Києві та деякі питання походження кирилиці / С.О. Висоцький / / Мовознавство. — 1976. — С. 74. 4 О хрименко П .П . Вказ. праця. — С. 15. 5 Історична граматика української мови. — К., 1957. 6 Ш евельов Ю. Чому общерусский язьік, а не вібчоруська мова / Ю. Шевельов / / Мовознавство: Другий міжнародний конгрес україністів. — Л., 1993. — С. 60—61. ків (1+і в дж, ходжу) і являю ть собою початковий стан формування власне української мови. Однак нечисленні писемні пам ’ятк и навіть пізнішого періоду, я к і дійш ли до нас з перш их віків по Різдву Христовому, дають дуже неповне враж ення про “природну”, “нерукотворну” мову тієї лю д­ ськості, що ж и л а по обидва боки Д ніпра з давніх-давен. І все ж , писемні дж ерела кн яж о ї доби проливають немало світла на характерні ознаки нашої мови, збережені до сьогодні: плутання букв и та и (неправьди замість неправьди, в и н и замість ви н и ), пор. у сучасній українській мові вж ивання и на місці старих ьі та и: м и­ лий, мило, натомість з диференційованим написанням у російській мові: м и л и й , м и л о (Ізборник 1073 р.); чергування ненаголошеного у та в: уписала, вьписахь (Слова Григорія Богослова, XI ст.); перехід давнього е в о у позиції після ш иплячих та йота перед наступним здавна твердим: носящоуму (“ЛЬствица”, XII ст.); стягнені дієслівні форми: б ива и от-ьбива (Ізборник 1073 р.); множ инна форма першої особи дієслова: прідьст упаємо (Печерський Успенський збірник, XII ст.); вж ивання безособових зворотів на зразок имь же є поручено (Ізборник 1073 р.) тощо. Порівняймо на лексичному рівні: паропци (парубки), борошно, жито, т и н ь , м и т н и к ь , наим ит ь та ін. А налі­ зуючи мову “Повчань” Володимира Мономаха, Б. Л арін підкреслю ­ вав, що в тексті пам ’ятк и наявні лексичні одиниці, “я к і збереглися лиш е в українській мові”1. Звертає на себе увагу той ф акт, що давня українська лекси ка вже в перших писемних документах представлена різностильово і різно­ жанрово. Д ля писемної мови X I—XII ст. характерні такі стилі, як літописний (“Повість временних л іт” , К иївський, Галицько-Во­ линський та інш і літописи), світсько-художній (“П овчання Володи­ мира М ономаха”, “М оління Д анила Заточника”, твори К лима Смолятича, Кирила Турівського, “Слово о полку Ігоревім”), діловий (“Руська правда” і різні грамоти) тощо. “Руська правда”, як зазна­ чав академ ік Ю. К арський, “створює враж ення твору, написаного чистою руською мовою”12. Сучасний стан української мови, що характеризується багат­ ством лексичним, жанрово-стильовим і стилістичним, надзвичайно розвиненою граматичною системою, безсумнівно, ввібрав багатові­ кові надбання на історичному, культурно-освітньому ш ляху, який судилося пройти нашому народові, незважаю чи на всі терни суспільно-політичного ж иття, де українське слово зазнавало чис­ ленних переслідувань і заборон. Попри все, це слово, я к міфічний Ф енікс, щораз підіймалося над світом, і сьогодні на рівних промов­ ляє до всіх мов і наріч цілого світу. 1Л арин Б А . Вказ. праця. — С. 35. 2 К арский Е.Ф. “Русская правда” по древнейшему списку / Е.Ф. Карский. — Ленинград, 1930. — С. 201. 14 ЛЕКСИКОЛОГІЯ § 1. Лексикологія як розділ мовознавства. Предмет і завдання лексикології Сукупність слів сучасної української мови створює її словнико­ вий склад, або лексику (від грец. Іехікоз — словесний, словниковий). Л ексика є предметом вивчення лексикології — розділу мовознав­ ства, в якому слово розглядається не з погляду звукового складу, на­ лежності до певної частини мови, ролі в реченні, а передусім з боку його предметного змісту. Л ексикологія — порівняно молодий розділ мовознавства: вона сформувалася пізніш е, ніж деякі інш і лінгвістичні галузі (напри­ клад, граматика чи фонетика). Слово було об’єктом різних гумані­ тарних наук: філософії, логіки, поетики та іи. Тривалий час україн­ ська лексикологія розвивалася в рам ках лексикографії: так, ще в XI ст. почали з ’являтися короткі рукописні словники, де пояснюва­ лися іншомовні слова, що використовувалися в різних письмових дж ерелах (багато з як и х на той час були перекладними). Важ лива роль у становленні української лексикології належить видатному мовознавцю О. Потебні, котрий досліджував багатознач­ ність і внутрішню форму слова. У кін ці XIX ст. відомий славіст І. Бодуен де Куртене писав: “Л ексикологія, або наука про слова, як окре­ ма галузь граматики, буде творінням XX ст .” 1 Час підтвердив його 1Бодузн де Куртенз И Л . Язьїкознание, или лингвистика, XIX в. / И.А. Бо­ дузн де Куртенз / / Избр. трудьі по общему язьїкознанию / И.А. Бодузн де Куртенз. — М„ 1963. — Т. II. — С. 17. 15 прогнози: саме з початку XX ст. активізується процес становлення лексикології я к окремої галузі вітчизняного мовознавства. У 20— 30-х роках XX ст. в курсах української мови з ’являю ться окремі розділи з лексикології (у курсі Б. Т каченка (1928), курсі української мови за редакцією Л . Булаховського (1931)). У наш час лексикологія активно розвивається і посідає важ ливе місце у системі лінгвістич­ них дисциплін. Отже, лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає словни­ ковий склад мови і слово я к її основну одиницю. Словниковий склад (лексику) мож на розглядати в різних аспектах: в історичному, ети­ мологічному, семантичному, стилістичному, соціолінгвістичному та ін. Відповідно до цього виділяю ться і галузі його дослідж ення. Залеж но від плану дослідж ення розрізняю ть описову (синхро­ н ічн у) лексикологію , я к а вивчає систему лексичних одиниць сучас­ ної мови, й іст оричну (діахрон іч н у) лексикологію , я к а розглядає словниковий склад мови у процесі його формування й історичного розвитку. З агал ьн а лексикологія вивчає лекси ку різних мов і ви являє за­ гальні закономірності її системної організації й ф ункціонування. Часткова лексикологія досліджує словниковий склад окремої мови, його загальні закономірності і специфічні особливості. Слов­ никовий склад мови може вивчатися у зіставленні з інш им и мовами. Це є предметом п орівняльної лексикологи, в я к ій співвідносні оди­ ниці й категорії л екси ки розглядаю ться з погляду їх подібності та розбіжностей (праці В. А куленка, Р . Будагова, Л. Булаховського, В. Ж айворонка, Ю. Ж луктен ка, М. К очергана, В. М анакіна, В. Нерознака, В. Русанівського, С. Семчинського, Т. Черторизької, Р. Якобсона та ін.). Основними завданням и т еорет ичної лексикології є ви­ вчення найваж ли віш их понять лексичної сем антики, категоріаль­ них й лексико-семантичних відношень (багатозначність, омонімія, синонімія, конверсія, антонімія), к л аси ф ікац ія української л екси ­ ки з погляду її формування (питомі й запозичені слова), характеру і сфери використання (застарілі й нові слова, діалектна, терміноло­ гічна і ж аргонна лекси ка, нейтральні і стилістично м арковані сло­ ва). П ракт ична лексикологія вивчає важ ли ві для практичного ово­ лодіння мовою категорії. Всі аспекти лексикології тісно взаєм о­ пов’язані. В українській лексикології виділяю ть такі провідні напрям и (за хронологією, пріоритетністю і ступенем опрацю вання): 1 ) іст орич­ на лексикологія — ви вчення історїі т а ет имології окрем их слів (праці П. Б узука, Б. Кобилянського, О. М ельничука та ін.), т ем а­ т и ч н и х груп лек си к и (Л. Б улаховський, А. Б урячок, В. Винник, М. Кочерган та ін.), дослідж ення р о зви т ку української лек си к и за сем ант ичним и полям и (В. Н ім чук), походж ення ет нонім ів на те­ рит орії України (О. С триж ак), розвит ок української л ек си к и в р а ­ 16 дянський період (І. Білодід, Л. П аламарчук); історія лек си к и літ е­ рат урної мови (Л. Булаховський, М. Ж овтобрюх, О. Муромцева, В. Горобець); історія української т ермінології (Н. М оскаленко, Т. П анько); лексичні запозичення (О. Горбач, Г. їж ак еви ч , П. Лизанець, С. Семчинський, Д. Ш елудько); 2) діалект на лексикологія (В. Ващ енко, А. Грищенко, Й. Д зендзелівський), народна зоологіч­ на, бот анічна, географічна, метеорологічна, м едична т а ін. номен­ клат ура (Л. Булаховський, Я. В акалю к, Н. Дейниченко, А. Шамота, М. Ю рковський); 3) лексика мови худож ньої літ ерат ури , я к а особливо активно досліджувалася в 50—60-ті роки XX ст. (В. Ва­ щ енко, Л. П аламарчук, Л. Полюга, Л. Скрипник); 4) проблеми лек­ сичної ст иліст ики (В. Ващ енко, І. Чередниченко, А. Коваль та ін.); 5) лексика соціальних діалект ів, професіоналізми т а ж аргонізми (В. В инник, Й. Дзендзелівський); 6 ) лексика ф ольклору (С. Єрмоленко); 7) проблеми лексичної семантики в синхронічном у т а діа­ хронічном у аспект ах — загальні питання (Л. Булаховський, Ю. Карпенко, В. Русанівський, О. Тараненко), питання системності лексики в її різноманітних виявах (М. Кочерган, В. Л евицький, Л. Лисиченко, М. М уравицька)1. Л ексикологія використовує я к загальнолінгвістичні, так і спе­ цифічні методи дослідження мовного матеріалу, серед яки х: дис­ т рибут ивний (при визначенні меж слова, розм еж уванні значень), субст ит уції (при вивченні синонімії, значень слова), компонентноопозит ивний (при визначенні структури значення лексичних оди­ ниць, семантичної структури слова в цілому, при вивченні семан­ тичних полів, зміни значень лексичних одиниць, реалізації значен­ ня лексичної одиниці у контексті), т рансф орм аційний (при ви яв­ ленні семантичного навантаж ення слова у контексті ш ляхом згор­ тання або розгортання синтаксичних структур, при визначенні зна­ чення лексичної одиниці), кількісно-ст ат ист ичний (визначення частотності лексичної одиниці, її синтагматичних зв ’я зк ів тощо), експеримент альний та ін. Л ексикологія я к розділ мовознавства тісно взаємодіє з інш ими лінгвістичними дисциплінами: семантикою (наукою про значення), фонетикою, словотвором, морфологією, фразеологією, синтаксисом, стилістикою , соціолінгвістикою, психолінгвістикою , лінгвістичною прагматикою і лінгвокультурологією. Вивчення процесів виникнен­ ня і формування української лексики передбачає використання да­ них історико-лінгвістичних дисциплін (передусім історичної лекси­ кології). Крім того, лексикологія взаємодіє з таким и наукам и, я к історія, філософія, логіка, психологія, етнографія, культурологія тощо. 1 Див.: Тараненко О.О. Лексикологія / О.О. Тараненко / / Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 282. 17 § 2. Лексико-семантична система мови Мова, я к особливий вид лю дської діяльності, має двоїстий х ар ак ­ тер: з одного боку, вона спрямована на реальний світ, а з іншого — на внутріш ній, духовний світ лю дини. Д ум ка про те, що мова — не про­ сто сукупність засобів спілкування, висловлю валася досить давно: припущ ення про складну взаємодію мовних явищ робилося старо­ індійськими дослідниками (Яско, П аніні), давньогрецькими м исли­ телями О лександрійської ш коли (А ристарх, Діонісій Ф ракієць). Од­ нак глибоке вивчення внутріш ньої організації мови почалося тільки в XIX ст. Системний підхід у мовознавстві перш им найбільш послі­ довно застосував Ф . де Соссюр у “Курсі загальної лін гвісти ки” (1916). До середини XX ст. уявлення про мову я к систему оформилось в окрему теорію. Я к й інш і мовні рівні (фонетичний, словотвірний, граматичний), лексика є системою, тобто сукупністю елементів, що перебувають у закономірних віднош еннях і створюють певну цілісність. Ідея си­ стемності лексики, я к а висувалася у працях М. Покровського, Л. Щ ерби, В. Виноградова я к найваж ливіш е завдання лексикології, певний час ви кли кала різне ставлення до себе з боку лексикологів. У сучасному мовознавстві системність лексики мож на вваж ати загаль­ новизнаною. Цьому питанню присвячені праці таких лінгвістів, як Л. Щ ерба, О. А хманова, Р. Будагов, Л. Васильєв, В. Виноградов, В. Гак, М. Кочерган, Л. К удрявцева, Л. Н овиков, С. Ожегов, В. Русанівський, О. Тараненко, Г. Уфімцева, Д. Ш мельов та ін. Елементами лексико-семантичної системи мови є лексичні оди­ ниці, пов’язані м іж собою внутріш ньослівними, парадигм атични­ ми, синтагматичними, асоціативно-дериваційними віднош еннями. Виявити всі системні зв’я зк и в лексиці якоїсь мови — надзвичайно трудомістке завдання. Визначення м ісця лексичної одиниці в л ек ­ сичній системі передбачає, передусім, виявлення її синтагматичних і парадигматичних властивостей та відношень. П арадигматичні та синтагматичні віднош ення м іж одиницями одного рівня є універсальними для мовної системи в цілому й реалі­ зуються в м еж ах усіх її рівнів. Ч ітке визначення парадигм атичних і синтагматичних відношень, особливості їхнього співвіднесення сформульовані у працях Ф. де Соссюра та Л. Єльмслева. Детальний опис синтагматичних відношень зробив О. Єсперсен у праці “Ф ілосо­ фія грам атики” (1928). При спілкуванні лю дина для вираж ення своєї думки обирає певну лексичну одиницю і пов’язує її в мовленні з інш ими одиницями. Співрозмовник, сприймаю чи цю одиницю у зв’язному тексті, зіставляє її з близьким и одиницями й конкрети­ зує. Це є можливим тому, що кож н а одиниця входить одночасно до 18 двох видів відношень, я к і утворюють систему: до лінійних (синтагматичних) і нелінійних (парадигматичних). /{а й Парадигматичними відношеннями слова собою як т самостійні одиниці лексичної системи в їхній основній, номінатив­ ній функції. В основі парадигматичних відношень у лексиці леж ить формальна чи семантична подібність слів або їх протилежність. Па­ радигма — це група елементів (мовних знаків), що мають певну за­ гальну властивість, але розрізняю ться за якою сь ознакою. П арадигматичні віднош ення одиниць не представлені в тексті безпосередньо: вони виявляю ться ш ляхом протиставлення одних лексичних одиниць інш им однорідним одиницям і встановлення їх ­ ніх подібних і специфічних ознак. Значущ ість лексичних одиниць зумовлю ється їхнім и диференційними (розрізнювальними) ознака­ ми. К ож на одиниця посідає в парадигмі цілком визначене місце. П а­ радигмами мож на вваж ати структуру багатозначного слова, синоні­ м ічні ряди, антонімічні пари, лексико-семантичні групи, семантич­ ні поля. і^р хт ^си ї^Ш .' еоиае^гг.? Синтагматичні відношення вйявляю ться у закономірностях спо­ лучуваності слів у лінійному ряду (у словосполученнях, реченнях). Слова визначаю ть свій контекст і одночасно самі визначаю ться ним: значення слова не мож на спостерігати безпосередньо, воно виводить­ ся з тексту. В аж ливим поняттям синтагматики є позиція лексичної одиниці, тобто її статус у тексті стосовно інш их слів. У позиції слова реалізу­ ється певне його значення. Розрізнення сильних і слабких позицій є суттєвим для розуміння природи й ф ункціонування лексичних оди­ ниць. Так, співзначення багатозначних слів чітко протиставляю ть­ ся в сильних позиціях, а взаємне зам іщ ення синонімів, як одна з найваж ливіш их їхн іх ф ункцій, реалізується у слабких позиціях. П арадигматичні властивості лексичної одиниці розкриває її опози­ ція (протиставлення) інш им семантично однорідним одиницям:. Х а­ рактер опозиції ми можемо з ’ясувати, проаналізувавш и викори­ стання слів у тексті. Тому парадигматичні віднош ення мовних оди­ ниць доцільно розглядати відповідно до їхніх синтагматичних вла­ стивостей, характеру їх оточення в тексті. Слова, зв’язані м іж собою різними типами опозицій, утворюють різні за обсягом і структурою лексико-семантичні угруповання: си­ нонімічні ряди, лексико-семантичні групи, лексико-семантичні поля, лексико-фразеологічні поля, тематичні групи, асоціативні угруповання. Повний і всебічний опис лексичні одиниці отримують у семан­ тичному полі. Теорію семантичних полів на початку XX ст. розробив нім ецький лінгвіст Й. Трір. Теорія Тріра набула розвитку в працях М. Пєш ковського, П. Рож е, Р. Х алліга, Г. Іпсена, А. Бондарко, 19 Ю. Кнраулова та інш их дослідників. Поле мож на розглядати я к фрагмент лексикону, як и й складається зі слів, пов’язаних за смис­ лом (наприклад, семантичні поля кольору, часу тощо). М ожливість розподілити одиниці словникового складу мови за семантичними полями (класами слів зі спільним загальним значен­ ням) є одним із найваж ливіш их виявів системності лексики. Голо­ вний принцип польового моделювання системи мови — об’єднання мовних одиниць за змістом: кож на одиниця лексичної системи вклю чається в певні поля на основі змістової подібності та певних асоціацій з інш ими одиницями. Одиниці одного поля відображають предметну, понятійну або ф ункціональну подібність позначуваних явищ , отже, польова модель репрезентує діалектичний зв ’язок м іж мовними одиницями та явищ ам и світу. Л ексика я к система являє собою множину полів, одиниці як и х не тільки взаємопов’язані, але й взаємодіють з одиницями інш их полів. Словниковий склад мови ділиться на класи слів, підкласи й лексико-семантичні групи. Елементарним семантичним полем (мікрополем) є ' лексикосемантична група<(ДІСГ)>—група слів однієїчастини мови, об’єднаних одним словом-ідентифікатором або стійким словосполученням, зна­ чення якого повністю входить у значення інш их слів групи і яке може замінити інш і слова в деяких контекстах (наприклад: моло­ т ок, лопат а, граблі, лещ ат а, викрут ка — інструменти; ліка р , мед­ сестра, фельдшер — медичні працівники)1. ЛСГ є відносно зам кну­ тим рядом лексичних одиниць однієї частини мови, об’єднаних спільним елементом значення — архісемою більш конкретного зм іс­ ту і класиф ікаційно нижчого порядку, ніж архісема поля. Семан­ тичне поле ‘лю дина’ я к клас найменувань ділиться на підкласи: ‘частини тіла лю дини’, ‘зовніш ність лю дини’, ‘вік лю дини’, ‘інте­ лект лю дини’, ‘емоції лю дини’, ‘характер лю дини’, ‘професія лю ди­ н и ’ та ін. У кож ному з цих підкласів мож на виділити елементарні мікрополя — лексико-семантичні групи, наприклад: високий, ху­ дий, т овстий, низький, огрядний, ст рункий і т. ін. (зовніш ність лю| дини); пальці,руки, ноги, шия, голова та ін. (частини тіла людини). Н а відміну від ЛСГ семантйчне поле включає мовні одиниці, об’єднані спільним значенням, я к і можуть належати не тільки до од­ нієї, а й до р ізн и х частин мови. Всі одиниці поля поєднуються спіль­ ним значенням, спільним змістовим компонентом. Залеж но від прин­ ципу структурування розрізняю ть декілька типів мовних полів. Се­ мантичний принцип покладений в основу лексико-семантичних, лексико-фразеологічних і лексико-граматичних полів, де мовні оди­ ниці групуються на основі спільності значення, що вираж ається 1 Попова З.Д. Общее язьїкознание / З.Д . Попова, И.А. Стернин. — М., 2007. — С. 257. 20 ними. Лексико-семантичне поле (ЛСП)У— це сукупність великої кількості слів однієї чи кількох частин мови, я к і об’єднуються спіль­ ним поняттям СЗЇексико-фразеологічне поле (ЛФП) -7і- це семантичне поле, в яке входять і фразеологічні одиниці. Одиницею семантичного поля є слово (якщ о воно однозначне чи має в усіх своїх значеннях однорідний понятійний зміст) або лексикосемантичний варіант слова (ЛСВ). Лексичні одиниці входять до се­ мантичного поля на основі спільної архісеми або семи. Так, напри­ клад, слова батько, м ат и, син, дочка, плем інниця, онук, бабуся, дід, віт чим та інш і входять до семантичного поля назв споріднення, оскільки мають архісему ‘родич / родичка’; вчора, сьогодні, завтра, довго, іноді, місяць, день, р ік та багато інш их — до поля позначення часу (архісема ‘час’); білий, жовтий, зелений, синій, червоний та інш і — до поля кольоропозначень (спільна сема — ‘колір’). Назвою поля, я к правило, є словосполучення, що називає поняття, яке об’єднує слова в полі, наприклад: поле “транспортні засоби” (трам­ вай, тролейбус, маш ина, велосипед, скутер, т аксі), поле “періоди часу” (секунда, хви ли н а , година, тиждень, місяць, рік). Структура семантичного поля — поняття складне і багатовимір­ не. Н айваж ливіш им и характеристикам и семантичного поля є: 1 ) вимір поля; 2) семантичні віднош ення його одиниць; 3) центр і пе­ риферія поля; 4) взаємовіднош ення поля з інш им и суміжними по­ лям и. М ожна виділити деякі спільні риси структури семантичних по­ лів. Структурною специфікою польової моделі мови є виділення в полі ядра (центра) та периферії. Якщ о представити поле у вигляді сфери, то його одиниці розташ ую ться ш арами на різній відстані від ядра залежно від ступеня смислової близькості до загального зна­ чення поля, що найбільш явно представлене в центрі (ядрі) семан­ тичного поля і поступово згасає при віддаленні до його периферії. Найчастіш е виділяю ться три критерії визначення ядра і перифе­ рії: 1 ) ступінь інтегрованості одиниці в мережу відношень, власти­ вих відповідному полю в цілому, а також ознак, за яким и одиниці тяж ію ть до інш их полів; при цьому враховується ієрархія ознак поля; 2) функціональне навантаж ення аналізованої одиниці у систе­ мі (її розрізню вальні властивості і властивості сполучуваності); 3) частота використання одиниці в мовленні (тексті). Більш високі показники за всіма трьома параметрами свідчать про те, що елемент є центральним, більш низькі — що він належ ить до периферії. По­ ява периферійних одиниць мовного поля пояснюється динамічним характером розвитку мови, оскільки система мови — незамкнуте, відкрите утворення. Одиниці поля об’єднуються навколо лексеми, що виражає його загальне значення в “чистому вигляді” . Одиниця, я к а має загальне 21 » значення поля, та її найближ че оточення (варіанти, синоніми, анто­ німи) утворюють ядро семантичного поля. Ядерні елементи поля відзначаю ться більшою частотністю ф ункціонування. О диниці, я к і становлять ядро поля, характеризую ться певними, досить чітким и ознакам и. Периферію утворюють мовні одиниці, я к і мають більш індивідуальні і тому нечітко вираж ені ознаки поля. Мовні одиниці, розташ овані на периферії, мають складніш ий, насиченіш ий зміст і тісно взаємодію ть із членам и сум іж них полів. М ежа м іж ядром і пе­ риферією нечітка, розмита. П ерехід від ядра до периферії здійсню ­ ється поступово, що дозволяє виділити д екіл ька периф ерійних зон поля. Р ізко ї м еж і м іж центром і периферією семантичного поля й м іж сум іж ним и полям и немає. М ежі семантичних полів відносні й м ож уть варію ватись залеж но від обраного принципу класи ф ікац ії. ЛСП відрізняю ться за к іл ь к і­ стю компонентів, за характером опозицій м іж ними. К ількість оди­ ниць поля коливається від порівняно обмеженої (наприклад, основ­ ні кольоропозначення) до дуж е великої (порівняйте ЛСП родинних стосунків, професій, зан ять, побутових дій лю дини тощо). У складі значних за обсягом полів виділяю ться різного роду м ікрополя (ЛСГ). Менш важ ли ві або менш знайомі лю дині сфери (наприклад, космос, мікросвіт) не маю ть великих і добре структурованих лексикосемантичних полів. К ількість слів у полі з часом може зміню ватися. Не всі галузі словника мають чітко вираж ену систему опозицій м іж семами, а отж е, не всі вони утворюють поля. У семантичному полі представлені всі типи семантичних відно­ ш ень лексичних одиниць. Основними вимірами семантичного поля є синтагм атичний, парадигм атичний, а також асоціативно-дерива­ ційний. Слово (або ЛСВ) у полі входить не тільки в синтагм атичні і парадигм атичні, але й в асоціативно-дериваційні віднош ення. Асо­ ц іац ії, я к і традиційно ділять на синтагм атичні й парадигм атичні, відіграю ть велику роль у зап ам ’ятовуванні лекси ки, в організації її впорядкованого зберігання у п ам ’я ті лю дини. Асоціативна група (поле) — це сукупність слів, пов’язан и х у свідомості лю дини з яким небудь словом. А соціативні групи не входять в ієрархічну організа­ цію лексичних угруповань (тематична група — лексико-семантичне поле — лексико-сем антична група — синонімічний ряд), а пронизу­ ють у різних напрям ах усю лексичну систему мови. Одиниці семантичного поля характеризую ться однорідною поня­ тійною співвіднесеністю, тому асоціативно пов’язані значення бага­ тозначного слова зазвичай входять не в одне, а в різн і поля. Слова, я к і входять в одне ЛСП, розвиваю ть однотипні конотації, переж ива­ ють тотож ні метонімічні і метафоричні зсуви. Так, назви наук тра­ диційно використовую ться і я к назви підручників із цих наук (ф ізи­ к а , хімія); назви рослин використовую ться і я к назви плодів цих 22 рослин (груша, ви ш н я ); назва частини тіла використовується і для позначення захворю вання цієї частини тіла (голова, горло) тощо1. Семантичні поля розкриваю ть різні зв’язк и мовних одиниць і є найадекватніш им відображенням лексико-семантичної системи мови, я к а явл яє собою ієрархію семантичних полів. За такої систе­ м атизац ії лекси ки її одиниці розташ овуються не за алфавітом, а за тематичним (понятійним) принципом: вони групуються ономасіологічно я к мовні засоби, що виражаю ть певний зміст. Такий опис л ек ­ сики називається ідеографічним і представлений в ідеографічних словниках. ЛСП різних мов мають свою специфіку. Порівняльне вивчення співвідносних ЛСП дає можливість виявити подібні і специфічні риси в систем атизації лексики різних мов, побачити особливості на­ ціональних мовних картин світу. Н аціональна специф іка може ви­ явл яти ся в кількості слів у полі (наприклад, слів для позначення бі­ лого кольору, а також назв снігу в народів півночі набагато більше, н іж в інш их народів), у типах опозицій м іж семемами й лексемами. Головна перевага польової моделі системи мови в тому, що вона дозволяє представити мову я к систему взаємодіючих систем. У ре­ зультаті такого підходу мова постає я к система, в я к ій відбуваються постійні перебудови елементів і відношень м іж ними. Виявом системності лексики є віднош ення синонімії, антонімії, конверсії тощо. Різнопланова й одночасно чітка систематизація словникового складу мови виявляється також у протиставленні к л а­ сів слів за походж енням (питомі — запозичені), за використанням сучасними м овцями (активні — пасивні) тощо. Системність лексики ви являється не тільки в її класиф ікації, але й у певних закономір­ ностях використання лексичних одиниць у мовленні. Слова з близь­ ким и чи протилеж ним и значеннями (одиниці однієї лексикосемантичної групи, синоніми, антоніми тощо) мають подібну л ек­ сичну сполучуваність. Л екси ка є відкритою , динамічною системою. Словниковий склад мови постійно зміню ється: з ’являю ться нові слова і значення для по­ значення нових реалій ж и ття, а лексичні одиниці, я к і втрачають свою актуальність, відходять на другий план. Л ексика включає в себе велику кіл ькість елементів, пов’язаних різними відношеннями, а тому її м ож на вваж ати чи не найскладніш ою системою мови. Крім того, ц я система, на відміну від інш их, тісно пов’язан а із зовніш ні­ ми, екстралінгвістичним и чинникам и і безпосередньо відображає зм іни, що відбуваються у нашому ж итті. 1 Попова ЗД . Вказ. праця. — С. 258. 23 Розділ І ЛЕКСИЧНА СЕМАНТИКА § 3. Одиниці лексики. Слово як основна лексична одиниця. Поняття лексеми В європейській лінгвістичній традиції основною одиницею мови вваж ається слово. Воно перебуває в центрі всіх лінгвістичних дослі­ джень. У лексикології виділяю ть два види одиниць: основна — сло­ во й елементарна — “слово-понят т я” (за Л. Щ ербою), або лексикосемант ичний варіант . “Слово-поняття” (слово, взяте в одному з його значень) є прикладом найпростіш ої лексичної одиниці. О скіль­ ки слова становлять основу лексичної системи, вивчення лекси ко­ логії слід починати з визначення статусу слова я к одиниці цієї си­ стеми. Хоча слово є одиницею, я к у мож на безпосередньо сприймати, йому, я к й інш им основним лінгвістичним поняттям , важ ко дати чітке загальне визначення. Через складність визначення єдиних критеріїв виділення слова погляди на нього я к на основну одиницю мови зазнавали змін. Одні дослідники пропонували, не відм овляю ­ чись від поняття “слово”, не давати йому загального визначення (В. С калічка), другі вваж али, що поняття слово не властиве всім мо­ вам (наприклад, його не застосовують щодо аморфних, полісинте­ тичних мов), треті відм овлялися від поняття слово я к одиниці мови (Ф. Боас, Ш . Б аллі, А. М артіне). Т ак, Ш . Б ал л і поняття слово зам і­ нював на “семантема” (неактуалізований зн ак, що вираж ає одне по­ няття) і “синтаксична м олекула” (актуалізований ком плекс, що складається з семантеми і грам атичних знаків, я к і функціоную ть у 24 фразі); А. М артіне використовував термін “монема” (значущ а оди­ ни ця, що об’єднується у висловлю ванні в синтагми і може відповіда­ ти окремій словоформі чи словосполученню). Спроби замінити термін слово інш им и були невдалими, оскільки саме слово поєднує ознаки різн их аспектів мови (звукового, смисло­ вого, граматичного). Слово — “найм енш а самостійна і вільно відтво­ рю вана в мовленні відокремленооформлю вана значеннєва одиниця мови, я к а зіставляється з пізнаним і вичленованим окремим елемен­ том дійсності (предметом, явищ ем , ознакою , процесом, відношен­ ням та ін.) й основною ф ункцією як о ї є позначення, знакова репре­ зентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його ви раж енн я”1. Отже, характерним и ознакам и слова є його ціліс­ ність і вільне відтворення в мовленні. Слово я к основна структурно-семантична одиниця мови, що слу­ ж ить для називання предметів, явищ , процесів, дій тощо й має су­ купність семантичних, ф онетичних і грам атичних ознак, специфіч­ них для кож ної мови, є для носіїв мови психолінгвістичною реаль­ ністю. Саме слова служ ать засобом ф іксації в мові і передачі в мов­ ленні знань і досвіду людей, тому знання мови пов’язане передусім зі знанням слів. З а своєю лінгвістичною природою слово — складна, багатовимір­ на, різнопланова мовна одиниця, з різном анітним и ознакам и й мов­ ними зв ’язкам и , тому розглядати його лиш е я к певний комплекс звуків, що позначає якесь пон яття, — означає ізолю вати його від системи мови в цілому. Було виділено більше 70 критеріїв визначен­ ня слова, в основі як и х леж ать граф ічні, фонетичні, структурні, син­ таксичні, семантичні та інш і принципи. Проблема визначення слова вклю чає два аспекти, детально проаналізовані О. П єш ковським і О. Смирницьким: проблему визначення меж слова в тексті (розріз­ нення слова, морфеми і словосполучення) і проблему тотожності слова, його ідентифікацію . Враховуючи складність і багатоплановість структури слова, су­ часні лінгвісти при його характеристиці використовую ть так званий багатоаспектний тип аналізу. Слово — носій ком плексу значень, я к і належ ать різним рівням мови. Отже, воно співвідноситься з різними мовними рівнями: фонетичним, словотвірним, морфологічним, син­ таксичним (слова реалізую ть свої семантичні м ож ливості при поєд­ нанні з інш ими словами, тобто у словосполученнях, реченнях і більш складних синтаксичних конструкціях). З одними рівням и зв’язок слова вираж ений чітко, послідовно, з інш им и — взаємодія не є та­ кою регулярною і чіткою. 1 Тараненко О.О. Слово / О.О. Тараненко / / Українська мова. Енцикло­ педія. — К., 2000. — С. 565. 25 Отже, основна одиниця лексикології — слово, елем ент арна одиниця — лексико-сем ант ичний варіант слова, або, за Л. Щербою, “елово-понят т я” (слово, взяте в одному з лексичних значень). Термін “лексико-семантичний варіант” запропонував у 1954 р. О. Смирницький.(Лексико-семантичний варіант (ЛСВ)у— елемен­ тарна “кл іти н ка” лексичної системи, двобічна одиниця мови, я к а являє собою єдність знака, представленого рядом граматичних форм, й елементарного значення. Отже, ЛСВ я к елем ент арна лексична одиниця — це сукупність усіх граматичних форм слова, співвіднесе­ них з одним конкретним значенням. Слово я к основна лексична оди­ ниця зазвичай являє собою структуру взаємопов’язаних ЛСВ з одна­ ковими знакам и (наприклад: Х Л І Б = х л іб 1 + хл іб 2 + хліб 3...). Слово мож на представити я к сукупність тотожних за формою, внутрішньо взаємопов’язаних ЛСВ. Якщ о слово є однозначним, то воно пред­ ставлене одним ЛСВ. План вираж ення слова (ЛСВ) називаю ть лексемою, а план зм і­ сту ^ семемою. Термін лексема був запропонований О. Пєшковським (1918), уточнювався у працях В. Виноградова, О. Смирницького, А. З ал ізн як а та ін. У сучасному мовознавстві під лексемою розу­ міють слово я к одиницю словникового складу мови в сукупності його конкретних граматичних форм і флексій, я к і їх вираж аю ть, а також мож ливих конкретних смислових варіантів; я к абстрактну двобічну одиницю словника1. Конкретну реалізацію лексеми в мовленні (тек­ сті), тобто одну з граматичних форм, прийнято називати лексою: ліс, лісу, лісом — лекси однієї лексеми ліс. Лексема — це знак, звукова чи графічна оболонка мовної одиниці, її форма, семема — її зміст, елементарне значення, як е реалізується в мовленні (тексті). Семеми мають комунікативний, соціальний характер. У словниках вони по­ даються я к окремі значення багатозначних слів. Лексико-семантичний варіант слова як елементарна одиниця мови являє собою єдність лексеми і семеми. Слово я к основна мовна одиниця — це єдність лексеми і співвідносних із нею взаємопов’я з а ­ них семем. Порівнюючи основну й елементарну одиниці лексики, тобто слово й ЛСВ, мож на зробити висновок, що “робочою” одини­ цею семантичного аналізу й опису словникового складу мови є ЛСВ. Лексема і семема не є далі неподільними одиницями: лексема, наприклад, може членуватися на морфеми (ліс-у, ліс-н-ий тощо), се­ мема — на семи. Сема (від грец. зета — знак) — це мінімальний компонент еле­ ментарного значення, або семеми, гранична одиниця плану змісту. Семи утворюють структуру семеми. Архісема (від грец. агсНе — по­ 1 Б ул и ги н а Т.В. Лексема / Т.В. Бульїгина, С.А. Крьілов / / ЛЗС. — М. 2002. — С. 257. 26 чаток, зета — знак) відображає загальний зміст усього класу оди­ ниць без урахування тих семантичних ознак, за яким и вони проти­ ставляю ться. Сема є операційною одиницею компонентного аналізу. Отже, слово є основою лексико-семантичної системи я к внутріш ­ ньо організованої єдності, водночас, будучи пов’язаним із різними рівнями мови, воно скріплю є загальномовну системність. Крім того, у слові відображені результати пізнавальної діяльності народу, його культура, традиції, морально-етичні цінності тощо. § 4. Слово й поняття. Значення слова Свої уявлення про світ, про предмети, явищ а, процеси людина формулює у словах. Ц і уявлення стають основою понят ь. Зв’язок м іж словом і поняттям дуже тісний: віднош ення м іж значенням сло­ ва і понят т ям визначаю ть семантичні зв’язк и всередині слова. З розвитком мислення в людини з ’являється здатність до абстра­ гування. П ізнаючи реалії світу, лю дина абстрагується від їхніх не­ суттєвих характеристик, зосереджує увагу на основних рисах, потім порівнює уявлення, отримані від пізнання цих реалій. Поняття — одна з основних форм мислення, за допомогою якої реальна дійсність узагальнено відображається в наш ій свідомості. П оняття про предмет, явищ е, якість, стан, дію — це узагальнене відображення у свідомості людей основних уявлень про реалії світу, що пізнається у процесі суспільної діяльності. У лю дській свідомо­ сті можуть відображатися не тільки реально існуючі предмети та яви­ щ а, я к і безпосередньо сприймаються за допомогою органів чуття. П оняття я к форма мислення — це результат пізнання, в якому узагальню ється досвід лю дини, її знання про світ. Ф ункція поняття — виділення спільного, що є можливим при абстрагуванні від осо­ бливостей окремих предметів класу. У понятті відображаю ться не всі ознаки предмета (явищ а, процесу), а лиш е основні, найбільш суттєві, я к і дозволяю ть відрізняти один предмет (явищ е, процес) від іншого. Так, для поняття п т а х найсуттєвіш им є уявлення про те, що перед нами різновид хребетних, я к і мають тіло, вкрите п ір’ям , дзьоб і замість передніх кінцівок — крила. Ц і ознаки дозво­ ляю ть відрізнити ійгаха від інш их тварин (ссавців, плазунів, риб, комах). Інш і ознаки та якості, властиві птахам, є в цьому випадку менш істотними, хоча вони потрібні для конкретніш их характери­ стик класу птахів. З а поняттям закріпляється слово. П оняття — логічна категорія, а слово — лінгвістична. З в ’язок м іж словом і поняттям встановлю­ ється у процесі спільної діяльності людей, тому слова приблизно од27 наново розумію ться всіма членами мовного колективу. Позначаючи предмет, явищ е, ознаку, дію, виражаю чи поняття про них, слово ви­ копує свою номінативну функцію , я к а дозволяє виділити предмет (явищ е, ознаку, дію) з ряду подібних або серед інш их. Не всі слова позначають якесь поняття: службові частини мови, вигуки, звуконаслідування, а також певною мірою числівники, за­ йменники і власні назви прямо не називаю ть понять, не зв’язані з ними безпосередньо. Значення ж мають усі слова. Одні є понятійно повнозначними, їхні значення прямо пов’язані з поняттям и. В ін ­ ш их слів подібний зв’язок відсутній, їм не властива безпосередня співвіднесеність із предметом (явищ ем, дією), вони є ніби понятійно неповнозначними, в їхній семантиці наявна вказівка на зв’язок м іж повнозначними словами, вираж ення емоцій, ставлення до дійсності, а не пряме, безпосереднє співвіднесення з поняттям. П оняття і значення належ ать до різних сфер, але є співвідносни­ ми категоріями. Термін значення досі не отримав сталої дефініції. О. Селіванова вваж ає, що значення “є психоментальним фрагментом колективної етносвідомості, що конвенційно закріплений за певною мовною формою й завдяки чому існує в індивідуальній свідомості в різних способах застосування”1. За О. Ахмановою, значення слова — це “відображення предмета дійсності (явищ а, віднош ення, якості, процесу) у свідомості, яке стає фактом мови внаслідок встановлення постійного і нерозривного його зв’я зк у з певним звучанням, у якому воно реалізується”12. Основна ф ункція мовного значення — апелю ва­ ти до певного позамовного змісту, до фонових знань людини. Провідний український лексиколог Л. Булаховський писав: “Значення — це те, що позначається словом, це якийсь ф акт або я в и ­ ще дійсності, про я к і у своєму мовленні одна людина хоче повідоми­ ти інш ій і я к і повинні розумітися однаково я к мовцем, так і слухачем”3. Необхідно розрізняти зовніш ній матеріальний знак (звукову чи графічну оболонку слова) і внутріш ній знак — психіч­ ний образ матеріального знака (у внутріш ньому мовленні). Зовніш ­ ній і внутріш ній знаки тісно пов’язані. З а допомогою внутріш ніх знаків і відповідних їм значень лю дина формулює свої думки, за до­ помогою зовніш ніх — ці думки стають доступними для інш их, що є необхідною умовою спілкування. Залеж но від теоретичних засад досліджень виділяю ть різні ас­ пекти тлумачення значення: “о н т о ло гіч н и й , що проектує значення 1 Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О.О. Селіванова. — Полтава, 2006. — С. 169. 2 А хм анова О.С. Словарь лингвистических терминов / О.С. Ахманова. — М., 1969. 3 Б улаховский Л А . Введение в язьїкознание / Л.А. Булаховский. —• М., 1953, — С. 21. 28 на предмети реального світу; гносеологічний, що пов’язує значення зі сферою ідей, думок, понять я к результатів інтеріоризації світу но­ сіями певної мови; логічний із властивим йому прирівню ванням значення до поняття за умови встановлення істинності ш ляхом ло­ гічних обчислень; семіотичний, що пов’язує значення з акустич­ ним образом мовного знака (за концепцією Ф. де Соссюра); психоло­ гічний, яки й розглядає значення я к складне психічне явищ е, що має дві сторони — індивідуальний зміст і колективний досвід; ін­ формаційний, що ототожнює значення з інформаційною функцією мовних одиниць; енциклопедичний, який розмежовує мовний ста­ тус значення й енциклопедичне (концептуальне) знання або ототож­ нює значення з енциклопедичними знанням и”1. Р. Будагов називав значенням слова “зв’язок, що історично по­ став, м іж звучанням слів і тим відображенням предмета чи явищ а, яке відбувається в наш ій свідомості”12, ©тже, значення слова — по­ няття історичне. Воно не залиш ається незмінним, у його змісті зна­ ходять відображення ті суттєві (мовні і позамовні) ознаки, що є х а­ рактерними для кожного періоду розвитку лексики, безпосередньо пов’язаного з позамовною дійсністю. § 5. Лексичне значення слова Предмети та явищ а, їх властивості і зв’язки відображаються у сві­ домості людини як результат складної взаємодії мови й мислення. П оняття є найсуттєвішим елементом значення слова, але не обов’язково єдиним. У значення слова можуть входити відтінки емоційно-оцінного характеру, граматичні ознаки, контекстуальностилістичні і соціально-психологічні асоціації. Поняттю не властиве емоційно-експресивне забарвлення. Емоційні і стилістичні компонен­ ти леж ать за межами основної, понятійної частини значення слова. Кожне поняття має дві основні характеристики — обсяг і зміст. Обсяг поняття — це клас певних явищ , узагальнених у ньому, а змійт,— сукупність істотних ознак цих явищ . Зміст поняття утворе­ ний із взаємопов’язаних узагальнених, суттєвих ознак і має складну структуру. У значеннях слів виділяю ться семантичні компоненти, співвіднесені зі змістовими ознаками понять. П оняття дерево вклю ­ чає ознаки: рослина, багаторічна, має стовбур і гіл л я (порівняймо визначення слова дерево: багаторічна рослина з твердим стовбуром і гіллям , що утворює крону). 1 Селіванова О.О. Вказ. праця. — С. 169. 2 Будагов Р Л . История слов в истории общества / Р.А. Будагов. — М., 1971. — С. 64. 29 М іж обсягом і змістом поняття існує певна залежність: що ш ир­ ше ПОНЯТТЯ, то бідніш ий його зміст. Так, обсяг поняття дерево ш ир­ ш ий, ніж обсяг поняття сосна, оскільки поняття дерево охоплює де­ рева всіх видів, а поняття сосна — тільки дерева певного виду (вічновелене хвойне дерево, переважно з прямим високим стовбуром, дов­ гот хвоєю й невеликим и ш иш кам и). Зміст поняття сосна багатш ий за зміст поняття дерево, бо містить такі специфічні ознаки, я к ‘вічно­ зелене’, ‘довга хво я ’, ‘невеликі ш и ш ки ’. Зміст поняття зумовлює лексичне значення слова. Лексичне значення слова — це мовне відображення об’єкта, його коротка характеристика, мінім альний набір суттєвих ознак, узятих із числа ознак поняття, я к і дозволяють розпізнати цей об’єкт. Л ек ­ сичне значення слова — це його “предметно-речовинний зміст, оформлений за законами грам атики певної мови, як и й є елементом загальної семантичної системи словника цієї мови”1. Воно закріпле­ не суспільно-мовною практикою і є основою семантичної структури слова. Д ля виявлення лексичного значення слова потрібно з ’ясувати його предметно-речовинний і понятійно-логічний зміст; встановити, я к пов’язан а реалія, котру називає слово, з реаліям и навколиш ньої дійсності; виявити, я к лексичне значення співвідноситься з інш ими значеннями, оскільки слово “вираж ає свої значення не ізольовано, не у відриві від лексико-семантичної системи конкретної мови, а в нерозривному зв’я зк у з нею, я к її складник”12; знайти характерну ознаку, я к а дозволила б виділити саме це лексичне значення з ряду подібних. Н а необхідність такого поетапного виділення значення слова звертають увагу провідні лексикологи, зокрема М. Комлєв, О. М ельничук, М. Н ікітін, Г. Уфімцева, М. Ш анський, Д. Ш мельов т а ін . Процеси номінації прийнято описувати, виходячи з тричленного віднош ення “реалія — понят т я — ім ’я ”, представленого у “семан­ тичному трикутнику” Ч. Огдена й А. Річардса: З н а к (ім ’я ) Предмет (референт) П онят т я ( сигніф ікат ) 1Виноградов В.В. Основньїе типи лексических значений слова / В.В. Виноградов / / Вопросьі язьїкознания. — 1953. — № 5. — С. 10. 2 Там само. — С. 12. ЗО Слово я к лексична одиниця являє собою єдність знака (звукової і графічної оболонки слова) і значення — специфічного мовного відоб­ раж ення дійсності. Звукова (графічна) оболонка слова стає знаком, тому що має значення. До чинників, я к і визначаю ть лексичне зна­ чення, належ ить передусім об’єктивна реальність, з якою співвідно­ ситься мовна одиниця. Значення я к необхідний складник лексичної одиниці тісно пов’язане з певним знаком, входить у складі слова в мовну систему й визначається нею. У сучасній семантиці залеж ність лексичного значення від чин­ ників, я к і його визначаю ть (об’єктивної дійсності, мислення, систе­ ми мови), і його зв’язок із предметом, поняттям чи знаком схематич­ но зображують у вигляді трапеції: Значення Знак (у мовленні) Понят т я Предмет За межами понятійної частини змісту лексичних значень слів ле­ ж ать елементи, я к і входять у ці значення як додаткова інформація експресивно-стилістичного характеру. Ц я інформація може стосу­ ватися самого слова або явищ а, позначеного словом. Я вищ а дійсно­ сті можуть мати певну оцінку. Відповідно слова, що позначають такі явищ а, містять у своїх значеннях, крім понятійного змісту, інфор­ мацію про соціальну оцінку явищ , я к а має переважно емоційний х а­ рактер. У словниках слова з оцінною інформацією подаються зі спе­ ціальними приміткам и, наприклад: п т а х — перен., р о зм ., ірон. лю ­ дина, я ка відзначаєт ься чимось незвичайним , особливим (переваж­ но щодо суспільного стану, значення і т. ін.). Елементом значення може бути мотиваційна ознака, вн у т р іш н я ф орма слова. Похідні слова завж ди пов’язані з вихідними семан­ тичними ознаками, я к і входять у мотиваційну частину значень. Мо­ тивую ча частина, спільна для похідного і вихідного слів, є втілен­ ням їхньої семантичної близькості. При цьому мотиваційні ознаки можуть бути прямо представлені в лексичному значенні слів я к його компоненти або не входити до складу основних семантичних компо­ нентів лексичного значення похідного слова. Іноді мотивуюча озна­ ка взагалі настільки завуальована, що не усвідомлюється носіями мови. Г. Уфімцева вваж ає, що лексичне значення повнозначного сло­ ва — це “ідеальна сутність, я к а відображає реальні речі, явищ а та 31 їхні зв’язки у предметному світі, а також поняття й уявлення квалі ф ікативних (оцінних) етичних і психічних сфер носіїв мови”1. З окремими словами у свідомості носіїв мови можуть пов’язані соціально значущ і (спільні для всіх носіїв мови) чи індиві дуальні асоціації. У формуванні лексичних значень слів берут участь й інш і, значущ і для носіїв мови, елементи, що мають сш цифічно мовний характер. Таким чином, усі фактори, я к і визначу ють природу, структуру і значення лексичної одиниці, є співвіднесе ними і взаємопов’язаним и, хоча м іж предметом і знаком прямог зв’язку немає: вони пов’язані опосередковано через зміст знака (пс няття, значення). Отже, лексичне значення слова — це не тільки його співвіднесе ність із конкретним предметом або абстрактним явищ ем. Лексичн значення вклю чається в систему мови, відображає її національн специфіку. Ототожнювати лексичне значення з поняттям не слід. ' значенні слова відображені загальні предметно-логічні зв’язк и , вц нош ення з лексичними значеннями інш их слів, меж і його лексичне сполучуваності, характер лексико-граматичної віднесеності і йог емоційно-експресивні характеристики. § 6. Аспекти лексичного значення Лексичне значення слова — складна структура, я к а визначаєте ся загальними властивостями слова я к знака: його семантикон прагматикою , синтактикою . У зв’язк у з цим у структурі лексичног значення виділяю ться різні аспекти. Сигніфікативний, або власне семантичний, аспект — це спеці фічно мовне відображення об’єктивної дійсності, основний мовни зміст лексичної одиниці. С игніф ікат (від лат. відпііісаііо — значеі ня, смисл) — це диференційні, найбільш суттєві для класу предметі ознаки, точніш е, їх сукупність. Сигніфікат проявляється через ві, нош ення знака до відповідного поняття: зі змісту поняття вибир; ють диференційні ознаки, за допомогою як и х одна лексична один] ця відрізняється за своїм змістом від інш их. Сигніфікат станови! ядро лексичного значення. Коли немає потреби у протиставленні п шим аспектам лексичного значення, сигніф ікат називаю ть прос: значенням слова. У словниках воно представлене у вигляді тлум чень, може бути розкладене на елементи і структуроване. Денотативний аспект, або денотат (від лат. депоіаіит — пре мет), — це предметне значення лексичної одиниці. Денотат — предмі 1 У ф имцеваАА. Лексическое значение (Принцип семиологического оп сания лексики) / А.А. Уфимцева. — М., 1986. — С. 14. 32 чи явищ е дійсності, з яким співвідноситься мовна одиниця. Він ви­ значається через віднош ення мовної одиниці (тобто знака і власти­ вого йому сигніфікативного, структурного й емотивного значення) до конкретного об’єкта дійсності, конкретної ситуації. У сучасній семасіології поняття “денотація” не має чіткого визначення. Денотативний означає зв ’язаний з предметним рядом, з категорією пред­ метності, оформленої мовними засобами. У денотативному аспекті лексичного значення фіксую ться результати пізнавальної діяльно­ сті людини. Денотат є узагальненням ознак предметів номінації. Іс­ нування денотативного компонента у значенні слова пояснюється предметністю людського мислення. Структурний аспект — це формальна характеристика властиво­ стей лексичної одиниці, я к а визначає її місце у системі мови. Таке значення розкривається через віднош ення знаків один до одного. Кож на мовна одиниця, будучи закріпленою в системі, вступає з ін ­ ш ими одиницями в лінійні (синтагматичні) і нелінійні (парадигма­ тичні) відношення. Структурний аспект є своєрідним формальним “каркасом ” лексичного значення, як и й наповнюється мовним зм і­ стом. Ц і значення дозволяють ототожнювати й розрізняти лексичні одиниці за їхньою валентністю і значущ істю. Синтагматичні чинни­ ки, важ ливі при уточненні значення слова, є вторинними щодо влас­ не семантичного аспекту. Прагматичний аспект — це оцінний, емоційний, експресивний компонент лексичного значення. Він вклю чає експресивно-емоційну оцінку й різні конотації. Уперше термін конотація (від лат. соппоіаііо — додаткове зна­ чення) в лінгвістику ввів Л. Блумф ілд, яки й запозичив його у психо­ лога Д ж . М ілля. У сучасній семасіології поняття конот ація отрима­ ло досить розширене (порівняно з вихідним) і неоднозначне тлума­ чення. Р ізні підходи до вивчення конотації і різні її визначення представлені у працях Ю. А пресяна, І. Арнольд, О. Ахманової, Є. Бартмінського, В. Говердовського, О. Залевської, М. Комлєва, О. М ягкової, В. Телія, В. Ш аховського та ін. Такий стан пояснюєть­ ся тим, що триває збір і осмислення фактичного матеріалу про спосо­ би творення в різних мовах додаткового значення слів та висловів, яке надає їм експресивності, національно-мовного колориту, куль­ турологічної оцінності. Отже, конотацією називаю ться додаткові елементи значення — експресивні, стилістичні, оцінні. Слово до­ дат ковий може розумітися я к додатковий щодо предметнопонятійного значення, або я к необов’язковий, і тому не входить до основного значення. Конотація зумовлена мовною і культурною спе­ цифікою . Емотивне значення має прагматичний характер і визнача­ ється я к закріплене в мовній практиці ставлення мовців до слів і до того, що ці слова позначають. 2 Лексикологія. Фонетика 33 Усі аспекти лексичного значення взаємопов’язані і взаємодіють, з різних сторін характеризую чи лексичне значення: сигніф ікат є узагальненим відображенням фрагмента об’єктивного світу, дено­ т ат характеризує конкретну, актуальну співвіднесеність лексичної одиниці з предметом чи ситуацією, прагм ат ичний аспект вираж ає емоційно-експресивну оцінку позначуваного. § 7. Основні типи лексичних значень Лексичне значення є складним, багатоаспектним і разом із тим цілісним явищ ем. Будучи елементом мовної системи, воно, однак, характеризується достатньою самостійністю, має притаманні тільки йому специфічні властивості. Комплексному вивченню природи мовного значення сприяло виділення таких аспектів семіотики (на­ уки про знаки і знакові системи): сем ант ики, в я к ій вивчається від­ нош ення знаків до їхнього змісту, си нт а кт и ки , я к а досліджує взаємозв’язок м іж знакам и, прагм ат ики, де розглядається ставлен­ ня людини до знаків, а також вплив знаків на того, хто їх використо­ вує, і сигм ат ики, в я к ій досліджується віднош ення знаків до пред­ метів і явищ об’єктивної дійсності. Різноаспектна т ипологія лекси ч н и х значень слів була запропо­ нована В. Виноградовим. Ц я типологія базується на двох принци­ пах: номінат ивному, в основі якого леж ить ф іксація характеру від­ ношень значення з об’єктам и, що позначаю ться, і синт агм ат ично­ му, яки й враховує сполучуваність слів у реченні. Застосування першого принципу дозволяє виділити в системі значень слова три тиш і лексичних значень: пряме номінативне, номінативно-похідне й експресивно-стилістичне значення. П р я м і н о м ін а т и вн і зн а ч е н н я , за визначенням В. Виноградова, ніби безпосередньо спрямовані на предмети та явищ а дійсності: “Но­ мінативне значення слова — опора і суспільно усвідомлений фунда­ мент усіх інш их його значень і використань”1. Такі значення не пов’язані в тексті вузькими рам кам и поєднування: їх сполучува­ ність з інш им словами визначається предметно-логічними з в ’язка м и й може вваж атися вільною. Ц ей тип лексичних значень найбільш стійкий і незалеж ний, тобто не обмежений у своїй реалізації р ам ка­ ми фразеологічних сполучень або певною синтаксичною конструкці­ єю. Так, контексти використання слова крига в його основному п р я­ мому номінативному значенні ‘зам ерзла вода, що перейш ла у твер­ 1Виноградов В.В. Избр. трудьі. Лексикология и лексикография / В.В. Виноградов. — М., 1977. — С. 171. 34 дий крист алічний ст а н ’ відповідають реальним зв’язкам позначуваного у дійсності й не мають мовних обмежень сполучуваності. П рям і номінативні значення є основною, найбільш загальною х а­ рактеристикою слів: вони зазвичай першими “спливають” у наш ій свідомості, коли ми чуємо (читаємо) те чи інше слово. О скільки таке значення з поняттям і його ознакам и співвідноситься безпосередньо, його ще називаю ть основним, первинним. Ц і значення можуть слу­ ж ити базою для різних видів семантичних змін, у результаті яких утворюються вторинні, номінативно-похідні лексичні значення. Н ом інат ивно-по хідні зн а ч ен н я також можуть відображати предмети та явищ а дійсності безпосередньо. Вони утворюються на основі прямих номінативних значень і, будучи похідними, зберіга­ ють у сучасній мові мотивований Зв’язок із первинною номінацією, і тому співвідносяться з прямим номінативним значенням. Н апри­ клад, слово зем ля має два прям і номінативні значення: 1) трет я від Сонця велика планет а, населена людьми, я ка обертається навколо своєї осі й навколо Сонця; 2) суходіл. Інш і значення щодо основного є похідними {ґрунт, верхній шар земної кори; розсипчаст а темнобура речовина, що входить до складу кори наш ої планет и; терито­ рія з угіддями, що перебуває в чиємусь володінні; країна, край, держа­ ва). Я к видно, номінативно-похідні значення можуть бути вужчими, більш спеціалізованими, ніж основне, пряме номінативне. Однак зв’язок із прямим номінативним значенням у них завж ди ж ивий, відчутний для носіїв сучасної мови. Третій тип лексичних значень, виділений В. Виноградовим на основі номінативного принципу, — експресивно-ст иліст ичне зна ­ чен ня. Експресивно-стилістичне значення слова вираж ається не прямо, “не безпосередньо, а через те семантично основне або опорне слово, яке є базою відповідного синонімічного ряду й номінативне значення якого безпосередньо спрямоване на дійсність”1. Через то­ тожність форми (лексеми) і певних смислових асоціацій експресив­ но-стилістичні значення поєднуються з прямим значенням у єдину смислову структуру. Проте, на відміну від прямого значення, вони слабо закріплені парадигматично і тому потребують більшої синтаг­ матичної зумовленості. Щоб їх відрізнити від інш их значень у тек­ сті, потрібні додаткові розрізню вальні ознаки: специфічна обмежена сполучуваність, певна синтаксична позиція. За синтагматичним принципом В. Виноградов виділяє вторинні за своїм характером типи лексичних значень, я к і по-різному зумов­ лені синтагматично: фразеологічно з в ’яза ні {або зумовлені) і кон­ ст рукт ивно зумовлені значення. Використання слів у таких значен­ 1Виноградов В.В. Избр. трудьі. Лексикология и лексикография / В.В. Ви­ ноградов. — М., 1977. — С. 171. 35 нях має певні мовні обмеження. Ц і значення протиставляю ться фра­ зеологічно пезв’яза ни м (й у цьому розумінні вільним ), синт аксично необмеженим і конст рукт ивно незумовленим. Ф разеологічно зв ’язані значення реалізую ться у сполученні з обмеженим колом слів. Використання слів із таким и значенням и зу­ мовлене закономірностями лексико-семантичної системи, а не предметно-логічними віднош еннями. Так, слово сизий визначається у словниках я к ‘темно-сірий із синю ват им полиском, сіро-голубий’, проте не мож на сказати сизий костюм, сизе волосся, сизі очі, оскіль­ ки такі сполучення є ненормативними для української мови: зна­ чення слова сизий я к фразеологічно зв’язане реалізується в сучасній українській мові тільки у сполученні з іменниками голуб, орел, со­ кіл. К ількість слів, я к і сполучаються з лексичними одиницями з фразеологічно зв ’язаним и значеннями, не мож на збільш увати, оскільки це розхитує норми слововживання. Часто фразеологічно зв’язане значення властиве не всьому слову, а певним його ЛСВ і служ ить засобом диференціації значень багатозначного слова. Синтаксично обмежені (зум о вл ен і) значення властиві лексико-семантичним варіантам слова (або цілим словам), ф ункції я к и х у реченні обмежені. Такі значення зумовлені цілком визначеною син­ таксичною позицією мовної одиниці (найчастіш е присудка). К онст рукт ивно зум овлені значення потребують для свого роз­ криття певних граматичних конструкцій, завдяки яким такі зна­ чення відрізняю ться від інш их, а також одне від одного в м еж ах ба­ гатозначного слова. К ласи ф ікац ія В. Виноградова розвивалася й удосконалю вала­ ся його послідовникам и. Н айчастіш е в сучасних лексикологічних дослідж еннях виділяю ться наведені ниж че типи лексичного зн а­ ч ен н я1. За способом номінації, тобто за характером зв’я зк у значення слова з об’єктом дійсності, виділяю ться два типи лексичних значень — пряме {номінат ивне, основне) і непряме {переносне). Слово, яке має пряме {номінат ивне) значення, прямо вказує на об’єкт, тобто воно безпосередньо співвіднесене з поняттям або окремими його ознаками. П рямим називаю ть значення слова, найменш е зумовлене його сполучуваністю. П ряме значення чітко визначене парадигм а­ тично. Н епрям им {переносним) називається значення слова, зумовлене появою асоціацій, що поєднують один предмет з інш им. Переносне значення з ’являється в результаті переносу прямого позначення об’єкта на новий об’єкт. Переносні значення є вт оринним и. П онят­ тя “первинне” і “вторинне” поширюються лиш е на сучасний стан 1Див., напр.: Фомина М .И . Современньїй русский язьік. Лексикология / М.И. Фомина. — М., 1990. 36 лексики, тому терміни “прям е” , “номінативне” є пріоритетними по­ рівняно з термінами “основне” , “головне”. Отже, залежно від характеру номінативної ф ункції, зв’язк у сло­ ва з предметами та явищ ам и дійсності розглядають два типи лексич­ них значень: прям і й переносні. Переносні значення, у свою чергу, можуть бути поділені на переносні зі стертою образністю (дощ іде, носик чайника, ніжка столу) і переносно-образні (за лізні нерви). За ст упенем семантичної вмотивованост і виділяються непохідне'(немот ивоване, первинне) і похідне (мотивоване первинним, вихідним значенням, вторинне) значення. Різним и за характером і ступенем вмотивованості можуть бути і прямі, і переносні значення. За можливістю лексичної сполучуваност і, або видом синт аг­ мат ичних відношень м іж словами, виділяю ть значення вільні й не­ вільні. Значення слів, що мають відносно ш ироку сполучуваність, називаютьсяСвїльнижир Вільні значення мають, наприклад, слова вода, волосся, дерево та багато інш их. “Свобода” лексичної сполучу­ ваності — поняття відносне, оскільки вона обмежена предметнологічними віднош еннями слів у мові. Так, виходячи з предметнологічних зв’язків, не мож на поєднати слово вода зі словами дерев’я ­ на, цікава, пухнаст а тощо. Слова, лексична сполучуваність яки х обмежена не тільки пред­ метно-логічними, а й власне мовними віднош еннями, мають н евіль­ ні значення. Серед лексично невільних значень виділяю ться фразео­ логічно зв’язані і синтаксично зумовлені з різновидом конструктив­ но обмежених (або зумовлених). Фразеологічно з в ’язаним називається значення, як е реалізується тільки в умовах певних сполучень слова з вузько обмеженим, стій­ ким колом лексичних одиниць, тобто у фразеологічних сполученнях (наприклад, теревені правит и, т очит и ляси). З в ’язк и слів у цих сполученнях зумовлені не предметно-логічними віднош еннями, а внутріш німи закономірностями лексичної системи української мови. Фразеологічно зв’язане значення “позбавлене глибокого стій­ кого понятійного центру. Загальне предметно-логічне ядро не висту­ пає в ньому так рельєфно, я к у вільному значенні”1. С инт аксично зумовленим називається таке переносне значення, яке з ’являється у слова при виконанні незвичної для нього ф ункції в реченні (за В. Виноградовим, функціонально-синтаксично зумовле­ ну). У розвитку таких значень досить суттєвою є роль контексту, який і зумовлює реалізацію потенційних семантичних можливостей слова. Різновидом синтаксично зумовлених значень є конст рукт ив­ но обмежені (або зумовлені) значення, я к і реалізую ться тільки в 1Виноградов В.В. Основньїе типи лексических значений слова / В.В. Виноградов / / Вопросьі язьїкознания. — 1953. — № 5. — С. 17. 37 умовах певної синтаксичної конструкції, тобто “у сполученні з ін ­ шими словами, кількість і склад як и х можуть бути нічим не обмежені”1. Н априклад, у слова артерія основним є термінологічне значення — ‘кровоносна судина, що розносить кров від серця по всіх частинах тіл а’. У конструкції артерії міста слово набуває значення ‘важ ливий ком унікаційний ш л я х ’. Перше значення, предметнотермінологічне — вільне, друге — невільне, воно суворо зумовлене використанням тільки у конструкції з родовим відмінком і в цьому випадку має переносне значення. За хар а кт ер о м ф ун к ц ій , що виконую ться, виділяю ть власне но­ м інат ивні й експресивно-синонімічні лексичні значення слова. Н ом інат ивним и є значення слів, я к і використовуються для н а­ зивання предметів, явищ , властивостей, дій тощо. У семантичній структурі слів із таким значенням, я к правило, не знаходять відоб­ раж ення додаткові ознаки (наприклад, оцінка), однак у процесі по­ дальшого використання вони можуть з ’явитися. Номінативним є значення слів вода, лю дина, пересуватися, слон і багато інш их. К ож ­ не з них безпосередньо співвіднесене з поняттям, називає його. Експресивно-синонімічним називається значення, в яком у осно­ вною є емоційно-оцінна ознака. Слова з таким значенням виникли як додаткові експресивно-емоційні найменування до вже існуючих у мові номінацій з денотативним значенням. Такі слова існують у мові самостійно, зафіксовані у словниках, однак сприймаю ться носіями мови за асоціацією з їхніми номінативними синонімами. Слова з експресивно-синонімічним значенням, як правило, невільні у своїх зв’язках з інш ими словами. В українській мові є слова, що мають лексичні значення, я к і тіс­ но пов’язан і з тим або інш им вищ еназваним основним типом лексич­ них значень, але все ж відрізняю ться від них певними семантични­ ми відтінками і не підпадають під жодний тип. Отже, типологія лексичних значень спирається на три основні види відношень: понятійно-предметний зв’язок (парадигматичні віднош ення), віднош ення слів одне до одного (синтагматичні зв ’язки) і ступінь вмотивованості значення (дериваційні зв’язки). Виділення різних типів лексичних значень допомагає глибше розібратися в се­ мантичній структурі слова, зрозуміти характер системних внутрішньослівних зв’язків. 1Виноградов В.В. Основньїе типьі лексических значений слова / В.В. Виноградов / / Вопросьі язьїкознания. — 1953. — № 5. — С. 27. 38 § 8. Ономасіологія й семасіологія — основні аспекти лексичної семантики Одним із найваж ливіш их завдань лексикології є вивчення пред­ метного значення слів. Н а відміну від плану вираж ення, план змісту (тобто значення) тривалий час залиш ався без належної уваги. Значення мовних одиниць досліджується лінгвіст и ч но ю сем ан­ т икою , я к а виникла у кін ці XIX ст. і сьогодні активно розвиваєть­ ся. Л інгвістична семантика поділяється на лекси чну і граматичну. Лексична семантика вивчає лексичне значення слова, граматична ■ — граматичні значення. Лексичне і граматичне значення співісну­ ють і тісно взаємодіють, тому повне уявлення про семантику слова можливе тільки при врахуванні його лексичного і граматичного зна­ чень. Значення в лексичній семантиці може вивчатись у двох основних напрямах: від форми (графічної чи звукової оболонки) слова, тобто плану вираж ення, до його значення, плану змісту, і навпаки. Відпо­ відно до цього виділяю ться два аспекти лексичної семантики — се­ масіологію й ономасіологію. Семасіологія (від грец. зстазіа — значення і Іо§оз — поняття, вчення) — це аспект лексичної семантики, в яком у значення вивча­ ється в напрямку від плану вираж ення до плану змісту, у рам ках пи­ тання: “Що означає це слово?” Такий підхід відображає позицію того, хто сприймає усне мовлення або читає текст. Термін семасіологія був уведений у науковий обіг німецьким уче­ ним X. Рейзігом. Я к самостійний розділ мовознавства семасіологія сформувалася у XIX ст. Основи семасіології були закладені у працях таких провідних учених, я к В. фон Гумбольдт, О. Потебня, В. Вундт, Г. П ауль, М. П окровський, І. Бодуен де Куртене, П. Фортунатов, О. Ш ахматов, Л. Щ ерба, Л. Єльмслев, В. Виноградов та ін. Серед головних теоретичних проблем сучасної семасіології є: 1) проблема типології значень; 2) проблема значення і смислу; 3) ди­ ференціація і структура лексико-семантичної підсистеми мови та її динаміка; 4) валентність і сполучуваність; 5) семантична структура мовних одиниць і її динам іка у процесі ком унікації; 6) теорія мета­ фори; 7) концептуальна організація семантики тощо. Ц і та інш і про­ блеми сучасної семасіології досліджуються у працях Ю. А пресяна, В. Гака, Г. Колш анського, Л. Кудрявцевої, Е. Кузнецової, М. Н ікітіна, Л . Новикова, Б. П лотникова, 3. Попової, Ю. Степанова, Й. Стерніна, Г. Уфімцевої, Д. Ш мельова та ін. О номасіологія (від грец. дпут а — ім ’я і Ід§оз — поняття, вчен­ ня) — аспект лексичної семантики, в якому значення вивчається у напрямку: від плану змісту до плану вираж ення. Вона вивчає номі­ 39 націю: перехід від предмета чи яви щ а до їхнього позначення в мові. На відміну від семасіології, тут виникає питання: “Я кі існують л е к ­ сичні одиниці для вираж ення цього значення, зм істу?” Ц е позиція іншого учасника ком унікації — того, хто говорить або пиш е. О номасіологічний підхід виник у лінгвістиці пізніш е від семасіо­ логічного (хоча теоретично йде від розробки філософських проблем мови таким и вченими, я к Р. Д екарт, Г. Лейбніц, Д ж . Д альгарно, Д ж . У ілкінс та ін.). Проблеми ном інації дослідж ували Ф. Диц та М. П окровський. Основоположником ономасіології традиційно вва­ ж аю ть А. Ц аунера, я к и й у 1903 році запропонував терм ін ономасіологія. Проблеми ономасіології розглядаю ться у п рацях Н. Арутюнової, О. Зем ської, Ю. К араулова, О. К убрякової, О. Залевської, О. Снитко, В. Телія та ін. В иділення аспектів сем антики дозволяє повніш е представити різн і зв ’я зк и мовних одиниць і способи їх об’єднання в лекси чн і к а ­ тегорії. Одні категоріальні лексико-сем античні віднош ення одиниць (наприклад, полісемія) є переважно семасіологічними, ін ш і (напри­ клад, синонімія) — переважно ономасіологічними, заснованими на змістовій, а не на асоціативній подібності. Семасіологічний підхід реалізується у тлум ачних словниках, а ономасіологічний — у тезау­ русах. ^.......... .......... ......... ............. -V. Таким чином, семасіологія й ономасіологія. — це два аспекти й методи однієї наукової дисципліни семантики. Одночасний сема­ сіологічний і ономасіологічний аналіз лексичних одиниць дозволяє чітко визначити їхн ій статус у системі, дає наочне уявленн я про їхні значення, про спільні та специфічні риси. § 9. Семна структура слова. Типологія сем. Методика компонентного аналізу лексичних одиниць вою парадигм атики є комбінаторність мовних одиниць, що ^ « л в ^ є т ь с я й на рівні лексичних одиниць. П редставлення значен­ н я слова у ви гляді набору сем античних компонентів є досить тради­ ційним . Р озклад значення слова на найпростіш і складни ки бере по­ чаток від ідей Л . Єльмслева та Р. Якобсона. К омбінаторність лекси ч­ ного значення слова отрим ала загальне визнання в лекси кології, у зв’я зк у з чим метод семантичного ан алізу слів, оснований на виді­ ленні компонентів лексичних значень, вваж ається одним з найбільш універсальних способів лінгвістичного дослідж ення. Ц ей спосіб се­ мантичного опису називається ком понент ним ан алізом -Р5 Компонентний аналіз розвивався у п рацях таки х відомих євро­ пейських і ам ери канськи х лінгвістів, я к А. Греймас, Д ж . Л айонз, Ю. Н айда, Б. Потьє, і спочатку використовувався в генеративній грам атиці для семантичної інтерпретації граматично правильних речень. Один із найвідом іш их семантичних описів з використанням компонентного ан алізу належ ить Д ж . К атцу і Д ж . Фодору. Сьогодні компонентний аналіз є основним методом структурної семасіології, мета якого — визначення семантичної структури мовних одиниць. В изначення семантичної структури мовної одиниці передбачає: 1) виділення найм енш их одиниць її змісту; 2) виявлення закономір­ них з в ’я зк ів і віднош ень м іж цим и одиницям и. З а визначенням В. Гака, “під семантичною структурою окремого значення слова ро­ зум іється сукупність елементарних смислів, “сем” , я к і становлять це зн ач ен н я”1. М етодика компонентного аналізу лексичних значень, я к н ай­ важ ли віш и й вид лексикологічного аналізу, передбачає фіксовану метамову і стандартну форму опису конкретного слова. П роцедура розкладу смислу на простіш і елементи передбачає певний раніш е заданий набір семантичних компонентів. Я к прави­ ло, вваж ається, що в основі такого опису леж ить набір елементарних компонентів смислу, я к і далі не розкладаю ться. Такі мінім альні елем ентарні смисли називаю ть тако ж семантичними множ никам и, або сомами.____ _____ _____—.............. —.... ;.... .......... .............. Сема — це м інім альний смисловий елемент змістової структури слова. У позначенні компонентів значень слів є певна термінологіч­ на нестійкість: диф еренційний елемент (Ф. де Соссюр), фігура змісту (Л. Єльмслев), сем античний м нож ник (Ю. А пресян), диференційна о зн ака (І. А рнольд), сем античний м аркер (Д. Б оліндж ер, Д ж . К ац і Д ж . Тодор), ноема (Г. М ейер), сема (В. С калічка). Останнім часом термін сема, м ож ливо, через свою лаконічність, набув явних переваг з-пом іж ін ш и х. О тже, сема — це найм енш ий смисловий елемент значен ня, конструктивний компонент с е м е м и ^ З азв и ч ай виділяю ть три функції семи. К о н с т и т у т и вн а ф унк­ ц ія семи ви явл яється в розум інні значення я к структурно впорядко­ ваного набору сем. Існування конститутивної ф ункц ії вваж ається семасіологічною аксіом ою ?Ш 'ло^и^Ш ^^ійна ф ун кц ія семи пов’язан а з парадигм атични м и з в ’язкам и слова: у значеннях різних слів є од­ накові компоненти; наявн ість спільних сем, їх н я повторюваність у зн ачен н ях різн и х слів робить відповідні слова парадигматично спів­ віднесеними за смислом. Т ретя ф у н к ц ія семи — ф ун кц ія с п о л у ч у в а ­ н о ст і — ви зн ачається тим , що м інім альні смислові елементи зна­ чення сл уж ать засобом поєднання, сполучуваності слів на синтагм а­ тичном у рівні. 1 Г а к В.Г. К проблеме гносеологических аспектов семантики слова / В.Г. Гак / / Вопросьі описання лексико-семантической системьі язьїка. — М., 1971. — С. 271. 41 М інімальні компоненти формують більш складні утворення — семемш Семема — це семантична структура, що вираж ає певні зм і­ стові віднош ення м іж семами, я к і репрезентують властивості й озна­ ки об’єктів. Семи, з як и х складається зміст лексичного значення слова, співвідносяться з ознаками відповідного поняття. О знаки по­ нять відображають ознаки реальних явищ дійсності, отже, семи у своїй основі мають нелінгвістичну природу. В. Гак звертає увагу на зв’язок м іж семами й ознаками денотата: “К ож на сема є відображен­ ням у свідомості носіїв мови різних рис, я к і об’єктивно властиві де­ нотату або я к і приписуються йому мовним середовищем і, відповід­ но, є об’єктивним и щодо кожного м овця”1. Цю думку поділяю ть Ю. Найда, А. Греймас, Д ж . Кац, Д ж . Фодор та ін. Враховуючи існуючі підходи до компонентного аналізу, можна виділити д екілька способів виявлення сем у структурі значення: а) логічний, заснований на встановленні гносеологічних зв ’язк ів м іж семами й ознаками денотата; б) лінгвіст и чни й , як и й враховує спіль­ не використання (сполучуваність, синтагматику) семантично близь­ ких слів у мовленні; в) логіко-лінгвіст ичний, як и й поєднує в собі логічні та лінгвістичні прийоми виділення сем. У виявленні смислових компонентів допомагає інтуїція, підкрі­ плена зіставленням слова з інш ими, близькими за значеннями сло­ вами. Під час таких спостережень виявляю ться семи, я к і диферен­ ціюють значення слів. Такий спосіб виявлення компонентів слів по­ требує багато часу і таїть у собі небезпеку помилок, оскільки інтуїція кож ної людини досить суб’єктивна. Допомогти у цьому випадку мо­ ж уть тлумачні словники. За словами О. Ахманової, “визначення тлумачних словників уже виконали більш у частину роботи щодо розкладання змісту на компоненти”12. У словниках досить повно відображено багато особливостей лексичної системи, проте сказане не виклю чає критичного ставлення до цих словників, зокрема до змісту словникових визначень. Визначення створювалися емпірич­ ним ш ляхом і не завж ди витримують теоретичну перевірку. Л ексикографічні описи слід розглядати я к первинні матеріали, що потребують детального аналізу. Найбільш цінними для компо­ нентного аналізу є розгорнуті аналітичні визначення. Семантичні компоненти значень мають узагальнений характер. Такі визначен­ ня, я к правило, складаю ться з двох частин: ідентифікатора і словни­ кових конкретизаторів (зли ва — дощ (ідентифікатор), сильний (слов­ никовий конкретизатор); купит и — придбати (ідентифікатор) за гроші (словниковий конкретизатор)). Ідентифікатор містить вказів­ ку на найбільш загальні, родові ознаки поняття, вираженого у слові. 1 Г ак В.Г. Вказ. праця. — С. 271. 2А хм анова О.С. Вказ. праця. — С. 34. 42 Ідентифікатор ніби повністю “вкладається” у значення слова, але не вичерпує його: поряд із найбільш загальними ознаками, вираж ени­ ми за допомогою ідентифікатора, у змісті слова завж ди є конкретні ознаки диференційного характеру, я к і виражаю ться словниковими конкретизаторами1. Значення слова мож на подати у вигляді комбінації сем. Н апри­ клад, семна структура слова молоко може бути представлена у ви­ гляді такого набору сем, пов’язаних відношеннями залежності менш загальних від більш загальних: 1) предмет (граматична сема), 2) ре­ човина (лексико-граматична сема), 3) має вигляд рідини (категорі­ ально-лексична сема), 4) густої, 5) білої, 6) виробляється коровами. Семи розрізняю ться передусім залежно від їхньої ролі у структу­ рі семеми, в я кій вони організовані ієрархічно. У цій структурі мож ­ на виділити найбільш загальні семи, яким підпорядковані всі інш і. Найбільш загальними семами вважаю ться кла сем и (за іншою термі­ нологією, грамеми, семи граматичного характеру) — “найбільш уза­ гальнені за змістом ознаки, я к і відповідають значенням частин мови: предметності, ознаки, кількості, дії та ін .”12 Ц і категоріальнограматичні семи уточнюються за допомогою сем лексико-грам а­ тичного характеру, я к і присутні в лексичних значеннях слів однієї частини мови, але не є однаковими для всіх цих слів. Н априклад, у значенні прикм етника солодкий граматична сема ‘ознака’ конкре­ тизується лексико-граматичною семою ‘як ість’, а в прикм етника со­ нячний — відповідною семою ‘відносність’. Конкретніш ими є вла сне л е к с и ч н і семи, серед як и х також м ож ­ на виділити головні (домінуючі, більш загальні) і залеж ні (підпо­ рядковані, менш загальні). П ерш і називаю ть категоріальнолексичними семами, архісемами, або надсемами (Б. Потьє, В. Гак, Ю. Караулов, Й. Стернін т а ін ,).,Дрхісеми — це “ознаки, я к і поєдну­ ють групи слів всередині частини мови, наприклад, одухотворе­ ність / неодухотвореність, чоловіча стать / ж іноча стать, дорослий / молодий, дія / стан і т. ін .”3 П рикладом архісеми є сема ‘рідина’ у значеннях слів вода, молоко, сік та ін., я к а уточнює в них лексикограматичну сему ‘речовина’ й уточнюється за допомогою ще більш конкретних лексичних сем диференційного характеру. Таку саму роль відіграє сема ‘перем іщ ення’ в значеннях дієслів типу їхат и, лет іт и, п ли вт и тощо або сема ‘см ак’ у прикм етниках типу солод­ кий, солоний, кислий і т. ін. Архісеми є найваж ливіш им и в органі­ зац ії лексичного значення слова й “утворюють вузлові пункти у 1 Кузнецова 9.В. Лексикология русского язьїка / 9 .В. Кузнецова. — М., 1982. 2 П опова З.Д. Вказ. праця. — С. 249. 3 Там само. 43 класи ф ікац ії слів”1, у зв ’язк у з чим “словниковий склад може бути представлений розбитим на певні класи, що утворюються перети­ нанням саме категоріальних ознак”12. Лрхісемам підпорядковані всі інш і семи, я к і уточнюють, конкре­ тизують їх, що й надає семній структурі слова ієрархічного х аракте­ ру. Такі семи називаю ть диф еренційним иг^цф еренцш ш с е м и це “ознаки, за яким и протиставляю ться слова, згруповані за однією архісемою, і за яки м и мож на відрізнити одну семему від інш ої”3. Саме ці семи визначаю ть індивідуальність слів, диференціюють їх, хоча вони й не є унікальним и, а можуть повторюватися в низці слів у різ­ них комбінаціях. Диференційні семи перебувають з архісемою у родо-видових віднош еннях. Так, у слів син (‘особа чоловічої статі стосовно своїх батьків’) і дочка (‘особа жіночої статі стосовно своїх батьків’) спільними ідентиф ікаційним и семами є ‘особа стосовно своїх батьків’, а диференційними — ‘чоловіча’ і ‘ж іноча стать’. Архісема — це загальна (інтегрувальна) для певної групи слів сема ро­ дового значення, а диференційні семи — семи видового значення. Разом з архісемою диференційні семи становлять ядро л ек си ч н о ­ го зн а чен н я. Однак ними семантика слова не вичерпується. В. Гак поділяє диференційні семи на описові й відносні. Описові семи відоб­ раж аю ть властивості предмета (розмір, будову, форму, зовніш ній вигляд, спосіб дії тощо), відносні — зв’язк и об’єкта з інш ими об’єктам и в різних віднош еннях (просторові, часові, функціональні та ін.). Н априклад, у дієслів переміщ ення описові семи характеризу­ ють спосіб дії: йт и — за допомогою ніг, п ли вт и — по воді, лет іт и — у повітрі, їха т и — транспортом. Відносні семи вказую ть напря­ мок переміщ ення: віддалят ися — від вихідного пункту, наближ а­ т ися — до кінцевого пункту4. 3. Попова та Й. Стернін серед описових сем розрізняю ть асерти ні семи, я к і відображають об’єктивні ознаки денотата, і диспозицій­ ні семи, що відображають такі ознаки денотата, я к і він повинен мати в ідеалі. Н априклад, у слові спорт сменка містяться асертивні семи ‘особа’, ‘ж ін к а’, ‘доросла’. За даними психолінгвістичних експери­ ментів, більш ість мовців цьому слову приписують диспозиційні семи ‘струнка’, ‘цілеспрям ована’, ‘гн учка’. Описові семи поділяю ть та­ кож на постійні й імовірнісні, узагальню ю чі й конкретні, парадиг­ матичні й синтагматичні, актуалізовані й неактуалізовані, в окре­ 1 Г ак В.Г. К проблеме семантической синтагматики / В.Г. Гак / / Проблеми структурной лингвистики. — 1971. — М., 1972. — С. 371. 2 Ш мелев Д .Н . Семантические признаки слов / Д.Н. Шмелев / / Русский язьік в национальной школе. — 1968. — № 5. — С. 20. 3 П опова З.Д. Вказ. праця. — С. 249. 4 Там само. 44 мих мовленнєвих ситуаціях виникаю ть оказіональні (випадкові) семи1. Архісеми й диференційні семи вважаю ться достатніми для х а­ рактеристики семеми, за ними зміст семеми визначається цілком за­ довільно. Однак кож на семема може мати необмежену кількість сем, я к і деталізую ть різні ознаки об’єкта. Крім категоріальних і диференційних сем, у значеннях окремих слів можуть бути й унікальні, “інтегральні семантичні ознаки” (Д. Ш мельов), а також ознаки, що мають характер “пот енційних сем" (В. Гак). Ц і семи утворюють ім плікаціонал значення, який та­ кож має структурну організацію . У ньому виділяю ть дві зони — біляядерну і периферійну. Б іляядерну зону утворюють так звані Потенційні семи» Потен­ ційні семи не усвідомлюються я к істотні цриІШ ЛШ ваному розгляді слова, але можуть актуалізуватися у вторинних значеннях слова або в окремих випадках його використання. Так, сема ‘приємність’ у змісті вихідного значення слова мед є потенційною, малоістотною, але у вторинних, переносних значеннях вона може актуалізуватися, наприклад, у вислові ж иття не мед, як и й використовується для х а­ рактеристики чогось неприємного. Виникаю ть потенційні семи в ре­ зультаті відображення свідомістю реальних лінійних зв’язків, за­ лежностей предметів та їхн іх ознак. П ериферійна зона ім плікаціоналу складається з прихованих сем. їх породжують різні образно-асоціативні зв’язк и , я к і встановлю­ ються мисленням м іж предметами первинної і вторинної номінації. Власне лексичні семи характеризую ться імпліцитністю (невираженістю), оскільки не мають засобів для свого виявлення в лексемі. Н а­ приклад, 3. Попова і Й. Стернін у семемі лексеми начальник ш л я ­ хом експерименту виявили приховані, імовірнісні семи 'т овст ий’, ‘з л и й ’, ‘нервовий’; у семемі лексеми професор — семи ‘в окулярах’, ‘ст арий’, ‘суворий’, ‘розум ний’; в семемі студент — семи ‘веселий’, ‘т овариський’; доярка — ‘добра’. За спостереженнями дослідників, імовірнісні семи найчастіш е виявляю ться в семемах іменників, оскільки саме у предметах лю дина відкриває все нові й нові власти­ вості. У словниках імовірнісні семи нерідко позначаю ться словом “звичайно"12. Периферійні семи визначаю ться архісемою і диференційними семами. Таким чином, структура основної, понятійної частини лексично­ го значення слова становить єдність граматичних, лексико-грама1 П опова З.Д. Лексическая система язьїка / З.Д . Попова, И.А. Стернин. — Воронеж, 1984. — С. 42. 2 П опова З.Д. Общее язьїкознание / З.Д. Попова, И.А. Стернин. — М., 2007. — С. 250. 45 тичпих, категоріально-лексичних, диференційних і потенційних сем, пов’язаних віднош еннями уточнення. Крім того, у змісті л ек­ сичного значення слова можуть бути семантичні компоненти емоційно-оцінного і стилістичного характеру, я к і створюють коно­ тативну частину цих значень.^Конотативні семи бувають оцінни­ ми (ґава, орел), емотивними (виражаю ть симпатію, захоплення, пре­ зирство тощо (чарівний, колосальний, вояка)), стилістичними (візу­ альний, ефемерний, піїт, протокол). У вторинних (похідних) значеннях можуть проявитися повною мірою цотенціііні семи і послабитися, трансформуватися якісь із основних сем. Під впливом контексту можуть виходити на передній план такі семантичні компоненти, я к і при сприйнятті слова поза контекстом видаються малоістотними. А налізую чи семну структуру слів, необхідно орієнтуватися на контекст. М іж компонентами лексеми і семеми немає повної відповідності. Найбільш загальні семи граматичного характеру (‘предмет’, ‘озна­ к а ’, ‘д ія ’), я к правило, знаходять своє регулярне вираж ення в лексе­ мі через морфеми формотворчого, граматичного характеру. Основу слова прийнято вваж ати носієм лексичного значення, оскільки вона залиш ається незмінною в усіх граматичних формах слова. За такого підходу граматичні семи ніби виклю чаю ться з лексичного значення слова, з чим не мож на погодитись. Немає підстав вваж ати, що ви­ разникам и лексичних значень є тільки основи слів, оскільки “гра­ матичні значення не є чимось існуючим окремо від лексичних зна­ чень, вони входять у лексичне значення, становлять один із його компонентів”1. Семи у складі семеми характеризую ться ієрархічною залежністю (архісема, диференційні, потенційні, приховані семи), співвіднесе­ ністю / неспіввіднесеністю з елементами плану вираж ення (експліцитні й ім пліцитні семи). За парадигматичними й синтагматичними властивостями розрізняю ть семи описові, я к і відображають власні характеристики реалій (розміри, будову, форму, зовніш ній вигляд тощо), і відносні, я к і виражаю ть різні віднош ення, реляції (просто­ рові, функціональні та ін.)12. Отже, семи у складі семеми ієрархічно впорядковані і перебува­ ють у структурних віднош еннях, визначаю чи категорію слова, родо­ ві й видові ознаки об’єкта, його головні і другорядні ознаки. Семема “постає я к мікроструктура сем”3. Виходячи з польового підходу, у 1 Тимофеев К Л . О некоторьіх вопросах словообразования / К.А. Тимофеев. — Новосибирск, 1966. — С. 16. 2Див.: Попова З.Д. Лексическая система язьїка / 3 .Д . Попова, И.А. Стер­ нин. — Воронеж, 1984. — С. 42. 3 П опова З.Д. Общее язьїкознание / З.Д. Попова, И.А. Стернин. — М., 2007. — С. 250. 46 структурі семеми виділяю ть ядро (основні, постійні, експліцитні семи) і периферію (неосновні, імовірнісні, приховані семи). Зміст лексичних значень слів, склад їхніх компонентів характеризую ться динамічністю. § 10. Однозначні і багатозначні слова. Лексична полісемія. Типи лексичної полісемії Чимало слів сучасної української мови мають одне лексичне зна­ чення, стійко закріплене за їхнім звуковим комплексом. Такими є більшість термінів (галоген, косинус, м ат риця, пропілен, протон, хромосома), деякі назви деталей механізмів (гайка, запобіжник, шарнір, шуруп), назви окремих різновидів рослин (аґрус, артишок, лавр, фікус, черешня) і тварин (єнот, куниця, лемур, медуза, нерпа, пінгвін, форель), деякі найменування тканин (батист, вельвет , гі­ пюр, нейлон, твід), будівельних матеріалів (азбоцемент, асфальто­ бетон, керамзит , піноскло) тощо. Ц і слова мають чітко виражену предметну співвіднесеність, одне стійке значення (представлені од­ ним ЛСВ). Семантичні м еж і таких слів цілком визначені. В лексико­ логії вони називаю ться о дно зн а чни м и , або м о но сем інни м и (від грец. топоз — один, єдиний, зета — знак), а здатність слова мати одне лексичне значення — однозначністю, або моносемією. Однозначні слова протиставляю ться словам б а га т означним , або п о лісем іч н и м (від грец. роїузетоз — багатозначний, багатознач­ ність). Багатозначними є більшість слів сучасної української мови. Багатозначність — ш ироко розповсюджене в мовах світу явищ е, одна з найваж ливіш их семантичних закономірностей, властива всім мовним рівням, але найповніш е вона проявляється саме у лексиці. Отже, багатозначність слова (полісемія) — це здатність слова мати одночасно декілька лексичних значень, декілька взаємопов’язаних ЛСВ. Вона є категоріальним лексико-семантичним: відношенням внутрішньо мотивованих значень, я к і вираж аю ться формами одно­ го слова (однією лексемою) і розрізняю ться у тексті завдяки різним позиціям ЛСВ цього слова. Н айчастіш е виділяю ть дві основні причини багатозначності. П ерш а є проявом принципу економії і зумовлена існуванням певно­ го протиріччя м іж різноманітністю світу й обмеженістю ресурсів мови: мова не може постійно збагачуватись за рахунок появи нових слів, оскільки тоді її словниковий запас стане занадто громіздким і важ ким для користування. Тому, пізнаючи нові грані світу, ми зму­ ш ені використовувати одне і те саме слово для позначення різних явищ , так чи інакш е пов’язаних у наш ій свідомості, переносячи на47 ЗВИ З ОДНОГО предмета (явищ а) на інш і. Вже існуюче слово набуває нових значень і додаткових смислів. Друга причина багатозначності — сам характер людського мислення: узагальнення, властиве наш о­ му мисленню, відображається в мові (у тому числі й у полісемії). Отже, багатозначність — це спосіб компактного зберігання в мові ін ­ формації про світ. Семантична природа полісемії пояснюється аси м ет р и чніст ю , я к а існує м іж знаком і значенням. Цю важ ливу семантичну законо­ мірність першим сформулював С. К арцевський: один і той самий знак “прагне мати інш і ф ункції, ніж його власна”, а значення “т я ­ ж іє до того, щоб виразити себе інш ими засобами, ніж його власний знак. Вони асиметричні”1. Пристосовуючись до конкретної ком уні­ кативної ситуації, лексичні одиниці поступово частково змінюю ть­ ся, розширюють свій зміст, але залиш аю ться по суті тими самими одиницями. Семасіологічний підхід (“Що значить слово?”) при вивченні по­ лісемії є головним: він дозволяє розкрити природу багатозначності, способи об’єднання значень у смислову структуру слова. Ономасіологічний аспект полісемії (“Я ким знаком можна виразити потрібні значення?”) вваж ається несуттєвим, оскільки такі зв ’язані, я к пра­ вило, асоціативно значення є досить віддаленими одне від одного і не становлять єдиного понятійного цілого. Лексична одиниця може входити одночасно в полісемічні та си­ нонімічні віднош ення. Так, слово вели ки й у головному ЛСВ велик и й г має значення ‘значний за розм ірам и’ й антонім м а ли й . Але від­ нош ення знака і значення не симетричні. При використанні цього слова в різних контекстах у результаті його “пристосування” до них реалізую ться інш і ЛСВ слова: в е л и к и й 2 ‘яки й набагато переважає звичайний рівень, звичайну м іру’, в е л и к и й 3 ‘як и й має чималу силу прояву, інтенсивність дії; значний за глибиною, силою (про почуття, душ евні переж ивання)’, в е л и к и й 4 ‘як и й має важ ливе значення’ (ве­ л и к и й день), в е л и к и й 5 ‘глибокий, важ ливий за змістом, визначний за суспільним становищ ем’, в е л и к и й 6 ‘геніальний, загальновідомий, діяльність якого дуже високо оцінена, як и й відрізняється надзви­ чайною обдарованістю в чому-небудь, відомий’ (великийучений), вел и к и й 7 ‘такий, що відзначається високим рівнем складності, вим а­ гає професіоналізму й майстерності’ (велика політ ика, вели ка хім ія, великий бізнес). У процесі використання різних ЛСВ багатозначного слова воно набуває різних синонімів (важ кий, величезний, високий, широкий, могутній, сильний, гігант , здоровий, пош ирений, просто­ 1 К арцевский С.О. Об асимметричном дуализме лингвистического знака / С.О. Карцевский / / Звегинцев В А . История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и извлечениях / В.А. Звегинцев. — Ч. II. — М., 1965. — С. 90. 48 рий, розлогий, глобальний, панорам ний, м асш т абний, дорогоцінний, відомий, славет ний, зубр, мудрий), я к і тлумачать ці ЛСВ. Усвідом­ лення несиметричного характеру співвіднош ення знака і значення, я к і утворюють слово, є дуже важ ливим . Характерною особливістю полісемії є т иповіст ь, повт орю ва­ ніст ь, регул ярн іст ь віднош ення значень (ЛСВ) у структурі багато­ значних слів. Усі значення слова так чи інакш е м іж собою пов’язані й утворюють досить складну семантичну єдність, я к а називається семантичною структурою слова. Семантичні зв ’я зк и всередині бага­ тозначного слова організують системність лексики, я к а найвиразні­ ше проявляється на рівні одного слова. Два і більш е ЛСВ утворюють структуру багатозначного слова, якщ о у них тотожні знаки (одна і та сама лексема) і пов’язані м іж собою значення. В цьому її принципо­ ва відмінність від омонімії, я к а характеризується нетиповим, нере­ гулярним, ізольованим характером відношень її одиниць. Виділяю ть різні типи полісемії: за характером вмотивованості значень (ЛСВ), за їхньою залежністю від головного значення і взаємозв’язком, за видом їх опозиції. Так, за характером зв’язк у вторинних значень із головним і м іж собою виділяю ться три основні типологічні різновиди полісемії: р а діа л ьн а (усі вторинні значення безпосередньо зв’язані з головним і мотивуються ним), ланцюжкова (кож не зі значень Зв’язане безпосередньо тільки з найближ чим зна­ ченням, мотивується попереднім значенням і мотивує наступне), і радіально-ланцюж кова (комбінована). Одні ЛСВ багатозначного слова є далекими за своїм змістом (семним складом) і зв ’язані тільки за асоціативною ознакою (внутрішньою формою). Такий тип полісе­ мії називаю ть асоціативною полісемією. Існує також інш ий, менш розповсюджений тип багатозначності — асоціативно-змістова полі­ семія, при як ій значення (ЛСВ) слова зв’язан і не лиш е асоціативно, але і своїм змістом (спільними семами) і належ ать до близьких, су­ м іж них понятійних сфер. ЛСВ багатозначного слова, я к правило, використовую ться у кон­ тексті не контактно. Б лизьке розташ ування лексико-семантичних варіантів слова в тексті реалізує особливі, стилістичні ф ункції бага­ тозначних слів. Повтор у тексті одного ЛСВ є засобом мовленнєвої експресії, виразності, дозволяє підкреслити ту чи інш у думку. Може використовуватися каламбурне зближ ення різних значень слова, яке дає образно-стилістичний ефект. Переосмислення вже існуючих у мові лексичних одиниць і вико­ ристання їх для позначення нових реалій — активний процес у сучас­ них мовах світу, серед як и х і українська. Семантичні зміни у лексиці спричинені я к мовними, внутрішньосистемними, так і зовнішніми, позамовними (екстралінгвістичними) чинникам и: розвитком науки, техніки, культури, суспільно-політичними явищ ам и тощо. 49 Еволю ція значень слова відбувається у процесі переносу назви з одного об’єкта на інш ий за їхньою подібністю або за наявністю стій­ ких зв’я зк ів м іж ними (за суміжністю ). Слово стає багатозначним не одразу: нові значення в нього з ’являю ться у процесі ф ункціонуван­ ня в мовленні, потім вони стають фактом мови, входять у її лексичну систему. П ри цьому іноді первинне значення слова може стати менш вж иваним або взагалі вийти з активного словника, а вторинні (пере­ носні) значення стають основними. Д ля розвитку значень, для їх ф іксації важливою є ком унікативна ситуація, в я к ій використову­ ється слово, тобто так звана семантична позиція. Роль контексту не основна: він лиш е визначає реалізацію значення слова, я к е “неза­ лежно від його вж ивання < ...> є присутнім у свідомості з усіма свої­ ми значеннями, з прихованими й м ож ливим и, я к і готові за першої нагоди спливти на поверхню”1. Розглянемо найбільш продуктивні типи багатозначності, основа­ ні на різних видах мовної вмотивованості: зв’язок за подібністю (ме­ тафора) і за суміжністю (метонімія). М етафоричні й метонімічні від­ нош ення значень (ЛСВ) розглядаю ться у сучасній лексикології не як індивідуально-стилістичні, образні, а я к механізми стійкого зв ’язк у елементарних одиниць (ЛСВ), що утворюють багатозначне слово. П еренесення найменувань за подібністю зовніш ніх ознак, місця розташ ування, форми, смаку, ф ункцій відбувається в результаті ви­ никнення подібних асоціацій м іж предметом, що вже має назву, і новим, я к и й її потребує. Перенесення такого типу називається мета­ форичним. Метафорі присвячена величезна кількість досліджень. До фено­ мену метафори зверталися філософи, логіки, психологи, літерату­ рознавці, стилісти, семасіологи, психолінгвісти. Н авіть сформував­ ся окремий відносно самостійний напрямок наукових досліджень, пов’язаний із вивченням метафори, — метафорологія. А ле ком плекс­ них досліджень, у як и х була б представлена теоретична концепція метафори, на фактичному м атеріалі осмислено місце метафори в лексико-семантичній системі української мови, чітко визначені ас­ пекти вивчення метафори, виявлені типи метафор за різними пара­ метрами, семантичні моделі і закономірності метафоризації, роль метафоричної лексики у відображенні фрагментів картини світу, дуже мало. Перш им метафору я к спосіб переосмислення значення слова на основі подібності описав Арістотель (праця “П оетика”). Він створив одну з перш их класиф ікацій метафори, про я к у згадують м айж е всі сучасні дослідники цього явищ а. Цицерон тлумачив метафору як 1 ВиноградовВ.В. Русский язьік (грамматическое учение о слове) / В.В. В ноградов. — М., 1986. — С. 21. 50 спосіб формування необхідних знань: перенесення за подібністю від­ бувається через відсутність у мові відповідних поняттям слів. В ан­ тичній традиції сформувався погляд на метафору я к на невід’ємну властивість мови, необхідну для комунікативних, номінативних, когнітивних цілей. Слід зазначити, що поняття метафори (метафоричного типу пере­ несення) у мовознавстві дещо ш ирш е, ніж у літературознавстві. Ро­ зуміння мовної метафори я к лінгвістичної категорії містить у собі багато протиріч. Основне протиріччя, на думку більшості дослідни­ ків, полягає у тому, що, отримавш и статус мовного явищ а, метафора і сьогодні часто тлумачиться як т роп (фігура мовлення, художній засіб). Тобто мовна метафора за традицією поєднується з художньою (індивідуально-авторською) метафорою. Використання традиційно­ го терміна поетики ускладню є лінгвістичні дослідження. Першим протиставив мовну метафору поетичній ПІ. Б ал л і1. Окремі спроби замінити літературознавчий термін метафора відповідним лін гві­ стичним терміном (наприклад, метасемема Ж . Дюбуа)12, не вплину­ ли на термінологічний і понятійний апарат лінгвістики. Сьогодні вж е не заперечується існування двох типів метафори — художньої і мовної. Художня метафора, я к а виникає я к результат свідомих, цілеспрямованих естетичних пош уків, досліджується пе­ реважно у поетиці я к одна з її основних естетичних категорій. Сто­ совно метафори я к категорії поетики використовуються терміни ху­ дож ня, поетична, індивідуальна, індивідуально-авторська, мовлен­ нєва, оказіональна метафора, метафора стилю тощо. Мовна метафо­ ра є спонтанною, закладеною у самій мовній природі, готового л ек ­ сичною одиницею, я к у не потрібно щ оразу створювати, я к а автома­ тично сприймається й відтворюється в мовленні (часто навіть несві­ домо). Отже, суттєвою є різниця м іж мовною і художньою метафора­ ми з погляду їхнього лексичного статусу: мовна метафора є самостій­ ною одиницею, я к а відносно вільно вступає в семантичні зв’язк и й реалізується в різних лексичних оточеннях, а худож ня не має такої лексичної самостійності — вона завж ди зв’язана зі своїм контек­ стом. Мовна метафора має системний характер, відображає колек­ тивні предметно-логічні зв’язк и , виконує ком унікативну функцію, є “анонімною” (не має автора), вільно відтворюється. Х удожня мета­ фора позасистемна, суб’єктивна (відображає індивідуальний погляд людини на світ), виконує естетичну функцію, зберігає “авторство”, 1 Балли Ш. Французская лингвистика : пер. с фр. / Ш. Балли. — М., 1961. — С. 333. 2Дюбуа Ж. Общая риторика : пер. с фр. / Ж. Дюбуа [и др.]. — М., 1986. — С .168. 51 має максимальну синтагматичну зумовленість, вона унікальна, не­ відтворна. Мовна метафора досліджується я к комплексна лінгвістична про­ блема в лексикології, семасіології, ономасіології, психолінгвістиці, лінгвостилістиці, когнітивній лінгвістиці. У сучасній лексикології за основу прийнято розуміння метафори я к вторинної непрямої но­ мінації при обов’язковому збереженні семантичної двоплановості й образного елемента. Таке тлумачення метафори, з одного боку, ста­ вить її в один ряд із тропом (за наявністю образності) і при цьому змуш ує ш укати критерії розмеж ування метафори і тропа за лін гві­ стичними ознаками. З іншого боку, таке тлумачення метафори включає метафору я к образний мовний засіб у лексико-семантичну систему мови на правах одного з лексичних розрядів, співвідносних з інш ими розрядами або протиставлених їм 1. Щ е декілька десятиліть тому виділяли чотири основні аспекти вивчення мовної метафори: номінативно-предметний, формальнологічний, психологічний і лінгвістичний. Сьогодні таких напрямів значно більш, серед них умовно можна виділити такі: 1) семасіологічний (механізми утворення метафори, семна структура, співвіднош ення сем у вихідному і метафоричному значеннях, специф іка денотата мовної метафори, характер конота­ тивних елементів тощо (праці Ш. Б аллі, Н. Арутюнової, Н. Л у к ’янової, Г. Скляревської, Й. Стерніна, В. Телія, Д. Ш мельова)); 2) оно­ мат ологічний (метафора з погляду її предметної співвіднесеності, з погляду співвіднош ення мовних одиниць з позамовними об’єктам и (Н. Арутюнова, В. Гак, С. Кацнельсон, Г. Колш анський, Ю. Степанов, В. Телія)); 3) гносеологічний (метафора я к один зі способів орга­ нізації пізнавальної діяльності людини (О. Потебня, Л. Виготський, В. Виноградов, Н. Арутюнова, В. Гак, Ю. Караулов, С. Кацнельсон, Г. Колш анський, М. Комлєв, В. Телія); 4) логічний (аналіз логічних зв’язків метафоричних значень (Н. Арутюнова, Р. Будагов, Л. Васи­ льєв, А. Вежбицька, В. Телія)); 5) власне лінгвіст ичний (виявляє мовні (морфологічні, словотвірні, синтаксичні) властивості метафо­ ри (О. Потебня, В. Виноградов, Н. Арутюнова, В. Телія)); 6) лін гво­ ст илістичний (В. Гак, І. Гальперін)); 7) лінгвіст ико-літ ерат урознавчий (лінгвістичні властивості художньої метафори (Б. Ларін, Й. Стернін, Р. Якобсон)); 8) лексикологічний (мовна метафора в р із­ них лексичних групах (А. Гудавічюс, Г. Скляревська)); 9) експресіологічний (експресивні властивості метафори (І. Арнольд, О. Блінова, В. Звегінцев, Н. Л у к ’янова, В. Ш аховський, Д. Шмельов)); 10) психолінгвіст ичний (мовна метафора в аспекті теорії мовотво­ 1 С кляревская Г.Н. Метафора в системе язьїка / Г.Н. Скляревская. — СПб., 2004. — С. 15—16. 52 рення і сприйняття мовлення я к модель мовленнєвої діяльності (Л. Виготський, Л. Сахарний, Й. Стернін, Р. Ф румкіна)). Розуміння мовної метафори я к категорії лексикології ставить питання про її місце в лексико-семантичній системі мови. Метод компонентного аналізу дозволяє розглянути семну структуру л ек ­ сичного значення, побудувати його модель. Ш ироко відомою є мо­ дель семантичної (семної) структури мовної метафори, створена В. Гаком на прикладі метафори ли си ц я (хитра людина). Номінатив­ не (вихідне) значення слова ли си ц я має певний набір сем: категорі­ альна архісема ‘ж ива істота’ + родова сема ‘тварина’ + видова диференційна сема ‘тварина з певними ознакам и’ + потенційна сема ‘хит­ рість’ (якість, я к а присвоюється лисиці)1. До метафоризації ведуть такі семантичні зміни, я к усунення родової (‘тварина’) та видової (‘певні ознаки тварини’) сем й актуалізація потенційної семи (‘хит­ рість’). Згідно зі спостереженнями дослідників, у процесі метафори­ зації може актуалізуватися будь-яка конотативна сема, я к би далеко вона не знаходилася від денотативного ядра. Компонентний аналіз дозволяє також виявити глибинні розбіжності м іж мовною і худож ­ ньою метафорою на рівні семантичної структури їх значення: л ек­ сичне значення мовної метафори за всієї складності його будови все ж піддається структуруванню і підведенню під типові схеми, а к о ж ­ на худож ня метафора унікальна, її не мож на зіставити за семантич­ ною структурою з інш ими художніми метафорами. Я кщ о у структу­ рі мовної метафори набір семантичних елементів, яки м би великим він не був, все ж зліченний, то в художньої метафори він, по суті, безмежний12. Мовна метафора має системний характер, тобто утво­ рюється і функціонує за законами мовної системи, а худож ня мета­ фора у цьому відношенні є позасистемною3. Існують різні типології метафори. Відомі типології мовної мета­ фори об’єднують або “ж иву” (образну) метафору і генетичну (типоло­ гії Н. Арутюнової, В. Гака), або мовну (загальновживану) метафору і поетичну (індивідуальну), я к у типології Ю. Левіна. Н. Арутюнова, показуючи функціональні типи мовної метафори, виділяє: 1) н о м і­ н а т и вн у, 2) образну, 3) ко гн іт и вн у і 4) ген ер а лізую чу (як кін це­ вий результат когнітивної) метафори. Типологія В. Гака орієнтована на характер семантичних процесів, я к і відбуваються при метафори­ зації: А. Повне метафоричне перенесення: 1) двобічна метафора (го­ лова — казанок)', 2) однобічна семантична метафора (ніжка ст іль­ 1Г а к В.Г. К проблеме общих семантических законов / В.Г. Гак / / Общее и романское язьїкознание. — М., 1972. — С. 151— 152. 2 Вольф Е.М . Прилагательное в тексте / Е.М. Вольф / / Лингвистика и поатика. — М., 1979. — С. 133. 3 С кляревская Г.Н. Вказ. праця. 53 ця)', 3) однобічна ономасіологічна метафора (во ли ни т и ). Б. Часткове метафоричне перенесення (зубець виделки)1. Ііа думку дослідників, чітко відмеж увати один вид мовної м ета­ фори від іншого не можливо через її нестійкий, динамічний х ар ак ­ тер. Розглянемо деякі типи мовних метафор, я к і виділяю ться біль­ шістю дослідників. М етафора не лиш е служ ить засобом оцінки, але часто виконує номінативну функцію , визначаю чи і називаю чи нове поняття вже відомим словом. Існує ціла ни зка термінів, я к і позначають таку ме­ тафору: номінативна (Н. Арутюнова), лексична, лексикалізована, мертва, скам ’яніла, стерта (О. Ахманова), генетична, термінологіч­ на (В. Корольков), однобічня^емасіологічна (В. Гак), ексметафора (Н. Черкасова). Термін генМпйчна метафора узагальнено і досить точно відображає сутність цього мовного явищ а: первинну метафо­ ричність і втрату образності у сучасній мові, семантичний розпад слова — розрив зв’язк у з джерелом найменування. Н омінативна (ге­ нетична) метафора визнається більшістю дослідників типом мовної метафори. Так, визначаю чи генетичну метафору я к однобічну сема­ сіологічну метафору і визнаючи її номінативний характер, В. Гак, проте, наполягає на тому, що така лексична одиниця зберігає свій метафоричний статус12. Г. Скляревська розглядає її не я к тип мовної метафори, а я к суміжне з нею семантичне явищ е, оскільки, на її думку, генетична метафора позбавлена всіх ознак мовної метафори (образності, двоплановості, оцінних й інш их конотацій), для неї х а­ рактерна втрата вмотивованості, випадіння елементів порівняння з семантичної структури слова. Втрата зв’язк у з вихідним значенням у семасіологічному плані означає повернення до звичайної, безпосе­ редньої денотативної віднесеності: якщ о при “ж и вій ” метафорі спо­ стерігається подвійний зв’язок із денотатом (подвоєння денотата), який надає їй семантичної двоплановості, то в генетичної метафори — безпосередній зв’язок з новим денотатом, без співвіднесення з первинним3. Генетична метафора у синхронічному плані сприйма­ ється я к первинна номінація. Разом із тим, зазначає Г. Скляревська, існує генетична метафора, я к а втратила двоплановість, але зберегла конотативний зміст (емоційність, експресивність, оцінку)4. Отже, метафоричними є значення слів, образність яки х ще цілком відчут­ на, а також значення, образність як и х ніби “згасла” і давно не від­ чувається мовцями, але вона у слові є і міститься у самому ф акті по­ 1Г ак В.Г. К проблеме общих семантических законов / В.Г. Гак / / Общее и романское язьїкознание. — М., 1972. — С. 151. 2 Там само. — С. 150. 8 С кляревская Г.Н. Вказ. праця. — С. 44—45. 4 Там само. 54 рівняльного перенесення назви з одного предмета на інш ий, тобто у тих подібних асоціаціях, я к і виникаю ть при використовуванні сло­ ва в переносному значенні (ніс лю дини — ніс літ ака, хвіст пт аха — хвіст потяга). А со ц іа т и вн а м овна мет аф ора базується на здатності людської свідомості знаходити аналогії м іж об’єктами. Ц я метафора займає провідне місце в лексичній системі мови я к у кількісному відношен­ ні, так і за впливом на системні семантичні процеси. При утворенні асоціативної метафори актуалізую ться елементи семантики вихід­ ного лексичного значення, я к і знаходяться далеко від ядерної час­ тини. Асоціації можуть представляти якісь реальні властивості предмета або ознаки, що, не знаходячи відображення в денотаті ви­ хідного значення, приписуються предмету уявою людей, і є відоми­ ми всім мовцям (великий, хиж ий — акула). Інш і асоціації відобра­ ж аю ть певне загальне психологічне враж ення (м ’я ки й — щодо ха­ рактеру людини). А соціативна метафора “скріплена” з похідним значенням лиш е деяким и елементами знання про денотат. М етафоричні зв’язк и базуються на різного роду подібності позначуваних об’єктів: подібність форми, зовнішнього вигляду, впливу, місцезнаходж ення, подібність у способі представлення дій, подіб­ ність у способі представлення оцінки, подібність ф ункцій. М ожна виділити певні типи регулярних метафоричних перене­ сень у сучасній українській мові: з природних об’єктів на створене людиною (гора (книж ок), джунглі (міста)); з предмета на людину (манекен, лялька , тумба, мішок); з тварини на людину (акула, ба­ ран, мавпа, собака); з рослини на людину (дуб); з предмета на психіч­ ний світ (море (радості)); фізичний світ — психічна сфера (весна (ко­ хання), осінь (життя), буря (емоцій)) та ін. Регулярним є метафо­ ричне перенесення назв об’єктів неживої природи на якості, дії-, властиві ж ивим істотам (золот ий ланцюж ок — золот ий характ ер, т еплий будинок — т еплий погляд). Нерідко відбувається зворотний перенос, коли певні ознаки і дії істот стають основою для наймену­ вання інш их предметів. До різновиду метафоричних переносів м ож ­ на віднести і вторинні найменування предметів, що виникли в ре­ зультаті подібності виконуваних ними ф ункцій, наприклад: кальку­ лят ор (особа, я к а виконує підрахунок чогось) — калькулят ор (при­ лад, що виконує елементарні математичні операції над числами); кондуктор (працівник транспорту, що продає кви тки і стежить за порядком) — кондуктор (пристосування у верстатах, що надає пра­ вильного положення інструменту). Поряд із розш иренням обсягу значення слів у процесі розвитку переносних назв може відбуватися і його звуж ення (звивина мозку, семантичне поле, корінь слова). За спостереженнями Л. Кудрявцевої, лексико-семантична деривація цього типу відбувається за раху­ 55 нок додавання до вихідного смислового змісту нових семантичних компонентів, я к і звужую ть, конкретизую ть семантику слова. Я к правило, при семантичній деривації цього типу значення слова зба­ гачується семами-спеціалізаторами, тому ця модель активно реалі­ зується при т ермінологічній ном інації1. Крім цього, виділяю ть сем ант ичний зсув, який характеризуєть­ ся міною диференційної ознаки — однієї чи кількох денотативних сем вихідного значення при збереженні у похідному ЛСВ архісеми і смислового обсягу (кількості диференційних сем) вихідного значен­ ня12, наприклад: лайнер (велике океанське, морське пасаж ирське або вантажне судно — багатомісний пасаж ирський ш видкісний літак), ност альгія (болісна туга за Батьківщ иною — туга за минулим, за тим, що минуло, за пережитим). Н азвані типи переносу найменувань характеризую ться віднос­ ною регулярністю виникнення, звичайністю, є узуальним и (лат. изиз — звичайний) і відображені у словниках. Важливу роль у розвитку й організації сучасної лексичної систе­ ми відіграють перенесення найменувань за суміж ністю. “В икори­ стання слова по відношенню до нового позамовного об’єкта, суміж­ ного зі старим денотатом у часі і просторі або залученим в одну ситуацію ”3 називається метонімією. Особливості метонімічного перенесення досліджуються у працях O. Потебні, Ю. А пресяна, Н. Арутюнової, Є. Гінзбурга, А. Ж уравльова, Л. Кудрявцевої, Л. Новикова, В. Русанівського, О. Тараненка та ін. Так, Д. Ш мельов під метонімією розуміє “найменування того чи іншого предмета або явищ а, перенесене на інш ий предмет чи я в и ­ ще за суміжністю”45. Р. Якобсон зв’язує метафору з парадигм атич­ ними, а метонімію — з синтагматичними віднош еннями в мові6. Під мет онімією звичайно розуміють регулярний або оказіональний пе­ ренос назви з одного об’єкта чи класу об’єктів на інш ий на основі реально існуючого м іж ними зовцішнього чи внутрішнього зв’язку (просторового, причиново-наслідкового, логічного тощо). Н а відміну від метафоричних, метонімічні перенесення є більш регулярними і продуктивними. М ожна виділити певні регулярні мо­ делі, за яким и найчастіш е відбуваються метонімічні перенесення в сучасній українській мові: дія — місце дії {вхід, зупинка), дія — 1Кудрявцева Л Л . Моделирование динамики словарного состава язьїка / Л.А. Кудрявцева. — К., 2004. — С. 67—69. 2 Там само. — С. 70. 3 Кронгауз М Л . Семантика / М.А. Кронгауз. — М., 2001. — С. 156. 4 Ш мелев Д .Н . Современньїй русский язьік: Лексика / Д.Н. Шмелев. — М., 1977. — С. 97. 5 Якобсон Р. Два аспекта язьїка и два типа афатических нарушений / P. Якобсон / / Теория метафори. — М., 1990. 56 суб’єкт дії (керівницт во — ‘дія за знач, керувати’ і ‘керівники, к е­ рівний склад установи’; захист — ‘дія за знач, захи щ ати’, ‘сторона, я к а захищ ає обвинуваченого під час суду’ і ‘ті, хто у складі спортив­ ної команди захищ аю ть якусь ділянку ігрового поля’), приміщ ення — його вміст (аудиторія слухає), посуд — його вміст (випити чаш ­ ку), матеріал — виріб із нього (криш т аль — ‘особливий вид скл а’ і ‘посуд, виріб із цього ск л а’; золото — ‘м ’яки й , ковкий м етал’ і ‘ви­ роби з цього металу’), населений пункт — його ж ителі (місто пра­ цює), ім ’я автора — його твір (читати Кафку) та безліч інш их. Мето­ німічне перенесення спостерігається при використанні власної на­ зви для називання конкретного явищ а, предмета (Ом — німецький ф ізик і ‘одиниця вимірю вання електричного опору’). При цьому сло­ во втрачає лексико-граматичні риси власної назви і стає загальною, а його значення стає більш ш ироким, узагальненим, втрачаючи свій первинний зв ’язок із конкретним предметом. Н а відміну від мета­ фори, метонімія важ ко піддається інтерпретації, принаймні семан­ тичній. Різновидом метонімії є синекдоха — перенесення назви з пред­ мета на його частину або, навпаки, з частини на весь предмет: виш ня (дерево і плід), борода (‘волосяний покрив на ниж ній частині облич­ ч я ’ і ‘бородатий чоловік’), тенор (‘високий чоловічий голос’ і ‘спі­ вак із таким голосом’). Синекдоха базується на суміжності асоціа­ цій. Наведені приклади не вичерпують усього різноманіття типів по­ лісемії, але дають уявлення про її регулярність і закономірності зв’язк у значень (ЛСВ) у структурі багатозначного слова. П олісемія є однією з яскравих ознак національної самобутності лексики, оскільки характер семантичних зв’язк ів у різних мовах неоднаковий. Р. Будагов відзначав: “Багатозначність слів природ­ них мов народів світу — це одна з найваж ливіш их особливостей їх ­ ньої лексики, одна з найваж ливіш их особливостей людської мови взагалі. Саме тому слід говорити про закон багатозначност і слова, про закон лексичної полісемії”1. Вивчення цих законів дозволяє ак ­ тивно використовувати потенційні властивості слова при перекладі з однієї мови на інш у, тобто при виявленні міжмовних семантичних відповідностей. 1 Будагов Р Л . Закон многозначности слова / Р.А. Будагов / / Русская речь. — 1972. - № 3. — С. 140. 57 §11. Смислова структура слова. Поняття внутрішньої форми слова Більш ість слів сучасної української мови має декілька значень (семем), або складається з кількох ЛСВ, про що свідчать, зокрема, і тлумачні словники української мови. В. Звегінцев під значенням слова розуміє “сукупність його лексико-семантичних варіантів”1. Смислова структура слова утворює мікросистему взаємопов’я ­ заних ЛСВ, ієрархію значень. Існування ієрархічних зв’я зк ів м іж ЛСВ багатозначного слова не ви кли кає сумніву. У слові виділяю ться головне (первинне) і вторинні значення. ЦІ значення нерівноцінні за місцем у семантичній структурі слова і за характером взаємовіднош ення з контекстом. Головне значення сло­ ва є найменш залеж ним від контексту і найбільш загальним за зм іс­ том, тому слово в таком у значенні має найш ирш у системну сполу­ чуваність. У словнику таке значення подається перш им. Воно є реа­ лізацією первинної семантичної ф ункції слова, саме тому головне значення називаю ть також первинним. Порівнюючи головне (пер­ винне) і вторинне значення з погляду специф іки їх розташ ування у лексико-семантичній системі, Д. Ш мельов підкреслив, що первин­ не значення найбільш е зумовлене парадигматично і найменш е син­ тагматично12. Основними властивостями будь-якого предмета, явищ а дійсності є форма і зм іст . Зміст предмета — це сукупність елементів і проце­ сів, я к і визначаю ть його сутність; форма — спосіб існування цього предмета, внутріш ня і зовніш ня організація його змісту. П ротилеж ­ ність і водночас нерозривна єдність і цілісність змісту та форми є джерелами існування й розвитку світу. Вивчення співіснування цих найваж ливіш их категорій має принципове значення для розвитку будь-якої науки. Не є винятком і мовознавство. П р о блем а ф орм и і зм іст у так чи інакш е досліджується в усіх мовознавчих працях. П оняття форма в лінгвістиці має декілька значень. Передусім під формою розуміється зовніш ня, пов’язан а зі слуховим (або зоровим) сприйняттям сторона мови, я к а піддається спостереженню. В ико­ ристовуючись відносно мови взагалі, термін форма відповідає терм і­ нам “вираж ення” (Ф. де Соссюр) і “план вираж ення” (Л. Єльмслев). Стосовно окремої мовної одиниці термін форма позначає зовніш ­ ній бік мовного знака, його матеріальну, ф ізичну сутність і проти­ ставляється значенню , змісту, поняттю, ф ункції тощо. 1 Звегинцев В Л . Семасиология / В.А. Звегинцев. — М., 1957. 2 Ш мелев Д .Н . Проблеми семантического анализа лексики / Д.Н. Шмелев. — М„ 1973. — С. 212. 58 На проблему співвіднош ення мовної форми та змісту існує два погляди. В основі першого, викладеного у працях Ф. де Соссюра, ле­ ж ить принцип довільності мовного знака: форма внутрішньо не пов’язан а зі змістом, вона довільна, випадкова щодо нього. Згідно з другою концепцією , викладеною у працях Л. Щ ерби, І. Мєщанінова, Л. Блумфілда та ін., форма і зміст є єдиним цілим , синтетичним началом. Ц я концепція ґрунтується на принципі вмотивованості мовного знака: зовніш ня форма і зміст пов’язані природними внут­ ріш німи зв’язкам и. Взаємодія форми і змісту, що нею вираж ається, породжує більш детальне, якісне розш арування мовної форми на зовніш ню і внут ­ ріш ню . Зовнішня форма почуттєво сприймається людиною й за своєю природою — єдина і загальна для всіх природних мов звукова мате­ рія та її відбиття у вигляді письма1. П оняття внут ріш ня форма в лінгвістичній літературі трактуєть­ ся неоднозначно і продовжує залиш атися предметом детального ви­ вчення і дискусій вже тривалий час. Уперше на “образ імені, властивий кож ній речі” , не називаючи це явищ е “внутрішньою формою”, вказав Платон. Детальну розроб­ ку вчення про внутрішню форму отримало у працях В. фон Гумбольдта, яки й розглядав внутрішню форму мови в цілому. Внутрішня форма, за В. фон Гумбольдтом, є “не що інш е, як ви­ користання, яке робить зі звукової форми мовну творчість; саме за її посередництва мова здатна надати прояву всьому, до чого в процесі створення ідей прагнуть кращ і уми кожного покоління”12 Внутріш ­ ній формі кож ної мови властива національна самобутність, сутність якої у тому, що кож ний народ по-своєму осягає природу, “наближ а­ ється до неї відповідно до того, в я к і стосунки вступають його духов­ ні сили”3. У вітчизняному мовознавстві зачинателем вивчення проблеми внутріш ньої форми був О. Потебня. Розвиваю чи положення концеп­ ції В. фон Гумбольдта на м атеріалі російської мови, він створив ори­ гінальну теорію, я к а ґрунтувалася на дослідженні конкретних оди­ ниць мови — слів. О. Потебня виділяв у слові три аспекти: зовніш ню форму (“членороздільний звук”), зміст, “що об’єктивується через по­ середництво звука” і внутріш ню форму (“найближче етимологічне 1 П ло т н и ко в Б А . О форме и содержании в язьіке / Б.А. Плотников. — Минск, 1989. — С. 13. 2 Звегинцев В А . История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и извлечениях / В.А. Звегинцев. — 4 . 1 . — М., 1964. — С. 100. 8 Там само. 59 значення слова, той спосіб яким вираж ається зміст”1). Учений вк а­ зував па необхідність розмеж ування внутріш ньої і зовніш ньої форм: “Зовніш ня форма нерозривна з внутрішньою, змінюється разом із нею, без неї перестає бути сама собою, але все ж таки зовсім від неї відмінна”12. Проблема внутріш ньої форми продовжує залиш атися предметом досліджень і дискусій у сучасному мовознавстві. Р ізні аспекти цієї проблеми висвітлю валися у працях Б. П лотникова, С. Семчинського, О. Снитко, В. Телія та багатьох інш их. В. Звегінцев, визначаю чи внутрішню форму як “мовну вмотиво­ ваність”, зазначає, що вона “має значення переважно для етимоло­ гічних досліджень”3. За визначенням Т. К ияка, внутріш ня форма — це розумовий образ, що потенційно абстрагує й відбиває у вигляді апперцепційного уявлення одну чи к іл ьк а суттєвих ознак денотата, викликається і фіксується у пам ’яті носія мови, зумовленій морфем­ ною структурою слова або вислову”4. Внутріш ня форма номінативних одиниць через мотивуючі озна­ ки закріплю є реалії навколиш ньої дійсності у мовній свідомості лю ­ дини. ЛСВ мають не тільки елементарні значення, але й відповідні внутріш ні форми. Якщ о значення — це те, що відображується в л ек ­ сичній одиниці, то внутріш ня форма (ВФ) — показник того, я к відо­ браж ається в значенні цієї одиниці той чи інш ий предмет дійсності. Внутріш ня форма лексичних одиниць, я к і утворюються у ре­ зультаті процесів первинної номінації й усвідомлюються носіями мови я к первинні, може бути розкрита тільки при етимологічному або історичному аналізі. Однак внутріш ня форма може розглядати­ ся я к динамічний компонент значення похідних (за морфологічним складом або за смислом) мовних одиниць. На відміну від внутріш ньої форми конструктивно похідних на­ йменувань, феномен внутріш ньої форми семантично похідних на­ йменувань визнається не всіма лінгвістами. Так, В. Звегінцев ствер­ дж ує, що внутріш ня форма властива тільки конструктивно похід­ ним одиницям: “Внутріш ня форма слова являє собою внутрішню мовну вмотивованість, я к а леж ить в основі створення нового слова й не має ніякого віднош ення до його подальшого смислового роз­ витку”5. Останнім часом дослідники (Б. П лотников, О. Снитко, 1 П от ебня А А . Мьісль и язьік / А. А. Потебня / / Зстетика и поатика / А.А. Потебня. — М., 1976. — С. 114—115. 2 Там само. 3 Звегинцев В А . Семасиология / В.А. Звегинцев. — М., 1957. — С. 196. 4 К и як Т.Р. Мотивированность лексических единиц (количественньїе и качественньїе характеристики) / Т.Р. Кияк. — Львов, 1988. — С. 29. 5 Звегинцев В А . Семасиология / В.А. Звегинцев. — М., 1957. — С. 206. 60 В. Телія та ін.), спираючись на експериментальні дані, довели пси­ хологічну реальність внутріш ньої форми семантично похідних на­ йменувань і продовжують працю вати над цією проблемою. Дослід­ никам и підкреслю ється важ ливість внутріш ньої форми для форму­ вання і функціонування похідних значень. “Номінативна похідність звичайно вираж ається у вмотивованості вторинних найменувань, у наявності в них внутріш ньої форми (живої чи такої, що усвідомлю­ ється я к така у даний період розвитку мови), я к а виступає як посе­ редник м іж новим смислом та його віднесеністю до дійсності (курсив наш . —А в т .),п, — зауваж ує В. Телія. Таким чином, внутріш ня фор­ ма переосмислюваного слова визначається я к мотивуюча ознака вто­ ринних найменувань. Р ізні за своїм характером значення ЛСВ утво­ рюють смислову структуру слова завдяки спільності їхніх внутріш ­ ніх форм. У ряді ЛСВ багатозначного слова кож ний попередній ви­ ступає я к внутріш ня форма наступного. Найбільш ясно і чітко спіль­ на, об’єднуюча ознака виступає у вихідному значенні, першому ЛСВ. Семантично похідні найменування виникаю ть у результаті пере­ осмислення вже існуючих у мові слів на основі зіставлення двох сутностей (вже відомого, того, що має назву, і нового, яке має отримати назву), я к і піддаються апперцепції12 у свідомості особистості. В осно­ ві такого механізму створення нових найменувань ш ляхом пере­ осмислення вж е існуючих ум ові слів леж ать асоціації, я к і пов ’язують вже існуючі у свідомості особистості уявлення про явищ а дійсності з тими чи інш ими новими поняттями. Внутріш ня форма семантично похідних найменувань представ­ ляє собою “асоціативний мотив, в основі якого леж ить встановлення зв’язків зіставлення між двома сутностями, як е об’єктивується від­ повідною мовною формою”3. Внутріш ня форма семантично похідних найменувань за характе­ ром виникнення може бути необразною (тобто виступати в ролі влас­ не асоціативного мотиву) й образною (тобто бути в ролі асоціативнообразного мотиву)4. Коли зіставляю ться об’єкти, я к і належ ать до однієї категорії, до одного класу, образ не виникає. “Образність сло­ ва ми вбачаємо тільки в тому випадку, якщ о пов’язане з ним уявлен­ ня (“ж иве”, “наочно-картинне” , “мальовниче” — в різній мірі) мислиться, відчувається, усвідомлюється я к узуальне, спільне для всьо­ 1 Т ели я В.Н. Коннотативньїй аспект семантики номинативньїх единиц / В.Н. Телия. — М., 1986. 2 А пперцепція — залежність сприйняття людиною нових предметів та явищ від її попереднього індивідуального досвіду, знань і психічного стану. 3 Снитко Е.С. Внутренняя форма номинативньїх единиц / Е.С. Снитко. — Львов, 1990. — С. 16. 4 Там само>\ 61 го колективу мовців даної мови або певної його частини... Це перш а відмінність образного слова від звичайного уявлення-десигната, тоб­ то елементарного узагальненого уявлення від множини однорідних предметів, явищ , дій тощо”1, — зазначає Н .А . Л у к ’янова. В нутріш ­ ня форма семантичних дериватів, я к і утворюються в результаті про­ цесів родо-видових лексико-семантичних змін, має необразний х а­ рактер: при родо-видових лексико-семантичних процесах зіставля­ ються поняття, що належ ать до однієї категорії, до однієї лексичної парадигми, тому при зіставленні у свідомості носія мови вихідного поняття й нового, яке потребує визначення, образ не виникає (зви ви ­ на — ‘дугоподібний заворот, вигин’ — ‘хвиляста складка у півкулях головного м озку’; лайнер — ‘велике океанське, морське пасаж ир­ ське або вантажне судно, яке здійснює рейси за певним марш рутом’ — ‘багатомісний пасаж ирський ш видкісний літак, як и й здійснює регулярні рейси на довгі відстані’). Встановлення зв’язк ів зіставлення м іж об’єктам и різних катего­ рій, класів пов’язане з виникненням образу, який ґрунтується на по­ руш енні меж природних родів12. У цьому аспекті особливий інтерес становить метафора, внутріш ня форма якої завж ди має образний х а ­ рактер. Метафора, я к явищ е двопланове, асоціює у свідомості носіїв мови дві різні категорії об’єктів. Х арактерна для одного класу об’єктів ознака (“специфічний атрибут”) використовується для виділення деякого різновиду в рам ках іншого класу і часто супроводжується конотаціями. Таке встановлення зв’язк ів зіставлення м іж об’єктам и різних класів пов’язане з виникненням образу, яки й , я к відомо, є результатом психічної діяльності свідомості. При метафорі слово, яке позначає певний клас об’єктів, викори­ стовується для характеристики чи найменування об’єкта, як и й вхо­ дить до іншого класу, або ж для найменування іншого класу об’єктів, аналогічного в якомусь відношенні. Образний характер семантично похідних найменувань проявляється у здатності викликати в носіїв мови відповідне наочно-чуттєве уявлення про реальний предмет, явищ е, якість, пов’язані зі словом, у принципі спільне для мовного колективу, яке входить у семантичну єдність, значення слова я к її компонент3. Утворюючи семантичну єдність, значення слова при ме­ тафоризації пов’язані на основі подібності певних властивостей, ознак, реалій (за виглядом, кольором, функцією тощо). 1 Лукьянова Н А . Зкспрессивная лексика разговорного употребления / Н.А. Лукьянова. — Новосибирск, 1986. — С. 67. 2 Снитко Е.С. Вказ. праця. — С. 64. 3 Див. : Лукьянова Н А. Вказ. праця. — С. 67; Снитко Е.С. Вказ. праця. — С. 64. 62 Семантично двоїста природа метафори та її внутріш ня форма тіс­ но взаємопов’язані: при стиранні семантичної двоплановості згасає внутріш ня форма метафори. Внутріш ня форма індикативної (номінативної) метафори, я к а утворюється на основі подібності якоїсь зовніш ньої ознаки й відзна­ чається наочністю, має тенденцію до згасання, зумовлену тим, що “подібність, я к а належ ить системі уявлення про допоміжний суб’єкт, втрачає функціональне навантаж ення”1(наприклад, м узичний диск, нова л ін ія метро). Згасаю чий характер має і внутріш ня форма когнітивної метафо­ ри, в як ій процес переосмислення йде за рахунок внутріш ньої подіб­ ності певних ознак і реалій. У процесі її ш ирокого використання зникає семантична двоплановість (наприклад, моральний к л ім а т колект иву, спект р проблем тощо). У внутріш ній формі метафор, в основі як и х леж ить ф ункціональ­ на подібність реалій, переважає асоціативний мотив, образність про­ ступає дуже слабко (калькулят ор — ‘той, хто складає калькуляц ію ’ — ‘портативний електронно-обчислювальний пристрій індивідуаль­ ного використання на основі мікропроцесора’, нагромаджувач — ‘той, хто накопичує майно, гроші і т. ін .’ — ‘пристрій для занесення й зберігання енергії, речовини, інформації; в обчислювальній техні­ ці — периферійний пристрій для записування, зберігання та зчиту­ вання даних на (з) машинний(-ого) носій (носія)’. Метафора, я к а відображає ставлення мовців до означуваного предмета чи явищ а, їхню оцінку, є одним із прагматичних засобів мови. Внутріш ня форма метафори, я к один із компонентів значен­ ня, також належ ить до прагматичних засобів мови. Особистіснопрагматичне ставлення носіїв мови до позначуваної реалії найяскра­ віше проступає в асоціативно-образній метафорі, я к а використову­ ється не стільки з номінативною метою, скільки (більшою мірою) для суб’єктивної оцінки реалії дійсності (а к у л а бізнесу, дж унглі міс­ та, фінансовий спрут ). У внутріш ній формі такої метафори тісно переплетені асоціативний і образний мотиви. Вона максимально збе­ рігає образно-дериваційну функцію: саме завдяки усвідомленню внутріш ньої форми “виникає, відтворюється мотив для суб’єктивноемотивної оцінки, я к а є підставою для власне експресивного забарв­ лення даного найменування й усього відрізка тексту, пов’язаного тематично з цим найменуванням”12. Внутріш ня форма метафори тісно пов’язана з експресивнооцінним компонентом значення: мотивуюча роль внутріш ньої фор­ ми я к асоціативно-образного компонента конотації, експресивного 1 Т ели яВ .Н . Вказ. праця. — С. 82. 2 Там само. — С. 85. 63 забарвлення значення “програмується” в самому процесі метафори­ зації, націленому на створення номінативних засобів емотивнопрагматичного впливу”1. Побутує думка, що семантично похідні найменування набувають “ніби нової тимчасової внутріш ньої форми, я к а здатна відтіснити “природну” внутрішню форму на другий план, тобто вторинне зна­ чення приходить на зміну первинному” ; на зміну етимологічно зга­ саючим внутріш нім образам можуть приходити нові види внутріш ­ ніх форм, я к і сприяють збереженню в мові образності й експресив­ ності, хоча й не на вихідній природній її властивості, а на вторинній, значною мірою ш тучній основі12. П сихологічна реальність внутріш ­ ньої форми семантично похідних номінативних одиниць підтвер­ джується експериментальними даними. Внутріш ня форма я к мотивуюча ознака вторинних найменувань реалізується в пам ’яті носія мови в певній ком унікативній ситуації. Внутріш ня форма лексичної одиниці є способом представлення в мові певного бачення світу, властивого народу. Вона вираж ає націо­ нальну специфіку мови. § 12. Омонімія. Класифікація і функції омонімів О м онім ією (від грец. Ію т бпут іа — однойменність) називається збіг форми (усної чи письмової) різних мовних знаків, передусім лексем і словоформ3. Омонімія досліджується у працях В. Виногра­ дова, О. Демської, В. Кононенка, М. Кочергана, Л. Лисиченко, О. Тараненка, Д. Ш мельова та ін. Мовні одиниці є о м о н ім а м и , якщ о в них однакові знаки (звукові, графічні оболонки) і незв’язані (невмотивовані) значення. Існування омонімів суперечить законам побудо­ ви знакових систем. Термін омонімія використовується відносно лексем, словоформ, інш их мовних знаків (морфем, речень і текстів). Окремим випадком омонімії є лексична омонімія. Л ексична о м о н ім ія — це категоріальне лексико-семантичне від­ нош ення не пов’язаних за значенням слів, я к і збігаються за формою (написанням, звучанням) і розрізняю ться у тексті завдяки різним контекстуальним оточенням. Л ек си ч н и м и о м о н ім а м и називаю ться слова, що звучать однаково, але не мають спільних елементів смислу (сем) і не зв’язані асоціативно. 1 Т елия В.Н. Вказ. праця. — С. 83. 2 П ло т н и ко в Б А . О форме и содержании в язьіке / Б.А. Плотников. — Минск, 1989. — С. 128. 3 Кронгауз М А . Семантика / М.А. Кронгауз. — М., 2001. — С. 149. 64 Омоніми не однорідні за своєю структурою і складом. Істинні лексичні омоніми відмежовуються при класиф ікації від суміжних одиниць і разом із тим співвідносяться з ними. На думку В. Виногра­ дова, лексичні омоніми — “це різні за своєю семантичною структу­ рою, а іноді і за морфологічним складом, але тотожні за звуковим складом у всіх своїх формах слова”1. В иникнення омонімів пояснюється різними причинами. Однією з них є формальний збіг різних за походженням слів (тур ‘вимерлий дикий б и к’ (укр.) і ‘один оберт по колу в танц і’ (з фр.)). Такі омоніми називаю ть ет имологічним и. Омоніми можуть виникати в результаті розпаду полісемії слів, тобто втрати смислового зв’язк у м іж значен­ ням и (ЛСВ) раніш е багатозначного слова та їхнього виділення в су­ часній мові в самостійні слова-омоніми (перо птаха — перо ‘знаряддя для письма’). Такі лексичні одиниці є семантичними.,омонімами. Утворення семантичних омонімів — процес поступовий і трива­ лий. У багатьох випадках м ож на казати про процес омонімізації зна­ чень слова, коли вони вж е не виявляю ть стійкого, регулярного зв’язку, але ще не стали справж німи омонімами. Через різні зміни у позамовній дійсності, зміну уявлень людей про реальність і зміни в лексичній системі мови смисловий зв’язок значень багатозначного слова може поруш уватись. При цьому розпад полісемії певного типу може характеризуватися специфічними закономірностями. Так, утворення омонімів зі слів, яки м був властивий ланцю ж ковий мето­ німічний зв ’язок, характеризується, зазвичай, втратою проміжної ланки — значення, яке зв ’язувало раніш е омоніми12З . Порушення ко­ лиш нього метафоричного зв’язк у й виділення одного зі значень (ЛСВ) в окреме слово часто викликане зміною нашого уявлення про предмет (явищ е) в результаті його пізнання. Л ексичні омоніми бувають повні й неповні (част кові). П овні л е к ­ сичні омоніми належ ать до однієї частини мови і збігаються в усій системі їхн іх форм. Такими є, наприклад: коса1 (заплетене волосся), коса2 (сільськогосподарське знаряддя для косіння трави, збіж ж я тощо), коса3 (вузька намивна смуга суходолу в морі, річці); клю ч1 (знаряддя для зам икання та відм икання зам ка, засува та ін.) і клю ч2 (джерело); т опит и1 (грубку) і т опит и2 (човен). Часткові лексичні омоніми — це співзвучні слова, одне з яки х повністю (в усіх своїх формах або в одній) збігається з частиною форм або окремою формою іншого слова. Це, наприклад, омонімія ім енників, я к і збігаються тільки в одній з форм числа (кадр ‘окремий знімок на кіно- та фото­ 1 Виноградов В.В. Об омонимии и смежньїх явленнях / В.В. Виноградов / / Избр. трудьі / В.В. Виноградов. — М., 1978. — С. 299. 2 Н овиков Л Л . Семантика русского язьїка / Л.А. Новиков. — М., 1982. З Лексикологія. Фонетика 65 плівці; окрема сцена або епізод із кіноф ільм у’ / кадри ‘основний склад працівників організації, підприємства тощ о’; т акт ‘почуття міри; культура поведінки’ / т акт и ‘метричні музичні одиниці’). Повна і часткова омонімії утворюють ядро омонімії. Омонімія спостерігається не тільки у лексиці. Інш і типи збігу мовних одиниць (омоформія, омоморфемність, омофонія, омографія) визначаю ться законами граматичної, словотвірної, фонетичної систем і належ ать до периферійних явищ , суміж них із власне л ек ­ сичною омонімією. Крім омонімів виділяю ть омографи, омофони, омоморфеми, омоформи. О моф орми — це форми різних слів однієї або різних частин мови, я к і збігаються за звучанням і написанням. П рикладам и омоформ різних частин мови можуть бути форма інф інітива дієслова і форма називного відм інка ім енника (мат и), форма наказового способу діє­ слова і форма числівника (три), форма минулого часу дієслова й іменник середнього роду або прислівник (мило) тощо. О моморф еми — це різні морфеми (корені, суфікси, префікси), я к і збігаються за звучанням (написанням) і мають різне значення, наприклад: корені вод- у словах вод-и-ти і вод-а; суфікс предметного значення -л- і суфікс зі значенням минулого часу у дієслові -л- (мил-о, бу-л-о). О мофони — різні слова, я к і збігаються за своїм звучанням , але мають різне написання (лежу [леиж°у] — лижу [лиеж°у], біль [б’і л г\ — білль [б’іл':]). У мовах із більш традиційною орфографією (англій­ ська, російська, французька) омофонів значно більше, ніж в у країн­ ській. О мографи — різні слова, я к і збігаються за написанням і розріз­ няю ться за вимовою, наголосом (а т ла с , дорога, за м о к , образи). М іж омонімією і полісемією часто немає чіткої м еж і. Складність розмеж ування полісемії й омонімії веде деяких учених до висновку, що омонімами слід вваж ати слова, різні за походженням (В. Абаєв). Інш і дослідники я к об’єктивні критерії розмеж ування омонімії та полісемії висували словотвірні і синтаксичні характеристики, однак їхнє значення не можна визнати виріш альним, оскільки розходж ен­ ня словотвірних рядів необов’язково пов’язане з розривом відповід­ них значень. Основною проблемою в розрізненні полісемії й омонімії є виро­ блення критеріїв об’єднання ЛСВ в одну лексему. Є декілька крите­ ріїв віднесення двох лексико-семантичних варіантів до однієї лексе­ ми. П ольський лінгвіст Є. Курилович запропонував вваж ати крите­ рієм належності до однієї лексеми неунікальність, повторюваність відповідного семантичного протиставлення. Цей критерій достатній для віднесення двох лексико-семантичних варіантів до однієї лексе66 ми, але він не є необхідним. Ю. А пресян називав необхідним крите­ рієм багатозначності такий: загальна частина значень має бути неелементарною. Така частина значень називається нетривіальною, а сам критерій базується на семантичній подібності значень. Однак у цьому випадку доводиться визнати, що протиставлення м іж полісе­ мією й омонімією градуальне і що існують типи полісемії, більш чи менш віддалені від омонімії1. Н айваж ливіш им крит ерієм розмеж ування полісемії й омонімії, на думку більшості лексикологів, є сем ант ичний. Так, утрата зна­ ченнями (ЛСВ) колись багатозначного слова взаємного мовного вмо­ тивування, внутрішнього семантичного зв’язк у веде до появи омоні­ мів. В иріш ення проблеми розмеж ування омонімії й полісемії визна­ чає спосіб опису слова у тлумачному словнику. Користувач тлумач­ ного словника з цією проблемою безпосередньо не стикається, оскіль­ ки має справу з уж е готовим описом: значення багатозначного слова подається в одній лексикограф ічній статті і має один “лексикогра­ фічний вхід” (наприклад, в індоєвропейських мовах — так звану по­ чаткову словоформу цієї лексеми, в семітських — корінь), а омоніми описуються різними статтями, кож на з яки х має свій власний вхід, як правило, позначений порядковим номером12, наприклад: КЛЮ Ч 1. 1) знаряддя для зам икання та відм икання замка, засува та ін.; 2) інструмент д ля загвинчування або відгвинчування гайок, бол­ т ів і т. ін.; 3) двополюсний перем икальний елем ент елект ричного кола; 4) засіб для розуміння, розгадування чогось, для володіння чи­ мось. КЛЮ Ч2. Те саме, що джерело. За цим словником, КЛ Ю Ч 1 і КЛЮ Ч2 є омонімами, причому КЛЮ Ч1 — полісемічне слово, а КЛЮ Ч2 — моносемічне. ЛСВ слова КЛЮ Ч 1 об’єднані в одне слово і протиставлені КЛЮ Ч 2 я к іншому слову. Я к і ЛСВ багатозначних слів, омоніми зазвичай використовують­ ся в мовленні у взаємовиклю чних позиціях. Свідомо використані у тотожних позиціях омоніми стають засобом створення каламбурів. Омонімія — поняття синхронічне. Вона проявляється на певно­ му етапі розвитку мови. Колись багатозначне слово може розщ епи­ 1Кронгауз М А . Вказ. праця. — С. 151. 2 Там само. — С. 150. 67 тися на д екілька омонімічних слів. Одні лексико-семантичні катего­ ріальні віднош ення є переважно семасіологічними, інш і — о н о м ато ­ логічними. Семасіологічними є багатозначність й омонімія, онома­ тологічним и — синонімія, конверсія й антонімія. § 13. Явище паронімії в українській лексиці П аронім ія (від грец. рага — близько, дпут а — ім ’я) — явищ е часткової звукової подібності слів при їхн ій повній чи частковій се­ мантичній різниці. Термін паронім увів Арістотель (“Категорії”), яки й так називав похідні слова. Явищ е паронімії вивчається у пра­ цях Ю. Бєльчикова, А. Гвоздєва, В. Григор’єва, Д. Гринчиш ина, А. К ритенка, О. Сербенської, О. Тараненка та ін. У 60—70-х роках XX ст. у радянському мовознавстві склалось розуміння паронімів я к однокореневих слів, я к і належ ать до однієї частини мови. Н айчастіш е паронім ам и називаю ть різні за значен­ ням слова, подібні за вимовою, лексико-граматичною приналеж ніс­ тю і, я к правило, спорідненістю коренів. Виділяю ть вужче і ш ирш е розуміння паронімів. При вужчому до паронімів відносять тільки тотожні за граматичними характеристикам и однокореневі слова (.адресат — адресант, забудова — побудова, засуджувати — осуджу­ ват и, класний — класовий). Така структурна подібність паронімів (подібність морфемного складу) зумовлює їхню певну смислову спів­ віднесеність. У ш ирш ому розумінні пароніми — це слова, що при повній або частковій семантичній відмінності мають певну звукову подібність, причому їх морфемний склад до уваги не береться (ет ика — есте­ т ика, диплом ант — диплом ат , кам інь — кремінь, коледж — ко­ тедж, ком плекс — ком плект , конт ингент — конт инент ). П аронімічні ряди можуть складатися не тільки з двох, а й з біль­ шої кількості членів (деревинний — деревний — дерев’я н и й — дере­ в ’янист ий, класний — класовий — класичний, наст анова — поста­ нова — пост ановка — уст ановка). Однокореневі слова, я к і нале­ ж ать до однієї частини мови, утворюють паронімічні ряди закритого характеру. При зіставленні паронімів акцент робиться на їхніх семантичних розбіжностях. Усе це надає паронімії системного характеру на рівні ідеографії, словотвору, лексичної сполучуваності. Через певну подібність звучання пароніми близькі до омонімів, проте м іж ними є різниця: на відміну від омонімів, пароніми мають різне написання і ніколи не збігаються повністю за вимовою (адре­ сат — адресант, емігрант — мігрант ). 68 П ароніми близькі до однокореневих синонімів, хоча мають і явні відмінні риси. По-перше, паронімічні ряди складаю ться або тільки з питомих українських слів (визначат и — відзначат и — зазначат и, свідоцтво — свідчення, світ ило — світоч), або тільки із запозиче­ них (афект — ефект, експонат — експонент , ком плекс — комп­ лект ), & в синонімічному ряду можуть бути представлені ті й інш і (<еф ем ерний— уявний, нереальний). По-друге, позначаючи одне і те саме або близьке поняття, синоніми нерідко семантично зближаю ть­ ся, розбіжності м іж ними нейтралізую ться, а пароніми завж ди по­ значають зовсім різні поняття й відрізняю ться чіткою семантичною диференціацією . Нові пароніми виникаю ть в українській мові постійно. Цьому сприяє активнодію чий у мові закон аналогії, а також авторське ви­ користання подібних за звучанням слів. П аронімія з давніх часів ви­ користовується письменниками і публіцистами. Вона леж ить в осно­ ві особливої стилістичної фігури — парономазії. П а р о н о м а зія — це стилістичний прийом, як и й полягає в умисному зближ енні слів, я к і мають звукову подібність: У графа профіль я к у грифа... (Л. Костен­ ко); М аріє, мріє... (М. Вінграновський). При парономазії зіставля­ ються я к неспоріднені слова, звукова подібність я к и х є випадковою, так і споріднені1. П арономазія часто використовується в мові худож ­ ньої літератури, у публіцистиці, але не використовується в науково­ му й офіційно-діловому стилях, я к і передбачають точність форму­ лювань. П ароніми можуть виконувати різні стилістичні ф ункції. Вміла реалізація потенційних стилістичних можливостей паронімів дозво­ ляє створювати незвичний, оригінальний образ, як и й привертає увагу, надавати мовленню особливих емоційно-експресивних від­ тінків, служ ити засобом гумору, іронії, сатири. § 14. Синонімія. Місце синонімів у лексикосемантичній системі. Класифікація синонімів Яскравим проявом системних відношень у лексиці є си но н ім ія. Це, одне з найваж ливіш их парадигматичних відношень, властиве всім мовам світу, а отже, синонімія є мовною універсалією . В основі синонімії леж ить семантична близькість, тотожність або подібність змісту однорідних мовних одиниць. Л інгвістична природа синонімії пояснюється а си м ет ричніст ю знака і зн а чен н я. Синонімія досліджується у працях ПІ. Б аллі, 1 Бельчиков Ю. Парономазия / Ю. Бельчиков / / Л9С. — М., 2002. — С .368. 69 В. Ващ енка, Д. Гринчиш ина, А. Євгеньєвої, Г. Золотової, Д ж . Лайонза, Л. Лисиченко, Л. Новикова, В. Ільїна, Л. П алам арчука, Л. Полюги, Є. Регуш евського, О. Тараненка, Д. ВІмельова та ін. Найбільш послідовну концепцію синонімії створив Ю. Апресин. Існують вузьке і ш ироке розуміння синонімії. У вузькому розу­ мінні синонімія — це властивість слів, я к і повністю збігаю ться у своїх значеннях. При ш ирокому розумінні синонімією називається повний або частковий збіг значень слів, морфем, фразеологічних одиниць, граматичних форм при відмінності їх звукової форми. З а ­ леж но від функціонування на різних мовних рівнях виділяю ть однорівневу (лексичну, фразеологічну, синтаксичну та ін.) і міжрівневу синонімію. Синоніми — це слова, стійкі словосполучення, афікси, грам атич­ ні форми, синтаксичні конструкції, що при повній чи частковій фор­ мальній відмінності мають однакові або близькі значення (при м ож ­ ливих відмінностях у стилістичних, граматичних характеристиках і сполучуваності). За належністю до мовного рівня синоніми поділя­ ють на лексичні, фразеологічні, словот вірні, аф іксальні, грам ат ичні (морфологічні, синт аксичні). Ф разеологічні синоніми — це стійкі сполучення слів, близькі або тотожні за змістом, наприклад: т ікат и — дават и ходу, дават и дряпака, киват и п ’ят ам и, взят и ноги в руки, взят и ноги на плечі. Серед фразеологізмів менше абсолютних синонімів і належ ать вони, я к правило, до стилістичних синонімів. У ряду фразеологічних си­ нонімів важ че визначити домінанту. Під словот вірним и синонімами можуть розумітися я к однокореневі слова з різними, але синонімічними афіксами (деякий, якийнебудь, якийсь; ручка, ручечка, рученька; співак, співець), так і сино­ німічні різнокореневі слова з одним афіксом (добавлят и, додавати, докладат и, долучати, доповнювати; співрозмовник, співбесідник). А ф іксальні синоніми — це морфеми зі спільним або дуже подібним словотвірним чи граматичним значенням. Синонімія афіксів (суфік­ сів, префіксів, постфіксів) може розглядатися я к словотвірна. Грам ат ичні синоніми існують у м еж ах я к морфологічних, так і синтаксичних категорій. М орф ологічні синоніми — це варіанти форм слів, я к і позначають одне і те саме поняття (співає — співа, л і­ тає — літ а, синя — синяя, біле — білеє, синьому — синім, ходить — ходе,робить —робе, любить — любе). Компоненти цих синоніміч­ них пар мають різний діапазон використання (літературна мова, розмовне мовлення, просторіччя тощо). Синтаксичні синоніми — це синтаксичні конструкції, близькі або тотожні за значенням, я к і при відмінності формальної структури вживаю ться для вираж ення одного змісту (для того, щоб — з метою; через те, що — тому, що). 70 В українській мові виділяю ть так звані фонетичні синоніми (фо­ нетичні дублети) — форми слова, що з ’являю ться внаслідок чергу­ вання голосних і приголосних, наявності чи відсутності протетич­ них (приставних) приголосних або голосних (іт и — йт и, іржа — ржа,уже — вж е,учитель — вчит ель). Ф онетичні синоніми є резуль­ татом і засобом милозвучності української мови. Л ексичні одиниці є синонімами, якщ о вони, маючи різні знаки (лексеми), через тотожність або подібність значень здатні взаємозаміщ уватися в усіх чи окремих контекстах, не змінюючи зміст ви­ словлю вання. Таким чином, синонімія визнається я к повна або част­ кова еквівалентність значень, вираж ених різними знакам и (лексе­ мами). Сукупність синонімів певної мови складаю ть її синоніміку. Роз­ діл лексикології, що вивчає синонімію, також називається синоні­ мікою. Семантична природа синонімії залиш ається предметом дискусій. В основу визначення синонімії кладеться або семантична близькість мовних одиниць, або їх тотожність (еквівалентність), або, найчасті­ ше, обидві ці ознаки. М ожна виділити три основні підходи до роз­ гляду синонімії. Семантичний підхід дає підстави визначати синоні­ ми я к слова однієї частини мови з повністю або частково однаковими значеннями. При другому підході синоніми визначаю ться я к слова, що можуть взаємно заміщ уватися, не змінюючи смислу тексту. Си­ нонімія може також розглядатися я к стилістичне явищ е, а синоніми — я к вираж ення емоційно-експресивної оцінки позначуваного. Си­ ноніми можуть розрізнятися за типом сполучуваності. Ю. Апресян запропонував розглядати три типи сполучуваності — семантичну, лексичну й морфосинтаксичну. Крім типів сполучуваності, синоні­ ми розрізняю ться за ступенем збігу значення — повний збіг, вклю ­ чення, перетинання і повна розбіжність. Тип сполучуваності може комбінуватися зі ступенем збігу. Ю. Апресином було виділено 12 ти­ пів елементарних розбіжностей м іж синонімами. Всі ці підходи відо­ бражають різні сторони синонімії і мають бути враховані при її ви­ значенні. Синонімія найповніш е й найвиразніш е проявляється на лексич­ ному рівні. Лексична синонімія — це лексико-семантичне категоріальне відношення тотожних або близьких за змістом значень, що вираж а­ ються формально різними словами (ЛСВ), я к і реалізують у тексті се­ мантичні функції зам іщ ення й уточнення, а також стилістичні ф ункції. О скільки лексична синонімія — явищ е передусім семантичне, то найсуттєвішою її ознакою є близькість (або тотожність) значення. Саме ця ознака дозволяє говорити про нейт ралізацію значень сино­ 71 німів, тобто про стирання семантичних розбіжностей м іж ними в певному контексті і про можливість майж е повної їх взаємозаміни. Проте і понятійна співвіднесеність є підставою для зближ ення зна­ чень. Якщ о така співвіднесеність поруш ується, то говорити про л ек ­ сичну синонімію не можна. Н а відміну від багатозначності й омонімії, синонімія є передусім ономасіологічним категоріальним віднош енням, оскільки лексичні одиниці розглядаю ться головним чином у напрям ку від значення (змісту) до знаків (засобів вираження). Залеж но від кількості позицій, у як и х синоніми можуть зам іщ у­ вати один одного, і ступеня збігу їх значень виділяю ться повна і част кова лексична синонімія; залежно від ф ункцій — сем ант ична (ідеографічна) і ст иліст ична синонімія. Таке розмеж ування типів синонімії кладеться в основу класиф ікації лексичних синонімів. Отже, за різними принципами класиф ікації синоніми поділяють на абсолютні (повні) — неповні, сем ант ичні — ст иліст ичні — семант ико-ст иліст ичні, різнокореневі — однокореневі, загальномовні — конт екст уальні. За ступенем синонімічності (близькості значень і здатності зам і­ щувати один одного) синоніми ділять на повні (абсолютні) і часткові. Абсолю т ні синоніми — це слова, тотожні за своїм основним зна­ ченням (біографія — ж иттєпис, відсоток — процент, індустрія — промисловість, мовознавст во — лінгвіст ика). Такі синоніми мають однакові тлумачення значень у словниках і часто використовуються там я к взаємні визначники один одного. Іноді ці синоніми назива­ ють номінативними. Н а перш ий погляд, існування в лексичній системі двох (чи біль­ ше) слів з однаковим змістом є зайвим, проте в конкретному контек­ сті в синонімах можуть актуалізуватися потенційні семантичні озна­ ки, я к і зазвичай не відображаються у словникових тлумаченнях. У таких випадках синоніми втрачають властивість взаємозаміни, а це свідчить про те, що вони є ідентичними за значенням, але не за ви­ користанням. Крім того, в абсолютних синонімах “простежуються додаткові відтінки, пов’язані з походженням слів чи їхнім и слово­ твірними зв’я зк ам и ”1. Існування абсолютних синонімів суперечить принципам побудо­ ви знакових систем, хоча такі номінативні еквіваленти є в усіх мо­ вах світу. Абсолютна синонімія може зникати через поступове обме­ ж ення використання одного із синонімів, яке закінчується повним виходом його з лексичного складу мови. Другим способом подолан­ ня абсолютної синонімії є семантичне розмежування синонімів: у 1Кацнельсон С.Д. Содержание слова, значение и обозначение / С.Д. Кацнельсон. — М. ; Л ., 1965. — С. 74. 72 синонімічних слів розвиваю ться різні, специфічні для кожного з них, вторинні значення. Я кщ о якесь із вторинних значень починає дуже активно використовуватися носіями мови, воно може стати основним. Таким чином абсолютна синонімія зникає, тому що вона може бути пов’язана тільки з основними значеннями слів. З а функціям и синоніми діляться на семантичні (ідеографічні), я к і відображують різні аспекти позначуваного (широкий — просто­ рий, розлогий, безмежний), різний ступінь прояву ознаки, власти­ вості, дії (великий — грандіозний) і ст иліст ичні, що дають різну емоційно-оцінну характеристику позначуваного (лоб — чоло, палець — перст). Якщ о слова суміщають ці “ролі”, вони утворюють семантико-стилістичні синоніми (йт и — прямуват и, простува­ ти, повзт и, чухрат и, ш кандибат и). З а структурою синоніми бувають різнокореневі (великий — ко­ лосальний, зем ля — ґрунт , інт уїт ивно — підсвідомо, ін ст и н кт и в­ но; зустріч — рандеву, побачення; регіон — район) і однокореневі, я к і відрізняю ться за морфемним складом (рано, раненько, ранесень­ ко, рано-рано, рано-раненько, рано-ранесенько; річечка, річенька). Синоніми виникаю ть у мові постійно. Це пояснюється рядом причин. Одним з основних є баж ання людини знайти в уж е відомих предметах, явищ ах навколиш нього світу якісь нові риси, поглибити і розш ирити існуючі поняття. Нова додаткова ознака поняття нази­ вається новим словом, подібним або тотожним за значенням з уже наявними найменуваннями. Основним джерелом виникнення синонімів в українській мові є питомі слова. Разом із тим існує чимало запозичених слів, я к і всту­ пають у синонімічні віднош ення з питомими (голкіпер — воротар, компенсація — відш кодування, конкурс — зм агання) або й з іншими запозиченими словами (аном алія — патологія, ландш аф т — пей­ заж). Іноді тотожні, а також близькі за значенням слова з ’являю ться тому, що в різних стилях мови один і той самий предмет (явищ е, про­ цес) називається по-різному. Н априклад, міжстильові (стилістично нейтральні) йт и, їхат и мають синоніми в розмовному мовленні п ха ­ тися, сунути. Синоніми виникаю ть і тоді, коли предмету чи явищ у дійсності порівняно із загальновідомим значенням дається інш а емоційна оцінка: небо — небеса (поет.), небозвід, небокрай (поет.), небосхил (поет.), твердінь (кни ж н., уроч.); ліка р — медик, доктор (розм.), ескулап (ж арт., заст.), цілит ель (книж н., уроч.), коновал (зневаж л.). У синонімічні віднош ення можуть вступати не тільки за­ гальновж ивані слова літературної мови, але й обмежені за своїм ви­ користанням лексичні одиниці (діалектні, професійні тощо). Два і більше синоніми, я к і співвідносяться м іж собою при позна­ ченні одних і тих самих явищ , предметів, ознак, дій тощо, утворю­ ють у мові певну групу, парадигму, я к у називаю ть синонімічним 73 рядом. У складі синонімічного ряду виділяється одне слово, най­ більш уж иване, семантично максимально ємне і стилістично ней­ тральне. Воно стає основним, стрижневим. Таке слово називаю ть до­ мінантою синонімічного ряду. У синонімічних словниках домінанта подається першою в ряду (йт и — ходит и, ст упат и, прямуват и, ісрокувати, брести, лет іт и, направлят ися). У синонімічні ряди можуть об’єднуватися слова однієї частини мови (анонсуват и — афішувати, оголошувати, повідомлят и, спові­ щ ат и; ант ипат ични й — неприєм ний, відворотний, огидний, від­ разливий, гидкий, бридкий, несим пат ичний; антураж — оточення, середовище, обставини). Іноді у синонімічному ряду разом з окрем и­ ми словами об’єднуються словосполучення різних типів: повнознач­ ні слова і сполучення службових слів з повнозначними (а н т и п а т и ч­ ний — неприємний, огидний, не до вподоби; т рем т ливий — з трем­ тінням)-, слово і фразеологічне сполучення (дорослішати — доходи­ т и літ , доростати свого розуму, зводит ися на ноги; червоніт и — пект и раків). У таких випадках кож ен член синонімічного ряду має подібні граматичні ф ункції. Синонімічні ряди неоднакові за кількістю компонентів, порів­ няймо: абетка — азбука, алф авіт ; амбасада — посольство, пред­ ст авницт во; ант идот — протиотрута-, анекдот ичний — сміш ­ ний, кумедний, гідний сміху; луна — відголос, відгомін, відлуння, від­ гук, резонанс, відлунок. З погляду постійності складу синонімічні ряди характеризую ть­ ся відносною незамкненістю . В них м ож ливі зміни, зумовлені роз­ витком мови й лексичної системи зокрема. Синоніми розрізняю ться за стильовою належністю і стилістич­ ною сутністю. В одному ряду можуть бути слова, що використову­ ються в різних стилях (книж ні й розмовно-просторічні), слова з р із­ ними емоційно-експресивними ф ункціям и (іт и — прямуват и, бре­ сти, волокт ися, чалапат и, клигат и, чухрат и, тарабанит ися). Багатозначне слово може входити своїми різними значеннями (ЛСВ) одразу в д екілька синонімічних рядів (високий1 (про зріст) — рослий, довгий (розм.), довгов’язи й (розм.), довготелесий (розм.); ви ­ с о к и й (важ ливий за значенням) — видат ний, почесний, великий; високий3 (про звук, голос) — т онкий, п и скли ви й , п исклявий; висо­ кий4 (спрямований на здійснення великої мети) — благородний, ве­ л и к и й , свят ий, свящ енний; високий5 (який має дуже добру якість) — відм інний, високоякісний, добірний, якісний; високий6 (про стиль, мову) — урочистий, піднесений, пат ет ичний, пафосний, пиш ний). У синонімічні віднош ення вступають не всі слова. Не мають си­ нонімів у літературній мові, я к правило, власні назви, багато кон­ кретних назв предметів побуту. Не повинні мати синонімів терміни, хоча так звана абсолютна синонімія (повний збіг значень) спостері­ 74 гається переважно саме в сучасних термінологіях (акцент — наго­ лос, асим іляція — уподібнення). Крім загальном овних синонімів, я к і є одиницями лексичної си­ стеми, виділяю ться так звані оказіональні {контекстуально-мов­ леннєві, сит уат ивні, індивідуальні, авт орські) синоніми, що вихо­ дять за м еж і лексико-семантичної системи. їх поява зумовлена інди­ відуальними особливостями стилю носія мови. Х арактерними озна­ кам и цих синонімів є чітко вираж ена контекстуальна зумовленість, індивідуальність семантики, невідтворюваність, тобто явна обмеже­ ність використання, відсутність у словниках і складність дослівного перекладу на інш у мову. Внутріш ні властивості синонімів розкриваю ться в їхніх ф ункці­ ях — семантичних і стилістичних. Н айваж ливіш і сем а н т и чн і ф ун к ц ії синонімів — зам іщ ення й ут очнення. Ф ункція зам іщ ення полягає у взаємній зам іні семантич­ но адекватних (повних) синонімів, я к і використовуються я к різні, але рівноцінні назви одного і того самого предмета (явищ а). Ц я ф унк­ ц ія дозволяє уникнути одноманітного повторення слів у контексті. Зам іщ ення — вихідна семантична ф ункція синонімів. Ф ункцію вза­ ємного синонімічного зам іщ ення мож на спостерігати у слова і відпо­ відного йому фразеологізму {червоніти — пект и раків), у скорочен­ нях і їхніх розгорнутих найменуваннях {медсестра — медична се­ стра), у слова й еквівалентного йому словосполучення {перемогти — одержати перемогу), у слова та його перифрази {вугілля — чорне золото). Ф ункція ут очнення полягає в розкритті характерних ознак позначуваних предметів і явищ . Ц я найваж ливіш а семантична ф ункція синонімів реалізується найчастіш е в меж ах певного фраг­ мента тексту (речення) при близькому, контактному розташ уванні взаємоуточнювальних слів. Предмети та явищ а дійсності є надзви­ чайно багатогранними, а тому часто виникає потреба в одночасному використанні одразу кількох синонімів. Смислорозрізнювальна {ідео­ графічна) й ут очню вальна ф ункції важ ливі для диференціації зна­ чень1. За допомогою ідеографічних синонімів може уточнюватися інт енсивніст ь, ступінь прояву якостей, властивостей, дій тощо {бід­ ний — злиденний, красивий — прекрасний, м а ли й — м ізерний, хо­ лодний — криж аний). Такі синоніми характеризую ться наявн і­ стю / відсутністю семи інтенсивності {бідність — злиденніст ь ‘кр ай ­ ня бідність’, холод — мороз ‘сильний холод’). С т и ліст и ч н і ф ун к ц ії синонімів якісно відрізняю ться від семан­ тичних і разом із тим взаємодіють із ними. Стилістична синонімія 1 Див.: П а левск а я М.Ф. Синонимьі в русском язьіке / М.Ф. Палевская. — М., 1964. — С. 48; Н овиков Л А . Вказ. праця. — С. 231. 75 реалізується передусім як ф ункція оцінки і стильової організації тексту. Власне ст иліст ична ф ункція характеризується тим, що до деіютативного значення приєднується емоційно-експресивне (коно­ тативне) значення. Синоніми, я к і відрізняю ться оцінкою та інш ими прагматичними характеристикам и, називаю ть ст иліст ичними. Ст илерозрізню вальна функція полягає у тому, що синоніми вказую ть на стиль, сферу використання. Такі синоніми Р. Будагов назвав ст ильовими. Вони виділяю ться, я к правило, на фоні чітко не закріпленої за певним стилем домінанти й утворюють стильові парадигми синонімів. Вираж ення оцінки позначуваного ґрунтуєть­ ся на різній стильовій характеристиці синонімів (високі, поетичні, книж ні, офіційно-ділові — розмовні, просторічні й інш і слова). Узгоджуючись стилістично із загальним характером тексту, такі си­ ноніми виконують одночасно функцію його ст ильової організації. Семантичні і стилістичні ф ункції синонімів взаємопов’язані. З а ­ кріплення за синонімами певних стилістичних функцій може при­ вести до часткової зм іни їхньої семантики. Стилістичні синоніми, я к і вираж аю ть більш ий ступінь прояву певної ознаки (властивості), мають більш “конденсовану” семанти­ ку, ніж співвідносні нейтральні слова. В мові художньої літератури вони використовуються я к образотворчий засіб створення градації. На синонімії базується таке стилістичне явищ е, я к перифраз (пе­ рифраза) — описовий зворот мови, за допомогою якого зміст слова передається не прямо, а через характерні ознаки (вугілля — чорне золото). Носії мови можуть використовувати так звані евфемізми (сино­ німічні евфемістичні словосполучення) — слова, словосполучення, речення, я к і пом’якш ую ть, завуальовую ть зміст сказаного: тов­ ст ий — не худий, дорідний, м іцний. Об’єднання слів у синонімічні ряди — один з яскравих проявів системних відношень у лексиці. § 15. Лексична конверсія. Типи конверсивів та їхні функції Конверсія (від лат. сопоегвіо — зміна, перетворення) в граматиці й лексиці — спосіб вираж ення суб’єктно-об’єктних відношень в ек ­ вівалентних за смислом реченнях. Конверсія вираж ає зворотні від­ нош ення мовних одиниць у вихідному і похідному висловлю ваннях. Явищ е конверсії досліджується у працях Ю. А пресяна, О. Єсперсена, Д ж . Л айонза, Л. Новикова, Ю. Степанова та ін. У граматиці конверсія проявляється у співвідносних структурах активної і пасивної конструкцій і вираж ається формами одного сло­ 76 ва — так званими грам ат ичним и конверсивам и1. П рикладом гра­ матичної конверсії е активний і пасивний звороти мовлення (Учень чит ає оповідання — О повідання чит аєт ься учнем), в яки х форми стану (чит ає і чит аєт ься) виступають я к граматичні конверсиви. Л ексична конверсія, на відміну від граматичної, вираж ається не формами одного і того самого слова, а р ізни м и словами (вищ ий — ниж чий, дават и — брати, молодш ий — ст арш ий, продавати — ку­ пуват и, учит ель — учень). Вона різном анітніш а за граматичну і по­ значає віднош ення не тільки суб’єкта й об’єкта, але й агента і контр­ агента я к учасників однієї ситуації (Студент складає за лік професо­ ру — Професор приймає з а л ік у студента). Пари слів, я к і вираж а­ ють зворотні віднош ення, є лексичними конверсивами. Лексична конверсія — це кат егоріальне лексико-семант ичне віднош ення протилежно спрямованих за своїм значенням слів (ЛСВ), що виражаю ть їх суб’єктно-об’єктні віднош ення в прямому й обер­ неному висловлю ваннях, я к і позначають одну і ту саму ситуацію. Таке віднош ення леж ить в основі виділення лексико-семантичного класу конверсивів12. Л ексичні конверсиви вираж аю ть двобічні суб’єктно-об’єкт ні віднош ення і представляють у тексті одну і ту саму дію (відношення) в різних, протилеж них напрямах: “Д и на м о ” виграє у “Ш ахт аря” — “Ш ахт ар” програє “Д и на м о ”. Виграш однієї з команд одночасно є програшем її суперників. Конверсиви мають однакову предметну співвіднесеність, один денотат. Позначуючи з різних точок зору (позицій учасників ситуації) один і той самий позамовний ф акт, конверсиви мають р ізн і значен­ ня, що взаємно заперечують одне інше: виграват и — ‘перемагати’, перемога — У спіх у чомусь’; програвати — ‘зазнавати поразки’, по­ р а зка — ‘неуспіх’. Диференційні семи конверсивів несумісні. Вони дозволяють таким словам давати пряме й обернене відображення од­ нієї і тієї самої дії (відношення): один отримує перемогу над іншим, завойовує її, досягає успіху, інш ий — як наслідок і зворотна сторона цього — віддає перемогу першому, позбавляється успіху3. Виділяю ть два основні типи лексичних конверсивів — структур­ ні і семантичні. С т рукт урні типи конверсивів виділяю ться залежно від того, до якої частини мови вони належ ать: конверсиви-дієслова (ляка т и — боятися, продавати — купуват и, експорт уват и — імпортува­ т и), конверсиви-іменники (автор — твір, ви н а хід н и к — винахід, учит ель — учень), конверсиви-прикметники (реалізують свої ф унк­ 1Н овиков Л А . Конверсия / Л.А. Новиков / / ЛЗС. — М., 2002. — С. 234. 2 Н овиков Л А . Семантика русского язьїка / Л.А. Новиков. — М., 1982. 3 Там само. 77 ції тільки у формах ступеня порівняння) і конверсиви-прислівники {Ц я книж ка дорожча за т у <=> Та книж ка дешевша за цю; В ін ішов ліворуч від неї <—> Вона йш ла п раворуч від нього). Конверсивами м:ожуть бути і деякі інш і слова, наприклад, прийменники (Ст іл стоїть перед шафою <=> Ш афа стоїть за столом). Семантичні типи конверсивів виділяю ть на основі узагальне­ ного значення, властивого групі лексичних конверсивів. Такі зна­ чення відображають взаємозалежність, взаємодію, причиновонаслідкові зв’я зк и предметів і явищ тощо, наприклад: ‘передача’, ‘набуття’ {Листоноша принесла м ені телеграму < = > Я от рим ав телеграму від лист онош і; В ін продає нам ком п’ютер <= > М и к у п у­ ємо у нього ком п’ютер; Студенти-медики набуваю т ь під час прак­ т ики професійних навичок < = > П ід час п ракт ики у студентівм едиків з ’являю т ься професійні н а ви ч ки ); ‘втрата’ {Учора хло п ц і вит рат или ост анні гроші <=> Вчора у хло п ц ів закінчилися всі гро­ ші); ‘заповнення обсягу, зм істу’ {Дисертація складаєт ься з чот и­ рьох розділів <=> У дисертацію входит ь чотири розділи); ‘залеж ­ ність, причиново-наслідкові зв’я з к и ’ {Якість підготовки ст удентів визначає успіш ніст ь на сесії <=> Успішність на сесії залежить від якост і підгот овки студентів) тощо. Існує невелика кількість мовних одиниць, я к і можуть вираж ати конверсію без протиставлення формально різних слів. Це конверсиви “в собі” {воювати, дружити, розм овлят и, подруга, співрозмовник, товариш тощо). Одне й те саме слово передає конверсивні відношен­ ня у вихідному й оберненому висловлю ваннях {Ірина розм овляє з Іваном < = > Ів а н розм овляє з Іриною). Н а відміну від синонімів, конверсивам не властиве контактне або хоча б відносно близьке розташ ування в тексті. Один із конверсивів використовується в тексті, а другий залиш ається за його м еж ами, але завж ди розуміється завдяки закономірній зам іні суб’єкта й об’єкта, пов’язаних конверсивними віднош еннями1. Обидва конверсиви в одному тексті рідко використовуються одночасно. Це стилі­ стичний прийом експресивного підкреслення думки {П еремога од­ ного завжди є поразкою іншого). Основна ф ункція конверсивів — бути центральним семантичним і конструктивним елементом при формулюванні еквівалентних ви­ словлювань, я к і представляю ть у мові одну і ту саму ситуацію в р із­ них напрямках: від одного її учасника до іншого, й навпаки. Я к і синонімія, конверсія — віднош ення переважно ономасіологічне. 1Новиков ЛА. Семантика русского язьїка / Л.А. Новиков. — М., 1982. 78 § 16. Антонімія. Антоніми, їхні типи й роль у лексико-семантичній системі Одним із яскравих проявів системних відношень у лексиці є ан­ тонімія. А нтонімія, я к і синонімія, властива всім природним мовам, а отже, вона є однією з мовних універсалій. Головним при визначенні антонімії є поняття протилеж ності: важ ливі для людини розбіжності в предметах і явищ ах осмислюють­ ся нею, оцінюються й відображаю ться в мові я к протилежність. Роз­ різняю ть два види протилежності: контрарну і комплементарну. Конт рарна протилеж ність вираж ається видовими поняттям и, м іж яким и є середній (проміжний) член (гарячий — теплий — холодний). Комплемент арну протилеж ність утворюють видові поняття, що доповнюють одне одного до родового, м іж яки м и немає середнього (проміжного) поняття (іст инний — хибний). Я к і контрарні понят­ тя, вони є крайнім и, граничними на осі протилежності. Заперечення одного з комплементарних понять дає значення другого: неістинний означає хибний і навпаки1. За визначенням відомого українського лінгвіста О. Тараненка, ант оніми — це “слова (переважно однієї частини мови) або їх окре­ мі значення, а також стійкі словосполучення, аф ікси, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що, тісно поєднуючись певною семантичною спільністю, розрізняю ться на цій ж е основі максимально протилежними значенням и”12. Н айповніш е й найвиразніш е антонімія виявляється на лексич­ ному рівні. Вона є передусім лексичним явищ ем: протилеж ні смис­ ли речень виникаю ть за рахунок антонімії їх слів-компонентів або передбачають існування певного лексико-семантичного протистав­ лення. Отже, антонімія є важ ливим семантичним віднош енням л е к ­ сичних одиниць. Лексична ант онім ія — співвідносне протиставлення двох і біль­ ше слів, протилеж них за найбільш загальною, найбільш суттєвою семантичною ознакою. Вона досліджується у працях Ю. Апресяна, Л. Булаховського, Д ж . Лайонза, В. Кононенка, Л. Новикова, Л. Полюги, О. Тараненка, М. Ш анського та ін. Лексична ант онім ія — це категоріальне лексико-семантичне віднош ення протилеж них зн а­ чень, я к і вираж аю ться формально різними словами (ЛСВ), що реалі­ зують у тексті функцію протиставлення та інш і, зв’язані з нею, ф ункції3. 1Н овиков Л А . Антонимия в русском язьіке (Семантический анализ противоположности в лексике). — М., 1973. 2 Тараненко О.О. Антоніми / О.О. Тараненко / / Українська мова. Енци­ клопедія. — К ., 2000. — С. 27. 3 Н овиков Л А . Семантика русского язьїка / Л.А. Новиков. — М., 1982. 79 До недавнього часу а н т о н ім а м и вваж алися тільки слова, я к і містять у своєму значенні вказівку на якість. Однак таке вузьке ро­ зуміння антонімії не враховує повного мірою всіх можливостей ви­ раж ення протилежності в мові. Останнім часом зміст поняття ант о­ нім суттєво розш ирився: сучасні дослідники називають антонімами слова, що належ ать до однієї частини мови, позначають якість, по­ чуття, дію, стан, оцінку, просторові і часові відношення тощо і м а­ ють протилеж ні значення. Л ексичні одиниці є антонімами, якщ о в них різні знаки (лексе­ ми) і протилеж ні значення (семеми). Р ізні лексичні одиниці, що ви­ ражаю ть антонімію, виявляю ть загальну ознаку — наявність гранич­ ного заперечення у тлумаченні одного з членів антонімічної пари. Логічна модель протилежності реалізується в мові я к антонім ія тіль­ ки у тих слів, я к і позначають якість, протилежну спрямованість дій, станів, ознак, властивостей, а також у невеликої кількості лексич­ них одиниць зі значенням просторових і часових координат. Не м а­ ють загальномовних антонімів слова конкретної семантики (дерево, лю дина, сонце, хліб). Отже, сутність антонімії можна визначити я к відношення граничного заперечення м іж лексичними одиницями зі значенням якості або спрямованості, А нтонімія характеризується однотипністю смислових структур її одиниць, протиставлених парадигматично за однією диференційною ознакою протилежними семами їхн іх значень. Антоніми мають подібні смислові структури і тлумачення й розрізняю ться проти­ ставленням протилеж них сем (літ о ‘найбільш т епла пора року’ — зима ‘найбільш холодна пора року’, важ кий ‘як и й має велику ва­ гу’ — легкий ‘яки й має м алу вагу’). Лексикологи (Л. Булаховський, М. Ш анський та ін.) вказую ть на обов’язковість ознаки логіко-семантичної співвідносності понять при визначенні антонімічних слів, що називаю ть ці поняття. Спів­ відносним протиставлення називається тому, що у віднош ення тако­ го роду вступають лиш е слова, я к і знаходяться в одній лексичній парадигмі, належ ать до однієї частини мови і позначають логічно су­ місні поняття. В основу їх зіставлення покладена одна спільна суттє­ ва ознака. Так, логічно і семантично співвідносними є слова, що х а ­ рактеризую ть різного роду якісн і ознаки (колір (білий — чорний), смак (кислий — солодкий) тощо); емоції (любов — ненависть)-, по­ няття простору (зліва — справа, схід — захід), часу (вчора — завт ра, ранок — вечір); дії та стан (опускати — піднім ат и, хворіт и — оду­ жувати) та ін. Експериментальні дослідження показують, що зв’язок слів за контрастом належ ить до числа дуже пош ирених і важ ливих в у к р а­ їнській мові. Антоніми виявляю ть стійкі семантичні зв’язк и , утво­ рюючи пари і цілі мікросистеми лексичних одиниць (високий — 80 низький, гарячий — т еплий — холодний, підйом — спуск, вчора — сьогодні — завт ра). Згадка про один член антонімічної пари може викли кати уявлення про інш ий (слово важ кий носій мови може зі­ ставити з протилежним — легкий). А нтоніми, я к і синоніми, утворюють групи семантично близьких за функцією одиниць. А нтонімія виникає лиш е тоді, коли існує не менше двох семантично співвідносних слів, протилеж них за значен­ ням . Не можна, наприклад, сказати, що слово гарячий — антонім. При цьому необхідно одразу уточнити: гарячий — антонім слова хо­ лодний. Отже, антоніми існують, я к мінімум, попарно. Два (чи біль­ ше) близьких за функцією протиставлення слова утворюють антоні­ мічний ряд. Кожен із членів цього ряду може мати синоніми. Слова в антонімічних парах (і рядах) вступають у складні відношення, утворюючи свого роду антонімічні парадигми. Підставою для збли­ ж ення і зіставлення можуть служ ити споріднені словотвірні зв’язки (високо — низько, високий — низький, висота — низина, височезний — низенький, вищ ий — ниж чий, підвищ уват и — зниж увати) або за­ гальний понятійний зміст в одній тематичній парадигмі. Зближ ення може відбуватися і за інш ими логічними, функціонально-семан­ тичними, стилістичними й інш им и ознаками. За семантикою (за типом протиставлення) антоніми поділяють на к іл ь к а основних класів. В основу сем ант ичної класиф ікації анто­ німів кладеться характер протилежності, я к у вони виражаю ть у мові. Відповідно до цього виділяю ться основні класи антонімів, ко­ ж ен із яки х становить сукупність лексичних одиниць, що реалізу­ ють у мові один із типів протилежності. Г радуальн і ант оніми виражаю ть якісну логічну протилежність і виявляю ть градуальну (ступеневу) опозицію, я к а вказує на різний ступінь прояву ознаки. Градуальні антоніми є найбільш им класом слів із протилежним значенням, що позначають два діаметрально протилеж ні (за мірою або ступенем вияву) видові поняття певного родового поняття. Це переважно поняття якості (хороший — пога­ ний, красивий — пот ворний, гарячий — холодний), кількості (бага­ то — мало), дії (починат и — заверш уват и), ознаки дії або якості (дуже — злегка). Такі родові поняття характеризую ться м ож ливі­ стю ступеневого зростання або спаду. Антоніми не повністю покри­ вають його, тому м іж крайнім и виявами м ож ливі проміж ні ланки (холодний — (прохолодний — т еплий) — гарячий, любов — (при­ язнь — неприязнь) — ненавист ь). Я кісні прикм етники з префіксами не-, без- будуть антонімами тільки, якщ о вони є граничними, край ні­ ми членами антонімічної парадигми (культ урний — некультурний). До градуальних мож на умовно віднести позначення основних часо­ вих і просторових координат, я к і хоча і не мають якісн их значень, 81 але виявляю ть “ступеневі” опозиції (позавчора — вчора — сьогод­ ні — завт ра — післязавт ра). К ом плем ент арні ант оніми вираж аю ть додатковість (комплемеитарність). У цьому порівняно невеликому класі слів реалізується комплементарна протилежність. Комплементарні антоніми позна­ чають два взаємодоповнювальні видові поняття, я к і разом склада­ ють певне родове поняття, без пром іж них ланок (наявніст ь — від­ сутність, м ерт вий — ж ивий, правда — брехня,рух — спокій). П ро­ тиставлення представлене двома протилеж ними словами, що взаєм ­ но доповнюють одне одного. Заперечення одного з членів такого про­ тиставлення дає значення другого. Векторні ант оніми виражаю ть взаємну протилежну спрямова­ ність дій, ознак і властивостей або векторну протилежність лексич­ них одиниць. Векторні антоніми позначають дві протилежно спря­ мовані або взаємно зворотні дії, явищ а, ознаки, напрями, віднош ен­ ня тощо (вперед — назад, в ’їжджати — виїжджати, вхід — вихід, закриват и — відкриват и, спуск — підйом). Л. Новиков виділяє ант онім и-кваліт ат иви, антоніми-контрат иви, ант онім и-ком плем ент ат иви, я к і розрізняю ться характером сем, що протиставляю ться. В а нт онім ах-кваліт ат ивах диференційні семи вираж аю ть якісно протилеж ний ступінь протиставлення ознаки, стану (молодий — старий). Такі опозиції характерні для прикметників однієї тематичної групи. Прикладом ант онімівконт рат ивів можуть бути слова, що позначають явищ а з протилеж ­ ною спрямованістю (входит и — виходит и, відкриват и — закрива­ ти). Диференційні семи, за яким и протиставляю ться антоніми, ор­ ганічно пов’язані з семою ‘напрям ’, я к а найчастіш е присутня у се­ мантиці дієслів. У змісті ант онім ів-ком плем ент ат ивів є взаємовиклю чні протилеж ні ознаки, м іж яки м и не може бути градуальних переходів (чоловік — ж інка)1. За структурою антоніми діляться на різнокореневі (багато — мало, білий — чорний, важ кий — легкий, губити — знаходит и, мо­ крий — сухий) і однокореневі (девальвація — ревальвація, заїжджа­ т и — виїжджати, підходит и — відходит и). В однокореневих анто­ німах протилежність значення зумовлена використанням семантич­ но різних афіксів, я к і, я к і слова, можуть вступати в антонімічні відношення, або ж протилежність з ’являється в результаті приєд­ нання до слова префікса, і тоді лексична антонімія є наслідком сло­ вотвірних процесів (м обілізація — демобілізація, револю ція — конт р­ революція, моральний — аморальний). Такі антоніми ще називають граматичними (лексико-граматичними). Серед різнокореневих ан ­ 1Н овиков Л А . Антонимия в русском язьіке (Семантический анализ противоположности в лексике) / Л.А. Новиков. — М., 1973. 82 тонімів найчастіш е спостерігаються прикм етники, потім ім енники і дієслова. Однокореневі антоніми зустрічаю ться серед усіх лексикограматичних розрядів слів, а найбільш частотними є дієслівні анто­ німи, оскільки ця частина мови відзначається багатством преф ік­ сів. Серед однокореневих антонімів часто виділяю ть антонімиевфемізми й антоніми-енантіосеми. А н т о н ім и -евф ем ізм и — це сло­ ва, що виражаю ть семантику протилежності стримано, м ’яко. Вони, я к правило, утворюються за допомогою префікса не-, порівняймо: молодий — ст арий і молодий — немолодий, розум ний — дурний і ро­ зум ний — нерозумний. Різновид антонімії, при яком у значення про­ тилежності вираж ається одним і тим самим словом (наприклад: по­ зичит и ‘дат и комусь у борг’ і ‘взят и в когось в борг’), називають енантіосемією (внутрішньослівною антонімією). Е нан т іосем ія — це особливий, непродуктивний різновид анто­ нім ії, я к и й являє собою протилежність значень (ЛСВ) одного і того самого слова і знаходить зовніш нє вираж ення у синтаксичних і л ек­ сичних засобах. Розвиток протилеж них значень у семантичній структурі одного слова цікавить дослідників досить давно. Так, Л. Булаховський писав, що “значення можуть зміню ватися в мові до прямої своєї протилежності” (1953). В. Виноградов відзначав випад­ ки формування в мові “своєрідних омоантонімів” (1960). Я к різно­ вид антонімії розглядає це явищ е Р. Будагов. Л. Новиков також вва­ ж ає енантіосемію різновидом антонімії і зазначає, що для сучасної мови явищ е енантіосемії є непродуктивним і нерідко внутрішньослівне розщ еплення значення веде до виникнення омонімів. М. Шанський розглядає слова, що мають у собі два протилеж ні значення, як один із різновидів омонімів1. Семантичні можливості таких антоні­ мів реалізую ться в контексті. Отже, за формально-структурними ознаками мож на виокремити дві основні групи лексичних антонімів: різнокореневі й однокорене­ ві. Серед однокореневих, крім власне однокореневих, за додаткови­ ми семантичними ознаками розрізняю ть антоніми-евфемізми й ант оніми-енант іосеми. У стилістичному плані антоніми поділяю ться на загальномовні і контекстуальні (контекстуально-мовленнєві, оказіональні). З а га ль н о м о вн і а н т о н ім и характеризую ться суспільно усвідом­ леними системними віднош еннями, стійкою належністю до певної 1 Див.: Виноградов В.В. Избр. трудьі. Лексикология и лексикография / В.В. Виноградов. — М., 1977; Н овиков Л А . Антонимия в русском язьіке (Семантический анализ противоположности в лексике) / Л.А. Новиков. — М., 1973; Ш анский Н .М . Лексикология современного русского язьїка / Н.М. Шанский. — М., 1972. — С. 64. 83 лексико-граматичної парадигми, регулярністю відтворювання в од­ накових (або подібних) синтагматичних умовах, закріпленістю у словниковому складі, відносно стійкою стильовою приналежністю і стилістичною сутністю (наприклад, емоційно-експресивними від­ тінками) тощо. Такі антоніми існують у лексико-семантичній систе­ мі мови відносно незалежно. Вони складаю ть так звану об’єктивну сукупність антонімічних можливостей мовної системи. Елементарною одиницею антонімічного протиставлення висту­ пає лексико-семантичний варіант слова. Тому одне і те саме слово може входити в різні ряди антонімів. Багатозначне слово може вхо­ дити своїми різними значеннями одразу в к іл ьк а антонімічних про­ тиставлень (вели ки й (будинок) — м алий, вели ки й (прогрес) — незна ­ чний, великий (вчений) — маловідомий). Проте не завж ди кож не зі значень багатозначного слова має антоніми. Слово день має чотири основні значення (‘частина доби з ранку до вечора’, ‘доба, проміжок часу в 24 години’, ‘календарна дата, присвячена якійсь події, особі’, ‘час’), але в антонімічні віднош ення воно вступає тільки в одному значенні (день — ніч). Тісний взаєм озв’язок антонімії з багатознач­ ністю свідчить про системність відношень лексичних одиниць, їх взаємозв’язок, взаємозумовленість при збереженні кож ним із явищ своїх диференційних ознак. Слово може одночасно входити до скл а­ ду різних лексико-семантичних парадигм. Н а антонімії будується оксю м орон (оксим орон) — стилістичний прийом, я к и й полягає у використанні в одному словосполученні слів, що вираж аю ть логічно несумісні поняття, я к і різко суперечать за смислом і взаємно виклю чаю ть один одного: гарячий сніг, сльози радості, ст раш енно красивий. Отже, антон ім ія — це тип семантичних відношень лексичних одиниць, я к і мають протилеж ні значення. Вона тісно пов’язан а з інш ими лексико-семантичними категоріям и, головним чином із си­ нонімією. Розум іння структурних і семантичних можливостей ан ­ тонімічних опозицій дозволяє найбільш правильно й раціонально використовувати антоніми в мовленні, вибирати інформативно най­ більш значущ і з них. Не мають антонімів, як правило, ім енники з чітко закріпленим конкретним значенням , числівники, більш ість займенників, тобто слова, у значенні я к и х відсутні оцінно-якісні ознаки, прям а безпосередня співвіднесеність із поняттям про пред­ мет, а також ін ш і логіко-семантичні характеристики. А нтонімія є одним із джерел конверсії. Я к синонім ія і конверсія, антонім ія — категоріальне лексико-семантичне віднош ення, переважно ономасіологічне. 84 Розділ II КЛАСИФІКАЦІЯ ЛЕКСИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ § 17. Лексика української мови за походженням Основу лексики кож ної мови становить питома лексика — слов­ никовий фонд, наявний у мові від самого початку її існування й не запозичений із жодної інш ої мови. До основного словникового фон­ ду питомої лексики належ ать назви спорідненості (батько, мат и, брат, сестра), найваж ливіш их реалій природи (земля, небо, річка, море, Сонце, М ісяць), основних кольорів (білий, чорний, червоний, зе­ лений), займенники, числівники, основні дієслова (йт и, їхат и, вес­ ти, везт и, бігти, лет іт и) тощо. Саме на підставі порівняння основ­ ної лексики (а також її фонетичних та граматичних рис) роблять ви­ сновки про спорідненість мови з інш ими та її місце в генеалогічній класи ф ікац ії мов. П ереваж на більшість питомої лексики української мови — праслов’янського походження, тобто успадкована з незафіксованої, але реконструйованої дослідниками праслов’янської мови (існувала від початку II тис. до н. е. до середини І тис. н. е.) — спільного дж е­ рела всіх слов’янських мов. У країнська лексика праслов’янського походження виявляє фонетичні та граматичні відповідності з лексе­ мами інш их мов слов’янської групи (порівняймо укр. білий — пол. Ьіау — болг. бял). Ч астина питомої української лексики виявляється ще давнішою за праслов’янську мову і сягає реконструйованої праіндоєвропейської мови (існувала не пізніш е V тис. до н. е.) — спільного джерела 85 всіх мов індоєвропейської родини, зокрема слов’янських, балтій­ ських, германських, латинської та романських, грецької, іранських, індійських тощо (порівняймо укр. дім , латис. доте, нім. Б от , лат. йотиз, давньогрец. дотоз). А деякі українські питомі лексеми (на­ приклад, мене, ти, той) давніш і навіть за праіндоєвропейську мову і сягають епохи первісного мовотворення. Питомій лексиці протиставляється іншомовна лексика. Її к л аси ­ фікую ть відповідно до міри освоєння (та, що зберігає чужомовні риси, як-от харакірі, кенгуру, і цілком освоєна, як-от скло, т арілка), за мовами, з як и х здійснено запозичення (відповідно, в українській мові виділяю ть грецизми, латинізм и, германізми, тю ркізми, іранізми, арабізми та ін.). Особливу роль в історії української мови віді­ грали старослов’янізми і церковнослов’янізми, що органічно входи­ ли до староукраїнської книж ної мови. Запозичення поділяю ть на безпосередні й опосередковані — у другому випадку наявна мовапосередник (або посередники). Освоєння іншомовного слова вклю чає його адаптацію на різних мовних рівнях — фонетичному (узгодження звучання слова з фоне­ тичною системою мови, я к а приймає запозичення: грец. рНагоз > укр. парус), граматичному (зокрема, набуття відмінкової парадиг­ ми: фр. раїеіоі > укр. пальто, пальт а, в пальт і) та семантичному (розш ирення, звуж ення, перенесення значення). П оява іншомовних слів є наслідком мовних контактів. О скільки лексика якнайближ че пов’язана з ж иттям носіїв мови, то запозичу­ ються здебільшого слова, що належ ать до найбільш розвинених сфер діяльності в мові-донорі, і таке запозичення відбувається в різні мови. Н априклад, розвиток голландського мореплавства зумовив появу в багатьох мовах Європи, зокрема й слов’янських, морської лексики голландського походження, а розвиток італійської музики віддзеркалився в масиві італійської з походження музичної лексики в українській та багатьох інш их мовах. Від періоду К иївської Русі українська мова успадкувала велику кількість грецької лексики зі сфери духовної культури, оскільки саме в цій галузі вплив Візантії на Русь був особливо значним. Д еякі давно запозичені лексеми успадковані ще з праслов’янського періоду (дуб, щука — з фінноугорських мов), а то й з праіндоєвропейських часів (рудий, руда — з ш умерської мови). Кінець XX — початок X XI ст. означений збіль­ ш енням кількості англіцизмів (англізмів) мало не в усіх мовах світу, зокрема й в українській. Особливо це стосується тих галузей д іял ь­ ності, я к і носії англійської мови розвивають особливо активно — ін ­ форматика та ком п’ютерні технології, економіка, право. Т рапля­ ються випадки, коли те саме слово приходить у мову в різний час різними ш ляхам и й тому має варіанти, спільність походження я ки х мало впізнавана (пош т а — пост, фіміам — т им ’ян). 86 Таким чином, словниковий склад української мови віддзерка­ лює тривалу історію її становлення від найдавніш их часів до сього­ дення. § 18. Лексика української мови за сферою вживання. Загальновживана лексика. Лексика обмеженого вживання Н аціональна мова складається з багатьох підсистем (територі­ альних, соціальних, професійних), пов’язаних м іж собою словнико­ вим фондом, граматичними та фонетичними правилами. Однак ко ж ­ на з цих підсистем відрізняється від інш ої специфічними словами та термінами, своєрідним вж иванням окремих лексем, а також деяки­ ми фонетичними і граматичними особливостями. В ажливе місце на­ леж ить літературній мові, що обслуговує представників різних те­ риторіальних, соціальних і професійних діалектів. Вона піддається нормуванню та свідомому впорядкуванню , є взірцем, еталоном для ш ирокого загалу. Тому її ще називаю ть кодифікованою. За сферою вж ивання лекси ка української мови поділяється на загальновж ивану, або загальнонародну, та лексику обмеженого вж ивання, або спеціальну. Загальновживана лексика. Загальновж ивані, або загальнона­ родні, слова — лексичні одиниці, я к і знають і вільно використову­ ють усі носії української мови незалежно від м ісця прож ивання, професії, віку, освіти, соціального стану (вітер, зелений, юний, квар­ тира, голова, ринок, лікар, взут т я, кіоск, т аксі, м айдан, зем ля, х а ­ т ина, дерево, батько, мат и, ж иття, надія, море, дит я, дівчина, па­ рубок, страва, хліб, вода тощо). Серед загальновж иваної лексики виокремлюють і менш і за складом групи: суспільно-політичну л ек­ сику, книж ну, розмовну тощо. Хоч не всі члени мовного колективу користую ться словами зі згрубілим відтінком (реготати, п лент а­ тися, теревенити, брехати), із відтінком книж ності (поетка, воз­ величит и, амбіції, ефективніст ь, імідж, рат иф ікація, реконст рук­ ція), однак такі лексичні одиниці належ ать до загальнонародних, бо зрозумілі й відомі більшості носіїв мови. А саме це і є головним к р и ­ терієм належності їх до загальновж иваної лексики. Лексика обмеженого вживання. Поряд із загальновживаною ви­ діляю ть інш ий ш ар лексики — спеціальної, обмеженої сферою вж и­ вання. Ф ункціонування її обмежується: 1) територіальною пош ире­ ністю, окремими діалектним и ареалами, 2) професійною сферою, 3) поширеністю серед певних груп людей, об’єднаних за різними со­ ціальними ознаками. 87 § 19. Територіально обмежена лексика Серед підсистем національної мови найбільш яскраво виділяю ть­ ся територіальні діалекти, що протиставлені один одному і націо­ нальній літературній мові. Н аціональна літературна мова протистоїть діалектній за таким и ознаками: а) ж анрова необмеженість — ж анрова обмеженість, б) су­ воре нормування — несуворе нормування, в) літературна норма — діалектна норма. Літературна мова й територіальні діалекти, я к і є живомовними джерелами поповнення її лексичного складу, постійно взаємодіють. Інтерференція літературної мови та місцевих діалектів здійсню єть­ ся ш ляхом поступового витіснення діалектних особливостей. Разом із тим і літературна мова зазнає впливів місцевих діалектів внаслі­ док проникнення в неї спеціальних регіональних слів або через за­ своєння носіями літературної мови специфічної для певної території манери вимови тих чи інш их лексичних одиниць. Д іалект (говір) — різновид національної мови, як и й є засобом спілкування людей, об’єднаних територією, матеріальною й духов­ ною культурою, ментальністю. Д іалекти складаю ться із говірок, а сукупність близьких діалектів утворює наріччя. В українській мові виділяю ть три наріччя: південно-східне (на території південних р а­ йонів Київської та Сумської областей, на всій території Х арківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізь­ кої, Херсонської, майж е у всіх районах Черкаської, Кіровоград­ ської, М иколаївської, Одеської областей), південно-західне (на те­ риторії Вінницької, Х мельницької, Тернопільської, Львівської, Івано-Ф ранківської, Чернівецької, Закарпатської областей, у пів­ денних районах Ж итомирської, Рівненської, Волинської областей, у деяких районах Черкаської, Кіровоградської, М иколаївської, Одесь­ кої областей) та п івн ічн е, або по ліське (на території сучасної Ч ерні­ гівської області, в північних районах Сумської, Київської, Ж и то­ мирської, Рівненської та Волинської областей)1. Місцеві діалекти мають свої особливості, свої специфічні ознаки на різних мовних рівнях — на фонетичному, акцентному, грам атич­ ному, словотвірному, лексичному. Кожен говір становить систему, я к а певними своїми ланкам и відрізняється від системи реш ти діа­ лектів і від системи літературної мови12. 1 Бевзенко С.П. Українська діалектологія / С.П. Бевзенко. — К., 1980. — С. 7. 2Д зендзелівський Й.О. Конспект лекцій з курсу української діалектоло­ гії / Й.О. Дзендзелівський. — Ужгород, 1965. — С. 5. 88 Групи слів, вж ивання я ки х обмежене певною територією, назива­ ють діалектизмами. Ними послуговуються м еш канці різних регіонів У країни в розмовному мовленні, і більшість таких лексем мають від­ повідники в літературній мові: пат ельня — сковорода, кварт а — кухоль, слоїк — банка, слизот а — ожеледиця, пачва — курець, пазюр — ніготь, палінка — паляниця (південно-західне наріччя), касомари — вітальня, ш анька — торбинка, хоромія — галас, крик, циндрити — марнотратити, неощадливо що-небудь витрачати, відзяпит и — відчинити, пат ика — палиця (південно-східне наріччя), м ат ­ ка — мати, миса — миска, вилош ник — рогач, ковбик — шлунок, ш луння — нутрощі, ядрено — холоднувато (північне наріччя)1. Т ака лексика знайш ла своє відтворення в діалектних словниках, регіональних лінгвістичних атласах та в загальнонаціональному “А тласі української мови”12. § 20. Класифікація діалектизмів Л ексика діалектної мови становить значну за обсягом сукупність одиниць, я кій властива складна сітка протиставлень: 1) м іж діалект­ ними та літературними одиницями, 2) усередині однієї говірки чи одного говору, 3) м іж лексемами різних говірок, говорів і наріч. П ротиставні та непротиставні відмінності м іж діалектними си­ стемами на лексичному рівні почали розглядати з послідовним про­ веденням лінгвогеографічних досліджень говірок3. Серед протистав1 Тут і далі приклади діалектизмів подано за працями: Корзонюк М .М . Матеріали до словника західноволинських говірок / М.М. Корзонюк / / Українська діалектна лексика. — К., 1989. — С. 62—267; Дзендзелівський Й.О. Практичний словник семантичних діалектизмів Закарпаття / Й.О. Дзендзелівський. — Ужгород, 1958; Ониш кевич М .Й . Словник бойків­ ських говірок : у 2 ч. / М.Й. Онишкевич. — К., 1984; Словник буковинських говірок / заред. Н.В. Гуйванюк, К.М. Лук’янюк. — Чернівці, 2005; Ващенко В.С. Словник полтавських говорів. І /В .С . Ващенко. — X ., 1960; Чабанен­ ко В А . Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини : у 4 т. / В. А. Чабаненко. — Запоріжжя, 1994; Глуховцева К. Словник українських східнослобожанських говірок / К. Глуховцева, В. Леонова. — Луганськ, 2002; Сизько А.Т. Словник діалектної лексики говірки села Кишеньок (Кобеляцького району Полтавської області) / А.Т. Сизько. — Дніпропетровськ, 1981; Л исенко П.С. Словник поліських говорів / П.С. Лисенко. — К., 1974; А ркуш ин Г.Л. Слов­ ник західнополіських говірок : у 2 т. / Г.Л. Аркушин. — Луцьк, 2000. 2Атлас української мови : в 3 т. — К ., 1984—2001. — Т. 1. — 1984; Т. 2. — 1988, Т. 3. — 2001. 3 Гриценко П.Ю. Ареальне варіювання лексики / П.Ю. Гриценко. — К., 1 9 9 0 .— 272 с. 89 них лексичних відмінностей, я к і є об’єктом ареального вивчення діалектних слів, виділяю ть опозиції: 1) на базі семантичної спіль­ ності лексем, 2) на базі матеріальної спільності кореневої морфеми (за умови відмінностей словотвірної будови), 3) на базі матеріальної спільності слова за умови: а) повних чи часткових семантичних від­ мінностей, б) відмінностей звукової оболонки (наголосу), в) відм ін­ ностей граматичної характеристики слова (роду, числа). До непротиставних явищ належ ать локалізми — слова, що не мають відпо­ відників ні в літературній, ні в діалектних системах мови. Однак традиційно діалектну лексику класифікую ть на основі зі­ ставлення говіркового варіанта з нормативною літературною мов­ ною одиницею. Д іалектні слова відрізняю ться від літературних пев­ ними ознаками, за яким и їх поділяю ть на групи: 1. Ф онетичні діалект изм и — слова, що відрізняю ться від літе­ ратурних лексичних одиниць окремими звуками: олія — голія, м ’ясо — мнясо чи мнєсо, варять — вар’ят ь, ходять — ходят , кінь — куонь, качан капусти — кочан, бик — бек, коридор — калідор, зозуля — зазуля, пором — порон, тісто — кіст о, кукурудза — кукургуза, соняш ­ ник — сояш ник, чемодан — чамайдан. 2. А кцент ні діалект изм и — слова, що відрізняю ться від літера­ турних слів наголосами: ходжу — ходжу, люблю — люблю, пишу — пишу, мого — мого, твого — твого, свого — свого. 3. Г рам ат ичні діалект изм и — слова, що відрізняю ться від л і­ тературної норми певними граматичними формами: дві руки — дві руці, дві ноги — дві нозі, бачить — баче, просить — просе, ходить — ходе, робить — робе, їси — їсиш, рукою — руков, буду ходити — буду ходив, хат — хат ей, губ — губей. 4. Словот вірні діалект изм и — слова, що відрізняю ться від слів літературної мови способом творення, а саме іншою комбінацією афіксів з твірними основами: заспаний — заспалий, оспалий, ранок — поранок, огріх — загріх, гріх ‘помилка, пропуск в оранці’, окрай­ чик — скрайчик ‘відрізаний ш маток хліба’, оддавати — ддават и, трутень — отрут ‘дармоїд’, ш кварок — ошкварок, виш кварок, луш ­ пайка — ш алупайка, долубайка, ш карупайка ‘ш каралупа яйця, ш кірка овочів’. 5. Н айбільш ої уваги заслуговують лексичні діалект изм и, що відрізняю ться від слів літературної мови всією лексемою (і звуковою формою, і змістом) або семантикою: плакса — скригда, обличчя — твар, чепуруха — ризидоля, пугач — пут ькало, паливо — опал, по­ червоніти — загелит ися, свиня — чуш ка, прищ — піст ряк, навмис­ не — нарошне, річне теля — випуст ок, ночви — вагани, осінні сходи ж ита — с нарада. Лексичні діалектизми. Це найбільш а група діалектизмів, серед як и х мож на виділити власне лексичні, етнографічні та лексикосемантичні. 90 В ласне л екси ч н і д іа лек т и зм и — слова, що позначають поняття, яким у літературній мові відповідають інш і лексичні одиниці, з ін ­ ш им планом вираж ення. Це своєрідні синонімічні дублети до загаль­ новж иваних слів: завуш ниці ‘сереж ки’, за п ліш ка ‘ж іноча коса’, напудит и ‘зл я к а ти ’, бадатє ‘оглядати хворого’, байбур ‘здоровило’, буза ‘насіння бур’янів, яке засмічує зерно зл ак ів’, бруварія ‘безлад­ дя, безпорядок’, варцюг ‘м акогін’, варга ‘губа’, зи лізко ‘п раска’ бизнеївше ‘натщ есерце’ (південно-західне наріччя); кульчики ‘сереж­ к и ’, сповит нє ‘пелю ш ка’, закот а ‘ком ір’, криселок ‘стільчик’, вели ч к а ‘вітальн я’, заполичка ‘ни ж ня частина віконної рам и’, около ‘бічна стіна хати ’, чулан ‘ком ора’ бакай ‘велика вибоїна на дорозі, заповнена брудною водою’, бараболя ‘картопля’, відзяпит и ‘відчи­ ни ти’, ворочок ‘торбинка для видавлювання сиру’, пиндики ‘ласо­ щ і’, підрі ‘певна схованка’, примандю рит ися ‘сильно захотіти, за­ баж ати чого-небудь’ (південно-східне наріччя); хр яп ка ‘качан к а­ пусти’, криш еник ‘невеликий ш маток сала’, коновка ‘дерев’яне ві­ дро’, лісавиця ‘драбина’, ж ит нік ‘волош ка си н я’, кр и ва вни к ‘звіро­ бій’, лодя ‘водяний м лин’, соновка ‘головка соняш ника’, хупавка ‘красива ж ін к а ’, см олінка ‘соснове дерево, дрова’ стебка ‘комора, що взимку може опалю ватися’, хов ‘вигодовування, вирощ ування’, хованець ‘вихованець, прийнятий син’, кусник ‘хустинка на голо­ ву’, обріка ‘обітниця’, брит анець/брат анка ‘плем інник/племінниц я по братові’, сестранець/ сест ранка ‘плем інник/плем інниця по сестрі’ (північне наріччя). Е т нограф ічні д іа лек т и зм и — слова, що називаю ть предмети та явищ а, невідомі в інш их місцевостях, оскільки там відсутні такі ре­ алії й поняття. Вони не мають відповідників ні в літературній мові, ні в інш их діалектах. Однак варто зауваж ити, що виокремлення цієї групи діалектизмів є дещо умовним, оскільки сьогодні в українсько­ му мовознавстві не укладено зведеного діалектного словника, який би фіксував усі лексеми, що функціонують у різних говорах У краї­ ни, і тому важ ко розмежувати етнографічні та власне лексичні діа­ лектизм и. Етнографічні діалектизми охоплюють передусім лексикотематичні групи, що передають матеріальну й духовну культуру, побут, умови ж иття. Серед них мож на виділити так і1: 1. Н азви одягу й взуття: галька ‘ни ж ня ж іноча сорочка з мереж ­ кою ’, набідрик ‘вид короткого верхнього жіночого одягу’, т ирнівка ‘квітчаста святкова хустка’ (південно-західне наріччя); діжурка ‘чо­ ловіче тепле напівпальто з хутровим коміром’, коротушка ‘корот­ кий верхній одяг із домотканого сукна’, баска ‘ж іноча кофта нави1 За основу взято класифікацію етнографічних діалектизмів, подану у виданні: Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / за ред. І.К. Білодіда. — К., 1973. — С. 187— 189. 91 пуск’, бредні ‘чоловіче взуття для лову риби’, бебешка ‘ж іночий одяг, схожий на коф ту’, бурмус ‘короткий жіночий одяг на ваті без ком іра’ (південно-східне наріччя); кош уля ‘виш ита сорочка’ (північ­ не наріччя). 2. Назви страв: балабух ‘невелика кругла хлібина із залиш ків тіста’, варінка ‘страва зі ш маточків звареного тіста’, жупаня ‘страва з гороху й пш она’, волок ‘рідка страва з вареної молодої зелені’, карт ухлянка ‘густа каш а з картоплі й пш она’, либадя ‘страва з розтер­ того пареного пш она й підсмаженого розтертого конопляного насін­ н я ’ (південно-західне наріччя); бузинник ‘кисіль із ягід бузини’, вурда ‘начинка пирогів, я к а виготовлялася з соняш никової або коно­ пляної м акухи ’, ш уленики ‘прісний корж із медом і м аком ’ (південносхідне наріччя); жур ‘рідка страва з вівсяного борошна, води та о лії’, чулаки ‘довгасті пампуш ки з гречаного або пшеничного борошна з олією ’, кот ки ‘страва, подібна до галуш ок, що вживаю ть із маком і цукром’ (північне наріччя). 3. Н азви ж итлових і господарських приміщ ень, знарядь праці та предметів побуту: колиба ‘пом еш кання пастуха’, барелка ‘невелич­ ка дерев’я н а д іж ечка з двома днищ ами і отворами збоку для збері­ гання води на полі під час польових робіт’, гаке ‘знаряддя у формі мотики з двома чи трьома зубами для копання картоплі’ (південнозахідне наріччя); двійчат ки ‘вила на два р іж к и ’, кабиця ‘ви кладе­ на в сінях з цегли пічка, на я к ій влітку варили їж у ’, пісна ‘відвар крейди чи глини з борошном, яки м покриваю ть уж е побілені стін и’ (південно-східне наріччя); сохар ‘дерев’ян і ви л а’ (північне наріч­ чя). 4. Н азви, пов’язані з особливостями місцевості: булутача ‘в ’язке болото’, гат ка ‘дорога на болотистому місці, викладена ломаччям, галуззям і засипана землею ’, завудка ‘невелика спеціальна затока на річці, куди заводять на тимчасову стоянку плавучий млин під час сплаву лісу’, здуховина ‘місце на болоті, що не зам ерзає’ (південнозахідне наріччя); біловід ‘назва придніпрових плавнів, на місці яки х колись була вода, а тепер з ’явилась рослинність’ (південно-східне наріччя); лядо ‘високе місце в лісі, де росте сосна’, випуски ‘місце біля села, де пасуть худобу’, яруга ‘довга балка з кущ ам и’ (північне наріччя). 5. Н азви, пов’язані з народним мистецтвом та ремеслами: бжукавка ‘іграш ка з дерев’яної пластинки з двома дірочками, в я к і про­ тягнута тонка мотузка, що розтягується то в один бік, то в інш ий і бринить’, бичке ‘обрізаний залиш ок ниток основи разом зі смужкою полотна, я к и й використовують я к бахрому до руш ників’ (південнозахідне наріччя); к л и н ч и к и ‘узор на килим і з фігурами, схож ими на кл и н ц і’, полуріжка ‘вид узору на к и л и м і’, л я х а в к а ‘узор у дірочках на чоловічих чи ж іночих сорочках’ (південно-східне наріччя). 92 6. Н азви, пов’язані з народною демонологією, обрядами та ігра­ ми: бекар ‘гра, під час якої один “пасе” (охороняє), а інш і збивають устромлений у землю кілочок’, велін ‘весільний головний убір моло­ дої’, декуванє ‘частування учасниками весілля батьків молодої й мо­ лодого в себе вдома’, за лізна бабуня ‘весільна к у х ар к а’, кат улєт є ‘звичай качати весною по озимині краш анки, що мало б забезпечити дорідний урож ай’ (південно-західне наріччя); лєнт о ви к ‘стрічка, я к у одягала наречена під вінок’, анциболот ‘болотяний чорт’ (південно-східне наріччя); м авка ‘лісова русалка’, потерчата ‘душі дітей, що померли нехрещ еними’ (північне наріччя). Л ексико-сем ант ичні д іа лек т и зм и — це слова-омоніми до літе­ ратурних лексем, тобто це лексичні одиниці загальнонародної мови, я к і в місцевих говірках уж иваю ться в іншому значенні. Н а особливу увагу заслуговують багатозначні слова, частина значень як и х у літе­ ратурній мові і в діалектній однакова, а частина значень не збігаєть­ ся. У процесі вж ивання таких слів найчастіш е трапляю ться помил­ ки та різні оказіональні ситуації. Семантичні діалектизми мож на поділити на дві групи, остання з як и х репрезентована значно більшою кількістю лексичних оди­ ниць: 1. Слова, що в місцевих говорах вживаю ться в інш ому значенні, ніж у загальнонародній мові: вада ‘суперечка, сварка’, вино ‘вино­ град — лоза і ягоди’, врода ‘врож ай’, гарбуз ‘кар то п л я’, губа ‘гриб’, глист ‘дощовий черв’я к ’, іней ‘ш м атки криги, що іде по р іч ц і’, квас ‘мінеральна вода’, ковт ат и ‘стукати (у двері, молотком)’ і ‘робити повільно’, м іркуват и ‘наглядати, бути уваж н им ’, огрядна ‘вагітна’, паніка ‘господиня, пані’, пест унка ‘н я н ьк а’, пиріг ‘вареник’, погріб ‘похорон’, прим ха ‘переляк’, ріп а ‘картопля’ і ‘кормовий буряк’, розлука ‘р ізн и ц я’, склеп ‘к р ам н и ц я’, т еплиця ‘місце, де зимою не замерзає вода’ і ‘джерело мінеральної води’, т ин ‘кладовищ е’, туга ‘веселка’, цукор ‘цукерка’ (південно-західне наріччя); українка ‘ви­ ш ита українська сорочка’, крила ‘відігнуті краї капелю ха’, матрьош ка ‘невелика ж іноча хустка з тонкої ткан и н и ’, ковчег ‘стара сільська хата’, пасинок ‘горизонтальний брус над віконним чи двер­ ним отвором у мурованій стіні’, чорниця ‘неопалюване невелике приміщ ення в житловому будинку або окрема прибудова біля хати для зберігання їстівних припасів, різних речей’, бігунка ‘хвороба ж ивота, розлад ш лун ка’, перехід ‘епілепсія’ (південно-східне наріч­ чя); в и л к а ‘рогач’, криниця ‘дж ерело’, ж ит ниця ‘трава на місці ско­ шеного ж и та’, карт опля ‘сорт груш і’ (північне наріччя). 2. Слова, що мають спільні значення із загальновж иваним и л ек ­ семами, але відрізняю ться від них одним чи кільком а значеннями: борщ — 1) ‘їж а, суп з буряком та інш ими овочами’, 2) ‘квас із буря­ ків, з якого готують борщ (їж у)’, 3) ‘напій, квас із кислого вівсяного 93 чи житнього хліба’, 4) ‘кукурудзяна к аш а’, диньки — (від динька) 1) ‘зменшено-пестливе від д и н я’, 2) ‘насіння гарбузів’, болото 1) ‘багнисте, грузьке місцеві стоячою водою, грязь, грязю ка’, 2) ‘хво­ роба в овець’, 3) ‘брудна вода після пран н я’, бурса — 1) ‘у давнину назва духовного училищ а, духовної сем інарії’, 2) ‘юрба, натовп’, 3) ‘обличчя, вигляд обличчя’, грань — 1) ‘л ін ія розподілу м іж двома сторонами’, 2) ‘ж ар від багаття’, місяць — 1) ‘небесне світило’, 2) ‘дванадцята частина року’, 3) ‘соняш ник’ (південно-західне на­ річчя); ст упня — 1) ‘ни ж ня частина ноги’, 2) ‘ни ж ня частина взут­ тя, якою ступають по зем лі’, р и зи — 1) ‘одяг свящ енника’, 2) ‘пе­ лю ш ка, невелике простирадло, у яке загортають немовля’, ли си ц я — 1) ‘тварина, ли си ц я’, 2) ‘дерев’яний прилад, яким раніш е видав­ лювали віск із стільників, лещ ата’, 3) ‘певний пристрій, у яком у клинчикам и закріплю ю ть деревину, коли її обтісують’ (південносхідне наріччя); квочка — 1) ‘курка, що виводить курчат’, 2) ‘сорт цибулі кущ ової’, він и к — 1) ‘знаряддя праці для підм ітання’, 2) ‘по­ лин звичайний, чорнобель’, повит уха — 1) ‘акуш ерка’, 2) ‘омела біла’, сон — 1) ‘сон’, 2) ‘соняш ник’, х в и л я — 1) ‘х ви л я ’, 2) ‘буря, злива, дуже вітряна дощова погода’ (північне наріччя). Л ексика народних говорів постійно перебуває в русі, змінах, про­ те ця динам іка позбавлена хаотичності. Зовні нетипові формальні й семантичні зміни словникового складу діалектної мови в більшості випадків мають аналоги, повторюються в інш их говірках, інколи у віддалених діалектних зонах української мови чи діалектах інш их слов’янських мов. § 21. Соціальні діалекти П аралельно з територіальними діалектам и, в мові існують діа­ лекти соціальні (соціолекти), я к і за своєю суттю є відгалуж енням загальнонародної мови, уж иваним у середовищі окремих соціаль­ них, професійних, вікових груп населення. їхнє існування зумовле­ не соціально-професійною диференціацією суспільства, адже потре­ ба в особливій груповій мові з ’являється там, де починається колек­ тивна діяльність її членів. Соціолект (від лат. зосіеіаз — суспільство і грец. діаІеШоз — на­ річчя) — це мова, якою розмовляє певна соціальна група, соціаль­ ний прош арок або я к а переважає всередині певної субкультури. У цьому її головна відмінність від діалект у, яким послуговуються представники певного географічного ареалу, та ідіолект у — особли­ востей мовлення, властивих конкретному індивідові. Соціальні діалекти характеризую ться специфікою у формуванні, доборі й використанні певної частини лексико-фразеологічних (а 94 іноді й фонетичних, морфологічних та синтаксичних) мовних засо­ бів. Обсяг словника таких професійних, соціальних, вікових або ціннісно-світоглядних груп зумовлюється ступенем їхньої відособ­ леності від реш ти носіїв мови і вклю чає в себе певну кількість специ­ фічних слів (в основному — повнозначних): жига (запальничка), лаве (гроші), ло х (проста, наївна, нікчемна людина); але найчастіш е — загальнонародних слів у специфічних значеннях: абзац (кінець чого-небудь), т ачка (автомобіль), торба (погане закінчення якихнебудь подій), жир (найвищ ий рівень чого-небудь; багатство). Побутують соціолекти переважно в усній неофіційній формі спіл­ кування, частково в художній літературі та публіцистиці, проте з пош иренням електронних засобів (інтернет, смс-повідомлення) вони почали активніш е відображатися на письмі. До соціолектів належать: арго (таємні мови), жаргони (професій­ ні, групові, вікові діалекти), сленг, просторіччя. Розглянемо різновиди соціальних діалектів у порядку від най­ більш закритих систем до таких, що мають ш ироку соціальну базу. А р го (від фр. агдоі — ж аргон, первісно — жебрацтво), або таємні мови, — це штучно створювані мовні підсистеми, використовувані вузькими соціальними чи професійними групами я к засіб замкнуто­ го спілкування в їх меж ах; це умовна мова, що застосовується я к за­ сіб приховування предмета ком унікації, взаємного розпізнавання або відмеж ування її носіїв від інш их мовців. Слова і вислови з арго, уж ивані в загальнонародній мові, назива­ ють ар го т и зм а м и . За незначними виняткам и, вони стоять поза меж ами літературного вж итку і можуть бути виправдані лиш е у мовленні персонажів художнього твору, якщ о це зумовлюється його темою й стилістичними настановами (зразками такого їх викори­ стання є деякі твори І. Ф ранка, В. Винниченка, А. Тесленка, С. Васильченка та ін.). Виникаю ть арго на основі загальнонародної мови і відрізняю ться від неї лексикою , у складі якої загальновж ивані слова мають інші значення або модифіковані переставлянням складів, додаванням до них певних звукосполучень і т. ін. Почасти це запозичення або оказіоналізми. У вузькому розумінні термін “арго” вживаю ть переважно у трьох значеннях: 1. Таємна мова людей мандрівних професій доби середньовіччя. 2. Сучасний злодійський ж аргон (“ф еня” , “блатна м узика”). 3. Криптологічне (секретне) мовлення будь-яких вузьких груп людей (дитяче арго тощо). В иникнення арго пов’язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували зам кнені корпорації ремісників, ман­ дрівних торгівців, ж ебраків, я к і з метою самозахисту та відособле­ 95 ності від реш ти суспільства і збереження своїх професійних таєм ­ ниць створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арго сліпих кобзарів і лірників — так звана “лебійська” або “ш лепецька” (сліпецька) мова, а також куш нірів, кож ухарів, шаповалів, раш евців (мандрівних торгівців) тощо. П рикладом лірницького арго є записи Й. Дзендзелівського на Во­ лині: В битебе клева буштирака, скели ха не вкушморить (“В тебе добра палиця, собака не вкусить”); Закапш уй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись клим ус (“Зачини двері, щоб ніхто не прий­ шов, якийсь злодій”), або зразок, відтворений Г. Хоткевичем: “В ха т і дулясно. Бот ень з крисом, а мо’ і з варнагою. Кунсо — я к яшпурка...” (“У хаті тепло. Борщ з м ’ясом, а може, і з куркою . Хліб — як б ул ка...”). Арго використовувалися не лиш е для таємного спілкування, а й як засіб своєрідної мовної гри, пародію вання, розваги. Таким и, зо­ крема, були ш колярські та бурсацькі арго, побудовані на свідомому поєднанні несполучуваних частин різних слів: Н а моторошні засердчить (“Н а серці стане моторошно”), додаванні до кожного слова своєрідних закінчень на зразок латинських (творення макаронізмів): виш невент ус (“виш нівка”), вечорнитентус (“вечорниці”) або використанні так званої “тарабарської мови” — навмисному її спо­ творенні ш ляхом додаванням до кожного складу певного звукоспо­ лучення: Л аф ая лафацьолафаго лаф ане лаф азнав (“Я цього не знав”). Жаргон. Д еякі вчені практично ототожнюють терміни “арго” та “ж аргон” . Слід все ж таки розмежовувати ці два поняття, вживаю чи термін “арго” на позначення усіх умовних, таємних мов, яким и ко­ ристуються члени закритої групи; натомість ж аргон — атрибут негерметичної групи, це соціальний діалект певної вікової спільноти чи професійної корпорації. Д еякі слова, що належ ать до арго, “роз­ секречуючись”, можуть потрапляти у різні жаргони, а через них і сленгове мовлення. Етимологія слова “ж аргон” певною мірою розкриває його сут- ність та функціональне призначення: первісно, з французької, воно перекладається я к “пташ ина мова, цвірінькання”; але метафоричне перенесення зумовило його друге значення — “базікати” . Н а відміну від арго, ж аргон має відкритий характер і зазвичай виникає у порівняно великих групах носіїв мови, об’єднаних за озна­ кою професії або суспільного становищ а. Ц я категорія також пов’я ­ зується зі спільними інтересами чи вподобаннями (м узика, спорт тощо), тривалим перебуванням у певному середовищі (навчання, ви- ( їзди на сезонні роботи і т. ін.). Отже, ж аргон — це напіввідкрита лексико-фразеологічна під­ система, я к а застосовується тією чи іншою соціальною групою з ме96 тою відособлення від реш ти мовної спільноти. Н айчастіш е, спільно­ та людей, я к а послуговується одним жаргоном, — професійна, але може бути й вікова (дитячий, ш кільний, студентський жаргон) або світ оглядна (захоплення колекціонуванням , політикою , музикою, спортом, ком п’ютером, а також негативними явищ ам и — пияцтвом, картярством, наркотиками). Часто користування жаргоном є свід­ ченням належності до певних субкультурних співтовариств (хакери, футбольні фанати, прихильники аніме, готи, панки, байкери, хіпі, растамани, хіп-хопери тощо). Однією із головних умов виникнення жаргонного субкоду є від­ носно тривала ком унікація, я к а дає змогу встановити певну мовну традицію , відтворювати готові номінації, а тому питомим осередком виникнення і побутування жаргону є м ала соціальна група. Лексеми жаргонного характеру, я к і одинично вживаю ться у по­ тоці літературної мови, називаю ть ж аргонізмами. За своєю суттю це, я к правило, емоційно-оцінні експресивні утворення, серед яких переважаю ть негативні стилістично зниж ені номінації. Ж аргон відрізняється від загальнонародної мови специфічною лексикою і експресивністю зворотів, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Основна функ ц ія ж аргону полягає у в и т ж е н ні належності до автономної соціальної групи за допомогою вживан­ ня специфічних слів, форм і мовних зворотів. Стилістичний спектр ж аргонної лексики — від жартівливоіронічного до згрубіло-вульгарного — залеж ить від ціннісної орієн­ тації і характеру соціальної групи: вона має відкритий чи закритий характер, органічно входить до суспільства або протиставляє себе йому. Д еякі мовознавці вважаю ть поняття “сурж ик — ж аргон” тотож­ ними. Таке термінологічне ототожнення є небажаним, адже в тако­ му разі стирається специф іка жаргону я к насамперед мови групової, корпоративної, із набором соціо-семантичних і стилістичних х ар ак ­ теристик, натомість акцентується уявлення про ж аргон я к мову не­ нормативну, некультурну. Свідомість сучасного пересічного мовця іноді схильна ототожню­ вати ж аргон і лайку, що теж не є прийнятним. Цей ф акт мож на по­ яснити тим, що серед ж аргонізм ів переважаю ть негативні, зниж ені номінації. Але функції цих мовних стратів (від лат. зіга іи т — пласт, прош арок) збігаються не повністю. Я кщ о основна мета ж аргонів — відособлення певної соціальної групи від реш ти, то для інвективи (лайки) — це всього лиш е одна, і зовсім не перш орядна за важ ли ві­ стю ф ункція. Л ай ка я к різновид словесної агресії становить собою поруш ення етичного табу; порівняно з лайкою , ж аргон у певному сенсі є пом’якш увальним засобом. 4 Лексикологія. Фонетика 97 Д ж ерела творення ж аргонізмів в основному такі самі, я к і загаль­ новживаних слів: суфіксальний — ась-а, ась-к-а, ась-к-ер, ась-к-а-ти (від системи ком п’ютерного спілкування ІС<3), герл-иц-я (від англ. дігі “дівчина”), важн-як (слідчий з особливо важ ливих справ), варщ ик (людина, я к а готує наркотики); префіксальний — про-гон, об­ лом; суфіксально-префіксальний — за-мор-очк-а; сполучення основ —- хай-лайф-іст (від англ. НідН Ще “вищ ий світ”); абревіація — клюха (КЛХ — клуб любителів хіпі), БеГе (Борис Гребенщиков), айтішник (спеціаліст з інформаційних технологій); усічення основ: маг (магістр), ботан (ботанік). Певного особливістю ж аргонізмів є наяв­ ність у їхньому складі семантично порожніх морфем: вен-як, депресняк. Вони не додають словам нових відтінків змісту, мають ті самі значення, що й літературні вена, депресія, але виконують функцію жаргонного маркування. Використання слів іншомовного походження (головним чином — англіцизмів) може бути неадаптованим до української мови: френд, мен, фейс; а може зазнавати фонетичної адаптації (вимова відповід­ но до написання): герла, фазер, дезігнер (від англ. дезідпег “дизай­ нер”); при цьому словозміна відбувається на власне українській основі: перенси, мени, совковий, ш прехат и. Велику групу складаю ть переосмислені слова загальновж иваної мови — я к правило, за ознакою подібності чи суміжності (метафори­ зац ія та метонімізація): оселедець (краватка), весло (гітара, лож ка), верхолаз (спеціаліст із квартирних крадіж ок), висіт и (бути в гос­ тях), зависнут и (уповільнення роботи ком п’ютера — повільна р еак­ ція людини), вирок (рахунок у ресторані), вищ ало (сало), ведмідь (сильний чоловік), ш ит и (пред’являти звинувачення), бігун (воша), баран (кожух). Інколи таке переосмислення відбувається на основі протилежності, при яком у виникає гумористичний ефект: кучеря­ вий (лисий), ант рацит (білий наркотичний порошок). За морфологічними характеристикам и ж аргонізмами є переваж ­ но іменники: пат і, понт и, лаве, рубаси, чувак, лажа. Трохи менше використовуються дієслова: зат усит и, відт ягнут ися, повисіти, вимахуват ися, хронячит и, вирубитися; прислівники: забійно, відстойно, жирно; прикметники: кайфовий, умат овий, конкрет ний. Інш і частини мови у ролі ж аргонізмів практично не використову­ ються. Н айбільш розгалуженою системою є групові ж аргони, тобто кор­ поративне мовлення людей, яки х об’єднують спільні інтереси, за­ хоплення, хобі. Виділяю ть ком п’ютерний ж аргон, спортивний, ж ар ­ гон м узикантів, жаргон людей нетрадиційної сексуальної орієнта­ ції, жаргон любителів азартних ігор тощо з відповідними меншими підгрупами, кож на з яки х має свої особливості. Н априклад, ком ­ п ’ютерний ж аргон у загальних рисах вирізняється довільним став­ 98 ленням до норм правопису та розгалуженою синонімікою у називан­ нях відповідних ком п’ютерних засобів. Ж аргонізм и утворюються, я к правило, від англомовних запозичень із використанням власне українських способів словотворення і формотворення. Ж аргон ком п’ю терників може бути подрібнений на велику к іл ь­ кість категорій: жаргон хакерів, геймерів, ж аргон інтернет-користувачів тощо. Ж аргон геймерів (любителів ком п’ютерних ігор), наприклад, крім усього зазначеного, характеризується активним використанням слів на позначення осіб, я к і грають: ш пилит и, гамати (“грати” , від англ. §ате), госу (“досвідчений гравець”, від англ. §ози), ламер (“гравець-початківець”, від англ. Іате — кульга­ вий), к л а н (об’єднання геймерів), чітер (людина, що махлює); ж ан ­ рів ігор: ст рілялка, ст рат ега; їх неофіційних назв: Б ат ла, БФ (.ВаШе^іеШ), Контра (С оипіег-зігіке), К вака, Ку, К ва чня (<£иаке), а також персонажів гри і типових ігрових дій. У рам ках мережевого жаргону активно розвивається ігрова субкультура так званих “падонків” (“покидьків”), я к а ц ікава тим, що її учасники розробили цілу систему альтернативної орфографії. Вона базується здебільшого на фонетичному письмі або на ексцентрично обернених правилах правопису. В иникла ця специфічна субмова, яку самі її творці назвали “албанською” , на базі російської мови, проте набула значного пош ирення і серед українськомовної молоді. Д ля цього ж аргону також характерне обсцентне слововживання, синтаксичні стягнення, усічення слів, русизми, загальний комічний стиль висловлювань, певні вже вироблені мовні ш тампи: превед! (привіт!), аффтар жжот (автор влучно висловлюється), ржунездужу, ржунімагу (сміюся, не можу!), йа креветко (я креветка), піцтолом (під столом), сміяцця (сміятися), криотіфф (креатив, творчість), мова покидькіф. Великих масштабів свого часу набув нарком анський жаргон. Його значну частину займають альтернативні назви наркотиків та їх складників: чума, кока, сніг (кокаїн), галя, гаш, гаш ик, п ла ст и лін (гаш иш ), гера, герич, герман, гертруда, перець, лізер, лим он, люся, мікродот (ЛСД); інструментів для вж ивання наркотиків, а також відчуттів, я к і виникаю ть після їх прийому. Н аркоманський жаргон часто стає предметом пародій через особливість артикуляції його но­ сіїв: для їхнього мовлення характерна певна диф тонгізація та подов­ ж ення голосних, назалізація приголосних, наприклад: фоннуарь (“ж ах ”, “кінець”), чувуаак. Д еякі з таких лексичних одиниць влили­ ся у ш ироке коло мовців і є вж е звичними елементами молодіжного сленгу, а також активно застосовуються в тематичних творах літе­ ратури, музики і кіно: кумарит и, кайф, ложка, передоз, бодяга, ко­ леса. 99 Одним із підвидів спортивного жаргону є ж аргон дайверів, тобто людей, я к і захоплюються спортивним зануренням у водні глибини. У ньому є елементи морської термінології та запозичення з ан глій­ ської мови: баблмейкер (від англ. ЬиЬЬІетакег — “той, що робить бульбаш ки” , молодий підводний плавець, майбутній дайвер), бадя, баді (від англ. Ь иМ у — “приятель” , напарник по дайвінгу), т римікс (суміш газів гелію, азоту й кисню, я к а використовується для дуже глибоких занурювань), ст репік (від англ. зігар, “рем інець”, рем і­ нець для маски), спарка (з’єднання двох балонів), чебураха (морська черепаха). Термін проф есійні ж аргонізм и вживаю ть на позначення образноекспресивних, лаконічних слів та висловів, що мають нейтральні відповідники і побутують переважно в усному мовленні людей пев­ ної професії чи роду занять. Н априклад, із жаргону автоперевізників та автодилерів: на ручці (автомобіль з механічною коробкою пе­ редач), м иш ка (сірий колір кузова автомобіля), європейка (автомо­ біль європейського виробництва). Із жаргону будівельників: пломба (будівля, я к а будується м іж двома старими будинками), піджачок (нові панелі, яким и обшита стара будівля). Із ж аргону медиків: буксир, ксю ха, Оксана (оксибутират натрію, психотропний препарат), дискот ека (вклю чена сирена маш ини ш видкої допомоги), жаба (стенокардія), завест и хворого (поновити нормальний ритм після зупинки серця), клін іка , зупинка (клінічна смерть), ш арманка (електрокардіограф), вст авит и хобот, посади­ т и на трубу (ввести пацієнту в трахею пластикову трубку для ш туч­ ної вентиляції легень), вуха (фонендоскоп), параш ут ист и (пацієнти з травмами після падіння з висоти), леж ак (леж ачий хворий). Із жаргону працівників рекламної сфери: т оптун (рекламний агент), дж инса/ косуха (прихована реклам а), фішка, морковка (вда­ лий рекламно-імідж евий хід), запакуват и клієнт а (отримати за­ мовлення), душ ити (торгуватися з клієнтом), підвал (ниж ня части­ на газетної полоси), плю щ ит и (грамотно, старанно верстати), піжа­ ма (програма “Ра£е М акег”), розпіарит и (провести РК-кампанію ), обрізати (скоротити реклам ний бюджет), лям зи т и (займатися пла­ гіатом). Близьким и до професійних є вікові жаргони — ш кільний та сту­ дентський. Ш кільний зазвичай містить ж артівливі найменування вчителів: алгеброїд, фізичка, істеричка, хімоза-, скорочені найменування на­ вчальних предметів: фізра, літра-, а також деякі інш і реалії навчаль­ ного процесу: шпора (ш паргалка), зубрила, ботан (відмінник), Кам­ чатка, Чукотка (задні парти). Студентський ж аргон подекуди об’єднує студентів, аспірантів та їхн іх викладачів: пара (заняття тривалістю у дві академ ічні годи­ 100 ни), вікно (проміжок м іж заняттям и), сачок (студент, що прогулює заняття), хвіст (академічна заборгованість), пла ва т и (погано орієн­ туватися в навчальному матеріалі). Б ільш а частина елементів студентського та ш кільного жаргону є різноманітними скороченнями і похідними від них: академ ка (ака­ демічна відпустка), заліковка (залікова кни ж ка), лаба (лаборатор­ на робота), курсач, курсяк (курсова робота), фізра. Серед найчастотніш их семантичних груп мож на виокремити на­ зви навчальних предметів: виш ка (вищ а математика), оргія, органі­ ка (органічна хім ія), ботва, ботан, т равки (ботаніка), ант ичка (ан­ тична література), зарубіжка, заруба (зарубіжна література); найме­ нування студентів за ознаками успішності, за спеціальністю тощо: абітура (абітурієнт), академ ік (студент, як и й побував у академічній відпустці), маг (магістр), шар (студент, як и й добре орієнтується в предметі), раф ік (студент радіофізичного факультету), ф ілолдх (сту­ дент філологічного факультету), псих (студент ф акультету психоло­ гії), поплавок (студент Інституту культури, за прізвищ ем ректора М.М. Поплавського). Природно, що на старш их курсах, при вивченні дисциплін спеці­ алізації, у студентський ж аргон поступово вливається відповідний професійний жаргон, а у ВНЗ із високим ступенем ком п’ю териза­ ції — ком п’ютерний жаргон. Отже, ж аргони розвиваю ться за тими самими законами, що і за­ гальнонародна мова. Інколи ж аргонні слова та вирази переходять у загальновж ивану мову: від дзвінка до дзвінка, крут ий. Крім розмов­ ної мови, використовуються також у художніх та публіцистичних текстах з метою характеристики персонажів або авторської самоідентифікації. Сленг. П оняття “арго” і “ж аргон”, я к видно з термінологічних ко­ ментарів, історично вказують на обмеженість групи їх носіїв, а також на вузькість семантичного поля лексичних одиниць. Мовне середовище усного спілкування великої кількості людей, яке відрізняється від мовної норми і містить у собі великий відсоток різножаргонної лексики, отримало найменування сленг (від англ. зІап§; з(зиЬ) — пре­ фікс, яки й вказує на другорядність; 1ап§ (Іап§иа§е) — мова). Сленг часто ототожнюють із жаргоном, проте сленг — це ш ирш е поняття. Воно є жаргонно-арготичним конгломератом, своєрідним інтержаргоном, тобто об’єднанням кількох або усіх жаргонів, зм і­ ш аним їх уж иванням . Коли ж аргонізм або арготизм виходить за рамки вузького вж итку і стає відомим практично усім носіям мови, він стає сленговим словом. В ж ивання сленгу не характеризує особу я к члена певного колективу, не виявляє її належності до певної субкультури, а лиш е показує її модерновість та ш ироку обізнаність з 101 різнобічними реаліям и сучасного світу. Тому сленг також часто на­ зивають “молодіжним жаргоном” . Отже, сленг — це різновид розмовної мови, що оціню ється су­ спільством я к підкреслено неофіційна (“побутова”, “ф ам ільярна” , “довірлива”). Сленгові властиво запозичувати одиниці арго і ж арго­ нів, метафорично переосмислюючи і розширюючи їх значення. Сленг — це практично відкрита мовна підсистема ненормативних, стилістично зниж ених лексико-фразеологічних одиниць, я к і вико­ нують експресивну, оцінну (зазвичай — негативну) та евфемістичну (“пом’якш увальну”) функції. До свого складу сленг інкорпорує арго, групові та інш і соціальні ж аргонізми, вульгаризми, обсцентну л ек ­ сику. Оскільки усі перераховані явищ а мають різноманітне похо­ дження, то через них у сленг потрапляю ть загальні неологізми, оказіоналізми, макаронізми, сурж икові слова, чужомовні адаптовані та неадаптовані запозичення (варваризми), територіальні діалектизми тощо. Крім своєрідного лексико-фразеологічного лексикону, сленг х а­ рактеризується специфічною манерою вимови, варіантами морфо­ логічних форм, певними типовими синтаксичними конструкціям и. Сленгу властива рухливість лексичного складу. Він підвладний ш видкозмінній мовній моді, динаміці суспільно-політичного буття. Численні слова ш видко зникаю ть, бо їх породжує окремий випадок, анекдот, фраза, і тому їхнє ж иття залеж ить від багатьох позамовних причин. Просторіччя. Н айш ирш е з усіх розглядуваних мовних явищ вузького вж итку просторіччя. Воно є стилістично зниж еним різно­ видом розмовної мови, його “низькоякісним ”, позанормативним ва­ ріантом. Вж ивання просторіччя (без спеціальної стилістичної потре­ би) засвідчує низький рівень мовної культури людини. Термін “просторіччя” був введений Д. Ушаковим у значенні “мова неосвіченого або напівосвіченого міського населення, яке не володіє літературними нормами” . Проте в сучасній мовознавчій на­ уці існує два погляди на природу просторіччя: вузький і ш ирокий. П редставники “вузького” погляду (А. М едушевський, В. Лобода, Г. Іж акевич) вважаю ть, що просторіччя — це стилістично зниж ена лексика. П редставники інш ої (М. Івченко, Л. Коробчинська) дотри­ муються погляду, що просторіччя охоплюють ще й емоційно забарв­ лену лексику, а також слова і вирази неправильного слововжитку, колиш ні діалектизми тощо. Вважаємо за доцільне дотримуватися широкого погляду на це явищ е. Отже, прост оріччя — слова, вирази, граматичні форми і кон­ струкції, пош ирені в нелітературній розмовній мові, властиві малоосвіченим її носіям, я к і явно відхиляю ться від чинних літературних мовних норм. Н априклад: балакат и, ш вендят и, дат и дуба і т. ін. 102 Просторіччя може ситуативно містити у собі сленгові вирази: капєц, ульот , бодун, прикид; вульгаризми: морда, харя\ територіальні діа­ лектизми: звиняйт е, урем’я, жисть; мовні помилки, у тому числі продуковані “народною етимологією” : спинж ак (“п ід ж ак”), гульвар (“бульвар”), м азелін (“вазелін”) або плеоназмами — зайвими повто­ рами того самого змісту різнокореневими словами: т ака наш а селяві; а також некодифіковану розмовну мову — так звані мови-підж ини. П ідж ин (від спотв. англ. рідріп) — загальна назва для ненорма­ тивних мов, я к і виникаю ть на базі кількох мовних основ в екстре­ мальній ситуації між етнічних контактів. П рикладам и мов-піджинів можуть слугувати білорусько-російська “трасянка”, російськофінський “руссенорськ” та “сурж ик” — зміш ування українських і російських мовних елементів: “П оправився в перву очерєдь даже не язи к, хот я я зи к у Ж олдака дуже важна составляющ а його творчества. П оправились теми, я к і він ізбірає для отображенія в своїх кн и га х і расказах. Теми дуже й очень акт уальні” (О. Ірванець, ж ар ­ тівлива передмова до збірки оповідань Б. Ж олдака “А нтиклім акс”). У зміст поняття “просторіччя” входить не лиш е стилістично зни­ ж ена лексика, а й емоційно забарвлена (сонечко, голубонька, маніпусінький, ріднесенький, їст оньки, спат оньки), оскільки пестливодемінутивна лексика має однакові зі зниженою функціональні м ож ­ ливості та сферу вж ивання. Від територіальних діалектів просторіччя відрізняється тим, що воно не локалізоване у тих або тих географічних меж ах, а від літера­ турної мови — своєю некодифікованістю , анормативністю, зм іш а­ ним характером використовуваних мовних засобів. Потрібно також розрізняти сленг і просторічні вирази. Сленг мо­ ж уть використовувати у своєму нерепрезентаційному мовленні і освічені люди, а просторіччя переважно властиве мовленню тих, хто просто не знає літературної норми. До того ж , у просторіччі домінує пласт старих, традиційних засобів, що виразно виявляю ть своє діа­ лектне походження, а сленг містить порівняно нові засоби, що при­ йш ли здебільшого із соціальних жаргонів. П ростежуються також деякі інш і соціолінгвістичні відмінності серед носіїв сленгового та просторічного спілкування. Просторіччя використовують переважно городяни літнього віку (здебільшого ж інки), що мають низький освітній і культурний рівень; серед носіїв сленгу переважаю ть представники середнього і молодого поколінь, що в основному також характеризую ться відносно низьким куль­ турним рівнем, більшу частину з них складають чоловіки. Сумнівів не викликає те, що просторіччя, незважаю чи на певну дифузність та розмитість поняття, ми встановлюємо, обов’язково 103 відштовхуючись від норм літературної мови. У науковій літературі дотепер нема чітких критеріїв для кваліф ікац ії того чи іншого"мов­ ного елемента я к просторіччя. Н айчастіш е такі кваліф ікац ії наявні у словниках у вигляді різних ремарок. Так, у “Словнику української мови” мож на побачити позначення: розм., діал., вульг., лайл., ірон., зневаж л., зм.-пест. тощо. Типове застосування просторіччя — усна форма мови; при цьо­ му, природно, воно може отримувати віддзеркалення в худож ній л і­ тературі і в приватному листуванні осіб — носіїв просторіччя. Сфера функціонування просторіччя досить вузька та обмежена побутови­ ми і сімейними ком унікативним и ситуаціями. М ежа м іж “просторічним — літературним ” є рухомою. У певні періоди розвитку мови просторічна лексика переходить у розряд нормативної, і навпаки, тому вона є важ ливим джерелом збагачення літературної мови, поповнення її нормативних варіантів. § 22. Науково-термінологічна лексика Науково-термінологічна лексика — це особливий ш ар словни­ кового складу мови, який обслуговує сферу науки та професійновиробничої діяльності. З розвитком цих галузей виникаю ть нові по­ няття, що для свого позначення вимагаю ть нових слів. За словами О. Реформатського, “у розвитку наук мова не грає роль випадкового інгредієнта, а входить структурним елементом в сутність науки. Чим наука “науковіш а”, тим більш а вага мови в її структурі. Мова “входить” у науку передусім термінологією”1. У розвинених мовах близько 90 % нової лексики становлять науково-технічні терміни. Отже, термін (від лат. іегт іпиз — рубіж, межа) — це слово або словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки або тех­ н іки 12. Термін не тільки називає, а й логічно, вичерпно і точно визна­ чає поняття. О. Реформатський загострює увагу саме на соціальній природі терміна і вваж ає його головною ознакою соціально регла­ ментовану, точно обмежену сферу застосування. Терміни не індиві­ дуальні, а соціальні, і тому будь-який із них співвідносний з термі­ нологією, а будь-яка термінологія є інститутом певної соціальної групи3. Варто зазначити, що на сьогодні в лінгвістичній літературі нема єдиного визначення терміна, оскільки мовознавці не можуть досяг­ 1 Реформатский А А . Мьісли о терминологии / А.А. Реформатский / / Современньїе проблеми русской терминологии. — М., 1986. — С. 164. 2 Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 629. 8 Реформатский А А . Вказ. праця. — С. 165. 104 нути згоди у питанні взаємозв’язк у загальномовного слова, терміна і поняття. За будовою вирізняю ть однослівні терміни і терміни-сполучення: важкі м ет али, оксид натрію, хвороба Альцгеймера, складений діє­ слівний присудок. У військовій та спортивній галузях зустрічаються навіть терміни-речення: Кроком руш! Кругом! Гол! Щодо морфологічних показників термінів — тут у вчених є певні розходження. Дехто із них (О. Реформатський, О. Ахманова та ін.) вваж ає, що наукова мова передбачає високий ступінь абстрактності і єдиним лексикографічним класом, який ЇЇ може представляти, є ім енники. Інш і дослідники (В. Даниленко, О. Манн та ін.) впевнені, що серед термінологічних слів мож на зустріти всі морфологічні к л а­ си. При будь-якому теоретичному підході очевидним є те, що більш ість термінів становлять іменники: відмінок, субст ант ивація, конус, експансія, деградація, медіана. Другими за частотністю є при­ км етники, здебільшого субстантивовані (тобто такі, що називають об’єкт): членист оногі, хрест оцвіт і, людиноподібні; або такі, що є частиною багатокомпонентних термінів: зубний нерв, гострий т ри­ кут ник, ком понент ний аналіз, умовне покарання; рідш е у цій ролі трапляю ться інш і частини мови: перемножити, защ емит и, додано, поділено, збагачений киснем. Більш у частину української термінологічної лексики становлять слова іншомовного походження — грецизми, латинізм и, англіциз­ ми тощо: графема, постфікс, реформація, психіка, лакт оза, проте кож на мова намагається укоренити у своєму складі також лексеми, утворені на питомому ґрунті: водень, присудок, корінь, відрізок. Зад яки наявності у наш ій мові власних та запозичених термі­ нів, вони мають здатність вступати у синонімічні відношення: однозначніст ь — моносемія; за кінчення — флексія; алф авіт — аз­ бука, абетка; лінгвіст и ка — мовознавство; дант ист — стомато­ лог; арт-директор — художній керівник. Такі терміни називають дуб лет ам и. їхнє існування не завж ди є бажаним, оскільки не відпо­ відає принципу “один термін — одне поняття”, проте вони можуть паралельно використовуватися у різних підстилях наукового мов­ лення: у власне науковому перевага надається іншомовним лексе­ мам, у науково-навчальному та науково-публіцистичному — утворе­ ним на українському ґрунті. Диференційні ознаки терміна: 1. С ист ем ніст ь1. Кожне слово розпізнається в контексті. Кон­ текстом для терміна є не ситуація чи текст, а тільки термінологія, через я к у він і набуває своєї однозначності12. Отже, терміни об’єд1 Українська мова. Енциклопедія. — К ., 2000. — С. 629—630. 2 Реформатский А А . Вказ. праця. — С. 167. 105 нуються у спеціальні термінологічні системи, або т ер м ін о ло гії, з властивими їм закономірностями внутріш ньої організації, взаємо­ відношень м іж відповідними номінативними одиницям и1. Так, сукупність слів і словосполучень, уж иваних у мовознавстві для вираж ення спеціальних понять, утворює мовознавчу (лінгвістичну) термінологію: флексія, орфографія, відмінок, метафора. К ож на наукова термінологія обов’язково становить впорядкова­ ну систему, в я к ій місце кожного терміна визначається співвіднос­ ністю означуваного ним поняття з інш им и поняттям и цієї галузі н а­ уки. Коли відомо, членом якої термінологічної системи є конкрет­ ний термін, то значення його не залеж ить від контексту і не зміню ­ ється ні в яком у контексті12, на відміну від звичайних полісемічних слів. Крім м акрохарактеристики (термін — член мови), є і мікрохарактеристика (термін — член термінології)34. 2. Н а явн іст ь деф ініції4 (визначення). Н априклад: Ч ислівник — це самост ійна зм іню вана част ина мови, до якої належ ать слова, що мають кат егоріальне значення означеної кількост і і абст ракт ­ ного числа. Термін тісно пов’язаний з науковим визначенням відповідного поняття навіть тоді, коли він не має власне дефінітивної ф ункції, а виконує лиш е функцію номінації (називання). Такі слова в науковій літературі відомі я к т ерм іни-назви, а їх сукупність називаю ть но­ м ен к ла т ур о ю (лат. пот епсіаіига — список). Н оменклатурні слова становлять перелік (найчастіш е — систе­ матизований) предметів тієї чи інш ої спеціальної сфери діяльності. Н априклад, у хім ії номенклатурою є назви органічних речовин: ет ил, ацет ил, бензол тощо; в мінералогії — назви окремих м атеріа­ лів: гемат ит , топаз, амфібоз тощо. Н оменклатура не “репрезентує в системі її понять, а лиш е етикує її об’єкти ” (О. Реформатський), тобто “номенклатурні назви становлять найконкретніш і наймену­ вання” (А. Криж анівська). Якщ о назви “терм ін” , “терм інологія” м істять сему ‘м еж а’, тобто обмежені науковою сферою використання, то слова “номен”, “но­ м енклатура” актуалізую ть семантичні компоненти ‘н азва’, ‘ном і­ н а ц ія ’ і використовую ться для переліку найменувань об’єктів пев­ ної науки. Н айпереконливіш ий аргумент у розмежуванні цих двох понять висуває О. Реформатський: номенклатура може “нумерувати” ан а­ 1 Сучасна українська літературна мова / А.П. Грищенко, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ, Н.І. Тоцька, І.М. Уздиган ; заред. А.П. Грищенко. — К ., 1993. — С .156. 2Карпова В.Л. Термін і художнє слово / В.Л. Карпова. — К., 1967. — С. 9. 3 Реформатский А А . Вказ. праця. — С. 166. 4 Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 629—630. 106 логічне, термінологія — розрізняти відмінне. Н оменклатура — до­ пом іж ний мовний засіб, про що свідчить можливість заміни словес­ ної номінації іншою (цифровою, буквеною)1. До номенів, або номен­ клатурних назв, належ ать найменування різних видів обладнання, торгові м арки тощо (Боїнг-747, Мерседес-Бенц СБ-500). Вони є про­ міжною ланкою м іж термінами і власними назвами. Терміни, і насамперед терміни-назви, більшою мірою, ніж будья к і інш і слова, мають характер умовних позначень — своєрідних до­ говірних назв. Це особливо помітно в тих випадках, коли у ролі тер­ міна застосовуються загальновж ивані слова. Коли ж у ролі терміна використовуються слова, запозичені з інш их мов, переклад як и х не відомий ш ирокому загалу, то вони здебільшого взагалі входять у мову я к етикетка, майж е я к власні імена, дуже сильно змінюючи своє первісне значення. Н априклад, назва навчального закладу “л і­ цей” має у своїй етимології слово “вовк”, бо походить від Іукеіоз — вовчий. У IV ст. до н. е. Арістотель заснував філософську ш колу у Давній Греції поблизу храму Аполлона Лікейського (винищ увача вовків). 3. Т енд енц ія до однозначност і в м еж ах свого термінологічного поля12. Співвіднесення одного терміна з різними поняттям и однієї наукової сфери дуже небажане явищ е, оскільки вносить непорозу­ міння при його вж иванні. Термін може бути і багатозначним, але лиш е тоді, коли належ ить до терміносистем різних наук. Н апри­ клад: операція (хірургічна, воєнна, фінансова), поліп (у зоології і ме­ дицині), асим іляція (фонетична, соціальна), ф ункція (математична, фізіологічна, лінгвістична). Отже, частина термінології є спільною для кількох терміносистем і становить загальнонаукову (м іж галузе­ ву) термінологію: синхронія,реакція, символ, структура. Щ е один момент, який стоїть на заваді однозначності терміна — це трактування його з різних теоретичних позицій, з погляду різних наукових ш кіл (фонема, морфема — в лінгвістиці). За словами П. Феєрабенда, “значення терміна, як и й ми вживаємо, залеж ить від теоретичного контексту, в як и й він входить. Слова нічого не “озна­ чаю ть” ізольовано, вони отримують своє значення, будучи частиною теоретичної системи”3. 4. Е м о ц ій н а н ейт р а льніст ь, або, за словами Л .А . Булаховського, відсутність “психологічного забарвлення”4. Слова звичайної мови пов’язані з багатьма характеристикам и, я к і леж ать за меж ами три­ кутни ка “річ — слово — поняття”. Термін принципово перебуває 1Реформатский А Л . Вказ. праця. — С. 167. 2 Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 629—630. 3 Реформатский А Л . Вказ. праця. — С. 14. 4 Українська мова. Енциклопедія. — К ., 2000. — С. 630. 107 поза експресією, оскільки експресивність вимагає вибору хоча б ди­ хотомічно: “добре — погано” . Термін є точним і “холодним”, тому сфера експресії для терміна в м еж ах термінології недоступна. Це зу­ мовлено насамперед тим, що термін позбавлений образності, точні­ ше каж учи, образна система зводиться у термінології до мінімуму набагато ш видш е, ніж у звичайних загальновж иваних словах. За словами Л. О льж скі, ще європейські вчені доби Відродження нам а­ галися “вигнати” з наукової термінології всяку образність ш ляхом визначень і пояснень, а в подальшому процесі сформувалася науко­ ва мова, і тоді “явна й прихована образність слів почала свідомо пе­ реборюватися, бо вона породжувала непотрібні асоціації, утрудню ­ вала розуміння суті описуваних законів і всюди розставляла пастки для мислення” (Г.В. Степанов). П рагненням до посилення у слові суто логічного начала пояснюється, зокрема, і той факт, що в галузі термінології, я к ні в я к ій інш ій сфері вж и тку мови, дуже часто ви­ користовуються слова іншомовного походження. Отже, основні ознаки термінів — системність, моносемічність, наявність визначення, відсутність емотивного тла — реалізуються лиш е в м еж ах певної термінології. П оза нею термін втрачає свої де­ фінітивні та системні характеристики і детермінологізується, тобто переходить у загальновж ивану лексику. Д е т е р м ін о л о гіза ц ія — соціально мотивоване явищ е м іграції термінів за м еж і своїх терміносистем. Таке явищ е спостерігаємо при уподібненні терміна до загальновж иваних слів у зв’язк у з активним використанням його поза меж ами спеціальної термінологічної си­ стеми. Н априклад, коли суто наукова термінологія, потрапляю чи через ЗМІ до свідомості пересічних громадян, увіходить у побутове мовлення, вона втрачає ознаки лексеми обмеженого вж ивання: мікроб, віт ам ін, реактор, девальвація. Згодом лексеми (генетично терміни), зберігаючи свою номіна­ тивну цінність, розвивають у новому стилістичному середовищі син­ тагматичну і парадигматичну значеннєвість1, тобто починають спо­ лучатися з невластивим їм раніш е вербальним оточенням, метафо­ рично переносити своє значення на інш і об’єкти і брати участь в а к ­ тах вторинної номінації. Так, слово казуїст ика, будучи у добу серед­ ньовіччя “учасником” філософської та юридичної терміносистеми, означало “застосування до окремих випадків загальних догматич­ них положень”12. Такий підхід відкривав ш ироку дорогу для досвід­ чених тогочасних ораторів до перекручування фактів та введення 1Морозова Л Л . Особенности функционирования специальной лексики в неспециальной литературе / Л.А. Морозова / / Соврем. проблеми рус. терминологии. — М., 1986. — С. 114. 2 Словник іншомовних слів / за ред. О.С. Мельничука. — К ., 1985. 108 суду і всіх присутніх в оману. Набувш и розмірів суспільного преце­ денту, це явищ е, а з ним — і слово, що його позначає, набуло ш иро­ кого розголосу та почало переносно вж иватися у значенні “сприт­ ність у доведенні хибних або сумнівних положень, хитросплетених у суперечці, крутійство”1. При цьому слово казуїст ика не остаточно детермінологізувалося, воно існує і в сучасній юриспруденції. Зберігш и незмінним семантичне ядро, воно конкретизувало своє зна­ чення (виклю чаю чи таким чином колиш ні зловж ивання), і тепер означає “застосування чинних норм права до окремих юридичних випадків (казусів)” . Процес детермінологізації може бути: част ковим , якщ о термін зберігає номінативну функцію і разом з тим набуває емоційноекспресивного забарвлення; повним , коли термін втрачає специфіч­ ні ознаки поняття і виконує тільки експресивно-емоційну функцію. Часткової детермінологізації зазнаю ть терміни, що потрапляють, наприклад, у публіцистичний або розмовний стиль мовлення. Повна детермінологізація відбувається найчастіш е з термінами, що почи­ нають виконувати зовсім протилежну своїй природі функцію — ста­ ють елементами образної структури художнього твору. Основною особливістю такого функціонування дослідники вва­ жаю ть зміну ознак вказаних елементів, зумовлену специфікою ху­ дожнього відображення і вираж ення. А. Хаютін пропонує відповід­ но до розмежування “термінологічного” і “нетермінологічного” м а­ теріалів, зберегти за першим назву термінології, тоді я к другій групі дати назву т ермінологічна лекси ка , оскільки вона втратила біль­ ш ість ознак терміна і набула нових особливостей, а саме: 1. Термінологічна лекси ка поза термінологією не складає систе­ му, а є сукупністю слів і словесних комплексів, я к і у відповідній тер­ мінології використовуються я к терміни. 2. Термінологічна лексика, я к правило, у художній та публіци­ стичній літературі позбавлена дефініції. Якщ о навіть автор вваж ає, що він використовує термін, не відомий загалу, то іноді дає роз’яс­ нення, але найчастіш е це за нього роблять редактори, перекладачі, коментатори та ін. 3. Д ля термінологічної лексики в інш их ф ункціональних стилях не характерна моносемічність, внаслідок чого посилюється її залеж ­ ність від контексту певного твору. Більш е того, таке синонімічне вж ивання одиниць, я к канцер —р а к , гепат ит — жовтуха, пневмо­ нія — за п а лен н я легенів, офтальмолог — окуліст , є навіть бажаним, оскільки таким чином кращ е пояснюється зміст терміна, а також вдається уникнути тавтології, що додає тексту виразності. 1 Словник іншомовних слів / за ред. О.С. Мельничука. — К ., 1985. 109 4. І найголовніш е — в художній літературі термінологія є носієм стилістично-експресивного характеру. П ритаманні термінології специфічні риси, вироблені у процесі її функціонування у сфері інте­ лектуально організованої соціальної дійсності, зумовлюють своєрід­ не стилістичне забарвлення термінів, відчутне навіть тоді, коли вони використовуються не в суто науковій мові, а й у далеких від терміно­ логії сферах мовного вж итку і в невластивих для них стилістичних ф ункціях. Т ака модиф ікація терміна, спричинена “стилістичним ш оком”, тобто ефектом “виривання” його з певної термінологічної системи і впровадженням у незвичне йому оточення, є досить потуж ­ ним засобом створення образності для письменників-модерністів: В ивч али скрипку, всю, до мілімет ра, / Вона леж ала зля к а н а і мерт ­ ва. / А н а л із , синт ез, ко лби і р ет о р т и , / алегро, скерцо, модерат о, форте... (Л. Костенко); А пот ім уже седуксен а чи е л іу м , / Щ о є під рукою — погані діла! / І знову в душі не ст ихає к о н с и ліум , / Я к ніч побороти, щоб в сон перейш ла (І. Драч); Стежка соборна — / моя перф ост річка. / Парфуми. М орф ем и. / Н і краплі — ладану (І. Драч); Сонце зійш ло над країною Н овий південний Уельс, / В иразкою м а н­ дариновою вирячилося з небес (О. Ірванець). Д ля класичної літерату­ ри використання такого мовного парадокса, звичайно ж , є непри­ родним — недарма О. П уш кін, вж ивш и у вірш і слово “організм” , відразу ж давав зрозуміти, що й сам відчуває його чужорідність; “Не вбгаю в вірш у цього слова” , — писав Т. Ш евченко про слово “університет”1. Загалом, детермінологізація я к явищ е веде до кількісного і я к іс ­ ного збагачення загальновж иваної лексики. П ротилежний процес називається т ерм іно ло гіза ц ією , тобто сукупністю мовних перетво­ рень, у результаті реалізації як и х формуються конкретні словатерміни, що належ ать до відповідних термінологічних систем окре­ мих наук. Зрозуміло, що цей процес для терміна є первинним, оскільки на початковому етапі розвитку та чи інш а наука відш тов­ хується від понять побутового мислення і тому майж е всі спеціальні назви за своєю природою — загальновж ивані слова12: наприклад, ле­ цит ин (різновид органічних речовин) у перекладі з грецької — я єч ­ ний жовток, а демпінг (продаж товарів за заниж еним и цінами) в ан ­ глійській мові буквально означає “скидання” . Існують такі основні способи термінологізації: а) використання для позначення наукового поняття загально­ вживаного слова, внаслідок чого воно термінологізується і перехо­ дить до розряду лексики обмеженого вж ивання: серце, печінка, зло­ 1Карпова В.Л. Вказ. праця. — С. 15— 19. 2 П анько Т.І. Українське термінознавство / Т.І. Панько, І.М. Кочан, Т.П. Мацюк. — Л ., 1994. — С. 196—197. 110 чин, грошова одиниця, рослина, т варина, коло, буква, звук, речення. Часто такі терміни виникаю ть на ґрунті переосмислення значень слів за подібністю (метафоричне перенесення): ребро трикутника, крило автомобіля, ла п к а ш вейної м аш инки, човник у ткацькому верстаті, морфемний шов; чи суміжністю (метонімічне перенесен­ ня): насадка, прокладка, згин; б) термінологічна деривація, тобто використання засобів слово­ твору, характерних для української мови: мовознавство, метамова, кровообіг, ант ит іла, квант ування, кат алізат ор; в) адаптація відповідно до фонетичних і граматичних закономір­ ностей української мови термінів-слів іншомовного походження, пе­ реваж на кількість як и х належ ить до лексичних інтернаціоналізм ів1: лінгвіст ика, дифтонг, парадигма, ідіома, конт екст , мензура, інновація, онтогенез, геометрія. Теоретично, термінології певних наук вважаю ть замкненими, чітко регламентованими системами, оскільки поповнення їх новими словами вітається лиш е за умови, коли з ’являю ться нові, досі не іс­ нуючі явищ а або об’єкти. Проте на практиці, завдяки таким двом протилежним семантичним процесам, я к термінологізація і детер­ м інологізація, термінологію зараховують до одного з найбільш рух­ ливих ш арів лексики, як и й перебуває у безперервній взаємодії із загальновживаною мовою. Отже, кож не загальновж иване слово може стати терміном ш ляхом вклю чення у спеціальний словник за ознакою повного співвіднесення з певним соціально організованим явищ ем, а з іншого боку — кож ен термін може повернутися в загаль­ нонародну мову ш ляхом втрати точного співвіднесення з названим явищ ем. Близькою до галузевої термінології є проф есійна лекси ка . До професіоналізмів належ ать слова, вж ивані групами осіб на позна­ чення предметів і понять, я к і безпосередньо пов’язані з їх професій­ ною діяльністю або родом занять. Н априклад, у гончарстві розрізня­ ють такі деталі, я к веретено, п ’ят ка, порпилиця; серед ш ахтарів по­ ш ирені слова забій, вруб-машина, на-гора, віра, майна; у сталеварів — март ен, плавка, проба, болванка, вагранка, зат искач; у праців­ ників сільського господарства — оранка, косовиця, скирдування, си­ лосування; від працівників поліграфії у робочий час мож на почути поняття курсив, пет ит , набір, гранки, від медиків — перкусія, паль­ пація, ремісія, кома тощо. Терміни і професіоналізми мож на розрізнити за: ступенем аб­ стракції — серед професіоналізмів домінують назви конкретних . 1 Сучасна українська літературна мова / А.П. Грищенко, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ, Н.І. Тоцька, І.М. Уздиган ; заред. А.П. Грищенка. — К., 1993. — С .157. 111 предметів, а серед термінів — абстрактні поняття; ступенем соціаль­ ної відкритості — професіоналізми частіш е є відомими для ш ироко­ го загалу, ніж терміни; ступенем нормативності та кодифікованості — у градації нормативного/ненормативного професіоналізми посі­ дають проміжне місце м іж вузькоспеціальною термінологією та ін ­ шою вузьковживаною групою слів — професійним жаргоном, яки й містить номінації, альтернативні до зафіксованих у словнику. Вузькопрофесійна лексика не набуває значного пош ирення в л і­ тературній мові, оскільки є специфічною і не позначає предмети першої необхідності. Разом з тим, вона має потенційні можливості для термінологізації, тому іноді й ф іксується у складі тієї чи іншої галузевої термінології. Основні напрям и термінологічної роботи в У країні передбачають узгодження національної та міжнародної термінології, вироблення методологічних засад уніф ікації терміносистем, їх збагачення за ра­ хунок власних мовних одиниць і необхідних на сьогодні лексичних запозичень (теоретичний аспект), участь українських термінологів у роботі між народних організацій з питань стандартизації (прагма­ тичний аспект), укладання різних типів і різного призначення тер­ мінологічних словників (прикладний аспект) у співпраці фахівців відповідних галузей науки і техніки та філологів (див. розділ “Л ек ­ сикограф ія”). § 23. Активний і пасивний склад лексики української мови Л ексика — найбільш відкрита мовна система, я к а перебуває в стані постійного динамічного розвитку. Однак змінюється вона р із­ ними темпами. Ядро лексики зберігається протягом тривалого часу й використовується я к основа для збагачення всього лексичного складу. Немає потреби заміню вати такі загальновж ивані слова, як гора, вода, земля, ходит и, працю ват и тощо, я к і завж ди належ али до активної лексики. Але з часом ядро словникового складу зміню ­ ється, хоч і повільно: воно поповнюється новими похідними слова­ ми, а також іншомовними лексемами. Н а певному етапі розвитку техніки слова, що позначали засоби праці (долото, молот, шило, голка), трудові процеси (пряст и, квасит и, т кат и), продукти праці {сукно, полотно, пряжа), спочатку мали відтінок новизни, а потім його втратили, перейшовши в розряд узуальної, загальновживаної, лексики. Словниковий склад мови, забезпечуючи потреби суспільства ф ік ­ сувати словами успіхи пізнавальної діяльності, давати назви новим 112 предметам, їхнім властивостям, діям та явищ ам дійсності, поповню­ ється новими лексичними одиницями: ком п’ютер, вінчестер, диске­ та, модем, мікрохвильова піч, м іні-хлібопекарня, блендер, фільтр, міксер, боулінг, регбі, ватерполо, фітнес та ін. Разом із тим зі слов­ никового складу періодично випадає певна кількість застарілих слів, хоч вона значно менш а за кількість нових лексем. Н априклад, слова суще, вівер и ц я, жена, що існували в давньоруській мові, пізні­ ше були замінені словами справді, білка, дружина, а лексеми боярин, князь, смерд, друж инник, от роки,рат ь та інш і взагалі вибули з осно­ вного словникового фонду1. Таким чином, історичні зміни в словниковому складі мови від­ буваються за рахунок: 1) поповнення лексичного фонду новими словами: — ш ляхом творення нових слів на базі питомої лексики за типо­ вими словотвірними моделями; — запозичення слів з інш их мов і пристосування їх до граматич­ ного ладу української мови; — калькування іншомовних слів; — зміни семантичного значення слів; 2) вибування певної кількості слів унаслідок їхньої неактуаль­ ності. Співвідношення активного та пасивного, реального й потенцій­ ного мовного запасу різне в кож ної людини. Ч астина лексики є м а­ ловідомою та маловживаною в повсякденному ж и тті носіїв мови, а частина активно використовується ними і є визнаною й відомою для більшості членів мовного колективу. Регулярне відтворення лексем у мовленні людей у національно­ му масштабі і є критерієм, що дозволяє користувачам цієї мови вва­ ж ати певні слова активним лексичним запасом. Активна лексика — це слова, яким и носії мови користуються щоденно, ті лексеми, я к і на сучасному етапі розвитку мови позна­ чають актуальні поняття й не мають відтінку новизни чи застаріло­ сті. Вони є нейтральними, загальновж иваними і не обмеженими сти­ лістичним використанням. А ктивну лексику мож на поділити на дві групи: 1) загальновж ивані слова, зрозумілі більшості мовців і вживані в усіх стилях писемного та усного мовлення, наприклад: молоко, м ’ясо, зем ля, вода, хат а, весна, зима, відро, ст іл, день, ніч, тиждень, рік, щастя, радість, повага, ж иття, дит инст во, молодість, дерево, квіт ка, трава, небо, зірка, місяць, гарячий, синій, жовтий, зелений, холодно, тепло, високо, низько, глибоко, там, сюди, ми, вони, мій, наш, чит ат и, стрибати, бігти; 1 Н ім чук В.В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови / В.В. Німчук. — К„ 1992. — С. 14, 204, 297. 113 2) лексика, що ш ироко використовується в різних галузях науки й техніки, мистецтва, виробництва, але не є в активному вж итку всіх носіїв мови: екзист енція, діалект ика, дедукція, колапс, р и н к о ­ ва економіка, девальвація, ремісія, м аркет инг, сюїта, інтермецо, мажор, мінор, паліт ра, акварель, графіка, квант и, атом, абсор­ бент, елект рон, реанім ація, гіпс, ортопед, пенальт і, голкіпер, гол. Саме тому слід розрізняти активну лексику мови и активний за­ пас слів окремої особи. У явлення про активне вж ивання слів дають частотні словники, де подано число використання однієї лексеми на певну кількість слововживань. П рикладом такої лексикограф ічної праці може слугувати двотомний “Частотний словник сучасної у кр а­ їнської художньої прози” та “Обернений частотний словник сучасної української художньої прози” (К., 1998)1. А ктивна лекси ка — це ядро мови. А на її периферії перебуває па­ сивна лекси ка — рідковж ивані слова, я к і або уж е вийш ли з уж итку, або щойно входять у лексичну систему сучасної української мови й ще остаточно не закріпилися в ній. До пасивної лексики належ ать заст арілі слова та неологізми. § 24. Застарілі слова в лексичній системі української мови Слова, а також їхні окремі значення, що на сучасному етапі роз­ витку мови вийш ли із загального вж итку, називаю ть застарілими. Такі лексичні одиниці мають різний ступінь застарілості. Серед них мож на виділити: 1) слова, що вже зовсім не вживаю ться мовцями, наприклад: аквавит а ‘вода ж иття, ж ива вода’, ж итлусть ‘ж и т т я ’, жакель ‘вітрило’, жабинець ‘дорогоцінний кам ін ь’, єдваб ‘ш овк’, епіст олія ‘послання’, заволаньє ‘к р и к ’, дуфанє ‘довіра’, душ ник ‘л е­ гені’, дедичка ‘спадкоєм ниця’, баламутень ‘баламут’12; 2) слова, що в сучасній мові вживаю ться рідко, мають певну стилістичну наста­ нову, слугують для створення історичного колориту тієї чи інш ої 1Частотний словник сучасної української художньої прози : у 2 т. / ред. кол. : Н.П. Дарчук, В.І. Критська, М.П. Муравицька, Л.В. Орлова, В.С. Пе­ р ебий те. — К . : Наук, думка. — 1981; Обернений частотний словник сучас­ ної української художньої прози / уклад. : Т.О. Грязнухіна, Н.П. Дарчук, Є.А. Карпіловська, Н.Ф. Клименко, Л.І. Комарова, В.І. Критська, Л.В. Орлова, Г.К. Пуздирєва. — К. : Спалах, 1998. — 960 с. 2 Тут і далі приклади застарілої лексики подано за працями: Словарь української мови : в 4 т. / упорядкував з додатком власного матеріалу Бо­ рис Грінченко. — К., 1996—1997.— Т. 1—4.; Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Л ., 1994—2008. — Вип. 1—14. 114 епохи тощо. Вони здебільшого зрозумілі носіям мови: рече ‘гово­ рить’, зигзиця ‘зозуля’, борня ‘битва’, булава ‘символ гетьманської влади’, сердюк ‘охоронець гетьм ана’, лексика на позначення соці­ альних станів — смерд, холоп, кріпак, князь, воєвода, гетьманич, дворянин, козак, дука, бурлака тощо. Слова виходять з уж итку з різних причин. Цей процес у мові від­ бувається під впливом лінгвістичних і позалінгвістичних чинників. Однією з причин старіння частини словникового складу є те, що в об’єктивній дійсності починають зникати якісь предмети, явищ а, реалії, а разом із ними зникаю ть лексичні одиниці, наприклад: га­ м ан ‘вид козацької торби’, ковгань ‘ш маток криги, на якому діти з ’їж дж аю ть з гори’, гам ала ‘вид страви’, меиїти ‘татарські легкі че­ реви ки’, т арапат а ‘гра в м ’я ч ’, гонтар ‘людина, що покриває дахи гонтом’, ш абельник ‘той, хто виготовляє ш аблі’. Друга причина — у мові застаріває лиш е назва поняття, предмета, хоча сама реалія про­ довжує існувати, стає застарілою лиш е зовніш ня оболонка слова: д зиґарі ‘годинник’, д з и ґл и к ‘стільчик’, свічадо ‘дзеркало’, вдлуж ‘уздовж ’, вендровка ‘м андрівка’. Залеж но від названих причин роз­ різняю ть дві групи застарілої лексики: історизми та архаїзми. Іс т о р и зм и — слова, що позначають предмети, явищ а, я к і нині вийш ли з уж итку, поняття, я к і стали неактуальними: лук, меч, спис, кольчуга, шолом, збруя, боярин, гусар, жандарм, поліцай, кожум’яка, панщ ина, злот ий, дукат, червінець, кат еринки, пуд, берківець, вер­ ста, рало, соха, сіряк, кунтуш , ліврея, запаска, очіпок, наміт ка. Такі лексеми найчастіш е використовують письменники для ство­ рення в художніх творах тла відповідної епохи, а в повсякденному ж итті вони знаходяться на периферії мови, хоча частина їх зрозумі­ ла ш ирокому загалу. Мова постійно перебуває в русі, тому цілком можливе повернен­ ня деяких історизмів до активного вж итку, наприклад: гривня, ка ­ блучка, чиновник, семінарія, гім назія, ліцей, речник, чільник, мапа, мірило, рекреації тощо. А р х а їз м и — це застарілі назви предметів та явищ , витіснені но­ вими, сучасними словами: глаголит и ‘говорити’, рат ь ‘військо’, гряде ‘іде’, всує ‘даремно’, зріт и ‘бачити’. А рхаїзми виникаю ть із різних причин, серед як и х найголовніші: 1) у мові з ’являється сло­ во, що точніше називає поняття: гамазей ‘магазин для складу і збе­ рігання яких-небудь речей, хліба’ — склад, воздерж ник ‘той, хто стримується від земних благ, пристрастей’ — аскет; 2) у мові існує табу (заборона на певні слова; наприклад, була заборона на язи ч ­ ницькі, давньослов’янські імена та імена язичницьких богів: Я рило, Перун, Ратибор, С вят ополк, Творимир, Любава, М а л, Малуша)-, 3) зникає потреба використовувати певні слова, оскільки з ’явилися 115 іі утвердилися їхні запозичені відповідники або функціонують по­ ряд інш і синонімічні лексеми: сухоти ‘туберкульоз’, братова ‘сес­ тра чоловіка’, дівер, кузен ‘двоюрідний брат’. Ступінь архаїзації лексичної одиниці може бути різний: застарі­ ти може все слово або ж його окремий елемент. Залеж но від ступеня архаїзації такі лексеми поділяють на декілька груп: 1) власне лексичн і — слова, що застаріли в цілому: чадо ‘д и тя’, десниця ‘права р у ка’, рам ена ‘плечі’, перса ‘груди’, перст ‘палець’, ралець ‘подарунок’, барки ‘плечі’, ачколве ‘принаймні, у всякому р азі’, бисага ‘торба’, вокація ‘покликання, нахил’, вечерник ‘їдаль­ ня, кімната, призначена для спож ивання вечері’, га п ли к ‘застібка для одягу’; 2) лексико-ф онет ичні — слова, що відрізняю ться від сучасних відповідників одним чи кільком а звукам и або наголосом: сей ‘ц ей’, паш порт ‘паспорт’, нумер ‘номер’, богатий ‘багатий’, ват ам ан ‘отаман’, асма ‘астм а’, бечка ‘бочка’, вискварка ‘ви ш кварка’, винимок ‘ви няток’, гвуздік ‘гвіздок’; 3) лексико-словот вірні — ті, що відрізняю ться від сучасних однокореневих синонімічних слів словотвірними формантами — су­ фіксами чи префіксами: безмаль ‘м ало’, б ли зняк ‘близню к’, юнець, юнаша ‘ю нак’, потварець, пот ворник, потварца ‘потвора’, см ілєц ь, с м іл о к ’сміливець’, бабяк ‘бабій’, безпорочний ‘непорочний’, безпогріш ний ‘непогріш имий’, возбуяти ‘забуяти’, вмуиіений ‘ви­ муш ений’, ватаж ко ‘ватаж ок’. До цієї групи належ ать і застарілі моделі словотворення; наприклад, непродуктивна тепер модель тво­ рення на позначення сина чи доньки від найменування батька з су­ фіксами -енк-о, -івн-а, я к а була пош ирена в минулому: лим арівна, лимаренко, ковалівна, коваленко, виш никівна, Кухаренко; непро­ дуктивна модель на позначення особи, що є носієм певної ознаки чи виконавцем дії: браташ, юдаиі, трумбетаиі1; 4) лексико-морфологічні — застарілі словоформи та застарілі граматичні характеристики слова: р о ля ‘роль’, чит авш и ‘ч итаєш ’, синове ‘сини’, порвіте ‘порвіть’, ходя ‘ходячи’, лежа ‘л еж ач и ’, гімназіум ‘гім н азія’, говорня ‘говоріння’; 5) лексико-сем ант ичні (семантичні) — слова, у як и х застаріло лиш е окреме значення: вождь ‘провідник’, ‘поводир’, ‘узда’, вла с­ т ивий ‘власний, яки й належ ить кому-небудь’, ‘особистий’, в и н и к ­ нути ‘зійти, вирости’, ‘позбутися’, вітер ‘повітря’, ‘напрямок сто­ рін світу’, ‘переш кода, ш кідливий вп ли в’, небіж ‘бідолаха, сердеш­ ний, неборак’, виноград ‘виноградна лоза’, ‘ягоди винограду’, ‘ви­ ноградник’, ‘віра, релігія, церква’. 1 Кровицька О. Назви осіб в українській мовній традиції XVI—XVIII ст. Семантика і словотвір / О. Кровицька. — Л ., 2002. — С. 79. 116 § 25. Місце неологізмів у лексичній системі української мови До пасивної лексики належ ать і слова, що тільки починають вхо­ дити в мову, а з часом стануть узуальними, увійдуть в активний уж иток. Такі слова мають виразний відтінок новизни, і їх називають неологізмами. Н еологізм (від грец. пеоз — молодий, новий і Ід§оз — судження, вислів) — слово чи його окреме значення, що з ’явилося в мові на су­ часному етапі її розвитку і новизна якого усвідомлюється мовцями (загальномовний неологізм) або було вжите тільки в якомусь акті мовлення, тексті чи мові певного автора (стилістичний або інди­ відуально-авторський неологізм). Неологізми в мові виникаю ть із різних причин, зокрема таких: 1) потреби людини давати назви новим предметам, явищ ам, по­ няттям , якостям , властивостям, діям: ф леш ка, драйвер, т ю нінг, ровер, бювет, т ехнократ ія, мережевий м аркет инг, девальвація, ме­ неджер, євроінтеграція, роумінг, ант икризовий уряд-, 2) потреби людини замінити назву реалії, я к а існує в мові, новою лексемою, точнішою, зручнішою для спілкування: комюніке ‘корот­ ке повідомлення про стан переговорного процесу’, пріоритет ‘пере­ вага на перш ість’, саміт ‘зустріч, переговори глав держ ав, урядів’; 3) баж ання назвати образно той чи інш ий предмет, те чи інше явищ е, поняття, якість, дію. Такі неологізми виконують у мові художньо-образну функцію : зат рояндит и, окандидат ит ися, профзібралися, попрофспілкувалися, політ підкувалися, сніженя, хмареня, хм аренят ко, вірш енят ко, яблунят ко, ласт івенят ко, шовковенят ко, зоренятко, ст епенят ко, безвірно, хмурно, вимагач, а л хім і­ ка, країнят а, бжолята, побіраннячко, жайворінство, звечоріння, сумовиння, прапам ’ять, дніпровість, солов’їність, безприюття, повносилля, рукививерт ання, світлоспад, серцеокий, сонцет каний, розвеснений, мудрочоле, червононеба, німопромовист ий, яблуневоцвіт но тощо. Нові лексеми з ’являю ться в мові різними ш ляхам и, зокрема: 1) внаслідок запозичення з інш их мов: гідроген ‘водень’, оксисен ‘к и ­ сень’, моніторинг ‘спостереження’; 2) ш ляхом словотворення на базі рідної мови або іншомовних слів: роздерж авлення, кінословник, шу­ момір, шумоізоляція, гвинт окрил, дисковод, відеотелефон, металочерепиця, ант ипіар, піаритися, масмедійний простір, рейдерство. Усі неологізми можна поділити на дві групи: загальномовні та авторські. З а га ль н о м о вн і неологізми створюються для позначення нових реалій. Вони можуть бути зрозумілі ш ирокому колу людей і спри­ 117 ймаю ться мовцями я к нові лексичні одиниці. Такі неологізми най­ більше піддаються змінам, їх очікує два ш ляхи розвитку. Я кщ о в суспільстві закріплю ється явищ е, а в мові відповідно позначення цього явищ а, то з часом ці неологізми переходять до активного вж и т­ ку, в ядро мови. Н априклад, колись неологізмами були лексеми те­ левізор, магнітофон, газова плит а, універсам, тролейбус, метро, т аксі, т рамвай, а зараз вони стали загальновж иваними словами. І навпаки, якщ о явищ е зникає, то слово також вилучається з акти в­ ного вж итку й переходить у розряд застарілої лексики, до складу історизмів: непман, ст ахановець, госпрозрахунок, перебудова. Утраті новизни в словах сприяють преса, радіо, телебачення, я к і їх уперше і вводили в мовний контекст. Загальномовні неологізми мож на поділити на: 1) лексичні неологізми — нові слова, утворені за наявними в мові моделями, або запозичені з інш их мов, або семантичні кальки: шоу, піар, спічрайтер, спонсор, аеробіка, євробачення, зоряні війни, блютуз, органайзер, супермаркет ; 2) семант ичні неологізми — відомі в мові слова, що на сучасно­ му етапі функціонують з новим значенням, вони виникаю ть з по­ явою нових значень у раніш е вж иваних словах: зелені (долари), зе­ лені (захисники природи), дерев’яні (неконвертовані гроші), Рух (по­ літична організація), перегони (виборча кам панія). У мові також є слова, я к і ніколи не переходять до історизмів і дуже рідко — до загальновж иваних, оскільки мають свого автора. А вт о р сь к і, або ін ди відуа льно -а вт о р ські, неологізми створю­ ють письменники і, я к правило, так і лексеми за меж ам и твору не функціоную ть, тому вони ніколи не втрачаю ть свою новизну. їх ще називаю ть о к а зіо н а лізм а м и . Н айпродуктивніш ий засіб творення оказіональної лексики — словотворення, що здійсню ється за типо­ вими моделями, я к і діють у мові. Багато таких неологізмів у творах І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Сосюри, О. Гончара, П. Тичини та інш их митців художнього слова, наприклад: незрадли ви ц я, співаннячко, куф айчатко, ословленіст ь, бабусонечко, вушкодерники, архімажорне, очуднена, просонцене, ніжносльозі, наборщ ит ься (І. Драч); вірш івник, ласт івочіст ь, передж иття, безджер елля , стервожер, ведмедило, усм іхненолиці, звукопад, небозвідь, вітер-весновій (Д. П авличко); т ополят а, підзор’я, холодило, пізноцвіт , м ногокрилля, небопадь, хм аренят ко (М. Вінграновський); вибрунькує, сніж ність, х в и л ін н я , найсолов’їніш а, козачив, безпричально, трояндовірш і, сніж нотанно, надкош т овне (С. Йовенко); сонцепад, передуми, півпричали, усепокора, незглибиміст ь, справіковий, відт еплю ват ись, відвірилося, відпраглося, прилюбилось (В. Стус); передщастя, орліш ий, одісную, несуєтно, місяць-дармовис, сонцелет , бож емилля (Л. Костенко); м ільйоноокі, ст оокий (В. Си118 моненко); падіння-круж іння, сумовиннячко, зм анкурт ілий, розвеснений, пісенніш , лебедино, галопно, опівденно, впогодилось, стодзвонит ь (А. Мойсієнко). Природна експресивність оказіоналізм ів у художній літературі поєднується з емоційно-експресивним забарвленням словотвірних афіксів, у результаті чого нові слова набувають яскраво вираженого емоційно-експресивного забарвлення. Уведення в контекст такої лексики сприяє вираженню авторської індивідуальності, що забез­ печує емоційний вплив художнього тексту на читача. § 26. Нейтральна, емоційно забарвлена та стилістично маркована лексика Я к уже зазначалось, основною функцією слова є номінативна (або називна), проте мова виконує також низку інш их важ ливих ро­ лей. Так, у своїй більшості слова виконують оцінно-експресивну функцію (від лат. ехргеззіо — вираж ення), завдяки як ій у семантиці слів можуть бути закладені почуття радості, захоплення, ніжності, незадоволення, обурення, глузування тощо. Емоційно забарвлені лексеми, я к і слугують для опису почуттів, а також для передачі емо­ ційних відтінків в оцінці явищ , подій, людей, називаю ть експресивами (експресемами). Окрім аксіологічно-емотивних наш арувань, слова можуть місти­ ти у собі натяк на належ ність до певної типової сфери їх застосуван­ ня. Такі соціально марковані одиниці називаю ть стилістемами; їх особливістю є наявність, крім лексичного та граматичного значень, ще й значення стилістичного, тобто ознаки закріпленості за певним функціональним стилем української мови. Здатність слова набувати додаткових експресивних або стилі­ стичних відтінків, я к і накладаю ться на основне значення слова у процесі ком унікації і надають йому певного тону, колориту, назива­ ється конот ацією . Я кщ о формальні параметри слова, його грам а­ тичну структуру та основне лексичне значення м ож на ототожнюва­ ти з його “тілом”, то конотація — це той “дух”, як и й дозволяє слову ож ити і отримати свій неповторний “присм ак” я к ізольовано, так і в кож ній окремій ситуації, у кож ному контексті. К онотація — це ті додаткові компоненти значення лексеми, я к і надають їй “індивіду­ альності” . Отже, за ознакою наявності/відсутності супровідної конотатив­ ної інформації можемо виокремити такі три лексичні групи: емоцій­ но забарвлена лексика; стилістично забарвлена лексика; емоційно та стилістично нейтральна (міжстильова) лексика. 119 Емоційно забарвлена лексика Експресія може виявлятися лексично, коли корінь слова містить позитивний чи негативний семантичний заряд, або за допомогою словотворчих афіксів, я к і механічно “прищеплю ю ть” слову нові від­ тінки. Виокремлюємо дві групи лексичних експресивів: 1. Внутрішньосистемні (інгерентні, фонові, словникові, пара­ дигматичні) експресиви — слова, семантичне ядро як и х саме собою привносить позитивну або негативну інформацію; більш ість таких одиниць належ ать до абстрактної лексики, наприклад: радість, сум, ненавист ь, ніжність, гріх, любов, щ асливий, м илий, хороший, ж ах­ ливо, здорово тощо. Експресія таким мовним знакам притаманна внутрішньо, вона є постійною і невід’ємною їхньою ознакою у будьяки х ситуативно-контекстних умовах: Н е жаль мені, що се вам на­ гадає запеклої ненавист і порив, що ж, т ільки той ненавист і не знає, хт о цілий вік нікого не любив (Леся У країнка). Інгерентна експресивність характерна також для вигуків та зву­ конаслідувальних слів: В овк м ’ясиво хап — і драла! / Та мене ще хіт ь зібрала / Н а вечерю курку взят ь (І. Франко); Ой у полі три кри­ ниченьки (українська народна пісня); П оросятко хоче їсти, / Н е знаходит ь собі місця. / К аш і я йому зварю. / П оросятко скаже: — Хрю! (дитячий вірш ик). Апріорі емоційно забарвленими словами є вульгаризми (лат. оиі&агуз — грубий): пика, морда, брехат и; ж аргонізми: кльово, западло; лайливі слова. Мають яскраво вираж ену внутрішню експресію авторські неоло­ гізми (оказіоналізми): демагогнути, фурорист (М. Хвильовий); Чукрен, чухраїнці (О. Вишня); Стоїть ст орозт ерзаний К иїв і двіст ірозіп’ят ий я (П. Тичина); Л іт о пилося, літ о їлося, літ о к и ­ піло вишнево, л ут ово ,/ Густо сміялося, половіло, переморгувалося зеленоброво (І. Драч); Б іли й собор болить білогрудо в окропі цвіт ін­ ня од білого бруду (І. Драч). Урочистою експресивністю, глибоко вкоріненою в семантичну структуру слів, характеризується так звана поетична лекси ка (поетизми) — вж ивані переважно у художньому мовленні слова, нада­ ють йому милозвучності, піднесеності, образності, іноді — високопарності, наприклад: линут и, ж иводайний, блакит ь, зіт ха ння, сяй­ во, відлуння, серпанок, розмай, ліра, муза, парнас, симфонія, німфа, воля. 2. Контекстуальні (адгерентні, синтагматичні) експресиви — нейтральні одиниці, я к і набувають експресії лиш е у відповідному контексті. Такий процес найчастіш е відбувається при творенні мета­ фор та епітетів: зм ія (про злу людину), кот ик (про людину лагідну), порожній (про духовно збіднену людину). При перенесенні частини 120 лексичного значення на інш ий об’єкт виникає додаткове семантич­ не навантаж ення та емоційне забарвлення: Н іс жовтень намальова­ ні валізи щедрот осінніх (А. Мойсієнко); Ц і вт ом лені слова, ці олов’яні лиця. / Ц і сут інки в очах у кожного із нас (В. Терещук). Слова, в яки х емоційність вираж ається словотворчими засобами, творяться за допомогою: 1) суфіксів — демінутивних (здрібнілості) -очк, -ок, -ик, -еньк та ін.: сонечко, кот ик, білесенький; меліоративних (пестливості) -есеньк, -ісіньк, -юсіньк тощо: м аленький, м алесенький, манюній, маню сінький, м аню пенький, мацю пенький, мацюпесенький, мацюпенічкий; у тому числі — у комбінації з усіченням, що характеризує дитячу лексику: п и т к и , моня, цяця, льоля, ляля; пейоративних (згрубілості) -иськ(о), -юр(а), -юг(а), -ище, -юк(а) тощо: собацюра, страховисько, злю ка. Н априклад: Очища в лоб позападали, смета­ ною позапливали (І. Котляревський); Колосочки проти сонця жмурят ься (Л. Костенко); Тащ о ж то задівкабула! В исока,прямесенька, як ст рілочка, чорнявенька, очиці, як т ернові ягідки, брівоньки, я к на ш нурочку, личком червона, я к панська рожа, що у саду цвіте, носочок т ак собі прям ісенький з горбочком, а губоньки як квіточки розцвіт аю т ь і меж ним и зубоньки, неначе ж арнівки, я к одна, на нит очці нанизані... усі груди т ак і обнизані добрим намистом з червінцями, т ак що р а зків двадцят ь буде, коли й не більше, а на шиї... та й ш ия ж білесенька-білесенька, от якби з крейди че­ пурненько вистругана; поверх такої-то ш иї на чорній бархатці, ш ирокій, т ак що пальця, мабуть, у два, золот ий єднус і у кольці зверху камінець червоненький... т ак і сяє, т ак і сяє!.. (Г. КвіткаОснов’яненко “М аруся”); 2) префіксів най-, над-, пре-: Найваж ливіше справді надзвичай­ но просте (Г. Петросаняк); Я ви вчи ла нові західнянські слівця, а т а­ кож навчилася пречудово вим овлят и: “П рош у” і “Шо то є?” (із мо­ лодіжного мовлення в інтернеті). Завдяки словотворчим афіксам твориться більш ість ф ольклориз­ мів — стилістичних одиниць, що мають виразне фольклорне похо­ дж ення: гай зелененький, коник вороненький, білеє личко, т емная нічка, зли й вовчище, сива голубонька, славний козаченько. П родук­ тивним для народно-пісенних зворотів є творення коротких форм прикметників: зелен, славен, повен; та нестягнених прикм етнико­ вих форм: золотая, срібнії, чистеє, синєє. Народно-поетична, або фольклорна, лексика вж ивається у на­ родних думах та піснях, а також використовується письменниками для надання творам фольклорного колориту, наприклад: Я к іш ли ми зелен яром к зелен гаю, солов’ї нам т ка ли пісню диво-дивную (Б. Олійник); Гори мої високії / Н е т ак і високі, / Я к хороші, хоро­ шії, / Б ла к и т н і здалека (Т. Ш евченко). 121 Стилістично забарвлена лексика Оцінки та емоції виражаю ться за допомогою наявних у словнико­ вому складі лексичних засобів, що використовуються у різних ф унк­ ціональних стилях української мови — розмовно-побутовому, що властивий усному мовленню, та офіційно-діловому, публіцистичному (стилі масової інформації), науковому, художньому, епістолярному, я к і функціонують переважно в писемній формі мовлення. 1. Офіційно-діловий стиль має такі основні ознаки — точність, конкретність, лаконічність, сандартизація висловів, відсутність експресивно-оцінних наш арувань, вж ивання слів тільки у прямому значенні. Офіційно-ділова лекси ка вж ивається у різного роду ділових паперах, договорах, угодах, нотах, постановах. У її меж ах виділяю ть терміни юридичної та дипломатичної сфери: комюніке, рат иф ікація, апеляція, конвенція; так звані канцеляризм и (мовні кліш е) — сталі форми словосполучень: дат и інструкцію, прийнят и резолюцію, вж ити заходів; певний процент слів, я к і вж е є загально­ вживаними: посол, прокурор, слідство. Отже, концентроване вж ивання такого словесного арсеналу од­ разу співвідносить ситуацію з офіційним рівнем людського сп ілку­ вання. 2. Н ауковий стиль виконує насамперед інформативну функцію, його головні ознаки — чіткість, предметність, об’єктивність, логічна послідовність, доказовість, лаконічність, однозначність; лексикон наукового стилю увиразнюють такі словесні одиниці, я к різногалузева термінологія та загальнонаукова абстрактна лексика: система, структура, аналіз, доказ, висновок, зумовленість, взаємодія. 3. Публіцистичний стиль за лексичним складом дуже різном а­ нітний. Хоч він і зачіпає суспільно значущ і питання зі сфери ідеоло­ гії, політики, моралі тощо, проте розрахований насамперед на здій­ снення емоційного впливу на читача. Цей фактор зумовлює вико­ ристання у ньому, поряд із фаховою термінологією, емоційно кон­ центрованих виразів я к позитивного, так і негативного звучання. Його основу становлять: слова на позначення суспільно-політичних явищ : демократія, агіт ація, гуманніст ь, свобода, добробут; слова урочисто-піднесеного звучання: ідея, свобода, героїзм, честь, доле­ носний, самовідданість; слова викривальної семантики: запрода­ нець, загарбник, визискувач. Тематика публіцистичних текстів дуже різнопланова, тож залежно від предмета зображення вони можуть містити незначну кількість ж аргонізмів, професіоналізмів, термінів тощо. Завдяки ш ирокому арсеналу вж иваних засобів ця сфера бага­ та на синоніміку і поєднує в собі лексику різних стилів, у тому числі й усного розмовно-побутового мовлення. 4. Розмовно-побутовому стилю притаманна невимуш еність, спонтанність, ситуативна зумовленість. Виразні лексичні ознаки — 122 вж ивання слів з яскравим експресивно-оцінним значенням (пози­ тивним і негативним) та вж ивання розмовних варіантів слів, я к і ма­ ють відповідники в літературній мові. Отже, розмовному стилю властиве: творення слів зі зменш увально-пестливим значенням: сер­ денько, мамусю; стилістично зниж ені, просторічні слова, що іноді перебувають за межами літературної норми: бабище, роззява, ду­ рень, ледащо; утворення синонімічних варіантів до загальновж ива­ них слів: вкраст и — свиснут и, пот ягнут и; ударит и — заїхат и, огріти; стягнення аналітичних (двокомпонентних) назв: елект рич­ ний поїзд — елект ричка, академ ічна відпуст ка — академка; вели­ к а кількість звертань: кот ику, сонечку, дядьку, дит ино, куме. 5. Художньому стилю властиві виразне емоційно-експресивне тло, багата синоніміка і метафорика. Цей стиль базується на взаємо­ дії емоційно-забарвленої та нейтральної лексики, а також на взає­ модії одиниць усіх функціональних стилів, залежно від тематики твору. Стилістично забарвлену лексику також поділяють за функціо­ нальним принципом на високу (книж ну, піднесену) та ст иліст ично знижену. До високої належ ать слова, я к і використовуються в літературно-писемному і піднесеному усному мовленні — в науковій сфері, діловому спілкуванні, в худож ніх творах, іноді — в публіцис­ тиці. Це, насамперед, поетична й народно-поетична, наукова, офіційно-ділова лексика та ін. Д ля низького стилю природним є за­ стосування розмовно-побутової та просторічної лексики. Він виріз­ няється великою кількістю діалектизм ів, вульгаризмів і ж аргоніз­ мів. Цей стиль є розмовним й обслуговує здебільшого неформальне усне спілкування. Поділ лексики за належністю до окремих ф ункціональних сти­ лів не є абсолютним, оскільки й самі стилі не є чітко фіксованими, розмежованими та непроникними. Н априклад, лексика суспільнополітична повсякчас знаходить місце серед приватних побутових розмов на політичну тематику, публіцистичний стиль вільно поєд­ нує використання жаргонізмів та вузькоспеціальної термінології, а художній стиль взагалі інкорпорує і творчо переосмислює словесний запас, належ ний до усіх ф ункціональних сфер. Так само лексика чітко не може поділятися на експресивно та стилістично наповнену, ці поняття є дифузними: тяж ін н я слова до одного зі стилів може зумовлювати наявність або відсутність у нього експресії, чи навпаки, емоційне тло лексеми зумовлює її належність до одного із функціональних різновидів мови. Стилізація. Л ексика, я к а має яскраво вираж ений експресивний фон і співвідноситься нашою свідомістю з певними соціальними сфе­ рами або культурними пластами, часто стає дієвим інструментом у руках майстрів художнього слова. Вправно вплітаю чи її у текстову 123 тканину, письменники дають нам відчути не лиш е настрій твору, а і його часові м еж і та соціальний простір. Таке явищ е називаю ть сти­ лізацією . Отже, стилізація — це зумисне спланована і реалізована автором побудова тексту з характерним и мовними ознаками, що властиві певній історичній епосі, соціальному середовищу, літературному на­ прямку, стилю, ж анру, ш колі, індивідуально-авторській манері, я к і стають об’єктом мовної ім ітації. С тилізація активізує певні мовні елементи і відповідно до цього може бути кількох різновидів: — історичною, якщ о відтворюються типові мовні риси певної історичної епохи; — фольклорною, коли використовується народно-поетична л ек ­ сика; — народно розмовною, якщ о увиразнюються слова і вислови ж и ­ вої народної мови; — соціальною, якщ о відтворюється мова певної соціальної групи мовців; — жанровою, якщ о підкреслюється наслідування якогось жанру. Історичну стилізацію я к художній прийом використала Л . Ко­ стенко в історичному романі “Берестечко” : Я вже не я. М ене вжеулелекали. / Уже рука не вдержить булави. / Куди умерти?! З п екла та й до пекла? / Гарм ат нема. П ропали корогви. Велика кількість названих реалій тогочасної війської зброї візуалізує перед читачем історичне тло роману. П. Загребельний, майстер історичної стилізації, спародіював р а­ дянську соціальну ієрархію у романі “Б рухт” за допомогою такого мовного матеріалу: “В ін написав кандидат ську дисертацію, я ка на­ зивалася: “Роль ком сомольських організацій України в організову­ ванні піонерських організацій України”. К оли б на Україні водилися слони, він тоді написав би й про слонів: слоненят а — піонери, тупт упи — комсомольці, а вже вели кі хоботоносці — видат ні парт ій­ ні діячі...” П рикладом сучасної фольклорної, а разом з тим історичної і народно-розмовної стилізації є роман О. Забуж ко “К азка про к ал и ­ нову сопілку” : “<...> до В а си ля з М арією кількоро чум аків переночу­ ват и попросилося, прочувши по лю дях, що в хат і не завізно <...> хт о би при т акій оказії не зрадів чесній беседі, та ще й з чуж одаль­ німи гост ями, світ овими й бувалим и, що, либонь, і за ніч не пере­ казали б, чого по далеких украін ах набачилися, — але т акої чуда­ сії, пане господарю, я к коло вашого села, бігме, нігде не приклю ча­ лося”. Яскравий зразок соціальної стилізації бачимо в романі Ю. Анруховича “Дванадцять обручів” : “То я к мені тепер явит и його <...> я к він повинен уреш т і вийт и до своїх гостей — цей жлоб, р а гул ь , 124 бульт ер’єр, мордоворот , жужик, увесь в ланцю гах і телефонах? З цими т овст ими корот кими пальцям и, з лисою довбешкою, ш кіря­ ною потилицею й нєм єряним задом? І що, ха й м еле всілякі дурни­ ці на кш т алт привіт ання, ха й несе всіляку м еніппову т рахом удію, чи ще краще: хай прочитає все це з папірця, смішно спот икаю ­ чись на зн а к а х і літ ерах — про героїв бізнесу, героїв культури, бара­ бани Страдіварі, фуйо-муйо, ха й перейде з усіма на ти, хай фа­ м ільярно назове всіх муж иків (з між воєнним професором Доктором вклю чно) брат анами, а всіх пацанок просто ніяк, ну чіст а ващє, не називає?” Міжстильова та експресивно нейтральна лексика Лиш е частина слів закріплена за певним стилем, більшість же лексем становить так звану міжстильову, нейтральну лексику, я к а з кількісного боку значно переважає у словниковому складі україн­ ської мови. Така лексика є найдавніш им мовним пластом і за своєю природою складає елементарні номінації; вона слугує тим фоном, на яком у одиниці із додатковою конотацією виявляю ть власну експре­ сивність. Ядро нейтральної лексики становлять назви явищ приро­ ди: сонце, вітер, сніг, мороз; рослин і тварин: квіт ка, кущ, сосна, кіт , ведмідь; назви осіб за родинною спорідненістю: батько, мат и, дочка; професією: лікар, вчит ель, шофер; а також різноманітні на­ зви предметів: ст іл, шафа, т а р ілка ; дій: ходит и, мріят и, сіяти; станів: холодно, сухо, тихо; ознак: білий, великий, дерев’я н и й тощо. О знака емоційно-експресивної нейтральності таких слів безпосе­ редньо пов’язан а з їхньою загальновживаністю , вони є простими і зрозумілими для кожного носія мови. Література Арут юнова Н.Д. Т и пи язьїковьіх значений: Оценка. Собьітие. Ф акт / Н .Д . Арутюнова. — М., 1988. А тлас української мови : в 3 т. — К ., 1984—2001. — Т. 1. — 1984; Т. 2. — 1988; Т. 3. — 2001. Бацевич Ф.С. Очерки по функциональной лексикологии / Ф.С. Бацевич, Т.А. Космеда. — Л ., 1997. Бевзенко С.П. У країнська діалектологія / С.П. Бевзенко. — К., 1980. Бесага Р.В. Н естандартизовані елементи в українській літератур­ ній мові : автореф. ... канд. філол. наук / Р.В. Бесага. — Ужгород, 1997. 125 Булаховський Л А . Нариси з загального мовознавства / Л.А . Булаховський. — К ., 1955. Васильєв Л.М . Современная лексическая семантика / Л.М . Васи­ льєв. — М., 1990. Виноградов В.В. Избр. трудьі. Лексикология и лексикограф ия / В.В. Виноградов. — М., 1977. Г ак В.Г. Язьїковьіе преобразования / В.Г. Гак. — М., 2001. Гинзбург Е.Л. Конструкции полисемии в русском язьіке. Таксономия и метонимия / Е.Л. Гинзбург. — М., 1985. Горбач О. Арго в У країні / О. Горбач. — Л ., 2006. Гриценко П.Ю. Ареальне варію вання лексики / П.Ю . Гриценко. — К ., 1990. Д зендзелівський И.О. Конспект лекцій з курсу української діа­ лектології / Й.О. Дзендзелівський. — Ужгород., 1965. Д ’якова А.С. Основи термінотворення. Семантичні та соціолін­ гвістичні аспекти / А.С. Д ’якова, Т.Р. К и як, З.Б . Куделько. — К ., 2000. — 218 с. Д ят чук В.В. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови /В .В . Д ятчук, Л.О. Пустовіт. — К ., 1983. К и я к Т.Р. Мотивированность лексических единиц (количественньїе и качественньїе характеристики) / Т.Р. К ияк. — Львов, 1988. Кобозева И .М . Л ингвистическая семантика / И.М. Кобозева. — М., 2004. К ом лєв Н.Г. Слово в речи. Денотативньїе аспектьі / Н.Г. Комлєв. — М., 1992. Кочерган М .П . Слово і контекст / М .П. Кочерган. — Л ., 1980. Кровицька О. Н азви осіб в українській мовній традиції XVI— XVIII ст. Семантика і словотвір / О. К ровицька. — Л ., 2002. Кронгауз М А . Семантика / М.А. Кронгауз. — М., 2001. Кубрякова Е.С. Номинативньїй аспект речевой деятельности / Е.С. Кубрякова. — М., 1986. Кудрявцева Л А . Моделирование динам ики словарного состава язьїка / Л .А . Кудрявцева. — К ., 2004. Лакофф Дж. М етафори, которьіми мьі живем / Д ж . Лакофф, М. Джонсон. — М., 2008. Л исиченко Л А . Лексикологія сучасної української мови. Семан­ тична структура слова / Л.А. Лисиченко. — X ., 1977. Л исиченко Л А . Лексико-семантична система української мови / Л.А . Лисиченко. — X ., 1997. М а н а к и н В.Н. Сопоставительная лексикология / В.Н. М анакин. — К ., 2004. 126 М ойсієнко А.К. Динамічний аспект номінації / А .К . Мойсієнко. — К .,2 0 0 4 . Н и к и т и н М .В. Основні лингвистической теории значення / М.В. Н икитин. — М., 1988. Н ім чук В.В. Давньоруська спадщ ина в лексиці української мови / В.В. Н імчук. — К ., 1992. Н овиков Л А . Семантика русского язьїка / Л.А . Новиков. — М., 1982. П ло т ни ко в Б А . О форме и содержании в язьіке / Б.А . Плотников. — М инск, 1989. П опова З.Д. Общее язьїкознание / З.Д . Попова, И.А. Стернин. — М., 2007. П опова З.Д. Л ексическая система язьїка / З.Д . Попова, И.А. Стер­ нин. — Воронеж, 1984. Проблеми української термінології / / Вісник нац. ун-ту “Л ьвів­ ська політехніка” (всі випуски). Русанівський В.М . Структура лексичної і граматичної семантики / В.М. Русанівський. — К ., 1988. Селіванова О.О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики / О.О. Селіванова. — К ., 1999. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопе­ дія / О.О. Селіванова. — П олтава, 2006. С кляревская Г.Н. М етафора в системе язьїка / Г.Н. С кляревская. — СПб., 2004. Снитко Е.С. Внутренняя форма номинативньїх единиц / Е.С. Снит­ ко. — Львов, 1990. Ст авицька Л. Арго, ж аргон, сленг / Л. Ставицька. — К ., 2005. Сучасна українська літературна мова. Л ексика і фразеологія / за заг. ред. І.К . Білодіда. — К ., 1973. Сучасна українська літературна мова / за ред. А .П . Грищенка. — К ., 2002. Т араненкоА А . Я зиковая семантика в ее динамических аспектах / А .А . Тараненко. — К., 1989. Т елия В.Н. Коннотативньїй аспект семантики номинативньїх единиц / В.Н. Телия. — М., 1986. Т елия В.Н. Т и пи я з и к о в и х значений. Связанное значение слова в язьіке / В.Н. Телия. — М., 1981. Товст енно В.Р. Просторіччя в українській мові я к структурноф ункціональне явищ е / В .Р. Товстенко ; НАН У країни ; Ін-т укр. мови. — К ., 2003. Уфимцева А А . Лексическое значение / А.А. Уфимцева. — М., 1986. Ш мелев Д .Н . П роблеми семантического анализа лексики / Д .Н . Ш мелев. — М., 1973. 127 Ш мелев Д .Н . Современньїй русский язьік: Л ексика / Д .Н . Шмелев. — М., 1977. Ш овгун Н.О. Ф ормування українського сленгу в мовленнєвій д і­ яльності малих соціальних груп / Н.О. Ш овгун. — К ., 2000. Щур 1.1. Україномовний ком п’ютерний сленг / 1.1. Щ ур. — К ., 2006. Словники А ркуш ин Г.Л. Словник західнополіських говірок : у 2 т. / Г.Л. Аркуш ин. — Л уцьк, 2000. Ващ енко В.С. Словник полтавських говорів І. / В.С. Ващенко. — X ., 1960. Глуховцева К. Словник українських східнослобожанських гові­ рок / К. Глуховцева, В. Леонова. — Л уганськ, 2002. Д зендзелівський И.О. П рактичний словник семантичних діалек­ тизмів Закарпаття / Й.О. Дзендзелівський. — Ужгород, 1958. Корзонюк М .М . М атеріали до словника західноволинських гові­ рок / М.М. Корзонюк / / У країнська діалектна лексика. — К ., 1989. — С. 62—267. Л исенко П.С. Словник поліських говорів / П.С. Лисенко. — К ., 1974. Обернений частотний словник сучасної української художньої прози / уклад. : Т.О. Грязнухіна, Н .П . Дарчук, Є.А. К арпіловська, Н .Ф . Клименко, Л .І. Комарова, В.І. К ритська, Л.В. Орлова, Г.К. Пуздирєва. — К ., 1998. О ниш кевич М .Й . Словник бойківських говірок : у 2 ч. / М.Й. Ониш кевич. — К ., 1984. Сизько А.Т. Словник діалектної лексики говірки села Киш еньок (Кобеляцького району Полтавської області) / А.Т. Сизько. — Д ні­ пропетровськ, 1981. Словарь української мови : в 4 т. / упорядкував з додатком влас­ ного матеріалу Борис Грінченко. — К ., 1996—1997. — Т. 1—4. Словник буковинських говірок / за ред. Н.В. Гуйванюк, К.М. Лук ’яню к. — Ч ернівці, 2005. Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Л ., 1994—2008. — Вин. 1—14. Чабаненко В А . Словник говірок Н иж ньої Н аддніпрянщ ини : у 4 т . / В.А. Чабаненко. — Зап оріж ж я, 1994. Частотний словник сучасної української художньої прози : у 2 т ./ ред. к о л .: Н .П . Д арчук, В.І. К ритська, М.П. М уравицька, Л.В. Орло­ ва, В.С. Перебийніс. — К ., 1981. 128 ФРАЗЕОЛОГІЯ § 1. Фразеологія як розділ мовознавства. Основні напрямки фразеологічних досліджень Фразеологія (від грец. рНгазіз — спосіб вираження, зворот і Іддоз — слово, вчення) — 1) розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови в її сучасному функціонуванні і з погляду історичного розвитку; 2) сукупність характерних засобів вираж ення думки, при­ таманних певній соціальній групі, окремому авторові, літературнопубліцистичному напрямові, діалекту чи групі говорів; 3) сукуп­ ність фразеологізмів тієї чи інш ої мови. У фразеології кожного народу представлені стереотипи поведін­ ки етносу, його культура, традиції, звичаї. Об’єктом фразеології я к мовознавчої дисципліни є сукупність усіх фразеологізмів мови. Предметом фразеології є вивчення категоріальних ознак фразео­ логізмів, на основі чого окреслю ється об’єкт фразеології, досліджу­ ється природа і сутність фразеологічних зворотів, виявляю ться за­ кономірності їхнього функціонування в мовленні. Фразеологію поділяють на синхронну (описову) і діахронну (іс­ торичну). Синхронна фразеологія досліджує закономірності ф унк­ ціонування фразеологізмів у сучасній мові. У її м еж ах виділяю ть фразеологічну семасіологію — науку, я к а вивчає специфіку фразео­ логічного значення, семантичну структуру фразеологізмів та їхні системно-семантичні зв’я зк и ; фразеологічну ст иліст ику, що з ’ясовує стилістичні властивості і ф ункції фразеологічних одиниць 5 Лексикологія. Фонетика 129 у різних стилях мовлення, та зіст авно-порівняльну фразеологію, я к а виявляє універсальні й унікальні національно-специфічні власти­ вості фразеологізмів різних мов при зіставному аналізі. Д іа х р о н н а вивчає фразеологію в її історичному розвитку, а саме: формування фразеологічного фонду мови в цілому або на окремих історичних етапах її розвитку (О. Ю рченко, Л. Коломієць), фраземотворення, етимологію і походження окремих фразеологізмів (Ф. Медведєв, В. М окієнко, Л. Скрипник, О. Ткаченко, В. Ужченко), дослідження діалектної фразеології (С. Бевзенко, Й. Дзендзелівський). Окремо виділяю ть фразеографію — теорію і практику укладан­ ня фразеологічних словників різних типів. Серед таких лексикогра­ фічних джерел мож на назвати: “Ф разеологічний словник україн ­ ської мови” за редакцією Л. П алам арчука, “Ф разеологічний словник української мови” Г. Удовиченка, “Словник-довідник: Ф разеологія перекладів” М. Л укаш а та інш і. Ф разеологія — відносно нова лінгвістична дисципліна. Свій вне­ сок у розвиток теорії фразеології зробили українські та зарубіж ні вчені, дослідники фразеології різних національних мов. Серед них зарубіж ні вчені: Н. Амосова, В. А рхангельський, В. Виноградов, В. Ж уков, О. Кунін, В. Телія, І. Черниш ова, Ф. Зейлер, В. Ф лейшер та ін., багато сучасних українських авторів: Л. А вксентьєв, М. Алефіренко, Я. Б и ли ц я, В. Гаврись, М. Демський, С. Денисенко, В. Кононенко, В. Лавер, О. Пророченко, О. Селіванова, Л. Скрипник, Г. Удовиченко, В. У жченко, Д. У жченко та ін. Ф ундаментальні основи фразеологічних досліджень базуються на працях видатних вчених XIX і першої половини XX ст.: О. П о­ тебні, Ф. де Соссюра, лінгвопсихологічних концепціях В. фон Гумбольдта. Становлення фразеології я к науки пов’язане з ім ’ям ш вей­ царського лінгвіста Ш арля де Б аллі, автора книг “Нарис зі стилісти­ к и ” та “Ф ранцузька стилістика”. Його ідеї лягли в основу подаль­ ш их фразеологічних досліджень, зокрема широковідомої концепції видатного російського лінгвіста В. Виноградова. В. У жченко, посилаючись на Є. М алиновського, називає такі ета­ пи вивчення східнослов’янської фразеології: 1) 20-ті — 40-ві роки XX ст. — спроба визначити місце фразеоло­ гії в колі мовознавчих дисциплін; 2) 50—60-ті роки — розвиток ідей В. Виноградова, розробка основних концепцій, становлення двох підходів до визначення об­ сягу фразеології — широкого й вузького; 3) 70—80-ті роки — залучення до вивчення фразеології лін гві­ стичних, історичних, фольклорних, етнографічних даних, ш ироких генетичних і типологічних паралелей. Останній період ще відомий я к період структурно-семантичного вивчення фразеології. Проте із середини 70-х — початку 80-х років 130 XX ст. стала усвідомлюватися криза структурно-семантичної пара­ дигми. Усе помітніш е почала виявлятися тенденція розглядати фра­ зеологічний матеріал у його функціонально-мовному вживанні, упроваджувати у фразеологію методи, що описують лексичну й фра­ зеологічну семантику в їх взаємодії впродовж організації висловлю­ вання й тексту. Усвідомлення необхідності вивчення фразеологізмів у їх животворному мовному вж иванні й пош ук методів їх опису, від­ повідно до як и х мож на моделювати ці процеси, становлять суть цьо­ го “некласичного” періоду розвитку фразеології1. Стосовно проблеми фразеології я к системи в науковій літературі мож на окреслити к іл ьк а поглядів. Так, М. Ш анський, Ф. Медведєв, Л. Авксентьєв та інш і подають фразеологічну систему я к просту су­ купність фразеологізмів. Дещо іншого погляду дотримується І. Чернишова. Вона визначає фразеологічну систему я к фразеологічний фонд. Ц ентральним питанням фразеології, на її думку, є виокрем­ лення тих ознак фразеологізмів, я к і притаманні лиш е фразеологіч­ ним одиницям і не властиві лексичним. Дослідниця вказує на прин­ цип, за яким повинна будуватися фразеологічна система. Він зво­ диться до бінарних опозицій: 1) нарізнооформленість — цільнооформленість; 2) фразеологічне значення — лексичне значення. До протиставлень я к принципу моделювання фразеологічної си­ стеми вдаються й інш і фразеологи. Зокрема, 0 . Кунін пропонує ви­ значити фразеологічну систему на основі бінарних опозицій слова, фразеологізму, вільних словосполучень і речень та деяких систем­ них властивостей фразеологізмів. П орівняймо: 1) нарізнооформле­ ність — цільнооформленість; 2) стійкість (слова і фразеологізму, але на різних рівнях) — нестійкість; 3) модельованість — немодельованість; 4) фразеологічне значення — лексичне значення — значення вільних словосполучень і речень. Згодом О. Кунін дещо змінює свій погляд на системне вивчення фразеології. П ринцип динамічного представлення леж ить в основі побудови фразеологічної системи у працях В. М окієнка. Він характеризує фразеологічну систему за допомогою антиномій, виведених за одним з основних законів діалектики — за законом єдності і боротьби про­ тилежностей, порівняймо: стійкість — нестійкість; модельованість — немодельованість; імпліцитність — експліцитність; образність — безобразність; діахронія — синхронія. В основі побудови фразеологічної системи у В. Архангельського, М. Демського та деяких інш их фразеологів леж ить принцип фразео­ логічної опозиції. Ц ими опозиціями, на їхню думку, є синонімічні ряди, антонімічні пари, явищ а полісемії та омонімії. 1 Ужченко В.Д. Фразеологія сучасної української мови : навч. посіб / В.Д. Ужченко, Д.В. Ужченко. — К ., 2007. — С. 11. 131 Була спроба визначити фразеологічну систему за допомогою двох елементів — центру і периферії. Цей принцип систематизації ф ра­ зеологізмів був запозичений зі сфери систематизації лексики, але й він не відзначається більшою об’єктивністю , ніж попередні спо­ соби. Не призвело до виріш ення проблеми і об’єднання лексичної та фразеологічної систем в одну лексико-фразеологічну систему, оскільки її моделювання і далі здійсню ється за відомими уж е прин­ ципами. Мова знову йде про окремі лексичні і фразеологічні групи, я к і розглядаю ться я к системи. Значне місце у системних дослідж еннях із фразеології належ ить працям, в як и х фразеологічна система розглядається я к мовний р і­ вень. Головними аспектам и вивчення української фразеології на су­ часному етапі є когнітивний та лінгвокульторологічний, я к і перед­ бачають простеження знакових понять культури народу, його тра­ дицій, звичаїв, обрядів, вірувань, забобонів, міфів, відбитих у ф ра­ зеологізмах, опис закономірностей знакової інтерпретації у фразеосистемі культурних кодів українського етносу, вияв ціннісних орі­ єнтацій етносу, встановлення механізмів збереження і передачі знань фразеосистемою української мови, характеристику постійно відтворюваних зв’я зк ів фразеологічних одиниць зі структурою етносвідомості, смислотворчими м еханізмами якої є не лиш е м ислен­ ня, а й відчуття, почуття, образи, інтуїція. § 2. Фразеологічне значення. Системні відношення у фразеології Основною одиницею фразеології є ф разеологічний зворот (ф р а­ зеологізм). Це особлива одиниця мови, що складається з двох або більшої кількості роздільно оформлених компонентів і характеризу­ ється відтворюваністю, цілісністю значення, стійкістю лексичного складу та граматичної будови. Ф разеологізми є репрезентантами культури етносу, експресивними й образними одиницями. Вони тіс­ но пов’язані з аксіологічністю , вираж аю ть позитивну або негативну оцінку предмета мовлення. Семіотична (знакова) природа фразеологізмів має подвійну сп ря­ мованість: з одного боку фразеологізми мають свій підрівень у мов­ ній системі і перебувають у зв ’я зк ах з інш им и мовними одиницями, а з іншого — вони є специфічними комунікативним и одиницями, що у мовленнєвому процесі ніби з ’являю ться з іншого рівня тексту. 132 Ф разеологізми, я к і слова, виражаю ть поняття і позначають яви ­ щ а дійсності, тому вони виступають у ролі синонімів до окремих слів: на ки ва т и п ’ят ам и — вт ект и, морочити голову — набрида­ ти, віш ат и лапш у на вуха — обманювати, т рим ат и я зи к за зубами — мовчат и. Значення фразеологічної одиниці — результат перенос­ ного вж ивання вільного словосполучення1. Ф разеологічне значення може розвиватись і змінюватись. Це відбувається, коли на базі віль­ ного словосполучення внаслідок його переносного вж ивання вини­ кає первинно-образне зн а ч ен н я. Наступне ж значення народж уєть­ ся вж е на основі повторного переосмислення значення першої фразе­ ологічної одиниці, це значення є вт оринно-образним . М ожна ска­ зати, що певній частині фразеологізмів властива полісемія. С каж і­ мо, у сполуці віддат и кінц і пряме неф разеологічне значення — “відв’язати канат, коли судно відш вартовується”; переносне, первинно-образне (перше фразеологічне) — іт и чи від’їжджати звідкись (щодо людей); наступне фразеологічне значення, вториннообразне — іт и з ж иття, помирати. О скільки значення фразеологіз­ мів менш диференційоване, ніж значення слів, то і полісемія є обме­ ж еним явищ ем у сфері фразеології. Під фразеологічними омонімами розуміють такі фразеологічні одиниці, я к і повністю збігаються за компонентним складом, але не мають нічого спільного у значенні: пускати півня — означає “підпа­ лити щ ось...”, а також може мати значення “писнути, співаючи чи говорячи” ; дат и волю рукам — “побити когось” та інш е значення — “обнімати кого-небудь” . Виникнення омонімів зумовлюється різн и­ ми способами фразеологізації того самого вільного словосполучення. У сучасному мовознавстві фразеологічна омонімія вивчена ще недо­ статньо. Дослідники зазначаю ть, що омонімічних фразеологізмів порівняно з лексичними значно менше. Внутріш нє значення може також об’єднувати різні фразеологіз­ ми в синонімічний ряд: “бути близьким до смерті” — на ладан диха­ ти, бути однією ногою в могилі, три чисниці до см ерт і; “тікати” — пуст ит ися берега, брати ноги на плечі, дават и драла; на позначен­ ня поняття “ледар” — думки в небі, а ноги в постелі; не т ак лінь, я к не хочеться; то за т им, то за т им, то за сном важ ким; жать удень душно, а вночі кусаються комарі; я к спить, то не їсть, а я к їсть, то не дрімає тощо12. Д ля більшості фразеологізмів-синонімів характерні такі риси, як: однотипність моделі, співвіднесеність значення зі значенням 1 Ужченко В.Д. Українська фразеологія / В.Д. Ужченко, Л.Г. Авксентьєв. — X., 1990. 2 Ш ерех Ю. Нарис з сучасної української мови / Ю. Шерех. — Мюнхен, 1951. 133 відповідної частини мови, а також своєрідна сполучуваність. Вони створюють великі можливості для стилістичного вибору одного по­ трібного фразеологізму або стилістичного добору синонімічного ряду фразеологізмів. П риклад такого добору цілого синтаксичного ряду ф разеологіз­ мів мож на знайти у тексті М. Стельмаха: Там я [малий Сашко] м ав і покаят ися, і набрат ися р о зу м у , якого усе чомусь не вист ачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не р а з чув, що такого добра бра­ кувало не т ільки мені, але й дорослим. І в н и х теж чогось вискакува­ ли клепки, розсихались обручі, губились клю чі від р о зу м у , не ва­ р и в баняк, у голові літ али джмелі, зам іст ь м ізків росла капуст а, не родило в черепку, не було лою під чуприною, р о зум якось вт у­ лявся аж у п ’ят и і на в’язах ст ирчала м акіт ра. Об’єднуючись спільним значенням, синонімічні фразеологічні одиниці розрізняю ться певними семантичними відтінками. Так, фразеологічні синоніми на позначення поняття “багато” можуть мати такі відтінки: хоч греблю гати, по горло, я к зірок у небі, тьматьмуща — сполучаються з ш ироким колом понять; кури не клюють і хоч лопатою загрібай — стосовно грошей, коштовностей; я к грибів після дощу — крім значення “багато” має ще й відтінок “ш видко”. Фразеологічні антоніми — це дві фразеологічні одиниці з проти­ леж ним и значеннями, наприклад: у рот води набрати — теревені правит и; кури не клюють — я к кіт н а п л а к а в ; жити я к кіш ка з со­ бакою — жити душа в душу. Серед фразеологічного матеріалу м ож ­ на визначити однотипні антоніми, у я к и х протилежність семантики двох фразеологічних одиниць пояснюється наявністю частки не, що входить до компонентного складу: до пут т я довести — не довести до пуття-, ряст т опт ат и — не т опт ат и ряст . Другу групу ста­ новлять фразеологізми-антоніми з різним компонентним складом, тобто різнотипні: рукою подати — за т ридев’ят ь земель; теревені правит и — у рот води набрати. У складі речення фразеологізми виступають одним членом ре­ чення, оскільки виражаю ть одне лексичне значення. Н айчастіш е у ролі присудка (Вони цілим и днями ляси точать) або обставини (В ін вискочив, я к П и л и п з_коноп_ель). § 3. Класифікації фразеологізмів Залеж но від того, я к у ознаку покладено в основу класиф ікації, виділяю ть різні класиф ікаційні системи фразеологізмів: семантич­ ну, генетичну, функціональну, ідеографічну, експресивно-стилістич­ ну, морфологічну, синтаксичну, структурну тощо. 134 За семантичною класифікацією Л. Булаховського1, існують ідіо­ матичні словосполучення (ідіоми) і фразеологічні одиниці. Ідіоми — це своєрідні вирази з певних мов, що за своїм уж итком і змістом є цілісними, звичайно не можуть бути точно передані інш ими мовами й при перекладі вимагають добору відповідника зі схожим стилі­ стичним забарвленням: лет іт и сторчголов, з пустого в порожнє. Ф разеологічні одиниці (ф разеологізм и) — це звичайно словосполу­ чення, розкладні щодо змісту, але усталені в мові я к матеріал ш иро­ ковж иваної цитації (прислів’я , приказки, вдалі вислови письменни­ ків, що стали “крилатим и”, тощо): кому що, а курці просо; Борітеся — поборете! (Т. Ш евченко). Однією з найвідоміш их семантичних класиф ікацій є класиф іка­ ція В. Виноградова12. За способом з ’єднання складників учений виді­ ляє три типи фразеологічних одиниць. Ф разеологічні зрощ ення — семантично неподільні фразеологіч­ ні одиниці, значення як и х не випливає зі значень компонентів: роз­ бити глек, пект и раків, собаку з ’їсти. Ф разеологічні єдності — також семантично неподільні звороти, але цілісне значення їх здебільшого вмотивоване значенням компо­ нентів: не ню хат и пороху, прикусит и язика. Ф разеологічні сполучення — семантично подільні фразеологіч­ ні звороти, в як и х є стрижневе слово. Залеж но від зв’язків його з ін ­ ш ими словами міняється значення фразеологізму: уболіват и душею {серцем), завдават и шкоди (образи). М. Ш анський3 до названих В. Виноградовим типів додає четвер­ тий — ф разеологічні вирази — стійкі за складом і вж иванням фра­ зеологічні звороти, я к і не тільки семантично подільні, але й повні­ стю складаю ться зі слів з вільним значенням. Серед них розрізняю ть вирази комунікативного характеру (вовків боятися — у ліс не ходи­ ти) й номінативного (трудові успіхи). Г. Удовиченко дещо видозмі­ нив класифікацію В. Виноградова, виокремивш и ідіоми, фразеоло­ гічні вирази та фразеологічні сполучення. П. Дудик виділяє п ’ять типів фразеологізмів: ідіоми, фразеоло­ гічні єдності, фразеологічні вирази, фразеологічні сполучення та фразеологізовані словосполучення. 1. Ідіом и об’єднуються семантичною неподільністю, синтаксич­ ною нерозкладністю й замкненістю ; зміст ідіоми прямо не випливає з лексичного значення її елементів (бути на корот кій нозі). 1 Б улаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства / Л.А. Булаховський. — К., 1952. — Т. 1. — С. 28—29. 2 Виноградов В.В. Об основних типах фразеологических единиц в русском язьіке / / Избр. труди: Лексикология и лексикография / В.В. Виногра­ дов. — М., 1977. — С. 140— 161. 3 Ш анский Н .М . Фразеология современного русского язика. — 3-є изд., испр. и доп. / Н.М. Шанский. — М., 1985. 135 2. У ф разеологічних єдност ях значення компонентів дещо ослаблене вільніш ою семантичною зв ’язаністю структурних оди­ ниць (н ам илит и шию, пальці знат и). 3. Терміном фразеологічні вирази передусім об’єднуються прислів’я і при казки (за моє жито ще мене й бито; що легко нажить — з дому біжить). Вони повністю складаю ться зі слів з вільними значеннями, не виступають семантичним еквівалентом окремого слова. 4. Ф разеологічні сполучення — часто вж ивані формули, що приховують у собі метафору, мають досить прозору внутрішню фор­ му (прибит ий горем, голуба кров, Х ом а невірний). Сюди належ ать і фразеологізми-професіоналізми: вигнат и діди (гончарське) — “н а­ гріти вироби так, щоб вогонь виходив з горна” ; дат и дуб (чинбар­ ське) — “обробити ш кіру дубленням” (Полтавщина). 5. Ф разеологізовані словосполучення об’єднуються неметафоричністю, синтаксичною неподільністю компонентів (шкода й гад­ ки, невелике цабе, ось тобі на)1. Ф разеологічні одиниці співвідносяться з різними частинами мови. За належністю стрижневих компонентів фразеологізмів до відповідних лексико-граматичних класів слів розрізняю ть такі лексико-граматичні розряди: дієслівні: бити байдики, брати бика за роги, спочиват и на лаврах, вит ріш ки продавати; іменникові: білі плям и, блудна вівця, бабине літ о; прислівникові: рано чи пізно, коротко і ясно; прикмет никові: гострий на язи к, важ кий на під­ йом; вигукові: от тобі й на!; я к би не т ак! За структурою фразеологізми можуть становити окремі само­ стійні речення або сталі словосполучення, що утворюються поєднан­ ням: іменник + прикм етник (медовий місяць; заяча душа; м анна не­ бесна)-, іменник + іменник (пута Гіменея; корінь зла; цап-відбувайло); іменник + займенник (Бог з ним \); іменник + числівник (деся­ тою дорогою; на сьомому небі)-, дієслово + іменник (утерти носа; піднест и гарбуза; дат и чортів); дієслово + прислівник (солодко спа­ ти; піт и навіки); займенник + прислівник (не всі вдома). Окремою групою виділяю ть ф разеологізм и-порівняння (як сніг на голову; я к корова язиком зли за ла ; я к мертвому кадило; я к п ’ят е колесо до воза), ф разеологізм и-заперечення (ні за цапову душу; ні в т ин ні в ворота; ні риба ні м ’ясо; ні Богові свічка, ні чортові кочер­ га), ф разеологізм и-вигуки (а бодай тобі!; цур тобі!; пек тобі!; ха й тобі грець!). Ф разеологічні одиниці здебільшого входять у ш ирш і контексти саме у своєму закріпленому традиціями вж иванні, сталому компо1Д удик П.С. Синтаксис сучасного українського літературного мовлення / П.С. Дудик. — К ., 1973. — С. 81—83. 136 нентному складі. Переважно фразеологізми вводяться у текст ціліс­ но, але деяким з них властива проникненість структури: їхні компо­ ненти можуть бути відокремлені вставкою окремих слів, навіть ре­ чень: та за ст ільки років він не одну собаку на роботі з ’їв. Ф разеологізми можуть пош ирю ватися за рахунок синтаксично зв’язаних із ними слів контексту, я к і певним чином доповнюють, уточнюють основний зміст фразеологізму: Отже, це вже, мабуть, моя лебедина пісня. Д еякі фразеологічні одиниці поєднуються лиш е зі словом чи сло­ вами одного семантичного поля (є зв ’язаним и), інш і вступають у вза­ ємодію з багатьма словами (є вільним и), наприклад: ні сном ні духом може бути поєднана з дієсловами відат и, зн а т и ; на всі заст авки — ла ят и , ви хва ля т и , брехат и, верещат и, хропт и, чхат и, бігти. Ф разеологізми можуть функціонувати я к у повному, так і в ско­ роченому (неповному) варіанті: він у цьому ні в зуб (ногою) не розуміє; це йому я к п ’ят е колесо (до воза). Слова ногою, до воза є ф акультатив­ ними і не впливають на загальне сприйняття фразеологічної одини­ ці. Фразеологізм може вж иватися у скороченому вигляді (про мене Семене...; про вовка промовка...) з урахуванням того, що реципієнт знає і домислює другу частину (про мене Семене, хоч вовк траву їж; про вовка промовка, а вовк з-за гори). Н а підставі генетичних, структурних, ф ункціональних ознак з-поміж фразеологізмів м ож на виділити прислів’я, при казки, к р и ­ латі вислови, афоризми, м аксими, сентенції, парадокси, літературні цитати, ремінісценції. П р и с л ів ’я — влучний образний вислів, часто ритмічний за будо­ вою, синтаксично заверш ений, що має повчальний зміст: я к дбаєш, т ак і маєш; яке коріння, т аке й насіння. П р и к а зк а — образний вислів, нерідко римований, близький до прислів’я , але без повчального змісту: на городі бузина; я к рукою зн я ­ ло; хоч греблю гати. К р и л а т і ви сло ви — пош ирені й загальновідомі влучні звороти мови, джерело яки х може бути встановлене: Всякому городу прав і права (Г. Сковорода); Чи діждем свого Ваш ингт она? (Т. Ш евченко). К рилаті вислови не мають усталеної форми, вони можуть складати­ ся з одного слова і цілого речення: Карфаген мусить бути зруйнова­ ним (Катон). А ф о р и зм и (від грец. арНогізтоз — вислів) — узагальнена, закін ­ чена і глибока думка певного автора, висловлена у відточеній, від­ ш ліфованій формі. Х арактерними рисами афоризму є влучність, ви­ разність, несподіваність судження, здатність до самостійного існу­ вання: Т ільки той ненавист і не знає, хт о ц іли й вік нікого не любив (Леся У країнка); Л иш боротись — значит ь жить (І. Франко). 137 Сентенція (від лат. зепіепііа — думка) — афоризм, що має по­ вчальний зміст: не чини з інш им и т ак, я к не хочеш, щоб вчи н и ли з тобою; учіт ься у всіх, не наслідуйт е нікого (М. Горький); Будь х а зя ­ їном своєї волі і рабом своєї совісті (М. Ебнер-Ешенбах). М аксим а (від лат. т ахіт а — основне правило) — афоризм, у якому в короткій формі виражене певне моральне правило, етичний принцип: коли хочеш бути щ асливим , будь ним; в здоровому т ілі — здоровий дух; ніколи не дозволю собі впаст и т ак низько, щоб знена ­ видіт и лю дину {Б. Вашингтон). П арадокс (від грец. рагадохоз — несподіваний, дивний) — дум­ ка, що різко розходиться з усталеними поглядами і спочатку нібито суперечить собі: справж ній друг — це не той, хт о підтримує тебе у горі, а той, хт о зможе порадіти твоєму успіху; не говори своєму дру­ гові того, що не повинен знат и т вій ворог (А. Ш опенгауер); м ій спо­ сіб ж артувати — це говорити правду (Б. Шоу). Л іт ерат урна цит ат а (нім. 2 ііа і, від лат. сііо — наводжу, ви­ голошую) — фрагмент іншого тексту, що в художньому творі вико­ ристовується для надання експресії, я к засіб створення образності: М огут ній голос говорить ст иха: “Нічого, брате, я не зрікаюсь, караю сь, м учусь, але не каю сь” (А. М алишко). Рем інісценція (від лат. гет іпізсепііа — спогад) — відгомін у тек ­ сті якихось мотивів, образів іншого твору. Є. П луж ник: Аж поки час воістину новий мов пиш ний крин, зросте на Україні — перегук з ш евченковими рядкам и: “Радуйся, земле, неповит ая К віт част им злаком. Розпустись, рожевим крином процвіт и”; Годуйте коней! Ш л я х їм далеченький П ильнуйт е славу п о лко ви х знамен. П олт аво! Засвіт вст анут ь козаченьки. Ти припадеш їм знову до стремен. Т ак само засвіт вст анут ь з полуночі. А т и за них, П олт аво, помолись. Л иш не заплаче свої карі очі та М арусенька, я к було колись (Л. Кос­ тенко) — перегук з відомою народною піснею, авторство якої припи­ сують Марусі Чурай. § 4. Джерела фразеології Ф разеологія української мови формувалася протягом багатовіко­ вого історичного розвитку мовної творчості українського народу, його контактів з інш им и народами та їхнім и культурами. Основний масив фразеологізмів становлять одиниці, утворені в результаті образного переосмислення звичайних вільних сполучень, що спричинило втрату первинних лексичних значень відповідних компонентів і формування фразеологічної семантики. Здебільшого це найменування, пов’язані з номінаціями суспіль­ них процесів, виробничої діяльності, побуту, родинними стосунка138 ми, тваринним світом та інш им и базовими поняттям и соціуму — такі фразіологічні звороти називаю ть ф разеологізм ам и народно­ розмовного походження. А. Грищенко визначає такі групи основних найменувань: 1) сіль­ ськогосподарські та інш і трудові процеси: варит и воду (з когонебудь); з одного т іст а; орати перелоги; прокладат и першу бороз­ ну, попускат и віжки-, поверт ат и голоблі; 2) різні виробництва, ре­ месла: а) ткацько-прядильне: розплут уват и вузол-, де тонко, там і рветься-, розмот ат и клубок; б) кравецьке: білим и нит кам и ш ит е; на живу нит ку, куди голка, туди й нит ка; сім р а з одміряй, р а з од­ ріж; я к з голочки; в) ковальське: брати в лещ ат а; між молотом і ковадлом; міцного гарту; г) гончарське: лудит и очі; полуда впала на очі; знят и полуду з очей; д) рибальство і мисливство: закидат и вуд­ ку; змот уват и вудки; клю ват и на живця; ст ріляна пт иця; ганят и я к солоного зайця; 3) театрально-музична діяльність: увіходит и в роль; помінят ись ролями; у своєму репертуарі; коронний номер; по­ падат и в тон; я к по нот ах; 4) військова справа: з відкрит им забра­ лом; підносит и на щит; схрещ увати мечі; ню хат и порох; прийм а­ т и бій; брати рубіж; брати на озброєння; здават и позиції; залиш а­ т и поле бою; 5) картярська гра: розкриват и карти; плут ат и кар­ ти; м іш ат и карти; кинут и всі козирі; ст авка бита; при пікових інтересах; козирний туз; 6) народні звичаї та обряди: дават и гарбу­ за; облизат и макогона; я к засват аний; 7) вірування і магічні дії: пускат и ману; зам овлят и зуби; я к рукою зняло; з легкої руки; вст а­ т и на ліву ногу; виносит и см іт т я з хат и; 8) усталені казкові зворо­ ти: по щучому велінню; за т ридев’ят ь земель; жива вода; т римат и за хвіст жар-птицю; скоро ка зка мовиться; 9) ознаки і дії, пов’язані зі світом тварин та птахів: заяча душа; хит рий лис; кований на всі чотири; кіт наплакав; показуват и пазурі; пт иця високого польо­ ту; розправлят и крила; звит и гніздо; курям на см іх1. Більш ість таких фразеологізмів твориться способом метафориза­ ції або метонімізації. Особливу метонімічну природу мають так зва­ ні парадоксальні фраземи12. Н ими виражаю ть негацію часу: (буде) я к р а к свисне; я к п ’я вка крикне; я к виросте гарбуз на вербі; я к буде баба дівкою; я к у курки зуби виростуть; схожості: (схожий) я к свиня на коня; я к батіг на мотовило; я к макогін на ночви; процесів: (розумі­ тися, знатися) я к свиня на перці; (чепуритися) я к свиня в дощ; м о­ д а л ь н и х ст анів: (потрібен) я к зайцеві бубон; я к лисому гребінь; (є) я к 1 Сучасна українська літературна мова : підручник / А.П. Грищенко, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ Н.І. Тоцька, І.М. Уздиган ; за ред. А.П. Грищен­ ка. — К., 2002. — С. 210—211. 2 Селіванова О.О. Нариси з української фразеології / О.О. Селіванова. — К. ; Черкаси, 2004. — С. 38. 139 у свині вовни; я к у жаби пір’я тощо. П арадоксальність ґрунтується саме на зміш уванні таких ознак, що є немож ливими у дійсності, саме ірреальність змісту таких зворотів створює особливу образність, надає тексту експресивності та комізму. Значна частина українських фразеологізмів має інш ом овне по­ ходж ення. Запозичені фразеологізми часто вживаю ться без пере­ кладу: О іетрога, о тогез! (О часи, о звичаї!); їіп ііа Іа сотедіа (ск ін ­ чилася комедія); ііт е із топеу (час — це гроші); іо Ье ог поі іо Ье (бути чи не бути); заріепіі зеі (розумному досить); зіа іи з цио; ідеє / іх та багато інш их. Одним із найваж ливіш их джерел фразеології є античні міфи: олім пійський спокій; лавровий вінок; перейти Рубікон; Д а м о клів меч; муки Т ант ала; Прокрустове ложе; А вгієві ст айні; А хіллесо ва п ’ят а; т роянський кінь; ни т ка Аріадни; сади Семіраміди; подвиг Геракла та інш і. Виокремлюють велику групу фразеологічних одиниць біблійно­ го походження: око за око; м анна небесна; друге пришестя; неопали­ ма купина; сім см ерт них гріхів; тьма єгипетська; Н оєв ковчег; т ерновий вінець; поцілунок Іуди; Содом і Гоморра; книга за сімома печат ями; блудний син; кесареве кесарю; всевидяще око; змійспокусник; випит и чашу до дна; нести свій хрест тощо. Окремо мож на виділити групу фразеологізмів авт орського по­ ходж ення (крилатих слів) — це образні вирази з літературних, м и­ стецьких або наукових джерел, влучні вислови видатних митців, громадських діячів, політиків, вж иваних у мовленнєвій практиці. У країнська фразеологія багата крилатим и висловами власне україн ­ ського походження. Караюсь, мучуся, але не каюсь!; Н а всіх я зи к а х все мовчить, бо благоденствує (Т. Ш евченко); Всякому городу прав і права; Світ ловив мене, але не спійм ав (Г. Сковорода); Х іба ревуть воли, я к ясла повні?; пропаща сила (П. М ирний); Коні не винні (М. Коцюбинський); Н і, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю піе, що не вмирає! (Леся У країнка); Я к парость виноградної лози... (М. Рильський); П рацю ват ь, працювать, працювать! В праці ско­ нать!; Коротко. Сильно. Страшно (І. Ф ранко). Чимало авторських фразеологізмів є запозиченими зі скарбниць світової культури і мо­ ж уть вж иватися я к мовою оригіналу Уепі, оіді, оісі, так і в перекла­ ді: П рийш ов, побачив, переміг (Ю лій Ц езар). Н априклад: Герой на­ шого часу (М. Лєрмонтов); Світ — театр, а люди в ньому — акт ори (В. Ш експір); Кращ і друзі дівчат — це діам ант и (Мерлін Монро); М ода минає, ст иль лиш аєт ься (Коко Ш анель). У системі національної фразеології особливе місце посідають ідіоми — це своєрідні неповторні вислови певної мови. Вони стійкі, семантично й синтаксично неподільні, виразно національні (ряст т опт ат и; скакат и в гречку; дават и гарбуза). Інш ими мовами до­ 140 слівно, з повною семантичною однозначністю ідіоми не переклада­ ються, оскільки є пов’язаним и з національними етноконцептами. Ідіоми при перекладі вимагаю ть не покомпонентної заміни, а добору відповідних аналогів: Н а безлюдді і Хом а чоловік — на безрибье и р а к риб а; з дощу та під р и нву — из огня да в польїмя; голодному й опеньки м ’ясо — голодному Федоту и щи в охоту. Хоча фразеологічній одиниці притаманні ознаки семантичної цілісності і відтворюваності, у мовленні часом виникає явищ е фра­ зеологічної варіації, тобто вж ивання фразеологізмів у кількох модифікаціях: за царя Гороха (Х м е л я , П анька); (пропав) ні за гріш; ні за цапову душу; ні за шеляг. Досить розповсюдженим прийомом, особливо в художній літера­ турі та публіцистиці, є прийом індивідуально-авторських, або оказіо­ нальних, фразеологізмів. Ф разеологічні інновації — це неологізми у фразеології, оказіональні утворення, продукти вторинної опосеред­ кованої номінації, як і, з ’являю чись у словниковому складі мови, проходять фази виникнення — узуалізації — акцептуалізації — лекси калізації/ф разеологізації — інтеграції. П оняття фразеологічної інновації вклю чає власне фразеологічні інновації, фразеологічні одиниці із новонабутою семантикою, модифіковані мовні форми та запозичення. Явище трансформації фразеологізмів, з одного боку, суперечить тому, що фразеологізми характеризую ться сталістю ком ­ понентів, я к і не підлягаю ть змінам. Проте у процесі публіцистично­ го або художнього текстотворення такі модиф ікації стійких слово­ сполучень є цілком умотивованими, оскільки дозволяють досягти додаткової експресії, актуалізувати фразеологізм, пристосувати його до нових суспільно-політичних подій, явищ , ф актів. О. Пономарів наводить приклад такого розширеного вж ивання афоризму мист ецт во вимагає жертв у публіцистичному тексті: “М ист ецт во вимагає жертв. Н аука вимагає жертв. К о ха ння вимагає жертв. П риват изація вимагає жертв. І дідько його знає, хт о т ільки не ви ­ магає ж ертв!”. Одним зі способів трансформацї фразеологізмів є прийом заміни компонента фраземи інш им словом або словосполученням. С каж і­ мо, у ж урнальній статті на філософську тему: Тут ще й Каф ка не валявся! (за аналогією до фразеологізму і кіт не валявся). У газет­ них заголовках “Н е все смачне, що блищ ит ь”; “Згадує скіфський “дід”, я к парубком був”; “З ва ни й аукціонер не ліп ш и й за т ат арина”, “А гент брокеру не т овариш ”, “Сім р а зів відміряй, щоб один раз при­ дбат и”, “П рот и бартеру всі засоби добрі”. М одифікація фразеологічних одиниць досягається ш ляхом пош ирення їх додатковим компонентом. Н априклад, такі газетні за­ головки: “Н е перегнути б законодавчу палицю ”, “Піррова перемога уряду”, “Е коном іка наст упає на горло віт чи зняній пісні”, “В чит ися 141 ніколи не пізно, проте краще — своєчасно”, “Один у пейджинговому полі — не воїн”, “Х т о в “Укрнафті” ха зяїн? ”, “Д руковане слово по­ дат ківця — не горобець”. В одному звороті може поєднуватися к іл ьк а фразеологізмів: “П о­ рохова бочка приват изації, або Ведмежа послуга прокуратури”; “Н е будемо ділит и шкуру невбитого ведмедя в м іш ку” (П. Загребельний). Гумористично обігрують фразеологізми за допомогою часткового їх перетворення. Внаслідок цього з ’являю ться такі газетні заголо­ вки: “Лежачого не б’ють, а добивають”, “Х т о заплут ує “білі н и т ­ к и ”, “М овчання не золото, а привід для судового позову”, “Віт ер пе­ ремін повернув на кращ е”, “Х л іб наш насущний. І не т ільки в ін ”, “Бачит ь око, та щось із зубом”, “Іржа їсть залізо, але не завжди воно їй по зубах”, “Ріжуть курку, я ка несе золот і я й ц я ”, “Українське суднобудування поки що сидить на м іл и н і”, “Б ензинові неперелив­ к и ”. Трансформовані фразеологізми є засобом творення образності, експресії тексту. Фразеологічні модиф ікації у публіцистиці привер­ тають увагу, поглиблюють зміст, надають додаткових відтінків ви­ світлюваній темі. У розмовному мовленні трансформовані фразеологізми є, скорі­ ше, елементом мовної гри, ж арту, що базується на традиційних ф ра­ зеологічних формулах: чим далі в ліс, т им більше парт изанів; баба з воза — кобила “ок!”; і вовки ситі, і вівці цілі, і паст уху вічна пам ’ять. Процес творення фразеологізмів є природним і невпинним, я к і загалом процес розвитку мови. Влучні лаконічні вислови за досить короткий час популяризую ться (в основному за рахунок засобів м а­ сової інформації), стають відтворюваними і, зрештою, займаю ть свою ніш у у загальній фразеології мови. Н априклад, відомі вислови Л іни Костенко: “Ш укайт е цензора в собі”; Василя Симоненка “Мож­ на все на світ і вибирати, сину, вибрати не можна т ільки Б а т ьків­ щ ину!”; Лариси Скорик: “Я кщ о архіт ект ура — це заст игла м узи­ ка, то ниніш ній М айдан Незалеж ності — це заст игла м узика Поплавського”. Події листопада-грудня 2004 року, пов’язані з вибора­ ми П резидента У країни, та помаранчева револю ція ініцію вали появу таких гасел, я к “Разом нас багато, нас не подолат и!”, “Свободу не спинит и!” тощо. Очевидно, що домінантну роль у процесі створення нових фразео­ логізмів відіграють засоби масової інформації. Найперш е — телеба­ чення, особливо реклам ні блоки, назви різноманітних телепередач, цитати з фільмів, мультфільмів, фрази відомих телеведучих: солод­ ка парочка; імідж — ніщо; не гальмуй — снікерсуй; В и ще не в біло­ му? та інш і. В молодіжному мовленні розповсюдження набувають сталі фрази з інтернету: Превед, медвед!; Й а креведко!; Ф топку! і таке інше. 142 § 5. Експресивно-стилістичні властивості фразеології Ч астина фразеологічних одиниць не має виразних експресивнооціночних супровідних значень і є стилістично нейтральними: спи­ нит ися на півдорозі, без за й ви х слів, окреслюват и мету, ст ават и на бік тощо. Але оскільки одним із домінантних чинників у формуванні се­ мантичної цілісності фразеологічних одиниць є оцінне значення, пе­ реваж на більшість фразеологізмів є експресивно забарвленими. Л ексика і фразеологія — це будівельний матеріал для створення образних засобів із потрібним стилістичним ефектом. О скільки дж е­ рельна база походження фразеологізмів української мови, я к і л ек­ сем, надзвичайно ш ирока (метафоричне переосмислення власних мовних одиниць, праслов’янська міфологія, антична риторика і біб­ лійна міфологія, класична худож ня література, запозичення, к р и ­ латі вислови видатних людей, усне мовлення), то і стилістичні м ож ­ ливості фразеологізмів є ш ирокими і різнобічними. Ф разеологізми належ ать до текстотворчих стильових засобів. Це означає, що є фразеологізми, я к і вживаю ться тільки або переважно у м еж ах певного стилю і є суттєвим його компонентом. Н априклад, у науковому стилі текстотворчими є фразеологізми: т ехнічний по­ т енціал, доведення теореми, знаходж ення кореня, диференційні процеси, енергетичні ресурси, коеф іцієнт корисної дії; в офіційноділовому стилі: порушити пит ання, укла ст и угоду, скласт и прото­ кол, пост авит и резолюцію, ухв а ли т и ріш ення, вірча грамота, пові­ рений у справах, країна перебування, оскарженню не підлягає, кре­ дит на ст авка, відкрит и р ахунок та ін. Проте в меж ах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістич­ ним значенням та колоритом. Виділяю ться кни ж ні, поетичні, часто урочисто-піднесені, фразеологізми високого стилю: лебедина пісня, лавровий вінок, лицар сумного образу, нема пророка у своїй країні, ха й м ине нас ся чаша, олім пійський спокій, прит ча во язицех, проб­ ний камінь, прописна іст ина, ріг достатку, сади Семіраміди, свя­ т ая свят их, сім см ерт них гріхів, слово честі, сьоме небо, спочиват и на лаврах, увінчаний лаврам и, терновий вінок, чаша т ерпіння, че­ рез т ерни до зірок та ін. Усно-розмовні фразеологізми мають здебільшого зневажливозниж ене експресивне забарвлення і відповідне цьому стилістичне використання, формують колорит простоти, фамільярності: бучу зді­ ймат и, без задніх ніг, воду варит и, ґа в ловит и, дат и лящ а, дати відкош а, вхопит и облизня, крут ит и носом, ляси т очит и, на ки ва ­ т и п ’ят ам и, нам ’ят и боки, прикусит и язика, піт и світ за очі, по­ ш ит ися в дурні, походеньки справлят и, ридм а ридат и, через пень колоду, я к кіст ка в горлі, я к корова язиком зли за л а та ін. 143 Література Авксент ьєв Л.Г. Ф разеологія сучасної української мови / Л.Г. Авксентьєв, В.С. К алаш ник, В.Д. Ужченко. — X ., 1977. Алеф іренко М.Ф. Теоретичні питання фразеології / М.Ф. Алефіренко. — X ., 1987. Б а л л и Ш. Ф ранцузская стилистика / пер. с фр. К.А. Долинина. — М., 1961. Б улаховський Л А . Нариси з загального мовознавства / Л.А . Булаховський. — К ., 1952. — Т. 1. Виноградов В.В. Избранньїе трудьі: Л ексикология и лексикография / В.В. Виноградов. — М., 1977. Д удик П.С. Синтаксис сучасного українського літературного мовлення / П.С. Дудик. — К ., 1973. Івчен ко А.О. У країнська народна фразеологія: ареали, етимоло­ гія / А.О. Івченко. — X ., 1996. Кононенко В.І. У країнська народна фраземіка: трансформації об­ разу / В.І. Кононенко / / Мовознавство. — 1993. — № 5. Кунин А.В. Курс фразеологии современного английского язьхка / А.В. Кунин. — М ., 1986. Л от м ан Ю.М. Избр. статьи : в 3 т. / Ю.М. Лотман. — Таллинн, 1992. М едведєв Ф.П. У країнська фразеологія. Чому ми так говоримо / Ф .П . Медведев. — X ., 1982. Селіванова О.О. Н ариси з української фразеології / О.О. Селіванова. — К. ; Ч еркаси, 2004. Скиба Н . Фразеологізми-новотвори в українському публіци­ стичному тексті / / Вісник Львів, ун-ту. — Серія філол. — 2004. — Вип. 3. — С. 308—313. С крипник Л.Г. Ф разеологія української мови / Л.Г. Скрипник. — К ., 1973. С лухай Н .В. Етноконцепти та міфологія східних слов’ян в аспек­ ті лінгвокультурології / Н.В. Слухай. — К ., 2005. Сучасна українська літературна мова / / А.П. Грищенко, Л .І. Мацько, М.Я. Плющ, Н .І. Тоцька, І.М . Уздиган ; за ред. А .П . Грищ енка. — К ., 2002. Т елия В.Н. Русская фразеология. Семантический, прагматический и лингвистический асп екти / В.Н. Телия. — М., 1996. Ужченко В.Д. Н ародження і ж и ття фразеологізму / В.Д. У ж чен­ ко. — К., 1988. Ужченко В.Д. У країнська фразеологія / В.Д. Ужченко, Л.Г. А в­ ксентьєв. — X ., 1990. Ужченко В.Д. Ф разеологія сучасної української мови : навч. по­ сів. / В.Д. У жченко, Д.В. Ужченко. — К ., 2007. 144 Ф разеология в контексте культурні. — М., 1998. Ш анский Н .М . Ф разеология современного русского язьїка. — 3-є изд., испр. и д оп ./ Н.М. Ш анский. — М., 1985. Ш ерех Ю. Нарис з сучасної української мови / Ю. Ш ерех. — Мюнхен, 1951. Словники Б ат ю к Н.О. Фразеологічний словник. — К ., 1966. Вирган І.О. Російсько-український словник сталих виразів / 1.0. Вирган, М.І. П илинська ; за ред. М.Ф. Наконечного. — X ., 2000. К а ла ш н и к В.С. Словник фразеологічних антонімів української мови / В.С. К алаш ник, Ж .В . Колоїз. — К, 2001. Коломієць М .П . Словничок фразеологічних синонімів / М.П. Коломієць, Є.С. Регуш евський. — К ., 1988. Н імецько-український фразеологічний словник : у 2 т. / уклад. : В.І. Гаврись, О.П. Пророченко. — К ., 1981. О лійник І.С. У країнсько-російський і російсько-український фразеологічний словник. — 2-ге вид., доп. та перероб. / І .С . Олій­ ник, М.М. Сидоренко. — К ., 1978. Словник фразеологізмів української мови / уклад. : В.М. Білоноженко [та ін.] — К, 2003. Удовиченко Г.М. Ф разеологічний словник української мови / Г.М. Удовиченко. — К ., 1984. Ужченко В.Д. Ф разеологічний словник української мови / В.Д. У ж ченко, Д.В. У жченко. — К ., 1998. У країнська мова. Енциклопедія. — К ., 2000. Ф разеологічний словник української мови : у 2 кн. / за ред. Л.С. П аламарчука. — К ., 1993. Ф разеологія перекладів М иколи Л укаш а : словник-довідник / уклали О.І. Скопенко, Т.В. Ц имбалю к. — К ., 2003. Ш т ерн І.Б. Вибрані топіки і лексикон сучасної лінгвістики : енцикл. словник. — К ., 1988. Ю рченко О.С. Словник стійких народних порівнянь / О.С. Юрченко, А.О. Івченко. — X ., 1993. 145 ЛЕКСИКОГРАФІЯ § 1. Лексикографія як розділ мовознавства Лексикографія (від грец. Іехіз — слово, словесний, §гарко — пишу) — розділ мовознавства, що займається теорією і практикою укладання словників різних типів. Ц я наука має практичне застосування. Словники необхідні для вивчення рідної та іноземних мов, для піднесення культури усної і писемної мови народу загалом та для поглиблення інтелекту окремої людини. Рівень розвитку певної мови та культурний рівень нації часто оцінюють саме за кількістю виданих словників. Розрізняю ть теоретичну і практичну лексикографію . Теоретич­ на лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики, розташ ування слів і словникових ста­ тей, структуру словникової статті. Практична лексикографія забез­ печує навчання мови (рідної та іноземних), описує й унормовує рід­ ну мову, систематизує лексичний матеріал. Д ля сучасної лексикограф ії характерні: розуміння лексики як системи; діалектичний погляд на значення слова (його змінність, відсутність чітких м еж м іж значеннями полісемантичного слова тощо); визнання тісного зв’язк у лексики з граматикою. Словникарство я к окремий ж анр наукової роботи має певні мето­ дологічні основи, на як и х воно ґрунтується. Отже, мож на виокреми­ ти такі основні принципи лексикографічного опису: 146 Спадкоємність лексикограф ічних праць. Б удь-які словники під час опису певного матеріалу спираються на вж е існуючі лексико­ графічні традиції. Відповідно, кож ен новий словник є джерелом для подальш ої дослідницької роботи. Визнання зм інност і м овних норм. Створюючи словник або ко­ ристуючись ним, необхідно враховувати той ф акт, що з часом л ек­ сичні, граматичні та орфоепічні норми піддаються корекції або ж змінюються зовсім. Цьому може сприяти низка мож ливих я к мов­ них (наприклад, старіння одних та актуалізація інш их слів), так і позамовних (політичні та економічні зміни) чинників. П рагм ат ична зум овленіст ь. У кладання словника хоч і є твор­ чим заняттям , проте воно повинно відповідати на суспільний запит. Роль суб’єктивного фактора. Культурними пам ’яткам и вваж а­ ються праці видатних лексикографів різних народів, я к і вклали у створені ними словники свій талант і титанічну працю, зокрема українців Бориса Грінченка, Григорія Голоскевича, Памви Беринди, Євгена Ж елехівського, Володимира Д аля, Івана Срезнєвського, росіянина Сергія Ожегова, давньогрецького лексикограф а Оріона, поляка Григорія Кнапського, француза П ’єра Лярусса та ін. § 2 .3 історії української лексикографії Давньоукраїнська лексикографія У країнське словникарство виникло з потреб перекладу або пояс­ нення малозрозумілих грецьких та південнослов’янських слів у дав­ ньоукраїнських текстах. Тлумачення початково здійснювалося у вигляді глос — поясню вальних внутріш ньорядкових ремарок або написів на полях книг. П риклади такої лексикографічної праці н а­ ш их предків мож на знайти в “Ізборнику С вят ослава” 1073 року, “Київському літ описі” тощо. П ерш і словники східних слов’ян — їх називали “лексиконам и” , “алф авітами” , “тлумаченням и” — були здебільшого зібранням ін ­ шомовних або застарілих слів. До часів К иївської Русі також нале­ ж ать невеликі рукописні словники-ономастикони, відомі з X III ст., я к і призначалися для тлумачення давньоєврейських (біблійних) та греко-візантійських власних назв (“Р іч ь жидовьскаго тзмка, преложена на роускоую”); для пояснень окремих старослов’янських слів (“Тьлк'ь о неразоумни(х) словесе(х) п са лт ьір н и х”); а також для роз­ криття біблійної символіки та алегоричного змісту деяких слів у П салтирі (“Т ьлкованиіє неоудобь познаваїємомь в'ь писаних?, р іч е м ь ”). 147 Староукраїнська лексикографія Глосографія залиш ається актуальною аж до другої половини XVI ст., але мотиви її використання змінюються: поставала потреба у поясненні неслов’янських слів, використаних у конфесійних тек ­ стах, живою народною мовою. Необхідність загальнозрозумілого пе­ рекладу демонструє зокрема перш ий церковнослов’янсько-україн­ ський рукописний словник невідомого автора “Л ексись сь толкованієм'Ь словенскихь словь просто” (896 вокабул), у яком у зібрано гло­ си з різних джерел та праць попередників. М атеріли “Лексиса...” були згодом використані для створення перших друкованих словників в історії української лексикограф ії. Ними стали “Л ексись сирічь реченія в ь к р а т ц і собран(ь)нш и из слове(н)ского я з и к а на простими)рускій діялект ь и ст ол(ь)ковани” Л аврентія Зи зан ія (Вільно, 1596) та “Л ексиконь славенорж скій и ймень т лькованіє” Памва Беринди (вийшов у друкарні КиєвоПечерської лаври 1627 року). Ц і словники мали дещо синкретичний характер, оскільки були водночас і перекладними, і тлумачними, нерідко автори заглиблю валися в етимологію слова або розш ирю ва­ ли словникову статтю до рівня енциклопедичної, подавали загальні назви разом із власними тощо. П ерш а з пам ’яток містить 1061 словникову статтю, котрі розм і­ щ ені переважно за абеткою. У цьому словнику вперше слова проакцентовано (проставлено наголос), а також подано до них приклади з Біблії та творів православної патристики. У реєстрі — церковно­ слов’янські слова, перекладені староукраїнською літературною мо­ вою, отже, це перш а спроба норм алізації лексичного складу двох мов. Другу зі згаданих праць по праву вважаю ть найвищ им досягнен­ ням української лексикограф ії старої доби, оскільки вона вміщ ує найбагатш е зібрання української лексики кін ця XVI — початку XVII ст. Тематично ця книга розділена на дві частини — диференційний церковнослов’янсько-український словник (майж е 7000 ста­ тей) та ономастикон (близько 1400 онімів). Вперше в українській лексикографії П амва Беринда вказує на образне вж ивання слова та вводить граматичні ремарки й відсилання. Значним явищ ем в українській лексикограф ії став анонімний рукописний українсько-церковнослов’янський лексикон середини XVII ст. “Синоніма славеноросская”, створений на основі праці П ам ­ ва Беринди. Реєстр словника налічує близько 5000 вокабул і побудо­ ваний за абетковим принципом. 148 Українська лексикографія XIX — початку XX ст. З появою нової української літературної мови на народній основі починається і новий період в українському словникарстві. До “Енеїди” І. Котляревського 1798 р. Й. Каменецький додав укладене ним “Собраніє М алороссійских'ь слов-ь, содержащихся вт> З н е и д і...”, що містило 972 слова. Там подано чимало таких специфічно україн­ ських слів, як и х немає в “Енеїді” , тому мож на припустити, що у кла­ дач мав більшу мету, ніж допомогти читачам зрозуміти мову твору. У перш ій половині XIX ст. набуває значного пош ирення практи­ к а укладання диференційних (лат. йіЦ сггпііа — відмінність) словничків-додатків до українських видань. Виходять: “Словарь” (понад 500 слів) при збірці “М алороссійскія п іс н и ” М. М аксимовича (1827), “Об-ьяснительньш словарь” (близько 450 слів) при першому видан­ ні “Н аталки П олтавки” І. Котляревського в “Украинском сборник е” (1838) тощо. Але такі словнички відігравали лиш е допоміжну роль, а розвиток української культури вимагав створення докладно­ го загального українського словника. Саме тому над укладанням пе­ рекладних (переважно українсько-російських, українсько-польсь­ ких та німецько-українських) словників у цей час працюють О. Павловський, І. Вагилевич, І. Войцехович, П. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський та ін. Перш им повноцінним російсько-українським словником можна вваж ати иОпитт> русско-украинскаго словаря” М. Левченка (1874, 7600 слів). Ц інним надбанням української культури загалом став “М алоруско-німецкий словар” Є. Ж елехівського і С. Недільського (т. 1—2, 1885—1886) з реєстром понад 64 000 слів, що не втратив свого наукового значення досі: у 1982 р. в Мюнхені під керівництвом О. Горбача побачило світ його перевидання. Важливою подією був вихід у Львові “Словаря росийсько-українського” М. У манця та А. Спілки (1893—1898, 37 000 слів). Одночасно з цим словником з ’явився й “Русско-малоросский словарь” Є. Тимченка (т. 1—2, 1897—1899, близько 40 000 слів). Велику цінність становить також підготований і виданий Б. Грінченком “Словарь української мови” (т. 1—4, 1907—1909), що на тлі всіх попередніх словників відзнача­ ється широтою використаних джерел та докладністю опрацювання реєстрових слів. Із другої половини XIX ст. з ’являю ться загальномовні українські словники середнього обсягу. П ерш ими з них були “Словарь малорусскаго н а р іч ія ” О. А фанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літе­ ри А —3, близько 6000 слів), “Словарь малороссійских'ь идіомовг” М. Закревського (1861, 11 127 слів). Водночас починають розвиватися лексикограф ічні праці інш их типів: термінологічні — на західноукраїнських зем лях на замовлен149 ня уряду видана “П равничо-політ ична термінологія для слов’я н ­ ських мов А вст рії” Я. Головацького т а ін . (1851, 17 000 нім ецьких термінів з українським и відповідниками). Значне пож вавлення тер­ мінологічної роботи починається з діяльністю НТШ , яке видало “М ат ериял т ерм інольоґічний” (1898), “М ат еріали до фізичної/перм інології”, “М ат еріали до м ат ем ат ичної т ермінології” (1902) та ін. У країнські словники класичних мов у цей період виходили тільки в Галичині, наприклад, “Словар до Гомерової Одиссеї і Іліяди” І. Огоновського (1900); словники церковнослов’янської мови — “П риручний словарь славено-польський...” Й. Левицького (1830), “Ц ерковний словарець до поясненя часто упот ребляемьіх слів в свя­ щ енних к н и га х церковних” В. Чернецького (1889); першими україн ­ ськими діалектологічними словниками були зібрання слів гуцуль­ ських та бойківських говірок, я к і І. Вагилевич помістив у своїх етно­ графічних нарисах 1838—1841 рр. Д алі вийш ли: “Л ем ки — меш ­ канці Західного П рика р п а т т я” (1865), “Слова и вьіражения Остерскогоуезда” з Чернігівщ ини (1 8 5 1 ,1 8 5 3 ,1 8 5 4 ), “Чабанский словарь” Я. Кухаренка (1862), “Бойковській словарець” Й. Гоцького (1895— 1903); арготичну лексику подають праці “Н е вл и ” В. Іванова (1883), “Д ідовска (жебрацка) мова” Костя Вакторіна (1886), “Л ір н и ки ” В. Гнатюка (1896). З ’являю ться перші спроби укладання словників мови письменника: “С ловничок Ш евченкової м ови” (1916) та “ Українсько-російський словничок до “Кобзаря” Т .Г . Ш евченка” Н. Малечі (1917, під псевдонімом Літописець Нестор). З утворення УНР у 1917 р. і піднесення української мови до статусу державної починається активний розвиток лексикограф ії. Основну лексикограф ічну роботу проводили Комісія для складання словника української ж ивої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.), а також Термінологічна комісія У країнського наукового товариства у Києві та УАН, на базі як и х у 1921 р. було утворено Інститут україн ­ ської наукової мови ВУАН (з 1930 — Інститут мовознавства). Осо­ бливо багато в цей період з ’явилося термінологічних словників з р із­ них галузей знань (укладачі — О. Курило, О. К орчак-Чепурківський, X. Полонський, В. Дубровський та ін.). Спостерігається прагнення науковців активізувати питомо українську лексику. Н и зка віднай­ дених тоді слів (ви м и ка ч, двигун, літ а к, струм та ін.) увійш ла до нормативної термінології та активно функціонує у наш час. Лексикографія радянського періоду Зі становленням радянської влади на українських теренах нау­ кові дослідження часто перериваються у зв ’язк у із бурхливими по­ літичними подіями. Н априклад, “Російсько-український сло вни к” 150 ВУАН (відомий також під назвою “А кадем ічний сло вни к”) за редак­ цією А. Кримського та С. Єфремова лиш ився незаверш еним: протя­ гом 1924—1933 рр. вийш ло лиш е три томи із запланованих чоти­ рьох. Проте деяким словникам все ж таки вдається побачити світ у період “україн ізац ії”. Серед них найпомітніш ими є “Іст оричний словник українського я зи к а ” заред. Є. Т и м ч ен к а(1 9 3 0 ,1932), “П р а к­ т ичний російсько-український сло вни к” М. Йогансена, М. Н аконеч­ ного, К. Н імчинова і Б. Ткаченка (1926), латинсько-український “С ловник ботанічної ном енклат ури” (1928). Період з 1933 до середини 50-х років характеризується звуж ен­ ням словникарської роботи у зв’язк у зі згортанням “українізац ії” та значним уніфікуванням української лексики в словниках, набли­ ж енням її до російської (боротьба з “українським буржуазним на­ ціоналізмом” і “ш кідництвом на мовному фронті”). У 1948 р. ви­ йшов “Російсько-український сло вн и к” за редакцією М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, де закладено основні лексичні норми української літературної мови, здебільшого — чин­ ні й донині, хоча трапляю ться явні русизми (головокруж іння, древеси на,різвий, добро пож алувати! та ін.) З кін ц я 50-х (період так званої відлиги) відбувається значне роз­ ш ирення словникарської роботи у зв’язк у з певним послабленням ідеологічного тиску. Видається найповніш ий на той час тлумачний “С ловник української м ови” в 11 томах (1970— 1980), близько трид­ цяти термінологічних галузевих словників (“Російсько-український т ехнічний словник”, “Е нциклопед ія кібернет ики” у 2 томах тощо), серед перекладних вирізняю ться “ Українсько-російський сло вн и к” за редакцією І. К ириченка та словник з тією ж назвою за редакцією В. Ільїна. З ’являється велика кількість словників різних типів: фра­ зеологічних (словники крилатих слів А. Коваль та В. Коптілова, збірки народних загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина тощо); діалектних (полтавські говірки — В. Ващ енка, поліські — П. Лисенка, бойківські — М. Онишкевич); історичних (“С ловник староукра­ їнської мови X I V —X V ст.” Л. Гумецької); етимологічних (3 томи “Ет имологічного словника української мови” в 7 томах за редакцією О. М ельничука); словники власних назв (словник-довідник “В ласні імена лю дей” Л. Скрипник і Н. Д зятківської) та багато інш их (див. § Загальна т ипологія словників). Лексикографія незалежної України П ісля проголошення української мови державною збільш ується суспільний запит на словники різних типів, особливо прикладного характеру. З ’являється багато термінологічних, перекладних слов­ ників, словників ділової мови та комбінованих. Стає відчутним плю151 ралізм поглядів на подальш ий розвиток української літературної мови. Донедавна тривала боротьба двох протилеж них тенденцій: 1) продовження радянської лексикограф ічної практики без належ ­ ної ревізії лексичних норм української мови минулих років, ігнору­ вання нових суспільно-політичних реалій. У цьому руслі було пере­ видано декілька термінологічних словників кін ця 50-х — початку 60-х років та видано к іл ьк а нових; 2) повернення до традицій у к р а­ їнського словникарства кін ц я XIX — першої третини XX ст., для якого характерні свідоме уникання іншомовних слів (особливо — русизмів), посилена увага до народної лексики, “кування” слів пито­ мо українським и мовними ресурсами. П оказовим у цьому плані було видання “Російсько-українського медичного сло вни ка ” О. М усія, С. Н ечаєва та ін. (1 9 9 1 ), де з кількох пропонованих українських від­ повідників на останньому місці подавався той, що раніш е вваж ався найприйнятніш им або єдиним. Загалом проглядається прагнення більшості лінгвістів до очи­ щ ення мови від невластивих їй, штучно насаджених елементів та відновлення її питомих рис. Ш лях до гармонізації української мови проходить через низку лексико-нормативних та правописних розхо­ джень. Подекуди й досі триває гостра суспільно-наукова дискусія, я к а посилюється у зв’язк у з виданнями раніш е табуйованих авторів з української діаспори (наприклад, “П ракт ичного словника синоні­ мів української м ови” та “Російсько-українського словника складної л ек си к и ” С. Караванського, США). § 3. Загальна типологія словників Словник — це перелік слів або інш их мовних одиниць, розта­ ш ованих у певній послідовності. Усі словники, незалежно від різновиду, містять у заголовку слов­ никової статті слово (або словосполучення), як е називається реєст­ ровим. П ринципи розташ ування словникових одиниць і характер ін ­ формації про них безпосередньо зумовлені типом і призначенням відповідної лексикограф ічної праці. Словники, залеж но від виконуваних ними практичних ф ункцій, можуть спиратись на такі принципи побудови словникової статті: алфавітний, частотний та смисловий. 1. А лф авітний Більш ість словників мають прям е алфавітне розташ ування ста­ тей. У зво р о т н и х (ін вер сій н и х) словниках лексичні одиниці розта­ шовані в алфавітному порядку за їхнім и кінцевим и літерами. Такі 152 словники групують слова за морфемами — закінченням и, суфікса­ ми, коренями, префіксами тощо. Зручні вони насамперед для до­ слідників мови, оскільки з такого словника легко вилучити однокореневі слова, визначити продуктивність того чи іншого аф ікса тощо. В У країні відомі: “Український зворот ний сло вни к’’’ В. Ніньовського, що вийшов за кордоном (Мюнхен — Едмонтон, 1969), “Інверсій­ ний словник української м ови” за редакцією С. Бевзенка (І видання — Одеса, 1971; II видання — К ., 1985), “Обернений част от ний слов­ ни к сучасної української художньої прози”, укладачі: Т. Грязнухіна, Н. Дарчук та ін. (К., 1998). 2. Д ля структурування частотних словників пріоритетним є ста­ тистика вж ивання слів: вони розташовуються за спадом частотно­ сті. Такі словники корисні для ш видкого та ефективного оволодіння іноземною мовою, наприклад: “Ч аст от ний словник сучасної україн­ ської художньої прози” у 2 томах (К., 1981). 3. Смислове розміщ ення лексичних одиниць мають словники, я к і часто називають тезаурусами (від грец. Егезаигоз — скарб, скарб­ ниця). У них слова розташ овані не за формальним показником, а за семантичним: відповідно до спільності тематики. Залеж но від адресата словники поділяють на: академ ічні — це словники для фахівців, де інф орм ація подана ґрунтовно, детально; та навчальні — зорієнтовані на навчальні (інформативні) потреби користувачів. За функціональним призначенням усі словники поділяю ться на дві великі групи — енциклопедичні і лінгвістичні. Енциклопедичні словники пояснюють не саме слово, а подають опис предметів і явищ , я к і позначаю ться словами. Вони, залежно від конкретного різновиду, містять довідковий матеріал з різних га­ лузей знань: широко висвітлюють історичні ф акти, подають відомості про ж иття і діяльність видатних осіб тощо. Такі словники не мають безпосереднього зв’я зк у із системою мови. Д ля кращого роз’яснення повідомлюваної інформації у них зазвичай уміщено невербальний ілю стративний матеріал — фотографії, малю нки, схеми, діаграми та ін. Н априклад, існують такі видання: “Українська р а ­ дянська енциклопедія” у 17 томах (К., 1960—1966; II видання у 12 т., 1977—1985); “Е нциклопед ія українознавст ва’' — головний редактор — В. Кубійович, видана за кордоном у 1949 р. Перевидан­ ня: т. 1—7 (Львів, 1993— 1998); т. 1—4 (К., 1994—1996); “Універ­ сальний словник-енциклопедія (УСЕ)” під керівництвом О. Коваля. Головний редактор — М. Попович (IV видання — Львів, 2006). До енциклопедичних зазвичай відносять і галузеві термінологіч­ ні словники, пов’язані з конкретними науковими сферами. Вони створюються у вигляді фахових довідників, але водночас їх вваж а­ ють різновидом лінгвістичних тлумачних словників (див. Тлум ачні словники). 153 Лінгвістичні (мовні, філологічні) словники, на відміну від енци­ клопедичних, пояснюють саме слово: подають відомості про його по­ ходж ення і значення, написання, вимову, вж ивання слова у літературній мові та у діалектах, його будову, сполучуваність із інш ими словами тощо. Якщ о енциклопедії подають лиш е назви предметів та явищ , я к і в мові представлені іменниками (загальними і власними) та ім ен­ никовими сполученнями, то лінгвістичні словники охоплюють сло­ ва усіх частин мови: повнозначних і навіть неповнозначних. § 4. Типи лінгвістичних словників Лінгвістичні словники поділяю ть на одномовні та багатомовні (перекладні). Багатомовні лінгвістичні словники подають переклади слів та фразеологізмів з однієї мови на інш у. Вони активно використову­ ються переважно для опанування іноземної мови. Н айпош иреніш ими є двом овні, я к і у свою чергу поділяю ться на українсько-інш ом овні та інш ом овно-українські. Вони подають л ек ­ сичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням се­ мантичної структури того слова, яке перекладається (однозначне чи багатозначне), а також — особливостей функціонування слів та сло­ восполучень у кож ній мові. Серед перекладних словників варто назвати: академічний ш ести­ томний “Українсько російський сло вн и к ” (К., 1953— 1963), акаде­ мічний “Русско-украинский словарь” (1968, 1988) містить понад 120 000 слів, “Російсько-український і українсько-російський слов­ н и к ”, автори — Д. Ганич, І. О лійник (останнє видання — К ., 1999), 12 000 слів, “Російсько-український — українсько-російський слов­ ник: В ідм інна л ек си к а ” Л. М ацько та ін. (К., 1995). У додатках тут подано стійкі вирази, фольклорно-поетичний словник, словник д і­ лової мови. “П ольсько-український, українсько-польський сло вн и к”, 100 000 слів і словосполучень укладачів А. М алецької та 3. Ландовські (К., 2004), “Чесько-український сло вн и к” у 2 томах В. Русанівського (К., 1988—1989), “В ели ки й англо-украінський сло вни к” 112 000 слів та словосполучень, упорядник — М. Зубков (Х арків, 2006), “Н овий німецько-український,українсько-німецький сло вн и к ” за редакцією Е. Лисенко, що містить 60 000 слів та словосполучень (К., 2003), “Китайсько-український словник” С. Колодка, 80 000 слів (К., 2004), “Новогрецько-український словник” (К., 2005) — 22 000 слів, “Латинсько-український,українсько-лат инський словник” (К., 2004) Л. Скорини, “Старослов’янсько-український сло вни к” О. Белея (Львів, 2001) та багато інш их. 154 Існують також різноманітні перекладні словники зм іш аного т и п у , я к і тлумачать лиш е певний тип або клас лексики. Наприклад: М. Кочерган “С ловник російсько-українських між мовних омонімів” (К., 1997), В. Калаш ник “ Українсько-російський словник наголосів” (Х арків, 1997), М. Венгренівська “ Українсько-французький і французько-український фразеологічний сло вни к” (К., 2000), А. Б у­ рячок “Українсько-російський т рансліт ерований словник вла сни х імен і найпош иреніш их прізвищ ” (К., 2001), П. Вовк “Гніздовий пе­ р еклад ний словник-мінімум споріднених слів української й російської мов” (Випуск 1—5; К., 2002—2003). Особливо популярні серед та­ ких словників термінологічні. Н априклад: В. Глазко та ін. “Украінсько-англо-російський т лум ачний словник з радіоекології і радіобіології” (К., 2001), Е. Ш овкун “Іспансько-український словник економ ічних т ерм інів” (К., 2001), Д. Гродзинський “Чотиримовний словник назв рослин: українсько-російсько-англійсько-лат инський” (К., 2001), Л. Герасимчук “А гіГ ех. Англо-укрит ський словник м и­ ст ецт вознавця” (К., 2003). Одномовні словники Тлумачні словники. Тлумачними умовно мож на назвати прак­ тично усі словники (окрім групи правильност і мови), оскільки вони дають у першу чергу визначення слову, а вж е потім характеризую ть ту його специфіку, я к а зумовлена призначенням словника. Проте вла сне т л у м а ч н і сло вн и ки мають за мету виключно опис значення максимальної кількості слів, я к і входять до лексичного фонду мови на відповідному історичному етапі його функціонування. У світовій практиці великі тлумачні словники мають статус національного надбання — достатньо згадати такі, я к , наприклад, “Ох^огд Еп§ІізН БісИ опагу”, “ЇУеЬзіег ЕпдІізН О ісііопагу” (англійської мови), “Ье Огапд Ьагоиззе” (французької мови) тощо. У країнська мова також має великі лексикограф ічні праці національного рівня, серед яких слід відзначити насамперед нещодавно створений тлумачний “Слов­ н и к української м ови” в 20 томах, яки й перебуває на етапі видання. Зазначені словники фіксують основні параметри мовної системи і слугують своєрідним еталоном при укладанні інш их лексикограф іч­ них праць та проведенні мовознавчих досліджень. Стаття, у якій тлумачиться значення слова, має такі компоненти: граматичну інформацію про слово; семантичну інформацію про слово (прям е/ переносне значення); стилістичні можливості слова (образне вж и ­ вання); особливості сполучуваності з інш ими словами (наприклад, чи входить до складу фразеологізму тощо); ілю стративний матеріал — мінімальні контексти для слів (у вигляді цитат з творів україн­ ської літератури). 155 У кладачеві тлумачного словника необхідно дотримуватися та­ ких критеріїв опису лексичних одиниць: відповідність їх нормам су­ часної літературної мови; загальновживаність; інформативність значеннєвого опису слів, вичерпність граматичних і стилістичних ремарок. Також важ ливим є врахування наявності прям их та пере­ носних значень слів, розмеж ування нормативної та вузьковж иваної лексики, ідентиф ікація омонімії. Окрім зазначеного двадцятитомника, найвідоміш і тлумачні словники української мови: “С ловник української м ови” в 11 томах (К., 1970— 1980, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні АН У країни), як и й довгий час залиш ався найповніш им тлумачним словником української лексики (реєстр — 135 000 слів); “Словарь української м ови” Б. Грінченка (І видання — К ., 1907—1909), що є першим тлумачним (водночас перекладним) словником української мови. Також варто згадати такі помітні ви­ дання: “Корот кий т лум ачний словник української м ови” за редак­ цією Л. Гумецької (І видання — К ., 1979), Д. Гринчиш ина (II видан­ ня — К., 1988); “Тлум ачний словник-мінімум української м ови”, укладачі: Л. Ващ енко, О. Єфімов (II видання — К ., 2000, близько 7500 слів); “Н овий т лум ачний словник української м ови” авторів В. Яременка та О. Сліпушко містить 42 000 слів (І видання у 4 томах — К ., 2000; II видання у 3 томах — К ., 2001), “Тлум ачний словник української м ови” за редакцією В. К алаш ника містить понад 12 500 статей — близько 40 000 слів (Х арків, 2002), “Тлум ачний словник української м ови” А. Івченко (Х арків, 2002); “В ели ки й т лум ачний словник сучасної української м ови” за редакцією В. Бусела (Ірпінь, 2004) — понад 170 000 слів, “В ели ки й т лум ачний словник укр а їн­ ської мови”, упорядник — Т. Ковальова (Х арків, 2005) — близько 40 000 слів); “Сучасний т лум ачний словник української м ови” за ре­ дакцією В. Дубічинського. У виданні зазначено, що це оптимальна добірка слів з усіх галузей знань з реєстром у 50 000 слів (К., 2006). До особливого різновиду тлумачних словників мож на зарахува­ ти словники мови окремих письменників, я к і розкриваю ть особли­ вості індивідуального слововжитку. У сл о вн и к а х м ови о кр ем и х п и сьм ен н и к ів зареєстровано слова, я к і використав митець у своїх творах; наведено значення кожної окремої лексеми; зафіксовано всі граматичні форми цього слова, а також — кількість та контекст його вж ивання. Така інформація дуже важ лива для визначення елементів, я к і домінують у словнико­ вому запасі письменника, тим самим формуючи його ідіостиль. К ож ­ на стаття проілюстрована прикладам и, я к і розкриваю ть особливості індивідуального слововживання у художньому мовленні. В у країн­ ській лексикографічній практиці таких словників небагато: “Л екси­ ка “Е неїди” І.П . Котляревського: П окаж чик слововж ивання" — В. Ващенко (Х арків, 1955), “С ловник мови Т. Ш евченка” у 2 томах 156 (Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, К ., 1964); “С ловник мови творів Г. Квіт ки-О снов’я н ен к а ” у 3 томах (Х арків, 1978—1979). Словники ін ш о м о вни х слів тлумачать слова, я к і мають виразне іноземне походження, через що можуть бути незрозумілими для мовців. До слова подається інформація про його етимологію або вк а­ зується на те, я к і компоненти використані для його творення, а та­ кож наводиться іншомовна форма в оригіналі і пояснення слова рід­ ною мовою: “С ловник інш ом овних сл ів ” за редакцією О. М ельничука (К ., 1985); “С ловник інш ом овних сл ів ” М. Коломійця та Л. Молодової (К., 1998); “С ловник інш ом овних слів” Л. Пустовіт та ін. (К., 2000) вміщ ує 23 000 слів та термінологічних словосполучень; “Слов­ н и к інш ом овних с лів” С. Б ибика та ін. (Х арків, 2006, близько 35 000 слів і словосполучень); “Т лум ачний словник-довідник інш омовних слів: П равопис. Грам ат ика”, автор-укладач — О. Сліпушко (К., 2006). Словники лексики обмеженого вжитку. Слова можуть бути обме­ ж ені сферою використання (інформацію про такі лексеми подають термінологічні, діалектні словники та словники жаргону); часовими рамками. Одні слова стають рідковж иваними через втрату актуаль­ ності (про такі застарілі одиниці чи їх значення повідомляють істо­ ричні та етимологічні словники), а інш і перебувають у пасивному запасі через те, що не набули поки достатньої популярності серед мовців (словники неологізмів). Т ер м ін о ло гіч н і словники м істять дефініції лиш е тих слів, я к і використовуються у певній системі знань. Водночас вони тяж ію ть до словників енциклопедичного типу (див. § Е нциклопед ичні словни­ ки): “С ловник лінгвіст и ч ни х т ерм інів” Д. Ганича та І. Олійника (К., 1985); “Українська літ ерат урна енциклопедія” у 3 томах (К., 1988—1995); “С ловник м едичних т ерм інів” В. Кресю ка та ін. (Оде­ са, 1994); “Корот кий словник філософських т ерм інів”, редактор В. Козаков (К., 1996); “С ловник т ермінів ринкової економ іки”, ре­ дактор В. Науменко (К., 1996); “Реклам а. С ловник т ерм інів”, у кл а­ дач — Р . Іванченко (К., 1998); “С ловник законодавчих т ерм інів” за редакцією Н. Стрільця (К., 2000); “Українська мова. Е нциклопедія” (К., 2000, II видання, доповнене — 2004); “Л іт ерат урознавчий словник-довідник” за редакцією Р. Гром’як а, Ю. Коваліва, В. Терем­ ка; “Л іт ерат урознавча енциклопедія” у 2 томах, автор-укладач Ю. Ковалів (К., 2007). У д іа лек т н и х словниках зібрано і розтлумачено лексику одного діалекту або декількох діалектів однієї мови. Я к правило, вони охоп­ люють лиш е ті слова, як и х немає у літературній мові або я к і мають семантичні відмінності порівняно з таким и самими словами літера­ турної мови. 157 Ц і словники бувають за га ль н о д іа ле к т н и м и і р егіо н а ль н и м и . В українській мові загальнодіалектний словник ще не укладений, про­ те видано чимало словників окремих говорів та наріч: “П ра кт и чни й словник сем ант ичних діалект изм ів За ка р п ат т я” Й. Дзендзелівського (Ужгород, 1958); “С ловник полт авських говорів” В. Ващ енка (Х арків, 1960); “С ловник діалект ної лекси ки Середнього і Східного П олісся”, укладач — П. Лисенко (К ., 1961); “С ловник бойківських говірок”, укладач — М. Онишкевич (К., 1984); “С ловник говірок Ниж ньої Н аддніпрянщ ини” у 4 томах В. Чабаненка (Запоріж ж я, 1992) — 10 000 слів; “Гуцульські говірки: Корот кий сло вн и к” за ре­ дакцією Я. Закревської (Львів, 1997); “С ловник західнополіських говірок” у 2 томах, укладач — Г. А ркуш ин (Л уцьк, 2000). Словники ж аргону представляю ть соціально обмежену лексику. В сучасній У країні це ще не досить розвинений, але перспективний напрямок лексикографічної роботи. У радянський час така лексика була табуйованим явищ ем. Щодо давніш их видань, 1894 р. у Львові К. Студинський випустив книгу “Л ір н и к и ”, що містила словничок жаргону. Т акож відомо про роботу К. В акторіна “Д ідівська (жебраць­ к а ) мова” (Львів, 1886). Серед сучасних лексикографічних праць варто назвати такі: “С ловник жаргону зло ч и нц ів”, укладач О. Поповченко (К., 1996); “П ерш ий словник українського молодіж­ ного сленгу”, редактор Ю. Мосенкіс, укладач С. П иркало (К., 1998); “Український жаргон: С ловник” Л. Ставицької (К ., 2005). Цей слов­ ник містить близько 4070 слів і понад 700 стійких словосполучень; “С ловник сучасного українського сленгу”, упорядник — Т. Кондратюк (Х арків, 2006); “С ловник ком п’ютерного сленгу української м ови” укладач — І. Щ ур, вміщ ує понад 1500 слів і стійких словоспо­ лучень (К., 2006); “Українська мова без табу. С ловник нецензурної лекси ки та її відповідників: обсценізми, евфемізми, сексуалізм и” Л. Ставицької (К., 2008). Е т и м о ло гіч н і словники вказую ть на походження слів (питоме чи запозичене), розкриваю ть їх первинне значення та демонструють особливості історичного розвитку. Вироблені порівняльно-історичним мовознавством принципи етимологічного аналізу слів української мови передбачають: зістав­ лення зі спорідненими (однокореневими) словами індоєвропейських (слов’янських) мов з послідовним урахуванням закономірних звуко­ вих відповідностей м іж ними та мож ливих семантичних змін; ш иро­ ке залучення до реєстру власної історичної та діалектної лексики, я к а часто містить важ ливу інформацію про походження слів. В У країні частково укладений академічний “Е т им ологічний словник української м ови” за редакцією О. М ельничука, всього за­ плановано 7 томів, у Канаді вийшов “Ет имологічно-сем ант ичний словник української м ови” (Вінніпег — К анада, 1982). 158 Якщ о етимологічні словники показують слово в динаміці, то іст оричні подають лексику в статичному вигляді, тобто фіксують той набір значень, яки й характерний для слова лиш е у певний істо­ ричний період. Отже, за основу таких словників береться діахроніч­ ний принцип добору й аналізу лексичного матеріалу. Реєстр уклада­ ється на базі пам ’яток писемності відповідних історичних періодів мови. Особливість історичних словників полягає у тому, що в них з максимальною точністю відтворюються особливості правопису тих дж ерел, з я к и х дібрано реєстр та ілю стративний матеріал: “Іст орич­ ний словник українського я з и к а ” у 2 зош итах Є. Тимченка (К., 1930—1932) був першою спробою укладення словника такого типу, “С ловник ст ароукраїнської мови X I V —X V ст оліт ь” у 2 томах за ре­ дакцією Л. Гумецької (К., 1977—1978) став цілком завершеною л ек­ сикографічною працею, укладеною за принципом тезауруса. Це означає, що до реєстру було введено усі слова, зафіксовані у текстах світського характеру того історичного періоду. Також варто згадати “С ловник української мови X V I — першої половини X V I I ст оліт ­ т я ”, випущ ений Інститутом українознавства ім. І. К рип’якевича (відповідальний редактор — Д. Гринчиш ин), що мав 14 випусків (Львів, 1994—2008), та “Корот кий історичний сло вн и к” В. Даниленка т а ін . (Запоріж ж я, 2001). Словники неологізм ів об’єнують слова, що недавно з ’явилися в мові, тому належ ать до пасивного складу. Цей ш ар лексики дуже а к ­ тивно зміню ється, через те і словники такого типу дуже ш видко ста­ ють неактуальними. Мабуть, цим і зумовлена їхн я майж е цілковита відсутність в українській “паперовій” лексикограф ії (“Н ове в україн­ ській лексиці: Словник-довідник” Д. М азурик — Л ., 2002), проте є к іл ька он-лайн проектів, де пропонується фіксувати нові слова укра­ їнської лексики. Словники окремих лексичних груп. Словники синонімів, антоні­ мів, омонімів та паронімів розкриваю ть смислові і стилістичні зв’я зки м іж словами, а також притаманні словам певних груп і р я ­ дів своєрідні значення і відтінки значень. У словниках си но н ім ів наведено синонімічні ряди, я к і склада­ ються зі слів і словосполучень, тотожних або близьких за значенням. У м еж ах кожного синонімічного ряду подається семантична і сти­ лістична характеристика слів, окреслюється їх н я сполучуваність, наводяться приклади вж ивання в контексті: академ ічний “С ловник синонімів української м ови” у 2 томах, автори — А. Б урячок, Г. Гнатюк та ін. (останнє видання — К ., 2006); “С инонім ічний словникмінімум української м ови” В. Ващ енка (Дніпропетровськ, 1972) — 842 синонімічні ряди; “Корот кий словник синонім ів української м ови”, автор — П. Деркач (К ., 1993), “П ра кт и чни й словник синоні­ м ів української мови” С. Караванського — близько 17 000 синоніміч­ 159 них рядів (II доповнене видання — К ., 2000); “С ловник синонімів української м ови” (К., 1999) налічує 9200 синонімічних рядів. Словники а н т о н ім ів подають і тлумачать слова з протилежним значенням, характеризую ть їхню сполучуваність, наводять при кла­ ди вж ивання лексем у контексті. З а цим принципом укладений “С ловник ант онім ів” Л. Полюги (І видання — К ., 1987; II видан­ ня — К ., 2001), яки й уміщ ує понад 2000 антонімічних пар. До словників о м о нім ів включено слова, я к і збігаються за звучан­ ням та написанням. У словниковій статті вказую ть на тип утворення омонімів, а також на граматичні, стилістичні та інш і ознаки омоні­ мічних лексичних одиниць, я к і підкреслюють їхні відмінності: “С ловник омонімів української м ови” О. Демської та І. Кульчицького (Львів, 1996). Словники п а ронім ів групують слова, схожі за звуковою оболон­ кою. “С ловник паронімів української м ови”, укладений Д. Гринчиш иним та О. Сербенською (К., 1986), містить понад 1000 паронімів. Словники правильності мови. Такі словники мають довідковий характер і містять найскладніш і в уж иванні слова та словосполучен­ ня. В них пояснюється написання й вимова лексем, словотворення, даються граматична і стилістична характеристики, наводяться при­ клади можливої їх сполучуваності та керування. В орф ограф ічних словниках наведено відомості про правильне написання слів відповідно до чинних орфографічних норм та особли­ вості словозміни. Цей різновид словників має велике значення для розвитку культури писемного мовлення. Розташ овані в алфавітному порядку слова подаються в початко­ вих формах: іменники — у називному відмінку однини, прикм етники — у формі чоловічого роду однини, дієслова — в неозначеній формі доконаного і недоконаного видів. А кадемічний “Орфографічний словник української м ови” містить близько 125 000 слів. Його укладачі: С. Головащук, М. П ещ ак, В. Русанівський, О. Тараненко (І видання — К ., 1994; II видання — К ., 1999). Понад 40 000 слів налічує “С ловник-довідник з правопису та слововж ивання” С. Головащ ука (К., 1989). “Н а вчальний правопис­ ний словник української м ови” вміщ ує 40 000 найуж иваніш их слів та варіанти слововживання, укладачі — Д. Баранник і Д. Руденко (Х арків, 1997). “П равописний словник української м ови” випущ е­ ний Інститутом української мови в СИТА, відповідальний редактор — Б. Берест (Нью-Йорк, 1997). Близько 36 000 слів вміщено у IV ви­ данні “Орфографічного словника української м ови” А. Б уряч ка (К., 2002). “Український орфографічний сло вн и к ” за редакцією А. Сваш енко (Х арків, 2003) містить близько 100 000 слів. “В ели ки й зведе­ ний орфографічний словник сучасної української л е к с и к и ” наразі є найповніш им — вміщ ує близько 253 000 слів. У кладач і головний 160 редактор — В. Бусел (К., 2004). “ Український орфографічний слов­ н и к ” — близько 165 000 слів. У клали його співробітники Інституту мовознавства В. Ч ум ак, І. Ш евченко та ін.; за редакцією В. Русанівського; VIII доповнене видання вийш ло у Києві 2009 р. В орф оепічних словниках подано перелік слів літературної мови з їх записом у фонетичній транскрипції відповідно до нормативної вимови: “Орфоепічний сло вни к” М. Погрібного містить близько 44 000 слів (К., 1984). “ Українська літ ерат урна вимова і наголос”, автор — М. Ж овтобрюх (К., 1973) — 50 000 слів. “Орфоепічний слов­ ник української м ови” у 2 томах за редакцією М. П ещ ак та В. Русанівського (Інститут української мови НАН У країни (ІУМ), К., 2001—2003) вміщ ує близько 140 000 слів. “Орфоепічний словник української м ови”, укладачі — В. Русанівський та ін ., вийшов у К и­ єві в 2006 р. Підвидом орфоепічних є а к ц ен т о ло гічн і словники: “С ловник наголосів української літ ерат урної м ови” М. Погрібного (К., 1973). “С ловник наголосів” С. Головащ ука (К., 2003) — містить понад 20 000 слів. До підвиду граматичних словників правильності мови мож на за­ рахувати сло вн и ки т рудно щ ів, я к і подають складні випадки напи­ сання, вимови, наголошення слів, а також особливості слововжи­ вання, вибору граматичних форм, наприклад: “С ловник скорочень в українській м ові” (К., 1988); “С ловник труднощів української м ови” заред акц ією С . Єрмоленко (К., 1989); “С ловник вж ивання літ ери ґ ” (Чернівці, 1995); “Російсько-український словник складної л ек си к и ” С. Караванського (К., 1998); “В ели ка чи м ала літери?: Словникдовідник” В. Ж айворонка містить близько 10 000 номінацій (К., 2004). О ном аст ичні словники служ ать для ф іксації лексики, я к а ста­ новить власні назви. Загального ономастичного словника не існує через об’ємність такої праці, проте є велика кількість галузевих ономастичних словників: “Д о відн и к українських прізвищ ” Ю. Редько (К., 1969); “С ловник гідронімів України” (К., 1979); “Топонімічний словник-довідник” Т. Янко (К., 1979); “П різвищ а степової України” В. Горпинич (Дніпропетровськ, 2000); “О йконімія В олині: Ет им оло­ гічний словник-довідник” В. Ш ульгач, (ІУМ, К ., 2001); академічний “С ловник географічних назв України” (К., ІУМ, 2001), головний ре­ дактор — В. Горпинич; “С ловник мікрогідронімів України: Волинь, Ж ит омирщ ина, Запоріжжя, К иївщ ина, Кіровоградщина, П о лт а в­ ці,ина, Ч еркащ ина”, укладачі — І. Ж ел єзн як, О. Карпенко т а ін . (К., 2004); “В ла сн і імена людей: С ловник-довідник”, автори Л. Скрип­ ник, Н. Д зятківська (останнє, III видання — К ., 2005); “С ловник українських імен", укладач — І. Трійняк (К., 2005); “П різвищ а за­ карпат ських укр а їн ц ів” (Львів, 2005) П. Чучки. (І Лексикологія. Фонетика 161 Ф разеологічні словники вміщують цілісні звороти (фразеологіз­ ми, крилаті слова, ідіоми та ін.). У цих словниках пояснюється зна­ чення стійкого сполучення слів, особливості вж ивання, походжен­ ня, можливості варію вання у мовленні. К ласику фразеологічної лексикограф ії становлять: “Галицько-руські народні приповідки” І. Ф ранка у 3 томах, що вийш ли друком протягом 1905—1910 рр. і були перевидані 2006 р. у Львові; а також праця М. Номиса “Україн­ ські приказки, прислів’я и т аке инш е” (1864), перевидані у Києві 1993 та 2004 р. Досить давно вийшов словник А. Коваль та В. Коптілова “К рилат і вислови в українській літ ерат урній м ові” (К., 1975). Із більш сучасних словників відомі “Ф разеологічний словник укр а їн ­ ської м ови” у 2 томах Г. Удовиченка (К., 1984); “Корот кий словник перифраз” М. Коломійця, Є. Регуш евського (К., 1985); “С ловник епі­ т ет ів української м ови”, автор — С. Бибик (К., 1998). За кордоном вийшов “Ф разеологічний сло вн и к” Н. Вархола та А. Івченка (Б ра­ тислава, 1990). Н айповніш ими на сьогодні є академічний “Фразео­ логічний словник української м ови” у 2 книгах (К., 1993; II видання — 1999) та академічний “С ловник фразеологізмів української м ови” , укладачі — В. Білоноженко, І. Гнатюк та інш і (К., 2003). Д еякі фразеологічні словники є синкретичними, тобто поєдну­ ють у собі я к фразеологічний, так й інш ий тип. Зокрема, це “Слов­ ни к фразеологічних синонім ів”, автори — М. Коломієць і Є. Регуш евський (К ., 1988); “С ловник ф разеологічних ант онім ів укр а їн­ ської мови”, автор — В. К алаш ник (К., 2001); “Ф разеологічний слов­ ни к східнослобож анських і ст епових говірок Донбасу” В. У ж ченка (Луганськ, 2005). Г р а м а т и ч н і словники (словотвірні та морфемні). У цих словни­ ках слова членую ться на морфеми, визначаю ться твірна основа та словотвірний афікс, за допомогою якого утворене слово. До таких словників належ ать: “М орфемний аналіз: С ловник-довідник” у 2 то­ мах І. Я ценка (1981—1982), “С ловник аф іксальних морфем укр а їн­ ської м ови” Н. Клименко, Є. Карпіловської, Т. Недозим (К., 1998), “С ловникукраїнськи х морфем” Л. Полюги (Львів, 2001), що містить близько 40 000 слів, “Кореневий гніздовий словник української м ови” Є. Карпіловської (К., 2002). Окремо мож на виділити словники, я к і умовно назвемо словникам и-експерим ент ам и. Н априклад, дитячі словники, словники вигуків, словники епітетів, словники асоціативних норм. У словни­ ках останнього типу до кожного реєстрового слова наведено асоціа­ ції, я к і воно викликало у людей, що брали участь у психолінгвістич­ них експериментах: “С ловник асоціат ивних норм української м ови” Н. Бутенко (Львів, 1979); “Асоціат ивний словник української ре­ клам ної лек си к и ”, упорядники — Т. Ковалевська, Г. Сологуб, О. Ставченко; відповідальний редактор — Ю. Карпенко (Одеса, 2001). 162 § 5. Перспективи української лексикографії Безсумнівним є той ф акт, що у вік бурхливого розвитку ком п’ю­ терно-інформаційних технологій перспективним напрямком по­ дальш ої словникарської роботи мож на вваж ати ком п’ютерну лекси­ кографію. Такий різновид видань значно спрощує і пришвидш ує по­ ш ук необхідної інформації та її використання. Вже зараз ми спостерігаємо велику кількість енциклопедичних словників, розміщ ених у інтернеті. Одним із найбільш их є Вікіпед ія 1 — міжнародний проект, спрямований на створення універсаль­ ної енциклопедії. Словник є непрофесійним, адже наповнення та ре­ дагування може здійснювати кож ен користувач, але ця певна недо­ сконалість компенсується ш видкістю розш ирення та відточування словникових статей. А ктуальністю вирізняю ться словники, я к і є розділами пош укових систем (наприклад, Я нд екс12), у них можна отримати розгорнуту довідку майж е про будь-яке потрібне слово, а також його переклад на к іл ьк а мов за електронним словником А В В У У Ьіп£оо. Статті тут взято із найвідоміш их енциклопедій та лінгвістичних словників, щ оправда, російських або радянських, оскільки сам ресурс є російським (наприклад, “Толковьій словарь русского я з и к а ” в 4 томах Д. У ш акова (1935—1940), “Больш ая совет ская знциклопеди я” в ЗО томах (1969—1978), “Н овейш ий философский словарь” за редакцією А. Грицанова (2003) тощо). Загалом у “рунеті” (російському інтернеті) такого типу ресурси становлять досить розгалужену систему. Н априклад, враж ає висо­ кою якістю довідково-інформаційний портал Р усски й я з и к 3, ство­ рений у 2000 р., що містить величезну кількість різнотипних лінг­ вістичних словників. В У країні подібна практи ка лиш е набирає обертів. Н а сьогодні співробітниками Лабораторії ком п’ютерної лінгвістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Ш ев­ ченка розробляється некомерційний мовний портал тооа.іп^о4, яки й уж е зараз містить такі словники, я к “В ідкрит ий сло вн и к” (но­ вітніх термінів), “В ідкрит ий словник виправлень суржику” (з м ож ­ ливістю для користувачів вносити правки), “Е лект ронний словник порівнянь”, частотні словники (сучасної української прози та поезії), декілька перекладних словників тощо. Загалом ж е в У країні існують галузеві словники енциклопедич­ ного типу при відповідних тематичних сайтах. Н априклад, на сайті 1 Ьіїр://ик.'№Ікіре<ііа.ог§' 2 Ьіір://чо¥Мг.уапсІех.ги 3 М ір :/ /« оу\¥.£г а т о іа . ги 4 Мір://'№ -«г-».тоуа.ті:о 163 інтернет-видання П р о за створено “Е нциклопедію української літ е­ рат ури”1 з актуальним, але поки що, на ж аль, незначним напов­ ненням. Ч астина енциклопедії “Українська м ова” опублікована на сайті Ізб о р н и к 123, я к и й подає та систематизує тексти давньої у кр аїн ­ ської літератури та супровідні матеріали. “В ели ки й т лум ачний словник сучасної української м ови”2, основою якого є одноіменний словник за редакцією В. Бусела (170 000 слів), містить в реєстрі по­ над 207 000 словникових статей та постійно інтерактивно поповню­ ється. К ілька українсько-інш омовних словників також розміщено на сайті А о н а и го т 4 та на сайті У країнського мовно-інформаційного фонду Л ін гвіст и ч н и й п о р т а л 5. Література Балог В. Сучасний стан української ком п’ютерної лінгвістики / В. Балог / / Л ексикограф ічний бюлетень ; Ін-т укр. мови НАН У краї­ ни. — Вип. 11. — К ., 2005. Борецький П .Й . Історія української лексикограф ії / П .Й . Борець­ кий. — К ., 1963. Д убічинський В.В. У країнська лексикограф ія: історія, сучасність та ком п’ютерні технології : навч. посіб. / В.В. Дубічинський. — X ., 2004. К арпіловська Є. Вступ до ком п’ютерної лексикограф ії / Є. Карпіловська. — К ., 2004. Козирський В. Корчі радяномовного словникарства / В. Козирський, В. Ш ендеровський. — К ., 2001. К ульчицька Т. У країнська лексикограф ія X III—XX ст: бібліо­ граф. покаж чик / Т. Кульчицька. — Л ., 1999. М оскаленко А А . Нарис історії української лексикограф ії / А.А. М оскаленко. — К ., 1961. Н ім чук В.В. Староукраїнська лексикограф ія в її зв’я зк ах з росій­ ською та білоруською / В.В. Н імчук. — К ., 1980. П алам арчук Л.С. У країнська радянська лексикограф ія / Л.С. П а­ ламарчук. — К ., 1978. У країнська мова. Енциклопедія. — К ., 2000. Ш ироков В А . Елементи лексикограф ії / В. А. Ш ироков. — К ., 2005. 1 Ьі1;р://рго2а.сот.иа/епс 2 М ір ://Ііїор уз,ог£.и а/и кгтоуа/и т.Ь іт 3 М ір://-№ ччу.8Іоупук.пеї/ 4 М ір://п о уато уа.со т.и а 6 Мір://'№№'№.и1ії!.ог£.иа 164 ФОНЕТИКА Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ФОНЕТИКИ § 1. Предмет і завдання фонетики Термін фонетика (від грец. ркдпе — звук, голос; ркбпеіісдз — зву­ ковий, голосовий) має два значення: 1) звукова будова мовий 2) розділ лінгвістики.,.який вивчає з в у к о в и й бік мовної ком унікації. Звукова матерія мови є основою її існування, тією базою, я к а уможливлю є спілкування людей за допомогою мови. Поза звуковою матерією мова не існує й не може існувати. В инайдення людством письма було зумовлене необхідністю збереження усної мови в часі і просторі, тому письмова форма мови є своєрідним графіко-орфографічним “одягом мови”. Водночас одиниці мови, я к і становлять її звукову матерію, на відміну від інш их її одиниць (морфем, слів, словосполучень, речень), не мають самостійного значення. Проте, не маючи самостійного зна­ чення, звукові одиниці слугують утворенню інш их мовних одиниць, я к граматичних, так і лексичних, що мають свою семантику. Відтак, очевидним є той ф акт, що звуковий бік мови існує не сам собою і не сам для себе, а в грам атиці й лексиці мови. Тобто, реалізуючись у словниковому складі й граматичній будові, звукові одиниці виконують певні функції. Від часу виникнення терміна фонетика на позначення окремої лінгвістичної дисципліни зміст його значно розш ирився, оскільки сьогодні фонетика вивчає не тільки звук я к найменш ий сегмент мов­ леннєвого потоку, а й наголос, інтонацію, членування мовленнєвого 165 потоку на склади, фонетичні слова, синтагми, фрази, фоноабзаци тощо. Крім того, сьогодні мож на вваж ати подоланим протиставлен­ ня функціонального (власне лінгвістичного) опису звукової будови мови описові артикуляційно-акустичному. Це протиставлення, я к відомо, виникло з уведенням у науковий обіг терміна ф онем а1, пов’язаного з іменем видатного мовознавця І. Бодуена де Куртене, який уперше наголосив на необхідності вивчення звуків у механізмі мови з морфологічного (словотворчого й словозмінного) погляду. Його концепція л ягла в основу багатьох фонетичних (фонологічних) ш кіл, я к і, розвиваючи теорію фонеми і фонетичних чергувань І. Бодуена де Куртене, сформували два погляди на фонетику я к нау­ ку.„За одним із них, фонетика має вивчати артикуляційні та ак у ­ стичні властивості звуків мовлення, а функціональну роль мовних звуків повинна вивчати інш а дисципліна — фонологія12. П рихильники другого погляду, слідом за Л. Щербою, засновни­ ком Ленінградської (Петербурзької, або, за іменем засновника цієї ш коли, Щ ербівської) фонологічної ш коли, вважаю ть, що “ <.„> за­ й м ати ся фонологією у відриві від фонетики <...> так само немож ли­ во, я к займатися функцією будь-якої форми у відриві від конкрет­ них випадків її вж ивання у мовленні”3. Отже, фонетика повинна вивчати не тільки природу звуків, а й їхні ф ункції. Таким чином,^завдання фонетики як одного з розділів лінгвістики полягаю ть у тому, щоб виявити інвентар звукових засо­ бів мови, визначити системні віднош ення м іж ними та описати функціонування цих засобів у реальних мовленнєвих-актах. Таке розуміння предмета й завдань фонетики покладено в основу цього підручника. Досягнення фонетичної науки за останні десятиліття полягають не тільки у виявленні великої кількості нових ф актів, одержаних унаслідок застосування природничо-наукових методів дослідження, а й в опрацюванні принципово нових підходів до опису звукової ко­ м унікації. Тому основне наше завдання полягало у системному ви­ кладі фактів української мови відповідно до сучасних даних щодо фонетичного компонента мови. Це й зумовило вклю чення до розділу “Ф онетика” інформації, я к а раніш е була відсутня у підручниках (про артикуляційну базу української мови, просодію й інтонацію, породження мовлення, типологію складу та ін.). 1Водузн де Куртенз И Л . Избр. труди по общему язьїкознанию / И.А. Бодузн де Куртенз. — М., 1963. — Т. 1. — С. 121. 2 Трубецкой Н.С. Основи фонологии / Н.С. Трубецкой. — М., 1960. — С. 7—22. 8 Щерба Л.В. Очередньїе проблеми язнковедения / / Изв. ОЛЯ. — 1945. — Т. 4. — Вьш. 5. — С. 185. 166 § 2. Субстанціальна та функціональна фонетика У процесі ком унікації інформація спершу кодується за допомо­ гою мовних одиниць — слів. Потім ці слова мають бути озвучені, пе­ ретворені у звукові коливання мовцем, а слухач має здійснити зво­ ротну операцію. Таким чином, ф ункції фонетичного компонента мови полягаю ть у звуковому кодуванні тексту при синтезі (говорін­ ні) та декодуванні його при аналізі (сприйнятті). Звуковий бік мовної ком унікації надзвичайно складний і різно­ м анітний, тому його розглядаю ть у різних підрозділах фонетики (рис. 1). А рт икуляцій на фонетика вивчає анато.мо-фізіологічну базу артикуляції (мовний апарат) і механізми мовотворення; перцептивтШ'фбнетика досліджує процеси слухового аналізу; в акуст ичній фо­ нетиціоцисую ться ф ізичні характеристики звукових одиниць. Ц і підрозділи формують Субстанціальну фонетику. Рис. 1. Підрозділи фонетики Отже, предметом субстанціальної фонетики є матеріальна осно­ ва мовлення — звукц людського голосу, що утворюються внаслідок роботи мовних органів (мовного апарату) і сприймаю ться органами слуку. Тобто звукове мовлення мож на вивчати з двох різних пози­ цій: з позиції мовця і з позиції слухача. Вивчення мовлення з пози­ ції мовця є предметом артикуляційної фонетики. А кустична й перцептивна (сприймально-слухова) фонетика описують звукове мов­ лення з позиції слухача. Однак м іж ними є істотна різниця: акустич­ на фонетика описує звукове мовлення я к фізичне явищ е, параметри якого досить точно фіксую ться сучасними приладами, а завдання перцептивної фонетики полягає у з ’ясуванні того, я к звукове мов­ лення сприймається людиною, а також у встановленні співвідно­ ш ення м іж вимовленими звуками й почутими. 167 ' Функціональна фонетика, або власне лінгвістична фонетика (фонологія), вивчає функц ії звукових засобів мови у зв’язк у з форму­ ванням значущ их мовних одиниць. Одне з найваж ливіш их досягнень новітньої фонетичної думки полягає у відмові від різкого, прямолінійного, механічного (як це спостерігалося в епоху панування структуралізму) роз’єднання об’єктів фонетики субстанціальної і фонетики ф ункціональної (фо­ нології). М ежі м іж різними підходами до вивчення звукових явищ — з урахуванням лиш е структурно-функціональних ознак (нерідко власне реляційних), з урахуванням роботи артикуляційного апара­ ту, з урахуванням акустичних властивостей мовного сигналу і з ура­ хуванням особливостей сприймання і розпізнавання мовного сигна­ лу людським вухом — можуть постулюватися, але тільки з суто ме­ тодичною метою. Онтологічно ж кож не звукове явищ е мови є водночас і багатоаспектним, і цілісним. Р ізні його сторони тісно взаємопов’язані. А дек­ ватний акустичний опис мовного звука не можливий без звернення до різних артикуляцій я к джерел різних частотно-амплітудних від­ мінностей. П ерцептивний (сприймально-слуховий) аналіз мовних звуків не мож ливий без урахування їхніх акустичних і ар ти ку л я­ ційних характеристик. І кожен з названих випадків, безумовно, по­ требує проекції на мовну систему з її фонетико-функціональним (фо­ нологічним) компонентом. Тут доречно нагадати думку В. фон Гумбольдта: “<...> Ж иве мов­ лення є перший і справжній стан мови: цього ніяк не слід забувати при дослідженні мов, якщ о ми хочемо увійти в ж иву сутність мови”1. § 3. Сегментна та надсегментна фонетика Звукові (фонетичні) засоби мови поділяю ть на: фонетичні одини­ ці та фонетичні ознаки (властивості). /Ойі) ^ игЦОїіск'ч, 1 Фонетичні одиниці — це лінійні об’єкти (тобто такі, що вичленовуються лінійно, оскільки вони можуть іти один за одним). Вони по­ діляю ться на сегмент ні та надсегментні. С егм ент ні одиниці — це 'мінімальні лінійні одиниці звукової системи, до них належ ать звук і фонема. ІІа д сегм ент п і одиниці (або просодичні) складаю ться із сегментних одиниць. До них належати склад, фонетичне слово, сицтагма, фраза, фоноабзац. \ 4 - . уч-І/ -------------------" Іо'уО 1Гумбольдт В. фон О различии организмов человеческого язика* и о влиянии атого различия на умственное различие человеческого рода / В. фон Гум­ больдт / / Введение во всеобщее язьїкознание. — СПб., 1859. — С. 218. 168 Слід пам ’ятати, що сєгм ентніф онетичні-одиниці (фонеми) так само, я к і морфеми, слова, відносять до того типу мовних одиниць, я к і вберігаються в пам ’яті (тобто становлять інвентар або словник мови). А надсегментні одиниці окремого інвентаря не утворюють. Вони існують у мовній системі я к абстрактні типи або схеми. При формуванні висловлення просодичні одиниці вибудовуються за цими схемами, тобто ми зберігаємо в пам ’яті не всі склади, фонетич­ ні слова і синтагми, а тільки м ож ливі їх типи. Важливою особливістю сегментних фонетичних одиниць є також те, що їм не властиве значення, тобто вони не є знакам и (на відміну від слів і морфем). Мовний знак має, я к відомо, зміст (означуване) і форму (означувальне). У лексиконі (і в пам ’яті носія мови) означувальне становлять послідовності певних сегментів, яким власне зна­ чення (зміст) не притаманне. Фонетичні ознаки також поділяю ть на сегментні та надсегмент­ ні. Сегментні ознаки (наприклад, глухіст ь / дзвінкіст ь, твер­ дість / м ’якіст ь, зім кненіст ь / щ ілинніст ь і под.) характеризую ть зву ки і фоцеми, а, надсегментні ознаки (до них належ ать наголос та інт онація) організують сегментні одиниці в більш і комплексц — одиниці надсегментні. Важливою властивістю всіх ознак є те, що вони не можуть існувати відокремлено, без певного носія — таким носієм і є фонетичні одиниці; крім того, ознаки не є лінійним и сутностями, тобто вони не йдуть слідом одна за одною, а утворюють ц і­ лісні комплекси (рис. 2). § 4. Загальна фонетика і фонетика окремої мови Фонетичні описи мов традиційно поділяють на загальні (універ­ сальні) йц аеткові (на базі конкретних мов)Г Звукова система кож ної мови становить єдність, елементи якої пов’язані м іж собою і функціонують за певними законами. Звукові закони можуть бути спільними для багатьох мов або специфічними для кож ної конкретної мови. Загальна фонетика вивчає загальні умови звукотворсння, базуючись на можливостях“апарату мовлення людини (наприклад, розріз­ нення губних, язикових, глоткових приголосних, коли йдеться про активний орган мовлення при творенні приголосних; або зімкнених, щ ілинних, дриж ачих, коли йдеться про спосіб подолання перешкоди для проходження струменя повітря з легень, необхідного для утво­ рення приголосного), а також аналізує акустичні характеристики звукових одиниць (наявність чи відсутність голосу при вимові різних типів приголосних), вибудовує універсальні класиф ікації звуків (го­ лосних і приголосних), я к і ґрунтуються на артикуляційних та аку169 Одиниці ---Ознаки Рис. 2. Звукові засоби мови 170 стичних ознаках. Загальна фонетика вивчає й закономірності сполу­ чуваності звуків, а також взаємодію сусідніх звуків м іж собою (різно­ го типу акомодації або асиміляції), коартикуляцію', фонетичну при­ роду складу й складоподілу; фонетичну організацію слова, зокрема наголос. Вона вивчає засоби членування мовного потоку та об’єднан­ ня його частин у синтагми, фрази, фоноабзаци тощо. У фонетиці окремої мови всі перелічені вище питання розгляда­ ються стосовно конкретної мови крізь призму ф ункцій, я к і те чи те фонетичне явищ е або одиниця виконують. Ф онетичні (субстанціаль­ ні) і фонологічні (функціональні) аспекти становлять у частковій фонетиці єдине ціле, оскільки всі звукові одиниці виділяю ться опо­ середковано через смислові одиниці, я к і існують у мові. § 5. Описова (синхронна) та історична (діахронна) фонетика Ф онетика окремої мови може бути описовою, або синхронною, та історичною, або діахронною. Історична фонетика конкретної мови досліджує історію звуко­ вих засобів цієї мови, їхню еволюцію, базуючись на свідченнях пи­ семних пам ’яток, на даних діалектів, використовуючи метод рекон­ струкції тощо. Описова фонетика досліджує звукові засоби окремої мови у пев­ ний період її розвитку або в сучасному стані з погляду закономірно­ стей їх уж ивання, звукових чергувань, наголош ування та інш их особливостей. § 6. Теоретична й прикладна фонетика. Зв’язок фонетики з іншими мовознавчими й немовознавчими дисциплінами Я к один із розділів мовознавства, фонетика разом з інш ими л ін ­ гвістичними дисциплінами робить свій вагомий внесок в опрацю­ вання великої кількості комплексних мовознавчих проблем. Фоне­ ти ка є своєрідною базою для теоретичних пош уків. Саме у фонетиці наприкінці XIX ст. і особливо в перші десятиліття XX ст., коли мо­ вознавство ш укало нові підходи до мови, вироблялися прийоми структурування безмежно різноманітної фонетичної субстанції. Тут створювалися структурні методи, зокрема метод виявлення фоноло­ гічних опозицій, завдяки яким звукова одиниця могла бути пред171 ставлена я к сукупність диференційних ознак, та метод дистрибутив­ ного аналізу, яки й допомагає розпізнати закономірності розподілу в мові я к фонем стосовно одна одної, так і алофонів однієї фонеми сто­ совно один одного. Без урахування фонетичних даних практично не­ можливим є адекватне пізнання природи й сутності мовних знаків, процесів породження й сприйняття мовлення, специфіки автома­ тичного розпізнавання й синтезу звукового мовлення. У фонетиці, як ніде в лінгвістиці, злиті воєдино теоретичне й прикладне. Безпосереднім і тісним є зв’я зок фонетики з таким и мовознавчи­ ми дисциплінами, я к орфоепія, графіка, орфографія, а також з л екси ­ кою, граматикою (морфологією та синтаксисом) і ст иліст икою ... Орфоепія я к розділ мовознавства, як и й вивчає функціонування вимовних норм і виробляє орфоепічні правила, цілковито ґрунту­ ється на фонетичних законах. Так, наприклад, з погляду у країн­ ської орфоепії, не мож на вимовляти у слові був третій звук як [ф]—іфбуф], оскільки в українській мові звук [в] є сонорним і тому не тільки не оглуш ується в цій позиції, а навпаки — вокалізується, пе­ реходячи в короткий голосний [у] і под. Графіка (і письмо) є засобом збереження звукового мовлення в часі й просторі. Зображуючи наше мовлення на письмі, ми користу­ ємося’ літерами (буквами), кож на з як и х має певне звукове значен­ ня. Використовуємо ми й небуквені графічні знаки: знак наголосу, дефіс, апостроф, розділові знаки та ін., але головним графічним за­ собом є буква, я к а перебуває у тісному зв’язк у зі звуком. Орфографія української мови також значною мірою ґрунтується на фонетичному принципі, за яким написання відповідає звуковому вираженню слова. З в ’язок фонетики з лексикою є не менш очевидним — кож не слово становить собою певну послідовність звуків, організовану за вла­ стивими українській мові законами їх сполучуваності й наголош у­ вання. Про тісний зв’язок фонетики з морфологією свідчить, напри­ клад, явищ е чергування звуків як у морфемах, так і на морфемному ш ві: нести — носити; пісок — піщ ина, козак — козацький та ін. З в ’язок фонетики із синтаксисом засвідчений у лінгвістичному терміні синт аксич на ф онет ика, яким позначають розділ мовознав­ ства, що вивчає: 1) фонетичні явищ а, я к і зумовлюють виникнення різних мовленнєвих варіантів слів (сандгі, зміщ ення наголосу і под ,); 2) надсегментні фонетичні явищ а, я к і виконують різні си нт а кси чні ф ункції (зв язку, відокремлення, парцеляції та ін.), ко м ун іка т и вн у ф ункцію (розрізнення ком унікативних типів висловлень), м о­ д а льн у, експресивну тощо. Ф онетика завж ди була щ онайтісніш е пов’язана із суміж ними га­ лузям и знання поза лінгвістикою. Багато її проблем виріш увалися й 'іш * * *т ш ^ *> * 172 м ім а » . . виріш ую ться на меж і, з одного боку, мовознавства і, з іншого боку, таких теоретичних і прикладних сфер діяльності, як: анатом ія і ф і­ зіологія людини (разом з нейрофізіологією); афазіологія й логопедія, фізична акустика й психоакустика; техніка зв’язку; теорія інформа­ ції; кібернетика й інформатика; статистика; м етрика й версиф іка­ ц ія ;т е о р ія спілкування; когнітологія; психологія; соціологія; істо­ рія; етнографія; культурологія; естетика і йод. П рикладний аспект фонетичних дослідженії, (автоматичний син­ тез і розпізнавання звукового мовлення з метою застосування їх у різних галузях суспільного ж иття: на транспорті (навігація), у вій­ ськовій техніці, у засобах інформування і зв’язку, у логопедії (усу­ нення фонаційних розладів, подолання дефектів мовлення тощо)) щ онайтісніш е пов’я заний з експериментальною фонетикою, я к а до­ сліджує емпірику фонетичного матеріалу за допомогою спеціальних приладів і методів (палатографування, тензопалатографування, спектрографування, рентгенографування та ін.), здійснює в тому числі й ком п’ютерне моделювання процесів синтезу і розпізнавання звукового мовлення. § 7. Фоносемантика і фоностилістика Сьогодні питання фоносемантики розглядають у меж ах явищ звукосим волізм у± звуконаслідування, я к і об’єднуються у загальні­ шому явищ і — звукозображувальності. Фоностилістика — це розділ лінгвостилістики, як и й вивчає екс­ пресивні властивості звуків, засоби милозвучності мови, а також явищ а поетичної фонетики (звукопис, ритм іку віршованого і прозо­ вого тексту тощо). Ф оностилістичний потенціал звукових засобів пов’язаний із семантизацією звукової будови я к одним із семантичних процесів пое­ тичної мови. Проблема зв’язк у м іж звучанням і значенням слова — явищ е звукосимволізму — сягає своїм корінням у глибоку давнину, в добу античності, й відображена у відомому діалозі П латона “К ратил” . У X VIII—XIX ст. Г. Лейбніц, В. фон Гумбольдт поклали звукосимволізм в основу звуконаслідувальної теорії походження мови. Н апри­ кін ці XX ст. було проголошено створення нової самостійної мовоз­ навчої дисципліни фоносемантики я к однієї з інтегральних наук, я к а досліджує зв’язок м іж звуком та значенням 1. П сихічну природу 1 Л еви ц ки й В.В. Семантика и фонетика / В.В. Левицкий. — Черновцьі, 1973. — С. 103; Воронин С.В. Основи фоносемантики / С.В. Воронин. — Л., 1 9 8 2 .— 243 с. 173 звукосимволізму досліджує психофонетика я к складова частина психолінгвістики. У лінгвопоетиці явищ а звукосимволізму і звуконаслідування об’єднуються у загальніш ому явищ і — звукозображувальності. М іж звукосимволізмом і звуконаслідуванням існує істотна р із­ ниця, я к а полягає в тому, що звуконаслідування є, по суті, імітацією природних звучань, а звукосимволізм — це здатність звуків ви кли ­ кати певні звукові асоціації. Найпош иреніш им прийомом фоностилістики є звуковий повтор, на основі якого будуються різні фоностилістичні фігури й фонетичні тропи: А літ ерація — повтор одного чи кількох приголосних у сум іж них чи розташ ованих недалеко одне від одного словах. Асонанс — повтор одного чи кількох голосних в аналогічних си­ туаціях. Анафора — початковий (ініціальний) повтор однакових звуків відповідно на початку слів, рядків, строф, абзаців. Епіфора — повтор однакових звуків відповідно наприкінці слів, рядків, строф, абзаців. Звукове кільце (анадиплосис) — повтор однакових звуків на по­ чатку одних слів чи рядків і наприкінці наступних. Звукопис (звуконаслідування) — спосіб звукописання, що поля­ гає в імітації звуків природи за допомогою прямого їх наслідування. Звукож ивопис (звукосимволізм) — спосіб звукописання, що по: лягає в насиченні тексту звуками, я к і викликаю ть асоціації з певни| ми звуковими образами. § 8. Науково-лінгвістична транскрипція Транскрипція — це сцеціальна система письма, я к у використо­ вують для точного запису звучання слів конкретної мови незалежно від її графічних чи орфографічних норм. Існують два типи науковолінгвістичної транскрипції: фонетична я фонематична. Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. Вона найбільш повно пов’язана із субстанціальним аналізом звукових сегментів. Проте “< ... > навіть найточніш а фонетична транскрипція завж ди є лиш е допоміжним інструментом, оскільки вона неспроможна передати все багатство артикуляційних і акустичних відтінків, притаманних ж ивому мов­ ленню, тому вона не може замінити фіксацію мовлення засобами ін ­ струментальної ф онетики”1. 1 Трубецкой Н.С. Принципи фонологической транскрипции / Н.С. Трубецкой / / Избр. труди по филологии. — М., 1987. — С. 11. 174 Р ізні системи фонетичної транскрипції відомі ще з XVI ст.1 У другій половині XIX та в перш ій половині XX ст. з ’являється цілий ряд систем фонетичної транскрипції, запропонованих різними до­ слідниками фонетики. Так, ще в 1855 р. нім ецький археолог та істо­ рик Ріхард Лепсіус, я к и й досліджував старовинні тексти, склав свою систему фонетичної транскрипції, у я к ій за допомогою різних діакритичних (надрядкових і підрядкових) знаків вираж алися такі відтінки вимови звуків, я к довгота, короткість, лабіалізація, напру­ женість, носове забарвлення чи нескладотворчість голосних, пом’я к ­ ш ення, аспірація, какумінальність, апікальність приголосних тощо. У 1888 р. М іжнародна фонетична асоціація, я к а була створена в 1886 р., виробила принципи міжнародної фонетичної транскрипції. У XX ст. над удосконаленням принципів міжнародного фонетич­ ного алфавіту (МФА) працю вали фонетисти всього світу. Сучасна класи ф ікац ія звукотипів засобами міжнародного фонетичного ал­ фавіту узагальню є дані майж е про 600 мов світу. Ч им алий внесок в опрацю вання МФА зробили фонетисти Щербівської фонологічної ш коли (Л. Зіндер, М. М атусевич, Л. Вербицьк а, Л. Бондарко), розвиваючи ідеї Л. Щ ерби. У Лабораторії експериментальної фонетики Київського націо­ нального університету імені Тараса Ш евченка над питанням и м іж ­ народної класиф ікації звукотипів працю вала І. Сунцова, створивши звукову енциклопедію фонетичних систем 49 мов світу. А ктуальним для українських фонетистів у наш час є питання ви­ значення місця української системи голосних та приголосних звуко­ типів у цій міжнародній класиф ікації. З а основу української фонетичної транскрипції слугує україн­ ський алфавіт. Д ля позначення деяких звуків чи звукових відтінків використовують також літери іншого алфавіту і спеціальні діакритичіїі (розрізнювальні) знаки. Так, у системі української фонетичної транскрипції використо­ вують усі літери українського алфавіту, крім я, ю, є, я к і можуть по­ значати і один звук [а], [у], [е], і сполучення двох звуків []а], []у], []е]. Букви ї та щ завж ди передають на письмі два звуки: Ці] та [шч]. Л і­ тері ь (м’яки й знак) в усному мовленні не відповідає жоден звук. Водночас в українській фонетичній транскрипції використовують запозичену з латинського алфавіту літеру і, якою позначаю ть серед­ ньоязиковий щ ілинний сонорний приголосний, наприклад: [іунак], [жо/'а]; латинською літерою \у позначають губно-губний звук я к ало­ фон фонеми /в /, а літерою V — губно-зубний алофон фонеми /в /. 1Про історію розвитку транскрипції див.: К ет рА . Рїюпеііс Тгапзсгірііоп агкі Піе Уоіпеу Ргіге / / Ргосеес1іп£з ХШі ІСРЬ8. — Уоі. 3. — Таїїіпп, 1987. — Р. 206—209. 175 Злиті звуки (африкати) позначаю ться двома літерам и, з ’єднаними вгорі дужкою: [дж], [дз]. Д ля позначення цих аф рикат мож на вико­ ристовувати і спеціальні лігатури: М , [§]• В українській фонетичній транскрипції застосовуються такі діа­ критичні знаки: 1. Відтінки вимови голосних позначаю ть маленькими літерами справа вгорі біля літери, що позначає основний голосний: [п и ешу], [беиру\, [гоулубка]. 2. Крапкою перед чи після голосного вгорі позначають більш пе­ редню артикуляцію голосних заднього ряду в сусідстві з м ’яким и приголосними: [с'-аду], [стй'нг\. 3. Н ескладові звуки позначають відповідною літерою з дужкою над нею: [ходйу], [даї\. 4. Знак ['] (“акут”) угорі з правого боку літери позначає м ’якість відповідного приголосного: [с'іл'], [н'іс]. 5. Н апівпом’якш ена вимова приголосних позначається знаком [’] (“апостроф”) угорі з правого боку: [в’із], [к ’іт ], [ж’інка]. 6. Д вокрапка [:] після приголосного або риска [—] над приголо­ сним позначає його подовження: [с 7л':•>], [с'іл'-у]. 7. Л абіалізація позначається м аленьким круж ечком [ ° ] після літери вгорі: [в°ух°о\. 8. Н азалізац ія позначається знаком [~] (“хвилька”) над літерою, що позначає голосний: [важ], [наш]. у < 9. Знак [ '] над голосним позначає головний наголос у слові ([г°ол°ова]), а знак ['] використовується для позначення побічного н а­ голосу [з°ол°от05 н 05снйі\. Є ще й інш і надрядкові та підрядкові знаки для передання “дріб­ ніш их” відтінків вимови. Так, наприклад, для сучасної літературної мови не істотно, в яком у алофоні — губно-зубному чи губно-губному — реалізується ф он ем а/в/ у незалеж ній позиції (тобто не перед лабі­ алізованим голосним). Тому й існують два різновиди фонетичної транскрипції: точна і спрощена. У спрощеному різновиді фонетич­ ної транскрипції не позначають названих варіантів фонеми / в / , ва­ ріантів вимови голосних (за винятком [ие], [еи] та [оу]), а також — фаукальності губних і зубних вибухових перед носовими: о[бм]ман, пі[д,н]няти; латеральності ш умних приголосних у сполуці з боковим [тл], [дл], [тл'], [дл']: пе[тл']ля, мі[тл]ла. Слова, записані фонетичною транскрипцією , беруть у квадратні дуж ки [ ]. Фонематична транскрипція — це запис мовлення за його фонем­ ним складом. Д ля фонематичної транскрипції використовують точ­ но визначену кількість знаків, що відповідає кількості фонем у кон­ кретній мові. Ф онематична транскрипція досить близька до орфо­ графічного запису, оскільки в ній використовується значно менш а 176 кількість додаткових знаків, необхідних для ф іксації у слові (мор­ фемі) найменш их одиниць фонетичного рівня, виділених попере­ дньо парадигматичним ш ляхом . Крім того, фонематична транскрип­ ц ія, застосовувана різними фонологічними ш колами, відбиває розу­ м іння фонеми саме в цих ш колах. Так, слово вокзал, з погляду Пе­ тербурзької (Ленінградської) ш коли, має такий склад фонем: /в о ґз а л /, а з погляду М осковської фонологічної ш коли, — / в о — з а л /. Третя звукова одиниця аналізованого слова через неможливість її вж ивання в сильній позиції розглядається в М осковській фонологіч­ ній ш колі я к гіперф онем а, тобто такий різновид фонеми, який об’єднує диференційні ознаки (у наведеному прикладі це ознаки дзвінкості/глухості) фонем у сигніфікативно слабкій позиції ней­ тралізації (неможливості розпізнавання). Д ля запису тексту фонематичною транскрипцією українські мо­ вознавці використовують дуж ки різної форми: вертикальні (| |), л а­ мані (< >), скісні (/ /). У цьому підручнику використано скісні дуж ки. 177 Розділ II СЕГМЕНТНА ФОНЕТИКА АСП ЕКТИ В И В Ч Е Н Н Я М ОВНИХ ЗВУКІВ § 9. Артикуляційно-акустичний аспект вивчення мовних звуків Звуки мови, я к і будь-які ін ш і звуки у природі, м ож на вивчати з погляду фізичного (акустичного) я к звукові хвилі з характерним и д ля них частотами, інтенсивністю, тривалістю ; а також з анат омо­ фізіологічного я к результат роботи окремих органів і цілих систем лю дського організму. 1. Анатомо-фізіологічні передумови творення мовних звуків. Будова мовного апарату людини М овлення, я к і м ислення, є функцією центральної нервової си­ стеми, тому його необхідно вивчати, досліджуючи роботу людського організм у в цілому. Діозок керує рухам и всіх органів, зокрема й ор­ ганам и м овлення. Встановлено, що ліва півкуля (зони Б рока і Верніке) відповідає з а мову і мовлення, а права — за навички, пов’язані з просторовим і зоровим досвідом. К рім центральної нервової системи, у процесі мовотворення бе­ руть участь й ін ш і системи людського організму, зокрема дихальна, щ о постачає потрібний для мовлення струмінь видихуваного пові­ тр я, та верхня частина травної системи, органи якої пристосовані людиною дл я виконання конкретних дій при звукотворенні. 178 О ргани д и ха н н я (легені, бронхи, трахея), а також органи, що сприяю ть процесу дихання (діафрагма, міжреберні м ’язи та ін.), без­ посередньої участі в утворенні сегментів мовлення не беруть, однак повітря, що виходить з легенів при видихуванні, є тим необхідним пруж ним середовищем, яке, періодично стискаючись і розріджую ­ чись унаслідок вібрації голосових зв ’язок, формує звукову хвилю. Власне м о вни й апарат людини складається з гортані, я к а про­ довжує трахею, та трьох надгортанних порожнин — глоткової, рото­ вої і носової (рис. 3). Горт ань (від грец. Іагупх — гортань) є голосотвірним органом. Саме в ній містяться голосові зв ’я зк и (рис. 4) — еластичні м ’язові складки, я к і при вимові голосних, сонорних та дзвінких приголос­ них напружую ться, щ ільно змикаю ться одна з одною і починають вібрувати, породжуючи м узикальний тон (голос). При звичайному диханні вони розслаблені: ш ироко відкрита голосова щ ілина (отвір м іж голосовими зв’язкам и) вільно пропускає вдихуваний і видиху­ ваний потік повітря. Рис. 3. Будова мовного апарату людини: А — глоткова порожнина, Б — ротова порожнина, В — носова порожнина, Г — гортань; 1 — тверде піднебіння, 2 — альвеоли (ясна), 3 — м’яке піднебіння, 4 — губи, 5 — зуби, 6 — спинка язика, 7 — кінчик язика, 8 — увула (язичок), 9 — язикове тіло, 10 — корінь язика, 11 — стінка глотки, 12 — надгортанник, 13 — нижня щелепа, 14 — голосові зв’язки, 15 — щитоподібний хрящ, 16 — трахея 179 Рис. 4. Голосові зв’язки з голосовою щ ілиною1: а — розімкнення го­ лосових зв’язок під час вібрації; б — момент зімкнення Н адгортанні п ор ож н и н и виконую ть важ л и ву дл я остаточного оф орм лення звук ови х елем ентів ф ун к ц ію — єди ного акустичного резонат ора, як и й п ід час ар ти к ул яц ії ок р ем и х звуків чи їх п осл і­ довностей здатн и й зм іню вати і о б ’єм , і ф орм у. Ц е відбувається зав ­ дя к и ком п л ек сн ій зл агод ж ен ій д ії р ізн и х активних м овних органів, зок рем а я зи к а , губ, задн ьої стін ки глотки, м ’якого п ідн ебін н я з увулою та ін. Г ло т ка (від грец. р Н а гу п х ), починаю чись над гортанню , п р остя ­ гається вгору і м ає два виходи: у ротову (зів , або ф аукс) і носову (н о­ соглотка) п ор ож н и н и . Носова порож нина (від лат. са о и т п а зі) бере участь у творенні зву­ ків, я кі мають носове забарвлення. В и хід частини видихуваного пові­ тря через ніс стає м ож ливим унаслідок опускання язичка (увули). Рот ова порож нина (від лат. с а и ііа з огіз) є най важ ливіш ою для творення зв ук ів . У н ій м іститься най більш а кількість м овни х орга­ нів, н ео б х ід н и х дл я ар ти к ул яц ії. М овні органи (артикулятори) поділяю ться на активні й пасивні. А ктивним и вваж аю ться ті, я к і, маю чи здатність р ухати ся , беруть безпосередню участь у творенні того чи того звука або групи звуків.. Н айак ти вн іш им мовним органом є я зи к , без участі якого не м ож е утворитися ж о д ен зв ук . Губи — так ож активний м овний орган (п ар­ ни й), робота якого забезп еч ує творення, зок рем а, губн и х пр и голос­ н и х . Так, при вим овлянні звуків [б], [п] губи спочатку щ ільно зм и ­ каю ться, а потім раптово і ш видко розм икаю ться. О тж е, до актив­ н и х м овних органів належ ать губи, я з и к , м ’я к е п ід н е б ін н я , я к е пере- 1 1 Зображення голосових зв’язок узято з: Росетті А. Вступ до фонетики / А. Росетті. — К., 1974. — С. 28. 180 ходить у язичок (увулу), ст інка глот ки, голосові з в ’я зк и й ниж ня щелепа. П асивні мовні органи (зуби, альвеоли, тверде піднебіння), на відміну від активних, не рухаю ться, однак їхн я участь у звукотворенні є так само обов’язковою. А ктивні мовні органи, змикаю чись із п а­ сивними чи наближаю чись до них, формують повну або часткову пе­ реш коду на ш ляху видихуваного струменя повітря. Ц я перешкода — фокус творення звука — стає джерелом породження ш умів, вла­ стивих приголосним. Так, характерна для вимови приголосних [д], [т], [к] раптовість є результатом повного зім кнення і миттєвого ро­ зім кнення мовних органів, а досить тривале звучання [з], [с], [х] є наслідком творення часткової переш коди — вузької щ ілини м іж опущеним кінчиком язи к а і верхніми різцям и. Під час мовлення злагодж ена комплексна взаємодія артикуляторів забезпечує якісне звучання різноманітних звукових послідов­ ностей — складів, фонетичних слів, синтагм. Сукупна робота мов­ них органів, спрямована на творення мовного звука, називається артикуляцією (від лат. агіісиїаііо — розчленування)1. — "Серед активних мовних органів найваж ливіш им є язи к (від лат. Ііп§иа). І не лиш е тому, що він виявляється найбільш рухли­ вим, здатним до переміщ ень у ротовій порожнині і ш видкої зміни форми. Без його участі неможливе творення жодного звука україн­ ської мови — я к язикового, так і губного, і навіть глоткового. Я зик — це орган, що складається з м ’язів різної структури (по­ здовж ніх, поперечних, вертикальних), зовні вкритий слизовою обо­ лонкою. З анатомічного погляду в його будові розрізняю ть: язикове тіло — середню, найбільш у частину, корінь — задню фіксовану ч а­ стину, і верхівку — передню звужену частину. Однак фонетиколінгвістичний поділ я зи к а на частини виявляється інш им: передній звуж ений край — к ін ч и к я зи к а (від лат. арех), поверхня язикового тіла — спинка язи к а (від лат. <іогзит ), задня фіксована частина — корінь (від лат. гадух). Крім того, у спинці язи к а виокремлюють пе­ редню, середню і задню частини. Такий поділ зумовлений урахуван­ ням участі тієї чи тієї ділянки я зи к а у творенні мовного звука. У більшості артикуляційних класиф ікацій звуки названі відповідно до характеристик мовних органів, я к і беруть безпосередню участь у*і 1 Артикуляція окремо вимовленого звука має три фази: 1) приступ (екскурсія) — мовні органи поступово виходять з нейтрального положення й набувають положення, необхідного для творення певного звука; 2) витримка (кульмінація) — утримання протягом певного часу потрібного положення мовних органів; 3) відступ (рекурсія) — поступове розслаблення і відхід артикуляторів на початкові позиції. 181 творенні цих звуків. Н априклад, приголосний [л] можна назвати пе­ редньоязиковим апікальним, оскільки для його артикуляції х ар ак ­ терними є активна дія передньої частини спинки язи к а та безпосе­ редній контакт загостреного й напруженого кін чи ка я зи к а з верхні­ ми різцями. Д ля опису звукової будови мовлення, а отже, і мови, важ ливим є поняття артикуляційної бази. При вимовлянні звуків конкретної мови мовцям притаманні типові положення і система рухів мовних органів, що й називаю ть артикуляційною базою (АБ). А Б різних мов мають свої специфічні риси. А ртикуляційній базі української мови властиві предорсальна (з різними передніми та комбінованими фокусами творення у ротовій порожнині) і дорсальна форми язика. Д ля предорсальної форми х а ­ рактерні плоска або ввігнута спинка я зи к а (рис. 5), а для дорсальної — заокруглена вигнута вгору спинка з передньою (рис. 6) і задньою (рис. 7) локалізацією 1. Рис. 5. Предорсальна форма язика: а — плоска спинка язика; б — плоска спинка язика з невеликим підняттям у задній частині; в — спинка язика, увігнута в середній частині з одночасним підняттям кінчика і за­ дньої частини У тр ади ц ій н и х к л аси ф ік ац ія х п ри голосні звук и , утворю вані п е­ редньою частиною сп и н к и я зи к а , називаю ть передньоязик овим и , середньою — середньоязик ови м и , задньою — задн ьоязик ови м и. Д о передньоязикових належ ать ті, ар ти к ул яц ія я к и х відбувається з предорсальним та дорсальним переднім укл адам и я зи к а (наприклад: [Д], [з], [с], [ц ] — рис. 6 , а). Є дином у середньоязиковому []] так ож властива дорсальна форм а я зи к а з передньою л ок ал ізац ією (рис. 6 , б). Задньоязикові [ґ], [к], [х] та глот ковий (ф арингальний) [г] х а ­ рактеризую ться задньою дорсальністю . З -п о м іж голосн их звуків п е ­ редн я дорсальність притам анна [і],[и ],[е], а задн я — [у], [о], [а]. 1 Урахування форми язика і його локалізації під час артикуляції дозво­ ляє характеризувати звуки універсально, не розмежовуючи їх на голосні та приголосні. Класифікацію за вказаними характеристиками звуків росій­ ського мовлення здійснила відомий мовознавець Л. Скалозуб. 182 а б Рис. 6. Дорсальна форма язика з передньою локалізацією: язик має заокруглену опуклу форму, перебуває в передній частині ротової порожни­ ни; а — форма і положення язика при творенні передньоязикових м’яких приголосних; б — форма і положення язика при творенні середньоязикових м’яких приголосних і голосного [і] (при артикуляції голосних [и], [е] рівень підняття відповідно знижується) а б Рис. 7. Дорсальна форма язика із задньою локалізацією Найбагатш ими в характеристиці місця, кількості фокусів, а та­ кож особливостей їх творення є передньоязикові предорсальні при­ голосні. При вимові цих звуків тіло язи к а видовжене, простягнуте вперед. Боками язи к пружно впирається у малі й великі кутні зуби, а його кін чи к, напіврозслаблений, переважно ш ирокий, стає більш напруж еним у момент наближ ення або зім кнення з пасивними мов­ ними органами. Приголосні, фокус творення яки х перебуває в зоні верхніх різців (передня частина спинки я зи к а разом з його кінчиком зближені або змикаю ться з передніми зубами), називаю ться зуб н и м и , або ден­ т а л ь н и м и (див. рис. 5, а, б). Якщ о ж при артикуляції кін чи к язи ка спрямований на альвеоли, а спинка язи к а рівна або ввігнута в серед­ ній частині, то такий звук матиме назву а л ь ве о л я р н и й , або ясен­ ний. Форма і спрямування кін чи ка язи к а під час артикуляції предорсальних приголосних теж можуть бути різними. Так, звуки, утворені напруженим, загостреним піднятим кінчиком я зи к а (спин­ к а при цьому горизонтально видовжена, злегка піднята в задній час­ тині), називаю ть а п ік а ль н и м и . Така артикуляція властива, напри­ клад, |л |. К а к у м ін а л ь н и м и звукам и (лат. сасит еп — верш ина) називають звуки, при артикуляції яки х кін чи к разом з усім його переднім кр а­ 183 єм спрямований на альвеоли й утворює там перший фокус; середня частина спинки я зи к а ввігнута; задня частина спинки наближ аєть­ ся до м ’якого піднебіння, утворюючи другий фокус. У цілому язи к має ложкоподібну форму1. К акум інальним и є, наприклад, ш иплячі приголосні. Задньоязикові приголосні (дорсальні задні) за фокусом у зоні м ’якого піднебіння (лат. оеіит раїаіит ) називаю ть велярним и. Фа­ рингальний [г] так само належ ить до дорсальних задніх, однак це єдиний приголосний, що утворюється у ниж ній частині глоткової порожнини завдяки зближенню кореня я зи к а зі стінкою глотки. Крім активності язи ка, в описі звуків ураховують участь й інш их мовних органів, зокрема губ. Внаслідок їхнього напруженого збли­ ж ення чи зім кнення виникаю ть губно-губні приголосні [в], [м], [б], [П], а результатом контакту ниж ньої губи з верхніми різцям и є губнозубний (лабіодентальний) [ф]. Губна робота при творенні цих приго­ лосних обов’язково поєднується з язиковою: за формою язи к а і його локалізацією вони, я к і задньоязикові та глотковий, належ ать до дорсальних задніх. Загалом активність губ є однією з характерних ознак А Б україн ­ ської мови. Не менш активну участь вони беруть у породженні ш и ­ плячих (широко заокруглю ю ться), свистячих (тонко розтягую ться, притискаю чись до зубів) й інш их приголосних, а також лабіалізова­ них і нелабіалізованих голосних. 2. Інструментальне дослідження звуків українського мовлення Опис матеріальної (анатомо-фізіологічної і фізичної) природи звукових явищ мовлення потребує спеціальних досліджень. Голов­ ну роль у таких дослідженнях відіграє експериментально-фоне­ тичний метод, я к и й об’єднує різноманітні прийоми. Ц і прийоми по­ діляю ться на артикуляційні та акустичні. До артикуляційних (соматичних) прийомів (від. грец. зота — тіло), я к і використовують для аналізу роботи мовних органів у про­ цесі породження мовлення, належать: 1. П алат ограф ування (пряме та зі ш тучним піднебінням, ста­ тичне і динамічне), елект ропалат ограф ування. При вимові окре­ мих звуків або складів за допомогою цього прийому фіксую ться міс­ ця контакту язи к а з твердим піднебінням. 1 Заглибину в середній частині спинки язика під час артикуляції таких звуків відомий український фонетист М. Наконечний називав котловиною, а самі звуки — к о т ло ви н н и м и . 184 2. Рент генограф ування (статичне) та кінорент генограф ування (динамічне) на фото- і кінострічці фіксують сагітальний (по­ здовжній) зріз мовного апарату під час артикуляції. 3. М іограф у вання, елект ром іограф у вання (від грец. тіоз — м ’яз) фіксую ть активність м ’язів язи ка, губів за допомогою енцефа­ лографа (перше) і за допомогою магнітного артикулографа (друге). 4. Л арингограф ування (від грец. Іагупх — гортань) фіксує зов­ ніш ні показники вібрації голосових зв’язок і рухи гортані. 5. Г лот ограф ування (від грец. діоііа — гортань) оптично фіксує зміни голосової щ ілини при мовотворенні. Комплексне застосування різних артикуляційних прийомів до­ зволяє об’єктивно дослідити взаємодію різноманітних мовних орга­ нів при мовотворенні, визначити істотні й типові рухи окремих артикуляторів, а це є основою для опису артикуляційної бази та ство­ рення артикуляційної класи ф ікац ії звукових одиниць тієї чи тієї мови. Найголовніш ими з-поміж названих вище прийомів є палат ографу вання і (кіно-) рент генограф у вання. При п рям ом у палат ограф уванні на язи к диктора наносять барвник — розчин активованого вугілля. При вимовлянні окремого звука чи складу язи к , торкаючись пасивних мовних органів, зали­ ш ає на твердому піднебінні (а також частково на зубах) чорні смуги або плями. Ц і відбитки фотографують і отримують палатограми (рис. 8). З навчальною метою здебільшого використовують звичайні та зіставні схеми палатограм — графічні малю нки, виконані на основі однієї чи кількох палатограм (рис. 9, а, б). Рис. 8. Палатограма складу [ т а ] 185 а б Р ис. 9. Зіставні схеми палатограм складів: а — склад [са] — ненапружений (тонка лінія) і напружений (товста лінія) варіанти вимови, б — склад [са\ (суцільна лінія) у зіставленні зі складом [за] (пунктирна лі­ нія) П а ла т о гр а ф ува н н я зі ш т уч н и м п ід н еб ін н я м є зручніш им у за­ стосуванні, однак потребує досить складного підготовчого етапу — виготовлення штучного піднебіння, яке було б точною копією справжнього піднебіння диктора (для цього використовуються су­ часні стоматологічні технології, а також спеціальна нетоксична пруж на плівка, здатна при нагріванні набувати потрібної конфігу­ рації). У процесі роботи штучне піднебіння посипається контраст­ ним порошком — тальком або вугіллям (залежно від кольору плів­ ки, з якої виготовлено піднебіння) — і диктор, закріпивш и його в ротовій порожнині, вимовляє потрібний звуковий сегмент. За допомогою палатографування м ож на досліджувати звуки, ар­ ти куляц ія як и х зосереджена у передньо-середній зоні твердого під­ небіння (передньоязикові зубні й альвеолярні приголосні, середньо­ язикові, а також голосні переднього ряду) і, частково, на м еж і твер­ дого піднебіння з м ’яким (задньоязикові приголосні й голосні зад­ нього ряду з високим ступенем підняття язика). Д ля аналізу губних і глоткових приголосних, фокус творення як и х формується в зоні м ’якого піднебіння, а також голосних заднього ряду з середнім та низьким ступенями підняття цей прийом непридатний. В українському мовознавстві перші палатографічні дослідження проводили О. Синявський (1929) та Г. Ш ило (1948), а з 60-х років XX ст. цей прийом ш ироко використовували для аналізу україн ­ ського мовлення Н. Тоцька, Л. Прокопова, Т. М іщенко (Лабораторія експериментальної фонетики Київського національного університе­ ту імені Тараса Ш евченка). Н ині Лабораторія поповнює фонди палатографічних матеріалів за допомогою цифрової фото- і відеозйомки. Н а основі цих матеріалів створено навчальний відеофільм. 186 Прийом рент гено гр а ф ува ння. Завдяки використанню рентге­ нівських променів цей прийом дає змогу отримати профільне зобра­ ж ення ротової, глоткової порожнин і частини гортані. Н а рентгено­ грамі мож на побачити пасивні й активні мовні органи, зокрема міс­ це локалізац ії язи ка, його форму, ступінь відкритості ротової по­ рож нини тощо (рис. 10, а). Статичне рентгенографування (томофлюорографування) фіксує лиш е один момент в артикуляції звука (як правило, фази витримки). Динамічне рентгенографування (кінорентгенографування) охоп­ лює весь артикуляційний процес, починаючи з фази екскурсії і закін­ чуючи рекурсією. Кінорентгенофільм дозволяє бачити й аналізувати мовленнєву діяльність людини в послідовному перебігу злагоджених рухів мовного апарату при вимовлянні як окремого звука чи складу, так і досить великих за обсягом сегментів (синтагми, фрази). Н а матеріалі українського мовлення прийом томофлюорографу­ вання вперше використали Т. Бровченко та Н. Тоцька, кінорентге­ нографування — для дослідження російського, німецького мовлен­ ня — Л. Скалозуб, Е. Лисенко. Акустичні прийоми застосовують для аналізу фізичних характе­ ристик мовного звука. З цією метою використовують: 1. К ім о гр а ф ува нн я (від грец. кут а — хвиля) фіксує силу тиску повітряного струменя при мовотворенні. 2. О сцилограф у ва н н я (від лат. озсіїїо — коливаюсь) фіксує пере­ творення коливань повітря (звукової хвилі) в електричний сигнал у вигляді осцилограми — зигзагоподібної лінії на папері, кіноплівці або екрані ком п’ютера (рис. 11). Дозволяє аналізувати тривалість (мс), інтенсивність (сІВ) і загальні частотні характеристики (Нг) звука. а б Рис. 10. Прийом рентгенографування: а — рентгенограма; б — схема рентгенограми 187 3. С пект рограф ування (від лат. зресігит — видиме) подає за­ гальну акустичну картину звука. Розгорнуте зображення частотних характеристик звукового сигналу на спект рограм і містить темні ділянки (рис. 11). Ц і затемнення є відображенням формант (Г) — акустичних ознак звуків (насамперед голосних), я к і свідчать про пе­ реваж ні частоти та зм іни їхньої інтенсивності у часі. Співвідношен­ ня формантних показників у спектрі звука є визначальним для ньо­ го і відрізняє його від інш их. Це є підставою для створення акустич­ них класиф ікацій звуків. а б Рис. 11. Осцилограма (а) і спектрограма (б) слова [сорока] Завдяки сучасним ком п’ютерним технологіям мож на отримува­ ти (крім осцилограм і спектрограм) інформацію про зміни частоти основного тону (коливання голосових зв’язок) і його інтенсивності у слові, синтагмі, фразі. Такі зміни зафіксовані в інтонограмах — ме­ лодичних кривих, я к і є відбиттям інтонаційної будови мовлення. Комплексні акустичні дослідження забезпечують ком п’ютерні про­ грами бреесй А паїігег, Р гааі, СооІЕйііРго та ін. Н айголовніш им завданням інструментальних фонетичних дослі­ джень є всебічний аналіз звукових явищ мовлення із застосуванням комбінованих (артикуляційно-акустичних) прийомів. Прийом т ен ­ зом ет ру ва н н я, створений Л. Скалозуб і В. Лебедєвим у Лабораторії експериментальної фонетики Київського університету, є одним з та­ ких комплексних способів аналізу. Тензоосцилограма містить зоб­ раж ення двох кривих, що інформують про зміни тиску язи к а на під­ небіння (артикуляційна характеристика) та акустичний осцилографічний сигнал (рис. 12). 188 Рис. 12. Тензоосцилограма складу [да\: а — акустичний сигнал (осци­ лограма); б — імпульсні криві від двох тензодатчиків (переднього, прикрі­ пленого на штучному піднебінні біля другого різця, і бокового — біля друго­ го малого кутнього зуба) Комп’ютерні технології дозволяють також поєднувати дані дина­ мічного палатографування або електроміографування з акустичним сигналом (АгЬіси1о§гар1і-500). Опрацювання даних, отриманих за допомогою цих програм, є частково автоматизованим, що значно по­ легш ує дослідницьку роботу. 3. Артикуляційно-акустичні умови творення голосних звуків. Артикуляційна класифікація голосних З артикуляційного погляду творення голосних є результатом злагодж ених комплексних дій різних мовних органів: голосових зв ’язок, я к і перебувають у напруженому стані і вібрують; нижньої щелепи, як а, рухаючись вгору-вниз, сприяє збільшенню чи змен­ шенню ротового резонатора; органів надгортанних порожнин, зо­ крема язика, губів, м ’якого піднебіння та увул и , я к і остаточно фор­ мують резонаторний простір. Виріш альну роль в артикуляції голос­ них відіграє язи к. Вимову голосних супроводжує також загальна м ’язова напруженість усього мовного апарату (активізація ш ийних, п ід’язикових, ж увальних м ’язів, а також мімічних м ’язів обличчя: щ ічних, губних, навколоротового та ін.). В акустичному аспекті основу голосних становить музикальний тон (звукова хвиля зі властивими їй періодичними коливаннями), що є результатом роботи голосових зв’язок, а різна якість звучання цієї категорії звуків пов’язана зі змінами об’єму й форми надгортан­ них порожнин, що складаю ть резонаторну цілісність. Отже, голосні звуки — це звуки людської мови, в основі я ки х ле­ ж ить м узикальний тон, утворюваний при розкритому мовному к а ­ 189 наді внаслідок коливань голосових зв’язок і дальш ої модифікації цих коливань у надгортанних порож нинах1. Місце творення голосних визначаю ть123за рухом язи к а в горизон­ тальній площ ині. Якщ о все язикове тіло просунене вперед (кінчик язи к а впираєть­ ся в ниж ні зуби, спинка заокруглена, а м іж коренем язи к а і стінкою фаринкса виникає досить великий резонаторний простір), то за та­ ких умов утворюються голосні переднього р я д у . За формою я зи к а та його локалізацією ці голосні є дорсальними передніми. До них на­ леж ать [і],[и ],[е]. Якщ о ж основна маса язи к а зосереджена в задній частині ротової порожнини (язик набирає кулеподібної форми, кін чи к я зи к а при цьому або відтягнений від ниж ніх різців, або й зовсім “вливається” в заокруглену язикову форму, що сприяє утворенню великої передньої резонаторної порожнини), то утворюються голосні заднього р я д у (або дорсальні задні) [а], [о], [у]. Голосні середнього р я д у в українській мові відсутні (рис. 13). РЯДИ Передній Середній Задній Спосіб творення голосних визначається за рухом язи к а по верти­ калі, тобто враховується ступінь підняття язикової спинки до підне­ біння. В українській мові розрізняють голосні високого ([і], [у]), високо-середнього3 ([и]), середнього ([е], [о]) та низького ([а]) підняття. 1 Т оцькаН .І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія / Н.І. Тоцька. — К ., 1981. — С. 44. 2 Визначення класифікаційних ознак голосних (так само і приголосних) зорієнтоване насамперед на ізольовану вимову звуків. 3 Щодо способу творення голосного [и] у мовознавстві тривалий час існували й досі існують різні думки. Ми спираємося на праці Н. Тоцької 190 Опис роботи мовних органів при артикуляції голосних включає також участь губ, ниж ньої щ елепи та інш і супровідні характери­ стики: Огубленість (лабіалізація) — результат специфічної губної а к ­ тивності: губи заокруглю ю ться і випинаю ться наперед. Лабіалізова­ ними є голосні [О ], [у], реш та — [а], [е], [и], [і] — нелабіалізовані. В ідкритість/закритість голосного визначають за більшим чи менш им розкриттям ротової порожнини, спричиненим роботою ниж ньої щелепи. За цією ознакою голосні поділяю ться на ш ирокі й вузькі, або відкриті й закриті. До ш ироких (відкритих) належ ать го­ лосні низького й середнього ступенів підняття, до вузьких (закри­ тих) — голосні високо-середнього та високого підняття. М’язова напруженість пов’язана зі ступенем закритості голосно­ го. Б ільш напруженими вваж аю ться закриті голосні [і], [и], [у], менш напруж еними — [а], [о], [е]. У мовному потоці більше напруж ення є характерним для наголошених голосних. Н апруженість голосних характеризується посиленням вокалічної активності, я к а ви явл я­ ється не лиш е в роботі язи к а я к основного артикулятора, а й усіх ор­ ганів та м ’язів ротової і глоткової порожнин. 4. Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних звуків. Артикуляційна класифікація приголосних З акустичного погляду основу приголосних звуків становлять шуми (звукові хвилі з неперіодичними і високочастотними коливан­ нями). Появу ш умів в основному спричинює тертя — фізичне яви ­ ще, яке виникає при подоланні видихуваним струменем повітря пе­ реш код, утворюваних мовними органами у надгортанних порожни­ нах. Хоч у спектрі більшості приголосних (зокрема сонорних та ш умних дзвінких) наявні й періодичні коливання, що вказує на го­ лосовий компонент, однак саме шуми визначаю ть акустичну приро­ ду приголосних і відрізняю ть їх від голосних. А ртикуляційні особливості цієї категорії мовних звуків пов’язані з інш им, ніж у голосних, типом м ’язової напруженості: її м акси­ мальний ступінь спостерігаємо в тих ділянках мовного апарату, в як и х активні мовні органи зближую ться або й повністю змикаю ться з пасивними, утворюючи часткову чи повну перепону — фокус тво­ рення звука і водночас джерело шуму. Так, при вимовлянні [к], [ґ] (див. список рекомендованої літератури), яка на основі експериментальнофонетичних досліджень голосних довела, що цей голосний має свій власний ступінь підняття — високо-середній. Таблицю голосних (рис. 13) також по­ дано за Н. Тоцькою. 191 найбільш і м ’язові зусилля сконцентровано в задній частині ротової порожнини, де я зи к , набувши дорсальної форми, зім кнувся опуклою задньою частиною своєї спинки з м ’яким піднебінням. П ри цьому кінчик язи к а напруж ений значно менш е, а губи взагалі м айж е роз­ слаблені. А кустична характеристика співвіднош ення голосу й шуму у спектрі приголосних пов’язана з активним чи пасивним станом гор­ танної зони мовного апарату, зокрема з роботою голосових зв’язок — дж ерела голосу. їхн ій напруж ений стан і вібрація супроводжують творення сонорних (голос переважає над шумом) [в], [м], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р'], [і] та дзвінких (шум переважає над голосом) [б], [д], [д'], [з], [з'], [дз], [дз'], [ж], [дж], [ґ], [г]. При творенні глух и х приголосних [п], [ф], [т], [т'], [с], [с'], [ц], [ц'], [ш], [ч], [к], [х] голосові зв ’язк и п а­ сивні, а отже, голос не утворюється. За об’єднувальною ознакою пе­ реваги шуму над голосом дзвінкі та глухі мають назву ш умних. Місце творення приголосних визначаю ть за рухом активних мов­ них органів до пасивних і розташ уванням фокусів: якщ о зближ ення активних органів з пасивними відбувається в губній зоні, то і місце творення таких звуків є губним. До губних належ ать приголосні [б], [п], [в], [м], [ф]. Якщ о фокус формується глибше, в м еж ах ротової порожнини (язик різними своїми частинами і ділянкам и спрямований до різних пасивних мовних органів), то і назви приголосних є відповідними: [д], [т], [з], [з'], [с], [с'], [дз], [дз'], [ц], [ц'], [л], [н] — передньоязико­ ві зубні (тіло язи к а випростане, передня частина його спинки разом з кінчиком наближена або й торкається верхніх різців — рис. 14); [р], [р'], [ж], [ш], [дж], [ч] — передньоязикові альвеолярні (кін ­ чик язи к а біля альвеол); [І] — середньоязиковий середньопіднебінний, або палатальний (опукле язикове тіло середньою частиною спинки зближ ується з твердим піднебінням у найвищ ій його точці); Рис. 14. Зіставна схема рентгенограм передньоязикових зубних приголосних: [т] — суцільна лінія; [д] — пунктирна лінія 192 М , [к], [X] — задньоязикові задньопіднебінні, або велярні (задньодорсальне наближ ення до м ’якого піднебіння); [Г ] — глот ковий, або ф арингальний (характерний для приголос­ ного шум утворюється в глотковій порожнині завдяки взаємозближенню кореня язи к а і стінки фаринкса). Спосіб творення приголосного вказує на те, як утворюється необ­ хідний фокус. Якщ о повітря, рухаю чись ізсередини, наш товхується на повну перешкоду мовних органів, я к а раптово розм икається, то породжені таким чином звуки називаю ться зім кненим и, або про­ ривними ([б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]). Тривалість цих звуків ко­ ротка, миттєва. При творенні щ ілинних приголосних (фрикативних — від лат. ігісаге — терти) повітря протискується крізь вузьку щ іли­ ну, я к а виникає завдяки частковій переш коді мовних органів. їхн я тривалість, зумовлена саме таким способом творення, значно довша. До щ ілинних серединних (повітряний потік проходить уздовж се­ рединної лінії) належ ать зокрема [в], [ф], [с], [з], [ж], [ш], [х], [г] та ін ., а до щ ілинних бокових, або лат еральних (повітря виходить збо­ ку) — [л], [л']. Складна арти куляц ія притаманна аф рикат ам , або зімкнено-щ ілинним звукам. Починаються вони повним зімкненням мовних органів, яке поступово і плавно перетворюється на щ ілину ([дз], [дж], [ц], [ч]). З-поміж інш их своєрідною артикуляцією вирізняю ться дрижачі приголосні, або вібрант и, [р], [р']. При творенні твердого [р] напру­ ж ений кін чи к язи к а вібрує, торкаю чись двічі-тричі до альвеол, а при [р'] — лиш е один раз. У способі творення приголосних виокремлюють також однофокусні та двофокусні артикуляції. Я кщ о на ш ляху видихуваного струменя повітря виникає одна істотна переш кода — один фокус, то утворені таким чином приголосні називаю ться однофокусними (на­ приклад [С], [С']), якщ о ж перешкод дві (передній і задній фоку­ си) — такі приголосні є двофокусними ([ж], [ш], [дж], [ч]). Під час творення переважної більшості приголосних повітря, що рухається голосовим каналом, виходить назовні через ротовий отвір, однак є звуки, при вимовлянні як и х основна частина повітряного струменя проходить через носову порожнину. О скільки при цьому активні мовні органи (губи або язик) утримую ться в зім кненні з па­ сивними, то відповідні звуки ([м], [н]) називаю ть зімкнено-прохідними (рис. 15). О знака м’якості, або палатальності (від лат. раїаіит — піднебін­ ня) — її наявність чи відсутність безпосередньо залеж ить від форми я зи к а та його локалізації у ротовій порожнині. Твердість (непалатальність) приголосних пов’язан а з предорсальністю, для якої типо­ вою є плоска або ввігнута форма спинки я зи к а (увесь язи к при цьому просунутий уперед), або з задньою дорсальністю (про це докладніш е див. § 9, п. 1). До т вердих належ ать [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н], 7 Лексикологія. Фонетика 193 [п] [м] Рис. 15. Творення носових [н] та [лі] [р], [Ж], [ш], [дж], [ч], [ґ], [к], [х], а також губні [б], [п], [в], [м], [ф]. М ’якіст ь в її різних виявах (власне м ’якість, пом’якш ення, напівпом’якш ення, або відповідно палатальність, палаталізованість, напівпалаталізованість) є наслідком наближ ення спинки я зи ­ ка, опуклої в передній і середній її частинах, до твердого піднебіння (передня дорсальність). Взірцем м ’якості, або власне м ’яким , пала­ тальним, мож на вваж ати приголосний []] (див. рис. 5, б). М’яким и є також [д'], [т'], [з'], [ с і, [дз'], [ц'], [л'], [н'], [р'] (за Н. Тоцькою — пом’якш ені, або палаталізовані). У науковій літературі існує багато артикуляційно-акустичних класиф ікацій українських приголосних. Автори (Г. Ш ило, М. Н ако­ нечний, П. Коструба, М. Ж овтобрюх, Л. Прокопова, Н. Тоцька) порізному характеризую ть цю категорію звуків, беручи за основу різні критерії й ураховуючи відмінні варіанти нормативної вимови дея­ ких груп приголосних (зокрема, це стосується розбіжностей в описі місця творення м ’яки х приголосних, способу творення носових, бо­ кових тощо). Так, скаж ім о, Н. Тоцька виділяє в окремі групи ще гомоорганні та гетероорганні сполуки, ф аукальні приголосні, лате­ ральні та ін. § 10. Зміни звуків у мовному потоці 1. Артикуляційно-акустичні передумови змін звуків у мовному потоці Голосні й приголосні звуки в процесі мовлення групуються у склади, слова, синтагми, фрази, рідше — функціонують ізольовано. Всередині слова, а часто й на м еж і слів артикуляція сусідніх звуків певним чином видозмінюється: р е к у р с ія (остання фаза артикуляції) 194 попереднього звука та екскурсія (початкова ф аза артикуляції) на­ ступного звука взаємодіють, переходячи одна в одну, і відбувається так зване явищ е коарт икуляцїі. К оартикуляція призводить до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість — та­ ким чином виникаю ть відмінні варіанти звуків (алофони фонем). К оартикуляція зумовлена певними інерційно-механічними й нейро­ фізіологічними обмеженнями в роботі органів мовлення, економією артикуляційних зусиль мовця, а також темпом мовлення. На вимо­ ву звука впливає, крім ближчого звукового оточення, також його місце у слові й розташ ування щодо наголосу. 2. Типи змін звуків Зміни звуків у потоці мовлення прийнято розрізняти за: 1) типами: комбінаторні та позиційні зміни, я к і у свою чергу поділяю ться за видами на акомодації, асим іляції, дисим іляції, спро­ щ ення, подовження, ст ягнення, редукції, вокалізації; 2) характ ером: якісн і та кількісні; 3) відстанню: ко нт а кт ні (суміжні) — взаємодіють сусідні зву­ ки, й дист ант ні (дист анційні)* — взаємодіють звуки на відстані; 4) напрямком: регресивні (наступний звук впливає на попере­ дній) та прогресивні (попередній звук впливає на наступний)12; 5) ст упенем вияву (глибиною вияву): повні й неповні (част ­ кові); 6) обов’язковістю: обов’язкові й необов’язкові (ф акульт ат ивні)3 тощо. Б ільш наочно схему змін звуків у потоці мовлення показано на рис. 16. 3. Комбінаторні зміни (якісні та кількісні) Комбінаторною називається фонетична зм іна звуків у потоці мовлення, зумовлена їхнім сусідством (попередній звук впливає на наступний або навпаки). Основними видами комбінаторних змін звуків є аком одація, асим іляція та дисим іляція (зміни якісного х а­ рактеру), а також спрощ ення, подовження і ст ягнення (зміни к іл ь­ кісного характеру). 1До дистантних в українській мові належить лише гармонійна асиміля­ ція голосних. 2 Зауважимо, що регресивні зміни в українській мові відбуваються на­ багато частіше, ніж прогресивні. 8До факультативних прийнято зараховувати деякі вияви асиміляції за м’якістю. 195 таотну г---------------------- Ч В № В ф ч ов з •іН Е оГ н о И м й сио 8 « а со «о о з а< Акомодація, її типи А комодація (пристосування) — це зміна, що відбувається м іж звуками різних категорій: голосний пристосовується до сусіднього приголосного (приголосних) або приголосний пристосовується до су­ сіднього голосного. В українській мові виразніш ими є пристосуван­ ня голосних до приголосних, ніж приголосних до голосних. Акомо­ дація може мати я к прогресивний, так і регресивний напрямок. За позицією вона контактна (взаємодіють безпосередньо сусідні звуки), за характером — якісна. Основні вияви акомодації голосних до приголосних: 1) носові приголосні [м], [н], [н'] частково назалізую ть сусідні го­ лосні я к у прогресивному напрям ку [[м°^дре], [н™аш], [с’н І''їг°опад]), так і в регресивному ([кре^м], [чав°у^н], [гсТ'"'к']), або ж і в регресив­ ному, і в прогресивному напрям ках водночас ([с ^ ^ н ^ а т а ]). Між двома носовими приголосними мож лива повна назалізація голосно­ го: [м°~у""ндйр], [ н " ' •а -^н'чи т и], [м а Г 'м Г Ч Г 'н]; 2) м ’я к і приголосні впливають на артикуляцію сусідніх голос­ них (крім [і], [и]), внаслідок чого ті набувають так званої і-подібної артикуляції: язикове тіло спрямовується вгору до твердого піднебін­ ня і вперед (ніби при вимові звука [і]), власний тон голосного підви­ щ ується порівняно з основною фазою його звучання. А комодація голосних до м ’як и х приголосних може мати і прогресивний, і регре­ сивний характер: [р'^ •аска], [краве-‘~'ц’], [л’іле-‘~' і™ -а], [л'^-у-^л 'к а ], [д'''-а-“~'д'к°о\; 3) задньоязикові приголосні дещо змінюють сусідні голосні пе­ реднього ряду [і], [и], [е], “відтягую чи” назад їхню артикуляцію : у початковій фазі голосного (після задньоязикового приголосного), у кінцевій фазі (перед таким приголосним) або ж і в початковій, і в кінцевій фазах (між таким и приголосними) — порівняймо вимову [Є] в словах [сестри] і [хекати]. Так само під впливом передньо­ язикових приголосних трохи “посувається” наперед початкова або кінцева фаза артикуляції голосних заднього ряду [у], [о], [а] (порів­ няймо вимову [а] в словах [гак] і [сад]). Основні вияви акомодації приголосних до голосних: 1) перед голосним [і] усі губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), передньоязи­ кові ш иплячі ([ж], [ш], [дж], [ч]), задньоязикові ([ґ], [к], [х]) і глотко­ вий (М ) напівпом’якш ую ться (напівпалаталізую ться): [б’*"ігти], [с'п’^іви], [г’^ілка ], [перв”~ іст 0ок], [м’^ТстЬ], [ф’^іл'м ], [ж’^їнка], [р°озпа-ш’^ілиї], [бдж’^глка], [вич”~іс0уват и], [ґе р ґ’^іт ]. Така ако­ модація відбувається лиш е в регресивному напрямку; 2) усі приголосні лабіалізую ться перед огубленими голосними [о], [у]: [д°‘^ остат°'г'ок], [гог'уц°‘г'ул], [кап°^уст а], [х°‘г'ут рог'о], 197 \п 0'г^од0“~'ор0^'ож°'~увати\, [ з ’^о-р'-а]. А комодація приголосних огубленими голосними є регресивною1. Асиміляція, її типи А сим іляція (уподібнення) — фонетичне явищ е артикуляційного уподібнення звуків однієї категорії: голосний уподібнюється до го­ лосного, приголосний — до приголосного в меж ах слова або слово­ сполучення. А сим іляція належ ить до якісних змін, може мати як прогресивний, так і регресивний напрям ок, бути повного або частко­ вою, обов’язковою чи факультативною , контактною чи дистантною (щодо голосних). В українській мові частотнішою є повна регресив­ на асим іляція, що послідовно відбувається в середині слова або на м еж і слів. Асиміляція голосних А с и м іл я ц ія го ло сн и х (вокальна асим іляція, вокальна гармонія, гармонійна асим іляція, гармонія голосних) — особливий вид регре­ сивної дистантної асим іляції голосних звуків у сусідніх складах, внаслідок чого попередній голосний уподібнюється до наступного за ступенем під нят т я чи лабіалізацією . Гармонійної асим іляції зазна­ ють ненаголошені голосні перед наступним наголошеним, насампе­ ред [е], [и] та [о] в позиціях перед складом з наголошеними голосни­ ми вищого (нижчого) підняття, більшої лабіалізації чи закритості. Ступінь вияву асим іляції голосних залеж ить від стилю мовлення (у розмовному стилі наближення виразніш і), місця у слові (найпоказовіш а аси м іляц ія в основі слова), а також темпу мовлення. А си­ м іляц ія голосних послідовно взаємодіє з кількісною зміною — р е ­ дукцією (ненаголош еніст ю ) го лосних. Так, ненаголош ений [Є] підвищ ує свою артикуляцію й уподібню­ ється до [и] перед складом з наголошеними голосними вищого під­ няття [и ],[і] або [у]: \не“сй\, [меи-н'ї], [беир°у], а іноді й чергується з [и] в цих позиціях: [нйсй], [мйн'ї], [бир°у\. Явище асим іляції посилюєть­ ся тут редукцією голосного в ненаголош еній позиції. Ненаголош ений [и] перед наголошеними голосними нижчого під­ няття [е], [о], [а] обнижує свою артикуляцію й уподібнюється до [е]: [диерект"ор], [сиер°6ват ка], [пиета-]°у] або навіть чергується з [е]: [дерект°ор], [сер°оватка], \петсі-]"■)>]. А сим іляція ненаголошеного голосного посилюється його редукцією. Ненаголошений [О] перед складом з наголошеним голосним [у] уподібнюється до нього й стає більш огубленим: [к °оуж°ух], [з°оуз °у-л'-а~\, 1 Вплив лабіалізованих голосних на наступні приголосні (прогресивна акомодація) є набагато слабшим, ніж на попередні, тому в транскрипції його не позначаємо. 198 [н°душ°у]. Перед складом з наголошеним голосним [і] ненаголошений [О] стає більш закритим і незначною мірою може наближатися до [у]: [с°д-пЧлка] ([с°о<у>-п’ілка]), [т°6-б’і\ ([т°о<у>-б’г]). Явище асимі­ л яц ії тут так само супроводжується редукцією голосного. Асиміляція приголосних Серед асимілятивних змін приголосних (консонантних асим іля­ цій) прийнято розрізняти асим іляції за участю голосу й шуму (за дзвінкістю / глухістю), за місцем і способом творення, за палатальністю (за наявністю чи відсутністю палаталізації, або ж за твердістю / м ’якістю ). Відповідно існує ш ість підвидів асим іляції приголосних: 1) за дзвінкістю ; 2) за глухістю; 3) за способом творення; 4) за місцем і способом творення; 5) за м ’якістю ; 6) за твердістю. Часто в одній сполуці звуків відбувається водночас кіл ьк а (дві або більше) асимілятивних змін: так, асим іляції за способом творен­ ня та за місцем і способом творення часто поєднуються з аси м іляц ія­ ми за дзвінкістю або глухістю (випадки подвійної асим іляції), на них може накладатися ще й асим іляція за м ’якістю чи твердістю (потрійні асиміляції), іноді долучається й подовження звуків тощо. А си м іл яц ія за дзвінкіст ю відбувається у сполуці “глухий + дзвін кий” у будь-якому місці слова або на м еж і слів. Вона завж ди є регресивною за напрямком, контактною, повного й обов’язковою: [ т '" ' б] -» \д'б\ боротьба — [б0ор°о-д'ба] {ш~г] - » [жг] Вишгород — [вйжг°ор°од] [с""б] -> [З'б] просьба — [пр°6-з'ба\ аналогічно: анекдот — [ане“ґд°от], плацдарм — [плаїїздарм], ось де — [6-з'де], т ак давно — [т а ґ^д а ун °о ], хоч би — [х°оджбй\, наш друг — [наж^,др°уг] та ін. А си м іляц ія за глухіст ю відбувається у сполуці “дзвінкий + глу­ хи й ” і буває повного й частковою, обов’язковою й необов’язковою, проте завж ди контактною і регресивною. Повна обов’язкова аси м іляц ія за глухістю відбувається: 1) у словах-винятках легко, вогко, кігт і, нігт і, дьогтю та похід­ них: [лехк°о], [лехк°оатлет], [в°6хк°о], [в°6хк’іс'т'], [к’іхт'Ц, \кЧ хт иек и \ \н'їхт 'ї\, [н'гхт иек°8м], [д'°-6хт'°у |, [д'іхт'-ар] тощо; 2) в абсолютному початку слова (чи фонетичного слова) — най­ частіш е внаслідок уподібнення дзвінкого [з] у префіксі чи приймен­ нику до глухого кореневого приголосного: [сцемеинт °уват и\ — зце­ мент уват и, \с:йпати] — зсипат и, \схрам°у\ — з храму, [ск’їмнати] — з кім нат и, [сф’ірм°о-і°-у] — з фірмою, [сц°укр°дм'\ — з цукром. По­ вне оглуш ення префіксального [з] перед кореневими [к], [п], [т], [ф], 199 [х] фіксується також і на письмі й відбито у правописі: скинут и, спи т ат и, ствердж увати, сфотографувати, схот іт и та ін. Примітка. Перед глухими шиплячими [ч], [ш] префікс і прийменник [з] асимілюється не лише за глухістю, а й за місцем і способом творення і переходить у глухий шиплячий [ш]. Неповна (часткова) асим іляція за глухістю відбувається у сполу­ ці “дзвінкий + глухий” лиш е на м еж і префікса (або прийменника) і кореня, якщ о дзвінкий є кінцевим у префіксі або прийменнику, а корінь починається на глухий приголосний: [р°озссердиет иес'-а], [ібеизспека],[беизс^утебе],[чеиреизс^_хашч’і],[в’ідтт°6-д'і],[п’ідтп и есати], [п’ідт^ к а м еинем], [надт^_п°6лем\, [обпставйенй], [м’їжшпланетнйї], [.м’їжш^ т °о ва р и ешамй\. Така аси м іляц ія не є обов’язковою . У спо­ вільненому темпі мовлення дзвінкі приголосні перед глухими на меж і префікса й кореня можуть зберігати свою дзвінкість: [р°озсердиет иес'-а], [беизпека], [беиз_^тебе], [чеиреиз _ х а ш ч ’і], [в’ідт°6-д'і],[п’ідпиесати],[п’ід ^к а м еинем],[над^уп°6лем],[обставини], [м’їжпланетнйї\, [м’їж^т.°овариешамй]. Навпаки, у швидкому темпі можливе повне оглушення: [р°ос:ердиет иес'-а], [беиспека], [беис^т ебе], [чеиреис ^ х а ш ч ’і], [в’іт:°6-д'і], [п’іт пиесати], [п’іт ^ к а м е инем], [н а т ^ п "блем], [опставйенй], [м ’Тшпланетнйї], [м’їш ^т °овариешамй]. А сим іляція за глухістю не відбувається, якщ о сполука “дзвінкий + глухий” перебуває на меж і інш их морфем (не префікса з коренем) — зокрема, у коренево-суфіксально-постфіксальній зоні: [казка], [стежка], [ближчих], [веизтй], [збеир'ігс'-а]. Не відбувається оглушення дзвінких приголосних і в абсолютному кінці слова: [сад], [р'іж], [карт°уз], [гриб], [ґандж], [ґе-(Гз'] тощо. А с и м іл я ц ія за способом т во р ення відбувається у сполуках при­ голосних, однакових за місцем творення, проте різних за способом творення звука. Вона здебільшого регресивна за напрямком, кон­ тактна, може бути повною чи частковою, відбуватися я к у середині слів, так і на їх меж і. А сим іляція за способом творення часто супро­ воджується асим іляціям и за дзвінкістю (глухістю) та за м ’якістю . А сим іляція за способом творення має такі основні вияви: 1. Зімкнено-проривні [д], [д'], [т], [т'] перед щ ілинними [з], [з'], [С ], [ с ' ] або аф рикатам и [дз], [дз'], [ ц ] , [ ц ' ] змінюють свій спосіб тво­ рення і перетворюються на аф рикати [дз], [дз'], [ ц ] , [ ц ' ] . За місцем творення усі ці приголосні є передньоязиковими зубними. Внаслі­ док повної регресивної асим іляції перш ий звук у сполуці “зімкнено-проривний + щ ілинний (або аф риката)” повністю уподібнюється до наступного і сам стає зімкнено-щ ілинним (африкатою), другий звук у сполуці залиш ається незмінним: 200 і № [Д ^з] -> [дзз] [сеиреидзземнйї] Середземний [в’ідззнака] відзнака [д"~с'[ -> ( [дз'с'[ [заб°у-дз'с''а\ забудься [д~с] -> [дзцс]* [ів’ідзчста-н'] відст ань [д^дз] -> [дздз] -> [дз:] [п’і дз:в°он°ом] під дзвоном [д^ц] - » [дзц] [осеиледзцем ] оселедцем [д ~ ц ]^ [д з чц]* [в’ідзцц°уратиес'-а\ відцурат ися [т^ з]—>[цз] —» [дзз]** [сп°ор5ззал\ спорт зал [спр°удззасн°уу] спрут заснув [т^дз]-> [ ц ^ д з ] [ д з : ]** [с'в’ідз:еиркал] світ дзеркал [т^с'] -» [ц'с'1 -> [ц'~с'] -> [ц'ц'] -» [ц']*** [с°олда-ц'киї] солдат ський, проте у дієслівних формах на -ться зберігається подовженість [ц':]: [т~с'] -> [ц'с'1 -> [ц '~ с'] -> [ц 'ц '] -> [ц':] [стара-]°-уц' :-а] стараються [т~ц]->[ц:] [к°опйц:е\ копит це Примітка. У сполуках, позначених зірочкою (*), крім асиміляції за способом творення можлива також часткова асиміляція за глухістю (зу­ мовлена позицією дзвінкого перед глухим на межі префікса й кореня); у сполуках, позначених двома зірочками (**), відбувається ще й асиміля­ ція за дзвінкістю; у сполуці, позначеній трьома зірочками (***), відбу­ вається і регресивна, і прогресивна повна асиміляція за способом тво­ рення, а потім стягнення [ц'ц'] до [ц']. Проте у дієслівних формах на ться стягнення не відбувається. щ щ т т ш 0 , ^ с С К г 4 о::р Л*:. £щ >4’ ^ - іЙЛУй/ £ Зімкнено-проривні ротові (неносові) [б], [п], [д], [Д']> [т], [т'] за­ знають асим іляції за способом творення перед зімкнено-прохідними носовими [м], [н], [н'], внаслідок чого утворюються сполуки приго­ лосних [бм], [пм], [дн], [д'н'], [тн], [т'н'] — гом оорганні за місцем творення (вимовляю ться тим самим активним мовним органом од­ ним артикуляційним рухом)1: [бм], [пм] — губні, [дн], [д'н'], [тн], 1 На відміну від гомоорганних, приголосні, що вимовляються різними активними мовними органами (або різними ділянками того самого актив­ ного мовного органу), називаються гетероорганними. 201 [т'н'] — передньоязикові. Різняться вони лиш е способом творення (ротові / носові). Внаслідок регресивної асим іляції ротових носови­ ми перш і набувають носового забарвлення; водночас відбувається і прогресивна асим іляція — носові під впливом попередніх зімкнено-проривних ротових утрачаю ть плавність артикуляції і ста­ ють вибуховими (кінцеве ротове розім кнення у них заміню ється р із­ ким опусканням м ’якого піднебіння і виходом повітря через ніс). Отже, така регресивно-прогресивна аси м іляц ія призводить до появи фаукальних сполук (від лат. /а н х — глотка, зів) [бм], [пм], [дн], [д'н'], [тн], [т'н']: д^н о , о д^ні, од^наково, зневод^нений, сп ід ^н и ц я, сприт"~ник, невідворот ^ний, х а т ^ н ій , л іт ^ н ій , об"' м ерзлий, о б ^м ін, н е п ^ м а н , топ"~модель, так само на м еж і слів: зуб1" мудрості, у ^ гли б "'м о р я , шлюб"'М арії, ст епГ'маків, сип"'менш е, від"'нори, будь^ніж ним, к іт Г н а п ла к а в, к іт ^ н я в ч а в тощо. 3. Передньоязикові зім кнені [д], [д'], [т], [т'] уподібнюються до наступних передньоязикових щ ілинних бокових [л], [л'], внаслідок чого утворюються гомоорганні сполуки приголосних [дл], [д'л'], [тл], [т'л']. Такі сполуки вимовляю ться одним артикуляційним рухом, при цьому зімкнений приголосний утрачає свій вибух і розкриваєть­ ся боковою щ ілиною, зливаючись із артикуляцією наступних [л], [л']. Утворені внаслідок такої регресивної часткової асим іляції зву­ ки називаю ть л а т е р а л ь н и м и (від англ. Іаіегаї — боковий), вони ви­ ступають я к у середині слова: сверд"'ловина, сідало, під"'лабузник, за д н я я , від ^лю д н и к , п ід ^л існ и й , а т ^ л е т , дот Гла, м о т ^л о х, м іт и л а , ко т ^ло ви н а , п а т ^л а т и й , спорт ^лот о, ко т ^лет а , з іт ^ л іл и й , верт Г ляви й , так і на меж і слів: перед"' літ ом , під"'ліж ком, цвіт 1" левко ї, світ "'ляльок та ін. 4. П ередньоязикові зім кнені [д'], [т'] під дією попередніх перед­ ньоязикових щ ілинних [з], [с] можуть зазнавати прогресивної аси­ м іляції за способом творення, внаслідок чого у сполуках приголос­ них [з'д'], [с'т'] виникаю ть призвуки [дз'], [ц']: [з'~ д '] -> [з'д'Д3] [з'д'Ж :‘їїсн'°уват и] здійсню ват и [прие]із'д'лзїт ’] приїздіть [с'~ т'] —>[с'т'ц] [лйс'т'ч'-а'\ ли ст я [с'т’чїна] ст іна Така аси м іляц ія є частковою за ступенем вияву і загалом небаж а­ ною; вона мало пош ирена в українській мові (на відміну від росій­ ської й особливо білоруської мов) і часто є наслідком міжмовної ін ­ терференції. А с и м іл я ц ія за м ісц ем і способом т во р ення відбувається у спо­ луках приголосних, різних водночас за двома ознаками: місцем тво­ 202 рення і способом творення звука. Така асим іляція здебільшого пов­ на і регресивна за напрямком, контактна, може відбуватися я к усе­ редині слова (фонетичного слова), так і на м еж і слів. А сим іляція за місцем і способом творення часто супроводжується асим іляціям и за дзвінкістю / глухістю, за м ’якістю . А симіляція за місцем і способом творення має такі основні вияви: 1. Зімкнено-проривні однофокусні за способом творення, перед­ ньоязикові зубні за місцем творення звуки [д], [д'], [т], [т'] зазнають асимілятивних змін перед [ж], [ш], [дж], [ч] — щ ілинним и або зім кнено-щ ілинним и (аф рикат ам и) двофокусними за способом тво­ рення і передньоязиковими альвеолярним и за місцем творення зву­ ками. Внаслідок повного уподібнення до альвеолярних двофокусних [ж], [ш], [дж], [ч] на місці зубних однофокусних [д], [д'], [т], [т'] по­ стають альвеолярні двофокусні аф рикат и: на місці [д], [д'] — афри­ ката [дж], на місці [т], [т'] — аф риката [ч]. Другий звук у сполуці “передньоязиковий зубний однофокусний + передньоязиковий аль­ веолярний двофокусний” залиш ається незмінним: $ • ” УуС [д^ж] —>[джж] [п’і джнсати\ піджати [д^ш] -> [джш] [.м°дл°6дж шиї] молодший [д*"ш] -> [джшш]* [п’і дж^шйука] підш ивка [д*~дж] [дждж] -> [дж:] [на&ж:еиреил°дм] над джерелом [д~ч] -> [джч] [за-с'в’іджчиет и\ засвідчит и [д~ч]-> [джчч]* [в’іджччйнеан°д] відчинено [т^ж] —» [джж]** [с'в’іджжиевйх] світ ж ивих [т""ш] —>[чш] [к°ор°6чшиї\ коротший [т^дж] —> [джж]** [л'ідж:меи-л'-а] літ джмеля [т^ч] —> [чч] -> [ч:] [л'°-6ч:иек\ льот чик П р и м іт ка . У сполуках, позначених зірочкою (*), крім асиміляції за місцем і способом творення, може відбуватися також часткова асиміля­ ція за глухістю (зумовлена позицією дзвінкого перед глухим на межі префікса й кореня); у сполуках, позначених двома зірочками (**), від­ бувається також асиміляція за дзвінкістю. 203 2. Свист ячі однофокусні передньоязикові зубні звуки [з], [з'], [с ],[с '],[д з],[д з'],[ц ],[ц '] перед ш иплячим и двофокусними передньо­ язиковими альвеолярними [ж], [ш], [дж], [ч] асимілюються повністю й перетворюються на ш иплячі двофокусні передньоязикові альвео­ лярн і звуки: [З ] ,[ з '] - Я ж ] [ с ] ,[ с '] ^ [ ш ] [дз], [дз'] -> [дж] [ц], [ ц '] -> [ч] Другий звук у сполуці “свистячий + ш иплячи й” залиш ається не­ змінним. Н априклад: [з^ж] —» [жж] —>[ж:] [р°ож:°увати] розжувати [з^дж ] —>[ждж] [беижджем°у\ без джему [з^ ііі| —» [ж^ш] -> [шш] —>[ш:]*** [з~ш] —>[жш] [вйв’іжши] вивізш и [з^ш] —>[жшш]** [беижшш °6унйї\ безшовний ш ст<Ф [з^ч | —>[жч] і [ [нйжчиї] нижчий* [з~ч] —>[жшч]** \неижшч°утие-с’-а'\ незчутися ' г 1 \иі:йти\, \ш :йнк°о-і°у] зш ит и, з ш инкою [з~ч] —> [ж^ч] —>[шч] *** [шчйстиети], [ш чех°ом] зчист ит и, з чехом [с^ш] —>[шш]—>[ш: і [вйн'їш:и] винісши [с~ч] —>[шч] [вйшчиї] вищий* [дз""ж] —»[джж] \ґедж^ужиевйг\ ґедзь живий [Ц~ч] [чч] [ч:] [палач:акл°уна] палац чаклуна Примітка. У словах під зірочкою (*) наслідки асиміляції за місцем і способом творення позначаються на письмі — вони зафіксовані право­ писними нормами. У сполуках, позначених двома зірочками (**), крім асиміляції за місцем і способом творення, може відбуватися також част­ кова асиміляція за глухістю (зумовлена позицією дзвінкого перед глу­ хим на межі префікса й кореня); у сполуках, позначених трьома зіроч­ ками (***), відбувається повна асиміляція за глухістю (зумовлена пов­ ним оглушенням префікса й прийменника з перед глухими приголосни204 ми). На межі слів (у фонетичному слові) — ґедзь живий, палац чаклуна та ін. — асиміляція можлива, але не завжди обов’язкова: механізми її виникнення до кінця ще не досліджені.^, 3. Ш иплячі двофокусні передньоязикові альвеолярні звуки [ж], [ш], [дж], [ч] перед свист ячим и однофокусними передньоязиковими зубними [з], [з'], [с], [с'], [дз], [дз'], [ц], [ц'] асимілюються повністю й перетворюються на свистячі однофокусні передньоязикові зубні зву­ ки: звук [ж] переходить у [з], звук [ш] — у [с], звук [дж] — у [дз], [ч] — у [ц]. Уподібнення ш иплячих свистячими часто супроводжу­ ється асиміляцією за м ’якістю , рідше — асиміляцією за глухістю, а також подовженням. Другий звук у сполуці “ш иплячий + свистя­ чи й ” залиш ається незмінним. Н априклад: [ж ^ з] —> [зз] —>[з:] [м’їз °:д-р'-анйі] міжзоряний [ж^с ] —>[зс] [.м ’ізссеиз °д'н':-а] між сезоння* [на-]із'с'-а\ наїжся** [ж ~дз] -> [здз] [м’ї з ^ д з в ’їнйц'-амй] між дзвіницями [ж ~ ц ]-> [зц ] \м ’їзс\_тцйм\ між цим* [сиер ° 0‘ііз'ц'і\ сироїжці** [ш ^с'] ->[с'с'] —>[с':] [п°ог°6диес':-а\ погодишся** [ш '-ц'І -^[с'-'ц'] -> [с'ц'] [кЧс'ц'ї] кіш ці** [ч ^с'] -> [ц ^ с'] -> [ц'с'] [неи^м°др°6-ц'с'-а] не морочся** [ч'-'ц'] —> [цц'] —>[ц':] [д°о-ц':ї\ дочці** [дж ~з] -> [дзз] [ їм ’їд з^ за к л а д °у] імідж закладу [дж ^дз] -> [дздз] [Ґандз:еркала] ґандж дзеркала [дз:] Примітка. У словах, позначених зірочкою (*), може відбуватися також часткова асиміляція за глухістю (зумовлена позицією дзвінкого перед глухим на межі префікса й кореня). Асиміляція на межі слів (у фоне­ тичному слові) можлива, проте її обов’язковість ще не досліджена. У прикладах, позначених двома зірочками (**), асиміляція за місцем і способом творення супроводжується асиміляцією за м’якістю. 205 4. Задньоязикові зім кнені [к], [ґ], щ ілинний [х] та глотковий щ і­ линний [г] уподібнюються до наступних передньоязикових щ ілин­ них бокових [л], [л'], внаслідок чого утворюються гетероорганні спо­ луки [кл], [ґл], [хл], [гл], [кл'], [ґл'], [хл'], [гл'], різні я к за місцем, так і за способом творення. Внаслідок регресивної асим іляції за місцем і способом творення перш ий компонент у таких сполуках вим овля­ ється із піднятим угору кінчиком язика: к^Л адка, ґ “"лей, х^ло п ец ь, ладний, к ^ л ю є , ф іґ^ л і-м іґ^ л і, х ^ л іб , г^ л ід , г^ ля н е ц ь та ін. 5. П ередньоязикові зім кнені однофокусні [т], [д] під прогресив­ ним впливом попередніх щ ілинних двофокусних [ш], [ж] змінюють свою дорсальну артикуляцію на апікальну: ш ^т аб, п а ш ^т ет , пош ит а, т иж ^день, ж адат и та ін. А с и м іл я ц ія за м ’якіст ю відбувається у сполуках приголосних “твердий + м ’я к и й ” , вона повна, контактна і регресивна за напрям ­ ком; може відбуватися я к у середині слова, так і на м еж і слів і супро­ воджуватися асиміляцією за способом творення (ротові [д], [т] перед носовим [Н '] стають ф аукальними) та асиміляцією за дзвінкістю , а також подовженням. А сим іляції за м ’якістю зазнаю ть передньоязикові зубні приголос­ ні [д], [т], [н], [л], [з], [с], [дз], [ц] — здебільшого перед м ’яким и при­ голосними цієї ж групи, тобто перед [д'], [т'], [н'], [л'], [з'], [с'], [дз'], [ц']< Наприклад [с'°-ог°д-д'н'ї\, [пеи-т'л'-а], [пе-н'с'іуа], [т а-н'ц'і], [к’їн'ц'іука], [г’іл 'ц 'і], [к°у-з’н'-а\, [ла-з'н'-а], [с'н'їг], [в’іс'т'], \ра-д’іс’т ’], [м0дл°о-дз'ц'і], [м ’їц ’н'ї] тощо. Я кщ о попередній зуб­ ний належ ить до префікса, аси м іляц ія за м ’якістю може не відбува­ тися: \беизд'іуа-л'нйї\, [зл'іт], [в’ід л ’°уднйї], [узл'іс'га]. Проте якщ о кінцевий приголосний префікса і початковий приголосний кореня однакові за місцем і способом творення, вони уподібнюються за м ’якістю : [в’ід'плит и], [в ’ід'т'-агтй], [п ’ід'н'-ати], [р°о-з':-ава], \р°о-з'с ’істие-с'-а]. Розрізняю ть випадки обов’язкового м ’якш ення, факультативно­ го м ’якш ення та відсутності м ’якш ення. 1. Обов’язкове м ’я к ш е н н я відбувається при поєднанні звуків [д], [Т ], [НІ із наступними ІД'1 [т і, [н'], внаслідок чого звуки [Д], [т], [н] стають м ’яким и: [д~т'] -> [д'т'] [зв’ід'т'іл'-а] звідтіля [в’ід'т'т°дк] відтінок 206 [д ~ н ']^ [д 'н ']* [д'н'їпр°д] Дніпро [пЧд'н'Тмати] піднімати [д ^ д '] —> [д'д'1 —>[д':]** \вЧд':-ачиети] віддячити [п’ід'пм] під дім [т^н'] —» [т'н']* [с°о-т'н'-а] сотня [т'-'д'] —»[т'д'] —>[д'д'] —>[д':]*** [т~т']->[т'т'] —»[т':]** [пард’:іуач] [с'в’іт'-.існйї] партдіяч світ тісний [бра-д':іучйенки] брат дівчинки [н~д'] ->[н'д'] [ке-н'д'°-ух] кендюх [т'д'іуа] Індія [н-т'] —>[н'т'] [б°у-н’т ’іунйк] бунтівник [гвйе-н'т’іука] гвинт івка [н~нг] -> [н'н'] -4 [н':]** [ів’ік°о-н':ї] віконні [в’їн'имш] він німий П рим іт ка. У сполуках, позначених зірочкою (.*), асиміляція за м’якістю супроводжується асиміляцією за способом творення (з’являється фаукальність [д], [т] перед [н']; у сполуках під двома зірочками (**) внаслі­ док асиміляції за м’якістю відбувається кількісна зміна — подовження двох однакових приголосних; у сполуці, позначеній трьома зірочками (***), подовження після пом’якшення можливе завдяки супровідній асиміляції за дзвінкістю. 2. Ф акульт ат ивне (необов’язкове) м ’якш ен н я здебільшого сто­ сується вимови передньоязикових зубних свистячих приголосних [з], [с], [дз], [ц] перед приголосними; а) м ’яким и: [з'л'іт ат и],[п,із'н'гї],[веи-с’н'-анка],[кап°у-с'т'-анйі], [в’ідз'ц'ідйти], [м’їц'н'гс'т']-, б) напівпом’якш еними: [з'вЧт], [з'м’ї]-а\, [с'м’гх], [с'в’ітан°дк], [дз'в’-акати], [ц'в’-ах], [ц'вЧр'їн'кати] тощо. Я кщ о губний приголос­ ний напівпом’якш ений голосним [і], що чергується з [о], асим іляція свистячих [з], [с], [дз], [ц] перед ним може не відбуватися: [свЧЇ] (бо свого), [д зв ’гн] (бо дзвона), [звЧр] (тобто яр, бо звору) — порівняймо [,з'вЧр] (т варина) тощо. Близьким до обов’язкового є факультативне м ’якш ення в межах однієї морфеми: [пЧз'н'Щ, [веис'н'-анка], [кап°ус'т'-анйї], [м’їц'н'їс'т']; [з'мЧра], [с'мЧх], [с'в’ітан°дк], [дз1в ’-акати], [ц'в’-ах], [ц'вЧр'їн'кати] та ін. Факультативною в такому разі можна вважати відсутність аси­ міляції за м ’якістю (збереження твердості). /•/е > Я ат ^м щ 3. Відсут ніст ь м ’я к ш ен н я (збереження твердості) характерна для сполучень приголосних: а) [д], [т], [л], [н] із наступним [р'] і всіма напівпом ’якш еним и ([б’], [п’], [в’], [м’Ь [ф ’Ь [ж ’], [ш ’1, [дж ’], [ч’], [ґ’], [К’1, [х’1, [г’]). Н апри­ клад: [п°одр'-апати], [мандр'іука], [п°отр'іїнйї], [генр'іх]; [дв’ірнйк], [кандм ’їн'їмум], [т в’ір], [т х ’ір], [п а лк’ї], [г°олк’іпеир], [а л х ’їм ’їк], [ганч’ірка], [т°днш’і], [к°днк’істад°6р], [к°днфЧдеи-н'ц'іїн°д] тощо; 207 б) губних [б], [п], [в], [м], [ф], ш иплячих [ж], [ш], [дж], [ч], задньо­ язикових [ґ], [к], [х], глоткового [г] та альвеолярного [р] із наступни­ ми м ’яким и та напівпом’якш еним и: [замр'іуанйї], [к°о-л'ібр’і], [крапл'-а], [капц'і], [терпк’іс'т'], [а ут 'іук а ], [п’іун'Тч], [т °уф л'і]; [каш л'-ат и], [вйшн'-а], [тйжн'ї], [м’їжг’ірі-а], \п°др°учн'ї\, [см ачн'ї], \рв°учк,і\,[надж чЧткйї\;[хл'іб],[хвЧртка],[кр'іплеи-н':-а\,[кл'ітйна\, [квЧтка], [ґн'Тт]; [огл'-адйенй], [гл'ід]; [к°орт'іти], [п06рц'іра], [барв’їн°дк], [к°орч’і\, [ха р ч’і], [г°уркЧт], [маркЧза] тощо. А си м іляц ія за т вердіст ю в українській мові не дуже пош ирена — вона трапляється значно рідш е, ніж аси м іляц ія за м ’якістю , і від­ бувається у сполуках приголосних “м ’як и й + твердий” . А сим іляція за твердістю завж ди повна, контактна і регресивна, може супрово­ дж уватися подовженням (після спрощення); її виникнення в осно­ вному пов’язане з дією суфіксального -н-. Н априклад: [д'^ні-^їдн] [с"~н]->[сн] [н'^н] -> [нн] -> [н:] [м’Щ — [ж’Іднйї] [р"6зп"о-в,ідІ] — \р°озп°о-в,іднйї] [в’іс'] — [дв°одснйї] [з'л'іс'т'] — [з'л'існЩ [к’Гк'] — [к’?н:ш] [де-н'] — [ден:йї] Щ е рідше аси м іляц ія за твердістю може відбуватися на меж і слів: [л'із^сам ] (лізь сам), [п]-ад:еи-с'-аткЧу] (п 'ят ь десят ків) тощо. А сим іляція за твердістю не відбувається, якщ о перед твердим приголосним стоїть[л']. Н априклад: [в °б-л’-а]— [в’іл'ниі\,[п°окр'іул’-а] — [п°окр'іве4л'нйї\, \парале-л'] — [парале-л’нйї\, [етил'] — [ст йл'нйї]. Дисиміляція приголосних Д исим іляція (розподібнення) — фонетичне явищ е якісного х а­ рактеру, яке полягає у розподібненні артикуляції двох однакових або подібних звуків у меж ах слова, втраті ними спільних фонетичних ознак. Це процес, протилежний асим іляції. Д исим іляція робить спо­ лучення приголосних більш зручним для вимови (з двох проривних звуків, що стоять поруч, один стає щ ілинним, або ж із двох суміж них щ ілинних звуків один стає проривним тощо), може бути регресивною і прогресивною, контактною і дистантною. Д исим іляція поширена у діалектному й просторічному мовленні (бонба, дохтор тощо) і має живомовний характер. Д исим іляція в літературній мові має історич­ ний характер і закріплена на письмі. Серед основних видів дисим іля­ ції я к історичного процесу розрізняю ть такі, як: 208 Регресивна контактна дисиміляція [к~т] —>[хт] к-ьто —>хт о, аналогічно квохт ат и [ч^н] -> [шн] мірочьник7> —>м ірош ник ручьникя -у руш ник, аналогічно соняш ник, сердешний1 тощо. [к~р] [хр] крьст-ь -у хрест Внаслідок дисиміляції утворились деякі сучасні форми інф ініти­ ва на -с т и : вест и (від ведт и), мест и (від м ет т и) — звуки основи [д] і [т] зберігаються в особових формах веду, мету. У більшості слів літературної мови дисим ілятивні процеси не відбуваються: л ікт і, т очний, нічни й та ін., проте намітилася сти­ лістична тенденція розрізняти вимову чн і шн. Так, у науковій тер­ мінології вж ивається тільки чн (С оня\чн\а система, моло[чн\окислі бактерії, м іся\чн\ий ґрунт , яє[чн]ик), у розмовному мовленні м ож ­ лива вимова я к чн, так і шн (соня[чн\ий і сопя[ш н\ий (день), м оло\чн\ а і моло[ш н\а (каша), міся[чн\а і м іся\ш н\а (ніч), сма[чн]ого і сма[шн] ого (вам), але: яє[шн]я). Д исим іляція набула пош ирення у просторіччі: бонба, т ранвай (сусідні звуки розподібнюються за місцем творення), дохтор, трахтор (за способом творення) тощо. Прогресивна контактна дисиміляція У сучасній українській мові прогресивна контактна дисим іляція відбувається у сполученнях двох однакових або однорідних щ ілин­ них приголосних. Н априклад [с] + [ш] —> | ш"Тіі ] —> [шч] [крашчиї] кращ ий (від красивий), аналогічно вищ ий [з] + [ш] —> [ж ^ш ] —> [жч] [блйжчиї] ближ чий (від близький), аналогічно ниж чий, вужчий Регресивна дистантна дисим1ЛЯЦ1Я [ р Г [р] -> [л]...[р] р и ц а р —>лицар р и м ар —>лим ар 1 [л Г [л ) ^ [ р ] ...[ л ] велблюд —>верблюд 1 Слова сердешний і сердечний розрізняються не тільки написанням і звучанням, а й значенням: сердешний — бідолашний, сердечний — щирий, привітний. 209 Прогресивна дистантна дисиміляція [р Г [р ] -> [РІ .[л] срібро —> срібло рибарст во —>рибальст во Унаслідок дисим іляції приголосних можуть виникати й інш і різ­ новиди комбінаторних змін звуків: епент еза (виникнення м іж дво­ ма звуками у слові додаткового приголосного чи голосного, не зумов­ леного етимологічно: [а-р'іуа~[ (арія від італ. агіа\, га п ло л о гія (випа­ діння одного з двох сусідніх однакових або подібних складів: морфофонологія —» морфонологія, т рагікокомедія —» трагікомедія, дикообраз —> дикобраз); м ет ат еза (взаємна перестановка звуків і складів у слові: мольберт від нім. М аІЬгеіі, ф ут ляр від нім. Р и ііега ї то­ що). Спрощення (редукція) приголосних Спрощення (редукція) — фонетичне явищ е кількісного х ар ак ­ теру: втрата одного зі звуків у групах приголосних, що утворилися внаслідок давньої історичної зміни (занепаду слабких зредукованих [ь], |/ь]). Новоутворені тризвукові сполуки — найчастіш е із зімкнено-проривними [д], [т] або [к] усередині, рідше з сонорними [р], [Л], [н], поруш ували фонетичні закони ж ивої мови і тому зазнали спрощення: [здн] > [зн] проїзд — проїзний, [ждн] > [жн] тиждень — тиж невий, [рдц] > [рц] сердечко — серцевий, [стн] > [сн] честь — чесний, [стл] > [сл] пост іль — слат и, [стц] > [сц] міст ечко — місцевий, [скн] > [сн] писк — писнут и, [зкн] > [зн] брязк — брязнути, [слн] > [сн] м и сли т и — ум исний, [рнч] > [нч] горно — гончар. Спрощення у таких сполуках фіксує також і правопис. Проте у словах із суфіксами -н-, -ськ-, -ств-, утворених від основ іншомовного походження, спрощення (редукція [т]) відбувається тільки в усній формі й не передається на письмі: [стн] > [сн] конт раст ний - \к°онтраспйї\, [нтс'к] > [нс'к] ст удентський - [ст°уден'с'киі\, 210 [нтств] > [нств] агент ст во - [агенств°о], [стс'к] > [с'к] турист ський - [т°урйс'киі\. Тільки в усній формі відбувається спрощення (випадіння [т]) та­ кож у сполуках [стч], [стц']: [стч ]> [сч] ^ [ніч] невіст чин [стц'] > [с'ц'] звіст ці - [зв’іс'ц'і], іхичібн), у числівниках ш іст надцят ь, шістдесят, ш іст сот : [стн] > [сн] ш іст надцят ь - [ш’існа-дз'ц'-а-т'], [стд] > [сд] > [зд] шістдесят - [ш ’іздеи-с'-ат], [стс] > [сс] > [с:] шістсот —[ш’іс°:дт\. Я к виняток, не відбувається спрощення ні в усній формі, ні на письмі у словах: кіст ляви й , пест ливий, хва ст ли ви й , хваст нут и, з а п ’яст ний. Подовження приголосних П одовженням приголосних — фонетичним явищ ем кількісного характеру при взаємодії звуків — називають збільш ення тривалості звучання приголосних, яке в сучасній українській мові є наслідком: 1) історичних змін (асим іляції []]) у процесі розвитку мови; 2) фонетичних (ж ивих) регресивних та прогресивних асим іля­ цій; 3) збігу однакових приголосних при словозміні та словотворі на м еж і морфем; 4) абревіації; 5) засвоєння слів іншомовного походження. Внаслідок іст оричн о ї а с и м іл я ц ії []] м ’яки м и приголосними [д'], [т '],[н '],[л '],[з '],[с '],[ц '](у тому числі й колиш німи м ’яким и ш ипля­ чими [ж '], [ч'], [ні']) у звукосполученнях, що виникли після занепаду редукованого [Ь ], в сучасній українській мові у деяких формах імен­ ників, прислівників та дієслова ли т и з ’явились подовжені приголо­ сні [д':] (судиш [судї]а] > [суд1]а] > [суд'д'а] > [суд’:а\ > суддя), аналогіч­ но [т':] {життя), [н':] {знання), [л':] {рілля, л ля т и ), [з':] {маззю), [с':] {віссю), [ж ’:] {збіжжя), [ц':] {міццю), [ч’:] {узбіччя), [ні’:] {затишш я) тощо. П одовження приголосних можливе також у результаті ж ивих а с и м іл я ц ій — я к регресивних (за місцем і способом творення, за глухістю, за дзвінкістю та ін.): [з^ж й т и ^’-а] —> [ж:йтиес’-а] — зжи­ 211 тися, [р°оз'"'жариет и] -» \р°ож:ариет и\ — розж арити, [з^ш йт иі] -> — зш ит ий, [з^ш °дук°у\ —> [ш 0:щ/к°у] — з шовку, [ц'вЧт^дереива\ —> [ц'в’ід :ф е“ва] — ц в іт дерева, [с и п ^ б ’іл'ш е] —> [сиб,:іл'ше] — сип більше, [кр и к^ґа ви ] -» [крнґ:ави] — крик ґа ви , [пл'°-ус‘г'залиеш°ок] -> [пл'°уз:алиеш°ок] — плюс залиш ок тощо, так і регресивно-прогресивних, зокрема за способом творення: [стара-уеі-т"г'с'-а\ —> [стара-уд-ц'^с'-а] —» [стацф-е'-ц'ц'-а] —> [старпу-е‘-ц';-а] — старається та ін. Часто подовження (подвоєння) приголосних виникає на межі морфем — так званому морфемному шві: на м еж і префікса й кореня ([в ’ід:ати] — віддат и, [п ’ів’лдра] — піввідра, [беиз:апеиречн°д] — без­ заперечно, [к°днтр°:б-з'в’ідка] — конт ррозвідка), кореня й суфікса ([о- с'Тн':її] — осінній, [за-м’їн:йек] — зам інник), кореня й постфікса ([р°озр'іс':-а] — розрісся) тощо, а також на ст ику сл ів: [беиз:елеи-н'г\ — без зелені, [безл'іч:еиреипах] — безліч черепах, [смак:ави] — смак кави та ін. Іноді причиною подовження (подвоєння) приголосних може бути абревіація: [ф’із:а-р'-адка] — фіззарядка (ф ізична зарядка), [п°6у-л'іт:еих н °о л 0ог] — політ т ехнолог, [прес:еикреитар\ — прес-секретар, []°ун:ат] — ю ннат (юний нат ураліст ), \укр:еистаура-ц'і]-а] — “Укррест аврація” тощо. Також подовження відбувається у словах інш омовного похо­ дження: [бр°ут°:о] — брутто, [б°ул:а] — булла, [ван:а] — ванна, [е-л':їн'гст\ — еллініст , [ім ’пграц'іуа] — імміграція, [кан:ії\ — К а н ­ ни, [к 0бнтр:еив°сґ-л'0-у-ц'іуа] — контрреволюція, [мад°бн:а] — м а­ донна, [ман:а\ — м анна, [нет°:о] — нетто, [пан°:о] — панно тощо. [;ш:йтиї\ Стягнення приголосних Це фонетичне явищ е спостерігаємо, я к правило, при словотво­ ренні, коли приголосний, подовжений внаслідок збігу двох однако­ вих звуків, поєднується з інш им приголосним, контрастним за спо­ собом творення: Одес(а) + -с’к — > оде\с’с ’)кий —> оде[с']кий; боягуз + -ств— > боягу[з^с]тво —> боягу[зз]тво —> боягу(з]тво; вій[с'кк]ом ат (<військовий ком ісаріат ) —» вій[с'к]омат. Стягнення подовжених приголосних характерне й для абсолют­ ного кін ц я слова я к в усній, так і в писемній формах: зн а [н 'н г]а — зна[к']. У запозиченнях це явищ е відбувається лиш е в усному мов­ ленні, а на письмі зберігається подовження: б ілль — [б’і л т о н н а , т онн — [т°бн]. 212 4. Позиційні зміни П озиційними називаю ться зміни звуків у потоці мовлення, спри­ чинені впливом загальних умов вимови: позицією щодо наголосу (голосні звуки), положенням на початку чи в кін ці слова, складу, у відкритому чи закритому складі (приголосні звуки). У ненаголош еній позиції всі голосні української мови зазнають значних кількісних і якісних змін у зв ’язк у з ослабленням загальної артикуляційної напруженості й скороченням тривалості. Ненаголо­ шеність безпосередньо пов’язан а з явищ ем редукції звуків. П озиційні зміни приголосних зумовлені їх місцем у слові — по­ зицією початку чи кін ц я слова (складу), перед наступним голосним чи приголосним (вокалізація сонорних [в] та [й]); позицією кінця слова перед паузою (втрата зім кненими носовими сонорними [м], [н], [н'1 обов’язковості розім кнення й набуття ними імплозивності — сом, м ам ин, зелень тощо). Редукція ненаголошених голосних В українській мові голосні звуки в ненаголошеній позиції зазна­ ють редукції (від лат. гейисііо — скорочення, відсунення, повернення, зменш ення, відведення назад) — видозміни звуків унаслідок меншої напруженості й тривалості артикуляції, тобто ослаблення, скорочен­ ня їхнього звучання. Розрізняють редукцію кількісну (часокількісну) і якісну; також редукцію класифікую ть за ступенями (І—IV). Для української мови характерні І та II ступені редукції. К ількісна редукц ія виявляється у зменш енні тривалості й арти­ куляційної напруженості ненаголош ених голосних при збереженні характерного тембру звука: порівняймо сад — садовий, де [а] в дру­ гому слові буде слабшим і коротш им, ніж у першому ([а] в наголо­ ш еній позиції). Я кісна редукц ія передбачає якісну зміну ненаголошених голос­ них, я к і, втративш и напруженість, утворюються при нейтральному або близькому до нейтрального положенні мовних органів: задні го­ лосні посуваються наперед, передні — назад, високі — вниз, низькі — вгору. При цьому зміни ненаголошених [а], [у], [і] на слух майже непомітні (це редукція І ступеня). Натомість вимова ненаголошених [е], [и], [о] зазнає значних змін внаслідок редукції II ступеня: 1) [е] не під наголосом звуж ується й наближ ається до [и] або — в оточенні м ’як и х приголосних — до [і]: [зеирнйна\, \сеил°д], [7г0огсладеик°б], [зеиленйї\, [окра-і-е'-ц'], [беи-л'г’іуеиц'\, 2) [и] ненаголош ений розш ирю ється й наближ ається у вимові до [е]: [киеше-н'-а\, [сх°оватиес’-а], [киерпатиЦ, [ки"с’іл'\, [виес°дкиї], [мйеслйвеи-ц']; 213 3) ненаголош ений [о] перед складом із наголошеними [у] та [і] звуж ується й наближ ається у вимові до [у] — особливо помітно пе­ ред складом із наголошеним [у]: [р°оуз°умнйї], [к°оус°у-л'-а\, [к°оуж°ух], [п°оул°удн°уват и], [з°оуз°у-л'ка], [пр°оуш°у], [н°ду-с'іт’], [с°оу-п’ілка], [д°оу-р'іжка]. На початку слова або в позиції після голосного перед приголо­ сним ненаголош ений [у] може ослаблюватись у вимові до [у] нескла­ дового ([уз'-ати], [учйт иес'-а], [аудиет°д-р'іі-а\), ненаголош ений [і] — ДО [ї] нескладового ([Гепне], [засівана]). К ількісна і якісн а редукції виявляю ться одночасно — вважаю ть, що якісн а редукція є безпосереднім наслідком кількісної. П озиційна редукція ненаголош ених голосних послідовно взаємо­ діє з комбінаторною зміною — гарм онійною а си м іля ц ією голос­ них. Вокалізація приголосних Сонорні приголосні [в] та ш залеж но від позиції у слові (складі) можуть зберігати консонантні характеристики або набувати більшої звучності й вокалізуватися, переходити у так звані нескладові голос­ ні [у] та [ї] . Я к приголосні [в] та [і] виступають на початку складу перед голо­ сним: [в°б-л'-а], [в’ірн'їс'т'], [к°ова-л'], [зах°6в°ууе], [зд°ор°ова-н']; [уабл°ук°о], [св°о-уа\, []°ушка], [шйуеиі°у], \і°-орж], Ц°-от°двана], [зна-]°у], [киеуанй\, Цісти] тощо. Н а початку слова (складу) перед приголосним, у середині слова (у кінці складу) після голосного перед приголосним та в абсолютному кін ці слова (складу) після голосного сонорні приголосні [в] та ш пе­ реходять у нескладові голосні [у] та [ї]: [у лада], [удерт иес'-а], [іт и ], [їм °оу-в,ір н0д];[к0оубаса],[наума-н':-а],[з'ізнаус'-а],[наїмеин°ува-н':-а], [к°оїне|, [знаїт й], [м°бїва]; [бра-т'іу], [леу], [б°увау], [краї], [спр°6б°уї], [приеб’Щ, [ге“р°6ї\. У випадку збігу двох в у слові мож лива подвійна вимова: [увед^-н'га] і [в:ед^-н':-а\, [п’іу в ’ідра] і [п’ів ’:ідра\, [за ув’ід':іл°у] і [за в ’:ід':іл°у] тощо. Слід відрізняти позиційну з м ін у — вокалізацію приголосних [в] та яку на фонологічному рівні трактую ть я к позиційну модифі­ кацію однієї й тієї самої фонеми ([в] та [у] — алофони фонеми /в /, Ц] та [ї] — алофони фонеми /й /), від позиційного ч ер гу ва н н я різних фонем: /в / та /у /, / й / та / і / . В окалізація приголосних є лиш е орфо­ епічною нормою (функціонує в усному мовленні): вдень — [уде-н'], йт и — [іт и ], вдалий — [удалиг], а позиційне чергування познача­ ється й на письмі (орфографічно): був учит елем — була вчит елькою , вона й він — він і вона тощо. 214 В абсолютному кінці слова після приголосного сонорні [в] та []] не вокалізую ться, а, навпаки, дещо втрачають свою звучність: [т°оварйств ], [верств]. У живомовній реалізації у цих випадках мож лива поява вставного [о] з відповідною кінцевою вокалізацією [у]: [веирст ду] та ін. § 11. Власне лінгвістичний (функціональний) аспект вивчення звукових одиниць. Фонологія. Основні поняття З-поміж аспектів вивчення звукової будови мови функціональ­ ний аспект має першорядне значення, оскільки вивчення особливо­ стей породження і сприйняття мовних звуків зумовлене насамперед тією роллю, я к у вони виконують, матеріалізую чи значущ і одиниці мови, тобто слугуючи формуванню, розпізнаванню і розрізнюванню значущ их мовних одиниць — морфем, слів тощо. Саме тому ф унк­ ціональний аспект у вивченні звуків називаю ть власне лінгвістич­ ним. Основоположником функціонального, власне лінгвістичного, ас­ пекту вивчення звуків мови був учений зі світовим ім ’ям — Іван (Ігнатій Нецислав) Олександрович Бодуен де Куртене (1845— 1929), яки й уперше вказав на необхідність вивчення не тільки м атеріаль­ ної природи звуків, а й їхньої ролі у механізмах мови: “<...> Поки ми маємо справу зі змінним говорінням і слуханням, нам вистачає тер­ міна звук , яки й означає найдрібніш у фонаційну, або вимовну, оди­ ницю, що справляє єдине акустично-фонетичне враж ення. Та коли ми станемо на ґрунт справжньої мови, що існує у своїй безперервно­ сті тільки психічно, тільки я к світ уявлень, нам уж е не вистачатиме поняття звук, і ми ш укатимемо іншого терміна, спроможного позна­ чати психічний еквівалент звука. Саме таким терміном і є термін ф онем а”1. Таким чином, І. Бодуен де Куртене, чітко розмежувавши звук як змінну фонаційну одиницю і ф онему як “психічний еквівалент зву­ к а”, я к стійкий образ звука, заклав підвалини т еорії фонеми, а від­ так — і фонології як функціонального аспекту вивчення мовних зву­ ків. І. Бодуен де Куртене визначив критерії виділення фонем, а та­ кож окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми І. Бодуена де Куртене домінантним є психологічний підхід. Теорія фонеми видатного вченого, обґрунтована на м атеріалі поль­ 1 Б о д у з н д е К у р т е н з И Л . Избр. трудьі по общему язьїкознанию / И.А. Бо­ дузн де Куртенз. — М., 19 6 3. — Т. 1 . — С. 3 5 1. 215 ської мови, здобула визнання й пош ирення у світовій лінгвістиці, зокрема в середовищі європейських і американських мовознавців. Відтак протягом XX ст. теорію фонеми розглядали у м еж ах кож ної лінгвістичної ш коли згідно з провідними концепціям и і підходами цих ш кіл, застосовуючи психологічний, семантичний, морфологіч­ ний, фізичний і логічний критерії. Термін “фонема” (від грец. рНдпета — звук) уперше з ’явився у французькій лінгвістиці у значенні “мовний звук” . У важаю ть, що його ввів А. Дю фріш-Дежанетт у 1873 р. замість незручного для ви­ користання терміна “зоп йи Іап^а^е” . І. Бодуен де Куртене викорис­ тав цей термін за порадою свого учня М. Крушевського. У явлення про фонему існували ще до появи самого терміна. Ц і “дофонемні уявленн я” почали формуватися одночасно з перш ими спробами записувати мови за допомогою знаків звукового письма, з необхідністю розмеж ування літери і звука. Ц і думки викладені у працях староіндійських граматистів (П аніні, Б хартріхарі), антич­ них філософів (Арістотель), а також у працях арабських філологів класичної доби (Сибавейгі). 1. Поняття фонеми. Фонологічні НІКОЛИ Змінність фонаційної одиниці полягає насамперед у тому, що один і той самий звук різні мовці — носії тієї самої мови — вимовля­ ють по-різному (залежно від різних позицій звука у слові, а також залежно від статі мовця, його віку, фізичного й психічного стану тощо). У цьому особливо неваж ко переконатися сьогодні, коли екс­ периментальна (інструментальна) фонетика має у своєму розпоря­ дж енні потуж ний арсенал спеціальних засобів ф іксації усного мов­ лення. Я к же слухач упізнає звуки в потоці мовлення, не плутаючи їх один з одним? Відповідь на це питання не мож на дати без урахуван­ ня основної функції звуків — хоч я к би ми їх називали — звуковими сигналами, артикуляторним и жестами чи одиницями психологічно­ го простору — виступати в ролі матеріального носія нематеріальних властивостей будь-якого повідомлення, тобто в ролі форми мовного значення. У живому мовленні ми виділяємо тільки ті звукові одиниці, я к і служать для побудови й розрізню вання слів, тобто для їх упізнаван­ ня. Н априклад, у словах гора — кора — нора — пора таку функцію виконують звуки [г], [к], [н], [п]. Саме в такому напрямі розвивав ідею І. Бодуена де Куртене про функціональну звукову одиницю — фонему — його учень Л. Щерба (1880—1944), я к и й у своїй праці “Русские гласньїе в качественном и количественном отнош ении” (1912), ще називаю чи фонему 21 6 “фонетичним уявленням ”, наполегливо підкреслю вав, що це у яв­ лення здатне асоціюватися зі смисловими уявленням и і диференці­ ювати слова. Згодом Л. Щ ерба вж е відмовляється від психологічної термінології і вказує чітко на лінгвістичний аспект фонеми: “У ж и ­ вій мові вимовляється значно більш а, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, я к і в кож ній конкретній мові об’єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних дифе­ ренцію вати слова і їхн і форми, тобто служ ити цілям людського спіл­ кування. Ц і звукові типи і мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами”1. Реально вимовлюваний звук Л. Щ ерба вваж ав відтінком фонеми, тим окремим, у якому реалізується загальне (фонема) я к найменш а лінійна неподільна одиниця мови. На цих принципах базується створена Л. Щербою Л енінградська (Петербурзька) ш кола (ЛФШ ). Розвиваю чи ідеї Л. Щ ерби, його по­ слідовники (Л. Зіндер, М. Матусевич, Л. Бондарко, Л. В ербицьката ін.) інтерпретують фонему я к звуковий тип, яки й реалізується в окремих відтінках, серед я к и х виділяю ть т и п о ви й відтінок, котрий і усвідомлюється мовцями я к фонема. Крім типового відтінку, ЛФШ розрізнює ще ком бінат орні, п о зи ц ій н і та ф а к у ль т а т и вн і відтінки фонем. Усі фонеми певної мови утворюють єдину систему протистав­ лень, у я к ій кож на фонема чи група фонем характеризується окре­ мим набором протиставлень. ЛФ Ш визнає відносну автономність фонологічної системи, а саму фонему вваж ає словорозрізнювальним засобом. Інш а російська фонологічна ш кола — М осковська (МФШ) — та­ кож бере свій початок від ідей І. Бодуена де Куртене. Проте її пред­ ставники (М. Яковлєв, П. Кузнецов, О. Сухотін, О. Реформатський, Р. Аванесов, В. Сидоров) взяли за вихідний для своєї концепції мор­ фологічний критерій. На їхню думку, важ ливим є не звукове вира­ ж ення фонеми, а її роль розрізнювана значущ их одиниць мови — морфем і слів. Тому й визначення фонеми в МФШ базується на інтер­ претації фонеми як єдності звукових варіантів, що формується на основі єдності частин слова (морфем). Звуки об’єднуються, за МФШ, не за подібністю звучання, а за єдністю ф ункцій. Тобто, усі позиційні видозміни звука в межах однієї морфеми становлять одну фонему. Інш ими словами, за МФШ, дві різні фонеми в умовах їх нейтра­ лізац ії можуть вираж атися одним звуком, що є зовсім неприйнят­ ним для концепції ЛФ Ш , а для мовознавців МФШ принцип нейтра­ лізац ії фонем є ключовим. 1 Щ е р б а Л .В . Фонетика французского язьїка / Л .В. Щерба. — М., 19 53. — С. 19. 217 Великий внесок у розбудову теорії фонеми зробив один із чільних представників Празького лінгвістичного гуртка М. Трубецькой. У концепції М. Трубецького фонологія я к вчення про звуки мови (фонетику вчений трактував як науку про звуки мовлення, сфера якої леж ить у ділянці психічного) повинна вивчати віднош ення та опозиції. А саму фонему М. Трубецькой визначав я к сукупніст ь фо­ нологічно сут т євих ознак, вла ст и ви х певному звуковом у ут во­ ренню. Він запропонував розгалужену класиф ікацію опозицій, з-поміж як и х названі й постійні та нейтралізовані опозиції. З позицією ней­ тралізації вчений пов’язав поняття архіф онеми, яку він визначав я к сукупність спільних для двох фонем диференційних ознак. Я к пучок диференційних ознак визначав фонему ще один відо­ мий представник Празького лінгвістичного гуртка — Р. Якобсон. У низці інш их європейських (Копенгагенська, Лондонська) та американській фонологічній ш колі зміст терміна “фонема” також неоднаковий. В українській лінгвістиці активна рецепція ідей теорії фонеми почалася у 20-ті роки XX ст., а до цього періоду (від початку XX ст.) спроби систематизації звукового складу української мови з ураху­ ванням анатомо-фізіологічного (артикуляційного), фізичного (аку­ стичного) чи психологічного (сприймального) критеріїв здійснили П. Залозний, Є. Тимченко, І. С вєнціцький, В. Сімович т а ін ., увівш и в науковий обіг поняття окрем их т ипів звуків та форми звука. Термін “фонема” в українській лінгвістиці у близькому до сучас­ ного розумінні уперше використав М. Йогансен (1924), як и й описав процеси вимови та ідентиф ікації фонем і з позиції мовця, і з позиції слухача (науковця) на матеріалі однієї української говірки, базую­ чись на психологічному критерії. Психологічне пояснення сутності фонеми застосовували й українські мовознавці О. Курило, Є. Тим­ ченко та ін. Так, О. Курило (1926—1930) визначала фонему я к психофонет ичну одиницю, я к а об’єднує всі звукові відтінки. Є. Тимченко (1927) розмежовував звук як слухове враж ення, що виникає внаслі­ док подразнення слухового нерва, і фонему — як звуковий тип, що об’єднує групу історично близьких діалектних варіантів. А збере­ ж ення фонеми у процесі історичного розвитку мови Є. Тимченко пов’язує з тим, що фонема може позначати у словоформі певну гра­ матичну категорію. О. Синявський у праці “Спроба звукової характеристики літера­ турної української мови” (1929) запропонував поділ типів фонем на “фонеми зі значення” та “фонеми зі становищ а” ; самостійні та менш самостійні фонеми; пош ирені та менш пош ирені фонеми. Крім того, 21 8 О. Синявський виділив ще “ф онем и сл о во сп о л уч ен н я ” (на позна­ чення звукових явищ , я к і виникаю ть на стикові слів). Н априкінці 40-х років XX ст. поняття фонеми вже постійно за­ стосовувалося в описах звукової будови української мови. Один із найповніш их описів системи голосних і приголосних фонем сучас­ ної української літературної мови здійснив М. Н аконечний у розділі “Ф онетика” академічного “Курсу сучасної української літературної мови” (1951). Фонему М. Наконечний визначав я к найм енш у звукову одиницю, конкрет ним виявом якої є варіант и. Провідною функцією фонеми М. Н аконечний вваж ав семантичну (смислорозрізнювальну). Ідеї Щ ербівської фонологічної ш коли (ЛФШ ) підтримує і розви­ ває відомий український фонетист Н. Тоцька (1973)1. У виробленій нею структурно-семантичній концепції ф онема постає я к найменш а самост ійна одиниця мови, пот енційно пов’язана зі значенням , яка утворює п ла н вираж ення м овних знаків. Система фонем формуєть­ ся на основі смислових асоціацій і встановлюється через парадигма­ тичну ідентифікацію , після якої відбувається семантична ідентифі­ кац ія. Розуміння фонеми я к наукового уза га льн е н н я , я к одиниці ф онологічної підсист ем и м ови виклав український мовознавець П. Коструба у розділі “Фонологічна система української літератур­ ної мови” академічної праці “Сучасна українська літературна мова” (1969) і запропонував виділити для наукового опису фонем я к ф унк­ ціональних одиниць мови окрему галузь фонології — фонематику. У встановленні інвентаря фонем і системи фонем П. Коструба дотри­ мується поглядів МФШ. Основні положення МФШ, зокрема принцип нейтралізації фо­ нем, підтримують також і українські мовознавці Ф. Ж и лко, Ю. Карпенко. Короткий огляд концепцій теорії фонеми в українській лінгві­ стиці, зокрема другої половини XX ст., свідчить, що ці концепції в основному зорієнтовані на положення Щ ербівської (ЛФШ ) та Мос­ ковської (МФШ) фонологічних ш кіл. Хоча при застосуванні теорії фонеми до матеріалу української мови використовується й фоноло­ гічна концепція М. Трубецького, елементи методу дистрибутивного аналізу, модель диференційних ознак та ін. Одним з найпріоритетніших напрямків розвитку теорії фонеми наприкінці XX ст. знову стає психологічний, зокрема з ’ясування пси­ хофізіологічних процесів породження й розпізнавання мовлення. 1 Т о ц ь к а Н .І . Голосні фонеми української літературної мови / Н.І. Тоць­ ка. — К ., 19 7 3. 219 Загалом ж е теорія фонеми на сучасному етапі стала невіддільним і обов’язковим складником опису фонологічних систем мов. К ож на з фонологічних ш кіл має своє власне визначення фонеми й у зв’я зк у з цим по-різному підходить до проблеми встановлення фонемного складу конкретного слова. 2. Фонема й алофон. Різновиди алофонів Фонема я к функціональна одиниця не збігається зі звуком, оскільки вона є узагальненням усіх її звукових реалізацій, певного абстракцією. Конкретний вияв фонеми у мовному потоці називається алоф о­ ном (або відтінком) фонеми. Усі мовні звуки є конкретними реаліза­ ціям и фонем. Алофони, пов’язан і з місцем у слові (початок, кінець), а також полож енням щодо наголосу (для голосних), називаю ться п о зи ц ій ­ ними. Алофони, зумовлені впливом сусідніх фонем, називаю ться ко м ­ б інат орним и. Не залеж ний ні від позиції в слові, ні від сусідства інш их фонем алофон називається основним. Тому він може бути виділений із мов­ ного потоку і легко вимовлений. Інш і алофони досить важ ко вимо­ вити ізольовано. У мовленні є ще так звані ф акультативні алофони (варіанти) фо­ неми, зумовлені або різними стилям и вимови, або діалектним и чи індивідуальними вимовними особливостями мовців. При цьому такі алофони можуть співіснувати паралельно з основним. К ож на фоне­ ма може реалізуватись у певних, властивих їй фонетичних полож ен­ нях. Сукупність цих положень називається дистрибуцією. Н апри­ клад: у слові л а к фонема / а / реалізується в основному алофоні [а]; у слові л я к — у комбінаторному алофоні [-а]; у слові лазь — в іншому комбінаторному алофоні [а-]; у слові ляльц і — у комбінаторному алофоні [-а-]; у слові нам — у комбінаторному алофоні [а] і т. ін. 3. Принципи виділення фонем у мові Кінцевою метою застосування на практиці методів аналізу р із­ них фонологічних ш кіл є чітке встановлення фонологічного статусу звуків конкретного мовленнєвого відтинку (слова). Проте у жодної зі світових фонологічних ш кіл немає бездоганного розв’я зк у пробле­ ми встановлення складу фонем слова, зокрема істотні розбіжності, я к і сформувалися м іж ш колами в процесі розвитку вчення про фо­ 220 нему, полягаю ть у визначенні фонеми й алофона. Щодо ЛФШ й МФШ, то питання про те, що є основною одиницею фонологічної системи — фонема чи диференційна ознака — вони розв’язують на користь фонеми. Однак підходи до ідентиф ікації фонем у цих ш кіл різні. П редставники ЛФШ , розглядаю чи фонему я к звуковий тип, як м інім альну одиницю звукової будови мови, у центр своєї уваги став­ лять функцію фонеми, що полягає в розрізненні й розпізнаванні значущ их одиниць — морфем, а через них і слів. Згідно з концеп­ цією ЛФ Ш , у складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (як наслідок чергувань фонем у морфемі). Н априклад: у словах збит и і спит и та сама преф іксальна морфема представлена різним и фонемами ( / з / і /с /) , у словоформах ніготь і нігт і коренева морфема має різний фонемний склад /н 'іг /і /н 'іх / унаслідок чергу­ вання фонем / г / : / х / . Д ля ЛФ Ш концептуально важ ливим є визна­ ння автономності фонеми, я к а виявляється насамперед у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке слово, в тому числі й незнайоме. Я к уж е зазначалося, самі по собі фонеми не мають значення, вони тільки потенційно можуть бути пов’язані зі змістом. У мовному по­ тоці фонеми розрізняю ться не значенням, а неоднаковим звучанням. Звукова відмінність є обов’язковою умовою існування фонеми і ви­ конання нею ролі — бути формою, елементом плану вираж ення мов­ ного знака. Таким чином, послідовники Щ ербівської ідеї щодо потенційного зв ’язку фонеми зі значенням розуміють цей зв’язок я к здатність фо­ неми розрізню вати не зміст (не значення), а змістові одиниці (слова і їх форми). Відриваючись від морфеми, звук набуває певної самостій­ ності, незалежності. Відтак ЛФ Ш визнає лиш е генетичний зв’язок фонеми з морфемою. П редставники М осковської фонологічної ш коли не визнають ав­ тономності фонеми, розглядаю чи фонему я к елемент морфеми. Тому, на їхню думку, поза морфемою фонема не існує. В икористання мор­ фологічного критерію при визначенні фонемного складу мови і варі­ ативного ряду звуків, що виступають реалізаціям и однієї й тієї самої фонеми, є найваж ливіш им принципом МФШ. Згідно з цим принци­ пом, фонему / з / можна розглядати я к таку, що реалізується в у кр а­ їнській мові у звуках [3] — збити; [с] — спит и, зцемент уват и; [ш] — зш ит и; [ж] — зжувати. Д ля об’єднання різних звуків ув одну фонему прихильники МФШ використовують так званий додат ковий р о зп о д іл (додат кову дис­ т рибуцію ), згідно з яким ці звуки чергуються залежно від фонетич­ них позицій, посідаючи одне й те саме місце в тій самій морфемі. У 221 контексті теорії позицій (умови функціонування й реалізації фонем у мовленні) я к одного із важ ливих аспектів МФШ позиційні чергуван­ ня можуть залеж ати від фонетичних або морфологічних чинників. Фонетичні чергування призводять до чергування звуків, у як и х реа­ лізується одна і та сама фонема; морфологічні — до чергування фо­ нем. У сильних позиціях виступають основні представники фонем, або домінанти, а в слабких — варіанти фонем. Крім сильної і слабкої позиції, послідовники МФШ виділяю ть ще позицію нейтралізації (нерозрізнення) фонем. Ф ункціональна одиниця, що виступає в цій позиції (позиції нейтралізації), кваліф ікується МФШ я к гіперфонема. Опис системи фонем української мови в цьому підручнику здій­ снено з позицій ЛФ Ш , я к і розвиває Н. Тоцька у своїй структурно-се­ мантичній концепції фонеми. СИСТЕМА ФОНЕМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Систему (від грец. зузіет а — утворення) слід розуміти я к цілісну впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених мовних фактів і явищ , я к єдине ціле, де кож ний елемент виявляє себе лиш е у взаємозв’язках з інш ими елементами і явищ ам и. І. Бодуен де Куртене перш ий у світовій лінгвістиці теоретично обґрунтував уявлення про мову я к про систему, елементи якої пов’язані м іж собою різними віднош еннями. Основний його внесок у цьому напрямі — побудова теорії фонеми і фонетичних чергувань. Кож на мова є складною системою, до якої входять різні підсисте­ ми: фонологічна, морфологічна, лексична, синтаксична. Ц і підси­ стеми тісно пов’язані м іж собою і взаємозумовлені: з фонем склада­ ються морфеми, з морфем — слова, зі слів — речення. У завдання фонології входить установлення принципів і методів визначення фонемного складу (фонемного інвентаря) мови, а також опозицій (протиставлень), у яки х перебувають фонеми, та зв’язків, що існують м іж окремими фонемами чи їх групами, на основі чого й складається єдина система фонем. В основі фонологічної системи леж и ть вимога м аксим альної диф еренціації її одиниць, чіткості її побудови, що знаходить свій вияв насамперед у прагненні до простоти й чіткості протиставлень фонеми. Розрізняю чи слова і форми слів, фонема у мовному потоці проти­ ставляється інш ій (чи іншим) фонемам певними (артикуляційно222 акустичними) ознаками. Такими ознаками є тільки постійні озна­ ки фонем, тобто ті ознаки, що не залеж ать ні від позиції в слові, ні від сусідства з інш ими фонемами. Постійні (конститутивні) ознаки, яким и фонема відрізняється від інш ої фонеми з властивими їй по­ стійними ознаками, називаю ться диференційними ознаками. По­ няття диференційної ознаки увів у фонологію, розбудовуючи її, М. Трубецькой. Інш і ознаки фонем, я к і не використовуються в мові для проти­ ставлення фонем, називаю ться інт егральним и, або змінними, не­ постійними ознаками. Зм інними ознаками відрізняється кож ний алофон фонеми від іншого алофона цієї самої фонеми. Н априклад, у парі різних слів лак [лак] і ляк [л'-ак] твердість / м ’якість фонем / л / і / л '/ є диференційною ознакою, а палаталізованість фонеми / а / ([-а]) є інтегральною ознакою, якої набуває комбінаторний алофон [-а] фо­ неми / а / внаслідок її сусідства з палатальною фонемою /л '/. Протиставленість звукових одиниць у тотожних фонетичних умовах за конститутивними диференційними ознаками дає м ож ли­ вість визначити склад (систему) фонем конкретної мови. К ож на фонема має свій набір диференційних ознак. Однією з цих ознак конкретна фонема протиставляється одним фонемам, іншою інш им і т. д. Визначення складу фонем — це встановлення не тільки функціо­ нально значущ их одиниць (фонем), але й тих алофонів, у яки х вони реально існують у мові. Крім того, необхідно також виявити їх спо­ лучуваність (синтагматику) та їх протиставленість (парадигматику) у тісному зв’язку з лексико-граматичною системою мови. § 12. Система голосних фонем сучасної української мови. Дискусійні питання щодо складу голосних фонем. Класифікація Найбільш протиставленими у фонологічній системі української мови є група голосних і група приголосних фонем. Усередині кожної з груп є свої протиставлення, сила як и х залеж ить від позиції, в якій перебуває фонема: у сильній позиції фонеми максимально розрізня­ ються; у слабкій — вж ивання фонем обмежене. Д ля голосних фонем в українській мові сильною вваж ається по­ зиц ія під наголосом, на початку слова та м іж твердими приголосни­ ми. Щ е більш незалеж ним є ізольоване вж ивання голосних (у ролі самостійного слова: сполучника, прийменника). 223 Н айпош иреніш им прийомом фонемних протиставлень, викори­ стовуваним у фонології, є метод добору мінімальних пар (квазіомонімів). Н а випадок відсутності квазіомонімів щодо якоїсь опозиції використовується протиставлення фонем у складі різних значущ их одиниць (слів) з дотриманням тотожності чи подібності фонетичних умов. Диференційними ознаками українських голосних є чотири сту­ пені підняття (високий, високо-середній, середній та низький), два ряди (передній і задній) і лабіалізація. З використанням зазначеного механізму протиставлень в у країн­ ській мові чітко доведеною є фонематичність 4 голосних: / а / , / е /, / о / та /у /. Щ о ж до фонематичності [і] та [И] існують різні погляди, зо­ крема висловлюються думки про те, що звук [и] є алофоном фонеми /і/. На наш погляд, переконливими у цій дискусії є докази фонема­ тичності / и / , висунуті Н. Тоцькою в її монографії “Голосні фонеми української літературної мови”1. З метою встановлення фонематичності / и / Н. Тоцька скористала­ ся, за її словами, методикою, запропонованою Л. Щербою та Л. Зіндером. Те, що звуки [и] та [і] перебувають у відношенні додаткової дистрибуції, тобто не протиставляю ться самостійно, а тільки одно­ часно з м ’якістю (перед [і]) чи твердістю (перед [и]) попереднього приголосного, щ е не може служ ити запереченням їхньої фонематич­ ності. Остаточним критерієм, вваж ає Н. Тоцька, повинен бути тіль­ ки ф ункціональний критерій. Саме за цим критерієм / и / та /і/ є дво­ ма самостійними фонемами. Одним із аргументів на користь фоне­ матичності / и / є наявність в українській мові так званих морфологізованих чергувань / и / з /і/ у дієслівних видових формах типу сидіти — сісти та розрізнення перехідних / неперехідних дієслів за суф ік­ сами -І-/-И-: біліт и — білит и, чорніти — чорнити тощо. Отже, в українській мові функціонує 6 голосних фонем: / а / , /о /, /У/, /в/, /и/, /і/. Я к доводить Н. Тоцька, “у положенні найбільшого розрізнення перебувають фонеми / у / — /е /; / у / — /и /; / и / — /о /; /і/ — / о / , що зовсім не мають спільних диференційних ознак. Найбільш спорідне­ ними виступають фонеми / о / — /у /; / е / —- /и /; / е / — /і/; /і/ — /и /, що мають по дві спільні диференційні ознаки. Фонема / а / не пере­ буває у відношенні максимального розрізнення з жодною голосною фонемою”12 (табл. 1). 1 Т о ц ь к а Н .І . Вказ. праця. — С. 85—88. 2 Там само. — С. 1 2 5 —126. 2 24 Т а б л и ц я 1. Голосні фонеми сучасної української літературної мови § 13. Система приголосних фонем сучасної української мови. Дискусійні питання щодо складу приголосних фонем. Класифікація Д ля приголосних фонем сильною є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кін ці слова. Слабкою є позиція перед інш им приголосним. Диференційні ознаки приголосних в українській мові — це всі не зумовлені позиційно й сусідством інш их фонем артикуляційні озна­ ки приголосної фонеми: ш умність і сонорність, глухість і дзвінкість, місце творення (активний мовний орган і пасивний мовний орган), спосіб творення, твердість і м ’якість. В українській мові цротиставляю ться, тобто розрізняю ть слова та їх форми, 32 приголосні фонеми (табл. 2; 3). Ц ієї думки дотриму­ ється більш ість дослідників. Ф онематичність твердих губних приголосних /б /, /п /, /в /, /м /, / ф / , а також твердих передньоязикових приголосних /д /, / т / , /н /, /л/, / з / , /с/, /ц /, /ж /, /ч /, /ш /, / р / встановлюється доволі легко. Вони протиставляю ться за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Н априклад: / б/ув — /д /у в , /п /у т — /т /у т — /к /у т , /д /и м — /т /и м — /з /и м — /ц /и м — /н /и м — /ч /и м — /к /и м — /р /и м . Так само переконливо доводиться фонема­ тичність задньоязикових приголосних / к / , / х / та глоткового /г /: /к /о р у — /ж /ору — /г/о р у . Лексикологія. Фонетика 225 О <м тїґгїаях а» гН тьвжжЩ 00 гН И ІВ Я И Й ф у 1> і—1 тяояод со інниИасізз Ю тН тняибосін-онанящд СО тН <м т—1 Ш О Н И 8 В О Ч Н ІҐ В 8 і—1 тН тнониевочніґабад О гЧ тшівігоаячігв -ондАз 05 тнсішгоаячігу 00 !Н 0 Л « ь- тадЛє-ондЛх со тндЛл-ондЩ ю + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + счі гЧ + + + со + інйоноз + + + тннтаєі/ + + тхЛігх Фонеми \ Губні + т*Ч шчігванийвф Шумні + тН шооон інїґіхойп-онанящЕ Язикові Передньо­ язикові Зімкнені Щілинні Твердість/ м’якість Спосіб творення Місце творення Участь голосу і шуму \ Ознаки Т а б л и ц я 2. Приголосні фонеми сучасної української літературної мови ш к 4н + в + + + + + + |Г ч: "м о> + + тН + + + + + + + + 00 г-Н + + + + + + + + + тН тсо-Н + + + + ■ + + + + + + ю + т-Н + + тт-Н Н + + + + + со т-Н + + счі гН + т-Н т-Н + + + О тН + о + + 00 + + + + + + + + + + + + + СО ю + + + см + + + + + + + /» Гм 3 1=г І5 "ч /а а 'і?' /X / + + + + + + /дж/ гН + /Н І/ со + + /Н / З а к ін ч е н н я т абл. О СЧІ + Т а б л и ц я 3. Кількісна характеристика системи фонем сучасної української мови 0) И О о 8 •й № СО ^ К С0 і | о А Б .< & » °0 З а со й й й « А к $ сК Л О й а «* а д а і? О «і є я ь й м 5 о з а ю ю 2В оч У решти слов’янських мов — по 31—35 фонем. х ш и 0 8 х 8 1л о И 5 “ом чо X N а а Самостійними є й м 'які приголосні /д '/, / т '/ , / н '/ , / з '/ , /с '/ , / ц '/, / д з '/ (або /§ '/), / л '/ , / р '/ , / й / , оскільки всі вони, крім / й / , протистав­ ляю ться твердим приголосним /д /, / т / , /н /, / з / , /с /, /ц /, /д з /, / л / та / р / . Н априклад: / л / а к — / л '/я к , л і / з / — л і/з '/. Небагато протиставлень мають фонеми /д ж / (/9іс/) і / ґ / , але вони є самостійними фонемами. Переконливими є протиставлення: во/дж /у — во/ж /у, ка/дж /у — ка/ж /у, хоча є чимало випадків, коли замість /д ж / у просторіччі вж ивається / ж / без зміни значення: хо/дж /у — хо/ж /у, бро/дж /у — бро/ж/у, са/дж /у — са/ж /у. Приголосна / ґ / виступає в порівняно невеликій кількості пито­ мих, запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/а н о к , /ґ/у д з и к та ін. П ротиставлення / ґ / інш им фонемам обмежене, але можливе: /ґ/р а т и — /д /р а т и — /б /р а т и (за місцем творення); /ґ/а в а — /к /а ва , /ґ /у л я — /к /у л я (за глухістю/дзвінкістю); /ґ/р а т и — /г/р а т и , / ґ / у л я — /г /у л я , / ґ / н і т — /г /н іт (за місцем і способом тво­ рення). Д еякі приголосні фонеми мають ще меншу кількість протистав­ лень, однак їхн я фонематичність є доведеною, оскільки вони вико­ нують основні функції фонеми — конститутивну, ідентифікаційну та розрізню вальну. Це стосується насамперед фонем /д з / та /д з '/, / ц / та / ц '/ , для яки х немає квазіомонімів. Відкритим залиш ається питання про фонематичність так званих напівпом’якш ених приголосних [б’], [п’], [в’], [м ’], [ф ’], [г’], [к’], [х’], [ґ’],[д ж ’],[ч ’],[ш ’],[ж ’], оскільки всі вони вж иваю ться насамперед у запозичених словах і, виконуючи ідентиф ікаційну та конститутив­ ну функцію , не виконують диференційної ф ункції (за незначними винятками). М. Ж овтобрюх1, а слідом за ним і Н. Тоцька12, схильні вваж ати їх ф онем ам и периф ерійної підсист ем и. Тим часом побу­ дова фонологічної опозиції на основі українських і запозичених слів (порівняймо, наприклад, ревю —реву, бюро — буро) не має достатніх підстав, оскільки тверда чи м ’я к а вимова приголосних у таких інш о­ мовних словах зумовлена насамперед чинною орфографією, я к а, як відомо, може з часом зміню ватися (порівняймо, наприклад, сучасне написання іншомовних слів журі, парфумерія, парашут). Тому не м ож на не погодитися з думкою П. Коструби про те, що “розв’язувати питання про фонологічну систему української мови, спираючись на ф акти поза її системою, взагалі неправомірно; а таким и фактами є 1 Ж овтобрюх М Л . Приголосні в українському усному літературному мовленні / М.А. Жовтобрюх / / Закономірності розвитку українського літе­ ратурного мовлення. — К. : Наук, думка, 1965. — С. 56. 2 Тоцька Н І . Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфое­ пія. Графіка. Орфографія / Н.І. Тоцька. — К. : Вища школа, 1981. — С. 63. 229 запозичені слова, що не піддалися ще фонетичному освоєнню, не по­ вністю пристосувалися до її фонетичних норм”1. П итання про фонематичність подовжених приголосних (твердих і м ’яких) також є дискусійним. Довгі приголосні звуки виникаю ть в українській мові або в процесі словотворення (преф іксація, суф ікса­ ція, словоскладання), або в результаті асим ілятивних змін, що від­ булися в минулому або відбуваються нині. П ротиставлення довгих приголосних коротким не на меж і морфем українській мові не вла­ стиве, тому з фонологічного (функціонального) погляду у кожному довгому звукові реалізуються дві фонеми. Відтак аргументи, що за­ перечують фонематичність подовжених приголосних, зокрема подо­ вж ення приголосних на м еж і морфем, а також я к наслідок історич­ них і сучасних асим іляцій, є більш переконливими. Сполучуваність приголосних фонем в українській мові Основи вивчення дистрибуції (сполучуваності) фонем закладені у працях М. Трубецького. Дистрибутивний аналіз дає можливість виявити закономірності фонологічної структури слова і складу в конкретній мові, виявити й описати наявні в ній фонемосполуки, окреслити тенденції в розвитку сполучуваності фонем. В українській мові сполучуваність фонем досліджували В. Перебийніс, Н. Тоцька та ін. Основні закономірності дистрибуції приго­ лосних української мови такі: — на п о ч а т ку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної — лиш е 31. Зовсім не вж ивається в кін ці слова / р '/ ; — перед голосною /и / можуть виступати тільки тверді приго­ лосні, а перед / і / — всі м ’як і, а також губні, ш иплячі, задньоязикові й ф арингальна (як напівпом’якш ені алофони); — перед / е / вживаю ться тверді приголосні, а також м ’я к і / т '/ , / н '/ , / л '/ (наприклад: ж иттєвий, насіннєвий, ллєт ься); — перед го ло сн и м и заднього р я д у у власне українських словах вживаю ться тверді й м ’я к і приголосні фонеми. Не вживаю ться в цій позиції напівпом’якш ені алофони твердих, крім [в’] та [м ’] у словах свято, цвьохат и, т ьм яний. У запозичених словах перед голосними заднього ряду виступають я к м ’я к і приголосні, так і тверді та напівпом’якш ені, наприклад: м иля, Гюго, група, сума, гума, курорт, кювет тощо. Щодо сполучуваності двох сум іж них приголосних в українській мові існують такі правила: 1 Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969. — С .240. 230 — глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвін­ кою; — дзвінкі ш умні, крім /г /, можуть стояти перед наступною глу­ хою: губка, книж ка, рідко, але: дьогтю —> дьо/х/т ю , вогко —> во /х/к о ; — дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з тре­ тьою, наприклад: т онна — т рит онка; — дві однакові приголосні не можуть виступати в кінці (зн а н ­ ня — знань), а також на початку слів (крім л ля т и , ссати та їхніх форм); — зім кнена приголосна не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: віт чизна —■> /в іч ч и зн а /; коритце —> / корицце/; — не поєднуються м іж собою свистяча і ш ипляча фонеми: зш ит и —» /ш ш ит и/, зжити —> /жжити/. § 14. Фонологічна інтерпретація змін звуків у мовному потоці У науці ще не вироблено єдиного погляду на причини фонетичної еволюції мови, але думку І. Бодуена де Куртене, висловлену ним у праці “Опьіт теории фонетических альтернаций” про те, що “жоден з періодів мовного ж иття не знає абсолютної відсутності альтернацій <...> у кожному мовному стані відбуваються певні антропофонічні зміни, певні акомодації фонем до антропофонічних умов, а потім результати цих акомодацій переходять від покоління до покоління ш ляхом традиції, передачі, поки, нареш ті, результати здійснених у минулі періоди змін не будуть усунуті новими зм інам и”1, підтриму­ ють усі мовознавці. Щ ільний зв’язок вузькофонетичного та структурно-фонологіч­ ного аспектів звукової будови мови добре ілю струється співвідно­ ш енням таких фонетичних явищ , я к , по-перше, акомодація й асим і­ л яц ія , а, по-друге, —■м одиф ікація я к чергування алофонів тієї самої фонеми і чергування (ж иві й історичні) фонем. Найбільш незалежною позицією фонеми є ізольована позиція. Однак мовні звуки — реалізації фонем — дуже рідко вживаю ться ізольовано. У мовному потоці, поєднуючись м іж собою, алофони фо­ нем пристосовуються один до одного або до загальних фонетичних умов (початок чи кінець складу, наголошеність чи ненаголошеність тощо), внаслідок чого відбуваються певні зміни мовних звуків. З а ­ 1 Бодузн де К урт енз И А . Вказ. праця. — С. 347. 231 лежно від кінцевого результату цих змін фонол'оги ЛФШ розрізня­ ють модифікації фонем і чергування фонем. М одифікації ще назива­ ють субфонемними (за Ю. Масловим) чергуваннями, або чергуван­ нями алофонів тієї самої фонеми. При чергуванні фонем відбуваєть­ ся перехід однієї фонеми в іншу. 1. Модифікації фонем Модифікації голосних Чергування алофонів, або модифікації, голосних фонем, в у к р а­ їнській мові зумовлені позицією фонеми в слові (наголошеність / не­ наголошеність), а також безпосереднім сусідством приголосних. То­ му й розрізняю ть позиційні та комбінат орні модиф ікації голосних. Позиційні модифікації. Загалом українські голосні в позиції не­ наголошеності не зазнаю ть значних змін, вони зберігають повно­ звучність (і кількісну, і якісну). Зменш ення напруженості й трива­ лості артикуляції голосних, що дістало у фонетиці назву редукція, в українській мові дуже незначне і не призводить до появи голосних неповного творення, я к , скаж ім о, це спостерігається в російській мові. Найбільш помітними в українській мові є позиційні м одиф іка­ ції голосних фонем /е /, /и /, /о / , що виявляю ться у зближенні голос­ ного [Є] з голосним [и] щодо ступеня підняття (і навпаки — [и] з [е]). Те саме відбувається і з голосним [о], як и й підвищ ує свою арти куля­ цію й зближ ується з голосним високого підняття [у]. Комбінаторні модифікації. Характерною особливістю у країн­ ських ненаголош ених голосних є гармонійна (дистантна) асим іля­ ція, я к а полягає в тому, що голосний попереднього ненаголошеного складу певною мірою уподібнюється до голосного наступного наго­ лошеного складу, внаслідок чого й відбувається чергування алофо­ нів тієї самої фонеми: / е / —> [е] : [еи]; / и / —> [и] : [и®]; / о / -> [о] : [оу]. Хоча гармонійна асим іляція, як зазначає Н. Тоцька, є властивістю всіх голосних, “проте в суцільному мовному потоці на слух сприйма­ ються тільки зміни, що загрожую ть зміш уванню фонем, як-то: е > и; и > е; о > у”1. Н априклад: [веИлйкиі\; [мйРн 'е-ц':-а]; [г°оул°убка\; [мйене\; [меине ]. Відтак, я к бачимо, гармонійної асим іляції зазнаю ть ті самі ненаголошені голосні, я к і модифікуються й унаслідок редукції. П ричина цього явищ а ще чекає на наукове пояснення. До комбінаторних модифікацій голосних належ ать і ті, що від­ буваються внаслідок акомодацій, тобто пристосування голосних до 1 Тоцька Н .І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфо­ епія. Графіка. Орфографія / Н.І. Тоцька. — К ., 1981. — С. 104. 23 2 сусідніх приголосних: назалізація голосних під впливом носових приголосних (наприклад: нам [нам]); палаталізація, тобто підви­ щ ення артикуляції голосних під впливом м ’як и х приголосних (на­ приклад: сядь [с'-а-д']). Модифікації приголосних Серед модифікацій приголосних також розрізняю ть позиційні та комбінаторні. Позиційних модифікацій зазнаю ть тільки дві приголосні фоне­ ми української мови: / в / та / й / в позиції початку складу (слова) пе­ ред приголосною, або кін ц я складу (слова) після голосної. У цих по­ зиц іях звучність (сонорність) [в] та [і] посилюється — вони вокалізуються, стають напівголосними: [у] та [ї]. Н априклад: дав [дау]; дай­ те \даїте\, вхід [у х ’ід]; йдуть \ід°ут '\. Інш ими словами, в названих позиціях відбувається чергування основних алофонів фонем з пози­ ційними: [в]:[у]; Ш:[ї]. Комбінаторні модифікації приголосних відбуваються внаслідок акомодації приголосних до голосних та асим іляції суміж них приго­ лосних. Найпош иреніш і модиф ікації приголосних, що є наслідком їх акомодації до голосних: а) палаталізація (неповна) губних [б’], [п’], [в’], [м ’], [ф ’], перед­ ньоязикових [ж ’], [ч’], [ш ’], [дж ’], фарингального [г’], задньоязико­ вих [ґ’], [к’], [X’] перед голосним [і]. Н априклад: [б’]ігти, [п’]існя, [в’]ікно, [м’]істо, [ф’]ігура, [ж’]інка, ве[ч’]ір, ва[ш’]і, б[ц,ж’]ілка, [г’]ілка, [к’]іт, ви[х’]ід; б) лабіалізація (огубленість) приголосних перед голосними [о] та [у]: [в°ол°6га], [з°ор°овйї\, [к°ушч\ і под. М одифікації, що є наслідком асим іляції: а) оглуш ення (часткове) дзвінких приголосних перед наступни­ ми глухими. Н априклад: [беизспеиречн°д], \р°озсх и ет ат и\ і под.; б) зміна способу творення приголосних [п], [б], [т], [д], [т'], [д'] під впливом наступних носових [м], [н], [н'], під час якого ротове зім к­ нення заміню ється на вибух у зоні зіва (фаукса) з наступним вихо­ дом повітря через ніс, внаслідок чого утворюються так звані фаук а л ь н і (Н. Тоцька) приголосні. Н априклад: [ббж’Гк], [хо°л°одн°д], [д'н'ї\ і под.; в) зміна способу творення приголосних [т], [д] перед щ ілинними боковими [Л] та [ л і, коли зімкненість заміню ється боковою щ ілин­ ністю, внаслідок чого утворюються л а т ер а ль н і (Н. Тоцька) [т] і [д]. Н априклад: [т 'л '-а ], [д'л'-а] і под. 233 2. Чергування фонем Ч ергуванням фонем називається фонемна відмінність аломорфів тієї самої морфеми. П итання про чергування фонем та його типи по-різному трактується представниками ЛФ Ш та МФШ. У ЛФШ розрізняю ть живі чергування та іст оричні. В изначення “ж и ві” застосовується до тих чергувань, я к і зумовлюються чинними фонетичними закономірностями в сучасній мові. Історичні ж чергу­ вання не можуть бути пояснені з погляду сучасної мови, оскільки вони здійснюються лиш е за традицією — фонетичні причини, я к і викликали в минулому ці чергування, вж е зникли. Н априклад, у словоформах [кнйз'і] і [кнйз'ц'і] фонема / з '/ з ’являється внаслідок різних типів чергувань — історичного / г / : / з '/ у перш ій словоформі [книга — кнйз'і] та живого (фонетичного) / ж / : / з '/ у другій слово­ формі ([книжка] — [к н й з'ц 'і]). Всі історичні чергування закріплені орфографічно. Ж и ві чергування фіксую ться на письмі в поодиноких випадках. Н а відміну від історичних чергувань, ж иві чергування в сучасній мові пош ирені тільки в системі приголосних фонем. Живі чергування фонем Ф онетичними причинами, я к і зумовлюють ж иві чергування в су­ часній мові, є аси м іляц ія, дисим іляція, спрощення тощо. Н аслідком повних асим іляцій є такі чергування: а) за д звін кі­ стю / глухістю; б) чергування за місцем і способом творення; в) чер­ гування за твердістю / м ’якістю . Ч ергування з нулем звука є наслідком спрощення в групах приголосних. До ж ивих чергувань нале­ ж ать і позиційно зумовлені чергування голосних фонем /у /, / і / з приголосними фонемами / в / , /й /. Чергування приголосних за дзвінкістю/глухістю 1) / з / : / с / — /з /п и т а т и —> / с / пит ат и, /з /к а з а т и —> /с /к а за т и , / з/сад ит и —>/ с / садит и, /з/т обою —» /с/т обою і под.; 2) / г / : / х / — н і/г /т і —> н і/х /т і, л е /г /к о —>л е /х /к о ; 3) чергування глухих із дзвінким и перед наступними дзвінкими в українській мові відбувається послідовно. Н априклад: боро/т '/ба —> боро/д'/ба, про/с'/бц —> пр о /з'/ба , х о /ч /б и —>хо/дж /би і под. Чергування приголосних за способом творення Наслідком повної асим іляції за способом творення є ж иві чергу­ вання: 23 4 1) /д / :/д з / — в і/д /з н а к а -> в і/д з /з н а к а , з в і/д /с и —> зві/д з/с и , б лю /д /ц е —> блю /дз/це; 2) / т / : / ц / — к о р и /т /ц е —» кор и /ц /ц е; 3) / д '/ : / д з '/ — р а /д '/ с я —> ра/дз’/ся; 4) / т '/ : / ц '/ — см іє/т ,'/ся —» с м іє/ц '/ся . Чергування приголосних за місцем і способом творення Наслідком повної асим іляції за місцем і способом творення є ж иві чергування: 1) /з /:/ж / — /з/журбою —» /ж/журбою, бе/з/журно —> бе/ж/журно, /з/дж ерела —> /ж/джерела; 2) /с /:/ш / — кла/с/чергує —> кла/ш /чергує, прині/с/ш и —> прині/ш /ш и, пі/с/чина —> пі/ш /чина; 3) /ж /:/з / — мі/ж /зоряний мі/з/зоряний, мі/ж /дзвонами —>лй/з/ дзвонами;х 4) /ж /:/з '/ — кни/ж /ці —» кни/з'/ці, зва/ж /ся —> зва/з'/ся; 5) /ш /:/с '/ — сміє/ш /ся —>сміє/с'/ся, на до/ш /ці —» на до/с'/ці; 6) /ч/:/цУ у р і/ч /ц і —>у рі/ц'/ці, не моро/ч/ся —> ке моро/ц'/ся; 7) /т /:/ч / /т /чем о -> /ч/чем о, ві/т /ч и зн а -» ві/ч/чизна; 8) /д /:/д ж / ві/д/ж имати ві/дж/жимати, досві/д/чений —> досві/дж /чений, иіви/д/ш е — шви/дж/иіе. Чергування приголосних за м’якістю/твердістю О скільки асим іляція твердих приголосних перед м ’яким и при­ голосними в українській мові може бути обов’язковою і необов’я з ­ ковою, то до ж ивих чергувань фонем за м ’якістю / твердістю можна віднести випадки обов’язкового м ’якш ен н я12: 1) /д /:/д '/ — ві/д/ніс —» ві/д'/ніс, /д /н і -> /д ’/ н ц 2) /т/:/т'/ — само/т/ність —>само/т'/ність, сві/т /лі —>сві/т'/лі; 3) /н /:/н '/ — і/н/дієць —> і/н'/дієць, Л ео/н/т ій -» Лео/н'/тій. Чергування приголосних з фонемним нулем Ц і чергування є наслідком спрощення груп приголосних. Більш а частина цих чергувань закріплена в орфографії: 1) /з д н /:/з н / — проїзд —> проїзний-, 2) /ж д н /:/ж н / — тиждень —> тижневий-, 3) /с к н /:/с н / — тріск —> тріснутий-, 1 Таке чергування залежить від темпу вимови. 2 Див.: Тоцька Н .І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія / Н.І. Тоцька. — К., 1981. — С. 112—113. 235 4) /с тн /:/сн / — честь —> чесний; 5) /с т л /:/с л / — щ аст я — щ асливий; 6) /с т с 'к /:/с 'к / — місто —>міський; 7) /стн /:/сн/* — ш іст надцять —» ш і/сн/адцять; 8) /н тств/:/н ств/* — агентство —»аге/нств/о; 9) /н т с'к /:/н 'сгк/* — студентський -» студе/н'с'к/ий; 10) /стс'к/:/с'к /* — туристський —» тури/с'к/ий. П рим іт ка. У прикладах, позначених зірочкою (*), чергування на пись­ мі не зафіксоване. Позиційні чергування голосних /у/, / і/ з приголосними /в/, /й / Ч ергування приголосних з голосними називаю ть ще евфонічни­ ми чергуваннями, оскільки завдяки цим чергуванням усувається збіг приголосних або голосних, що не тільки полегшує вимову, а й сприяє мелодійності (милозвучності). Відтак, позиційні чергування /в / : / у / , / й / : / і / та / у / :/в /, / і / : / й / відбуваються: 1) у позиції м іж приголосними: ходив у кіно; був у М и ко ли ; він і вона; брат і сестра; 2) у позиції м іж голосними: сиділи в аудиторії; була в Оксани; Оксана й Олена; С віт лана й Андрій; 3) на початку слів: учит ель — вчит ель, удень — вдень, іт и — йт и, наш Ів а н — нашого Йвана; 4) на початку речення: У місті... — В армії... Історичні чергування фонем Спираючись на теорію фонетичних альтернацій І. Бодуена де Куртене та його послідовників (Ю. М аслова та ін.), є всі підстави роз­ глядати традиційні, або історичні, чергування фонем й у фонетично­ му, а не тільки у морфологічному аспекті, я к це роблять представни­ ки МФШ. Історичні чергування несуть інформаційний слід фоне­ тичних законів (акомодацій, асим іляцій), дія яки х припинилася в минулому, а в сучасній мові ці чергування морфологізувалися, тому їх ще розглядають у спеціальній дисципліні морфонології. Історичні чергування голосних В основу класиф ікації історичних чергувань голосних покладено хронологічний підхід. Тому в сучасній українській мові розрізняю ть найдавніш і (доісторичні) і пізніш і чергування голосних. 236 І. Найдавніші чергування голосних (виникли в дослов’янську добу і в період спільнослов’янської мовної єдності). Ц і чергування морфологізувалися. Розрізнюють повторюваність (тяглість) / непов­ торюваність (одноразовість) дії (табл. 4).I. Таблиця 4. Найдавніші чергування голосних 1. Чергування /в /-/О / Розвинулось у дослов’янський нест и — носит и — ноша; період з коротких е та б вест и — возит и — вози; мелю — молот и 2. Чергування Розвинулося з індоєвропей­ сідат и — садити; ських довгих голосних е та б л ізт и — ла зи т и /і/-/а / 3. Чергування Є наслідком спільнослов’ян­ лом ит и — лам ат и; /о / — /а / ського чергування коротких гонит и — ганят и; кот ит и — кат ат и б та а з довгими б та а 4. Чергування Є наслідком колишнього мест и — зам іт ат и; /е / — /і/ чергування короткого е пект и — випікат и; з довгим е, яке в українській лет іт и — літ а т и мові перейшло в і (з і). 5. Чергування Найдавніші чергування (їхні т русит и — т ряст и; л іп и т и — л и п н ут и ; причини різні), властиві /У/ — /а / / і / — /и / дерти — здират и — всім слов’янським мовам д /0 /р а т и ; / е / — /и / — / 0/ к у зн я — коваль; /У/ — /ов / сухий — висихат и — /У/ “ /и / — сохнут и — в и с /0 /х л и й /о / — / 0 / та ін. II. Пізніші чергування голосних: 1. Чергування / о / та / е / з фонемним нулем / 0 / (розвинулося в X I —X II ст. на місці зредукованих /'ь/ та /ь/ і перейшло в усі східнослов’янські мови). Тепер чергування / о / та / е / з фонемним ну­ лем / 0 / відбувається: а) у суфіксах -ок-, -к- (із -'ьк-, -ьк-): сучок — сучка; порошок — по­ рошку; б) у суфіксі -ець-: борець — борця; хлопець — х л о п ц я ; в) у префіксі: відозва — відзиватися-, г) у коренях: сон — сну; пень — п н я (інколи це чергування по­ руш ується — за аналогією до називного відмінка: лоб — лоба (з лт>ба); мох — моху (з м гха); рот — рот а (з рт>та); д) вставні / о / та / е / , що розвинулися після ш умних перед сонор­ ними /р /, /л /, /м /, /н /: кр а п ля — крапель; сосна — сосон. 2. Чергування / о / та / е / з / і / (теж пов’язане із занепадом зреду­ кованих / ь / та /ь/, жодній інш ій слов’янській мові це явищ е не властиве). 237 Дві необхідні умови цього чергування: а) з / і / чергуються тільки давні (етимологічні) /о / , /е /, тобто ті, я к і не походять з / ь / або /ь /; б) / о / та / е / чергуються з / і / тільки в новозакритому складі (який утворився після занепаду /т ,/ та /ь /). Ц і чергування пош ирені в усіх змінюваних частинах мови: а) іменниках: вола — віл; вечора — вечір; речі — річ; ко ня — кінь; печі — піч. б) в іменниках із суфіксом -івк-: долівка, К овалівка, виш нівка; в) у словах одного кореня: гора — гірка; нора — нірка; г) прикм етниках і займенниках: синів — синового; ковалів — ковалевого; свій — свого; д) числівниках: ш ести — шість; семи — сім; е) дієсловах: везла — віз; могла — міг; несла — ніс. Не чергуються /о /, / е / з / і / в закритих складах: а) у фонемосполуках -ор-, -ер- (з -тьр-, -ьр-): торг, верх; б) у повноголосих формах -оро- , -оло-, -ере-, -еле- зі сталим на­ голосом: берег, сторож (винятки: поріг, моріг, оборіг, сморід); в) у новотворах із словотворчими частинами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход, де звук [О] наголошений: діловод, медонос. Проте в багатьох словах чергування відбувається: всюдихід, газопровід та под.; г) у суфіксах -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -тель: весняночка, весе­ лочка, донечка, голубонька, гарненька, учит елька; д) у префіксі воз-: возвеличення, во зз’єднання. 3. Чергування / е / з / о / після ш иплячих та /й /: після /ж /, /ч /, /ш /, /д ж / та /] / може виступати в сучасній українській мові я к фо­ нема /е /, так і фонема / о / , оскільки закономірність цього чергуван­ ня (пов’язаного з м ’якістю чи твердістю приголосного в давньорусь­ кій мові) часто поруш ується (переважно за законом аналогії): щоці (бо щока), бджолі (бо бджола); свіжої (за аналогією до молодої); ро­ жевий (за аналогією до ж овтневий) і под. 4. Чергування фонем / и / з / о / у фонемосполуках /р и /, /л и / — /р о /, /л о/: у порівняно невеликій групі слів / и / у фонемосполуках /р и /, /л и / (з давніх /р-ь/, /л ь /) може чергуватися з / о / у фонемоспо­ луках /р о /, /л о /: кривавий — кров; глит ат и — глот ка; чорнобри­ вий (і чорнобровий) — брова. Історичні чергування приголосних Історичні чергування приголосних — це успадковані сучасною українською мовою наслідки перехідних акомодаційних палат алізацій задньоязикових приголосних перед голосними переднього ряду та змін приголосних перед наступним ш , я к і відбулися щ е на праслов’янському мовному ґрунті. 238 Внаслідок акомодаційного впливу передньорядних голосних ар­ ти кул яц ія задньоязикових приголосних ґ, к, х пересувалася у сферу твердопіднебінної артикуляції, і вони палаталізувалися, а далі зм і­ ню валися на ш иплячі і на свистячі. У переваж ній більшості випадків ці фонетичні процеси зреалізу­ валися на м еж і кореневих і словозмінних або словотвірних морфем. Ц я коротка історична довідка свідчить про фонетичну природу цих чергувань. До найпош иреніш их у сучасній українській літературній мові належ ать чергування приголосних, зумовлені: 1) першою перехідною палат алізацією , я к а збережена в усіх слов’янських мовах: / г / — / ж / друг — друже — дружити; / к / — / ч / рік — річний; вік — вічний; / х / — /ш / ст рах — ст раш ний; ко ли ха т и — колишу; 2) другою перехідною палат алізацією : / г / — / з '/ друг — друзі; дорога — дорозі; / к / — /ц '/ рука — руці; курка — курці; річка — річці; / х / — /с '/ ст ріха — стрісі; муха — мусі; свекруха — свекрусі; 3) палат алізацією під впливом []] (зумовлена позицією приго­ лосних перед [І]): / г / — / ж / допомогти — допоможу; / к / — / ч / плакат и — плачу; / х / — / ш / колиха т и — колиш у; сухий — сушу — суша; / д / — /д ж / або /ж / садит и — саджати — сажа; / т / — / ч / крут ит и — кручу — кручений — круча; / з / — / ж / м азат и — мажу; / с / — /ш / носит и — ношу — нош ений; /с т / — /ш ч / прост ит и — про/ ш ч/ ений; / р / — / р '/ морит и — морю; т вір — творю; варит и — варю; / л / — / л '/ колот и — ію; полот и — полю; п а ли т и — палю; / н / - / н '/ боронити /б / /п / /в / /м / /ф / ' + /й / = /б л '/ /п л '/ /в л '/ /м л '/ '/ /ф л V лю бит и — люблю; голубит и — голублю; л іп и т и — ліп лю ; зц іп и т и — зціплю ; ловит и — ловлю ; уяви т и — уявлю ; т ям и т и — т ям лю ; ло м и т и — лом лю ; розграф ит и — розграфлю — розграф ле­ ний; 239 /б / /п / /в / /м / /ф / /р / ' +/Й /= ) /б й / /п й / /в й / /м й / /ф й / /р й / бит и — б’ю; голуб — голуб’ячий; п ит и — п ’ю; вит и — в ’ю; кров — кров’ю; солома — солом ’яний; торф — торф’яний; верф — верф’ю; перо — п ір ’я; м ат ір — м а т ір ’ю; 4) подовженням приголосних перед давньою сполукою -ь]-е: одружений — подружжя; т иш а — зат иш ш я; р іч к а — заріччя; 5) утратою подовження: /ж ж / — / ж / /ш ш / — /ш / /д'дУ — /д '/ /н 'н '/ — / н '/ подруж (від подружжя); піддаш (від піддашшя); знарядь (від знаряддя); знань (від знання). Ч ергування в групах приголосних При словотворенні в групах приголосних може відбуватися ц і­ лий комплекс різнотипних чергувань — історичних, ж ивих (зумов­ лених асиміляцією , дисиміляцією , спрощенням, до як и х додається ще й процес стягнення): 1) при утворенні прикм етників вищого ступеня порівняння: г = жч с > + ш = шч З І = жч дорогий — дорожчий; красивий — кра[шч\ий; б лизький — ближ чий; 2) при утворенні прикметників: 3 ] Р ига — ризький; Париж — паризький; С вит язь — свит язький; к 1 ч > + -ськ- = -цькц \ козак — козацький; Г а ли ч — галицький; молодець — молодецький; х ш с волох — волоський; товариш — товариський; Г ж 1^ + -ськ- (< ьск-) = -зьк- 240 + -ськ- = -ськ- 3) при утворенні ім енників із суфіксом -енк-(о): с'к + енк(о) = шч + енк(о) з'к + енк(о) = жч + енк(о) Онисько - Ониш ченко; Кузько - Кужченко; 4) при утворенні ім енників із суфіксом -ств-(о) кг 1У+ -ств-(о)= X Ш1 зтв(о) цтв(о) ств(о) убогий — убозтво; козак — козацт во; п т а х — птаст во; товариш — товариство; 5) при утворенні ім енників із суфіксом -ин-(а): ц 'к + ин(а) = чч с'к + ин(а) = шч ск + ин(а) = шч 9 Лексикологія. Фонетика нім ецький — Н ім еччина; полт авський — П олт ав[ш ч]ина; пісок — пі[ш ч\ина. 241 Розділ III НАДСЕГМЕНТНА ФОНЕТИКА ОДИНИЦІ І ЗАСОБИ НАДСЕГМЕНТНОЇ ФОНЕТИКИ Д ля сучасної фонетики характерний вихід за м еж і дослідження сегментних одиниць (звуків) мовлення, зокрема зростає інтерес до всіх аспектів звукової поведінки — інтонації, експресивних ф унк­ цій мовлення, індивідуальних та соціальних особливостей вимови1. Протягом останнього десятиліття активно розробляються тех­ нічно досконалі методи аналізу звукової матерії мови. З ’явилися ме­ тоди комплексної реєстрації артикуляторних рухів, опрацьовано “інтелектуальні” ком п’ютерні програми аналізу усного мовлення, я к і сприяють дальш ому розвитку експериментальної фонетики, на­ уки, я к а інтегрує й переосмислює відповідно до своїх завдань інфор­ мацію із суміж них галузей знань: акустики і психоакустики, когнітивної психології, розпізнавання образів, штучного інтелекту. Сьо­ годні народж ується нова галузь науки і техніки — лінгвокібернетика, зокрема мовленнєва кібернетика я к один з її розділів. За допо­ могою ком п’ютерних програм мож на синхронно одержувати спек­ трограми, осцилограми, тонограми, визначати тональні, динамічні, темпоральні характеристики не тільки окремих фраз, а й фоноабзаців, фонотекстів, мож на виявити групові та індивідуальні особли­ вості реалізації мовленнєвих одиниць (їхні перцептивні, арти куля­ 1 Кодзасов С.В. Общая фонетика / С.В. Кодзасов, О.Ф. Кривнова. — М., 2001, — 238 с. 242 ційні та акустичні параметри), а відтак ідентифікувати особу за го­ лосом, емоційним станом, за ситуацією спілкування тощо. Ц і нові можливості дослідження усного мовлення впливаю ть на зростання кількості експериментальних досліджень у сфері надсегментної фо­ нетики. Лінгвісти починають розглядати просодичні ознаки у тісно­ му зв ’язк у із сегментним рівнем, яки й , виконуючи роль основи для реалізації просодичних засобів, бере опосередковану участь у пере­ дачі смислу висловлю вання1. Більш ість сучасних експериментально-фонетичних досліджень проводиться в руслі комунікативної лінгвістики. Отже, сучасна фонетика має вивчати не тільки звуки (фонеми), але й ті звукові (просодичні) засоби, я к і накладаю ться на послідов­ ність звукових одиниць і служ ать для об’єднання їх у значущ і оди­ ниці — слова, синтагми, висловлю вання. Відтак у фонетиці, крім сегментного рівня, виділяю ть ще надсегментний рівень, який часто синонімізують із просодією мовлення. § 15. Поняття просодії Термін просодія походить з грецької мови, де він уж ивався грець­ кими граматистами на позначення незалеж них від основної артику­ л яц ії звука додаткових особливостей мовлення: придиху, тривалості звучання, висоти тону тощо12. У сучасному мовознавстві під просодією (просодикою) найчасті­ ше розуміють сукупність надсегментних, або ритміко-інтонаційних властивостей мовлення, використовуючи в цьому ж значенні також терміни просодичні ха р а кт ер и ст и ки , просодичні ознаки. Використання набору просодичних характеристик (ознак) мов­ лення — тривалості, інтенсивності й частоти основного тону — для інтонаційно-смислового членування мовлення, для реалізації кому­ нікативного типу висловлю вання, а також емоційних значень м ож ­ на вваж ати універсальною особливістю людського мовлення. Просодичні характеристики обслуговують у мові ряд автономних систем, найваж ливіш і з як и х — наголос та ін т о н а ц ія. Дослідж ення просодичних характеристик мовлення є доволі складним завданням. Складність цього завдання полягає у використанні одних і тих самих об’єктивних властивостей і сприйманих ознак мовленнєвого 1 К а ли т а А Л . Фонетичні засоби актуалізації смислу англійського емо­ ційного висловлювання / А.А. Калита. — К., 2001. — 356 с. 2 М ару зо Ж. Словарь лингвистических терминов / Ж . Марузо. — М., 1960. — С. 239. 243 сигналу для його сегментної і надсегментної організації, а в меж ах останньої — для різних її систем. Крім того, просодичні ознаки, пе­ редаючи важ ливу лінгвістичну інформацію , беруть участь і в пере­ дачі інформації екстралінгвістичної. Інш ими словами, дослідникові просодії необхідно в структурі мовленнєвого сигналу відокремити мовне від позамовного, сегментне від над сегментного, явищ а, пов’язані зі словесним наголосом, від інтонаційних явищ тощо. § 16. Склад як сегментно-надсегментна (просодична) одиниця, носій просодичних характеристик мовлення Склад є одиницею силабічної підсистеми фонетичної системи мови (від грец. зуІІаЬе — звукосполучення, склад). Специфічність складу виявляється у тому, що він об’єднує в собі ознаки сегментних і несегментних фонетичних одиниць: вичленовується з послідовності мовного потоку (сегментність) і водночас є ба­ зою для вияву надсегментних явищ , зокрема словесного наголосу, а також матеріальною основою для стилістично зумовлених інтона­ ційних засобів — художньої мелодії, ритм іки тощо. Тому його ви­ значаю ть я к сегментно-просодичну одиницю (від грец. ргозоШ а — вимовляння). Склад — найменш ий вимовний відрізок, як и й мож на вичленувати з мовленнєвого потоку. Його варто розглядати я к явищ е фонетич­ не (акустичне й анатомо-фізіологічне), фонологічне та історичне. Фонетично склад є формою організації звуків у слові. З акуст ичного п огляду це поєднання звуків, у яком у спостері­ гається відносне зростання і спад інтенсивності звучання. Під складом з анат омо-фізіологічного (артикуляційного) по­ гляду розуміють послідовне наростання м ’язового напруж ення мов­ них органів, досягнення максимуму цього напруж ення у верш ині складу і наступне ослаблення, тобто склад — це відрізок потоку мов­ лення, що артикуляторно відокремлю ється від сусідніх послаблен­ ням м ’язового напруж ення. Визначальною для складу є верш ина голосного, в я к ій ви явл я­ ється акустичний максимум частоти основного тону, що корелює з найвищою артикуляційною напруженістю органів мовлення. М ак­ симальне м ’язове стиснення сприяє збільшенню об’єму надгортан­ ного резонатора, а періодичність вібрацій напруж ених м ’язів язи к а посилю ється напруж еним станом внутріш ніх м ’язових структур усієї ротової та інш их зон надгортанного резонатора. Тобто відбува­ ється загальне, не локалізоване посилення артикуляційної напру­ женості. 244 А ртикуляційно-акустичні характеристики компонентів скла­ ду — приголосного і голосного — виявляю ться настільки взаємопроникними, що відділити їх один від одного, не порушуючи фонетич­ ної цілісності складу, не видається можливим. З фонологічного п огляду склад є формою-моделлю організації фонем у мовленні. Саме у складі фонеми реалізую ться, закономірно поєднуючись у типових для мови комбінаціях. Отже, в такому розу­ мінні поняття складу стає абстрактним, оскільки узагальню є типи комбінування фонем. У цьому полягає фонологічність складу (силабеми). В іст оричному аспект і актуальними є питання походження й розвитку складу. Я кісна і кількісна будова складів сучасної мови різноманітна й істотно відрізняється від тієї, я к а була типовою у по­ передні періоди розвитку. Однак найваж ливіш і риси збереглися до­ нині. Зокрема діахронічні дослідження свідчать, що перевагу від­ критого складу над закритим українська мова (як і інш і слов’янські мови) успадкувала з прадавніх часів, гіпотетично з доіндоєвропейського періоду (Ю. Мосенкіс). З відкритістю складу пов’язана ще одна тенденція у складовій структурі — висхідна звучність. Фонетична природа складу У кін ці XIX ст. нім ецьким и лінгвістами була запропонована екс­ пірат орна т еорія складу (від лат. ехрігаііо — видихання). Її сут­ ність полягає в тому, що склад визначається я к відрізок мовлення, утворюваний одним поштовхом (порцією) видихуваного повітря. У 50-х роках XX ст. американський лінгвіст Р. Стетсон експери­ ментальним ш ляхом довів існування зв’язк у м іж процесом утворен­ ня складів і скороченням міжреберних м ’язів, я к і активно працю ­ ють під час дихання. Такий погляд на фонетичну природу складу не здобув у сучасному мовознавстві особливого пош ирення. Теорія м ’язового напруж ення. Основоположником цієї теорії вважаю ть Л. Щ ербу, як и й визначав склад я к відрізок слова, утворе­ ний поєднанням звуків з неоднаковим виявом м ’язового напруж ен­ ня при їх артикуляції. Л. Щ ерба зокрема зазначав, що приголосні, я к і утворюють початок складу, є сильнокінцевими (кінець приголо­ сного сильніш ий від його початку); приголосні, я к і утворюють к і­ нець складу, є сильнопочатковими (кінець приголосного слабший від його початку). Голосний при цьому виявляється найбільш напру­ ж еним звуком — вершиною складу. Теорії м ’язового напруж ення дотримуються українські лінгвісти М. Н аконечний, В. Лобода, Л. Скалозуб. Теорія сонорності. Згідно з цією теорією склад — вимовна ціліс­ ність, утворена поєднанням менш звучного компонента з більш звуч­ 245 ним. Д анський лінгвіст О. Єсперсен запропонував ш калу сонорності, в як ій звуки розташовано в порядку наростання звучності, і позна­ чив їх цифрами від 0 до 9: 0 — глухі зім кнені, 1 — дзвінкі зім кнені, 2 — глухі щ ілинні, 3 — дзвінкі щ ілинні, 4 — носові, 5 — бокові, б — дриж ачі, 7 — голосні високого підняття, 8 — голосні середнього підняття, 9 — голосні низького підняття)1. М ежа м іж складами про­ ходить у місці “злам у” звучності, тобто там, де поруч розташ овані звуки з відносно ниж чим рівнем сонорності. Н априклад: пер-ли-на (086-57-49), піс-тря-вий (072-069-373). Наведені теорії розглядають склад у різних аспектах, і тільки комплексне їх застосування дозволяє найповніш е схарактеризувати артикуляційно-акустичну природу найменш ої вимовної одиниці. Структура складу. Складоподіл У структурі складу найвиразніш ою з артикуляційного та акус­ тичного поглядів є його верш ина — звук, в яком у здійснюється м ак ­ симальна артикуляційна напруженість і акустична звучність. Звук, що становить верш ину складу, називається скла до т во р ни м , або складовим, а реш та — нескладотворчими, або нескладовими. В у кр а­ їнській мові складотворними є голосні звуки. К ількість складів у слові визначається кількістю голосних звуків у ньому: сіль, до ля, при го да, пе-ре-мо-га, по-пе-ре-пи-су-ва-ти. За структурою склади бувають різними (моделі ПГ, ППГ, ПГП, ППГП та ін.). Якщ о склад закінчується на голосний, то такий склад називаю ть від к р и т и м (по-літ, со-ро-ка): якщ о ж кінцевим є приго­ лосний звук, то склад за кр и т и й (пів-ник. сон це). З а характером по­ чаткового елемента розрізняю ть п р и к р и т і і н еп р и к р и т і склади. П рикритим вваж ається склад, що починається на приголосний (па-рад, мар-ка), а неприкритим — той, що починається на голосний (о-сінь, об-мити). В українському мовленні переважаю ть відкриті прикриті скл а­ ди: “Структура складу <...> у слов’янських мовах загалом дуже близька і виявляє спільність в основних моментах свого розвитку. їм <...> властива, наприклад, загальна тенденція притягати групи при­ голосних м іж голосними до другого (наступного) голосного, тобто класти границю помежи складами не всередині приголосної групи, а перед нею: се стра, мі-сто, ві спа, за-здро, пу-ща, ви ї жджа т и тощо. Це дуже характерна риса слов’янського складоподілу, якою наш і мови так виразно відрізняю ться від ф ранцузької, англійської, н і­ мецької таін ш и хм ов. Друга характеристична риса всіх слов’янських 1 Десять класів сонорності подано за: Семчинський С.В. Загальне мово­ знавство. — К ., 1996. — С. 96. 24 6 мов у будові їх складів (що обмежує до певної міри першу, щойно відзначену тенденцію — до відкритості складу) — це більш або менш виразно виявлений у них н а хи л ом инат и складні, важкі на вимову групи приголосних (усувати, спрощувати їх). Н агромадження вели­ кої кількості приголосних в одному складі для української мови не є типовим...”1 Поділ слова на склади не завж ди виявляється простим і одно­ значним. Це стосується насамперед встановлення м еж і м іж склада­ ми при збігові кількох приголосних. Наведена вище теорія сонорності, що набула значного пош ирення в мовознавстві, не завж ди у змозі пояснити варіативність поділу слова на склади. Н априклад, у слові агент ст во цифрові позначення звучності (9384(0)2038) свід­ чать про можливість таких варіантів складоподілу: а-ген(т)с-тво (9-384(0)2-038) або а-ген(т)ст-во (9-384(0)20-38), а з урахуванням морфемної структури — а-ген(т)-ство (9-384(0)-2038). У правилах українського складоподілу12 враховано дію висхідної звучності, а також тенденцію до збереження відкритості складу: 1. Один приголосний, що стоїть м іж голосними, завж ди нале­ ж ить до наступного складу: по-су-ха, за го ро да, си то. 2. Два ш умні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) нале­ ж ать звичайно до наступного складу: мі-сто, во ско вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не ща стя. 3. Три приголосні, коли два перші з них ш умні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належ ать до наступного скла­ ду: го стрий, по ст ріл, за-здро-щі. 4. Сусідні приголосні, перш ий з як и х більш звучний, ніж дру­ гий, належ ать до різних складів: каз ка, груд ка, вез ти. 5. Якщ о м іж голосними є два або більше приголосних, то звуки Ш, [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належ ать до попере­ днього складу, а звуки, що стоять після них, — до наступного: гай-ка, май-струвати, гав-кат и, гір ко, п а л ко, ям-ка, син-ку. 6. Коли другим приголосним є звук Ц], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом із попереднім він відходить до наступного складу: за-б[іу\, лю-блю, му-дрий, ну-дний, по свист, Ку-зьма. 7. Два сусідні сонорні приголосні належ ать до різних складів: гар ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло. 8. Подовжені приголосні при складоподілі розділяються: одна частина належ ить до попереднього складу, а друга — до наступного: об бити, жит-тя, під-даш-шя, зіл-ля3. 1 Наконечний М.Ф. Курс сучасної української літературної мови / М.Ф. На­ конечний ; заред. Л.А. Булаховського. — К., 1951. — С. 154—155. 2 Подано за: Тоцька Н .І. Сучасна українська літературна мова. Фонети­ ка, орфоепія, графіка, орфографія. — К., 1981. — С. 134—135. 3 В українському мовознавстві питання щодо межі складів у словах з подовженими приголосними остаточно не розв’язане. Сполуки такого типу 247 Треба мати на увазі, що поділ слова на склади і морфемне його членування часто не збігаються. Так, слово відвест и містить пре­ фікс від-, корінь -вес- та інфінітивний суфікс -ти; у той час я к поділ його на склади буде іншим: від-ве-сти або ві две сти. Поєднання слів у реченні (фразі) відбувається за законами мови, а членування фрази на синтагми, синтагм на фонетичні слова, фоне­ тичних слів на склади підпорядковується закономірностям мовлен­ ня, серед як и х консонантно-вокалічна рівновага, ритмічний малю ­ нок, евфонія, економія артикуляційних зусиль та ін. І саме в мов­ ленні склад домінує, часто ігноруючи не лиш е м еж і морфем, а й меж і слів: До-щі-де (Дощ іде), зле-ті-ву-го-ру (злет івугору). § 17. Наголос Н аголос (або акцент — від лат. ассепіиз — наголос) належ ить до надсегментних явищ фонетичної системи мови: він не існує поза сло­ вом, складом і не вичленовується з мовлення окремо від них. Н аго­ лос накладається на такі лінійні, чи сегментні одиниці, я к звук і склад, організовує послідовність складів, об’єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова. Наголос є необхідним елементом мовлення, оскільки в сукупно­ сті з інш ими просодичними компонентами є складовою частиною ін ­ тонації фрази. Наголос у слові Розрізняю ть наголоси словесний (виділяє склад у слові), си нт а г­ м а т и ч н и й (виділяє слово в синтагмі — я к правило, останнє, підси­ люючи його словесний наголос), ф разовий (виділяє останнє слово фрази, підсилюючи його словесний та синтагматичний наголоси), ло гіч н и й (виділяє будь-яке важ ливе за смислом слово синтагми та Л. Щерба називав двовершинними, “коли початок і кінець приголосного є однаково сильними, середина ж його значно послаблена”, і додавав, що “двовершинні можуть перебувати тільки на складоподілі”. “...У російській (мові) двовершинні приголосні трапляються на стику двох самостійних слів: дом мой, кот такой, вкус соли. При дуже чіткій вимові от тона, без сада і под. теж вимовляються, перше — з подвоєним т, друге — з подвоєним с, тобто от-тона, бес-сада; однак при пришвидшеній вимові подвоєні т і с у цих прийменникових сполуках перетворюються на подовжені сил ьнокінцеві т і с: о-ттона, бе-ссада, я к ів наведених вище ра-ззадорить, ра-ссориться...” (Щерба Л.В. Фонетика французского язьїка / Л.В. Щерба. — Л ., 1939. — С. 75). 24 8 фрази), ем ф ат ични й (робить слово емоційно насиченим; є різнови­ дом логічного наголосу). Словесний наголос я к звукове виокремлення в слові одного зі складів реалізується різними фонетичними засобами: посиленням м ’язової напруги (дина м ічни й , або силовий чи експірат орний, на­ голос), зміною висоти тону (т онічний, або м узичний чи м елодійний, наголос), збільш енням тривалості звучання (часокількісний, або кван т ит ат ивний чи довгот ний, наголос). Залеж но від місця у сло­ ві, закріпленості за певним складом наголос буває в іл ь н и м {різно­ місним , нефіксованим) і п о ст ій н и м {ст ійким , ст алим , фіксова­ ним), а відповідно до рухливості наголосу в м еж ах парадигми певно­ го слова — р у х о м и м і н ер у хо м и м . Різновиди словесного наголосу схематично представлені на рис. 17. Рис. 17. Різновиди словесного наголосу Н а думку більшості науковців, в українській мові словесний на­ голос є д и н а м іч н и м за фонетичною природою. Також він є в іл ь н и м щодо закріпленості за певним складом (наголошеним може бути будь-який склад у слові: віра (1-й), колиска (2-й), університ ет (5-й) тощо) й р у х о м и м при зм іні граматичної форми слова {вода — води, синові — синам, лю блю — лю биш та ін.). Співвідношення тривалості ненаголош ених голосних з наголо­ ш еними, а також ненаголош ених м іж собою залеж но від місця в сло­ ві показано в табл. 4, де тривалість наголошеного голосного позна­ чено цифрою 2, а ненаголош ених голосних — менш ими величина­ ми1. 1 Тоцька Н .І. Ненаголошені голосні / / Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 376. 249 Таблиця 4. Співвідношення тривалості голосних Кількість складів у слові II III IV V Співвідношення тривалості голосних 2 — І'А 1 —2 2 — і — т 1 — 2 — І'А 3/ 4 — 1 — 2 2 -- 3А -- 3/4 — 13/4 1 — 2 — 3/4 — 1 1 — 3/ 4 — 2 — 1 % 1 — у4 — 3/4 — 2 2 — 3/4 — 1 — 3/4 — І'А 1 - 2 - 1 - 3/4 — І'А 3/4 — 1 — 2 — 3/4 — І'А 3/4 — 3/4 — 1 — 2 — І'А Основними функціями словесного наголосу є кульм інат ивна (забезпечує фонетичне об’єднання слова), делім іт ат ивна (умож­ ливлю є відокремлення слова від інш их) й дист инкт ивна (зумовлює розмеж ування різних словоформ одного слова або окремих слів). Крім зазначених, словесний наголос в українській мові може вико­ нувати також словорозрізню вальну функцію (замок — замок, похідний — похідний, вищ ат и — вищ ат и, характ ерний — характ ерний) та ф орм орозрізню вальну функцію (книж ки — книж ки, річки — річкй (род. відм. однини — наз. відм. множини); визнаю — визнаю (доконаний — недоконаний вид) тощо. Іноді словесний наголос може виконувати ст иліст ичну ф унк­ цію: слова високо, глибоко вж иваю ться переважно у поетичному мовленні; у деяких випадках наголос розрізняє загальновж ивані слова й професійну лексику — кредит і кредит (бухгалтерський тер­ мін), іскра Й іскра (у мовленні шоферів), компас і компас (у море­ плавців) тощо. У живому мовленні односкладові слова (службові або й самостій­ ні частини мови), я к правило, не мають самостійного наголосу й при­ єднуються до наступних або попередніх слів, утворюючи з ними фо­ нетичне слово, поєднане одним спільним словесним наголосом. Ненаголошені слова, поєднані з наступним наголошеним в одне фоне­ тичне слово, називаю ть прокліт икам и: не^обіцяйм о, я ^ з н а в , на^радіст ь. Ненаголош ені слова, приєднані до попереднього наго­ лошеного слова, називаю ть енкліт иками: ст ривай^ж е, ч и т а в ^ б и ^ т и тощо. Я к правило, фонетичне слово складається з одного чи двох лекси­ кографічних слів (службових та рідше самостійних), проте в різних функціональних стилях кількість компонентів фонетичного слова 250 варіює. Зокрема в художньому стилі одне фонетичне слово може поєднувати до чотирьох (або й більше) лексикографічних слів і міс­ тити я к ен клітики, так і проклітики: т а к ^ у у ^ н а с ^ ж е , т а ^ун е^б уло ^вж е, т а ^ к у д й ^ ж ^ т и тощо. Рідко наголос у фонетичному слові приймає на себе службове слово, залиш аю чи самостійне ненаголошеним: на^уніч, зо ^ с міху, р а з^уп б ^р а з, с в іт ^ з а ^ о ч і тощо. У фонетичних словах, а також у багатоскладових, поруч із основ­ ним наголосом може з ’являтися й побічний наголос: пдсеред^удвдру, вйсокотехнологічний та ін. Особливо характерною є поява побічного наголосу у складних словах, у як и х відстань м іж головним і побіч­ ним наголосами вимірю ється, я к правило, двома або більшою к іл ь ­ кістю складів: зем левласник, здлотоволдска, високопродуктивний, але: міськрада, водограй, ясноокий. Крім того, деякі слова в українській мові можуть уж иватися з па­ ралельни м , або варіат ивним (подвійним ) наголосом, що не вико­ нує ні змісто-, ні форморозрізнювальної функції: весняний і весняний, клеш ня і клеш ня, лю дський і лю дський, мабуть і мабуть, також і також тощо. Вибір варіанта в таких випадках залеж ить від загаль­ ної ритм іки речення та особистих уподобань мовця. Наголос у фразі У багатосинтагменому висловленні одна із синтагм є провідною, на ній реалізується фразовий наголос, основною функцією якого є фразоорганізуюча, або кульмінативна. Ф раза — це основна одиниця мовлення у його звуковій формі, я к а має смислову цілісність та інто­ наційну структуру. Ф раза нерідко відповідає поняттю речення, про­ те не має таких синтаксичних обмежень, я к і властиві реченню1. Д ля інтонаційної структури фрази важ ливим є фразовий наголос, який створює цілісність фрази, об’єднуючи її інтонаційний контур. В односинтагменій емоційно нейтральній фразі фразовий наго­ лос реалізується на останньому слові, накладаю чись на наголос сло­ весний. Такий наголос В. Матезіус (представник Празького лінгві­ стичного гуртка) називає авт ом ат изованим , наприклад: М и слу­ хаємо лекиію . У фразі з логічним виділенням (протиставленням) виступає ло­ гічний наголос, як и й може розташ овуватися в будь-якій позиції — кінцевій і некінцевій. Н априклад: М и слухаємо лекцію; М и слухаємо лекцію ; М и слухаємо лекиію . У фразі може реалізуватися й емфатичний наголос, якщ о фраза вимовлена з високим ступенем емоційності. Наприклад: Геть звідси! 1 Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 707. 251 § 18. Інтонація Ритміко-інтонаційна організація мовленнєвого потоку. Синтагма як мінімальна інтонаційна одиниця У синтаксисі мінімальною одиницею, я к а передає значення ви­ словлення, є речення. Проте з фонетичного погляду речення може членуватися на дрібніш і відтинки, я к і мають і своє фонетичне оформлення, і певну заверш еність значення. М інімальною ланкою мовленнєвого ланцю га, я к а об’єднує у сво­ єму складі к іл ька слів (або одне слово) і становить собою “найпрості­ ше синтаксичне ц іле”, є синтагма. За визначенням Л. Щ ерби, основ­ ною властивістю синтагми є її змістова і фонетична єдність. Фоне­ тична єдність синтагми досягається “посиленням останнього словес­ ного наголосу: різа т и яблуко; чит ат и вірші на п а м ’ять...”1. Якщ о в реченні є к іл ьк а синтагм, то й синтагматичних наголосів стільки, скільки синтагм. Об’єднуючи слова в одне фонетичне ціле, синтагма повинна відок­ ремлю ватися від інш их синтагм. Межею м іж синтагмами може бути пауза (перерва в звучанні), а також специфічне просодичне оформ­ лення синтагми, яке вказує на те, що одна синтагма заверш илася і далі починається інш а. Це так звана психологічна пауза, коли ефект перерви в звучанні створюється зламом у русі основного тону або зміною темпу вимови тощо. Місце інтонації в системі мови П оняття інтонація має різні тлумачення. Представники англій­ ської (Д. Суіт, Д. Джонс та інш і) й ам ериканської (К. П айк, Д. Болінджер та ін.) лінгвістичних ш кіл тлумачать це поняття дуже вузько, ототожнюючи його з мелодикою. Представники інш их лінгвістич­ них ш кіл дотримуються ширшого розуміння інтонації, трактую чи її я к складне ціле, що об’єднує певну кількість компонентів. Л. Щ ерба інт онацією називав зм іни висот и голосу {м елодика), сили звуку (рит м іка), відносної т ривалост і (або “кількост і”) окре­ м и х звуків (просодія) і, нареш ті, т ем бр у голосу тієї чи тієї мовлен­ нєвої одиниці, починаючи від речення і закінчую чи складом або окремим звуком. П а у з у Л. Щ ерба вваж ав також важ ливим інт она­ ційним засобом та основним засобом рит мічного членування мов­ лення. 1 Щерба Л.В. Фонетика французского язьїка / Л.В. Щерба. — М., 1953. — С. 88. 25 2 І до сьогодні дефініції інтонації суттєво відрізняю ться, я к відріз­ няю ться і погляди мовознавців щодо м інім альних одиниць, компо­ нентів та функцій цього явищ а. Тривають суперечки лінгвістів і щодо співвіднош ення понять просодія й інт онація. Ц ікавий підхід до цих понять висловили С. Кодзасов та О. Кривнова. Вони виділяю ть с к л а д о ву , словесну та ф разову просодію. Про складову просодію йдеться тоді, коли кож ен склад слова має певну просодичну ознаку (чи набір ознак), я к і в сукупності утворюють обов’язкову і самостійну характеристику складу, що не випливає ні з його звукової (сегментної) будови, ні з його місця у слові. У тональ­ них мовах, наприклад, кож ен склад у слові має свій особливий тон. Засобом словесної просодії є словесний наголос. Щодо фразової про­ содії, то вона збігається з інтонацією фрази (у найш ирш ому розумін­ ні терміна “інтонація”). Найбільш навантаж еним параметром інто­ нації при цьому є частота основного тону1. Багато сучасних дослідників уживаю ть ці терміни я к цілком си­ нонімічні. Однак така синонімічність, на наш погляд, є відносною, адже просодія обіймає ш ирш ий простір — від складу до фрази і на­ віть цілого тексту. Щ о ж до інтонації, то сфера її дії — фраза (одночи багатосинтагмена). У лінгвоукраїністиці пош иреним є визначення інтонації (від лат. іпіопаге — голосно вимовляти) я к сукупності звукових м овних засо­ бів, завдяки я ки м передається зміст овий, емоційно-експресивний і м одальний характ ер висловлення, ком унікат ивне значення т а си­ т уат ивна зумовленість, ст иліст ичне забарвлення тексту, індиві­ дуальність вираж альних прийомів мовця12. П оняття інт онація охоплює всі просодичні явищ а, я к і спостері­ гаються у межах синтаксичних одиниць. Ц я особливість інтонації великою мірою спричинилася до розгляду її то в розділі “Ф онетика”, то в розділі “Синтаксис”, або і в тому, і в тому. Крім того, віднесення інтонації до різних мовних рівнів у різних мовознавчих працях воче­ видь пов’язане з аспектом її розгляду — чисто звуковим, матеріаль­ ним, чи зі змістовим. Зрештою різне трактування інтонації ви кли­ кане специфікою цього явищ а — водночас живого, конкретного і разом з тим важ ко вловлюваного порівняно з інш им и синтаксични­ ми явищ ам и, умовними за своїм характером, і надто безпосередньо пов’язаного зі значенням, на відміну від інш их фонетичних засобів мови3. 1 Кодзасов С.В. Вказ. праця. — С. 186— 191. 2 Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 210. 3 Светозарова Н .Д. Интонационная система русского язьїка / Н. Д. Светозарова. — Л., 1982. — С. 13. 253 Загалом у лінгвістиці мож на виділити такі основні підходи до ро­ зуміння інтонації: — синтаксичний, згідно з яким інтонацію вклю чаю ть у систему засобів передачі синтаксичних відношень; — фонетичний, за яким інтонація розглядається і я к засіб оформлення висловлювань, їх цілісності, і я к засіб членування мов­ ного потоку на мінімальні змістові одиниці (синтагми); — фонологічний, згідно з яким інтонація розглядається я к си­ стема опозицій, а її одиниці вклю чаю ть до списку фонологічних оди­ ниць. Існує в лінгвістиці й такий підхід, коли інтонація виділяється в окремий рівень мовної структури, як и й має свої формальні й змістом ві одиниці. Такий підхід теоретично обґрунтовується в працях Т. Ніколаєвої, я к а визначає три ф ункції інтонації: ф ункція членування мовного потоку (через оформлення); ф ункція зв’я зк у і ф ункція пере­ дачі смислових відношень. У ж ивому мовленні всі ф ункції інтонації реалізуються одночасно і з допомогою тих самих засобів1. Фонетисти Щ ербівської ш коли розглядають інтонацію я к сукуп­ ність просодичних засобів, я к і беруть участ ь у членуванні й орга­ нізації мовного потоку відповідно до зміст у повідомлення. Функції інтонації П итання про функціональний аспект інтонаційних явищ в л ін ­ гвістиці поставив чеський мовознавець Ф рантіш ек Данеш. Саме він визначив основні ф ункції інтонації: ком унікат и вну, м одальну, ем оційну тощо. П ісля Ф. Данеш а перелік ф ункцій інтонації то роз­ ш ирю вався, то звужувався у працях різних дослідників. Х аракте­ ристика цих переліків наведена у вже згаданій праці Т. Н іколаєвої. Одиниці інтонації Щодо одиниць інтонації в науковій літературі також ще немає необхідного чіткого й формалізованого опису. Так, є описи, що базу­ ються переважно на значеннях, що їх передає інтонація, і тоді інто­ наційними одиницями називаю ть інтонацію питання, інтонацію повідом лення, інтонацію переліку тощо. Інш і описи ґрунтую ться на формі інтонаційного контура, і тоді одиницями інтонації вважаю ть ту чи ту кількість мелодій, інт она­ цій, ін т онаційних конст рукцій, моделей тощо. Таким чином, при 1 Н иколаева Т.М . Фразовая интонация славянских язьїков / Т.М. Ми­ колаєва. — М., 1977. — С. 9. 25 4 визначенні інтонаційних одиниць враховуються і семантичні, і фор­ мальні критерії. Не вироблено ще й єдиного типу інтонаційної транскрипції. Так, є графічні і цифрові позначення тональних рівнів, є так звані тонограми зі вказівкою на висотний рівень складів та ін. Графічні й цифрові позначення використовує дослідниця росій­ ської інтонації О. Бризгунова, я к а виділила 7 типів інтонаційних конструкцій синтагми: ІК-1, ІК -2... ІК -71. Акустичні характеристики інтонації Н айваж ливіш им компонентом інтонації є м ело ди ка , тобто рух основного тону голосу (підвищ ення і спад), як и й утворює тональний контур висловлювання та його частин. Так, підвищ ення тону несе інформацію про незаверш еність дум­ ки або про питання, подив і т. ін. Зниж ення тону свідчить про заверX ш еність повідомлення або його частини. Н априклад: Ви читали книX гу? (питання). Ми читали книгу (відповідь). Другий важ ливий компонент інтонації — ін т ен си вніст ь, я к а використовується разом з мелодикою та т риваліст ю (темпом) для підкреслення певних частин висловлю вання, для їх протиставлен­ ня. Н априклад: Ми читали про це (а не ви). Ми читали книгу (а не продивлялися її). Ми читали книгу (а не ж урнал). У дослідженні інтонації мовлення використовуються методи слу­ хового та інструментального аналізу12. Протягом останнього десяти­ ліття створено ком п’ютерні програми для аналізу інтонації, я к і да­ ють можливість обстежувати цілі тексти, що стимулює фоностилістичні дослідження. Типологічні особливості інтонації комунікативних типів речення в українській мові. Основні інтонаційні моделі Комунікативна ф ункція інтонації є провідною, цій ф ункції під­ порядковую ться інш і ф ункції — логічна, модальна, синтаксична, стилістична, емоційна тощо. 1 Русская грамматика. — М., 1980. — Т. І. — С. 96—122. 2 Вивчення інтонації із застосуванням слухового (аудиторського) й ін­ струментального методів здійснюється в Лабораторії експериментальної фонетики Інституту української мови НАН України, в Лабораторії експери­ ментальної фонетики Інституту філології Київського національного універ­ ситету імені Тараса Шевченка, в Одеському університеті та в Київському лінгвістичному університеті. 255 Питання про наявність у мовленні інтонаційних універсалій, вла­ стивих усім мовам, широко обговорюється в сучасному мовознавстві. Загальною типологічною ознакою мовлення може служ ити така універсалія, я к інтонація ком унікативних типів розповіді, питання та спонукання. Інтонація розповіді Однією з найваж ливіш их ф ункцій інтонації, як уж е зазначалося вище, є комунікативна, я к а полягає в здатності інтонації розрізню ­ вати речення-висловлю вання за комунікативним спрямуванням, або, я к це відзначається в ш кільних підручниках, за метою вислов­ лю вання. За метою висловлювання в українській мові, я к і в низці інш их мов, розрізняю ться такі ком унікативні типи висловлювань: розповідь, питання, спонукання. Інтонаційна конструкція розповідного висловлення має висхід­ но-спадний (/Ч) або спадний (X) напрям руху основного тону (мело­ дії), що означає заверш еність думки. Спад тону характеризує, як правило, останнє слово розповідного висловлю вання, найбільш ва­ гоме щодо змісту. Разом зі спадом тону спадає й інтенсивність (сила) вимови. Щ о ж до часу вимови, то в закінченому односинтагменому висловлюванні тривалість складу зростає в напрям і до кін ц я висловлювання. Уважне спостереження за ж ивим усним мовленням показує, що в середині розповідних висловлювань за інтонаційними показника­ ми виділяю ться ще й підтипи, або види, розповідних висловлювань. Так, зокрема, у розповіді вичленовується: власне розповідь, повідом­ лення, заява, пояснення. В ласне розповідні висловлювання більш властиві монологічному мовленню. Н айтиповіш им для них є фразовий наголос на останньо­ му слові або рівномірне виділення всіх слів у фразі, наприклад: Батько т вій загинув рано. На рис. 18, а показано осцилограму, а на рис. 18, б інтонограму цього висловлювання. Осцилограма дає можливість візуально спостерігати ш видко змінні в часі частоту основного тону та інтенсивність вимови. Інтонограма вичленовується з осцилограми за допомогою спеціальної ком п’ютерної програми. Верхня л ін ія на інтонограмі відображає огинаючу криву руху частоти основного тону (в Гц), що на слухово­ му рівні сприймається я к рух мелодії (вгору, вниз, рівно і под.). Н иж ня л ін ія показує огинаючу криву руху інтенсивності (в Дб), що на слуховому рівні сприймається я к сила (гучність) вимови. Ц ифро­ ві дані на цих кривих наведено тільки на найвагоміш их відтинках висловлювань. Я к видно з інтонограми, загальний напрям руху в цій фразі спад­ ний (верхня крива). Такий самий характер руху має й інтенсивність (ниж ня крива). 25 6 Б ат ько т вій загинув рано. Рис. 18. Осцилограма (а) та інтонограма (б) власне розповідного ви­ словлювання Інформація, я к а міститься в п о від о м лен н і, спрямована на безпо­ середнє сприйняття її співрозмовником чи слухачем, причому мо­ вець, констатуючи факт, повинен обов’язково враховувати ознайом­ леність — неознайомленість слухача з предметом повідомлення. Якщ о мовець не впевнений у тому, що слухач його правильно зрозу­ міє, в нього виникає потреба зосередити увагу слухача на певному елементі інформації. Так, наприклад, у фразі “Я говорю не про всіх” особливо виділяєть­ ся слово “всіх”, бо в ньому мовець висловлює, крім повідомлення про факт, ще й протиставлення — я говорю не про всіх, а лиш е про декого. Н а слові “всіх” відбувається різкий спад тону, порівняно з рівнем тону на словах “я ” і “говорю” (рис. 19). У за я ві, крім ствердної чи заперечної констатації факту, яскраво виражене ставлення мовця до повідомлюваного (рис. 20). Н а зображеній інтонограмі фрази-заяви “Я не поїду” (рис. 20) видно великий частотний інтервал м іж переднаголошеним складом [по-] слова поїду та наголошеним []і]. П о ясн ен н я характеризується тим, що, виступаючи я к окреме висловлення, воно тісно пов’язується з попереднім висловленням. В інтонаційному малю нку висловлень-пояснень спостерігається рівномірний розподіл тональних і динамічних характеристик м іж переднаголошеним, наголошеним і післянаголош еним складами ін ­ тонаційного центру фрази (“ке ховаюсь”). Н априклад: Я не ховаюсь (рис. 21). 257 Я говорю не про всіх. Рис. 19. Осцилограма (а) та інтонограма (б) повідомлення Я не поїду. Рис. 20. Осцилограма (а) та інтонограма (б) фрази-заяви Внаслідок експериментально-фонетичного дослідження інтона­ ційних характеристик ком унікативних видів розповіді1 виявлено, що в їхній інтонаційній організації є я к спільні (їх, звичайно, біль­ ше), так і прикметні риси. 1Див.: Плющ Н.П. Інтонація розповідного речення / Н.П. Плющ / / Ти­ пологія інтонації мовлення. — К., 1977. — С. 54—55. 25 8 Я не ховаюсь. Рис. 21. Осцилограма (а) та інтонограма (б) пояснення Спільним для всіх видів розповіді є загальний характ ер р у х у основного т ону — висхідно-спадний або спадний, причому початок лін ії руху основного тону переважно підвищ ений. Спад у русі осно­ вного тону відбувається завж ди на слові, що несе на собі фразовий або логічний наголос. Інтенсивність усіх видів розповіді також має спадний характер. В усіх видах розповіді виділяю ться два тривалих склади — склад із фразовим або логічним наголосом та абсолютно кінцевий склад. Якщ о склад із фразовим наголосом займає абсолютно кінцеву пози­ цію, то він завж ди має найтриваліш ий час звучання. Розрізняю ться види розповіді т емпом вимови. Д ля власне роз­ повіді властивий уповільнений темп. Пояснення характеризується пришвидш еним темпом вимови. У повідомленні й заяві темп має строкатіш і характеристики. Загалом ж е темп повідомлення й заяви середній. Інтонація питання Я к і в розповідному реченні, в питальному реченні виділяю ться комунікативні різновиди питання, зокрема: 1) питання про нову ін ­ формацію; 2) питання на підтвердження вже відомої мовцеві інфор­ мації; 3) питання-перепит; 4) зустрічне питання; 5) риторичне пи­ тання. П итання про нову інформацію має значення власне питальності: воно вимагає від співрозмовника такої відповіді, я к а розширює знан­ ня того, хто запитує, наприклад: Хт о плаче? (рис. 22). З огляду на наявність у таких питальних висловлю ваннях пи­ тального займенника, ці питання називаю ть ще займенниковими. П ит ання про вже відому інформацію передбачають лиш е стверд­ ну чи заперечну відповідь, наприклад: Ти аквалангіст? (рис. 23). 259 Х т о плаче? Рис. 22. Осцилограма (а) та інтонограма (б) питань про нову інформацію (займенникових) Ти аквалангіст ? Рис. 23. Осцилограма (а) та інтонограма (б) питання про вже відому інформацію П и т а н н я-п ер еп и т виникає у такій ситуації спілкування, коли слова співрозмовника були або не почуті, або щось заваж ало їх зро­ зуміти. Відповіддю на таке питання має бути повторення питання або уточнення раніш е висловленого, наприклад: Я к т и кажеш? (рис. 24). 260 Я к т и кажеш? Рис. 24. Осцилограма (а) та інтонограма (б) питання-перепиту Зуст річне пит ання функціонує, я к правило, у такій ситуації, коли мовець з якихось причин хоче ухилитися від прямої відповіді на питання, поставлене йому співрозмовником, наприклад: А ти знаєш? (рис. 25). А т и знаєш? Рис. 25. Осцилограма (а) та інтонограма (б) зустрічного питання Рит оричне пит ання — це категоричне ствердження або запере­ чення, виражене у формі питання, наприклад: Х т о цього не знає? (рис. 26). По суті, риторичне питання є антитезою справжнього пи­ 261 тання. Тому риторичні питання визначаю ться як такі, що не потре­ бують відповіді, однак інтонація риторичних питань може передава­ ти зацікавленість мовця в реакції співрозмовника. Рис. 26. Осцилограма (а) та інтонограма (б) риторичного питання У класичній риториці ці питання віднесені до стилістичних ф і­ гур. Із риторики запозичено й сам термін на позначення такого типу питань. В інтонаційній організації усіх різновидів питання виявляю ться спільні риси у типі тонального контуру, інтенсивності вимови й часу звучання. Так, тональний контур в усіх різновидах питання може бути висхідний (^г), висхідно-спадний (/Ч) і спадний (X). Головний наголошений склад, я к правило, виділяється максимумом частоти основного тону. Темп вимови питальних фраз порівняно з розповід­ ними фразами уповільнений. Розрізню вальні (диференційні) ознаки комунікативних типів питання виявляю ться у так званих “тонких” структурах тону, інтенсивності й часу (частотний інтервал к ін ц я пи­ тальної (односинтагменої) фрази, частота основного тону початку й кін ц я фрази, ш видкість спаду частоти основного тону та інтенсив­ ності). За кількістю диференційних ознак найбільше розрізняю ться пи­ тання про нову інформацію і питання-перепит, питання про нову ін ­ формацію і питання вибору (або альтернативне питання), перепит і риторичне питання, перепит і питання вибору. Найменш розрізня­ ються питання про нову інформацію і питання про відому інформа­ цію. 26 2 Інтонація спонукання Д ля спонукальних висловлювань характерним є вираж ення во­ льового впливу мовця на співрозмовника, спонукання співрозмов­ ни ка до виконання ним певної дії. Присудок спонукального речення найчастіш е вираж ається діє­ словом у формі наказового способу, наприклад: “Н е ображайся”, “Х одім до м ене”, “П ригот уват ись!” (О. Гончар). У ж ивому мовленні постійно варію ється різний ступінь вияву во­ льового впливу мовця — від категоричного наказу до благання. Ц і значення й передаються в основному інтонацією, оскільки дуже ча­ сто одне й те саме речення (з погляду на його лексико-граматичне наповнення) мож на вимовити і я к наказ, і я к прохання, пораду тощо. Таким чином, всередині спонукального речення я к ком унікатив­ ного типу розрізняємо такі його ком унікативні види: наказ, вимога, пропозиція, порада, прохання. Загальний характер руху основного тону всіх комунікативних видів спонукання висхідно-спадний (/Ч), рідше — спадний ("ж). Що ж стосується такого комунікативного виду спонукання, як прохання, то в ньому тон може значно варію ватися від висхід­ но-спадного до висхідного. Мовець, прохаючи про щось, не впевне­ ний, чи його прохання буде виконане (рис. 27). Н е ображайся! Рис. 27. Осцилограма (а) та інтонограма (б) прохання Початок звучання наказу й вимоги за висотою тону ниж чий, ніж у проханні, пропозиції й пораді. Н аказ і вимогу характеризує більш а сила вимови, ніж у прохан­ ні, пораді чи пропозиції (рис. 28, 29). 263 Х одім до мене! Рис. 28. Осцилограма (а) та інтонограма (б) вимоги П ригот уват ись! Рис. 29. Осцилограма (а) та інтонограма (б) наказу Не слід ототожнювати спонукальні речення з окличними. О клич­ ні речення не становлять окремого комунікативного типу, оскільки вони виражаю ть емоційне наповнення того чи того розповідного, пи­ тального або спонукального висловлю вання. Література Багм ут А .Й . Семантика і інтонація в українській мові / А.Й. Багмут. — К ., 1991. Багмут А.Й. Інтонація спонтанного мовлення / А .Й . Багмут, І.В. Борисюк, Г.П. О лійник. — К ., 1985. Багмут А.Й. С прийняття українського мовлення в умовах шумо­ вих завад / А .Й . Багмут, І.В. Борисюк, О.М. П окидько. — К ., 2000. Бас-Кононенко О.В. А ртикуляційна база української мови (за да­ ними палатографування і кінорентгенографування відкритих скл а­ дів) / О.В. Бас-Кононенко / / Тогип (Польща): Зіисііа зіауіса VI — Х аикі Ьитапівіусгпо-зроіесгпе. — Еезгуі 351. — 2001. — 8. 57—69. Бас-Кононенко О.В. Домінанта вокалічності в артикуляторній динаміці українського складотворення / О.В. Бас-Кононенко / / У країнське мовознавство. — К .,2 0 0 1 . — № 2 2 . Бас-Кононенко О.В. Склад в українському мовленні: складотво­ рення та артикуляторна типізація (експериментально-фонетичне дослідження артикуляційної динаміки) : дис. ... канд. філол. наук / О.В. Бас-Кононенко. — К ., 1999. Берковець (Бондаренко) В.В. А кцентно-ритмічна будова україн­ ського слова у словнику й тексті: національно-мовна специфіка і стилістичний потенціал / В.В. Берковець (Бондаренко) / / Мовні і концептуальні картини світу. — 2002. — № 7. — С. 23—35. Берковець (Бондаренко) В.В. Просодична диф еренціація функціо­ нального стилю в українській мові : дис. ... канд. філол. наук / В.В. Берковець (Бондаренко). — К ., 2004. Берковець (Бондаренко) В.В. Словникове і фонетичне слово в су­ часній українській мові / В.В. Берковець (Бондаренко) / / Дивослово. — 1999. — № 1. — С. 10— 11. Б одузнд еК урт ензИ А . Избранньїетрудьіпообщ емуязьїкознанию / И .А . Бодузн де Куртенз. — М., 1963. — Т. 1. Бондаренко В.В. До питання про подвійний наголос в українсько­ му слові / В.В. Бондаренко / / У країнське мовознавство. — 2008. — Вин. 38. — С. 19—24. Б рахнов В.М . Явище асим іляції в консонантизмі української мови / В.М. Брахнов. — К ., 1970. Б улаховський Л А . У країнський літературний наголос. (Х аракте­ ристика норми) / Л.А . Булаховський. — К. ; Львів, 1947. В инницький В.М . Наголос у сучасній українській мові / В.М. Вин­ ницький. — К., 1984. В овк П.С. Теорія центрів і периферії фонологічної та акцентоло­ гічної систем / П.С. Вовк. — К ., 1997. 265 Ж овтобрюх М Л . Курс сучасної української літературної мови : в 2 ч. / М .А. Ж овтобрю х, Б.М . К улик. — 4-те вид. — К ., 1 9 7 2 .,— Ч. 1. Загальна та експериментальна фонетика. — К ., 2001. Зиндер Л.Р. Общая фонетика / Л .Р . Зиндер. — М., 1979. Зиновьева Н .В. Прикладньїе систем и с использованием фонетических знаний / Н.В. Зиновьева, О.Ф. Кривнова / / П роблеми фоне­ тики. — М., 1993. Інтонаційна організація мовлення. — К ., 1972. Інтонація мовлення. — К ., 1968. Інтонація я к мовний засіб вираж ення думки. — К ., 1975. Кодзасов С.В. Общая фонетика / С.В. Кодзасов, О.Ф. Кривнова. — М., 2000. Коструба П .П . Ф онетика сучасної української літературної мови (Курс лекцій для студентів філологічного факультету) / П .П . Ко­ струба. — Л ., 1963. — 4 . 1 . Курс сучасної української літературної мови / за ред. Л.А . Булаховського. — Т. 1. — К ., 1951. Лингвистический знциклопедический словарь. — М., 1990. М арт ине А. П ринцип зкономии в фонетических изменениях / А. Мартине. — М., 1960. Н иколаева Т М . Фразовая интонация славянских язьїков / Т.М. Николаева. — М., 1977. » „ Орфоепічний словник / уклад. М .І. Погрібний. — К ., 1986. П лю щ Н .П . Інтонація вставності в українській мові / Н .П . Плющ. — К ., 1976. П лю щ Н .П . Інтонація розповідного речення / Н .П . Плющ / / Ти­ пологія інтонації мовлення. — К ., 1977. — С. 54—55. П лю щ Н . Сучасна українська літературна мова. Ф онетика : навч. посіб. / Н. Плющ, О. Бас-Кононенко, 3. Дудник, О. Зубань. — К., 2002. П лю щ Н. Сучасна українська мова. Орфоепія : навч. посіб. / Н. Плю щ , В. Бондаренко. — К ., 2008. П рокопова Л.І. Приголосні фонеми сучасної української літера­ турної мови / Л .І. Прокопова. — К ., 1958. Скалозуб Л.Г. Д инам ика звукообразования / Л.Г. Скалозуб. — К., 1979. Сучасна українська мова: Вступ. Ф онетика / за ред. І.К . Білодіда. — К ., 1969. Типологія інтонації мовлення. — К ., 1977. Тоцька Н .І. Голосні фонеми української літературної мови / Н .І. Тоцька. — К ., 1973. Тоцька Н .І. Сучасна українська літературна мова. Ф онетика, орфоепія, граф іка, орфографія / Н .І. Тоцька. — К ., 1981. 2 66 Трубецкой Н.С. Основи фонологии / Н.С. Трубецкой. М ., 1960. У країнська літературна вимова і наголос : словник-довідник. — К., 1973. У країнська мова. Енциклопедія. — К ., 2000. Чиспгович Л Л . Ф изиология речи. Восприятие речи человеком / Л.А . Чистович [и др.]. — Л ., 1976. Щерба Л.В. Очередньїе проблеми язнковеден ия / Л.В. Щ ерба / / Изв. ОЛЯ. — 1945. — Т. 4. — Вьш. 5. Щерба Л.В. Ф онетика французского я з и к а / Л.В. Щ ерба. — Л ., 1939. 267 Про авторів Мойсієнко Анатолій Кирилович — завідувач кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного уні­ верситету імені Тараса Ш евченка, доктор філологічних наук, профе­ сор. Голова вченої спеціалізованої ради із захисту докторських ди­ сертацій. Відповідальний редактор міжвідомчого наукового збірника “Українське мовознавство” . Член Національної спілки письменни­ ків У країни, лауреат літературних премій “Благовіст”, імені Бориса Нечерди, Івана Кош елівця. Автор десяти поетичних збірок, двотом­ ної антології української поезії світу. Досліджує питання синтаксич­ ної системи сучасної української мови, зокрема типології ускладнен­ ня. Автор близько 200 публікацій, з-поміж як и х монографії, підруч­ ники, посібники, хрестоматії та численні статті з проблем словотво­ ру, синтаксису, поетики. Бас-Кононенко Оксана Василівна — доцент кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного уні­ верситету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук. Н а­ уковий керівник лабораторії експериментальної фонетики (ЛЕФ) Інституту філології. Упродовж 2000—2003 років учений секретар експертної ради БАК У країни з мовознавства. Досліджує проблеми сегментної фонетики, породження мовлення, орфоепії, культури мовлення. Автор близько 40 наукових і науково-методичних праць. Бондаренко Віра Володимирівна — доцент кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного уні­ верситету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук. Коло наукових інтересів — фонетика, орфоепія, фоностилістика, культура української мови. Автор близько 20 наукових публікацій. 268 Гапченко Олена Анатоліївна — доцент кафедри сучасної украй і ської мови Інституту філології Київського національного універси­ тету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук. У 1996— 2008 роках — член президії, вчений секретар комісії з української мови і літератури, слов’янської філології НМК МОН У країни. Автор численних праць із проблем номінації, психо- і ирагмаліигвістичних аспектів природи значення, впливу культурологічних і соціаль­ них чинників на функціонування номінативних одиниць, специфі­ ки організації внутрішнього лексикону людини. Кравченко Людмила Олександрівна — доцент кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного уні­ верситету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук. Коло наукових інтересів — ономастика, лексикологія, словотвір. Автор близько 20 наукових публікацій. Мацько Оксана Михайлівна — доцент кафедри сучасної україн­ ської мови Інституту філології Київського національного універси­ тету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук. У 1998— 1999 роках викладала українську мову в Університеті Крістіана Альбрехта (Німеччина, Кіль). Досліджує проблеми риторики, сти­ лістики та лексикології української мови. Автор численних праць у цій царині. Мосенкіс Юрій Леонідович — доцент кафедри сучасної україн­ ської мови Інституту філології Київського національного універси­ тету імені Тараса Ш евченка, доктор філологічних наук. Досліджує питання загального мовознавства, порівняльно-історичного та типо­ логічного мовознавства, історії української мови. Автор понад 200 наукових публікацій. Плющ Надія Прокопівна — доцент кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук, старш ий нау­ ковий співробітник А кадемії наук У країни. Відомий фахівець у га­ лузі суперсегментної фонетики. 13 років працю вала в Інституті мо­ вознавства ім. О.О. Потебні НАН У країни. Упродовж 1989—1993 років викладала українську, російську й польську мови в Н імецько­ му університеті імені Лю двіґа М аксиміліана (Мюнхен). Відмінник народної освіти У країни, Лауреат премії ім. М ихайла Грушевського, нагороджена Грамотою Верховної Ради УРСР, Почесною грамо­ тою Університету. Автор близько 100 публікацій, з-поміж яки х мо­ нографії, підручники, посібники та численні статті з фонетики, орфоепії, стилістики, культури української мови. 269 Сидоренко Олеся Михайлівна — доцент кафедри сучасної у кр а­ їнської мови Інституту філології Київського національного універ­ ситету імені Тараса Ш евченка, кандидат філологічних наук. П ротя­ гом 2003—2005 років викладала українську мову у Віденському уні­ верситеті. Коло наукових інтересів — лексикологія та лексикогра­ фія української мови. Автор підручників та посібників з української мови, стилістики. Колектив авторів висловлює подяку Анатолію М ойсієнку, Окса­ ні Бас-Кононенко, Вірі Бондаренко, Вікторії Коломийцевій й Люд­ милі Кравченко за координацію наукових зусиль, роботу з упоряд­ кування й підготовки тексту до друку, плідну співпрацю з освітніми установами всіх рівнів й організацію контактів авторської групи з видавництвом. Особлива наш а вдячність — творчому колективу видавництва “Зн анн я”, зокрема головному редакторові Володимиру Розумному, редакторам Ю лії П олулящ енко, К атерині Кононунченко, Світлані Торбі, Ользі Н азарчук, художникові Ірині Олійник — усім, хто до­ брозичливо, злагоджено і професійно працював над створенням цьо­ го підручника. Д о уваги чит ачів Пропонований підручник разом із підручником “Сучасна у країн­ ська літературна мова: Морфологія. Синтаксис” (автори — А .К . Мойсієнко, І.М . А рібжанова, В.В. Коломийцева та ін. — К ., “Зн анн я”, 2010) охоплюють повний академічний курс сучасної української літературної мови, який протягом останніх років викладається студентам класичних університетів У країни і відповідає вимогам найновіш их стандартів вищої ш коли. П ідручник розраховано насамперед на студентів філологічних факультетів, я к і вивчають навчальну дисципліну “Сучасна у країн­ ська літературна мова”. Книга буде корисною також вчителямсловесникам, викладачам вищ их навчальних закладів, науковцям у галузі мовознавства, юристам, ж урналістам , державним службов­ цям , усім, кого цікавить українська мова. Автори будуть вдячні всім, хто надіш ле на адресу видавництва “Зн анн я” (або безпосередньо авторів) свої пропозиції чи поради, спрямовані на покращ ення підручника. 270 Навчальне видання М ОЙСІЄНКО А нат олій К ирилович БАС-КОНОНЕНКО Оксана В асилівна БО Н Д АРЕН К О Віра Володимирівна ГАН Ч ЕН К О О лена А нат оліївна КРАВЧ ЕН КО Л ю дм ила О лександрівна М А Ц Ь К О Оксана М и ха й л івн а М О СЕН КІС Ю рій Леонідович П Л Ю Щ Н адія П рокопівна СИДОРЕНКО Олеся М и ха й л івн а СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА: ЛЕКСИКОЛОГІЯ. ФОНЕТИКА П ідручник Підп. до друку 27.07.2010. Формат 60x90 1/16. Папір офс. Друк офс. Гарнітура НсЬооІВоок. Ум. друк. арк. 17,0. Обл.-вид. арк. 19,9. Зам. № 10-364. Видавництво“Знання” 01034, м. Київ, вул. Стрілецька, 28. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3596 від 05.10.2009. Тел.: (044) 234-80-43, 234-23-36 Е-таі1: ва1ев@2паппіа.сот.иа М ір:// \¥¥ау .2 Пап гіі а .со т .иа Віддруковано на ВАТ Білоцерківська книжкова фабрика”, 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4. С в і д о ц т в о серія ДК № 567 від 14.08.2001р.