«…Ми – українці. І ми не гірші від сусідів. Ми – кращі. І земля наша найгарніша, соми в річках найтовщі, і небо наше найсиніше, і зірок у ньому найбільше (особливо вночі). Навіть нечиста сила в нас найсмішніша. І зовсім не зла і не страшна, а так – трошки хитренька, трошки дурненька. А казки ж як любить! Та ще й землю свою допомагає козакам боронити,» – часто саме так починає свою оповідь відомий казкар. А далі містичні герої: чорти, відьми, вовкулаки – стають на службу до простої людини, смерть дає відстрочку веселим, щирим, винахідливим. Особливо дістається чорту.
Найпоказовішою у цьому плані є різдвяна «Казка про старого козака, рудого чорта, чотири роги і козацький рід». Спочатку автор використовує фабулу відомих народних казок: герой пішов із дому, а щоб успішно повернутися, має віддати те, що там без нього узялося, – і тоді починаються пригоди та випробовування. Зазвичай такі казки тримають читача у великій напрузі, а от в Олександра Власюка увесь твір наскрізь пронизаний дотепним гумором. Та й сам чорт, якого покликав Мехтод, щоб з лісу вийти, був «худий, рудий, рогатий», хата його «вся облуплена, стріха дірява, тин поваляний – тільки чортенята бігають туди-сюди, як мишенята. А скільки їх там – чи сотня, чи дві, то тільки жінка чортова знає. А жінка у чорта таки непогана молодичка – на пічці кашу із кізяків варить та кописткою помішує».